О, як же приречено,
як безборонно
звитяга минувшин
сповзає на діл.
КорОлю Даниле,
тьм’яніє корона
і Галич конає,
усівшись за стіл…
Вгощають чужинці –
гримаси на лицях.
Ба, начебто жалість
у них на порі.
Сучасний холоп,
що діставсь
годівниці,
поклонами дякує –
так, аж упрів.
А зайди
заводи й сади
обтрусили,
опершись на наших…
сліпих холуїв…
Королю Даниле!
Королю Даниле!
Чи стане нащадок
в колони твої?
Горлає у вічність
ув’язнена драма:
її не підпустять, напевно,
й до грат.
Мов Господь,
розп’ята вже
Галицька брама,
обабіч вартують
іуда й пілат…
Ми їм потураєм,
бо глупство властиве.
Заморську, загірну
уславили тлю.
…А може ще з натовпу
крикне сміливець:
пора боронитись!
Коня королЮ!

2011р.

Стрілки мчать вперед щасливо,
день, хвилини і години -
все пройшли швиденько-любо,
безтурботні часо_згуби.

Стрілки мчать: у них завдання
нам життя усі жадання
вкласти в рамки із хвилинок,
щоб не втратили стежинок.

Ми ж проходимо щоденно,
наче марево, буденно
погляд кинувши злиденний ,
вічності вікно буремне.

Стрілки,наймити байдужі,
поглядають в наші душі.

Актори, сміх, рояль, шампанське,
Бузкова дача на Дніпрі,
У музи очі геть шахрайські:
“Це щастя вічне, так! Парі?”

А далі — зливи, хуртовини,
Перебудови, кризи, зміни,
Нові господарі землі,
Нові шпалери і картини.

- Чи цей рояль налаштувати?
- Можливо, та не поспішай.
Старого майстра поруч хата,
Зайде колись іще на чай.

І полетіла дзиґа часу,
Замерехтіли дні в очах,
Не до пісень, не до причастя,
Дедлайн-бардак-таксі-літак...

Лише останній обруч травня
бездомну Музу прихистив,
Ти чуєш? Ця соната давня!
І ти рояль уже відкрив...

А він захрип, мов тяжко хворий,
І вже до майстра пізно йти,
Згадай: його не стало вчора,
Лишились ноти і хрести.

Карма - і воїн, і жриця -
світить з її орбіт.
еврика - віршів жар-птиця
ніжно з ПМ у світ.
іносинхронне сонечко
яко надії ять.
Огниво на долонечці
знову од лих до свят.
ера за брилем чи рана?
роєм жагучо квіт.
небом такій осанна -
ангел обрав політ.

2012р.

Путь по земле,
Тернист его покров....
Слышен не каждому во мгле
Добра извечный зов.
Завет я помнить рад,
Что винограду сок и цвет
Дает лишь виноград.
Помни друг мой это слово:
Все, что в душе твоей хранится
Как доброго так и дурного, —
Уважая свои и ближнего труды,
Можешь благо проявить волшебной силой Слова.
2012г.

Підгоріла душа
Вже не втрапить до раю.
Та хіба хто пізна,
Як та смага збирає.
Погляд кинула - так,
Ти моє, і радіє,
А життя проживеш
І все маєш надію:
Я чесноти клеймо,
Недосяжний для пекла,
Я за правду й добро,
Я за Божу потребу.
А лиш ліг на рядно,
Чолом зблиснув у спеку…

Підгоріла душа
Не потрапить до раю,
А ти знаєш і сам,
Що задуха буває...

24.07.2012.

гаплик

гаплик

У небесах – чумацький шлях,
Йдуть чумаки по сіль до моря,
Десь причаїлося в полях
Пожежі невблаганне горе.

Чумацький шлях у небесах,
Холодний вітер люто свище:
Таке життя – була краса,
А залишилось – попелище.

20-21.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

В раю вмирають голуби...
Я подумки тобі сказала.
Моє життя не світла зала,
Що урочисто нас вінчала.

Не треба погляд очі в очі:
У давнім сні,такім пророчім,
Ми зупинились серед мосту.
Як бачиш, все фатально просто…
А рай…
Загинув в безнадії.
Буває. Сонце. А не гріє.

19.06.2012.

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Умліваю сонно від удачі.
Тихий вечір. Вишні. Ти і дача.
І шовковиць аромат ледачий…

Вітерець призоряно-ревниво
Зазирає в серце так звабливо!
Я радію - у душі жар-птиця -
Чарівник явив таки обличчя.

14.06.2012

смальцем асфальт,
павутиння тріщин,
сонця проміння
таке зловіще,
музика тихого
клавесину
навіть листочки
не ощасливить.


12.06.2012

Уже не плачут, как весной березы...
И травы в поле добирают цвет...
Покой стихийно будоражат грозы,
Неся с собой дождливенький привет.

Вечерний бриз затянутого неба...
И свежая предутренняя рань...
И колоски невызревшего хлеба.
Хмель, напускающий безветренную пьянь.

Вода в реке загадочно искрится:
Ей есть о чем оврагам рассказать.
Взять, зачерпнуть и той воды напиться,
И вспомнить, как купать водила мать.

Вдоль камышей кувшинки притаились:
Их девственной невинности- поклон!
Всевысшей иерархии на милость
Они колышат вечность водице в унисон.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Город в оцеплении тумана-
Странная нелепая картинка...
Канул город в бездну океана-
Тусклого, затянутого дымкой...


*** ***
Какой подтекст у этого кощунства?
Возможно, это эра Водолея
Безумствует, дав волю диким чувствам,
Над нашими устоями давлея?

а дощ іде…
містерії нема,
душа болить -
вона іще жива,
немає крику -
вже ота пора,
де розуміння
вище за плачі,
а сльози…
є багато так
причин,
та їх нема:
у сутичці
з імлою,
хтось загубив,
а хтось забрав з собою.
і тільки сум,
охрещений мольбою,
неначе спадок
і відлуння літ
нас закликає:
просто не мовчіть

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.

Я замуровую слова,
Ховаю душу.
Та вибиратися з тенет
Таки не мушу.

Я їх ховала у дощі,
В трояндах й сумі,
Вони зліталися у сні,
В серцях від глуму.

Я замуровую слова
Нехай так буде…
Незамуровані слова -
Це просто будень.


22.00.15.05. 2012

Тиша як рута.
Законами кроку
нехтують сутінки.
Сім ліхтарів
тішать і сварять
погруддя бароко,
віщим модерном
дахівки старі.
Плющ ренесансу,
балкони Предтечі,
в рамах – Європа,
долівка – катрен,
ратуша в небо –
вівальдівська втеча,
шпилі, мов душі
одвічних імен.
Вулички в готиці,
обрисам тісно.
Птахами вкрадено
світлості плід.
Тихо стаєш
відображенням міста,
враз упіймавши
відлуння століть.

2012р

Сплітаємо з кульбабок вінки,
Збігають струмками роки...
Ідем з другом в житті,
Ідем і будем іти,
Не збочимо ніде,
Бо непохибно до мети
Нас Господь веде.
2012р.

Твои медовые уста исторгли тепло любви...
И не страшна мне никакая боль,
Даже ежель бы порезали...
Свято признанье, тех кто чист душой.

Сквозь века брели наши тени одиночества ,
Ми всегда вдвоем, только мысленно.
Позови, когда тебе наскучит мучаться,
Если будешь уверена: ты стоишь этого...

За одинокие дни и непробудные минуты,
Косы расплету ночной порой,
Сольемся в пламени полета огня свечи,
Чтобы стать душою – Все–Единой.
2012г.

килим зелені і квіти...
вже бузок прив`яв,
зачаровані, мов діти,
погляд сам на сам.

сонця лагідність турбує
руки і серця,
може, це усе богиня ,
Ладо і весна?

витинання поля маків,
небо й очі - синь:
грози прийдуть,
будуть сльози -
барвінковий вир.

у нахмареність
тривожно
заглядає ніч
буде юно і бентежно
місяць гнати пріч.

фетром очі приховає -
любощів сповна!
лине дзвінко у коханні
ніченька земна

02.05. 2012

Стежкою барвистою запетляю в літо,
Жайвором співучим тишу розплету,
Розстелю житнево-хлібні оксамити,
Піснею роздамся у яснім саду.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

Заспівають бджоли гімни медоносні,
Залоскоче річка передзвоном хвиль,
Здалеку видніють гайстри доленосні,
Й сонечко натягне вечоровий бриль.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

Заіскриться вечір на пелюстках чічок,
Запалає небо сяйвами зірниць,
Й на обличчях юнок, на полотнах щічок
Жаром червоніє спалах вечорниць.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

4/30/2012
́́́

А ти усміхайся частіше, щоб сонце вуста цілувало,
Щоб вітер наніс на обличчя осяйного щастя скрижалі.

А ти усміхайся частіше, скрізь сльози, журбу і печалі,
І небо тобі усміхнеться, розкривши блакитні вуалі.

А ти усміхайся частіше, бо усмішка - зброя нехитра,
Вона угамує незгоди, вона утамовує вітер.

А ти усміхайся частіше, а ти усміхайся частіше,
І може світ стане світлішим, хоча б на людину добрішим.



4/30/2012

В темні води схиляються двоє.
Він приймає її таку, як вона є.
Царство Небесне здобувається думкою в любові.
Іншого шляху до спасіння не існує.
2012р.

А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

Не озирнулися... Проклявший “чільність” хам,
я дикість ніс крізь терни і роки їм.
Але новий потрібен, мабуть, Чингізхан,
щоб тридцять вічностей тримать в облозі Київ.
Якби спромігся щиросердно бути злим,
я, може б, ще й любесенько здолав рів,
і не почив би другий цей Єрусалим,
як на Голготі перший, днесь на Лаврі?!
Якби життям котився, “як згори”,
за світ не переймаючись виною –
яка різниця “обри” чи “обри”
палили б Дім-З-Химерами зі мною?!
Якби я знав (або повірив!), що “сердюк” –
не “охоронець серця”, а “сердитий”,
я б табуни понищив, щоб гадюк
на смерть свою побільше наплодити –
звів Піраміди б з кінських черепів!
Де б і взяли Гучну Підкову на “звороти”?..
Якби я міг любити світ “напів”,
прибив би щит на Золотих Воротах.
Ох, люди-юди... Нині б у вогні
горів би й сніг січневий, як полова!
Чому ви пізно скрикнули мені,
що треба жити “ділом, а не словом”?
Тепер... тепер при силі ще, а – дід!
Якби ж знаття, “мазюкав” би пастелі...
Не озирайтеся. І не любіть. Ідіть.
Я буду Голосом Волаючим В Пустелі.

Віддзеркалював,

В очі різало,

Ну не можна так,

Мов написано.

Віддзеркалював,

Сльози крапали -

Нема гіршого,

Як заплакати.

Краще в тиху ніч,

Місяць з холодом,

Аніж сонечок

Спільні промені.

Віддзеркалення

В очі різало,

Тож відмовилась,

Як відрізала!

Фрегати твого погляду били полуницями.
Парапсихологія тиші ретушувала порухи,
посипаючи порохом ламано-дотичні Всесвіти.
Бажання встигнути довго ламінувало насипи на зіницях,
розпалюючи напівхолодні криниці сонця по неозорих пустелях
самотності.

Сміливі береги намацували безпроглядну вразливість зим,
вдаряючи блиcкавками-щупальцями в літо, де
бурі поступово занурювалися в катарсис,
тісно обіймаючи об'ємні катрени кучерів.

Тіні вимальовували
жіночість теплими і тремтливими вітрами,
притримуючись чутливості сонноводних теплиць.

Цинізм холоду втрачав кристалізованість перед кожним
вдихом і видихом розігрітого хмарами сяйва, що
щільно тримало мандариновіcть крил, не жалкуючи їм
пролісків
та спраглої ніжності.

Езотерика кольору докорінно прострілювала корені від смутків,
вправно випрошуючи в прострацій щиру грайливість незабуток,
поки вибухи
породжували все нові покоління тебе,

бо...

В цей день ти стала весною.

(Вперше)


[8 березня 2012 р.]

Що може буть гірш “спокою”, гірш “ладу”?
Весь млистий “тартар” молиться зіркам...
А Зодіак – покинута гірлянда
на вітах тріщин колотих дзеркал.
Ти – арлекін у долі, і у далі...
Тож – геть свічу! Навіщо ворожба,
навіщо знов губитись в “задзеркаллі”,
коли і явне – темряви Доба ?
Здається, хтось твій звичний вічний світ стер,
і тут – лише ключів прощальний грай.
Ох, мрії, чи не вас жене цей Вітер,
під стогони птахів, за небокрай?!
Краї вікна криваві, як порізи...
І по крові осклілій проступа
сумний портрет чужої Монни-Лізи.
А десь твою прикуто до стовпа!
Та, як в тюрмі, не вимолиш “свіданку”...
Вставай! Підем “до краю і за край”,
щоб першими узріти насвітанку
дорогу в пекло і стежинку (!) в рай.

1992 р.

От була би я вищою сантиметрів на десять,
як ота праворуч-блондинка,
чи як брюнетка ліворуч –
сантиметрів п`ятнадцять вища,
щоб усі чуваки падали,
вивчаючи поглядами ласими
та охочими згини і вигини тіла принадного, ммммм...
О тоді би я знімала скальпи з ворогів роду жіночого
сушила би їх та вішала у тамтому віґвамі на березі озера,
отороченого лісами, які розступаються лише перед мисливицями
з очима-оливами, як у ніжної лані та серцем-кременем,
у якому немає місця ні романтичним шмарклям, ні рожевій помаді...
Але то - все пусте... Мимовільна слабкість...
Бо сиджу я в затишній кав`ярні в Латинськім Кварталі
та споглядаю поведінку різноплеменних нащадків кроманьйонців
з невеличкою домішкою неандертальців та homo orientalis...
Дивуюся часом, але лише хвильку,
Бо ім`я моє - Споглядачка
і я не втручаюсь сьогодні нікуди,
ще кілька сторінок людського альбому прогляну,
доп`ю філіжаночку сьому еспрессо
та світом піду паралельним блукати...

Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.
Маки пишно заіскряться, мов краса дівоча,
Пелюстками вогняними запалають очі.
І любисточок, чар-зілля, заплету у коло,
Щоби щастя мандрувало у моїх постолах.
Розстелю барвінок синій потічком на скронях,
Щоби доля не блукала по моїх долонях.
Заплету ромашки квіти, ніжні, наче сонце -
Буде доброта вітати у моє віконце.
І волошки, мов кринички, заясніють рясно,
Щоб краса й дівоча врода не втекли завчасно.
Материнка завітає до віночка в гості,
Щоб любов затанцювала в серці на помості.
Колоски та євшан-зілля примощу з краєчку,
Буде сила і здоров'я у моїм гніздечку.
Вийтесь, квіточки, звивайтесь, заплітайте вдачу,
Виганяйте сумне горе і журбу ледачу.
Нехай пісня вільна, щира залунає всюди,
І віночками засяють подобрілі люди.
Ой, віночку, ясен цвіте, заіскрись на долю,
На добро, на радість людям, на щастя і волю!
Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.

День вже поставив крапку.
Зорі поснули навіть.
Хто про майбутнє дбає,
Спогади оживляє.
Ніч вже відкрила двері:
Вічні,такі могутні -
Зустріч дарує з суттю.

Речі усім зрозумілі,
Люди зарозумілі
Тихо удень кидають,
А уночі замовкають.
Тільки перо радіє,
Волю дали, тож сміє
Кілька разків надії
Кинути в пічку мрії...

0.35. 08.04.2012

Зустрінь мене, смерте, не в білій одежі,
не окликом жаху на зблиску-косі,
а усміхом Вирію з вічної вежі,
що вище крилатих німих голосінь…
Обов’язком Неви – таким невеселим
у тайну предвічну мене поверни,
де губляться сни й Білобога оселі,
де миру як цівки і обмаль війни,
де доля-жебрачка сліпцем не канючить
для днів моїх сонця на правді-стерні,
а є лиш бажання гріховно-жагуче
присутності Яви на вежі сумній.
Відчалив од смутку і кроком не кволим
на вежу – жонглюю життям молодим.
Прости, наймиліша, - стаю твоїм болем!
Із приязні щемно до люті не йди,
коли обійматиме дні мої Нева
й топитиме ревно в очищах доріг.
Востаннє столико емоцій заграви
станцюють довкруг неминучості гріх,
як прірва, як совість, як око, разючий
і все поглинаючий, наче соха...
…А потім мене вже з душею розлучать,
що в сяйві Трисуття сильніш од гріха.

2007-2012р.

Ох, часе, даруєш так мало див ти нам!
А бути щасливими щоб,
іще станцювати козачу «Братину» –
то, може, й достатньо було б?
На власних кістках! На землі очужілій!
На цих от чумних і ганебних «пирах»!
Щоб кров закипала і пінилась в жилах!
Щоб випалить піснею страх!
Гидкий «Пластунець» пластувати лиш годні
хіба ми, галерці даруючи сміх?
Хай навіть «Гопак» предковічний сьогодні
залишиться «правдою ніг»!
І «чорні», і «білі» стираючи плями
з душі та історії, збуримо ж пруг –
вогненну козачу лезгинку з шаблями
станцюймо, зібравшись на круг!
Воскресши з віків, далеків і безодень,
вернімось на благословенний Майдан.
Агов, козаки! Не губися і жоден!
За кожного з вас і життя я віддам!
Хіба розгубили завзяття і силу,
блукаючи простором сивої мли?
Станцюймо! Щоб здрайці в печінці свербіло,
і ворогу п’яти до втечі пекли!
Станцюймо, забувши гріхи і провини!
Народ свій подвигнемо знову на змаг!
Збудімо забуту могуть України
і віри та слави жагу у синах!
Станцюймо! Хай чують «панки доморощені»
римований суголос наших сердець!
Станцюймо «крилатію» злуки і прощення!
Станцюймо, і хай йому грець!

Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
Навіки повертаються сюди.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!

2010 р.

Привычный круг забот
И дня бурлит водоворот
Птице вешней радуюсь с утра
Весна мне сладко улыбнулася
Бывает тепло и холодно
Хочется взгляда взгляда родного
Мыслей хороводы в узоры сплетаются
А мир любви ведь так многоголос
Он полон нежности и грез...
Кружит целебный дух - божественная Весна
Я люблю тебя - холодом сладкая...
2012г.

старый мим в любимом немом кино –
он сегодня горький алкаш-скрипач –
как покажет рожицу – да, смешно,
а посмотрит пристально – ну, хоть плачь.

так и ходят за руки смех_печаль,
и в гнезде заоблачном спят дожди,
и с улыбкой нежною палача
кто-то ждёт в обещанном впереди.

2012

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

Вона заглядає ще в Ніч, як у Воду
(її не понищить ніякий Батий!)
розкрилена Квітка Прекрасного Роду –
твій тотем, твій хран і твій Храм, золотий.
Ніколи ця Рута Вогню не поляже,
світитиме так до «закінчення днів»
для багрянородних наслідників княжих –
пречистих, пречесних Дочок і Синів.
Лиш зрадникам в Полі самотньо і голо,
а нам іще дива – до Неба окрест.
Прислухайся – чуєш Праматері голос?
Вдивися – проявляться Колос і Хрест!
Імущим додасться. У мудрого є все.
Розступиться ще й перед зрячим імла,
де Божа ознака – Зоря Вифлиємська
на рідний чорнозем (так рідно!) лягла.
Дійди! Долюби! І постань перед світом!
Ще, мій Українцю, не згашено вись!
Під німбом цього кришталевого цвіту
воскресни, возникни, воспрянь, вознесись!
І доля велична чекає на тебе!
Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!
Вертаймось у безкрай праотчого Степу!
«Не цураймося, признаваймося,
Бо ще ж багато й нас є…»

2010 р.

Я тебе дивувати не буду,

Бо собою залишусь надалі.

І тебе не закличу до суду:

Душі наші обидві зстраждалі.



Я тебе проклинати не буду,

Бо прокльон - перепони, вагання,

А без тебе, мов з голоду й скрути,

Я помру - а це вже не страждання.



Не страждати - це просто

Жити.

Без любові,

Тебе забути...

Це не плакати і не тужити:

Хіба гірше щось можна здобути?


з давнього

Усе тут накипалося спокону
до повного єднання і злиття…
Її по-іншому й не зробиш, ніж іконно,
оцю Картину Українського Буття.
Її по-іншому не варто і робити,
бо як ще наживеш чуття живі,
залишившись самотнім-серед-світу?
Це – карб «Щаслива радість на крові»!
Без неї ти й забудеш – родом звідки.
Без неї втонеш в (золотих!) пісках.
Отак виболюй – квіточку до квітки,
лист до листка і колосок до колоска…
Твори цю Істину закохано і дивно,
не пожалкуй ні рим, ні кольорів,
щоб навіть той, хто вже забув родинне,
побачивши, заплакав і прозрів!
Не пожалкуй ні співу і ні крику,
втань у оце Безмежжя просто й сам,
щоб той, хто вмер, закам’янів навіки
під ним, таки здригався й воскресав!
Метнись душею ще вирами синіми
(бо ти ж і Небо вистраждав колись!) –
лиши цей Заповіт Завітний синові:
«Свій край – як рай!» І прихились… І помолись…

не печаль я, не ласка,

не радость,

не забытая кем-то

сладость.

не таблетка от боли

любовной,

не дорога удачи

ровной.

я лишь ветка

вишневая,

видно,

как до боли бывает

обидно

у окна, все одна:

печально.

упустила момент

созиданья...

09.03.2012. 20.30.

Весняний квіт у березня долинах
Приносить в часі радісні думки.
Бо вже ніхто нічим ніяк не спинить
Ходу краси щорічну крізь віки.
Оновлюйтесь і Ви, кохані, милі,
До Вас спішить іще одна весна.
Черпайте в неї все - і цвіт, і силу.
Така пора замріяна у снах.
Розверзнеться туга на синім небі,
Прощальний танець снігом набіжить.
То так дано змивати що не треба
З лиця весняних котикових віть.
Оновлюйтесь в красі і думці свіжій.
Земля не стерпить пороху старінь.
Розпалює весна насінням сонне збіжжя,
По новому єднаючи коріння поколінь.
А хто колись замовить Богу слово,
Що вже не можна більше молодіть.
Не вірте цьому. Бо вже пісня нова
В долинах березня народженням звучить.
2012