"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Обважнілі трави плачуть,
За туман сховалась даль,
Світанковий обрій наче
Кров’ю скроплена вуаль.

Гоїть рани піднебесся
Тихим шелестом гаїв,
Як поезією Леся
Гіркоту похмурих днів,

Де неначе у горнилі
Душ рівнялася крива,
І лягала дивна милість
На її меткі слова

Про поета і Бертольда…
- Казка?
- Істина сама!!!
Правда - неміч сильна й горда,
Кривда - міць тупа й німа.

День минувся вкотре мирно,
Та багриться захід знов,
Вечір в сонця серце вирвав,
Світ без нього охолов.

22.03.11.

***
на дні океану
каштани гойдаються як рифи
будинки стоять як скелі
а я
зеленопера
поміж іншими рибами
що як люди поважні
розкуто пливу Хрещатиком
*

Не схожа на щасливу власницю,
покірна бранка у полоні муз.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
то йтиму далі і не озирнусь.

Втрачати найдорожче - звиклося.
Відспівано, відплакано, вляглось.
Залишилось ще трохи гідності
і шмат надії на велике щось.

Бо знаю, що судилось - справдиться.
Цілунку Юди над усе боюсь.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
а з рештою я справлюсь. Чи змирюсь...

2007

1.
І ще одну зиму, як біль пережито.
І ще один рік – у скарбницю розлуки.
І знов прийде мрією зраджене літо –
І мимо пройде, без образ і докуки.

І знов будуть ночі і будні безкраї,
І довге чекання, і туга, як море…
Скарбницю розлуки вже не замикаю.
Скарбниця розлуки – не скринька Пандори.

2.
Про досвід, що на пальці дмухав;
про мрію, ту, що обпеклась;
про сум твій – я ні сном, ні духом –
у власних клопотах товклась.

Губила дні. Губилась в здогадах.
Всього було: і бід, і див…
Про тебе знов – ні сну, ні спогаду –
рік, що минув, не залишив.

3.
О, скільки незабутнього й забутого –
між наших снів, між наших берегів.
Знов – березень, дитя любові лютого,
загублене у мареві снігів.

Знов – березень, весни любимий пасинок,
пригорнений до смутку назавжди.
…А небеса вдивляються прояснено
в мутні свічада талої води.

4.
...Як довго ця зима тривала.
Як тяжко сходили сніги…
Вернись, любове, – все помалу
вертає на «своя круги».

Весна крокує, тепла й гожа,
за руки клопоти веде…
Вернись, допоки мрія може
обличчя осявать бліде.

Допоки може оживати,
зігріта сонцем і людьми.
Душі – все важче розцвітати
після тривалої зими.

2004

Вона прийшла і вчасно, і неждано
Снігам - на сльози, сонечку - на сміх,
Любові повна елегантна панна,
Готова знову обійняти всіх.

Її рамена ласкою налиті,
Блакитний погляд крізь серця зорить
І теплим щемом з’єднує щомиті
Мільйон епох у неповторну мить.

Вона прийшла. Прокиньтеся, кохані ,
І проженіть геть крижану печаль,
Що вже сидить на сірім чемодані
І почорнілу стріпує вуаль.

Вона прийшла. Побачення, цілунки,
Утіха стрічі і розлуки біль,
І ніжна мрія не одної юнки
Про сукню білу на пору весіль.

08.03.11.

Хто вона така, - чи жінка закосичена в тумани,
Зарум’янена у сонце, приоздоблена у гай?
Із – під снігу зеленявим оком лагідно погляне,
Ласку , ніжність подарує і попробуй - не кохай!

Хто вона така, - чи панна у блакитнім капелюшку,
В рукавичках із пелюсток первоцвітів лісових?
Рими вітру молодого переповнюють їй душу
І лунають вірші степу в суголоссях чарівних.

Хто вона така, - чи доля облюбована нівроку,
В окуття блаженне вкута, млістю скарана нараз
І воскресла на світанні небом чистим і високим.
Хто вона така, що кличе у свої обійми нас?!

04.03.11.

У лоно -
як у двері: "Відчини-но!" -
постукає нове серцебиття...
Народження
приходить до людини
у свято -
і на все її життя.

А смерть -
така буденна...
Гостювати
їй ніколи. У неї -
справ без меж.
Ось похапцем зайшла
в сусідню хату...
В очікуванні -
траурний кортеж...

03.03.2011

Чи я у снах тебе стрічатиму,
Чи в сни ходитиму сама,
Яка різниця? Потерчатами
Думки, безвірні, як Хома.
То крають спогади на терції,
То викорчовують слова.
Зелений дим псевдоінерції
Тугенько шию обвива...
Колись непевні ваги схибили.
(Вони вагаються й тепер.)
Я краю час товстими скибами
Психоделічних атмосфер.
Губами трісканими тризвуки
Ловлю, як вишуканість страв.
А сни по гендерому присмаку
Навряд чи хто перевіряв.

Стають зв'язки анаеробними,
Сповзає надпис по стіні.
- Ми все завжди на краще робимо! -
Щоночі кажеш ти вві сні.
А лінотип чужої гідності
Тебе смішить. Ти сам на сам
З діагнозом невідповідності
Мені, життю і небесам.

В мить, як очі у бабулі
Згаснули сумні,
Хвіртки скрип угруз в намулі
Затонулих днів.

Дві поливані каструлі
З дірками на дні
На прискалку боки тулять
Журно впорожні.

А було - буряк, цибуля,-
Борщики смачні
В них кипіли, буля - буля, -
Шéпчучи мені.

Жаль - бабусина зозуля
Щезла вдалині….


03.02.11.

Кривава сонця гільйотина
Обтяла день. Зійшла зоря.
Ряхтять посріблені ялини
Неначе вії млинаря.

І, наче марево розпуки,
Висить на пригірку туман,
І ясенів крилаті руки
Пливуть у неба океан.

Череп’я хмар з - під молодика,
Мов глека тріснуту глазур,
Гілками здмухує осика
На моху висохлий велюр
І шепче казку чадам стиха
З руїни замку сивий мур.

01.03.11.

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Вчора нагорі - сьогодні знизу,
Нині буря, а назавтра бриз.
Не чекаймо від життя сюрпризу,
Бо саме життя – уже сюрприз!

Вічні гори Альпи, вічні Анди,
Нашу ж долю - однесуть роки.
Як всихають пелюстки троянди,
То міцніють гострі колючки.

Є щасливі вельми, є невдахи,
Та одне для щасних і невдах
Сонце, що завжди іде на захід,
І ясою в темінь мостить шлях.



28.02.11.

из цикла «Под столом».

Я уже преуспел в шутовстве,
не заметив, что это – не сцена.
Я колпак на глаза натянул,
улыбнувшись в широкий рукав.
А когда пошатнулся -,
увидел, что чаша большая безмена
вниз ушла из-под ног –
двадцать фунтов цена дуракам.
Правда, там, на другой стороне
где висела порожняя чаша,
было что-то такое, о чём лишь
догадкой дошёл:
там была наша общая вера
и общая праведность наша –
то, что я бы назвал
на двоих нашей общей душой.
Вот и кончилась бурная ночь…
Никакого не вышло аншлага:
на шутов ведь не принято
нынче в театры ходить, -
на репризы дурацкие…
Блажь не меняют на благо,
но и благо на блажь
ни за что не дадут заменить.

12 апреля 2009 г.

Часе, часе , - госте мій незваний,
Ти ввійшов без стуку у мій дім.
Знаю, що лікуєш серця рани.
А з обличчям робиш щó моїм?

Ти метеш подій опале листя
І літа везеш за неба край,
Холодіє сонце там огнисте
І окутий міддю гасне гай,
Тільки ворон, що живе літ триста
Незворушний.

Часе, зачекай!
Дай мені надихатися волі,
Віршами насіятись в житті,
Щоб душі пориви не схололі
Увібрались в рими золоті.

26.02.11.

Горячим всплеском, кровавым звуком,
как чёрным тромбом, как скользким сгустком,
из полой глотки, открытой мукам,
исторгну низкий округлый крик:
« Помилуй, Отче, бредущих слепо
дорогой скорби к гранитным склепам
по мёртвым злакам, покрытых пеплом!
Спаси. Мессия, своих калик!»
Прославлю имя Твоё на лире,
на гуслях звонких и на псалтыри.
Пустынник духом в суетном мире
и нищий духом отвергну мир -
тщету и славу, вино и злато!
Уйду в пустыню к чужим пенатам
свободным мнихом, смиренным братом,
рабом блаженным - на скудный пир...
Убогий духом, отринув блага,
по скверным хлябям приду, где плаха
стоит заждавшись меня, монаха, -
подарок царский во все века.
Но нет ни страха, ни слёз, ни гнева...
Сочится влагой живое небо
к сухим побегам, что станут хлебом.
Хорошим хлебом. Наверняка.

3 декабря 1988 г.
© Сергей Высеканцев, 2009

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

я побачив планету Земля
утаємничену і тремтливу
в космічних вихорах
вона стала іншою
стали видимі
лише
безсмертні речі
дерево
оселя
вітер


* За картиною Валерія Франчука

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Йшла вулицею мати із дитиною –
самотня, та з розправленою спиною –
вела за руку всі свої надії,
безсонні ночі й материнські мрії.

Дитинка щось до неї щебетала,
а потім стихла – зирк убік – й спитала:
чи може мама дати тьоті рублик
і, як тій дівчинці, купити доні бублик?

Аж раптом кров закалатала в скронях...
Безпомічно розтиснувши долоні,
сказала мама: згодом їй придбає,
бо зараз в неї грошиків немає...

Дитині це збагнути важкувато:
немає грошей і немає тата...
Чому не хоче мама відповісти:
чому у інших зáвжди є що їсти?
Чому чужі матусі мають гроші,
а власна – ні? Вона ж така хороша!

Хіба дитині цій багато треба?
Усмішка мами та ковточок неба,
було б що з’їсти та із чим погратись,
та щоб в обіймах таткових сховатись...

...Іде й мовчить аж до самого дому,
бо їй, малій, до болю це знайоме,
бо так давно не бачила вже тата
(так само, як і мамину зарплату)!

– Алло...
Добридень! – жінка каже тихо. –
Покличте, Любо, свóго чоловіка!
...Та добре, я зажду.
– Алло, це ти? Привіт!
Ти вибач за дзвінок... Дочка? Вивчає світ...
А ти як? Буде син?.. (Щасливий!..)
...Такий, як ти, веселий і вродливий.

Мовчать обидва... Якось воно буде.
Аби дитину не згубили люди!
– Приходь до нас, побався із дочкою,
бо скучила – й нема мені спокою.
...Принести щось? Ні, в нас усього досить!
Хіба що... бублик. Бо вона тáк просить!..

Столітній дуб на пагорбі стоїть.
Стара кора від часу зашкорубла
Й ховає в собі згадки лихоліть,
Осколки й кулі у глибоких дуплах.

Він пам*ятає війни і страхи,
Він пам*ятає сльози і росстріли,
Він пам*ятає спалені дахи
І проводи нещасних до Сибіру.

Він не забув героїв, що під ним
Загинули, обнявшись, на гранаті.
Й йому дісталось, та розвіявсь дим -
А їх нема.., лиш він лишивсь стояти.

Усе він пам*ятає, не забув,
Колише віти, як кошматі брови,
Сказати хоче. Я то-то відчув
Й обняв старого, наче поздоровив.

І так мене вразила тишина,
Що враз настала у могутній кроні.
«Не повторіть!» - благала нас вона -
«І не умріть, нехай вас Бог боронить!»


2010р.

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Ты вошла в мою жизнь с белой розой в руке.
Не вошла — рыжей кошкой прокралась.
Так крадётся, порой, в стихотворной строке
аллегорией лёгкая шалость.
Тонким шлейфом духов пропорхнула, как мысль,
паутиной стихов спеленала,
и почувствовал я: обретается жизнь.
Только этого было мне мало!
Ты на грудь улеглась и свернулась в клубок.
Только знай: в ней тепла не осталось.
Я его разбазарил , раздал сколько смог,
не сберёг для себя даже малость.
И по-глупому радуясь этой судьбе,
как юродивый возле собора,
я пытаюсь вернуть хоть немного себе
подаянье в тепле разговора...
Только понял я вдруг: это не «Л’Ореаль»,
не «Шанель » , — это белая роза,
вдохновила .Вдохнула.Легла, как вуаль,
на тщету неудобных расспросов.
С лёгкой патиной грусти она принесла
мне надежду. И что мне в надежде?
Если лодка осталась одна, без весла,-
ей не быть уже лодкой, как прежде .

27 октября 2008 г.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Чумою пытали,
кострами, кольями,
примеряли веночек аленький,
а она терпела,
хоть было больно,
утешала себя:
«маленькие...»;

мерялись ростом,
носами, породами,
«не родная,– кричали,–
мачеха!»,
а она вздыхала горами-водами,
и, грустя,
загибала пальчики;

покидали её
шампанского пробкой,
проклинали её и хаяли,
а она улыбалась
смиренно-робко
и рожала сыночков,
каинов.

2010

Загуляла..Зима..в кочії..
Сиве колесо.. котить горбами..
В білі хутра з небесної брами
Сиплють яшму коханці її..

В щире срібло гаї одяглись
І назустріч біжать та радіють..
Пан Ярило в кожусі рудіє -
Проміньцями-лукавцями сіє-
Сам із Нею кохався колись..

Зайнялись... запалали сніги..
Білі коні... у полум"ї білім..
На ясних гринджолятах вкотили
Веселкові колеса-круги
До зіниць захмелілого Дня.

Моє серце... моє Серденя
Ухопило санчата й.. побігло...
Доганя...доганя? доганя.!

1

Не так любили в наше время,
Но раз уж ты не антиквар,
Ты соблюдай учтенный всеми
Дресс-код, за собственный базар
Слегка как будто будь в ответе.
Как несмышленые, как дети,
Невероятно будь смышлен,
Для айне кляйне - чемпион,
Факир с изрядной пачкой гривен!
В раю сто двадцать поросят
Тебе, майн либе, не простят,
Что апатичен, неактивен,
Что ты в дозволенном углу
Не зажимал свою герлу.

2

В работе принцип деревенский
Всепобеждающей любви!
О чем ты думал, Ленский, Ленский,
Пока крепчала се ля ви?
Ты, в целом, по какому праву
Глядел на девку на халяву?
Их в поле не одна, не две
Совсем не прячется в траве,
Ну так того, бери, не мешкай,
Послушай, такова игра,
Чья предыстория стара,
Не норови остаться пешкой -
И, верно, ляжешь ты ферзем
В наш уникальный чернозем.

3

Не ожидай ведра ванили
От псевдодевичьих щедрот.
Чуть понял, что тебя отшили,
Не хнычь, а двигайся вперед.
Пришло такое время что ли -
Не унывать, а дальше - боле:
Стремиться - вот уж дура лэкс! -
Девчонку раскрутить на секс,
Ежеминутно быть в ударе,
Везти в вечерний "Камелот"
Ее на тачке из "тойот".
Когда б я мог раскочегарить
Подобным образом дела,
Глядишь, она бы мне "дала"...

2009

Семимиллионный город не станет меньше,
если один человек из него уехал.
Но вот один человек из него уехал,
и город огромный вымер и опустел.

И вот я иду по этой пустой пустыне,
куда я иду, зачем я иду, не знаю,
который уж день вокруг никого не вижу,
и только песок скрипит на моих зубах.

Прости, о семимиллионный великий город,
о семь миллионов добрых моих сограждан,
но я не могу без этого человека,
и мне никого не надо, кроме него.

Любимая, мой ребенок, моя невеста,
мой праздник, мое мученье, мой грешный ангел,
молю тебя, как о милости, - возвращайся,
я больше ни дня не вынесу без тебя!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит, Господи, сделать так!)

И вот я стою один посреди пустыни,
стотысячный раз повторяя, как заклинанье,
то имя, которое сам я тебе придумал,
единственное, известное только мне.

Дитя мое, моя мука, мое спасенье,
мой вымысел, наважденье, фата-моргана,
синичка в бездонном небе моей пустыни,
молю тебя, как о милости, - возвратись!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит. Господи, сделать так!)

И вот на песке стою, преклонив колена,
стотысячный раз повторяя свою молитву,
и чувствую -
мой рассудок уже мутится,
и речь моя все невнятнее и темней.

Любимая, мой ребенок, моя невеста
(но я не могу без этого человека),
мой праздник, мое мученье,
мой грешный ангел
(но мне никого не надо, кроме него),
мой вымысел, наважденье, фата-моргана
(о Господи, сделай так, чтоб она вернулась),
синичка в бездонном небе моей пустыни
(ну что тебе стоит, Господи, сделать так)!

...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

Всё труднее прощаться, но легче прощать,
собирать по углам прошлогодние мысли,
украшать ими пол, потолок и кровать
или ёлку – гирляндами чтобы не висли.

Всё труднее влюбиться, но легче любить,
смаковать на рассвете шашлык сумасбродства
и при выборе лучшего: «быть» или «слыть»
с У. Шекспиром, шутя, обнаруживать сходство.

Всё трудней вдохновиться, но легче вдыхать
на окраине лета осеннюю прелость
незапятнанных слов, и опять, и опять
умолкать – для того, чтоб когда-нибудь спелось.

2010

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

на подвір’ї церкви Хрест височіє
уквітчаний рушниками
що вітрами випрані
обступлений травою
що не витоптана

і на ньому Тебе нема

отже
у нас є час
я сподіваюсь
ми вже маємо трохи сили
і встигнемо зарадити собі
і більше не змусимо Тебе
нас рятувати і брати
наші гріхи на Себе
я сподіваюсь
*

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Мене болить. Той біль, неначе яд,
Все роз"їдає і повзе до серця.
Мене болить. Неначе слизький гад
Затиснув горло й вогнедише перцем.
Мене болить. На ранах свіжа сіль
Вбирає кров й пече невиносимо.
Мене болить і той нестерпний біль
Вже доїдає неслухнянне тіло.
Мене болить, що я все ще живий,
А там вмирають від шматка тротилу.
Мене болить, що він вмер молодим,
А я життя марную посивілим.
Мене болить, що я досхочу їм.
А там дитя вмирає у пустелі.
Мене болить за мій батьківський дім,
Якого «закрутили» в «каруселях».
Мене болить, що тонуть кораблі,
Мене болить, як літаки палають,
Мене болить, що на святій землі
Донині кляті війни не вшухають.
Мене болить, що мучився Ісус,
Мене болить, коли палили Жанну,
Мене болить за бідність людських душ
І за убогість теж болить нестанно.
Мене болить. А значить - я живу,
Коли ще біль той серцем відчуваю.
Мене болить...А нащо я терплю?
Чому мовчу, й не бившись, помираю!

Абсурдність буття відганяє пріч
струнка, мов Псалтир Давидів,
п о е з і я – єдина реальна річ
у світі химер і видив.

Для когось вона – лиш слова пусті,
для когось – лиш гра знічев’я,
але у пітьмі тимчасовості
мені вона є свічею

і символом віри. Нехай звучить
це надто банально й просто –
весь час переконуюсь, живучи,
як тоскно без неї й плоско.

Поезіє-любко! Не зрадь, прошу.
Не бавитись, а боліти
тобою я прагну. Й не залишу
одної з тобою орбіти.

2004

В кутку вбиральні зачаїлось Слово,
Зіжалось бідне і ридма ридало.
Його оділи в шовки кольорові
І залізяччя в вуха повтикали.

Понадівали імпортні брязжцяльця
І оголили груди безсоромно,
Дешеві персні оділи на пальці,
Поначіпали їй чужого повно.

Під «ірокеза» хутко зачесали,
Нанесли крем із кавової гущі,
І обкурили, і нашпигували,
На шию вділи в алкоголі мушлю.

Обули у підбори із прогресу,
У руки дали сумочку мовчання
І наказали (ніби то облесло)
Не говорити більше про кохання.

Не говорити те, що надоїло,
Не вимовляти чим жило віками,
Щоб згадувать за вишивку не сміло
І крайки заховало з рушниками.

І плаче бідне у вбиральні Слово
Саме собі закривши в моду двері...
Під музику по подіуму новім
Ідуть чужі розбещені моделі.

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Милує пам’ять сни жовтогарячі
Потайки ронить тишу
Спалах вій,
Віоли стогін віттям –
Осінь плаче,
Каштанно скапує у рінь.

Ця осінь рветься і ридає
Ранетним подихом в ріллю,
Зчорнілу землю відспіває
Той птах, що вже давно в раю.

Міліють мрії, відлітають
Спізнілим птахом у вирій,
Безмовним поглядом прощаю
Чиюсь пополотнілу тінь.

Молитви згусток –
Променем крізь хмари
Прорізав смуток-півпітьму.
Колись все вернеться, я знаю,
Та доля нас вже не впізнає,
Бо канем у зимову млу.

Мелодия костра. Мысли дымкой витают...
В общении собравшихся спор - кураж:
,,-настоящее - Илюзии Реальный Мираж?''.
Взорвалась тишына - посыпались вопросы,
Их оборвала, внезапно - ДО мелодия.

Вибрация энергии струны, успокоила эмоции.
В звенящей тишине произношу слова:
Незнающий, но ищущий приблизится...

С Вами, беседуем мы, согласны Друзья?
В Единении - Мудрость ХРИСТА.
В этом, Истина Мироздания.
Пульсирует ОНА, исходя из Центра,
И к Источнику всегда возвращается.

Пульс Ее - это Энергия взрыва Со-Знания.
Знающий - Ведает, незнающий приблизится.
Быть или не быть...?
Вот в чем вопрос,
И эта мысль навязчива.

Есть еще Время, есть Друзья.
Мысль преобразовать, направить к Добру.
Преобразовать всю жизнь свою.
Майя календарь - Свет Разума.
Он во Благо Истинного Я.

Наступает конец Эпохи Кали - Юга-
Среды прогресса устаревшего мышления.
Правительство знает,но тая молчит.
Новый виток оно тормозит.

Сегодня, прогресирует их накопления уродливый прогрес -
Болтовня в эфире, реклам шикарный блеск.
Гробит себя система - разрушения эфект.

Парад Планет уникален в 2012 году.
Создадут Они стрелу по Сроку,
И будет пущена Она,
А цель - Новая Эра Человечества.

Взмахнул рукою, коснулся струн,
Произнося благоговейно в тон -
МИР, СПРАВЕДЛИВОСТЬ,
ПРАВОПОРЯДОК и ЗАКОН.

Пылают жаром угольки, молчанье у костра.
Лунный день, растущая Луна.
Много сказано в кругу.
Есть о чем подумать... Встаю.
Искреннее рукопожатие - благодарю и,
Неторопливо, с подругою домой ,, плыву''.

10.12.2010г.

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

"Чи знаю, яке воно, щастя?" –
хто в себе про це не питав?
А щастя – у долі смугастій
не знати рахунку літам.

Прожити свій вік у здоров’ї,
без заздрощів, зла і боргів.
Зігріти своєю любов’ю
коханих, дітей і батьків.

Не зрадити друга, не вбити,
не стати мішенню брехні.
Вітчизни й сім’ї не зганьбити –
не жити по вуха в лайні.

Не заздрити іншим, не красти
і прагнень своїх не зректись.
Якщо і судилося впасти –
самóму змогти підвестись.

Здійснити щось дуже важливе
(хай буде нелегко, але ж
себе відчувати щасливим –
то є насолода без меж!).

Відбутись потрібним й корисним
(але, боронь Боже – зручним!).
Як ворог чи заздрісник тисне –
зуміти упоратись з ним.

Здолати і гнів, і ненависть,
знайти в собі сили і міць
не бути слугою обставин –
іти по життю горілиць!

Свідомо приборкати сіре
в минулому і – майбутті.
Прожити у променях віри,
що є таки сенс у житті.

А, може, не так вже й багато
потрібно для щастя?!
А, брате?

2010 р.