Оберегами снігу приходить остання зима.
Розкладає пасьянс і захоплює видивом-грою.
А назавтра – весняно за розкладом, тобто нема
ні зими, ні тюрми, ні ілюзії вічного бою.

То зіграймо. Так ниє у ранах тривожна душа.
І так хочеться жити. І жити яскраво і дуже.
За душею – ні слова, ні здобичі, ані гроша.
То зіграймо, мій сивий, мій втомлений битвами друже.

Оберегами снігу нам доля загоїть жалі.
Ми увійдемо в ритм, щоби завтра ще жити і жити.
Тож посолено рани чи, може, рамена землі.
З ран зростають не вірші - віршовані зимами квіти.

Сосна по весні нацвілася так рясно,
так зелено-ясно пустилася росту,
що я був не втримався і передчасно
ті свічі поніс до твойого погосту.

Я їх наламав, і запахлася хвоя,
і шлейфом гіркотним лилася за мною.
Коли повертався, не знаючи хто я, –
сосна вже стояла сім літ неживою.

Північна Росія мене одурила,
зманила тобою за пскову, за вепси.
Сім років зі мною не так говорила
білявка, в якої лиш очі та перса.

Сніжинками впоране, мов ластовинням,
там сонце вставало й розносило ве́сну
і клало під себе… – й з-під себе я вийняв!
ту вроду холодну й породу нечесну.

Спливає, мов казка, сьогодні минуле.
Стежина скуйовдилась посеред лісу.
Я сам розцвіту, якщо сосни поснули.
Хай вітер зламає й несе мене к бісу.

26 грудня 1996 р., Київ

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинню скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись у нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей.
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине;
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природно так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

24 серпня 1995 р., Київ

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
"Ані згадаю…
Ані пригадаю…"

Я під землею міста,
я в метро.
Ця голова порожня,
як відро,
закинуте у темряву колодязя,
де у воді минулого мутанти водяться,
примари родяться
у пам’яті минулого,
забулого.

Ані згадаю…
Ані пригадаю…
Ще глибше головою падаю,
спадаю –
б’ючись контужено
об гострі стінки пам’яті
напружено,
гранітні стінки пам’яті,
відчужено!
Я пропадаю!
Пропадаю!

…Ось дно.
Усе одно –
холодне дно колодязя.
Своїм відром
з калюжі воду взяв.
А не згадаю
і не пригадаю,
щоб плакалось колись,
як тут без сліз ридаю!
Бо пропадаю!
Пропадаю!

3 листопада 2005 р., Богдани

Сидить у кріслі,
мов у хмарі дощ,
шкіра
з переповненими водою порами;
відчуваю,
як вона обтягує спину
розсіяного мого натурщика.

Живіт його відособлено дихає,
рівно здіймаючись угору;
то назовні пнеться дух
усе вище й вище.

Відокремлене серце стоїть на столі,
або інколи ходить
довкола порожньої сулії
і цокоче.

Ноги на стільці
окремо.

Увімкнутий світильник –
голова,
підвішена і темна.

Одна рука повзе по підвіконню,
бажаючи вхопитися за світ;
а інша – ліва
відсутня, неуміла
ампутована долі холоне.

Був сексуальний потяг,
та й той від’їхав
(куди?)
о нуль нуль-нуль
з тридцятої колії...

Розкиданість така
мене цікавить як художника.

Раніше я був простим любителем
розбитої натури,
але ж упевнившись, що це мене
дратує, –
я почав складати з кольорового скла
тебе,
мій любий.

Зберися у мозаїках моїх;
і за стіною фарб і будь за мною.
Це я – твоя інтуїція.
Гола.

Адже як
відобразити тебе
так,
щоб упізналася людина?

11 січня 1994 р., Київ

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?

Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!

Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, "якого правди сила..."
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.

Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!

А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех...
і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.

Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках...

Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.

1 березня 1995 р., Київ

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!

Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!

А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!

Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!

Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!

Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!

Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!

Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..

Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні,
чим ваші очі збуджені?

Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..

Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.

Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!

3 серпня 2003 р., Богдани́

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти́, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.

2 січня 2004 р., Київ

Автори, які вже не повернуться,
Ті, чиї сліди давно завіяно...
Так раптово перервались вервечки,
І вібрує смуток несподіваний!

На щоках – сліди чужого дихання,
Бризки штормів і пашіння сповідей.
Бунтівні, насуплені, усміхнені,
Де вони тепер – живі-здорові?

Хтось на ранок безнадійно видужав:
В буднях, полірованих до полиску,
Музика не вальсова, розніжена --
Сарабанда прози і обов’язку.

Дехто перед душами залізними
Розкидатись утомився перлами,
Дехто вже пішов з юдолі слізної,
На гілках -- вірші птахами змерзлими.

Поміж голосами невоскреслими
Так ночами сумно мені плинути!
Ходжу між травою безшелесною–
Доглядачка пам’яток покинутих.

2020

Був би це красі твоїй притулок -
Сам собі всю правду розкажу
- Мріяв я, аби ти одягнула,
Наче східна жінка, паранджу.

Як іранський шейх, я був би, наче -
Охорона, дім, все є в раю!
Щоби хтиві погляди собачі
Вродоньку не шарпали твою.

Чи коханням цим я став проклятий,
У лабетах опинивсь Мари.
Голову б міг кожному відтяти,
Хто твоє би личенько відкрив!

Тільки в Україні - інший звичай -
Деспотів не люблять тут віки.
Й не приховують своє обличчя
Діви найпрекрасніші й жінки.

І зчавлю погорду я оцюю,
У суспільстві інша правда є.
Інші хай з тобою потанцюють,
І цілують личенько твоє.

Хай печаль гірка, бува, насуне,
Неприємним огортає сном.
Та відчути маєш ти, красуне,
Чар своїх неміряний огром.

Українки вірні і уперті,
Й власне не ховаючи лице,
Своїх милих люблять аж до смерті...
Сподіваюся і я на це!

22 грудня 7527 р. Від Трипілля) (2019).

Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.

Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!

Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.

Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.

24 серпня 2003 р., Богдани́

Далека від красот манливої природи,
підтримуєш вагу щоденного буття,
і світло ліхтаря кружком невпинно бродить
по вигинах плавких безшовного лиття
німотних сіро-днів, наповнених, обтічних,
що їх не обминуть, не збути самохіть...
Щось вічне проступа між проявів невічних –
ні оком охопить, ні думкою зловить.

Слова тепер -- чужі, і образи – намарні,
і їх чомусь не жаль, як листя на воді.
Такі холодні дні, розхристані, негарні,
така в них глибина -- століття молоді!
Така рясна краса в урочищах скорботи!
Солоністю від них, правдивістю несе.
Ріка в сталевім сні лункі будує гроти,
і марять в глибині про все вони, про все...

2019

Ти ледь пішла, і я вже сам не свій –
Чому прощання? Чом ідеш туди ти?
І туги найчорнішої сувій
Всього мене зумів таки сповити.

Байдужий світ навколо занімів,
І течія несе у інше русло –
В обійми до холодної зими,
Де кров моя загрозливо загусла.

І все тепер, що бачу наяву,
Здається сном огидним, темно-сірим…
Я не живу без тебе, не живу!
Життя летить у прірви чорні діри.

Немов би я - на острові Дефо*,
Хоча навколо, як примари – люди.
Рятує лиш мобільний телефон,
Що вісткою від тебе сонце будить.

І ранок рожевіє туманцем,
Зоря несміло пестощами ніжить.
У вайбер заглядаю я тихцем -
Твоє лице, як прохолода, свіже

Мене зворушить ласкою зіниць,
Розвіявши задушливі сувої…
І я іще спросоння – горілиць –
Замріюся – до зустрічі нової…



18 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Як останній сірник, тягне димом закурений ранок,
так далеко, так низько гойдається вогник од свічки.
На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок,
і здіймається вгору привиддя ребристої дички.
І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь,
День згортається листом, висвічує блиском іржавим.
Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками,
древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом,
щось зірветься в тобі і, мов птаха, заб’ється у сітях.
Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься.
Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі,
лунко яблуко впаде, тверде і півкругле, як серце.

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Той ранок дійшов до рук,
як сука з останніх сук!
І на прощальному пні
лишились кістки одні…

У відчаю плаче час
про нас, не згадавши за нас,
а глуму накоївши гори…
Цей шлях обізвався:
– Я – Горе…

27 червня 2009 р., Київ

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви голосні й навісні?
Відповіді рунові
знаходжу у кожному сні,
щезнувши крізь одр спокути
тлінно в тунель прямокутний!

Са́ме інтуїція,
інтуїція замріяних сфер
синявою птицею
мене розжене вже тепер!
З ві́дчаю втечу – у звичне
Це́́, самокритичне вічне!

17 грудня 2008 р., Богдани́

За десять хвилин до таксі
В обіймах палких ще моя ти...
Секунди вже збігли усі -
Не хочу тебе відпускати!

Вже туга терзає мене
За десять хвилин до розлуки.
І небо темніє ясне,
Неначе від болю та муки.

За десять хвилин до журби
Не вип'ю ні кави, ні чаю.
І вечір, іще молодий,
Раптово сивіє з одчаю.

Тамуючи розпач гіркий,
У небо лечу із кімнати.
У руки і в ноги - зірки -
Вп'ялись, щоб мене розіп'яти.

Немовби ті цвяхи тверді,
Пронизують болем, уперті.
Здалося, що був я тоді
За десять хвилинок до смерті...

22 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Так без тебе мені погано,
Як будинкові - без тепла.
Так без сонця сумний світанок
Сповиває безлика мла.

Так погано мені без тебе,
Ледь від розпачу не кричу.
Спохмурніле від туги небо
Все здригається від плачу.

Так без тебе мені недобре,
Висихає душі ріка.
Відлітає кудись за обрій
Птаха щастя моя легка.

І здається все мертвим, тлінним,
І минулим, як слід епох,
Я благаю долю уклінно -
Дай нам бути частіше вдвох.

Ти - епоха мого кохання,
Ти для мене в цім світі - все!
Ти - бажання моє останнє!
Хай без тебе - в той світ несе!

10 жовтня 7527 р. (2019),

гаплик харківському правопису від Саннікова.

Життя без любої – пустишка,
Буття зів`ялі комиші.
Це - над життям самим насмішка,
Як оболонка – без душі.

Живий, та в царстві мов Аїда
Ти животієш, не живеш.
Богиня мстива Немезида
Провчила карою без меж.

Постала ніч навкруг полярна,
Укривши ковдрою журби.
І сподіватися вже марно
На неба колір голубий.

І настрій липне цей так в`язко,
Немов у бурі сніговій
Життя розвіялася казка,
Як попіл втрачених надій.

4 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

І
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,
і поки ще панують свині
не буде щастя і краси.

Не буде вічної любові,
яка зів’яне як зело.
Усе повторюється знову,
якщо його і не було.

Кохати будуть одиночок
воюючі одинаки...

але найближчою сорочка
лишається своя, таки.

Тому усі одного разу
згадаємо свою весну
і перемогу не одну...

і поки вистачає часу,
то ліквідуємо заразу,
якщо зупинимо війну.

ІІІ
І Гея вилікує рани,
і околіє сатана,
а без’язикі та погани
повищезають як мана.

У серці запанує ліра
і муза чистої води,
і буде істина і віра,
аби подалі од біди.

Зійде нова зоря надії
і в Україні буде мир,
і до Китаю у ясир
піде опудало Росії,
і явиться живий Месія –
моєї нації кумир.

09/19

Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не будить,
думку Божу знайти простіше…
Без людей Любов їх людить…

А таким вже, як я, найтяжче,
не сподвигне ні Бог, ні Ніцше…
Бо пишу! Отаке ледащо!
А ви просто читайте вірші!

27 вересня 2016 р., Київ

*
Послухай, як в серці щемить гойдалка яблунева.
тіниста рука виколисує злети малечі,
угору і знову: за крону-корону, в предтечі,
за доли і далі, де обрію річка рожева,
несе звідки вітер казання водою і травами,
з тридев’ять далекого - синню і суму загравами.

Коли ж то і де це було, знають крила лелечі.

Ти казку любила з метеликами й драконами,
відвагою лицарів, чарами-снами дівочими -
не все замело забуття, перевернуті дати,
о руку до серця свого приклади і торкнися:
цвітіння пахкого по плечі, стежок до узлісся,
таїнь чорнолісу, лиш очі прикрити – згадати!

Гойдається гойдалка, тільки нічого не бійся…

…Жарини багаття. Тремкі світляки бірюзові.
І висі так близько. І стільки тепла і надії
у пісні про крила: лети, моє серце, радій і
здіймайся, як ночі і дні, наче рідні по крові
супутники в зоряних шатах, як витоки коренів, -
о музики сонця тендітна цілителько променів!

Лети переливами, сяйними радуги зливами!

Допоки високі тумани впиваються в щебеті,
і повені лагідні, мрії - тремкі юні лебеді,
смарагдово гусне липневого крою туніка -
бриніти мотивами вдячності вічному літу,
сіяти і жодного іншого більше завіту!
Допоки не зрине тривога неждана, столика,

в пустельного вітру повита обітницю хитру.

І збудеться те передвістя очей і посвята
у зло і добро, і примовкне любов і терпіння,
і стануть в нестямі раптовій стискати каміння
руками безкрилими випалі з гнізд пташенята,
і змовкле минуле відлине розмитими снивами
за миртами сивими, серця гіркими поривами, -

сльози запізнілими згадками незрозумілими.

Сліди загромадить, укриє розгубленим пір’ям,
рясні сторінки у казки перелинуть змарніло,
в метеликів хвилю дракона загорнеться тіло,
обернеться в яблуні, квітом, далеким сузір’ям,
навіки-віків, де лиш небо кружляє і міниться,
і сонячно губиться ранками зоряна китиця,

і лагідна сходить надія, повернень провісниця.

І знову, і знову малеча, захоплена грою,
вертає до яблуні під віковою корою,
і все яскравіше всевишнього гам океану,
і в плюскоти листя і сонця вростають герої –
наснажені гойдалки вершники - мрії одної:
злітати і жити, вдихаючи радість духмяну,

бо світло - вони, і усіх поведуть за собою, -
метелики з крил казкаря, хвилі Сині прибою…

Фантазії вплітаєш у любов,
А щастя береже моя підкова.
Химери аж від неба й до основ…
Кохання це для мене – загадкове.

Вже вигадки обплутали мене,
Мов на коня вдягли новеньку збрую.
Чоловіки, веселе і сумне…
І я тебе - до кожного – ревную.

І мчать уяви коні вороні,
Немов птахи з землі – у далі сині.
Ти іншого цілуєш при мені –
Моє так випробовуєш терпіння?!

Зрадливі ці красуні - вчив Хайям.
Замріялась про іншого наразі?
І норовиш наліво йти. А я?
Усіх іще не втілила фантазій?!

Куди ж мене ця доленька несе,
Невже тепер найкращі дні – позаду?
Затуркуєш історіями все,
Немов султанова Шахерезада.

…Чарівні коси пестив я твої,
Неначе наяву тобою марив.
Розвіялися сумніви мої,
Немов у небі тім – химерні хмари.

Посивів я, та ще не облисів.
Вдивляюся в реальний наш ужинок.
Зрадливі є красуні, та не всі.
Й найменше, кажуть, їх – між українок.

Твоя любов – як небо те - без меж,
Як ліки, що сердечні рани гоять.
З болота витягнеш або впадеш
Туди, аби умерти ізі мною.

Коли ми разом – заздрить нам Ерот,
І Афродіта вчиться буть в екстазі.
Найвища з еротичних нагород –
Ця гра розбурхана обох фантазій.

Я в чудеса повірити готов,
Для нас тепер ця справа вже є – звична.
Фантазії вплітаєш у любов,
Бо ця любов насправді – фантастична!!!

28 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не застує едему біднота,
якої і раніше вистачало.
Бурлаці, що не будень, то свята,
а як багато, то і цього мало.

Ще дехто помічає і росу,
і чує соло солов’я у гаї,
і на щоці непрохану сльозу,
ховаючи жалі, не витирає.

Вони не уповають на людей,
щасливі у таємному нещасті,
коли, не піднімаючи очей,
очікують на маслаки собаці.

Є й ті, які ламають вітряки:
блукаючі ідальго у пустелі,
мольфари, відуни-кочівники,
юродиві, паяци, менестрелі...

Попереду – невидима імла,
позаду – три дороги од села
у райські кущі та у буєраки...
у небеса... або на манівці,
у люди, а у самому кінці
усі – як не герої, то бурлаки.

08/19

Знов печаль, але така пресвітла
До душі моєї припливла.
Наче сиво-білі хмарні мітли
Вичистили небо для тепла,

Що на землю сходило і мліти
В ньому починало все живе –
Зорі й трави пестощами літа
Тішилися й з ними – світ увесь!

Ніби з охололої плавильні
Подих увостаннє обігрів.
Ласки ті – прощальні, ностальгійні…
Скоро осінь стане на порі.

25 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…
І закипає океан.

Немов нога ступає голая
У смерч роздмуханих вугіль.
Й спалахує раптово полум`я
В очах в обох – жагучий хміль

Відлунює солодким стогоном…
І світ немов навколо щез.
Зіниці голубіють вогником,
Ним прискають аж до небес!

21 серпня 7527р. (Від Трипілля) (2019)

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

11 травня 2003 р., Богдани

Старенький автобус. Старенький водій.
Ми, кожен – учасник чорнобильських дій –
старі пасажири, прапільґовики,
усі безкоштовні. Як ті павуки,
собі наповзли, повсідалися вряд –
і всяк надурня́к їде в Києвоград.
То ж, виручки з рейсу не буде ніяк!
(У кожного є документ, позаяк).
Хтось каже, що ми дармоїди-таки –
невчасно снуємо латати дірки.
А в світі шовковім усе доладу́,
лише Президент – сам собі на біду.
По правді чи кривді, чи як кому є,
а світ розвернувся на «їхнє» й «своє».
Бо кожен тягне́ кабалу-колиму
й на лапу дає невідомо кому…
Отож, це суспільство посі́ло на рейс
(хто – пика, хто – морда, хто – личко, хто – фейс).
Автобус приборкав розбитий асфальт,
як той акробат свій батут на шпаґат!
Помчали городи, посадки, ставки́,
і сонце стрибну́ло спросоння в хмарки́.
Чим ближче до міста, тим більші хати́,
тим вища горожа і товщі коти.
ДАІвці з кущів вибігають на шлях,
штрафують і знову щось п’ють у кущах.
Баби́ вже прип’яли всіх кіз при соші,
копають карто́плі, як слід, од душі!
Скисають на кла́дках пляшки з молоком:
заочна торгівля у міста з селом!
А в лісі і в парку всю глицю зняли́
міські грибники, бо грибів не знайшли.
Носами клюють і сидять, як бобри,
рибалки в калюжі «три метри на три»!
Чим ближче до міста, тим меншає місць,
де можна було б наробити дурниць!
Ми – всі пасажири з поріднених сіл,
говоримо вголос без жодних зусиль!
Бо ми всі знайомі, бо всі ми – рідня,
бо правимо ці теревені щодня!
А в місті? Шепочуться в певній межі.
І навіть сусід між сусідом – чужі.
Бо є «рукавичка» і є «теремок»,
і в кожній кімнаті – на сейфі замок.
А згодом, якщо не поміститься в сейф,
то влізе в Швейцарію й ляже на дрейф!
Така перспектива хороша чи зла?
У міста є пузо, бо спина – в села.
Поїхали далі. Від цих аномалій!
Купуймо дешеві китайські сандалі!

3 вересня 2005 р., Богдани́

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

                         І
Граблі пора міняти на лопату,
яка і закопає, й загребе
оте, що найнялось агітувати,
що і зелене – жовто-голубе.

Та й сапою уміємо полоти
і полину, і пирію зело...
На часі бути – за,
але не проти,
міняючи і фізії, і тло.

Палає суще, і яріє біле,
і лінії веселки не чужі.
А от патріотичне обідніло
яскравою палітрою душі.

І де її лукавому узяти?
Не багатіє мовою цабе
і будь-яке, а іноді й «любе»...

За язики усілися примати...
уже уміють говорити...
                 мати...
І маємо
                 оновлене
                                рябе.

                         ІІ
Та є ще й інше. Мати – це Вітчизна
і те, що називають оберіг,
і тисячі порогів і доріг,
кудою видибає Україна.

Усе, що наче маємо, дає
оточуюче душі житіє –
і дольне, і невидимо високе,
але і те, що нібито ще є,
пильнує Боже небайдуже око,
аби було і наше, і моє.

06/19