Ми – українці. Не амбітні
і непомітні сотні літ,
лишаємо помітний слід
і силою ума еліти
годуємо неситий світ.

А що Росія? Це – месія?
О! Це мої зведенюки,
і лицеміри, і злодії.
Її герої – лиходії:
царі, батиї, єрмаки.

А що Америка? Керує.
У неї місія одна –
коли воює сарана,
дивитися, як, – алілуя!
волає в рясі сатана.

А як Європа помагає?
Лякає аспида судом
і йде до нього на прийом.
Але альтернативу має,
коли на себе приміряє
ці геморої і содом.

                                      12.2017

Минулася любов, мов листя облетіло
Із дерева жаги, не збуджує мене.
Вуста мої байдужі, не шепочуть: «Мила,
Яви мені, благаю, личенько ясне!»

Для тебе я чужий. І став таким тоді ще,
Відколи уколов пером твоє єство.
І істина із гір співала птахом віщим –
Не бути нам ніколи, певно вже, удвох!

І разом не літати в безберегій сині,
Бо вимага для всіх кохання з давнини –
Прощати вміння, розуміння і терпіння.
Та не властиві, бачу, ні, тобі вони.

Дарма, немов Алкей, шукав розради ліки,
Здобув лиш самоту, як Робінзон Дефо,
Лишилася мені ти мрією навіки,
Як гордовита й непоступлива Сафо.

Цірцеєю була із голосом Сирени…
Щасливий, що життя од тебе вберегло.
Що не розтяв собі у розпачі я вени,
Що чистим б`є мені кастальське джерело.

11.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Це клоччя сивого туману
Зимовий вкрило сад немов.
У нім, як привид, я розтану,
І вирину зненацька знов.

Та поки вирину – вдихаю
Печаль цю сиву, що плете
Химери світлі в темнім гаю –
Примарний завірюх вертеп.

І вітер листям вже опалим
Так таємниче шурхотить…
Мов причаїлися шакали,
І в горло вчепляться за мить.

Клубочиться безперестану
І тчеться, наче біла нить –
Як паморозь – життя омана,
Що нас чарує і п`янить.

І ми, піддатливі спокусам,
Цю чашу сиву п`єм до дна.
Допоки день не усміхнувся,
І не розвіялась мана.

9.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

З усіх нот які можна виловити у скрипі вісі земної
Вичути у мелодіях неминуче тонучого корабля
Я чую лише до-мі-нуючу тишу
Намагаючись розчути щось більше хоча б ля

рукописи умирають на самоті
журливо муркоче пустка
тече вином венозною кров'ю не в жилах а поміж ними
ти вперто кажеш на потім чомусь потОм і потім те потім
виходить із тебе пОтом дев'ятижильним котом
і заколисує ниви
небесних риб що зловились на вудку Того у сріблястім човні
який обіцяв небесне життя й мені
а дав земне
ті будні мої земні так тяжко перетравлюються у вині
ні не
думай що я нарікаю на це - земне...
я знаю - воно мине й це найбільше бентежить мене...
мине
ми не
уявні ми не такі про яких віршують рядки ми не
сріблясті риби безкрайньої ріки ми
восьмижильні
вічні мужики що рибалять рибалять рибалять печуться на сонці
падають від утоми і тоді
марять мріють снять як прийдуть колись до свого моря почують своїх риб і будуть
нарешті
ходити по воді...

І коли наречеться листо́пад розлучником душ,
І коли нам до завтра дожити сумнівним здається –
Ані крик спересердя, ні біг невтямки́,- ані руш! –
Ні від себе й до себе, ніщо навкруги не озветься…

Тільки шорох падучого листя в розкрите вікно,
Тільки скрипи пралітньої липи та вітер у скроні –
Тільки образ дитячий і пізнє твоє рамено,
І зів’ялого сонця шорсткі, але рідні долоні.

(Зі збірки «Обрані Світлом». – Львів:Сполом,2013)

-- Де ти мандруєш? Де ти пропала?
-- На роздоріжжях у хмарі буденності:
глянеш додолу – котяться чвалом
дні і години, відблиски, темності.
Їх поганяє турбота-німотниця,
лине життя , мов чуже, перебіжками,
сліпо іде по руках – не соромиться,
хтось незнайомий посмикує віжками.
Форми змішались у швидкісній сутіні,
звуки словесні – мов шуми на проводі,
миті, окремі лиш миті заплутані
у павутині прогалистих спогадів.
Гадка приб’ється (чи знала це завше?),
стане самотньо, і холод проймає:
наше життя – чи таке воно «наше»?
що нам належить у ньому?
-- Не знаю.

2017

Націю оберігають люди,
а не революції й АТО.
Іншої історії не буде.
Дихає вона на повні груди
і не одцурається ніхто.

Поки обирає Україна,
небо правди мітить у бою
пасинка і вірного їй сина.
Ера від авара до русина
виконає місію свою.

Є у цій історії етапи
і немає поки-що кінця.
Є вуздечка ворогу на храпи,
і ніхто не перекроїть мапи
неба на очах її Отця.

Омофор у неї – Діва-Мати.
Гасло віче – олігарха геть!
Хай воюють неогерострати…
Маємо у люди обирати
того, що воює і за честь.

Ми не інки, майя і ацтеки.
У вар'ята ще пульсує кров!
Подих волі ще не охолов.
Бійтеся «атошника-абрека»,
що карає по закону стека,
як останній першим увійшов.


                                      11.2017

є люди
які стимулюють чакри чужими мізками грають чужими членами в нарди та Ґо
вживають власний статус щоранку мов псевдо ефедрин –
вона перестала писати вірші бо почала писати цитатник власного его
плакати над тим що їй незнайоме рухати ним
ніби горіхами в роті описувати їх шершавість з точки зору професора з медицини
вона була безумовно у тренді й багато хто йде за такими
тому що тепер популярно для жінки бути чутливою й синьозаплаканоокою
бавитись порожніми фразами із вікіпедії у високе чи ворушити давні фантомні болі нації
але щоб вірили –
треба мати гарні груди пухкі вуста й котячу грацію
трьох коханців одночасно і щоби кожен – старший удвічі
дивитися наївно в очі своїм сучасникам ніби вони гівно а ти – муза-да-вінчі
або і сама
прости господи
мадемуазель да-вінчі-воскресла-із-гробу
бо мертвяки – як і мистецтво – вічні!

вона любила об’єктиви й необ’єктивність закоханих у неї підстаркуватих самців
вона ловила їх останні стрибки й ховала в кишені
і потім
заварюючи їм чаї женьшеневі вона почувала себе на сцені
свою догравала роль із останньої вистави
себе коронувала і всяко ставила у різні позиції пози та відповідно інструкціям з камасутри
своїми руками розчісувала хутро
на їхніх сивих спинах

вона
ковтала всі соплі та інші рідини тіла
приймаючи їх за божественну слину благоговіння
і тліла
її душа присмолена до її тіла
й хотіла аби про неї казали – сама Сивілла
погляньте он вона – біла
а всі казали – її поверхня темна – вона сибілла
вона не доросла ще до жінки яка
жива просто так
а не для корИсті чи мужика
чи власних панічних атак
що уміють живити деяких мертвих жінок не гірше як хороший коньяк
вона проклинала всіх хто казав отак
але всі казали отак

вона перестала писати вірші бо почала писати Євангеліє від себе
агіографію власних всенощних і одкровення від панни
вона кількох перетворила на мощі не розрахувавши з гідазепамом
ховали їх урочисто бо це були старці з не останніх
перед гідазепамом вони пили віагру аби догодити панні
й не втримали жезли своїх життів випадково спустивши сперму та дух

вона колисала вітер замість колисок
і це був її єдиний людський рух

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде на Україну,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Дорогі друзі! Видавництво "Харків. Майдан" друкує нині мою нову книгу - по суті - здійснилася мрія, про котру я мріяв усе своє поетичне життя - вдалося підкорити вершину найскладнішого жанру поезії - сонета - написати корону сонетів "Світло кохання", присвячену моїй дружині Раїсі.* Директор видавництва "Майдан" Анатолій Стожук допоміг знайти мені поважного критика - професора знаного харківського університету ім. Каразіна, академіка Ігоря Михайлина, який написав передмову до моєї книжки. Ось два уривка з неї:
"Найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська і світова літератури цього жанру не знали. Не могли його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української і світової поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Водночас це - цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання, яка попри архіскладну форму, досить вільно, легко читається і сприймається. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві."** Кінець цитати.
Так, сталося, що я не встиг познайомитися з тим, хто написав такі вікопомні скрижалеві слова про мою скромну працю. Два дні тому, 4 листопада, на 65-му році життя майстер критичного слова, чудова людина Ігор Леонідович Михайлин відійшов у вічність. Вічна пам"ять йому, земля пухом, хай легенько йому спочивається на луках Сварожих. В пам"ять про цю золоту людину у мене народилося кілька рядків, звичайно ж у формі сонета. Додаю також портрет Ігоря Михайлина:


Мій критику, не чув од вас хули…
Чарівна осінь тихо сльози ронить.
Благословили в світ мою корону
І в засвіти із яви відійшли.

Думок дозрілих виноградні грона…
Вони – немовби мудрості посли.
Із них високі замки Ви звели,
То людяності й сонця бастіони.

Напевне порадіє сила зла –
Не житиме шляхетний лицар далі!
Та промінь Ваш душевного тепла

Народить світлу сотню із печалі.
О велете письмового стола,
За Вами плачуть Вічності скрижалі!

6.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ще осені тримається краса,
Стоять дерева тихо в супокої.
Пречиста хмара пухом нависа,
І повен сад печалі золотої.

Її вітрець насіяв і втомивсь,
І за горою десь приліг спочити,
Утихомирив злагіднілу вись,
І все завмерло… Й не шелеснуть віти…

Немов би сотворив одне з чудес,
Бурхливе, рвійне проспівавши соло.
І затишок спустився із небес,
І ніжністю вгорнув усе довкола.

27.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Лебідка прихилилась до плеча,
Вподобала на пні старого птаха.
Мене кохає кралечка-дівча,
Розтуркала заснулого монаха.

Впускати жінку цю до серця - гріх.
Невільник я. Накладено навроки.
А сонце світить вперто в мій барліг,
Окрайчик неба споглядає око.

Закутий ще подружні ланцюги,
Замерзло серце у холодній ямі...
Живемо, наче люті вороги,
У кожного в руці важезний камінь.

Не хочу повертатись у труну,
У цьому склепі геть немає ладу.
А син розумний. Бачить цю війну.
Сказав учора: - Утікайте, тату!

Весна сміється. Тане сніг і лід,
Летять лелеки в піднебессі клином.
Але потрібно йти у білий світ,
Інакше без любові я загину.

11.10.2017р.

Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…

… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…

… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:

«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*

…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…

… Я покличу сюди метелика…


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001)

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.

…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою –
В Отця і Сина й Духа ві-ру-ю»!

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.

…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!

Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…

…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Сполом,1997)

Невже раптово охолов я?
Хіба той біль колись мине?
Новою нащо Ви любов`ю
Богове, мучите мене?

Невже моєї мало крові
Ярилу в жертву пролилось?
Та муки ці – не випадкові,
Напевне з них радіє хтось.

Ярила тінь прийшла до мене
Щоб серцем я не охолов.
Щоб молоділа кров у венах,
Щоб віршем плакав про любов!

2.10. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,
поки ниюче серце
огортає пітьма,
а горілку із перцем
допиває юрма,
поки сонце ще сяє,
а ночами дуга
тятиву натягає
і тікає нудьга,
поки туга минає
і яріє снага.

                              09.2017

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

***
День – перекотиполе.
Ночі трясовина…
Очі проміння коле.
Спрагла душа вина.

Спрага – це сутність долі.
Доля – клубок доріг.
Волі гірке похмілля
Ранок таки зберіг.

І береже постійно,
Зітканий із проблем.
Криза фарбує стіни
В біле. Таке мале

Щастя, неначе миша –
В нірку – і вже нема.
Тиша закони пише.
Мова моя – німа.

Ніби, нема решітки.
Наче, горить десь там…
Тільки полуда звідкись
Шепче брехню вустам.

13.09.17 © Василь Кузан

Нахабна штовханина у метро,
Сьогодні все навколо – агресивне.
У Чорнобога – мов слонячі бивні
І зло перемагає знов добро.

У аурі вже купа рваних ран,
По спині мов кувалдою довбають…
Це знов отой проклятий ресторан
Руйнує тишу чарівну у гаю.

І навіть тихі кола на воді
У рухові розходитись готові…
Навіщо я прийшов і тут сидів?
Чому, Боги, я не глухий Бетховен?!

Я б, іншу музику почув би в дар -
Оту, що не від чорта, ту, що – з неба!
І не музичну б сечу, пив нектар,
А так почистить вуха є потреба!

1.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти не являлася мені ще в сні,
Я наяву тобою марив,
Моя ти любо, доле, каро,
Моє ти все – мої пісні,
Оті ридання голосні.
Ота печаль, ота розпука,
Незбувна та пекельна мука
Лишила спогади мені,
Як пестив кучері ясні.

В житті мене ти й знать не знаєш,
Забула, іншого кохаєш.
Як напишу, слівце писнеш,
Як лютим холодом війнеш,
Як сіль на рани посипаєш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я кохаю до нестями,
Ридаю темними ночами
І ллються на папір, як грози
Ось вірші ці – криваві сльози,
Що зроджують бажання вперте
Од того розпачу померти…

О ні, являйся, серденько, мені
Хоч в сні!
Чи хоч на сайті у інеті,
Коли запіють півні треті.
Я монітор той поцілую,
Немов живу тебе милУю.
Від себе вже не відпущу,
Воскресну серцем до любові
І знову вірші нові й нові
Тобі рощу,
Моє предиво,
Моя ти доле нещаслива,
Моє ти все – душі краса,
Що в серці вік не погаса!

28.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І це вже літо відліта у вирій,
І знову скоро прийдуть холоди.
І стеляться все швидше тіні сірі,
І випивають сонячні меди.

Цей вічний колообіг у природі
Намотує й намотує роки.
І не зупиниш, і не скажеш: «Годі!»
І так – тисячоліття і віки.

І в цій чарівній і прадавній пущі
Дедалі більше усвідомиш ти –
Ні, не природи, а свою минущість
У філософськім сумі самоти.

Я знаю, знаю – істини не нові,
Та щось лиш твій тут визначає путь…
І вчишся у природи хоч у слові
З озер прадавніх вічне зачерпнуть!

27.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Душа із тіла рветься вгору –
До хмар загуслих навпростець.
Її обволікає горе,
Немов розплавлений свинець.

Там ще недавно сонце квітло,
Геть не віщуючи біду.
Та поки добреду до світла,
Алею Розпачу пройду.

Терзаю мовчки душу хвору,
Наскрізно біль її протяв.
Простую темним коридором
У темносмугове життя.

Це віт журливе колихання -
Мов тихий реквієм звучить,
Тут тінь померлого кохання
Ген простяглася, наче нить,

І тисне. У очах – смеркання,
Пекельний корчиться вогонь,
Мов настає вже мить остання…
Завмерле тіло, охолонь.

…В алеї Розпачу ізрання
Сирен* лунають голоси!
Там тінь померлого кохання
Петлею здушена, висить.


25.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Не можу не писать – потреба
Гіркі ці зроджує слова.
Пробач, бо нагадав про себе,
І, може, настрій зіпсував.

Судилось пекло це поету –
Палає піді мною хмиз!
Немов би з водоспаду в Лету
Лечу я головою вниз.

Ти будь безжалісно жорстока –
З холодним блиском у очах.
Нехай страждання це високе
Осяє мій тернистий шлях.

Знайди коханого нового,
Бажаю щастя я тобі!
Напевне так потрібно Богу,
Хай буду скніти у журбі!

Нехай мені ти серце виймеш,
В зажури кинувши льоди.
Нехай же іншого обійми
Тебе зігріють назавжди!

Хай буду мовчкома терпіти,
Коли без жодного жалю
Потопчеш ти любові квіти,
Які до ніг я простелю.

О світлоносна Незабудко,
Вклоняюсь, дякую тобі!
І золотаві зорі смутку
Посію в небі голубім!

24.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Усе, що є, все, що було і буде –
Як видиво у віщім напівсні.
Мої пророцтва, сповнені огуди,
Нехай вони не збудуться, о ні!

Чи я тебе судити маю право?!
Я сам себе навіки засудив…
Нехай нам сяє сонце величаве,
Крізь біль і сум відкриє диво з див.

Цей плач гіркий з досадою утрати –
Кому на душу падає щораз?!
Перед тобою вічно винуватий,
Впадаю в каяття свого екстаз!

Перед тобою, о моя Богине,
Кладу, як жертву, цей молитву-вірш!
Рятуй мене, рятуй себе, бо гине
Святе в душі – воно найважливіш!

Нехай спаде з ясних очей полуда,
Відкриється обом укотре знов!
Що найдорожче, що було, є, буде –
Богами подарована ЛЮБОВ!!!


20.08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Серпнева спека уляглась,
Улігся вітер і не дише.
Не Божий – ресторанний глас
Гвалтує луків ніжну тишу.

Мені б сюди ну хоч одну,
Хоч невеличечку «Базуку»*,
Я б виставив комусь ціну
За це насильство злісне звуком.

За те, що час він мій краде,
За порцію тяжкого глуму.
Я не стріляв би у людей,
А просто заклад цей знеструмив.

*Базука – міномет. На фото, насправді, український міномет "Молот", а не "Базука".

11.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Здається дивним все мені тепер це –
Вечірня мла оповила сади.
Легка печаль насунула на серце
І стиснула, мов небо – хмарний дим.

Й думки немов посіялися знову,
Старіння мов химери навісні.
Що навіть не хотілося й любові,
Лиш спокою хотілося мені.

Розчинення в нірвані чарівливій,
Солодкий дим вдихати із небес.
І після спеки – як одне з чудес –
Вечірню прохолоду пить, як пиво.

9.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Наче листя, літа побіжать за водою
І довіку залишиться хтось удовою.
Хто злобою кохання велике зневажив,
То Боги покарають того самотою!

8.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Трояндові кущі – в розмаї,
Птахи принишкли у гіллі.
Плакучі верби завмирають,
Спустивши коси до землі.

І понад висохлим ставочком
Кружляють легко голуби,
На романтичному місточку
Зітхає легіт голубий.

Лишив хмарин білявих смужки…
На лавці – ковані витки.
Казкова пані в капелюшку
Там вишиває подушки,

Немовби доленосні узи…
Я, ними зв`язаний, піду.
Здалось мені – поета Муза
Сховалась в райському саду.

6.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад імені М.Гришка
Сад троянд

О, Музо… О, Мадонно… О, богине…
Останній промінь сонця стигне… гине
чиясь душа у мряці колотнеч,
у пошуках провидців і предтеч…
Безсило скрипка скрип свій посилає –
а серце так невтолено волає…
До неба ж – годі, бо – тягар землі,
бо ми – такі малі, такі малі,
і мало в нас величного, святого…
А ти світи… Бо що зорі до того,
що хтось волів сягнути – та не зміг,
і чийсь безсилий клич у землю ліг.

...Коли замовкне скрипка, зрине спів.
Про що той спів і хто його співає?
Чи жінка, чи богиня – світ не знає,
не знає небо, люди – й поготів.
У співі тім немає ложних слів.
Лишень тонка печаль крадеться нишком.
Мадонна… чи Меланка, чи Оришка,
а в верболозі – тріо солов’їв.
Богине… Музо… Ти – зоря чи туча?
Верни до себе світ отой дрімучий,
Співучий і плакучий – як коли…
До чого люди скрипку довели!

… А ти світи… Тобі видніше з неба,
яка офіра, віра і потреба
почути соло сонцесяйних німф –
(нехай це буде сон, легенда, міф) –
торкнути скрипку вмілою рукою,
щоб аж луна дзвеніла над рікою, -
зажити раю… Зоре, освяти…

… А ти світи… світи… і освіти
у німбі образ Жінки-Берегині,
чи Музи, чи Мадонни, чи богині…

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Я проросла, як лист, благоговінням
перейм, потуг і криків рожаниць,
що провіщають таїнство народжень...
І прочитанням незнайомих лиць,
відкритих лиць на стежках нових сходжень...

Побронзовілі вилиці – і що ж...
То вітер перед нами й поза нами –
у вибуханні й облітанні рож
стоять сади... і прочиняють брами...

Ми перехожі в утворі скрижаль,
понад якими лиш долоні Бога –
в тернах і ружах стелиться дорога
(небесних манн просвітлена печаль)...

Іди... Не озирайся... Озирнись, -
чи перейдеш тягар близької втрати –
уміння і любити й помирати –
і не згубити заповітну вісь
землі, в яку ти проросла навіки,
облич, з яких стекла жива вода –
я буду вічно... вічно молода,
допоки світло ллється на повіки.

А світла, Боже... Світла убереш
промінними очима і устами –
в осягненні недовідомих меж
непроминальні ми... і ті,
хто поруч з нами.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Вже думалось – умерла. Ні, жива…
Хоча й спроквола б’ється серцевина.
Якось магічно дихають слова:
о гори…доли…зорі…-- я невинна!

На тім гостинці, де в литаври б’ють,
де мліють квіти і буяють трави,
розлого, неубого в’ється путь
і висне з неба сонце золотаве.
Та досить, аби дужче припекло,
могутнім палом дух твій освітило –
підступно аспид випустить жало,
отрутою виповнюючи жили.
А що вже терня, повне колючок,
а бур’янів, що пнуться манівцями…
Сюди б води, молитви і свічок!
А то – хто зна – чи й виберешся з ями,
де гаддя твої груди обів’є
і на чолі залишить мітку смерті…
Ми – подорожні, але поки є
ще світла у вселенській круговерті,
допоки під ногами чуєм твердь
і топчуть ряст з малого наші діти –
життя триває, відступає смерть,
і в сонця є потреба струменіти –
на буйноквіття, на вольготність трав,
де серце проростає, наче сонях…

Шалійте, я ще чую бій литавр!
Убийте, я ще бачу небо в зорях!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Як під вечір чарівно і легко надворі,
Тільки думи мене сповивають сумні.
Тепле літо навкруг розлилось, наче море,
Сіттю хмари зависли у височині.

Ти до себе мене, наче видиво, кличеш,
Бо у сяєві квітів – немов золота –
Там, де озеро плине, як море, величне,
Забриніла між брів сумота, самота…

Не печалься, кохана, благаю, не треба.
Ти угору поглянь і думки ці облиш –
Нас вінчає високе поезії небо
І веселку єднання народжує вірш.

Доторкнися на мить до троянди рукою,
Усміхнися мені крізь ясну далечінь,
Уяви, що ми разом ізнову з тобою
Й під лелечим крилом, дорога, відпочинь.

Тихий вечір у млі колисковій холоне,
Теж угору дивлюсь – чи правдивий то знак?! –
Скибка місяця в небі, неначе лимону,
Як моєї любові гіркущої смак.

1.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Пливу у сад аndante maestoso*,
Його легкий немов почувши клич,
Спекотне літо висушило сльози,
І сонечком сміється зусібіч.

Хоч день та місяць оком з неба косить,
Милуючись красою крадькома.
Куйовдить вітер зеленаві коси,
Немов деревам крила підійма.

Десь там він звив поезії кубельце,
Цілуючи тополю у вуста.
Високе небо, чисте, наче скельце,
Її мов музу, німбом огорта.

* Andante maestoso – урочистим кроком (італ., муз.термін)

31.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Втікає ніч на синьому коні
безмісячним ноктюрном «SÉNZA LÚNA»…
Чого блукаєш, вершнице фортунна,
семивідлунна в снах, в самотині…
Чи ж є той сенс з безмісячних блукань?
Чи випливе в туманнім альбіоні
пахучий лист фіалки на осонні
та дрібен дощ любисткових зітхань
про над’яркіший пам’яті відбиток:
у нетрях часу збитих колісниць,
триоких свіч, окреслених зіниць,
і безлічі зелених свіжих віток,
що виринають з ночі на льоту,
і виростають в безвість, в висоту!

Там на семи горбах тріпоче кінь –
І тінь моя в сліпучім ореолі
Веде двобій з могучим знаком Долі
мечем семивідлунних поколінь…
Я всюдисуща… я уся з відлунь,
в мені постава вершниці, о верше!
Втікає ніч… Туманно, як і вперше,
той самий сон – безмісячний ноктюрн.
… Не сон, о Сіне… - зірка покотилась.
У чому сенс? – не знаю… Я втомилась.

… Світає… Я народжуюся в муках,
вертає світ, тонований у звуках,
та сама синь – безмісячний ноктюрн…
І я, в семи фортунах безпритульна –
над звуками ноктюрна «SENZA LUNA»…

… Натомлений ноктюрн…
чи сон…
чи сум…

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Печаль чи скорбота
мій камінь важкий не важкий?
Убитий не вбитий
твоєї торкаюсь руки.
Любов – не любов,
а висока незрима краса.
Колись ми удвох
увійдемо в оті небеса.

Земна гіркота,
лабіринти доріг і весна.
Земля золота,
але тільки в несправджених снах.
Годинника бій –
то полічені скриків рої.
Прощаю тобі
не від-дані дарунки свої.

Прощаю тобі
не життя і не радість?.. Не час
Співати журбі,
дослухатися болю, для нас
Дорога пряма
наче злет, наче стин, як у бій…
Прощення нема.
Але як не простити тобі?
15.05.2017р.

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Касандра я… Неріса… Одержима…
(Душа моя і плоть моя – незрима)…
Безумна я і втишена… Хто зможе –
стихію цю впокорить, переможе,
коли не я?.. не море це зелене?.. –
бо хто є тут розкутіший над мене,
над цю вербу, що з попелу востала –
(я Мавкою колись сюди літала).

Чи ж то мені по лаври Корифея
ставати в ряд з покірною главою,
коли звитяжний геній з булавою
мене веде: вперед, сліпуча Феє,
у пущі слів, несходжені, як долі,
іди й ставай на прю на Полі Крові.
Чи ж по мені Корінфа кволі крики,
марні́ пісні, плачі співців незрячих,
коли в мені безумно Жінка плаче,
голосячи собі на всі язи́ки.
Моїм речам вшалілі бурі милі,
вакхічний дух і шум вина по вінця,
і ельфів-слів легкі райдужні крильця,
(і де вже їм стинатись у могилі!)…

О ті жалі́! - ті чо́ла переможні,
о ті терни́! - скупі римля́нські чола…
Стаю на прю – розніжені і млосні,
Я одержима… правда, тілом квола.
Мені за зброю – всесвіт мого вірша,
(десь там орел у бе́змірі ширяє!).
Я втишуся… Я – тиша… Я – Неріса:
«Корінф оцінить тих, кого втеряє…».

Не плачте по мені, як ненароком
в смертельному бою впаду, причинна.
Я сильна… Так, я «трохи не мужчина»,
мені судилось бути вам пророком.
Дух Божий знайде сам мене в пустині,
і вас він осягне з прийдешнім віком…
В мені снаги – як в доблеснім мужчині,
та я втомилась бути ЧОЛОВІКОМ!

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Із вічності камінного застінка
Я йду до вас – як найніжніша жінка!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї
Ватаг народний Кармелюк.

Він припадав до рідних тернів
І чув за кілька миль навкруг –
Козак могутній – характерник –
Огидливий ворожий дух.

О лісу рідного пенати!
Це ви дали йому снаги,
Що не могли його впіймати
Десятиліття вороги.

Скоробагатченки лукаві
Довкола озирались тут.
За підлі всі діяння, справи
Спіткав їх в лісі Божий суд.

Життя у ньому – справедливе,
Не владні тут гнилі жлоби.
Вартують правду скрізь красиві
Старі язичницькі дуби!

24.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Хмільник, Вінниччина.

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)