Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

7 липня 2007 р., Богдани́

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

24 серпня 2004 р., Богдани́

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

яблуко
від яблуні
впало
недалеко
поле
поламалося
молоком
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих
буде

23 серпня 1992 р., с. Осівці

Над кожним днем ще вище небо.
Бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без ліку
і ллється ця ріка.

22 грудня 2007 р., Богдани́

Там-то і там-то,..
і я там буду…
на пустирях колишніх воскресінь
мене не поховаєш,
як приблуду,
а принесеш во жертву на хресті…

Терен цвіте у густих туманах –
ой, застирчать зимою колючки;
це добре, що вмираю я так рано –
переживеш усі мої свічки.

Молитв не треба за грішну душу,
хоч раз в житті за Бога помолись;
як добре, що любити я не мушу,
бо там-то й там-то
ми би не злились.

Може, день,
може, ніч відвоюю,
намучив фату́м серце
і розпряг.
Кохання – Церква,
тільки-от свою я
не возведу на диких пустирях.

18 січня 1991 р. (автору 20,5 років), Київ

Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,
І вподобав салони і борделі.

Я той, понад мораллю хто стояв,
Хоч був би четвертований на пласі.
Нарцис самозакоханий був я,
Розбещенням своїм ще й хизувався.

Я князем був, і мав я свій гарем,
І в нім було красунечок чимало.
Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
І враз вона мене зачарувала.

Кудись гординя щезла, як Мара,
Зворушений турботою простою,
Постав немов знесилений Геракл,
Беззахисний стою перед любов`ю.

Й вона, немов довірливе пташа,
Невже за муки всі мені воздасться?
І вродонька прекрасна, і душа
Така, що вмерти хочеться від щастя.

І я подарував себе всього,
Й вона себе усю подарувала.
Взаємність дарував нам Ерос Бог,
Як радості в житті такої мало!

Позаздрили всі друзі, як один,
І у бордель тягли знов грішні мислі.
І зради тінь з`явилась, тінь біди,
І щастя понад прірвою зависло.

І як же нам його уберегти?
Не надірвать їй серце вірне, чуле?
І я згадав, яка прекрасна ти,
І всіх Богів благав я, щоб почули.

І як в розкладенім суспільстві жить,
На зраду і на підлощі багатім?
І як в собі угамувати хіть?
І як з розбещеного вірним стати?

І вихід, як завжди, у світі є,
Втекти нам треба на Природи лоно.
Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
А я із себе уявляв Делона****.

В собі первісне, рідне віднайти,
Немов почати шлях увесь спочатку.
Дай, люба, губ напитись чистоти.
І щастя шлях для людства розпочати.


10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,
І вірності сумного атавізму.

Усе відносне – так сказав мудрець.
Я у твої не умістився схеми.
Зашорення звело все нанівець,
Колись про це напишуться поеми.

Люби мене таким, яким я є,
І не роби із мене ідеалу.
І не нав`язуй бачення своє –
Все пропаде – розлуці на поталу.

Ніхто із нас в житті цім не святий,
На руки й ноги не накинеш пута.
Залізла у приват до мене ти –
Тобі себе нема в чім дорікнути?!

Я вільний птах, і як в усих лелек,
На крилах маю білизну і чорне.
Люби в мені велике і мале,
І знов тебе любов моя огорне.

9 серпня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа онімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

Вони зростають з непробудних хащ
байдужості до власної персони.
Химери слави зраджують ледащ,
саджаючи в лайном залиті трони.

Химери сну вкорочують життя:
прокинувся – а вже забили гроба!
Химера ґеніальності – сам я
і те, що скаже всім астролог Глоба.

Реальність через призми почуттів,
яка трапляється химерою зненацька,
відсутня вже давно і поготів, –
бо не стійка природа вурдалацька.

Є мрії – до небес, а ці – в туман,
де грань землі провалюється в пекло.
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло!

Що ж, запитань немає до таких,
хто сам спішить мерщій своїх фантазій
попри хао́с химерних сил лихих
вирощувати рибок в унітазі.

30 листопада 1996 р., Киї

Я – поет. Але сила поета –
на Землі. І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

Зачепи мене словом – і смерть.
Зачепи мене поглядом – біль.
На шляхах невримованих – твердь
і розмножені волі свавіль!!!

Я поет без задач про поетів.
Невідомо, чи вірш цей знайду́ть.
Може, де, в Ґалереї Портретів,
є ім’я, але суть – ніц не суть…

23 липня 2003 р., Богдани́

В гаю уже зозуля не кує
і солов'їні арії не чутні,
у лузі одуд голос подає
та іволга загадує майбутнє.

Кигиче чайка у височині,
гуде бугай, чекають ночі сови
і горлиця, воркуючи пісні,
перебиває хори вечорові.

Озера, і левади, й береги
освоїли бузьки й лелеки босі...
а за тумани, за дощі і роси
у небі посварилися боги.

І затихають жаб'ячі акорди
луною у далекому яру.
Еол ревнує – у таку жару
Ярило б’є нечувані рекорди.

В зеніті літо і його хода
то радує, а то і душу ранить,
лишаючи зарубини напам’ять...

але йому – як із гуся вода,
чи то дощі, чи то отави в’януть,
байдужому і лихо не біда.

07/20

Ех, ти, Скорпіоне!
Ти жалиш!
Повернутий спиною – Злом!
А спробуй убити –
на-зав-жди –

Добром.

24 липня 2003 р., Богдани́

Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

Постав багатокрапку –
і замовч…
навіки чи на мить,
для думки чи мовчання,
спочатку чи в кінці,
на правду чи на дощ,
заради них
чи їхнього змирання,..
чи просто так,
чи, може, не спроста,..
для себе чи для всіх,
або вже ні для кого,..
стосовно перших сліз
чи проти всяких сліз,
за сміх
у різних стилях виконання…
Постав без зайвих ком,
чи крапок і тире,
без знаків оклику
чи, пак, питання…
Прояснюючи суть,
багатокра… не вмре,
а утвердивши, –
вимовить останнє…

3 травня 1989 р., Богдани́

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

28 серпня 1995 р., Київ

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не пропаґуй мене, а занотуй…
Прости прасотнею "прощай"!
І не влаштовуй сабантуй,
ба, навіть – примітивний чай.

Пройди, позбавлений харизм,
до сліз, усотаних у раж.
Наздожени наш кожен "-ізм",
без нас він – не ажіотаж.

Удосконалюй простоту –
поїдь сьогодні на гробки.
Співай з людьми молитву ту –
за Ким я – був-таки.

29 квітня 2003 р., Київ

Ти відшукай мій голос у траві,
завви́шки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув, як спе́ршу немовля
знаходить світ живий.

Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід?
Почуй мій справжній голос і затям:
зворотний хід – на схід.

Назад молодшаєш і вже цвітеш,
а квіт не облетить,
а забрунькується і теж.., і теж
сховається на мить.

27 липня 2001 р., Богдани́

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…
Яко вчено несусвято,
яко вичерпано досталь
начуття її сумного!..
А для неї – ошукали!
Ремісна? А я́к би йнакше?
Як могло їй стати волі?
На зарученому ложі
так, без зірки, неба клаптик…

8 травня 2003 р., Богдани́

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

29 липня 2002 р., Богдани́

Ґеніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…

напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…

Ґеніальний спосіб був і є
Книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..

мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.

17 вересня 1992 р., Київ

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила...

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю в кожнім оці...

Тут випадок – не випадок
і спокій – не спочинок.
Тут видимо-невидимо
скарлючених личинок...

Біжать стежинки вусами,
а я – скаженим лисом,
пожалений-покусаний
усім звіриним лісом...

Любив, тепер – ненавиджу.
Кохав, тепер – чманію.
З отрутою відправи жду.
Замріяно марнію...

Без мира і без ладану,
кончину вкривши мохом,
я сповиваю гадину
і повзаю потроху...

25 травня 2004 р., Київ

Сьогодні на світі – світ.
А на папері – діло.
Ким був би сьогодні Свіфт –
вождем чи дебілом?
Щоб ще не пройшло сто літ,
ось відповідь на питання:
якщо ти вождистий Свіфт –
то в тебе дебільна манія.
Виповзли б очі з орбіт
твоєму Гуліверу,
якби він пірнув у світ
списаного паперу.

28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

На Бога надійся – і сам не гріши.
Не плач і не смійся –
не псуй, не бреши.
Вершини найвищі
в глибинах душі
пришвидши, пришвидши,
пришвидши мерщій!
Токсичність
довкіл поприйдешня й чужа,
лише візерунок,
дражлива межа!
Тебе обездолив не Бог і не цар!
Твій інтоксикатор – твій псевдовівтар!
Ти віриш, ти знаєш,
ти – все, так, як є…
Але вириваєш волосся своє…
Біжиш понад прірвою безліч років,
лиш гніваєш Бога і мрії батьків…
Занадто все просто,
бо й простір один.
Та в час голокосту
ти є просто син.
І чим ти токсичний,
коли стільки зла?
Ну, дещо критичний,
ну, десь без житла…
І зрештою – я розумію тебе.
Минуле майнуло в майбутнє, цабе.
І ти, мій розумнику,
ціла формація,
де вся інформація –
інтоксикація.

14 січня 2016 р., Київ

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чека́ння чи чи́кання?

2 жовтня 2008 р., Богдани́

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так по-дурному,
маленьким павучком сповзаєш по струні,
яку поранив Бог, яка клекоче громом
усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

13 квітня 2000 р., Київ

Не нав`язуй вірності, кохана,
Ми – як вільні птиці – живемо!
Не ставай, прошу, моїм тираном,
Що на плечі одяга ярмо.

Я тебе любить не перестану,
Лиш не сунь ти душу в кабалу.
Не закуй в невидимі кайдани,
Не допомагай гидкому злу.

Це - воно коханню саван шиє.
Не на користь буде нам обом,
Як затягнеш ти петлю на шиї,
Зробиш вірності мене рабом!

Ревнощі і докорів ця злива,
І контроль тотальний з милих губ…
Що аж хочеться піти наліво –
Я ж таки козацький волелюб!

Будь же ненав`язлива і добра,
І не жаль мене, як та оса,
Бо як засичиш, неначе кобра,
Краще житиму тоді я сам!

Краще бути вільним і убогим,
Ніж ходить в напрузі по межі.
Нам дано це почуття від Бога,
То його терпінням бережім!

Більше довіряй, люби, кохана,
І чаруй, даруй тепло своє.
Я, повір, на іншу і не гляну,
Бо така краса у мене є!

24 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Рідкісна твань на болоті,
йдеш: під ногами – кров.
Вільхам гнилим обдертим – го-ов!
В руки солоні і терпкі – знов
неба волога крихта
з чесного слова: любов.
Морок злизав зарано
манну небесну-оману,
і закотилося в яму:
МА-А-МО-О!
То сонце!..
діра вогняна,
ні – крокодил з ополонки;
радуйся, люба, – весна,
встав золоті коронки.

7 липня 1991 р., Київ

І він побачив,
що рука його
підне́сла сонце
над безмежним світом.
Йому пекло́..,
а пе́кло не могло
очей його
і голосу спалити!

Пішла луна…

29 травня 1989 р., Київ

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Миготіли жирандолі
у простій сільській стодолі.
На солом’яну голівку,
на солом’яну долівку
воском крапало поволі
сяйво на роздерту дівку.

Ніч мовчала і повчала,
та очей не вистачало
одному́ ґвалтівникові,
золотому юнакові
з німбом світлого печалю,
у личині павуковій.

Канделябри з колосками
іскор в небо напускали!
Дух од трупу відділявся –
молодий панич сміявся.
Коні стали хижаками.
Од стодоли прах зостався.

Так юнак казився з волі…
Скрізь-поскрі́зь у чистім полі,
понавезені з палаців
над кістьми́ нещасних ґрацій,
мов розгнуздані паролі,
маячіли жирандолі…

29 липня 2008 р., Київ

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

А зірки все кінчали життя самогубством,
відмовлялись від неба, за обрій котили.
Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
Ми бажаємо смерті зіркам, щоб скоріше
загадати бажання на тризні спокути.

31 травня 1989 р., Київ

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і гіркоту не сік,
а днів потік повільний та затримний.

Щоденну крапку ставить медсестра –
електрику згасивши, грюкне в двері.
Це душам інфікованим пора
заткнути пельки й очі при шпалері.

Спи, хвора Україно, клекоти
турбінами у видихи хрипляві,
імунітетом – проти блекоти́!
печінкою – по "Квасовій Сваляві"!

Спи, хворе покоління, завтра вдень
професор Боткін проведе уколи,
хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
по скибочці прикрасить юшку голу.

Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
по черзі літо оком полоскочуть,
по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
свого Життя, якого довго хочуть.

16 червня 1995 р., Київ

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ