Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Гайда гойдатися на гойдалку у гай,
Готове горе вже зими змаганням!
Не гайся, галочко, і бігти устигай –
Розгойдується гойдалка кохання.

Агонія снігів гряде на берегах,
Густі гілки згинаються дугою…
Гойдаємось, кохаємося – ах, ах, ах! –
Вагання невагомістю легкою!

ГойдА! ГойдА! Ого! Ого! Ага-а-а! -
Зневагою до гніву гравітацій,
Де ігнорується жива вага –
З галантністю голубимося грацій.

Гойдай мене, гойдай мене, гойдай! -
Ти гаряче гукаєш гуком ярим…
І я гойдаю, аж регоче гай,
Аж розбігаються безгучно хмари!

10.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Глянеш ніжно - і розтане сніг,
Усміхнешся - сонечко засяє,
І голублять промені ясні
Проліски кохання в світлім гаю.

З губ твоїх цілющої води
Я нап"юся, мов з берези - соку,
Стану, наче легінь молодий,
Наче птах, полину в даль високу.

Подих твій ласкавий надихне
Сотворити крилами поему,
Щастя легко на папір зітхне:
"Ти - весна, весна в житті моєму!"

14.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Хотіла опублікувати цю нашу пісню ще 8Березня, , але не наважилась, бо ситуація в країні така...Але подумалося, що таки не вистачає нам усім позитиву...ТОМУ...ЩИРО...( А ТЕКСТ ПІСНІ УЖЕ Є НА МОЇЙ СТОРІНЦІ...)

Я мрію спалити весь рок,
Хай живе славна фабрика зірок,
Депутату свободу для слів і думок,
За заслуги лавровий вінок.

Більше б їсти на зламі епох,
По МакДональдсу дайте нам на двох,
А міліції - честі і віри без меж:
Справедливішу ти не знайдеш.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Я учора ходив на концерт,
Бунтарі заспівали на десерт,
Мовби дух боротьби у серцях ще не вмер,
крикнув я: "В нас турботливий мер!"

Я звичайний вкраїнський студент,
Я не бачу причини для сцен,
Бо і бомж тут щасливий і пан Президент, -
Це небачений ще прецедент.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Але згодом сигнальні вогні
Підморгнуть на ранковій зорі,
Я полину на крилах надій
У краї наших мрій.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

http://vk.com/wall-58937135_5 - тут можна прослухати аудозапис пісні.

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.

(1994)

Брате, мій брате, з обличчям сумним,
З сумними очима церковних картин.
Сивіє поволі твоя голова,
Сивіють думки та сивіють слова.

Ти більше не бачиш далеких вогнів,
Не розрізняєш своїх й врогів,
Затихли у серці сурми боїв,
Згубив намистини несказаних слів.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
Сьогодні всесвіт
Танцює зі мною в такт,
А завтра ніхто не відтворить
Ходу подій.

Брате, мій брате, ми стали чужі,
Нас розділили версти й роки,
Пристрасні ночі, неспокутні гріхи...

Вже промайнули зими й літа,
Тавровано наші душі й серця,
Ти залишишся тут, ну а я...
Мої шляхи не знають вороття.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
І вже не важливо,
Де ворог, де брат,
Коли у грудях оживають
Мільйони вітрів...

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Досить вже! Наїлися!
Силос з обличчя зітрем
В Авгієвих стайнях народилися
В них і помрем

Годі вже навперегін
Шию встромляти в ярмо
Перед катом гнутися, мов пластилін
Ми мертві давно

Вистачить вже стусанів
Доста лизать дупи твердь
Султанів, шахів, герцогів, вождів, царів
Краще вже смерть!

Тисячну різку отримуючи
Стиснем кулаки
П'ємо довгі роки
Непереливки
Досить терпіння вимірювати
В кілометражі
Нерви вже на межі
Тож освятим ножі

В цій метушні
Гублю себе щодня…
Щодня втрачаю…
Мені б коня,
Небесного коня,
Що втік із раю…
Дитячих мрій
Цілунок золотий,
Щоб стало легше.
І погляд твій –
Іскринками з-під вій,
Як ніби вперше.
Мені б мої
Розкрилені світи
І вітру подих,
Бо це життя
Земне перепливти –
Великий подвиг.
…Мені б уже
Не гратися ножем
З подвійним лезом.
Ділити біль і невигойний щем
Із білим безом*



***

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич,
Фальшиві маски слів, облич
І прогинання тих, що поруч...
І влада вже не влада - покруч...
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…

Листопад, листопад, мій осінній маестро…
Зачепилась печаль за сумні журавлині ключі…
Я воскресну, ти чуєш, я все-таки знову воскресну,
І, мов листя пожовкле, свої позбираю плачі…

Затремтить, забринить тишина, сивим смутком сповита…
У кленовім мовчанні для серця відраду знайду.
Ще в долонях своїх бережу теплий залишок літа...
І назустріч тобі багрянію, як листя в осіннім саду…

А душа молода... ще бурхлива, як повінь...
І спиняється час, щоб черпнути палкої снаги.
Зачарований вітер відносить у даль мою сповідь,
І осіння печаль залишає мої береги…

2012

Знов травневі дні,
каштани квітнуть надзвичайні.
Не до них мені,
коли я маю справи чайні.

Приспів:
Ми біля самовару, я і Маша,
кажу я: "так", жартує Маша: "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Чаю нам ледь вистачає,
ми ж бо цілунки запиваєм чаєм.
Ми біля самовару, я і Маша.
І так сиділи б з нею день при дні.

Поки те та се,
нас пограбовано, звичайно.
Винесли усе,
та не приладдя наше чайне.

Приспів:

То ж біля самовару - я і Маша,
кажу я "так", а Маша каже "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Так рум'янець до лиця їй,
та погляд Машин дещо обіцяє.
Й ми біля самовару, я і Маша.
Було б нам нудно на самотині.

2013

Дай напитись голосу твого,
О моя Богине яснолиця,
Зачерпнути сонця мед-вогонь
Із небес глибокої криниці.

Я його не можу не жадать,
Лиш почую й ллється враз на мене -
Ніби світло - Божа благодать,
Ніби дощ у спеку – на рамена.

Голос твій – дзвінкий, немов струмок,
Промиває всі сердечні рани,
Ніжним звуком теплих слів-думок
Зцілює їх лікар мій коханий.

Хай же довшає сяйлива мить –
Я тоді із бід усіх воскресну –
Лиш як телефон мій прошумить
Водоспадом слова пречудесним!*

6. 03. 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Знову грай!
В стані дивної хвороби
більш не знаю, що робити й що казати, я.
Це, втім, необхідно... то ж роби ще спроби!
Ба, чи людина ти? Ні, ти - паяц!

Вдягни костюм, грим з борошна зроби-но,
бо ж за гримаси платять люди і за сміх.
Хай навіть Арлекін украде Коломбіну,
смійся, паяце, задовольняючи їх.

Безглуздим реготом гамуючи зітхання
та під машкарою тамуючи свій біль,
смійся, паяце, над безталанним коханням.
Смійся від горя, завданого тобі.

***

Вновь играть!
Не имею больше силы я.
Что сказать, что делать, нет, не знаю я.
Цель - одна...ещё одно усилие!
Ба, человек ли ты? Нет, ты - паяц.

Надень костюм, лицо - в муке, так нелюбимой!
ведь люди платят за гримасы и за смех.
Пусть даже Арлекин уходит с Коломбиной,
смейся паяц, удовлетворяя их всех.

Пусть слёзы, спазмы душат, не веди и бровью,
под маской прячь свои страдания и боль.
Смейся, паяц, над своей несчастной любовью!
Смейся от горя, что овладело тобой!

***

Act again! While in delirium and out of my brain,
I do not know what I say and do, I'm down,
And yet it's necessary... make a strain!
Bah! Are you not a man?
You are a clown!

Put on your costume,
dip your face into farina.
The people want to laugh, and they pay to be here.
And if Harlequin shall steal your Columbina,
laugh, clown, laugh, and then the audience will cheer!
Turn your distress and tears into jest, oh, clown
your pain and sobbing into a funny face, while playing your part – Ah!

Laugh, clown,
at your love, that was broken down!
Laugh at the grief that envenoms your heart!

(translated by Volodymyr Knyr)

2012

Циганко, ти скрипкою своєю
і піснею під неї,
що дрімоту жене,
циганко, ти скрипкою своєю
і піснею під неї,
підкорила мене.

Скрипка рве моє серце,
додаючи пристрасті й жаги.
Тож пізнати усе це
і не цигану також до снаги.

Циганко, ти скрипкою своєю
і піснею під неї,
підкорила мене.

***
Цыганка, своей волшебной скрипкой,
своей улыбкой,
что сияет, маня,
цыганка, своей фигуркой гибкой,
ты покорила и влюбила меня.

Ты - любима поэтом,
как бокал токайского вина.
Та, кто знает об этом,
ей ведь вовсе цыганкой быть не на-
до, да-да.

Цыганка, своей волшебной скрипкой
ты покорила и влюбила меня.

2012

Нині вже пізно каятись, годі!
Нашим стосункам — край!
Прийшов багатший і кращий від мене добродій
і враз тебе, щастя моє, вкрав.

Маю прохання, може, останнє
й перше палке моє:
Дай мені цю ось неділю, останню неділю,
а далі хай буде, як є.

Приспів:

Це — остання неділя,
нині ми розстаємось,
нині ми розійдемось
на вічний час.
Це — остання неділя,
не шкодуй її мені,
подаруй її мені
останній раз.

Матимеш неділь тих ще багато.
а мені лиш ця лишилася.
Це — остання неділя.
Більш навряд мені дасться.
Таке бажане щастя
скінчилося.

Отже, питаєш, допоки все це?
Як бути нам затим?
Скажу, я вищого прагну усім своїм серцем.
Тим вищим є..., та менше з тим.
Найвищою є, так, твоя воля
й щастя на довгі дні.
А отже піду одразу, така моя доля...
Та дай цю неділю мені.

Приспів.

***

Нынче - не время для объяснений.
Факт, что ушла любовь.
Тот, кто богаче, красивей, но вряд ли честнее,
он счастье моё, увёл с тобой.
Есть, правда, просьба в этот осенний
день. Раз за много лет.
Дай мне одно воскресенье, одно воскресенье,
а дальше хоть меркнет пусть свет.

Припев:
В этот вечер последний
мы с тобой расстаёмся,
мы с тобой разойдёмся
навек сейчас.
Этот вечер последний
не жалей нам для встречи
дай ты мне этот вечер
в последний раз.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений, но
в этот вечер последний
в этот вечер в ненастье
мной желанное счастье
украдено.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений впредь.
Для меня ж в воскресенье,
в этот вечер в ненастье
будет подлинным счастьем
лишь умереть.

Спросишь, надолго ли эта встреча?
Что-то нас ждёт потом?
Чего-то высшего жажду, тебе я отвечу,
и высшее это..., всё дело в том,
что высшим пусть пребудет с тобою
счастье на много дней.
А я так... сразу уйду я, ведомый судьбою.
Но дай воскресенье ты мне.

2012

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Я - біля порогу,
ти ж усе не йдеш...

Кроків я не чую,
тілом весь тремчу я.
Й одне лише шепчу я:
"То де ж ти, то де ж?"

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

Злива не вщуха.
Ніч, лиха й глуха,
блискавками вибуха.
Мовила ж "прийду",
я в надії жду...
Чи собі лиш на біду?

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

2013

Хочеш, буду для тебе ранковим сполоханим сном,
Де холодну реальність так важко одразу збагнути,
Гострим запахом кави, розквітлим духмяним бузком,
Теплим подихом вітру із нотками м`яти чи рути?..

Хочеш, буду відлунням далеких дитячих казок,
Мерехтінням роси у прозірчастім раннім тумані,
Чи обсипаним пилом замріяних наших зірок,
Чи зажурою верб у печальнім осіннім згасанні?..

Може, стану для тебе пахучою свіжістю нив,
Ніжним бризом легким у солоних обіймах прибою?..
Та тебе не приваблює жодне з обіцяних див,
І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути з тобою...



18.06.2013

Ти дивишся мені так ніби-то у душу,
В очах твоїх сумних читаю я "Зажди!",
Та знаємо, нажаль, що їхати я мушу.
Надовго чи? Хто зна? Можливо, назавжди.

Приспів:
Серпанковий туман над нами рожевіє,
Вже вранішня зоря над тамбуром сія.
Кондуктор не спішить, кондуктор розуміє,
Що дівчину свою навік лишаю я.

Запам'ятаю я усе, що ти сказала,
Мить не забуду цю ніколи і ніде.
Ще лиш один дзвінок, і стихне шум вокзала.
Останній лиш дзвінок, і потяг відійде.

2012

це просто історія дівчинки
з очима як небо синіми
душею такою юною
як перші весняні дні
при світлі нічної свічечки
акордами сумно-осінніми
натхненно творила музику
записувала пісні
легенди собі вигадувала
з подробицями романтичними
шукаючи принца казкового
квітчала веселками дні
а мрії були наївними
а вчинки були незвичними
а вірші неначе сповіді
або молитви сумні
зустріла...невипадкового
на мрію дитячу схожого
на лицаря того казкового
сполохано мовила НІ...

***
Чи жаль, чи смуток, чи темна хмара
Летіла в простір і думку вкрала:
«…Невже це осінь прийшла у гості
й надії просинь у мене просить...?»
Я тільки очі звела, щоб нишком
Благати в неба тепла ще трішки.
Зимно… Невже це осінь
прийшла у гості, як нелюбов?

Чи жаль, чи смуток, чи дивна хмара
Летіла в небо і душу вкрала:
Невже це осінь приходить в гості
І сонця просить у неба вдосталь...?
Я теж долоні звела докупи
Благаю Долю брови не супить…
Осінь… Невже це знову
недоля-осінь, як нелюбов...?


2003-2004 рр
* ...прошу не судити строго професійних виконавців :) бо співаю таки нікудишненько :)

Серед усіх бост́онських мостів,
І далеких канадських озер
Залишився вітер твоїх геосфер…

Серед усіх паризьких комун,
І далеких львівських вокзалів,
Залишилося сонце наших причалів…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

Серед усіх піренейських вершин,
І далеких британських дощів,
Залишилося кілька недоспаних снів…

Серед усіх близькосхідних війн,
І далеких турецьких хвиль,
Залишився наш небосхил…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

2013 р.

P.S. Домашня власноруч записана музична "чернетка"

Я відпускаю ненависть свою...
Нехай іде...Нехай не повертається...
Любов`ю вищою освітлена, стою,
І Білий Ангел в серці озивається...

Я відпускаю ненависть свою,
Щоб зло корінням в душу не впліталося...
За все плачу добром. І Господа молю,
Аби воно до мене поверталося...

Я відпускаю ненависть свою...
Світ цей Творцем задуманий для щастя.
Тож я страждання всі благословлю
І до людей піду, як до причастя...


2005

Крапає кров на сніг, ти кохання не зберіг
В ранах моя душа, бо від тебе їду я
Кровоточить моя любов, і обпікає серце знов
І вже не болить, вже не вогонь, а лід

Тому що сумно, сумно, сумно
То краплі крові на снігу
Тому що сумно, сумно, сумно
А звістку я більш тобі не пришлю
А я чекала, шукала, надіялась і ждала
Зустріть любов в цьом холоднім краю
Але тепер я звістку тобі не пришлю, не пришлю

А ти у світі радості і любові
А я у світі смутку і жалю
І я тобі звістку не пришлю...
Жоана Мадзестеш

2012 рік

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

Звільнити шлях брунатним батальйонам!
Звільнити шлях - ідуть штурмовики!
Хай сяє свастика надією мільйонам,
несучи хліб і волю на віки!

Востаннє нині чуєм клич до збору!
Борні себе готові ми віддать.
Знамена Гітлера здіймуться скрізь вже скоро,
кінця неволі вже недовго ждать.

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

***

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

Коричневым дорогу батальонам!
Очистить путь рядам штурмовиков!
Сияет в свастике надежда миллионам,
неся и хлеб, и волю от оков.

В последний раз сигнал услышим сбора!
В борьбе мы все готовы жизнь отдать.
Знамёна Гитлера везде взовьются скоро,
Конца неволи нам недолго ждать.

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

2012

Теплими барвами радості світлої
Ми малювали наш дім.
Вишили квітами, зорями виткали,
Було щоб затишно в нім.

Дім наш ми сонцем яскравим наповнили,
Щастям зігріли його.
І додали ще дитячого гомону
Та усміх серця свого.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Я закладав стіни дому зі злагоди.
В нього достаток вселив,
Щоб ми з тобою завжди тільки ладили
І не було в домі злив.

Дім огорнули своєю турботою
І розпалили вогонь,
Ніжний вогонь дивовижного дотику
Наших гарячих долонь.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Крапля щастя в морі сліз
Крапля радості у горі
Ти мене в ту ніч любив
На холоднім, мерзлім долі
Ти мене в ту ніч кохав
Ласку я тобі дарувала
A моя душа з твоєй
В страснім танці танцювала

Як же я тепер поїду
На землю чужую
І залишу тебе милий
На долю сумную
Як же буду жить без тебе
Поки не вернуся
Та забути тебе любий
Повір – я не боюся


А чи ти мене забудиш
Чи коли згадаєш
Може через роки скажеш
Що мене кохаєш
Може через роки скажеш
Що я твоя доля
Повір, я цього не знаю
На все божа воля...
2010 рік

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Били гармати, коні летіли,
Дико шаліла війна,
І у козаче молоде тіло
Вп’ялася шабля стальна.


Випав з комоня, став на коліна,
Руки підніс до небес,
Прощай дівчино і Україно,
Уся родинонько теж.

А побратими взяли на руки
Та й понад річку стрімку,
Хвильок блакитних гамірні звуки
Стишили біль козаку.


Верби гойдали віття зелене,
Тьохкав в гаю соловей…
- Ой чи ти вийдеш , мила, за мене, -
Витекло кров’ю з грудей.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

ТАМ ДЕ ХОЛОД І СНІГ
ДЕ ТАК ДОВГО НЕ ВИДНО ЗЕЛЕНУ ТРАВУ
ТАМ У КЛІТЦІ ІЗ СЛІЗ, Я ЖИВУ
ТАМ ДЕ СУМ І САМОТНІСТЬ
ПРОХОДИТЬ МОЄ ЖИТТЯ
ТАМ НАДІЇ МОЄЇ НЕ ГАСНЕ СВІЧА

А Я ВТОМИЛАСЬ В ТІЙ ЛІТЦІ ЖИТИ
А Я ВТОМИЛАСЬ У ДОЛІ СВОБОДИ ПРОСИТИ
А Я ВЖЕ ТАК ДОВГО НА РІДНІ ЗЕМЛІ НЕ БУЛА
І ТАК ГІРКО ВІД БОЛЮ ПАЛАЄ МОЯ ДУША

А Я ПЛИВЛА У СРІБНІМ ЧОВНІ
НЕ ПО МОРІ, А ПО ВОГНІ
А Я У КЛІТЦІ ЖИЛА ЗОЛОТІ
І ТАК ГІРКО БУЛО ТАМ МЕНІ

2008 рік

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…

Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.

Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…


За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!


Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".

До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!


2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.


3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.

Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.

Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!

Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.


2003

1

Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі:
І соняхи, і вишня, і калина
Вмиваються у росяній ясі,
Являючи символіку правічну
Оновленому світові: сприймай
Країну цю прапервісну й космічну,
Приймай її в чистилище і в рай.
Не відвертай вгодовану парсуну
Від лика худорлявого її -
Персоною нон грата на трибуну
Вона не прийде!
Наші солов"ї
За вигідний прокорм не продавались
Ніколи і нікому,
Й журавлі,
Де б не були,
Весною повертались
Додому, до найкращої землі!
Ми прийдемо в Європу, як почесні -
Не гості, ні - господарі життя,
І в кожнім нашім вислові і жесті
Побачить світ осмисленість буття.
Ми є "народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!",
Трагічної історії могила
Курганом слави стала й підняла
Народ козацький на святу вершину
Державності;
Священна булава
Богданова
Боронить Україну
Й щодень її утверджує права!
В гаях не мовкне пісня солов"їна
І поглина сторонні звуки всі -
Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі.



2

Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,
І не такі заплутані стежки,
На межах межи трав
І аж по груди
Пшениці виростають колоски.
І соняхи тут сонячніші наче
Від простору блакитного в полях,
І ближчою минувшина козача
Здається,
І Чумацький зорешлях
Реальніший -
У затінку раїни
Скрипить від давнини,
Не поспіша
В майбутність невідому
України...
Тут вольницею тішиться душа,
Притлумлена міською суєтою!
Сюди я приїжджаю залюбки,
Й мене тут гріють дружбою святою,
Присватують прості степовики
До звичаїв усталених, до пісні,
Що з давнини, не втратившись,
Прийшла...
Тут слухаю новини добровісні
Про переміни в побуті села.
Найбільша насолода -
Рідна мова,
Яка давно,
Немов ручай дзюрчить, -
Мала дитинка навіть тут готова
По-рідному балакати навчить
Перевертня зросійщеного...
Всюди,
У цім краю слобід і всіх свобод,
Я зрозумів:
Живуть якраз ті люди,
Що мають право зватися -
Народ!
Я Сватовим засватаний в любові
Взаємній -
Не зіб"юсь на манівці,
Прямуючи сюди:
Мій шлях дзвонкові
Звіряють придорожні криниці!



3

Маленьке Сватове - столиця
Красунь. Не раз я помічав:
То йде цариця-молодиця,
То павою пливе дівча
Такої гордої постави
На витончених каблуках,
Ласкаве й трішечки лукаве,
Ще й з ямочками на щоках.

Про місто Сватове доцільно
Лиш позитивно говорить,
Бо тут спрадавна традиційно
Вогонь відродження горить,
Яскравіший, аніж в столиці,
І мова предківська - жива:
З провінції, з її традицій
В нас України прибува!

Тож їдьмо в Сватове частіше
З усіх усюд, з усіх сторін,
Щоб душу вродою потішить
За молодістю навздогін.
Спішімо в Сватове, братове, -
Сюди прямі дороги всі,
Тут неодцвітна квітка мови
Палає в райдужній росі!



4

Тут українським духом пахне
(Чебрець, безсмертник і полин
Залляли обшири долин)
І хати сіл у білих плахтах
Стоять у затишку калин.

З урбаністичного Луганська
Під небо це, гучне, мов дзвін,
Охоче їду - і не гасне
Моя любов - печаль прекрасна -
До кращої з усіх країн!

Тче нить Червона в зелен-лузі,
Мережить прошву голубу...
Живуть у Сватовому друзі -
Є з ким розвіяти журбу,
Є з ким і радість розділити,
Немов хлібину за столом.
Мені тут є кого любити
Під Божим затишним крилом!
Нема ні гонору, ні чванства,
Ані великих, ні малих...
Тут "зливки" рідного селянства,
Тож не чужий я серед них.




2003






*Слова цього вірша Івана Низового було покладено на музику його близьким другом відомим на Луганщині композитором і співаком Василем Леоненком. До пісні ввійшли не всі рядки вірша, а ті, що підібрав особисто Василь...
Ця пісня для багатьох луганчан і сватівчан є особливою ще й тому, що, на жаль, сьогодні з нами немає не тільки автора слів, а й автора музики і виконавця цієї щемної пісні (Василь Леоненко пішов за обрій через декілька місяців після Івана Низового...). Вічна їм пам"ять.

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Відверті жабині глуми,
плакучі торкання верб,
минувши, як радість, Суми -
в її бурштині затерп!
О відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба,
і коло червове коле,
виписуючи "Ти ба..."

[Розкрите дівоче серце,
як місяць уповні. На!
Бери! По тобі усе це.
Щемить на краю струна]

Ех, сонце моє червоне,
крові запальна хода,
малиновий передзвоне,
осіння слідів слюда!
Де відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба, -
як вербонька, сивочола
тобою моя тужба.

[За у́смішку прохолодну
востаннє вдихни вина -
кохав ти її, як жодну...
У чому твоя вина?]

Невже за дівочу міру
і жертва душі мала?
По ярих закрутах Виру
янтарна тече смола, -
о, відьмине Біле Поле -
розкинута Ворожба!
Моя заблукала доле,
довічна моя журба….


2012

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

Життя скінчив трагічно хто - той істинний поет,
А в точний термін - то у повній мірі.
На цифрі 26 один ступив під пістолет,
А інший - під петлю́ у "Англетері".

А в тридцять три Христу - він був поет, він говорив:
"Не убивай! А як уб'єш, знайду тебе і в чумі..."
Йому - в долоні цвяхи, щоб чогось не сотворив,
Щоб не писав і ні про що не думав.

Як чую цифру 37 – злітає з мене хміль,
І зараз - наче холодом війнуло:
Під цифру цю і Пушкін підгадав собі дуель
Й ліг Маяковський скронею на дуло.

Зупинимось на цифрі 37. Підступний Бог -
Питання він поставив просто ру́ба.
Лягли на цьому рубежі і Байрон, і Рембо,
А нинішні - не врізали ще дуба.

Дуель не відбула́ся ще, та це не новина,
Хоч розіп'яли в тридцять три не сильно.
А в тридцять сім - не кров, та що там кров - і сивина
Лиш забруднила скроні непомильно.

Застрелитися страшно, так? У п'ятки аж душа?
Терпіння, психопати і кликуші!
Поети ходять п'ятками по лезу у ножа,
Порізавши до крові босі душі!

В слові "довгошиї" наче літери дві "і".
Поета вкороти! - це очевидно.
І ніж у нього, та щасливий він висіти на вістрі,
Зарізаний за те, що був незгідним.

Шкодую вас, прихильники фатальних дат і цифр!
Стомились, як наложниці в гаремі:
Життєвий термін збільшився - то, може, і оцим
Ще не пора поетам, хто не в темі!

Так, правда, шия довга - як приманка для петлі,
Мішень для стріл і груди, не перечу.
Завдячують не датам ті безсмертні, що пішли,
То й ви, живі - не прагніть в порожнечу!


28.10.2011

Як над нами небо плаче, мо́кнуть тво́ї зло́ті ко́си,
мить чудову, зустріч нашу, мов осінній лист, відносить.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

Ми одні такі у світі, і кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся, лиш дивись мені у вічі.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.

Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

***

Як над нами небо плаче,
Мокне золото волосся,
Мить чудову, зустріч нашу,
Як осінній лист, відносить.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою.

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...

Ми одні такі у світі
І кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся,
Лиш дивись мені у вічі.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою...

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...


11.10.2011, 14.04.2015

Ти мене на світанку розбудиш,
хоч босоніж, та вийдеш прощатись.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

І, прикривши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже, пробачиш?!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу»

І Неву, у мурашках від гаток,
навіть Біржі величну споруду
я ніколи уже не побачу
і ніколи уже не забуду.

І сльозяться на рвучкому вітрі
без надії твої карі вишні.
Повертатись - погана прикмета.
Відтепер ми з тобою - колишні.

І, якщо на планету верне́мось,
як Гафиз всім колись передбачив,
все одно ми тоді розмине́мось.
Я ніколи тебе не побачу.

І тоді стане так мінімальне
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням загальним
з порожнечею геть неживою.

І в космічному холоді-згубі
пролетить пара фраз необачних:

«Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу»


23.05.2011