Коли вітер накине на тебе пеле́ну зі снігу
і твій погляд зависне, як висне захмарена синь -
ти втомився з дороги, втомився від марного бігу –
ти спинися – на Бога – спинися. Приста́нь – і спочинь…

Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі, як панни-Сніжанни, сніжинки метуть…

А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зморена Путь.

Ти спинися, мій друже, на мить між отими снігами,
між Землею і Небом зависни хоч зором німим -
між крутими земними і білими хмар-берегами
Віз везе Чумаків… Гей ви, коники, нумо за ним!

Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі, як панни-Сніжанни, сніжинки метуть…

А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Праведна Путь.

Ген на білій мережці змережана батькова льоля…
Мерехтить, як зоря, його чинна-невинна душа…
І тече-не стече в білий світ нерозтрачена воля,
як тече молоко, коли смокче дитинно лоша.

…І тоді - молоді, щойно вбрані у сніг заметілі
свій танок новорічний одвічний святочно почнуть…

А в твоїм надлегкім і прозорім – наснаженім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зоряна Путь.

Зі збірки "Самоцвіти сокровення".-Львів: Логос,1997.

Оком, чи словом, чи співом,
чи то нечистим посівом –
темним неправедним гнівом
розпочинається рік –

грішним, порочним зачаттям,
зламаним білим лататтям,
чи материнським прокляттям –
гнів несусвітній упік.

Свічка в руках побіліла,
свічка в руках обімліла,
свічка в руках обміліла –
хуга відьомська гуде –

холодно ніжкам ізбитим.
холодно плічкам невкритим,
холодно вічкам невмитим –
свічка
по воду
іде…

Снігом – босоніж… скажена!!!
Снігом – босоніж… блаженна!!!
Йде в снігопад Магдалена,
Де всепрощенна Кутя…

…Спалахом б'є зоряниця,
Обертом йде паляниця –
Десь там злучається Трійця:
Йосиф…
Марія…
Дитя…

Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997

Знову, дурний, вийшов з дому без шапки.
Сам невдоволений.
Сіють дощі.
Тим часом скронями, наче по грядках,
Вітер скитається, тихо скавчить,
Дім віднаходячи десь у волоссі,
Може, у зморшках посеред чола,
Може, за вухом.
Безпам'ятний, босий,
Вітер - навзрид, мов чуже немовля,
Десь попідтинню забуте навмисно,
Напризволяще покинуте чи
Промислом долі - одвічне розхристя.
Вітер зітхає.
Все сіють дощі.

Ти так, напевно, і візьмеш за звичку
Бути притулком для тисяч вітрів.
Поміж волосся, у рисах обличчя
Ти якийсь вітер приспав і пригрів.

Знову виходиш із дому без шапки.
Хмари - на небі,
Мир - на душі.
Вітер не скиглить - співає колядки,
Поки не втомиться.

Стихли дощі.

злетить паперове пелюстя
снігами зима замете
цілунком як птахом торкнуся
цвіло одлетіло
проте
печалі прогіркла докука
змаліє зотліє в снігах
печалі затаєна мука
доспіє мольбою в губах
стріпнеться гарячим осердям
жагою в життя поведе

шукаємо вічної тверді?
в стеблі? опелюсті?
проте…

Я знову слухаю тебе, Шопен,
Ця музика твоя - якась безмежна.
У ній немає слів,
Не чути в ній імен,
Вона така необережна …

Мабуть тому, що в мені теж живе любов,
Як та, яка тебе так надихала,
В мені ти свого слухача знайшов …
Так як і ти скажу: якби ти знала …

Якби ти знала,
Як чудово уночі,
Коли зірки – думок і мрій вивідачі,
Ти б мене мабуть тут внизу не упізнала …

Якби ти знала, як в дощі
Нас небеса наповнюють любов’ю,
З-за хмар крилаті посланці
Втішаються своєю роллю ...

Кудись лечу далеко, аж за край …
Наздожени мене, прошу́, впізнай,
Осіннім вальсом все наповнено й його дощем,
Під ним стоїть любов з своїм програвачем …

Мені ти стільки підказав, Шопен,
Такої ніжності немає в музиці ні в кого,
Мільйон скерованих у небеса антен,
Ніколи б не зробили так багато всього …

Коли всі рівні - тихо спить талан.
Коли всі рівні - кожен є атлант.
У тихому болоті є чорти.
Змія повзе тихенько до мети.
І тільки якщо хтось в фаворі
Включаються вже інші сили долі.
Спрацьовує девіз, не завдяки, а проти.
Потрібно всіх і вся, й себе збороти.
І не зважаючи на спротив долі
Відчути знов себе в сідлі, на волі.
Зустрічний вітер розвіває коси.
З очей сльоза, на листі роси…
Та тільки не спинятися, іти!
І лише десь, з-за обрієм знайти
Себе і місце своє в світі.
І дякувати Богу, долі, миті,
І не зважаючи продовжувати жити!
А полотно життя малюнками розшити.

Подібна зоряній фаті
Гостинна , феєрична мрія
Вальсуюча в моєму сні
Лунає піснею , вродлива

Ведем розмову сам на сам
Жартуємо на різні теми
Трапезу ділим пополам
Смакуючи життєві терни

Аналізуючи буття
Приймаю розумом всебічно
У вчинків є заслуг вага
Що на шляху вмикають світло

У всьому висновок один
Ми вершники , актори долі
Яким шипам збираєм плин
Таким і раняться долоні.
2018 рік.

Тобою марять мої дні
Тобою марять мої ночі
Летять мов зорі у ночі
Слова кохання доленосні

Шукаю спокій мовчазний
Найти не можу , шаленію
Мій сонця обрій золотий
Віддав тобі життя надію

Усе навколо зацвіло
Ключем пташиним щебетало
Любові чисте джерело
Мене з тобою сповідало

Твій відчуваю аромат
Троянди квітка білокрила
Запрошую в Едему сад
Де ми з тобою - долі віра.
2018 рік.

Горів, надихаючи світлом перо,
Тремтів, від бажання нам руки зігріти…
А вітер шалений пустив помело –
І світло погасло, і шквалом розбиті
Уламки рядків, що пашіли вогнем,
Яскраві від рим, наче соняхи з літа,
У темряві тліють. Лише де-не-де
Займаються іскрами вуглики літер.
І жаром проймають вцілілі слова –
Буденні, прості, не парадні, не пишні.
І радість сьогоднішня в них ожива,
Виблискують чисто в них болі колишні.
І враз прозріває майбутнього суть.
І спалахом думка пронизує тишу –
То ж руки сірник ліхтарю піднесуть,
Хай знову горітиме сонячним віршем
Уява і мрія – натхнення моє…

У світі для всіх нас ліхтарики є!

Перша публікація у газеті «Молода Галичина», 1983 рік, День студента.

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

Ще не старий. Півсотні буде літ.
Летять у вирій осінь, літо. Зимно...
Та мойри покладуть колись на щит,
Порвуть життєву сув'язь неодмінно.

Вкраїна, звісно, це не Сен-Тропе,
І доля - це така примхлива пані.
Та світ навчивсь любити як себе,
Смакую кожну мить, немов останню.

Долаю мряку, морок, буревій,
Був на межі, доходило й до крові.
Кортіло в пекло (я ж бо не святий!),
Чортяки повсякчас напоготові.

Та розібрався, хто я, врешті-решт,
Пилюку й мотлох вимів із полиці.
Пихате его взяте під арешт,
Гніздяться у душі любові птиці.

Переплавляю зло і лють на жарт,
Навчився оживляти сонне серце.
Торкнусь рукою - розцвітає сад,
Скажу слівце - і сонце усміхнеться.

Тримає Бог запалену свічу,
А я пишу сонети і ронделі.
Ходи, мій друже, я й тебе навчу
Розпалювати вогнища в пустелі.

26.12.2017р.

На відстані Любові, за пів кроку,
наближення Різдва, Нового року –
на відстані просвітлених облич,
крізь темряву трагічних протиріч –
пливемо за рікою, за рікою ...
Збентежені, ми прагнем супокою,
гармонії, духовності ... д а р м а ...

... Та в утворі віконних шиб Зима
нас видивом різдвяних днів чарує –
на покуті кутя хмільна парує,
медами розтікається у світ ...

... Накуй мені, зозуле, “многа літ” –
м е н і ... й о м у ... і нашому д и т я т і –
пошли лише любові й б л а г о д а т і,
примирення з земним буттям ... Утрьох
відчуєм купно: проміж нами Б о г –
нас мироносить і благословляє –


на небі з і р к а мерехтливо сяє,
провадить в ясла Божеє Дитя –

народжуються наші почуття
із попелу ... з серцебиття ... з нічого ...

Б о ж е с т в е н н і ! Ми маєм так премного
земних утіх і райських насолод,
принад, спокус, невтолених свобод,
що годі передати все у с л о в і.

... І все ж таки, н а й в и щ и й скарб Л ю б о в і
не кожен з нас зуміє розпізнать!..

... Йде світом Коляда, небесна рать
усе нечисте викропить водою ...


Я йду до т е б е в пісні, з колядою –
з надією: народжується день!

... Я йшла ... і йду ... і йтиму за літами ...
Вітай мене н е л о ж н и м и устами :
“Христос рождається, кохана ...”

... Дзень-дзелень ...

(Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2013)

Ця зима, крихка і полохлива,
натривожить, назсипає дива,
подмухами обрії розпише,
подмухами, помислами…
Тиша...
Ця зима, легка й така ж вродлива,
як і ти…
Ці очі, погляд, сниво…
Одійде картинно і сніжинно,
а мені…
Мені воно причинно…
наче душу знов заворожило
доторками, пальчиками, дивом,
маревом гостинного кохання.

Сніг оцей, хвилинно-візуальний,
що його домислити несила…
Чи було? Намріялося? Снила?

Хай падає правда як ніж гільйотини,
Хай істини золото крапле з пера.
Кохання - це праця. Щодня, щогодини.
Віршоване щастя - це нонсенс, мара.

Слова водоспадами ллються в сувої,
Болотяну мавку рисує маляр.
Кохання - це бій. Ти - фортеця, я - воїн.
Зривається прапор - м'який пеньюар.

На сцені актори, паяци, артисти,
Ромео й джульєтти - за гріш балаган.
Кохання - дует. Тільки два вокалісти.
Нуртує в глибинах чуттів океан.

У темінь крокує змаліла амеба,
Голодна повія шепоче:- Плати!
Кохання - довіра. Боятись не треба:
Пощербиться зрада об честі щити.

р.s:
І карії очі, і чорнії брови -
Це кара Господня, жахи, КеГеБе.
Ребро із грудини поцупив Єгова,
А нині це жінка. Під боком сопе.

21.12.2017р.

"Троянди й виноград" писав хороший лірик.
Я теж, мабуть, поет. А фарби вже не ті.
В одній руці - перо, а в іншій - сірий віник:
Гармонію люблю. Але у чистоті.

Дратуюсь як рука чіпля сусідні струни,
Або коли маляр забризкав полотно.
Охайні письмена - це піднебесні руни.
І як плететься в'язь мені не все одно.

Учуся день у день по-справжньому літати,
До сонечка дібравсь, і падав у яри.
Вдягаю словеса у найдорожчі шати.
Не соромно за труд. Усе що є - бери.

Я бачу як зі слів народжується пісня,
Рокочуть небеса:- Твори! Не жди подяк!
Поезія комусь - красиве і корисне.
Для мене це - любов, багатство і життя.

19.12.2017р.

Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомо́стами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки...
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?..
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку...
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими,
Сльозами-росами із віч Пречистої...

Дитя у світ прийде, устане сонечко –
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
Із калачів батьків, у вир’ї втрачених...

...Сніги розбавлять ніч... І враз – зійде в о н о!
...Неначе й солодко... неначе й солоно...

В ніч під 18 грудня 2012р.

(Зі збірки "ОБРАНІ СВІТЛОМ". - Львів: Сполом,2013)

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

Білила ніч хати дерева,
До ранку сипала вапно,
Сміялась сніжна королева,
У чорно-білому кіно,

Складав хлопчина з криги вічність,
Старий казкар складав сюжет,
Дитинства давнього магічність,
Бали, принцеси, скрип карет!

Уже давно рахую будні,
І дещо знаю про життя,
Та срібний сніг лежить сьогодні,
Йому радію як дитя!

На білих аркушах газонів,
Я напишу свої казки,
Чарівний сніг летить сьогодні,
Гортає спогадів листки!

Чому один, чому її немає,
Є твій маніж, а де моя рука,
У радість дня тебе не пам’ятаю,
В печалі сну тобою я живу.
Перо в руках, папір готує зустріч,
Черкаю риси милого лиця,
Ти тінь моя, твоя краса забута,
У снах цвітеш, вжитті тебе нема.
Ти ідеал, кордон мого безумства,
І реквій страму у твердій душі,
В твоїх устах сльозами захлиснуся,
За півгодини нездійснених мрій.
Ти мною проклята, здалека бажана,
Гірка мелодія, відкрита рана,
Симфонія в життя вертає, де є усе….
Тебе немає.. Прощай тінь…

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Фата-моргана. Все довкруж мана.
Ще не старий, але в люстерці зморшки.
Виорює чоло печаль, війна,
Осріблюються кучері потрошку.

Втомився від жорстокої юги,
Пора зігрітись, утекти до сонця.
Але печу із кров'ю пироги -
В ціні кати, собаки, охоронці.

Уже не жалко рідної орди -
Там кожен другий злодій-пришелепа.
Малюють рай державницькі роти,
А озирнувся - бур'яни до неба.

Хотілось щастям скрапнути з пера,
Сипнути на папір кохання руни.
Та спить Ерато, мабуть, застара.
Чи зрадила, вовтузиться із юним.

А за спиною шелестить зима,
Там неня, тато, доня та онучка.
Іще живий. А їх уже нема.
Болить. Пече. Рука ламає ручку.

13.12.2017р.

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І повернутися не вмів.
Печаль мою здолала душу,
І сам собі тоді сказав:
"Свій біль в зірках сховать я мушу"
Вони мовчать і я мовчав...

Прилинь, о музико чудова,
В погасле серце хоч на мить.
В твоїх очах, в очах, сліз повних,
Незгасне полум’я горить,
Холодну враз розіб’є тишу.
Я в ній свій біль і сум полишу
І на відлуння полечу...
Від снів розпачливих тікаю,
І давній сум, що в них зникає,
Запалить десь надій свічу.

2017 рік

Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує
У нашому дворі.

Взяла нову перину,
Легенькі подушки.
Принадну скатертину,
Пошила кожушки.

Гаптує наодинці
Мереживо на склі.
Солодкі сни - гостинці,
Подивляться малі.

Мандрує сніговиця,
В імлі зника танок.
Тримає у правиці
Щасливий Дзень-дзвінок .

10.12.2017
НЙ

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

У світі моєму ялини красуні,
Яскравий смарагдовий ллється потік.
Бігцем прихопила ладунок ласуня,
Малий невгамовний пластун - мандрівник.

Ще вранішня тиша охоплює гори,
Подекуди вітром здіймається лист.
Спускається нижче сімейство проворне,
Вже близько, вже поруч промовистий хвіст.

Зелені, стрункі, оповиті туманом,
Чи грається пташка між віттям бува.
Схопилося сонце сліпуче зарано,
Навколо виблискує все, ожива.

Здіймається вітер, розхитує гілля,
Цей рух зачаровує, танець для нас.
Зривається стрімко, стихає повільно,
Бентежить і кличе сполоханий вальс.

Знов горнеться серце і погляд прикутий,
Там сонце і вітер у колі в цю мить.
Тепер відгукнувся той танець забутий,
Відлуння його спалахнуло, бринить.

22.11.2017
ДФНЙ

Амаліє юна, ще бал твій попереду, звісно ...
Ще юний гусар з ескадроном вривається в місто,
ще маленький оркестрик видмухує марші врочисті,
а тебе почуття переповнюють, ніжні і чисті.
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розкидає пахучі азалії в бік ескадрону?..
Вже помічені ручка і стан твій, і усміх невинний,
вже гусар зупиняє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п е р е м о ж е н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !

Амаліє юна -- розчулені дні усолоджені ...
Гусарська фортуна -- сибірські дороги несходжені.
Штики, командири, казенні мундири шматовані ...
Схололі квартири таємно для них уготовані.

Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розсипає плакучі азалії вслід ескадрону?..
Вже помічені ручка, і стан твій, і крапля сльозини,
вже гусар підганяє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... Поміж брунатних хмар
ще сонної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії!

Амаліє юна -- старенький оркестрик вискрипує,
дивак - саксофон то буркоче, то голосно схлипує.
Азалії -- в залі -- віконця тьмяні́, перекошені,
а поруч узда від коня і сіде́льця поношені ...
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
вимальовує в квітах азалії тінь ескадрону?..
Не помічені ручка і стан твій, і постать сиви́нна,
і немає кому на цей раз преклоняти коліна ...

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !
... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п р и п о р о ш е н и й !

... Поміж брунатних хмар
вcе юної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії.
... А юний той гусар --
крізь зими і крізь повені --
несе безцінний дар ...
к о л і н ц я
н е
п р е к л о н е н і !

... Коліннопереможений ...
... Коліннозаворожений ...
... Коліннонаполоханий ...
... Колінноприпорошений ...

... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

Ще кілька слів про Час, що час у чарах гусне -
шумує, як вино, струмує, як вода...
Ще кілька слів про нас, коли нутро розпусне
черницями чекань свій брід перебріда...
Чекай, чи не чекай - все вишумить, запевне,
забродить, заятрить на шрамах давніх ран.
Загуслий біль терпкий до тебе вкотре верне
і в глупу північ сов, і в паморозню рань...
Цей окрик самовбивць, що житіє шаліє,
нестерпно коні мчать, нахрапом несучи...
Чи верхи, а чи ниць, допоки ціль змаліє
над урвищем бажань, над згарищем свічі.
Мовчи. Не дослухайсь, чи сновигають кроки
півп'яні від прозрінь, півдикі, півбліді...
Прости і не клени, що надто світ широкий
за мурами дзвіниць - у вільній, у ході.
Ужаль мене, стожаль, прощай, моя любове,
пекельна всебідо, стожильно навісній:
ні слів, ні нарікань, хай навіть смужка крові
поволі витіка у римі голосній.
Ні поголос ридань, ні безголоса пуща
безмежних всепрощень, загублених між губ -
нам нас не поверне, хай навіть чорна гуща
нам вижлуктає Час у пащах душегуб.
Ми самовигнанці, ми спалені до краю -
бездомні між своїх, оглухлі і сліпі...
Ми ніби посланці обкраденого раю -
за спопелілих нас подякуєм собі!

У сумерку блукань, без тями, без вагання,
ще теплиться в очах, жаріє щось немов:
при тьмяних, при свічах - то тінь бреде остання
з невірою в одчай... і вірою в Л ю б о в!

Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008.

Я так хочу померти вот зараз,
Бо без тебе життя вже нема.
Я попрошу останнє прохання,
Не відмов будь-ласка мала:
Принеси в руках своїх отруту
Вип’ю я до чистого дна,
Серце вирвала з грудей розтоптала
Душу мою ногою зі зла.
Тоді видався вечір прекрасний,
Ми гуляли за руку удвох,
А сніг падав на твоє волосся
Ти така прекрасна моя.
Не забудь, що маєш зробити:
Найсильнішу отруту знайди!
Щоб я більше не мучився в світі
Де в кохання повірив дурний.
Тобі вірші писав, піклувався,
А для чого? Тобі ж то не тре!
Може ти колись ще вернешся
Я чекатиму — ти щастя моє!
3 листопада 2017 р.

У падолисті вчаєно печаль,
Тьмяні охра, памороззю скута.
На видноколі сонячна медаль
Ледь жевріє, немов остигла гута.

Долоні гладять гілку шерехку,
Намацують ножа глибокі міти.
Заснув мій сад. Втомився. На замку.
Зимі дерева листям платять мито.

Я теж колись додолу упаду,
Краплиною скочусь по мокрій шибці.
Одному жити гірко у саду –
Покинули його любові птиці.

Наполовину сплю, а не живу,
Упився одинокістю й одчаєм.
Зламалась груша. Впала у траву.
Як боляче! Невже я помираю?

05.12.2017р.

А пам’ятаєш - шили ми вітрила?
Стару сукенку мамину – під ніж.
Злякалася, і стала біла-біла,
Казав тоді: - Не бійся, плаття ріж!

За вікнами холодний дощик сіяв,
А ми давали назву кораблю.
Спитала: - Мо, назвемо «Наші мрії»?
В одвіт почула: - Я тебе люблю.

І народився перший поцілунок,
Ми задихнулись щастям обидва.
Зірвала ти із мене обладунок,
На ліжко впала майже нежива.

Умовкли музи, генії, поети,
Задув Амур на столику свічу.
Я був – Ромео. Ти - моя Джульєтта.
За ті хвилини досі ще плачу.

Згоріло все. Потрощено жертовник.
Січе крупа зі снігу-кришталю.
Стоїть на підвіконні вутлий човник:
Чому ж тебе і досі я люблю?

Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.

Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.

Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Cпогадів піну збиваєш.

Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила

Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прощатися не слід. Ось бачиш – відмерзання
завмерлої сльози на зімкнутих устах.
Прощатися пощо́?.. Не перша й не остання
кваплива мить чумно́го розминання
характерів і рис... А серце, наче птах
трикрилий, тужить –

прощатися?.. пощо́, мій милий друже!

Слідам услід скресає лід. Авжеж ...
Скресає лід блакитних побереж –
навіщо це, давно пригасле мрево?
Троянди розквітають кришталево,
а в кришталевій чарі срібна креш!
(Чи ж ти мене у біле убереш?!)

Навіщо про любов... Навіщо все про те ж ...


Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008

Місяць сяйво ллє на землю
з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
притулю до хвилі.
Зачаюся:запливають
золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
зорі-діаманти -
золотаві танцівниці
стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
хвилями-стежками.

Останнє то побачення -
Не проситься пробачення
І не ридають голосно,
Неначе у кіно.
Слова на пам'ять завчені
І їх кричати навчені,
Але нестерпно холодно
І майже все одно.

Чашки не полетять в друзки
І не прив'яжуть мотузки,
В долоню втиснуться ключі
І повний розворот.
Підуть у натовпі чутки,
Що не кричали матюки
І не тридзвонили вночі,
Щоб не відкрити рот.

Вони стояли пліч-о-пліч
Й не розуміли в чому річ:
Куди подівся дикий струм,
Що грів їх мегаполіс?
Вона стискала телефон.
У нього в серці марафон.
Навколо них кав'ярні шум.
Між них - Північний полюс...

2.12.2017

Твій поцілунок мене в життя приводить.
Без тебе напівмертвий ходжу́ я по Землі.
Коли ти поруч мила, серце моє співає,
Душа моя літає — коли зі мною ти.
Твої обійми кращі ніж золото все світу,
Уста солодші маєш за нектар.
З твоїх долоньок прийму я навіть і отруту,
Бо знай ти — люблю сильно!
Сильніше за життя!
Люблю твою усмішку і твоє миле личко,
Люблю волосся й носик чарівні.
Люблю я твій характер і твоє ніжне тіло,
І на руках тримати я люблю.
Ти зрозумій я хочу, не просто переспати,
А просто бути поруч, коли вже сил нема,
На те щоб розмовляти, увечір на дивані.
Я хочу бути поруч
З тобою навіки!

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

До мене завітала самота,
У подарунок простягнула тишу.
Вона діру у серці залата -
Нехай живе. Уже не буде гірше.

Не чути дорікання і клятьби,
Недоля не трясе, неначе грушу.
На зламі нещасливої судьби
Живим зі шторму вистрибнув на сушу.

Був пішаком. А ти - важка тура.
І партію зіграла дуже вміло.
Життя моє для тебе - тільки гра,
Від зради все померло, вкам'яніло.

Схиляються осонцені жита,
Напоєні теплом, достигли зерна.
А я собі не викував щита,
Попереду - вогонь, колючі терна.

Один у стінах. Наче у труні.
Не гоїться в душі одкрита рана.
А самота не вируча (о ні!),
Ще трохи - і мене, мабуть, не стане.

29.11.2017р.

Хризантеми до мене сяйнули твоєю усмішкою,
І рознісся довкола такий неземний аромат…
Я б сорочку собі прикрасив отакою манишкою
До найбільш урочистих, тобою улюблених свят.

Як гойдають калину вітри необачно простужені,
Коли жовтень дволикий міняє на іній росу,
Ти їх горнеш до серця, усіх своїх ряджених-суджених,
Й задивляється світ на таку неймовірну красу.

А зима заполонить нас сіро-байдужими буднями
І затято дороги і мрії усі замете –
Як під божий покров, ми з тобою приходити будемо,
В рукотворний цей храм, попід небо твоїх хризантем.
2016

Дзвони мiських вокзалів,
Швидше б стрибнуть у потяг-
Спритно скидала одяг
З тим, кого геть не знала...

Нерви гризуть - акули,
Тіло - твердий манекен.
В скупченні різних імен
Нащо його почула?

В очі сльоза, як мило.
Ні, не очистить - спече.
Знаючи, що він втече,
Нащо у суть впустила?

Небо - колір опала
Замилувалася б ти,
Тільки в душі чорти:
"Нащо його кохала?"

2016

А кохана зовсім помарніла,
Тіні, зморшки всіяли чоло:
Мама хвора. Покидають сили,
Попрощатись поспіша село.

Нині день прожити - це удача,
Удихнути - це щаслива мить.
Падає за обрій сонця м'ячик,
Усихає плодоносна віть.

Кажуть, душі туляться до Бога.
- Вже пора,- Петро з небес гука.
Радості немає. У дорогу
Проводжає їх сльоза гірка.

Бачити страждання ближніх - мука,
Живемо в передчутті біди.
Бачу, тягне смерть кістляву руку,
Та її не здатен одвести.

Очі закриває сива неня.
Відлітають ангелів ключі.
Притулися, ластівко, до мене,
І поплач тихенько на плечі.

27.11.2017р.

Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!

У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

А що їм, скажи, до неї?
То леді нічних блукань,
Душею їй служать алеї,
А кров'ю - потік нарікань.

Вона полюбляє вітер,
Що хрипло шепоче рими,
Сторінку думок на пюпітр
Вкладає і марить ними.

Він грається з її шарфом,
Вдихає п'янкий парфум,
Прикинувшись давнім графом,
Пускає по нервах струм.

Вона йому вірить свято,
Скидає на нитку бісер
Їх зустрічей і затято
Шепоче: "Кохаю вітер..."

Хтось вказує: "Божевільна!"
Обходить її старанно.
Вона ж - не по віку сильна -
Відчула смак болю. Рано.

Й коли відвернулись люди,
Святим обвелися кругом,
Обмерзли до них її груди
І вітер став кращим другом...

27.01.2017

А може не вершити шлюбу?
Прожитті роки берегти,
удатися в якусь науку,
плести в човні,
там весла є одні.
Бо якби одружитись легко,
сміятися у перші дні,
буденість розіб'є турботу,
суспільство відфільтруй думки.
Залишити - то якось важко,
залишитись - то не твоє,
проснутись зранку,
та обличчя у зеркалі, таке чуже.
Розбити зеркало не вийде,
осколки шрамами цвітуть,
збирайся на роботу друже,
і ти забудеш про етюд.

У нас не любов, а сталева, стабільна статистика:
У тижнях, годинах і дотиках тільки числа,
За звичай реал, та місцями мінлива містика
І геть не солодка - солона, а часом кисла.

У нас не стосунки - тиради, "Ти - винен" і титри,
По кожній розмові рефреном реве реквієм.
Ти гумку візьми і з життя мене свого витри,
Словами пройдися по спині, немов києм.

Бо наше майбутнє не путнє чи й зовсім відсутнє -
Розвести гуаш, нанести татуаж на стаж,
Який не змінить, бо то досвід - прокляття могутнє,
Відрізок життя з правом впливу на весь метраж.

30.03.2016