Надумай мене до діла!
Про наші цинічні штуки...
То сором було - горіла...
Одначе давно забуте!

На тебе нарвалась інша,
Проте я вдалася чільной...
Де ходиш? Не знаю, лихо...
Тебе відпустила. Вільна...

Та, часом, душею млію,
Чимдуж припікають рани,
Давно то було - аж дивно,
Чому ж бо я сплю погано...

19.05.18.

Як сварки важко пережити,
Коли на серці тягар лежить,
Зрозуміти, пробачити і посміхнутися,
Хмари відразу розійдуться,
Сонечко лагідно зазирнє...
2009
Переклала на українську мову 18.05.18 15.30.

Будинок - наша фортеця,
У ньому дитинство проходить,
Будинок - наша надія,
Від нього все виходить,
Будинок - бажання виконує,
Сили наші підвищує,
Будинок - любов'ю нас живить,
Нею дихаємо і живемо,
Будинок - на подвиг надихає,
Так по життю і йдемо,
Будинок і вчить і плекає,
Тому в ньому все вміємо,
Будинок - мрії і натхнення,
У ньому все життя - одна мить,
Будинок рідний і благодатний,
Розмова наша в ньому приємна,
Будинок-як чаша всім сповнена,
Хлібом, сіллю так славна ...
2009
Переклала на українську мову 18.05.18 15.10

Коханий, осміхнись мені на втіху,
Чому ж бо так сумні твої вуста?
Мені кортить до тебе, якимсь лихом,
Невже ти мислиш, що зрадлива я?

Для мене ти однісінький під Сонцем,
І кращого не хочу, завше б так!
Ти мені найрідніший, і не просто,
Я тебе покохала, врешті, й вкрай.

Ти, важко так, подібен літанії,
Зо світу ізійшла б якби не ти...
Тебе кохаю. Чую, що ж там, гину:
Всі ляпсуси дарую, чом би й ні?..

17.05.18.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

І, ось, як завше, скошена трава,
Мого кохання огняні доріжки,
Як боляче ступати, хоч на край,
Як боляче мені. Остигніть трішки!

Щовечора у мене б'ють гвіздки,
При лоївковім світлі юродиво,
До сходу Сонця почуттям різким
Кохання. Я вмираю, втім щаслива!

Наранок посміхаюсь, безталанна,
Я вірю у мару - чого не слід,
А, справді, чого варте те кохання?
Одначе, я пишу про нього в світ.

Багато вже написано по тому,
Про ніжності, цілунків рясний плід,
Та зроду я не бачила такого,
Щоб любощів було занадто. Ні!

Нехай же зазіхають наші діти
На ту любов: без краю і кінця,
Про неї я писала б ще із віку,
Про нас з тобою, як полишуть гам.

Бо ще ж бо не дописана сторінка,
Рядок урвався….,слів іще пітьма…,
Як добре те, що можу, хоч ізрідка,
Вдихати весь оцей амоніак.

14.05.18.

Світ веселковий реґґі,
дні не такі й далекі,
наші серця на злеті!

Леді моя, міледі -
променю танець в меді!

Гусне бурштинно поспіх,
літо у снах розпусних.
Зоре, моя ти, Зоре,

реґґі удвох і море -
тепло-голубозоре.

Дюни, сердець тимпани,
криє прибій нірвани
смаку марихуани.

Чари над ворожбою.
Знову лечу тобою

в близькості безберегі,
о зорепад! о реґґі!

Я хтіла б жавріти на сонці,
А, може, сунуть навмання,
Туди, де в нас лягають
в постіль
Всі клопоти, за ними й я.
Я хтіла б, осьде,
просто неба,
Лежать і бити байдики,
Утім зусім я ще зелена,
Зо мною і мої думки..
Я хтіла б обійняти море,
Щоби обидва береги,
Я хтіла б, хтіла, отакої,
Чому не можу, відкажіть?
Я хтіла б глипать з Евересту,
На просторінь Шенмуфену
Я хтіла б глипати, і, врешті,
Я хочу, хочу те, кажу!

05.05.18.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

О, яка природа гарна,
О,як співає моя душа,
Ліс, річка, поле і місяць,
Навколо така тиша і краса.
Багатство це всім дано,
Не пред'являє рахунок воно,
Їм можна насолоджуватися весь час,
Душею своєю, як в рай потрапити.
Ось тільки, слід берегти,
Щоб не довелося потім шкодувати,
За тією красою, що пропаде,
І ніколи вже не прийде.
Природа не прощає зла,
Пручається вона,
І щоб нею милуватися
Нам потрібно дуже постаратися
Зберегти все те, що проростає
Цілющою силою нас живить,чарує,
На добрі справи надихає...
2009
Переклала на українську мову 13.05.18 8.30

Блакитна планета Земля,
Місця вистачить для всіх
тут сповна,
Потрібно всім це зрозуміти,
Цінувати і берегти те,
Що створив Всевишній
Для життя на ній для нас.

Блакитна планета
Кружляє у Всесвіті,
Мирно плаваючи
Серед таких же інших,
Дбайливо охороняючи
Спокійне життя.

Блакитна планета
зустрічає схід Сонця,
Промені його гріють
Кожен в ній куточок,
Новий день на планеті
Кожен по своєму
Зустріне і проживе.
Захід теж кожен
зустріне особливо,
Адже бажання, цілі,
можливості
У кожного з нас свої.

Блакитна планета
теж дихає,
Якщо родить земля,
І води течуть,
Важливо нам зберегти
Все живе,
щоб мирно
І щасливо жити на ній...
28.06.17 (написані в лікарні)
Переклала на українську мову 13.05.18 8.00

Пора дощів жене траву угору,
І сонце за химери десь хова.
Пора дощів утомою заморить,
Притлумлюючи радості дива.

Дощів пора – води подібна глеку,
Що з неба в душу тугу ллє густу,
І прибиває знавіснілу спеку,
І чарівну дарує самоту.

Пора дощів бере тебе в облогу,
У розпачі ридають небеса…
Та увібравши ту снагу вологу,
Буяє ще розкішніше краса!

12.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса ...
Написала 2009
Переклала на українську мову 12.05.18 6.40

***
Свята таємниця ховається в чорне,
Де душі огорнуті в стогін акордів,
Де досвід на рівні сліпого невміння,
Що квітне і стогне у лоні валторни.

У музиці м’язи пускають вологу
І множаться фрази фривольних позицій.
Обіймами віянь дивуються відьми,
Як викиди магми на стіни й підлогу.

Усе би красиво, та кріса замало,
Щоб страх невідомості нас приголубив.
Сідає на губи пилок відображень
І жадібно смокче напружене жало

У винному хорі стікаються ріки
Молочного меду і теплого воску.
Ми двоє – на древкові піднятий прапор.
Тіла, наче душі, тріпочуть на вітрі.

Ми двоє, як небо, занурене в річку,
Як річка, що впала і витекла з моря.
Наш день перемелює гріх у молитву,
Як меч, що у піхвах шукає обручку.

03-09.05.18 © Василь Кузан

Дощик, ЯК РАЗ В ПОРУ,
Бальзамом В ЗЕМЛЮ ОН УВІЙДЕ,
І ВСЕ НАВКОЛО ЩЕ СИЛЬНІШЕ,
Проросте І розквітне,
БЛАГОДАТЬ ЯКА,
ОЧЕЙ НЕ ВІДВЕСТИ,
Плакала, страждала,
А ТЕПЕР ХОЧУ МРІЯТИ ...
13.05.17 (написані в лікарні)
Переклала з російської 9.05.18 6.15

Природа оживає
Щороку навесні,
Душі наші наповнює
Любов'ю і теплом.
Сонечко сходить,
промінчики блищать,
листя зеленіє,
Благодать ...
Природа оживає,
весняним часом,
кожен радий
Відкрити їй двері
І пустити в свій будинок.
Небо блакитне,
І поля в соку,
Хочеться дихати прохолодою,
Погуляти в лісі.
Природа оживає,
Надає нам сил,
Щоб кожна людина
В гармонії з нею жила.
Радуга сходить,
Місток в інший світ,
І роса лягає
Травку оживити ...
18.06.17 (написані в лікарні)
Переклала на украънську мову 7.05.2018 6.00

Кінець весни такий, неначе літо…
Вже спека, майже люта, навкруги.
І комарі нахабні, ненаситні
Навколо все описують круги.

Лише трава не всохла, а буяє,
Ще свіжість не втекла із вечорів.
Сплелись черемха і бузок в розмаї,
В запаморочливих змаганні-грі.

Кому між них надИхатись удасться,
То він, без перебільшення таки
Спроможний захлинутися від щастя,
Його мов наковтавшись навіки.

Як морем розлилось благоухання –
І кольорів і запахів парад…
Це – квітів шаленіюче кохання
Наповнює поезією сад!

5.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

З Днем народження,рідненька,
Зірка,квітка весняна,
Юність - є пора найкраща,
Не упусти цю мить,момент,
В цей час нема дверей закритих,
І Всесвіт щиро помога,
Це усвідомить лише треба,
Душою,серцем зрозуміть,
Що те,що в юності вдається,
Нічим не можна замінить,
Тому, крокуй по життю сміло,
Здоров'я бережи і честь,
Відкривай кожний день для себе,
Як чудо, простір для здійснення,
Твоїх завітних мрій, бажань!!!
З повагою бабуся Тамара.
4.05.18 10.00

Зібрав пелюстки яблуневі..
Робив з них пухкі хмарини:
І клеїв їх на небесну хустку
Із голубого сатину.

Тюльпанову виплів корону
Із жовто-червоного квіття.
Її одягав на сонце -
Засяяло все у світі.

Нарцизів зірвав оберемок,
То місяцю білоквітки,
Щоб тішив маленькі зорі,
Самотні, наче сирітки.

Опісля до самого ранку
Блукав у чудесному лісі:
Мелодію білих дзвіночків
Приніс лелечатам на стрісі.

Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.

Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .

Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.

Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.

Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.

Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.

01.05.2015р.


Геній

Перо затискую у жмені,
Народ від захвату примовк.
Із мене вилупився геній
І полетів аж до зірок.

Часу повчитися немає,
Але співа-реве душа.
Аж тут сатирик - підлий Каїн -
Розніс у пух мого вірша.

Од щирості немає спасу,
Що в голові - на язиці.
А він довів усіх до сказу -
Узяв талант мій на приціл.

Дівчата плескають порядні,
"Бравіссімо!" кричить читач
А цей: - Дурня! Усе невдатне!
Не твір - суцільний спотикач!

Заходить сонце за горою,
Мовчить пригнічена душа.
Піду, розкину купу гною -
Нема охоти до віршат.

01.05.2018р.



Мученик

А голосок у тещі - нота "фа",
Дзуміє: - Уставай! Чеши копати!
У пазусі ж коханої - лафа,
Пружні м'якушки - не держак лопати.

Вустами настромився на сосок,
Підпещую красі тендітну ніжку.
А теща: - На горба клади мішок!
Сади картоплю! Досить гріти ліжко!

А мавка вже загнала до кутка,
Ізверху сіла, наче відьма в бочку.
Панове! Пропущу зо два рядка -
Гуртом не личить лізти під сорочку.

Сьогодні я - владар! Козирний туз!
Нехай злостиве за дверима пурха.
Замріявся...під носом булька "Лусь!" -
Ревнула теща "Уставай!" на вухо.

Із раю длань хутенько утекла,
Вповзаю шпарко у робочі брюки.
Біжу, пориюсь, пошукаю "клад",
Вкопаю бульбу у просторі луки.

01.05.2018р.

Учись, братва!

З пуцьвіріньків зростають титани,
У яєчках жар-птиці ростуть.
Ось, творіння чергове огранив,
Одночасно "приймаю на грудь".

Пазли важко майстерно складати,
Меценати ж замовили гімн.
Треба величі, грому, стаккато,
Щоб кошлатились рими, як дим.

Анапестом підхлюпую жару,
Трохи суму, патетики шмат.
Треба здати од випивки тару -
Є віршець про металопрокат!

У ходу нині телереклама
І сценарії фільмів про секс.
У поезії я - Далай-лама,
Хвацько зляпав віршований текст.

Заробив на мурі капітально -
На повію й шикарний обід.
Ти ж про вічне пиши, геніальне,
І підтягуй голодний живіт.

30.04.2018р.

Промінчик сонця у листві тополі.
Щось вітер йому шепче обережно.
А він, наусміхаючись доволі,
Радіє світові так щиро і безмежно.

За мить,у яблуневім пишноцвітті
Окрасою весільного віночка.
А далі - полотно біловишневе,
І гудзиком він скочив на сорочку.

У верболисті золотава стрічка,
Замилувалась вербонька собою:
Глядівся довго у хмаринорічку
Як дівчина у дзеркало весною...

На вечір скочив у мощену хату
І умостився вогником у свічку,
Яснів і слухав як старенька мати
За діточок молилася всю нічку...


-

Тридцяте квітня. Благодать. Жаби.
Шашлик. Співають втомлені баби –
Сільська засмага – обсадились, ох!
Дитина плаче. Сльози, мов горох –
Морозиво беркицьнулось в траву
І мамка молоденька, тиха, ву-
ста солодкі, очі, як вишні
приказує «Не плач, малий, мені.
Ми зараз от підемо у кафе
ми купимо тобі бізе, парфе,
цукерок, лигуминок фунтів три –
я обіцяю. Тільки не реви!»
А далі тягне сина в парку глиб,
До озера, його качок і риб.

Вже завтра травень. Свято. Вихідний.
Той самий парк. Баби. Жаби. Малий.
Ті самі аромати шашлику,
Морозиво заквецяне в піску.
Ті самі кольори – дерева, синь.
Асфальту блиск. Ніяких потрясінь.
Ніяких прапорів, облич, промов.
Червоний – це вуста, це щоки. Кров,
коли коліна збиті – ну, бува…
Та раптом чую, слух мій – тятива
Натягнута. По ній ковзає час.
Я чую те, що відрізняє вас –
Нові Великі Люди, Інший Світ
Наш Всесвіт, Дивоцвіт, наш Динаміт. -

Він каже: «Мамо, що за первомай?
Це щось таке, де першим був Мамай?
Хороше свято. Тепло. Вихідний!»
А мама молоденька: «Так, малий!»
І йдуть щасливі, просто, не в строю.
А я стою. І їх услід лю-б-лю.

30.04-01.05.2018

Як шерсть овечок тонкорунних,
Так забуяв посеред віт
Весни розкішний подарунок –
Черемхи чарівливий цвіт.

І ніжним усміхнувся мревом,
Мов дивом сонним оповив
Той цвіт магнолії рожевий,
Немов п`янкий нектар Богів.

Пахучим солодом черешні
П`янила всіх бузкова мла.
Яскравим сонцем нетутешнім
Форзиція он зацвіла.

І розмаїття це довершив -–
І запахів і кольорів –
Наш соловій – од щастя вперше
Він ласкою заговорив!

29.047526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я всім чужа, я всім чужа картина…
То як верба самотня біля тину,
Заказаний я плід в садку Едему,
Душа моя хвостом вроста у землю…
Нависла тінню я над небосхилом,
І гвалт зчинила у бідоні з сиром…
Мені не трібно хисту до польотів,
Немаю крил все рівно, хоч би потім…

Я всім чужа, я всім чужа картина,
І сльози найрідніші – я ж не хтіла,
Всі балачки мої заходять з вами:
З деревами, з травою й нагідками…
Злі язики не раз просили пити,
Із моїх рук, допоки мала жити,
Щоб придушити градуси сваволі,
Щоби зрівнятись клопотом з юрбою…

Я всім чужа, я всім чужа картина…
А серце мені добре талонило,
Усіх жаліти вміло попри себе,
Себе ж не зберегло й хапнуло денне…
Та тілько душу не забрати смерті…
Мої слова болючі, бо відверті,
По тому напишу ще кілька речень…
Якби ви знали, як мені "не легше"!

Я всім чужа, я всім чужа картина…
Я – льодяна бурулька зара, лину,
Я шлях пройшла і знову повернулась,
Для чого, врешті, тяжко мені думать…
Занапастивсь в руці вже олівець,
Від моїх смутних дум і, накінець…
Я так стомилася.

29.04.18.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Марніють дні, на варті твої очі,
Безглуздя того вистачить на двох
Вином залити або навіть скотчем.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Скажи, а нащо я тобі, питаю?
Насупилися брови поміж строк
Очей моїх зелених, страшно гарних.

Ти брешеш, як собака, про любов!
А чи не бридко взагалі, чи треба?
Мене мовчання досить рознесло
І я боюся бути просто неба.

Ти брешеш, чую, брешеш - ось і все!
Мені так вогко у твоїх обіймах.
Між нами, наче як якийсь бар'єр,
Із сліз гірких та сірого відтінків.

Ти брешеш, а надалі буде що?
Ім'я твоє забула б - та не вмію.
Багацько через мене вже пройшло,
Але гонитва ця не б'є у спину.

27.04.18.

Покинь думки про мене –
Мої росисті баньки.
Як блум ударить феном
Бідкання складе крати –
Як пожадані ночі –
Споминка в листопаді
Про те, що не збулося –
Й не бути тому, справді,
Покинь маркітну руну –
Тепера вона стала,
Усе зжахтіло й думать
Покинь, коли питають –
Все ясно, любий, ясно,
Як променева кістка,
Все не суттєве раптом –
І мої згуби, звісно.

19.12.17.

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

Нам ніколи не бути у парі,
Геть чужі, або щось досхочу
Ластовиння на носі і далі
Я не бачу проблеми з дощу.

Ми на фото, немов олов'яні,
В спогадах я прийшла нанівець,
Ми живемо чужими життями,
Коли зовсім пропав інтерес.

Нам ніколи не виростать діток,
Зранку не куштувати вина,
Наніч не обійматись при світлі,
Коли тиша навкруги сама.

Нема ревнощів бодай місцями,
Якось зовсім не коле очей,
Те що ми не разом у вітальні,
Те що ми не разом. В мене все!

23.04.18.

Так! Я пуста, я змарніла, пропаща!
Келех підняти, як люди, не вмію.
Справа не піде – суха бо гортань ще –
А до горілки урвалося хтіння.

Не обдурю я, на те божа ласка,
І, бодай, буде паршивий собака,
Навіть в падлюці вбачаю трудяще
Тільки не ката, о, леле, не ката.

Видко я хвора, слабка і негожа.
А чи від того десь є панацея?
Лишень душа, що скалічена вдосталь,
Бути не може сухою і мертва.

23.12.17.

Я створена тебе проймати.
Любитись кпини м'яким ясом.
Повітря з острахом хапати,
І збавити від злого часом.

Мене цим мойра наділила,
Кохать підспідком до нестями.
До неба видертись би хтіла
Та лишень куці сонця плями.

Пещеність мажиться між тисом,
Де стума продирає баньки.
Щезають любва як під тиском
Вона виплескує останки.

Лише продибавши кам'янку,
І скуштувавши хараману,
Не хочеться вже шити латку,
Не хочеться солодку манну...

25.12.17.

Я, чортзна-скільки, голосила:
Сласними вдосвіта слізьми,
Докотрих звикнулася всім,
Ти не зажив значуще, милий.
Про тебе звогчала рушник
Риданням, що розносить світ.

Спотиньга придушу напасть
І десь затру далеко в серці,
Я сльози обсушу нарешті,
Щоби тобі порскати яд.

Тривкою бути – мій вердикт,
Й не глипнеш довше на ридання.
Зажурися бо сам ти, хай як,
А конче буде гірким вік.

30.12.17.

Нехай і не буде правильно,
Та пітьма візьмуся плакати,
Інакше бо буду знетямлена
До нудяр відколи стало так.
Сльоза вскоче долі марою,
Як цівкою скінчить падати.
Заклюнеться тотал цікавістю:
Чи може тобі начхати? Ні?
А дехто прошамкає порожньо,
Неначе в нас голі серденька.
Декотрий змовчить за кожного
І чапіти висіче гелаха.
Та я буду завше глипати
Щослова у очі мальвами,
У плашці болить так літерам,
Які я виводжу парами.

06.01.18.

Полюбляю я єхидство сонця,
що промінням б'є у тихий гай,
коли вітер грає із волоссям,
і коли твоя в моїй рука.

Полюбляю бути просто неба
барвами зорі, глядіти ряст,
полюбляю бути коло тебе,
та коли у тебе все гаразд.

Полюбляю я зелені трави,
стогін верб і дощ щоби рясний,
полюбляю чути: "Я кохаю",
і коли мене холонеш ти.

Полюбляю я тебе бо вперта,
і до тебе шлях скосила в метрах.

09.01.18.

Захарастає дощ маневром у дужі
стискання,
І чоломкати буде незграбно,
допоки мине,
Жодних вето не буде коли мене
пройме станом,
Дошкуляє в усьому тобі він
і ходить конем.
Не такий ти...Випростую руки
у небосклепіння,
Розправляю свого захлялого хорбака,
Буде як, але я зостаюся доперва
сильна,
Наче моргавка гасну і хряпаю
по гілках...

13.01.18.

Не печі мою проблему,
Чому я така падлина,
Чому я чкурнула семой.
Я завсіди хочу зринуть.

Чому кров моя холодна,
І любов заклякла в серці,
А в душі моїй безодня,
Слів пустих і порожнечі.

Я була таки мрійлива,
Стежки лоскотали п'яти,
Грала, так цнотливо, ліра,
Я жила собі як раптом..

Бо ніхто не тиснув словом,
Біль мене не мала трапить,
І мого життя, ще довго...
Але враз пішло все з хати!

Як моя планида щезла,
Я ще бовталась в піалі,
Доки слухались легені
Котловиною моралей.

25.01.18.

Врешті трапив білястий
сніг,
Лейби було чого спитати,
Наче пташкою
по весні,
Повертає назад до хати.

Трапив з неба до моїх
рук,
Всі щілини загарбав
долі.
Доки збився в земну кору
Спочивати собі
натомість.

Буде бити у легкий хард
До весни!
Безпощадно досі!
До землі як приріс
хлоп'ям
І віддався своїм
морозам…

01.02.18.

Проте дурна я є до кави,
Я дим люблю споміж думок.
Мені начхати хто так само
Тебе кохає перед сном.

Мені начхати хто цілує
Тебе у вибриту щоку.
Мені по цимбалах, жартую,
Без тебе пробирає сум.

Не легко обдурути серце,
Забити банку, ба, піском.
Тобі до мене не горнеться,
Мені ж бо годі рубать дров.

А, може, то твоя проблема,
Що я пігулки знову "ковть".
Я так сумую вже про тебе,
Не можу підібрати сот.

Ти хворий іншою на завтра,
Коли тобою здригнув світ.
Я дечого навчилась, справді:
Терпіти все, і як болить.

І, так, мені вагомо знатись,
Чи обійма хтось тобі хрест.
То просто кава не дасть ради
Фантому в пам'яті як десь.

02.02.18.

Пробач, що не пишу на твій
email,
Що не читаю сни
у довгій майці,
Що не дарую я тепла
щодень,
І не роблю тобі сніданок
вранці.
Листам моїм
до тебе не дійти,
дим розчинив усі слова
в неділю
Й малюнки, барви, де зволяєш
ти,
але...
Чи знаю я хто ти,
чи смію?

10.02.18.

Зовсім я думати не вмію,
Мене бентежить яса свічки,
Одна лишилась, без надії,
Та не втопилася у річці!
Десь почухрали мої мрії,
Такими, що я пам'ятаю:
Молюсь, було, як сонце зійде,
У ніч глуху аж до світання..
Я кину ген за небокраєм:
А чи заклякне толк в намисті?
Я поцілую вже востаннє
Ті очі, "що не мають хисту".
Я душу всю повіддавала,
А зараз допікають шибки,
З яких так квапиться та краля,
Що зветься хуртовиной взимку...

28.02.18

Не йди – метнуся знову
до свавілля,
Усе до біса піде, шкереберть.
Притьмом я не обникаю
похмілля…
Самота мені вчинить, чую,
смерть.

Я в переддень залишу буфонаду,
Цигарку вкину в урну –
допалю.
Чекати на дзвінок я буду,
раду,
Я напишу до тебе,
що «люблю!!!»

В очах моїх без тебе
буде морок,
Інакше я піду шукати скін.
«Вертайся, милий» -
я молю вечорок.
А чи, можливо,
встати із колін?

09.03.18.

Ми наразі, ти ба, незнайомі
Споміж зерен пахучої кави...
Простягла я до сонця долоні
Та не видко тепла, боже правий.

Десь чатує нас хупава квітка,
Там опінія зодля Маланки,
Ти торкнешся до мене ізрідка
А у мене забракне балаки.

Дуже холодно - я обдурила,
Зимно, далебі що грають вдосвіт.
Тілько серце нагріти не сила,
Все так само протяжно голосить,

Навіжена та вдача напрочуд
Все марнує у спорах думки...
Десь мене потрощили, волочуть,
В темнім лісі голодні вовки.

На душі обізвалася злива -
Я укотре зосталася з ніччю -
Сам на сам, то хіба я щаслива?
Захарастав мене знову відчай...

18.03.18.

А мені довподоби вітер,
Той що в полі гуде, край села,
І хоча мені хороше в квітні –
Народилась, де сонна земля...

Ці думки не заходять спати -
Як у морі, до біса, гайдар.
Я гітаною звусь – від тата,
Мені волі замало в кляр...

Я на скоки вдалась б горю.
Там, де сонце заходить в лігво!
Сотні років не знала б сморід
Від кохання, журбот і кпини!..

Так мерзетна мені обуда!
Ніж у спину в смоїй купальні,
Попри все це характер трудний -
Розумом не завжди, бо, вдарю...

Сонце люблю у небі синім,
Ніч і день, але більше – ніч.
Бо вночі краще можу скиглить,
І ніхто не задасть біди...

20.03.18.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Давно остиг вчорашній хліб
про те,
До слова мене нудить,
як під осінь,
Втрачаю інтерес до
всіх людей.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Невичерпано я вмовляю скін,
З дитинства талонило
на "дорослих".
Траплялися тямущі
та – дурні.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Моя схотінка скоче
до межі,
Чекаю на прекрасне,
люде, досі.
Живу, хапаю дух, пишу
вірші.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла...
Я вірю в те, чого
згубився слід,
Та віра зігріває,
наче сонце,
Мені всю душу скривши у
теплі.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла,
Сьогодні я вчиню собі плачу.
Доп'ю шалманку –
як вже повелося,
І буду скиглить у полоні
дум.

30.03.18.

Дощик крапав собі навпростець,
Мені важко ставало дихать.
Я чекала, що ти повернеш
Мене знову до тями, з лиха?
Я чекала, що траплять вуста
На маркітну якусь балачку,
Знаєш, прикро мені, десь там,
На душі щось таке аж лячно!
Ти змінився, як молодик,
У просторах ясного неба,
Із приходом, мабуть, весни
Або просто моя проблема..
Запитала тебе без снаги:
А чи любо ночами спати,
В ліжку з любками, Еремій,
А чи тобі не сором, раптом?
Я спитала, а ти ректи
Вже почав про такую справу,
Не хотіла – ти відповів,
Що зо мною тобі так само.

18.04.18.

То дощ! То дощ втікає по щоках!
А я сміюсь, ти ба, я посміхаюсь,
Так хочеться палити! Просто жах!
Пускаю кільця, разом з димом граюсь!
То дощ! То дощ втікає по щоках!
Цілує вікна і лоскоче очі,
Мене знаходить знову у віршах,
Втікає з війок, вірите, щоночі..
То дощ! Намокли джинси й телефон,
Намокло серце, врешті, де любов.

19.04.18.

Мені твій цілунок миліше за все,
і запах парфумів аж пряний,
Лоскочуть вуста до нестями мене,
і подих мій, наче останній.

Ти, як побажання, таке таємне,
що дибки волосся береться,
Якби тілько знав як я люблю тебе,
як Бога благаю про те, що..

І, ось, я вчуваю тепло твоїх вуст,
Ти знову цілуєш, коханий,
Я хочу тебе! Я так хочу й боюсь,
боюсь що не прийду до тями.

А в твоїм цілункі кохання палке,
я в ньому тону, потопаю,
Цілуй же мене! Ти цілуй дотепер,
коли так потрібен й надалі.

22.04.18.

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Любити все, що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду питии,
В гармонії і згоді житии,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…
2009

Дождь идёт и капли льются,
Значит, все воды напьются,
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде,
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний,
Кажется, всё оживает,
И природа, расцветает,
После дождика, под стать,
Наступает благодать...
2009

Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)