Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Над стежкою схилились явори
І тінь розлога падає довкола –
Від сонця захищає, що згори
Липневу днину спекою збороло.

Тут був маєток панський. Між руїн
Дворище залишилося розлоге…
І ностальгія щупальця свої
Невидимі спустила на дорогу

За тим, чого не бачив. У книжках
Читав про атмосферу романтичну…
Кигиче різко, неприємно птах,
Немовби налаштований критично.

І оглянувшися через плече,
Милуюсь: між каміння й верболозу,
Там Снивода**, дрімаючи, тече,
Несе на плечі Бугу тихі сльози.

На старовинний вийшовши місток,
Дивлюся - у долині, серед лугу –
Між будяків і прим`ятих квіток -
Лелека ходить, розганяє тугу.

Над сонним царством раптом злине гук,
Козацька пісня – стягом над хатами.
Немов шаблями крешуть сотні рук…
І ожива минувшина між нами.

*Іванів – рідне село мого батька, де частково пройшло і моє дитинство і юність.

**Снивода – річка, тече через Іванів, ліва притока Бугу.

24.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не спинитись зникнути
забути
забриніти
канути
втонути
залишитись, або просто вмерти,
зжерти лезо промінь здерти
Загубити вічність у безсонні
залишити лиш твої долоні
заховатись від усього світу
знову бути, може все забути???

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

І снилися мені все дивохмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

* * *

Яке розкішне літепло води!
Вечірній подих вітру йде сюди.
І надимає вечора вітрила...
Після купання я - як молодий.

* * *

Все довшає очеретиння тінь,
Йде ціла низка хвилями тремтінь.
І щуки ось удар. Немов кохана
Послала вістку й серце вже: тинь-тинь!

* * *

Люблю чарівну вечора вуаль -
(Укрила вже і близь вона і даль);
Неначе спеленала все довкола,
Її лиш ріже місяцева сталь.

13.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...

там, де гречка у льолях
колише своїх серценяток,
там, де радісний сонях,
а сонце таке золоте,
там - солодке дитя
і щаслива осонцена мати
кучерявих зайчат
із небесної вовни плете.

там, де небо у вовні,
дитя розгойдало хмаринку,
і пливе білий човник,
і крапає дощ золотий.
усміхається мати - і
люлі, ой люлі, дитинко, -
і пливуть зайченята,
і сонях зростає малий.

Скажи,чи я тобі наснилась:
ніжна,жагуча і зваблива,
як вітру-золотава нива-
у тебе наша зустріч відбулась...

Зливались руки у обіймах;
у вухах-дзвіночками тремтіння,
в серці-частіші коливання,
линеш до мене,наче птах.

Відкрились чакри пурпурові,
пальчики ніг,руки і дотик,
музика тиха й ніжності кроки,
й межа від пристрасті й любові.

Бо йшла від тебе неохоче,
я б залишилася до ночі,
губами-губ.поглядом-очі,
як ріка в море,я б влилась.

Стою,чекаючи свій поїзд,
небо заплакало грозою,
як добре,коли вдвох з тобою,
я йду,бо відстані доїзд.
14.07.16р.

Над берегом замріяного плеса
Гойдає вітер буйну зелен-віть.
Далекий замок маревом чудесним,
Вколисаний красою, тихо спить.

Напевне снить розкішними балами
І сяйвом канделябрів дорогих,
Де в туалетах вишуканих дами
Між аксельбантів розсипають сміх.

І де аристократи-кавалери
У танці крешуть іскри об паркет.
Й цитує там поетів злотоперих
Високе товариство говірке...

Де ми з тобою також не останні -
Могли б почати свого щастя путь.
...Лиш золотими мріями кохання
Лілеї понад озером цвітуть.

10.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

По розрахунку я з тобою, любий, –
Не соромно, тверезо вибираю
Твої солодкі невгамовні губи,
Які ведуть щовечора до раю.
Твої легкі обійми – наче вітер,
В яких до неба знову я злітаю,
Твоїх очей спокійне рідне світло,
Яке мене додому повертає.
Твою любов, що, наче сонце, гріє,
І спів густий, мов дзвін, і сміх сріблистий,
І руки ніжні, від яких хмілію,
І дихання твоє, і погляд чистий.
Твої солодкі невгамовні губи,
Твою дорогу, що веде до раю,
Твої обійми, твої очі, любий,
По розрахунку серця обираю.

Йшли ми назустріч щастю… правда, не знали тОго,
Осінь під ноги листя кидала тихо-тихо.
Як на рушник весільний кольору золотого
Серед чужого міста вітру завів нас вихор

І зупинив хвилини в коконі щастя. Небо
Щедро всміхалось сонцем і дарувало ніжність.
І опустився в серце наше довіри лебідь,
Крила любові звідти нас підняли у вічність.

Осінь стелила постіль спогадом про минуле,
Переплетінням тіла душі вели розмову.
Щось шурхотіло листя – тільки його не чули,
Бо нам співала ласка хвилями колискову.

У надвечір’я промінь погляд останній кинув,
Листя заснуло жовте, влігся в деревах вітер.
… Так і життя поволі з осінню тихо плине,
Але живе у світі нашого щастя світло.

05.11.2015

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

мої думки про тебе як молитви
перебираю низки тихих слів
і ними сплачую богам я мито
щоби життя твоє було як спів

щоб вберегли тебе від непогоди
від напасті від лиха від біди
щоб сил дали пройти всі перешкоди
щоб ангел за плечем стояв завжди

а як відійде від плеча від твОго
то я за тебе витримаю битву
до самого останнього порогу
мої думки про тебе як молитви

30. 06. 2015

Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.

Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,

йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.

Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин

заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.

Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,

ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.

Всі наші витівки бешкетні,
й оті — дві пари в ряд — сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.

А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.

Ми утрьох сьогодні:
Місяць, я і кіт,
Що муркоче тихо
Стародавній міт.
Місяця кружельце
Дивиться на нас:
Чому забарились
У вечірній час?
Хмари подушками,
Ковдрою трава,
Тиша вечорами,
Спатоньки пора.
Позіхає рута,
Задрімав полин,
А коту не спиться,
Марить небом він.
Раптом зам'яукав
Дивовижа-кіт:
У очах зелених
Місяця відсвіт...

Як же на природі добре, Боже!
(Комарі лиш поїдом їдять).
Тут ніщо тебе не потривожить,
З неба зійде Божа благодать.

Тут купання дике щастям дише,
Гай в обіймах сутінок завмер.
Тільки зрідка рве смеркання тишу,
По воді б'ючи хвостом, бобер.

Стрекотіння жаб, їх перегуки –
Ніби мерехтіння голосів.
Мовби українським Чингачгуком
Над водою дуб старий висів!

24.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, на крузі.

Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом

нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.

Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?

2015

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Cмуги оранжеві в небі –
Що то віщують вони?
Вістку приємну від тебе
Чи лиш оранжеві сни?

Смуги оранжеві висі –
Вже багряніють вони.
Може то легкозаймистий
Відсвіт кривавий війни?!

Смуги вечірні свинцеві
Стерли багрянці оті.
Спостерегли вже оце Ви?
Все є минуще в житті.

20.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

Він мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай — мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли —
І, як приречені, наповнюємо змістом…

Оці гаї так тужать за тобою…
Сьогодні вперше змовкли солов`ї.
Блукає погляд виссю голубою,
Уже дощі всі виплакав свої.

Сьогодні хмари-пазли в піднебессі,
Я дивувався, дивлячись на це.
Якби їх скласти разом, то чудесне
Явилося б мені твоє лице.

Аж захотілось раптом стати вітром
Аби разом докупи їх складать.
Щоб, може, засвітилися привітно,
Зійшли, неначе Божа благодать.

Щоб по воді пішли іскристі кола,
Між пазлів розчинилися жалі.
І все заусміхалося довкола
Від поцілунку Сонця на землі!

12.06.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Ці прохолодно-хмарні вечори…
І довгий день у довгих тінях тане.
О соловейку, співом говори
Про те, як любиш ти свою кохану.

У почутті – вже розчинився весь –
Гаї сумні навколо звеселяєш.
І трелі дивовижні в її честь
Летять, здається, аж до небокраю.

До серця йдуть пташині ті слова
І щастям дивовижним душу надять…
Я б теж отак для милої співав
До ранку чарівливі серенади.

Я б стишив навіть буйний вітровій,
Розлив навколо музики багато
Щоб співом вознестись, як соловій
І світ увесь любов`ю обійняти.

9.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

***
Наше ліжко пахне серпнем,
Наше літо – просинанням.
Сон – у руку, стогін стелить
Інтродукцію бажання.
Інтермедія косіння –
Сіни вистелено сіном,
Запах паморочить стіни,
День морочить думи тінню.
Ліс чатує, дим звисає
Затуманено-плаксиво.
Погляд томно наливає
В келих ночі сік із сливи.
Достигає ув обіймах
Нетривка молочна ніжність,
Із вікна зриває штори
Промінь-вітер світло-свіжий.
І така солодка втома
Просить спогади гойдати,
Що здається – набираю
Повні жмені благодаті.
І лечу, і відриваюсь
Від земного збайдужіння.
Наше літо пахне...
Я вже
Голки визбирав із сіна.

08.06.16

А ти мені пиши, пиши, пиши!
Про ніжний вечір, що вселяє смуток,
Про радість,
Свято,
Про звичайні будні,
Про те, про що пліткують в місті люди,
Про бурі в чашці і в твоїй душі.

Мені цікаво знати про життя
Твого кота: що знов на кухні вчворив,
І з ким сьогодні сядеш ти до столу,
Чи все гаразд?
Чи раптом ти не хворий,
Яка погода: сонце чи сльота?

Пиши щодня про все - не забувай!
І що наснилось вчора на світанку,
Чи почитав газету за сніданком,
Яку підняти зможеш нині штангу,
Які шторми у гавані бажань.

Ти не напишеш.
Вирок – монолог.
І не тому, що кинули за грати,
Чорнил не стане чи адресу втратив...
А все тому, що можеш існувати
Лише в уяві, блукачу думок.

Ростуть і діти, і онуки,
і настає новий етап.
Недавно бігали на луки,
а нині ходимо у skype.

Колись і шастали по лісу,
і толочили всі поля,
і не одна лунала пісня
про козака і коваля.

Ловили рибу у озерах,
смалили сало на вогні,
варили юшку на вечерю
у чарівному чавуні.

А на галявині – суниці!
А у калюжі – карасі!
А золоті в'юни на низці,
або …опеньки у росі.

І не побачене на небі,
і не почуте у траві...
Усе минає. Селяві.
Але нічого і не треба.
Мені б онука – візаві.

Мені б минулі юні роки,
де є кутя і калита,
і всевидюще Боже око,
і милосердіє під боком,
і рай, і воленька свята.

І на дощі, і у морози,
і неодягнена, і боса
повиростала дітвора.
І хай там холод і жара,
не забувається і досі
та найщасливіша пора.

06.2016

Я сиджу на озері Кохнівському
в чорному ширянні ластівок.
Заховалась хмарка Білосніжкою
за очеретяний острівок.

Заховалась від лихої мачухи,
щоб не затягнула у зиму.
Чи кохана зможе те пробачити,
що залишив з озером саму?

Що прохання: не відходь - не слухав я
на співзвучність-співчуття скупим,
та не плив я плесом за лисухою,
за натхненням в зарослі ступив.

А птахи ширяння ще ушвидшили,
довели до відчаю мене:
що пернате товариство витче нам
чи сумне грядуще, чи страшне?

Я боявся птаство витче темряву,
а співоче виткало блакить
і щебече: ми любов постелимо,
і кохана лагідно простить.

Сядемо на озері Кохнівському,
де крилато барвам і словам,
усміхнеться хмарка Білосніжкою
сонцю-принцу, що поцілував!

14-30.05 2016

Навіщо тратити слова
Не доброзичливі , не щирі
Навіщо трепітна душа
Ховається у цім мотиві

Усім так прагнеться любить
Усім так віриться в кохання
Так хочеться на повну жить
У час палкого сподівання

Образа вміє ошукать
Ввести в оману легковірних
Вона зухвалих благодать
Болюча кривда світлих , вірних

І не питай , і не чекай
Не знайдеш відповідям раду
Усе що станеться , нехай
Чим гірше тут , там дяка раю.
2016 рік.

Моя любов мене карає
Не зупиняє , і не вчить
Усе що знає все втрачає
Бо тільки так вона горить

Крізь полум*я , потоки бруду
Вона свій пробиває шлях
Хоч терпить відчайдушну муку
Рятує необачність втрат

Їй заздрять , і не мають втоми
Пророчать , обливають в слід
А вона сильна від утоми
Бо сліпить її ніжний цвіт

Любов моя будь непокірна
Будь іншою , картай себе
Я знаю ти моя , ти вільна
Давай всим привід знати це.
2016 рік.

Явилося лице кохане,
Як відродилось із золи…
Немов чотири океани
Планету Землю залили.

Залишилося трішки суші,
Як острівці – материки…
Кохання заливає душу,
Небесно сяє на віки.

І тіло все в любові кане…
Лиш серце - клекотом сторіч -
Все вивергається вулканно -
Поезією день і ніч!!!

4.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

21 г. 40 хв.

Русалка под мостом поет -
Виспівує, ти бач, русалка,
Она играет с кем-то в салки,
Стрибає - треба ж – ніжна мавка,
А все причиною - весна!

Ингульский мост в ночном курьезе,
Там дівчина з верби в знемозі:
И вроде парк ведь недалече,
Та не дійти ігривій пані.
В кафе напротив – там гурманы
Музичні знатні завелись,
Там слышен джаз… Когда-то было!

Совсем недавно - для русалки,
Не для людей! Там грали джаз!
Там танцевали буги-вуги,
І навіть бились там не раз…

И город в ярких красках мачт,
Заводи, крани, шум – і диво
Из-за моста ползло. Шутливо
Чіплялися вони за якір.
Було і їх колись як маку…

Теперь другие времена:
Нема човнів – нема русалок...
И лишь она одным одна
Сидить і сторожує наче.
Та все ж шука тебе, юначе!

Когда над берегом Ингула
Прекрасна дівчина пройде,
Ты не спеши за ней, мой милый, -
На миколаївських дівчат
Не оглядайся, хто ж там знає,
Котра русалка? Всі підряд!



‪#‎Мілєвська_Тетяна_Флора‬

жарт-ностальгія ;) ‪#‎фестивальСпаськийтрамвай4‬

У продажу з’явились орхідеї.
Тебе, кохана, ними я засиплю!
І тішитимусь радістю твоєю,
Молитимусь, щоб ти до цього звикла.

Щоб кожен день трояндами в долонях
Тебе стрічав, до вечора щоб тішив.
Ці квіти – диво!
Та на твоїм фоні
Вони – ерза́ц*...
Ти – квітка найсправжніша!

2009

Шепотів мені вітер :
- Радій...
В тобі стільки різних емоцій,
Почуттів і надій...
У тобі так багато тепла,
Ти так боїшся зла...
Шепотів мені вітер...
Шепотіла зима...
А я не слухала...
І була німа.
Від серця стуку,
Від думок, і від снів,
Знесилена безсонням,
Й однотонністю днів.
Відкривала очі,
Шукала відповіді на слова...
Порівнювала : якою стала,
І якою була...
Шепотів мені вітер...
Шепотіла ніч :
- Кожна людина серце має;
Вона - не річ.

Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

я подожду тебя до июня -
до дня, когда начнется лето.
до того момента,
пока буду помнить тень твоего силуэта,
и голос твой не уйдет с головы.
пока ты будешь продолжать мне снится,
ночью я все еще буду за тебя молится.
пока карандашом будешь скользить на моем холсте,
и словом робким ложится на моем листе.
а что будет потом, сложно сказать,
пока ты мое искусство,
а впредь - головная боль.

По пальцях тече
сік беріз.
Їм пече
спомином — сподівання
надії.
І вони слухняні вершники —
вони скоро злетять з орбіти,
щоб із дна океану винести
перли першого кохання…

У пошуку душа моя
Тривожить тиха самота
Де відповідь завжди одна
Там доля ділиться на два

І як не думай , не гадай
Все перельється через край
Куди повернеш , в бік який
Тобі нести цей хрест тяжкий

Тому вирішуй тільки сам
Не слухай радників , і гав
Усе скуштуєш пополам
І сіль , і солод що обрав.
2016 рік

Мені було за чим боліть
За що стоять , за що терпіть
Від кого осудом тремтіть
Грозою гніву відгреміть

Плути лякали як могли
Фанати підлої пітьми
Не помогли їм і хрести
Сутани чорні , і плітки

Був битим , відповідь давав
На їхнє слово два казав
Усе від себе повертав
На їхні голови зливав

Життя розставило крапки
Кого на ви , кого на ти
Де правда там завжди шипи
Кому до ран , кому з руки.
2016 рік

Ти пiшов. А я тобi услiд
Ниточку любовi положу,
Щоб дорогу не згубив до мене.

Ти пiшов. А я у твої днi
Нiжностi навiю, щоб тобi
Легше повертатися було.

Ти пiшов – я ласкою очей
Шлях твiй освiчу,
Щоб ти не збився з нього.

Ти пiшов… А я бажаю, щоб
Всi дороги привели тебе
В серце моє, любий.

Тінями , звуками, пазлами.
Склалося наше життя.
А може колючими фразами.
Ударами без каяття?..
Чи може розбитими вікнами
В домі твого почуття ?..
Снігами, пігулками, ліками
Зірками, де снів прикриття.
Квітами ніжними , росами.
Настроєм, світлом із бра.
Травнем холодним і росами.
Сонцем наступного дня :)

Привіт, це я - холодний вітер.
Навію тугу і печаль.
У чашці, в листі у повітрі.
У квітах , в стоплених свічках.
Привіт, це я ..я скрізь, повсюду.
У снах, у мріях, у піснях.
Тебе так мало , що ти всюди.
В моїх несказаних словах.
Привіт, це я , - на моніторі.
І в переписках, сайтах , теках.
І навіть в твому коридорі.
І в пролітаючих лелеках..
Привіт, це я...

Грона безу од вітру пішли у танок,
Як у вальсі – нешвидко і чуло.
Наче груди великі розкішних жінок
Фіолетові сукні напнули.

Пахнуть ці диво-сукні розквітлим бузком –
Мов краси таїна у гіллі є.
І для того земля вже заходить хитьком,
Хто од пахощів цих захмеліє.

Ти цей солод, о вітре, по світу розвій,
Хай тривожить серця до смеркання…
Ось на вітах бузку заспівав соловій,
Ароматом сповитий кохання.

14.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)