Ти молодий,
розумний,
з очима як у бога…
А я?
Що можу дати я тобі
окрім сердечної любові?
Окрім тепла і ніжності?
Окрім печалі сніжності…

О! Як же плачу за тобою
ночами уві сні
і наяву…
Хоч вдень все ж якось і живу,
й радію світу,
і пишу
кохання мого
тобі
палкі привіти…
Летіть, вірші!
Ви мої квіти-діти…

12.12.2015

І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015

Героїв двоє – Він і Вона.
Лицар сумний і таємний,
Ніхто про нього не зна.
Жінка близька і далека,
Вірить в любов і дива.
Близька, бо бажання єдине –
Бажання бути разом,
Камінь точить краплина,
Не те ще під силу двом.
Він жадав, щоб бажання зникло,
Бо жінка його – чужа,
Бажання ставало пеклом,
Як лють на вістрі ножа.
Бажання було, як розплата
За час, що нестримно мина.
Бажань не буває багато,
Якщо десь чекає Вона.
Він бажав Її,
Як бажають вітру у спеку,
Як бажає вода вогню,
Як бажають лелеки
Повернутись на землю свою,
Як бажають ще не кохавши,
Не звідавши біль утрат,
Як бажають ще не бажавши,
Щоб шлях повернув назад.
Бажання часом гостріше
Леза холодних слів,
А часом стає палкішим
Давніх мрійливих снів.
Бажання бува неосяжним,
Бажання буває крилом,
Із ним враз стаєш відважним,
Забувши про меч і шолом.
Бажання буває спалах,
Бажання буває грім,
А потім зненацька – примара,
Як світ колихнеться під ним...

2011

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними.

Ми з тобою заблукали у темряві
І важливе стало даремне нам.

Ми з тобою загубились у тиші
І ти поруч зараз із іншою.

Що було щире стало обманом
А я не буду твоєю коханою.

Що було рідне стало чужиною
А я не буду твоєю дружиною.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними….

2014р.

Мені інколи здається, ніби
люди слухають не ту музику, дивляться не ті фільми.

Буває люди займаються не своєю справою,
тому живуть вони з серцями лукавими.

Інколи люди просто не знають,
хто друг, хто ворог, тому долю лають.

А деколи мені здається наче
Люди і зовсім інших людей не бачать.

Різні люди бувають у житті,
то моляться Богу, то бояться чорних котів.

Все у житті суцільні протиріччя,
але задоволення тілесні – мить, а духовні – вічність.

2014р.

Із інтернетової гущі
До мене вилетіли Ви,
Як подих леготу цілющий,
Як запах квітів луговий.

Немов сиділа на березі
І сік любові все лила…
Узять пилок моїх поезій
Присіла лагідна бджола.

Від кого прилетіла, звідки
Цілунків трепетна ця гра?
…Тремтить душа моя, мов квітка,
Від щастя тихо завмира.

І ллється із небес розквітло,
Немов живло душі саме,
Як сяйво сонячного світла –
Поезії високий мед.

30.11.7523 р. (2015) Конча Озерна,
Ольжин став.

Знов літають в небі голуби,
Вони літають високо над хмарами.
У безмежнім небі голубім
Голуби літають парами.

Людей кохання огортає чарами,
Але люди все ж таки не птиці.
Тому голуби літають парами,
Ну а люди ходять поодинці.

2014р.

Знаю, серце, знаю,
Знаю, тихо, серце, цить,
З вуст своїх «кохаю»
Хочеш ти зронить.

Вірю, серце, вірю –
Істина в любові,
Лише вона посміє
Владарювать тобою.

Ти здалось вже, серце,
В її любовні пута?
Вона ж серця полонить,
Розум каламутить.

2014р.

Ти прости мені, Боже,
Мої безкінечні гріхи.
Жити я більше не можу
Серед людей таких.

Ти прости мене, Боже,
Якщо я була не права.
Більше я чути не можу
Фальшивість в людських словах.

Ти прости мене, Боже,
Врятуй від провин мою душу.
Дивитись я більше не можу,
Як тягар гріхів людей душить.

Ти прости мене, Боже,
Ти порятуй мене, Христе.
Нікому знати не можна,
Що мені в серці тисне.

2014р.

Для кожного свої рядки:
Бува слова порожні звуки,
Буває зовсім навпаки,
Якнайсильніше в серці стукають.

Для кожного свої рядки:
То довгі, то короткі строфи.
То довгождані є такі,
А то і зовсім є непрохані.

Для кожного свої рядки,
Що в серці створюють ідилію.
Любов’ю спалені лише думки
Найбільшим щастям є наділені.

2014р.

Говорив мені голос вітру,
Що без мене ти жити звикнув.
Говорив мені голос бурі,
Що ти давно вже забув мене.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
Все б зуміла тобі пробачити.

Не сказав мені голос вітру,
Що ти слова чекаєш привітного.
Не сказали мені урагани,
Як тобі без мене погано там.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
За любов твою була б вдячна я.

2014р.

Він її любив і хотів дізнатися правду
«Ти любиш мене»? – в неї спитав він.

Вона мовчала.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я не люблю тебе» –
Чітко серце вистукувало.

Він відповів: «Я не ображатимусь.
Все зрозуміло. Не було нічого вважатиму».

Вона сказала: «Не буду гніватись тоже,
Якщо після цього ми бути разом не зможемо».

У відповідь чула тільки мовчання.
«Я все зрозуміла» – були її слова прощальні.

Він мовчав.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я люблю тебе» –
Серце його вистукувало.

2014р.

Перебираю твої листи
(ніч підглядає з-під фіранок)…
Хай не зійде сонце в той ранок,
коли вони стануть мотлохом
і спогадом станеш ти!
2004р.

Вечірнє місто…
Вже місяць мов кораблик випливає.
А зорі-іскри
говорять: –Ти його кохаєш?

Вечірнє місто…
Вже місяць зорі й тиша
Тобі говорять:
–Він тебе залишив.

2014р.

Це поєднання таке незвичне –
Сильний характер і миле личко.
Такий контраст, як чорне і біле,
Але вона в усьому вправна і вміла.
В ній поєднались розум і врода,
Гаряче серце і погляд холодний.
Таке поєднання завжди актуальне,
Бо це класика, а все інше – банальність.

2014р.

Ой не плачте, карі очі
З неба сльози ллються.
Пече серденько дівоче,
Вуста не сміються.

Чого плачуть карі очі,
Плаче небо синє?
Чого серденько дівоче
За кохання гине?

Чом не зна серце спокою,
Плачуть карі очі?
Чом любов бува такою,
Що і жить не хочеться?

Ой не плачте карі очі
Так в житті буває.
Любов серденько дівоче
На кусочки крає.

2014р.

Ти так близько, як ніколи,
Щем у серці не стихає
І здається мимоволі,
Що я давно тебе кохаю.

Ти так близько, як ніколи.
Від тебе погляд відведу,
Та здається мимоволі,
Що я давно тебе люблю.

2014р.

Вічно кохання в душі є
І ніколи воно не згасне.
Коханням серце хмеліє,
Ти моє незвідане щастя.
Озвися до мене, коханий,
Розкрий навстіж двері до раю.
І скажи ну чому до нестями
Я тебе так щиро кохаю?

2014р.

Усе було немов чарівний сон
І ми боялись налякати тишу
Це наче пройти тисячу безсонь
І лиш в твоєму сні залишитись.

Усе було немов чарівний сон.
Один лиш сон на двох усе вирішує.
Коли злились два серця в унісон,
В обіймах ночі став мені рідніший ти.

Усе було немов чарівний сон,
Але все ж треба прокидатись зрання.
Багато днів уже минуло за сезон,
А це всього лише пройшло моє кохання.

2015р.

Порізала його по серці,
Сльозами вмилася на мужньому плечі.
А він на неї зовсім і не сердиться:
"Не плач над серцем там уже рубці".

Порізала любов на клаптики.
Ножем ударила щосили
І каяттям гірким заплакала:
"Коханий милий мій прости мене".

Так пульс лунає в скронях,тихим вальсом:
"А я тобі троянди глянь приніс".
Торкнувся щік він ніжно пальцями:
"Ніщо не варте в світі твоїх сліз".

2015р.

Наші шляхи перетнуться, можливо,
Та не нам приймати це рішення.
Я бажаю тобі щохвилини
Бути щасливим із іншою.

Хай вона буде на мене не схожа,
Чи схожа, це неважливо.
Хай тобі вищі сили поможуть
Бути із нею щасливим.

Я бажаю любити без пам’яті,
Любити віддано й щиро.
Я не зможу тобі злукавити –
Будь завжди будь ласка щасливим.

2015р.

Любити!.. Що це слово значить,
І хто на світі справді любить?
Усі про це тільки й говорять,
Але лиш одиниці люблять.

Любити! Може це не вічно?
Тому що кожен її губить.
Для когось може й не логічно,
Тому що мить – і все проходить.

Любити – дуже дивне відчуття,
Ніхто не може його описати.
Воно то є, а то його нема, –
Не кожному дано його впіймати!

Любити – це для кожного своє!
Для матері – обійми немовляти,
Для лебедя – одна на все життя,
Для пташки ж це – на крилах підійматись.

Любити! Тільки щиро й назавжди,
Щоб вірити у те що відчуваєш,
Щоб бути разом в злагоді й журбі
І кожен день казати що кохаєш!!

16.06.2015 Шабас М.Р.

Коли мені повітря було мало,
Ти був мені найглибшим подихом.
Коли я тонула в Тихім океані,
Ти зі мною потонуть погодився.

Знімаю капелюх перед тобою –
Крізь твою чисту душу видно сотні душ.
Моя любове, будь мені жагою
Знайти і в середині океану сушу.

Коли навиворіт твої всі почуття
Душа поета точить гостре слово:
«Хтось може й віддає своє життя,
А я заради тебе жить готова».

Не хоче серце пафосних рядків.
Душа поета, як сльоза прозора.
А може усе зовсім навпаки?
Кожен малює лінію життя своїм узором.

2015р.

***
Злизує травень з обкладинки грудня
Снігу шершаву печать.
Букви зіщулені – втомлені люди
Кволо заходять у чат.

Пальці не слухають, клавіші мерзнуть,
Висне програма життя.
Ніби мороз молоденьку люцерну,
Голос горлянку підтяв.

Слава до слова протягує руки,
Іній – до мокрих дротів,
Схлипує тихо, вгамовує стукіт
Серце надії. Хотів

Вимкнути музику – світло погасло.
День послизнувся і впав.
Шкірка банана заповнила пазли
Серед бурульок і трав.

Вузлик зітхання на ниточці мови…
Літепла прагне любов.
Щастя у душу вривається знову
Нехтує низку відмов.

01-02.12.15

Вже перецвіло моє кохання,
Наче перестояна вода.
І скидає листячко останнє
У саду береза молода.

Сухозлітки падають додолу,
Ніби золотом ридає виш.
Ти така беззахисна і гола
На морозі першому стоїш.

Горенько моє, незбутня мріє –
Чистий образ ув очах моїх…
Хто ж таку у світі цім зігріє
І почує твій веселий сміх?!

Пригорну до ще грудей гарячих,
Віти змерзлі в пазуху вкладу.
І від щастя нищечком заплачу,
Мов тебе цілую молоду!

25.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Живіть у цім світі - мов квіти живіть
Завжди своєчасно признайте , прийміть
Не знайте ні горя , ні лиха , ні бід
У щастя з любов*ю наснагу візьміть

Нехай колискова співає зоря
Лелеча утіха оросить жнива
В стосунках породжуйте ніжні слова
Даруйте їх щиро - щоб мліла душа

Живіть у цім світі - мов діти живіть
Поповнюйте радістю райдугам мить
Себе поважайте , повагу цініть
Від цього пізнаєте надібність жить.
2015р.

Цікаво, чим пахнуть твої блокноти ?..
Корицею і мандарином?..
А може грошима, залізом і димом..
Гортаєш з середини свіжі листочки.
І сам прасуєш ранкові сорочки..
А може вони запаху літа?
Ромашки і липи. Чи вишневого цвіту?..
Осінні листочки у ньому закладки,
Гербарій із слів і ранкові зарядки.
Думок насолода,
Самотності чаша.
Так легко і складно себе прочитати.

Заховай мене від дощу
І від поглядів злих і бездушних.
І тоді тебе в серце впущУ
І ніколи вже не віпУщу.
Поки дощ на дворі не вщух
Я буду в твоєму полоні.
Бо життя без любові ніщо.
А моє серце без тебе холоне.
2015 р.

Наївне фото смішних дітей
Промокші ноги і імбир до чаю.
Я вже поіншому відношусь до людей,
Я вже не плачу, пробачаю..
І знов годинник не вдягла на руку,
Біжиш по місту, заглядаєш.
Ця дивна містика дощу..
Скупі слова , часу не гаєш

А знаєш, коханий…

Якби ми були з початку разом,
Ми були би дуже щасливі,
А може вже й відлюбили?..
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом
І нікому про це не сказали,
Ми би радість єднання пізнали…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би так тебе цілувала!
На звершення нові надихала...
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б ще більше тебе цінувала,
Твій сон від пітьми захищала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би ніжністю огортала
І нічого б не планувала…
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б тебе не менше кохала,
Та легше би відпускала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Ми би так навчились любити!..
Та що вже про це говорити?
Бовтаємось мов у кориті
Досі не окремо й не разом…

28.11.2015

Квітучий сад сердець гарячих
Червона кольору блакить
Медовий смак вуст благодатних
Цілунком в полум*ї горить

Пропащі в омуті кохання
Занурені у мріях снів
Міцні надії сподівання
У тиші серенади слів

Зоря зорю веде шляхами
Незвіданих доріг - спокус
Рука руці плете стрічками
Звільнившись від буденних скрут

Два білих птаха - обереги
Єдина іскорка життя
Щасливі ті долають терни
Що варті осуду - гріха.
2015р.

Вогню насичений екстаз
Із корнем вириває душу
Завжди вирішує за нас
Яку ми витримаєм муку

Несе бурхливий сонм забав
Від задоволень плаче скрипка
Вівату вудевіль вітав
Розквітла благодатна квітка

В її окрилених літах
В серцях кохання витинає
У найвідвертіших словах
Моя любов в тобі зростає

Я не пророк , і не відун
Та сповіщаю долю власну
Тобі лунаю із тих струн
Що так співають - гімном щастю.
2015р.

Я так й не встигла показати тобі осінь
Теплом своїм не обпекла дрлонь.
Коли в квартирі стане тісно трохи,
Згадаєш, що безмежно за вікном.
Гаряче сонце , прохолодний вітер.
Душа співає, серце докоря.
На підвіконні вже давно зів'яли квіти.
Міцних думок настоянка терпка.

1.
Вперше бачу такими свої очі –
Від болю кольору болотної паволочі…
З казенного дзеркала – чужа жінка …
Як же вибратись звідси не проливши сльозинки?

Як втікати від тебе?
Від себе?
Від муки?
Та для чого ж такі
Криваві сполуки?!

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Що випити мені?
Що з’їсти?
В яку-таку халепу влізти?

А ну ж бо, розумнику!
Скажи що зробити –
Як зіскочити з кола?
Як тебе не любити?

2.
Ну що ж…
Бігти тепер на той самий місточок
Й скидати з нього ілюзій візочок…

Не пам’ятати,
Не знати,
Міцно ночами спати,
Новин твоїх вдень не шукати,
Під місяцем – не скавучати,
Снігопадами – не засипати,
Сонцем – не зігріватись,
Дощами весняними – не милуватись,
Не думати,
Не тужити,
На почуття забити…
То може тоді й не жити?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Вибрати серденько у жменьку,
Віддати птахам –
Хай склюють біль скоренько…

3.
Сльози-сльози!
Струни-струни!
Ллються звуки,
Стогнуть дюни…

Хвилі-хвилі…
Милі-милі…
Емоцій брили
Зледенілі…
Домінанта і... назад…
Як же тоніку піймать?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Іди вже до джерела – умийся…
Жити хочеш?
Тоді завершуй це…
Лицедійство?..

27.11.2015

Вірші потребують тиші,
кави і сходів навпроти
і місяця трохи вище
із рештками позолоти.

Вірші потребують юності,
нахабної і веселої,
мозолів, натертих струнами,
і затишної оселі.
2005р.

Більше вже не буде так стікати
по тобі розхлюпане вино.
Не стомилась ч тебе чекати,
просто, якось стало все-одно.

Все твоє життя «Карбуєш кроки!»,
«Вправо», «Вліво» – мінімум проблем.
Я ж тебе чекала всі ці роки
за межею механічних схем.

На межі – до тебе притулитись
й затулить фіранкою вікно,
не стомилась я тебе любити,
решта все, і правда, все-одно.
2006р.

Ще прибирає осінь самобранку
і роздає останню благодать.
Із рукава її аж до світанку
у білий вирій лебеді летять.

Іще знімає вишиту хустину,
зачісує кучерики руді,
і завдає багети і холстину
з палітрою на плечики худі.

Малює гаю посивілі брови,
і ягоди, і польову ясу,
зорю на сході, сонце вечорове...
І запинає у фату тернову
хмариннями розпущену косу.

Бо люди-робінгуди ще воюють
і гинуть донкіхоти у бою
за волю і за націю свою,
не вірячи, що їх уже не буде
у цьому божевільному краю.

І юне перелітне покоління –
досвітні неокрилені птахи́ –
байдуже од огуди і нудьги,
курликає у небеса осінні
свої жалі і немічні страхи́.

І одинока пам'ять залишає
усе ще не закінчені бої
і на сторожі сотні і рої...

І не одна надія відлітає
ключами мрій із вирію до раю –
у танучі за обрієм краї.

11.2015

Ввесь твій світ – галактика срібляста.
Світових між нами літ і літ!
А іще – дерев міцні пілястри
і зоря, що нас вела на схід…

Стільки мрій згубилось, Бог з тобою...
Стільки розпорошено тепла...
Ніби ти просив чогось, чого я
лиш тобі тоді не віддала…
2006р.

Якщо не «через», то, безперечно, - «заради»
нам снились зорі по різні боки планети.
Твоя присутність подвоїла б мої злети.
Твоя відсутність деномінувала втрати.

Ми йшли від мрії, втішаючись тільки нею,
крізь піт і сльози минаючи битий шлях.
Без рим і гриму, вензелем на полях,
я, й проти волі, завжди залишалась твоєю.

Я ясно бачу: ти йдеш серед стиглого поля,
за десять років - ввесь скарб у заплічних мішках…
А нас з тобою іще поповодить доля:
тебе – по дорогах, мене – по моїх стежках.
2007р.

Ну де тебе віє, закоханий вітре?
Вітрила мов груди столітніх жінок,
а юнь промениста, із сонячних літер,
у долю вплітає любові вінок.

Тебе пам'ятати на дотик і ласку
з роками трудніше – осіння пора.
Кораблик без вітру дрейфує у казку,
де фея-кохання чи відьма-мара…

22.11.2015

Неначе спогадом сумним,
Скажи мені, чому ти знову
Неспокоєм прийшла у сни,
Моя утрачена любове?

Чому мене тривожиш ти
У пізню цю пору осінню?
Перебираю знов листи,
Немов коштовнеє каміння.

Душа, здається, вимерза,
Шляхи всі втрачено до раю…
Та тихо падає сльоза,
Тепло те давнє воскрешає.

Й хоч серце сковує зима,
Схололим тисне безгомінням,
Та мертву кригу вже лама
Весни невигасле проміння.

І ожива, і ожива,
Як навесні травиця рання,
У віршів сонячних словах
Моє загублене кохання.

22.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став,

Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.

Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.

Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.

Я сильніша тепер, бо, здається, вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.

2014

У душі первозданний мотлох:
ніби пусто,та ще не чисто.
Я для тебе вдягла намисто
по сезону: блакить та вохра.

Я для тебе не склі віконному
малювала стежки, мов вени.
Заспокоєна, переконана,
що і ти десь щось пишеш для мене.
2008р.

Я чула як бринить твоя душа,
напнута на зорю. Стікали миті
на бубон не тамованих бажань.
А я собі сиділа край вікна
і слухала ту музику крізь стекла,
і думала про очі і про стегна,
про погляд з-під важких повік твоїх.
Підспівувала, знаючи, що скоро
я очі ті не вигадаю – взнаю,
зримую те, про що й не мрію нині.

Чи ти усе те чув по той бік скла?
2009р.

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність , за невміння...

2015

Не ображайся, милий,
Що не лечу на крилах
В обійми найжаданіші у світі –
Так довго я стояла на повітрі,
Вмиваючись сльозами за тобою,
Що вся краса сплила водою,
І на повіках сум повис журбою…

Прийди і розбуди!
Зламай всі двері!
Змітай всі спогади!
Прорубуй стелю!...
Роби що хочеш
Тільки не здавайся
За крок до зустрічі,
За мить до щастя!..

Спаси!
Зігрій!
Тримай на серці!
І поцілунок
Ніжний,
Впертий –
Такий як можеш тільки ти!
І тільки я!
І тільки ми!
Із вуст в уста течуть річки
Гіркі й медові – всі мої!..

Твоя троянда до щоки…
Ти хитрий! Ти ж зламав голки!.. :)

18.11.2015

Ти не приходив сьогодні,
і позавчора, й на тім тижні…
А тим часом по коловороті
в моїм саду почервивіли вишні.

Я сьогодні дивлюся з свого вікна
без різкого того жалю,
утішена тим, що наразі – одна,
і з задоволенням їм і сплю…

Коли листя з дерев оббілує сніг,
Ти прийдеш і станеш під хатою…
Звідти лунатимуть гомін і сміх,
а тебе там ніхто не чекатиме….
2010р.

Знаєш, кожного разу,
просто серед бенкету,
звучання музик і брязкоту срібла,
розтягнутих вуст (передбачено посміх,
гарячих, нав’язливих рук
я раптом втрапляю у отвір,
з якого немає виходу.
І залишається – лет донизу,
але не до тверді, а просто до тебе.
Й хоч скільки триває падіння,
тебе не торкаюсь, не відчуваю,
не слухаю, не цілую…
Мій милий, яка безглуздість
марнувати життя на уявний тунель,
позбавлений справжнього дна!
2010р.

О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,

і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.

Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.

Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».

Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.

Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?

2015