Я так тебя люблю и больше надо
Нам кислорода на двоих в огне.
Нас не разлучит: дождь и снег, прохлада.
Я не хочу тебя терять, о нет!

Ты мне так нужен растворюсь я в тени
Твоей, мне нужен этот кислород.
И наши пролетали так апрели...
И не было в помин других охот.

Лишь ты и боле ничего нинадо,
Лишь я в твоих объятьях - это сон.
Твой голос мне в душе, обычно, градом.
Здесь многоточие - люблю, пасьйонс.

03.06.16.

Тепло твоєї руки
На моїй шкірі.
Секунда - і ми
В ніжних обіймах.

Мій реальний міраж
Моє божевільне падіння
У твій палаючий погляд
Нескінченне вільне падіння.

У нас із тобою є тільки сьогодні
Занурся ж у мене!
А завтра зробимо вигляд,
що незнайомі.

Я свою улюблену майку,
Яка непристойно пропахла нами,
Залишу тобі, як спогад
Про нашу подорож морем кохання.

Я знав тебе все життя
Зустрів зовсім недавно
Ще довго я буду знаходити
В інших натяк на тебе.

2016

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Підстригся сад, помолодів,
Весь оновився навесні він.
Лиш хмари у важкій ході
Всі спохмурніли, мов у гніві.

І лють, і лагідність ішли –
Як світло й темрява – у парі.
День залицявся до імли,
Краса ховалась у почварі.

І я радів, і я страждав,
Не знав чого у світі більше.
…Весна сміялась молода,
І плакала в цім дивнім вірші.

11.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Люблю природи дивовижний стан,
Коли ось-ось розпуститься каштан.
І синява торкається землі,
І тихим легетом шумлять вітри...

У видноколі безліч різнодив:
Весняний дощ пахучі трави вмив.
А сонця усмішки вмостились на стебло-
І зачудоване барвистя зацвіло...

І квіт магнолії - це ноти скрипалеві,
Перлини неба, ніжність кришталева.
І сам господар дивовижі-хмар
Кремові тістечка у небі малював...

2017

Тебе побачив - мову відняло.
Зайшла - неначе сонце сходить в небо.
Аж наскрізь всього якось пройняло.
Питання не дочув , дививсь на тебе.

Потрохи відповів, плутАв слова.
Та крок за кроком, взяв себе я в руки.
на пальчик зирк - обручки там нема)!
почав гребти думки свої до купи.

Не знаю де сміливості набрався.
З дівчатами, до того, був не смілий.
Ніколи легко так не "женихався")
До тебе тягне в помислах і тілом.

Потуг моїх хлоп"ячих не лякайся.
Проста є моя мова ,кострубата.
Прошу від мене сонце не ховайся.
Якщо ж дістав, не буду набридати.
Можливо:)

Життя присвячувала сину,
Від лиха пильно берегла.
Живу сама-одна в хатині
Серед забутого села.

На покуті дріма зажура,
Гризе мишва старі листи.
А відчай за бетонним муром
П’є кров моєї самоти.

Синок тиняється світами,
Чужі усмоктує меди.
Узяв добро з долоні мами –
Забув лиш дяку принести.

Піду і я із цього світу,
Засну в саду серед жоржин.
Мене ховатимуть сусіди –
Часу на це не має син.

Одній не можу жити більше.
Тому я Господа молю
Аби забрав мене скоріше,
Життєву нить урвав мою.
04.04.2017 р.

Защеміло серце, защеміло –
Де любов залишилася, де ж?
Те, що нам здавалось ніжно-милим,
Ніби злом постало без одеж.

Вже нема ні сварок, ні освідчень,
Суперечок, ані листувань.
Тільки серце трепет таємничий
Знову, як в минулім, відчува.

Ніби часом все перемололо,
Шкаралуща тріснула немов.
І на світ з`явилось ніжне, кволе –
Щось чарівне, як сама любов.

Воскресає у яснім розмаї
Почуттям клейка речовина –
Половинки дві вона з`єднає –
Що згубила в розпачі весна.


2.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Очі в мами сповнені любові,
Наче кличуть, мов крилатий птах.
Потай відцвітали, волошкові,
В спогадах і безпорадних снах.

Виморена, бідкалась, встигала
На роботі, вдома - дотемна.
Втому, як примару, відганяла,
Не спізнилась, шкода, сивина.

Опустілий двір, зажура з серця,
Я б хотіла, щоб вона була.
На ослоні впорожні відерця,
Світлий кухлик на краю стола.

01.04.2017 Субота

Що мені поезія
у мої літа?
Та любуюсь нею я –
наче золота,
ніби випромінює
віру і любов,
поки до опінії
дух не охолов,
будить камертонами
міражі чужі,
резонує дзвонами
рідної душі,
у цеху містерії
не гайнує час,
на крилі несе її
іноді Пегас,
візитує інколи
інші береги,
а її канікули
відають боги.

О, моя поезіє,
мріє золота,
будуть під березою
і мої літа,
і усе – запряжене
у єдину мить,
поки слово зважене
кулею летить.

                              21.03.2017

Барви днів яскраві донезмоги,
Даленіє височінь.
Так багато спогадів, тривоги,
Та ще більше потрясінь.

Я хотіла, щоб не так боліло,
Стежка підказала все.
Сонця повно, літо забриніло,
Й мама яблука несе.

Мама усміхається, зраділа,
Зустрічає навпростець.
Посвітліла і помолоділа,
Всюди пахощі, чебрець.

Прочахає свіжий борщ навпроти,
Пригощання досхочу.
Ждати від суботи до суботи,
- Журно, мамо - прошепчу.

Уникала спогадів, тікала,
Сумнів горне сторінки.
Як же пам’ять світ розшматувала,
Журно, хоч пройшли роки.

31.03.2017 П’ятниця.

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній –
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Бо в зрілості не так кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Ну ось і ти, мій саде дорогий,
Чарівна потаємная місцино.
Мене оберігають тут Боги,
І з волі їх сюди натхнення лине.

І душу підіймає в небеса,
І все дрібне униз летить, мов клунок.
І огортає ніжність і краса,
І свіжий подих, як весни – цілунок.

Він мов на мить усе навкруг протяв –
Пташки сміються співом превеселі…
На цьому сміттєзвалищі життя
Мій саде, ти – оазис у пустелі!

26.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад і. Г.Гришка, ділянка Криму

Все суєта суєт… А як же вічні зорі?
Жагучий бій сердець, вітрило біле в морі?
Розсипалася сіль – проекція на будні.
Ласує шубу міль, стирає зуби кутні.

А десь любов-ріка у пошуках кохання
тече крізь диво-сни у водопад бажання.
Пересихає час і оголяє русла.
У твані тих доріг ти, душе, не загрузла?

2017

Це — час відталих і щасливих сліз
(хто вигадав, що плачуть тільки в горі?),
окриленої щирості поріз
в зустрічному – до єдності – напорі,
нежданніша з усіх земних погод,
стрімка, непрогнозована, раптова,
що укрива цілунками щедрот
правдивого зворушеного слова.
Чи ж серце пожаліється на те,
що мре надія, марна і остання,
коли воно, як соняшник, цвіте
на пагорбі полеглого кохання?
О, плач-щеміння зрушених пластів
що – у гарячій первісній основі!
О, гул новонароджених світів
із залишків загиблої любові!

2017

Тремтлива гілка, мов рука,
Втирає слізоньки небесні.
Чого ж заплакана така,
Моя омріяная весно?!

І брівки супить чарівні,
Свою голівку відвертає.
Затихли радісні пісні
Пташині в затишному гаю…

Лиш вітер хмароньку сумну
Як сон, розвіює снагою.
Й весні: «Йди, любко, пригорну,
В обіймах дужих заспокою!»

24.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

21.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Всі потуги смішні та непотрібні,
якщо ти небо продаєш за мідні,
або ховаєш зорі у кишеню,
щоби вагомості додати йменню,
якщо додолу погляд прилипає,
в той час як небо синяву леліє
й руде дівчатко дивиться з віконця
і cонцем усміхається та мріє...

Поезія – це Інь, високості натхнення,
із гамми почуттів і вічно юних літ,
метафоричний шарм на тілі сьогодення
і рими зорепад у прозаїчний світ.

Поезія – це тиш: відлуння, що стихає
у пошуках весни поміж осінніх дум.
У мареві жаги над спорожнілим гаєм
витає, наче сон, її утішний сум.

Поезія – це Ян, маестро без докОру,
оцінювач вірша на вагівниці СІ,
отой, що музу дня веде на лису гору –
у сумці коньячок і банка «Івасі»…

Поезія – це вир, де боротьба емоцій
(розтрощені щити та зоряні мечі),
де безліч спотикань на необачнім кроці,
а потім торжество і золото парчі.

Поезія – це ми, із плоті, духу й мрії
по рейтингу КаПе і по словах своїх.
І хай в саду спокус іще кусають змії,
але боятись їх – то необачний гріх…

20.03.2017

Аж береза радістю застигла,
Коли раптом глянула сюди –
На гілках, як вилиті із срібла –
Крапельки роси, а чи слюди?!

Відблиском небесно-шовковистим
Сяють, усміхаються немов,
Так, неначе знаджує намистом
Чарівна спокусниця Любов.

І тамую подих я неждано -
Небо стало ніжно-голубе…
На берізку задивлюсь кохану -
Як вона нагадує тебе!


19.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад,
Березовий гай, різьблена альтанка.

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Де ніжність двох поєднаних сердець?
Мелодія забутого кохання?
Дорогою прямуєм навпростець -
І чуємо у відповідь мовчання...

Чи істину знайдемо чи брехню?
І що навколо себе ми побачим?
Чи відблиски великого вогню?
Чи знов спіткає нас гірка невдача?

Чи причарує лагідна весна?
Чи зможуть сонця промені зігріти?
Нам заважає клітка ця тісна,
Яку самі не в силах ми розбити...

До сонця прагнемо зробити крок,
Серця йому бажаючи відкрити,
Та бачим тільки сяйво цих зірок,
Тих, до яких не можем долетіти…

2016 р.

Хмарина жбурляла в калюжу краплини,
З образою, болем і так щохвилини.
Кругами розходився біль у калюжі,
Яка увібрала весь холод і стужі.

Як сонце у небі багрянцем заграло,
Люстерко - калюжа світило піймало.
Яскріє калюжа:калюжа не туже,
А з небом краплинами ділиться дуже.

Сьогодні ми вдома, та знаю напевно,
Якогось світання відправимось в гори,
Немовби на прощу - і кроки священні
По чорній землі, і зірки, мов бакени,
І ми, мов німі - не говорим,
Бо ще не придумано слів, інтонацій,
І звуків немає - для нас, пілігримів,
Є тільки чуття, здичавіле зненацька,
Яке ще не знає ні гриму, ні маски,
Ні трактів до вічного Риму.

Сьогодні ми вдома, та це ненадовго,
І вже просинається щось незвичайне,
І тягне надвір, за бар'єри, пороги,
За рамки усталені.
Ми, босоногі, думками вже в горах.
Мовчазно.

Місяць - крило горлиці, що колисає нічку...
Місяць - яскрина вічності, неба вогнянка-пічка...
Місяць - полум'яний м'яч, яким кидаються велетні світу...
Мясяць - сяєво туги й надій і мотив споконвічного міту...
Місяць - око пильне, огненне чарівливого неба нічного...
Місяць - світло ніжне, жадане, що торкається чола твого...
Місяць - сяюча усмішка, золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок ночі для тебе видноколом розсіяв зірковий пісок...

Жінок, красивих і гарненьких
(в природі інших не існує),
рудих, білявок і чорненьких
хай благодать весни віншує!

Ходіть здорові і щасливі,
натхненні словом і коханням,
і на життєвій щедрій ниві
зростайте яблуком бажання…
08.03.2017

Те саме, жартуючи

Жінкам, красивим і гарненьким
(в природі інших не існує),
мужчина гожий так пасує,
коли той поруч, біля ніг.
Даси команду – він побіг
сміття виносити ще з рання
чи вірш писати(привітання!).
Команда інша – в магазин,
а звідти торби сам один,
неначе мул або ішак,
додому тягне бідолах.
На всі капризи каже: Єс
(найбільше диво із чудес)!
Такий розумний, яко пес.
Жагучий Муз для поетес…

Горнятко кави зранку в ліжко,
і цьомки в носик, ручку, ніжку
і цілий день такий чемненький,
що хоч до рани прикладай…
Матріархатний сон весни.
Після кохання – мила, спи!
А він посидить біля ложа,
бо, крім статури, й совість гожа.
Все мовчки робить – нітелень
у цей жіночий псевдо-день…

Метафори і рими пасти
зійшлися зорі на «нічне».
Усе живе вляглося спати,
одна жага лиш не засне.

Натхнення біле і холодне,
а ще весняної краси,
а ще осінньої негоди
в усі означені часи
несе поету красне слово
руслом незримої ріки –
і прозріває ніч сліпого,
і нівелюються роки…

Де неутішне, де відрадне,
де «йду на ви», де між рядків,
де в чорний вхід, а де в парадне –
пишноти дум і почуттів.
І хтось напише дуже скупо,
а хтось розложисте есе –
одні в шерензі, інші цугом.
Якщо прийшло, то вже несе…
03.2017

Он сразу стал невероятно блед,
когда узнал: я не рожу сынишку.
Ему я предложила теплый плед,
но он не внял и побежал вприпрыжку.

Тут окотились слезы у меня,
и было это чистым беспределом,
терзая его сердце и ранЯ.
Он не казался мне таким уж смелым.

Все в нем любила: губы и глаза,
его прикид, манеры и походку.
Котилась непредвиденно слеза,
и мы тогда решили выпить водку.

Котята были милыми вполне,
но он чего-то сильно испугался.
Их утопить могла бы я в вине,
однако, долго он не задержался.

Осталась я одна и он один,
его поцеловала на прощанье.
Судьбы своей никто не господин,
пока не дружим мы из православьем.

21.07.16.

В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),

відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось — знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.

Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.

Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.

І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.

2017

Прийшла весна,а в серці якось тихо...
ледь чутно пульс і губляться думки.
Десь поруч, сьогодення вихор,
скрізь розставляє капосні пастки.
Я ж не дивуюсь вже ні чому,
не сперечаюсь, не борюсь.
тихенько просто ставлю "кому",
й молюсь, молюсь, молюсь...

07.03.2005
Мельничук Орися

Ну, здрастуй, гожа дівчино Весна!
Глядиш із неба хмарними очима –
у сірих шатах заспана краса…
Та все одно, ти для надії – прима!

І хай немає сонечка яси,
але теплом осяйні перші днини.
Іще завчасно надійшли плюси,
полегшивши думки і одежини.

Усяке суще нетерпляче жде
твої вуста усміхнені і руки,
палке жагуче: все в житті мине –
і зайшле зло, і напади розпуки…

01.03.2017

Здається світ відрікся від поетів...
сполохані думки шукають висоти.
Життя ж вирує в стилі піруетів,
на клаптиках паперу лишаючи сліди...

А серце, ледве чутно, постукує в грудЯх
бо біль німа й глуха безжально трощить ребра.
Якщо вже помирати...то в мрії на руках,
а якщо падать...то тільки... в Небо!!!

Мельничук Орися
21.03.2016

***
Зима збирає спогади до торби.
Прозоре лезо сонця лиже край
Земного ліжка – сірої подоби
Барлоги. Зупинись. Не поспішай.

Брудна білизна стужі по калюжах
Розкидана. Розгублено тече
Вода з-під купи буднів і не дуже
Хрест непосильний муляє плече.

Під синіми акордами безмежжя
Стискає душу думка у кулак.
То кашель виривається, то нежить
Із хмари ненаситної. Не так

Весна повинна входити у рану
Вологих уст остиглої ріллі.
Недосконалість поступу розтане
Сніговиком чи маревом у млі.

І ти всміхнешся. Приголубиш… Слухай
Мелодію повільного тепла.
Я хочу, щоб уже не було сухо
І благодать по стегнах потекла.

28.02.17

Зима вже плаче,бо весна перемагає,
і сірий смуток стріхою стікає...

Весніє квітка. Ніжність білосніжна
крізь сніг пробилася і дивиться у світ.
А котики пухнасто-дивовижні
ось-ось замуркотять з тоненьких вербовіт...

І синє небо, що весну чатує
зимові сльози в проліски фарбує...

Мені так легко гоже з Вами,
коли між нами сива даль,
роки, сповиті пеленами,
і гіркоти медовий жаль.

Ось тільки дотику бракує
і філософії вини,
коли наплине чорне «всує»
із лона тихої луни…

02.2017

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Во мне так мало крови - темный зверь,
Я призрак солнца, что блуждает миром,
Ты мне не верь, ты мне, дружок, не верь,
Тому, кто высочает лести пиром!

Во мне любви ни грамма, ни добра,
Я так живу - обрывками заглавий,
Я в поисках счастливого ребра!
Среди опущенных глазами полноправий.

Иду туда, да потому и жив!
Мне должно быть не скучно и не грустно,
Я не настолько слеп, настолько лжи,
Не плохо было если б не так гнустно.

Со мною лица все под маской кроют,
Лихие вести придают мне сил!
Я не из тех, кто ничего не стоит,
Я не из тех, кто в жизни попросил.

Я не боюсь - мне промах весит жизнью,
Легко судить меня, коль был не прав,
Я притворюсь глухим в портале с грызнью,
Остался жив, скажу, с судьбой играв!

20.06.16.

У легенях повітря штурляє,
Мене сонце у повіки сну,
Що на думці, напевно, він має
Я незнаю, але ти наплюй.

Я очими вологі сніжинки
Простилаю на відсіч думок,
І, отримавши, мовити, ліки,
Я псую знову чистий листок.

Час торкається білих обличчів.
Спомин краще дістався у гвалт ,
Більше того, дарує ніччю
Мить, коли непотрібно порад.

29.09.16

А я умру в мольбе за новой страстью.
Скрипят качели в памяти сгорая.
А я не знаю, что такое счастье.
Я каждый день наигрую, играю.

И улыбнуться нет того причины.
Желанья запоров открою яд.
И месть течёт бывает с обей жилы.
Внутри же год который снегопад.

20.10.16.

І б'є себе у груди листопад.
І нам не спати під згоряння свічок.
Б'є у вікно до нас осінній град.
І напуває всохший геть потічок.

Я добре сплю замовчуючи радість.
Тебе я бачу холодом у снах.
Ми разом не зустрінем свою старість,
Хоч по тобі і заносить в мене дах.

Я нагадаю вічність кожной миті,
Поки зірвалась мара над селом.
І вросполох серця були відкриті.
Я не наважусь рахувати сном.

А град все на шляху псує місцями.
І водночас іде запеклий бій.
Лише в житті лишились моїм плями.
Я й досі не скажу, коли був мій.

21.10.16.

А я люблю тебя, как будто ночью.
И ты меня, как будто в звездный час.
Мне нужен взгляд с отсрочкою твой очень.
Нужна мне эта неземная связь.

Ты держишь имя в скобках позабыто.
Я не сдержавшись вымолвью его,
И выпустив из под бетонных плиток,
Пущу я по Галактике любовь.

Ты меня манишь нежными губами.
Я растворюсь у неба на глазах.
С тобой мы в бесконечность поиграем.
Счастливыми казаться будем в такт.

Скучаю, я скучаю, белым личком,
Мне не спасти себя под тихий гам.
Сердца же в унисоне, очень близко,
Рассасывают нам глубоких ран.

30.10.16.

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

Не уснуть: ни в четыре, ни в восемь.
Даже если большая охота.
Мы в душе своей душу носим.
До безпамянства, так значит мода.

Безответные чувства прямые.
Самы чистые, светлые наши.
На терассе никто не поднимет.
Засмеетесь в лицо мне и дважды:

Ах, девчонка, смела ты на глупость.
Что же если тебя не люблю?
Я ответила: очень Вы грубо..
Но, поверьте, я все стерплю.

Вы, постойте со мной, умоляю.
Замолчите. Взгляну в этот раз.
Из колень наконец-то встану.
Вы простите, что люблю Вас.

Он в упор на меня засмотревшись.
Притворился, как глух его век.
Он по жизни своей - был "леший".
И холодный январьский снег.

Пробурчал мистер Бит неважно:
К счастью, я видел много слез.
Все проходит, и как не страшно,
Прокленаем колючки мы роз

08.09.16.

Захочеш – тебе зачарую,
Захочеш – приворожу,
Як згадаєш мене у сує, –
На поміч неждано прийду,
Чудернацькі розвію чари,
Що казати, як їх нема? –
Це Любов, а не примара
У надійний полон взяла.
Я покличу у зорепади,
У високу небесну блакить,
Хто сказав, що Любов – це кара
За незвідану щастя мить?

Поволі обертаючись, Земля
несе півкулю у весняну ласку,
де в небі чути крики журавля,
що повертає з далечі у казку

своєї благодатної землі
й такої незрадливої печалі,
яка покличе знов у марні дні
його летіти у чужинські далі.

Поволі обертаючись, несе
планета нас по колу часоплину,
і пише хаос гибелі есе,
а вічне заперечує: не згину…

Іще зими феєрія жива,
іще поля затаєні снігами,
іще у піч вітрисько завива
холодними нічними голосами,

але поволі золота зоря,
ота зоря, що нами Сонцем зветься,
теплішає – листки календаря
ведуть у час, коли земля проснеться:

настане день, в якому голоси
і журавля, і неба, і розмаю
зіллються в хор весняної жаги
оновлення надії, долі, краю…

13.02.2017

Не вміємо літати як птахи,
Як ці дуби, не вміємо мовчати.
Чи друзі ми чи, може, вороги?
Напевне так ми не змогли б сказати.

Не віримо ні людям, ні собі,
Не бачимо, де праведне, де грішне,
Загублені в стотисячній юрбі,
Самих себе шукати будем вічно…

Приземлені, безликі і слабі,
Свої земні гріхи ми тихо лічим…
Химерні шати, пишні й дорогі,
Нам затуляють сонця ясні вічі.

З дитинства нам знайомі береги
Та море синє вільні запитати:
«Скажіть чому, чому не птахи ви?
Чому ви не навчилися літати?»

Лютий, 2017

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

Блукаю, де блукав завжди
Цим спогадом, що в млі зникає...
Тікаю, як тікав, туди,
Де на цих струнах вітер грає…

Де кольорово мріють сни,
Я чую шепіт вітру знову –
Крізь ніжний гомін тишини
Там ллється музика казкова.

Осінь, 2004 р.