Ти сьогодні захотіла в гори втекти,
Де небо проткнули смерекові вістря.
А я закриваю очі і бачу як ти,
На повні груди вдихаєш свіже повітря.

Душу повільно став наповняти спокій,
І в тіло почала вливатися сила.
А я буду чекати на тебе, допоки,
У твоєї душі знову виростуть крила.

Ти все вище і вище ідеш без вагань,
З першим сонячним променем попід руку.
І дивуєшся все, як це у вранішню рань,
Тихо довкола, немає жодного звуку.

А смереки протягують руки – віта,
Несуть свої обійми до твого тіла.
Вбираєш тілом силу Карпатського літа,
Така щаслива в обійми смерек влетіла.

Ти торкнулася їх своїми руками,
Вкрита сонцем і смерековою тінню.
І любуєшся довго гірськими струмками,
І ще дивуєшся квітами у цвітінні.

Закрию очі, бачу як виникає,
На твоєму обличчі усмішка мила,
Розумію, що гори тебе забирають,
І у тебе знову появилися крила

2015 р.

Вечір біля ставу романтичний,
Де сп`янінням диха кожна мить.
Ніжне плесо хвилями велично,
Ніби арфа – струнами – тремтить.

Не бушує, стихла щука сита,
Миролюбна й лагідна стає.
Тільки десь раптово з верховіття
Жолудь лунко об водицю б`є.

Мов горить од сонця неслабого
Крона дуба, наче тліє хмиз.
І скидає легко на дорогу
Ці жарини тліючі униз.

Під габою неба голубою
Мріяв так тебе я віднайти.
Щоб сиділи ми отут обоє
І горнулася до мене ти.

Та не чути – мого серця крику,
Між тремтіння хвиль, гойдання віт…
Замість мрію обіймать велику,
Обіймаю цей маленький… світ.

27.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Твоя загублена сльоза
Мій вічний смуток оросила
Дощем вологим небуття
Минуле спогадом пригріла

У цю чаруючу красу
У неповторну мелодійність
У чуйну , лагідну весну
Де повінчали нашу вірність

Кохання світлого душа
Мотивом оди зазвучала
Струна з струною два крила
У вальсі небом полетіла

Солоний присмак на роках
Холодний піт , і божевілля
Прикус до крові на губах
І розуміння - любов вічна.
2016р.

Осінь в суцвіттях золотих
Плекається , іскрить , палає
В твоїх обіймах дорогих
Душа свій спокій колихає

Таке приємне забуття
Чарівна , ніжна насолода
Небес блакитна чистота
Роси прозорої волога

Так я найкраще розумів
Чим дорожить , до чого прагнуть
Всю підібрав доречність слів
Де домінує тільки вдячність.
2016р.

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Стало модно писати про осінь.
Ніби вересень вже надворІ.
Та ще можна ногами босими
У світанку бродити зорІ.

Можна довго ще вранішні роси
Разом з теплим ковтати повітрям.
Прошепочеш: - настала осінь…
Поцілую: - продовження літа...

2008

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Печальним сном, осіннім небом,
Вечірнім відблиском зорі,
Думками лину я до тебе,
До сяйва світлого вгорі.

А дні коротшають… Неначе
Надрізав пломінь корочун*.
А серце за тобою плаче –
Донесхочу, донесхочу.

Тріпочеться, немов метелик.
Як риба в сітях, б`ється все.
…Доріжку місяць тихо стелить,
У вирій мов мене несе.


21.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Пальці у волосся запускає вітер,
В пасма золотаві втіху запліта,
Все, що не з тобою непомітно витре,
подихом холодним обпіка вуста.

Скільки ще магнітом навпростець до неба,
Падати до крові, напівстрах відчуть?
Надто невгамовна то була потреба,
Ти – серед довкілля, у мені (мабуть).

Боляче не буде – плескаю в долоні!
Вітер лиш морозний сильно дошкуля.
Дзвінко стоголосся заграє у лоні,
Серцем несвідомо лину навмання…

22.04.2016

А ти не хочеш мого смутку.
Знов обрій десь тебе хова.
Моя веселко-незабудко,
Найкращих мрій моїх дива.

Цвітеш тепер лише в уяві
І на світлинах ще твоїх
Застиглі миті – рухи жваві,
Обличчя сонячне і сміх.

Оце й усе. Усе, що маю.
Ще золото чарівних снів.
З життя минулого розмаю,
Де щастям кожен день яснів.

І де відлунювали лунко,
Немовби «цьохи» солов`я,
Жагучі пристрасні цілунки,
Де вічна молодість буя.

О де барвисті всі відтінки,
Веселки ніжної вогні?!
…Висить над обрієм хмаринка,
Що смуток навіва мені.

19.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Тримаєш серце стиснуте в кулак?
Щоби воно не билось, не боліло?
Чи думаєш собі, стиснувши так
Ти знищиш те, що полюбила?
Не віриш вже тепер нікому?
Боїшся світу і життя?
Тремтиш уся… Та що з тобою?
Ти стала вже якась чужа.
Покинута, забута, непотрібна,
Розбита власним почуттям…
Ти ж так хотіла, так хотіла
Торкнути поглядом його уста.
Ти вірила – зневірилась, упала.
Надіялась – й надія вже вмира…
Та ти завжди його кохала,
Для нього, для єдиного жила.
Вкололася – невже не розумієш?
Так обпеклася – цього не достатньо?
Інакше жити ти не вмієш?
- «А чи інакше жити варто?»
Ну що ж тепер робитимеш, небого,
Як далі житимеш ти? Як?
- «Нічого не робитиму. Нічого.
Я просто стисну серце у кулак.»

З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?


Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?


Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.


І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Спасибі за те, що навчив відпускати
Людей, які вже не належать мені;
За те, що я більше не буду літати
Й навчуся тримати весь біль у собі.

Будь проклятий, милий, за серце розбите,
Пекельний вогонь, що у грудях горить!
Нехай і тобі все життя так любити:
Лиш тих, хто не зможе тебе полюбить!

Спасибі за час, що потратив на мене...
Хай проклята буде кожна та мить!
А я не любитиму вже після тебе...
Спасибі тобі, що навчив не любить.

2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

Ку-ку! Ку-ку!
Зозуля? Ні,
То спогади зі мною граються
у хованки у рідному селі...
Не знаєш натрапиш на який коли і де,
Й куди ота стежина приведе....

Мене звати Земля,
візьми, обіпрись на мене,
на мої груди,
плечі,
руки,
коліна,
стегна,
на мій живіт,
і світлом цілуй священні
зерна.

Ти не знав,
але я - божество дописемного часу,
стародавня Венера
із короткими повними ніжками
і такими ж руками - із печерних палаців
позичена.

І, можливо, у вічі мені не поглянеш одвік,
але кожного дня будеш пошепки у підсвідомості
і грішити, і каятись
за усе, що не встиг
скоїти.

Я обіймала море:
Хвилі потрапили в душу,
Серце осяяли зорі,
Я покидала сушу.
В човені плинули думи...
Тихо гойдались вітрила...
Пристрасті в морі тонули
І виростали крила.
Птахою в небо лину:
Місяцю глянуть у вічі.
Буду кружлять безупинно,
Щоб зазирнути у вічність...

Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Місяць виблискує в озері
золотою щукою.
День заховався за соснами,
плаче перед розлукою.
Ніжно в прозорі сльози
кутається отава...
Сонця прощальний цілунок -
таюча в небі заграва...

Між заростей акації сяйливих
Підморгувало сонечко мені –
Мов дівчина красунечка грайливо
Любові посилала позивні.

І так мені раптово посвітліло,
Така зійшла на душу благодать,
Немов до серця пригорнулась мила
І пестощами стала огортать.

І ми зітхали в щасті розімлілі,
Куйовдили ті пальці сивину…
То пестили мене озерні хвилі
Навіяв мрію вітер – мить ясну.

3.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Ольжин став

Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Над стежкою схилились явори
І тінь розлога падає довкола –
Від сонця захищає, що згори
Липневу днину спекою збороло.

Тут був маєток панський. Між руїн
Дворище залишилося розлоге…
І ностальгія щупальця свої
Невидимі спустила на дорогу

За тим, чого не бачив. У книжках
Читав про атмосферу романтичну…
Кигиче різко, неприємно птах,
Немовби налаштований критично.

І оглянувшися через плече,
Милуюсь: між каміння й верболозу,
Там Снивода**, дрімаючи, тече,
Несе на плечі Бугу тихі сльози.

На старовинний вийшовши місток,
Дивлюся - у долині, серед лугу –
Між будяків і прим`ятих квіток -
Лелека ходить, розганяє тугу.

Над сонним царством раптом злине гук,
Козацька пісня – стягом над хатами.
Немов шаблями крешуть сотні рук…
І ожива минувшина між нами.

*Іванів – рідне село мого батька, де частково пройшло і моє дитинство і юність.

**Снивода – річка, тече через Іванів, ліва притока Бугу.

24.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не спинитись зникнути
забути
забриніти
канути
втонути
залишитись, або просто вмерти,
зжерти лезо промінь здерти
Загубити вічність у безсонні
залишити лиш твої долоні
заховатись від усього світу
знову бути, може все забути???

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

І снилися мені все дивохмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

* * *

Яке розкішне літепло води!
Вечірній подих вітру йде сюди.
І надимає вечора вітрила...
Після купання я - як молодий.

* * *

Все довшає очеретиння тінь,
Йде ціла низка хвилями тремтінь.
І щуки ось удар. Немов кохана
Послала вістку й серце вже: тинь-тинь!

* * *

Люблю чарівну вечора вуаль -
(Укрила вже і близь вона і даль);
Неначе спеленала все довкола,
Її лиш ріже місяцева сталь.

13.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...

там, де гречка у льолях
колише своїх серценяток,
там, де радісний сонях,
а сонце таке золоте,
там - солодке дитя
і щаслива осонцена мати
кучерявих зайчат
із небесної вовни плете.

там, де небо у вовні,
дитя розгойдало хмаринку,
і пливе білий човник,
і крапає дощ золотий.
усміхається мати - і
люлі, ой люлі, дитинко, -
і пливуть зайченята,
і сонях зростає малий.

Скажи,чи я тобі наснилась:
ніжна,жагуча і зваблива,
як вітру-золотава нива-
у тебе наша зустріч відбулась...

Зливались руки у обіймах;
у вухах-дзвіночками тремтіння,
в серці-частіші коливання,
линеш до мене,наче птах.

Відкрились чакри пурпурові,
пальчики ніг,руки і дотик,
музика тиха й ніжності кроки,
й межа від пристрасті й любові.

Бо йшла від тебе неохоче,
я б залишилася до ночі,
губами-губ.поглядом-очі,
як ріка в море,я б влилась.

Стою,чекаючи свій поїзд,
небо заплакало грозою,
як добре,коли вдвох з тобою,
я йду,бо відстані доїзд.
14.07.16р.

Над берегом замріяного плеса
Гойдає вітер буйну зелен-віть.
Далекий замок маревом чудесним,
Вколисаний красою, тихо спить.

Напевне снить розкішними балами
І сяйвом канделябрів дорогих,
Де в туалетах вишуканих дами
Між аксельбантів розсипають сміх.

І де аристократи-кавалери
У танці крешуть іскри об паркет.
Й цитує там поетів злотоперих
Високе товариство говірке...

Де ми з тобою також не останні -
Могли б почати свого щастя путь.
...Лиш золотими мріями кохання
Лілеї понад озером цвітуть.

10.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

По розрахунку я з тобою, любий, –
Не соромно, тверезо вибираю
Твої солодкі невгамовні губи,
Які ведуть щовечора до раю.
Твої легкі обійми – наче вітер,
В яких до неба знову я злітаю,
Твоїх очей спокійне рідне світло,
Яке мене додому повертає.
Твою любов, що, наче сонце, гріє,
І спів густий, мов дзвін, і сміх сріблистий,
І руки ніжні, від яких хмілію,
І дихання твоє, і погляд чистий.
Твої солодкі невгамовні губи,
Твою дорогу, що веде до раю,
Твої обійми, твої очі, любий,
По розрахунку серця обираю.

Йшли ми назустріч щастю… правда, не знали тОго,
Осінь під ноги листя кидала тихо-тихо.
Як на рушник весільний кольору золотого
Серед чужого міста вітру завів нас вихор

І зупинив хвилини в коконі щастя. Небо
Щедро всміхалось сонцем і дарувало ніжність.
І опустився в серце наше довіри лебідь,
Крила любові звідти нас підняли у вічність.

Осінь стелила постіль спогадом про минуле,
Переплетінням тіла душі вели розмову.
Щось шурхотіло листя – тільки його не чули,
Бо нам співала ласка хвилями колискову.

У надвечір’я промінь погляд останній кинув,
Листя заснуло жовте, влігся в деревах вітер.
… Так і життя поволі з осінню тихо плине,
Але живе у світі нашого щастя світло.

05.11.2015

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

мої думки про тебе як молитви
перебираю низки тихих слів
і ними сплачую богам я мито
щоби життя твоє було як спів

щоб вберегли тебе від непогоди
від напасті від лиха від біди
щоб сил дали пройти всі перешкоди
щоб ангел за плечем стояв завжди

а як відійде від плеча від твОго
то я за тебе витримаю битву
до самого останнього порогу
мої думки про тебе як молитви

30. 06. 2015

Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.

Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,

йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.

Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин

заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.

Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,

ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.

Всі наші витівки бешкетні,
й оті — дві пари в ряд — сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.

А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.

Ми утрьох сьогодні:
Місяць, я і кіт,
Що муркоче тихо
Стародавній міт.
Місяця кружельце
Дивиться на нас:
Чому забарились
У вечірній час?
Хмари подушками,
Ковдрою трава,
Тиша вечорами,
Спатоньки пора.
Позіхає рута,
Задрімав полин,
А коту не спиться,
Марить небом він.
Раптом зам'яукав
Дивовижа-кіт:
У очах зелених
Місяця відсвіт...

Як же на природі добре, Боже!
(Комарі лиш поїдом їдять).
Тут ніщо тебе не потривожить,
З неба зійде Божа благодать.

Тут купання дике щастям дише,
Гай в обіймах сутінок завмер.
Тільки зрідка рве смеркання тишу,
По воді б'ючи хвостом, бобер.

Стрекотіння жаб, їх перегуки –
Ніби мерехтіння голосів.
Мовби українським Чингачгуком
Над водою дуб старий висів!

24.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, на крузі.

Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом

нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.

Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?

2015

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Cмуги оранжеві в небі –
Що то віщують вони?
Вістку приємну від тебе
Чи лиш оранжеві сни?

Смуги оранжеві висі –
Вже багряніють вони.
Може то легкозаймистий
Відсвіт кривавий війни?!

Смуги вечірні свинцеві
Стерли багрянці оті.
Спостерегли вже оце Ви?
Все є минуще в житті.

20.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

Він мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай — мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли —
І, як приречені, наповнюємо змістом…