Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Твоє, моє, а десь між ними – наше.
Немов множини перетнулися нараз,
а потім розійшлися, кожна в краще:
у казку снів, у доленосний час.

Нехай твоє – це лицар в обладунках,
нехай моє – принцеса на бобах.
Нулі в множинах, пусто на рахунках
і щастя – віртуальне, на словах.

У Всесвіті думок кружляють мрії
і мається блаженним не моє.
Ну а твоє ховають сонні вії
у царство мар, де кожному – своє.

Прокинешся вранці сьогодні щасливою
Бо травень вночі цілував твої коси нечесані,
Косицями сни понад ранок здавалися,
Гойдалися мрії на човниках музики,
Звичайними чарами пісня стелилася,
Немов простирадло шовкове і лагідне,
Що в складках ховає секрети і хрестиком
Рушник чи сорочку тобі вишиває
Оту, у якій ти на світ народилася.

Проміння ранкове крізь вікна прочинені
Пройдеться по тілу святими бажаннями
Живої ілюзії, мрії, що втілена
Лежить біля тебе на відстані подиху
І дихає тихо, повітря колишучи
У ритмі молитви а чи колискової,
Що вчора твій голос нашіптував лагідно,
Схиливши любов у турботі над ліжечком
Синочка, що нині, прокинувшись, вимовить
Уперше усміхнено і усвідомлено:
«Мамо»…


22.05.13

Тут ранки молочні. Густі вечори, мов сметана,
Готичні бескиди – священний божественний храм,
І, наче у храмі, в лісах цих кадильно-кальянно,
Лікує мене від життєвих колізій і драм
Повітря цілюще, настояне в пахощах цвіту
Розкішних ромашок, дзвіночків, а ще чебрецю,
Купаюсь, мов нявка, у магії синього літа,
Закохуюсь в нього, в Тереблю і землю оцю.
А завтра – додому. Прощатися будемо завтра,
А нині Карпати кружляють мене молоді.
Тут – сонце в півнеба. Тут сонце червоне, як ватра,
На кожній травинці веснянки його золоті.

Єднає час хвилини у століття.
А дощ іде. І що йому той час!
Змиває з душ гірке одноманіття:
єдна людей. Так, як сьогодні нас.

Од віку подорожніх одчайдухів
нагонив у вертеп чи крайній двір.
Для нас же несподіванку придумав -
тендітний «дах», й негадано привів

тебе й мене під нього… Парасолька! -
посвідник іскор спалаху зіниць…
Цей дощ і шлях – нехай іще надовго….
О, ми так близько!.. Рук торкання мить -

хвилююча поезія початку…
Стіна дощу. Розсміяний Перун!..
В обіймах наполохане дівчатко,
у скронях – гул усіх всесвітніх лун…

І парасолька наче й не потрібна –
обоє ми промокли до рубця…
Регочучи, босоніж в бризках срібла -
у зливу без початку і кінця…

1990-ті (2013)

Він любив її безглуздий сміх.
А вона його погляд ласкавий.
І стелячи їй небо до ніг,
Його поїдали кохання забави.

День за днем, місяці, роки,
І обом зовсім не набридало.
Закоханим віщували зірки -
Для щастя одного життя замало.

Вона чекала зустрічі,
Коли про розлуку лише говорили.
Він витирав її очі,
Коли з них сльози лили.

Залишаючись не підкореною,
Вміла його слухати.
Ця любов не може бути повтореною,
Якщо, звичайно, її не зіграти.

«…адже життя це театр…» -
десь, хтось, колись сказав.
І кожен, свого життя міліметр
По один раз відіграв.

І хоч вся суть кохання в драмах,
Вибір за кожним стоїть –
Або затиснути себе в рамках,
Або ж щиро всім серцем любить.

24 липня 2013

День добігає кінця,
Ще один день у Міжгір"ї,
Втому змиває з лиця
Літнім дощем надвечір"я.

Дихає сніжно Менчул,
Узгір"ям підперши хмари,
Ти хоч на мить відчуй
Кохання моє, мольфаре!

Мене поведи туди,
Де зеленіє меліса,
Де, наче дим, чадить,
Сивий туман у лісі,

Де сонце, немов бурштин
Сади напуває медом,
Вабить обабіч стежин
Червень чорничним пледом.

...День добігає кінця,
Сходить срібний горошок,
Ще ти мені обіцяй
Віночок сонних волошок.

Липню, мій липню журливий.
Стигне на травах кришталь.
Яблука зріють і сливи.
Сохне малина, - на жаль.
Ходить поміж картоплиння
Предок осінньої мли,
Свитка на нім ясно-синя
З написом дивним: «курли!»
Схлипує річечка потай
В згинах мулких узбереж,
Лози бере позолота,
Верби захоплює теж…
Липню, хороший мій липню,
Призупинися на мить,
Я тобі в пам'ять насиплю
Втіхи, що в серці бринить.
Може тоді, в пору віхол,
Ти намалюєш мені
Теплі промінчики сміху
На задубілім вікні …

27.07.13

Сріблив тіла язичник-повня,
Пив чай із липи липень-сад,
П’янких бажань алеї повні
Гортали спогади назад.

Непевний сон підводив риску,
Шарівся ранок-маніяк!
Ковтало небо чари-віскі,
Допивши втомлено коньяк.

Впускав у вікна силу космос,
Застряв у пляшці корок-час…
І тільки білі гладіолуси
Снували домисли про нас.

21-22.07.13

У кохання нема вихідних,
День і ніч моє серце співає.
Хто мовчить, крил не має стрімких,
А безкрилий у снах не літає.

Ти, жар-птице, почуй, прилети,
Чи забудь мою пісню навіки.
Хто не вміє любов берегти,
Не почує небесного крику.

А якщо ти любов зберегла,
І втомилась, не можеш літати,
Доторкнися до мого крила,
І напийся роси з рути-м’яти...

Вкушене яблуко повні
На моніторі небес.
Ще не прокинулись півні,
Блудний не гавкає пес.

Очі сльозами ще повні
Після тривог недосну.
Краплями на підвіконні
Стали думки. Голосну

Музику буднього ранку
Не увімкнули. Ніхто
Місяцю кусану рану
Не полікує. Листок

Той, що загоює, пряче
Тіло своє у росі.
Ти даленієш, неначе
Зірка ранкова. Не сіль

Присмаком на піднебінні
Тане, а липовий мед –
Вчора були у єднанні,
Завтра поїдеш… Але

Буде зі мною твій голос,
Ніжно-ревниві слова…
Ще не перейдено поле,
Ще зеленіє трава.

Стежка до тебе надривно
Зваблює, кличе… Ще мить!
Тільки кохання далеко…
Тільки кохана ще спить…

26.07.13

Небом спалахне
Триколір рідноїдуші,
Я поруч з нею, змалку,
Разом купалися в теплі..

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі Наталі
Повні-преповні
Чистої віри…
Лячно розлити!


15.09.1997

Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя
Під перші сонячні проміння вранці
На березі танцює без взуття

Вона малює рухами бажання
Танцює з тінню власного буття
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Лунає в такт серцебиття

Виблискує на ній проміння сонця
А вітерець ніжненький кутає теплом
Тепер всі дивляться за нею із віконця
Вважають що зустрілись з янголом

Я сплю не мов дитина біля тебе
В полоні чар Сирени я тону
Твій подих ніби шепіт янгола для мене
Сам Аполон позаздрить твоєму теплу

В твоїх обіймах всі турботи геть втікають
Твій дотик заспокоює у мить
Коли ти спиш усі живі на раз вмовкають
Твій сон навіки полонить

Я хочу бути завжди тут з тобою
Розлуку й на хвилину не стерплю
Моя любов завжди буде такою
За це що вечора Богів молю

Ти вродою не поступаєш Афродиті
А в щирості і рівних не знайти
В очах твоїх є кольори небесної блакиті
Мужі боялися до тебе підійти

Моя царице! люба Пенелопо
В коханні й вірності тобі клянусь
Де б я не був, ти в серці все будеш глибоко
І з краю світу я до тебе повернусь

Солов’ї, кобилки зусібіч
Грали на флоярах і цимбалах.
Золотим серпом липнева ніч
Зорі миготливі дожинала.
Гай дубовим листям оповив
Згини вабні на тремкому тілі.
Мив лужок мочалкою трави
Їй литки тугі та загорілі.
День за нею похапцем ішов,
Зупинився сонячно над ставом,
Та не вийшло стрінутися, - знов
Підманула – підвела чорнява.

Чом же й ти, красуне чарівна,
Ваблячи, зникаєш, мов мана?

24.07.13

Я шепотінням уст полинниx
покличу амазонку дивну...
В оциx вулканаx клопотнечі
зорею засвіти мій вечір.

2013

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Розкинувши крила
на двох берегех,
він рветься в майбутнє,
відкинувши страх!
Це місто-борець
піднялося з колін,
коли поминальний
гудів уже дзвін!
Відроджений з попелу
Фенікс постав,
у нього на світі
багато ще справ!
Йому ще для світу
не раз і не два,
своїми руками
творити дива!
Уперто крокує
у завтрашній день,
Дніпро йому на ніч
співає пісень,
змиває утому
з натруджених рук,
це місто стрічань,
це мій Кременчук!

2013

Ось біле поле папірця.
На ньому ще нема нічого:
Нема гріха, нема святого,
Нема початку і кінця...
І я, як Божою, рукою
На ньому вписую слова.
І ними Всесвіт ожива,
Злітає Дух над пустотою.
Ой, що це? Видимо Творець
Будує світло й темінь знову,
Собі узявши за основу
Якийсь нікчемний папірець?
І оживають звірі й люди,
І почуття, і біль, і сміх...
І ось він первородний гріх,
І каяття, і пересуди...
Та щось пішло не так. Руками
Я жмакаю папір і - геть!
І настає всесвітня смерть
Життю комедії і драми.
В кутку десь свій знайшла кінець
Моя пожмакана планета.
Так схожий на життя поета
Забутий ним же папірець.

2013р.

Зашків – до Жашкова, Жовква – до Умані,
Їдуть поети з Лугані й Десни…
Міняться барвами райдужні струмені,
Виллються спогади в радісні сни.

Всі ми – хто з півночі, з-поза Вертіївки,
Півдня пекучого доньки й сини –
Мліємо в чарах Софії й Софіївки
Посеред літа в обіймах весни.

Пахне в повітрі вечірньою свіжістю,
Небо над озером п’янко гуде…
Творчість – місток наш між нами і вічністю,
„Уманьфест” – свято завжди молоде.



17.07.2013

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

Днину прошкрябує вечір –
Шрами криваві у небі.
Сонце, готове до втечі,
Хутко приховує гребінь.
Хилиться до небокраю
Межи дерева, як шатра –
Сила вогню відступає,
Але повернеться завтра.

2013 р.

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

(із циклу «Вона каже»)

Сплету в мереживо слова
І пошаманю, помольфарю.

В мені прокинуться волхви
Що втратили магічний хист,
Що, певно, бога прогнівили
І він забрав їх давній дар,
І на околиці страждань
Віддав мені.

Межа світання,
Хвилинні сумніви і вже
Веду між долями ножем
Іменника.
Твоїм долоням
Судилось пестити мене,
Жадання трепетним вогнем
Торкатися моїх бажань.
Таємних помислів кажан
В тіні моїх думок і мрій
Уже висить вниз головою.

Я зачарована тобою.
Любитимеш одну мене,
Всміхатися мені і не
Дивитися у бік ніколи.
Усі жінки – то мертві бджоли
Для тебе, любий.
Не гудуть
В твоїй душі спокуси струни,
Удвох п’ємо кохання трунок
І свято віримо у те,
Що це ніколи не мине.

Настане ніч і небеса
Усіє зоряна роса
І над колискою кохання
Як подарунок від шаманів,
Від ворожбитів і богів
Найяскравіше засіяє
Довірливо п’янка розмова –
Незгасно чиста зірка слова.

07,14.07.13

По стеблині тонкій
між веселки пташині –
і в політ, відцуравшись
і ям, і отрут,
де нічого нікому
нагально не винні
білий ворон між чорних,
кульбабки салют
і бджолині хмарки
в холодочку безхмарнім,
і заховане диво
в чужім рукаві.
Усміхатись щодня
без оглядки й намарно –
просто так, як левкої, -
допоки живі
й не придушені містом,
довіку картатим.
О, впізнати б зигзаги,
коли на порі…
і тебе, вже розкрилене сонечку,
свято
берегти від омани
приблудних вітрів.

2013р.

Перетнулися дороги,
Утворивши майже хрест,
і розбіглися. На трохи…
Бо лише за кілька верст
Кут ослабився поволі –
Шлях зійшовся в далину.
Дві дороги - наші долі
Об’єдналися в одну.
Зустрічалися рівнини,
І яри, і болота.
Та ніщо їх не розкине,
Як на двох одна мета.

2013 р.

Ах, ти, щастя моє, ти жоржинове,
Я тобою навік опромінений!
І коли це, скажи, на Хрещатику
Я прилюдно тебе цілуватиму?

Килимами встелю там доріженьку,
Щоб твої не втомилися ніженьки.
Поведу тебе в гості до ніченьки,
Щоб твої не втомилися віченьки.

Ах, ти, диво моє, на світаночку
Я наллю тобі меду зі дзбаночку!
Повезу я тебе білогривими
В терем наш, де ми будем щасливими.

Окроплю тебе ніжними росами,
Щоб душа не була безголосою.
І ця пісня в тобі закорінена,
Моє щастя небесне, жоржинове!

2013

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Я більше не пишу уже,
мовчу, як і мовчала досі,
іще пітьма, усе чуже,
лиш ти шепочеш щось там доці
і поряд я - примара боса.

І в такт годинника лицем
торкаюсь вуст немов таємно,
щодня з’являтимусь з кінцем,
лиш не звикай – це тінь нікчемна,
нема мене уже, напевно…

20.06.2013

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...

шкіра твоя солона
сонцем розпечена
дотики довгі наче
тягучий мед
я не змогла
не встигла
урятуватись втечею
я залишилась тут
ти мене палиш
спалюєш
і називаєш княгинею
ти мене
я тебе
ти мене
ти мене
хвилями
мабуть без тебе
згину я
буде мені наукою
буде мені розрадою
буде мені
губи твої солоні
пахнуть морськими водами
очі твої глибини
руки твої мене
сходимо
ніжністю тишею шепотом
краплями поту росами
скільки нам того часу
вділено
подано скошено
хвилями піною галькою
тілом до мене горнешся
шумом прибою чайкою
кажеш мені
що я
в серці твоїм як в мушлі
схована втаєна
буду з тобою
завше
в морі твоїм зачаєна
хвилями заколисана
ласкою приласкавлена
буду твоєю
завше
коханкою

Я двері відчинив дощавій пісні літа,
Пустив червневу зливу на поріг
У хату сутінок, що міфами зігріта,
У хату-келію. Молитвами доріг
Причини й наслідки зібрав в долоню Час.
Його мірилом був старий годинник
Отой зозулястий, отой, що будить нас.
Та в сірих буднях, у сансарах плинних
Не зупинився він – пішов назад.
З потворного «сьогодні», де газети й миші
Він нас завів у предковічний лад:
Епоху справжнього, де в космічній тиші
Плоди і бронзу, молоко і мед,
Приносили в офіру Сонцю і воді,
Де право жити здобувалось в боротьбі,
Де зілля дарувало силу та політ,
Де слово – таїнство, де непідробний світ.

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Купальська ніч спалахує вогнями,
В купальську ніч стрибаєш до небес.
Повітря калинове заворожене піснями,
Гріх ночі літньої у ніч купальську щез.

2010

О, дивна панно,
Недосяжна панно,
як Ваші очі
сяють неустанно
і зігрівають
серденько теплом!
Із ними я встаю
уранці–рано
і засинаю...

О, яка Ви гарна,
коли вночі
торкаєтесь крилом...

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

...А вже майже під ранок - плюсова прохолода,
Вже сіріє й тікають з небокраю зірки,
Все парують завзято, інгульськії води,
І в полон майже взяли "вранішні мотузки".
Я прошу дуже зорі, ледь підвищую голос,
Посвітіть, я почую, як скриплять світляки,
Мов послухаю пісню, та вловлю насолоду,
Що так добре проходять молодії роки...

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Планиди резерви безмежні,
Обарвлені щастям життя,
Твоєї краси телевежа
Транслює в мої почуття.

Щоб втіхою очі засяли
Від того, що ти в мене є,
На янгольських крилах сигнали
Злітаються в серце моє.

Загиньте, завади пихаті, -
Чудові ефір і прийом.

Ото би весь вік вікувати
На хвилі любові обом !


03.07.13

Ненафарбованими устами
відпускаю твоє чоло.
Непідсолодженими словами
те гірчить, чого не було…

Не фальшиве моє серцеквіття,
та не щира твоя «любов».
Крізь опалин кохання поліття
заколючене - стрімголов!…

…Буде ранок, пелюстя сонця,
до щасливих бездонь мости…
Та в моєї душі віконця
відтепер не заглянеш ти -

замуровано всі… Проститься,
почвалає пріч Купідон…
Зимні мури, вузькі бійниці.
І не мрій. Не для мене полон.


1990-ті рр.(2013)

Давніємо, як посох у правиці,
як перший тан у відблисках вогню.
На лики громовиці та провидців,
на нашу, ох, нахабну сивину
нема мисливця – тіні, тіні, тіні.
У снах – човни, а весла наяву.
І чим тобі зарадити осінній,
коли до Лети, наче до ставу?
Ще долю щемно міряю кругами,
чоло ще тулиш ніжно до чола.
Од нас янтарний дід захоче краму,
а з чотирьох долонь у світ – зола.
Письмо недугів, потойбічні знаки.
Піти б удвох за сонячну канву,
щоб навіть Кербер зопалу заплакав
і впав ланцюг на згублену траву.

2013р.

Переллю печаль у море ночі,
В леготі ласкавому нап’юсь
Радості, що день мені пророчив
Усміхом твоїх солодких уст .
Човником жагучої мандрівки
В океані зваби утону,
Питиму тебе, неначе ліки,
Лагідну і віддану жону.
Вистрибну над хвилями дельфіном
На озонно - сонячний моріг,
І зіллюся з виссю воєдино
Зморений від пестощів твоїх…

01.07.13

Кружляє в парку білий пух тополі,
З ним заграє легенький вітерець,
І білочка без остраху, поволі
Перебігає стежку навпростець.

Вже одцвіли у теплому політті
Каштани, клени, липи, ясени,
Лиш бузинові милують суцвіття,
Мов запізнілі вісники весни.

Пташині віртуозні солоспіви -
В гармонії із шумом верховіть...
Я стишую ходу заціпеніло:
У цій красі скупатись зайву мить.

2006(2013)

Если хочешь, я буду твоей айгою -
Правой твоей айгою, твоей тайгою,
Которую ты не заметишь как что такое
В лёгком своём покрое.

Не дай истрепаться редким авантюристом,
Когда опустеет разово слов канистра,
Когда разольётся заревом вся Каллисто,
Так, поиграться чисто.

Потому что внутри тебя плачут жимолость и осока,
Прячут в твоих краях полновесность злака.
Это как выпить йоду, убить баскака,
Камешком кануть надолго в земное око.

Конница твоей карты Колумбом уходит в небо
Сиять в золотые снизки, стучаться в нёбо
Попыткою разучиться чего ещё бы,
Помимо как стать колумбовой открывашкой.

2013

Пишу листи зі станції "Осіння",
Зі станції "Холодний листопад",
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи – немов себе шукаю -
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…



2013