старі потоптані причали
утаємничено мовчали,
собі гойдалися у тиші,
та поглядали на узвишшя.

життя летіло тут роками,
падіння,злети, відчай,злами.
усе-бо мусили стерпіти,
стояли твердо, як гранітні.

старі потоптані причали,
в собі багато так тримали:
їм би сказати про обмани,
та на вустах печальна брама.

щодень в мороз і літню зливу
всім говорили – ми щасливі! -
а потім, сиві і тремтливі,
в душі надіялись на диво.

старі занедбані причали,
вже б розказали про печалі,
та пусткою стояли нині,
новий підтримував зрадливих

Горів вогонь… і так горів,
Що серце й досі не холоне...
А ти на кілька зайвих кронів
Змінив багатство почуттів
І ходиш десь по тротуарах,
Аби в подружніх будуарах
Не полишати якорів.
Шукаєш втіху – знайдеш втому,
Бо то є стомлююча річ -
Між тисячі чужих облич
Шукати краєвиди дому…

(2011 р.)

Бо доля - то примхлива річка!
У парі ти, а я сама...
Ховаю вперто своє личко,
Дзюркочу крижані слова,
Щоб ти бува не здогадався,
Як стискувалось серце ледь
Мій погляд на тобі спинявся...
З-під ніг втікала земна твердь...
Закохана в твою харизму!
Змарную поклик у душі
На кілька тактів мелодизму,
Рядочків жменю у вірші...

Мої думки в незвичнім плині,
Мов тихий дзвін гірського кришталю.
Вони сплітають павутиння,
Серцем ти сказав мені: люблю.
Вечоріли дні, світали ночі.
Не раз хитнула доля терезами...
Я не боюсь тобі зізнатись,
Можливо в котре, хоч й тремчу,
Загляь лиш в очі і відчуєш —
Як щиро я тебе люблю!
2012р.

Допоки свічка ще горить,
Стоячи твердо на роялі,
Ловитиму чудесну мить,
Забувши свої вічні жалі…

Закрию двері на замок,
Відкрию серця навстіж двері,
І не ввійде туди ніхто,
Поллється звук, що на папері.

Хотів би я, щоб цей момент
Тривав хоч вічність, може, більше,
Але життя – це той мордент,
Що лине похапцем, як вірші…

Так тихо, любо на душі,
Й неважко зовсім зрозуміти,
Життя вся складність – в простоті,
Краса життя – не тільки в квітах…

Хай лине час поміж роки,
І примітив всіх засліпляє,
Мистецтво звуку – навіки,
І я із ним, бо я це знаю…

19.05.2008

Зіграй мені, доле,
Мелодію болю,
Бо кращої нам не знайти.
Підсип мені солі
На рану від волі,
Якій захотілось піти.

Відпий, божевілля,
Від зайвого зілля,
Налитого в чашу життя.
Побудь заметіллю
На тому весіллі,
З якого нема вороття.

Залишся, кохання,
Єдиним бажанням,
Начинкою серця і мрій.
Бо ці коливання
Занадто банальні,
Бо відчай не йде до повій.

Зіграй мені, доле,
Наскільки є волі,
А потім зіграє душа.
Бо грудочка солі
Лежала під болем,
Та я не спитала: чия?!


18.05.12р.

З моїх грудей тече ріка кохання,
Прозору хвилю гріє серця щем, -
Пливи собі у човнику бажання
Під ніжним поцілунковим дощем.

Була учора спека несказанна,
Вогонь лизав долоні – береги,
Роса утіх не опадала рання,
Пилюка смутку слалась навкруги.

Та я вернувся хмарою густою
І грому благодатною сльозою
Припав до шовковистих одіянь,

Із висоти веселкової слави
Зронив слова, немов лазур ласкаві:
Люблю тебе…навік моєю стань…

18.05.12

Все й одразу не буває.
Тільки з часом все прийде,
Тільки той, хто пам'ятає,-
З часом Ціль свою знайде.

З часом кожен відшукає,
Те, чого він так хотів,
Те, чого він так бажає,
Шлях покаже з "поля снів".

Вийде кожен на стежину,
В час завітній, рідний свій,
Щоб з Душею в Край полинуть,
В Край для Серця своїх мрій.

Дякую:-) 17.05.2012р.

Рано чи пізно кожен з нас прийде до своєї цілі і здійснить те, для чого він з'явився у цьому світі. А все що стоїть перед нами на шляху до цілі - являється тим уроком, який потрібно пройти.

Дякую:-)

і не почати
назву золоту
і буквам ранку
лиця не зігріти
ведуть у тьмяне
душу-наготу
дорожні знаки
бабиного літа
на поспіх ока
зоряна зола
ослабли руки
вибух аквареллю
кохання-ДТП
усе дотла
і раптом...
світло у кінці тунелю.

2012р.

Я буду пахнути тобою півжиття,
Постійно всотувати в себе твої мрії.
Я буду вірити, що зради течія,
Ніколи щастя піднебесного не змиє.

Я буду пахнути тобою кожен день,
У вир блаженства з головою поринати.
Ти – мій приціл, а я – приречена мішень,
Що увібрала всі звабливі аромати.

Я буду пахнути тобою, мов дитя,
Що прагне ніжності, чи, може, ейфорії.
Я буду пахнути тобою все життя.
Бо неповторна. Бо твоя. Бо, все ще, - мрія …

Ніч місячна, тиха — чарівна...
Молю милосердного Господа,
Поєднайтесь люблячі долі
Шляхом безмежного щастя.
2012р.

В глибокоцвітті свіжих трав
В яснім безмежжі висі
Ти все співав, бо ти кохав,
А я купалась в оксамиті.

Лилась мелодія весни
Грайливо - барвінкова,
Барвисті звуки новизни
Будили все живе довкола,

Горіли сонцем очі у кульбаб,
Що розсміялись по долині,
В полоні поцілунків милих зваб,
В краплині крові на долоні
Душа від світла захолола.

Найбільший спогад-свято -
син.
Згадаю, як дитям
малим
Воно питало:
- А чому?
І знала - відповідь
знайду.
-Чому
на вулиці без снігу?
Моя ти втіхо!
-Чому
літаю я у снах?
Ах, мій ти птах!
- Чому
ти плачеш?
Ах, мій сину!
І відповідь
така безсила:
-То тільки
злива, сину,
злива...

13.05.2012

Вы нам с изюминкой о Блоке,
принцессой кланяясь ему…
Мне не до Блока на уроке,
встревожен я не потому.

Меня волнуете Вы сами
движеньем губ, сияньем глаз.
Мы с Блоком, восхищаясь Вами,
как песню, слушаем рассказ.

Но слышим только голос нежный,
забвенно-трепетную речь.
Ваш каждый взгляд – огонь небрежный!
О Боже, как его сберечь!

С улыбкой Блок в пыли портрета,
я улетаю в мир богов…
Звонок… и песня недопета…
Шаги… мелодия шагов…

Во след Вам солнечное эхо,
разлуки горькая звезда.
И мне, и Блоку не до смеха,
и мне, и Блоку – в никуда…
1982р.

він видить її від ранку до ночі
і чекають ніжні його очі.
мовчазне в них питання, чекання і туга,
бо ніхто не замінить вірного друга.
2012р.

Ми всі в житті — у русі.
Весняніють серцем люди.
Кульбабок жовтесенькі вічки
Осліплює стронцій згори.
Кульбаби неначе дзвінки,
Пушок з них злітає, злітає.
І падають з неба зірочки.
2012р.

Нехай любов моя для тебе буде святом –
Бурхливих днів невизначена мить,
Яка у вічність пророста зернятком
І поміж хмар відлунням задзвенить...
У рушниках святкових завітає
До нашої оселі в добрий час
Пусте – тисячолистник відцвітає,
І що за літечком вже правлять парастас...
Ти будь моїм безцінним подарунком.
Оазою серед пустель віків...
І захисти глибоким поцілунком
Від злих вітрів, терпких спокус вітрів...
Нехай любов моя для тебе буде святом,
Пророчим вогником для нас обох.
Бажань-стремлінь у мене так багато,
А що бажає жінка - одобрює і Бог!

Вмивалося небо, вдягало веселковий обруч.
Віршований бій невідступно поширював фронт.
Ми – дві паралелі, змальовані майже що поруч,
І нашу дотичну, напевно, сховав горизонт.
Ні в якому разі мене той діагноз не тішить.
Холодні, лапаті як сніг, перемерзлі слова
До спеки липневого дня пасували не більше,
Ніж лебеді білі, що так і пливли з рукава,
До сірого суму і чорного блиску церати,
І дивних думок-посилань в позачасний архів.
А ті силуети, що поруч могли пропливати,
То тіні лише відлетілих учора птахів.

Умань 04.2012

Вечоріло, сутеніло...
Прочувало серце, билось тихо.
Думки про тебе, всі,
Прочуття якісь скрутні...

Походить, знову ляже,
То щось пише, то чита,
А слова перед очима —
Скачуть...
Кров у виски грима.

Кохають двоє одне одного,
Він один, вона сама,
Разом давно бути їм потрібно,
А вони... Певно бояться...
2011р.

Голуб лірить до голубки ніжно,
Трембітає пісня палкостримно.
Високогірного Раю їй бажає, він...
Співає, між троянд, пристрастно й рахманно.
2012р.

Не збагнути твого тепла
І волосся густу пшеницю.
Сосни туляться до чола,
Пахнуть руки твої живицею.

“Де ви є? Де ми є? Де наш світ?”
Запитають ліси нас у березні.
Я ж надламана гілка вересу,
У долонях твоїх мій цвіт.

Небо сосен у пеленах
Носить тиша у нас закохана.
Я твого життя гостя непрохана,
Гілка вересу у руках.

2012

Бог даровал друзей – поэтов.
Они забавляют меня,
Волнуют мне кровь...
Учусь быть настороже всегда,
Ловить каждый взляд,
Значение каждого слова
И угадывать движения...
Великолепно здание их замыслов.
Прикасаюсь к Изобилию Творческого напитка,
Нескончаемого океана миров,
Пью из этой дивной чаши
И не могу напиться, Молюсь, их труды благославляя.

Люблю друзей – поэтов.
2012г.

може нам вибрати вічності зиск
оклики в подив зітерті
наша любов – легкокрилості зблиск
наше взаємне – дві смерті
знову vivat для хистких пірамід
і для обрамлення ночі
коси і трави і острів що Кріт
з крил обгорілих регочуть
миттю у рами конвульсій ряди
ранок і барвами тіні
що ж розійшлися що ж розбуди
в зареві крил миготінням

2012р.



Художник Я. Саландяк.

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

Травневе свято - луна гучна іде,
До струн душі торкає.
Пісня дзвінка виграє на вустах,
І радість безмежна зоріє в очах.
На площі яскраві тюльпани
Дарують напій святкової смакоти.
Очі окрилені, ніжно закохані, мріями сяють,
В заплавах сердець, квіти розквітають.
Сміється сонечко з голубого неба -
Любове мОя, троянда перша зацвіте для тебе.
2012р.

Танцюю осінь серед літа,
Бо вже надходить час, зігрітий
Питанням «бути чи не бути».
Шукаю колір. Одягнути
Себе в мереживо печалі,
Аби летіти в сиві далі?
Це вже минуло. Тихий вечір
Бажає інші, ніжні речі...
У вальс, як вир! До дна, до дна!
І я танцюю ніч… одна…

30.04. 2012.

Яка вона проста і світла!
Немов нема на світі зла.
Зимовим спогадом розквітла
В саду черешенька мала.
Як те дівча у чотирнадцять,
Фату замріяно вдягла,
З горіхом в помислах на шпацір
У бір модриновий пішла.
Я не здивуюсь, як неждано
В садочку не найду її...
У клена мрія є так само
Забрати яблуньку з гаїв.

30.04.12

Молюсь, дойдет ли к ней мой зов?
Она царственна среди цветов!
Она помнит ввесь тот пьянящий бред признанья...
Ее сердце –кубок Божественной страсти переполнен до краев.
2012г.

Моя газель! Ты меня пленила,
Дариш мне цветок, голубка нежная...
Сердца своего отдаю тебе уста – возьми!
Доколе ждать мне приближенья?
2012г.

Промінець задзвенів у віконце,
Почуттів глибинних приніс,
Таких жаданних і тремких...
Тебе впустила, я знаю, любиш ти мене,
Бо далече і поряд вчуваю ніжний шепіт:
Весняна радість, люба, ти потрібна мені.
2012р.

Спекотний день, - билинки не схитне,
Палюче сонце царствує над літом,
У хвилі зве розгойдані мене
Безмежне океанське моноліття.

Безкрайньо-синє, аж вступити жах,
Яка ж могутня й сильна в нім душа є!

Вітрильниками грає у вітрах,
В пісках тільця медузні полишає.

Ось хвиля йде у береги, росте,
Із силою вдаряється, маліє,
Розсипавшись на квіття золоте,
На білопіння мирної надії,

І пелюстками горнеться до ніг,
Голубить ніжно і цілує тепло.
Та інша хвиля в синьому вогні
Услід летить, -
                    І береги аж терпнуть..

Сміється Атлантичний і сія,
Вбирає сонця золотисте жито.
В мені ж пульсує
            річечка моя -
Полів дозрілих волошкова жилка.






1998

У кругойдучім повсякденнім плині,
Твої слова - вогню і пісні сплав:
Так, погоджуюсь на швидкості лету у ніжність війти,
І Богу дяка - два серця житимуть в любові.
2012

сьогодні, місяцю, ти мій,
не буде розставання болю,
а світло зір - дарунок долі,
не буде розставання горя.

сьогодні, любий, не сумуй,
я проведу тебе у диво,
а світло зір - то Божа воля,
не дивні чари в небополі.

В твоїх грудях Вогонь - викрешує квітка червлена.
Сила огнем заярила твоя.
Духом любові пісню тобі зливаю,
Візьми долонями серця - до вічного щастья!
2012р.о

гримить і блискає, ідуть дощі.
під вікном воркують в парі голубки.
без підрахунків і вагання -
люби, все, що явило нам кохання.
2012р.

Розхристані ночі, оголені,
На півночі - місяць, і море не
Зовсім розріджене, зморене.
Розколює сни Оріон.

Посріблені очі, знеболені,
На півдні - сльоза, o dolore mi
Несу на вітрилах зруйнованих
У замок твоєї душі.

Щоб тихо упасти, холонути
У мареві рук твоїх стомлених

(З дощами йдучи в унісон).


[23 квітня 2012 р.]

плыву в сплетении мыслей реки
я всегда в Твоей жизни
предутренний стелится пар
и душистый предвиденья сладостный дар...
эта встреча была не случайной
в груди истомлено запел встречи паром
обнимает волною нежности ком..
в сердце радость
наша Любовь - твердыня, вовеки веков.
2012г.

Любе серденько жіноче, ніжн0єдине,
Не гадай, - знай : Я кохаю тебе.
Й дуже-дуже сильно.
Але всеж плазувати не вмію.
Зрозумій же мене, зрозумій.
2012р

было фото у меня,
а теперь их - два.
не остепенюсь, не смогу просто жить...
я не могу не мечтать -люблю тебя.
2012г.

Утомлений день
Під серпанком ховає обличчя,
А десь, поміж шОвкових штор,
Народжує сутінки вечір,
Між ними блукають фантоми бажань,
Зустрічей, сподівань.
Витанцьовують танго пальці,
Вимальовують па у танці,
І летять в електронні скриньки
Поцілунки, серця, картинки.
Заблукає в сутінках втома,
- Ти вдома?
- Так, вдома...
- Я чекала...
- Я теж...
- Кохаєш?
- Без меж!
Замріяно вечір
Сховає у сутінках знайдену тайну,
Два серця,
Що б'ються в режимі онлайну.

З весною, любий саде моєї мрії!
Червлено спалахнули твої пелюстки..
Ти, спраглим серденьком, ловиш краплі дощу,
І одне єдине в нас - любимо ми...
2010-2012р.

елегія...

і зоряно і тихо
і догорають
свічі ночі
та не лихо –
лунає сміх
дитини
у садочку –
так єдино…
ранок
пахощі калини
щасливий погляд
в небо –
радо
сонце
зазирнуло в душу
водоспадом
у віконце
надії
і розгорілись
млосно мрії
ніжно
і повільно
ласкає очі
літо
день блукає
небом
квіти –
підсоння України
моєї
і проміння віри
почуття родини
у любові
звучать пісні
не всує –
вечір синій
шле привіти
тихо
урочисто
черниця_ ніч
зронила Слово
росою
тихою водою
спливає
рідний Віз
Чумацьким шляхом
знову
гойдає мову...

десь там світи
світанок там
і днесь
і по_ ділам
а нам –
до Бога.

О чем тоскует в небе вольном птица,
Свободно расправляя два крыла?
На воле страшно жить той бедной птице,
Которая в плену любви жила...
Ее украли, петь ей запретили,
И стала домом клетка из огня -
Вроде тепло, и будто бы любили,
Но лишний шаг - и крылья обожгла.
Сначала страшно, а потом привыкла -
С огнем игра так быстро увлекла.
Открыли клетку - и она поникла -
Зачем лететь и, собственно, куда?..
Ответа, не дождавшись, улетела,
Запела, будто с радости она.
Ведь обмануть других - простое дело,
Но невозможно обмануть себя.
Она рассвет разбудит песней звонкой
И спустит с неба вечера вуаль,
Но надо быть натурой очень тонкой,
Чтобы услышать в песне той печаль...
2008

Ти просто мене запитай,
Спокійно і твердо вірячи,
Чи кину весняний шал
У грозяно-літні відчаї.
Не бійся, спитай мене,
Як то шовковицею мріяти,
Кургани забуду чи ні,
Чи можна у це повірити?

А ще, я так хочу,скажи,
Що гори - курганні - диво,
А дикі життєві вітри
Зметеш ти коханням зливи.

Лише не питай про тата,
Там тиша і вічна хата,
Про матір, якій в наругу
Лишу тільки неба смугу.

05.00. 18.04. 2012

T

H

V

Що можуть розказати нам слова?
Вони пусті. В них змісту почуттів не передати…
Говориш ти і промовляю я…
Душа ж про зовсім інше намагається кричати…
Про головне наважиться спитати тільки погляд,
А дотик рук дасть щиру відповідь йому…
Тепер сидять чужі вже. Зовсім поряд,
А слів не чують один одного. Чому?...

Двадцять п'ять - квітує й сміється життя.
Неповторність променять мрії в бажаннях.
Твої думки, крилато-чисті,
Вони - радість щасливої усмішки.
Як хочеться подарувати тобі серденько своє,
У білий світ прихилитись до тебе,
Пригорнутись ніжно, як вишні цвіт...
І бути - у Духмяному Раю, багато літ.
2012р.

Я від’їздив. Лишалася земля
Моїми збосоножена ногами,
Лишалися дерева і поля,
І береги упоєні снігами.

Я від’їздив. Лиш хмари в вишині
Пливли слідом отарами рябими
І присягались в вірності мені.
За що вони мене так полюбили?

1980 р