Не суджу тебе, не суди і ти.
Що судити, як не судилося…
В паралельний світ йти навпомацки?
Потайна стезя загубилася?

Там – літаєш ти. Там – літаю я.
В наші теплі сни залітаємо.
Там – привітне все… Райська благодать!…
Нащо наш Едем тут шукаємо?

Надовкіл – зима. Всі сади – пусті.
Рай земний лише в супермаркетах.
Та збери хоч би всі багатства ті –
Плоду райського ти не купиш там.

Почекай весни, літа, осені…
Хай сади цвітуть, осипаються…
Вродять яблука!.. Та такі рясні –
Ті, що райськими називаються!..

…(2013)

Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…
…Лише щемливо ноткою одною
Пульсує скронями коротке: «Ні»?…

Ні? Не про нас шекспірові сюжети,
І не для нас концепти тривіальні…
Ні?.. Чом тоді в думках одне лиш: «Де ти?!»
І мрії – фантастичні, нереальні…

Ні?!.. Хай там що, а літо – за весною! -
Короткі ночі та найдовші дні…
… Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…

…(2013)

На гнучкому тілі чудової лози
Соком червленим наливаються бруньки...
Весна вступила в свої володiння.
А вдалині, пісня закоханих персiв
Захопленням любові жаданої розлилася:
"Дивовижне створіння, Янголе мій... !
Божим теплом твої слова,
Голос щирої душі iз серця:
"Ти, немов троянда кольору бордо...
Якщо любиш, кохай всією душею.
Якщо віриш, то вір до кінця.
Тоді буде з тобою
Твоє щастя в Любові,
Бо мрія здійсниться!

Дивлюся в чудові очі, чарiвнi!
Ще ніхто не розкрив мене
Так, як Ти кохана ...
Чарівне твоєї душі лице.
Я люблю, як квiтка сонечко
Дуже дуже люблю Тебе!

Помолитися Богові, світлості, фрескам
і на битому склі, що криваве давно,
танцювати крилато натхнення воскресле,
обираючи все недоказане сном.

Ложку дьогтю до меду, до рік золотавих
і лавровий вінок розтоптати нараз,
і віддати сорОкам минуле яскраве,
і розбити майбутньому скриньку окрас.

І ріднитися з мальвами й бабиним літом,
хай закинуть, що вітер гуде в голові,
і летіти, летіти, летіти, летіти,
щоб частіш доторкалися душі живі...

2012р.

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а – дівча,
Хоч доньки вже дорослі, а – дівчатко,
В очах якого світ – свята свіча
Перед свічадком і перед початком…
Наталю, заспівай мені тихцем.
Перед початком вічного добра –
Свята свіча… О ні, не заперечуй!
Моя любов осінньо догора
В передчутті зимової хуртечі.
Наталю, заспівай мені тихцем.
Молюсь твоїм рукам, твоїй цноті,
Обожнюю тебе і сподіваюсь,
Що це останній гріх в моїм житті,
В якому я свідомо не покаюсь.
Наталю, заспівай мені тихцем.


1995

Тисячоліття нових катаклізмів:
Карається душа заперта в розум.
Розбещеність у формі нігілізму...
Черствіє серце, висихає мозок.

Нестримний рух погоди липня-січня
Й буденний клопіт чавлять дні і ночі.
На мить питання мами споконвічне:
-Чи може, сину, їсточки ти хочеш?

Безкрила старість зморщена до болю -
Їй би складати скарб у домовину,
Та материнські очі, вірні долі,
Загадують про їжу свому сину...

У них не має сумнівів й докору,
Їм не важливий Папа, той що в Римі,
Дивились так в черінь голодомору
Й безцінну їжу згадують дитині.

І ладні очі синові віддати
Останню краплю маминої сили.
Бо так колись і їй віддала мати
Те, що собі не взяла у могилу.

Жирують монстри на паскудні гроші -
Бенкет на тлі безвір’я покоління.
-Чи може, доню, їсточки ти хочеш?
Питає маму Господа видіння.

2013

Зоряно як на Вкраїні, горянко ЗорЯно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі...
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано...

Схід запалав так багряно, горянко Зоряно!
Зблисла сльоза на холодній дівочій щоці...
Плакати на чоловічій ослаблій руці
Рано, Зоряно, ще рано...

Сонячно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Виростуть крила – лети в голубу далину...
В коси твої заплітати мою сивину
Рано, Зоряно, ще рано...


1993

Я мрію з дружиною бігати по ранках,
Хочу бути відомим, мати гарну осанку,
Знаю, що мої діти будуть здорові і мудрі,
Переконаний зможу бути в Штатах і Тундрі.

Мрію, щоб у криниці була чиста водиця,
Знаю, що вищесказане скоро здійсниться!
Хочу бути Людиною, мати свій власний стиль,
Та ще треба докласти багато зусиль.

Я вірю, люди полюблять більше Природу,
Не машину, квартиру, працю за нагороду,
Не комп'ютерні ігри, а живе спілкування,
Не картинками марити, а буде справжнє кохання.

Любіть справжнє життя, а не віртуальність,
Майте в серці любов та відповідальність,
Не заздрість, не зло, не жорстокість, а ніжність,
Розум у доброті, а в брехні й злобі - бідність.
13.03.2013

Перший місяць весни
так мережить уяву,
перший місяць весни —
не у сні — наявý.
Стільки весен уже
присідало на лаву,
виплітаючи долі
твоєї канву.

Перший місяць весни
у завіях, морозах,
перший місяць весни
заблукав у снігах.
А для тебе весна -
це тюльпани й мімози,
теплі усмішки друзів
і ніжні слова.

Мелодійним акордом
відлунюють роки
у криштальному дзвоні
бокалів вина...
Перший місяць весни
знову збурює спокій.
По коліна у сніг
угрузає весна…


2005 (15.03.2013)

У жіноче свято - завірюха.
Де ж так забарилася весна?
Білий явір колискову слухав,
Та у сон солодкий поринав.

Як же тепло та спокійно вдома!
І намріялося враз мені чомусь,
Що сьогодні крокусам чудовим
Я холодні стебла обійму.

Чи занурю радісно долоні
У мімози кульки золоті.
Чи букет тюльпанових бутонів
Серце звеселятиме мені.

Та неначе за наказом феї,
Серед заметілей снігових,
Ти приніс розкішні орхідеї
І сказав, що схожа я на них.

8-13.03.2013р.

Ну що ти знаєш про гріхи
Заради втіхи?!
Впадуть в зарошені мохи
Зіркові сміхи,
І сонце висушить зело
Ще до обіду –
Немов нічого й не було,
Ніде і сліду…
Гріхи придумали, мабуть,
На глум і насміх
Нещирі люди,
Щоб забуть
Про «блуди» власні…
Ми ж загубилися удвох
В кущах моралі,
А з райських кущів стежить Бог:
Що ж буде далі?


1995

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

Вдоль дорог и строений, сквозь все вековые ветки
Начиналась зима, и они были лучше всех,
Только как-то иначе струилась тогда подсветка,
Только как-то иначе, застенчивей падал снег.

До чего же легко всё сбывалось тогда, крутилось
Всё быстрее в калейдоскопе кино, и в нём
Находились всегда и бывали друг другу в милость,
Непредвзятая нежность струилась когда дождём.

В этом баре они и сегодня, почти как дома,
Пусть хоть тысячу раз антураж неказист и глуп.
До чего ж и доныне друг другу они знакомы
Разворотом фигур, уголками поспешных губ.

Долетают из прошлого брызги того азарта
И во встречных глазах растворяются без следа,
И они пьют вино, и рассказывают о завтра,
Но уже старый снег не поднимется никогда.

2013

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…



05.03.2013р.

Ви знаєте, як плачуть вікна? Як
По шибці зимній котяться донизу
Малі краплини, віднайшовши шлях
Крізь поволоку білувато-сизу?

Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, прийнявши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?

Ви знаєте, як мучиться сумна
Моя душа, закована у кригу?
Чекає сліз очищення вона...
А вікна... вікна плачуть на відлигу.

12-15.02.2013р.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Шелестять на стінах тіні вечора,
Сад крадеться листям до вікна.
У моїй кімнаті, стилю печворка,
Наді мною схилена вона.

-Знову жар? Її температурить? –
Чую мамин голос в напівсні.
Батько лиш суворо брови хмурить:
-Як це так - хворіти навесні?

- Мамо, я не хвора - а закохана, -
Вирвалось зітхання із грудей.
Враз над ліжком мати, мов сполохана:
-Що ти, доню, не ганьби людей!

Рано дітям ще когось кохати.
Лиш любити брата і батьків.
Що ти про кохання можеш знати?
Хто тобі дурниць таких наплів?

- Він, - сказала тихо й громом вразила,-
Мій найкращий…- й зблідла, мов свіча.
- Ти, ледащо, нас батьків образила,
Дурнувате і смішне дівча!

Батько розізлився не на жарти:
І кричав, й погрожував усім.
Що оця дівуля кари варта,
Не дає спокійно жити їм.

А дівча оте за мить схопилося –
Простирадла-крила до землі.
Мати тільки вслід перехрестилася,
Її донька пташка у вікні.

Пір’я быле спиле по кімнаті,
Б’є крильми, бажає до небес.
Плаче мати, ой,як плаче мати.
Бо в дворі завив погано пес.



-Прилечу, - щебече біла пташка,-
-Травень цей навіки полонив.
В яблунях, черешнях і ромашках,
У роздоллі лук зелених й нив.

Він найкращий, він усім найкращий.
Простір білим крилам, щоб без меж.
Не була ніколи я ледащо,
Не згубила чистоти я теж.

Простір, крила, волю подаруйте.
Не губіть таланти у дітей.
Бо такі пташини ще бувають
І літають серед нас, людей.

Така тоненька та струна жалю...
Я не наважуюсь торкатися до неї.
І тільки серцем про любов молю,
Щоб доблагатись до душі твоєї.

Я намагаюся розбовкати життя,
Додати сенсу до його тривалості,
Щоб не зрівняти присмак зі сміттям,
Не розмінятись на дрібниці й капості.

Позичу сповна у природи кольорів,
Щоб веселковою була моя надія,
Щоб розчулити сяйво ліхтарів-
У заметіль здійсниться моя мрія!

Сніжинки віхоряться у танку,
Побрались у казкові хороводи.
От тільки-но ніяк я не збагну:
А звідки оті чари у природи?

Я переконуюсь щоденно у красі
Первинного незайманого дива...
Поранку щедро мию ноги у росі,
Дощем вмиваюсь, коли зійде злива.

Погода, навіть, не обтяжує мене,
Хоча бувають прикрощі природи...
Негода сподівань не перетне:
Бо я-таки дістанусь з нею згоди!

Коли були ми юно-молоді
й ходили, ще не взявшися за руки,
поезію спивали ми тоді
у сецесійних чарах без принуки!..

Як високо сягав тоді політ,
які у серці розгортались крила,
коли на мить завмер «вождя» болід
без постамента, на шнурку без мила –

студентська осінь, тепла й золота,
і мітингове надрізноголосся…
Щоранку: "Слава!" (страйки замість пар),
а далі: "Кава?" – що кому вдалося…

Вечірній Львів. Задимлений «Нектар»,
морозиво, духмяна філіжанка
одна на двох… А що ж тепер той бар?
Піцерія! О, примха-забаганка

у ті часи... То ж нині «Челентано» -
одна на двох… І дрібка ностальгії…
І тет-а-тет… І погляду світанок…
І -надцять літ – як мить!.. Душа зоріє…

2010 (2013)

Вона вже хухає поволі
На скельця лютого пенсне.
Гаї очунюють від болів,
І чорні зуби скиб у полі
Проміння чавкають ясне.

На морі теплому лелека
Рихтує крила у політ.
Йому вже видяться здалека
Карпати - гори і смереки,
Що шлють у провесну привіт.

А нам вона дає сигнали,
Чуття посилює щораз,
Аби сердець хмільні канали
Ще мелодійніше заграли,
І пройняло жагою нас.


27.02.13.

Обійми мене, обійми.
Я в твої упаду обійми,
І у руки твої крижані
Палу я п'янка і безсильна.

Ти дивись лиш на мене, дивись.
Поведи до очей моїх очі.
Вони, як небо, блакитні, як вись
І як теплії зоряні ночі.

За тобою піду я сама
Хоч на край, хоч за край, хоч у прірву.
Коли раптом почнеться зима,
Я весну із долонь її вирву.

Я в очах небесних твоїх
Загублю і себе, і життя.
Загубити себе - то є гріх
І грішні всі мої почуття.

Моя доля у білій пітьмі,
А в душі моїй ангельські війни.
Я в обійми твої крижані
Не паду ні п'янка, ні невільна.

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Життя дзвенить, летить мрійливо,
Буває град, буває злива,
Буває, сонечко грайливо
Загляне у вікно й дбайливо
Тебе розчеше, витре сльози,
І зникне біль: метаморфози
Несе з собою почуття!

Ах тільки б трішечки знаття,
Що сонце прийде - і в любові
Тебе зустріне день унові…

25/02/2012

Засипав місяць крадькома дорогу
сльозами самоцвітами завзято,
опісля він протверезів потроху
сполохав чорне кошеня пухнате.

Десь там далеко зазвучить віола,
то зОря дивна кличе легкокрила,
любов його дзюрчить палка і гола –
не вкрадена й недосяжна мила.

А вранці роси кришталем на п’яти,
забутим легінем пітьма криниці
прошепче таїну його посвяти
коханій – щастю і його в’язниці.

23.02.2013

Не відаю сліз, ні апатії,
Незнана й журба мені теж…
Цей вірш я пишу амфібрахієм
І вдумливо, й щиро – без меж.

Нащо мені Дакія, Фракія –
Не прагну заморських я веж,
Бо маю до тебе симпатію,
І навіть щось більше – авжеж.

Коли прилинуть сни й повік твоїх торкнеться
Легкий незримий промінь з ясних нічних небес
Не бійся, не будися, рукою не затуляйся
Засни, й тоді побачиш магічні зір світи

Нечутно ступиш ти на сріблясті промінці
Світил, що десь далеко, й лиш тихо світять нам
І без перил і східців по зоряній доріжці
Ти підеш усе вище гуляти гуляти по світам

Ступаючи в просторі, де холодно і пусто
(З розумних дуже книжок, ти знаєш це давно)
Наперекір законам, що ми про нього знаєм
Ти затишок знаходиш і лагідне тепло

І ти собі гуляєш, по срібному промінні
Зриваючи комети, плетеш із них вінки
А граючись зірками, виконуєш бажання
Збиваючи їх з неба для тих, хто на Землі

Але настане ранок і сонце, що на сході
Зійде, і, потягнувшись, зітре чудні світи
Завісить небо синім, і приготує сцену
Для гри в життя, актором якої будеш ти.

16.02.2009

Мій день народження – це ти,
квітучої сакури мотив,
шепочеш опівночі ім’я...
Твій день народження – це я.

Щаслива з минулим на плечах,
сльозами та сотнею турбот,
палав би вогонь в твоїх очах –
відмовлюсь від слави й позолот.

Твоє народження – це я,
далека, бáжана зоря,
нарізно з'єднанні світи,
моє народження – це ти.

10.02.2013

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.

2013р.

В мені щосекунди живе страх болю, і він
Росте, шириться, силиться.
Я постійно пишаюсь тобою
І жалкую, що рано виросла

(2012)

переспів вірша "Благословення" Любов Прокопович

Світанок хоче очі відкривати,
а ти вже хату пораєш давно,
бо трудівниця, жінка ти і мати,
благословляти день тобі дано!

Столи у свято й будень накривати,
узором гаптувати полотно,
дітей своїх на крила підіймати,
благословляти їх тобі дано!

Від всіх напастей серцем затуляти,
хоч діти вже і виросли давно,
дано тобі онуків колисати,
благословляти їх тобі дано!

Допоки сонце заглядає в хату,
а діти визирають у вікно,
дано тобі ім'я величне - Мати!
Благословлять життя тобі дано!

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Женщины - заманчивые люди.
Как же мы их любим, как их любим!
Каждая - отдельный водоём,
Каждая - о важном, о своём.

Ирочка в своей основе - рейтинг.
Вика элегична, хоть убейте.
Аська - это пламенный зигзаг,
Подравнять который вам никак.

Вас построят Маша или Таня.
Жени спросят, кто из них желанней.
От вниманья расцветают Нина,
Любочка, Алина, Валентина.

Всё о том, что песенка не спета,
Вам напомнит Жанна или Света.
Если вы не вовсе инвалид,
Алла вас легко расшевелит.

Лена - это жаркая подмышка.
Анна - электрическая вспышка.
Юля - это тайный леопард.
Даша - это три колоды карт.

Вера - мандариновая долька.
То ли дело, то ли тело - Ольга.
Ольга выплывает, как луна,
Всею полнотой разрешена.

2012

Ховались ми від патрулів
У львівських парках,
В гущавині
Кущів.
Я так тебе жалів!
Вуста наївні і невинні
Так обережно цілував.
Так ніжно обіймав за плечі
І говорив такі слова
(З роками їх забув, до речі).
Такі слова! Аж мліла ти
В моїх обіймах. Аж пашіла
В палкому розквіті цноти
І пожадань душі і тіла.
Я так жалів твої літа
В життя свого двадцятім літі:
Ти – сирота, я – сирота,
Нас тільки двоє в цілім світі!
Марічко, дівчинко із гір
Карпатських, дивонько кирпате,
Тобі ж казали:
"Ой, не вір
Солдату!
Всі ж вони, солдати,
Однакові, і твій – такий:
Свого доб’ється і покине...".
Марічко! Профіль твій тонкий
Щось затінило хмаровинне,
Туманне, сиве і смутне...
Я так жалів тебе!
Я знаю:
І через тридцять літ мене
Ти згадуєш. І я гадаю,
Добром лиш згадуєш...
Бо я
Жалів тебе! Жалів. Жалію...
Чи ти – сама, чи є сім’я?!
Тебе тривожити не смію.


1998

Балет Чайковського…
Танок
Маленьких лебедів…
Намарне
Я викликаю те примарне
Видіння юності!
Струмок
Думок та образів
Тече
І витікає у непам’ять…
…Я – в осені.
Тут листя палять.
Тут гусне дим – сльоза пече.
Стежок не вистежиш в імлі.
В дощі – кущі сивоголові.
Тут не до нашої любові –
Її немає на землі!
Зів’яв, розсипався вінок
Дивоквіток (рожеві, сині),
І білокрила лебедині
Згоріли – то від них димок.
Моє чудне лебеденя
У Стрийськім парку загубилось…
Хіба ж йому так не любилось
На зламі вічності і дня?

Цієї втіхи я не осягну!
Як вам вдалося ніжно й урочисто
В моїй душі розбурхати весну
Осіннім дзвоном золотого листя?

Вона - курна, безводна і гориста,
І наче степ, де суховій майнув,
Де не весніли квіти літ із триста,
Хіба деінде кущик полину.

Вам удалося оросити порох
Щемливим словом, бірюзовим зором,
Щоб серце веселково розцвіло.

Холонув позір голубої висі,
А ми у теплу юність подалися
Безвиході і фатуму на зло!

08.02.13

Засмучені, засмічені ліси,
В яких я жив.
Які в мені – як тайна.
Як Всесвіт у краплиночці роси,
Чи уночі забута хата крайня.

Іду крізь них я, проклятий поет,
Що з долею не грає більше...
Біль ще...
Час все затер:
Ікона чи портрет –
В тій хаті крайній –
Не розкажуть вірші.

Бо вже й вони постаріли, слова.
Між ними ходить все, чому не ліньки.
Чи пуповина, а чи тятива
Поміж словами...
Можна – груди жінки.

А так – печаль.
Смертельна пустота,
Нервова, ніби черга туалетна.
Завів собі і ката, і кота...
То ж чую, як муркоче вісь планетна.

З горілкою, мов соскою, я спав,
Коли безсонна ніч...
Тоска і прірва.
Спинномозково, грішно я конав,
Допоки тіло із душі не вирвав.

Переформат.
Піду тепер таким.
Все більше на Всевишнього надіюсь.
Він розставляє долі і зірки,
А я, а я... не вмію...

Я золота пилинка на вітрах,
Подібна до іскринки чи сніжинки.
І кров моя тектиме в яворах,
Як ляжу в Землю так,
Як вийшов з жінки.

А з іншою на двох той самий гріх
Несемо – як несуть по водах води.
Бредуть над нами журавлі старі,
Мов кобзарі, яких сам Бог проводить.

Я знаю, - ви сьогодні на роботі,
Вчите дітей, і мрієте про те,
Як гарний вірш допишете вже потім,
Мені на добру згадку подасте.

Слова в душі то гаснуть, то ясніють,
Рядком ідуть за думами услід,
І творить вірш ласкаву терапію
Від болю серця і нежданих бід.

А я чекаю вечора, як ранку,
Аби присісти за робочий стіл,
З екрану знявши темені фіранку,
Слова вдихати щирі і прості.

Я вірю , що ви по той бік екрану
Віднайдете чуттям приємну гру,
Як вам пришлю подяку несказанну
За дотик ніжний до ліричних струн.

08.02.13.

У монотонних буднях потопає час
І десь не десь у свята виринає
Немов свіча ми, гаснемо в вночі
То нас запалюють і ми мов, воскресаєм

Так серед друзів, - (нібито , назавжди вірних )
І ворогів , (що інколи за друзів кращі) ,
Ми день у день, зі снів прокинувшись чарівних
Надією серця наповним наші

І з вірою, що прийде кращий час,
І нас оцінять не зі слів чужих – обсуди!!!
А за добро і глибину душі і вас,
Але ж хіба цікава, чесність людям?

Їм, би лише поговорити дай,
НЕ їсти з тиждень , ні - і навіть пити!!!
Їм дай лиш привід, похибку і знай!
Для них за честь щось біле – очорнити!!!

Хіба таке з тобою не траплялось?
Хіба тобі не прикро? Не болить?
Та час минув - хіба не легше стало?
Обсуди вчухли – Бог суддя їм. ТРЕБА ДАЛІ ЖИТЬ!!!

Відпускаю тебе, відпускаю.
Я не знаю, чи з пекла, чи раю?
Але більше тебе не тримаю:
Вириваєшся, хочеш – іди.

За рукав я тебе не тримаю,
Відпускаю, як лебедів зграю,
Як хмарину оту, з небокраю,
Що ховається вже за межу.

Відпускаю, як лебедів згаю,
Наче воду із сита пускаю,
Наче гуркіт старого трамваю,
Що в минуле поїхав колись.

Наче воду із сита пускаю,
Наче хвилі нестримні Дунаю,
Ніби запах того короваю,
Що в дитинстві бабуся пекла.

Наче води нестримні Дунаю
Не чекаю тебе, не вертаю
Із життя промайнулого – знаю,
Що не вернешся, як не проси.

Не чекаю тебе, не вертаю,
Із душі біль розлуки знімаю.
Так вовків у задимлену стаю
Відпускаю і кличу – не йдуть.

Із душі біль розлуки знімаю,
І, як ніч серед літа, змовкаю,
Сам собі кожну мить дорікаю
І картаю, й караю себе.

Я, мов ніч серед літа, змовкаю
І зникаю… Тебе відпускаю…
Розумію… Та й сили не маю,
Щоб утримати те, що не мав.

За вікном у тузі проплили сніжинки.
Біла - біла ковдра: жодної стежинки.
Заясніла нічка мрією про тебе:
Золотять сніжинки, ніби зорі неба.
Місяць палить грубку - сяє серед ночі.
Яблуня у шубці - білий стан дівочий...

Ночи твои хризантемны, мечты натружены.
У тебя локоны голубые, а сны - жемчужины.
Небо идёт, отступая, сбегая тучами,
Быстро назад идущими.

Видишь, я подбираю слова старательно,
Чтоб, значит, в такт говорить,
Чтобы не быть карательным.
Чтобы пенка сомлела.
Чтобы пришли спасатели.

Вот, Новый Год скоро.
Ёлки, игрушки, такое прочее.
Светлые праздники в небо чернорабочее
Запускаем безбашенно,
Чтобы потом воочию
Наблюдать все салюты,
Все новогодние огоньки.

И всё ещё сбудется, чему ещё делать нечего.
На то и сочельник, чтоб даже судьбу залечивать,
Когда все простые радости так застенчивы,
А все недосчастия
Так внимательно далеки.

2012

Дошкульний холод самоти,
У хаті тиша.
На вікнах іній-серпантин
Мороз розвішав.
Неначе розірвався міх
Необережно,
Летить, летить лапатий сніг -
В душі бентежно.
Чай недопитий на столі,
Лимон до чаю.
Думки, як сиві журавлі,
Що відлітають.
Хай снігопад засіє шлях
Пречисто-біло.
Усе життя чекати я
Тебе уміла.
Не вічний віхоли мотив -
Прийдуть ще весни,
І лід пекучий самоти
На серці скресне.

30.01.2013р.

Засинав між печалями – в небо сліди…
А звідтіль – голіруч і завжди стрімголов.
На розхристані сни – ні ласо, ні вузди,
тільки клаптик небес, що на ймення – любов,
доганяв на світанку і кликав туди,
де майбутнє іще – незрадливе плече.
Ти зі мною, будь ласка, у небі ходи,
бо інакше небесне, кохана, втече.

2013р.

Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012