…Ти мене із ніжністю не згадуй,
захолоне ніжність між вітрів,
від розмов, що так далекі правди,
від яких мене не захистив.
Зголосився… Камінь кинув першим,
нібито, – найкраще буде нам,
заховався, втік, чуже – завершив,
а своє… своє пустив на злам…
Може так і треба в цьому світі:
що – цинічно, то на краще є…
Пригадала я тебе у квітні
й усміхнулась: – Мабуть, не моє…
Проживи життя: – себе без мене,
просто проживи як досі жив…
Я кохала й думала: « – Ой, леле!!!
Як то є: в оазі – міражі..?»

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

Была в такие же денечки,
В былого года времена
Девчонка с родинкой на щечке
В меня изрядно влюблена.

А мне и горя было мало -
В чести я или не в чести.
А все ж она не уставала
Мне сети тайные плести.

Где ж обольстительные штучки?
Похоже, кончился завод.
Вот с однокурсником под ручку
Навстречу мне она идет.

Так что, любовь твоя, плутовка,
Теперь развеялась, как дым?!
Но, слава Богу, ей неловко
За то, что спит она с другим.

2009

Я все искал тебя родная,
И негде было мне упасть,
Остановить себя,…прощая
твою наигранную власть.

Ты убедила меня морем
невинных, искренних очей,
Ты забрала меня без боя,
Так как тогда я был ничей.

И твою дрожь я - снег задорный,
Согрел собою. Все тепло,
Отдал наивный и покорный,
как вновь зимою замело.

Мое тепло ты не полюбишь,
Как жаль, что я всего лишь снег,
Мои кристаллы позабудешь,
И вспомнишь лишь весенний смех.

7

Gh

В среду мы нелюбимся
В четверг поненавидимся
В пятницу чаруемся,
А в субботу видимся
Дальше мы расстроимся
Не расчетверяемся.
Снова все откинув прочь,
Издавна влюбляемся.
Падая – купаемся
В ласках и иллюзиях.
На часы, и не смотря
Пока не заиграемся.
Друг другом не насытимся
А нам все не хватается.
Час не остановится,
Рука не отпускается.
Чем чаще отрезается,
Тем туже пришивается.
09

***
Как часто задаю вопрос себе я строго,
Как часто в душу я гляжу сама себе,
И жизни уступила я так много,
И отдано все мною лишь судьбе.

И помню я, как просто в детстве все мы
Тепло любили, раннюю весну.
И год за годом обрушались стены,
Туманом, озаряя тишину.

Но день за днем неведомая сила
Так сильно тянет всю меня на дно,
И я уже вся растеклась по миру,
Как пролитое вам на стол вино.

И все обиды с возрастом проходят,
Лишь растворяясь, словно белый свет,
И разум, и терпение к нам приходят,
И светлый побеждает темный цвет.

И верю я, что все мои надежды,
Исполнятся, но в образе другом.
Но знайте, что будет с вами прежде:
К разгадкам жизни ближе подойдем.

И ложны в нас бессилие и смущение,
И дан не зря нам жизнью этот свет
И всем грехам на свете есть прощение,
И каждому вопросу есть ответ.

2009

***
Любовь нельзя предугадать,
Нельзя молить о появлении.
Она рождается как дар,
Минуя все повиновения.

Нельзя заставить разлюбить,
И об обратном не попросишь.
Но все так жаждут получить
Того, о чем других не спросишь.

Ведь каждый получает раз,
Один лишь раз в огромной
жизни,
Когда он счастлив больше всех,
И мир вокруг безукоризнен.

2009

Пройшовши бурі,… віддаючи сік,
В палюче сонце! Пристрасно дивилось
Століттями кохання… тяглося з року в рік,
Доки душа остання спрагою морилась.

Пройшли дощі,… змордовані зонтами,
людьми ціловані, долонями розбиті!
Та дощу мало! Обталими серцями,
Пустелею знов мусять оповитись.

Засушене кохання – не людська оаза,
То вчинків залишилася образа,
Хоча кохання через посуху несли.

У відчуття ми знову віримо з тобою,
Надіємось на пульс без перебоїв.
Від чужби у пустелі ми тряслись...

У гілках берізки
хмарка заблукала.
Та крилаті вітри
її відшукали.
А береза ніжно
бранку не пускала,
лагідно горнулася
в біле покривало.
Хмарка посміхалася,
сонечком жевріла:
видко заблукала,
бо берізка мила.

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011

Я йду одна на зустріч смерті.
(Не відчуваю своїх ніг).
Я йду одна, бо всі вже мертві.
Та мій, чогось, ще теплий слід.

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

Як мені все тепер забути?
Але далі потрібно жити.
Час я хочу повернути,
Щоб тебе кудись подіти,

Я сильніший за самого себе,
Немає у моєму житті більше тебе.
Забирайся геть з моїх снів!
Нарешті я це зрозумів -

Ти демон випущений із пекла.
Майже до тла згоріла –
Я тебе врятував,
А ти цього не оцінила.
(17.11.10 р)

Десь весна увірвалася теплим потоком,
І духмяністю трав, і жагою у серці,
Що відлунює в ритмах любовних інерцій,
Відкриває бажань потаємнії дверці
І наповнює світ життєдайності соком.

Десь нестримні вітри заціловують віти,
Що у сонячнім сяйві бруньки розпускають.
Там принадами квітень у грудях стискає,
Там знайдеться для кожного щастя окраєць
І душа себе світлом по вінця наситить...

Я ж холодним провулком вертаю додому,
І мене обіймає лиш вітер колючий,
Що розшарпує коси мої надто рвучко,
Що єдиний печаль мого серця озвучив,
Розриваючи скроні надривами грому.

Я сама, серед ночі, в безсоння лещатах,
Ловлю погляди зір, що здаються так низько
І на груди небесні лягають намистом,
Досі мрію про нашу омріяну близькість
І про весну на двох, у маленькій кімнаті...
10.04.2011р.

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

Мерцают звёздочки кристаллами,
Вздыхает ветер за стеной.
Я погляжу в глаза усталые
Хорошей женщины одной.

Печальных чувств разнообразие,
Я в них никак не разберусь.
Что с Вами, Ваше Синеглазие,
Ну отчего такая грусть?

Как будто нет причин печалиться,
А грусть Вас режет без ножа.
Но с кем такое не случается,
На сердце руку положа?

- О чём грущу? Промчалась молодость,
Былые года на уме.
И осень дышит ветром-холодом,
И время близится к зиме.

- Ну, что ж зима? Спокойно-мудрая,
Несовместима с суетой.
Она прекрасна, белокудрая,
Своей седою красотой.

Зима – пора познанья истины
На рубежах добра и зла,
Пора прозренья, что за искрами
Есть и горячая зола.

Пора осмыслить путь не мерянный,
Что пролетели мы спеша.
Так пусть зима стучится в двери к нам,
Пусть очищается душа.

Снег упадёт на землю голую,
Заблещет поле белизной,
И я взгляну в глаза весёлые
Хорошей женщины одной.

Приходиш знову ніжний і палкий
У мої сни, наповнені по вінця
Весною, що співає гімни Жінці,
В якій вирує пристрасть, як струмки.

Мені здається - в тих шумних потоках
Я втоплю давній сум і всі терпіння.
Втішає душу сонячне проміння,
А ще - відлуння в серці твоїх кроків...

Бентежить дух від дотику долоней,
З яких тепло і ніжність струмениться.
Душе моя, любов'ю ти наситься,
Прийми її з весною в своє лоно!

Від почуттів в мені нестримний клекіт,
Що манить дух у піднебесся синє.
Озвись до мене, серця Половино,
Яка живеш за обрієм далеким!...
8.04.2011р.

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Теплий вечір лягає на місто,
Зачаровує зір небокраєм.
Я сплітаю в єдине намисто
Почуття, що по крихтах збираю.

Ця розлука болить щораз дужче,
Ніч без тебе очікує знову.
Я візьму і глибоко у душу
Заховаю всі рими любові.

Б'є у шибку надривисто вітер
І роздмухує пристрасть у грудях.
Та я вірю - любові палітра
Від розлуки тьмяніти не буде.

Знаю - в кожного власні стежини,
Лиш на мить їм дано перетнутись.
День згорає вогнем у каміні...
Чи нам вдасться любов повернути?...
7.04.2011р.

Любов на серці лишає рани,
Вона дволика - і сум, і пристрасть.
Ти десь згубився поміж тумани,
Я бачу пристань - лише б доплисти.

Любов до тебе дарує крила,
Хоч ти від мене що мить то далі.
Знов рветься серце, пульсує тіло
У цім шаленім любові шалі.

Між нами прірва немов провисла,
Як перетнути її? - не знаю.
Лиш вогник в серці надії блиснув,
А ти поїхав - він догорає...

Я проганяю весняну втому
Думками, Любий, про наше щастя.
Я досі мрію - щоб в нашім домі
Знов оселились любов і ласка!
7.04.2011р.

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.

Виганяю усе наболіле.
Хай іде, хай існує, лиш там,
Де пекельної втоми повії
Продаються на зло ворогам.

Виганяю душевний непотріб,
Самознищення прагну його.
Бо життя на крутім повороті
На моє зазіхнуло чоло.

Виганяю вороже повітря
Із моїх нездорових грудей.
Хай його понесе диким вітром
На той світ, де немає людей.

Там існують лише їхні душі,
Виганяти вже нічого там.
І купається Смерть, ніби в душі,
В помилках, що призначені нам.

Виганяю усе, що любила,
В що так вірила…, прагнула…, йшла…
Виганяю. Бо я ще Людина…
Бо я в іншому щастя знайшла.

Я назву Твоїм іменем осінь:
Ти приходиш із холодом теплим.
Як вона Ти — сумний і відвертий,
Вдень німий, а вночі стоголосий.

Я назву Твоїм іменем вітер:
Він навчився літати у Тебе,
Хоч ламати і зовсім не треба,
Та ламає поривом всі квіти.

Я назву Твоїм іменем зорі:
Ти ж палаєш у небі вечірнім!
Жодна інша Тобі не співмірна.
Ти ховаєш у сутінках сором.

Я назву Твоїм іменем ранок:
Він солодкий і ніжний на дотик.
В ньому пристрасть і присмак свободи,
Він зализує свіжі ще рани.

Я назву Твоїм іменем тишу,
Хвилі радості й миті мовчання.
Сонне небо і промені ранні
Я Тобою назву і залишу.

Я Тобою назву всі дороги,
Всі країни, закони і дії.
Я назву Твоїм іменем мрію...
Не назву я Тобою лиш Бога.

05.04.2011

Нам родная земля
По наследству завещана,
Через чёрные годы
По ней мы прошли.
И пока на земле
Есть Прекрасная Женщина,
Нам не надо иной,
Самой лучшей, земли.
Оглашают века
Ярославны рыдания,
А в глазах отраженье
Речной синевы.
Всё отмеряно ей:
И любовь, и страдание,
Материнское счастье,
И горе вдовы.
Не пытайтесь понять
Её душу бездонную.
Её нежность и верность
Преграды прервут.
А поэты её
Называют Мадонною,
А мужчины до гроба
Любимой зовут.
Снова ветры подуют
И тучи закружатся,
Но в душе не погаснет
Надежды свеча,
Если в сердце вливает
И силу, и мужество
Та, что рядом стоит.
У мужского плеча.

Ходит женщина по свету.
Вы не раз её встречали,
Проходили торопливо,
Бросив беглый взгляд едва.
Для неё я собираю
Вечерами и ночами
Несравненные сравненья,
Драгоценные слова.
Закричит полночный поезд,
Мне про отдых намекая,
И уснёт усталый город
В жёлтых пятнах фонарей.
Ходит женщина по свету,
Для неё я проникаю
В тайны звука и глагола,
В лабиринты словарей.
Она манит и тревожит,
Как звезда Кассиопея.
Без неё мои порывы
Безнадёжны и глухи.
До весеннего рассвета
Я надеюсь, что успею
Звонких слов собрать копилку,
А затем отлить в стихи.
Я живу большой надеждой,
И не вижу в том секрета,
Что однажды, на закате
Замечательного дня,
Сядет женщина за столик,
Развернёт она газету,
Прочитает эти строчки
И узнает про меня.

Як гарно весною у парку,
Коли набубнявілі бруньки
Ще тільки-но сонцю моргають,
Неначе у нього питають:
Чи можна уже розпускатись?
Бо рвуться листочки на волю,
Їм тісно в отих шкаралупках,
Їм хочеться сонця. Доволі!
Хай пташку людина послуха
Із вітів зелених, не голих.
Ще десь-не-десь тане льодинка,
Та всіх вже чарує ця гама.
Як мило колише дитинку
Ласкава щасливая мама!
На вулицях – інша картина:
Людей поспішає лавина,
Ярмарки кишать покупцями –
Повіяло духом весняним.
У парку – пливуть каруселі,
Гойдаються діти веселі,
І пташка на бруньку моргає,
Їй пісню чарівно співає –
Напевно, також дожидає
Весну, що теплом зігріває.

Я сегодня побывала в сказке:
Лес стоял притихший и немой.
А душа моя, расстёгнутая настежь,
Мчалась по дорожке моховой!
Вижу племя рыжих Мухоморов
На поляне, скучившись стоят.
И, устав от лишних разговоров,
Грузди закосили под Маслят.
Вот и Зонтик - мой спаситель,
От дождя защитник мой,
Мой коварный искуситель-
Заберу тебя домой!
Лучик солнца сквозь листву
Озарил мою опушку-
Упаду сама в траву,-
И качаются верхушки...
Сосны машут мне рукой,
И облака уносят вдаль.
Наклонясь над трепетной рекой,
Утихает ноющая боль...

Там де вітер колихає гілля,
Де хвилі біжать за край,-
Додолу, на зустріч схиляється їм гілля.
Там зароджається мій тихий рай...
Там цілий день розмовляють птахи,
Із теплого літа, аж до білої зими.
Хрумке листя танцює під вітром танок....
Там з квітів барвистих сплету тобі вінок,
І подарую, як оберіг,
Щоб оберігав твою маленьку душу.

Спи.Спокій твій я не порушу.
Покладу тебе на мох, духмяний, свіжий.
У сонця променів наріжу.
Вкрию, щоб було тепліше.
З пам"яті зітру усі слова
І між нами ляже тиша...
Лиш вона, кольору небесного, одна..

Метелики в лапках нестимуть тобі сни,-
Малюючи барвами посмішку на твоєму обличі
Ти зачекай, я ляжу поруч, зажди
Дивись, твоя посмішка, вона моєму серцю личить!

А хочеш, я крила тобі подарую?
Дорогу покажу до мрій !
Зірками стежину тобі прокладу я
І ангелом стану тобі...

Я до тебе й торкнутись не смію.
Ти приходиш і сам в мої сни.
Я від цього поволі шалію,
Та не можу сказати – Піди!..
Все таємно. Ні слова, ні думки
Не дозволю у мріях собі.
Все даремно. І наші стосунки
Чимсь подібні крижаній воді.
Я не знаю як подихом, рухом
Ти зумів упектись в мою кров.
Ти говориш – і я стаю слухом.
Ти мовчиш – помираю знов.
Кому треба ота незалежність
Ні від кого? Від себе ж теж…
Самота. Одинокість. Безмежність,
Яка має мільйони меж!..
Ти проходиш повз мене як вчора.
Так сьогодні, так завтра пройдеш.
В серці біль мовчазного докору,
І сльозами його не зітреш.
Власного серця гетера
Від любові залежна душа.
Скільки було, що майже померла.
Шкода лиш, що майже. Шкода.
18.02.2008

І знову ніч. І знову я одна.
Навкруг зима плете свої тенета,
А я малюю обабіч вікна
Хатинку, свічку і оті замети.
І вже давно нема куди піти.
Куди б не йшла – приходжу лиш до тебе.
Невже весь світ зійшовся на тобі?!
Кричати марно. Тільки пустка й небо.
І на подвір'ї сизі голуби.
А їм в житті так небагато треба –
Лиш скибка хліба й горнятко води,
Для них єдині альфа і омега…
Шкода, не можу так, як от вони.
Мені потрібно щось, а що – незнаю.
Здійняти крила можуть лиш пісні.
Мої пісні. Але й вони вмирають.
І далі ніч. І кава на столі.
І сигарета у руці згасає.
Згадати хочу – люди без обличчь.
Померти хочу – щось мене тримає.
І я від олівця ані на крок.
А гнотик свічки непомітно тане,
А на папері – помира любов,
А у вікна – троянда мовчки в'яне… 27.12.2007

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

Вы извините, я Вам незнаком.
Так уж случилось, что Вас я не встретил.
В необозримом потоке людском
Я, к сожалению, Вас не заметил.

Вы из тумана являетесь мне,
Пламенем глаз голубых обжигая.
Может быть, я Вас увидел во сне?
Может быть, Вы совершенно другая?

Чтобы улыбками жизнь расцвела,
Наша душевность всегда пригодится.
Всё же под небом так мало тепла,
Так не позволим сердцам охладиться.

Вместе нам легче поспорить с бедой,
Дружеским чувствам в сердцах наших тесно.
В городе нашем под южной звездой
Быть незнакомым совсем неуместно.

Вечер обнимет Вас нежной рукой,
Нас познакомит весна городская.
Вы улыбнётесь: «Так вот Вы какой?»
Я улыбнусь Вам: «Так вот Вы какая?»

И засияет небес бирюза.
Верно: друг друга узнаем легко мы.
«Здравствуйте,» - скажем и взглянем в глаза, -
«Как хорошо, что мы с Вами знакомы!»

Вона була цілована не мною,
Побачила всі грані молодою,
Що принципом потрощені були.

Натурниця змальована поетом,
За гроші потривожила секрети,
А я на це дивився і молив...

Без пам"яті палив я сиві згадки,
Сльозами повиплакував задатки
Коханню, та чи варто це, чи ні?

Вона була цілована не мною,
Втікавши геть,дорогою крутою,
Дивився собі в очі й червонів...

1
Я нарисую весну, я нарисую цветы,
Я нарисую мечту невиданной красоты.
Я нарисую закат, я нарисую рассвет,
Я нарисую тебя и глаз твоих силуэт.
Припев:
Я нарисую любовь, я нарисую сирень,
Я нарисую её и буду счастлив я с ней,
Я нарисую любовь, я нарисую мечту.
Я нарисую любовь, ведь только ей я живу.
2
Твои прекрасны глаза, твоё красиво лицо,
Ведь я рисую тебя и в моём сердце тепло.
Я нарисую ещё немного рыбок морских,
Любовь ударной волной сердце моё поразит.
Припев тот же.
3
Как нереален твой взгляд, как нереален твой след,
Ведь я рисую лишь то, чего в реальности нет.
Я нарисую любовь и я её оживлю.
Я нарисую любовь, всю жизнь я с ней проживу.
Припев тот же.

Хлюпа й хлюпа у вікна дощ,
хлипко хльоскає, б'є по листю...
Небо в землю стікає… Що ж,
нам не буде вже так імлисто.

Вже не треба чекати ніч,
щоб кохатись у темній млості.
Небо впало –
                    як коси з пліч –
і зірками у ґрунт врослося.

Тихо!..
Тихше… Пече вино.
Поцілуй мене. В серце. Глибше!..
Небо вмерло в мені. Воно
сіру краплю собою стишить.

2004

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Чорнюще небо все над нами висне,
і холод душу, мов лещата, тисне.
Але в моїй руці твоя рука...
О Боже, ніч яка!
Дощик із хмари крапельками пада,
немов достиглі зерна винограду.
Але ми сміємося в лад громам...
Ох, що він нам!
ох, що він...нам...

Cумна мелодія, сумна...
Душа стривожилась і зжалась.
Вже келих випито до дна
так, що нічого не зосталось.
Сумна мелодія, сумна...
Та раптом щось у ній зламалось
і між акордами вона,
немов обпившися вина,
так сумовито засміялась...
2010

Весняна повінь
знов мою душу заполонила,
Пташиний гомін
її збентежив, мов голос милий.

З далеких далей
молю – озвися відлунням грому,
Аби печалі
могла прогнати й правічну втому!

Хай подих вітру
мені шепоче про тебе, Милий,
Я сльози витру,
я до життя знайду знов сили.

Літаю в висі
на крилах мрій, аж по під хмари…
Молю – озвися
з далеких далей, ким серце марить!
2001р.

Майбутнє є, чи вже його немає?
Чи, може, світ закінчився давно?
Мене вже звір самотності з’їдає
І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає
Байдужість слів, не сказаних ніким.
Та всі образи я свої прощаю
Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,
Згоріла суть, прикинувшись вогнем.
Та стогін мрій я досі з болем чую,
І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?
Коли до них не зможу я дійти.
Бо це не сон, що стане завтра віщим,-
Це просто бій без правил і мети.

Та, що казати, що тепер казати?
Пусті слова писати на папір.
Хто мав минуле, той повинен знати,
Що і майбутнє буде також з ним.

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…

а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.

а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…

09.03.2011

Сутінки згустились; що тобі до цього?
Це ж моя дорога, мій крутий обрив!..
Вдосталь було щастя, жаль, лише німого,
А тепер, на лихо, сум заговорив.

…Я розчарувався. Підпалили крила
І горять без диму, а душа ж нова!..
Точно пам’ятаю – ти мене любила,
Тільки не згадаю за які слова.

08.02.2011 р.

Тим, хто не скаже жодних уже слів,
Хто не відкриє більше свої очі.
Тим не потрібен цей шалений світ,
Вони любові нашої лиш хочуть.

Їх не цікавить – сонячно чи ні,
Для них одна існує вже погода.
Неначе, вільні в небі журавлі,
Вони не знають бід і навіть горя.

Їм вже не сняться зоряні ті сни ,
І кольорові вже не сняться також.
Вони, мов тінь останньої весни,
Десь там блукають, поміж дим і запах.

І невблаганно моляться за тих,
Кого ще все попереду чекає.
Хоча й несхожі зовсім на святих,
Та їх душа живе не помирає.

Їм повернути б, хоч єдину мить,
Життя хвилини ж так до себе ваблять.
Та, що тепер казати нам про тих?...
Про кого вже залишилась лиш пам'ять.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж,
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зіроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ.

Хоч вони потомлені -
Хай увись летять,
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять!

Намалюєш вічності
Мить ще не одну.
Чи не дивовижно це? -
Стріти знов весну,

Римувати пристрасно
Про бажань політ,
По стежинах звивистих
Йти у диво-світ...

Райдуги палітрою
Серця сторінки
Розмалюй, не зітре їх
Доля на віки!
2010-2011р.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.