КОЛИСЬ НАСТАНЕ ЧАС РОЗПЛАТИ,
I ми без жодного слiвця
За всі гріхи свої заплатим
Цiною власного життя.

Колись прокинетьcя сумлiння,
Що зараз солодко так спить.
Своєю зрадженою тiнню
У наших венах закипить.

Колись розiрвуться кайдани,
В якi закований цей свiт.
Земля зростеться з небесами,
Не залишаючи надiй.

А ми шукатимемо вiри
В безоднi завтрашнього дня.
Свою втрачаючи довiру
До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,
Коли без слова каяття
Ми нерозсудливо заплатим
ЦIНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ.

Прокинься! Бо Всесвіт чекає,
Він знову на тебе спішить.
Прокинься! Залий горе чаєм,
Що болем у тобі кипить.

Прокинься! Бо досить дрімати,
Зітри божевілля з очей.
Прокинься! Бо можеш проспати,
Можливо, найкращу з ночей.

Бо можеш залишитись вічно
У тім, віртуальнім житті…
Аж поки набридлива кішка
Подряпає серце тобі.

Аж поки настане прозріння,
Що зовсім не схоже на сон.
І вип’є тебе, наче зілля,
І стане похмільним вином.

Прокинься! Бо хитра сонливість,
Вже твій затуманила зір.
Прокинься! Бо є ще можливість,
В руці потримати весь Світ!

Я не знаю, що таке самотність,
Та, чогось, знайоме це мені.
Ніби, я в глухому безголоссі
Намагаюсь крикнути… Та ні!..

Кожен звук вдаряється об стелю,
Неспроможен просто далі йти.
Наче, в тій, розтоптаній пустелі,
Він блукає, поки не згорить.

Я не знаю, що таке втрачати,
Опускати впевненість на дно,
Напівмертву душу доглядати…
Та, хіба, мені не все одно?!

І нехай я, іноді, цинічна,
Неспроста іронія моя.
Я була обкрадена публічно
Невразливим злодієм життя.

Я не знаю, бо не хочу знати,
Бо самотність – це є втрати тінь,
Бо боюся голову втрачати.
Та, чогось, знайоме це мені.

Коли мене у вічність понесуть
Мої, на диво, невблаганні крила,
Я зрозумію ту найвищу суть:
Для чого в світ з’являється людина?!

Для чого нам призначений політ,
Що так зухвало прагне нас зламати?!
Хоч ми й не йшли за долею у слід,
Та, все одно, навчилися літати.

І, хоч би як, навчилися нести
Усе, що нам накинули на плечі:
І мить розлук, і тіло самоти,
І навіть гнів розбещений, до речі.

Можливо в тім і є найвища суть,
Щоб подолати все змогла людина.
Бо лиш тоді у вічність понесуть
Її святі, невидимі ще крила.

В думках порізаного фальшу,
Щодня шукаємо ту мить,
Де ще життя квітучим маршем.
Над нами досі мерехтить.

Де гостре лезо вже не ріже,
Не ділить більше на куски.
Все, що нам стало найріднішим,
Все, що Господь подав з руки.

В думках шукаємо відради,
Самі втішаємо себе,
Що клятий біль смішної зради,
Нас стороною обійде.

Що не заплачуть наші діти,
Бо ми наплакались сповна!
В думках… ми можемо радіти,
В думках обмежень тих нема.

І все життя квітучим маршем,
Вже спалахнуло в наших снах.
І більш порізаного фальшу,
Ми не шукаємо в думках.

Казковим промінням світанку
Виблискують очі твої.
Кохання п’ючи аж до ранку,
Всміхаються ніжно мені.

Якоїсь бездонної тиші,
Шукаючи, ніби, в вустах.
Кохання в полон знову кличе
І всмоктує нас на очах.

Мінливим оманом прозріння,
Бажанням, так схожим на сон.
Без подиву і без сумління,
Пірнули любові в полон.

Вчорашнім ще подихом ночі
І дотиком зморених тіл,
Прив’язана бути так хочу
До тих незрівняних світів.

Кайданами скутої ласки
Приковані ми до життя.
Життя…, що так схоже на казку,
Якби ж не було їй кінця…

Безмежність акапельного мовчання,
Мовчання без непотребу й брехні.
Загубленого щастя крик останній,
Нам досі сняться часто уві сні.

Занедбаними косами розпусти
Все стало, що колись було святим.
Вплітаючись в гріхи свої розкуті,
Занурюємось з головою в них.

І замкнутими колами блукати
Прийдеться нам, бо вже пройшла пора,
Коли могли і світ ми подолати
І ненависть, що в нім тоді була.

І завжди, заглядаючи в реальність,
Ми бачимо один сумний кінець.
Та зглянувшись, ота бридка банальність
Не йтиме більше з нами під вінець!

Я вічністю твоєю хочу стати,
Наповнювати радістю тебе.
Коханням божевільним проростати
У погляді твоїх п’янких очей.

Я хочу загубитися спросоння
У хвилях непростої течії, -
У пристрасті, у лавах беззаконня,
Де все для нас, а ми от нічиї.

Я хочу задихнутися світанком,
Розтопленим, неначе шоколад,
На кожному шматочку твого ранку.
Спокусою родившись на губах.

Для тебе хочу завжди бути перша,
Не падаючи, як отой листок.
З тобою відчувати силу звершень,
Пронизуючись нею до кісток.

Та, все таки, найбільше, мабуть, хочу,
Заснувши на оголенім плечі,
Прокинутись тихенько серед ночі
І всесвітом лишитись у тобі!

Не випивай холодну кров
З напівзруйнованого серця.
Воно вже більше не озветься,
У ньому висохла любов.

Не продавай мої слова
Незацікавленій особі.
Ти загубився сам у собі,
Платити ж мають почуття.

Не замикай невинну ніч
В зарозумілім без віконні.
Бо все в любові незаконне,
Все випливає з протиріч.

Не вибивай квітучий сад,
Що був лицем порозуміння, -
Твоє невидиме сумління
Перетворилося на град.

Не вимагай піти з життя
Мою розлючену самотність,
Бо твоя вільна безтурботність
Не потребує каяття!!!

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, погасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

На все буває Божа воля.
Не я слова такі сказав.
Та розлучила мене доля,
З тією, що я так кохав.
Здавалося б, на все в житті,
Повинна буть якась причина.
Та не зійдуться вже путі,
І не зіллються половини.
Минуло вже багато літ,
Від мого першого кохання,
Та в серці залишився слід,
Так кохав вперше і востаннє.
Де ті роки, де те дівча?
Що моє серце полонило.
Із блиском чарівним в очах,
Що усміхалося так мило.
Чи зможу я почуть її,
Той ніжний голос, що немов,
Для нас співали солов»ї,
Про нашу юність і любов.
Я цілував вуста медові,
З солодким присмаком вони.
І руки ніжні, мов шовкові,
Сплітались в обіймах тісних.
Дійшло вже навіть і до того,
Я пам»ятаю крізь роки,
Що я у неї, перед Богом,
Просив і серця і руки.
Та не судилось бути разом,
Чому так сталось? Я не знаю.
І серце заболить відразу,
Лиш тільки я її згадаю.
Вона давно живе в чужім краю,
Та я до неї усім серцем лину,
І вона знає про палку любов мою.
Побачити б її хоч на хвилину.
А вдома в нас вже вишні зацвіли,
І буйним цвітом душу непокоять.
Не знаю я, чи зможу, і коли?
Душевну рану, що болить, загоїть.

2009 . 10. 02

В цих очах не знайдеш ти ні смутку ні болю,
В цих очах вже не тліє журби тої дим.
Бо ці очі змогли відірватись на волю
І кайдани печалі обірвалися з них.

Не омиють сльозою вже спогади наші,
Не заплачуть, як плакав колись сумний час.
Мої очі, надіючись знову на краще,
Забувають про біль, що згубив колись нас.

Ти не зможеш сказати мені навіть слова,
Ти не зможеш почути в душі моїй крик.
І лиш поглядом зможеш своїм ти чудовим,
Повернути любов, але тільки на мить.

Можливо, колись ти заплачеш від горя,
Можливо, не знайдеш ти правди в словах,
Але більше ніколи, ти чуєш, ніколи…
Не побачиш ти смутку в моїх очах!

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов.

Жаданою стала спокуса,
Й солодкою стала сповна.
Та нам лише чарку розлуки
Залишилось випить до дна.

Закінчилось ніби кохання,
І нічого більше втрачать.
З останнім холодним зітханням
Зупиниться всесвіт і час.

Зажурено плачуть повіки,
Купаючи серце в сльозах.
В душі не знайшовши потіхи,
Знаходять її у очах.

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов…

Нової шуби запах, нових бажань натхнення…
Пельмені наліпити й сховатися в думки.
У день вчорашній – може, там щастя залишилось?
Та ні! Воно у серці, у серці назавжди.

Такі цілунки спраглі, такі жадані очі…
Змивається водою образ минулих біль.
У бані і в коханні душа вмиває руки –
Їй бог дарує щедро прощення від гріхів.

В розмовах телефонних, у голосах притихлих
Народжується ніжність, мов ангел у добрі.
І де б не був ти, любий, і де б не спав – зі мною
Ти будеш біля мене, на відстані руки.


2011

Чи неможливо розлюбити,коли вже так ти покохав?
Чи не можливо відпустити,ти ж донедавна серце мав?
Ми розійшлися по причинам,а їх здається й не було...
Лиш тільки принципи душили ,що нас в провалля те вело...

НЕ буду кланятись тій долі,що нас з тобою розвела,
Так сходить з розуму поволі,...чому так серце розрива?
Дали ми клятву не писати ...і не вагатись крізь роки,
Та як цей погляд не шукати?Як знов не йти на ці штики?

Та ти ж у пам”яті зосталась,тебе не стерти з цих думок,
А твоя посмішка…сміялась...я ще не бачив тих жінок,
Які б так набіло кохали,які б в оману не ввели,
Ти знаєш,ми б і не страждали...коли б наш міст не розвели…
Та все ж надія є .....і буде....

я ще не спала - десь напівдорозі
між маренням і присмерком кімнати,
тьмяним і невиразним, заблукала...
неначе все життя тебе я знала,
а зараз - і не можу упізнати:
чому ж про тебе спомин на порозі?

собака гавкнув - і пішов собі луною
самотній звук бездомної печалі...
десь боляче у серці розірвався.
скажи мені: невже ти побоявся?
...ношу по тобі рідкісні коралі -
разочок сліз, незронених весною.

не сплю давно. дивлюсь тобі у очі -
ми мовчимо і стиха плине час.
уперше я прошу: облиш мене -
нехай моя любов, мов сон мине...
під вікнами ліхтар покірно згас,
спаливши у заграві решту ночі.


жовтень 2008 р.

Коли гримить ,дрижить...трясеться під ногами...
Подалі від людей...для них ти «анонім»
Лиш цей нерівний подих ...і рваними ривками…
Прошепче тихе слово...останній псевдонім...

То був твій другий «я» ...прожерливий психолог,
То твій таємний бункер...так біль ти тамував..
і те густе чорнило….то вже не твій онколог
Що прозовими кляксами,те серце плямував..

Навіщо ти змінив ...отеє те батьківське?
Навіщо проміняв... на чорний псевдонім?
«Змінилась моя доля…та поле те поліське»,-
знов народився в слові...чи то поет чи ні?

І так до скону віку ...від себе він втікав.
Та лиш перо його …ніколи не збрехало..
Та справа тут в коханні ...надію він плекав,
Щоб не знайшло його...все знов і знов те жало...

Я сумую за тобою...
Знаю я-тебе нема...
Я знущаюсь над собою...
А довкола тільки тьма...
Біль з’їдає мої сльози
І пусті уже слова...
А у серці тільки грози
Знов кричать, що я сама...
Я сумую за тобою...
Кожним подихом життя...
А душа стає німою
Й губить кожне почуття...
Я кричу-ніхто не чує
Ріжу руки-не болить...
Може хтось цей біль відчує
А моя ж душа мовчить...
Я сумую за тобою...
Ти був більше за життя...
Я тікала за тобою
Геть тікала, в забуття...
Так жила і так сміялась
Зацвіла в мені весна...
Я у тебе закохалась...
Ти ж помер-тебе нема...
Я тепер вже не тікаю...
Не люблю...і не живу...
Просто добре я вже знаю
Що тебе не поверну...
Я сумую за тобою...

Я хочу верещати... у полях широких,
Я хочу заревіти ...десь у тишині...
Навіщо полюбив я ...дівча те карооке?
Щоб навік тонути ...в стражданнях глибині.

І бачачи дорогу...що веде в пітьму,
Я без вагань всіляких...прискорю швидкий крок,
Нехай там чорна доля...тебе я все ж "люблю"!!!
Плював я на невзгоди...не треба тих зірок...

ЇЇ ламке волосся ... ковдрою окуте...
Мені бува здається...вона-це цілий світ..
Присівши скраєчку...нерівний подих чути..
В животику там б"ється...кохання рідний плід..

Ось це мене тримає ...в глобальному проваллі...
Дитина що шепоче..."О ,батечку,не йди..."
-Я не піду ,маленький,я бачив вже всі далі...
Тому що я кохаю...вас буду берегти......

Залишаю. Лишаю. Кидаю.
Твої очі п'ють мене терпко.
З ніжним щемом тягнучким,
з видихом
припадаю до рук твоїх теплих.

Моє тіло зіткали запахи.
В моїм небі – три сонця
вишнями.
В божевільному з болю запалі
я тулюсь до лиця твого стишено.

Не пускай.
Не пусти.
Не випусти !
Димом згіркнув асфальт. І небо
тисне ноги. І так уривчасто
десь: "...я вже не прийду... до тебе."

2004

Сьогодні випав сірий сніг.
І бились голуби у вікна.
І ти так сіро в серці ліг,
зітхнувши важко.
                    І не зникнув.

Лише зіщулився щільніш,
припавши до німої жилки.
А я вимолюю: “Облиш…”
і тиснусь в чорні брови
                    шибки.

А я виліплююсь у склі
й вагою неба гливко дишу.
Облиш…й стікаю до землі.
…А голубів ковтнула тиша.

2004

Минає все. Мене ти проминеш,
так, ніби ми з тобою не знайомі.
І з пам'яті із легкістю зітреш
всі дати, тільки нам обом відомі.

Запалювати зорі маєш хист.
З них скільки доживає до світання?
...Я ще одна зоря, що пада вниз.
Чому ж ти не загадуєш бажання?

2010

В жизни все случается

на землю опускается

из неба светлый лучик, золотой.

И в жизнь твою закрытую,

на все замки закрытую,

стучится тот, кто знает твой пароль.


И ты в словах теряешься,

тихонько открываешься,

ведь чувствуешь его, как будто СВОЙ,

И к звездам подымаешься,

и миру удивляешься.

Ведь снова чувствуешь себя живой.

Ось і знову тугА.
Тисне в грудях нудьга,
Не знайду собі місця спокою,
Відлетіла любов,
Не повернеться знов,
Все минуло, не буду з тобою.

І не треба більш слів,
Ти обманом горів,
Твоя щирість у шклянці болота.
Чи отрути ти з’їв?
Чи навмисне дурив?
Закриваю для тебе ворота.

Моє сонце зійде,
На подвір’я впаде,,
Під вікном знов розквітне калина.
Зникне з серця нудьга,
Бо так завжди бува,
Що до всього існує причина.

в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер


2011

Я живу лиш тоді, коли ти є зі мною,
Коли йдеш не спіткувшись, твердою ходою,
Береш руку мою в свою теплу долоню,
А я голову ніжно на плечі приклоню.

Ти голубиш мене і зникає печаль,
Летимо мов на крилах з минулого в даль.

Не страшні перед нами не знані дороги,
Зустрічаємо їх, як батьківські пороги,
Вони манять до себе, ведуть у світи,
Ми у пошуку щастя, летимо до мети.

Поки серце ще б’ється, пульсує життя,
Нас єднає любов, це відвічне чуття

В тумані десь розвіялось довкілля,
І стало пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Закрили всі щасливі меражі

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що зникло, а може й не було.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, розквіту весни,
А серце вірить, що на цім вигнанні,
Я віднайду свої щасливі дні.

_________________

Життєвий шлях ,мов по рейках,
Біжить у даль туманну
І гасне полум’я в очах
Пізнавши всю оману.

І ти і я, це паралель,
Життя йде понад нами,
А рейки струнко мов шпалер,
Біжать вперед роками.

Не знаю, що нас ізвело,
Чому жили ми разом,
Що спільного у нас було,
Хто поєднав нас в’язом?

Хто вніс між нами іскру зла
Ту гордости отруту?
Вернім кохання квіт добра,
Любовну квітку, руту.


Стукоче потяг голубий,
Життя уже на склоні,
Подай же руку, друже мій,
Не будьмо в перегоні.

Я навік одержима тобою,
В моїм серці живеш лишень ти,
Всі думки перекриті журбою,
Якщо любиш мене то скажи.

Не мовчи. Кинь на мене свій погляд
З твоїх уст хай злетить- я люблю.
Знай,коханню потрібен ще й догляд,
В твоїм серці, воно з кришталю...

Так : в цей час у нас різні дороги.
Ти,можливо,шукаєш себе...
Ти б об душу мою витер ноги,-
Та душа ця кохає тебе.

І колись ти це все зрозумієш,
В серці вірю, до мене прийдеш,
Знов кохати мене ти зумієш ,
Мою душу і в пеклі знайдеш.

Хоч дороги у нас зараз різні,
Я у пеклі , а ти десь в раю,
Там де хмари клубочуться грізні,
Візьмеш руку мою у свою.

Проминули літа,
Мов туманна сльота,
Та не зникли душевні картини,
Буйним садом цвітуть
І від мене не йдуть,
Наповняють собою всі днини.

Були дні весняні,
А були й зимові,
Все траплялось на довгій дорозі,
Лиш незмінна любов,
Завжди бурила кров,
Зупиняла сніги на порозі.

Чи зігріє весна ту душевную рану?
Чи залічить росою ті биті стежки?
Коли вже нарешті на ноги я стану?
Я читаю "кохання" ті рвані книжки.

Коли я вже скажу :"Мені не болить!"
Коли серденько вернеться знову?
"О ,серце,вернись! На ту вічную мить!"
Я хочу щоб я був ,як новий.

І я втримаю сльози,такий вже я гордий.
І я в силах піти навіки.
Душенька зважить все біле і чорне.
Забуду я наші роки.

І так проживу я ,дурненький, без тебе.
Любов - то хвороба ,але заживе..
Хоч я й не побачу щасливого неба,
Але кажуть люди :"Пізнаєш нове!"

серце – дударик спогад – сопілочка
щира душа – неповинне дитя
здрастуйте сонечко де ви поділися
я виглядаю за вами життя

якось осіннього сизого ранку
ви моя пташко покинули край
я залишився сумним арештантом
а вартовим – опадаючий гай

плакали в небо прощаючись клини
тугу степів ворушили вітри
мовби і їм дорогої людини
не вистачало тієї пори

місяць невесело зирив ночами
мовчки на мій опечалений дах
видно йому те що сталось між нами
у страховидних не марилось снах

де ви сьогодні яка ваша доля
щастя на вас а чи горя печать
як би ви знали які то бемолі
в серці моєму за вами звучать


06.03.11.

Коханій

Ваша Величносте, Мила,
Що здавна продовжує рід.
І звідки береться сила?
Без вас би розсипався світ.

Ваша Величносте. Світку,
А сила у ніжності десь…
Із поля ранкового квіти
Вам завтра і після, і днесь.

Ваша Величносте, Пісне,
Що чує найменше дитя.
Вклонитись ніколи не пізно
За щастя любити життя!

Ваша Величносте, Доле,
Хто щастя в долонях трима.
Без вас на життєвому полі
Холодна гуляла б зима.

Ваша Величносте, ЖІНКО!
Два сонця з-під ниточок брів.
І голос що лине дзвінко.
Бажаю вам ясних днів!

2011

Як гарний день, так гарна ніч,
І з тим, кого кохаєш, лишитись віч-на-віч.
Минуле і майбутнє піде у небуття,
В ту мить, майже назавжди, зупиниться життя.

І ніч чи день надворі,
То зовсім не важливо.
Коли все мирно і щасливо,
Коли любов на двох одна,
Не прийде в дім тоді біда.

Хоч за вікном лютує сніг,
Тепло в серцях забрати він не зміг.
І буде тепло нам зимою,
Бо поруч будемо ми з тобою.

Люблю, люблю, люблю,
Як вишневі зернятка садила,
Люблю, люблю, люблю,
Коли в сад цей пахучий ходила.
Ти мені присягав,
що безмежно кохав,
Білий цвіт тут для тебе дарила.

Люблю, люблю, люблю,
Коли вперше кохання те пила,
Люблю, люблю, люблю,
І від нього назавжди сп’яніла.
В юнім цвіті краси,
Ми себе віднайшли,
Пелюстками весна серце вкрила.

Люблю,люблю, люблю,
Цілий світ нам упав на долоні,
Люблю, люблю, люблю
Посріблилися в нас уже скроні.
Я кохаю тебе,
Пригортаєш мене,
В ці останні вишневі розгони.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чому інеєм вкрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, хоч згасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

Спішу до тебе. На крилах би летіла.
Ти ж відцурався і розлюбив мене
А я кохаю, забуть тебе не сила.
Сльозою вмиюсь і може біль мине!

Чому так мрію про дні оті весняні,
Про поцілунки ,що квітнули в саду,
На дворі ж осінь. Засну у сподіванні,
Що в небі зорянім , я тебе знайду!

Моя надіє! Ти серце мого серця!
Воно стукоче тихенько в унісон.
Це такт кохання, бездонного джерельця
Я причарую! Візьму тебе в свій сон!

Знепритомніла усмішка від частих думок,
Що оточують жертовний вівтар надій…
Загартований повис на почуттях замок,
І тільки слово-ключ відімкне його твій.
Забути хотілося той хиткий міст до тебе,
Проте оновлюється в стократ він щодня:
Закарбовуючи віршем чудові моменти
Я не можу прожити без тебе ні дня…
Напевно хтось із поганим сюжетом,
Писав історію кохання наших сердець
Зробивши із них полонених моментом,
Що вимушено голосять – «Хай йому грець»
Ніби так просто було ступити крок,
Поглянути колись із щирістю у вічі,
Відкинути триклятий минулого урок
Із пристрастю поцілувати тебе двічі.
Поцілунок перший у щічку твою ніжну,
Сказати ним, що другом буду навіки
І тебе не покину сонячно-білосніжну
Навіть, якщо опустиш із сумом повіки.
Другим покажу, що тебе палко кохаю
Поцілувавши у твої вогненно-гарячі уста
І у світі нікого я більше не знаю,
З ким хотів би провести своє життя.

04.03.11

Ти не бачиш, не чуєш, не кидаєш слів і думок,
Не віриш у правду і брехні лихі не збираєш.
Та дуже відважне і віддане серце ти маєш.
Хоча й не повторюєш щирих народних казок.
Ти дуже… сміливий, безстрашний, неначе герой кінофільму,
Я кожного разу тебе намагаюсь дістати.
Та мабуть твій фільм пропустив, те що міг ти б кохати,
Тому залишається нам лиш промовчати спільно.
Що я у твоєму житті, як в бурхливому морі,
Паперовий кораблик, який ти не зможеш згадати,
Образливо дуже і важко цю правду прийняти,
Але, слава Богу, - тебе я зустріла у горі!

Перед Творцем схиляюся в пошані,
Не знаю де слова подяки взяти
За той безцінний дар, що нам послав він
Й дозволив ЖІНКОЮ його назвати!

Як у саду розкішная троянда,
Царює в різнобарв"ї чудо-цвіту,
Овила Землю запахом лаванди,
Ти - красивіша від всіх разом квітів!

Що дав Творець тоді до тої глини,
Із кого образ став він твій ліпити -
Не знає людство правди і понині,
І тайну цю нікому не відкрити!

Бо в твоїм образі усі земні бажання,
Усі земні здобутки і звитяги.
У твоїм образі витає дух Кохання,
Дух Ніжності, дух Вірності й Поваги!

У твоїм образі вирує Материнство,
Ховається палке бентежне Слово,
У твоїм образі сам Оберіг Дитинства,
І сама Суть всього життя земного!

Перед Творцем схиляюся в поклоні,
Його творінню возсилаю шану,
Коли він брав моє ребро в долоні -
Шматочок серця взяв мого, кохана!

Проживають твої діти у чужій країні
Розкраєне в них серденько, плачуть ще й до нині.
Ех, якби ж то мати крила, в небо б полетіла,
Потихенько без гАмору на свій дах би сіла.
Помолюся. Бери крила ! Нехай повсихають!
В Україні моїй милій, xай діти зростають.
Бо, як кажуть, кругом добре та лиш в рідній хаті,
Проживеш в тихім спокою, xоч і не багатім.

Броджу по інтернеті мов стернею,
Дивлюсь, як топчуть жито косарі,
Серпів нема, й лиш з думкою своєю,
Безрадно ходять їх господарі.

Слова, слова, пусті немов полова
Летять у безвість! Зграя горобців!
Душа шукає паростків. Обнова ж-
Причаїлась, сховалась між женців.

Чому ж вона боїться розмахнутись?
Прищулилась і змокла до кісток.
Боїться, щоб назад не повернутись?
Сама себе загнала у куток.

І душить жаль, що мудрих цих поетів,
Засипле снігом, вкриє забуття,
А це ж душа, благає чистих взлетів
Чекає вітру , простору, чуття.

Весна до тебе прийшла уранці!
І закружляли в шаленім танці
Вітри жагучі.

Весна до тебе прийшла нарешті,
Її подругою тепер назвеш ти
Вже неминуче.

Дощі гарячі, на тебе впавши,
Усі печалі з душі прогнавши,
Весну прославлять.

Мрії поснулі, весною снивши,
Від почуттів ясних збудившись,
Крила розправлять.

Думи шалені відчують силу
І з тебе вирвуться на волю сміло,
Щоб оживати.

У піднебесся злетиш на крилах,
Знайдеш нарешті, що серцю миле,
Будеш кохати!

А якщо раптом вітри недолі
У твоє серце навіють болю -
Ти все здолаєш!

Бо в тебе світла в душі багато,
І ти, мов зірка, вмієш сіяти,
Ти - крихта раю!
весна 2010р.

Тягар своїх тривог
скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я
лишаю без вагань -
Щоби на крилах мрій
полинути у сни,
В яких з тобою ми
відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те,
що любе вже давно -
Тебе, світання час,
це небо і весну...
Майбутнє і минуле
зіллються знов в одно,
Але, чому це так,
я досі не збагну.

Реальність це чи ні,
ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої
на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій
сьогодні тільки наш
І пам'ять про любов
належить тільки нам!
2003р.

Розлилися мої сльози
В чужині річками,
Проросли ромашкою
В полі між житами.

Плачуть очі, плаче серце
Та сліз вже немає,
Зачерпну води в відерце
Нехай біль змиває.

А ромашками вквітчаю
Стежку в полонину,
Роки біжать, може звернуть
В мою Україну.

А там рідна сторононька
Серденько зігріє,
Та й спочину між своїми,
Роса тугу змиє.

А на душі у мене зовсім не весняно...
Розжарена тривога ,дикий біль та жаль..
Куди?Куди ж ти йдеш ,моя Тетяно?
Не ту мелодію для нас "кричить" рояль..

На білих подушках грудневої постелі...
Я бачив очі твої ,в них був "Я" і жах...
Я покохав твоє :"Люблю ети метели...!"
Тоді як билось сонце... в тобі я бачив страх..

Ти ненавиділа ті весни заквітавші...
Ти не любила літо ,а я любив як міг..
Десь у вибите вікно на осінь накричавши..
ти поклялась :"Кохаю тільки сніг"..

Приходила весна і ти зникала ,
А я чекав ...і так не перший рік...
Невже тільки зимою ти те щастя мала?
А як же я?...і ти ідеш навік...

І знову за кохання потуравши,
Я роздираю свою душу наверле...
Бо серце зимоньки минулої продавши...
Я знаю лиш одне...не поверне..

Знов гуркоче мотор, перекреслює хмари,
Рветься вгору, несеться до самих небес,
А у грудях так тяжко, кружляють примари.
Лине думка вперед, в край, де рід мій увесь.

Ллється пісня землею, Україні салют!
Виблискують бані. Рідний Київ, я тут!


І так кожного року душа оживає,
Бо летить у далеке дитинство просте,
Тут любов материнська мене огріває,
І під спів колисковий у мріях цвіте.

П’ю тут соки живучі. Тебе земле люблю!
Завжди ставлю свій біль з чужиною на прю!


2001

Ти мене усе-таки знайшов,
ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов -
то коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю.
Душу відкривати - надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
а у цьому - я уже заміжня...

2004

Пізнав мене ти у книжках
Свою богиню,
Ні сни пророчі, ночі жах,
Тебе не спинять.
Ти малював у небесах,
Горючу свічку,
Скажу тобі , у моїх снах,
Візьму цю звичку.
Любов’ю запалю тебе,
Будеш горіти,
Не вирвешся з моїх лебед!
Нам разом жити!

Гортай сторінки, білу тінь,
Побачиш очі,
Палаючі, мов дві зорі
Посеред ночі.
Я викрешу із них вогонь,
Мов сни пророчі,
У павутинні моїх мрій,
Тяги дівочі.
Краплинка крові на устах,
Це твій малюнок,
Пізнаю, милий, твій секрет-
Твій поцілунок.

А може не варто палити мости,
А може ми схочемо ще повернутись
До місця старого, щоб знову забутись
І подих в знемозі перевести?
А може над нами згустилися хмари,
Щоб ще раз детально усе перевірить,
Щоб ще раз у дружбу і вірність повірить,
А ми у запалі усе розтоптали?
А може не варто палити мости,
Але я ніколи цього не скажу
І болю свого теж не покажу,
А як буде далі – те вирішиш ти!
2009 р.