… О-о-о!
Не в гості та персона…
і не їсти вітаміна,
а грати хованки… Тако:
у панночки Навії…
злягти у трави дофаміна
і дивити ся
як вся-
дають ся
метелики на вії.
04.04.2015

Жіноча дружба... Горобці поштові,
Розкришені секрети і мости.
Лишилося у нас по сірникові,
Щоб зайнялися "досить" і "прости"...

Хіба ж ми винні, що повсюд амеби,
Плітки, багатослів"я і табу...
Я першою сказала: "Вже не треба".
І пропустила книжечку... табун...

А потім спозирала із осоту,
Як піднесли букети і хліби...
Та й хто була для тебе? Зірка сота,
Що осявала косяки рибин...

Ти снишся, бо на хвилях прісно, тьмяно,
Пластмасові шезлонги, кислий фреш.
Зійди на берег, ось фортепіано.
Хоч пилюгу брильянтову протреш.

Спіткання, вірші, таїни, листи.
І докір перманентний: ти не з тим...
І в"януло обличчя-ананас...
Я не зуміла осявати - вас.

2015

Так і живу: чи тінь, чи нетля тіні,
навідмаш всі далекі острови.
То віднайшла метелика на сіні.
То вершник я. Лише без голови.

Так і живу: вип'яльцюю на п'яльцях
свої хрести чи сни, а чи той сад,
що переріс у вічного скитальця
(мабуть, садила якось невпопад).

Так і живу: вторинним білим цвітом,
що недоречно восени зацвів.
Чекаю літа, потім знову літа.
Дивуюся перетіканню днів.

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Намарне філософію учити,
не знаючи абетки житія.
Бажаємо за правилами жити.
А я не уявляю, що бандита
в поезії(читайте – ерудита)
влаштовує позиція моя.

Бо я не маю тої панацеї,
якої заслуговує поет.
Ми не свідомі місії своєї.
І у полоні бестії цієї
не вирватися із її тенет.

За прикладом далеко не ходити,
коли рятує дух не Божий дар,
а заборона дихати і пити –
писати, малювати і носити
таємно за халявою «Кобзар».

Коли Арал досліджували «зеки»
і там служив Шевченко рядовим,
його не знала Україна ненька,
а він забув, що він уже Шевченко
і навіть не збирався бути ним.

Нема удачі – що твої старання?
Немає маку – жито не кутя.
Немає муки – мало каяття.
Критерії теорії пізна́ння
не осягнути протягом життя.

І буде день, і буде сита їжа.
Здавалось би – молись, а не воюй.
Твори своє, а на чуже наплюй.
За окаянне, поки дуба вріже,
себе не розпинай і не катуй.

Усім дається те, за що воздасться,
якщо не взяв і інших не навчив,
і не даремно мучився і жив.
Але не всім таке дається щастя,
якщо його життям не заслужив.

                              03.2015

Камін згортає полум'я у грань.
Не ніч, не вечір - присмак напівтону,
мов сповивальна магія бутону
крихкої тиші поміж інь і янь.

Розчахнув безмір непрозорість стін.
Вогненна плоть, порізана на дрова, -
пильнує порух звільненого Слова
із самоти задуманих вершин.

Котрась із яблунь припаде до шиб
(гріховний плід - пожива стародруків):
"Яке ж воно - це житіє онуків,
довершене в макулатурний триб".

Камін згортає пелюстки тепла -
вдихнувши Всесвіт в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту, -
скрипить перо, прикутих до стола.

Холодний торк зволожених долонь,
звитає поруч ще когось з наївних...
Поезія, як штука депресивна,
Сторожить пильно "божистий вогонь".

Бачу, ти засмучена, зашарілась,
ніби хтось назвав тебе "просто дикою"
чи "провокаційною Еврідікою"...
чи твої араби на щось жалілись?

Знаєш, люди всюди тепер змаліли
(Ще Сосо** згноїв, мабуть, кращі зерна):
от у нас - що вище й розкішніш вілли,
то двонога фауна в них мізерніш.

Вже мені жалівся і "Вор в законє"
каже, світ розклався, як свідчать дані.
І нема "понятій" ні тут, ні в зоні,
як було в совєцькі часи недавні:

ще як на Подолі стояв "Ударник",
той кінотеатричок дерев"яний,
де ми з ним дивились кіно бездарне,
Все ж оптимістичне - щоб люд не в"янув.


... Глянь, таки світає. А перед ранком
(ні, я не про напад якийсь серцевий),
перед ранком, мабуть, ми всі підранки,
а твоє лице постає взірцевим.

Євросвіт ясніє вже євроличком
(Хоч Жадан казав би про європопу),
крихітко-кровинко, моя величність,
ти моя фіранка, моя Європо!..

2014

Світ вибухне
    віршами:
        сталось! –
Гріх радість
      гнуздати
        прозою.
…В Росії по всіх каналах
Звучить «Лебедине озеро».

Березень 2015 року

***
Є люди, для яких і щастя, і удача
людини біля них – природній стан речей.
А є людці, у кого основна задача –
захапати чуже і як «велике мачо»
«мочити» світлі душі і людей.

***
Завоювали гопники,
і співаки, і коміки
нехрещену юрму.
Окупували гномики
або зелені коники
всю Рашу у Криму.

***
І Йося, й Путя – ерудити,
оба кумири, і артисти,
і інквізиція, й цензура.
Тепер у кожного бандита
пришиті німби до тонзури.

***
Пу і Йо завили в унісон.
У ефірі квакає шансон,
смалених на ноги піднімає.
По палатах шастає Кобзон –
земляка-бурятика шукає.

***
Не оминає слава Ліліпуті
у гречці, у Кореї... У капусті
знайшовся колорадом у війні
і скарабеєм на своїм лайні,
а от генералісимусом –
ні.

***
Яка досада бути ліліпутом
або шутом гороховим безпутнім,
Калігулою, Гітлером, Нероном
на каблуках кульгати у майбутнє,
підмощуючи вату під погони.

                              02.2015

посиві́ло диво
білого паперу
срібного мотиву
золотої ери
жовте і блакитне
чорне і червоне
половина квітне
половина сохне
та лакує лики
соловіє п’яно
язикаті пики
зеки і шамани
моляться безбожно
убієнних мало
і на себе кожне
тягне одіяло
шаленіє шельма
б’ючи у кімвали
мімікрує вельми
хитре та зухвале
вештається блудне
літує багате
не минає будень
і немає свята
у пошані дуті
горе-патріоти
істини забуті
зло у позолоті
Біблія Корану
вішає погони
вірять істукану
моляться мамоні
видають буклети
світові пронози
туляться поети
ближче біля прози
бестія лукава
рясу одягає
даленіє слава
і усе минає
зеленіють вруна
половіє жито
весело і сумно
у гартівні жити

                              02.2015

Я можу йти куди завгодно:
у веремію суєти,
у рай, у пекло нині модно.
І науково, і природно
медитувати у світи.

Іти з пустою головою –
ані вперед, ані назад.
Але нікуди – ні ногою...
Зручний для місії такої,
я не поет, а автомат.

Є і поранені, і вбиті,
і поки я іще живий,
то маю право говорити
про сльози матері пролиті
і кулі вирок роковий.

Не винуватий у любові
до Слова, що будує світ,
дарую братії по кро́ві
на рідній українській мові
її забутий заповіт.

Її обов’язок – молити
і Сина, й Духа, і Отця
надію – вірити і жити,
уміти ворога любити
до переможного кінця.

Але, доведений до краю
сугестіями звідусіль,
де ще плюють на хліб і сіль,
я на гашетку нажимаю.
Я не мішень. Я сам стріляю
і точно попадаю в ціль.

                              02.2015

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Позирати в квадратне віконце і
не побачити диво із див,
щось плести і плести охоронцеві
про ідею, систему й мотив,

а в умі пориватися мічено
(хоч немає тремтіння колін)
за складські та службові приміщення
до освітлених білим вітрин,

де ховає статуру завбачливо
поміж стендів, полиць і т.д.
недосяжний, щемкий, неоплачений,
п’ятилітній “Louis du Conte”.

22/01/15

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

Арії – із опери,
витязі – із казки...
Лицарі без докору
совісті? Будь-ласка.
Все минає нехотя.
Україна-мати
все чекає лебедя
з виродка-качати.
Може і кацапія
кане десь у Лету
і не буде царствія
карлика-атлета?
Може чого доброго
й іншого не буде
і орла дводзьобого
змінять на верблюда?
Може із двогорбого
буде косолапий?
Може у барліг його
легше заганяти?
Може упокояться
каїни-погани
і за щось помоляться,
наче християни?
Ой, немає звичного
алілу́я Сину.
Б’є ножем опричнина
братії у спину.
Мальчиші-нувориші
дочекались ночі.
Буржуїни-плохиші
витріщили очі.
І біди накоять ще
баї і бабаї.
Буде ще побоїще
з Дону до Дунаю.
Не поможе ратище
довго воювати.
Стукнуться лобами ще
світові гаранти.
Ми ще не за ґратами.
Є куди побігти.
Будуть ще проклятими
найманці-бандити.
Буде і опінія,
гряне перемога.
Упаде́ Бастилія
канібала злого.
Буде ще ротація
Путі на триколор,
Лєрки облігації –
на упавший долар,
Герпеса – на мафію,
гобліна – на няшу,
Ізії – на Рашію,
Азії – на Рашу.
Фронт – на опозицію,
порох – на пилюку,
хлам – на амуніцію,
на кілок падлюку...

Схаменеться братія
із чужої хати?

Буде охлократія
знову панувати?

                              

Ходить панна Рожа-Гожа,
Окропля малечу.
Нахиляється над ложем,
Гладить щічки, плечі...
- Кривоніжко, будеш першим!
- Ти пиши дурниці -
Надрукують, ніц не стерши...
- Ти фільмуй дрібницю...
- Ти зметай із клаптів суконь,
Вдягнуться невдахи...
Чар, недогляди, порука -
Виростає Цахес.
Всім красивий, хоч потвора.
Поробила фея.
В неї - мускус, мандрагора,
З пупсиком камея.

Є дівчата, є хлоп"ята
З цеху "Цахес-диво".
Наступаєш їм на п"яти...
Шкіряться глузливо:
- В нас і трони, і дзвіночки,
І хосен, і коні.
А чужі - займіть куточки,
Нишкніть в оболоні.



2015

Забігла я в улюблену книгарню,
в якій найкращі книги «Є».
- Порадите новинку гарну?
- Є "П'ятдесят відтінків" - «Fifty Shades of Grey».
Як написала, стала знаменита
Erika Mitchell з ніком E. L. James...

Придбала я "відтінки" і - читати…
Анастасія - копія моя
Незаймана - в тенетах лобуряки.
Вона - і Grey на ім'я Кристіян.

Пропав мій сон між сторінками книги.
Я прочитала залпом три томи
І, лиш заснула - чую, наче милість:
- Good morning, miss! Роботу не проспи!


20.01.2015

Твоя рука була в моєму лоні –
Два теплих пальці марили у сні.
Бо в сон прийшло оголене безсоння
Бажань обох. Стихії навісні!

Твоя рука мені розповідала
Про мене і про тебе, і про нас,
І про зникомість миті, що спіткала.
Про наше ХОЧУ в профіль і анфас.

Твоя рука – а ніби зряча! – сильна
Заграла в мені музику твою.
А ти дивився просто і непильно.
Як я в цю мить над прірвою стою.

Як я зірватись можу в прірву жаску
І падатиму па… па… в іншину.
Але не впасти, мабуть, - це фіаско
Твого бажання і мойого сну.

Твоя рука зайшла аж у судини.
Крізь усе тіло – квітами, руном…
Та раптом задзвенів старий будильник,
Щоб повернути голод нам обом.

Тож цілий день блукала моїм тілом
Шалена зграйка збурених комет.
Тому (а чи хотіла, не хотіла)
В собі носила твій нічний бешкет.

Весна 2012- зима 2015.

               І
Галюцинація Росії –
це небо
               жовто-голубе.
Хіпує нація-месія.
У неї лицарі –
                     злодії
із ветеранів КаҐеБе.

Сам Пу натягує пілотку.
Уключено автопілот.
Бойовики дають наводку.

А що удіємо, народ,
коли при владі ідіот,
що може
           натиснути кнопку?

У Рашії нема ума.
У Путіна гальма
                           немає.
На носі ядерна зима
і невідомо зокрема,
чого Америка чекає?

               ІІ
Які то ненаситні буржуї
оці чужі Америка-Європа.
Зате
        великі карлики
                           свої.
Як гарно скачуть оба
                       опа-опа.

Які вони пігмеї...
                      ...і орли,
богатирі у Раші на розпутті.
Але якого біса Ліліпуті
на себе красні ризи нап’яли?

Німіє православіє вселенське.
Блідніє сонцеликий Нурсултан,
і панікує бацька Лукашенко,
і Михаїл у Грузії не пан,
і Гавела нема
                         у Порошенка.

І не минає «Руськая вєсна».
І не літає з осені лелека.
Іде війна,
               загарбницька війна.
І як же до Америки далеко.

               ІІІ
Америка усіх навчає,
а їм – бананами об стінку.
А уявіть, –
               її немає.
Яку відкриємо сторінку?

Але – Америка погана!
Усе там є, а їй все мало.
Їй дуже треба –
                      мани-мани...
А може й
               українське сало?!

Окрім якогось ку-клукс-клана
вона ніяких бід не знала.
Не мала жодного тирана.
Усіх рабів повиживала.

І у Японії пальнула,
і у червоному В’єтнамі,
і Перл-Харбору
                       орігамі
чомусь усе ще не забула.

І не закрита й досі тема, –
яка Америка погана?!
І на адресу дяді Сема
одна за одною
                       догана.

А от Расєя дуже мила.
І лише підливає масло,
аби усе, що не згоріло,
гарячим полум’ям погасло.

І на Донбасі, і у Раші
про це
             по радіо казали, -
Її туземці всюди «наші».
Вони нікого не чіпали.

Ось вийде Рашія із п’янки
і забере конвой і танки.
Немає на Донбасі янкі?!?!?!
А є – озброєні макаки.

Але утремо янкі носа
і у Союзі так не буде,
аби якісь там негритоси
жили, неначе білі люди.

І як то боязно рашисту,
якщо у них таке настане, –
і із Бандерії – фашисти,
і із Америки – погани!

А Раша?
             О!
                     Які то браття!
Дає і забирає гроші
удвоє
                і утроє
                               довші.

І ради нашого розп’яття
усе роздмухує багаття...
Яка то
             Рашія
                           хороша!

                              15.2015

До кави додам кориці.
Мені так смакує просто.
Моєму натхненню й амбіціям
Сприяє. І творчому росту.
Звичайна кава – аркуш.
З корицею – вже рукопис.
Це мій поетичний фільварок –
Віршів полукіпки й копи.
Парує кава ізбоку.
Кориця пахне віршем.
Моя господарка нівроку.
Їй-Богу, аби не гірше.

14 січня 2015

Коби-Йоськи – видатні артисти
мирну лепту у війну несуть.
Де бандити і сепаратисти,
там і «супермени» тут-як-тут.

Патріоти п’ятої колони
Ліліпуті устеляють шлях.
І уже нап’ялює погони
ліквідатор і дегенерат.

Ліберали, психи, демагоги –
вся «еліта», наче на підбір.
З неуків – хороші педагоги.
Раша всюдисуща до сих пір.

І приймає клоуна Європа.
Є ще вояжери де-не-де.
Де плює на тактику Жирьопа,
Вова Пу стратегію веде.

Пики шаржу і карикатури
тероризмом завоняли світ.
Бережіться, жертви авантюри,
це у Раші заборонний плід.

Забуває, де свої, де «наші»
плем’я, довбануте на кіні.
І на Прєсні – мультики одні.

Охуын* Моголії і Раші,
і маґоґи**, наче на параші,
на блідому*** опають коні.

                              01.2015

У першій фазі рік новий,
а на плечах ще ціла ноша
не анонсованих надій,
які завіює пороша.

Снігуронька уже не та,
аби очарувати пресу.
І дід Мороз у ці свята
ще уподібнюється Крезу.

І сіє інеєм росу,
оплакує себе дощами
і, економлячи красу,
не умивається сльозами.

Зима циганкою зайшла,
украла віяло хуртечі
і підманула-підвела
надії нашої малечі.

Зате вітри у небесах
ще напинають опахала
найосіяннішої зали.

І не оплачена яса
не анонсує чудеса,
які ми так усі чекали.

                              01.2015

07-01-15

Коли потреба стане – перебути
і віднайдеться втрачений жетон,
коли забуте( як і незабуте) –
осяде шаром пилу на пальто,
сформованою часткою суспільства,
системи, колективу і т.д.

я повернуся у знайоме місто,
і місто буде, певно, золоте –

така уже традиція вертатись
в осінню пору, мокру та гірку,
така уже неоціненна вартість
банального епітета в рядку,
така уже жага себе пробудить:
холодними проспектами пройти,
і щоб навколо – посторонні люди,
а понад ними – небо і дроти,
і до кіоску мовчки продощитись –
ні спогаду, ні думки про земне –

і в синьому – та сама – продавщиця
не запитає паспорт у мене.

30.12.14

Тримаючись усталеного курсу,
Дніпровською продеренчить камаз,
коли до мене кафкіанський мусор
постукає у двері в темний час.

Напам`ять бурмотітиме закони,
згадає пару давніх позивних,
і вицвітатимуть пусті погони
у світлі, що спадатиме на них

згори, з обліпленої чимось лампи.
Не знаючи, за що такий візит,
я буду вибитий словесним штампом
із власних світобачень та орбіт,

і стриманих його обвинувачень
цілком достатньо буде для мети,
поставленої ним собі – що значить:
зв`язати руки, мовчки повести;

і нас, відрізавши шляхи до втечі,
дев`ятка по проспекту понесе,
і провінційний вишгородський вечір
ніяк не зреагує на це все:

причалюють на набережну тонни;
дорогою розлите світло ГЕС;
на задньому сидінні – Посторонній;
холодне мерехтіння перехресть.

22.12.2014

Минають і зима, і літо,
і юні роки, й золоті.
І важко долю заслужити,
аби уміти легко жити
і об'явитись у житті.

Не новина – любити слово,
що людям спати не дає.
Нове – це хоч би випадково
старе не повторити знову,
але освоїти своє.

Усе лишається слідами
на нерозталому снігу.
А потім зійде ручаями
по траєкторії до ями,
де і пропаде на бігу.

А захотілось наслідити –
по іншій лінії іди:
по колу, еліпсу – туди,
де ще шукають слідопити,
піднявши камені і плити,
чиїсь заплутані сліди.

                                2014

Наївно не чекай, що терен вродить
Тобі плодів медових три коші,
Колючий лиш очікує нагоди,
Аби шипом торкнутися душі.

Хоч ягідки, як у чорнявки очі,
Ясою звабні, та терпкі без меж,
Ти і донині голову морочиш,
Що поміж них солодку віднайдеш…

05.01.15

Поет і муза. Ранок шкереберть.
А так кортіло спати о четвертій,
але, поете: жіночку не сердь,
якщо собі не хочеш римо-смерті.
Отож терпи усяк її каприз,
іди у ніч, як мачо на арену,
своє робить. За те отримай приз –
ошатне слово і жагу натхнену.

23.12.2014

Хоча, можливо, рано
ділити все на касти,
але відсутні плани
і новорічний настрій.

У гонці варто сісти:
межа пробігу – де ж ти?
Не стати медалістом,
а виспатись нарешті.

Ще є куди тікати,
котитися – тим паче.
Унеможливлю втрати:
продам останню пачку.

Гірлянди та обличчя
у сірих шпальтах вікон.

Писати ближче, нижче.

Дожити до канікул.

18.02.2014

Ты мило, спокойно
Все делал мне больно.
Возможно, невольно.
Ужасно болело,
А я все терпела...
И вот – надоело!
Скажу тебе смело:
Довольно! Довольно!
Хоть было прикольно,
Но осточертело!
Такое вот дело!
Прости, если больно
Я скалкой задела…

2014

Омана мрії – полиновий мрець,
та солодко устелені дороги
поміж баюр до сяючих фортець.
На брамі окрик – чуда-юда роги.
Окремо Цербер – це заброда-пес:
колись щеня прибилося до двору,
тепер гарчить на землю із небес,
перетворившись у гидку потвору.

Шинок глагола – кожен п’є своє
(борець за долю й раб чужої волі),
а так, сп’янівши, чашу пійла б’є,
бо все – ніщо і королі всі голі.
А потім вже, з похмілля – каяття
і Церберу цукрову кістку нести.
Такі собі хаптурні почуття
заради недосяжної фієсти.

Триглавого за вуха потріпай,
та стережися… спиною до нього,
бо нині свято – ходить Миколай,
а ти у руб’ї вийдеш до святого.

19.12.2014

було тут

в саду спокус негожий день сльота
на кирзаках пудові гирі грязі
пізнання путь завів у болота
уже запізно з гирями у князі

а хтось устиг без яблук і труда
як на нічну останню електричку
услід сичать спокушені літа
до раю пропонуючи відмичку

у погребі запаси із оман
з надії і розвінчаної віри
і приятель гранчастий істукан
на схилі віку устаканив міри

даруйте учорашні надбання
червлені зорі і космічні кроки
натще видіння випили зрання
і кличуть у минуле лже-пророки

туман у полі річкою імла
і у душі гостює часто темінь
життя мігрує в розпач із тепла
терпцю щоразу попустивши ремінь

утім усе кінчається колись
і паски зотлівають в іго-часі
нема месії яблуні молись
і хай бояться боси на Парнасі

14.12.2014

Усім світає у віконці,
і хай сіяє житіє,
допоки сушиться на сонці
моє перепране досьє.

Що я колючий – це не докір,
але така моя душа.
Люблю людей, що чинять опір
і не бояться відкоша.

І як сказати, – я не буду, –
коли іще торую шлях,
коли куповану Іуду
упізнаю по трьох словах?

Якщо і нині, як дрімаю,
у зазіханні на чуже
у сновидіннях обнімаю
велику хмару в негліже.

І жіночок люблю із перцем.
І може є така одна.
Але моє розбите серце
уже не склеїть і вона.

І все ж боюся я найбільше
моїх сусідів і братів...
Від них піду Олегом віщим
у кращий із усіх світів.

То й не жалію я нікого,
хто сиротіє в чужині,
як соломина на стерні.

Чого так хочеться отого
«і золотого, й дорогого,»
що віджило у тій «страні»?

                              12.2014

У кожного є місце у коші,
аби не бути осторонь ніколи,
описуючи митарства душі
на творчих сторінках цієї школи.

І у юрмі любителів-майстрів
чекаємо, щоб наше зазвучало.
У мене тут немає ворогів,
є друзі і байдужих є немало.

І «наші люди» – все одно мої –
і знані, і незнані – всі поети.
У колі цьому всі, як є, свої
без пієтету і авторитету.

Який не обираємо сюжет,
а не угодиш сутенерці моді.
Читач собі подивиться, та й годі,
але оцінить все-таки поет.

Хоч знали і самі собі ціну,
коли ще відкривали цілину
фантазій, ураганів і цунамі,
коли про Соловки і Колиму,
відомо і від кого, і чому,
закопували рукопис у ямі.

Коли творили Божі янголи́,
а витворяли чаполоч і сволоч,
нам висуватись не було коли,
і поки виживали як могли,
ваяли таті, кроїв Каганович,
а авторами знатними були
дві лярви – Бузина і Янукович.

Тепер війна чатує за вікном.
Та не затерті пам’яті скрижалі,
і час охороняє за замком
такі іще нечувані деталі,
яким би краще нишком у підвалі
ще почивати непробудним сном.

                              12.2014

А я мовчав, коли ти говорила
і говорив, коли казала: фас!
За двійко тижнів песика навчила,
а я чим гірше – в профіль і анфас?

* * *
Що правило, що винятку не має?
Суворе вето? Видозмін табу?
Іржавий сумнів догму роз'їдає,
а там одне суцільне "марабу"!

* * *
Кохався у словах, шукаючи родзинки,
і глибину шукань любив не менше слів.
Ховав свої скарби до творчої торбинки,
а якось зирк туди – вінок із реп'яхів.

* * *
Думати за себе – це нормально,
думати за інших – привілей.
Та останнє надто не реально,
якщо ум – занедбаний спудей.

* * *
Умом Россию не понять
и здравым смыслом не измерить.
То может в ту Рассею-мать
тем, кто с умом, не стоит верить?

06.12.2014

* * *
Якщо вода не тече під камінь, а гора не йде до Магомета, то це їх проблеми: пліснявої каменюки і непереконливого Магомета. У мене особисто усе гаразд: зручний диван, нова сантехніка і слухняна жінка.

Стукайте і вам відкриють – стукав, стукав, тільки сусідів розізлив. Знав, що ніхто не відчинить, але гіркота від загублених ключів вимагала хоч якоїсь дії.

Те, що не убиває, робить нас сильнішими – після тижня непробудної пиятики відчув такий приплив сил, що одним махом сімох із ліжка змахнув. Посягнули такі собі зелененькі на мій особистий простір і галдять, галдять…

Кесарю – кесареве, Богу – Богове.
- А якщо я – атеїст і активіст тіньової економіки? Що, невже все моє?
- Ач, губу розкотив, а Дах?

Якщо побачив свою дружину у ліжку із чужим чоловіком не спіши говорити: Не вірю!
А може вона тобі зраджує?

Перший матюк озвучив невідомо хто, де і коли. Але на пам’ятник, певно, заслуговує. Міг би і каменюку метнути, як завжди, а так заснував засади компромісного спілкування.

11-12.2014

А та рима, що любов,
хоче крові і є кров
всупереч естетиці естетів.
На плечах несе поет
заяложений сюжет,
нерозлучну пару еполетів.

Що робити, якщо знов
уліза до тями кров,
спокушає серце кроволюба.
Як не є, натхнення є,
і римую я своє,
сам себе не скубаю за чуба.

Зауваги поборов,
все спихнув на тую кров,
що в душі аматора бунтує.
Глеки ліплять пресвяті –
так буває у житті,
як потребу підміняє всує.

Від судилищ і обмов
оберегом маю кров,
може, зо п’ять літрів без стакана.
П’явка пісної жаги
склянку випила снаги
і кровить уяви свіжа рана.

До лікарні я пішов,
у пробірку приснув кров.
Добре є – аналізи у нормі!
Маю довідку про це,
користаю топ-слівце
і тримаю так себе у формі.

Як блукаю в хащі мов,
то нечисту ганю кров
і удачу кличу на підмогу.
Але нетрі, сон і лінь
насилають чорну тінь
на мою лікнепівську дорогу.

Ось зима – запас я дров.
Диво-пічка гріє кров,
щоб наснага не зробила драла.
Цілий день сиджу в теплі,
сил черпаю від землі,
тільки би кебета не пропала.

А весна – зело дібров.
Забуяє яро кров
і потягне в поетичні висі.
Далі літо – жарота,
для любові – ліпота,
тільки трохи усихають мислі.

Осінь – час для молитов.
Очищають рідну кров
каяння і увертюра посту.
Мить прозріння – не моє.
Хиба знов бере своє
і стоїть на перепоні росту.

У кінці – ядро основ:
поетично-бідна кров
у ярмо рефрену повертає.
Я і далі би ішов,
але годі, рима «кров»
й так на троні блуду возсідає.

08.12.2014

Напоготові торбини і клунки.
Всюди приймає земля.
Наші і в Раші, і тут – подарунки:
і яничари, й манкурти, й ушуйки,
і патріоти кишені і шлунку,
і кривослав’я Кремля.

І́ди виписують Брути новітні,
змоченим кров’ю пером,
внутрішньо темні, а зовні – привітні,
судячи націю із підворітні,
вірші читаючи Новозавітні,
а пам’ятають – зеро.

І про Бандерію, і про Вітчизну,
і про життя в боротьбі
все ще прямуючі до комунізму,
і переповнені духом фашизму,
перепираючи чорну білизну
і Україні, й собі.

Господи, скільки всього несусвітнього,
чорного, злого, убивчого, грішного
у ойкумені Твоїй.

Боже, чекаємо реанімації,
бо на закони єдиної нації
поки немає надій.


                              11.2014

«Як куля в лоб, то куля в лоб!
Зате все справедливо!»
Навіщо кров? Для чого? Щоб
лиш бідкатись тужливо.

Минувся час, та й не один
(актори, гасла, сцена),
і у душі гірчить полин,
душа немов перчена.

Якщо не зараз, то коли,
хоч дрібку для народу.
Чи далі ми оті козли,
що мекають зісподу?

На полі мрій зросла снага,
та косарі з косою
її під корінь. Ми – трава
з кривавою росою?

Багато слів та мало діл –
такі у нас печалі.
Їх дев'ять є, пекельних кіл.
Вже шість пройшли, а далі?

Заплаче мати в котрий раз
і знову кача плине.
Стає щоразу менше нас –
вмирає, їде, гине…

У Ярославни сліз катма,
немає і княгині.
І зріє в юрмищі «Ганьба!»,
уже не вчора – нині.

Якщо так станеться і знов
омана запанує,
вже не кричи, що куля в лоб,
бо то таке, почує…

26.11.2014

У колі днів сидить лукавий час,
тасує й пропонує карти-мрії.
Хто скаже "пас", а хто візьме на "раз" –
у прикупі дві доленьки-повії.

Одна марою затуманить ум,
розкаже про пишноти цього світу,
а інша заведе у чорний глум,
де каянь нуль і безплідь заповіту.

А час шепоче: це твоє, бери.
Жагою заплідни його суцвіття.
Що поза паєм – полум’ям гори.
Нащо тобі ще сльози лихоліття?

Гоню цей час лукавого життя,
та він стоїть у шатах сьогодення.
Свят-вечір буде і пісна кутя –
чи не захоче Божого прощення?

25.11.2014

Червона кішка – марево багряне.
Тече життя між пальцями епох.
А чи надовго пальців часу стане?
У небо слів росте чортополох.

Стають навдибки ті, що менші ростом,
або щаблями лізуть догори.
Запалені жагою, а чи просто
омріяні, вливаються до гри.

- Лови удачу! – як одне із правил
для юрмища позерів і личин:
хто ставить на зеро, хто робить double,
долаючи дорогу до вершин.

Зірве топ-куш якийсь обранець долі
і, з криком Єс! гасаючи півдня,
впаде у транс, де мари напівголі
уже сідлають білого коня.

А інші до круп’є стають у чергу
за долею, за фішкою, чи так.
І той, що грища наглядає зверху,
хто б що не думав, а усе ж мастак.

Такою грою наділити глину,
піддатливу, аморфну і м’яку…
Кидаю жереб. Око часоплину
буравить плоть до ребер кістяку.

22.11.2014

Сказала жінка: «Ти – непотріб!
Невдаха, чуєш, із невдах!
За течіє́ю плинеш вкотре -
Від тебе в мене їде дах!»

І я побрів собі неквапом,
Щоб не вертатись звідтіля,
Туди, де сніг шорсткий, лапатий
І де замети на полях,

Де вітер дме в лице щосили
І жужмом сніг у очі б’є,
А хуртовина ніби квилить -
І в ній промовив: «Це – моє».


10.11.2014

Бернард казав, що всі ми ідіоти.
Ми прагнемо угору, туди де смолоскип.
Минаємо усі життєві перешкоди,
але бік форд уже горить.
Не помічаємо задишки і тривоги.
У серці біль і плевра шелестить.
Запалення бронхіти і саркоми.
А ти гадав що він недогорить?
Нажаль горить палючим сірим димом.
Що ти його з легень так часто видихав.
Тепер ти зрозумів, що нам Бернард заповідав?
Та пізно друже дертися у гору.
Ти ж розумієш це остання мить.
Упавши ти не встанеш вже ніколи !
Бікфордів шнур усе горить, горить !

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

Усе є вибір – як в житті рости:
у шир довкілля з епіцентром в пузі,
а чи угору яблуні трясти,
а чи униз, скоряючись недузі.

Усе є вибір… Господи, прости.
Забув про душу – от що серце крає.
А їй куди, приземленій, рости,
якщо вона у сні вже не літає.

19.11.2014

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

Колись настане День, мине твоє життя,
Чи в світі цьому чи уже в труні
Про тебе скажуть: «Жив для Майбуття!»,
Або гидливо чвиркнуть – у лайні.
Ні-ні. Не правний нас ніхто судить,
Бож навіть Бог і той грішити міг,
Та час від часу думаєш про мить,
Й останню постіль, у яку би ліг.
Коли пливе байдужий час навкруг,
Лиш ти, як вир, шукаєш шлях новий,
І крізь ворожий стрій думок-недуг
До чогось прагнеш, доки ще живий.
Підйом-падіння, знову те саме.
Це рух по колу, чи таки вперед?
Щось спонукає, ніби в спину дме,
Полишиш пам’ять гірку, ачи мед?...

Ераст Іваніцький, листопад 2013р.

Ідея-фікс, що люди – браття.
Тече і хлюпає ріка,
десь уночі горить багаття
і чинить суд своя рука.

Ріка, ріка… в ній тоне суще,
плисти втомившись у воді.
Галера. Мостик. Злоімуще.
І нижній ярус – там «святі».

Наглядачі, як ланка долі.
Стікає піт з понурих днів.
Обжився раб у звичній ролі –
ну що за рай без стусанів?

У колі ниці і багатства
ідея-фікс не проживе.
Хіба її у пута рабства?
Хай бідолаха вік гребе.

Багаття душу не зігріє,
а тіло трохи, абияк.
Жаринка щастя сонцем тліє,
в блаватку рядиться будяк.

Ніч у степу – безмежжя неба.
Палахкотять примари мрій.
Хтось утікає з того степу.
Серед чужих давно він свій.

Ідея-фікс згорає в часі
і гріє помисли лихі.
Шумує зло у біомасі.
Чи біо винен? Мабуть, ні…

Своя рука – своя владика.
Поліно в оці – то дурняк.
Краватка, гонор, сита пика.
А що в душі? Живе слизняк.

Мажорів їде авто-рота.
Обличчя-мім, щілини уст.
пихою сповнені істоти,
зате в кишені «мані» хруст.

Ідея-фікс на дні моралі:
багно, почвара, сморід дня.
Сідлає гнів у чорні далі
свого огненного коня.

Та залишилася надія,
ця довгожителька життя –
прийдЕ сіяч і сон посіє,
а в ньому ера золота.

18.11.2014

Любов і кров – спокусливо близькі.
Таврує час поношені обличчя,
личини слів, та рими ті слизькі
мандрують із сторіччя у сторіччя.

Ось Дилетант шукає слово «кров»
в означеннях аматорського блуду
і плутає бажання та любов
у світі упередженого суду.

А ось Митець згори хулить: Ганьба!
Не гоже йти, де ходжена дорога,
достойний путь – затаєна тропа,
де хтось колись убив єдинорога.

А може – вибирає кожен сам,
блукаючи в гармоніях бедламу,
бо є надія, що духовний храм
оцінить сенс й уживаного краму.

17.11.2014