Янголи й демони лиш посміхалися,
Як рвалися бомби і сили втрачалися,
Гинули воїни в українській землі,
Тонули хоробро в гарячій крові.
Горіли ліси, розривались касетами,
Вбивали там ворога вогняними беретами.
Діти вмирали і просто губилися
На чужій території і просто втомилися.
Вагітним жінкам зет вирізалося,
Бог лиш дивився, а демони гралися.
Трупи знаходили в траві і смітті
До того байдужими були святі.
Газом труєні вмираючі воїни,
В будинках розквітли великі пробоїни.
Весь Західний світ занепокоєний
Та покарання досі не скоєно.
Перемогти українці старалися,
Та лиш в окопах просто стиралися…
Бог був байдужим, а демони гралися…
17.11.2024

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

Три мовні відеоверсії одного вірша:

Українська

Англійська

Іспанська

Димить пора вечірня листопаду,
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.

І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.

А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.

Рятуємся гарячим чаєм вдома,
У затишку зникає денна втома.

І згадуєм про радощі і втрати,
А листопад нам свіжі стелить рядна.

Кажуть обкладуть податком сало,
бо із дров навару не ого.
«Слугам», що не дайте все замало,
а багацько хочеться всього.
Для коханки треба діаманти,
для дружини шубу із песця...
Ну і що, що лізуть окупанти?
То жаска народу нечисть ця.
Думаєте дно уже пробито?
Фіга з маком, байка для рабів.
Щоб грішми наповнити корито –
ПДВ піднімуть на мерців.
16.11.24р.

Той, хто танцює бариню,
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,
щоб подорослівші діти
згадали, що таке гра,
щоб болем серця прошиті
загоїлись після ран…
Той, хто танцює бариню,
час настав каяття -
хрещення Божою карою…
Поверни нам життя!

2024 рік

Зненацька гавкнула собака,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.
В суціль затемненій квартирі
Чаїлись вдвох, як у труні, -
Дививсь на все це голуб миру
В тремтливій рамці на стіні...
16.11.24

І я ніч запалю,
Всі зірки позбираю,
Хмари всі розжену,
Місяць з неба зніму.

Бо тебе лиш одну,
У цьому світі кохаю,
І для тебе єдина,
Все це разом зроблю.

І не знаю я днини,
Де без тебе літаю,
Своїм серцем палким,
Я ліси спопеляю.

Твої радісні очі
Не забути мені.
Я тебе, моя мила,
Бачу в кожному сні.

Я хоч плавати вмію,
Та без тебе тону.
Я втрачаю надію,
Лиш тобою живу.

Моє місячне сяйво,
Промінь в темній порі,
Я на тебе чекаю,
У наступнім житті…

16.11.2024

Поміж негоди, поміж невзгод
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного

Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань
В колі в приватному, тощо…

Поміж свобод, і поміж корон
Поміж тих знаків — навзаєм
Кожне життя, насправді, це — Сон,
Не переплутайте з Раєм…
05.11.2024.

«Па хахлам! Агонь!» – 
А далі що? Тут пів години лету.
Ця ніч комусь остання на землі.
Переплелись бездушна лють ракети
та вбивча бездуховність москалів.
А з ким Господь? Наразі невідомо.
Щоб не було, тримати, друже, стрій.
Ті нелюди порушили свідомо
найголовнішу заповідь: Не вбий!
15.11.24.

Росіє малохольна,– ух ти! Де ти?
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..

Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
оце звіряче рило москаля...
усього ж бо не донесе у пекло,
хоча воно і близько відсіля.

Загарбане не вивезе обозом,
не відає, які вони дурні
і москалі із далеку смішні,
і косоокі бонзи під наркозом,
і янкі, укорочені на розум,
і ліліпути цирку на війні.

11.2024

Жбурляю камінь, як гранату,
В той бік, де взявся жаром схід, –
Чиню сусідові відплату
За покалічений мій рід.
Прокльони шлю і тичу дулі
У бік того, хто дотепер
Живе безрадісно минулим
І в кім інстинкт тварин не вмер.
За ранні смерті та каліцтво
В життя залюблених людей, –
Плюю в зіниці сороміцькі
Й чекаю радісних вістей.
15.11.24

Зимові сни рум’янцем на щоці.
Їх не лякає втомлена завія.
Метелиця під вікнами засіє
і ти заснеш із книгою в руці.
Борвій завиє під твоїм вікном,
гілки зашкряботять посеред ночі,
але безсилі духи поторочі
перед зимовим, найсолодшим сном.
І тільки на кущах снігів снопи
підкреслюють цю чарівну казковість,
яку зима дарує та натомість:
далеко ранок, а наразі – спи.
15.11.24р.

Умовно кажучи — капець
Теплу жовтневому… теплу
Он навіть вибіг вітерець
В похилу змочену хулу…
Ще тільки бавився теплом
Учора з дітьми залюбки,
Тепер не вітер, вітролом
Не вистачає коцюби…
Назвав би хто — Баба Яга…
Не помилився би, їй богу
Сиджу і тявкаю… ага,
Не викликатиму підмогу…
03.11.2024.

Небеса дриготіли - прорив залізяччям,
Яке несамовито мчалось до когось.
Враз вдалині вибухало зовсім незряче,
У полі голім, чи десь за сивим рогом.
А часто летіло оскаженіло-бридко
І падало, - розриваючи будинки.
Лилися сльози дощами по мідних ринвах,
Руїни...спаплюжені, зламані спини.
Повітря чуттєво димилося, гірчило.
Горіло полум'я у душах невинних,
Пекло, ніби все вкрилось припудрене чилі.
Найбільше лихо відчувала людина.
Трясло харків'ян, мов у пропасниці. Лунко.
В Запоріжжі рятувальників скосило.
Пронизувало до болю страшне відлуння,
Просили допомоги в Божої сили.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.

О Небожителько, зійди в мої обійми!
Богине, на мої молитви відгукнися!
Ти б знала, люба, як набридло бути сильним,
Як серце рветься твоїй волі підкоритись.

Блаженством є відчуть твої, кохана, руки
У себе на долонях і кожен пальчик твій
Зацілувати, щоб серде́нька твого стукіт
Наповнив простір весь, немов набатний бій.

Наповнений тобою, впа́ду на коліна
І голову свою щонижче похилю...
Поглянь, моя єдина, наскільки я сумирний,
І мною владарюй – про це одне молю!

2010

До моря я не встиг. Ріки оминав.
І пристало горе. Себе пізнавав…
Тиха заводь поруч — тема для казок…
У відлунні «небож» чути слово «Бог».
Скільки треба «того», щоб «проснувся» світ?
Знов не та дорога… знову абеліт…

Абеліт - вибухова суміш
03.11.2024.

Уже сказати, певно, треба,
Що, свій прискорюючи плин,
Я так наблизився до неба,
Що чую шурхоти хмарин.
Зневіра, туга і розпука
Мене терзають без пуття, –
Не можу вирватися з муки
Свого стражденного життя.
Можливо станеться, що згину
І, може статися, що – ні,
Бо ще зарано в домовину
Лягати дужому мені.
Нехай цей вірш звучить, як докір
Мені за настроїв падіж, –
За те, що нині слабший опір
Чиню недузі, ніж раніш…
14.11.24

 
моя ненависть тиха & беззбройна
сезон осінній час реприз
еринії збирають вогкий хмиз
іржавіє усе зелене щойно
 
жнива на заході на сході форс мажор
неконвенційні офензиви
підносить свій ліхтар осяйний діва
& кряче крук імення невермор
 
 
 ✴
 
передостанні чи останні нетлі
сепійний сіючи пилок
намарно б’ються у віконне скло
як спомини в серця затерплі
 
несамовитий шелест злив нічних
негаласливий & нервовий
прохоплюється ізнічев’я
мовби
хори тойбічні відправляють
по живих
 
 
 
 
 
 
 
 

Подивишся на зорі — і пропав...

Село дріма під ковдрою із хмар...

Ніч тепла, наче став, а на глибинах — сон,

Занурюється в мул, немов столітній сом...

"Спочатку було Слово!" То хто ж таке сказав?

Було зірок мовчання і запах літніх трав,

І не було людей, і не було держав,

І пекла не було, бо не було підстав...

Отож, дивись на зорі, поки не пропав,

Вони тобі не збрешуть, як би не благав.

То бог цілує в тім'я, а смерть — завжди в чоло...

Спочатку була тиша... А слова не було...


2024-11-13

Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

Літак пролітає немов би минає вічність.
Фасади домів розвернули на північ дахи.
Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,
І торкаєшся без руки.

І зникає блакить відкриваючи безвість мови,
І виманюють зорі розширити власне вікно.
Там — осяяні хмари неначе перина любові,
Описали твоє стегно.

13.09.2023

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хоч його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Він пише щоденно тобі,
В пустій, мятежній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пише про місяць, що світить в пітьмі
Світить ще тьмяно, та немов мимовільно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, мятежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, мятежні
Похмурі, відчуваю їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би чекаю
На ранок і перше проміння
Та губи твої, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну тебе, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не чекаю на сходу хвилину

Будь ласочка, і ти оглянись
Заволоко із диму і крові…
Кілька жменьок, дозволь їм уввись
Кілька крапель лиши для Любові

Оминем коли відчай і страх,
І розвіються хмари у небі,
А вже з крові і диму той прах
Переродить, як завше, Наш Лебідь…

Може й так, на Чернечій горі…
Може й ні, чи у Київській Лаврі
Але знай, що в майбутній порі
Доведеться провітрить гербарій…

( Але нині, прошу, оглянись… )
03.11.2024.

Ховається за листопадом грудень,
шукає вітер схов у димарі,
а білий сніг ще неодмінно буде
і сонце червоніти на зорі,
і Божий день народиться в безденні,
впаде до ніг уже коротша тінь.
Засіється на рік новий із жмені,
в якій змішались жито і ячмінь
і ластівка поселиться в обійсті,
багаті будуть врожаєм жнива
і не важливо у селі чи місті
полине світ у таїнство Різдва.
13.11.24р.

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я від чутого погляд похнюпив
І сидів нерухомо від слів,
Як юнак спотикався об трупи
Та від страху між ними тремтів.
Як зі смертю водив перегони
По уламках зруйнованих стін, –
Як довідавсь про скиди із дронів
І розльоти осколків од мін.
Як бував на плечі побратима
І як здійснював помсту над кимсь, –
Як затято і невтомимо
Він за волю омріяну бивсь.
Він не скаржився зовсім на долю
І не злився ніяк на совбез,
Тільки корчився трохи від болю,
Проклинаючи мовчки протез...
13.11.24

І не страшно, що ми самотні,
І не боляче, що непотрібні.
Тільки сумно, що люди жорстокі,
Хоч ми лагідні з ними й привітні.

Скільки щирих сердець у безодні
Загубилося в пошуках світла.
Та чомусь у взаємах сьогодні
Теплота часто тліє, мов іскра.

Ми даруєм любов без вагання,
А у відповідь — тиша й печаль.
Та нехай наша сила кохання
Буде світлом у морі страждання.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

Ця жінка, ніби осінь золотава.
Ще світла, гарна, щира і ласкава.
Вона така, як осінь ця казкова.
Душа її – феєрія квіткова.

Ця жінка – осінь, пані загадкова.
Вона, як тиша щемна, світанкова.
Хоча життя біжить, як літня злива.
В задумі йде, але в душі щаслива.

Ця жінка – осінь серцем не зміліла.
Така красива, добра, ніжна, мила.
Вона, як леді, стильна і чарІвна.
Іде собі у осінь, мов царівна.

12.11.2024

П’ять годин підряд і пішки
І назустріч — п’ять годин…
І згадались крики кішки,
Кілька бутлів сухих вин…

Щось не склалось, зупинились
Ні, щоб вимовить: — Ночліг,
Мізки залишком промили
Як-не-як, а оберіг…

Завтра знову на світанку
В п’ять, о п’ятій, знову в п’ять
Кави спершу філіжанку
Щоби з горя не зів’ять…
02.11.2024.

І.Д-П.

Зелене, жовте, золоте…
А вітер враз все зніс косою..
Ван Гог, Гоген, Моне, Мане,
Мигтіння слайдів над тобою.

Твоя ж бо осінь золота.
І тепла, добра, милостива.
Прийшла вже мудрості пора,
Хоч роль у тебе спокуслива.

Після світанків темна ніч
І це гойдання не злостиве.
Несе тебе від протиріч
До розуміння цього дива

Та не зважай, все буде ще.
І сон і літо, нічні зорі.
І теплий дощ, кохання щем.
З вітрилом човен десь у морі.

Лиш треба жити, просто йти.
Не мудрувати і не скніти.
Життя розставить всі крапки,
А від нудьги врятують діти.

До поки твориться – твори
Добра посій насіння.
Прощай і вір, люби, моли
Бо всіх чекає воскресіння.
Ю.В. 1.11.2023

Венері я й Ероту вірний фан,
Хоч нині дід, не хлопчик безбородий.
У щічки цілуватися - лафа,
А в губці - позаземна насолода.

А той, хто не цілується - глупак,
Жаготні цьоми додають наснаги.
Хапай красу ручицями за карк
І пий із вуст меди під охи й ахи.

А схоче мавка в інше місце цмок,
То не вагайся! А штурмуй Говерлу!
Аби у неї сексуальний шок
Добу тримався. Зрозумів, братело?

І хай розпухлі варги день і ніч
Болітимуть (а ще ж іти на працю!).
Не стачить сил? Ну, що ж, мене поклич!
Допоможу з цілунками хирлявцю.

12.11.2024р.

Кілька хвилин на початку дня
розмірковуй про свої плани.
Хай буде справа лише одна,
але зроблена - бездоганно.

Я і не думав писати цей вірш -
спочатку було нецікаво,
коли справи є важливі більш…
Але ж написав під час кави.

2024 рік

Сповита темрявою тиша.
Земного спокою доба.
Поснули в теплих нірках миші,
Кота позбавивши забав.
Згустіла швидко ніч осіння.
Хитання тіней мовчазних, –
І безкінечні сновидіння,
Чи напівсонний стан без них.
І так від вечора до ранку
В цей час буває з року в рік, –
Мов материнські колисанки
Вчуваю я не звіддалік.
Світає мляво, неохоче,
Без ранніх птичих голосів, –
Дарує осінь довгі ночі
Та череду приємних снів...
12.11.24

– Скажи, інь чи янь?
– У чому різниця?
– Ти, просто поглянь, –
гуляє столиця,
пирує під час чуми.
Злетілись круки
з кремлівської вежі,
а тим залюбки
у жерлі пожежі
поласувати – людьми.
І плоть від крові
це чи кров од плоті.
Вмерти готові?
Сьогодні на сході
поляжете всі кістьми.
У Києві – пир чуми.
12.11.24р.

 
Як у темряві нічній, що лиш випадком оживає у виблисках
нірвани на вікнах інших людей, в’язнучи трясовиною
відчаю, котрий загострює розуміння, що все, чим я є –
результат власних дій. Коли будь-що навколо, навіть
кухонна стеля розпадається й сиплеться, беззастережно
Покинутий, біля отвору джерела, я дивлюся з подивом – чому
й навіщо. У такі часи що існують мабуть лиш для мене, але
все ж реальні, якби міг я спілкуватись, а промовляння й
донесення душі сягало би цілей, хай навіть слова мої
претензійні, бентежать та відштовхують тебе, дозволь згадати
про пілігрима, який прохав зустрічі з Далай Ламою. Перш він
мусив провести п’ять років у спогляданні. Через п’ять років
його ввели в покій Далай Лами, котрий казав, «Сину мій
що ти бажаєш знати?» Пілігрим казав, «Я хочу розуміння
життя, батько» Далай Лама тоді всміхнувся й казав
«Сину мій, життя ~ то в’юнке стебло, чи не так?»
 
 
Виблиски Нірвани
 
Вхопивши міцно, іншим нице
Для когось істина, й брехня
Високолобим не до того
Фома Невірний? А де він?
Пишу дохідливіш усім
Отій, що вже нема зі мною
Часами важко, то є горе
 
Іще говорять Джізес бідноту був лікував
Схиляв невірних його згляд – немов з-за ґрат
Оскільки я почав есе
Чому б не висловити все
Хай час від часу, дивний факт
Мені бракує слів, ось так
 
 
Чаї ганяли в цирку
 
Чаї ганяли в цирку
І Джимі був, Король
В кільце скакав
& брів по линві
І сяєво того
Ревматичного софіта
Пролилося на піджак
Хоч юрба скажено хлопала
Не в’їхавши у жарт
 
Чаї ганяли в цирку
Хай згоди не дійти
Жонглер танцює
Кінь гарцює
Кловни кловнять що дурнí
Слони, від пипки до хвостів
Ані гугу, мовчать
Юрба скажено хлопає
І не в’їжджає в жарт
 
 
Осінь Прощань із Глуздом
 
Восени прощань із глуздом
Сивиною просяйну
Молоко між часом вурдиться
Що мені казати, ну
Як на висловлені мислі
(Без прощальної строфи)
Друзі всі мої знайшлися б
Їх словами подушив б
 
Восени прощань із глуздом
Ненадовго щось найде
Ночі зробляться темніші
Світло силу-через вдень
Речі, у які я вірив
Недоречні вже мені
Бо знаття чимдуж трудніше
І брудніше трудодні
 
 
В душу свою глянь
 
От був би я філософ
Лиха би не відбулось
Але суну мов наосліп
Ясне діло, воздалося
За провину сибаритства
Хоч правда нагорі
Я життя марную між мерців
Що в марноті й страхоті
Смерті, хоч би в ній не певні
Чи життя, хоч без контролю
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
Казали, що я мудрий
Мислили, що я дурний
Немає зиску так чи сяк
Я би мудрим став умить
Бо урок дає навчання
Як навчить мене, я б міг
Все допитливим відкрито
Шукай побіля ніг
Або, як щось ти відаєш
Слідкуй за циферблатом
За тих, котрі зневірились
І не переконати. . . .
 
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще один холодний день у пеклі,
дрова підлетіли у ціні…
Холодно старій бабусі Веклі,
та світлина Вови на стіні!

Мабуть непереливки у нього,
помахала скумбрія хвостом,
обломилась братня допомога –
не поможуть навіть три по сто…

Ніколи помитись, поголитись,
одягнути випраний жакет…
Як за кілька місяців з’явитись
до самого Трампа на бенкет?!.

І сидить старенька, метикує,
голова опухла від порад.
Їй не лише розуму бракує,
а надворі – тільки листопад…

Вимір у доларах, євро і гривнях.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.

Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
Тягнуться ріки зусюди брехні.

Піони, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш

О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, демонструєш світу краї

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила, ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима цей сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу.

Ще не погасли смолоскипи
та все чутніше клич сурми,
коли борвій в борні захрипне,
безсмертний фенікс хай крильми
його огорне в піднебессі,
там, де живуть війни громи…
а ми і з попелу воскреснем,
щоб народитися – Людьми.
11.11.24р.

Двір холоне та іскриться –
Розпочався листопад, –
Довгополу багряницю
Став знімати з себе сад.
Неоднаковим покровом
Укривається земля, –
Шар товстий окрай будови
Двір теплом не звеселя.
Тільки я радію нині,
Що в оці вітристі дні
Листя купчиться під тином,
Посередині – ні-ні.
Раз не всюди позолота
Невгомонно шурхотить, –
Менше матиму роботи
І не скнітиму щомить.
11.11.24

Прийшла вечірня прохолода
Коли про неї вже й забули
І більшість вже із нас поснули
Встелились душами до долу
І навіть хрипу не почули…
Що значить мати кока-колу

Хутенько в сни ті одяглися
Перехристились, вийшли з тіла
А те із тим, що наболіло —
Переспівали, відкупилось
Ще й без образ, — так захотілось…
Не забуватимо, завчили

Куди — кому, по рознарядці
Без обговорень, не доречно
Та незавадило би де що…
Жаль, загадалося уранці
Тепер запізно, люба тещо
Нам, вибачайте, не до танців…

У прохолоді, що вечірня,
Свій розпорядок — сім задачок…
Вони як прив’язок. Неначе
Якась прихована обідня…
Господь, сміливих нас, пробачить
Лиш дочекаємося Квітня…
02.11.2024.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь причинені наніч двері.

Він поборов корупцію, для себе,
її немає… в прутня голові.
І хай каміння падає із неба,
але працюють схеми тіньові!.

Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
Бо та заздрість до добра не доведе.
І добро нажите прахом всі піде.
Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
Жив в селі одному бідний чоловік.
І, здається, роботящий, але діло
Не іде на лад у нього, скільки б сили
Не вкладав він у роботу. Рік у рік
Б’ється рибою об лід, з убозтва того
Не спроможеться він вибитись ніяк.
Вже й замислився: «Чому у мене так?
Чом не можу я розжитися нічого?
Чи то Злидні так обсіли?» Й тут нараз
Ледве чутний голосок відповідає:
«Бо обсіли й, справді. Розуміти маєш –
Скільки б ти не бився, але через нас
Ти не зможеш збагатитися, бідаче!»
«А, хіба ж вас тут багато розвелось?»
«Та багато». «То ж чому не довелось
Вас мені, хоч одним оком, та побачить?»
«Бо маленькі дуже, нас не углядіть».
«Де ж ви можете вміститись?» «Де завгодно»
«А в ріжок для тютюну вміститись годні?»
«Та то запросто!»- звідтіль уже звучить
Отой голос, - ми усі вже тут сидим!»
Чоловік ріжок хутенько затикає.
І на млин давно забутий поспішає.
Той ріжок під валом залишив у нім.
І одразу ж в нього все на лад пішло:
Чи сам зробить, чи комусь згада зробити –
Все вдається. Отож, став він багатіти.
Ледь не другий за багатством на село.
А в селі тім жив багатий чоловік.
Тільки ж заздрісний такий, що, не дай Боже.
На чужі достатки й глянути не може,
Бо ж своїм усе багатство бачить звик.
Як побачив лише, що отой бідак
Багатіти став, його наздоганяє
У маєтності – то й спокою не має.
Тільки й думає – чого це воно так?
Довго-довго собі голову сушив
Та нічого так придумати й не годен.
Тож надумавсь розпитати при нагоді,
Із якого дива той розбагатів.
Підійшов якось та й, наче, жартома,
Став у того чоловіка визнавати,
Що йому допомогло багатим стати.
А той каже: «Та ж секрету в тім нема».
Бо ж не заздрий був та людям довіряв,
Тож повідав багачеві про ті Злидні,
Як він здихався від них, а, тому нині
Вже і клопоту від них зовсім не мав.
Як почув про ту пригоду багатій,
Тої ж ночі до млина того пробрався
І ріжок з-під валу діставати взявся,
Аби план підступний виконати свій.
Ледь ріжок дістав то й випустив на волю
Усі Злидні, бо ж надіявся з того,
Ті повернуть до господаря свого,
Будуть знов занапащати його долю.
Але Злидні були зовсім не дурні,
До колишнього вертати не схотіли,
Багача одразу звідусіль обсіли
Й почались тепер у того чорні дні.
Що б не брався – завжди збитків зазнавав
І невдовзі пішов прахом увесь статок.
Вся худоба стала раптом пропадати:
Коні вкрали, скот увесь повиздихав.
Хліб родити перестав. Одної днини
Спалахнуло й миттю вигорів весь двір.
Бідаком багач зробився із тих пір.
Зрозумів, що винен сам, та було пізно.

Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.

Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Не дадуть себе здмухнути.

А сльозами повен келих
У вигнанця на долоні.
Божий млин повільно меле:
Учорашнє - не сьогодні.

Боже мливо ще у хмарах,
Димом сірим оповите.
Міста вбитого примару
Не роздмухуй, брате-вітре.

Бродить нею дух ворожий,
Дотирає в порох камінь.
Ти ж повієш, знайдеш може
Поміж пилом фантик давній.

Той малий, що з'їв цукерку,
Десь далеко, він - вигнанець.
Чужину смакує терпку,
Полохущу і незнану,

Поки мелють Божі жорна
За його сльозу розплату.
Не впаде безкарно жодна -
Знайде кара винуватих.
...
На руїнах з бур'янами
Поросли кленки за літо,
Ніби злодії у рами
Простягають руки-віти.

Стишся, вітре. Пізній промінь
Тіш, а стане сонце низько,
То заграва, ніби спомин,
Фантиком у тінях блисне.

                        І
Третю осінь дме гарячий вітер,
а душа очікує тепла...
та війна виснажує до тла
і здирає непомірне мито –
скільки крові випито й пролито,
на землі імперією зла...
........................................
ні до кого небо прихилити,
не лягає карта до села.

                        ІІ
Зомбі очаровуються знову
лицарем біди при булаві
і його хаосом в голові,
у якій щомиті... все готове...
та не обнадіюйтесь, панове,
поки ще на часі, – селяві.

Невідомі азимути долі
одиноким воїнам у полі.
А якщо судити по собі,
то не наші непомітні ролі
і не покалічені гастролі
вказують путі у боротьбі.

Воїни у бучі не ледачі.
Бойовою крицею меча
ворога рубають із плеча,
бо така пора: тісна, гаряча.
Але є надія на удачу
не у мене, то... у читача.

                        ІІІ
Хай усе збувається навзаєм,
поки серце, наче, не болить,
сонце сяє, радує блакить,
і війни, неначе, вже немає,
і жива душа іще бажає –
розтягнути цю щасливу мить.

11.2024

Гудуть сосни -
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…
Гудуть сосни -
міцноколосі,
повноголосся
лине до сонця...

А хтось, занурений у дрібниці,
убогі й ниці,
глухий до цього -
не бачить Ван Гога,
не чує Веделя і Рильського,
ні Малера, ні Рільке,
нічого -
не чує Бога!

Гудуть сосни
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…

2024 рік