***
Вже витоптали геть усю культуру,
Бо треба ж десь подіти їм халтуру.
І хто у цьому винен, якщо ми –
Не хочемо звести високі мури?

* * *
Жалій мене, та не тому, що вмить
Сіяння дня у присмерку розтане;
Що рік так стрімко до кінця біжить
І що краса дібров, ланів зів’яне;
Що місяця серп щерблять небеса
І що приплив за мить відплив зміняє;
Й хіть чоловіча швидко так згаса,
Й що вже в очах кохання блиск не сяє.
Це знала я й раніш: не більш любов,
Аніж билинка, яку вітер скосить;
Ніж той приплив, що на пісок він знов
Лишень уламки з глибини виносить.
То ж пожалій, що серце не навчу
Тому, що звісне глузду-тлумачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Pity me not because the light of day
At close of day no longer walks the sky;
Pity me not for beauties passed away
From field and thicket as the the year goes by;
Pity me not the waning of the moon,
Nor that the ebbing tide goes out to sea,
Nor that a man's desire is hushed so soon,
And you no longer look with love on me.
This have I known always: Love is no more
Than the wide blossom which the wind assails,
Than the great tide that treads the shifting shore,
Strewing fresh wreckage gathered in the gales:
Pity me that the heart is slow to learn
What the swift mind beholds at ever turn.

* * *
Під місяцем твоїм, всесильна Плоте,
Я теж кричала кішкою вночі,
Із башти, що звела, в пітьму йдучи,
В послід пташиний, в написів на плоті
Вульгарщину; сусідки ж що навпроти,
Такі ж, як і їх мамки, збирачі
Пліток і вад лишень підглядачі,
Що ігнорують всі мої чесноти.
Така, як є вже, я і збудувала
Сама цю башту все ж, моя – вона;
Й хоч зводивсь храм Красі, – в ній все, що мала
Тоді в собі я: кості білизна,
Й жар думки, й гордість, мука, й хоті жала,
Й ті ночі, що була в них не одна.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I, too, beneath your moon, almighty Sex,
Go forth at nightfall crying like a cat,
Leaving the ivory tower I laboured at
For birds to foul and boys and girls to vex
With tittering chalk; and you, and the long necks
Of neighbors sitting where their mothers sat
Are well aware of shadowy this and that
In me, that's neither noble nor complex.
Such as I am, however, I have brought
To what it is, this tower; it is my own.
Though it is reared To Beauty, it is wrought
From what I had to build with: honest bone
Is there, and anguish; pride; and burning thought;
And lust is there, and nights not spent alone.

Я, ноче, твій! Все зле давно забуто,
життя ясне, незрозуміла смерть.
Зоріє у душі моїй розкутій
твоя звитяжна твердь…

І вже здається: між небесних течій
пливу я вдаль в оманному човні,
і сяйво лазурове безконечне;
я – в нім, воно – в мені.

Пливу, пливу. Проходять зорі мимо;
причалює мій човен навмання
і знов летить під гомін невловимий
сяйного буруння.

Я, ноче, твій! В душі – твоє проміння,
все грішне залишилось на землі.
Я відчуваю подих янголиний
на піднятім чолі.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала.

------------------------------------------------------------

Текст оригіналу:

JUAN RAMON JIMENEZ
En el blanco infinito,
nieve, nardo y salina,
perdió su fantasía.
El color blanco, anda,
sobre una muda alfombra
de plumas de paloma.
Sin ojos ni ademán
inmóvil sufre un sueño.
Pero tiembla por dentro.
En el blanco infinito,
¡que pura y larga herida
dejó su fantasía!
En el blanco infinito.
Nieve. Nardo. Salina.


VENUS

Así te vi

La joven muerta
en la concha de la cama,
desnuda de flor y brisa
surgía en la luz perenne.
Quedaba el mundo,
lirio de algodón y sombra,
asomado a los cristales,
viendo el tránsito infinito.
La joven muerta,
surcaba el amor por dentro.
Entre la espuma de las sábanas
se perdía su cabellera.

Крок вперед і два назад,
так танцюєш, брате?
Що ж, маестро самозрад,
можеш не чекати
що піду плече в плече
поряд із тобою.
Відболить і відпече
зранене ганьбою
безборонне моє слово,
слово Батьківщини:
з рук моїх у небо знову
вільнокрило зрине...

Вже зацвітають картоплі-
усе так просто на землі:
те вже цвіте, а те колосить,
сова у сутінь вечорову здалеку голосить,
усе так просто на землі.

З долоні ниць зерно упаде,
і день у ночі цноту вкраде,
то сніговій, то листу круговерть,
то полум'яна, то холодна твердь,
то дощ, то сльози, сльози градом.

Ще вчора місяць на зорі женився,
сьогодні ж спохмурнів, надувся й округлився;
нема любові, й тих нема,
хто мрії мріяв задарма,
плекає паросток в долоні Вічність жартома.
19.06.02.

Кожен день як маленька вічність,
коли поруч нема тебе.
Я дивлюся тобі у вічі –
стала іншою я тепер.
Ми зрослися з тобою наче.
Наче дерева два – в одно.
Дивні мрії мої дитячі
стали знову хмільним вином.
Гармонійно сплелися в ріки
Наші помисли, наші сни…
Відтепер я твоя навіки
в цій безмежності таїни.
Я - твоя, ти моя – пригода,
наче серце на двох – одне,
бо і бути без тебе годі
з кожним подихом, з кожним днем.
Лиш торкаюся рук магічних
вмить відходить печаль німа.
Знаєш, день як маленька вічність,
коли поруч тебе нема…

В які світи помандрувала, Музо?
Не дорікаю далями. І все ж…
Даруєш мантри голосу Карузо?
Чи десь для Крузо мандрики печеш?

03.07.2012

А казка тут живе і нині!
У сяйві ночі темно-сірім
Вона на волю випускає
Морську поверхню в сині далі:
Бузком осяяна увечір,
Завжди тремтлива, так до речі.

Спить міцно берег недарма:
Сюди загляне мрійно диво
Аби приборкати спесивих -
І хвилі вклались на пісок…

Вже ніч. Ледь кілька он зірок
На людство кліпають очима -
Їм все земне незрозуміле…
І тільки місяця доріжка
Біжить-іде собі неспішно;
Та берег-брама знов на стражі!

Небесний легінь в вернісажі
При брамі в дзеркалі без бою
Себе показує у ролі
«Маестро красень»…
Сам цей фільм
Переглядає тихо вдома…
Набридло, бідний...
Дика втома
У сон премудрого ввела...

Згасають зорі… Гордовито
Впливає сонце ще не вмите…

03.07.2012

Тобі не потрібна свобода моя
тому що
ти більший
невільник
ніж я

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

обертатись у скло,
мовчазними стелитись дорогами,
лікувати удачу настоянками гіркоти,
бо життя-самозванець іде поза межами логіки,
бо життя не питає, куди йому далі іти.

не шукаючи броду,
бо броди тут не передбачені,
і не все глибина, але стати колись глибині,
ти собі обіцяєш десь там, за зорею, побачення,
бо від тебе залежить насправді їй бути чи ні.

спопеляючим заревом,
в серці пробитими сходами,
не питаючи як, не питаючи вгору чи вниз,
незагоєні, зірвані вихором крові, виходимо,
і біліє, як сніг, затяжна чорнота наших риз.

серед міста - як на пательні
спека кельнерка-ектраверт
пропонує кальян пекельний
на закуску і на десерт

серед міста фонтан а решта
у фонтані – хамам душі
традиційна міська сієста
після пива і біляшів

Літо у бабусі завело у казку –
Море полуничне і три тони ласки.

Сім вітрів у жмені осідлали змія –
Хвостиком виляла паперова мрія...

Книги електронні дорогі і модні
Теж відпочивають. Вчора і сьогодні...

Бо теплом хвилюють води у ковбані,
Карасі зібрались плавати в сметані..

Бігати охота – то дітей робота,
Мурчика в чоботи, м’ячик у ворота

Буде нам від мами зауважень жменя...
Ліки від бабусі – баночка варення!

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Одні вітри нас в полі зустрічали,
Одна трава хилилася до рук.
Одне на двох у творчості начало:
Махновський степ, дідів козацький дух.

Одна в житті нам слалася дорога
Між кленів і старезних яворів,
Де мчав на конях отаман безногий,
Де віз чумацьким шляхом торохтів.

В калачики пірнав ти аж по вуха,
І важчала од меду голова.
Немов богиню, вечорами слухав
Криницю, що відлунює слова.

Ти мрійником зростав і слідопитом,
Блукало серце між безкраїх нив.
Кружляв із перепілками над житом
І пив густі потоки білих злив.

Найперші твори. Станція Фісаки.
ОУН і синьо-жовті прапори.
І клацають зубами, як собаки,
Налякані андроповські орли.

Із козаків ти, не зі свинопасів,
Високо лине твій орлиний лет.
Вже заздрять графомани й віршомази -
Ти справжній і шанований Поет!

А там, що буде - чи тріумф, чи плаха,
Трива життя під люстрою небес.
Куплю квиток я до Комишувахи
І сяду на пологівський експрес.

Летить стежина з оберемком цвіту,
І травень, захлинаючись дощем,
В чарки нам наливає оковиту,
Моргаючи лукаво: "можу ще!"

Розмови. Вірші. Спогадів намисто,
Над Конкою чарівні вечори,
І б'є по стріхах зорепад ігристий,
Мов яблука, що сипляться згори.

Зірки, як скіфські вогники прозорі,
Бринять для нас у рідній стороні.
(Хоч Лютий каже - "не пиши про зорі",
Та зір чомусь так хочеться мені.)

Звичайні ми поети, не предтечі,
Та все ж палає в нас вогонь мети.
І хай бунтують невгамовні смерчі -
У непогоду цікавіше йти.

Нехай нас доля обмине лукаво
І вірші перетворяться на дим,
Я тисну руку. Так тримати! Браво!
Ти справжній друг, духовний побратим!

Столітня ялина.
Червневий дощ.
Рідне моє Полісся.
Від ноти до і до ноти до
Голос пташок розрісся.

А я у дуплі золотім живу,
Слухаю голос коріння.
А там он, за лісом,
Буг – наче вуж.
Вірша пишу на гривні.

Радість в душі коровайна аж.
Довго не мав такої.
Ліс і озера, я ваш, я ваш...
Все ще поет і воїн.

Сонячні зайчики скачуть ще
По вовчих дрімучих тінях.
Гляну на них –
І первісний щем...
І золоте тремтіння.

Як довгонога чиясь журба,
Бродить лелека чорний.
В Бузі, як в Бозі, серце купав.
Поряд палатка... попкорни.

Свічечка квітки пече в хребет,
Коли я рахую зорі.
У храмах хмаринок бачу себе,
Наче ім’я в історії.

Дощик поліський іде в пісок.
Там он багаття димне.
З космосом тут у мене зв’язок
Вічно-інтимний.

2 лип.12

Зірвавсь з припони , полетів стрілою,
Немає спину! Кличе голубінь!
Безмежний степ приманює красою,
Притихли трави, чують бистрий гін.

Кінь радий волі, скинута вуздечка ,
Ще й вітер-брат, що надає снаги,
Вперед, вперед – напитись з озеречка
Та й знов у простір, сповнений жаги!

Подалі від стаєнки, жмені сіна,
Ось де життя-покоси, степ, луги.
Тут їж і пий, в роздоллі кожна днина.
Батіг застиг! Лиш воля навкруги!

інтервали валами котяться
що збувається
– інтервал –
чергова багатоголосиця
зсув породи
гір перевал
камінцями життя нав’ючене
вісь затягує в дикий крен
мова важелями болючими
компресує слова в рефрен
рафінує завись сколочену
до засушливого ковтка
очищає біль заболочений
затяжного судьби стрибка
затавровує рабством вибору –
штучні вироби у ціні…
я ще вироблю…
я ще виборю…
… інтервали…
… навали…
… дні…

Кроки…
На брук історії падає сніг…
Ні,
Ці кроки ведуть у НІКУДИ…
Юдою
Стане найближчий друг,
А люди
Підуть по обочині.
І до розп’яття
Залишиться кілька вічностей.
Свічі
Німих ліхтарів
Зіллються в хрестатий вечір,
Десь там за вікном…
Но-но!
Не вдавайся у крайність.
Тайна
Самотності
Надто велика,
Аби просльозитись.
Безликі
Будинки сліпими очима
Вдивляються в душу…
Ти мусиш
Робити ці кроки,
Аби не спинятися.
Голгофа надій виростає вже за поворотом.
І хто ти…
Це знає лиш сніг,
Що сиплеться тихо на брук історій.
Доки
Чийсь незвіданий дотик,
Що легко зупинить
Твою невгамовність…
І не запече…
«СТОП!»
Ляже долонею, а не хрестом
На твоє
Плече.


2011

Життя не надто каліграфічно стенографуєш,
у нім робота, і дім, і друзі – німі карлючки.
Рядочки вгору повзуть завзято, а потім… всує…
униз зриваються, мов зі скелі стара зміючка.

І знову – дихай глибоко, рівно, на повні груди.
Він не вартує – шепоче вітер, найкращий лікар.
а люди тихо хі-хі, як звично. Це просто люди,
з чужих карлючок урвати прагнуть хоч двійко літер.

І де обіцяні незнищимі святі скрижалі,
котрі глаголять, що віра – вище, що нам лишилось.
Карлючки вперті обсіли шию, злі пекторалі,
І наче мумі ти, лялька вуду із гострим шилом.

Як розшифруєш оті карлючки, не зна Всевишній.
Забуті вітром, дощем і часом краплинки тиші.
Дізнайся, люба, як легко бути одній колишній.
Любов у грудях, мов підгорілий пиріг із вишень.

03/07/2012

Не думай, що поет душі не має.
Він просто сльози сіє у росу,
В якій і ти колись помиєш ноги,
Щоб відшукати срібла сиву суть…

03.07.12

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Іще не сталося. А ти,
Сльози ковтаючи вологу,
До отупіння, до знемоги
Благаєш мислимого Бога,
Аби гріхи твої простив.

Звільнив од болісних заков,
Які наклав зловісний спогад.
Крім тебе в хаті – анікого,
Але від погляду жаского
У жилах звурджується кров.

Бо хтось невидимий стоїть
І в душу очі впірив хижі,
Немов угледів дивовижу.
Стоїть оподаль і недвижно
Читає помисли твої.

І ти очікуєш біди.
І думка ранить, наче лезо,
Як усвідомлюєш тверезо,
Що тільки милостивий безум
Твій розум зцілить назавжди.

2012

Сивочолий мольберт пам’ятає...
Сонце тихе сходило за гаєм
І бубнявіло пензлем строкатим,
Де думки, як сполошена зграя,
Межи віття... Не тая, не тая
Завернула надія до хати!

Темні кучері - відлиск прощальний.
Був маестро посвячений, тайний -
Очі щастя... Та де ж бо! Минає...
Тіні ближче до краю - фатально.
То вже й доторк незримо-вуальний
Лиш мольберт мовчазни́й пам’ятає...
(3.07.12)

На велелюдному крамарстві
Немає яблуку де впасти,
Всяк свій розхвалює товар.
Той пропонує вірші білі.
Він майстер в цьому рукоділлі,
Хоч заглядає ще в буквар.

А той сонети на прилавок
Поклав і зве купця ласкаво.
Куштують і відходять геть.
Чи рими в них уже прокислі,
Чи несмачні торговця мислі,
Чи замусолений сюжет.

А інший виложив ронделі
На рундуки свої дебелі.
Ронделі начебто й смачні,
Але нема на них гурманів,
Говорять, вимерли останні, -
Вертай додому впорожні!

На ляду виложив свої
Склепар чудові рубаї,
Та мудрість челяді нещасна.
Ніхто й не гляне в їхній бік.
Весь день постояв чоловік
І мусів знов до ятки класти.

Тримала на руках в обід
Поему жінка зрілих літ,
Можливо є голодні штати,
Та запитавши про ціну,
Відповідали їй: та ну,
Ми це не будем купувати.

Я на базарний компроміс
Також вірша свого приніс.
Крутили носом, не купляли
Чи то в них гроші замалі,
Чи хліба скупо на столі,
Чи зовсім інші ідеали…


02.07.12

Торкнешся лиш - і глина ожива,
І на гончарнім крузі диха диво.
Зирне іскристим оком, як сова,
Округлістю майне нетерпеливо
Макітерка, що з пальців виплива,
Ще не тривка, ламка, зате щаслива!

2.07.2012

Я заповім тобі мій сину -
Це сонце, небо і поля.
Славетну Нашу Україну,
І твоїх прадідів ім’я.
Я подарую свої мрії.
І щоб людиною навчу.
В любові, вірі і надії
Пройти стежинку нелегку.
Щоб твоя доля легкокрила,
Тобі щасливою була.
Здорових діток народила,
Та довголіття принесла.

не тремти
наше щастя тривке зачекай
скоро пройде негода
ти не зчуєшся як розцвіте
всохла вишня
здолає закони природи

не тремти
сонячні промені
руки полум’я
відблиски сяйва свічі
знаєш
усі ми третиною клоуни
і на четверту
чогось глядачі

не тремти
дощ всього лиш оновлення
це не сльози
краплини душі
застигають чорнилом
покутами спогадом
я невиправна
а ти (?)

не тремти

2012р.

Люби не так, як я.
Сильніше!
Твоє ж бо серце більше.
На двох малюй своє життя
Без озирань на інших.

Живи не так, як я.
Повніше!
Твоє буття цінніше!
А подих завтрашнього дня –
То згуба днів торішніх.

Помри не так, як я.
Гучніше!
Під грім весняних вишень.
І ти залишишся десь там,
В гірських вершинах сніжних.


28.06.2012.

Якщо мої зуби, пророками вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з'явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, -
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифіліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
оті "ощасливлюють" так нас і сяк...
Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози -
вугілля, пшениця і масло їм снилося.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися...
Вони тобі Марксом зав'язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до півночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів
тебе лиш згадають, як дівку Мілоську.
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

…І прОлітали кобилиці.
Від Ланей щось у них було.
І хмЕлем повнились зіниці –
СтоКрило почуття росло!

Хто Спрагу знає Рисакову,
ПожАдливу бажань жагу?!
ЗагНузданий – порве окови
Й не Дасться шию у дугу

СкоРить наїзникові-часу.
ЦілУє ланю зацний кінь…
– О гоРдий сину Опанаса…
О! трИдцять дев’ять все ж таки!..

Тут Справді можна помилиться:
Як лАнь, крізь далечінь таку
ВтіКала юна кобилиця
І в бУйні руки Рисаку!

5-6 травня 2002 року

Вбиває брата брат. Не стихли
Криваві війни й суєта.
О Земле! Споконвічна стигмо
На тілі Господа Христа.

1991

Втомившись, певно, мандрувати світом
Чи заблукавши в плетиві доріг,
Пропахле медом, розімліле літо
Нарешті уповільнило свій біг.
Іде, засмагле і припале пилом,
Свої сліди лишаючи кругом –
Свічками маки запалахкотіли
І обважніли колоски зерном.
Мов серце кров’ю, обкипає вишня,
Цвіте картопля і гуде бджола.
Зів’яли трави попід тином пишні,
Бо спека скрізь задухою лягла.
На пам’ятному змалечку подвір’ї,
Сьогодні не помітити не міг,
Як звівся нишком голубим сузір’ям
Над споришем курним петрів батіг.
Клопочеться матуся на городі,
До праці ненаситна споконвік,
Та і мені байдикувати годі,
Якщо себе на поміч їй обрік…

01.07.12

Стихло все. Я вийшов на підмостки.
До одвірка прихилив щоку.
Я ловлю в далекім відголоску
все, що буде на моїм віку.
Цілиться у мене морок ночі
безліччю біноклів на осі.
Я благаю: якщо можна, отче,
сюю чашу мимо пронеси.
Я люблю твій замисел безтямний,
згоден грати до кінця цю роль.
Але зараз зовсім інша драма,
бути в ній мене ти не неволь.
Та відомий розпорядок пʼєси,
Не минути болю й пустоти.
Я один, все тоне в фарисействі.
А прожить – не поле перейти.

Стрічайте самотніх сокирками і роменом,
Це, може, найкращий гербарій для їхніх душ.
Бо люди самотні несуть на своїх раменах
Тягар несправдешніх кохань і нещирих дружб.

Стрічайте печальних полином і чебрецями,
Бо так пахне вечір, його незглибима суть.
Настояне небо. Тополі ідуть ченцями.
За обрії світу тополі усі ідуть.

Для мене? - питаєте - тільки не рвіть барвінку,
Бо, може, ті квіти - поета перша печаль.
Хочете знати? Насійте мені попід вікна
Червоних жоржин.
І мальв.
2012

Дорогі мої ПееМівці!
Щиро запрошую Вас на презентацію моєї другої збірки поезій «Мереживо душі»,
яка відбудеться 14 липня 2012 року о 13.00 в місті Івано-Франківську
в приміщенні обласної газети «Галичина»
(вул. Січових Стрільців, 25, конференцзал, І поверх)

На перламутровий човнок
Спинаючи шовкове ниття,
О точені персти, почніте
Свій приворожливий урок!

Тих рухів монотонна млість…
Тих рук припливи і відпливи.
Чаклуєш ти несум’ятливо
Перестрах сонячний якийсь,

Коли розточище долонь,
Як мушля в ярім шумовинні,
То гасне, тягнучись до тіней,
То йде в коралевий вогонь.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На перламутровый челнок
Натягивая шелка нити,
О пальцы гибкие, начните
Очаровательный урок!

Приливы и отливы рук...
Однообразные движенья...
Ты заклинаешь, без сомненья,
Какой-то солнечный испуг,

Когда широкая ладонь,
Как раковина, пламенея,
То гаснет, к теням тяготея,
То в розовый уйдет огонь!..

****
Ти небагато втратив, далебі,
Якщо нема мистецтва у тобі.
Але себе у ньому так люби,
Щоб заздрісники чухали лоби.

Скільки пасток у Сварога –
меряно-немеряно!
І горить, горить дорога
из благих намерений.

Пародія


Стрибаємо в сіно – мов входим в піке
(Торішні отави тверді як залізо),
Поколює в носі – полинно-терпке…
Колюче, кусюче, противне таке –
І вище колін, і за пазуху лізе…

Які Емірати? Та я не маркіз!
А серце колотить і б’ється щосили…
Ну добре, Яринко, хай буде Туніс!
(Ото не брехав би – купив би відріз –
І прямо б на сіно отут постелили…)

Ще щось теревенив про вид з літака –
Корови притихли, Яринка в екстазі…
Туреччина – мілко, надія слабка…

Та тре обіцяти – планида така…
Здається минулось.
Умовив…
Нарáзі…



1.07.2012

Ти питаєш мене, чи це правда
Ти боїшся, що це тільки гра
Я клянусь, що горітиму завтра
Саме так, як сьогодні згорав

Як я можу тебе не кохати?
Як мені не хворіти тобою?
Я не з тих, кому треба багато
І сп’янів, без ковтка алкоголю

Бо напився твоєю красою
І тремчу на твоїх довгих віях
Я не думав, що буду з тобою
Якщо чесно, я навіть не мріяв

30 червня 2012 Анатолій Хромов ©

***
Як весело – і поодинці, й натовпом!
Є неписьменні тут і декоратори,
Емансипатори, куратори й аматори,
А іноді – заходять імператори.

Когда на перекрестке,
Встречаются пути,
Кто знает, сколько вместе,
В одну им сторону идти?

Кто угадает, где и как,
Дорогу оборвет очаг?
Кто скажет, почему,
Они переплетаются в одну?

И от чего унылая тропа,
Уводит в сторону тебя?
И где, скажи, искать ответ,
Когда второй дороги нет?

14.06.2012

Есть на краю Вселенной,
Маленький уютный домик.
Там сокровенный мир души моей.
Живет там маленький хороший Гномик.

Тепло и ароматы леса,
Сотрут печаль и боль души,
Осушат слезы и даруют,
Мир прекрасной утренней зари.

И разольются счастья краски,
И окунутся в реку небеса.
Из леса выйдут ко мне сказки,
А Гном подарит чудеса.

Но знаю я и знает Гном,
В реальной жизни -
Это место не доступно.
К нему ведет тропа сквозь сон.

14.06.2012

В красивом нежном вальсе
Танцуют люди-облака.
И легким, невесомым взмахом,
Летит моя рука.

Так в нежном розовом свеченьи,
Рождаются мечты.
И в невесомости, в забвеньи,
Танцуем я и ты.

Несправедливость серых будней,
Взмахнув своим крылом,
Развеет наважденье,
Разит мечту, как гром.

Останется в душе осадок,
Необоримый страх потерь.
А сон был явственен и сладок,
Я в сердце сберегу его, поверь.

апрель 2012 г.

Можливо,
надто зблизилися ми,
а чемне ВИ -
передбачає зИми...

Мені усе ще світять із пітьми,
жагучі очі -
у душі я з ними.

Життя позаганяє до тюрми
вітрами і дощами затяжними...

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…