Якщо ти народився
Одисеєм, Синдбадом,
То в Зімбабве не прися,
Їдь в Париж, в Баден-Баден.

Бо на тебе в Зімбабве
Люта банда наскочить.
Налетить враз сім баб, вель-
ми до сексу охочих.

Не змигнеш навіть оком,
Як потрапиш в роботу
І утратиш жорстоко
Чоловічую цноту…

Моя мила, привітна,
Я сімох вже не хочу.
Все віддав би на світі
За твої карі очі.

Щось одне з них сльозиться –
Туш потрапила з війки.
Буде в нас – як годиться:
Станеш – мов зімбабвійка.

Буде в нас – як належить:
В ритмі вдвох зазітхаєм.
Палко, мов конголезець,
Я тебе покохаю.

На поїздку в Зімбабве
Нам не вистачить грошей.
Нащо сім мені баб? Є
Ти у мене, хороша…

Язичком я дістану
Туш, що впала із вії…
О коха… о кохана,
Ти уже зімбабвієш…


8 лютого 2012 р.


P.S. Див.: http://tsn.ua/chorna-hronika/banda-zhinok-gvaltuvala-cholovikiv-zadlya-prodazhu-spermi.html

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Так сови сплять, напевне, згорнувши сиві крила,
і очі синьо-чорні ховаючи у тінь.
А я ховаю серце, немов живе мірило,
яким торкаю досі твій всесвіт межи стін.
І так мені! мов небо накрило, а не руки.
І руки, наче небо, і ти, неначе бог.
Ховаю серце в тіні. І в ніч злітаю, ніби
мене чекаєш знову. Пу-гу. Пу-гу. У-двох…

а поети напишуть,
бо їх непокоять думки...

є - тремкі й невагомі,
як дотик твоєї руки,

кольорові, яскраві,
мов погляд зненацька -у вічі

щирі, наче ромашки,
що квітнуть отут, на узбіччі

і невимовно гарні,
як сонце, - й відводиш очі

бунтівні і болючі,
як всі віщування пророчі

люди їх
не сприймають

бо просто
не можуть
не хочуть

та слова протинають
і мозок,
і білий папір

і поети
напишуть

і їм –
як собі –
повір!

щось
болить у мені,
кличе і мучить
ніде від цього подітись
наче...
для першого вірша узято ручку
наче
живе у мені
ув׳язнений вітер

себе, як новий материк, відкриваю
наче дійшло уперше -
ми помремо,
так і не звідавши раю
як у тринадцять збагнула –
і у мене виростуть перса

просто,
як смак сльози скуштувати –
таки солона
просто, як мамина лагідна
вранці розбудить долоня

ну от і виписалася
написала
дякую небу
хай мене мучить ув׳язнений вітер

МЕНІ
ТАК
ТРЕБА!!!

Сьогодні облаштовую загату,
бо почуття, мов повінь, – через край, –
усесвіт затопили мій, мов хату.
З мінорних буднів – у солодкий рай
душа влетіла, мов тендітна пташка,
зі зламаним давно колись крилом.
Мені з тобою легко так і важко!
Торкнутися б до уст твоїх чолом!
Обходила кохання обхідцями,
Життя мілкою нетеччю було.
А нині закохалась до нестями.
Роблю загату. Повінь! Понесло!..
2012

Щоб тільки вистачило часу
Зробить реальністю слова,
Здобути мрію, скинуть рясу
Невдач буденного життя

Все що потрібно ніби маєш
І ціль, і руки, і натхнення,
Ціну невдачі також знаєш
Душа готова одкровенням.

Ти можеш все: творити, жити
Ти можеш стати ким завгодно
Здобути славу , світ відкрити!
Чи каву зранку, їй під ковдру..

Але чи знаєш ,чи ти знаєш,
Що страх ти маєш незбагненний?
Перед обличчям воріт раю
Так просто впасти ,впасти мертвий!

Мені скажіть- хто ж з вас не вірив,
хто не боявся помилятись ,
на роздоріжжі хитких ліній
не знав куди йому податись?

Нас так багато на шляху до щастя
У кожного воно своє,й ніхто не знає.
За маскою невпевненого майстра
Кожен по своєму краплинки здобуває

Я так надіюся ,що ти все зможеш ,
Тому прошу одне - не дай безмежній суєті
Спалити ці вологі очі в попіл
В багатті розпачу й нудьги.

Ранок. Липень. Білопінна гречка.
Дівчина і хлопець йдуть краєчком.
Столочила гречку на обніжку,
Заросила босі свої ніжки.
Взеленились серце і спідничка.
Дівка йшла – а вийшла молодичка.
…Вечір. Дід. І баба мов кульбаба.
В сивому волоссі давня зваба.
Липень вечоровий мружить очі.
Всяк живий стрибнути в гречку хоче.

21 червня 2011 р.

***
І як знайти той шлях чи путівець
До заблукалих, мовчазних сердець?
Стоїть вона одна посеред степу, –
На голові – калиновий вінець.

Яблук наливаються скроні.

Яблуня і матір їм, і дім.
- Хто ж у домі бос на жетоні? -
завітав до саду раптом грім.
Мати фемінізмом не дише:
знає і про засуху, і град.
Те, що часто зраджує, - тиша...
Яблунь не один у світі сад.
Власні, що гойдаються, віти
стовбуром тримає за себЕ.
Буде дощ: наситяться діти,
сукня - із зеленого х\б.
Вдарив грім - коса на жетоні
в мареві реве у дощовім.

Яблук наливаються скроні.
Яблуня і матір їм, і дім.


02.06.2012

Перебираю зґарду – сто монет…
Сінокосарка плине скісним полем...
Білявий хлопчик стеблами квасолі
Малює на обніжку мій портрет.

Вже – сіножать.
А я… згубила серп.
Вусатий Липень ловить перепілку...
Я тут непрохана – мов злива, білка…
Згортаю чистий аркуш – у плісе.

Іду стернею...
Польовий піймач
Гукає вслід:«Що, налякали бджоли?».

Як близько небо, зорі-матіоли...
І як далеко від млинів і дач.



2006-2012

Траси і вокзали,
Шлях, неначе вуж.
Звуки, запах, кадри...
Похапцем у душ.

Їжа у кав'ярнях,
Йогурт у дворах,
Ліжка і вбиральні,
Стомлені тіла.

Підписи під фото,
Мапа вже рясна.
Байдуже на дати -
Там завжди весна.


30.05.2012.

Весна чекань переростає в осінь.
Весна чекань, – аж квіти побіліли,
Весна чекань чекає, а не просить…
Весну чекань з тобою ми зустріли.
Весна чекань обпалена вітрами
Весна чекань, – злетіли голуби,
Весна чекань завжди хай буде з нами…
Весна чекань, ще трошечки зажди.

2010

То є право,
що кров і рід
зілля небесне окропить трави
октави покотять по хмарах
некрої водиці лід
шепіт проснеться у шрамах
повзучих блискавиць
вали городищ розродятья плодами,
долілиць безславні падуть
тіла без обличч матерями
гіркі сльози проллють...
29052012

Ми – прадавні арії,
Стародавні орії.
Обхитрили Дарія,
Згідно праісторії...
А сьогодні – парії
України хворої...
Хто ж нам світ захмарює?!
Що ж наш рід виморює?!

2003

Я так втомився жити –
Втомився жити так:
Кругом одні бандити,
А я – малий дітвак.

Чи встигну дочитати
Я казку цю страшну?
Пора вже й починати
З бандитами війну.

2003

***
О, де вона ця довгождана гостя,
Коли душа вся вибухає бростю,
І срібнострунно, й ніжно так бринить, –
Оточена, мов яблуня, обростю!

***
Зруйновані сердечні таємниці...
І під укіс - таврованим шаблоном!
Слова, слова... значущості мірниці,
Замодульовані чужим уклоном!

А може вбити, може розірвати...
Ані мости, ані скелясті прутні
Не будуть сили на єднання мати,
На афоризми страчено-забутні!

Чому? Чому? - згорає кагляниця
І темним шлаком глипає з-під стелі...
Душа людська так часто попелиться,
Мазком сажо́вим завмира на стеллі.

Чи вберегтися сповіді таємній,
Коли до серця одчиняють вікна?
Коли гримлять невтримнощі буремні?!
Останні сподівання недолітні...
(2.06.12)

Ідемо над прірвою по лезі.
Прийде ніч – не склепимо очей.
Хочеться дітей, немов поезій,
І поезій так, немов дітей.

Я тебе, кохана, дуже хочу
Розпростерти на усі часи,
Щоб жили у дітях наші очі,
А у віршах – наші голоси.

Справдиться, я вірю. Прийде день цей.
Бо душа тобою повна вщерть.
…Понад плином наших екзистенцій
Устає любов, здолавши смерть.

2 грудня 2011 р.

Іскряться під зорями росяні трави,
Співають безтямно в садах солов’ї.
Сповитою млою дорогою травень
Відносить од мене надії мої
На те, що скінчиться самотність тривала,
Стривожена в березні першим теплом
І жінка ота, що безсоння нагнала,
Відкриється зору ось тут, за столом.
Для неї я маю і печиво, й каву,
І ласки чекають на неї мої,
Але віддаляється видимо травень,
Притишено тьохкають вже солов’ї.
30.05.12

…не знаю ще:
де я і хто я.
Із Сутності –
у суєту?
І як
цим скорботним сувоєм
прикрити
душі наготу.
Зі Слова,
мов іскра з Огнива,
так викресався –
аж воскрес…

Іду за Ним –
видиво дива.
Відлунюю тілом:
«Я єсмь…»

2012

Коли в душі твоїй журба,
Що їсть - і дні ,і ночі,
А ти похила, мов, верба-
До неба звoдиш очі,

Коли тривога навкруги,
А серце завмирає,
І друзі стали «вороги»
Та й «він» більш не чекає-

Ти все ще тужиш, з болем ждеш,
Що та любов ,змарніла,
Малим зернятком проросте,
У серце скам’яніле.

П’ять надій – п’ять світлих соняхів,
Що під небом хилитаються,
У смиренні дозріваючи,
Поміж дум красивих кетягів.

Серце мліє живоцвітами
Джмеликом у вус поспівує
То бадьоро, то стривожено
Мріє тихо оксамитами.

Віють вітри, віють зимами...
Грію всесвіт між долонями,
Сплетений стежками_долями
Нашими єрусалимами...

Отче наш, насущний дай нам хліб на
День, що знявся в небо голубе.
І хоч ти до ангела подібна,
Хочу цілувати я тебе,

Хочу чути твій щасливий стогін,
Насолоди сонячної схлип…
Може, відмолю свій гріх у Бога:
Ти мені насущніша, ніж хліб.

23 лютого 2012 р.

Сидів якось в апостольській компанії,
А світло оживало в далечі.
Отак збагнув весь гнів титанів
Їхнє призначення в сварожевій печі

Згорали заживо вони
І муками лунали – правий боже?!
Їм страсті вилились у сни
Де пелюстками вкрите ложе
Згорало для народження весни

Сни ті забрало море
Розтанули вони на глибині
Стало смертельним це титанам горе
Апостольське причастя застигло на стіні
Їх погляди витали поряд
Точно титанів душі – точно мури кріпосні.

Їх очі вдягали мене в лати
І правили на січ
На знищення усіх крилатих
Невірних янголів – щоб розтопити піч
Аби самим згоріти вніч
Причастям окропити постулати
Принесені водою межиріч.


кві 2012

***
Візьму в держави – буду вік багатий,
Бо ці борги не треба віддавати.
Гавайї, Тенеріфе і Каїр –
Мене, як сина, будуть зустрічати.

Знов квітне вишня,
Ніби наречена:
Цнотлива, недоступна,
Чарівна.

Зігріта сонцем
Й полум’ям тюльпанів,
Цвіте із вишнею
І зранена душа.

Весна прийшла,
Загояться всі рани,
Захочеться так жити
І цвісти.

Набридливе в мить
Стане так жадане,
І сотні мрій злетять
Немов пташки.

если лето попросит
я уйду в эту осень
но не с пулей височной
не в удавке не срочно
а на зов журавлиный
истлевая картиной
застывания красок
отпевания басом
мимолётного ветра

погружение в метрах
ответвление в клетках
тела дряхлые ветки
выси хрупкие руки
расставания муки
расстояния млечность
созидания вечность
отпускания сочность
распускания точность
отцветания скупость
жизни краткая глупость
с детства в старость пробежка

ни орёл и ни решка
суеты неполярность
всех сторон солидарность
состояние смерти
рай в небесном конверте
только нет адресата
адресанта и даты
жизнь – лягушка на ужин
цапле в солнечной луже
жизнь достойная битвы
вечно ходит по бритве
превращается в камень
если чувствует пламя
или приступ одышки

светит каинам вышка
дележа ждет наследство
панацея ждет средства
сокровенности – игры
внутривенности – иглы
икс ждёт игрек и зету
и рождение света
в этом мире отменном

в этих сношенных венах
дни дорогой стареют
тлеет сердце но греет
реют мысли и тучи
беглой смесью гремучей
и взрываются звёзды
раздевается воздух
в рваных лёгких Вселенной
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь

1 Июня, 2012

Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте, вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Якщо прадідівською піснею не просльозивсь
І серцем не зануривсь у минувшину народу,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

…А все вода і кола по воді…
Доріжка сліз всихається до солі,
Пайєтки масок пережили сутність ролей
У криптограмах часових подій.

Печаль у прямокутнику вікна,
Важке індиго тлом під срібний бісер,
Причинне щастя блудить чорним лісом,
І сліпне болем зраджена весна.

Крижинки тінь зіницею пливе.
Надій клепсидра скрапує дощенту.
Полин байдужості, розлитої абсентом, –
Брунатний декаданс. Старе й нове.

01.06.2012

А літо перейшло вже у літа...
Я вже не та, давно уже не та:
Мої думки, пощерблені морозом,
В безвір`ї засинають у стенозі.

Я вже не та, лечу у ті літа,
Коли життя, мов кладочка, літа:
Впліта нові сторінки й не пита,
Чи ти зігріта, чи замерзла - вмить -
Дощем, захоче, з градом буде бить!

Я вже не та, прийшла у ті літа,
Коли думками-крилами півсвіту
Всім серцем ніжно хочеться зігріти,
І для отвіту віднайти слова....
А літо переходить у жнива...


01.06.2012

Плевать, что на каблуках,
Плевать!
Сиди,
Я постою!
Не упаду,
стараюсь,
Не знаю,
как естественно
При этом улыбаюсь,
Но гордо на сидящего,
Смотрю я
Свысока.

Давно бы перешла,
Поверь,на низкий ход,
Но хочется так сильно
Оставаться женщиной,
На шпильках, в тонкой блузе
Или в платье бежевом,
Что взгляд манит
И дразнит, мыслям ход дает.

Но видимо, придется
Тапочки носить,
День на ногах до вечера,
Плюс сумка весит,
И платье мне, видать,
Придется в шкаф повесить
Оно имеет в тапках
Неуклюжий вид.

Доріжка, сходинка, одна, маленька
В світло в спокій в РАЙ швиденько.
І крила в кров, кидай нічний покров,
Поки не охолов, поки не охолов.

Ложечка, ложка, дьогтю трішки
Трішки калу, і вже йдеш пішки.
Мочі в голові не буває багато
Отак то приходить і смерть -
врятуй же їх Тату!

Врятуй їх Тату, врятуй їх Сину
Задом до Тебе, а ти кинджала у спину
А де ж любов, твоя любов,
Із сином вмерла, досі п.єте його кров.

Нудота, боже яка нудота
Від крові, від плоті, яка жти істота?!
Падалі присмак у роті
Нічна робота,
і прокидаюся в холодному поті.

28,02,2011

Сиджу серед сухої акації
А наче ліз у троянди
Невже ті мають рацію
Хто помер під куранти.

Серед осінньої рощі
Я зустрів умертвіння
Плоть ставала як мощі
Колючки заміняли хотіння

Повітря сповнював запах
Сакури саке і крові
Прозвучало - "На Х*й!"
Не відчуваю болі.

А весна з жил витікає
Вчепилась у засохлі гілки
Вони мою плотьпротикали
І з'явились на них бруньки.

Скоро з'явиться листя
І розпустять пелюстки
Поранені квіти, мов намисто -
Вкривши криваві голки.


4.02. 2012

Милую не силую.
Що якщо не люб.
Хочеш у Бразилію,
Щоб узяти шлюб?

Вірять там дівчата всі
З давніх ще часів:
Молодій вінчатися
Треба без трусів.

І тоді пошлюблені
Ніжні почуття
Пронесуть залюблено
Через все життя…

В стрингах і в бікіні ти –
Втілення краси.
Перед шлюбом скинути
Їх мені даси...

В поцілунках, милая,
Ти – мов ананас.
Далі вже Бразилія
Розпочнеться в нас.

Станем часто дихати,
І не стачить слів…
Нащо кудись їхати!
Вдома – й без трусів!


30 січня 2012 р.

Порадій, що прийшов… Я ж тобі не чужий.
Хоч до тебе сьогодні вернувся ніякий:
Ні сякий, ні такий, ні святий, ні гуляка –
Я без тебе не вмер, але, певно, й не жив…
Я прийшов, я вернувся, я тут… То ж люби
Бо кого ти любитимеш, люба, без мене
Не питай, не гадай, не гніви, не жури…
Що це тут у кутку причаїлось зелене?
Це не ти? Слава Богу! Злякався, що ти,
Що тобі знов безбожно я душу морочу.
Все скінчиться колись… Хоч колись, та прости…
І куди я прийшов? І чого це я хочу?

1.06.12

А чи треба це називати?
Повсякчас ти в моїх думках.
Я від тебе стаю крилатим,
Наче птах.

Є у слові убивча сила:
Вцілиш – і нема висоти.
Якщо птаху судились крила –
Хай летить!

Страсну свічку удвох в негоду
Захистімо крильми долонь.
Пронесімо у тихій згоді
Цей вогонь.

18 серпня 2011 р.

Пару днів нервує Зеньо. Ніде правди діти.
Все «пиляє» рідну жінку - час, мовляв, худіти.
В неї ніби все у нормі, але прикро Славі.
Той кричить: - Пора зганяти кілограми зайві!
Слава трохи розізлилась, сперечатись стала:
- Де це ти у мене бачив цілу купу сала?
То живіт занадто повний, трохи зад і бедра.
Що ж ти хочеш? Маю бути кляча сухоребра?
Ти чого оце пристав, як той реп’ях, шановний?
Щось одне хоча б у жінки мусить бути повним?
- То є правда! – гладить Зеньо свій животик сильний,-
Повним в тебе має бути тільки холодильник.

Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.

У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я, та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.

10 вересня 2011 р.

Не питай, де я був, що побачив, чим жив
І навіщо до тебе вернувся ніякий
На сьогодні – не рідний, але й не чужий, -
Мандрівник і жебрак, і поет, і гуляка.
Не запитуй про те, що забув уже сам
І даремно не бідкайся ніжно та строго, -
Все одно я нізащо тобі не віддам
Ні поразки свої, ні чужі перемоги.
Не цікався у присмерку біля стола,
Чом мені до смаку бараболя і сало,
Чом п’янить, як вино, теплий запах житла,
Де на мене терпляче і вірно чекала.
Не питай, не гадай, не гнівись, не журись,
Повна болю й терпіння, усміхнена й слізна, -
Буде добре все в нас, бо скінчаться колись
Безнастанні блукання й повернення пізні.
29.05.12

Ти , як голубка, в клітці б*єшся,
Коли коханого не чуєш голос.
Як зіллєшся з ним — все минеться,
Сонечко засяє і світу усміхнеться...
2012р

***
Як тільки ми зберемо скрізь каміння,
Розквітне геть занедбане сумління.
І вірю я, наступить день новий –
Великий День Подяки й Поклоніння.

Доброго ранку, тобі до сніданку.
Голубонько, як квітка, ніжно усміхнеться —
Солодкий щем цілунку
Теплом п*янкого трунку.


2012р.

Ти мене не шукай між думок:
я між люду. І сильно змерзла.
Між пустих, хоч і теплих, весен,
між дурних, хоч і щирих, розмов.
Я з тобою тепер, здається.

Ти про мене не думай вночі,
хочу бути найпершою думкою
поки сонце світанок пише.
Ти щоранку про мене мовчи,
і люби, наче музику тиша.

Ти мене не губи. Чуєш, ні!
Я боюсь тебе. Втратити. Дуже.
І лишитися в світі без світла.
Я воліла би жити у цій весні
За п'ятнадцять хвилин до літа.

31.05.2012р.
23.45 (за 15 хвилин до літа)

 
як свіжий вечір убере блакитну тінь
огорне ліхтарі палаючим екстазом
& в простір згублений між часом
прочинить плинний колір сновидінь

екс~мрійники у барі іншим разом
хильнуть життя бурлеск & парадокс
вовк із герміною танцює слоу~фокс
& мов непотріб відкидає пишні фрази

граф сен~жермен як наче пітер пен
злетить над шпилями старої цитаделі
чи в люстрі від постелі & до стелі
розвидніє печаль нічних очей кармен

& тлінна млість зве демонів незнаних
через трансфузії знекровлених імен
знецінюючи звичне кредо вщент ~
у час повернення кохання & прощання




 

Я вдячна долі за пісні,
що у душі моїй розквітли.
Хай, в них мелодії сумні,
зате в словах доволі світла,
достатньо думці висоти
і досить простору для мрії...
І цій, новій, скажу:
лети
у світ людей,
(де є і ти)
на крилах віри і надії.

Ночь.Балконный пейзаж городского квартала.
Ветер душу терзает и сверлит глаза.
Тщетно гнала обиду и слезы глотала -
Второпях напоследок о главном сказал...


Очень нежно обнял в исступленьи немом.
Целовал, как икону, дрожащие руки,
Словно сладко хотел ублажить перед сном-
Перебить горький привкус сулящей разлуки


Губы жадно ловили бессвязные речи,
Собирая слезинки с поникших ресниц...
Смутный призрак тоски обвивал мои плечи-
Небо пело раскатами звездных зарниц...

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не цілуй,
невинна...

Рокітливе серце,
миготливі зорі,
окуляри ночі -
вогники
історій.

Одяганка лісу,
Зорова приправа,
Заховаюсь, любий,
у холодних
травах.

Незагасна свічка,
Неуловна хвиля,
я – твоя утома,
я - твоє
безсилля.

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не шукай,
невинна...
2012

Люблю тебе... люблю й не пам’ятаюсь,
Що дні буремні і зрадливий світ...
В твоєму серці мрійно розчиняюсь,
Лишаючи до сонця тихий слід.

В змаганнях ночі - сонні намистини...
Я ж до світанку, першої зорі
В твої обійми ластівкою лину!
Де світляки, дражливі ліхтарі,

Неначе цвіт надії за порогом...
Моя любове, безприсяжна длань,
Ну чом життя, вколихане на Бога,
Веде в сади, де пустота зізнань?

Чому у грудях щастя - вітровійно?
А я молю́, усе молю́, молю́...
В твоєму серці розчиняюсь мрійно,
І так люблю, без пам’яті люблю!
(31.05.12)

***
Гукнула муза – і нема проблем,
Тому й бере мене за душу щем.
Якщо зустрінемось, то не дивуйся,
Бо я ходжу зі словом, як з мечем.