1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Колись
Через років десять
Чи, може, п*ятнадцять
Ми зустрінемось
На одній із авто/радіо/атомних станцій.
Ти скажеш: "Як справи?"
Не в праві додати "кохана",
Не в праві зробити щось більше -
Взяти за руку, підІйти ближче,
Вкотре стати причиною вІршів...
Банальне "як справи?" -
Здавалося б, мало.
Та вміщено в них більше в стократ,
Ніж в всіляких відвертих інтимних речах.
Розгублений погляд...
"Все добре, бувай! Я поспішаю
До мами, на чай"
"До мами? Біжи..." і ненароком
Слідкуєш за тим, як зникаю за рогом.
А тОму літ десять,
Чи, може, п*ятнадцять
Сміливо так грали ми ролі коханців.

Це був один із секретів,
Прихованих цими
Станціями.́́́́́

19.02.2012

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Я намагаюсь не писати, намагаюсь!
А як вдається – не кажу, вагаюсь:
Поява вірша – це, приблизно, як пологи –
Дозріють тіло і душа – прорве облоги!
Прорве і вирушить у путь – у світ читацький,
Де часом хвалять, часом – б’ють, та ще й зненацька!
Або ж дошкульно вірш спародіюють –
То легко віршам у житті? Бува, й бідують!
Для них я батько, а вони мені – як діти…
Не маю права я бездарно їх плодити
І кидати в життя недосконалих,
Примножуючи лік невдах невдалих…
Тому за кількість віршів не змагаюсь
І намагаюсь не писати. Намагаюсь.

2011

так дитинно приснилися руки
так жорстоко брехало TV
березнева нудьга - це наука
вчись страждати, дитино землі

осипається зорями небо
озивається птах в висоті
і душа так хотіла до тебе
і ховались слова в темноті

кожен крок - недоказане слово
зрозуміє лиш дощ-графоман
і ця доля така калинОва
не сховає негоєних ран

б"ється птаха крилом у край неба
ця любов - недоспіваний блюз
що ж, прощай, вибачатись не треба
я піду, не чекаючи муз

2012

рви мене, дефлоруй кожне з моїх імен
(струмом в суглоби б’є страх залишитись цілою),
вкручуй антену в серце, я поділюся хвилею, –
нині FM оголює всі мої «Вменеємен…»

викресли їх портрети із аритмії почерку,
із хірургічних «р» вимий сліди проколів,
грій-мене, три-мене, спи-мене – я майже вся схолола,
снуй імена і зови їх моїми, пошепки…

зраджуй мене в періоди напіврозпаду –
в тебе тепер, немов у Спасіння, вірую
(атеїстично-гнило). по кризі – вилами
рви мене ще, мій приватний-всесильний господи…

2012

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Вона заглядає ще в Ніч, як у Воду
(її не понищить ніякий Батий!)
розкрилена Квітка Прекрасного Роду –
твій тотем, твій хран і твій Храм, золотий.
Ніколи ця Рута Вогню не поляже,
світитиме так до «закінчення днів»
для багрянородних наслідників княжих –
пречистих, пречесних Дочок і Синів.
Лиш зрадникам в Полі самотньо і голо,
а нам іще дива – до Неба окрест.
Прислухайся – чуєш Праматері голос?
Вдивися – проявляться Колос і Хрест!
Імущим додасться. У мудрого є все.
Розступиться ще й перед зрячим імла,
де Божа ознака – Зоря Вифлиємська
на рідний чорнозем (так рідно!) лягла.
Дійди! Долюби! І постань перед світом!
Ще, мій Українцю, не згашено вись!
Під німбом цього кришталевого цвіту
воскресни, возникни, воспрянь, вознесись!
І доля велична чекає на тебе!
Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!
Вертаймось у безкрай праотчого Степу!
«Не цураймося, признаваймося,
Бо ще ж багато й нас є…»

2010 р.

ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
сапфіровий погляд буду ловити в рибацькі сіті
допоки не стане потай у грудях від рими сито
чи місячним подарунком білий бузок затерпне

ламай його поки пахне допоки хвилює погляд
допоки хапає подих із шлейфу в’язкі флюїди
на шалі моєї галактики знову ворушиться риба
і я тріпочу як риба без кисню що меркне поряд

по шиї тече Десною чи веною в ніч твоя нитка
я нею зшивала пелюстя на чорну шовкову сукню
я нею в’язала простір вбивала останніх трутнів
була тобі непримітна оливковим колоритом

станеш несхитним муром виростиш дім на сосни
будуть тобі віддаватись перські колись красуні
будеш шукати в мідіях диких перлин відлуння
та сумуватиме погляд за островами босими

лейся вздымайся лети
бейся не стой на пути
смейся высмеивай ложь
грейся ты скоро уйдёшь
и зарастёшь трын-травой

кто-то качнёт головой
слово забросит как сеть
чувствам не даст умереть

выдворит тело душа
помни как сладко дышать
сердцем стекать по щеке

в небо возьмут налегке
бремя уснёт под листвой
время возьмёт всё с лихвой

бесчеловечна пора
боль одиночества рай

21 Марта, 2012

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.

Вітер липам розчісує коси,
Зеленіє п'янкий травостій.
Золотаву росу на покоси
Щедро сиплять тумани густі.

Білі грона духмяних акацій
Розтривожили наші серця,
Й промінь сонця в барвистому танці
П'є водицю з твойого лиця.

Солов'ї сповідаються ночі
І ковтають чарівні зірки,
А сичів голосіння пророче
Грізно лине крізь тихі садки.

Дощ купає малину і груші,
Сяє райдуги вистиглий жар.
Нам кохання наповнює душі
І горить буйним цвітом стожар!

1999

Ще з давнини, у всі віки,
Покликані людьми і Богом
Живуть на світі диваки,
Що наче не від світу цього.

Ні сил, ні часу їм не жаль –
До витоків і до початків…
Свята безсрібників мораль –
Без лаврів, орденів і статків.

І що б не рухало прогрес
(Куди вже людство не доходить!) –
Живе прадавній інтерес
Заримувати рóси й вóди!

Хто налаштує струни душ –
Натура ніжна й небайдужа!
Хіба комусь заграють туш,
Хто зорі бачить у калюжах?

Та сила слова – над усе:
Вогонь, краса, титан і криця!
І надихне, і вознесе,
І воскресить, і заіскриться!

… Нехай не тýпиться перо,
Не "підведе" клавіатура –
Пишімо, браття, на добро!
Усім! Бо в нас така натура…


21.03.2012

Ловить Музу дні і ночі
Віршомаз завзятий.
Як Пегаса осідлає,
вилітає з хати

Й сидить в парку.
Жовтим листям Музу привлікає…
Комірник підсів до нього.
Поета питає:

-На якого біса пишеш
Ти свої куплети?
Яка користь? Вигляд маєш,
Що жертва дієти!
Ось я собі гроші маю
І стабільні дні.
Не пишу, а «сочіняю»
Тільки накладні!

-Оце добре, мій колего,
Кожному своє.
Кожен коваль Пегасика
Сам собі кує.
Хтось народиться творити,
Думати, писати.
А хтось шлунок компостити,
Потім – накладати.
Таки треба Музу кинуть
Й не писати вірші –
Стане гумусу в природі
Набагато більше!

Та й дивитись на процеси
Потрібно ізнизу…
Як з комори накладна
На свободу лізе!

І тоді світ без поетів
Коморою стане -
Скрізь одні комірники,
Навіть з обізяни...
Безумовно, так настануть
І стабільні дні,
Бо й кохання мусить бути
Лише в накладній.

Якби так світ розвивався
Запертий замком,
То й Бог був би не поетом,
А комірником!

Божественность сию веками пьют…
ЕЕ Сосуд, он где-то Там... над нами выше.
Испив... испробовав... Века поют…
Но наполняет вновь Собой -
земной сосуд ВсеВышний…
21.03.2012.

Ой, знову бузько
при вербах походжає —
шукає баськи.

(3.2012)
хокку

Щиро вітаю митців, колег та побратимів по перу з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!

Чи не умів Він, як усі,
чи просто іншим був од інших,
чи бачив Світ
у римах віршів?..

...а Світ на вірші
не чекав...
2012р.

Мрійливий вітер у степу.
Рожеве вогнище. Світає.
На позолочену крупу
З безодні хвиля випливає,
Перетинаючи думки,
Переплітаючи кордони…
Спокійно лине до людських
Сердець незайманих, картонних.
Взиває голосом легким,
Прекрасним, чистим, як перлина.
І тихим подихом морським
Стікає в душу по-краплинно.

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, ніби кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

вот и утро настает
задумчиво брожу в полутьме
и песня сама собой слагается в уме
спряталась за скалами русалка нежная
серебром волны мечты поэта
она любит и молчит
но увы не дает ответа...
2012г.

Чашечка кави, можна чаю,
Стара кавярня, або малесеньке кафе,
А може бути лавочка десь в парку,
Не є суттєвим місце те.

Що має значення, - так це людина
Яка з тобою, зараз, тут.
Якій ти що б не говорила,-
А зрозуміла буде суть.

Вся суть життя, думок, буття,
Під силу може бути тільки другу,
Бо, лиш споріднена душа,
Почує серце, тримаючи тебе за руку.

І тільки друг за чашечкою кави,
Глянувши в очі, зрозуміє все.
Й ціле життя він зможе прочитати
Та без осудження своє подасть плече.

З тобою буде він і плакати й сміятись,
Радіти буде, кожній добрій новині.
І в час сумний він буде настрій піднімати
Й тебе сховає у обіймах від біди.

З ним впасти зможеш ти в дитинство
І розмовлять про все і про ніщо,
Немов хвилина пролетять із ним години,
І світ зупиниться немов.

Хтось скаже, що такої дружби не буває,
А я скажу, що є така,
Тільки вона до нас приходить, -
Лиш один раз, на все життя.

20 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Я так люблю, гуляти вулицями міста,
Промокнувши вся під дощем, кудись іти.
Кружлять в таксі по вулицях самотніх,
І по піску босоніж вдаль брести.

Я так люблю, цей свіжий запах кави,
Й ранковий дух маленького кафе;
Я так люблю, мов зачарована дивитись
Як за вікном весняний дощ іде.

Я так люблю, сидіти з позаранку,
На ще холодному і мокрому піску,
Й дивитись в даль безмежну в океані
Й проміння першого чекати проблиску.

Я так люблю, це відчуття свободи
Ці таємничі ранки й вечори.
Я так люблю, зелений парк і воду
Що груди наповняють подихом весни.

І з другом милим, що близький так серцю
Що розуміє мою душу і без слів
Я так люблю, блукати по дорогах безіменних
І розмовлять про все що на душі моїй.

Також люблю я помовчати,
Подумати, переосмислити себе,
Пройти життя ще раз думками
І наздогнать в душі упущене усе.

Я так люблю, весь світ який навколо
Біжить, сміється й плаче ніби немовля
Я так люблю все створене людьми і Богом
І так люблю, люблю я все життя!

13 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Пронизують, як літня прохолода.
Чарують дивовижністю подій.
Спокуслива і ніжна насолода
Проходить крізь кімнат паркет старий.
Летять нечутно з неба до домівок,
Дібрані з гірського кришталю,
Зіткані з тоненьких павутинок -
Сни, які я з медом ночі п'ю.

Погляну в люстро – чи нема, чи є
Обличчя в рамі? І лице чиє
Малюю я щоранку (туш_помада)?
Чиї це очі, посмішка чия?
І хто у люстрі – чи вона, чи я
З тамтого (цього) боку листопаду?

Де ірреальне і реальне де?
Вона мовчить –
Моє лице бліде.
То час іде_веде по круговерті,
То ми –
вона і я –
отут і там –
Дві половинки, стулені життям
По цей бік люстра і по той бік смерті.

Слова одверті. Скло – немов межа.
Притулим руки. Лезом від ножа
Нам час розділить половинки серця –
І відсахнемось.
І не певна я, –
Як Бог мене покличе на ім'я –
Котра із нас на голос озирнеться?

Це останнє вікно,
За яким вже не буде тебе.
За прогнозами сніг
Не встигає розтанути вчасно.
Ця весна не прийде.
Якщо більше весна не прийде,
Не вертайся, прошу,
Мій єдиний, ніколи, нізащо.

В цьому домі всі шафи
Зимою наповнені вщент.
Замість килиму крига
Встеляє підлогу і стелю.
Тут замерзли сліди.
Ці непарні сліди від легенд.
Посивілі, як сови, папери
Без слів у фотелі.

Пересиплеться час
Кольоровим, як втіха, піском.
Позолочені квіти не пахнуть
І в’януть, здається.
Непомітно прийде
У шифоновій сукні з бузком
Ця весна. І до тебе
Вустами моїми всміхнеться.
16.03.2012

Один Ваш погляд.
іронії полон…
без бою здався б вкотре
прийду із прірви…
зламаю сон
тавром усядусь
проти…
а можу в статую?...
в сегмент
шатра -
співучим солом?
в досьє емоції...
як нерв?! --
калач
Семиголовий...

Один Ваш погляд.
20.03.2012.

Ти в мені відгорів позавчора. Лишився у віршах.
Хай плітки недолугі зростають – уже не болить!
Хай гойдається образ любові у римі колишній
і озветься у тій, що прийде через вісім століть.
Я щаслива із того, що мала. Усе мимохідь…

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

На “Київстарі” – оператор Настя ,
вгамовує твій березневий шторм:
і звірити рахунки,
і звірити стосунки
розрахувати вартість
нестерпно добрих слів –
чи зможете ви, дівчино?
чи це у вашій волі?
чи просто дивна доля
дарує свіжі вірші –
струмки весняних снів?

І скільки б не бажав отих весняних вод,
і скільки б не співав своїх хвалебних од,
а зірка сяятиме дивом, небом, щастям,
красою, вибухом і фіалковим сном.

Бо небо стало міняти
форму, фокуси, ракурс,
стало майже навшпиньки
це березневе небо
навіщо стільки вдивлятися,
мабуть, сфотографувати
хочеш, як папараці,
щось несподіване треба?
Бачиш, нині змінило
хід небесних світил,
зникли цілі сузір’я
зникло усе, що звичне.
Де ж та Велика Ведмедиця,
де ж моя зірка дивна?
Стали очима зорі,
довго у душі дивились.

І скільки б не бажав отих весняних вод,
і скільки б не співав своїх хвалебних од,
а зірка сяятиме дивом, небом, щастям,
красою, вибухом і фіалковим сном.


А поруч на мопеді
промчав хлопчисько юний,
сховалися ведмеді,
з переляку – посунулась
на крайчик тротуару...
от я йому – роззява,
яка в блокнот щось пише,
а він так браво шпарить...
До чого тут ці вірші,
і небо, і ведмеді?
Він тут – король, він – бравий,
він нині – на мопеді!

Тонкі моменти зустрічей весняних,
Коли в бруньках нуртує свіжий фреш...
То сонцем закосиченим поглянеш,
То вітром напарфумленим торкнеш...

І рученьку цілуючи панянці,
У очі зазирнеш поміж надій...
Вмостившись теплим котиком на пальці,
Що мить тому дрімав ще на вербі...
(18.03.12)

Фантазії, обсмажені
В єлеї юних мрій,
Являються не раз мені
У всій красі своїй.
І згадую, і мучуся,
І знаю – не верну,
На перехрестях Бучача
Зустрів бо сивину.
Зі скронь її не скинути, -
У помисли вросла,
А Дух віщає: сину, ти
Не май на неї зла.
На кожен вік є правило,
Є втіха різним дням,
Раз доля так розставила,
То й так судилось вам…
І знаю , що перечити
Не маю права я,
Та думаю усе таки,
Як там душа твоя.

20.03.12

.
І скрізь сліди... сліди...

і скрізь сліди... сліди... сліди...
і кожнен слід - муляж безсоння
одні справжнісінькі, як ти
а інші ідолопоклонні
чому Ти, Святість, на горбу
їх мусиш нести жабуриння?!..
а вслід: бу-бу, бу-бу, бу-бу
наче кувалдою по спині
ге-ен там, де тхне - зберуться пси
чиясь нога набрякне м'язом
і зацілуються в носи
без роду, фабули, і назви
І не дай Бог, як випруть з гри…
і не дай Бог, когось озвучиш...
ти - в Магадан! ні-ні, не в Крим
і сміх і плач -- "бесаме мучо"…

... сліди... сліди... сліди... сліди...
на прикусі, в повітрі
а я прошу: - мої зітри!
мій сизий-орле
Вітре!
20.03.2012.

Не стояти
На протязі.
В синьому одязі
Тісно.
Ця кімната
Вузька
Нас навмисне
Звела нанівець.
Ти сьогодні
М’яка,
Як на паску
Податливе тісто.
В океані
Весни
Нерозгаданий ще
Острівець.

Не триматись
За руки.
Ці очі
Під колір
Сорочки.
Я ніскільки
Не млію.
Та серце,
Немов молоток.
Відірвати б
Ці гудзики,
Ці недоречні
Замочки,
І зробити такий
Необхідний
Жагучий ковток.

Не шукати
Тебе
Серед вулиць,
спіралей і скверів.
Хай порожня
Кімната,
Як скриня,
Сховає цей гріх.
Ти сьогодні моя.
І художник
Колись
На папері
Намалює
Наш квітень
І сонця
Кораловий сміх.
6.03.2012

И медленно угаснет день.
И канут в розовость заката
усталых губ твоих излом
и складка меж бровей крылатых.

И миг рождения звезды
продлится, вечности касаясь.
Сгустится мрак земли. Слова
задребезжат, скрывая жалость.

И вдруг бестрепетной рукой
жестокий кто-то, равнодушный
весь продырявит небосвод…
И жгут лучи. И сердце сушат.

Простой магический закон –
как то, что утром встанет солнце:
разрыв – уходит тот, кто прав.
А жертва? Жертва – остается.

2012

Спинилось небо в хащах бур'яну,
Вівторок світло дня крізь зуби цідить.
Розхитують в душі німу струну
Сніжинок невгамовні суіциди.

Везе мене старенький тарантас
Поміж дерев пошарпані колони
В хатину, де на мене зачекавсь
Медовий чай із пряником лимонним.

Примхливих вуст малиновий кисіль
Зустріне у прокуреній вітальні.
Стікають в наші руки звідусіль
Хмільних щедрот мелодії печальні.

І буде ніч. Дотліють всі дрова,
Цікаве знов залишиться за кадром.
Холонуть обпікаючі слова,
Розтрощені між молотом й ковадлом.

Розбудиш тихо, виведеш за тин,
Розлуки час настав - така вже повість.
Тьмяніє сніг, мов галицький бурштин,
Ще темно, та вже час іти на поїзд.

Морозом пошматовані дуби
В дорогу проводжають односельця.
Сніжинки - білопері голуби -
Летять на жовтоцвітний вогник серця.

2008

есть люди константы
всю жизнь эмигранты
динамо в пуантах
воришки и франты

есть люди картины
творцы паутины
идей властелины
цари пластилина

есть люди загадки
менялы на тряпки
есть с ядом что сладкий
с улыбкою-взяткой

есть люди копилки
под что-то подстилки
есть пилки на пылких
ножи и точилки

есть люди буфеты
в ничто приодеты
дрова и конфеты
чулки трафареты

есть люди хапуги
святые в кольчуге
путёвые слуги
медвежьи услуги

есть люди как пламя
несут их как знамя
уходят богами
их боль вечно с нами

есть люди как люди
и просто поэты
ранимые дети
разящие светом

20 Марта, 2012

Ти для мене весну засвіти,
що з усмішкою, як в дитини:
я народжена, щоб цвісти
у саду твоїм – розмарином.
Я призначена для весни:
в небо жайворонком злітати,
цілувати дощем рясним -
любисток у пригорщах м’яти.
Розпускаються пелюстки:
божества таєною йтиму,
мені в коси вплетеш зірки.
Я складатиму знову рими:
про небесні й насушні світи,
про щастя, що в кожному слові…
Ти для мене весну засвіти,
що призначена - для любові.

(1999)

Опять на сердце холодно и сыро
Зачем так жить в безрадостной, марудной суете,
И словно странник чуждый сему миру,
Ступать неловко по земле?
Лишь коротать пустые дни и ночи,
Которым есть начало без конца,
С безликим ожиданьем счастья
Как бы между прочим,
ведь так у всех бывает, иногда.
Но вот стучится в дверь былая вьюга
С укором смотрит мне во след,
злорадно так шепча:
«вы потеряли уж давно друг друга,
хоть сами не заметили когда».
24.11.2011

Кто-то голоден,
И на холоде
Ест, что в полудни
Бог послал…

Чаем греется,
И ждет оттепель,
В ожидании –
Зубоскал,

Проклинает и
Телом ежится,
И тревожно так…
А внутри,

Сталь давно уже,
Сталь под кожею,
И не стоит с ним
Говорить…

Можно дать ему
Ожидание,
Лето теплое,
Сон-траву,

И с душой родною
Свидание
Состоится,
Но не пойму,

Как сломалась в нём,
Где-то там, внутри,
За стальной бронёю
Душа.

Насторожен взгляд –
Ты смотри, смотри…
Ну, и как же я –
Хороша?

Раны старые,
Раны новые...
Да теперь уже
Всё равно!

Эх ты, жизнь моя
Бестолковая,
Неоконченное
Кино...

Весна розвіює парфум
коханця Березня.
Прощально засніжила заметіль.
Захвилювалась крига на воді.
Ріка спросоння розплітає коси хвиль
і виринає Мавкою на березі...

...Весна розвіює парфум
коханця Березня.

2012р.

Люблю, цілую, обнімаю,
Таку як є тебе кохаю.
І якщо в долі два крила
Одне це ти, а друге я.

Люблю коли мене бажаєш,
Чи непомітно віддаляєш,
Коли голубиш або мучиш
Ми вдвох здолаємо ці кручі.

Люблю за те, що ти чекаєш,
Весь час мене оберігаєш,
За всі твої безсонні ночі
Люблю, цілую твої очі.

Люблю тому що надихаєш
І над буденним піднімаєш,
Найкращі почуття мої
Ти будиш з глибини душі.

Люблю, сподіваюсь, вагаюсь,
Ти надійне моє джерело,
Тому до тебе повертаюсь,
Щоб зі мною в житті не було.

2007 рік

не буди її чуєш вона ходить ночами
і пише вірші на пергаменті неба
цитує Ніцше не вийде заміж
підкладе дублерку якусь замість себе

вона звикла шукати себе по дзеркалах
і складати пазл ідеального тіла
в її ліжку людно наче в Ла-Скала
робочий навіть неділя

і ніхто не скаже гай послухай
залиш собі ніч для сну
на шальці терезíв цілунки
переважать сльозу пісну

вона вже не може себе присвятити
віршем любовним комусь одному
і наче з крутої гори свати
гарбузами від її дому

а років за двадцять ніхто не покотить
за пазуху неба камінь Сізіфа
де старість живе за колючим дротом
і в'яже на пальцях про себе міфи.

П’єдестали всіх уже дістали…
Ну, а так – хоч ближче до людей.
Скрізь, від Кос-Аралу до астралу,
ті ж перекоти-жалі… Але й

з Вічності – в цей вік… ніяк не звикнеш.
Сам ніяковієш на плацу:
хто під ноги мимоходом чвиркне,
хто по-свійськи лясне по плечу.

Не зважай… Пробач нам цю потребу –
по собі вкорочувати вись:
чи… щоб дотягнутися до тебе,
чи… щоб не дивився зверху вниз.

2012

чистый напиток нежной любви
пью с ладоней сердца души
в перекрестке дыхания потоком
бесконечно пульсируют сладкие нити вечности...

2012г.

Ілюстрація Ольги Карої.