вот и утро настает
задумчиво брожу в полутьме
и песня сама собой слагается в уме
спряталась за скалами русалка нежная
серебром волны мечты поэта
она любит и молчит
но увы не дает ответа...
2012г.

Чашечка кави, можна чаю,
Стара кавярня, або малесеньке кафе,
А може бути лавочка десь в парку,
Не є суттєвим місце те.

Що має значення, - так це людина
Яка з тобою, зараз, тут.
Якій ти що б не говорила,-
А зрозуміла буде суть.

Вся суть життя, думок, буття,
Під силу може бути тільки другу,
Бо, лиш споріднена душа,
Почує серце, тримаючи тебе за руку.

І тільки друг за чашечкою кави,
Глянувши в очі, зрозуміє все.
Й ціле життя він зможе прочитати
Та без осудження своє подасть плече.

З тобою буде він і плакати й сміятись,
Радіти буде, кожній добрій новині.
І в час сумний він буде настрій піднімати
Й тебе сховає у обіймах від біди.

З ним впасти зможеш ти в дитинство
І розмовлять про все і про ніщо,
Немов хвилина пролетять із ним години,
І світ зупиниться немов.

Хтось скаже, що такої дружби не буває,
А я скажу, що є така,
Тільки вона до нас приходить, -
Лиш один раз, на все життя.

20 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Я так люблю, гуляти вулицями міста,
Промокнувши вся під дощем, кудись іти.
Кружлять в таксі по вулицях самотніх,
І по піску босоніж вдаль брести.

Я так люблю, цей свіжий запах кави,
Й ранковий дух маленького кафе;
Я так люблю, мов зачарована дивитись
Як за вікном весняний дощ іде.

Я так люблю, сидіти з позаранку,
На ще холодному і мокрому піску,
Й дивитись в даль безмежну в океані
Й проміння першого чекати проблиску.

Я так люблю, це відчуття свободи
Ці таємничі ранки й вечори.
Я так люблю, зелений парк і воду
Що груди наповняють подихом весни.

І з другом милим, що близький так серцю
Що розуміє мою душу і без слів
Я так люблю, блукати по дорогах безіменних
І розмовлять про все що на душі моїй.

Також люблю я помовчати,
Подумати, переосмислити себе,
Пройти життя ще раз думками
І наздогнать в душі упущене усе.

Я так люблю, весь світ який навколо
Біжить, сміється й плаче ніби немовля
Я так люблю все створене людьми і Богом
І так люблю, люблю я все життя!

13 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Пронизують, як літня прохолода.
Чарують дивовижністю подій.
Спокуслива і ніжна насолода
Проходить крізь кімнат паркет старий.
Летять нечутно з неба до домівок,
Дібрані з гірського кришталю,
Зіткані з тоненьких павутинок -
Сни, які я з медом ночі п'ю.

Погляну в люстро – чи нема, чи є
Обличчя в рамі? І лице чиє
Малюю я щоранку (туш_помада)?
Чиї це очі, посмішка чия?
І хто у люстрі – чи вона, чи я
З тамтого (цього) боку листопаду?

Де ірреальне і реальне де?
Вона мовчить –
Моє лице бліде.
То час іде_веде по круговерті,
То ми –
вона і я –
отут і там –
Дві половинки, стулені життям
По цей бік люстра і по той бік смерті.

Слова одверті. Скло – немов межа.
Притулим руки. Лезом від ножа
Нам час розділить половинки серця –
І відсахнемось.
І не певна я, –
Як Бог мене покличе на ім'я –
Котра із нас на голос озирнеться?

Це останнє вікно,
За яким вже не буде тебе.
За прогнозами сніг
Не встигає розтанути вчасно.
Ця весна не прийде.
Якщо більше весна не прийде,
Не вертайся, прошу,
Мій єдиний, ніколи, нізащо.

В цьому домі всі шафи
Зимою наповнені вщент.
Замість килиму крига
Встеляє підлогу і стелю.
Тут замерзли сліди.
Ці непарні сліди від легенд.
Посивілі, як сови, папери
Без слів у фотелі.

Пересиплеться час
Кольоровим, як втіха, піском.
Позолочені квіти не пахнуть
І в’януть, здається.
Непомітно прийде
У шифоновій сукні з бузком
Ця весна. І до тебе
Вустами моїми всміхнеться.
16.03.2012

Один Ваш погляд.
іронії полон…
без бою здався б вкотре
прийду із прірви…
зламаю сон
тавром усядусь
проти…
а можу в статую?...
в сегмент
шатра -
співучим солом?
в досьє емоції...
як нерв?! --
калач
Семиголовий...

Один Ваш погляд.
20.03.2012.

Ти в мені відгорів позавчора. Лишився у віршах.
Хай плітки недолугі зростають – уже не болить!
Хай гойдається образ любові у римі колишній
і озветься у тій, що прийде через вісім століть.
Я щаслива із того, що мала. Усе мимохідь…

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

На “Київстарі” – оператор Настя ,
вгамовує твій березневий шторм:
і звірити рахунки,
і звірити стосунки
розрахувати вартість
нестерпно добрих слів –
чи зможете ви, дівчино?
чи це у вашій волі?
чи просто дивна доля
дарує свіжі вірші –
струмки весняних снів?

І скільки б не бажав отих весняних вод,
і скільки б не співав своїх хвалебних од,
а зірка сяятиме дивом, небом, щастям,
красою, вибухом і фіалковим сном.

Бо небо стало міняти
форму, фокуси, ракурс,
стало майже навшпиньки
це березневе небо
навіщо стільки вдивлятися,
мабуть, сфотографувати
хочеш, як папараці,
щось несподіване треба?
Бачиш, нині змінило
хід небесних світил,
зникли цілі сузір’я
зникло усе, що звичне.
Де ж та Велика Ведмедиця,
де ж моя зірка дивна?
Стали очима зорі,
довго у душі дивились.

І скільки б не бажав отих весняних вод,
і скільки б не співав своїх хвалебних од,
а зірка сяятиме дивом, небом, щастям,
красою, вибухом і фіалковим сном.


А поруч на мопеді
промчав хлопчисько юний,
сховалися ведмеді,
з переляку – посунулась
на крайчик тротуару...
от я йому – роззява,
яка в блокнот щось пише,
а він так браво шпарить...
До чого тут ці вірші,
і небо, і ведмеді?
Він тут – король, він – бравий,
він нині – на мопеді!

Тонкі моменти зустрічей весняних,
Коли в бруньках нуртує свіжий фреш...
То сонцем закосиченим поглянеш,
То вітром напарфумленим торкнеш...

І рученьку цілуючи панянці,
У очі зазирнеш поміж надій...
Вмостившись теплим котиком на пальці,
Що мить тому дрімав ще на вербі...
(18.03.12)

Фантазії, обсмажені
В єлеї юних мрій,
Являються не раз мені
У всій красі своїй.
І згадую, і мучуся,
І знаю – не верну,
На перехрестях Бучача
Зустрів бо сивину.
Зі скронь її не скинути, -
У помисли вросла,
А Дух віщає: сину, ти
Не май на неї зла.
На кожен вік є правило,
Є втіха різним дням,
Раз доля так розставила,
То й так судилось вам…
І знаю , що перечити
Не маю права я,
Та думаю усе таки,
Як там душа твоя.

20.03.12

.
І скрізь сліди... сліди...

і скрізь сліди... сліди... сліди...
і кожнен слід - муляж безсоння
одні справжнісінькі, як ти
а інші ідолопоклонні
чому Ти, Святість, на горбу
їх мусиш нести жабуриння?!..
а вслід: бу-бу, бу-бу, бу-бу
наче кувалдою по спині
ге-ен там, де тхне - зберуться пси
чиясь нога набрякне м'язом
і зацілуються в носи
без роду, фабули, і назви
І не дай Бог, як випруть з гри…
і не дай Бог, когось озвучиш...
ти - в Магадан! ні-ні, не в Крим
і сміх і плач -- "бесаме мучо"…

... сліди... сліди... сліди... сліди...
на прикусі, в повітрі
а я прошу: - мої зітри!
мій сизий-орле
Вітре!
20.03.2012.

Не стояти
На протязі.
В синьому одязі
Тісно.
Ця кімната
Вузька
Нас навмисне
Звела нанівець.
Ти сьогодні
М’яка,
Як на паску
Податливе тісто.
В океані
Весни
Нерозгаданий ще
Острівець.

Не триматись
За руки.
Ці очі
Під колір
Сорочки.
Я ніскільки
Не млію.
Та серце,
Немов молоток.
Відірвати б
Ці гудзики,
Ці недоречні
Замочки,
І зробити такий
Необхідний
Жагучий ковток.

Не шукати
Тебе
Серед вулиць,
спіралей і скверів.
Хай порожня
Кімната,
Як скриня,
Сховає цей гріх.
Ти сьогодні моя.
І художник
Колись
На папері
Намалює
Наш квітень
І сонця
Кораловий сміх.
6.03.2012

И медленно угаснет день.
И канут в розовость заката
усталых губ твоих излом
и складка меж бровей крылатых.

И миг рождения звезды
продлится, вечности касаясь.
Сгустится мрак земли. Слова
задребезжат, скрывая жалость.

И вдруг бестрепетной рукой
жестокий кто-то, равнодушный
весь продырявит небосвод…
И жгут лучи. И сердце сушат.

Простой магический закон –
как то, что утром встанет солнце:
разрыв – уходит тот, кто прав.
А жертва? Жертва – остается.

2012

Спинилось небо в хащах бур'яну,
Вівторок світло дня крізь зуби цідить.
Розхитують в душі німу струну
Сніжинок невгамовні суіциди.

Везе мене старенький тарантас
Поміж дерев пошарпані колони
В хатину, де на мене зачекавсь
Медовий чай із пряником лимонним.

Примхливих вуст малиновий кисіль
Зустріне у прокуреній вітальні.
Стікають в наші руки звідусіль
Хмільних щедрот мелодії печальні.

І буде ніч. Дотліють всі дрова,
Цікаве знов залишиться за кадром.
Холонуть обпікаючі слова,
Розтрощені між молотом й ковадлом.

Розбудиш тихо, виведеш за тин,
Розлуки час настав - така вже повість.
Тьмяніє сніг, мов галицький бурштин,
Ще темно, та вже час іти на поїзд.

Морозом пошматовані дуби
В дорогу проводжають односельця.
Сніжинки - білопері голуби -
Летять на жовтоцвітний вогник серця.

2008

есть люди константы
всю жизнь эмигранты
динамо в пуантах
воришки и франты

есть люди картины
творцы паутины
идей властелины
цари пластилина

есть люди загадки
менялы на тряпки
есть с ядом что сладкий
с улыбкою-взяткой

есть люди копилки
под что-то подстилки
есть пилки на пылких
ножи и точилки

есть люди буфеты
в ничто приодеты
дрова и конфеты
чулки трафареты

есть люди хапуги
святые в кольчуге
путёвые слуги
медвежьи услуги

есть люди как пламя
несут их как знамя
уходят богами
их боль вечно с нами

есть люди как люди
и просто поэты
ранимые дети
разящие светом

20 Марта, 2012

Ти для мене весну засвіти,
що з усмішкою, як в дитини:
я народжена, щоб цвісти
у саду твоїм – розмарином.
Я призначена для весни:
в небо жайворонком злітати,
цілувати дощем рясним -
любисток у пригорщах м’яти.
Розпускаються пелюстки:
божества таєною йтиму,
мені в коси вплетеш зірки.
Я складатиму знову рими:
про небесні й насушні світи,
про щастя, що в кожному слові…
Ти для мене весну засвіти,
що призначена - для любові.

(1999)

Опять на сердце холодно и сыро
Зачем так жить в безрадостной, марудной суете,
И словно странник чуждый сему миру,
Ступать неловко по земле?
Лишь коротать пустые дни и ночи,
Которым есть начало без конца,
С безликим ожиданьем счастья
Как бы между прочим,
ведь так у всех бывает, иногда.
Но вот стучится в дверь былая вьюга
С укором смотрит мне во след,
злорадно так шепча:
«вы потеряли уж давно друг друга,
хоть сами не заметили когда».
24.11.2011

Кто-то голоден,
И на холоде
Ест, что в полудни
Бог послал…

Чаем греется,
И ждет оттепель,
В ожидании –
Зубоскал,

Проклинает и
Телом ежится,
И тревожно так…
А внутри,

Сталь давно уже,
Сталь под кожею,
И не стоит с ним
Говорить…

Можно дать ему
Ожидание,
Лето теплое,
Сон-траву,

И с душой родною
Свидание
Состоится,
Но не пойму,

Как сломалась в нём,
Где-то там, внутри,
За стальной бронёю
Душа.

Насторожен взгляд –
Ты смотри, смотри…
Ну, и как же я –
Хороша?

Раны старые,
Раны новые...
Да теперь уже
Всё равно!

Эх ты, жизнь моя
Бестолковая,
Неоконченное
Кино...

Весна розвіює парфум
коханця Березня.
Прощально засніжила заметіль.
Захвилювалась крига на воді.
Ріка спросоння розплітає коси хвиль
і виринає Мавкою на березі...

...Весна розвіює парфум
коханця Березня.

2012р.

Люблю, цілую, обнімаю,
Таку як є тебе кохаю.
І якщо в долі два крила
Одне це ти, а друге я.

Люблю коли мене бажаєш,
Чи непомітно віддаляєш,
Коли голубиш або мучиш
Ми вдвох здолаємо ці кручі.

Люблю за те, що ти чекаєш,
Весь час мене оберігаєш,
За всі твої безсонні ночі
Люблю, цілую твої очі.

Люблю тому що надихаєш
І над буденним піднімаєш,
Найкращі почуття мої
Ти будиш з глибини душі.

Люблю, сподіваюсь, вагаюсь,
Ти надійне моє джерело,
Тому до тебе повертаюсь,
Щоб зі мною в житті не було.

2007 рік

не буди її чуєш вона ходить ночами
і пише вірші на пергаменті неба
цитує Ніцше не вийде заміж
підкладе дублерку якусь замість себе

вона звикла шукати себе по дзеркалах
і складати пазл ідеального тіла
в її ліжку людно наче в Ла-Скала
робочий навіть неділя

і ніхто не скаже гай послухай
залиш собі ніч для сну
на шальці терезíв цілунки
переважать сльозу пісну

вона вже не може себе присвятити
віршем любовним комусь одному
і наче з крутої гори свати
гарбузами від її дому

а років за двадцять ніхто не покотить
за пазуху неба камінь Сізіфа
де старість живе за колючим дротом
і в'яже на пальцях про себе міфи.

П’єдестали всіх уже дістали…
Ну, а так – хоч ближче до людей.
Скрізь, від Кос-Аралу до астралу,
ті ж перекоти-жалі… Але й

з Вічності – в цей вік… ніяк не звикнеш.
Сам ніяковієш на плацу:
хто під ноги мимоходом чвиркне,
хто по-свійськи лясне по плечу.

Не зважай… Пробач нам цю потребу –
по собі вкорочувати вись:
чи… щоб дотягнутися до тебе,
чи… щоб не дивився зверху вниз.

2012

чистый напиток нежной любви
пью с ладоней сердца души
в перекрестке дыхания потоком
бесконечно пульсируют сладкие нити вечности...

2012г.

Ілюстрація Ольги Карої.

Люди, вдягнені в залізо,
йдуть у ногу, йдуть рядами
по розпеченім камінні
нескінченної пустелі.

Те залізо дуже тісно
примоцоване до плоті –
так давно і так надовго,
що з тілами вже зрослося.

Гуркіт, курява, мовчання –
тільки грифи скрізь на скелях
у німім чеканні смерті
озирають неозорість.

Ще ущелини чотири,
а тоді – зустріне ворог,
невідступний, прежорстокий –
там, у засідці пантрує.

Люди, вдягнені в каміння,
всі, притиснуті до скелі,
жадібно стискають зброю,
дожидаючи розправи…

Хто – кого в бою звитяжнім?
Кам’яні серця замовкнуть
чи залізні перестануть
об залізні груди битись?

Люди, вдягнені в залізо?
Люди, вдягнені в каміння?

Люди вдягнені в ненависть…
Люди вдягнені в жорстокість…
Люди вдягнені в байдужість…
Люди вдягнені в мовчання…
Люди вдягнені в самотність…


2012

Живое прикосновение взглядом и сердцем души
глаза в глаза уста к устам
они себя нашли
они более не одиноки.
2012г.

Фломастер крапку малював...
Таку собі нікчемну крапку!
А хтось додав туди рукав,
штани нові та файну шапку...

Ледачий хвіст стареньких мрій
і сподівань великі вуса...
І вгамувавсь фломастер мій
від олівця, що так "прогнувся".

Рожеве скло на окуляр
і у життя - нову легенду!
Фломастер - це такий школяр,
що взяв дорослість у оренду.



20.03.2012

…січуть холодні схили чагарями
із неба перелатаного злива
я в’язку мрій несу до Нараями
на Фудзіямі осінь норовлива
щаслива сива слива із плодами
загорнутими в сýму білий попіл
в сумý мою вливає синій спокій...
несу вмирати смерть до Фудзіями…

... А ми, неначе сірі горобці,
Малюємо у різний колір пера
Й на чуба напинаючи вінці,
Випорпуємо з себе но́ві "терра"...
(19.03.12)

Коли в мені ще тільки бруньковіли
слова і рими, ти уже посивів.
Ти мріяв про жінок, машини, вілли,
не піднімав обличчя в небо синє.
Ти просто був, дорослий, ніби досвід.
І сильний, як моя дитяча віра.
Ти все такий.
Такий.
Такий і досі.
То я змінилась.
І пробач, надміру…

Мой Ангел не спит -
грозит мне крылом,
и ножкой
топает тихо.
А я притворяюсь -
кошкой.
Я притворяюсь
послушной.
Пушистой лапкой
скребу я на сердце
(в сердце не кинешь
тапком!)

От удовольствия я
выгибаю спинку.
Фотографируй счастье,
свою блондинку
на негативе -
снимай!
(я прогнусь немножко...)

А может быть легче мной
притвориться кошке?


2011

Крізь тунель гобоя
В неосяжність див
Душі світлим роєм
Здійснюють прорив.
Наче пілігрими
Ідучи з покут,
Сутністю незримо
Сенс блаженства тчуть.
Їх невпинно манить
Чистості кришталь,
Де нема догани
І безсилий жаль.
Плоть іще у світі,
Дух - уже вгорі,
Чуда розмаїті
В незбагненій грі.

19.03.12

крок привідкритий - до неба, землі і до голосу
оберт за обертом - погляд у погляді - ключ
вже обертається, ірій вихлюпує...
бризки під хмарами
легіт на крилах несуть

панні неприбраній - ранок_зимою_бо_приспаний
снилися далі, принци заморськії,
ні, не віддалася їм...
ніжним курли_поцілунком прокинулась -
умбру із пóстелі - геть!

змиє водицею - грім з блискавицею -
панна царівною вступить в права

2012

Лежав голий партизан
співали птахи
і мандрували мурахи
по воскових долонях

жандарми з погрозою
заборонили ховати
хай так гниє
стерво бандита

батьківська земля
зворушена лягла
притулила світлу голову
і вклякла

він тихо лежав під лісом
ніби воду пив із джерельця
похилений над
своєю долею
долом.

Осінь
бурштинова пташка
прозора
з гілочки на гілочку
носить краплі золота.

Осінь
рубінова пташка
світлиста
з гілочки на гілочку
носить краплі крові.

Осінь
лазурна пташка
вмирає
з гілочки на гілочку
крапля дощу спадає.

Узялися дельфінята в морі
М'ячика ганяти.
Між буйками їх ворота:
звідсіля і он аж доти.
Не минуло і хвилини -
М'ячик точно в ціль полинув.

Всі завмерли у напрузі...
Воротар не схибив, друзі!
А що ним була акула -
То м'яча вона ковтнула.

І знову струм ,болючих серцю , слів,
Облив мене ,щоб злість свою зігнати.
Яке я маю право до синів!
На Бога зглянься! Я ж є їхня мати.

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщени чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримають кермо і синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
шовкові стрічки
циганські сережки
сплачують ріки столичних красунь
марячи дотиком чоловіка

по плечах пече київське сонце червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидає светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дихають дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ під шкірою носячи Євро

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам

Весни твоєї узурпаторські манери
В її садах топили снігопади,
Хоч ти із Марсу, у доньки Венери
На серці мліли перли-серенади...

І зазвучали ніжним білоцвітом
Акорди квітня дощиком з-під стріхи.
Жагучий погляд блиснув хризолітом...
Заледве втіхи перепало на горіхи...

Донька Венери ніжно відімстила
Попався рибкою у сіті невербальні...
Раз – зашарілась, губку закусила,
Два – не скажу, бо на межі моральній...

А три, і орхідейно-дику квітку
Здолала гра, що дихала любов’ю.
Тебе – весни тепло... (що буде влітку!)
А на часі – стіввандерське «..І Love You»...

Приготую тебе на сніданок
Я о п’ятій (прокинешся ти?) -
Бо люблю куштувати коханок
На світанку, вмочивши у джем.

У долонях ти танеш, як масло,
І промовисто дивишся вниз
На маяк, що ніколи не гасне -
Білу вежу, нефритовий спис.

Я ударю ним – ринуть джерела,
Наче гейзери серед вогнів:
Еротично-чарівна чавела
Спокушає мене уві сні -

І у бік усе штурхає... Раптом
Просинаюсь: «Олено, це ти?.."
А вона мені: "Дай ще поспати -
Припини, хлопе, гучно хропти!»


19.03.2012

І як я, Боже, це пережила?...

Ти дав людині силу й вільну волю
Та, видно, не відміряв міри болю,
Гострішого від гострого ножа,
Такого, що безжально серце жалить…

Одне питаю, Господи, Тебе:
Як пережити в самоті тепер
Все те, що не одна переживала?

2012

О не підходь
нестямна я
то у мені пробуджується Етна
правічний пульс в артеріях життя
знов змінює мене
знов лава
я
*

Спроба перекладу:

Не подходи
безумна я
во мне проснулась Этна
и пульс бессмертный жизнь храня
преобразует вновь меня
и снова лава
я
*

А ты всё не являешься, Мария…
А тут ни вербы не растут, ни злаки…
Когда песком на веках летаргия –
Верблюды, люди снова видят знаки.
То миражи – отели, трассы, дыни…
Но манит, не подверженный обману,
Летящий куст Перекатипустыни
По направленью к Вечному туману…
Всего и звуков – крики мандрагоры.
Всего и зрелищ – танцы саламандры.
Там будто бы рождаются все горы…
Там будто бы кончаются все мантры….

Ти –
подумок моїх залежність…
Довготривалий сон нічний…
На вітротверді гнів пожежний..
А ти все стверджуєш: – нічий…

Думки чужі – метеорити…
І неба зоряний фонтан!..
Волошки шепотом у житі…
Клубочки сонечка.. й туман…

Ти –
подумок моїх відрада…
Не осягнеш - забудь... замкни!!
І я впаду із неба градом
В одну із тих, забутих книг,

Де ти і я єдиним тілом
Стрічали з берега Весну…
І, доторкнувшись, ми летіли
В країну Мрій з одним – «люблю»

Де вчили вірш під виноградом
А виноград у вірші стиг…
Де неурочні й штатні дати
Ліпились з поцілунків тих…

...

..та кожен раз чомусь зупинка…
Та кожен раз мовчанки тост…
Та кожен раз в сльозах хустина..
І сни у зграї диких ос…

Ти –
подумок моїх…
не в силі…
Вітійство діє… - Чайові?..
Хіба прийдеться знову милій
В обійми кинутись мої…

18.03.2012.

Як духом радості
Душі розлоги
З висот нараз огорне, -
Щезає смутку біль убогий,
Гріха підґрунтя чорне.
Усесвіт весь їй замалий - любити.
Геть, почуття понурі!
Із кривдою душа сьогодні квити,-
Бриз на морській лазурі.

19.03.12

Замітають подоли спідниць
і Сирець, і Поділ,
У підземці тамтамом навиліт_навідмаш –
підбори,
Підбери – чи слова, чи ключі…
Не до тебе говорить,
Не підводячи погляду…
Спробуй за нею піти,

За мотузочку запаху носом вхопись, як Тесей,
Мо і виведе – чи заведе –
в лабіринти висоток,
Запитаєш утретє –
вона промовчить тобі всоте,
Бо висмоктує час молоко із тужавих грудей,

Бо людей –
ніби маку на площах_площинах долонь,
Ця весна – знавісніла.
Цих станцій-дистанцій – до біса,
Ці пістряві перекупки, ця малохольна Аліса,
Що на лівому березі правий шукає либонь,

Це дівча-шалапутка,
ця жменя веснянок на носі,
Ця ріка, що торкне язиком піднебіння ріки…

Не підводить очей –
ані тушшю, ні вгору, –
бо досі
Василіски у погляді –
Як у полях васильки.