Мені набридло гратись у сліпця,
Не помічати фальші та обману,
Плестися слідом, як сліпа вівця
В отарі на чолі із баранами.

Мені обридла лжива тріскотня
Самолюбивих, ситих владоможців,
І мовчазна покірність, мов ягнят,
Нащадків непокірних запорожців.

Мені набридло поглядать на Схід
І прислухатись, як дзвенять куранти,
Набридло те, як реагує світ
На кислу міну нашого гаранта.

Мені набридло зріти на екран
І слухати азаровськеє чтиво
На «украинской мове» — із листа,
Яке звучить принизливо й глузливо.

Мені набридло вірити байкам
Про непорочну чесність слуг народу,
Що, дивлячись ув очі землякам,
В захланності зжеруть людську подобу.

Мені набридла рівність у правах,
Коли лиш правий той, у кого сила,
Коли твої права — лиш на словах,
А правота твоя така безсила...

Я хочу справедливості для всіх:
Хай будуть рівні всі перед законом,
А ще я хочу — на своїй землі
Не гостювати — бути автохтоном!

Червень 2004

Я п’ю з піали вже холодний день –
Дві ложки цукру, скибочка лимону…
А сонце спить на лавці на пероні,
Воно собі експрес вечірній жде…

І знов тихенький черговий ковток –
Смакую день із запахом меліси…
А місяць скоро на вербу залізе.
В експрес нічний я дам йому квиток.

Як жаль, що день залишився на дні,
Хапаю ті останні аромати…
А зорям в піжмурки набридло гратись!..
Експрес… Квиток один… Квиток мені…
5 січня, 2012р.

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

Тиканням протикано зап*ястя
ангела старенького в покуті.
Я люблю, коли навколо - щастя,
бо його могло би і не бути...

коли хтось помилиться несміло -
наші попротягує сюжети.
Пам*ятаєш, нас також болі
на колишній ангелів планеті:

Дивлячись на зорі кольорові,
вгадували в людях свої тіні.
Знаєш, справжнє щастя у любові,
Справжнє щастя - бути як дитина.

Я тільки мовчу - розрізаються вени,
сплавляється лава із свічки навпроти.
І космос сміється зелено-зелено -
як перша молитва у музики ноти

вливається сміхом, зітхається сплавом,
спирається голосом в тепле проміння.
Я тільки мовчу. Та за рідну державу
у мене з каміння ростиме коріння!

***
Великий той поет, кому не ліньки
«Стіхі» пиcати до моєї скриньки,
Хто мріє про мандрівку за Урал, –
І ходить, озираючись, навшпиньки.

І метелики падають з неба, і сині орли…
Серце досвітків сонце доп'є, як чужу медовуху.
Дочитавши ікони облич і дерев, вийде ряст,
білий ряст, той, котрий вже нікому не піде на руки.

І метелики падають з неба, і сині орли…
А такі, як-от ми, не згорять у зіницях ілотів.
Підставляючи крила журбі, налітаймо на ніж…
Хоч убий, хоч би по рукоять устроми! – патріоти.

І метелики падають з неба, і сині орли…
І такі, як-от ми. Й не такі. Недалекі. Нетлінні.
Білий ряст пам’ятає, для чого й куди ми дійшли…
Ліс йому налягає на плечі, холодний, мов іній.

І метелики падають з неба, і сині орли…
Наше, спільне заюшене серце то вічне, то раннє.
І нехай! Тільки знати б - упасти ще є звідкіля…
Бо тримається небо за ряст. Білий ряст у тумані.

2012

Пусть кусается луна,
своим далеким светом,
и пугаен пусть она,
Но люблю я яд рассвета,
я люблю росу травы ,
солнца свет люблю я желтый,
И малиновые кусты,
Люблю я ветер встречный,
теплый...
Люблю серень,
цвет каштана снежно белый,
Но отрекаюсь от всего....
Любя тебя твой облик милый,
Навек я стану твоим пленым.

Ты совестью моею,
превратилась в бумеранг,
как: солнце, звезды , море,
как песня на губах.
Как ласточка летаешь,
мыслью в небе ,но в делах.
Хитро солнце ухмыляясь,
тебе покажет белый флаг.
Ярче солнца ты сияешь.
Глубже моря мыслишь ты.
А на темно-синем небе,
не хватает одной звезды.

Гордо ветер подымает
330 темных волн.
Тихо музыка играет ,
но не слышно в песне слов.
Это листья пою альтом ,
этот пенный звук, прибой.
Отражаясь водной гладью
свет медведицы большой,
Льдом на дне он в миг растает ,
и смешается с песком,
и на береге оставит
звезд следы и звук альтов.

С тобой всегда в тот час когда,
Когда одна…
Когда больна…
Когда в глазах твоих тоска,
Печаль и грусть,
С тобой всегда, за руку держит.
Всегда с тобой, глуп и нежен
Незваный друг…
Всегда в лицо вам ветер свежий,
Морская пена камни режет.
И бьет в глаза вам красный свет
На фоне солнца искажено
Двух дельфинов силуэт,
Стрелой амура пораженных,
Танцуют танго на пике…
Поют не птицы а кларнеты
И небо звездное уже
Уже забылись силуэты,
Нет, силуэты уже не те…
Дельфины спят, ушли под воду
Ушли под воду и видят сны
Им снится пылкий жар кометы
Снится легкий ритм весны!
С надеждой спят что ночь пройдет
И закружат в воздухе хвосты
И они вдвоем опять …
На фоне солнца искаженно
Стрелой амура пораженные
Затанцуют на пике для вас…
Страстный танго,тихий вальс…

У НІКУДИ
Ми, напевно, приречені йти в нікуди
Під вагою своїх помилок.
На скрижалях історії наші сліди
Не один відпечатав виток.
Нас спіраллю закручує знову життя,
Затискає виток за витком,
А п'янкий після смак бувших славних звитяг
Залишається маревним сном.
Доля нам дарувала свободу не раз -
Продавали за марні слова
І спроможні були лише крикнути: «Пас»,
Зневажаючи власні права.
Від своїх же кайданів, згинаючись ниць,
Нарікаємо ми без кінця,
Як євреї в Синайській пустелі колись,
Нарікали на Бога-Отця.
І за це ми, напевно, несемо свій хрест,
І за це нам іти в нікуди,

На скрижалях історії тисячних верств,
Залишаючи наші сліди.

на сонячнім стовпі росте зелений сад
а поруч пролягла покручена дорога
спираючись на ціп іде старий Синдбад
іде собі та йде і більше там нікого

із саду ллється сон кульбабовим вином
обпалює сліди замовчуючи простір
безлюддя у душі відкриє перший том
новенький і зручний який писати просто

дозволити устам надпити з джерела
вітрилами навспак вертатися додому
блукати щільником як втомлена бджола
спинитися нараз перед останнім томом

із тисячами див спокус гріхів та вад
цей том весь вік земний паде в зіницю Бога
лишаючи печаль що курить самосад
пахучим тютюном наповнюючи спогад

Не виманюй коштовних оздоб,
А вимолюй кредит на проїзд.
Починається новий потоп –
Це, кохана, тобі не круїз.

Буде тісно в каюті моїй.
І сусіди – ще той контингент.
На Землі, невимовно брудній,
Чистота – нереальний момент.

Сунуть хмари. Стою і палю.
Дим гіркий і думки – не сироп.
Знову бачив я постать твою
Між матроських закаляних роб.

Збудувати б свого корабля
І під дощ підставляти лице.
Ти, кохана, звичайна джаляб,
Ще й постійно підкреслюєш це.
2 лютого, 2011 р.

Блакитний янгол брудних свічад
І з ялівцевим смаком у роті.
Був іммігрантом з країни Чад,
Служив зі мною – в сусідній роті.

В нічному місті кипіла злість,
На всіх ліхтарнях висіли трупи.
І він нікому не розповість,
Чиї по смерті тривожив губи.

Роки лягають – тягар тяжкий.
Собачі очі, права пташині.
Він відбирає в бомжів пляшки
І за цигарку танцює шиммі.
30 січня, 2011 р.

Ой, не треба нам «війни»!
Хто сказав про це? А ти!
Мабуть, дуже вже хороший,
І тобі не треба гроші,
То ж втішаєш не себе.
Ач, велике, мать, цабе!
Ой не треба нам «грози»?
А в народу ти спросив,
Що вже хоче автоматів,
Щоб стріляти по пихатій
Пиці дяді з того Дому,
Бо не бачить він ні в чому
Відповіді на питання:
Як це можна на зарплаті
Жить в триповерховій хаті,
Їздити на мерседесі,
Відпочинок не в Одесі,
А в Парижі, і не гірше,
Чи то гривні в нього інші,
Чи то зовсім ішний курс,
Тільки ссяк уже ресурс
У народу до пихатих,
Що сховались в Диво Хаті,
То ж у нього не проси,
Тільки б не було грози.

- Ееее, мені би легеньке чтиво якесь... на літо…
- Ну то візьміть «Лоліту!»
- Тобто?....
(пауза суто за Фрейдом, зам'явся увесь, бідака, витирає хустинку об мокру лисину).
- Он, на третій поличці праворуч! Беріть її!!!
(ухопив, ніби вкрав, пальці дрижали під пильним рентгеном бібліотекарки – жіночки десь за сорок: «І цей туди ж….».
Тидиш!
Літнє сонце без промаху б'є у тім'я, море ласкавить тіло, вірніше – тіла – всіхні, без упереджень за статтю та віком, із чорних вікон, ніби із пащ драконових, дише спека... яка далека любов у білих панчішках, зі жменею ластовиння, із ластівками у груденятах - таких дитячих, таких допитливих...
...книгу ховає під коцик, як йде купатися...від поглядів геть нескромних...виходить із моря мокрий, голосно пирхає, довго відхекується, потім лягає на бік. Дивний_огрядний_наївний_під шістдесят_чоловік. Вона – себто, книга, «Лоліта» тобто, лежить під ним, він відчуває ребром її гостре тіло, простелене, ніби п»янка солома...а десь удома собака-дружина-діти-оті, що квіти-наші, і життя того лишилося – ніби вина у чаші, лише на денці...дзенькає ровер торговки: «Самая сладкає кукуруза!»... качан бубнявіє і росте...от-от устане... чайки у білих панчішках плетуть канкани... на лежаку поряд регоче Лоліта, цмудлячи крізь соломинку солодке мохіто-літо: «Няяяяв!»

пам'яті маленького Нікітки


Світанок віку десь напровесні.
Земля спинила свій щоденний оберт.
Спливає час в годиннику на дні
і сонце не закотиться за обрій.

Вони - щасливі й вічно молоді.
Їм вічно - тридцять три. Вони - прекрасні.
Любов, що зігрівала при житті,
між ними й тут - осяює, не гасне.

Стрункий юнак із поглядом ясним
цілує руки матері своїй.
Ні болю, ні печалі перед ним.
І щось святе є в зустрічі оцій.




22 червня 2012 р.

Посеред юних сосен, в межиліссі,
де тіло прагне сонця й прохолоди,
в передчутті п’янкої насолоди
тремтиш, але нічого не боїшся.
…Ніяковіло й змінювалось небо,
десь ген далеко пробивався грім.
Це дивне дійство справжніх пантомім,
де мова – зайва й думати не треба.
Сплелись в екстазмі* і тіла, і душі,
до одуру, до самозабуття.
Під краплями дощу, неначе душу,
купався гріх в зачатті каяття.
2012




*Екстазм – авт. – поєднання екстазу з оргазмом, "два в одному" (не вважати одруківкою).

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

Якби ж я знала, що любов така!
Гірка. Солодка. Як гроза – раптова,
вишмигує з грімницею в руках.
П'янить й страшить, немов погрози грому.

Якби ж я знала, що для щастя мить –
це вічність ціла. В ній згорю й воскресну.
Раніше обняла б тебе крильми,
як птаха обійма блакить небесну.

Якби ж я знала, де тебе шукать!!!
В яких світах, серед яких мелодій.
І що найбільша серцю благодать
це падати в твоїх очей безодню.

Якби ж я знала й ти раніше знав,
що всупереч всьому зоря щаслива
сяйне для нас, і в променях заграв
любов хлюпне, немов травнева злива.

III-VI.2012

Знайди мене, як пурпурове вітрильце рятунку,
прицілься у серце безпечне - стрімким поцілунком.

Лазурну, нестримну, прозору, легку, наче хвиля,
ти більше, мабуть, не зустрінеш таку, мій милий!

Всі доступу коди відкрий, волелюбний мій хакер,
ти аквамрійливим побудь, як у гавані – якір.

Ми різні, а ти не такий, як говорять. Ти – справжній.
Монетку у море закинь – повертатися завжди.

Розплутуєш сумніви, кожен мій сум у хвилястім волоссі.
…Як, Львове, поїдеш, записку знайди «Твоя Феодосія».


(06.2012)

Нівідкіля, з любов’ю, надцятого мартобря,
дорогий мій, шанований, люба, не так властиво
навіть хто, адже риси облич навряд
пригадаю, не ваш, і, – авжеж поштиво –
анічий вірний друг вас вітає із одного
зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
я любив тебе більше, ніж бо янголів і Його,
і завідомо далі тепер від тебе, ніж ураз обох їх;
в глухомані, у сонній долині, пластом на дні,
підминаючи простирадло в містечку, зá ніч
звідусіль в заметах до клям у ній –
як не сказано нижче тим пак, принаймні, –
ревма по́душку збивши даремним "ти",
за морями, котрим ні кінця, ні краю,
твої риси всім тілом із темноти
обезумілим дзеркалом відбиваю.

1975 - 1976

***
Німа свобода слова... Це – мовчання.
Тому вона приречена зарання.
Не можу бути лицарем її,
Жаліючись на вічне безталання.

Dieselben Gedanken- ich weiss nicht, was andere wollen.
Ich hab das Gefühl, dass Wolken mich lieben. Mit Strahlen.
Du bist nur im Himmel.Du bist der, den alle malen.
Ich bin auf Erde ß als die, die sie hier malen wollen.

На кручі критики старі піїтики
співали втомлено про немотив -
і важко плакали за полем клітики -
де кожен з них колись напевно жив.

ламались дотики вогнем екзотики,
і тихо сипались пусті слова.
а ми спинилися, нові невротики,
щоб захистити їх та їх слова.

СПЕКА
Спекотно. Умліває все
В обіймах сонячного світла.
Не колихнеться лист від вітру,
Тінь прохолоди не несе
І навіть джміль дзижчить ліниво.
Як у півсні, примарна, сива
Вкриває юга небокрай.
Здається там далеко рай,
А тут – до млості.., так спекотно.
Поворухнутися не годна.
І тілу важко, і думки
Безвольні, в'ялі, не стрімкі -
Не рай, не пекло, не свобода…
З небес розпечених дрімота
Додолу впала і лежить.
Над шляхом марево дрижить.
Неначе живодайні води -
Облуда спраглої природи…
І час, здається, також спить

котило сонце колесо
туди де небо молиться –
на гору крейдяну
а потім сива горлиця
гукала тихим голосом
будила світ зі сну

залопотіли явори
в осанні світла ярого
два явори брати:
сто літ отак без пари ми
недовго і зостаріти
в обіймах самоти

отак чипіти горе нам
ану розправмо корені
і крила розгорнім
зоріло сонце трепетно
зникали срібні лебеді
в небесній далині

Недавно я у місті побував –
Гульвіса, звабник та ще той пияка,
А там жінки – повірте, ну дива! –
Одні міські. Сільських нема ніяких…

А що у місті?.. У селі є віз,
На ньому - сіно, а у сіні - дівка,
З котрою я… У неї кличка "Міс
Романтична із села Хмелівка".

У місті маю парочку Катрусь
Не романтичних - ні возів, ні сіна…
До однієї тільки я берусь:
Тут, як на зло - із магазину Зіна…

А за вікном – шалений гамір, шум:
Трамвай скрегоче - гуркіт всюди лине,
На вулиці – вселенський гук і тлум!..
В селі ж - романтика... Копиці сіна…


26.06.2012

Любове, моя найцінніша іконо,
Бурштивове соло у змоклім саду...
Малечею вії здригаються сонно,
Півусмішки парость - в усіх на виду...

А нащо ті кралі, що веслами - в небо,
Доші залишаючи - ласка сльози?
Моя Чураївно, берези, де верби,
Де стіни печалі, північні вози -

Там, знаю, чекаєш... Лелієш молитву,
Руками весняними гладиш траву.
Там сонце тобою вседенно налито,
Лякає, жене знавіснілу сову -

Нехай не тугує, не сколює тиші,
Що груди приспало покуття богів!
Любове іконна, зо серця знов пишеш...
Чорнильно - од рами, де світ - з берегів...
(26.06.12)

Отямся, друже! Конче треба...
Неначе скло брудне протреш.
Якщо на стелі бачиш небо,
на небі стелю бачиш теж.

Коли доби розлито каву
на цукор щедру із зірок,
вона свою опуклу славу
під сплячого лаштує крок.

А хто не спить, тому обачно
обернений ховає бік...
Таємне явним? Вибач, лячно...
Ну, зовсім не космічний сік.

І нудить долею півкуля
"не для проміння і тепла".
Отямся, друже! Дригом дуля
відносин рівності вузла.

"Мій місяцю, нам разом треба!" -
чиїсь нагадують вуста...
І часом ти злітаєш з неба
оберненого ще хреста.


26.06.2012

***
—Як осягнути жінку? — промовчу. —
Чи ж осягнути неосяжні далі?
Чи зрозуміть поезію дощу
І млосний запах зірваних конвалій?

— Як осягнути жінку? — та ніяк. —
І в філософських не знайти трактатах
Рецепта того — добре знає всяк.
Бо жінка — з нерозгаданих загадок!

Не осягнути жінку. От і все!
А чи її потрібно осягати?
Вона тремтить. Вона цілунків жде.
І прагне буть коханою й кохати!

***

Питаєте, як жінку осягнути? -
Масштабна тема. Мабуть, не для вас.
Вже треба думать: «бути чи не бути?»
і капці готувати про запас.

Не осягнути жінку вам ніяк
з такими-ось лукавими очима.
Та ви – гульвіса, звабник ще й пияк,
і шлейф років петляє за плечима.

Хіба сільську ще, може, й осягнуть,
але міську – та що ви, чоловіче!
Міських не осягають, а беруть:
їх не романтика, а хіть нестримна кличе…

26.06.2012

Дивний край мені щоночі сниться.
Там у руки просяться жар-птиці.
Муза, смерть якій – любовне ложе,
Тілом приголубить душу може
Й далі надихає, не вмирає…
Бо ж куди померти можна з раю?
Жодної там сірої синиці,
Хоч усі жар-птиці – відданиці.
Кругле щастя, наче місяць повне,
Там ніхто не назива гріховним…
Мила Музо, сонячна жар-птице,
Чи й тобі той край щоночі сниться?

23 вересня 2011 р.

Мить живеш – так, наче з деревини,
Обірвавшись, вниз летить листок.
Я з тобою гордо звусь – мужчина.
Я без тебе – так собі, ніхто.

Що таке любов на білім світі?
Де межа поміж ніщо й усе?
Може, це шалено-ніжний вітер.
І листка несе, несе, несе…

22 травня 2012 р.

Доброе утро мои друзья, милая моя.
Муза сегодня такое мне поведала!..
— Не суди о внешности, она туманна...
О «красоте» душевной давай поговорим,
Ведь улыбка льстивая — заманчива,
А в нутри — сплошная гниль...
Часто за красотою гонятся
И бросают душу в плен.
Затем, разочаровавшись по ночам томятся!
Словно не живые, остался только тлен.
Лучше друг душевный хоть и не красавец
И подруга в доброте проста и скромна,
Это счастье — от Бога.
2012г.

Душно в старості років
Пролетіла любов,
Як з пелюстків цвіт
Ох, як хочеться прогулятись
Молодим у білий світ

Поламались давно уже сани,
У минуле не везе віз,
Не жалю і не тужу
Що фургон так молодість провіз.

Дівчинко, що ночами ковтає літери,
не пиши про погане, нарешті дощить,
забувай попередні невдачі і жити вчись,
не спиняйся і пий Його солод літрами.

Дівчинко, ти не проти, якщо твоїм іменем
підпишу кілька речень і впаду вниз?
Я дивитимусь матчі футбольні з Ним,
хоч боялась про це навіть мріяти.

Дівчинко, я вимагаю твоєї згоди,
бо, здається, у мене немає сил,
Не дивитись на те, як Він спить красиво,
не кидатись на шию при першій нагоді.

Дівчинко, вибач, я довго тебе душила,
ти померла в мені якось раптом.
І мені вже дорослі картинки сняться,
я прощаюсь з собою-дитиною
і стрибаю з цієї вершини.

Просто не треба вже жодних вершин,
коли на твоєму плечі спить... щастя.

25.06.2012р.

хочеш я стану твоєю революцією
п*янкою мов дух свободи
вічним вогнем у негоду
з вірою в поступ та еволюцію

хочеш чесати мені неправду
на вуха крутити кола спагетті
хочеш аби я втік в Колорадо
до Барбари, Дороті, Кетті?!

хочеш втекти із бойовиська?
витекти з вени у грунт?
ну ти даєш д і в ч и с ь к о
на палубі стерво бунт

хочеш потрапити під репресії
злитись із стогоном хвиль?!
моє Allegro звучить як агресія
хочеш квилити? квиль!
2011р.

***
То не біда, що в колі цих обранців
Нема героїв і нема спартанців.
А де ті ліки нам для них знайти, –
Ненатля мучить їх, як сіроманців.

Ночь сегодня короче прежних,
чище прежних, и вместе с ней
твою лодку смывает нежность,
и становится все ясней:

у пшеницы нет злого стога,
как нет алчных средь жеребят,
мир до края наполнен Богом,
а все бесы – внутри тебя.

И наутро, подобно гуру,
ты в лимонный шагнешь рассвет,
чтобы сбросить себя, как шкуру,
выпуская глубинный свет.

20-21.06.12

У всесвіті закоханих орбіт
Нелегко гравітацію скорити
І ревнощів жаркі метеорити,
І заздрощів усе ще вічний лід.

Та я, хоча у справі цій любитель,
Подався у міжзоряний політ.
Упевненість мені заздалегідь
Віщує милування сеньйорити.

Нехай чатує демон волохатий,
І корабля чужинного пірати, -
Твій образ, моє сонечко, - маяк.

Пливу! А зоряниці і планети
Мені означують місцину, де ти,
І не зустрітись нам тепер ніяк .



25.06.12

ці дерева насадив мені
Бог
ще тоді як ми жили з Ним
удвох
ще тоді як мене звали
Адам
ще тоді як я не вірив
плодам
ці дерева іще тільки
цвіли
ще тоді як цілі ребра
були
ціле тіло цілим світом
було
ціле Слово в цілім серці
цвіло…

...і на слові "грядущеє" російському словнику
чорна миша у поміч, раючи попелястій
досхочу заподіяти дір шматку
пам’яті, ніби сир, дірчастій.
Після літ і літ уже не суттєво, хто
або що з-за штор у вікні маячить,
і у мізку не згуки земного "до",
а їх шарудіння. Дарма, що дарча
річ життя – в пащеці зубастій вщерть
що нестравних рацій, що застережень.
Зі всієї людини вам зостається з десть
речі. Дещиця з уречевлень. Речень.

1975

І
Сповідується яблуня стара:
«Цвіт опада, і він — мара».
А сповідальник-вітер шепче:
«Не гни свої жіночі плечі.
Дивися вітами угору,
Там завтра є, нема учора…»
А яблуня оплакує свій цвіт.
Бо їй на ньому — клином світ.
Тож вітер ще поворушив
Сумне гілля і в небо змив.
Йому ж та яблуня вродлива й молода,
Та в ній самій її біда.
Живе і щовесни цвіте —
Ото дівоцтво золоте!
«Мені ж бо лише ворушити
Чиїсь тіла, щоб хтіли жити.
Щоб відчували крону і коріння,
Щорічне молоде пагіння,
Плодами всіяне гілля,
Птахів, які вернулися здаля…
У них є тіло і душа,
Чого ж їх сум не полиша?
А я ж — лише душа прозора
Із гострим піднебесним зором.
Вони сліпі, та я безсилий,
Що їм їх цвіт стає немилим».
ІІ
«О, вітре! — стогне яблуня услід. —
Це ж ти забрав мій перший цвіт,
Це ж я тобі вбираюсь щовесни
Весільно й ніжно в цвіт рясний.
А ти летиш-летиш-летиш…
В мені ти день побув би лиш,
Коли я квітну і палаю…
Ти ж тільки небо й простір знаєш!
Та я корінням — у землі!
У мене ж діточки малі
Щороку віти долу гнуть.
То як же про тягар забуть?
Коли ж буваєш ти сердитий,
Дочасно гинуть мої діти.
О, вітре! Сну тривожний мій,
Постій, побудь, мить занімій
В моєму листі безборонно,
Стань піснею моєї крони…»
Та вітер десь майнув. Нема.
І знову яблуня сама.

Зависла спека на високій ноті
І проколола небо вістряком.
Щоб дощ упав на древ зомлілі плоті,
Шляхи лизнув голодним язиком…
Я у цю мить травицю теребила,
Закраплену пелюстковим добром,
Коли у хмару сповилось Ярило,
Зачувши блискавиць гучний погром.
Отак мене накрила майська злива,
Що я вросла, здивована, в траву.
І думала: я стала вже щаслива —
У щасті, ніби в човнику, пливу.
Я стала вже щаслива через тебе,
Щаслива за тобою, у тобі,
Бо повна врослих в мене твоїх стебел,
Озвучена крилом твоїх орбіт.
…Дощ натискав бажань клавіатуру,
Стрибали ноти краплями чуття.
Дощ розгортав наскрізну партитуру,
Щоб я втонула вся, без вороття.
Ти звідусіль пірнав у мої води,
Виловлюючи диво в крапельках.
На кожну крапельку даруючи свободу,
Із кожної видмухуючи страх.
Удвох зливались, змішувались в ріки,
Свідомість полишаючи на дні.
Всі пульси мої грали чоловіка,
Який здобув мене у лагідному сні.
Коли ж ущух шалений клопіт крапель,
Лишилось диво втіхи, як роса.
Стрімкий оргазм — всеспалююча крапка —
Упав на плоть і довго не згасав.

Коли я спатиму й гортатиму у сні
Прозорі, ще вологі акварелі,
Ти упадеш на моє тіло. — Сніг!
І вчиниш на мені вогню хурделю.
І сам затулиш диханням своїм…
І сколихнеш у ритмі наростання…
Кров загуде, як зірвані рої,
Слухняні у руках твого бажання.
Гарячий вітер лоно розітне,
Щоб я коню твоєму дала пити.
Кінь полетить крізь стоголосий степ,
В якому краю і не долетіти.
Мене засліплюватимуть палкі сонця,
Настріч летітимуть протуберанці і комети.
А ти торкатимешся простору кінця.
Не припиняючи міжзоряного лету.
Торкатимешся так, щоб досягти,
Але не захотіти перетнути,
Бо ця мета — не перейти мети,
Як над безоднею, понад метою — бути.
І потім, коли сон знов огорне,
Я в акварель зайду прозорим плесом.
Ти так відразу не тривож мене.
Дай барвами вберусь і знов воскресну.

Розчиняються враження, тануть дощі…
Я лягаю в спориш і стаю споришами.
Колихаюсь в твоїй чоловічій душі,
Укриваючись світло своїми віршами.
Змила з себе торкання-вдягання чужі.
Одягаюсь в твої поцілунки і спрагу.
Будьмо так на межі, лише там на межі,
Де шалене бажання росте із відваги.
Я вивчатиму клімати тіла твого,
Щоб на кілька хвилин оселитись і вмерти.
Ти поклич мене знову рукою агов!
І рукою скажи про бажання відверто.
Знов скидатиму втому, як лялечка кокон.
Знов ходитиму тілом твоїм до вершин.
І утомлена вічність утомленим оком
Слідкуватиме, як ми бажання звершим.
Розчиняються враження, ніби дощі…
Люба згадко моя про нездійснену мрію!
Ти дозволь мені бути в куточку душі,
Де я вічним бажанням в тобі зажеврію.

Сад осипає цвіт, а він — іржа.
Палюче сонце любить аж до смерті.
До серця дістає зірковий жар.
І білий сад оцим вогнем зітерто
Зі світлої картини… От і все.
Все — в цім сюжеті білого кипіння.
Вже є штрихи червневого есе
Про літній сад і його літні тіні.
Про сад тендітних схованих суниць.
Про сад шипшини й пахкого жасмину.
Про сад раптових жаских громовиць.
Про сад моєї пристрасті причини.
Ти справді так далеко, але там,
В моїм саду живеш, як дощ і вечір.
Чи птах, що приліта і відліта,
Й ніколи не сіда на мої плечі.
Яких зірок ти в небі сторожиш?
Яких вітрів вітрила направляєш?
Чи серед людських гамірних торжищ
Щось неземне на щось земне міняєш?
Мені ж бо треба трохи твоїх рук,
Твого чола у павутинці думки.
Чекатиму на тебе. Й кожен звук
В мені тобою озоветься лунко.

Зайди у білий сад — в нім оселилась спека,
І рясний цвіт горить, зроняючи меди.
І прикро мені так, що ти десь там — далеко.
Але я шепочу: прийди, прийди, прийди…
Нетоптана трава і в ній — фіалки чисті.
Чи знаєш ти, який фіалок аромат?
Від ніжної краси в очах стає барвисто,
А в тілі теж палають раптова спека й сад.
Щось дико колива кров, що загусла взимку,
І вже вона гуде стихією в мені.
А, може, я й сама насправді зовсім дика,
Тому в мені весна бджолино гомонить.
Ти якось забреди в мій сад збивати роси,
Допоки цвіт рясний від сонця не зчорнів.
Зустріну я тебе неприбрана і боса,
Загублена людьми і ліком тлінних днів.
Іди в мою траву, фіалками увиту.
Можливо, серед них є квіточка твоя.
Я проведу тебе крізь зиму і крізь літо
Садками, які вічно твої світи таять.
Вже стрімко кропива і бузина кущаться.
І ніде буде нам свій прихисток знайти.
Цих кілька білих днів посеред ріки щастя,
Де ми — два береги — роз’єднані світи.
Є дивний збіг життів, торкання берегами,
Коли і час, і простір викривлюються… Гріх
Лишатись у містах із штучних оригамі,
Якщо є білий сад незнаних нами втіх.
Я подумки тулюсь уже до твого тіла,
Куштуючи тебе руками і грудьми.
Душа моя вперед урвалась, полетіла.
А де твоя душа? Де опинились ми?