не буди її чуєш вона ходить ночами
і пише вірші на пергаменті неба
цитує Ніцше не вийде заміж
підкладе дублерку якусь замість себе

вона звикла шукати себе по дзеркалах
і складати пазл ідеального тіла
в її ліжку людно наче в Ла-Скала
робочий навіть неділя

і ніхто не скаже гай послухай
залиш собі ніч для сну
на шальці терезíв цілунки
переважать сльозу пісну

вона вже не може себе присвятити
віршем любовним комусь одному
і наче з крутої гори свати
гарбузами від її дому

а років за двадцять ніхто не покотить
за пазуху неба камінь Сізіфа
де старість живе за колючим дротом
і в'яже на пальцях про себе міфи.

П’єдестали всіх уже дістали…
Ну, а так – хоч ближче до людей.
Скрізь, від Кос-Аралу до астралу,
ті ж перекоти-жалі… Але й

з Вічності – в цей вік… ніяк не звикнеш.
Сам ніяковієш на плацу:
хто під ноги мимоходом чвиркне,
хто по-свійськи лясне по плечу.

Не зважай… Пробач нам цю потребу –
по собі вкорочувати вись:
чи… щоб дотягнутися до тебе,
чи… щоб не дивився зверху вниз.

2012

чистый напиток нежной любви
пью с ладоней сердца души
в перекрестке дыхания потоком
бесконечно пульсируют сладкие нити вечности...

2012г.

Ілюстрація Ольги Карої.

Люди, вдягнені в залізо,
йдуть у ногу, йдуть рядами
по розпеченім камінні
нескінченної пустелі.

Те залізо дуже тісно
примоцоване до плоті –
так давно і так надовго,
що з тілами вже зрослося.

Гуркіт, курява, мовчання –
тільки грифи скрізь на скелях
у німім чеканні смерті
озирають неозорість.

Ще ущелини чотири,
а тоді – зустріне ворог,
невідступний, прежорстокий –
там, у засідці пантрує.

Люди, вдягнені в каміння,
всі, притиснуті до скелі,
жадібно стискають зброю,
дожидаючи розправи…

Хто – кого в бою звитяжнім?
Кам’яні серця замовкнуть
чи залізні перестануть
об залізні груди битись?

Люди, вдягнені в залізо?
Люди, вдягнені в каміння?

Люди вдягнені в ненависть…
Люди вдягнені в жорстокість…
Люди вдягнені в байдужість…
Люди вдягнені в мовчання…
Люди вдягнені в самотність…


2012

Живое прикосновение взглядом и сердцем души
глаза в глаза уста к устам
они себя нашли
они более не одиноки.
2012г.

Фломастер крапку малював...
Таку собі нікчемну крапку!
А хтось додав туди рукав,
штани нові та файну шапку...

Ледачий хвіст стареньких мрій
і сподівань великі вуса...
І вгамувавсь фломастер мій
від олівця, що так "прогнувся".

Рожеве скло на окуляр
і у життя - нову легенду!
Фломастер - це такий школяр,
що взяв дорослість у оренду.



20.03.2012

…січуть холодні схили чагарями
із неба перелатаного злива
я в’язку мрій несу до Нараями
на Фудзіямі осінь норовлива
щаслива сива слива із плодами
загорнутими в сýму білий попіл
в сумý мою вливає синій спокій...
несу вмирати смерть до Фудзіями…

... А ми, неначе сірі горобці,
Малюємо у різний колір пера
Й на чуба напинаючи вінці,
Випорпуємо з себе но́ві "терра"...
(19.03.12)

Коли в мені ще тільки бруньковіли
слова і рими, ти уже посивів.
Ти мріяв про жінок, машини, вілли,
не піднімав обличчя в небо синє.
Ти просто був, дорослий, ніби досвід.
І сильний, як моя дитяча віра.
Ти все такий.
Такий.
Такий і досі.
То я змінилась.
І пробач, надміру…

Мой Ангел не спит -
грозит мне крылом,
и ножкой
топает тихо.
А я притворяюсь -
кошкой.
Я притворяюсь
послушной.
Пушистой лапкой
скребу я на сердце
(в сердце не кинешь
тапком!)

От удовольствия я
выгибаю спинку.
Фотографируй счастье,
свою блондинку
на негативе -
снимай!
(я прогнусь немножко...)

А может быть легче мной
притвориться кошке?


2011

Крізь тунель гобоя
В неосяжність див
Душі світлим роєм
Здійснюють прорив.
Наче пілігрими
Ідучи з покут,
Сутністю незримо
Сенс блаженства тчуть.
Їх невпинно манить
Чистості кришталь,
Де нема догани
І безсилий жаль.
Плоть іще у світі,
Дух - уже вгорі,
Чуда розмаїті
В незбагненій грі.

19.03.12

крок привідкритий - до неба, землі і до голосу
оберт за обертом - погляд у погляді - ключ
вже обертається, ірій вихлюпує...
бризки під хмарами
легіт на крилах несуть

панні неприбраній - ранок_зимою_бо_приспаний
снилися далі, принци заморськії,
ні, не віддалася їм...
ніжним курли_поцілунком прокинулась -
умбру із пóстелі - геть!

змиє водицею - грім з блискавицею -
панна царівною вступить в права

2012

Лежав голий партизан
співали птахи
і мандрували мурахи
по воскових долонях

жандарми з погрозою
заборонили ховати
хай так гниє
стерво бандита

батьківська земля
зворушена лягла
притулила світлу голову
і вклякла

він тихо лежав під лісом
ніби воду пив із джерельця
похилений над
своєю долею
долом.

Осінь
бурштинова пташка
прозора
з гілочки на гілочку
носить краплі золота.

Осінь
рубінова пташка
світлиста
з гілочки на гілочку
носить краплі крові.

Осінь
лазурна пташка
вмирає
з гілочки на гілочку
крапля дощу спадає.

Узялися дельфінята в морі
М'ячика ганяти.
Між буйками їх ворота:
звідсіля і он аж доти.
Не минуло і хвилини -
М'ячик точно в ціль полинув.

Всі завмерли у напрузі...
Воротар не схибив, друзі!
А що ним була акула -
То м'яча вона ковтнула.

І знову струм ,болючих серцю , слів,
Облив мене ,щоб злість свою зігнати.
Яке я маю право до синів!
На Бога зглянься! Я ж є їхня мати.

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщени чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримають кермо і синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
шовкові стрічки
циганські сережки
сплачують ріки столичних красунь
марячи дотиком чоловіка

по плечах пече київське сонце червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидає светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дихають дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ під шкірою носячи Євро

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам

Весни твоєї узурпаторські манери
В її садах топили снігопади,
Хоч ти із Марсу, у доньки Венери
На серці мліли перли-серенади...

І зазвучали ніжним білоцвітом
Акорди квітня дощиком з-під стріхи.
Жагучий погляд блиснув хризолітом...
Заледве втіхи перепало на горіхи...

Донька Венери ніжно відімстила
Попався рибкою у сіті невербальні...
Раз – зашарілась, губку закусила,
Два – не скажу, бо на межі моральній...

А три, і орхідейно-дику квітку
Здолала гра, що дихала любов’ю.
Тебе – весни тепло... (що буде влітку!)
А на часі – стіввандерське «..І Love You»...

Приготую тебе на сніданок
Я о п’ятій (прокинешся ти?) -
Бо люблю куштувати коханок
На світанку, вмочивши у джем.

У долонях ти танеш, як масло,
І промовисто дивишся вниз
На маяк, що ніколи не гасне -
Білу вежу, нефритовий спис.

Я ударю ним – ринуть джерела,
Наче гейзери серед вогнів:
Еротично-чарівна чавела
Спокушає мене уві сні -

І у бік усе штурхає... Раптом
Просинаюсь: «Олено, це ти?.."
А вона мені: "Дай ще поспати -
Припини, хлопе, гучно хропти!»


19.03.2012

І як я, Боже, це пережила?...

Ти дав людині силу й вільну волю
Та, видно, не відміряв міри болю,
Гострішого від гострого ножа,
Такого, що безжально серце жалить…

Одне питаю, Господи, Тебе:
Як пережити в самоті тепер
Все те, що не одна переживала?

2012

О не підходь
нестямна я
то у мені пробуджується Етна
правічний пульс в артеріях життя
знов змінює мене
знов лава
я
*

Спроба перекладу:

Не подходи
безумна я
во мне проснулась Этна
и пульс бессмертный жизнь храня
преобразует вновь меня
и снова лава
я
*

А ты всё не являешься, Мария…
А тут ни вербы не растут, ни злаки…
Когда песком на веках летаргия –
Верблюды, люди снова видят знаки.
То миражи – отели, трассы, дыни…
Но манит, не подверженный обману,
Летящий куст Перекатипустыни
По направленью к Вечному туману…
Всего и звуков – крики мандрагоры.
Всего и зрелищ – танцы саламандры.
Там будто бы рождаются все горы…
Там будто бы кончаются все мантры….

Ти –
подумок моїх залежність…
Довготривалий сон нічний…
На вітротверді гнів пожежний..
А ти все стверджуєш: – нічий…

Думки чужі – метеорити…
І неба зоряний фонтан!..
Волошки шепотом у житі…
Клубочки сонечка.. й туман…

Ти –
подумок моїх відрада…
Не осягнеш - забудь... замкни!!
І я впаду із неба градом
В одну із тих, забутих книг,

Де ти і я єдиним тілом
Стрічали з берега Весну…
І, доторкнувшись, ми летіли
В країну Мрій з одним – «люблю»

Де вчили вірш під виноградом
А виноград у вірші стиг…
Де неурочні й штатні дати
Ліпились з поцілунків тих…

...

..та кожен раз чомусь зупинка…
Та кожен раз мовчанки тост…
Та кожен раз в сльозах хустина..
І сни у зграї диких ос…

Ти –
подумок моїх…
не в силі…
Вітійство діє… - Чайові?..
Хіба прийдеться знову милій
В обійми кинутись мої…

18.03.2012.

Як духом радості
Душі розлоги
З висот нараз огорне, -
Щезає смутку біль убогий,
Гріха підґрунтя чорне.
Усесвіт весь їй замалий - любити.
Геть, почуття понурі!
Із кривдою душа сьогодні квити,-
Бриз на морській лазурі.

19.03.12

Замітають подоли спідниць
і Сирець, і Поділ,
У підземці тамтамом навиліт_навідмаш –
підбори,
Підбери – чи слова, чи ключі…
Не до тебе говорить,
Не підводячи погляду…
Спробуй за нею піти,

За мотузочку запаху носом вхопись, як Тесей,
Мо і виведе – чи заведе –
в лабіринти висоток,
Запитаєш утретє –
вона промовчить тобі всоте,
Бо висмоктує час молоко із тужавих грудей,

Бо людей –
ніби маку на площах_площинах долонь,
Ця весна – знавісніла.
Цих станцій-дистанцій – до біса,
Ці пістряві перекупки, ця малохольна Аліса,
Що на лівому березі правий шукає либонь,

Це дівча-шалапутка,
ця жменя веснянок на носі,
Ця ріка, що торкне язиком піднебіння ріки…

Не підводить очей –
ані тушшю, ні вгору, –
бо досі
Василіски у погляді –
Як у полях васильки.

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

ночь. звонит мобильный. дочь: здравствуй.
спасибо. и тебе здоровья.
спасибки. как ти? круто Она тебя...
значит так надо.
и долго это у вас будет...
незнаю. будет день
когда каждый получает по вере своей.
тайное становится явным.
Она...нету для меня милей.
уже позно. спи лаптушонок.
все хорошо. спасибо что позвонила.
2012г.

в меридианах шахматных полей
удивительный мир созвучья камертоном историй
бури романтических грез
и необычных дворцовых страстей...
2012г.

До гарячої рани
Прикладу подорожник.
Поболить - перестане.
Біль, як плітка, - порожній.

Зостанеться від нього
Тільки пил придорожний.
Подолає дорогу
Не один подорожній,

Забуваючи лиця,
Забуваючи титри.
Я - також мандрівниця.
Я - супутниця вітру.

Він,- весняний безбожник,-
Напрасовано-білий.
...Знов амур-подорожник
Налаштовує стріли.

2012

Сьогодні шпак на веснянИй прибув перон.
Зробив у тамбурі ще сам собі краватку:
маленький вузлик (бо такий у крил фасон)
і два вітрильця елегантні - для порядку.

Він на вокзал прибув за розкладом весни.
Бо в еміграції наскучив жовтий сервіс.
Самому хочеться дивитись власні сни,
коли гніздо зів'є, якщо в старе вже вдерлись.

Гарчать таксисти, як у вулику джмелі.
Одразу троє стали: пес закинув лапу...
Та то пусте, бо шпак на рідній знов землі,
де не зважатиме на придорожню мапу.

Зате зустрів його із радістю в очах
один хлопчина, вдома сотовий забувши...
Комусь потрібен, значить, майстер у світах,
якщо краватку шпак у тамбурі вдягнув ще.


18.03.2012

Я- манускрипт
твой. Скрипты сердца Ма'ну
ты поручил как истинный админ.

Твой Ма'ну скрипт
переписал романом,
где «Ом» – постскриптум, царь и господин,

и нет меня…
А ты теперь - в квадрате,
а может - в круге, в степени моей.

Мне мало дня,
и ночи мне не хватит
извлечь себя из вечности. На ней

налёт мечты
с осадком поражений.
Пусть, извлекаясь, в корне не права –

горю в мосты
под музыку движений
души, что каясь, жжёт на них слова

про то, что мир
замешан на лишеньях:
здесь, находя, нельзя не потерять.

Но эликсир
волшебный - искушенье:
идя к тебе, не обратиться вспять.

2010

«Іди! І змий із серця наші руни!..»
І аж у горлі хрипко рвуться струни.
І дико коні мчать, і б’ються лу́ни
пожежами палкої жінки тої -
її грудей у пристрасті розвої…
І закохання, як останній погляд
(кудись увись) - «Не йди, прошу́, будь поряд»

Мов сльоза, насторожена просинь.
Облітає журбою багрянь.
Осенію, вростаючи в осінь,
Зачіпаю невидиму грань,
За якою життя відбулося.

А дорога (тепер вже стежина)
Ще замріяно дивиться вдаль:
- Де ти, диво-гора? Де вершина?
Лиш калюжі блищать, як емаль,
Лиш усохлі осот, конюшина...

Та старезна верба коло ставу,
Що мої пантрувала роки
І надію гойда золотаву,
Наче внука мого, залюбки,
І скрипить, і зітха без угаву...

18.03.2012

на шахматной доске безпредельная сложность бытия
подводные камни гордыни и опасные рифы тщеславия
лишь чистое сердце постигнет глубины мудрости Учителя
и может выдержать марафон - испытания...
2012г.

Збігають краплини по скронях -
Весняного неба сльозинки.
Зелена в руках парасоля
І жовтоквітучі стежинки -
Одвічні. Відносять на крилах,
Як біломолочні лелеки,
Надії на світлих вітрилах
У Всесвіт безмежно далекий.
Тульпанів червоні корони
Під кронами лип виглядають,
Бджолині сімейства-вагони,
Як потяг дзвінкий пролітають.
За лісом пружніють джерела -
Прозорі, потужні фонтани.
Зозулина пісня весела
Віддала зимі чемодани.

Краса у Півдня не прим`ята...
Ніким не скривджена.Хіба
буває сонце так завзято
б'є по дорогах. сум'яття
охоплює укотре душу,
і подумки в Макарів мушу,
де батька отчий ще поріг,
ах, я б хотіла в ті тумани,
у зеленаві квітко-зали.
та все не час і не на часі.
а душу пам`ять тихо разить.
і пра, і ближчі -всі далеко.
я просто зірвана лелека,
яку Прибужжя вчарувало.
А час для змін?
Знать не пристало.

19.00. 18.03.2012.

Я вернуся з міжзоряних воєн
без чинів і нагрудних оздоб
і, вдихнувши морозної хвої,
почуватимусь Раяном Ноєм,
порятованим в Сьомий потоп.

Я побачу тебе на обійсті -
годуватимеш просом гусей,
ти можливо й чекатимеш вісті,
та навряд чи такої: " Не бійся,-
пожартую,- це - я, Одісей".

Ти не зойкнеш - спокійно в гусятник
заженеш голосну чередý.
("Не було мене літ із десяток,
от нарешті заскочив на свята...")
В хату двері прочиниш. Зайду.

Відсахнеться вогонь - аж іскрини
полетять через комин до зір.
Знову мовчки дістанеш зі скрині
вишиванку і оком майстрині
обласкаєш нехитрий узір.

Все незмінне - парсуни і фотки,
і святих гачкуваті носи.
Я повішу на цвяшок пілотку,
одягнусь у сорочку - коротку,
наче зроду її не носив.

Стіл хутенько застелиш обрусом,
страв дванадцять наносиш раз-два,
замість дідуха сіна натрусиш,
ще й для доброго духа-інтруза,
що заходить у ніч до Різдва,

наготуєш тарілку і ложку,
з ними келих для знаних потреб.
Назбираєш усього потрошку
в коляду хитруватому Мошку
на випáдок, як зайде вертеп...

Перша зірка у небі засяє,
мов сигнал неземного Арґо.
Я промовлю молитву Джедая,
ти помолишся: Бог ся Раждає!
потім разом: Славімо Його!

Ніч покотиться місячним колом,
я зійду з осьової путі -
і напевно вже більше ніколи
не скуштую горіхових колив
зі смаком різдвянóї куті...

17.03.12

День. Звичайний. Чи ні?
Наче сад навесні.
Станеш ти попелищем.

Твій наступний виток
понесе до зірок
чи у прірву, все нижче?

Світлотіні в тобі:
що не крок - у двобій
поринають. Аж свище...

Миті темні й ясні
за лаштунками снів
будуть жити, колишні...

(2012 р.)

/місту Жовтневе Миколаївської обл./

О небо-крила Чайко!!
…де – вода,
Невже униз нарешті в парі ?!..
Та не літаю я,шкода.
В такому небі хмарнім…
Я би впіймав,
Чи заманив…
Яка у тім різниця?!
Вже сотні раз - разів те снив…
Вертається і сниться...
Весна! Весна! А хвилі п”ють…
дзьобасті оченята…
…і мерехтять… як біль. снують…
І лопотять ячато…
Південний Буг…
Чому замовк?
Устрінь мене на прісноводі
Я стільки вигукну промов !-
І чайок там.. – спинити годі…

Мені б одне – тривожність сну -
«зачаєне» минулим…


18.03.2012.

Прикуси слова свої відверті
Нас ніхто ніколи не спасе
Від розлуки, що подібна смерті
Що забрала до останку...все

Я втомилась вибирати ролі
Сильні ролі у безсилий час
Так і ми, іронією долі,
Ще не раз зійдемося, не раз…

Квiт зеленої троянди,
За легендою, проб'ється.
Крізь печаль та біль узветься
Голос вірного Леандра.

Море в штормі розірветься...
Факел полум'я покине...
Тільки віра світлом лине -
На підмогу серцем б'ється...

Опустіла, замертвіла
Геро вежа без Леандра.
Квіт зеленої троянди -
Дар Венери, пам'ять, сила!

Рік од року знов єднає
Абідос і Сест той квіт.
І уже крізь товщу літ,
Двох подібних світ не знає.

Ні, моє кохання не для сміху,
присягаю святим хлібом і вином,
Бог мені лишив єдину втіху –
помолитися за тебе перед сном…

Небо розпашіле, шибка вогка,
в самоту згорнулось щастя, стигне крів;
навіть після смерті буду Бога
дякувати, що в житті тебе зустрів…

Немає вічного нічого на землі.
Ідуть убогі. Переходять королі.
Вино і хліб - їхні супутники незмінні -
Нових подорожан чекають на столі.

18.03.12

А для долі моєї
Дав Господь два крила:
Одне – радісне, біле,
Друге – чорне, журба.
Та не можна летіти
На одному крилі,
Сум цей болем трембіти
Розіллється в мені.
Може, сірі, гадаю,
Було б краще тоді…
Птах самотньо кружляє
На страждань висоті.
Тиха посмішка сяє
На скорботних устах:
Як я , Боже, здолаю
Цей немислимий шлях ?
…………………………
«А для долі твоєї
Дав Господь два крила:
Одне – радісне, біле,
Друге – чорне,
Журба-а-а-а-а…»

01.03. 12

столик в саду камертона
весны тишина
вхожу в тебя нежностю
ты во мне растворилася
2012г.

До легкості... Шифонного обману,
Що все одно сповзе з її плеча.
Ілюзію завчасно-бездоганну
Паяє ґнітом здавленим свіча.

А він цілує пальці і зап’ястя...
Не спиниш розтривожену струну.
І певність, що смакує справжнє щастя,
І що впокорилась лише йому...
(17.03.12)

Потепліло…
Зашарілась
весна.

Відлетіла
очманіло
зима.

Не хотіла -
ковдру з тіла,
дарма.

Ще не зріла
залетіла
земля.

Забриніло
в її тілі
життя.

2012р.

Не перебільшуй: смерть не більше смерті!
І скільки би фантазії не втер -
Душа, як голуб, десь на парапеті,
Побалансує... поки ще не вмер!

Летітиме лиш сіра штукатурка
З-під ніг її, допоки з хмар рука,
Підтримуватиме іще за шкурку,
Або хоч з краю за тонкий рукав!
(26.1.12)

Я її розбуджу несподівано зараз,
Коли зникла нічної пітьми каламуть.
Обцілую вуста спраглі сонечком ярим
І торкнуся грудей свіжим вітром, мабуть.
Я на неї впаду березневим світанням,
Додивитися сни застарілі не дам.
Поступово - єдиним два дихання стануть,
Щоб ніколи уже не розстатися нам…
17.03.12