Ми, любимо життя,
Мріємо про щастя.
Ночами спати варто,
Ми споглядаємо в вікно.
Море позіхає важко.
Вранці дибиться туман,
Із нього виринає сивий пан...
Мою нитку бесцінних перлин
Ти тримаєш в руках.
Життя твоє — також нитка,
Перлинами лічимо час...
Читаємо разом молитви:
О небесні сили Господні!
Скоро зустріч з Новим...
Ти приготувалася, я готовий.
2012р.

Зіпсувався мій щасливий,
мій щасливий випадок.
Випадковість? Так, можливо...
Гра ще варта вигадок.

Край дороги край дрімучий.
Всім - не заохочення.
А мені щось неминуче
випадає збочення.

Я іду, долаю хащі,
нарікаю тишею.
Сили є (на жаль, пропащі),
я на гак їх вішаю.

Раптом бачу: це стежина.
Із усіх вона стежок!
Там, в кінці, чиясь хатина,
в ній - тепло і затишок.

Тільки марно покладатись
на природу вигадок.
Бо не міг не зіпсуватись
мій щасливий випадок.

Поголос! Якесь ... дівчисько.
Красне в неї літечко!
Сірий вовк підкрався близько -
вкрав у мене тістечко.

Зіпсувався, зіпсувався
мій щасливий випадок.
Мабуть, я перестарався...
Гра ще варта вигадок.


11.06.2012

А що потрібно людині,
Захованій у шкарлупину?
Кістка і ціла хатина.
Та хіба це її провина...

О число! Ти трансцендуєш світ
І пильнуєш уселенські межі.
Деміурже! Лиш тобі належить
Променем проткнути тьму століть.

Про майбутнє ти вже знаєш звіт –
Ми ж іще тривожним оком стежим,
Чом це Енґельс, Ленін, Сталін, Брежнєв
Саме через двадцять дев’ять літ

Світ наш покидають почергово.
Вийшла вічність на космічні лови,
Час покривши темряви крилом!

Знов на кого за столітнім кряжем
В році одинадцятім покажеш,
Світе, трансцендований числом?


1993

За імпічментом першим і знову, і знов.
Регулярно, неначе перейми.
Добігає кінця і дитинство, й любов.
Жінко, чим тебе зрілість перейме?

Повернувсь із зацькованим поглядом пса.
Несміливо топчусь край порога.
Що віщує мені твоя дика краса:
Ще перейми чи, може, пологи?

Не прошу не карай, не прошу й покарай.
Бо живим треба все пережити.
Ти життя мого шмат, наче той коровай,
Мабуть, хочеш комусь перепити…

24 грудня 2011 р.

Глянь: криштальної чесності кіт,
Причаївшись цнотливо на салі,
Сіроманку пантрує, сидить,
Жде, щоб в лапки до нього попалась.

А надворі тремтить далина,
Світ радіє погожому дневі.
І розбуркує в серці весна
У кота почуття березневі.

Але кіт, якби навіть вмирав,
То б і то не спіймався на салі –
Просто в нього висока мораль,
Вища нашої з вами моралі.

І нехай пройде тисяча літ,
Поміняються миші в підвалі…
Вічним докором, люди, вам кіт,
Що цнотливо полює на салі.

1989

Мой день прошел в молитве.
Теперь сижу в вечерней темноте.
Жизнь, мгновенье за мгновеньем,
Пролетает в бытейной суете.
***
Твой сонет любви мне сердце жжет,
Им обожжен на сотню лет вперед.
Просишь —помолчи, придет пора,
Мак огнецветный жарко расцветет...
***
Дышит солнце огнем в ночи.
Луна от него собирает лучи.
Свет любви по природе своей бесконечен,
Но извечен и мрак — в этом мудрость найди...
2012г.

Перехрестя стрічань і розлук,
Джерело почуттів і натхнення, -
Полонив ти мене, Кременчук,
І став рідним навіки для мене.
Ти, як кремінь, стоїш над Дніпром
Оберегом козацької слави, -
Хай святиться у душах добром
Твоя назва проста й величава.
Ти жалітись на долю не звик,
Не шукав будь – яких привілеїв,
Місто – воїн, творець, трудівник, -
Ти окраса країни моєї.
Під вже звичний коліс перестук,
Роз’їзджаємося ми по домівках –
Кременчук!.. Кременчук!.. Кременчук!..
Завершилась казкова мандрівка.
10.06.12

Яка краса, води не пить
З лиця рум`яного такого…
І терпне слово так убого
І тільки серце – аж кипить!

І тільки серце завмирає,
Як між сидінь вона пройде
І щастям тіло молоде
Торкне, так мовби янгол раю!

8.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

Ішли, палало листя осінню,
Горіло й серце в цім вогні.
Піднявши яблуко між росами,
Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,
Зима по скронях потекла.
Очима душу ти закутував,
Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,
Життя уклониться літам,
Й тобі із вдячністю найглибшою
Його я повністю віддам.

Ліна Костенко

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так - пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Стояла люлька в золотом наряде.
Дом поднимал ресничный позумент.
Непостижимый мир вдали и рядом.
Начало есть. А слов ещё здесь нет.

И дивен дым, и дом - как в сказке новый,
И ничего никак здесь не зовут.
А тучи, не привязанные к слову,
вот просто так - плывут себе, плывут.

И каждый пальчик сам себе Бетховен.
И в мире все прекрасно и моё.
А солнца взгляд загадочно-духовен.
Слов нет ещё. Поэзия живёт.

___________________________________
___________________________________

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Глазами ты сказал мне: я люблю.
Душа сдавала непростой экзамен.
Как тихий звон, присущий хрусталю,
Несказанность осталась несказанной.

Жизнь продолжалась, тот пройдя перрон.
Взывала тишь к ней рупором вокзальным.
Так много слов написано пером.
Несказанность осталась несказанной.

Светало ночью, день же вечерел.
Весы судьбы качались беcпрестанно.
Слова всходили солнышком во мне.
Несказанность осталась несказанной.

_____________________________________
_____________________________________

Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики -
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб'яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Мудра природа. Всё создала молча.
Росинку пота вытерла с бровей.
На буреломах всходят мухоморчики –
театр кукол просто на траве.
Один огромный, озеро на шляпке.
Оранжево краснеют колпачки.
Вот-вот - и выйдет гномик в безрукавке,
застегнут на блестящие крючки.
Поклонится. И звякнет бубенцами.
Да лесенку приставит ко грибу.
И красный люд, гуляя с куманцами,
гриб обойдет - Лягушкину Губу.
Идут, идут, идут да и споткнулись – ах!
А на грибке, где клирос, птичий дом,
с огромной кистью, и в зеленых тапках
оранжевую крышу красит гном.
Ему слезать и круто, и сердито.
Он держит кисть обеими чуть свет.
Красиво все! И также ядовито.
И сеет дождь... И гномов вовсе нет…

П’ємо сонце безумно, п’янко,
Як солодке «Мартіні б’янко».
Захмеліло вуста шепочуть
Й допивати твої не хочуть.

Летимо в незбагненні тайни,
І в Едемі їх сенс торкаємо,
І йдемо крізь злоті ворота
Сходом сонця в небес висоти.

Ці серця унісонно вірять
У любов безпричинно щиру.
Ці вуста у життя цілують,
Кожен дотик і мить ціную.

Допиваємо винну осінь,
А душа ще налити просить.

Як бентежно в хмільному щасті
В небеса твоїх рук упасти…

Ти із мене писав портрети,
Зупиняючи час життя.
Буйно барвами силуетів
Усміхалась у майбуття.

Поспішали із часом разом,
Розбігалися хто куди…
Пишеш постаті на терасах,
Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,
Різні тліють ще почуття.
Мов намисто, сидять тривоги.
Лиш з портрета всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.
Не тьмяніє та вічна мить.
Перед дзеркалом із собою
Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,
І роки уперед спішать.
А з портрета, як завжди юна,
Усміхнулася вслід душа.

Коли зіллються наші два лібідо
У серці безіменного вулкану,
Із полум’я в твої долоні вийду,
Ти потечеш вогнем в мені, коханий.

І лава захлисне прожиті будні,
Які полярно холодили спокій.
З підніжжя вийду прямо у майбутнє,
Чекатимеш у ночах темнооких.

Пульсує жар. І вже не втамувати
Реакцію горіння у любові.
У цім вогні так пристрасно палати…
А скільки сили ув одному слові!

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність.
Запрошена любов, її величність,
Проставить знак на наших іменах

І возз’єднає рухи у пітьмі,
Пропаленої свічкою бажання.
Зачате божевіллям зомлівання
Мене тобі народить і мені.

На стелі тіні вірності птахів
Зіллються, наче в дзеркалі, над ліжком,
Де перетнулись наші мимобіжні
І де неспокій голосами стих.

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність…

За мене плаче дощ, тому нехай.
Я щиро вдячна за відверті сльози.
В розплетені мої ридає коси,
На двох із ним один холодний чай.

За мене плаче дощ. Не спить. Іде.
Тепла шукає, всім цілує руки.
Надією освячує розлуки.
Його чогось не жде ніхто й ніде.

За мене плаче дощ, як і за всіх,
Сльозами омиваючи прощання,
Цілуючи усе, немов востаннє…
Та раптом зупинився і затих.

За мене плаче дощ… Але дарма –
Протерла від розлук червоні очі.
Ти поруч. Дощику, спинись, не хочу!
Від щастя буду плакати сама.

Мать — она женщина,
Подруга и жена.
С утра до поздней ночи
В движении ритмов она.
В детском шуме кавардак,
И как добрая волшебница
Укрощает соры и обиды.
Ее на всех хватает,
Учит, кормит и играет,
Дарит всем радость жизни.
Для нее все возможно,
Потому что она все любит,
А любимое, всегда, приятно.
Казалось би, что она
Заботами, переутомлением
Должна быть раздавлена.
Но она всегда свежа,
Светла и вникнуть готова
В каждую радость и горе.
Откуда берется такая сила?
Из вечного источника — Любви,
Святой обители пламенного Сердца Матери.
2012г.

Уже не плачут, как весной березы...
И травы в поле добирают цвет...
Покой стихийно будоражат грозы,
Неся с собой дождливенький привет.

Вечерний бриз затянутого неба...
И свежая предутренняя рань...
И колоски невызревшего хлеба.
Хмель, напускающий безветренную пьянь.

Вода в реке загадочно искрится:
Ей есть о чем оврагам рассказать.
Взять, зачерпнуть и той воды напиться,
И вспомнить, как купать водила мать.

Вдоль камышей кувшинки притаились:
Их девственной невинности- поклон!
Всевысшей иерархии на милость
Они колышат вечность водице в унисон.

Сыпятся на голову людям химикаты,
те, что распыляют самолёты НАТО.
Кто не смотрит в Небо - их и не увидит.
Что же с этим делать, как бы их обидеть...

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c0gcloty1rc#!

Між нами таки війна,
Пощади ніхто не жде!
Кохана тепер - "Вона" -
З стрільби починає день.

Мир навіть не сниться нам -
Запеклі ми вороги.
І як пояснить синам,
Що так оддаєм борги

За нашу любов сліпу,
За те, що такі вже є...
Надію із мрій зліплю,
Та побут її зжує.

Запекло фронти гудуть:
Усе, як було, без змін.
І знову на мій редут
Упало чимало мін.

Напевно, здаватись час,
Бо рідне гублю, гублю...
До того ж давно скуча
Дружина, яку люблю.

10.06.2012

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.

Знайдуться чорт –
видіння світле
і янгол –
курява і сажа.
Вельможно
блазень їх помітить,
для блазня
факт
умить підсмажить.
У шлюбі
праведне і грішне,
собори вимазані
слізно...
а блазня блазень,
ох, потішить:
пора для ігор
закулісних!
Заблудла правда
небокраєм,
дороги вистраждані -
мерва!
бо блазня блазень
підпирає:
і там і тут...
сучасні герми...
І дзвони доль,
і вибір всує,
коли святе
у прірву тихо,
та блазня блазень
поцілує,
і ніби свято, а не лихо.

2012р.

Художник Ярослав Саландяк

Готовий я в ілюзіях прожити,
На Бога сподіватись, а проте –
Готовий я на вiдстанi любити
І погляд твій, i слово: хоч не те...

Я зможу лих своїх не помічати,
Терпіти холод, спеку чи дощі...
Кохаючи пречисто – промовчати!
І почуття не видати – свої!

Заради тебе здатен все зазнати...
Та мріяти про тебе уві сні!
Готовий все життя з вогнем я грати
Чи то прожити вік на самоті...

То, якщо доля – згоден помирати
І тішитись, не стримавши сльозу,
На пломені високім догорати,
Нести у серці фрасову журбу...

Смиренно про любов не шепотіти,
На відстані кохати все життя!
І сонцю та весні – твоїй – радіти,
Взаємного не знати почуття!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011

Невагомою сутністю зваблення
Суму сльOзи вночі не побачені.
Ще у всесвіті мрій не означені
Полохливого потягу бавлення.

Аргументи душі не закінчені.
— У провину не став самозречення,
Пам'ятаю твої заперечення —
Не віддам я любов іншій дівчині!

— Ти мої зрозумій зацікавлення
Підсвідомо коханням приречені.
Промайнуло в останьому реченні —
Почуттів моїх глузду позбавлення...

Гнітом долі безтямно скалічені
Всі поняття, що мають значення.
— Ти пробач мої зайві пробачення,
Миті щастя давно перелічені.
15:02:12

Хочу побачити тебе.
Синоптики ж віщують зливу.
Я сподіваюся на диво —
На небо ніжно-голубе.

Хочу торкнутися тебе.
Мовчиш. Ні звуку. Нітелень.
Яка різниця: вечір? день?
Свист громовиці де-не-де?

Хочу зворушити тебе.
Ти ж – наче спокій – незворушний.
Та й час, по-твоєму, неслушний.
І, взагалі, мій розум де?

Принишк мій розум, далебі,
Коли ти спокій мій порушив,
Коли давав солодку грушу.
… До речі, вірш таки т о б і.
2012

Видовище і хліб оплачено...
Спіймають мить причетності
до слави мужніх пращурів
порожні очі фотокамер
та ще актори-козаки
покажуть герць під оплески юрби.
Застільний регіт і пусті слова
і відчування марноти буття.
А що таке "четверта влада"? -
Спитати б у отАмана Сірка...

2012

***
Душа співає і не змовкли ліри,
Де сонце правди, там нема зневіри.
А там, де ходять кривда і олжа,
Горить вогонь – і віри, і офіри.

Духмяно…
Парно…
Дійсно – літньо.
Не день, а Божий посланець.
Під покривалом хмар (самітно)
Брикає теплий вітерець.

Літні дощі
сповили землю.
Зазеленіло…
Благодать.
Спасибі вам,
добродій Червню,
Буде з чим зиму зимувать.

10.06.12

Метеорными потоками пропитана,
На космических дорогах – гололедица.
Крепко звёздными подковами подбитая,
Притворилась поварёшкою Медведица –

Разливает свои тайны испоконные,
Размножается в оконных отражениях.
И неведомы ей сети телефонные,
Не мешают по галактике скольжению.

Семизвездною владычицей небесною
Еженощно выезжает на катание,
В вечном холоде космическом чудесное
Высекая искро-красное сверкание.

Приласкаю тебя взглядами, Медведица,
Сквозь земные свои сети паутинные.
А на сердце, как на небе – гололедица,
Звездопадное желание: к любимому .

мадам Донателла вночі приміряє сукні
шовковим чорнилом двоїться вона
проти вікон
усі наречені світу ламають руки
усі наречені світу тамують крики
коли вона легко і довго проходить на кухню
суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка
і стелиться в ноги боа
і старий папуга
кричить з вішака
благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна
проходить на кухню затято тамує стогін
сто сот юнаків у слідах її месу служать
сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг
вона тільки сяє й покусує білі пасма
у цім передранішнім шовку така натхненна
старий Метерлінк із тіні дивиться ласо
як личить їй синє
як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка
а там унизу чи то дух від її постелі
чи клен чи юнак
летаргійний крихкий охриплий
кричить я люблю вас
люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку
вона наче свіжий інжир у всевишній долоні
і плаче юнак
і тихо іде повз вікна
і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок
мадам знесилено чайник ранковий ставить
їй добре відомо що цей як і кожний ранок
почався її неоновими вустами

2012р.

Той дивний сон, в якім нага
Ти вогко вабиш, наче спрага.
Припавши, з тебе п’ю, мов з фляги,
І не втоляється жага.

В тім сні ти кажеш: «Спер мою
Самотність і самодостатність.
Ну як було тобі не дати
Води, шляхетний крадію?»

Той сон, в якім коханій спер
Марудні мурі дні, щасливо
Здійснився… Діти галасливі
В кімнаті граються тепер.

6 грудня 2011 р.

Хочу тебе орлино.
Більше немає сил.
Хоче так неба синього
Гордий орел для крил.

Світло і безневинно
Хочу. Й чола не морщ.
Землю так крапелинами
Хоче омити дощ.

Хочу! Гроза, мов кара,
Мабуть, не промине.
Брови насупиш хмарами.
Не убивай мене!

Небо від крил синіша.
Землю дощ освіжа.
А у любові ріднішає
Та, що і так не чужа.

15 листопада 2011 р.

Що було це – вулкан, здвиг тіла?
Чи штормив тебе лютий шквал?
Ти, неначе земля, двигтіла –
Чистий шал.

Це, кохана, в мені не кане
І не знатиме забуття.
Хочу жить на персах-вулканах
Все життя.

Небезпечна моя, сейсмічна,
Хлюпне магма – не стане меж.
Я зі снів тебе в яв покличу –
Не втечеш?

4 грудня 2011 р.

З лихої чаші чужих гріхів
на тебе небо три краплі вилило.
Сюжет банальний, доволі мило —
на ніч-наступну. Ми всі такі.

Відсутність поглядів і годин
відтягнуть до ранку нічний каприз.
Ми просто будем одними із,
а треба, певно, завжди єдиними.

І рік за роком на тому ж ножі
по тому ж лезу вести долонями.
І якось вранці зітхнути сонно:
в твоєму ліжку завжди чужі.

Своїх історій живий каталóг
гортаєш вкотре. А де в них щастя?
Вдягаєш краватку, сумну, як настрій,
готуєш каву, чомусь, для двох.

І віриш досі, що міста ритм
тебе врятує від ранків самотніх.
А ті, що ходять до тебе сотнями
зберуть майбутнє із днів старих.

В чужому ліжку на смак гіркі
ми просто будем одними із.
Сюжет як завше без слів та сліз.
Мовчати легше. Ми всі такі.

09. 06. 2012 р.

Прикоснися- и я прикоснусь...
С жаждой в теле к тебе потянусь.
Пусть охватит тебя непокой-
Ты всегда был и будешь такой!!!
Пусть усталости сладкий посыл
Станет вестником чувственных сил.
Пусть разлуки ушедшей оскома
Станет самой приятной истомой...
Чтоб в интимной игры суматохе
Захлебнуться любовью на вдохе!!!

***
Свобода є, а волі ще нема,
Бо звикли ми до гніту, до ярма.
Тому й не хочу я нести в Європу –
Ганебні рештки рабського клейма.

Жить обострённо - противно (показано)
Те кто живут так - бывают наказаны
бывают истерзаны - чувствами разными
редко смертельно - всегда недосказанно

Мою руки в слезах, отмываю грехи,
окунаю их в речке из боли.
И сплавляю по ней свою душу в стихи -
пусть плывёт!.. только страшно ей в море.

Вдруг накроет волной? После шторма ей вкус
свой родной не покажется ль пресным?
И солю я с лихвой, погружаясь в искус
утопиться, спасаясь чудесно…

Виріс будяк, де вчора були квіти,
Ніхто його й не поле, не зрива,
Укорінився й буде соки пити,
Хоч не йому призначена рілля!

Він, видко, був із тих,
Хто лиш цією миттю жив.
Що далі буде: « Якось має бути».
Отож, і не послухав товариства,
Що кликало заночувать деінде.
Упав, упившись соком, в конюшину.
І затишно, й безпечно там було,
Допоки вдосвіта неждано заросилось.
І раз, і два змахнути намірявся крилами...
Та де там!.. Начебто вже не його були.
Проворні ж горобці вже нишпорять в траві.
От-от, безсилого, його назирять...
А товариство безжурно пурхає над ним
І кличе погуляти сонячної днини.
Він же причаївся й нічичирк:
Тільки б урятуватися на думці.
P.S.
Скільки ж і серед людей, як-от метелик цей
Що Богом даний час на мить перетворили.

пересмаглі вуста пливуть долиною
по цнотливому ніжному плесу...
закоханий лад торкнув струну
оголив чоловічу таїну
все що бажаеш тобі
все найкраще завжди
адже ти — чарівниця!
обросилась Музи струна
і перелинула рясно роса
на скрушну парубочу струну:
любо дякую дякую дякую.

2012р.

Он говорил ей тихо-тихо - "расти большой".
Она играла гаммы, была свежа.
Тогда ещё не знали, как хорошо,
Как прорастал в смешной спине у неё кинжал.

Дразня наклоном и придыханьем её плечо,
Склониться в томном, склониться в жалостливом над ней.
В былые годы, в такой дырище айда ещё
Любить искусство, тонких женщин и лошадей.

Она в гостиные появлялась уже в дыму.
В глазах еёшных роились брызги ага-ага.
Он был не стар ещё, был не грузен, а потому
Он говорил ей: я покажу тебе берега.

Он карамболил с заплечной лампой, как Алладин,
На новом фронте непобедимый её солдат.
А то, что дальше у ней по тельцу потёк бензин,
В том ни усатый, ни полосатый не виноват.

Прошло столетье, потом полвека, потом февраль.
По телевизору на Дискавери крутят нерп.
Заходят глюки на поэтический фестиваль,
И гонит воды куда-то к морю холодный Днепр.

Неприхотливо кишащий мелом, как дождевик,
Старик по сходням в библиотеку идёт босой.
В библиотеке ведь не потеряна для живых
Мария Лазич, невыносимая, как Лазо.

2012

Цикл

* * *

Я ні на кого зла в душі не маю,
І кривди всі,
Промовчавши,
Стерплю,
А тих,
Кого у списку цім згадаю,
Беззастережно й щиро так люблю!


1. Мати. Замість реквієму

Змалечку наміряв змалювати
Молоду й осміхнену,
Таку
Гарну,
Мов ікона,
Що в кутку
Нашої зажуреної хати.

Так хотів її намалювати,
Щоб світилась в кожному мазку
Доброта матусина,
Яку
В сироти нікому не відняти!

Де ж мені було, малому, знати
Правду справедливу та гірку:
Те, чого не бачив на віку,
Не дано ніколи змалювати?!


2. Батько. Запізнілі жалі

Павутинням снується спомин
Крізь жахіття дитячих мар:
Задихається димом комин,
Підбухикуючи в димар;
А бабуся все підкидає
В зголоднілу грубку дрова,
Всіх лихих і нечистих лає,
Комуністами обзива, –
І хвостаті вони й рогаті,
І сякі вони й розтакі,
Розплодилися в нашій хаті,
Витісняючи прусаків…
– Забери їх, нечиста сило,
За долини й горби – туди,
Де пропав мій зятьок Данило, –
Й замети на снігу сліди!
Не перечить ніхто бабусі –
Всі бояться її проклять, –
В хаті тихо, немов у вусі,
І святі на іконах сплять;
В чавунці дозріває солод
Підморожених буряків, –
Пахне так,
Що худющий голод
Визирає з усіх кутків…
– І за віщо його любила
Моя донечка золота?! –
Натякаючи на Данила,
Знов бабуся в журби пита.
– Таж від нього самі нещастя, –
І не батько, й не чоловік, –
Й на такого стратила Настя
Свій короткий, як подих, вік!..
Пив горілку. Грішив і блудом.
Розкуркулив усіх підряд…
Тричі проклятий чесним людом,
Втік на схід, показавши зад, –
Лає батька мого бабуся…

Я ж у запічку, крадькома,
На пожовклий портрет дивлюся:
Ні, чортячого в нім – нема.
Та якщо вже бабуся каже,
Значить, батько не без вини,
Значить, сила ворожа в’яже
Мого тата до Сатани…

… То була не трагічна втрата
Найдорожчого – на війні:
Я порвав фотокартку тата
І спалив її на вогні.
Навіть попелу після всього
Не зосталося – тільки дим,
Тільки сивий димок від того,
Хто пропащо був молодим…

А сьогодні за фото тата
Я віддав би без вороття
Все, чим доля була багата,
Все, чим грілось моє життя!


3. Бабуся. Замість вінка на могилу

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.


4. Дід. Погублення роду

Все віддав лайдацтву гуртовому, –
Думав, що позбудеться біди, –
Від гризот заслаб,
А діти з дому
Розбрелись, голодні, хто куди…
Дід полежав трохи та й від’їхав
За вітряк, де цвинтар бур’янів,
Де його чекала божа втіха –
П’ятеро малих іще синів…
Лад колгоспний –вгору все та вгору:
Жити стало краще, веселіш,
Смакував після голодомору
Й водянистий табірний куліш…
… Сім десятиліть горілку цмулить
Гуртова голота,
І, клянусь,
Вже ніхто її не розкуркулить!
Жаль, про це не взнає вже дідусь.


5. Дядько Іван. Замість обеліска

"Вилитий дядько!" –
в селі говорили про мене.
Був я портретом живим
свого дядька Івана:
Риси обличчя, характер –
усе достеменне,
Й швидше від цього
бабусина
гоїлась рана…
Часто бабуся мене називала "синочком",
Ревно жаліла свою "сироту безталанну",
Перешивала на мене шовкову сорочку,
Ту, що купила колись на весілля Івану.
Дядько загинув – мені не було іще року –
Десь біля Штепівки. Навіть могилки
немає…
Переорали давно ту воєнну толоку:
Добрий врожай
на солдатській крові
визріває!


6. Сестра. Замість листа

Всупереч відомому прислів’ю,
Від своєї яблуні, гай-гай,
Покотились ми по безголів’ю
В чужокрай – шукати хлібний рай.
Я на тому березі розлуки,
Ти на цьому березі ріки:
В дні розпуки щиро прагнем злуки,
А воно ж виходить навпаки…
Всохла наша яблуня, сестрице,
А з чужої завше нам обом
Падають зимниці та кислиці
Для пекучих споминів – оском…
Так хотілось долі догодити,
Хоч вона й примхливою була:
Пагінець живучий посадити
В щедру землю рідного села!
Не виходить, сестро… Ти – на тому,
Я – на цьому березі біди:
Покотила доля нас від дому
Та й без повороту, назавжди…


7. Син. Досмертна провина

Син за батька не відповідає –
Син для батька може буть суддею,
Він свої права синівські знає
На вердикт останній! І ніде я
Не подінусь: вічні аліменти
Не врятують, і свою провину,
І свої сопливі сентименти
Заберу з собою в домовину.
Знаю, що не винен,
Та з виною
Все життя ношусь,
Мов із сумою, –
Хочу,
Щоб мій син не чувся винним
Так посмертно
перед власним
сином!


8. Онук. Помножений біль

Бог дав онука.
Але він – у Львові.
А я не маю грошей на квиток
І загубив здоров’я…
А в синкові
В моєму
Не знайшов його синок
Належної батьківської любові.
Отож Богданчик – напівсирота.
До нього батько лиш у дні святкові,
Буває, на хвилинку завіта,
І – без гостинця…
Хочеться онука
Обняти, – ми ж не бачилися ще;
Із сином лиш гнітить мене розлука,
А згадки про онука лютий щем
З роками множать.
Синову провину,
Немов свою, на себе я беру,
І цей тягар мені горбатить спину
І з ним, обридлим, певне, і помру…


9. Дочка. Пошук порозуміння

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу
І ти про це, будь ласка, не проси, –
В усі часи шукав я правду божу
І ласку божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


10. Племінниця. Уявний діалог

У Харкові, на гамірнім вокзалі
Вона мене зустріла й провела, –
Стояли сльози ув очах Наталі,
Але крізь сльози посмішка цвіла:
"Ви, дядечку, мов та мала дитина,
Беззахисно-відкриті, і за вас
Болить душі моєї половина,
А друга обмирає повсякчас…"
"Наталю, ти за мною не журися, –
У тебе ж власні клопоти, сім’я:
Відкритість – це моя не краща риса,
Але ж без неї я – уже не я…"
Ми так нечасто бачимось відтоді
Як вимела нас доля із села,
Мов зернятка, й посіяла в народі,
А захисту в негоди не дала!
Моя любов позначена печаллю.
В очах Наталі – сонячна журба.
"Не плачте, дядю…"
"Не журись, Наталю…
Та що ж ми – не зустрінемось хіба?!"


11. Дружина. Роздум на самоті

Війна тридцятилітня все триває
Між нами, надриваючи серця:
Нема в ній переможців,
І немає
Поразкам нашим краю і кінця…
Давно вже й діти виросли в окопі,
Онуки завелися в бліндажі,
Успішно йде замирення в Європі,
А ми весь час воюєм, як чужі.
За що воюєм – я уже й не знаю.
І ти – забула. І ніхто не зна,
Хто виграє в цій грі,
А хто програє
В оцім безумстві…
Точиться війна.


12. Адольф Романенко. Адреси зустрічей

Адреса перша: місто Балаклія.
Літстудія – давноминулий рік.
Вродливий середлітній чоловік
Свого тепла для інших не жаліє.
Поет і літстудійний керівник
І мій наставник,
Мабуть, щонайперший
І найщиріший,
Бо не перевершив
Його відтоді жоден чарівник.
Він став моїм прихильником палким, –
Листи писав, провідував у Львові,
Де я служив,
І то були чудові,
Святкові дні,
Прожиті поряд з ним!
Адреса друга: місто на Лугані.
Кінець вісімдесятих –
Громом вість:
"Чекай, приїду…"
Найдорожчий гість!
Обійми небувало полум’яні…
Кремезний, мов билинний богатир,
Морозами полярними калений, –
Неначеб закружляв мене шалений,
Суворий, без екзотики, Таймир…
Чверть віку ми не бачились, –
Доба
Вершинного розгулу кадебізму:
Адольф проходив "школу комунізму"
Там, де й Макар не був, –
Ото судьба…
"За що ж так незлюбило КаДеБе
Тебе, співця краси, ідеаліста?"
"За те, що я доводив комуністам:
Життя не чорно-біле, а – рябе…"
Звичайно, жартували ми.
Тоді
Не можна було вижити без жарту,
Він – переміг,
Поставивши на карту
Свої найкращі роки молоді!
Адреса третя: рай на Осколі
В околицях Ізюма, –
Рідна хата
Адольфа
Посвітлішала від свята
І не було світлішої в селі!
Сюди я приїздив іще не раз…
Адольф мене стрічав неначе брата.
Від нього я осилений стократно
Щоразу повертався у Донбас…
…Тепер Адольф, на жаль, уже в землі, –
Вона йому замінить небошати, –
На жаль, не доведеться нам лежати
Пліч-о-пліч у селі на Осколі!


13. Петро Скунць. Замість освідчення

З вершин карпатських,
Начебто з небес,
На грішну землю ти спустився,
Петре,
І просвітив мене, –
І я допетрав:
Ісус Христос воістину воскрес!
З-під твого чудотворного пера
Народжується Слово сокровенне,
І, світ цей очищаючи від скверни,
Утверджує прапервісність добра.
Ми нерозлучно з’єднані Дніпром,
Хоч річка Уж далеко від Лугані, –
Ти на горі стоїш, я на кургані…

Ось так і розмовляємо з Петром.


14. Микита Чернявський. Світлої пам’яті

Мені без вас незатишно, Микито
Антоновичу, в цім вертепі зла,
Де все ущент поламано й розбито
І безоглядно спалено дотла.
Для мене ви завжди були стіною:
Надійно убезпечені тили
Сприяли перемогам,
І зі мною
На всіх тріумфах поряд ви були…
А нині я
В такій життєвій скруті,
Один, мов перст,
І пізно відступать…
Ви ж хоч посмертно, вибачте, забуті, –
Мене, живого, стали забувать!
Ті, що недавно ще колінкували
Перед обкомом, нині в гараздах, –
Хоч совість пропили,
Зате ж постали
Панами –
З урядовцями в ладах…

Вже скоро я до вас приїду в гості…


15. Катерина. Блакить очей

Вони блакиттю хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті…
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку – й завше помилявся:
Було всіляке – синє й голубе, –
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно, – під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.


* * *

За рамками душевного реєстру
Лишилось так багато,
І мені
Не встигнути –
Тож хай новітній Нестор
Колись напише повісті сумні
Минулих літ.

Січень 2000 року

Ген за видноколом небо тужить сонце...
Схлипаний світанок - росами довкруж.
Наче Янгол світлий, ти в моє віконце,
Наче Перст Господній - на освяття душ.

Я долоні серця - під серпання злата...
Солов’їне щастя - дзюркотом з Раю́.
Як стогласа пісня, ти в моє легато,
Як стокрила мрія - зернами в ріллю...

Засівай же духом, зрошуйся, плодися,
Межи днів-коралів досягай висот!
На життя тарелі ласкою пролийся,
Лагідним ягнятком - на святий киот...

Трембітає далеч сизово-туманна...
Вже за мить вплететься променем коса.
Тужить небо сонце - Сонцеві осанна!
З келиха світанку капає роса...
(9.06.12)

Ти незрівнянна! –
У віршах вмію.
Ну, а при стрічі –
Ураз німію,

З’їжджаю з глузду,
Втрачаю тяму,
Йду компліменти
Робить руками.

Чому у мене
Синець під оком?
У компліментах
Зайшов глибоко.

9 червня 2012 р.

Мама пішла в магазин по харчі,
тато голи на футболі лічив,
бабця дивилась кіно про кохання,
дядько сидів три дві години у ванній,
старша сестра в Інтернеті сиділа.
Тільки Андрійко сьогодні без діла!
Так ізнічев’я в комору заліз,
і випадково заснув між валіз…
Хлопця спочатку шукали годину,
бігали лісом сусіди, родина.
Потім пожежні, міліція, місто
парк і сосняк прочесали начисто.
Фото Андрійка із телеекранів
Зовсім не сходило з ночі до рання.
Кілька студентів носили плакати
«ТРЕБА АНДРІЙКА НЕГАЙНО ШУКАТИ»,
кілька політиків (із альтруїзму)
владі на камеру ставили клізму.
Хтось умудрився рахунки у банку
швидко відкрити і гроші до ранку
зняти до крихти. Скандал на скандалі.
Хтось обіцяв тисячі, хтось – медалі.
В мами і тата волали мобіли.
Намалювались церкви і бомбіли.
Дригались кілька дівчат у віночках –
груди на камеру, джинси в торочках.
Десь на якомусь із телеканалів
шоу про хлопця (і рейтинги вдалі)…

Раптом з комори, як сніг серед літа,
вийшов Андрійко…
І змовкло півсвіту…

Спати хотілось, як перед весняним дощем.
Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
Спертись душею на Боже крилате плече,
Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом.

Глорія мунді оттак-от.
Хрін з нею. Нехай.
Голос на травах настояний, трави – на м’ясі...
Много живу.
Усе менше скрізь бачу гріха.
Більше рослинок люблю.
Поважаю отих, що на пласі.

А поети... поети...
Не той тепер час на Землі.
І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври.
Ніхто не купує красивих пластмасових слів,
Які б зрозуміли хіба динозаври.

Тому із собою я пити по ночах почав.
Безсоння і водка колись свою справу довершать...
І воском задумливо скрикне біленька свіча
Над віршником-вершником.

А гени, за крильця узявшись, у танець підуть.
Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно.
Знов хочеться жити.
А вірша рядок – наче путь,
Перервана вічними війнами.

3 черв. 12.

* * *
Вітер хмарами малює
в небі чарівні етюди,
Море хвилями цілує
й ніжно пестить твої груди,
Краплі моря з твого тіла
сонце жадібно вбирає,
Стиглі перса сніжно-білі
у засмагу одягає.
Липень 2003


* * *
Море сердиться на берег,
В гніві б’є його, штурмує,
То накотить хвилю валом
І красу його плюндрує,

То на мить відступить — й знову
Нападає із розгону…
Берег щулиться від болю —
Беззахисний, безборонний.

Але з часом гнів вщухає,
Море лагідно хлюпоче,
Ніжно хвилями м’якими
Берег пестить і лоскоче,

Обціловує всі рани,
Щоб забув він біль, страждання,
Тихо хвилями шепоче
Про ідилію кохання…
Липень 2003


ПЕСТОЩІ ХВИЛЬ

Скільки ніжності і ласки
У твоїх пестливих хвилях,
Мов у звабної любаски,
Що її забуть не в силах.

Скільки музики кохання
В тихім шумі хвиль нестримних,
Що розпалює бажання
Мліти в пестощах інтимних.

Скільки світлої надії
В сріблі хвиль твоїх, о море,
Що із небом злитись мріють
В видноколі неозорім.
Липень 2004

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.