Зайшов на серця головне меню,
Аби довідатися про платню
Небес, які не раз мене корили
За недохват душевного вогню.

21.04.12

Життя - то сонця оксамит,
Тепло долонь, твоє кохання,
Це стук пегасових копит,
Голодний потяг до пізнАння,
Клубок непройдених доріг,
Вокзал надій і сподівання.
Життя - то Божий оберіг,
котрий виповнює бажанням,
Ріка непізнаних глибин,
де кожен раз - палке змагання.
Нам не спинити часу плин,
Відкиньмо геть усі вагання.

…он памятник себе
как атеиcту
из бронзы…
какое дело вам!?
та боже упаси!
а уж когда
там певчие
и… риза
вот – вот…
вот с этой буковки:
иже еси…
2003.

Любе серденько жіноче, ніжн0єдине,
Не гадай, - знай : Я кохаю тебе.
Й дуже-дуже сильно.
Але всеж плазувати не вмію.
Зрозумій же мене, зрозумій.
2012р

Система робила нас слухняними,
Та є в нас Божі непослухи...
Україні ж не личить бути заржавленій...
І нашим дітям не ходити старцями системи.
2012р.

Положення у просторі – міражне,
вагоме у конструкціях біди.
Деталі, наче зайди епатажні,
і контур – самогубцем золотим.
Обличчя вмиті пензлями утоми.
Мов карма, перехрестя штрихувань.
О жах, о жаль – ми правильні заломи,
де світле й темне – врубелівська грань.
І так очам далеко до картини –
ескізні вимір, поклик і виток,
і ще любові оклики не гинуть
у чарівному розсипі крапок...

2012р.

Художник Ярослав Саландяк

ДАР

Свою руку тобі без вагання подам
Щоб не зміг ти зі шля́ху звернути.
І плече своє в поміч для тебе надам
Щоб ти встиг в далечінь зазирнути.

Свою спину підставлю я тво́їм ногам
Щоб зумів ти вершин досягнути.
А ще серце своє у пожертву віддам,
Щоб навчився ти Тайну збагнути,

І любов в подарунок без жа́лю додам,
Аби Вічність ти взнав, яку годі забути.
Я життя без останку тобі передам,
Щоб ти спробував смерть оминути.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 2012 р.

Каждый день Моисей разбивает скрижали Завета.
От бессилия слаб, он не может понять и принять
То, что варится в нас, переварит в табу и вето.
А скрижали Завета превратились давно уже в кнас.
-----------
кнас (иврит) - штраф.

Схоро́нена од відчаю невміло...
Круки голодні , плутання небес...
Сережка болю роздирає тіло -
Відмовчаний у паморозь ідеш.

Останній погляд - скорене свічадо.
І дим осінній чи гірка вуаль...
Розірвана міжструнно серенада
Відхлипує, мов тріснутий кришталь.

Не повернути, вічне не допити!
Провалля істин – тіні невидінь...
Од відчаю не вміла вборонити
Очей небесних… Гасне голубінь.
(20.04.12)

Я в тебе - мы всегда вдвоем.
Ты и я - в одном,
Это магический ритуал -
Ты во мне, Живой Воды родником...
2012г.

Не зовеш, ачей забула:
Дні минулись весняні.
І надієчка сутула
Вже давно не на коні.

І тривожить ока просинь
То волога, то туман.
Дуже жаль, що пізня осінь -
Найпечальніша з оман.

Правда, сонечко ще гріє
І душа зліта увись,
І не стерлись крила в мрії...
Все, як в юності, колись...

20.04.2012

Твоя любов оживляє мене в душі,
Вона - Джерело Живої Води.
Трагічна доля чекає тих,
Хто зраджує чистоту святості її.
2012р.

было фото у меня,
а теперь их - два.
не остепенюсь, не смогу просто жить...
я не могу не мечтать -люблю тебя.
2012г.

Утомлений день
Під серпанком ховає обличчя,
А десь, поміж шОвкових штор,
Народжує сутінки вечір,
Між ними блукають фантоми бажань,
Зустрічей, сподівань.
Витанцьовують танго пальці,
Вимальовують па у танці,
І летять в електронні скриньки
Поцілунки, серця, картинки.
Заблукає в сутінках втома,
- Ти вдома?
- Так, вдома...
- Я чекала...
- Я теж...
- Кохаєш?
- Без меж!
Замріяно вечір
Сховає у сутінках знайдену тайну,
Два серця,
Що б'ються в режимі онлайну.

як дощова краплина плину я плину плину
перетікаю межі там де зійшлося клином
змилуйся ані руш
небо темніє синьо вирва у серцевині
сходяться трясовини
хто сказав що повинні
і не жона й не муж

в передсвітанні світу вітер вологий вітер
сміє зухвало сміти бути несамовитим
мяко тремтить імла
сон_це у верховітті сходить гарячим квітом
золотом шкіру шито
плутано свідчить літо
поки згорить до тла

Я під впливом твоєї любові,
Можу бачити інші світи...
У приватній душевній розмові
Розкувати мене маєш ти...

Я,забувши свою вихованість,
"Несенітниці" буду "морозить".
Відчуваючи серцем обраність,
Римувати вірші,навіть, прозу.

Зазираючі в сяючі магієй очі,
Я напрочуд буду здивована,
Бо освідчення млявить до ночі
Дуже вмілими стислопромовами.

І вуста твої, медом намащені,
Прикували мене своїй ніжністю.
Я фіксую в душі всі ці враження,
Насолоджуюсь твоїй пристрастю!

Цілковита симфонія Всесвіту-
Неосяжна безумна рапсодія!
Блискавичне свідомлення льоту-
На зухвалу вечірку пародія!

Мозок наче куди завалився...
В голові захмілілі прозріння-
Ти на мене з любов'ю дивився,
Як на небіжне миле творіння!

Казка ця не здається оманою:
Бо при всьому упадку свідомості,
Я себе відчуваю тобою обраною-
Королевою дивною білої масті.

Дождь взмылит краски и распенит лужи,
Отбарабанит четко сумрачную дробь,
Нагонит в наш уютный домик стужу...
А нас согреет вера в извечную любовь.

Она,посапывая носиком в кроватке,
Спокойно спит: то вдоль, то поперёк -
Сынишка маленький, комочек сладкий,
Такой прикольный, славный паренёк!

Твоя улыбка и мои пытливые глазёнки -
Всё в нём соединилось нами навсегда:
Взгляд хитрый из-под длинной чёлки
(В его-то небывалые счастливые года).

Всего-то и забавы пока чудик мал-
Прижмусь к его румяненьким щекам,
А то взмахнёт "крылами" - и пропал...
И будет лишь являться к старикам.

Став люльку річки на світанку смокче,
Туманом сизим пахкає у лози .
День тре рожеве видноколу очко.
Вітрець за гонами таїться зозла.
Квача в зелене умокає квітень,
Мете з лугів журбу осінню трухлу,
Щоби стеблом небавом тріпотіти,
Метеликом злетіти легкодухим .
Землиці лоно, спрагле насінини,
Чекає, перелоги розпростерши .
Озимині волошки сняться сині,
Плодами марять за селом черешні.

21.04.12

…І до чого тут – «щось..?»
Ви по суті питання
задавайте. Про все!
Я на всі відповім!
Тільки друзів – не зраджу.
Себе ж – як завгодно…
Приготуйтесь до бою –
на справжній слем.
…Поцікавитись? Можна!
Відкрита тема:
бо – не вірю, не знаю,
живу та й квит!
Вам потрібні слова,
чи мої тотеми?!
Чи таємні розмови
у світ..?
Я – щаслива! Не знали..?
Спитайтеся в люду:
чи когось я образила..?
Ні!
Бо – не мертва – жива
і живу –
без концепцій, прелюдій…
Як і варто –
з молитвою
на вустах!

В майбутнє йду з оглядкою в минуле.
За мною йдуть натомлені роки,
тривожать серце, зболене і чуле
до зла й добра. Відверті ці рядки
добром і злом наповнені до краю,
одначе зло йде осадом на дно,
а те добро, що мав колись і маю
в цю мить, сплива до світла все одно.
Добровода змиває всі злобруди:
сумління чисте, совість – мов роса
пречиста. Тож прошу вас, добрі люди,
творіть добро і вірте в чудеса!

2010

То клеїться, то рветься ненароком
мій цілий світ пооберіж Дніпра.
А врешті все мені виходить боком,
до горла гострим болем припира.

Болять мені обидві боковини,
просякли вогневицею бинти…
Немає ж у провини половини,
й не варто жить заради півмети!

Яйце в яйці... Сотворення відбулось!
Від крил всесвітніх... скорення небес,
Енергій згусток - дві величні стули!
Хрестів уклін: Воскрес! Воскрес! Воскрес!

Душі голубка істину гойдає.
Старенький парох пальцями зірок...
Доріг молочних таємниця. Маї...
І спраглі цвітні... І голгофний крок...

Яйце в яйці... Блаженне Слово в Слові!
В спокуті світу - серцем догори!
Огень добра і огнище любові.
То - сонце вже! Гори! Гори! Гори!
І возвіщай, і розкидай насіння.
Вербовий клич... Зачаток Воскресіння!
(19.04.12)

Блакить очей твоїх,
Затерті вікна.
Моя печаль ніяк до полудня не звикне.
Надія глибшає,
Я вп’явся в неї,
Пливуть струнких тополь самотні галереї.
Весна втомилася,
За річку кличе:
«Наповни квітом своє серце, чоловіче!»
Невже це сталося?
Чи варто бігти?
Он за фіранкою вечірні сталактіти.
Вино вже випите,
І люлька згасла,
Пірнає місяць в яворів пахучі ясла.
Думки розтанули,
Плодяться тіні,
І лиш реалії незламні та незмінні.
У хвилях космосу
Горять тумани,
Крокую в гості до безликої омани.
А там, за обрієм,
Чекає днина,
І синій степ, і вишень мед, і Україна...

2012

Відволаю піснями скаженими,
Одречуся спокуси знесилитись,
Залатаюся рваними венами,
Стисну кляпа: "Собако, не скиглити!!!"
Зав'яжу нашу слабкість у вузлики,
Заговорю на вже-не-повернення,
Звичне коло до точки звузивши.

Нам не жити в Окремо-племені...


2012

Як ті гори і плай, і смерека,
Між каміння неспинна ріка,
Ти для мене захмарно далека.
І ця відстань одверто ляка,

Як покора твоя непокірна,
Твоїх уст не надпите вино...
Ти земна, а така неймовірна,
Хоч про тебе все знаю давно.

Ти і гріх, і пречиста молитва,
Нездійсненні бажання мої.
Безуспішна за часом гонитва
Поверта в нетутешні маї,

Щоб забулися плай і смерека,
І ота між каміння ріка...
Біля серця захмарно далека,
І від мене чомусь не втіка...

20.04.2012

Не вбиваймо в собі людського,
в нас вже й так його мало-мало...
відцурались живого Бога -
під мамоною повклякали...

У нахабства не має міри,
а терпіння - "дурних" чеснота,
від колись чистоти офіри
радо пнемося у болото.

Забуваємо хто ми, нащо,
від життя беремо "багато",
а як ні, то воно "пропаще" -
жити слід - що не день, то свято!

Тільки воском стікає мірно
день за днем, крок за крок в нікуди
і просте, і життя позірне...
Не губімо людського, люди...

2012

Эту музыку дивную вместе прожить невозможно.
И с вершины ее притяжением - звон потери.
Мы в любви торжество бесконечно хотели верить,
Мы сражались с судьбою ломая мечи и ножны.

Нас от музыки этой снегами скрывали зимы,
От осколков ее заслоняли лучами звезды. –
Слишком хрупкая, слишком прозрачная, слишком поздно!
Но как воздух в груди, до безумья, необходима!

Только в музыку эту хрустальную нет возврата.
Равнодушная призрачность тихо по залу кружит
Разлетаясь на вечности брызги в холодных лужах,
Рассыпаясь неслышными звуками циферблатов.

Нам ее не прожить. Наша музыка только фатум.

Ну а позже приходит смирение. И дожди.
Над осенним безбрежьем последнее солнце выжнут.
Я рекою Oblivion… в ливни.
А ты дождись.
И быть может, что в будущей жизни… в будущей жизни… будущей жизни…

Пародія

Булó? А де? В садочку коло хати?
А з ким? Забув… На губи пальчик – цить!
… Підсунусь ближче. Ой, не бийсь! Болить!
Я про табу забув! Склероз проклятий.
А рай – перфéкт! Приємно так… згадати.


20.04.2012

*
Спалила осінь літні кораблі:
Засипав попіл зела теплих днів...
А в лоні розростається надія,
Що біллю біль зима мені відбілить.

*
Яка зима була, мій світку, а - нема:
Зійшла снігами, сплакала дощами...
І знову сподівалася дарма,
Нічого не змінилося між нами.

*
Ні, не бажай мені кохання, не навроч:
Не омину тебе, шалений вітровію
На півдорозі каяття і прощ...
О, не буди надію, соловію!

Вже не потічком, а рікою -
із берегів - вкраїнська мова.
А я душі не заспокою,
тамую спрагу знову й знову.
І одірвати уст не в змозі
від джерела живого слова,
змішались де: повстанські грози
і материнська колискова,
і Кобзареві думи вічні,
і молитов святе причастя.
Мені, такій земній і грішній,
не спити той нектар на щастя.
Бо невгамовну спрагу слова
уже до смерті не втамую...
Я п'ю солодку рідну мову -
я українську мову чую!

З нав'язливих, як злочини, потреб
розкритих не росте відсоток.
Від скарг твоїх уява зводить склеп
з восьми, де дім, приватних соток.

Не хочу я вдаватися до слів,
на протокол дізнання схожих.
Я ще і ще тобою б шаленів
на подив решти перехожих.

За сонце б не ховалися зірки,
що часом дивляться у шибку.
О, я б такі знайшов слова-роки,
які б перезвучали скрипку.

Твоє нестримно пестили б ім'я -
до найінтимнішого звуку.
Але дарма здіймаю раптом я
на власний одяг власну руку...

Заручником тримає світ:
на тиждень - чи не всіх тих днів шість!
І я кладу на депозит
під сто відсотків щастя

НІЖНІСТЬ.


20.04.2012

какие новости?
слова совсем не слышу...
глаза и колкости,
и мы одни на крыше.

штрихи, эскизы
да блокнотные ремарки,
и ветер передергивает роль!
ты стал мне ближе,
тот апрель был дивно жарким,
да игры разума, какой пароль?

какие весны?
снова мысли мчатся в ливни!
в стогах белёсых,
заплетенных цветом линий.

охапки ватмана
по небу закружили,
и ветер передергивает роль!
не станут драхмами,
слова опять пружинят,
всё игры разума, меняй пароль.

какие новости?
за музыкой из ночи...
рассвету совестно
теряться в списке прочих

и яркость музыки,
беспечность ночи звучной,
и ветер передергивает роль...
расправит языки,
огонь уйдет в озвучку,
да, игры разные, забыть пароль...

какие новости?
слова совсем не слышу...
глаза и колкости,
и мы одни на крыше


2011

В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.

Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.

Оригінал:

Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht

Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.

Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.

Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.

Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.

Оригінал:

Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).

Traumgekroent

Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.

Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.

Любовь моя
Сказала страстно -
Ну дай мне масла!
А я ей твердо:
У поэта
Коль рифма есть -
Так масла нету!
Иль "Рафаэль",
Иль "сапоги".

Ну, вот, сижу,
Пишу.Ваяю.
На масло милой
Собираю.

З весною, любий саде моєї мрії!
Червлено спалахнули твої пелюстки..
Ти, спраглим серденьком, ловиш краплі дощу,
І одне єдине в нас - любимо ми...
2010-2012р.

ВдалА Ганка, що любила,
Кривобокого Данила,
А він трошки сліпуватий
Ще й вдобавок дурноватий.

А так парубок нічого,
Усе інше добре в нього,
Вірний він, не перелюб,
Взяла дівка із ним шлюб.

Наш Данило цвях-хлопака,
Ще й на все село співака,
Як затягне коломийку,
Часом сам ,а часом вдвійку.

Ще й багач на все село,
Все від батенька прийшло,
Та й Данило підробляв,
На весіллях всіх, співав.

А до Ганки залицявся
Інший хлопець, й в ній кохався.
Гарний був, що просто страх
Але що ж, як він жебрак.

Ані хати ані поля,
Тяжка була в нього доля,
Тому Ганка хоч й любила,
Вийшла заміж за Данила.

Ну, ведемо слово далі.
Справили весілля Галі,
Ось й медова стала нічка,
Тріскала, палала пічка.

ТеплО в хаті розливалось,
Якось все не так складалось,
Глянула на хлопця Ганка
І вжахнулася панянка.

Відвернулась від Данила ,
Вся від жаху аж тремтіла,
А тоді закрила очі
І тихесенько шепоче.

Ой,Даниле, ДанилОчку,
Не чіпай мою сорочку,
Пісню краще заспівай,
Думай, що то ти попав у рай.

І так твориться й до нині
В господаря й господині,
Тільки нічка наступає,
А Данило все співає.

Знай, ніч... та – приходиться рідною місту, чужою – мені.
Вкладає борги в тютюнову залежність між пальці масні,
уклaдені буквою ‘V’-i, що до губ пришвартовують і
ще раз переходяться швом тіньово-міздровим по майні.
Врожайна колись для круп’є, вона по кишені не б’є.
То термін пришиє, то чарки заповнить хильнутий об’єм.
А кине поважно – поважність пихату з’їдає до сліз.
Ця ніч непомірна – відкрита в отриманні страху і віз
до гідного раю і раю, де богом – небажаний гість.
Розщирений щиро, він душу гризе, наче кість.
Повії проплачує цноту, а кров – її ліхтарям,
політику – місце і квоту, богемі – натхнення на грам.
Де куплене море тілесного щастя – купається час
розбитий на касти, на ставки і масті, на фас.
І все дістається – як мається... й легко лежить.
А в очі сміються – то вчать "хто на що заслужив".
Заражений сміхом, підкошений словом, як сніг
я враз відкидаюсь, мій сон прилипає до ніг.
Змальований з Босха новітнього міста портрет,
де з жерлом пивної зливається пекла сюжет,
в якому поети проціджують струни і лаври від муз,
в усміхеній правді купається мелено-хмелений глуз.
Там піняться нерви, біблійно виносяться з уст
дебошні концерти, горішково-чіпсовий хруст,
неторкані теми, несправджені мрії й потоп,
в якому не тонуть, а тануть Платон і Езоп.
Сонети шекспірні – дешеві, як вина в портах,
читають їх вірні у небо класичне без хмар.
Осушують чарку і світ прославляють нічий,
надуманий, мертвий, в якому ніщо не кричить,
ніщо не дзюрчить, не спинається легко, не йде,
а дихає світлом, яке ненароком впаде
на книжку, яку не відкриє ніколи ніхто,
бо там не живеться, на якір не став шапіто.
І холодно фарбі, яку накидає рядок,
безвихідно слову, мов дню залетілих жінок.
І хочеться вмерти ідеї – прокинутись знов
на місці – в колисці, в якій не вколише нам Бога вино,
на місці, в якому жде щастя неспите в пивній
на ніч, що приходиться рідною місту, чужою – мені.

19 Квітня 2012

Преамбула одвічного "не знаю"...
Бреду пустелею чужих думок
І півжиття (чи й все?) в небес питаю:
Насіяв хто під ноги цих зірок?

Щоб ми топтали вперто, у калюжі!
Яка смішна ідилія життя!
Примарно не-по-мірці крила дужі,
Байдужо-не-сердешне каяття...

Та що слова? Ілюзія мовчання...
І хліб, і кров - таїнство, тільки знак,
Що упокорено вподобились - повчання!
Прожований (на кутні) пастернак...

Бреду (чи тінь?) у собі по коліна,
Ще є душа (надіюся, що є!)
І так молю не зелені, хоч сіна,
Нехай свідомість зболена зіп’є

З калюж отих... О, Господи, благаю!
Вгрузає день і знов безсило, крок...
Охоплена покутою "не знаю",
Ледь волочу́сь пустелею думок...
(18.04.12)

Це місто із каменю, музики й слова,
тут можна сидіти в кафе – без обличчя самотньо,
знічев’я курити під ночі покровом
і, вкотре, дивитися соло годинника з боєм.
А потім про щось говорити в дорозі:
банальностей ряд чи «травити» чужі анекдоти…
…до пункту призначення їде автобус
і є співрозмовники поруч і кілька навпроти.
А потім у соцпавутинні, якого до біса,
хтось викладе фото: думки розлетяться крилато,
хтось вичавить з себе трагічну актрису,
щоб знову у вірті вдавати страшних носферату.
Це місто, як чотки, де чорне і біле,
Мов клавіші в ряд, як невивчені ноти і ролі,
Де все – як було: жебраки від горнила –
усі з королем – із хронічним діагнозом: – «голий»

Усі ми, любі друзі, українці!
Живемо в хаті з краю і любимо всі гроші!
Ми по за очі обісрать умільці,
А в очі завжди милі і хороші.

Шкода, що в нас такий менталітет:
Для друзів ставимо в колеса палки,
Начальству дружньо робимо мінєт,
А радитись біжим всі до гадалки.

Ми правду й справедливість маєм в сраці.
Й за шию душить жаба нас щоночі,
Коли плоди чужої бачим праці –
Бо від зусиль своїх постійно коле в боці.

Накапати, закласти ми умільці
І відкупитись можемо від всього,
Сам біс боїться бути з нами в спілці,
Бо крайнього ми завжди зробим його.

Усі ми, любі друзі, українці…..

Краю миті, мережу вірші.
І купаюсь у Слова красі…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Менше справою, думкою більше,
Світ кручу надовкола осі…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Сліпну з горя і сни бачу віщі,
Підкоряючись часу-ріці…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Знаю, долі є кращі, є гірші.
А в моєї – сльоза на щоці…
Я для тебе – така як інші.
Я для тебе – така як усі.

2003(2012)

Кому потрібні вірші ці й пісні,
Якщо в кишенях люду свище вітер?
Якщо стікає кров зі слів і літер,
А душі – і байдужі, й мовчазні?

Присвоїли б Героя ви мені,
Бо можу я на пенсію прожити.
Злітались би частіш до хати діти,
Співалося б тоді усій рідні!

І знав би світ, що є у мене гроші,
Й нувориш мого б двору не минав.
Придбав би я собі нові калоші!

І на голодний шлунок не співав...
Хвала життю! Я житиму в розкошах,
Бо я піїт найкращої з держав!
2012

Дві тополі стоять в полі,
Переплітаються їх невидимі корені.
Одна одній ніжно усміхаються,
Щоб міцно триматися в Землі.
2010р.

елегія...

і зоряно і тихо
і догорають
свічі ночі
та не лихо –
лунає сміх
дитини
у садочку –
так єдино…
ранок
пахощі калини
щасливий погляд
в небо –
радо
сонце
зазирнуло в душу
водоспадом
у віконце
надії
і розгорілись
млосно мрії
ніжно
і повільно
ласкає очі
літо
день блукає
небом
квіти –
підсоння України
моєї
і проміння віри
почуття родини
у любові
звучать пісні
не всує –
вечір синій
шле привіти
тихо
урочисто
черниця_ ніч
зронила Слово
росою
тихою водою
спливає
рідний Віз
Чумацьким шляхом
знову
гойдає мову...

десь там світи
світанок там
і днесь
і по_ ділам
а нам –
до Бога.

Новорічні іскри народять пожежу
220 у лампи і спалить мережу
І у темряві ночі,у темній кімнаті
Давай будем тихо кричати

Про все що сховалось у закутки мозку
Про те,що сказати було так непросто
В цю ніч виливаю думки і зізнання
Підтримай мене ти мовчанням

12.12.2011р. поїзд "Ужгород-Одеса"

Зеленотраво на душі
і квітнелюбо!
Ще б тільки мріять, розкошіть,
не знати згуби…
Вертеп життя не переграть –
не наші ролі,
О, ніжний Лелю мій, вертай
у щасті й в горі.
І як тремтливо у думках
до тебе линуть,
звучить мелодія п’янка
прелюдій дивних.
Ще б’ється серце, ніби лань,
у пастці, в путах,
звільни його, на долю зглянь,
що сном прикута.
В блискуче зоряних світах
уже весніє,
і зріє істина проста,
що так – не вмію…
Не відвернуть лекала хід,
не маю змоги –
і крають промені як лід
мої дороги…
Ну що ж… весна. Весна! Блакить!
Зимі на згубу…
Зеленотраво хочу жить
і квітнелюбо…

То не руни, то не хмари сіроокі —
То печаль мандрує — плаче сивий сокіл.
В поміждум’ї між земним і неосяжним,
Поміжліття огортають крила княжі;
Перетнули рано-врано три тумани,
Перевіяли в дощі нічний неспокій...
То не гнівні поміжчасся басурмани —
То самітником самує сивий сокіл...

«Я твій» – шепочеш ти мені щоденно,
«Твоя» – у відповідь кажу тобі,
Ти той,що не втрачає себе в терні
Я та, що далі сил не має йти.

«Разом» - спроквола прошепочуть віти,
«Невинні» - скаже бурі зорепад
Та ще колись нам прошепочуть діти:
«Ви марили цим маревом орлят».

«Тепер» – сказала ніч безшумна й вічна,
«Не зараз» – сказав місяць мені враз
Ми плачемо з тобою неуклінно
Будуємо і валимо все невпопад.

«Забудеш» - хтось тихенько проказав
«Відчуєш» - мовила моя зоря
«І не побачиш» - хтось невинно проридав
«Лише почуєш» - мовила мені пітьма.


15 березня 2012 о 22:45

Покручені вітрами,
Забуті словами
Написані віршами,
приховані думками.
Побиті камінням,
Розбиті невмінням
І страшно до болю
розтерзані квилінням.
В очах тільки смуток,
дешевий набуток
І чашечка кави,
і фільм мої мами
І дощ що шепоче,
кохання так хоче
І звук про кохання в роялі останній.
06.04.2012 ,23:30