Морозу дотик –
на дарах осінніх –
блищить зловісно
інеєм брунатним…
Сахнеться розум,
по заціпенінні
прикине шкоду,
підсумує втрати,

у смутку,
де склепіння
замість неба.

Душа ж –
чудна! –
сльозину потай втерла
(всі яблука померзли –
от халепа!):
«Яке нещастя –
яблука помер(з)ли…»

2012

Вже підняли безгрішні
Кинутий в мене камінь.
Мабуть, уже для інших –
Камінь-віки той самий.

Я на шляху, в дорозі
З цілодобовим світлом.
Йду. Сатаніють грози
і плодоносять квіти.

Тут мені, рідні, тепло,
Тут мені поки місце –
Треба, буває, з пекла
Винести Божих істин.

Треба себе здобути
Понад усі утрати,
Вгору – це завжди круто,
Мушу не обертатись.

На роздоріжжі – прямо,
Просто ітиму піший.
Я повернусь, той самий,
Навіть якщо вже інший.

2012

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!

2003

А небо грустное такое,

В нем тайны дальние. Былое

Не мучит. Просто лишь томит...

Как жаль, что в прошлом

Уж не быть -

В нем хорошо:

Оно без боли,

Понятны все его пути,

Их вот бы взять и обойти,

Но нет уже ни глаз, ни истин:

Они растаяли в искристом

Далеком зареве... Увы!

От их туманной синевы

Уже не веет холод даже.

А мы на прошлое все машем.


23.04. 2011

Живу як у вигнанні — звідусюди

така байдужість душу облягла!



Вигнання нам бува завжди з причини,

Ми можем не відчуть - тяжка данина

Раптово падає на плечі,

Ми думаєм, за що? до речі?



Нам просто все здається часто:

Сказав лиш слово -

Сонце гасне,

можливо, в когось на душі...

***

Йдемо з герцю

Розумні вже...

Як сивина ляга на сонце...

***

Подеколи і захід сонця

Ще не забрало ...

***

Скиньте жало.

2011

Дурні вітри - нема їм більше діла -
Як заганяти Сонце до води...
А Сонце - блись! На гойдалці злетіло...
І залишилось в небі назавжди...

Вони пройшли усю війну
Від Москви і до Берліну
Усе здолали й перемогли
Та визволили Батьківщину

Що тільки не бачили вони,
Як цілі села палили
Та вивозили людей
В кати ворожої вкраїни

Скільки полягло людей
За землю свою рідную?
Під Сталінградом, Єлизаветградом
За Крим та під Дніпром

Скільки сліз було пролито?
Стільки ж ллється зараз
Над братерськими могилами-
Вічна їм пам’ять!

світло падає на стежку
що біжить порожнім полем
до зеленого порогу -
там прощається зима

тліють білі головешки
за магічним вічним колом
де ніхто не судить строго
за минуле та обман

де весна там і похмілля -
простір дихає чуттєво
і притягує до себе
обіцянкою небес

у адамовому гіллі
сіє сонце ніжна єва
щоб зібрати поміж ребер
знов народжену себе

Опівночі неждано випав сніг.
Прокинувсь Ван Цзию і вже не міг заснути.
Налив вина і з келихом тинявся по господі.
І чи лапатий сніг, чи хміль навіяли й передали вустам,
З дитинства любі рядки Цзю Си:
«До відлюдника в гори
Я з посохом пішов»...
«Стривай!.. А якже там мій приятель Аньдао?
Відлюдником він оселивсь біля гори Яньшань.
Одвідаю його, як це зробив колись Цзю Си».
Сідає в човен опівнічник, і весла, начебто самі,
Без будь-яких зусиль уже вкорочують дорогу.
А, може, то рядки, немовби складені про нього?
«Пустельною стежиною
Деруся на вершину
Не видно жител у міжгір’ї.
Наспів чарівний лютні
Долинає з височіні.
На північних схилах-
Білосніжні хмари,
На південних – кущі багряні.
По яшмовій гальці
Розсипала бризки ріка.
Граються рибки,
Злітають на мілині.
Нащо сопілка й цитра
В далекій путі?
Чистіша й чарівніша
Музика в краю оцім.
Таких виконавців
Не знайдеш на світі,
Щоб, наче вітер,
Пісню зажурну отак повели.
На денці моєї чаші
Лист хризантеми.
Я весь в орхідеях,
Що розквітають
В гірськім безгомінні.
О, якже хочеться
Од суєти мирської втекти.
І щонайдалі закинуть
Лаштунки чиновні оці».
Світало, коли Ван Цзию дістався до гори.
Ось і печера. Підходить до дверей...
Але не одчиняє, а повертається раптово в човен.
«Ну, як там Аньдао?»-за питують сусіди.
«Сказать по правді, що не знаю».
«Якже так? Ти ж тільки повернувся відти...»
«Бути був, а от стрічатися перехотілось.
Бачте, податись в путь мені звеліло почуття.
Та біля печери якось раптово зникло.
А без почуття чи ж варто зустрічатись?»
-------------
Сюжет вірша запозичено з передмови І.Лісевича до книги «Китайская пейзажная лирика» (Издательство Московского университета, 1984). За оригінал поезії Цзю Си «Одвідую відлюдника» прислужився переклад Л.Бєжина.

Ніч, як легенда літа,
Лягає без тебе спати…


2008

Коли раптово виникає
Ще невиразний голос труб,
Слова, мов яструби нічнії,
Зриваються з гарячих губ.
Мелодія, мов дощ зненацька,
Гримить і бродить між людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.
В роки розлук, в сум’ять годину,
Коли свинцева заметіль
Лупила так по наших спинах,
Що милості чекати - нізвідкіль,
І командири всі охрипли,
Тоді командував людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.
Кларнет тріщить, трубу зім’ято,
Фагот зітерся на ніщо,
На барабані шви розлізлись,
Та файний кларнетист, мов чорт.
Флейтист, мов юний князь,- прегожий,
І в змові вічній із людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.

Булат Окуджава
Когда внезапно возникает
Еще неясный голос труб,
Слова, как ястребы ночные,
Срываются с горячих губ.
Мелодия, как дождь случайный,
Гремит и бродит меж людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.
В года разлук, в года смятений,
Когда свинцовые дожди
Лупили так по нашим спинам,
Что снисхождения не жди.
И командиры все охрипли,
Тогда командовал людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.
Кларнет пробит, труба помята
Фагот, как старый посох стерт,
На барабане швы разлезлись,
Но кларнетист красив, как черт
Флейтист, как юный князь, изящен,
И в вечном сговоре с людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.

О ні, диявол – не чортя
З хвостом і копитами
І не в аду його буття,
А десь помежи нами.
То він у рясі і з хрестом
Відводить люд від правди,
То б'є з екрану напролом
Розпусним жаром знади,
То із провладних крісел він,
Втаївши кривдні грані,
Швидким приходом перемін
Електорат дурманить,
Який собі й не дме у вус,
Бо знає - біс рогатий!
Якби ж то так, тоді б Ісус
Не мав так постраждати.

Диявол все ще маскарад
Провадить у вселенні.
Іще пустує райський сад
І ще не всі спасенні.

19.02.12.

Сонячна дівчинко більше не плач
Сльози - це вирій яскравих емоцій,
Серце на ключик закрий і пробач
Серцем танцюй у кожному кроці.
Сонячна дівчинко більше не плач
Щастя - як помах пір’їнок по тілу,
Просто всміхнися йому, ти пробач
Ти не врятуєш любов погорілу!

Мне снится зимою зима:
Засыпано снегом полмира.
Полна у метели сума
Печалей.
Мне грустно в квартире.
Я утром сажусь у окна,
Смотрю на угрюмых прохожих,
Смотрю – и не вижу...
Похоже,
Зима – продолжение сна.
И кажется: город – во сне,
На дне ослепительной чаши,
И кажутся белыми даже
Слова, что роятся во мне.
Печально всё это.
Унять
Рукою ли, сердцем ли слово...
Из окон не видно былого,
В котором всё просто понять,
Лишь мир,
Где у белого сна
Таинственно-святы законы.
Где шаг – от окна до иконы,
И два – от окна до окна.

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Вже спливають у вирій роки
І ні що цей політ не зупинить,
Але як зупинити ту мить
Коли ти була зовсім щаслива.

Чи коли ти сестрою була,
Чи маленькою донею з татом,
Чи в кохані щасливо жила,
Чи як ніжна і лагідна мати.

Знаю все це було без мене
Та я бачив твої щирі очі
І палали вони добротою
І палили красою охоче.

А коли виливали журбу
Чи ставали такі невеселі,
Значить взяла ти ношу важку
Берегині сім’ї та оселі.

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Вмирає цілий стиль – епістолярний.
Його емейл не може замінить.
Чи то він за гріхи якісь покараний,
Чи то йому в минулому лиш жить?

Бо як листів чекали всі закохані!
Поштарку виглядали раз у раз.
Молитвами намолені-напрохані,
Слова ті рятували повсякчас.

Тепер же у всесвітню павутину
Так лячно відпускати щирість душ.
Бо там же і незатишно, і зимно,
А душу не одягнеш у кунтуш.

А то, було, візьмеш того конверта,
І наче хто тебе озолотив.
Відкриєш – і слова такі відверті
Поллються просто в серце. Диво з див!

Читаєш – перечитуєш – зітхаєш -
Відписуєш – закреслюєш ізнов -
Хвилюєшся – очікуєш – кохаєш
Плекаєш і несеш свою любов.

Ну а тепер… Нема того чекання.
Натис на кнопку – відповідь отут.
І якось так, як виростає камінь,
Так холод заповзає, наче спрут.

…Папір вбере той свій конвертик-свиту,
Сховає запах слів, і нот, і рук.
Напише лист маестро композитор,
Зашифрувавши свого серця стук.
19.02.2012 р.

Тихо. Підозріло тихо...
Лихо. Прилетіло лихо.
Небо. Спохмурніло небо.
Треба. Затремтіти треба...
Лю-ди! Озовіться, люди!
Буде. Довго-довго буде...
Може. Помолитись може?
Боже,чи не Ти це, Боже?!
Води. Почорніли води...
Годі! Не лякай нас! Годі!
Гори. Похитнулись гори.
Горе. Ти ж - не наше, Горе?!
Очі. Розтулились очі...
З ночі. Упізнав я Злочин...

І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?

ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос

слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.

10.2011

В павутинні гілок зачепились останні плоди...
Переплетенням днів давні спомини вмить заболіли.
Це ж отут наші предки лишили по собі сліди.
А за ними - сніги..а за ними сніги забіліли.
І тремтить передзвонами сивих далеких доріг
кожна ягідка,кожен маленький камінчик...
Наші предки не вернуться більше на отчий поріг,
лиш звідтіль,із небес,перешлють нам останній промінчик.
Чи зуміємо ним освітити прийдешньому шлях?
Чи впізнаємо стежку,покриту всуціль полинами?
Пригасає,щемить тихий гомін у рідних полях.
І лиш Бог Милосердний ще й далі пильнує за нами...

2012

Життя кидає нас із крайнощів у крайнощі,
Змагається із тінню страхів і перешкод.
Та кожен прагне в світі свої знайти коштовності,
Завчасу розгадати до скрині щастя код.

Життя кидає нас із крайнощів у крайнощі
Усупереч законам людської доброти.
Та часом сильні світу у своїй досконалості,
Беруть у слабших приклад, щоби сягнуть мети…

Зачем ты одеваешься небраско,
царица перекошенных полей?
Напрасно жить. И умирать напрасно.
И на соплях не сваришь суперклей.

Всё это, к сожалению, не ново,
как отгудевший оттепель Хрущев.
И на сердце, кровившем так вишнёво,
следа не видно прошлых ран и швов.

"Не ешь поп-корн под скрипы телебасен
про мир без войн и прочью трескотню", -
так дубу отвечал когда-то ясень,
попсу в себе пресёкший на корню.

Не то, чтобы в рядах редели блоки,
не то, чтобы меня замучил страх, -
но мы теперь подкованы, как блохи,
и говорим на разных языках.

Когда своею царственною ножкой
ступала ты в тетрадные поля -
их чернозём - не мало и не множко -
был, может, плодородней, чем земля.

Но нынче перевёрнута страница.
Возведены в грядущее мосты.
А хочешь - золотая заграница
излишние поможет сбыть мечты.

Звездою путеводною макдональдс
сияет, пусть меняя "жо" на "мэ".
И славно знать, что более никто нас
не загоняет в рамки буриме.

Что все мы перешли на новый левел,
что больше ничего нам не извлечь
на этой почве - ни зерна, ни плевел.
Что ты обречена, родная речь.

А жизнь моя среди аллюзий грузных
наверно пролетит куда-то вниз,
оставив, как подбитый кукурузник,
лишь чёрный дым на белизне страниц.

И остаётся - править наши тексты,
надеясь, что в бессонной тьме зевак
твой новый бог - нисколько не ацтекский
пернатый змий - подаст мне верный злак.

Дівчинкою в блакитній вишиванці
Бігтиме небо на зустріч ранкові.
А зорі
Співатимуть чисту осанну світлу.
А на ґанку
Вмиватиметься від щастя кіт,
Що звечора
Загостив у дворах…
Страх
Перед чимось незвіданим
Згорнеться клубочком
На дні серця,
Бо місця в душі
Йому не буде.
І тільки долоня
Тремтітиме в сонному чеканні
Рідної руки,
Що загубить мене
У своїх обіймах.
А небо так вільно у блакитній вишиванці
І досі біжить
В глибину
Ранку
Рожевого.

Вростаєш шаленим вітром у висохлий лист акацій…
Немає на себе ради
Пером по білому аркуші.
Життя – то не тільки спогади –
Висока надпровокація
Того, що чекати в простору,
Того, що робити завтра ще.
І гне до землі ілюзії
Столітнім надтріслим деревом.
Твою монолітну відданість
Вагітність буремних днів.
Пером по білому аркуші
І вже виростає марево
Маленького світу світлого
На серця самому дні.
І тільки тремтить над бурею
Незламаний лист акації.
Впізнаєш у ньому дівчинку
Вчорашню таку до сліз.
І ти ніби вже давно не ти…
Лише ота провокація.
Вростаєш шаленим вітром
У кроки життя малі.

Недопите моє глясе.
В шибку стукає ніч і злива.
Я тобі дозволяю все.
Молода ти моя, красива.

Нагромадила купу слів -
І у двері пішла відразу...
Я прощати завжди умів -
У собі не ношу образи.

Навздогнавши твій силует
У дощі - притулився станом.
Ну, а потім ми - тет-а-тет,
Ніби вперше чи у востаннє.

Поскидали плащі на стіл.
Заважає білизна в ліжку.
Буде шал, буде танець тіл
І по спині нова доріжка…

Я прощаю тобі усе:
(Ще орел, але в сивім пір’ї)
Недопиту в кафе глясе,
Нігтів слід по душі і шкірі…
17.02.12.

Коли усе ж залишиться сльоза
Клубочком тиші в горлі пересудів,
Йтиме гроза,
Засмучена гроза,
І йтимуть люди,просто йтимуть люди...
Отак от ешелонами крізь нас
У пущу слів безтямні й без’язикі...
А ти мені - на відстані вина -
Такий далекий і такий проникливий…
Коли усе ж залишиться печаль
На дні ночей…
Так хочеться змовчати…
Проситиму у осені плеча
На грані необдуманої втрати.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Гегемони вживають вино,
Що чорнилом в народі зветься.
Боже, як це було давно!
Боже, як же марудно серцю.

А від клубу лунає спів:
То співає радгоспна капела
Про халявку майбутніх днів,
Про щасливі вкраїнські села.

Повмирали давно пияки,
До епохи маку й конопель.
Залишились одні співаки,
Залишився спустілий Чорнобиль.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Зриваю яблуко нестигле
(Ніхто ж від того не помер)...
Воно й злякатися не встигло,
А я сторінку Літа стер...

Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було
й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем
лиш тоді плетениця тернова,
коли вільна душею людина
по волі квітчається терном,

тямлячи вищу красу,
ніж та, що кричить на майданах:
«Гей, хто до мене? Ходіть,
я кожному в руки даюся».

Путь на Голгофу велична тоді,
коли тямить людина,
нащо й куди вона йде,
не прагнучи інших тріумфів,

знаючи іншу величність,
ніж ту, що на троні гукає:
«Я з ласки бога цариця,
бо, гляньте, – сиджу на престолі !»

Хто ж без одваги й без волі
на путь заблукався згубливу,
плачучи гірко від болю,
дає себе тернові ранить,

сили не маючи стільки,
аби від тернів боронитись, –
боже, пожальсь тої крові,
що марно колючки напоїть !

Ліпше б вона на обличчі
краскою втіхи заграла,
очі комусь звеселяючи
десь на невинному святі.

30.11.1900

Де та сила, де та воля
встати з серцем на долонях?

Скиглить, плакати, боятись,
очі в небо - Бога звати,
чуда прагнути, чекати
у болоті скраю в хаті…

Вирви серце, дай роздути
вітру вогник призабутий.
Підійми над головою,
глянь навколо – люд з тобою!

Світять душі заповзятих,
На болотах палять хати,
Розганяють морок ночі,
Шлях у темряві пророчать.

2011р.

Пародія

Знов відстав –
А я і не втікала!
Змучив душу –
Пожалій хоч плоть…
Німо-німо… Хоч
Давати драла?
Не надійся,
Трохи… верховодь!

19.02.2012

Познайомилась із хлопцем Галя у суботу,
Той сказав, що він боксер і майже майстер спорту.
Хлопець гарний і стрункий, ще й статурний досить.
Говорити добре вміє й класні «шмотки» носить.
Пили каву у кафе, а потім пиво в барі,
Довго ще гуляли містом Галя з Грицем в парі.
Потім з нею під під’їздом трохи реготали,
Так сміялись, що сусіди нервуватись стали.
- Ти вже, Грицю, будь тихіше. Певно, сплять вже люди,
Бо народу половину зараз перебудиш.
І не думай у під’їзді щось кричати ще раз,
Бо в сусідах он навпроти маєм теж боксера.
- Я нікого не боюся! Мила, не хвилюйся!
Хай виходить! Я із ним швиденько розберуся…
Тут відкрились різко двері… Повний ступор в хлопа.
Очі, певно, від страху аж вилізли на лоба!
Так рвонув – штани аж трісли. Так тікав бідака.
- Щож ти, Галю, не сказала, … що боксер – собака.
2012

Рука без пензля світ малює...
Шепочуть губи про німе...
Не поминай незнане всує -
Нарине враз, і як пройме...
На лов зберуться побратими...
Один казан і ложка теж.
І ти, закислий поміж ними,
Бажав би вмерти... а не мреш.
Бо щось таке у душу лізе,
Що хоч діли себе на "два".
Ключ загубився від валізи,
Де спухли з голоду слова.
Зв'язати сум - мотузка трісне...
Ні зойку - глина та струмки!
Віддай моє - хай навіть прісне...
Переплету усі думки...

***
навмання відкрила книгу читаю
„стара сосна проповідує мудрість
і дикий птах визойкує істину”
слова зазвучали як формула
дивовижна і мені необхідна
уражена закрила книгу...
і от вже вкотре
гортаю сторінка за сторінкою
перебігаю очима рядки
та саме цих уже не знаходжу
цих що зрозуміла
запам’ятала
може саме тому...

„стара сосна проповідує мудрість
і дикий птах визойкує істину”...

так саме тому

Не знати як в маршрутку повну зранку Вася вліз,
Напхалось стільки люду там, що ледве не зомлів.
Стиснули так, що й не дихнути. Зовсім вже біда.
Уперлась Васі бюстом в носа жіночка руда.
Боявсь підняти навіть очі, дихав через раз.
Терпів, не рухався бідака, бо не до образ.
Стояв, як мумія сушена. Люд усе ж кругом,
Вона зупинок через п’ять помітила його:
- Я мушу спертись на плече, бо ззаду хтось насів.
Бо їду майже з півгодини на одній нозі.
- Та, певно, більш, ніж з півгодини – шепче Вася їй,
Якраз ви, пані, примостились на нозі моїй.

2012

- Позич мені, Валєра, гривню - попросив Тарас,-
Бо на перерву вже дзвінок тепер буде якраз.
То ж вируч нині, друже. Бо з грошима, бач, біда.
Напевно, завтра - післязавтра я тобі віддам.
Тарас поглянув трохи скоса, каже: - Вибачай,
Чи ти мені останнім часом часто позичав?
Валєра довго, довго думав і таки почав:
- Та я тебе, Тарас, щотижня майже виручав.
Ти ж вчора мав «відмінно», та забув щоденник свій,
То я ж сказав, що без проблем тобі позичу мій…
2012

В день Святого Валентина щось сумна Людмила,
Раптом хтось до неї дзвонить: - Добрий ранок, мила!
Та й питає: - Чи у тебе вже з’явились крила?
Ми з тобою тиждень тому ,певно, говорили.
В інший день вона б спитала, що то за мармиза?
В день закоханих чекаєш все ж таки сюрприза.
Голос нібито знайомий. Серце все ж відкрила
І сказала: - Якщо треба,- значить, будуть крила…
Та Амур чомусь не вибрав їй стрілу кохання.-
Про крило спитав той заднє для РЕНО МЕГАНА….
2012

Її ховала ніч у кривизні дзеркал,
Пацьорками дощу гасила жар у скронях,
Світився тремко тіла пів-розквітлий сонях,
Кориця, кардамон і кінчик язика…
Зміїні розчерки ліниві, точні, сонні.

І падала навзнак, злітаючи над світ,
Мереживо панчіх зросталось з голизною,
Медвяним воском, снігом, срібною лускою, –
Така, як марив, – дика, проросла в траві
Крізь ночі спрагло-синю нехіть, і не встоїш…

Лиш не відводь очей, бо стрілися на час,
Випалює цей танець саламандри душу.
Огненне жало болем пестить, ранить, рушить
Усі основи світотворення нараз.
Долонь сахара обпікає груди-груші.

Відгусла дивна ніч, а з нею сон про жін-
ку м’ятну, панну білу давніх віддзеркалень.
Підборів вистук розгубився тихим жалем
У світанковому пробудженні стежин.
Твій світ гірчив мереживом панчіх. І жалив.

19.02 2012

Сьорбнув Сонця... Міг би і допити...
Та кому захланність до лиця?
Краще стану тут, посеред жита:
Може, світ впіймаю на "живця"...

Ну давай, паркуй свій пафосний Сітроен
На краю обніжка.
Світоглядний нокаут енного міста N –
Репортажі з ліжка…

Не проблема, можна всюди, куди кортить,
І не тільки в сексі.
Я не півтебе, я навіть не цілий ти,
Я – окремий Всесвіт.

Як набрид мені мережаний твій обрус!
Мине другий тиждень,
І тоді я ще подумаю й повернусь:
Мене другий ти ждеш.

Із нічого поналіплюємо погрудь
Раз, два, три – вчетверте,
А коли борги наважуся повернуть –
Невідомо, стерто.

А коли пігмеї виструнчаться в ряди
І у наступ рушать –
Ми з тобою рік повзтимемо до води,
Не знімавши мушель.

Я сплету чотири лапті й один вінок,
Стане жити краще.
Ми зіграємо ще в кіно, і в доміно.
А набридне – в ящик.


18.02.2012

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала –
І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари
Заглядали в безсоннії очі,
І страшніші, ніж сонні кошмари,
Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,
Налетіли, тяжкі та суворі,
Ох, непевні ті думи страшнії,
Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати…
Хай же думка моя вільно лине, –
Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

Україна, твій Край пісенний, небесно- волошковий,
Духовно зростає Кия Град багатоповерховий...
На все прийдешне Воля Неба.
Україно рідна, добротою щедрості - красива й мила,
Геном миру любові, життєвим -Твоя могутня сила!
2012р

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Трохи дивно, що перша цигарка
вже не збуджує - просто сліпить,
і на мить від пустого світу
відмежовує довгим ранком.

І сьогодні здаються безримими
учорашні потоки віршів.
Боротьба проти славної більшості
так жорстоко тебе скалічила.

Хто був поруч, тримається осторонь,
і, здається, сама на вітрі.
Ти покликана щось змінити
у гнилому, на жаль, часопросторі.

Опинилась у групі ризику,
розламалась на до і після,
і крокуєш душею по вістрю,
і не гнешся під їхнім тиском.

Знаю, сильно хотілося плакати
розтрощити гидкі гримаси,
але втримайся і тримайся
і Господь тобі скаже “дякую”.

18.02.2012р.

Ми з’являємося парою на мить,
Або дощиком , якщо вже пощастить.
Сонце сходить - висихає те і те,
Незворушні тільки тиша і блакить.

18.02.12.

* * *

Як па́горби були високими, мов гори,
А скелі досягали до небес,
То й квіти бу́ли більше кольорові,
І чарував нас блиск озерних плес.

Безкраї ніжками вивчалися простори,
Коли їх пестив Бога ніжний перст,
Й дитячі думи, чисті, неозорі
Не знали ще, що в долі є свій Хрест.

Павло Гай-Нижник
18 лютого 2012 р.

Ти не пали, це все неспокій,

Вже скільки ось минуло років,

Вже з півдня всі йдемо туди...

Чому ж печаллю так цвісти?



У чім твій жаль, було побито?

А чаша винна ж не розлита?!!!

Несеш найкраще крізь життя,

Буває біль і сум'яття,

Буває гірко.Й попри все

Єднає думки це просте:



І програш ,також, перемога,

Там знайдеш новую дорогу.

2011

Серце в долоні
тріпоче
відверто
слово на троні
уроче
і вперте
дійсність затерта
і загнана в кут
дійсність – то Юлій
а слово – то Брут.
Рими у сулії
ллються чар-зіллям
справжність холоне
бо хвора безсиллям
лети, махаоне,
ілюзія світу
віта втікачів
від обридлого «скніти».
Хто не навчив
себе бути
реально
втікає від спрута
з ім’ям «тривіально»
від себе ховає
нікчемну поразку
у мандри по краю
фантазій і казки.

Цей погляд півцарства вартий.
І запах найкращий тим,
що пив я його із кварти
Ковтками солодких рим...
І тиша була і Грудень...
Весна згодом змиє грим...
Ніколи вже так не буде,
Хіба що бабахне грім...
Забудем -- звідкіль і хто ми.
Русалкою вийдеш -- втіш...
Київ -- Обухів -- Житомир
Станеш не скраю, а між...
Відплатиш за Царство повним
Робочим до ночі -- днем.
Зі мною поруч трьохтомник
Цікавих до смерті тем...
2005.

Там палає земля
кулі валять із ніг
безборонна тут я –
зимоподихом – дні

совість слів не бере
а свідомість в огні
боронила б тебе –
свідки – стигми німі

на потоптаний ряст
чужинецьких небес –
окривавлений стяг –
вгору піднятий перст

ти казав – убивав…
бо інакше не міг
я трусилася вся
як осиковий лист

повернув не до нас
був далеко, в тяжбі,
вогник полум’я згас –
скам’яніла в мольбі

розминулось життя
у війні не за нас
все проплакала я
і став відліком час

Мрія вселилася в душу
Мрія жила в безнадії
Ти оживив мрію
Виплекав наче ружу

Мрія плющем стелилась
Мрія тягнулась до сонця
Мовчазно край віконця
Мрія до Бога молилась

В мрії любов палає
Мліють думки в ейфорії
Серце байдуже не вміє
Стомлено, стишено мріє