твои деревья – они живые
корнями сшиты с телами предков
а на страстную стволы бьют кровью
выходят лики

твои деревья – они живые
в их кронах птицы как инструменты
без дирижера на скрипке иволг
играет липа

твои деревья – они живые
окошкам в лица скрипеть готовы
кусают локти ломают руки
детей теряют

твои деревья – они живые
внезапно стукнут в пустые двери
и на пороге воды попросят
попросят душу

 
в суворий час не вартий дивозвуків
сердечні сестри браття винарі
на присний зустріч вищої зорі
вас поведуть не сльози не розлуки

вас не пойматимуть осяйливі жалі
на вірній сцені де ніщо не успіх
де вічна мить не важить & не мусить
& коні циркові лукаві та не злі

вас коливатимуть не танґо і не буґі
на хвилі хтивості & щиро простоти
& незбагненно безпонтовий стиль
палатиме пітьмі & звісне буде

вас береже александрійський герувим
& химеричний щем ранкової приблуди
карається крізь облуд & огуди
крізь величі мерців і неживих

в обітну путь о зброярі славенні
куди мовчать ліси де золоті джмелі
хмеліють в пелюстках сріблистих літ
святково неосяжному блаженстві




 

Будь-яке слово, вимовлене українською,
вже само по собі є молитвою за Україну.
Хлепчуть дощі чорноземну кров; Стуса місія:
щоб струмки пересохлі коню цілували знов гриву;

щоб кульбабу роса окульбачила й коників,
зачитавсь місяць «Виром» й згорів, як талант від горілки;
де мантачка й коса в конюшині потоплені,
і калюжа пасує ріллі, як нова сукня жінці….

Де співа’ пісню з вітром під храмом обідранка,
в словнику набрав слів, як бджола пилку в луці з ромашки;
хіть росте під коромислом з повними відрами,
булькотять вірші змістом крутим, як у глечику каша;

де по чорній воді місяць плига’ вивіркою,
кротовиння хова’ скупі сльози від посмішок щастя,
ґрунт на три метри вглиб коло хріну прогірклий.
Ти читав, Старий світе, «Марусю Чурай»? Начувайся!

золотого солнышка коронка,
дворовая девочка-дворянка,
за тебя, коленка-да-зеленка,
с небом воевала вся землянка

а теперь у маленького трупа
армия, нажравшаяся граппы,
смотрится необычайно глупо -
как король на именинах папы

что же, был же порох, был же вроде,
был запал и встали все к орудью -
даже ты, дитя, - не по погоде
наизнанку вывернутой грудью

но не стал последний довод веским:
огонечек захлебнулся воском;
гордости продрогшей больше не с кем,
не к кому - на поезде каносском

*

так не слышно плач в победном гимне,
так любовь неощутимо гибнет,
так, обняв, потом опустят руки -
не от ран сердечных, а от скуки.

тренос дедовой хаты

случилось: пусто всё со стен иконы сняты
с портретов прародня невидимо ушла
болит – и бьёт душа в тот колокол крылатый
что в храме на горе похожей на вола

случилось: бог поник в печной уткнувшись кафель
и плачет как дитя а изразцы горят
и плачет сквозь дождей туберкулёзный кашель
а изразцы вот-вот нутро испепелят

ведь хата словно бомж окошками беззуба
никто и не войдёт здесь не живут уже
и души прочь ушли деревьями из сруба
упал последний дуб – назад нельзя душе

на крыше полдождя – чтоб влажно стало венам
другие полдождя разматывают нить
но что-то голосит глухим вселиким треном
сидит на лавке бог не хочет уходить

Зима все така ж пихата,
Розпатлана й недоречна,
Як та міська божевільна -
До неї всі звикли, та…
Її би не помічати -
Оті загребущі клешні,
Незрячі очині більма,
Слизькі крижані вуста.

До неї би не ходити,
Порогів не оббивати,
Триває прозорий смуток.
То я? Та то все вона
Питає тебе – куди ти?
Святкує порожні дати,
Твої кільцеві маршрути
Обценьками розгина.

На неї би не зважати,
Та тільки вона повсюди,
У темряві запах миті,
Несказаності, безтям…
Як хоч – не тримайся хати.
Хто винен, коли ти взутий
У латане, зовсім літнє,
В таке незручне життя.

05.02.2012

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Я не знаю чим зайнятись..?
Я не знаю, що робить,-
За думками лінь ганятись,
Пропускаючи цю мить...

Я не знаю де подітись,-
І де в світі справжній Я?
Я зумів тут загубитись,
Серед "своєго" життя...

Я зумів тут заблукати,-
Й позабути де я йду,-
А потрібно йти до хати,-
І знайти свою Весну.

І знайти тут власний Вітер,-
Щоби хмари розігнав,
Щоб я зміг побачить квіти, -
Ті, які шепочуть в снах...

Щоб я зміг тут пробудитись,-
І до себе знов прийти,-
У рядках би залишитись,-
І дістатись до Мети.

Дякую. 29.01.2012р.

Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?

Осип Мандельштам

Безсонниця. Гомер. Ряди тугих вітрил.
Я судна полічить спромігсь до середини.
Цей довгий виводок. Цей поїзд журавлиний,
Що над Елладою піднявсь було колись.

Як журавлиний клин у рубежі чужі.
На головах царів божественная піна.
Куди ви пливете? Коли б то не царівна,
Що Троя вам одна, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – усе з любові діє.
Кого ж бо слухати? І ось Гомер мовчить,
І море чорнеє витійствує- шумить
І з гуркотом важким сягає узголів’я.

Осип Мандельштам

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

це спасіння мені –
зізнаватися серцю у холоді,
застилають сніжинки
прозорих річок голоси,
помовчи...
я втомилась
співати у білому золоті,
але ці кілька нот
не забудь,
до кінця допиши.

у пташиній природі –
ховати жалі під заметами,
на морозі не плачуть, –
нещадна зима до невдах,
тільки там, в небесах,
білий млин
розпорошує плетиво –
накриває крилатих від стужі…
а я ж то не птах…

кілька нот у чернетку
з моїми убогими римами,
у обценьках із льоду
холоне, німіє рука.
ти пробач, що живу
нескінченними,
довгими зимами, –
по-пташиному сильна,
та тільки
по-людськи – слабка.

Під склепінням любові, зневіри і мрій,
Під клепсидрами зрад, покаянь і дурману,
Всі потуги земні віддаєм боротьбі,
А для чого, для кого живем і вмираєм?

Якщо ціль не ясна і сумління мутує ночами,
Якщо п’ється той яд без вагань і прозрінь,
Як щоденно очей, тих що поряд, ми не помічаєм,
То де ж міра щоденних Творцевих терпінь?

Плинно котяться дні і згортаються ери,
Б’ють дошкульні дощі і засліплює сніг,
Ти достукайся серця сусіднього, більше не треба
І проститься задавнений, перший той гріх.

2011, грудень

Ще небо – віщий дивоптах,
ще безневинна Лета...
Моя любов – на трьох китах
одній тобі планета.
Давно сокиру кам’яну
в дорозі ми згубили.
Віддав я мідну далину
за алфавіт і крила.
Миттєво в Лету ширми код,
остання тайна – гола.
О як тоді крізь сон висот
світились небом чола!
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

перелицювати любов
не можна
клітка у тілі кожна
квіткою сохне
може
можна
насіння із цвіту
давнього
розвіяти серцем
щоби любов вродилась
перелицювати стару ж не можна

Чорно-біла. І вкраплено золото
у її небарвисту тканину.
Як же ж холодно...
Зимно.

Сніг приліг під деревами голими.
До тепла ще... Його перекрито
частоколами
світу.

Зорі, місяць та лампи n-ватові
світять зверху, високо й понижче,
сніг - каратами.
В тиші.

(2012 р.)

Була весна весела, щедра, мила,
промінням грала, сипала квітки,
вона летіла хутко, мов стокрила,

за нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло —

зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялося, бриніло,

а я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,

дарунки всім несе вона, ясна,
для мене тільки дару не придбала,

мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене

заглянули від яблуні гілки,
замиготіло листячко зелене,
посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині

він про весняну волю заспівав,
а з ним прилинули пісні пташині,
і любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
того дарунку, що весна дала;
весни такої не було й не буде,
як та була, що за вікном цвіла.

З любов’ю і шаною до мами

Можливо, справді посеред зими
Мене знайшла матуся у капусті,
І зігрівала теплими слізьми,
І загортала ніжно в теплу хустку.
Можливо, справді змалку голос мій
Лунав у хаті гучно із колиски,
Що вся рідня збігалася мерщій
До мене дружно, як в обід до миски.
Можливо, справді шибка, мов струна,
Вночі од співу просто деренчала
І мати посміхалася сумна,
Дивуючись нестерпному вокалу.
Можливо, справді соску я не брав,
Заучуючи пісню учорашню, -
Й недосипала в пошуках забав
Тоді для мене мати бідолашна.
Напевно, все насправді так було
Колись із непокірливим малятком,
Бо рук отих натруджених тепло
Мене обігріває досі в згадках…

04.02.12

розпиши мене всю на діагнози-фобії-манії,
на хімічні сполуки, периметр-площу-об'єм,
розрахуй мою формулу, визнач кути і грані,
намалюй мене, виліпи, склей із старих пап'є...

...і тоді - гарантую - я враз віднайдусь, з'явлюся,
прочиню тобі вікна в суцільній стіні мети,
розбуджу твоє місто, загою усе болюче
і засну на колінах, як вміють лише коти.


2012

Кистью хлопот рисуя,
давним ещё жива,
ты моё имя всуе
произнесёшь едва.

Будто бы был – и не был…
Тронут стекло ветрá.
Облако с крыши неба
вытянет дым костра.

Сытым, большим и белым
станет, надув бока…
Я нарисую мелом
белого старика.

Будет тебе он сниться,
тих и печален – стар.
Старый пастух не злится
на облака отар.

Он их пустил на волю –
в синие клевера.
Я не тебя неволю –
сам не дождусь утра.

В небо окно открою –
белый пушистый ком…
Видишь, теперь нас трое
с облаком-стариком.

а місяць сьогодні чомусь не казав не кради
де тіні танцюючи сліпо сплітались у відчай
він довго світив непорушно приречено свідчив
і падали зорі у сніг і лишали сліди.

ніхто не ішов і не ранив минання об скло
з якого росло відображення іншого світу
і місяць мовчав про скінченність у хмари сповиту
аж поки мовчання до краплі у ніч не стекло

і ми зачиняли на місяці срібні замки
і замки хололи і гасли свічки в канделябрах
а лет кажана знерухомлював січневі зябра
і той задихався до ранку під льодом тонким

Листя зчорніло,
На гілці зчорніло.
Хмари упали,
На землю упали.
Сонце уже не червоне, а біле.
Горя так мало.
Ще трохи горя, щоб я збожеволів,
О психіатри моєї епохи!
Вітер у полі,
Фізики долі,
Горя ще трохи!
А я здурію і перестану
Бути термітом в суцільному русі.
Ближні затопчуть, тільки поглянуть —
Вже не боюся.
Обрії наші на відстані кроку.
Від завтра свого біжимо пацюками.
Боже, невже наближаються строки
Суду над нами?

Пародія

Подамся у лірики – буду дружити з Амурами!
Об’їжджу Пегаса – про це вже і снилось не раз!
А що математика, з тими тупими фігурами?
Тут шал і любов! Не “сухі” Ліссажу чи Лаплас.

От зараз вримýю – ну де та компанія з Музами?
А ямб чи хорей – однакóво якось назагал.
До “музами”, звісно, шикарно підходить “медузами”,
А до “назагал” ідеально піде “інтеграл”…

Сюжет заваргáню – щоб справжні Герої, не “нúтики”,
Що пристрасно вміють... тікати з любовних тенет!
Читач заридає… Ого! Навалилися критики –
Їм образів мало, і був вже подібний сюжет!

І рими слабенькі – дістали своїми катренами!
Чекалось “на біс” - але вийшов справжніський конфуз…
Втечý в математику – сховаюся за… теоремами,
Там мінус на мінус дає гарантовано плюс!

4.02.2012

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

Захопить чуть
Бучна мовчанка.
Буяє зпозаранку
Пересиття грудь.

Поволі, таким робом, щастя
Зранило нас, мій Боже!
Пече безглуздям. Кожен
Повинний прокричати.

Кричіть крізь зуби, ніздрі,
І сподівайтесь на кричання,
Сказати ж це не пізно –
Три слова про кохання.

Як місто зпозаранку,
Ганить нас мовчанка.
Коли смерчі ідуть,
Питання пальці ссуть.

Але живи, моя омано,
Про нас хоч страх мерцевий!
Шепоче так серцеві,
Що разом нам погано.

Мовчання квола фальш
Примушує страждати.
Ховайтесь далі, дальш
Нема куди діватись!

Якщо тебе не чути,
І голос горло мучить,
Це створює проблеми.
То хто, до біса, й де ми?

Як захопить чуть
Бучна мовчанка,
Співаймо спозаранку,
Лиха доженуть!

Ми чудні,

Заплакані, сумні.
У сумнівах, в біді,
Одні, на кам'яному дні,
Огидні в видноті…

Спустошені, чумні,
Багном узбіч заліплені,
Ми – другорядні у дірі
Уесесерських харманів.

Могили нарядні…

З зневіри, з злості, з ніг,
Самі... закуті у пітьмі,
Примушені горіти у вогні,
Такі доступні, такі дурні,

Такі підвладні
Блазні приблудні!
Герби, девізи накладні!
На лаврах ми, чи на судні?

У сні...

Чеканням світла втомлені,
Коханням, богом зраджені,
( Боги, чи суки підсадні?)
Абсурдні і складні…

Ми, боржники своїй казні,

У сірих днів мішковині,
Похмурі, темні і німі,
У вітчизняному кіні –
Розлучені,
опущені,
утомлені...

Всі ми, чи ні?

Миттєво спалюю, мов сірка,
летюча, падаючи ввись:
сліпуча, бездоганна зірка.
І не чужа тобі колись.
Освітлюю хвости кометам,
у рейтингах завжди най-най:
я щонеділі на планеті –
ти тільки не перемикай!

В барвінок пада небо слізно:
Хоча б у пісні залишись!
А що для мене материзна?
Трамвайне скиглення коліс,

Бетонні боки міста-місива,
Лінива й сонна біготня,
І екіпажі – всі колісні,
Й архівна пам’ять про коня.

Немов олія рафінована,
Мов дистильована вода,
Невже така у мене – мова?
І не одвернуться вуста?

Стерилізована освітою,
Законсервована в книжках.
Мов сонце, соняхом не світить,
І не святиться в рушниках.

І не мандрує у горнятку
У піч на спритних рогачах.
Не мріє взимку у зернятку
Про теплі руки сівача.

Вона у сіні не ночує
І не пітніє у жнива.
І на Різдво не колядує,
І обжинкових не співа.

І не пливе в майбутнє ночвами,
Й (не) наступає на граблі.
О, з України можна збочити,
Якщо далеко від землі!

2012.

На фронтах атмосферних
Отримав мороз
Рвані рани,
Лапаті сніжини ,
Вітру теплого з Африки
Декілька доз
І відлига
Грозить йому нині.
Правда, в Арктиці є
Ще один батальйон,
Тільки вітер би дунув
Зі свистом
І прибуде юга
На обм’яклий перон
Ешелоном
Рипуче - іскристим.
Та мені до вподоби,
Що він у шпиталь
На добу ліг
Чи дві у безсиллі.
Сонце
Злизує смачно із вікон кришталь,
Пішоходи
Всміхаються милі.
Завтра, може, відпустять
Мороз лікарі
І у парі із антициклоном
Він рипітиме знов
У моєму дворі,
Дім убравши
В бурульок корону.

04.02.12.

В мовчанні з'являється слово,
А світло у повній пітьмі.
Знайти у собі щось прекрасне і нове
Можна й тоді коли опинився в лайні.

Життя після смерті проноситься швидко
То ж ти стережи кожну мить.
Й хоч поряд з тобою завжди брудно і бридко
Духовна чистота бруд увесь може змить.

Коли закрила доля перед тобою двері,
Не стій і не чекай, що хтось відкриє їх.
Якщо ти у будинку, а не у пустелі -
Обернися й побачиш ти безліч відкритих.

І не старайся кращим за когось бути,
Комусь догодити чи щось довести.
Важливо кращим стати ніж учора,
Тоді ідеальним для всіх станеш ти.

Мовчатиме сила безсила; ліси
стоятимуть в золоті; славтесь дощами!;
сповідую літо стійке; хто єси?
Імення тавром запеклось; без пощади

насіння ґрунти пробивають; церкви
розламують банями небо – що далі?
Навколо престолу тварини ревли:
«Свят, свят, свят Господь»; сукровище звладали.

І слава і честь, і пошана – міцні;
мов неба твердінь, Україна глибока;
попадали старці і склали вінці
тій, хто на престолі; вузлами волоки

тримають Ісуса, ввійшли блатнарі
крізь тіло у хрест; стають поряд, хто гідний
на книзі печатки зламати; окріп
холоне від погляду; кров України,

ріллі манускрипти, сповіддя пшениць,
вівсяні світанки із текстом Малишка;
ставок, наче мрець, що лежить горілиць
із ротом відкритим, в якому спить тиша…

на крові Олени Теліги стоїть
цей Київ, ця совість, що втрачена, мова…
чотири похлібця її двадцять літ
ґвалтують, відтак відливають і знову…

оливи й вина не марнуй; ячменю
три мірки чи мірка пшениці – за гривню;
четверта печатка і Смерть на коні,
і Пекло йде слідом; криваве кириння;

повбивані душі за свідчення під
жертовником скресли, вдяглися в одежі:
«Поган усіх їхньою кров’ю кропіть».
Над Бабиним Яром: «Ой, верше, мій верше».

Вже чвакають душі гріховні слізьми,
Царі і вельможі ховають маєтки…
Великий день гніву прийшов: меч візьми,
на поміч живим постають убієнні…

із зарості вийшло дванадцять калин,
на кожній висить по дванадцять кім’яхів,
іконо морська, Севастополе, ми
єдині і хрещені Києвом; нахід

невігластва канув у Лету; прийшов
об’явлення час: Україна – це Слово,
і Бог було Слово; без нього ніщо
само не постало; тілами пагорок

усіяний, м'ясо смердить на кісках;
сім чаш гніву Божого нищать звірину;
за руки узявшись лише на обмах
охопите ледь «Кобзаря» половину…

поезіє, мово моя, до лиця
тобі навіть лайка вкраїнська; помітна
твоя кожна буква; мов руки мнеця,
велика і сильна; тендітна, мов квітка…

Горить Вавилон за розпусту; плачі
не вийшли, не видно ще полум’я міста
(загине усе за годину; вночі
у тілі живому душі мертвій тісно);

Ісус Україну за жінку взяв і
до Горської в гості вдвох; вірші – оденки
рече назарянин вкраїнською і
читає об’явлення від Мордатенка!


* блатнарь – цвях (словник Б.Грінченка)

Сіється біла пороша
З обледенілих беріз.
- Чом ти, така нехороша,
Хлопця доводиш до сліз?
Встань на хвилину із ліжка,
Глянь у вікно мимохіть –
Витоптав, бідний, доріжку
Біля закритих воріт.
Глянь, як кружляє в повітрі
Всюди сріблястий сніжок, -
Як на морозі під вітром
Хлопець пустився в танок.
Топче доріжку під тином
Все наодинці – невлад.
Зжалься над ним, бо загине
Він у такий променад.
В’ється стежинка довгаста
Між кучугур де – не – де.
Повна надії та щастя, -
Тільки на тебе і жде!..
Там, де в березах обвислих
Затінок є од людей, -
Бачив, як радо притиснув
Юнку козак до грудей.
01.02.12

Щастя... Літ метеориту.
Наче полум'яне літо.
Уповільнити б, спинити б...

Як волошка серед лану
з трав колючих, серцю дане
щастя. Квіти швидко в'януть...

Забагато маєш сили,
надто вільні твої крила,
щастя миле, полохливе...

(2012 р.)

Ти вчиш мене бути водою,
Тікати в найменші шпарини,
Щоб чутливою глибиною
Пірнати у очі дитини.

Ти вчиш мене бути вітром,
То подихом, то буревієм,
Свистіти сталевим лезом,
Кружляти пташиним пір'ям.

Ти вчиш мене бути багаттям
То ховати свій жар під золою,
То кричати із диким завзяттям,
Розриваючи ночі грозою.

Ти вчиш мене бути землею,
Що, як мати, кличе додому,
Що перетравлює мертве
Щоб дати сили живому.

Ти вчиш ясно бачити, чути,
Спілкуватися із самотою
Ти вчиш мене просто бути,
Бути сами собою.

Я відчую тебе по запаху
І нехай подих сковує лід
Я м'якими вовчими лапами
Увійду у твій внутрішній світ

Я раніше за самку не бився
Я тропою не йшов серед гір
Та сьогодні у грудях забився
Новонароджений звір

Твоє серце тріпоче, мов здобич
І веде крізь міський лабіринт
Вовчий пастир, ярий погонич
Чоловічий печерний інстинкт

це занадто просто любити тих хто вартий любові
у темнім провулку не кидає шкіру з банану на промінь
не вірить пліткам не носить торбинку старих образ
і не риється зубом в чиїйсь брудній білизні щораз
веде собі човен

не заздрить що дім повна чаша і ти навік обцілована
мовою його спокійною устами на трон коронованими
дітьми золотими що малювали акварельними фарбами
щастя бездонне з такими красивими котячими лапами
і моїми обновами

хто довго шукає зерня істини –той і є навіки сліпий
нещадно зламувати пароль серця у люті й крихкі холоди
просто заради розваги кидатись кульками із багнюки
як у далекім дитинстві поціливши в сонячну сукню
живої ходи

занадто легко любити тих хто іще не помирає -
я бачу
я знаю

здравствуйте, пешки. внимание на экран.
все вперемешку с жалкостью и вином.
эти картинки все так же ведь нравятся вам,
хоть ваши взоры уж не говорят ни о чем.

эти картинки - о вашей тупой пустоте,
о восприятии, нравах, ушедших в века,
вашем бессмысленном стадном, общинном чутье,
бездне премудрости, что стала слишком мелка.

здравствуйте, пешки. внимание на экран.
все на тарелочке - кто, как, зачем и когда,
каждый источник всех бедствий всемирнных узнан,
да и, казалось бы, жизнь вот почти спасена.

здравствуйте, пешки. да что ж безразлично-то так?
где ваша ярость, стремленние выжить, спастись?
сколько веков беспрерывно, по кругу, подряд..
все под откос. из-под неба - да в самый-то низ.

здравствуйте, пешки. вы разве не знали о том,
что короли, заправлявшие вас в свой кортеж -
сами такими же были, но узким путем
вверх пробирались, своих не теряя надежд.

вам же теперь не понять. вы тупы, господа.
и пелена на глазах ваших вряд ли спадет.
вас покорила всеобщая телебеда,
бренды, наркотики, прочный апатии лед.

2012

форматую свій "С:" алкоголем і ацетоном
раз на тиждень, принаймні. з похмілля пакую речі
вишуковувати знамення, сліди, предтечі
найтеплішого генератора тестостерону.

шумовиводи розмикаю на шумовводи,
заземляюся вщент імітаціями розпусти
і (що важче) - вертаюсь знову до тями, "в чувства",
грати схиблену роль непорушувачки секс-квоти...

...до суботи.


2012

Вірю в єдину і щиру любов,
В благословення і Божий покров,
Що накриває немов...
Знаю, настане той день і той час,
Небо відкриє всі тайни для вас,
Може, готує і нас...
Я відчиняю для себе Твій дім,
Я залишаюсь навіки у нім
Вірним рабом Твоїм...
Плоттю наїлися ми неспроста,
Кров*ю напилися спраглі вуста,
Чаша Грааля пуста...
Наші провини Ти щиро прости,
Грішними в землю небесну впусти,
Господе, нас захисти...
Я відчиняю для себе Твій дім,
Я залишаюсь навіки у нім
Вірним рабом Твоїм...
Вірю в єдиного Бога-отця,
Пасторе, кожна людина - вівця,
Губиться у манівцях...
Ти проведи нас на праведну путь,
Жодного в хащах зі зла не забуть,
Вчинки до раю ведуть...
Я відчиняю для себе Твій дім,
Я залишаюсь навіки у нім
Господе, сином твоїм...
Амінь...

1.
в тир
пішли вітри
долі
люди
ти
яблучко
поспіле
поцілунок
вцілив
просто
перейшов
дощ в тобі
зайшовсь
густо
перекрапав
я для тебе
хляп а
ти мені
за мапу
у країні снів
з поцілунку
ніч
потекла
де клич
материнський
збігся
ти мене
не бійся
звийся
по мені

2.
ми одні
на дні
головного болю
де тут небо
де тут гнів
справа жде
а зліва
колить
я
де ти
а ти
де місяць
не знаходить
слів
і місця
і чекає
ще немає

за очима
нерви грають
посідають
й знову
смикають
за брови
за уста
за тіло
а співають
легше
ніби кров
не вперше
з голови
пускають

політала
пташка
та
не залетіла

3.
на листочку
осінь
висушила
літо
можна
одягати
і у рай
летіти
а коли
ще прала
виспівалась
світом
видихлась
тобою
і твоїм
болів ти

3 Лютого 2012

Степи широкі, вітри суворі
І фарисеї римоголові.
Вузька стежина і шлях широкий…
У зграї бути чи одиноким.
Летіти птахом чи впасти в змову
І блідо-сіру вдягти обнову.
А біля трупа зберуться круки,
Обрамлять серце, приструнять руки.
Враз віршоїди і словоблуди
Над словом вчинять свої наруги.
За ними гості, дрібні й пихаті
Свій безлад вчинять у власній хаті.
Козак чи євнух – вмій вибирати.
Вільному воля, мій милий брате.
Нехай вороння зухвало кряче.
Не по дорозі з ними, одначе.
Степи широкі, вітри суворі
Лишаюсь птахом...
Думаю, годі.

03.02.12

ти мені дарував не троянди - життя
пелюстково_розквітлі хвилини
у трояндах горів, у трояндах погас
а душа перейшла у картини

ти мене малював - ще палітра жива
тільки роси з троянд облетіли
а від мене узяв навзамін за життя
лиш букет хризантем сніжно_білий

замережена мить недомовлених слів
як заплетена пам'ять у коси
поміж нами на склі ніжно_різьблена даль
у печаль срібно_вилиті сльози

це не сніг, не зима і не вистиглий біль
це вітання з потОйбіч острожне
на вікні_полотні хризантемна весна
знов кохання малює художник

У цей теплий, лагідний вечір
Вона дивилась на зорі,
Сховались у сутінках речі
Приплив починався на морі
Думки простягнулись на милі
Та серце було самотнім
Об скелю все билися хвилі
Їх голос лунав із безодні
На неї дивився лиш місяць,
а людям було все рівно
Від життя багато їм треба,
такі вже вони наївні
Вона не шукала сенсу,
бо дбала лише про мрії
Її променисте серце - було джерелом надії
Сьогодні вже надто пізно,
Та завтра ще купа часу,
та й люди бувають різні
І в комусь знайде своє щастя

Навіщо так віщо вихоплювать повінь,
плюндруючи гучно світи?
Горілка палюча, розбуркані коні,
молитва п’янюча, невстид;

блаженні – скажені, що втратили совість,
хурдига по ґрати в кістках;
вночі прокидаюсь, шукаю натомість
жагу втамувати; лиха,

розважлива, дика світань – чорний просип:
бундючні, прогірклі зірки;
пекельна печера, скривавлені роси,
спітнілі сновиддя крихкі;

чистилище випеклось на піднебінні,
душа, наче зЕрно бузне;
горілку п’ю, плачу, своїй власній тіні
сповідуюсь: вибач мене…

Ось прийшла Зима. Як доля,
Що дійшла поволі на межу,
А літа летять, іще в погоні
До зірок ясних, до міражу,

До примар літеплих, до утіхи
Літа зеленбуйних трав…
Кришталеве небо креше кригу,
Стелить біло сіллю по очах.

А по долах й долі ляже крижмо –
Первісно пречистий білий птах
Привітає всіх, хто щойно вийшов,
Попрощає тих, хто скІнчив шлях.

Січень, 2012

Палити люльку.
Думати про вітер...
Не відмовляти серцю у вині.
Ліпити пісню з непродажних літер,
Сон малювать на мокрому вікні.

Тримати руку на коліні Музи,
А іншою пускати кораблі...
Ні пілігримом, ні самотнім Крузо
Тут, на маленькій втомленій Землі,
Яка й сама не знає, чи щаслива
Колись була
В безмежнім царстві тьми,
В гарячих краплях зоряної зливи,
Залежна від орбіти, як тюрми.

Від нас, людей, болідів і болота,
Минулого, майбутнього і ще...

Зірки з небес, як з клена позолота,
Як з лиса шерсть.

Ділю собі – що можу, що не можу
Змінити в цьому світі... і в отім...

Мій дим – як сніг...
Шукаю в людськім Боже,
А в Божому... чор... нила золоті,
Щоб малювати… хоч би записати
Ті імена, ті руки... ті роки,
Які мені творили тихе свято
І біль, і вірш...
І те, що на віки.


3 лют. 12.

Серце – льодяник. Повітря занадто зимнє.
Не пошкодуй для друзів ні слів , ні грошей,
Хоч і зализуєш рани , що розтеклися горлом,
Ця скрижаніла зима плюється поп-кормом
Наче дитина, та вбити мене не зможе -
Й рипить повільно...

Треба усе пережити - не впасти в сплячку,
Бурі ведмеді спогадів, наче тіні забутих предків,
Ходять по колу, бо їм розбинтовано лапи.
Ми закриваємо в клітку їх вперту незграбність,
Хай завтра буде пошесть на віру у тет – а тети
І дружба вдячна.

Шрами зашиєш липовим цвітом і добрим шовком,
Будеш чіплятись за жовте сонце у дідовій спальні.
Він уже мертвий, та вірив що роси гойні…
Що в родовому гнізді на ступнях із правого боку
Голими ножем наосліп наріст здеру останній,
Й від сліз не змокну.

Цей світ, на скалочки розбитий,
Вчимося полапки, самі –
Холодним розумом любити,
Гарячим серцем розуміть.

Не вийти з кола цього двічі
За межі втрат і перемог…
Та знай: ми житимемо вічно!
Якщо, звичайно, помремо.

2012

Я не смогла начать в который раз
так, как бы мне того хотелось.
Виной тому, пожалуй что, несмелость,
которая обычно скрыта, но сейчас,
она - единственный свидетель моих действий.
Или бездействия, безветрия в пустыне
полярной, что извечно стынет
в отсутствии и радостей, и бедствий.

По вечерам мне кажется, что стол -
один лишь существует в комнате (но впрочем,
он освещен один) и я сижу за ним напротив ночи
одна, пуская корни в пол;
и вновь меня пугает на мгновенье
знакомый блик, напоминая мне о том,
что есть "сейчас", а так же есть "потом",
что близится весна, крепчает время.
Но я не чувствую, что будет впереди.
И я пишу тебе на языке отцовском,
во рту зимы катаясь, будто соска
во рту младенца, не видавшего груди.
Но все, что мне сейчас по сути надо -
лишь осознание того, что мы с тобой
в единой плоскости, что нет ее иной,
она нам дом, она нам путь, она - преграда.

Ты знаешь, хорошо, что ты не тут -
зима твоя тебе не ставит точек
и будто намекает на отсрочку,
и будто дарит неизбежности уют,
и нужно сделать так, чтоб просто взглядом
нельзя было достать до тех домов,
которые знакомы, как из снов,
чтобы учуять: в них - и вправду рядом.

Что до того, как здесь проходит стужа
ты слышал, думаю, достаточно, но я
пожалуй, не сдержусь: для февраля
здесь холода чуть больше, чем бы нужно.
Давно такой зимы, как тут, ты не читал:
здесь небо рвет сухой подол о ветки,
а город сверху - будто листик в клетку,
и под ногами не земля, скорей крахмал.
Я пью горячее и не смотрю сквозь стекла
автобусов - они утратили прозрачность,
я жду чего-нибудь, что будет однозначно,
я жду поры, которая промокла,
жду поворота, чтобы не проехать
ту остановку, где мне нужно выйти,
и я надеюсь, что мне хватит прыти
не обернуть эту пору помехой.

Итак, я очертила, как могла,
чем здесь живу, и не могу иначе,
я отгоняю зиму, в темном клатче
прячу огонь, чтоб отступила мгла.
Но как бы ни было, я предана терпенью,
и благодарна, так же, как всегда,
что чувствую тебя, и провода
необходимы меньше для такого ощущения.
Пиши мне, как и раньше, иногда.

1.
лінь
шукати
задушевно
язикату
тінь

напевно

з фрейда
крейда
з крейди
коло
а за колом
нерви голі
ходять
ними
сон і вій
треба ж
бідній голові
обходити
з вієм
душу
і знайти собі
амінь

2.
хворий ян
красою інь
плаче та
його гріхами
від утіх
пішли
тамтами
янне можна
інне так
і не так
не втакт
їм акт
проголошення
любові
приголомшення
у мові
всіх овіршених
складів
ян
не має
що хотів
інь
не знає
де хотіти
де захоче
мало світу
і багато бліх

тут
не до утіх
і
не до тамтамів
хворий ян
красою інь
плаче та
його гріхами

3.
вже не рими
сніг
не пішов
а біг
наступав
на крапку
назбирав
у шапку
тридев’ять земель
що йому
бігме
до моїх думок
білий кляп
немов
підростає
в роті
і нема як
плоті
надихати
світ
розпускатись
від
сонячного
дива

в лемах блюзу
зливах
я колись
відтану
словом
проросту
і весна
заранить
і прорветься
стук
на балад
пороги

очі затулив
бо за чимсь
з дороги
янголи
прийшли

3 Лютого 2012

Багряність осіння сьогодні в бинтах
Спокутує примхи фатальної долі,
Шукає до серця крізь спомини шлях
І зве самотиною в змерзлий чорноліс:

- Пройдися снігами , листки зворуши,
Зачую твій поступ і буду читати
Рядочки поезій твоєї душі
Про те, як спадали золочені шати

І , як уповання несли журавлі
На крилах печальних до сонця дедалі,
І їхні, до болю тужливі, жалі
Лягли на янтарну сторінку анналів…

Ще вигоїть осінь себе з – під бинтів,
І встане дівчиськом на диво повабним,
І хто, як не я - брат братів у Христі -
Ліричною радістю знову заслабне!

03.02.12.