Все більше слідів незагойних.
Неходжених – менше доріг.
Знов, юносте, нас із тобою
шкільний зустрічає поріг.
Галантно притримавши двері,
на хвильку зупиниться Час...
Пірну у "колись" із "тепер" – і
ввійду ученицею в клас,
де ще: ні сумних перекличок,
ні осиротілих парт.
І світлі знайомі обличчя –
не в шрамах здобутків і втрат.
Де німб чистоти – над журбою,
і радість – як перший сніг.
Де, юносте, нас із тобою
шкільний проводжає поріг.

2011

Солнце, в туче робко маясь,
Не взошло в разгаре мая,
Притомился день бездонный,
И звенит, и краплет дождик.

Прохожу под мокрым кленом
В парке, сказочно зеленом,
Знаю, встречусь непременно
С робкой стайкою оленей.

Вот дорожка беговая...
                От себя я убегаю,
                Но напрасно. Ты все ближе,
                И во сне твой профиль вижу,
                Руки, чувственные губы...

По живому ветки рубят.
Дровосеков крики дальних.
Парк живет и парк страдает.

                ... Проклиная все и жалясь,
                Убегая, приближаюсь,
                И в звенящем напряженьи –
                Душ распахнутых сближенье.







22 августа 2007

В ліричного героя
давно життя своє.
Він автора "за грою"
не дуже дістає.
Хай той собі "клепає"
хоч прозу, хоч вірші,
якщо талант він має.
..."дістануть" читачі.

2012

Хоч слівце, півслівця... Та від тебе
Не летять з чужини поштові.
Ладна грозами в ясному небі
Викарбовувать знаки сумні.

Як прокинуться громові пісні
І проллються кислотним дощем
(Із життям - ну ніяк не сумісні!) -
Я ж промокну до ниточки, вщент...

Порятуй мене, милий, словечком,
Не покинь на поталу саму...
Чи мені помирати доречно?!
Я для тебе... для тебе живу...

(2012)

Горів вогонь… і так горів,
Що серце й досі не холоне...
А ти на кілька зайвих кронів
Змінив багатство почуттів
І ходиш десь по тротуарах,
Аби в подружніх будуарах
Не полишати якорів.
Шукаєш втіху – знайдеш втому,
Бо то є стомлююча річ -
Між тисячі чужих облич
Шукати краєвиди дому…

(2011 р.)

У сни мої ти більше не приходь,
Бо й там - нам наодинці не побути.
Оберігає від спокус Господь,
і чоловік неспокоєм розбудить.

У спогади стежини не торуй,
так сталося, вони в обох невтішні.
Палким серпневим вітром поцілуй...
І більше не чекай од мене вісті.

2010

Мережа усіх поневолить!
Погляньте - сидять молоді
І сиплять у каву собі
Замінник реальної долі...
Занадто багацько ілюзій
вростає у серце й кишить,
Породжує хтиву байдужість -
В байдужості ж родиться хіть!
Залежність в липке павутиння
Щоденно затягує нас,
Та пізно приходить прозріння...
Загублено вартісний час!

(2012 р.)

Я про тебе нічого не знаю...
Може й знаю, але не про те,
Чому колір небесного раю
У очах твоїх тінню живе...?


І сплітає рожевим шнурочком
У спокусу медові вуста,
Збудувавши уяві місточок
Через дійсність, ймовірність й міста...

(2012)

Літо на Захід втікає.
Втеча - то все ж вірогідність...
Може осіння безплідність
"Там" почуття оминає?

Щастя біжить по дорозі
І стукотить сподіванням.
Що коли потяг кохання
Стримати відстань не в змозі?

Срібний Nissan, карі очі...
Погляд жбурля блискавиці.
Шовком легкої спідниці
Грається вітер охоче.

Місто нас прийме в долоні.
Стеля в квартирі - як небо...
Прагнути більшого треба!
Вібро режим в телефоні...

Загадка темних провулків
Не інтер'єр ресторанів,
Не гомоніння фонтанів,
А палка пристрасть цілунків...

Втопимо час в шоколаді,
Аж доки він не розтане
Ми, певно, встигнемо стати
Осені "Там" на заваді...

Випадкова субота, на розі двох вулиць,
В підозрілу будівлю з кількох поверхі́в
Мандрівною ходою кульгаво наткнулась,
Щоб раптово "Але́ксу" там "Юстас" зустрів.

Імовірність зупинення часу мізерна...
Всі стрілки застряють у швейцарських пастках!
І холонуть від слів в чашці кавові зерна,
Розтрощівшись горіхом в молочних вершках.

Не почуття, а хроматизми!
Коли у гору - то ще хай,
А от, якщо повзуть до низу -
То краще кинусь під трамвай...

Секунди, септіми, тритони,
Енгармонізми почуттів
І теситурні перепони -
Коктейльчик не для ледарів!

А мрії наші дисонують...
Не музика - суцільний шум,
Я в шумі щастя не почую -
зникає equilibrium...

Нюанс строкату партитуру
Перетворив на грізний стяг!
Нас не запишуть в професуру -
Дует ансамблю не досяг...

Бо доля - то примхлива річка!
У парі ти, а я сама...
Ховаю вперто своє личко,
Дзюркочу крижані слова,
Щоб ти бува не здогадався,
Як стискувалось серце ледь
Мій погляд на тобі спинявся...
З-під ніг втікала земна твердь...
Закохана в твою харизму!
Змарную поклик у душі
На кілька тактів мелодизму,
Рядочків жменю у вірші...

На БІ- етичний абордаж
Твоє узяте донкіхотство,
І все б чудово... та міраж
Невтішне видає пророцтво:

Деконцентрація думок,
Пасивність, мов холодні зливи...
Нащо нам стільки помилок?
Нащо нам мінус два щасливих?!

Нас мрії поєднав політ,
Але з чіткого розрахунку -
Ми різних прагнемо орбіт
І сфер дуального рятунку.

(2012 р.)

Сурмлять попе́реду нові́ світи!
Позаду - залишаються медалі.
Вітрила виткано! Гадаєш Ти,
Які незвідані корити далі...

Готує доля безліч перепон.
Роки - мистецтво кропіткої праці!
В житті, як в музиці, є еталон -
Стійкий макет із правил інтонацій.

У серці ж є мелодія - струна...
Прислухайся - і ти її почуєш!
Бо лиш тоді і визначиш сповна
І хто ти є, й куди, й нащо́ мандруєш.

І квіти в’януть невчасно,
І потяг приходить запізно.
І ти вже не їдеш… Звісно,
Життя – це тужлива пісня.

Зарано зірки зникають…
А серце – сліпий романтик!
Частує себе романсом,
Романом зігрівши ніч.

Крізь двері глухі, залізні
Під шкіру слова залізли
І ноти... І ноги терпнуть,
По жилах повзе мороз

Розлуки… Вдаряє даллю
Небо у сонні скелі.

18-20.05.12

Як мало треба для душі,
як мало треба:
весни квітастих колажів,
безмежжя неба,
цілунку сонця у щоку
у рань - спросоння
і раю рук у ніч п’янку,
очей бездоння…

02.03.2011

обо всем забыв на свете, сама с собой наедине
к Тебе взывая, мечтаю в предрассветной тишине.
блаженство, как по струнам, мне по нервам провело,
и гортанно зазвучала я, уподобившись струне.
2012г.

За основу взятий цей вірш-


Перистий ведмедик – розпливчаті форми,

Прикривши від сонця і берег і ліс.

Пливе десь на захід - плювати на норми.

На паспортні служби, наявності віз.



Небесні бродяги за формою різні,

Я їх споглядаю, лежу на траві.

То щось еротичне, то лапи залізні,

Із нігтями гострими аж до землі.



Пливе, ніби тіло: є груди і руки,

Фантазій безмежних раптовий каприз.

Впізнав я амурів – за спинами луки,

Стрілятимуть в серце приціляться вниз.



Тяжіння тримає, я з ним в довгій битві,

Безкрилий, а хочу летіти до них,

І руки піднявши, неначе в молитві,

Стою на землі весь у мріях пустих.





03.08.09.

Поналетіла мошкара:
- Ура! Ура! Ура!
Гайда весілля справим...
За тиждень вщухне травень.

20.05.2012

Купно їх возили й поодинці
До північносяйних Соловків,
Курінних моїх, праукраїнців,
Курінних моїх пракозаків.
Попереду – батько Калнишевський,
А за ним – цілісінькі коші,
Від часів татарського нашестя
Так ніхто Вкраїну не душив.
Гай, мій гаю, степе і лимане!
Все було, та тільки не спливло:
Не чужі, а власні басурмани
Повели Вкраїну за село,
За вітряк, що долю перемеле
На голодну муку;
За курган,
Із якого коршуном – ой леле! –
Зорить вниз незнаний ще тиран.
...Попереду – Плужник солов’їний,
А за ним – цілісінькі ж полки!
Боже мій! Велика Україна
В острівні вмістилась Соловки...
Хто ж ми є, вчорашні українці,
Низові забуті козаки?!


1990

1. КІНДРАТІЙ РИЛЄЄВ

Кіндратію належне воздали
По царській необмеженій щедроті:
На шибеницю двічі підняли
І прикопали в невському болоті.
Та він, життя позбавлений,
Чинів,
Не влежав у труні:
Зібравши сили,
Тюремне віко в безвік одчинив
І вийшов із нікчемної могили.
А вішатель в короні (аз воздам!)
Сидів, безчесний, на мулькому троні, –
Кривавою перлиною в короні
Темнів могильний острів Голодай.


2. ПЕТРО КАХОВСЬКИЙ

Гримлять в’язничні засуви –
Пора
До мудрого Всевишнього зі звітом:
Ачей, простить він грішника Петра,
Ошуканого вишуканим світом?!
"А не простить – з гріхами відійду
Туди, де ні покари, ні огуди,
Де без покори, в райському саду,
Без нелюдів раюють чесні люди..."
А за Невою товпився народ –
Юрми такої не бувало зроду.
Все вище піднімався ешафот,
Все ближче був Каховський до народу...


3. ОЛЕКСАНДР БЕСТУЖЕВ (Марлінський)

"Вставай, Сашуньо! Сонечко встає..."
Прокинеться душа на голос мами.
... І знову на вузькі віконні рами
Павук залізні сіті наснує.
"Вставай, коханий" – Олин голосок
Вихоплює зі сну... Все той же морок.
І вже йому, опальному, під сорок,
А все минуле – що вода в пісок.
"Бестужев! Де ти?!" – луняться слова...
... На мисі Адлер плакали солдати,
Що не змогли достойно поховати
І хрест святий поставить в головах.


4. ВІЛЬГЕЛЬМ КЮХЕЛЬБЕКЕР

З великим німцем він розкошував
У бесіді довірливій. І Гете,
Можливо, говорив йому:
"Поете,
Ти не про те донині віршував"
З ним Пушкін був без хитрощів прямим
(Не часто так ведеться у поетів):
Прискіпувався в’їдливо до рим,
До громіздких елегій і сонетів.

Він, сліпнучи, в Сибіру доживав
Останні дні свого життя-заслання
І Пушкінову смерть не визнавав
Писав, писав, писав йому послання...


5. ІВАН СУХИНОВ

Не пощастило чи не захотів
У волохи, за Прут...
Арештували.
Нашвидкуруч, невміло закували
Й помчали на розправу до катів.
Та не судилось легко відійти
У потойбіччя – каторга дісталась.
Неміряна Росія одверсталась
Йому
До зерентуйської версти.
І на останній видимій версті
Йому пророче випало видіння:
Голгофа... Чорний хрест серед каміння...
І сам він – розіп’ятий на хресті...


6. ІВАН ПУЩИН

Таких Іванів на святій Русі
І вдень з вогнем нелегко відшукати.
Поети всіх народів і часів
Могли б його повірником обрати.
І дружбою ділитися із ним
І тіснявою братської могили...

У глибині сибірських руд і зим
Його ніякі сили не скосили
І в Пушкіна його не відняли.
І він лишався з Пушкіним до скону,
І перед смертю, ніби на ікону,
На Пушкіна молився...
Що молив?


7. СЕРГІЙ ТРУБЕЦЬКОЙ

Князівська кров гаряча, голуба
Загусла на грудневому морозі,
І роз’ятрить її була не в змозі
Нетерпелива бойова труба.

Диктатор не відбувся. Спасував.
Уперше полотніючи зі страху,
Поніс повинну голову на плаху –
В житті себе самого скасував.

Та хто сьогодні дорікне йому
В пасивності?
Закутий у кайдани,
Він подолав і каторгу, й тюрму
І не зганьбив свої воєнні рани.


8. МИХАЙЛО БЕСТУЖЕВ-РЮМІН

Було в орла два пружнявих крила,
Та з "мертвої петлі" – не врятуватись...
Мотузка обірвалася гнила,
А новій довго, довго ще сукатись.
Від зашморгу до зашморгу –
Лиш мить,
Але – в польоті,
Без гидкого плазу!
Нехай в Росії прийнято душить
Повільно, з перекуром, не одразу,
Але, допоки вихмелиться кат
І смиконе поспішно ноги жертви,
Бестужеву – один лиш раз померти,
А мить польоту – пережить стократ!


9. СЕРГІЙ МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ

В степу біля Василькова,
В степу,
Засніженому, тихому, глухому,
На бездоріжжя доленьку сліпу
Він виведе на смертоньку...
Нікому
Не скаже, що не визріла пора
Повстання, що приречене повстання, –
Нехай тривога полкова остання
Свою зорю провісницьку загра!
... Вночі біля Василькова,
Вночі,
Навстріч усім завіям-смертовіям,
За молодим апостолом Сергієм
Йшли не сліпці – свободи сурмачі.


10. ФЕДІР ГЛИНКА

Кому – тюрма і каторга...
Йому
"Почесне" заслання в карельські хащі.
О, ті краї загублено-пропащі
Були нічим не кращі за тюрму!
Він там прозрів, звільнився від полуд –
Герой Бородіна, поет від Бога:
Ріднішим став йому
Російський люд,
Дорожчою
Расєюшка убога.
Він довго жив!
Немов осінній лист
На гілочці ламкій свого століття –
Герой Бородіна, поет і декабрист,
Один з того, грудневого, суцвіття.


11. ПАВЛО ПЕСТЕЛЬ

До нього як до рівного й рідні
Заходили солдати й генерали –
Шукали в нього захисту одні,
А другі просто прихистку шукали.
І захист був, і прихисток завжди,
Була довіра повною, без міри,
І чорний птах трагічної біди
Гніздився у теплі його довіри.
Був суд і присуд. Вогнище й зола...
І "Руська правда"...
І брехня російська...
Й ридання обезглавленого війська
В ту смертну мить
Полковника Павла...



1990

Холодне озеро заяв
ім'я в ім'я.
У ньому бакеном ставав
на якір я.

Топив і посмішки вино,
і смутку сіль.
Розбився в друзки, а воно -
формату стиль.

Ані любові тут тобі,
ані тепла.
Така якась сама в собі
поверхня скла.

Навіщо в нього заглядав
вщухати я?
Холодне озеро заяв
ім'я в ім'я.


20.05.2012

Восход Сына Правды — это восход Христосознания.
Близится суд Божий и каждого, из нас, есть право выбора.
Решения, принимаемые в малом и великом,
Вскоре будут подытожены и взвешены,
Дабы стало видно,
Где находится большая часть души, —
На стороне света и закона
Или на стороне хаоса и тьмы.
2012г

Теплий промінь ранку
Разбудив дзвінку весну.
Сонцесяйні, гомінкі струмки
Розливаються джерельною водою.
2012р.

Мої думки в незвичнім плині,
Мов тихий дзвін гірського кришталю.
Вони сплітають павутиння,
Серцем ти сказав мені: люблю.
Вечоріли дні, світали ночі.
Не раз хитнула доля терезами...
Я не боюсь тобі зізнатись,
Можливо в котре, хоч й тремчу,
Загляь лиш в очі і відчуєш —
Як щиро я тебе люблю!
2012р.

 
о ти, що усім єдина
& вільним собі і дивним
уріж непомірний ґніт

коли би тебе не знадив
несилий хто, чи безладний
журби не шкодуй, о ні

за тихі твої відради
йдемо крізь невпинні варти
& скнієм у пильному сні

якби не твої предивні
свавільно коштовні хвилі
кому би мовчали ми

даруй твоїм вічним, сяйна
всечасно святечну зайвість
& милосердя пітьми




 

Коли ти далеко-далеко –
Тридев’ять земель поміж нами –
Від лютого холоду в спеку
Кидає мене від нестями

І прагнення день повернути…
Чомусь в позолоті волосся
Я прагнув майбутнє забути –
Ти ж вічність зривала з колосся…

Під зорями вічне ділили,
Розділені простором, часом…
Знайти б, відшукати ті сили,
Що Струве дугу возз’єднають.

27.4.2012

Тихенько, мов кішка, ходи, не дряпни вічним спогадом душу,
Сьогодні страждаю, хоча й снити тобою я міг, тепер мушу…
Ти і так насвинячила в мому сумному житті назавжди,
Я любив, я чекав, я молив… не забув, та чому? – бо лиш ти…

О, чому ж я тоді цілим серцем тебе щиро так покохав,
О, чому ж був сліпим і не бачив отих незчисленних забав?
Тупеньким родився на світ і грі цій веселій вже радий,
Вона називається: «Ти наступи знов на ті самі граблі…»

16.04.2008р.Б.

Найменша тривога, найменший неспокій
Порушують стан рівноваги,
Чи сан твій маленький, чи сан твій високий
А світу для щастя замало.

Замало є квітів у світі прекрасних,
Замало життя насолодам,
Замало є тіла людського для щастя,
Замало у світі свободи!

Я прагну довіри, довіри до Бога!
І чуйності в наших стосунках,
Тож серце відкрию для Духа Святого,
Бо хочу Його подарунків.

Єдине бажання, що в серці не в’яне,
Бажання, що стержень гартує –
Це відданим бути, навіки коханим,
Прийняти, що Бог приготує.

03.04.2012 р.Б.

Ліричним подихом у такт
Разом із вітру течією
Подай мені любові знак -
Цілунок із руки твоєї...

Хай вітер коси розплете,
Розвіє їх так просто й легко,
У спогадах залишиш те,
На що дивилась, часом, зверху.

Ти випромінюєш тепло,
Твій погляд душу зігріває,
Ти любиш ігри та вино,
Дрібниці всякі полюбляєш.

Я завжди трохи егоїст,
Корисні маю в собі міни,
Одне мене питання їсть:
"Чи я тебе колись зустріну?"

20.06.2010р.Б.

Замало слів, щоб висловити щастя,
Замало букв, щоб написати всі слова,
Благословить любов завжди, вона прекрасна,
Частує Бог дарунком – серце ожива…

Немає меж, границь у часі Божім,
Їх ставлять люди: кожен ставить сам собі.
Без Бога хто на світі жить не може,
Приймає щедрий дар – любові власний дім.

Я трепет твого серця досі чую,
Така тендітна, ніжна, сильна водночас,
Чомусь давно тебе в душі люблю я.

Як сильно жаль, що все не так, як хочу!
Чи з’явиться колись фотоальбом про нас?!
Даю усе у Твої руки, Отче…

28.11.2010р.Б.

Сьогодні ти - сама любов,
Одна з чудових молодиць.
А завтра хто ти? Стерва знов?
Яка правдиве з твоїх лиць?

Невже так важко в простоті,
Яку створив з любові Бог,
Життя прожити без понтів
І зайвих псевдомперемог?

Напевно важко, ну бо ти
Боїшся правди і себе,
І ще боїшся темноти,
А світ тебе туди веде...

Ти все пройдеш і все мине,
І станеш вірною для Бога,
Як зрозумієш головне,
Що він не зрадив ще нікого.

2011р.Б.

Допоки свічка ще горить,
Стоячи твердо на роялі,
Ловитиму чудесну мить,
Забувши свої вічні жалі…

Закрию двері на замок,
Відкрию серця навстіж двері,
І не ввійде туди ніхто,
Поллється звук, що на папері.

Хотів би я, щоб цей момент
Тривав хоч вічність, може, більше,
Але життя – це той мордент,
Що лине похапцем, як вірші…

Так тихо, любо на душі,
Й неважко зовсім зрозуміти,
Життя вся складність – в простоті,
Краса життя – не тільки в квітах…

Хай лине час поміж роки,
І примітив всіх засліпляє,
Мистецтво звуку – навіки,
І я із ним, бо я це знаю…

19.05.2008

Тендітно, ніжно пестиш мої губи,
Ще мить – і світло, ти моя любов,
Очей бездонну глибочінь я люблю,
Що кажуть більше тисячі промов.

Масаж на пальці ніг твоїх, кохана,
Розбуджує шалено нас обох…
Тремчу… я твій.. сьогодні.., вічно, зараз
Почну очима серць двох діалог.

Іду до тебе, щолк, і знову темно,
Кохання міфи в своїй голові
Розвіяв, бо пізнав тебе.. Даремно
Боявся я. Думок гудять рої…

Така любов воістину буденна,
Коли з небес Отцем благословенна.

08.07.2011р.Б.

дорога в літо проростає з буднів –
дзвіночок на коромислі дощу.
побудь мені ще трішки незабутнім,
коротку мить – я казку допишу.

і стільки б тих турбот – вологе плаття,
дощинки не обсохлі на руках,
є в олівця призначення – писати
просте письмо на вицвілих листках

літопису життєвої негоди,
кришталю необійдених калюж.
цю найжурнішу із земних мелодій,
мов усмішку у відчаї – люблю ж –

таку підступну і таку мінливу!
а збережу надовго тільки це –
як ти моїм легким весняним зливам
колись щасливо підставляв лице.

Така, як ти живе у моїм серці,
така, як ти довірлива, проста,
така, як ти з ізюминкою, з перцем,
До твого серця я кладу моста.

В такій, як ти живе чудова мама,
В таку, як ти закохуються всі,
Таку, як ти я пестив би словами,
Я поклоняюся твоїй красі.

Краса у відблиску душі твоєї,
Слова - найбільше, що у мене є.
Цілую руки, губи, очі, шию,
Мені твій погляд сили додає.

Люблю тебе і вчу тебе ретельно,
Боюся закохатися смертельно.

05.08.2011р.Б.

Між зорями - мої думки про тебе,
З-за хмар високих, які вкрили небо
Я шлю тобі все те, що в серце дано:
Вірші, слова.. усе Тобі, кохана.

Хай сон присниться ніжний, тихий, сонний,
Ти спи і знай, що все в нас буде добре.
Ранковий завтра спів Тебе розбудить,
Ти спи і знай: у нас все добре буде…

Шепочу тихо лиш Тобі на вушко:
«Ти обніми, що маєш сил подушку,
Ведмедика, і котика, і мишку,
І в сні Твого мене, все інше - лишнє.»

У серце спокій свій Тобі вливаю,
Ти спи і знай, що я Тебе кохаю.

2011р.Б.

Ха-ха! Я думав, мужики не плачуть!
Чому ж тоді течуть хлопчачі сльози?
Чом по лиці біжать униз гарячі?
І падають завзято так додолу?

Великими я літерами пишу,
Втираю сльози іншою рукою,
СПАСИБІ, ЩО МЕНЕ ТИ НЕ ЗАЛИШИВ
МІЙ ЯНГОЛЕ- ХРАНИТЕЛЮ ЛЮБОВІ!

Пробач, мій Господи, мене малого
За мою гордість, мій самообман,
Прийми в обійми Свої сина Твого,
Я блудний син і грішний, як Адам.

Це чудо я ніколи не забуду,
Ти – сила, щит і міць моя усюди!!!

21.09.2011р.Б.

Горить любов моя на фоні тиші,
Ніхто її не зможе потушить…
Коханій я листа віршем напишу,
Спалю і він в безодню полетить.

Вона цього напевно і не знає,
Що я десь є, і серденько болить…
Вона сидить в обіймах хлопців зграї,
А я мовчу, вбиває кожна мить…

Чи довго ще тягти на білім світі,
Чом я попав у твої довгі сіті?...
Запхнула ти у глуш любов мою.

Нічого в світі гіршого немає,
Ніж біль поета від того «не знаю»…
Пробач мені, та я тебе люблю…

18.06.2008p.Б.

Шукаю в подиху повітря,
Не бачу в погляді очей,
Із друзями я, мов самітник,
Боюсь, що самота втече.

Боюся бути самолюбом,
Боюсь не врятувати світ,
Боюсь, що світ мене погубить,
А ще, його любити слід.

Придурки лиш дурноту люблять,
Здається, світ – це марнота:
Тусовка в супернанічклубі –
Це вся сьогоднішня мета.

Понтова марка «пофігісти»
Скликає всіх у нанічклаб,
І я цей бруд весь маю їсти?
Прийняти стиль «гріховий раб»?

«О, ні! Які раби? Ми вільні!
Життя зі списком заборон
У вас, ви мудачки наївні, -
Спасе усіх цар Макарон!»

Така надсмішка тупо груба.
Кохаються насмішники
В надсмішках своїх, в наніч клубах
І хваляться, що грішники.

Всі хочуть щастя і свободи,
Бо світ тримає у клітках,
А тіло спокуша нагода,
Якщо за щастя марнота…

Чи є за що його любити?
Чому любить сказав Господь,
Як був ним до хреста прибитий?
Заради слави й нагород?

Чи просто ця любов реальна?
Любов, сильніша, аніж смерть,
І світ для нас – посмертна тайна,
В якій живемо вже тепер?

Можливо, варто припинити
Шукати те, чого шукав
І лиш довірливо любити
Все те, що Бог мій покохав..

І сильний той, хто в тайну вірить,
Син Божий просто її знав,
Тому і світ цей переміг Він
І при житті ще покохав.

2012 р.Б.

Ти ревнуєш мене до іншого
В тиші вуличній, понеділковій.
У широкій калюжі відчаю.
З парасолькою від образ.
Люди кажуть, що чесні виграші
Личать справжньому чоловікові,
Що дві долі навіки вінчані
Тільки раз.

Я ревную тебе до іншої
В шортах вечора оксамитових.
У мелодіях міста тлінного
Ані крихти палких надій.
Люди кажуть, хто прагне більшого –
Той, як свічка, колись горітиме.
Для примхливого світу змінного
Ти не мій.

Не долаючи вперті сходинки,
Серед сотень табу і вихорів,
Ми з тобою – з одного подиху.
Ми з тобою – в одному вимірі.
18.05.2012

Холодна тиша ночі з'їдає мій мозок,
І я стою посеред пекла своєї душі,
Холодне полум'я пече мені ноги,
Гріє тарíль гнилої журби.

Я так само стою і боюсь ворухнутись,
Щось скам'яніло у грудях в цю мить.
А ти просто візьми мою руку,
Й поведи у таємну блакить.

Живуть у світі мови, мов сестриці,
І кожен п’є з цілющої криниці.
А нашу геть замулив білінгвізм, –
І в суржикову тягне багновицю.

А, може, й тільки мрія...
Вже липа, майже, квітне
І на світанні лунко
щебечуть солов’ї...
І ніч мине похмура,
і днина непривітна,
то, може, врешті й сонце -
у сутінки мої?

На дримбі грає ясен,
праотчо так, поважно.
Там серед гІлля Янгол
надії береже...
РозІрве вітер сумнів -
і все, що невідважно,
надимить дужо крила -
і ген за хмари вже!

Між гойдалок акацій
п’янить єлейна думка:
що, може, завтра промінь
розчеше сум гаїв!
В саду́, налитім пло́дом,
протя́гне небо руки -
вбере у світлу одіж
всі сутінки мої...
(19.05.12)

Завіявсь муж. Остались діти.
І все одна, одна, одна.
І нікуди себе подіти -
Робота лиш - і та нудна.

Є подружка і колежанки.
Поспівчувають. А вночі
П'є каву туга з філіжанки.
І тужно так кричать сичі.

Сховає знов подушка сльози.
А сни насняться молоді,
Де вдвох. А луки й верболози
Їм шелестять: "Люби! Радій!"

Жаріє, крутиться в постелі -
І дріж солодкий обніма...
Проснеться - й наче у пустелі:
Нема його. Нема, нема.

Така біда, жіноче лихо.
Такий талан на стільки літ.
І ходить відчай тихо-тихо.
І нишкне світ біля воріт.

19.05.2012

Синець під оком. Ну і що?
Куди – в час кризи – жінка піде
Із каземату між хрущоб?
Сказала сумно:«Бражник Іда…»;
Вже веселенько:«Буде час…
Мій син Микита пише прозу…
Мо`, прочитаєте? Чи – пас?
Ви ж поетеса, віршів стоси…”.

Прошамкотів щось целофан…
І диня – покотом – у руки.
«У мене дід – в селі. Баштан…
Там стріла милого – на муки.
Коли тверезий – в хаті рай.
На весну обіцяв мопеда…
Чекаєш, синку? Обіцяй,
Що виростеш таки в поета!
Тоді твій батя кулаки
Схова за спину… Не посміє…».

Повзли по дині слимаки…
Була та жінка... при надії.



2006-2012

Лягти б отако - та й померти
В оцих недобілених стінах,
У вічному розгардіяші
І в купі незроблених справ.

Грядки хай сапає хто хоче,
В долині зіпріє хай сіно,
Скопититись – вихід найкращий,
Коли світ уже задовбав!

Загнутись на радість сусідам -
Отому відьомському кодлу
(Даремно, чи що, не жаліли
Чаклунського зілля й проклять?!)

А в північ - шкрябнути по шибці
Та пугачем ухнути в комин,
З-під ліжка вхопити за ноги,
Спитати, чого ще не сплять…

І зринути гордо у небо,
Ширяти з воронами поряд,
Від янголів правду дізнатись
Про те, нащо створений світ,

І, поки на Суд не покличуть,
Без візи злітати в фіорди,
Пірнути собі в Ніагару,
Змотатися до пірамід…

Забути навік про мігрені,
Про вічний цейтнот і про втому -
Чим далі, тим більше втішає
Мене перспектива ота!

Я б точно відкинула капці,
Я б з радістю двинула коні,
Я навіть би склеїла ласти…

…та…

…хто ж нагодує кота?

Пародія

З Тоєм стрітись страшнувато,
Строгий він – не любить брак,
Агресивний – гірше НАТО,
Особливо до писак!
Рятуватися даремно:
На творіння оком – глип!
Недолуго чи нікчемно –
Зразу автора до риб!
Був поет – і сом в моменті,
Рим нема – вважай ханá,
Як верлібр – без сентиментів
Може зразу на в’юна.
Бачиш, сім сомів у ямах?
Теж писали… Творчий злет…
Тому більшому, що в плямах,
Щось не вдався тріолет.
Менший он, що ротом плямка,
(Там братвá – усі свої)
Переплутав щось у тáнка,
А середній – в рубаї.
Бережись поете-брате –
Той не з тої встав ноги!
Треба певно утікати.
Я серйозно. Без ги-ги...


19.05.2012

Зіграй мені, доле,
Мелодію болю,
Бо кращої нам не знайти.
Підсип мені солі
На рану від волі,
Якій захотілось піти.

Відпий, божевілля,
Від зайвого зілля,
Налитого в чашу життя.
Побудь заметіллю
На тому весіллі,
З якого нема вороття.

Залишся, кохання,
Єдиним бажанням,
Начинкою серця і мрій.
Бо ці коливання
Занадто банальні,
Бо відчай не йде до повій.

Зіграй мені, доле,
Наскільки є волі,
А потім зіграє душа.
Бо грудочка солі
Лежала під болем,
Та я не спитала: чия?!


18.05.12р.

"...Я їм дам у Своїм домі там в мурах своїх місце і ймення,
що краще воно за синів та дочок,- Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться"
Книга пророка Ісаї, 56:5

Не намагайся скривдить скривджених.
Всевишній сотворив їх такими
Не для твоїх глузів та кпину
(Найчастіше – позаочі чи в спину),
А щоб пам'ятать щоднини,
Що й ти стать можеш поміж ними.
Отож, якщо сліпого стрінеш чи кульгавого,
Хай серце відгукнеться зовом неугавним:
«Допомогти каліці! І негайно ж!»
І слово дяки відгукнеться тобі двічі –
На цьому і на тому світі.
Бо в кожнім місці, в кожну мить
Погляд і слух Господній – поміж людьми.