Країно рідна, земля моя безкрая
Доки носитимеш тавро своє без слів.
Як довго ще копатимуть могили,
Коли ж ти вже покажеш свої сили,
Спиниш наругу, щоб кров не пила зграя,
Чому ховаєш свій священний гнів.

В могилах крик, неспокій душ забитих
Благають пімстви за своє життя,
Яке скосили вороги народу,
Забрали честь і гордість і свободу.
Вони ж лягли не приєднавшися до тих,
Які вели народ на хрест розпяття.

Вожді керують, вдягнувши маску волі,
Паплюжать лан і ясні твої зорі,
Загнали люд в чужі краї у рабство
Й немає кари за таке нахабство,
Оправдують себе, що то повії
Шукають легкого життя і долі.

Коли ж ти, Господи, введеш свої закони
Щоб задзвонили справжні волі дзвони ,
Щоб люд не їхав в рабство на чужину,
Вкладав знання в свою рідну країну
Щоб квітло поле, й золотилася пшениця,
Родинним щастям повнилась скарбниця.

Їхала до столиці. Вже майже тиждень небо застелене брудними хмарами і безперестанку з нього люрить дощ. Ще декілька кілометрів мокрої траси і ось воно!
Тут вже небо таке як треба: яскраво-голубе, яке буває тільки весною. Де-не-де висять білосніжні хмарини чудернацьких форм. О! Ось між двома рядами асфальту встелилась ціла доріжка першої весняної трави. Така салатова, блискуча, соковита...вже сиджу і уявляю, як виходжу з машини і босими ногами проходжу по тому живому килимі...так вже хочеться лягти на ту траву, закинути голову і милуватися небом...
І тут вчасно включився здоровий глузд. Як нормальна людина уявить собі таку картину: лежить якась прибацана тьолка серед дороги і тупо втикає вгору!
Просто відкриваю вікно і на повні груди вдихаю свіже, щойно промите дощем повітря.
Так я вперше відчула весну.

2011

до точки назначения я, в принципе, держалась молодцом.
но рухнула, убитая, придя.. благо, прикрыть успев лицо.

паниковал невидимо мой мальчик-"здОрово", за барной, весь в делах..
но как-то слишком ощущается растерянность в его больных глазах.

свои не поднимаю. я терпение калю железным: -"чай".
он делает (без сахара, зеленый, как мы любим), весь в отчаянии.

и хочет же спросить, "в чем дело, милая?", но слишком уж несмел.
на отраженьи в зеркале свое лицо я вижу - точно мел.

и хочется ж сказать ему, о чем в оцепенении доржу.
но нет же. я боюсь его еще быстрее потерять. молчу.

ты скоро очень будешь там, где солнце, лето, очень далеко.
а я все в те же степи. промолчу. тебе чтоб было уходить легко.

2011

После долгого зимнего сна пробудилася природа.
Садовник в минуты уединения с ней молвил:
"У меня есть мечта".
Взяв посох "Вера" и суму "Смирение"
Отправился в далекие края...
Путешествуя много лет, он осознает,
Что туда, куда прыйти он хочет,
Он все-таки прийдет.
Садовник в Пути увидел сад,
А в нем церквушка.
Двери открыты. Решение принято: войти.
В церквушке тишина. Горит свеча.
Взгляд сквозь пламя свечи открывает книгу Жизни.
Слышны вибрации лепестков-колокольчиков Божьего Храма.
Легкое головокружение и Пустота...
Ангел шепчет ему :"Отдай все: высоты,
Что именованы Бесконечным Светом,
И глубины, называемые Бесконечной Тьмой.
Тебе ведомы и несчастья других людей,
и их одиночество, неудачи и разочарования,
Преследущие большую часть человечества".
И садовник преклонив колени благодарит Бога:
"Спасибо Тебе, Господи, за Жизнь и Свет:
Обильные, полные и свободные,
За совершенные и безграничные богатство и власть,
За безусловную свободу".

В саду белым снегом гвоздики.
Все, что казалось сложным,
Стало простым и милым,
Когда двое единят свои духовные силы.
Дорога легка, и дверь в церквушку Гора
всегда открыта.
Мечты сбываются.

2011г.

сила виру кип’ячого чаю
на орбіту виводить заварку
що сідає на дно
наче зір і планет вагота

я сиджу над горням
як всевишній над створеним світом
випиваю свій роздум ковтками
гарячого із шрі -ланки

майя випили з чаш пізнання
до двох тисяч дванадцяти років
і розтовкся горщок
до фатальних мов гріх пірамід

хто череп’я збере
припасує докупи уламки
і надію віллє посолоджену вірою душ

незбагненний зорить
понад вангами глобами майя
розкладає вогонь
аби випекти глеки нові

не жахаюсь кінця
всі бо люди приходять до нього
та боюся аби мою суть
чашник божий повз посуд новий
не пролив у провалля ковзке

Фантазія витворює картини
Такі прекрасні, які малює лиш вона,
Захоче, зробить з тебе дивну фею,
Наллє у келихи сріблистого вина.

Часами ти летиш мов птах стокрилий,
А потім жайворонком станеш в небесах,
Знайдеш безсмертя і набравши сили,
Впадеш стрілою на свій рідний дах.

І мило так і любо у затишку,
Заглянеш у забуте вже вікно,
Знайдеш своє дитинство і минуле
Оте життя,що буйно так цвіло.

Фантазію не всилі зрозуміти,
ЇЇ якось не хочеться й спинить,
Бо без фантазії реальність почорніє
І серце жайворонком у небо не злетить.

Вечоріє, а в душі вже ніч.
Куди не глянеш самі потвори,
Вони підкрадаються і хочуть знищити мене.
Нема нікого, хто б приніс мені хоч крихітку розради.
Здається рухнула земля
І забирає мене в пропасть безвиходности.
Ось я лечу у ту незнану глибинь болю і тривоги.
Хочу молитись, та слова молитви пусті і не доходять до Бога.
Питаю себе, за що така печаль?
Чим провинила я перед Господом ?
Де ж ти Боже? Пригорни , допоможи мені.
Все лежить в тумані. Шукаю в минулому промінчик сонця
Та чорна хмара закрила все небо.
А може моє минуле було лиш фантазією,
А сонця ніколи й не було.
Дорога мого життя це була просто мрія,
Бажання того чого в світі нема.
Біль і розпука, розривають серце,
Убивають решту моєї доброти.
І моя душа стає така ж чорна, як і ця ніч,
Вона безпощадна і хоче мене проковтнути назавжди.
Господи, поверни лице своє до мене.
Дай мені відчути теплоту руки твоєї

Зморений, ліг чоловік у ліжко,
Та не спромігсь заснуть одразу.
Спів солов’їний повернув у юність,
Коли із милою простоював до ранку.
«Будь-що в своїй господі
Слухатиму солов’я щоночі!»
І ось співун у клітці.
Надходить ніч, а відти - ані звука.
«Ти що, охрип? Чи сердишся на мене?»
«Ми, солов’ї, не можемо співать в неволі».
«Тоді я порішу тебе і покладу в пиріг».
«Який з мене наїдок. Відпусти
І я тобі утричі кращу пісню заспіваю!»
«Ну, якщо так, то вилітай на волю!»
І ось уже на груші чарівник.
«Почни ж нарешті свої дивні трелі!»
«Ні, не співатиму. Натомість за ласку
Дещо на майбутнє передам як раду:
Не покладайсь на те, що обіцяє бранець!»
І соловей в місцину іншу полетів.
P.S.
Не все, що звикло вільно жити на природі,
Має невільником буть у твоїй господі.

Усміхнулося сонце,
Задзвеніла сяйвом берізка,
Наче Богом цілована.*

27.03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

---------
Іцхак Перельман (1945) – ізраїльсько-американський скрипаль-віртуоз, диригент і викладач.
Пабло Сарасате (1844-1908) – знаменитий іспанський скрипаль і композитор.Його називали «царем скрипалів.
Голда Меїр (1898-1978) – прем’єр-міністр Держави Ізраїль (1969-1974).
Яша Хейфец (1901-1987) – скрипаль-віртуоз, що почав давати сольні концерти уже в шестирічному віці. Сучасники називали його «королем скрипалів», а Бернард Шоу сказав, що гра Хейфеца «спростовує аксіому, що в цьому світі нема нічого довершеного».
Ріхард Штраус (1864-1949) – німецький композитор епохи пізнього романтизму, уславився симфонічними поемами й операми. Видатний диригент.Деякі джерела свідчать про його незмінну аполітичність і відсутність будь-якої співпраці з нацистами. Інші – вказують на те, що Ріхард Штраус мав високу службову посаду в Третьому Рейху. Що композитор не був антисемітом, як це утрадиційнилось серед колишніх в’язнів концтаборів, свідчить хоча б те, що він дружив зі Стефаном Цвейгом, а також робив усе, щоб його невістка-юдейка уникла участі своїх одноплемінників.

Найвища у лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.
P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Птахи - це риби неба
Риби – птахи моря
вони пливуть навстріч
І перевтілюються при зустрічі
а тоді риби летять у небі
птахи пливуть у морі
і так до безкінечності
аж поки не вигорить колір
і не стане одне Сяєво безсмертне
*

За диптихом Павла Білика "Відображення", 50х100.

Я вранці гарний склав рядок,
Про мрію і палке кохання.
А вставити його не міг,
До мого віршу,
Та надвечір, нарешті вставив,
І у цьому, рядок той дуже допоміг.


2011

Когда люди наполнят любовью сердца,
Знания придут, откроются Духа врата,
Ведь мы - духовно бесконечные существа.
Каждый решает сам для себя:
Время пришло для меня
Увидеть Первообраз в себе - Христа.
Вижу я Христово Кресло Вознесения.
Каждый, вступающий на Путь Добра,
Всегда помнит заповедь: "взяв Учение Бога
Бескористно отдаю Тебе себя,
Ибо Праведной Стезьою ведет Твоя рука".
Есть в мирах такие, кто скажет:
"Учение это меня не касается".
Но те, кто наполнен любовью,
Они, уверовав, захотят исправится.
Отстранят из жизни все ненужное,
Всю глупость празднества и скверномыслие.
Людям сохранить своих детей дано
Чистотою мыслей - фундамент будущего Нового.

2011г. 7 Апреля

Ручейки весенними улыбками журчат.
Стайки дружных воробьев-чирикалок трубят:
Весна-красна, раскошная коса
К нам с Радостью благой пришла.

2011г.

...а ми просто безпомічно стояли і дивились, як котиться в прірву все те, що кувалось роками. Не роблячи й кроку заради спасіння.
Як роботи.
Неусвідомлюючи втрати, що потім буде виїдати нас зсередини, наче хробак. Будемо гордо заповнювати ту порожнечу іншими людьми.
Будемо грати в щастя.
Натягувати фальшиву усмішку при зустрічі і далі безглуздо тинятись по світу, не відчуваючи з іншими того, що було лише між нами.

2011

Так минається пора
із найдовшим іменем, що не промовиться,
з голосом, що не затихне,
з деревом, що не прокинеться
і ніколи не помре.
Північним вітром огинаються
передчасно пробуджені дзвіниці
і кажуть,
що завтра буде велике свято,
чи це голос, який не затихне,
каже, що нічого не зміниться.
Так минається пора,
яка не взяла собі нічого,
крім деревесного сну
із горобцем на кожній повіці,
міцнішого за будь-яку смерть.
Це північний вітер
кришить цеглу дзвіниць на обрії,
чи це курява очі січе
і не минається?

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить в спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.
P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.

(М.М. Дякую, Тобі ;)

Твої слабкі руки
не спинять буревію та повені,
але міцно обійматимуть дитя.

Твій тихий голос
не пересилить волання натовпу,
але співатиме колискову щовечора.

Ти не зможеш змінити
ані світу,
ані людства,
лишень вбережеш його від загибелі.

Маленька жінко,
не настановляй себе на великі перемоги,
бо велич твоя
у дрібних щоденних ділах.

***
я вдивляюся в свої очі
вони відчужені від мене
вони древні і печальні
а все тіло сміється
та ще волосся
нескінченною хвилею часу
спливає по плечах
на груди на стегна
*

Вот почему мы не просто молим Бога
внять нашим призывам о помощи,
но и просим Его,- знающего сокровенное,-
услышать безмолвный плач нашей души.
Мартин Бубер

Не позволяй душе лениться,
Чтоб воду в ступе не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь.
Николай Заболоцкий

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Потрапила раз куріпка хтозна як у сіті
І блага мисливця її відпустити:
«Змилуйсь, любий!Я такая іще молоденька.
Та ж і дома виглядає мене стара ненька...»
Просьбу, може б, цюю сокольничий вволив
Та й випустив бідолаху на вольную волю,
Якби вона для певності не сказала хлопцю:
«В твої сіті приведу я куріпок із сотню.
Знаю, як їх піддурити, щоб тобі вгодити...»
«Так оце ти так од смерті хочеш одкупитись?
Ні, не вдасться, негіднице, тобі підла зрада.
Покарать за зраду – для мене відрада!»
P.S.
Нема ганьби на світі гіршої,
Як волю добувати смертю інших.

Стоїть церква Гора на горі,
Гніздечко на маківці їі.
Яєчко в тому гніздечку,
Ластівочка на крихті-яєчку.
З маківоньки вона спогляда,
Далеко-далеко бачить вона:
Дев'ять парубків побралися,
А десятий парубок вінчаєтся
І силу дев'яти вінча.
Стоїть на горі церква та,
Твердинею стоїть церква Гора віка.
Не забудеш кого любиш,
Кого любиш не розлюбиш.

2011р.

До крапельниці калини
Підключена українська душа
Від знемоги зціляти
Зневажену правду
І від лейкоцитів високих брехні
Очищати сумління слабе

Пісенні рядки
Про цілющу властивість
Червоного дива землі
Немов терапія високого духу
Ладнає проломи у мурі
Свідомості блудних синів

Жертовною кров’ю
Насичений кетяг огнистий
Холодні долоні снігів обпікає
І в сиву морозяну ніч
Палає надією сонячних днин ярових

Поникнуть дуби явори клени буки
Покриються млою заплакані верби вночі
Зміцнятимуть душі і стомлені руки
Калини корчі

05.04.11.

Іще б з годину ліс додивляв би сни,
Якби його не розбудило лев’яче ревіння.
І покотилося із краю в край oдне і те ж:
«Що сталося? На кого розлютився цар?
Яка нещасного чекає кара?..»
А все було так просто, по-сімейному:
Лев захотів поцілувать левицю.
«Одчепись! Од тебе тхне, наче з помийниці!..
Знов дудлив самогон з ведмедем?..»
«Та що ти?.. Хай скажуть радники.
Баране,- лев заревів,- скажи одверто,
Невже смердить у мене з рота?»
«Лев, мабуть, бажає знати правду,-
Баран подумав і сказав: «Так царю».
Схилився вовк над мертвим бараном,
Гадає, що не варто говорити правду:
«Ваша величність, Ваші вуста -
Весняні квіти запашні!..»
Лев на шматки роздер улесливого вовка.
«Ну, а що ти повідаєш нам, мудрагелю?»-
Немов мокрим рядном, накрив лев лиса.
«Відкрийте, будьте ласкаві, рот», –
Наважився по хвилі радник
І взявся чистить левову пащеку.
«Так що, смердить чи ні, скажи ж нарешті!»
«Царю, – прокашлявсь лис, – захворів я.
Голова макітриться. Не знаю, на якім я світі».
«Ну, якщо так, то йди собі лікуйся!»

P.S.
Шляхом кружним, та все ж потрапить
Незмінна правда й до сатрапа.

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Просыпается вся Земля - это Весна!
Вокруг уникальный, волшебный мир - Природа многомерная.
И в росте желание - быть счастливым:
Проявляется суть человека - его природность изначальная.

Единство свое с Природой познается,
Когда каждый человек в поиске всегда.
Ищет, пока не встретит мудрость,
В гуще опыта он встретит себя.

Престолом - ясно зеркало Хрустального Христа:
Чистота мысли, слов и дела - Природы животворящий злак.
- Это корни Господни и Владыки живота.
Во веки да будет так!

2011г.

***
посміхаюся - день прийшов
і розгорнув у мені
структури існування
нашої незнищенності
стиснені у краплі мого тіла
беззахисного і вразливого
*

Колись, коли од рабі Нахмана я був далеко,
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалиму,
Я був наївним і гадав, що потім
Побачу, прочитаю, послухаю, зустрінусь..
Роки громадили слухняно cподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана з хлопчиськом:
-Йоселе, а чи на небо ти дививсь сьогодні?
-Ні, ребе. Нема часу. Іншим разом...
-Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Бо все ж мина на цьому світі...
P.S.
Не знаю, чи Йоселе збагнув оті слова,
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не глянувши на небо.
А я насмілився та й підійшов до Ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Відтоді ношу з собою напуття його:
“Завжди живи в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки”.

Я зголоднів, як пес
За пестощами добрих слів,
За матюками вірних друзів
І не повірите мені
Коли знайдете слово,
Яке цідилось з неба,
Спливало ринвою лукаво
І капало, як падло
До урядовців "божих"
Без каяття, молитв...
Нащо те слово! -
Є ж брехня солодка...
О, всемогутні, наче зорі
Прийдіть, слова, сьогодні-
Завтра буде пізно.

19-02-11

Цап якось пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».
P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Березовий сік м’якенький,
Мов личко немовляти.
Шкода, у пластиковій тарі
Він губить себе і когось.
Довго ліфтами, лабіринтами
Пробивався він до світла.
Хотілось йому заглянути
У вікна листочків,
Як сонце пестить їх гай,
Та хтось виламав двері
І він опинився у пластиковому капшуку.
Яка гидота - мутне хрустке чудовисько,
Що любить шумовиння й мух!

Колись, розказувала мати,
А їй ще старіші,
Ходили вони до сонця в гості
І хоча дехто вилітав за пролом,
То опинявся в дубовім добротнім збанку.
Ще казала мати, що берізки
Закохувались у дубків.

Коли сік ще не народився,
А був лише вологою землі,
Насадили люди березовий гай,
Бо полюбили пити його силу.
А чому б і ні ?
Сік м’який лагідний,
Ще й до того трохи лікар.
У співдружності із лимоном,
Барбарисом, шипшиною, кмином
Він - взагалі – супермен.
Заради людини він не боїться
Вилетіти за двері звичного ритму життя,
Де пантрує пластикова епідемія,
Випробування вогнем.

Спроба урятувати бодай одного
Від каменю в нирці,
Піску в лабіринтах єства,
Чи просто від спраги
Вмираючу плоть,
Може краща за вікна листків,
Що показують світ безконечний
Березовій гілці заплаканій соком…

03.04.11.

- Ти хочеш світла?
- Ні, бо я зросла в темряві.

- А багатств хочеш?
- Ні, бо це лише примара.

- А може, чуєш, дам тобі ... краси?
- Ні, це непотріб! Інше щось даси.

- А може? ... Так! Тобі потрібна сила!
- Ні, не потрібна. Там вона безсила.

- Ну добре, мабуть, дам тобі я славу.
- Не хочу, бо її увесь час мало.

- Не розумію: чого хочеш... Може мрію?
- Забрати мрію в тебе не зумію.

- Тоді заради чого ти прийшла?
- Хіба не знаєш!? Дай мені життя!

Божевілля у яке граюся
Ще грам і заповнить усі дірки всередині
Випалені твоїми очима
І рештками присутності відсутньої
Перехиляться ваги
Розсипляться думки
Розлетиться пір’я
Розіллється полин

Просто бути і йти - як мало в порівнянні
Закривати дірки дорогами і дешевим обманом
Голосними фразами, коли волієш довго мовчати
Місяць малювати, коли не можеш до нього докричатися

Ще грам божевілля
Чи забути
Про завтра
Перехилюю ваги
Гублю крила
П’ю каву
Полинами пахне.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...
P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Трансформери.
Ми вміємо легко змінювати форму.
З ніжних на дратівливих.
З солодкого на солоне.
Барикадуємося герметичними сталевими переборами
зісередини себе
як не можемо зовні...
І до найважливіших, найпотребовніших
Відсіків
не відкриваємо доступу так просто
навіть самим собі...
Натомість
докуповуємо собі складові частини:
автомобілі, мікрохвилівки, телефони...
щоб надати своєму тілу додаткових функцій
аж до міту про несмертність,
мовляв, цим автом
рейсуватимуть ще мої діти,
а може й онуки...
Серця наші втомлені постійними перетвореннями
часом невитримують...
що вже казати про мізки...
По колу, з солодкого на солоне...
Трансформери.
Декого з нас видають
ланцюги, тунелі, штанги, кільця, зубці
у вухах, у бровах, в губах і деінде...
Декого - металеві нотки у мові, обертові рухи
та інші речі...
Але на загал нам доволі добре
вдається маскуватися,
і не всім відомо
Що насправді посеред нас ще живуть
СПРАВЖНІ Люди.

05.08.09

Доросле кошеня згорнулось в клітці,
Відкрився гаманець сліпих утрат.
Розсипали мішок іскристих вад,
Зима втекла, заплутавшись у сітці…
А за маршрутом холод вже на сході,
Морозить серце втомленим полям.
Розтавший сніг землі я не віддам!
Сховаю у собі – він буде в моді…
Нова сторінка чорна – білі букви,
В натяжку нерви, казка помирає.
З одним крилом і ангел не літає!
Тепло прийшло, не чую ані звуку…

Карають тих, хто підло убиває,
А хто ж тебе, любове, покарає???

Так і живемо,
Хоч всі Америки давно вже відкрито,
Епоха мандрівників і мрійників давно відійшла в минуле,
Ми рвемося в дорогу і на край світу,
Знаючи, що земля таки кругла,
Не молимося черепахам і атлантам,
Щоб добре тримали небо і землю,
Ми хочемо відкривати себе в собі,
Когось в собі, себе в комусь,
І думаємо, що спроби наші вдалі,
Ми люди- відкривачі
Залишається щодня відкривати блиск очей навпроти
І переливання снігу, по якому ходили тисячі ніг.

скільки б я не ховалася
до вечірнього неба – наздоганяв
скільки би не мріяла кохати –
утомлювала собою правду
саме тому зробилася
солодко-квітковою відьмою
(мої пальці відшукали корені мандрагори
і запросили до шкіри
пахощі фіалкової землі)

тепер чи не кожної гіркої ночі
на довгій зеленій мітлі
перев’язаній метеликами
літаю до кучерявого міста Кия
зупиняюся на білому боці Місяця –
п’ю каву з цикорієм
розливаючи на спині вічності
лукаве молоко

космічні пси
вилизують збігані п’яти
бо в мене справді розкішні ноги
утішні стегна
і я вигойдую ними не дідька
(було би банально)
ні – високовольтні лінії світла
(знаю як топиться
шоколад у твоїх очах)

у мене під подушкою десять коханців
а під вікном одинадцять заздрісників
за столом – тринадцять друзів
під серцем – дев’ять місяців

це я пригубила Трою і взяла Єрусалим
змія спокусила яблуком
а яблукo персами Єви
і навіть вигнана з нашого раю
нагадуватиму
інкрустовану тишею яблуню

це століття влаштувало мені перфоменс:
а я у змові з мережкою
ношу плащі поверх дощу на голе тіло
фетешизую зелене плаття до червоних панчішок
улещую шию небесною хусточкою
облизую губи на показ мало не до півсвіту
і ламаю олівці чверть на вічність

а завтра приколю собі до комірця
черепашку
візьму на руки їжака-вуханя
у гаманець – розрив-траву
і прийду назавжди до тебе на побачення
з купель...

ти будеш відчувати стигмами зими
суглобами осені
яка медова
твоя непосидюча доросла дівчинка
як їй хочеться
бути милому терпкою свободою
і чужому
довіку солоною невідомістю
як неможливо сумно дивляться її очі
в темні чашолистики
твоїх онімілих зіниць

ти нічого не вдієш із нею з собою
з оповідачами – перебендями – юродивими
ця притчева казка триватиме вічно
(але ж якось я тебе
тихше тиші просила –
не слухай!..)

2011

десять
довгих гудків у слухавці:
там, на тому кінці дроту, - серце моє.

дев’ять
коротких ударів - це буде стукати
злива у двері, де щастя живе.

вісім
чуттєвих безмежностей, наче світлини,
згоряють, зникають, летять...

сім
переміряних обережностей кимось
відрізані - не вберегли від проклять.

шість
наймогутніших Ангелів
будуть від лиха ховати тебе крильми.

п’ять
почуттів заплутаних в літо холодне летять -
спробуй наздожени!

четверо
світу сторін запечатають мить.
стежку твою замело...

три
дивних слова - як же болить! -
випекли в серці тавро.

двоє
людей - такі рідні й нез’єднані...
нарізно спробують жити.

єдності
більше нема. тихо всередині.
ти мене виключив. витер.


вересень 2008 р.

- ти віриш в долю? в справжність почуттів?
- я – так, а ти – і поготів...
- тоді давай візьмімося удвох розплутувати цей клубок.
тримай же нитку з цього краю...
- навіщо це потрібно?
- ще не знаю...
...отут мої думки, переживання, отут – безсонні ночі до
cвітання, а там... червона нитка... наші сварки, а
вузлик – то жага твоя до чарки...
- дались тобі оці твої нитки!
- то хто з нас винен: я чи ти?
- облиш мене... піду вже... час...
- то що вже знову стало поміж нас?
- ...заплутала мене, мов павутинням, вмовляннями, отими вже нитками.
хіба ж я знаю що то буде з нами?!
- поглянь, коханий, бачиш нитку жовту? чи пам’ятаєш ти наш
перший жовтень?
а це, дивися, - нитка синя... тоді була така погожа днина!
які ж ці спомини на дотик гострі...
а мрії? їх завжди було в нас вдосталь... поглянь хоча б
на цю зелену нитку...
- я більше не прийду вже напідпитку...
- давай вже ти. мені уже несила.
- кохана, люба... ти мені простила?
- ...ти віриш в долю? в справжність почуттів? я – так, а ти?
- і поготів...



квітень 2008 р.

...зі мною не постоїш, обнявшись і забувши про все на світі,
очікуючи на зупинці вечірній автобус...
...зі мною не блукатимеш бездумно старовинними вуличками
завжди чомусь неспокійного міста...
...мене не візьмеш за руку, щоб всі бачили, що ми - одне:
тобі навіть не захочеться цього зробити, адже
перехожі дивитимуться на нас скоса,
а на тебе - найбільше.

Можливо, ніхто так ніколи і не помітить мене
між двох обдертих усіма порами року милиць.

...тому я ніколи не сидітиму удосвіта край лісового озера
у чоловічому светрі;
...тому я ніколи не співатиму колискових пісень -
хіба тільки на сцені;
...тому я ніколи не залишу своїх слідів на вологому піску,
осрібленому м'якими хвилями - не захочеться мені
псувати прекрасне;
...тому я ніколи не покину писати - правда ж,
мені більше нічого і не залишається?

Тому пробач, що ці рядки написано без рими -
вони просто течуть, як тихі води невпинної ріки.
А ще... пробач мене,
пробач і спробуй зрозуміти,
якщо одного ранку ти почуєш,
що я не витримала.


травень 2009

Жінка яку я бачила
Двічі в житті мигцем
Безліч разів у снах
По сволоки захаращених
Скрипучими одвірками
Нявкучими котами
Половичками строкатими
Порічками попідвіконню
Збираними у фартух…

В тих вічно_не_віщих снах
Я брала з її рук
Кухоль гарячий
Із молоком
Пряженим тільки-но з печі
Древньої як печаль
І на столі проти сонця
Призахідного лінивого
Зблискував ніж над хлібиною
І краялось моє серце
Від лагідного: «Дитино…»

А відучора коти
Сидять на горищі і ловлять
Не мишей бо де їх узяти
А самі дрижаки та облизні
Бо повна хата чужих
І двері вигойдують спів і схлип
Плетуться розмови
Із вовни споминів
З чорного шовку плачу
А по кутках
Пасма печалі
Намотуються на кужіль
Ткати із них павукам
Вічний рушник пам’яті
Поки стоїть хата
Поки порічки розсипані
Котяться по стежині
В тумани за вами слідом

Я їх колись визбираю
І з пригорщею ягід
Прийду під небесну браму
Впізнайте свою не_невістку
Хоч там
Не_моя мамо
Маріє

А надвечір до неї знову приходять тіні тих, кого вона ще не встигла урятувати. І все звужують коло своє здичавілі стіни, втім, вона вже й не нарікає, бо це – розплата за найгірше з умінь – не вірити в епілоги, в безнадійність крапки, хижої, наче куля…
Вони кличуть її зі своєї не-перемоги, і вона самими губами шепоче: "Врятую!"

Фотографія - згадка вручанської миті,
Що радості шепче у очі мені,
Побачили щастя, свят-духом відкриті,
Там я посміхався,любий ліс в цій весні,
Океаном налився на землю піщану,
Розігрались пернаті,співали пісні,
Та лиш мрією я сею пташкою стану:
"Й серця щебет приклоню тобі".
Це фото в кишені і завжди собою,
Ген хвилина, до тіла прижму...
І я сам те своєю сльозою малою,
Щастя спогад повік не зітру.

Портрет душі самотніх днів
Стікає по вітринах ночі,
Розбризкуючи марево
Вчорашніх сновидінь.
Сьогодні, коли маю я
Всього три спроби
Безперечності до вічності,
Сьогодні маю я секунду,
І це для мене забагато,
Бо це не буде все забуто.
Отрути біль і німота
В кінцівках рук, і ніг, і снів.
Пробудження благаю в неба.
Коли, кому і як? – спитаю
Й піду туди, де нас немає,
Де вітер прагне до висот.
Там час зриває з Сонця одяг.
А я сиджу наперекір
Усім молитвам і пісням.
А я домислю свій сюжет,
Що наче казка серед правди...
Пітьма самотніх злив зникає
І проникає у світи,
Де світить сонячний ліхтар
І мріє осінь по домівках,
Сумуючи за втраченим шматком історії
Нездійснених подій,
Про них вже не напишуть віршів у пітьмі,
Сонетів чарівних про втрачене життя...
Не буде ні цього, ні іншого сюжету,
Поглянеш ти в газету в прозорості думок –
І стихне вітер правди, неволею закутий,
І сам себе ти знайдеш у закутках планет.

У Всесвітах молекул залишиться лиш погляд,
Що крилами вночі відірве нас від клонів,
І вгору, в сірий прах, відправить бандероль
В один кінець печалі…
Сиджу я як актор.
Неправильний король,
Пароль свій позабувши, останню граю роль
В театрі почуттів, де масками життів
Фарбують очі ті, хто вже давно сліпі.
Хто вже давно не ті, що мали б бути тут.
І незабутніми пронизано словами
Все те, що світом зветься.
І живуть, і дихають навколо
Усміхнені обличчя звичних
І, на перший погляд, звичайних перехожих,
Що чують пісню молодості знов…

У творах є рядки, що грядками думок
Вплітаються у мозок барвінком золотим.
Я буду грати в гру під назвою ЖИТТЯ,
Допоки є наснага і поки є любов.

Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

Якось уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.
P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Вечности колокольчик звучит для тех,
Кто действительно верит в успех!
Тесны врата и узок путь,
Но, они к Источнику ведут.

2011г.