Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

Я покохала мрію, подих вітру,
Не знаю хто ти i в чому твій чар?
Не чула слів, та я й сама німію,
Не треба слів коли душа мов жар.

Ловлю твій погляд в сонячнім промінні,
Твій поцілунок в ранішній росі,
Присягу чую у пташиній пісні,
Живу тобою у весняній красі.

То ж чи діждуся, щоб тебе зустріти,
Чи може ти ніколи й не прийдеш.
Бо ж ти лиш сон дівочого кохання
І лишень в думці мрією живеш.

Любов і вогнище, у них є щось спільного.
Обох розпалює маленька лиш іскра.
Горить повільно , а згодом вже пожежою палає
І так безщадно з собою пориває,
Не зглянешся, а ти уже гориш
І порятунку від вогню немає,
Аж поки втухне все багаття, а життя
Згорить до тла.

...відчувала себе коханкою
якій щастя виділяють
порціями
а ніч скуйовджена
стукала у вікно
жалібною гілкою
а він собі спав
відкинувшись на подушки
            і щулилась
            тулячись до ковдри
            і притискала
            до рота пальці
            щоб не заплакати
але сльози
котились
котились солоними згустками
образи
розчарування
і терпкої забутої ніжності
що загубилась у його
розміреному диханні

2001

п.с. можна сприймати як своєрідне продовження теми, піднятої в поезії "Ода роботі" Ніни Сіль - http://maysterni.com/publication.php?id=59902 :)))

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю – чого ще бракує?
Хіба що відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...


Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі (тільки-но повір)
Зможеш літати над заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же юдеї, святочно вбрані,
Всі до Бердичева сьогодні поспішають?
Рош гашана, себто Новий рік, в юдеїв.
Звістить про це весь світ
Господь заповідав шофаром –
Довжелезним рогом з барана,
Покрученим, як і сама доля Мойсеєвого роду.
Та що за диво: готові луснуть од напруги,
Хасиди дмуть-роздувають щоки,
А з рогу – ні гу-гу...
Такого ще в Бердичеві не знали.
Кагал благально поглядає на рабина –
Стільки ж див йому Господь довірив,
То ж, певно, що й шофар розговорить зуміє.
Мало не самого себе вкладає Леві Їцхак
В шофар, а відти – тільки старечий хрип.
«Не обійшлося, мабуть, тут без Сатани», –
Відклав набік шофар і прокричав у небо:
«Владико світу,
Ти ж не кому-небудь, а нам заповідав
Шофаром нагадувати людству
Про день, коли Ти світ цей сотворив.
Поглянь – скільки ж юдеїв прийшло в Бердичів.
І що ж?.. Ти не дозволяєш висловить на повен голос
Любов і страх наш перед величчю Твоєю?
А, може, як кажуть християни,
Ти й справді нас прокляв, відріксь на віки вічні?
Тоді...тоді поклич Івана з поля...»
І заридав кагал, і руки простягнув до неба.
Леві Їцхак ще раз припав вустами до шофару
І начебто сама собою така мелодія в усі усюди полилася, що й у найдальших селах
Християни поволі розгинали спини
І з-під долонь у небеса вдивлялись.
«Моя взяла сьогодні,– проказав рабин. –
А Його – завтра. Життя моє Він одбере...
Гріхи Ізраїлю звалив я сам на себе...»
P.S.
У Бога вимолив Леві Їцхак відпустку –
Полежать на Сукот у курені,
Потанцювать з кагалом на Сімхат Тора .


Леві Іцхак з Бердичева (1740-1810) -великий знавець Тори (П'ятикнижжя, користувався неабияким авторитетом серед хасидів. Уславився полум'яною любов'ю до людей і відданістю Творцю та Його заповідям. Щоправда,неодноразово викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей. Його праці й досьогодні - одні з найпопулярніших серед хасидських книг.
Сукот -Свято кучок.
Смхат Тора - свято початку читання П'ятикнижжя.

Поезіє, ти ще в мені жива?
Ще не обрізав крила
цей сва-
      вільний світ?
2011-03-19

Серце - це таймер, механізм зворотнього відліку.
Грає на нервах пульсу щоденний однаковий ритм.
Не вистачає терпіння чути 60 кроків смерті на хвилину,
А страх наближення ще більше прискорює невідворотнє.

Але навіть подумки боїшся його зупинити!

Все було завсім не так.
Не тобі він клав руку на чоло,
примовляючи: "Добре." Не так все було,
не так.
Чорне вороння злітало з гіл,
прибиралося до нового весілля.
Тільки не так все було,
не весна вінчалася.
Весна...
Граківня повниться її дітьми,
поститься вона водою, що від землі відійшла.
Не так все було, моя мила,
не твій аромат в землі прокинувся
і в його ніздрях зайшовся виром, не твій.
Мила моя.
Не так.

Забудь чужі води, і вина
по землі твоїй кров'ю зійдуться
близ колін твоїх водяних.
Не бійся, мила,
не бійся.
Не так все було, як я кажу.

Не твої три кістки -
трикутник над моїм порогом,
не твої три слова -
сон його неоглядний.
І сонце прибуде,
і руки розтерпнуть,
і ти.
І ти.

Він думав, що свою громаду знає,
Так само, як своє важке безсоння,
Коли бунтує шлунок після учти.
Та він не знав, як чернь встає за віру,
Як хоче стан змінити, взяти шаблю.
Йому не до вподоби заколоти,
Жага поспільства стати козаками,
До влади королівської зневага.
Він довго жив, він так багато бачив,
Він між краплин зміг проложити шлях
До статку і до влади. Але нині
Твердь зрушила і все змінило місце
Під небом. Пан Ходика помилився.
І має вирушати в невідоме.
Із Києва його вивозять вбивці,
Немов татари здобич. Світ змінився.
Ці зміни знищать київського війта.
Нам хроніки лишили тільки згадку
Про цей страшний випадок братовбивства,
Що провістив народження доби
Козацької.

фудзіяма і фукусіма
сперечаються
в популярності
нині
коли всі очі
прикуті
до землетрусів
і ядерних вибухів

собаки
рятують
поранених друзів
люди
шукають
минулі щастя
між завалів
де іще вчора
були їхні «кубла»

сон…
над фудзіямою
вранішнє сонце
дим
над фукусімою
гасять водою
сніг…
о. Хонсю
засинає
і прокидається
у жалобі

Тут
життя як безкінечна низка життів Смерті
і треба ще глибшого зору
щоб усвідомити
що вони є завісою
за якою
Вічне Життя

Молюся у невидимому тут храмі
*

Ілюстрація - графіка худ. Галини Севрук. 2000 р.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
***

І не знать допуття, чи живі ще вони, а чи вбиті.
Натан Альтерман

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Якби літа, мов круглі дати,
Вряди-годи одвідували нас,
Щоб вік свій повсякчас не пам’ятати
І лиш по-пастернаківськи питати:
«Панове, а яке тисячоліття там у вас?»
P.S.
Що тільки не закрутить
У вир думок, у вирву знадних мрій,
Аби не знать про найстрашніше з див:
Як світ, сповзаючи поволі з глузду,
Сприйма війну, що вже гуркоче доокіль,
За ще один гостросюжетний детектив.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

***
Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

Малий хлопець у сірій камері,
Йому не дозволили Бачити,
Він марить слабкими образами,
Яких немає міцно у світі.

У сидіння вчепився він,
У темному кінотеатрі,
Дім був сповнений води.

Він співав те, що бачив,
Не більше, не менше,
І це було так багато,
Більше, ніж.

Предтеча предтечі предтечі,
Хлопець намалював Птаха,
Це єдина тварина.
І ця тваринка, вимучена з порожнечі,
- Найкраще із того, що знаю.
Славний птах із трьома дзьобами.

2010

...Страшно
відчинити двері і впустити КРИК,
вибігши на чийсь біль
із затишного дому в ніч.
...Страшно
дивитись в порожні зіниці сліпому,
такі порожні, що схожі
на дві всохлі червоні ями.
...Страшно
стрибнути у прірву –
хоч вона лише уві сні…
...Страшно
довіритись будь-кому повністю,
простягши на долонях
свої оголені болі.
Так страшно…
АЛЕ
жити із чорною цяткою в серці,
що, наче нафтова пляма,
розповзається,
огортаючи зсередини
чорним масним
ЧИМОСЬ
– ніби протимікробною плівкою –
душно.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

УЛАМКИ СМАЛЬТИ ІЗ МОЗАЇКИ ЖИТТЯ

* Неймовірно, що соловей співа не про кохання.
* Як добре, що звірі й птахи не довіряють нам – пізнали б долю дерев, кущів і квітів. А їх же набагато менше...
* Гора замислилась і стала схожа на мудреця.
* За день до смерті був йому Голос: «Не обжени себе!»
* Ножеві байдуже, що різать.
* Якби усе вдавалось, були б ми поруч з Богом.
* Не варто казати «збочив» про того, хто відшукав свою стежину.
* Коли нарешті судитимуть убивцю часу?
* Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака – од бублика дірка .
* У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
* Воістину: на всьому, до чого людина доклала руку й серце, навіки відбилась її вдача.
* Роби що сила, щоб талану поталанило.
* Для долі кожному по аркушу.
* Щасливий, хто став хоч цяточкою краєвиду.
* Що б сталося зі світом, якби над усіма владарювала ніч?
* Чи варта пісня бодай одного життя людського?
* Кому скорше завдячувать –
Поету чи місцям, де жив Поет?
* Живемо на відстані війни.
Як хочеться, щоб відстань та
була якомога далі...
* Яка примарна все ж межа поміж світами.
* Як мій люд у злиднях не зачах,
як у правду крізь неправду вірив?
* Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караєм.
* Гіркіш страждання – ваговитіш слово.
* Туга за онуками
усе тугіше в’яже моє серце.
* Радість на душі,
що пам’ять обійшло ще одне зло.
* Дерева – заворожені велети
із глибин добувають нам спокій.
* Надлюдина – нелюд.
* Який цей світ до остраху широкий,
а ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий,
які ж бо ще ми діти перед ним.
* Чому так знехотя зозуля голос подає,
чому лякається оголеності сутнє?
* На схилку літ мандрівникам судилось відкривати рідний край.
* Невже і справді цей світ безмежний тільки тому, що в кожного є клаптик свого неба, землі своєї терпкий до ностальгії присмак?
* Комусь судилось землю цю квітчать,
комусь – до неї по ночах кричать.
* Які ж бо заміцні закови ці земні.
* Де багацько друзів, там друга нема.
* Надмірна певність – це крок до біди.
* Чванство – до самогубства крок.
* Хто спіткнувся на брехні, обведуть того й півні.
* Окраєць у руці смачніший і ситніший, ніж паляниця, що присниться.
* У кожного свій світ. Маленький, але свій. Хто не створив його, великого світу не знає.
* Той, хто не поважа себе, не спроможен поважати й інших.
* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.

Я знаю, ти – відлуння.
Порожня кімната стомилась
мовчанням і
вигадала тебе.
– І я вже не можу піти…
Я доторкаюсь до холодних стін,
вслухаюсь,
жадібно дихаючи
        повітрям,
у якому твої слова.
Я вже не піду звідси.
        …О німа безлика кам’яна вітальня!
        Віддай мені тінь його голосу…

Яснішав день, ховалася темрява,
Скидав зі себе ще заспану вуаль,
Куріла десь на обрію заграва,
А сонні очі, вдивлялися у даль.

Ще чути було стріли канонади,
Ще десь там за горою кипіла кров,
Та хлопці вже, по цей бік барикади,
Підняли прапор, вдягнули волі зов.

Пішли у бій, не здались У-Су-Суси
Гора Лисоня- їх головний плацдарм
Земля горіла, під потужні струси
Понад полями, немов би пекла дар.

Змагались хлопці , бились до загину
Спиняли наступ, а край вогнем горів
Мета одна, спасати Україну
Щоб «брат» зі сходу в обіймах не здушив...

Не рівність сил зламала У-Су-С-усів,
Заснула молодь, надійнії газди,
Та пам’ять не погасла, вона в русі-
Летить на крилах, їх слава назавжди!

Про подвиг цей сьогодні пам’ятають,
На прикладі росте новий юнак,
Піднявши прапор волі України,
Крокує гордо, не зломний наш вояк

Люблю зимовий ранок, білосніжний,
Коли скрипить не втомлена хода,
А вітерець такий спокійний, ніжний,
Сліди оті безшумно закрива.

Душа тоді така невинно чиста,
Радіє в ній не торкана краса,
Думки снуються, а над всім Пречиста,
Свої любовні руки простяга.

Лечу на крилах у своє дитинство,
Де виросла й зробила перший крок,
Нанизувала сніжками намисто,
Не рвалось серце від сумних думок-

О краю любий, рідний хоч й далекий,
Спинаєшся на ноги мов дитя,
А в даль летять засмучені лелеки,
У пошуках десь кращого життя.

Та вірю я, що ще Пречиста Мати
Візьме в обійми мій чудовий край.
І прилетять із чужини лелеки,
Бо лишень в рідній хаті справжній рай.

Земля не здригається, табу щебетінню
Все лускає, плавиться, тріскає грохітно
Заринулось в попіл, розчинилось удалеч
Й схоронилось уламками гір
----------------------------------
Він якось пищав, ніби лоскітно пір'ю
Від пестощів променів, що висли з-під пустки, -
Там мало повітря, занадто тяжке
Він зараз лежить десь ніде близько далечі
Він робить зусилля не в'їстись у біль
----------------------------------
Скаржна екзистенція розтеклась по фундаменту
Забруднює камені, готові до пекоту
Вже звуки замовкли, лун є лише внутрішньо
У когось. У чогось. Напевно. Не тут.
Небо відірвало сонце.

Принцем у эльфов
Был необычный малый.
Только увидел Дюймовочку,
Сразу и говорит ей:
"Милая, милая девушка,
Будьте моей женою,
Будьте моей женой,
А не то погибну".

В общем, Дюймовочку
Можно понять, конечно.
"Тут, мой любезный,
Минимум, нужно думать".
Принц неуемный,
Ждавший всего и сразу,
Раз - и того. И, смешные,
Рыдают эльфы.

Макет луноходу. Такий апарат
Був на Місяці і не вгледів Бога
(Уяви машину, що відчуває Любов).
Супутник летить в той бік,
Де колись містився вівтар,
Неначе гарматне ядро поспішає
Зруйнувати основи буття
(Що вони хотіли підкреслити,
Крім власного безумства?).
Кістка давнього ящера,
Що старша за Божий світ
На сотні тисяч сторіч
(Це ж треба! Хтось вираховує Час
Краще за Бога).
Тільки дорослим я зрозумів,
Чому опиняючись тут,
Відчував недоречність
Того, що навколо.
Мабуть, гидота облудних слів,
Що так довго лунали
Під склепінням величного храму,
Вимагає важкої праці
Упокорення та покаяння.
Розділена навпіл церква
Плаче перед Господніми очима.

Є інше небо.
Небо самотності.
Із нього я дивитимусь на тебе і мовчатиму. А ти тихо відходитимеш.
Ітимеш.
І тоді
    я простелюся травою, щоб сплутати кроки і зупинити тебе;
    впаду пітьмою і закрию усі зірки, що вели тебе;
    скиплю кривавою рікою й розмию усі твої дороги.
…А коли ти обернешся, я закрию очі руками, щоб мій біль тебе не обпік.

2001

Год является воплощением вибраций закона.
В режиме Вечного Возвращения происходят в году изменения.
Чем дню является утро,полдень, вечер и ночь,
Тем же весна,лето,
Осень и зима году являются,
В котором вся жизнь
Заново просыпается, движется и развивается.
В точке космического Полдня,
Летом, она достигает полного раскрытия,
Чтобы затем пройти через Ночь,
Через зимние нисхождение во Сне,
За которым последует Весна-Возрождение.
Это движение по кругу
И обращение вокруг себя
Является великим космическим законом Бога,
Нравственным основанием Универсума и всего Бытия.
Отстранение от вечного жизненного ритма - это
Главная причина бед всего человечества,
Ибо люди сегодня, сейчас,
Смолоду телом и душой гниют
И уже в юности стареют.
Их безумная погоня за наживой,
Удовольствий беспредел - реальное, материальное невежество.
В отпечатке этих слабостей проявляется ничтожество,
Ибо это жизнь тонущая в желаниях,
Которые неблагостно-темны, низки,
И в самоистязании заурядно-бесполезны.
Всему человечеству дарованы Учителями Знания - это
Срединний путь-Путь Христа,
Способствующий Просветлению,ведущий к умиротворению всегда.
Наши ритмы желаний творят нашу жизнь
И от нас реальний результат зависит.

Я приасфальтна риба
що живе у штучній калюжі
мене виловлюють перехожі
загадують бажання
і викидають назад
а я ігнорую їх мрії
Мене постійно чатує
сизий кіт
не так сизий як сивий
від очікування
його лапи зрослися
і він закляк тут біля мене
тепер завжди є з ким поговорити
але нічого сказати
Я приасфальтна риба
без луски без кісток без кишок
завтра я опинюся на твоїй чарі
не вдавися моєю душею

Сиві пелюстки попелу
падають, падають
на долоні…
Чорна Квітка
помирає.
        Крап…
Сльоза.
Остання…За Вогнем,
що вже помер –
Її спаливши…
але Він
був першим,
хто Її торкнувся…


2002

Недопите вино на столі,
недопите вино.
Прохолода нічна
вповзає, як вуж
через отвір вікна.
Задумався над сторінкою книги,
відкритої на середині.
Читаю слова Никодима,
святого афонського старця,
що згадав про повчання
Лествичника богонатхнені.
Нам нечисті копають три ями:
щоби ми не чинили добра,
чи чинили добро не по Богу,
чи вважали себе за таких,
що чинять лиш Богу угодне.

Влюблённость.

Немного страсти и любви,
Дарят любимые черты,
Желание обнять, прижаться,
Дыханием, движеньем сердца наслаждаться.

Линь троеточие отношений,
Всё лживо, ненависть, призренье,
В твоих глазах пренебреженье,
При встрече боль, желание обнять.

Сегодня вновь смотрю на фото,
И мне охота на работу,
Чтоб вновь увидеть и мечтать,
В желании обнять, себя запретом истязать.

Ты извини, мои мечты, желания прости,
Но я оставлю пару строк,
Любовью наслаждаясь, продолжая жить,

Николай Блоха 10 лютого 7519 года (2011)

В глазах.

В глазах читая радость встречи,
Смотрю на фото, но оно не лечит.
И так охота, что-то изменить,
Чтоб рядом быть, и каждый миг ценить.

Но в силах сделать лишь фотомонтаж,
Она и я на кадре вместе,
И разрывается душа,
Она и я не будем вместе.

В глазах читая радость встречи,
Я вижу лишь свои мечты,
Самообман дарит надежду,
Что губы скажут о любви…

Николай Блоха 10 лютого 7519 года (2011)

На згарище не нашого багаття
впав іній:
а я терпко гріла руки
над нашим вогником
і боязко дивилась,
як швидко тане хмиз...

Нещодавно
мені подарували окуляри,
через які можна побачити
душу.
І тепер
я подовгу блукаю
вулицями,
пильно вдивляючись
у перехожих.
Одні – знервовано топчуть
мене поглядом,
інші – роблять свої обличчя
кам`яними,
або,
начепивши маски байдужості,
дивляться крізь мене…
І ніхто з них
не здогадується,
як нестерпно,
як до болю мені потрібно
всього лише один
дотик теплих людських очей…
адже їм ніхто
не дав окулярів,
щоб змогли побачити
мою душу.

2002

так дивно й тихо…
тиша молоком
вливається повільно й тепло в груди
…ти – майже поряд.

2011

моя душа –
протягнута струна
між мною і тобою…
між двома нашими розлуками…
між твоїми і моїми вустами розкритими
і диханням одним між ними…

2011

спрагло стискаючи слухавку
відчувати дотик твого голосу
занурюючись у слова
як риба у воду
дихати ним сліпо
гублячи зміст
всотуючи
замість розчиненого кисню
його відтінки і напівтони
пити бездумно і жадібно
розчинившись у темряві
і відчувати лише божевільно п'янку і рідну
його глибину...

2004

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

***
довгої безсонної ночі
тіло втрачає вагомість
і опадає пелюстками
до твоїх ніжних долонь

шаленіють стривожені пальці
і зникає безмежна відстань

між нами світами далекими
папороть квітне -
пристрасть
*

Сльозами стекли візерунки по вікнах
Скла ґрати прозорі та трішки розмиті
На вулиці гомін, струмки наче діти
Птахи гріють лапки на висохлих стріхах

На дворі, як прапор хлюпочеться небо
Дівчата чекають коханих і мріють
Вітаю! Дарую, візьми білі квіти
Хмаринкою в серці сполоханий лебідь

Стріпнеться душа солов’їним причастям
Ковзне поцілунок даруючи долю
Хай стелиться світ рушником Вам дівчата
Де працею виткано мамине поле

2011.03.08

Большая надежда - ты первая /женщина/
И на душе тепло твое.
Быть в центре - рок...
Дверь открыта, движется сок,
Он жизни нить плетет,
Путем пробуждения к вершинам - Вперед.
Это программа,,ВечнаЯ Жизнь"
Тем, кто способен видеть,
Что такое Весна творит.

Гениальное просто, движенье-жизнь
И все будет хорошо!

2011г.

Годинник життя накручений лиш раз.
І передбачити коли він стане,
ніхто не знає з нас.
Яку годину покажуть стрілки
Коли зупинять рух.
Буде це ранок, чи може ночі дух.
Хвилина- вдихни її !
Ти певний лиш за неї.
Вона твоя-живи, люби,
Не бійсь земних розрух!
Не жди на щастя, яке колись прийде .
Бери життя таке, яке ще зараз є.
Стрілки летять ! Тік-так, тік-так!
Годинник скорочує життєвий шлях.

Я змиваю ранок
Зі свого обличчя
Вечірньою краплею
Твого дзвінка

Ніколи телефон
Більше не виключу
Щоб не розірвалася
Нитка тонка

Я пелену ночі
З обіймів не випущу
Я останні хвилини
На тебе витрачу

Я вбиватиму час
Без відома втрачений
Між митями мрій,
Яких іншим не побачити.

2011

А між тим годувальниця дум невсипущих –
Ніч западає...
Публій Овідій Назон «Метаморфози».
Книга восьма

Мені часто здається, що ніч набагато живіша
і багатша на кольори, аніж день
Вінсент ван Гог

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982


Уже б як належне
Годилось приймать літа
(Їх плин уповільнить
Іще ж не вдавалось нікому),
Якби не надходила північ густа,
Що серце, мов книгу, горта і горта,
І хочеш-не хочеш уголос чита,
І ставить не крапку, а кому.

1982

Посреди Поля Тайных Возможностей
Стоит Истинных Знаний Гора.
Восхождение было нелегко, но
Триада мне подмогою была
- Любовь, Надежда, Вера - три Богатыря!
И это очень важно,
Они дарили меры чувство
На моих этапах восхождения.
На вершине, в белоснежном саду,
Встретил Мудреца ЭЛЬ МОРИЯ.
За трудолюбие мое, в
Общении с Учителем Добра,
Им, великодушно с милосердием,
Кладезь Бездны открыта была.
Там вознаграждение-подарок обрела душа.
Праздник-Шанти обрели мои небеса.
Ежедневно начинаю свой день с пожелания:
ГОСПОДИ, ДАЙ МОИМ РОДНЫМ И ЗНАКОМЫМ
ЗДОРОВЬЯ
В ВEКА, А МНЕ ТЕРПЕНИЯ.

2011г.

Ні не забути мені
Радісні пісні в селі,
Сімнадцять минало
Кохання всміхнулось мені.

Бродили до ранку по саду
Співали солов'ї пісні.
Здається, це було учора,
Здається, це було у сні.

кохання минуло миттєво,
як тільки поїхав з села.
в кохані дівчина не щедра,
в кохані зрадлива була.

Читаю пожовклі письма,
З роками поблідлі листи.
Кохання дівочої зрадливе
Довго прийшлося нести.

О, так то у світі ведеться давно
( про те тоді я не знав)
Кохати одну лиш дівчину
У світі усім не дано.

ПІСНЯ,
ЩО ГЕНІЮ ВІДКРИЛА УКРАЇНУ

Андрій Розумовський
Маестро, чи не могли б Ви подивитись оцю ось пісню ?
Бетховен
З приємністю, Ваша величність. Ви стільки робите для мене, що тепер я – найбагатший, мабуть, серед моїх колег. Де ще б я перевірить зміг те, що тільки-но створив, як не в квартеті Вашім? Чи не єдинім на всю Європу... Та до того ж почути відгук не від кого-небудь, а від скрипаля.
Андрій Розумовський
Для мене велика честь відкривати те, що ще ніхто не чув, і бути свідком, як творить майстер... А чого варті квартети, присвячені мені !..
Бетховен
Здається, ми обмінялись компліментами, а тепер годилося б віддать належне й пісні.
Андрій Розумовський
Будь-ласка.
Бетховен
Чудова річ! Тут є все те, що так я полюбляю – і пристрасть, і задушевність... Хто ж створив цю пісню?
Андрій Розумовський
Мені сказали, що хтось із козаків.
Бетховен
Подейкують, що й рід, Ваша величність, теж вийшов з козаків...
Андрій Розумовський
Щира правда. Та вивела у світ і дядька й батька не козацька шабля, а талан до співу. Обидва з церковного сільського хору потрапили одразу в придворну капелу. Ну, та ще амурні справи дядька Олекси із царицею самою...
Бетховен
Дива та й годі!.. А про що ж у пісні цій чарівній йдеться?
Андрій Розумовський
Про козака, що їде з військом за Дунай і змушений бозна наскільки розлучатися з коханою своєю...
Бетховен
Може, ваша величність заспіває?
Андрій Розумовський
Їхав козак за Дунай,
Сказав: «Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький,
Неси та гуляй!»
«Постій, постій, козаче,
Твоя дівчина плаче,
Як ти мене покидаєш,-
Тільки подумай!»
«Білих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з війни зі славою
К собі ожидай!»
«Не хочу я нічого,
Тільки тебе одного,
Ти будь здоров, мій миленький,
А все пропадай!»
Народ мій створив чимало таких шедеврів, що й італійським, певен, не поступляться. Якось я Моцарту заспівав котрусь з наших пісень, що сам співав, як був малим, так замість слів у захваті він лиш сплеснув руками...

Бетховен
Сам Моцарт?..
Андрій Розумовський
Не дивуйтесь, Маестро. Скажу по-щирості, що й досьогодні не можу згадувать без гіркоти те, що сталося...
Бетховен
Що ж саме?
Андрій Розумовський
Ви, певне ж, чули про князя Потьомкіна . Так-от, коли цариця Катерина ввірила йому південний край Росії, можновладець надіслав послам прохання – шукать по всій Європі уславлених митців і заохочувать, щоб їхали в Херсон – його столицю. Гордовитий був князь Григорій і хотів, щоб нове місто стало маленькою Європою. Його проектували архітектори із Франції, Нідерландів, Німеччини. Там уже відкривали свої представництва різні компанії. Був свій монетний двір...
Я був добре знайомий із Моцартом і написав одразу ж, що тут, у Відні, потерпає в нужді чудовий майстер клавесину і композитор геніальний Моцарт. Князь забажав негайно ж зустрітись з ним..
Бетховен
Моцарт не зголосився?
Андрій Розумовський
Що Ви? Навпаки. Після того, як я повідав, що край мій не тільки виведе його з нужди, а й допоможе поправить підупале вже здоров’я, Моцарт зголосивсь охоче. Щоправда, виїхать готовий був тільки, як вернеться із Праги, де йому замовили оперу …
І ось саме в ту змушену перерву раптово помирає князь Потьомкін… А через два місяці не стало й Моцарта…Не збагатив його, а в могилу звів той «Реквієм», написаний неначебто для себе самого.
Бетховен
Зворушила мене ця оповідь, а пісня про Ваший козацький край підказує, що чимось прислужусь-таки йому .
2010

Дитя, прости мене за все
За те, що залишаю після себе
За те, що не нап’єшся ти води
Такої чистої, яку ще я був пив
За те, що дихати буде тобі так важко
Як зараз легко куриться мені
За те, що все твоє дитинство
Пройде в пластмасі і ТВ
За те, що ти не сходиш в зоопарк
Його не буде, жах, його не буде
За те, що не буде у тебе школи
А лиш комп’ютер, проги й купа ігор
За те, що глянувши в вікно
Ти не побачиш жодної рослини
А лиш великі купи нашого сміття
Дитя, прости мене
Не можу я нічого тут змінити
Я можу тільки достроково вийти з гри...

2010

Зимонька-зимонька,
Біла ти наша пренцеса-
Усіх пір року,холодна
Весела Грайлива мрія,
Усього народу.
Мальована наче фарбами роду свойого.

Ранок ми бачимо кожен,
Ясний та білий день.
Ми любимо його не гірше ночі.
Ми любимо ранок влітку,
на морі,рибальці.
Ніколи ми тебе не забудемо.