Пародія

Чекаю.
Листя вже опáло…
Час вибивати
Клином клин?
Раз на півроку –
То замало.
Чекай, чекай –
І сім хвилин…

Ще гірше дві…
Скручý цигарку –
Ну де той рай,
Кохання шквал?
Пошурхати би …
Листя в парку
Хоча би, мила,
Раз в квартал!


23.03.2012

Ніхто не згадає смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.

Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.

Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Скаліченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.


[14 листопада 2011 р.]

Сім змій і трійко спільних рис
У засідці сидять з єдиним гаслом:
Комусь в ребро задичавілий спис -
А іншому ікра, і ще й на масло...

Сім куль і трійко спільних «сос»
Хай збережеться: « Боже, збережи вас!»
А хлібороб завжди у хлібі Бос…
І чорне замалюється в рожеве...

Сім стріл і трійко спільних тем,
Ще трохи – зацікавимо цензуру…
Любов і Секс – практично з теорем
Запрошує усіх на коректуру...

Сім дуль і трійко спільних юрт -
Обличчям не сприймаються, душею
Коли вже б»ють, добряче б»ють.. абсурд?!
Вростаю втікачем в пісок по шию...

23/03/2012/

Каже місяць:"На добраніч!
Пізній вечір вже надворі.
Вам бажають "На добраніч"
В вишині сріблясті зорі!"
На добраніч! - каже кішка
Трьом пухнастим кошенятам.
На добраніч! - каже мишка
Двом хвостатим мишенятам.
На добраніч! - каже квочка
Жовторотикам-курчатам.
"На добраніч, мій синочку!"
- у чоло цілує тато,
"На добраніч, мій дзвіночку!"
- обіймає доньку мати.
На добраніч! - ніч шепоче,
Розгорнувши темні крила,
Мишка у кутку шурхоче,
Мабуть ще не все зробила.

Мені начхати на людей,
які не розуміють нас.
Хочу послати всіх дітей,
що забирають ананас.
Удвох, коли цілуємось в траві,
коли шукаєш ти мурах,
що посилились в голові
і підло лазять по руках..
Хтось прийде, скаже:"Йдіть до нас".
Нам тут є добре і без вас.
Мені начхати на людей,
які не розуміють нас.
Всім їм начхати на дітей,
які жують свій ананас.

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

"Покавуємо, любий?" - востаннє
Заіскрились надії святі!
Та втонуло в горнятку кохання,
Захлинувшись цукро́во на дні.

І вже очі мовчання - холодні,
Тільки тінь і байдужість одна.
Та ще - айстри, осінньо бездонні,
І самотність сумного вікна.

Не вернути і не оминути!
Витанцьовував смак на душі...
Доведеться сьогодні забути
Кавування... Горнятка - чужі!
(27.1.12)

нынче небо – серое
остывает верою
чувствами высокими
мыслями глубокими
сыростью питается
вырасти пытается
вырваться хоть чуточку
на одну минуточку
с бездны глаз прикованных
в жажду – быть срисованным
радугой и птицами
детскими ресницами
сладостью усталости
от дорог и шалостей

нынче небо – плотное
сыто-беззаботное
низменно-крылечное
неизменно-вечное
комната не щурится
дремлет свет и улица
доживает в копоти
и рекламной похоти
на весне помешаны
воздух стих и женщины
видность заколенная
видимость отменная
льдины жизни тронуты
ждут на счастье омуты

нынче небо – влажное
вряд-ли-пилотажное
молнией прошитое
громом перебитое
в лёгких наполняется
в сердце долго мается
блюз бежит и нотится
а сбежит – воротится
беглыми росточками
запятыми-точками
миро-ощущением
в солнечном сплетении
крылья грусти-мельницы
чуть задев шевелятся

нынче небо – страстное
на любовь согласное
дни под ним разбросаны
и одежду осени
отдавать не хочется
журавлиным ключницам
стать дорогой учится
ночь – моя попутчица
и бросает в строчку мне
звёздочки клубочками
размотать бы Божий мир
но мороз по коже и
дети-мысли – вороны
выклевали стороны

23 Марта, 2012

Зі всіх своїх ровесниць-однокласниць
Завжди яскраво вирізнялась ти:
Блакитні очі, на щоках рум'янець,
І усміх, повний сонця й доброти.

Серед дівчат малих і худорлявих
Без вроди і без полум'я в душі,
Цвіла ти, як налиті медом трави,
Як щедрі квіти в полі на межі.

Тобі дуби під ноги слали листя,
А вітер гладив руки і вуста.
Твоє волосся поцілунком чистим
Голубила веселка золота.

На мене не звертала ти уваги,
А я тебе плекав у всіх думках...
Ну що ж! Доп'ю свій сум з гіркої фляги
Й лишу твій образ на ясних зірках.

2000

Прокрадываясь на цыпочках,
Тенью мелькнешь.
Осталась недорассказанной...
Допиваю, не хмелея,
Не ожидая, ни-ни…
Никуда не ведет лестница,
Стройно встроенная
В лопатки -
Вросла -
Не выкорчевать никак,
Ни в какую,
Не соглашусь.

23 березня 2012

…вона розмовляля з вічністю
у колі своєї околиці
зорі схиляли до дівчинки
зоряним колом подробиці…

кимось доглянуті – містика!
скалки з очима і ротиком
коло як вибухне піснею! -
виключно Містом еротики…

звідкись дізналися "родичі"
мовою рис математика …
треба ж такого наврочити -
День Космонавтики матимо!


...дівчинка в колі орбіти
скалки оті виколупує
справа невдячності "вміти"
в околицях, бачимо, діє…
23.03.2012.

Ми віримо в правду
чи в те, що на правду подібне.
Цькуємо брехню
лиш тоді, коли вже не потрібна.
Зашторюєм вікна,
лякаючись надміру світла.
Хоч сонячні плями
на віддалі мало помітні.

А наша любов
поділилась на двох - із остачею.
Навряд чи когось
я у бідах своїх звинувачую.
Так легко було
до пори прикриватись удачею.
Не впорались ми
із такою простою задачею.

2012

Який недолугий вірш,
який недоладний день...
В шухляді шматки афіш
спектаклю, що вже не йде.
Спектаклю, що був життям,
писала для нього текст.
Та, мабуть, підвів талант -
забракло у мене тем.
Уперто складаю вірш
і звично картаю день,
немовби прийдешня ніч
до ясності приведе.

2012

Зайшов до неї в пізній час.
Вона вже спала. Сяяв місяць
На ковдру їй, - і золотився
тонкими пружками атлас.

На спині спала, при вікні
Нагими персами розлившись,
Погідно, як вода у тиші,
Життя стояло уві сні.
________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я к ней вошел в полночный час.
Она спала, - луна сияла
В ее окно, - и одеяла
Светился спущенный атлас.

Она лежала на спине,
Нагие раздвоивши груди, -
И тихо, как вода в сосуде,
Стояла жизнь ее во сне.

Тишиною обнять…
Имя прячется в шёпот греховный.
Я с молчанием дней
заключаю секретный союз -
чаю имя понять,
букв не чая, любить безусловно.
Твоё имя сильней,
чем канала незапертый шлюз,
открывает поток,
отрывает от истин привычных.
Я ему предаюсь
и плыву, как дельфины, на звук.
Мне волнения ток
заменяет волну безразличья.
В токах имени рвусь.
Ты рисуешь спасательный круг,
ограждая от дна,
награждая способностью нашей
побеждать искушенье,
ныряя в него с головой.
Выпив имя до дна
(не минует сия меня чаша),
как избегнуть решенья
податься по душам с сумой?

Пустят нас на ночлег
имена, ключ оставив нам лишний.
Сбросим груз параной,
коромысла о мысли стерев.
Парой вёсел в ковчеге
забыл не для Ноя Всевышний
имена наши, твой
звук в уключины рая продев.

~~~~~~~~~//~~~~~~~~~~~~

Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
Бернард пише Естер: У мене край дому став,
Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
Джип з водієм , із колонок співає Едіт
Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
Та наливають завжди в кредит,
А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
Але, якщо слова –це також гроші,
То ти мені не по словах».
« Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
Врешті, ніякої душі не стане,
Моєї душі із втомою грифа».

дорогі-любі кияни,
запрошую щиро на спільний творчий вечір Оксани Куценко і Ганни Осадко, який відбудеться уже сьогодні, 23 березня, о 18 годині у Будинку письменника (Банкова,2).
рада буду вас побачити!
з теплом,

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

---------------------------------------------------

Текст оригіналу:

[ARBOLE ARBOLE]

Arbolé, arbolé
seco y verde.

La niña de bello rostro
está cogiendo aceituna.
El viento, galán de torres,
la prende por la cintura.
Pasaron cuatro jinetes,
sobre jacas andaluzas.
con trajes de azul y verde,
con largas capas oscuras.
"Vente a Granada, muchacha."
La niña no los escucha.
Pasaron tres torerillos
delgaditos de cintura,
con trajes color naranja
y espada de plata antigua.
"Vente a Sevilla, muchacha."
La niña no los escucha.
Cuando la tarde se puso
morada, con luz difusa,
pasó un joven que llevaba
rosas y mirtos de luna.
"Vente a Granada, muchacha."
Y la niña no lo escucha.
La niña del bello rostro
sigue cogiendo aceituna,
con el brazo gris del viento
ceñido por la cintura.

Arbolé arbolé
seco y verde.

Коли ти ще була сусідкою –
Гарно співала на стільчику.
Я шукав мандарини–цукерки,
Щоб хоч якось тебе потішити.
Ти збирала солодкі спогади –
Від підошов збирав я відтиски,
Своїх власних, чужих, на снігові,
Забігавши тебе послухати.
Коли ти була мила дівчинка,
То й сама часто в гості заходила.
Ставив чайник, заварював, слухав я,
У думках навіть дещо сплановував…
Потім сніг все псував по-зрадницьки.
Ти тікала під ковдру грітися.
А мені малювала смайлики,
Що на вікнах ставали сніжками.
Коли ти згодом стала жінкою,
Твоє тіло трохи погладшало.
На роботі зустріли приязно,
Навіть усмішка стала іншою.
Коли зараз до тебе приходжу я,
Кожний раз залишаюсь з радістю…
Не тому, щоб пісень послухати.
…і приношу не мандарини…

Хлопчик-романтик, романтик-хлопчик…
Чекає дівчину, шукає ночі.
Він трохи хоче… Ну, зовсім трохи.
Але ж не скаже – романтик хлопчик!
Дарує квіти, цілує ніжно.
Ніяковіє. Ховає очі.
Приносить каву чи ще щось інше,
Оплатить справно і твій талончик!
Романтик-хлопчик такий не завжди.
Не з усіма він просто любчик.
Він просто любить, безпорадний,
Та нерішучий, хоча красунчик!
Він називає її «кохана»…
Вона ж говорить: «усе проходить»
Романтик-хлопчик ще любить маму,
Тому й не каже куди він ходить.
Сорочка свіжа. Поголився.
Узяв у тата сьогодні дезик.
Романтик-хлопчик не запізнився,
Під тим під’їздом хвилин вже з десять.
Вона це бачить – але не вийшла –
Що він на вулиці стоїть як стовпчик.
Роман дорослий її б залишив.
Але ж в душі, Роман, ти(к) – хлопчик!

Перші слова беріз,
Перший екслібрис квітня.
Сонце - блідий Нарцис -
Дивиться в люстро мідне.

Гриви гнідих сторіч
Всипано вщент зірками.
Котить по небу ніч
Сонце - сізіфів камінь.

Кроки нових предтеч, -
Лунко рубають кригу.
Сонце - дамоклів меч
Над головою снігу.

2012

руки твої із підсніжників подихи зашифровані
мчить на скрипучих санях ельфова ця весна
ніч відміряє порції за порцеляновим столиком
рим насипає у пригорщі сріблом до самого дна

ходиш великим ведмедем серце як грушу трусячи
стрічка червона у скронях ріже огидно знав
як ти її підхоплював ніс коридорами русими
вистиг коли натішилась совісті хіть руда

буде вона зачарована мовчки вдавати вітряну
вітер товкти у ступі з поглядом днів голубим
не пошкодує що боляче як забуттям довипите
і не проронить жалоби на кригу твоєї звізди

будуть луги лавандові мед в неї лити виграний
очі її розмаринові більше вже не позовуть
серце саме на тарелю наче рибина виплигне
в крові твоїй кипітиме спогадом біла ртуть

руки твої із підсніжників...

Зали́шусь мрією твоєю назавжди́...
Блакитні весни повінчають інших...
Та не цурайся, не змітай сліди,
Міняючи на кращих чи на гірших.

Нехай живу, хай в пам’яті живу
Краплинкою невтриманої волі.
Хай лиже вітер тиху ковилу,
Стежки, що загубилися в роздоллі...

І в небесах освячені дощі
Устеляться солоною росою...
Зали́шусь мрією твоєю на межі,
Маленькою волошкою сумною...
(22.03.12)

Набиваться мной не станут тюфяки,
ведь открытостью кармана хоть на лучик
измеряю я тепло одной руки,
а другой – её костлявость и скользучесть.

Откровенность – это дерево страстей.
Почки чувств весной нальются скоро,
доверяя сердцу горсточку путей –
ветер улиц сквозь жилищный холод.

И воспрянет дух робеющих трущоб,
отгребающий себя со дна помоек,
отпевающий всех тех, кто открещён,
отчуждён, сожжён и погружён в запои.

Чуть теплей бездомность им делить сейчас –
слизывать с лица опухшего собакой
признаки ещё несмелого луча
и, стакан из пластика держа, не плакать.

Сердца мякоть у прохожего суха.
Презирая бедность – жалко мелочиться.
Поделиться – это как благоухать –
Божьей Лаской на ладонь пролиться.

От тепла и света замолчит озноб,
от карманного полцарства – чей-то голод.
Если вам понять Любовь не суждено –
проходите мимо, это ваше горе.

22 Марта, 2012

Найди меня, потерянную в смыслах,
Как дождь в четверг, как прошлогодний снег.
Найдись во мне, в созвучиях и мыслях,
Которые не слышать просто грех.

Воспламенись! Ведь ты не потеряешь
Моей свободы и своих седин.
Я для тебя вынашиваю, знаешь,
Горчащий привкус самых терпких вин.

И в храме сердца вдруг раздастся: «Здравствуй!»
Раскроет нежность ласки лепестки.
И будет ночь пригубленное счастье
Переплетать по линиям руки.

Растворены в любви и ею слиты,
Мы утолим желание до дна.
И ангел мой, смешной и с толку сбитый,
Одно не сможет разделить на два…

22.03.2012

Мовчить. Не скаже ані слова.
Живе. Торішний календар
Веде свою пожовклу післямову
Надірваними струнами гітар.
Летить мінливо, швидко і підступно
Життя, як кіноплівка без прикрас.
Недивно, що сюжет її наступний
Ніколи не здивує більше нас.
Ледь випита із келиху отрута
Ілюзії розіб’є дзеркала.
І краще бути зовсім не почутим,
Ніж мовити будь-що, і без тепла.

Тріщать у руці горішки...
Тричі проклята, тричі свята.
Не торкайся - бажання грішні -
хвиля тоне, горить вода.

Сухостійна човен_рибина
(тільки ночі і дні - гребці)
та у вільному леті бризу
по оголеному хребті
пише сіллю про море повість -
розсилає у два кінці.

...а на березі знову двоє -
три горішки пливуть водою

2012

Потеплішало,
Берези сльозоточать.
Уста затерпли

Літак – лазур’ю
І борозна біліє.
На чолі сліди

Зело брунькує,
Лелечі гнізда повні.
У серці повінь

Розвиднілося,
Розкішний шум садів.
Дівча розквітло

Метушня пісень
І жайвір у зеніті.
Крокує літо

1. ..когда в Ум к Вам пришло Вдохновение
со старанием умо-усилий -
Вам достаточно будет внушения
Что несчастье Его в изобилии...

2. ..вот-вот и головы коснется лезвие!!
Заполыхает пламенем вокруг...
Зачтется вам, мой друг, умо-бездействием
Когда Вас сочинять, оставит вдруг...

.. не падайте духом, поручик Евгений...
Вы - гений.

без чувств и надежды на радужный день
он снял с проводов отпечатки эмоций
проверил пароль загрузился везде
где видно его после выбора опций

не бегают глазки и ротик застыл
как будто сроднился судьбой с промокашкой
он вместо меня с тобою на 'ты'
в нём вижу себя всегда-улыбашкой

легко не пытаться казаться смешным
легко быть как он виртуально-открытым
в том доме из цифр умирает мой мим
от счастья на диске в заброшенных битах

22 Марта, 2012

Ты приходишь, февраль, и бегут неуклюже
как по нотам рассчитанный, сгорбленный Лужин
и почти что святой Валентинов.
Безнадежно расстроен болотищем черным,
заливается белый рояль обреченным
альтино.

Грузно валятся набок, подобно клошарам,
снеговые фигуры, сраженные жаром,
все яснее небесные своды.
Это хрусткая оттепель сквозь стекловату
тщится клетки наполнить своей сыроватой
свободой.

Низвергая застоя прибрежного бремя,
по снежинке, по капельке грязное время
оседает в весеннем бальзаме.
Никому не дано обнаружить загвоздку,
и противники пьют, глядя пьяными в доску
глазами.

Строй же в эту сумятицу, в эту нелепость,
самодержец ветров, нерушимую крепость
на неистовом снеге крепленом.
Защити свою твердь, чтоб, не став обелиском,
ртуть почтила бессмысленный подвиг твой низким
поклоном.

Королек, пешеход, на ладье, под конем ли,
я, как ты, настоящие дни экономлю
посреди черно-белого бреда.
Ибо с фланга доска - бесконечность в квадрате...

Только - вечно зеленым дается, приятель,
победа.

Вістря потойбічних перецвітів
Очорнивши вітра срібну плав,
Дихання валторни незігріте
Віддалили. Сон не поспішав:
Впала несить, впала в повівання
І одним забулася до дна –
Склянотоном тінепокаяння,
Склянотілом дальнього вікна…

Я рукою креслю покрізь затінь
Відсвіт лісу – ганок у пісках,
Пам’ять це, бо має пам’ятати
Пелюсток про брата Пелюстка,
Ворожба, очей закута повінь, -
Там де я – останній на мосту,
Де розлуки вже, а не любові
Пригубили чорним бересту.

Що їй з обгорілими перстами? –
Позначати кола з німоти…
Все стечеться, жайвором настане,
Віхоли зачаттям золотим,
Сумнівом невтоленим, як листя,
Зморшками – крізь порухи – у снах:
Величини темних літочислень –
Їхню правду не збагнути нам.
_______________________________

Текст оригіналу:

ПРЕД-ЧУВСТВИЕ

Острия пыльцы потусторонней
Серебристый ветер очернив,
Зябкое дыхание валторны
Отдалили. Сон – не суетлив:
Ненасытность пала в дуновеньи
И была одним поглощена –
Стеклотоном кающейся тени,
Стеклотелом дальнего окна…

Я рукой очерчиваю темный
Слепок леса – ставни на песке.
Это – Память, если может помнить
Лепесток о брате Лепестке,
Смежить веки, известить гаданьем,
О себе – последнем на мосту.
Не Любовей сотни – расставаний –
Пригубили черным бересту.

Что ей с обгоревшими перстами? –
Тихо обозначивать круги…
Все сольется, жаворонком станет,
Солнечным зачатием пурги,
Горстками разомкнутых сомнений…
Складки рук – движениями – сны:
Величины летоисчислений –
Не измыслить, как они честны.

Твоя любов, як пташка дика...
Моя ж - незграбна і велика
тебе лякає...
Та до тебе
я прихилю і долю й небо,
аби у парі, не нарізно...
Заглянеш в очі ніжно-ніжно
і віддзеркалиться душа:
у ній з тобою я -
пташа...

22.03.2012

Дощик падає на стріхи,
На поля і на ліси
Люду вправному для втіхи,
Для багатства, для краси.

Соломійка плаче вдома
І розради тут нема!
Дощ для неї - наче втома,
День проґавила дарма.

Їй би у квача пограти,
А уроки – підождуть.
На скакалці б пострибати,
Й друзі в гості не ідуть...

„Я ображуся на тебе,” –
крикнула услід дощу.
А ромашка їй:„Не треба!
Я ж тоді не підросту!”

Кожний дотик - неначе поема,
Кожний погляд - ліричний роман.
Ця любов - тільки частка окрема
В буйнім цвіті звабливих оман.

Для любові і лиха замало,
Бо душа, як зоря, молода.
Є у весен стихія повстала,
І жива ще в криницях вода.

Народившись з пекельної млості,
Постає осяйний дивограй,
А кохання покликало в гості
Перестиглий вишневий розмай.

Кожний шепіт - мов янгольский голос,
Кожний подих - зітхання сердець.
Ця любов - нерозгаданий колос,
Що приходить з початку в кінець!

2001

… моє ти диво стоголосе
моя ти знахідка доріг
в тридцяте ось приходжу в осінь
і в жодну з них не переміг
що за краса і що за профіль
що за сарказм крізь монолог?
я ж наче майстер, наче профі
чи може нудний прийшлий лох?!..
стою понурий… на афішу
дивлюсь і думаю.. з обійм
ніяк не виплигну - не смішно -
то може краще до повій…
2012.

Нема річниць, скінчились роковини,
На ринку сміх міняють на сарказм,
"Нема жінок!" – регочуть самки хтиві
Я бачу тлінь, зате не бачу нас.

Я бачу ніч, зате не бачу сонця,
Я бачу дим, не знаючи вогню.
Нема тепла... Вдихаю свіжий стронцій.
В кутку дотлів нечитаний Камю.

І йде весна, важкі її підошви,
І крутить млин життя Гормон-Ріка.
Що важить час, коли в зіницях осінь,
А в жилах кров пронизливо гірка?


22.03.2012.

Зовсім це не сміхота,
Справ багато у кота!
Потягнутись на світанку,
Покачатися на ганку,
Повилизувати спинку,
Подрімати ще годинку,
Потім смачно попоїсти,
Потім позручніше сісти,
Потягнутись солоденько,
І поспати ще гарненько!
Зовсім це не сміхота,
Справ багато у кота!

вечір весняний ходить на задніх лапах
повний келих вина і кохання із блискавицями
йому всеодно мої вірші- хоч би і причепила бантика
любить- коли спокійно пахне беконом ранок коричневий
де карамель до кави і чорні мережки білизни зваблюють

він постійний до божевілля із посмішкою семи лун
на обличчі монументальний спокій в бажанні пробачити
довго мовчить як лопає котрась із семи його струн
і брови супить і палить на балконі самотнього кратеру
а потім як звір розриває очима сьому струну

буває бунтую гримаю дверима і посуд весільний б’ю
і все мені не так
і живемо немов у перегонах щурячих
і мружу очі недобре- з язика відпускаю гримучу змію
вона пробігає йому по венах чорним пеклом невдяччя
мовчанку рахують годинники на стіні
коли ми обоє сірі коли невдячні

нарешті в дитячій спальні він сталевого кидає якоря
байкові казки розказує про коней- Ханду і Спіріта
рожеві ляльки вивітрюють із голови образи і недовіри
на простирадлах дитячих всміхаються вишиті маки

береш із його рук пакети із продуктами і посміхаєшся
чи трешся носом об зелену краватку майбутніх планів
і під шкіу втікає сила і щоб там не сталося
щось одразу приборкує нелогічність повстання
лишається лежати один до одного крилами
голубити шию пальцями

там де коні ох коні лиш коні і степ
там де зроду трави ох трави не косили
там по серце убрід синя квітка цвіте
за імлою за сном за ковилом

їй би в небо навскіс їй би в море убрід
їй би степом і вітром ох вітром гривастим
прокотитись пролитись прожити пропасти
та й прибитися ох до зорі на поріг

їй по груди цей світ а мені а мені
а мені аж по серце гіркавим пагінням
проросло і вгинає аж аж до стерні
розімліло розтанно розтінно

тільки вітер нехай тільки осінь і синь
тільки б кінь аж по серце в траві попелистій
і щоб жовтень ще трохи цих піль не скосив
поки випасуть коні ковили імлисті

Ніде не буде вічно як завжди
ніхто не буде завжди де треба
ти так прагнув бути найкращим
але не станеш кращим за себе.
Я не прошу забути що було
якщо забувати - найтяжче
не гнійвайся як я забула
я не хотіла просто - як завше...
За днями заховалися тижні
й літо не завжди було нашим
Ніхто не назве мене ближнім
Але нічим вже й ти не настрашиш.
Ми вбрід - й заблукали у квітні,
та вересень - вже точно пропащий...
Ти не дивись мені так аж у спину,
Ти ж знаєш, так буде краще...
Найкраще що б могло статись
ми вже розпродали по крупці
я ж не шукаю пробачень
я вже просто вітер у трубці
я не розумію сигналів
що ти надсилав крізь цінамі
я лише вірю що скоро
усе промине й - поза нами...

Виходить місяць мститися за муки
пихатої своєї далини.
Йому сновиди простягають руки
й приречено ідуть услід за ним.

На крилах непритомного тяжіння,
коли знемога днів така важка,
летять вони, прозористі створіння,
на кожен срібен зблиск молодика.

Холодним смерком світячи в обличчя,
не даючи нічого навзамін,
мене мистецтво здаленіле кличе
і вимагає розчинитись в нім.

Чи подолаю я його неспокій
й наскрізну звабу всіх його прикмет,
щоб виліпити з місячних потоків
вагомий уречевлений предмет?


___________________________________

ЛУНАТИКИ

Встает луна, и мстит она за муки
надменной отдаленности своей.
Лунатики протягивают руки
и обреченно следуют за ней.

На крыльях одичалого сознанья,
весомостью дневной утомлены,
летят они, прозрачные созданья,
прислушиваясь к отсветам луны.

Мерцая так же холодно и скупо,
взамен не обещая ничего,
влечет меня далекое искусство
и требует согласья моего.

Смогу ли побороть его мученья
и обаянье всех его примет
и вылепить из лунного свеченья
тяжелый осязаемый предмет?..

То світло, то темрява... Півпропорційно
В душі загоряється свічка і гасне...
То сонцю, то ночі холодній підвласне
Життя дефілює по лезу граційно.

Вклоняючись земно Господньому Слову...
І хвилей за кілька - піддавшись омані:
Гамселять бажання по нервах шаманні,
Впиваючись мороком грішності знову!

У кожному з нас - суті дві воєдино
Замішують темні і світлі палітри...
Цілуючи душу розпеченим вітром -
То гасне свіча, то півпроменем лине...
(21.03.12)

Усе тьмяніш на білім тлі
Небесна світиться лампада,
І в переквітлому гіллі
Тремтять зигзаги листопаду.

Кружляє листя, шелестить,
Зливатися не хоче з прахом…
О, та невже це справді ти,
Все той же, нам знайомий страху?

Хіба ж у цю оманну яв
Наказ Творцевий не долинув?
Й нема ні зачину, ні спину
Тобі, моє бентежне я?
_________________________________

Текст оригіналу:

Листы.

На белом фоне все тусклей
Златится горняя лампада,
И в доцветании аллей
Дрожат зигзаги листопада.

Кружатся нежные листы
И не хотят коснуться праха...
О, неужели это ты,
Все то же наше чувство страха?

Иль над обманом бытия
Творца веленье не звучало,
И нет конца и нет начала
Тебе, тоскующее я?

за горстью звезд
разрозненные даты,
остывший чай,
простуженный декабрь,
так хочется запить
всю ночь токкатой...
шептать негромко
но не о делах

слепые сны,
рисунки мерзлых окон,
почтовый адрес -
тот давно забыт,
я тороплюсь
куда-то в теплый кокон,
под руку с ветром
без былых обид...

негромким эхом
падают снежинки,
никто не спросит
как у них дела,
кружится снег
построчно и пружинно...
рисует в зимах
новые слова

и так однажды,
кто-то же вернется,
(или напомнит
тихо о былом),
а в чашке чай
"нетронутая осень",
где мы бродили
эту жизнь вдвоем...

2011

Україною їду і душить
мене суміш сліз і туги,
бо все бачу нещасні душі,
як і я,що мовчать навкруги.
Всю довкола нові хазяї
розділили землю мою:
зранку встану ,як сонце засяє -
і уже на чужій стою.
Що ти робиш ,мій добрий народе -
все батрачиш ,як і раніш?
Як раніш будуть нас пороти,
неслухняних .Вганяти ніж -
хто говорить багато .Будуть
купувать нас за гречки кіло,
в демократію гратись -люди,
ну невже буде так,як було?!
Будем старанно і надалі
їх від себе охоронять -
ешелони зерна і сталі
розкрадають то кум ,то зять,
що залишиться - посадівці
розтягають і СБУ…
А народ…а народ ,що вівці
і життя його-так…б/у .
Україно моя ,прокиньсь
від парів алкогольного смраду !
Прожени розжирілих киць,
що з`їдають мою зарплату
за один обід у кафе,
серед вбогості ставлять палаци,
демонструють свої "лаве"
і цинізм-це усе баласти,
паразити в тілі твоїм.
Поспішай їх кудись подіти -
хай вже ми наслужились їм,
так у нас ще зростають діти!
Від Карпат до дніпровських степів,
від Полісся до самого Криму -
скільки вже наш народ стерпів
і змовчав ,але нескоримо
дух свободи в ньому живе.
Прийде час -і повірте ,браття:
знов зародиться слово нове,
загориться нове багаття -
що чистилище для панів,
за обманні надії народні.
І не спинять праведний гнів
ті ,хто ссуть нашу кров сьогодні!
2011 p

В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім
По алеях озорених пливете, наче море Ви…
Ваша сукня мудрована, Ваша тальма невкорена,
А стежа візерунчасто тихим листям огорнена –
Як павучими лапами, як вруном ягуаровим.

Для панянки тендітної кожна нічка невістина…
Перелюби і пестощі Вам на долі написані…
В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім –
Ви така рафінована, наче з мармуру різьблена….
Та кого в залицяльники? І чи знайдеться пара Вам?

Ніжки в коцик закутайте, в дорогий, ягуаровий,
В ландолеті бензиновім умостившись зі зручністю,
Ви довіртеся хлопчику в макінтоші блискучому,
Затуліть йому віченьки пеленою вельбучною,
Шелевінням муаровим, шелевінням муаровим!..

__________________________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом
По аллее олуненной Вы проходите морево...
Ваше платье изысканно, Ваша тальма лазорева,
А дорожка песочная от листвы разузорена —
Точно лапы паучные, точно мех ягуаровый.

Для утонченной женщины ночь всегда новобрачная...
Упоенье любовное Вам судьбой предназначено...
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом —
Вы такая эстетная, Вы такая изящная...
Но кого же в любовники? и найдется ли пара Вам?

Ножки пледом закутайте дорогим, ягуаровым,
И, садясь комфортабельно в ландолете бензиновом,
Жизнь доверьте Вы мальчику в макинтоше резиновом,
И закройте глаза ему Вашим платьем жасминовым —
Шумным платьем муаровым, шумным платьем муаровым!..

старый мим в любимом немом кино –
он сегодня горький алкаш-скрипач –
как покажет рожицу – да, смешно,
а посмотрит пристально – ну, хоть плачь.

так и ходят за руки смех_печаль,
и в гнезде заоблачном спят дожди,
и с улыбкой нежною палача
кто-то ждёт в обещанном впереди.

2012

Я температурила тобою:
розливався спогадом озноб,
серце кровоточило любов’ю,
а здоровий глузд термосив: «стоп».
Я хворіла зовсім недоречі,
так немов сезонним ГРВІ.
Гарячкові стани холоднечі
рани зарубцьовують живі.
Відболів тобою кожен дотик
холоду пронизливого, спек…
Та для серця час – антибіотик.
А рубець? – Побічний лиш ефект.

рішення на монетці
два близнюки-орли
бій стоджерельний серця
світло на світ пролив

як подається тиша
то роздається скрип
ноти пружинні кришить
ними частує риб

праісторичну чутку
з царства проглядних шиб
шторний приплив на лутках
простір кімнат зашив

ось воно перехрестя
переплітання ніг
ти вже не перервешся
в’юнитись по мені

дикістю орхідеї
проливнем голосних
вкриті твої недеї
в жала медуз губних

те що дзвінке на дотик
ковзає і пала
і виростає в опік
в рай над_лляний тепла

ми ще малюєм сходи
і затираєм їх
ми ще без прав на подих
і без його країв

вище немає стелі
‘ви’ ще не звикло з ‘ти’
висохне ніч в оселі
в прихистку наготи

легко та обережно
ми у колисці тіл
ділимось на безмежність
всесвітом нам постіль

у колисанці пружній
нас пориває шквал
ніжність на двох і мужність
пломінь в очах і шал

21 Березня 2012