Коли не втрима ближнього плече,
Кінь приліта, що виріс із Горгони.
За гони від вагонів і речей
Вірш заяскріє - скороспілий сонях.

Не зрань пелюстя і не мрій про чин,
Пегаса не скеруй у Злоби вилом,
Коли над хмаровинням ночі мчиш,
Встеляючи стежу зірковим пилом.

Летиш у схов нетлінних перлів, рим.
Ось по долоні срібній - ватні кроки...

Ти ще не зірка - тихий пілігрим,
Який утратив сон і віру в спокій.





2007-2012
Пегас виріс із тулуба Медузи Горгони,
голову їй відсік Персей.

Ватний слово є в академ. словнику.)

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

Де її знайти, скажи-но, точку оту,
крапку оту золоту
на шальках долі,
що поволі розхитується над прірвою,
де паролі, і явки, і навіть квіти у горщиках
білою ниткою та лівою рукою шиті…
Шива багаторукий із синьою шиєю
дивиться в небо біле,
зерном і снігами засіяне,
ворон рахує…
Не згадує всує,
по складах не повторює,
не перекочує в роті, ніби дитячу «Дюшеску»,
довге ім'я
і короткий спогад
про розшарпану ниточку слідів чорної білки
на чернетці нашої зими...

Твій друг не знайомить
З батьками кохану.
І носить навиворіт
Синю сорочку.
Життя із долоні
Бере по шматочку.
Твій друг любить каву
Гірку бездоганну.

А ввечері тихо
Крадеться навшпиньки
Крізь площі і сквери
Безсонного міста
В жадані обійми –
Ясні променисті.
Твій друг до безтями
Закоханий в Жінку.
15.01.2012

*
Чашечку накрив
Блюдечком дарованим.
Чай дозрів. Прийдеш?

попри вітри колючі бите скло під ногами
я народилась щасливою –донька дружина і мама
із вечора первородного що на фіалках зітканий
ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
вижила стала сильна –стала трояндовим літом
стала зеленим степом - по венах терновий вітер

перша любов і друга - третя – як згусток карий
карта упала народження як передзвін по храмах
синьо було і соромно –сина казали –покинь
сестри родильні радили – син що не говорив

щастя було ступати з білим згортком по місту
дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
радість лягала на плечі а сила текла у груди
буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
брязкальця сину правив і заколисував морем
щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

стала уся весняна впевнена кожним поранком
Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
він витирав сім слізок та цілував долоньки
палець його грудневий міцно стискає донька

хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
я йому найвірніша постмодерністська мавка
з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи

Пам`яті загиблих на підводному човні,
«Курськ» присвячується...

Лист перший (в день загибелі)

Вода, пісок чи, може, глина
Вони тепер мене поглинуть
На цілу вічність.
Боже мій! Я жить хотів,
Та не зумів...
Я довго вірив, довго вірив,
Страждав, надіявся і мріяв,
Як повертатимусь додому...
Та раптом зрозумів: нікому
Ми не потрібні. І в пітьмі
Я засинав... І в тому сні
Я бачив сина, небо, землю!
Тебе кохана. Я не стерплю
На тому світі зла такого!
Про нас забули?! Ні, списали!
А ми тоді того не знали...
І довго вірили й чекали...

А нас тоді уже списали...


Лист другий (в день підняття тіл з дна)

Вже не живу, тепер я точно мертвий.
Це так нестерпно мила, так нестерпно...
Вже не живий, додому не поверну,
Де місце є для моряка? Таверни
Знайти на можу для душі...
То, може, ти знайдеш на цвинтарі
Місцинку на самісінькій горі,
Де сухо геть,
Нема води ні краплі!
Тоді, я вірю, наче раптом,
Підніметься душа із глибини,
Але, моя ріднесенька, зніми
Із себе чорне плаття безнадії.
Бо в ньому гасне й ця остання мрія,
І одягни найкращі свої шати,
Щоб не змогли в тобі вдови пізнати!
Помолимось тихенько – ти і я –,
Щоб відійшла на небеса душа моя...

Оголює серце зізнання
відливом у срібній стихії.
Зневоднене дно потаємне розкриє
в безмежно розгорненім стані.

У голосі спраглому хвилі
танцюють зі словом химерно.
В кришталь атмосфери таємне поверне.
Там зайві прикраси безсилі.

Чи зліт, чи падіння нівроку?
Попереду десь - невідомість...
Свободи політ або вирок натомість
опісля наступного кроку?

(2009 р.)

Відчиняються, як двері,
день і ніч наступних серій:
"Хто останній в черзі?" - промовчать.
Чорно-білий кадр бажання
об'єднав їх панування
у добу - цілком єдину стать.

І народжуються з неї
чи не всі, бува, ідеї,
і існують далі як сюжет.
Є мета: без прейскуранта
незалежно від таланту
свій тримати у руках букет.

Серіал триває й досі.
"Хто останній в черзі?" зовсім
не цікавить чорно-білий біль.
На майданчику для стрічки
у доби немає звички
шкодувати втрати через хміль.


17.01.2012

Я тільки кома

в реченні життя.

А ще є текст:

мені він не відомий.

Я проживаю день.

Мені знаходять місце -

і ти хоч трісни!

Або поставлять

зовсім не туди -

все в Божій Волі

та в руках людини,

яка ПРИ СИЛІ

2012,січень

Ех, себе би показати,
творчість людям дарувати!
Наварю-но я борщу!
Вас, друзяки, пригощу!
В ньому маса компонентів
і мистецьких елементів!
Скільки є в мені добра!
Є й каструля в піввідра.
Є де й чисту воду взяти.
(Із джерел душі черпати.)
Де ж це тут вогонь горить?
Серце он палахкотить!
Забалакаю віршами
і займуся овочами.
Розпочну я з бурячка
й затанцюю гопачка.
Нашаткую капустину
і в фантазії полину.
І квасолі покладу.
В Інтернета зазирну.
Ще й наріжу картоплинку.
І сплакну під цибулинку.
Всі продукти – перший сорт.
Намалюю натюрморт.
Вкину перцю і томата –
буде гостро, та без мата.
Є і морква і часник.
Я – серйозний жартівник.
Вкину м’яса шмат дебелий
і задумаю новелу.
Не забути б піну зняти
й гарну пісню заспівати.
Наше де не пропадало –
є старе в архівах сало!
Із лаврового вінка
виділю два-три листка.
Вкину під кінець зажарки.
Із полиць дістану чарки.
Перед тим, як знять з вогню,
оковитої наллю.
Я насиплю борщ в тарілки
й хряпну зо сто грам горілки.
Я шедевр створити зміг.
Все ж додам останній штрих.
Буде зовсім непогано
в борщ покласти ще й сметану.
- - - - - - - - -
Що ж ви, братці, не йдете?!
Знов самому їсти все?
Знов я сам один нап’юся?
Знов, старенький, зажурюся?
Що ж! Гидуєте моїм?!
В самотині борщ свій з’їм!
- - - - - - - - - - -
P.S.
Борщ вчорашній теж нічого.
Загляніть, як буде змога!..

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

З гілки горобини
сніг -- торкнувши -- зрушу…
Ти – замерз у руки.
Я замерзла – в душу.

Вік любити -- годі,
вічність – не примушу…
Ти – згубив кохання.
Я втрачаю – душу.

Білий сон алеї
сміхом слів порушу…
Ти – ховаєш очі.
Я ховаю – душу.

Виправдань холодних
слухати не мушу…
Ти – рятуєш совість.
Я рятую – душу.

2002(2012)

Боялася і хвиль, і самоти...
Із пірсу знад – у віртуальне море!
Шукаю екзотичні острови,
Плоди прозорі…

Акули ошкіряються... Пливу
В обійми сонця – і міцні, й гарячі.
З собою – у оточенні акул –
Гра в м`ячик.




2007-2012

Я руки зупиню в даремних клопотах,
припну занадто сильні хвилювання,
щоб не було у страху мого здобичі,
коли він знов влаштує полювання,

Вчорашній день моїх вагань
палахкотить вогнем змагань,
болючих нам, вірніше-наболілих...
А раду попелищу дати хто зуміє?

Не ти й не я...
В невмілих руки не болять...

2010

в грудях розлилося тепло
сонце схолодніло за хмарами
шубки сніжні дерева одягли
зимностало...
2012р.

Чи день, чи ніч - сліпому не важливо,
Бо темний будь - який життя уривок.
Коли видючий світло оминає
І в темінь йде, - незрозуміле диво.

16.01.12.

Доспівають яблуні в саду…

Я сюди вже більше не прийду.

І, мабуть, і через десять років

Я згадаю, як червонощокі

Обпадали, перебиті градом…

Може, ми були тоді і раді

З’їсти впале сонечко на землю…

Та для мене стало одкровенням,

Справжнім чудом пізнання природи…

… І як соромно тримати біля рота

Згусток сонця, справжнє чудо світу –

Яблучко, що градом перебите.

2005

\Із глибин мого серця/

Матусю, моя найрідніша людино,
Пробач щоденний щем прожитого буття,
Пробач за сльози всі,
що є і було вже пролито,
Спасибі за безцінний дар мого життя.
Спасибі за твою любов і ласку,
Щодня даровану мені,
І ніжного дитинства казку,
Що тихо промайнула вдалині.
Пробач мені душі страждання,
І цей пекучий серця біль,
Що назавжди залишив у волоссі,
Сивин печально невигойну заметіль.
P.S. Моя глибока безмежна вдячність лине також до бабусі Євгенії, яка допомагає мені все життя.
25.07.2011

КОЛИ ПОМИРАЮТЬ ГЕРОЇ

Коли помирають герої –
Їх Янгол відносить на сво́му крилі
До Бога в обитель, у тихі покої,
Де більше немає горнила борні.

Коли відлітають у небо герої –
Їм гори вклоняють верхівки свої́
І плачуть дощі, їх освячують зорі,
Їм вірні нащадки складають пісні.

Коли йдуть у вічність майбутню герої –
Народжує смерть їх проміння у млі
І зрощує гідні звитяг нові долі,
І силу народу, і велич землі.

Павло Гай-Нижник
16 січня 2012 р.

Сіре місто в пустелі, крамниця кульгавого бога.
Запилюжені зорі – в зіницях розбитих вітрин.
Продається усе: сон-трава і широка дорога,
сірий спокій нудьги і барвисті вітри перемін.

“Скільки коштує сон про далеку й незнану країну?
Дзбан старого вина – щоб наповнити сенсом буття?
Свічка чорного воску? душа? досконала людина?
Сірий в яблуках кінь – і забуте в трамваї дитя?”

На руїнах лісів – кам’яниці, церкви та кіоски.
Тіні вбитих озер і закута у камінь ріка.
“Постеліть килими на слизькому від крові помості!
Вирлоокий Підкова учитиме Смерть гопака!”

Чорний пес Кайзервальд стереже твої площі й собори,
кості княжого замку – на схилах крутої гори.
На майдані – король на коні воронім, чорний ворон!
Божа Мати в сльозах на розхресті забутих доріг.

Така нудьга,
Міліє кров у венах.
Ой, зимо-зимо,
Де твоя погорда?!
Де вдача шала,
Мов юга скажена,
Де незалежність
З висотою фьордів?

Хіба ж це ти? –
Смиренна, спину хилиш,
Впокорена,
У бік ховаєш вічі.
Піди в танок,
Завій у повну силу! –
Хай іскри-зорі
Дзвінко креше січень.

Щоб аж гуло,
Стогнало, вило гнівно!
А ти танцюй,
танцюй розраду, сестро.
Тримай поставу.
І тобі у рівні
Лише той дуб,
Що підпирає всесвіт.

Недосяжнá,
нескорена, незборна,
У пристрасті снігів
палка й гаряча!
А ту сльозливу,
весняну безвольність… –
Такі жінки ми…
Я тобі пробачу.

Чорний ангел, як тебе зустріли,
ті з вигнанців, що блукали тут?
Ти не знав, бо був ще вчора білим,
що безодня має висоту.
І нема контрастів проти ночі,
стерлися вони й поміж людей.
Чорний ангел. Чорнота замучить.
Він бунтар, але не фарисей.
Падав у безодню, як у небо,
де межа, нікому не сказав.
Чорний ангел. Тільки біла в тебе
на щоці виблискує сльоза...

Сніг повітря пропалював, лип до вогню,
на бервенні хвилини розколював;
мов замерзлу змію, задубілу ріллю
кам’яний морозяка напорював,

на шарлатову ляду криниці лягав
майже сніг, майже біль перероджений;
спав на вилицях степу марний вовцюган,
занімілий від пострілу; кождий мій

переповнений рух на триремі – топивсь,
уповільнювавсь безумом бачення;
задубілих сердець жага линула ввись,
і скрипів гаманець, грішми змащений;

як ікони завішені брали чорти,
жаско кИдали їх у запАдину,
в сновидіннях засилені сни мерзлоти,
корогви й корови затуманені, –

мені сниться прокляття вже третю добу –
як в шинку хтось дитину опАлубив,
як у сукні весільній лежиш у гробу,
як ти вмерла і я поховав тебе…

Не знало Я до зрілості, ким є,
Аж поки з неба не долинув Голос.
Це він шептав художнику Верне:
– Дивись на море штормове зі щогли…
Він підіймав Башкирцеву Марі:
– Згоряючи, із пензлем – до Вершини!
Цей Голос відбирає супокій.
Він чутний відчайдухові щоднини.

Даремно вуха воском залила,
Фігурним льодом холодила скроні...
Цей Голос тік сріблясто, мов Сула.
Він живодайний, ніби сонця промінь!

Цей вогнеликий глашатай сторіч –
Понад узгір`ям, долом, океаном –
Веде і зрячих, і сліпців крізь ніч…
І на олтар вкладає – без осанни.




2007-2012

Марія Башкирцева -
французька художниця українського походження.
Пішла у Вічність у 24 роки.

Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми,
та рух молекул
не знає втоми:
і я прийшла,
і ти прийшов –
порвали аркуш –
наклали шов.
Рубця не видно –
хірург мастак!
Чи так було?
Та, певно, так...
На аркуші крапку
поставила я,
а ти написав:
“Кохана моя”.
А хто – кохана,
не сказав,
і я закреслила –
щоб знав, щоб знав!
Я мрію малюю
про щастя своє,
а в тебе інший
малюнок є.
Не вистачить місця
тут нам обом,
і серце моє –
колобком, колобком...
Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми, –
тепер він чорний –
ходімо додому.


2007

Така безрадісна свобода,
Не знаєш, притулити як,
Свої нескошені бажання
Повішені колись на гак…
прийдешніх буднів.
І, здавалось,
що все уляжеться колись.

Про все,
що без тебе́́ не складалось,
Ти з собою не діливсь.

Та пережите -- це конверти
Ще не прочитаних листів,
Осмислених в душевній тиші
На ненаспіваний мотив.

Адрес забутих і затертих
на тлі незвершеного...––
Зась.

До себе будеш на півчверті,
Те ще не втямиш, де твій час.
7.12.2011

Люди стомлені їдуть в маршрутці:
Хто читає, хто дума своє…
І раптом –– на небі хмари,
Ніби східці в небесне фойє.

А за хмарами –– ніжна пустеля,
Кольору шовковиці з молоком.
І такі причепурені барви,
І малюнок їх –– справжній фантом.

І така несподівана тиша,
Мов недавно грози й не було:
«Із поверненням, вранішня втіхо!»
Мов мальоване ретро-кіно…

Хтось примирливо поглядом пише,
бо щось мантить вдивитись
в це тло.
Мов магнітить пройти стежками,
Де б душі так природно було.

Це, мов справжня жива огранка,
Мов пелюсток вишневий цвіт...
І така ця легка вишиванка
із прозорих пухнастих віт.

20.08.2010

Сьогодні день – немов картинка:
з минулих, ще студентських, днів.
Не ті обставини й сторінки
ведуть до творчості мотив.

Чим би пожертвувати мала,
Щоб досягти своїх глибин?
Щоб ти вчорашньою не стала,
Щоб зрозуміла крок один
породжує зв‘язки нерушні,
вони тримаються тебе...

І незворушно-простодушні
вже тіні звершенність пряде...

Ти не гордись своїм здобутком,
На порох розітре життя
Його з чиїмсь незрушним смутком,
І проживеш, немов небудьком.
З чужим обличчям каяття.
7.12. 2011

ЖОВТЕНЬ. БЕЗДОМНЕ КОШЕНЯ.

Ану геть, облізлий псюро Бобку!
Знов ліг на кицьчину коробку.
Воно живе тут, супостате!
Це ж її хата!

ЛИСТОПАД. ГОЛОД НЕ ТІТКА.

А ти диви на ту маленьку забіяку -
замордувало здоровезного щуряку!
То ж треба так зуміти.
О Господи! Куди її подіти?

ГРУДЕНЬ. ЛАГІДНЕ ТЕЛЯТКО ДВОХ КОРІВОК ССЕ.

- Де ти, кицю, ночувала?
- У дівчат на білих простин-я-в.
- А сніданок де ти мала?
- У сусідів надурн-я-в.
- А обідати де будеш на цей раз?
- Н-я-в! Може, у вас?

СІЧЕНЬ.НОЧІ.

Давно не знали ми такої тиші
довгими зимовими ночами.
Відколи киця з нами -
вже не шкребуться миші.

КВІТЕНЬ. КИЦЯ.

Хвостом крутить – « строит глазки»…
Хоче ласки.
А замість мишок – хто б хотів
на стриху* вибрики котів?

ТРАВЕНЬ. КОЦУР.

Немає добре так нікому,
як жирному котові тому…
Розлягся на грядках байдужо,
на сонці гріє своє пузо.

ЧЕРВЕНЬ. КОТЕНЯТА..

Двоє рябеньких котенят -
прудких, дряпучих чортенят…
Старого мучили кота.
Ото вже було… Сміхота!

*стрих - горище.
2002

Кволими зорями ледве освітлена
В тиші купається ніч.
Тіні снують між дерев непомітливо
Вздовж крутосхилів узбіч.
Вітер обличчя обдмухує холодом,
Сіється бідно сніжком.
Лід на шляху то виблискує золотом,
То потьмянілим сріблом.
Мерзла земля покарбована кригою
Всюди на тисячу верст.
Чом же по ній не іду я, а бігаю
Нині самотній, як перст?
Чим це узимку отак наполоханий,
Що не сидиться в теплі?
Чом почуваюся гостем непроханим
Я між людей на землі?..
Певно, небажане зараз видумую
Сам у нічній глушині –
Радо зустріли мене друзі в Умані,
Ждуть і тепер в Ірпені.
І відчуваю любов їх, і бачу я
Зустрічей тих позитив.
Дружбою щедро зігрітий гарячою,
Смуток в уяві створив.

14.01.12

біситись не треба –я пускаю веселі бісики
і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
сніжна феєрія крутить над горами Лисими
лиси хвостами змітають усе давно переписане
повінь очей зелених – як заметіль пера

пудра цукрова снігу під ноги ляга перехожим
як же його чекали – аж зірка упала нам
була вона також жінка і сяяла переможно
ковзаючись на підборах у суєті замороженій
хотілось вогню від каміну і щоб не була одна

хотілося щастя –на дотик м’якого і ніжного
як котики березневі – до котиків ще гай-гай
тулились щоками до чогось нарешті сніжного
кліпали віями і нам розквітали підсніжники
земля без любові не варта ребра що створило рай

і спати і прокидатися – тілами переплітатися
так щоб цілунків феєрію твоїх тамувала зівота
лаймові нотки свята на килимі білім бавились
руки сплітали в замки і нове писали правило
там де повітря пахло миром і панакотою

там сніг. Хай присняться олЕні
чи Олені. знов неповторність
ми юні, ми вічнозелені
вигадуєм нашу аморфність

життя – недописана шпора
думки – кісточки в апельсині
ця молодість все переборе
страждаємо-отже людина

хтось кидав цигарку додолу
а сніг тільки думав-«не вбийте»
цю молодість-сонну і кволу
згадаєш-і будеш любити

2012

На пір’ї сизобоких снів
стрічали посміхи чеширські?
Бурундуків пасами слів
віщали радощі йоркширські

Польоту птиць авгурів рух,
нутряний – черевом червлений
Пештак печінки – жінки гук,
пекельний, маревом Мадлени.

Прокляття шлейфом снило тло
патерналізму симулякрів:
Іван, Лука, Матвій, Марко –
Благої вісті сизих знаків

Голубки… зламане крило.
Олжа шанується, рейвах!
Черевані в смолі, їдло –
У лаври нині чин - Maybach!

Торкнутися просто твоєї руки,
Відчути як пахне волосся,
І палко губами припасть до щоки,
І все розуміть в безголоссі.

В обіймах тримати тебе назавжди,
І навіть боятись дихнути,
Щоби не змінити усе навкруги,
Й моментом оцим надихнутись.

2011

На небі повний місяць сяє,
І зорі всі у мене за вікном.
Вони далеко і неначе грають,
Коли мерехкотять усі та в унісон.

Так і кохання між людьми буває,
Долає відстані, хоч де б ми не були.
Ти головне будь зіркою, що сяє,
І теплим променем допомагай мені.

Кохання не можливо описати,
Воно живе в середині, в мені.
Воно допомагає жить і працювати,
І надихає творчо, наче уві сні.

2011

Сидіти поруч, очі в очі,
Не помічати все навкруг,
Лиш відчувати теплий дотик,
І ніжний поцілунок губ.

І просто взяти руку в руку,
Де є безмежна тишина,
І розмовляти серця стуком,
Що заміняє нам слова.

Оце, напевно, є кохання,
Яке не хочеться втрачать,
І хто відчув таке бажання,
Той може гори підіймать.

2011

І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Музо, повідай мені про милого сина Гермеса.

Він, козлоногий, дворогий і шумолюбний, в лісистих

Хащах блукає, йдучи услід хороводним німфам,

Що по верхівках стрімчастих скель безстрашно ступають,

Кличучи Пана, пастушого бога з кошлатим волоссям,

Що у його володінні – пагорбів сніжні верхів’я,

Маківки дальніх гір, а ще кам’янисті бескети.

Бог цей мандрує повсюди поміж кущів непрохідних,

То він, буває, піддасться на поваб повільних потоків,

То він, буває, заходить на скелі стрімкі і урвисті,

На щонайвищі шпилі, ізвідки всі видно отари.

Часто він мчить поміж урвищ, що ясно сіяють на сонці,

Часто в дібровах гірських він диких впольовує звірів,

Бог гострозорий. А ввечері, ледве вернувшись із ловів,

Грає пронизливо й гарно на очеретяній флейті.

Жодна пташка у співі Пана не перевершить,

Навіть ота, що напровесні на різнобарвних пелюстках

Сидячи, скарги свої виливає у пісні солодкій.

Разом із Паном збираються німфи чистоголосі

Біля струмка темноводого спритні водити танці,

А на гірських верхів’ях плаче у відповідь Ехо.

Бог же танцює повсюди: то скочить посеред гурту,

Зграбний у русі. З рисі накидка у нього на плечах

Темно-коричнева. Співи солодкі йому до душі

На трав’янистому лузі, де крокуси і гіацинти

Пахнуть приємно і квітнуть у травах м’яких упереміш.

Славлять блаженних богів і висоти святого Олімпу,

З-поміж усіх обираючи часто швидкого Гермеса:

Згадують, як він вісником служить богам несмертельним,

Як ув Аркадію многоджерельну, матір отарам,

Він завітав, де шанують його як бога Кілени.

Там він, хоч будучи богом, стада доглядав густошерсті

Смертному мужеві, адже жага пойняла його сильна

Доньку довговолосу Дріопса узять за дружину.

Пишне весілля зіграли – жона народила в палатах

Богові любого сина, що зразу був дивний із виду:

Був козлоногий, дворогий, охочий до шуму і сміху.

Геть утекла годувальниця, вгледівши ледве дитину

Із бородатим лицем, що суворо дивилось на неї.

Щедрий на поміч Гермес, на руки сина узявши,

Радісний духом став несказанно. Тож вирушив швидко

До олімпійських осель несмертельних богів, загорнувши

Сина турботливо в хутро пухнасте із зайця гірського.

Поруч із Зевсом його посадив і святими богами.

Сина він їм показав, і сподобався він несмертельним,

Та найприхильнішим з-поміж усіх був до чада Діоніс.

Паном ­його нарекли, бо усім він припав до вподоби.

Радуйся ж ти, о владарю, я в пісні до тебе молюся.

Зараз же пісню інакшу ладнаюся я заспівати.

Переклав Назарій Назаров

Піти туди, де ми ще не були
Бажання і відвага треба-
У тому краю будемо лиш ми,
Один із одним, просто неба!

Вирішуй, чи йдемо удвох
Чи мужність є у тебе-
Звести на виднокраях тих -
навпіл розділені колись-
цю землю й небо!

2008

И сказал Бог: да будет свет!
И сказал Бог: да будет твердь посреди воды...
И сказал Бог: да соберется вода,
которая под небом, в одно место...
И сказал Бог: да произрастит земля зелень...
И сказал Бог: да будут светила на тверди небесной...
И сказал Бог: да произведет вода пресмыкающихся...
И сказал Бог: да произведет земля душу живую по роду ее...
И сказал Бог: сотворим человека по образу Нашему...
2012г.

серце б'ється в шаленому леті
хоче слід лишити на зимовому сонці.
я б може й стала залізною леді,
та хіба це я буду, якщо без емоцій?
оченята зі сторони в сторону бігають,
когось гріють, комусь за пазуху сипнуть снігу.
я б ще могла стати серйозною і терпеливою,
але хто буду я без свого пустосміху?
голосна завжди і поспішаюча,
без пов'язки на збитім коліні.
я б ще встигла щось створити вражаюче,
але куди ж я без своєї ліні?
вибач, братику, так вже сталося.
я є та, хто я є і тут уже не додати.
в моїй маленькій реальності все якось купи трималося
і не настав ще той час, щоб її розбирати.

діряві ночви ночі ллють дощем…
тривожна тиша шурхотить хрущем…
шалене коло місяця довкола
струмить неспокій скрипкою Нікколо…
ніколи я до тебе не вернусь –
у ночі свідченням зароку заручусь…
пручається гнучке фантомне тіло
в твоїх обіймах –
літо пролетіло…
знекровленою мумією – мрія…
ні пам’яті ні снів – лоботомія…
лібрето літа переписане зимою…
мелодія лишилася зі мною
нечутна за банальностями зрад…
Єдинорога сплавив конокрад
на бойню –
у місцевому шинку
криваву шинку подають в соку…

… я сонна риба у лабетах льоду…
природа загартовує породу…

Вечір.Рука в руці.
Тихе мовчання слів.
Теплі слова-промінці
Серцем сказать зумів.

Погляд - не погляд - зойк,
Й серце скака з грудей.
Вечір за рогом змовк,
Вивільнивсь від людей.

Зорі мигтять вгорі
Блискітками очей.
Двоє аж до зорі
П'ють глибину ночей.
2011.

Вечір. Холонуть зорі.
Напосіда мороз.
В чистім небеснім морі
Дивний якийсь прогноз.

Місяць сховавсь в тумані,
Кола довкруж вогнем.
Хто ж планував обмани?
Як ми тепер живем?!

Змовкла синиця знову.
Вдень же співала як.
Сплутує ніч розмову,
Шле Ведмедиця знак.

Човном кружляє кухлик
В хмарах густих небес.
Небо від хмар розпухло
Й впало в сугроби плес.
2011.

*

Перший морозець
нагадав мені, аби
у тепло ховавсь.

Нагло не украдена Аїдом,
Кербером не рвана у путі,
жінко на вершині піраміди,
поклонися власній наготі.
Ти – комета, полум’я і трунок,
зорями розкрилена жага.
Плід життя рятує твій цілунок,
вічносте в сипучих берегах.
Сяйво сміху , зблиски у дзеркалах -
хто такій не вибарвить поріг?

Тільки б піраміда не упала
виродкам обрамленим до ніг...
2012р.

Художник Саландяк Я.

Упала береза. Камінь заплакав.
Загинув десь в горах останній вівчар.
Голос трембіти світ перелякав...
Ой, що це за диво?! Ой, що це за чар?!

Холодно стало відразу на світі,
Сум пустує по голих верхах.
Симфонію смерті грають трембіти,
Вечір приносить з собою лиш страх.

По темних дібровах вітер кочує
І голос Марічки, що кличе: «Іва-а-а!»
На жаль, вже запізно, Іван не почує,
Бо віру втратив назавжди в слова.

Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.

Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..

Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.

Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.

Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.

Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.

А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.

Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.

Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.

Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.

Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...

Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звірю,
Що не звернув з мисливської тропи.