Терористи агресивні,
наступання на граблі,
євро, долари і гривні,
фунти, єни і рублі,
євро-вікна, євро-двері,
євро-сходи, євро-дах,
зрушення в кредитній сфері,
профсоюзи і соц.страх –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Мікро- й макро-паразити,
щеплення і УЗД,
рак, склероз і гепатити,
ГРЗ і МРТ,
глобалісти, президенти,
і «ГАЗПРОМ», і «НАФТОГАЗ»,
дивіденди і проценти,
і «на чорний день запас» –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!


Недолугії закони,
«блат», хабар, «наїзд», «відкат»,
«фєня», мат, манери зони,
гей, народний депутат,
телебачення бездумне,
FM-радіо нудне,
старі пісні про розумне,
нові пісні про дурне –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Греет руки крепкий кофе
С горечью разлуки,
В небе снега- просто рай,
Сыплет прямо в руки.

Все кругом белым- бело
Это - наши муки,
Что пришло, а что ушло
В этот миг разлуки.

Выпей ты моей печали-
Будет все как прежде
Только снег наш не растает-
Вестник прошлой встречи.

Говорил- хотел как лучше,
Вышло так нелепо,
Ты прости меня когда- то,
Я тебя услышу.

Жалость давит сильно душу,
Я одна не справлюсь,
Не с тобою- не хочу я,
А с тобой- заплачу.

Небо тонет в снежный холод,
Там, вдали- твой облик,
Там ты - мой, а здесь, как прежде,
Только горький кофе...

Здається: мудрий шлях торує до висот,
А низиною колуває ідіот.
Насправді, йдуть вони оба до краю,
Де гасне зір, холоне кров і гине плоть .

17.01.12.

Святковий дзвін: дзелень-дзелень...
І пробудив зимовий день.

***********************
Зимово – одяглись двори,
Зимова – радість в дітвори,
Зимовий – настрій у душі,
Зимові – пишуться вірші.
***********************

І , мабуть, це невипадково,
Бо у Зими тепер – зимово…


16.01.12.

спить Аю-Даг...
ліг іній на дуби...
самотній слід завів мене до моря...
ридає море…
а за ким? за ким?..

Природа - дивовижні рухи краси,
Вони дарують любов завжди.
Хід її величний кожного дня.
Дванадцять місяців у році,
Двадцять чотирі дні - відпустка моя,
Вони рікою насолоди, бринять як казка.
2012р.

У наші дні товаришів поступливість породжує,
а правда лиш ненависть.
Теренцій (183-158 рр. до н.е.)




Іду в півтінь. Під сонцем в’яну я,
Бо роздала зонти і опахала.
Бурчать оті, хто радо їх узяв:
– Троюдиш очі, червінькова крале...
– Пос…туплива… – кахикає Горіх…
Цвіркун чиргикає Морквині скерцо…
Подумала: в зела – короткий вік,
Цвістиму і яскраво, і відверто.

Па-па! – махнула квіточкам отим,
Що насміхалися – з пелюстя барви.
Хай зазивають нагідок рудих…
Чи огірків…
Я – вольна Мальва!

Шовкові трави…
Груша. Погрібник.
Росту собі… Маля приносить мушлі.

Правдива я. Цей ґандж такий страшний,
Що із собою лиш дружити мушу.





2006-2012

А я ж бо не вернигора.
А гори – ач які!
Сніжинка я, од віхоли –
Цілунком до щоки.

Густа краплина сонечка –
Бурштиновий карат.
А ще – кохана донечка,
Гарніша од наяд.

А всі чекають велетня,
М’язистих ніг і рук.
Струна віолончелі я,
Натягнута на лук!

А на чолі не зіроньки –
Горить, мов сором, піт –
Не гори - ниці гіроньки,
Що гидко підступить!

І справа не у важелі,
Опори точка – є.
Дух, віршами наснажений,
Цих гір не визнає!

Й у слові з болю корчиться,
Бо що не говори,
А дуже-дуже хочеться
Достойної гори!

2012.

Зима довго тримає,
ніби ворожа облога.
Бузьки вертають додому,
присівши на змерзлі гілки.
Про вибори, війни, плітки
надокучливі радіосаги,
жебрацькі долоні монетку
прохають з моєї руки.
Небо згорає в чеканні
на проліски сині,
в саван загорнені
стовбури в сонних лісах.
Птах крихти збирає
малятам в гніздо тополине.
І тільки й весни -
що у теплих, горіхових снах...

Розсипало літо
промінці.
Кульбабки спалахують
на ріці.
Золотава злива
із небес.
Колоситься жито
і овес.
Мальовнича розкіш
на ланах.
Яблунева повінь
у садах.

вересень"11

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Мій сад сьогодні, мов магніт,
кристалів льоду наморозив, -
на кожній гілці, ніби цвіт, -
голчасті квіти. Я – в тривозі,
бо велич зимно-льодова
для мене й саду особлива, -
важка корона снігова
і сила в неї – нещаслива.
Мій світ, мов брость, чекав весни,
у саду також мрії схожі.
Зве ця пишнОта – спи, засни…
Радіють їй лиш перехожі.
Твій погляд – холодом мечів.
Квітучий жах – оскліло гілля.
Кого ти вгледіла вночі?
Яке наварено чар-зілля?
Я знаю – дзеркало зими…
Тобі у серце лід поцілив,
тому і «Ні». А як же «Ми»?
Невже, Амуре, сплутав стріли?
Мій світ сьогодні, мов магніт,
Кристали-голки наїжачив…
Зима кохання вбила цвіт.
А сад все спав. Йому пробачу.

16.01.2012

Біль найбільший поетів – їх діти:
крихти з криласу в пекло потрапили;
запроваджені жмихи; на звіди
ходить совість в минуле; мокравини,

чорториї; заглиблені зморшки
в крик прозрілий; поглухлі галявини;
як панщАнна робота, особше
рупить вибір душі; маслосвятити,

микуляти очима, мотузити,
навманяки меннЯти; з недомислу
просякати в самотність: гра в кУзьмірки?
Може досить Ісуса контосити?

залиштОвник на скрині – відбитий,
ржавий струмінь кривавить розгорнуто,
відціловані пуп’янки; в гриву
горобини заховую голову…

За що матерям такі муки,
в чужину виїжджають доньки і сини
в чужині виростають онуки.
хіба не так у нас цвітуть сади,
чи може не так сонце гріє?
там мова інша, звичай інший-
лише інколи вітер
з батьківщини завіє

17 1 2012
г Слободський

Коли не втрима ближнього плече,
Кінь приліта, що виріс із Горгони.
За гони від вагонів і речей
Вірш заяскріє - скороспілий сонях.

Не зрань пелюстя і не мрій про чин,
Пегаса не скеруй у Злоби вилом,
Коли над хмаровинням ночі мчиш,
Встеляючи стежу зірковим пилом.

Летиш у схов нетлінних перлів, рим.
Ось по долоні срібній - ватні кроки...

Ти ще не зірка - тихий пілігрим,
Який утратив сон і віру в спокій.





2007-2012
Пегас виріс із тулуба Медузи Горгони,
голову їй відсік Персей.

Ватний слово є в академ. словнику.)

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

Де її знайти, скажи-но, точку оту,
крапку оту золоту
на шальках долі,
що поволі розхитується над прірвою,
де паролі, і явки, і навіть квіти у горщиках
білою ниткою та лівою рукою шиті…
Шива багаторукий із синьою шиєю
дивиться в небо біле,
зерном і снігами засіяне,
ворон рахує…
Не згадує всує,
по складах не повторює,
не перекочує в роті, ніби дитячу «Дюшеску»,
довге ім'я
і короткий спогад
про розшарпану ниточку слідів чорної білки
на чернетці нашої зими...

Твій друг не знайомить
З батьками кохану.
І носить навиворіт
Синю сорочку.
Життя із долоні
Бере по шматочку.
Твій друг любить каву
Гірку бездоганну.

А ввечері тихо
Крадеться навшпиньки
Крізь площі і сквери
Безсонного міста
В жадані обійми –
Ясні променисті.
Твій друг до безтями
Закоханий в Жінку.
15.01.2012

*
Чашечку накрив
Блюдечком дарованим.
Чай дозрів. Прийдеш?

попри вітри колючі бите скло під ногами
я народилась щасливою –донька дружина і мама
із вечора первородного що на фіалках зітканий
ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
вижила стала сильна –стала трояндовим літом
стала зеленим степом - по венах терновий вітер

перша любов і друга - третя – як згусток карий
карта упала народження як передзвін по храмах
синьо було і соромно –сина казали –покинь
сестри родильні радили – син що не говорив

щастя було ступати з білим згортком по місту
дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
радість лягала на плечі а сила текла у груди
буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
брязкальця сину правив і заколисував морем
щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

стала уся весняна впевнена кожним поранком
Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
він витирав сім слізок та цілував долоньки
палець його грудневий міцно стискає донька

хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
я йому найвірніша постмодерністська мавка
з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи

Пам`яті загиблих на підводному човні,
«Курськ» присвячується...

Лист перший (в день загибелі)

Вода, пісок чи, може, глина
Вони тепер мене поглинуть
На цілу вічність.
Боже мій! Я жить хотів,
Та не зумів...
Я довго вірив, довго вірив,
Страждав, надіявся і мріяв,
Як повертатимусь додому...
Та раптом зрозумів: нікому
Ми не потрібні. І в пітьмі
Я засинав... І в тому сні
Я бачив сина, небо, землю!
Тебе кохана. Я не стерплю
На тому світі зла такого!
Про нас забули?! Ні, списали!
А ми тоді того не знали...
І довго вірили й чекали...

А нас тоді уже списали...


Лист другий (в день підняття тіл з дна)

Вже не живу, тепер я точно мертвий.
Це так нестерпно мила, так нестерпно...
Вже не живий, додому не поверну,
Де місце є для моряка? Таверни
Знайти на можу для душі...
То, може, ти знайдеш на цвинтарі
Місцинку на самісінькій горі,
Де сухо геть,
Нема води ні краплі!
Тоді, я вірю, наче раптом,
Підніметься душа із глибини,
Але, моя ріднесенька, зніми
Із себе чорне плаття безнадії.
Бо в ньому гасне й ця остання мрія,
І одягни найкращі свої шати,
Щоб не змогли в тобі вдови пізнати!
Помолимось тихенько – ти і я –,
Щоб відійшла на небеса душа моя...

Оголює серце зізнання
відливом у срібній стихії.
Зневоднене дно потаємне розкриє
в безмежно розгорненім стані.

У голосі спраглому хвилі
танцюють зі словом химерно.
В кришталь атмосфери таємне поверне.
Там зайві прикраси безсилі.

Чи зліт, чи падіння нівроку?
Попереду десь - невідомість...
Свободи політ або вирок натомість
опісля наступного кроку?

(2009 р.)

Відчиняються, як двері,
день і ніч наступних серій:
"Хто останній в черзі?" - промовчать.
Чорно-білий кадр бажання
об'єднав їх панування
у добу - цілком єдину стать.

І народжуються з неї
чи не всі, бува, ідеї,
і існують далі як сюжет.
Є мета: без прейскуранта
незалежно від таланту
свій тримати у руках букет.

Серіал триває й досі.
"Хто останній в черзі?" зовсім
не цікавить чорно-білий біль.
На майданчику для стрічки
у доби немає звички
шкодувати втрати через хміль.


17.01.2012

Я тільки кома

в реченні життя.

А ще є текст:

мені він не відомий.

Я проживаю день.

Мені знаходять місце -

і ти хоч трісни!

Або поставлять

зовсім не туди -

все в Божій Волі

та в руках людини,

яка ПРИ СИЛІ

2012,січень

Ех, себе би показати,
творчість людям дарувати!
Наварю-но я борщу!
Вас, друзяки, пригощу!
В ньому маса компонентів
і мистецьких елементів!
Скільки є в мені добра!
Є й каструля в піввідра.
Є де й чисту воду взяти.
(Із джерел душі черпати.)
Де ж це тут вогонь горить?
Серце он палахкотить!
Забалакаю віршами
і займуся овочами.
Розпочну я з бурячка
й затанцюю гопачка.
Нашаткую капустину
і в фантазії полину.
І квасолі покладу.
В Інтернета зазирну.
Ще й наріжу картоплинку.
І сплакну під цибулинку.
Всі продукти – перший сорт.
Намалюю натюрморт.
Вкину перцю і томата –
буде гостро, та без мата.
Є і морква і часник.
Я – серйозний жартівник.
Вкину м’яса шмат дебелий
і задумаю новелу.
Не забути б піну зняти
й гарну пісню заспівати.
Наше де не пропадало –
є старе в архівах сало!
Із лаврового вінка
виділю два-три листка.
Вкину під кінець зажарки.
Із полиць дістану чарки.
Перед тим, як знять з вогню,
оковитої наллю.
Я насиплю борщ в тарілки
й хряпну зо сто грам горілки.
Я шедевр створити зміг.
Все ж додам останній штрих.
Буде зовсім непогано
в борщ покласти ще й сметану.
- - - - - - - - -
Що ж ви, братці, не йдете?!
Знов самому їсти все?
Знов я сам один нап’юся?
Знов, старенький, зажурюся?
Що ж! Гидуєте моїм?!
В самотині борщ свій з’їм!
- - - - - - - - - - -
P.S.
Борщ вчорашній теж нічого.
Загляніть, як буде змога!..

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

З гілки горобини
сніг -- торкнувши -- зрушу…
Ти – замерз у руки.
Я замерзла – в душу.

Вік любити -- годі,
вічність – не примушу…
Ти – згубив кохання.
Я втрачаю – душу.

Білий сон алеї
сміхом слів порушу…
Ти – ховаєш очі.
Я ховаю – душу.

Виправдань холодних
слухати не мушу…
Ти – рятуєш совість.
Я рятую – душу.

2002(2012)

Боялася і хвиль, і самоти...
Із пірсу знад – у віртуальне море!
Шукаю екзотичні острови,
Плоди прозорі…

Акули ошкіряються... Пливу
В обійми сонця – і міцні, й гарячі.
З собою – у оточенні акул –
Гра в м`ячик.




2007-2012

Я руки зупиню в даремних клопотах,
припну занадто сильні хвилювання,
щоб не було у страху мого здобичі,
коли він знов влаштує полювання,

Вчорашній день моїх вагань
палахкотить вогнем змагань,
болючих нам, вірніше-наболілих...
А раду попелищу дати хто зуміє?

Не ти й не я...
В невмілих руки не болять...

2010

в грудях розлилося тепло
сонце схолодніло за хмарами
шубки сніжні дерева одягли
зимностало...
2012р.

Чи день, чи ніч - сліпому не важливо,
Бо темний будь - який життя уривок.
Коли видючий світло оминає
І в темінь йде, - незрозуміле диво.

16.01.12.

Доспівають яблуні в саду…

Я сюди вже більше не прийду.

І, мабуть, і через десять років

Я згадаю, як червонощокі

Обпадали, перебиті градом…

Може, ми були тоді і раді

З’їсти впале сонечко на землю…

Та для мене стало одкровенням,

Справжнім чудом пізнання природи…

… І як соромно тримати біля рота

Згусток сонця, справжнє чудо світу –

Яблучко, що градом перебите.

2005

\Із глибин мого серця/

Матусю, моя найрідніша людино,
Пробач щоденний щем прожитого буття,
Пробач за сльози всі,
що є і було вже пролито,
Спасибі за безцінний дар мого життя.
Спасибі за твою любов і ласку,
Щодня даровану мені,
І ніжного дитинства казку,
Що тихо промайнула вдалині.
Пробач мені душі страждання,
І цей пекучий серця біль,
Що назавжди залишив у волоссі,
Сивин печально невигойну заметіль.
P.S. Моя глибока безмежна вдячність лине також до бабусі Євгенії, яка допомагає мені все життя.
25.07.2011

КОЛИ ПОМИРАЮТЬ ГЕРОЇ

Коли помирають герої –
Їх Янгол відносить на сво́му крилі
До Бога в обитель, у тихі покої,
Де більше немає горнила борні.

Коли відлітають у небо герої –
Їм гори вклоняють верхівки свої́
І плачуть дощі, їх освячують зорі,
Їм вірні нащадки складають пісні.

Коли йдуть у вічність майбутню герої –
Народжує смерть їх проміння у млі
І зрощує гідні звитяг нові долі,
І силу народу, і велич землі.

Павло Гай-Нижник
16 січня 2012 р.

Сіре місто в пустелі, крамниця кульгавого бога.
Запилюжені зорі – в зіницях розбитих вітрин.
Продається усе: сон-трава і широка дорога,
сірий спокій нудьги і барвисті вітри перемін.

“Скільки коштує сон про далеку й незнану країну?
Дзбан старого вина – щоб наповнити сенсом буття?
Свічка чорного воску? душа? досконала людина?
Сірий в яблуках кінь – і забуте в трамваї дитя?”

На руїнах лісів – кам’яниці, церкви та кіоски.
Тіні вбитих озер і закута у камінь ріка.
“Постеліть килими на слизькому від крові помості!
Вирлоокий Підкова учитиме Смерть гопака!”

Чорний пес Кайзервальд стереже твої площі й собори,
кості княжого замку – на схилах крутої гори.
На майдані – король на коні воронім, чорний ворон!
Божа Мати в сльозах на розхресті забутих доріг.

Така нудьга,
Міліє кров у венах.
Ой, зимо-зимо,
Де твоя погорда?!
Де вдача шала,
Мов юга скажена,
Де незалежність
З висотою фьордів?

Хіба ж це ти? –
Смиренна, спину хилиш,
Впокорена,
У бік ховаєш вічі.
Піди в танок,
Завій у повну силу! –
Хай іскри-зорі
Дзвінко креше січень.

Щоб аж гуло,
Стогнало, вило гнівно!
А ти танцюй,
танцюй розраду, сестро.
Тримай поставу.
І тобі у рівні
Лише той дуб,
Що підпирає всесвіт.

Недосяжнá,
нескорена, незборна,
У пристрасті снігів
палка й гаряча!
А ту сльозливу,
весняну безвольність… –
Такі жінки ми…
Я тобі пробачу.

Чорний ангел, як тебе зустріли,
ті з вигнанців, що блукали тут?
Ти не знав, бо був ще вчора білим,
що безодня має висоту.
І нема контрастів проти ночі,
стерлися вони й поміж людей.
Чорний ангел. Чорнота замучить.
Він бунтар, але не фарисей.
Падав у безодню, як у небо,
де межа, нікому не сказав.
Чорний ангел. Тільки біла в тебе
на щоці виблискує сльоза...

Сніг повітря пропалював, лип до вогню,
на бервенні хвилини розколював;
мов замерзлу змію, задубілу ріллю
кам’яний морозяка напорював,

на шарлатову ляду криниці лягав
майже сніг, майже біль перероджений;
спав на вилицях степу марний вовцюган,
занімілий від пострілу; кождий мій

переповнений рух на триремі – топивсь,
уповільнювавсь безумом бачення;
задубілих сердець жага линула ввись,
і скрипів гаманець, грішми змащений;

як ікони завішені брали чорти,
жаско кИдали їх у запАдину,
в сновидіннях засилені сни мерзлоти,
корогви й корови затуманені, –

мені сниться прокляття вже третю добу –
як в шинку хтось дитину опАлубив,
як у сукні весільній лежиш у гробу,
як ти вмерла і я поховав тебе…

Не знало Я до зрілості, ким є,
Аж поки з неба не долинув Голос.
Це він шептав художнику Верне:
– Дивись на море штормове зі щогли…
Він підіймав Башкирцеву Марі:
– Згоряючи, із пензлем – до Вершини!
Цей Голос відбирає супокій.
Він чутний відчайдухові щоднини.

Даремно вуха воском залила,
Фігурним льодом холодила скроні...
Цей Голос тік сріблясто, мов Сула.
Він живодайний, ніби сонця промінь!

Цей вогнеликий глашатай сторіч –
Понад узгір`ям, долом, океаном –
Веде і зрячих, і сліпців крізь ніч…
І на олтар вкладає – без осанни.




2007-2012

Марія Башкирцева -
французька художниця українського походження.
Пішла у Вічність у 24 роки.

Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми,
та рух молекул
не знає втоми:
і я прийшла,
і ти прийшов –
порвали аркуш –
наклали шов.
Рубця не видно –
хірург мастак!
Чи так було?
Та, певно, так...
На аркуші крапку
поставила я,
а ти написав:
“Кохана моя”.
А хто – кохана,
не сказав,
і я закреслила –
щоб знав, щоб знав!
Я мрію малюю
про щастя своє,
а в тебе інший
малюнок є.
Не вистачить місця
тут нам обом,
і серце моє –
колобком, колобком...
Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми, –
тепер він чорний –
ходімо додому.


2007

Така безрадісна свобода,
Не знаєш, притулити як,
Свої нескошені бажання
Повішені колись на гак…
прийдешніх буднів.
І, здавалось,
що все уляжеться колись.

Про все,
що без тебе́́ не складалось,
Ти з собою не діливсь.

Та пережите -- це конверти
Ще не прочитаних листів,
Осмислених в душевній тиші
На ненаспіваний мотив.

Адрес забутих і затертих
на тлі незвершеного...––
Зась.

До себе будеш на півчверті,
Те ще не втямиш, де твій час.
7.12.2011

Люди стомлені їдуть в маршрутці:
Хто читає, хто дума своє…
І раптом –– на небі хмари,
Ніби східці в небесне фойє.

А за хмарами –– ніжна пустеля,
Кольору шовковиці з молоком.
І такі причепурені барви,
І малюнок їх –– справжній фантом.

І така несподівана тиша,
Мов недавно грози й не було:
«Із поверненням, вранішня втіхо!»
Мов мальоване ретро-кіно…

Хтось примирливо поглядом пише,
бо щось мантить вдивитись
в це тло.
Мов магнітить пройти стежками,
Де б душі так природно було.

Це, мов справжня жива огранка,
Мов пелюсток вишневий цвіт...
І така ця легка вишиванка
із прозорих пухнастих віт.

20.08.2010

Сьогодні день – немов картинка:
з минулих, ще студентських, днів.
Не ті обставини й сторінки
ведуть до творчості мотив.

Чим би пожертвувати мала,
Щоб досягти своїх глибин?
Щоб ти вчорашньою не стала,
Щоб зрозуміла крок один
породжує зв‘язки нерушні,
вони тримаються тебе...

І незворушно-простодушні
вже тіні звершенність пряде...

Ти не гордись своїм здобутком,
На порох розітре життя
Його з чиїмсь незрушним смутком,
І проживеш, немов небудьком.
З чужим обличчям каяття.
7.12. 2011

ЖОВТЕНЬ. БЕЗДОМНЕ КОШЕНЯ.

Ану геть, облізлий псюро Бобку!
Знов ліг на кицьчину коробку.
Воно живе тут, супостате!
Це ж її хата!

ЛИСТОПАД. ГОЛОД НЕ ТІТКА.

А ти диви на ту маленьку забіяку -
замордувало здоровезного щуряку!
То ж треба так зуміти.
О Господи! Куди її подіти?

ГРУДЕНЬ. ЛАГІДНЕ ТЕЛЯТКО ДВОХ КОРІВОК ССЕ.

- Де ти, кицю, ночувала?
- У дівчат на білих простин-я-в.
- А сніданок де ти мала?
- У сусідів надурн-я-в.
- А обідати де будеш на цей раз?
- Н-я-в! Може, у вас?

СІЧЕНЬ.НОЧІ.

Давно не знали ми такої тиші
довгими зимовими ночами.
Відколи киця з нами -
вже не шкребуться миші.

КВІТЕНЬ. КИЦЯ.

Хвостом крутить – « строит глазки»…
Хоче ласки.
А замість мишок – хто б хотів
на стриху* вибрики котів?

ТРАВЕНЬ. КОЦУР.

Немає добре так нікому,
як жирному котові тому…
Розлягся на грядках байдужо,
на сонці гріє своє пузо.

ЧЕРВЕНЬ. КОТЕНЯТА..

Двоє рябеньких котенят -
прудких, дряпучих чортенят…
Старого мучили кота.
Ото вже було… Сміхота!

*стрих - горище.
2002

Кволими зорями ледве освітлена
В тиші купається ніч.
Тіні снують між дерев непомітливо
Вздовж крутосхилів узбіч.
Вітер обличчя обдмухує холодом,
Сіється бідно сніжком.
Лід на шляху то виблискує золотом,
То потьмянілим сріблом.
Мерзла земля покарбована кригою
Всюди на тисячу верст.
Чом же по ній не іду я, а бігаю
Нині самотній, як перст?
Чим це узимку отак наполоханий,
Що не сидиться в теплі?
Чом почуваюся гостем непроханим
Я між людей на землі?..
Певно, небажане зараз видумую
Сам у нічній глушині –
Радо зустріли мене друзі в Умані,
Ждуть і тепер в Ірпені.
І відчуваю любов їх, і бачу я
Зустрічей тих позитив.
Дружбою щедро зігрітий гарячою,
Смуток в уяві створив.

14.01.12

біситись не треба –я пускаю веселі бісики
і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
сніжна феєрія крутить над горами Лисими
лиси хвостами змітають усе давно переписане
повінь очей зелених – як заметіль пера

пудра цукрова снігу під ноги ляга перехожим
як же його чекали – аж зірка упала нам
була вона також жінка і сяяла переможно
ковзаючись на підборах у суєті замороженій
хотілось вогню від каміну і щоб не була одна

хотілося щастя –на дотик м’якого і ніжного
як котики березневі – до котиків ще гай-гай
тулились щоками до чогось нарешті сніжного
кліпали віями і нам розквітали підсніжники
земля без любові не варта ребра що створило рай

і спати і прокидатися – тілами переплітатися
так щоб цілунків феєрію твоїх тамувала зівота
лаймові нотки свята на килимі білім бавились
руки сплітали в замки і нове писали правило
там де повітря пахло миром і панакотою

там сніг. Хай присняться олЕні
чи Олені. знов неповторність
ми юні, ми вічнозелені
вигадуєм нашу аморфність

життя – недописана шпора
думки – кісточки в апельсині
ця молодість все переборе
страждаємо-отже людина

хтось кидав цигарку додолу
а сніг тільки думав-«не вбийте»
цю молодість-сонну і кволу
згадаєш-і будеш любити

2012

На пір’ї сизобоких снів
стрічали посміхи чеширські?
Бурундуків пасами слів
віщали радощі йоркширські

Польоту птиць авгурів рух,
нутряний – черевом червлений
Пештак печінки – жінки гук,
пекельний, маревом Мадлени.

Прокляття шлейфом снило тло
патерналізму симулякрів:
Іван, Лука, Матвій, Марко –
Благої вісті сизих знаків

Голубки… зламане крило.
Олжа шанується, рейвах!
Черевані в смолі, їдло –
У лаври нині чин - Maybach!

Торкнутися просто твоєї руки,
Відчути як пахне волосся,
І палко губами припасть до щоки,
І все розуміть в безголоссі.

В обіймах тримати тебе назавжди,
І навіть боятись дихнути,
Щоби не змінити усе навкруги,
Й моментом оцим надихнутись.

2011