Серце чеканить монети надій.
Ними в житті повсякчас багатій, -
Блага земні порозточує міль,
Дух сиротою лишаючи твій.

09.02.12.

Безкрая біла заметіль,
кружляння снів незриме…
Мов наречені без весіль –
мої самотні зими.
На роздоріжжя двох не_доль
сніг стелиться фатою.
Моя любове, не дозволь
не_марити тобою.

Моя любове, не змалій
до звичної печалі.
Терзай безсиллям рим і мрій,
зови увись... і далі...
Та, не_нарéчену, не жди
на срібному весіллі.
Я заблукала назавжди
в цій білій заметілі.

2003 (2012)

Зима лягає снігом на серце,
шукаючи в нім холоду перспективи,
сусід по купе п є горілку з перцем,
наспівуючи при цьому веселі мотиви.
Я себе грію гарячим "Акбаром"
тішуся згадкою, думкою гріюсь,
весна повториться незабаром, -
у неї вірю, на неї надіюсь!

2012 р.

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

2.02.1897

Життя у серці затишне та повне
цілунків, ласки справ, думок і слів.
(Якщо не рахувати, що порив
свободи часом викида назовні).

Життя у серці - в пелюстках любові,
настільки ніжних, гарних, запашних,
що сміття з бур'янів посеред них
не так уже й помітне, "випадкове".

Життя у серці - у його судини
жадане й щедре сенсу пролиття.
Закутане у калиновий стяг...
Тендітне у шаленстві часоплину.

(2012 р.)

Як засвітиться зірка найперша над Кіровоградом,
І нахилиться місяць над аркушем хмари шорстким,
В ту непрошену ніч ти мене ще не зречено зрадиш –
Й зі зболілого серця злетить нездійсненного дим.

Наші тіні між ребер асфальту в промінні Рентгена.
Чорні тіні – на білих, а білі – на чорному тлі.
Де калюжі хриплять, як запалені тяжко легені
Захмелілим дощем і даремним теплом ліхтарів.

Як закотиться зірка остання за Кіровоградом,
І надщерблений місяць допише свій реквієм сну,
Попливе чорна хмара в долоні мої, наче правда.
Наче правда, яка не пробачить солодку брехню.

грудень, 2011

Дама з сигаретою і раком легені

з медаллю Нобеля десь у шухляді

відучора перетворилась остаточно

на своє авторське право

над нею німбом сіяє значок копірайту



Хоча крім права на публікацію віршів є й інше

суто авторське право

уві сні у темряві в авторському ліжку

зробити останній видих

не сказавши останніх слів

на які авторські права не поширюються

Ця ніжність, і ці вільні руки
чи простягти комусь? А скільки винограду
зеленого для лиски, покликом жаданим
розхристані одвірки – не зайти.

Пекли біленький хліб
для мертвих діточок,
холодного поналивали чаю
Вітри зі сходу.
Ми скрипалі – заграймо для сліпого гніву
тіней та капелюхів позабутих. Та сідайте –
дарма накритий стіл
опівночі, яка себе соромить,
налили в пельку ми гарячого вина.
І це – комусь потрібно,
але кому?

Оригінал:

Esta ternura

Esta ternura y estas manos libres,
a quien darlas bajo el viento? Tanto arroz
para la zorra, y en medio del llamado
la ansiedad de esa puerta abierta para nadie.

Hicimos pan tan blanco
para bocas ya muertas que aceptaban
solamente una luna de colmillo, el te
frio de la vela al alba.
Tocamos instrumentos para la ciega colera
de sombras y somreros olvidados. Nos quedamos
con los presentes ordenados en una mesa inutil,
y fue preciso beber la sidra caliente
en la verguenza de la medianoche.
Entoces, nadie quiere esto,
nadie?

Любимая, из сердца льется кровь живая,
Из глаз моих струятся слезы.
Когда растает паморозь на шарфе скалы,
Мы Огнем реальности сотворим наши мечты.
Сердцем перста узоры наших стихов, словно любви кружева,
Лепестками нежности в них сотканы желания.
Милая, взгляни, как мир красив,
Вот строки пред тобою ложу свитками нив...
Прелестное дитя Великого Сердца,
Лотоносной искры нетленного Небесного тепла.
Знай, - верою в тебя согрет.
Молюся стоя у окна:
"Небесные силы, моя царица - жемчужина души
От злого умысла и бед
Да будет ограждена плащем Огня любви".
2012г.

Згадую Хрест Південний
коли задираю голову спрагло
щоб пити чорне вино ночі.
Ностальгічно згадую крамниці поснулі
запах вуличних трав, що тремтять на шкірі повітря.

Розумію – це схоже
на кишеню подерту в якій
рука торкає монету гребінь та ножик
рука спогадів темних не втомлюється ніколи
рахувати мерців.

Хрест Південний гірким мате.
Голоси друзів
у суміші галасу.

Оригінал:

Milonga

Exstrano la Cruz del Sur
cuando la sed me hace alzar la cabeza
para beber tu vino negro medianoche.
Y extrano las esquinas con almacenes dormilones
donde el perfume de la yerba tiembla en la piel del aire.

Comprender que eso esta siempre alla
como un bolsillo donde a cada rato
la mano busca una moneda el cortapluma el peine
la mano infatigable de una oscura memoria
que recuenta sus muertos.

La Cruz del Sur el mate amargo.
Y las voces de amigos
Usandose con otros.

Черешнями пульсує скроня тиші,
горять зірки, немов свічки у церкві;
а місяць, наче жовта жаб’я лижка,
Петро й Андрій майструють сіть ловецьку;

Втомились цвіркуни на пуп кричати;
туман солодкі сни у луках брусить;
Ніч розлила росу на землю наче,
Марія літру мира на Ісуса;

Час витопче полову, наче буйвіл,
протягнуть спраглі руки, крикнуть: «Дайте!»
В поезії живе Господь; пильнуйте
про пуп’янки троянди й винограду…

А «Сонячні кларнети» – оборожень,
Тичина якось крикнув: «З колядою!
Я йду туди, куди ти йти не можеш,
але вже потім ти підеш за мною…»

Людина пише те, що Бог загледить,
як горобці зайдуться жвавим скерцо,
не на землі у віршів корінь – в небі:
яка поезія, таке і серце…

Чи хтось ще молодий, чи вже дійшовши літ -
Усі вони підуть одне за одним вслід.
Ніхто на світі цім на віки не лишивсь.
Приходили і йшли, і йтимуть, доки світ.


Із ким поговорою - де є той друг єдиний? -
про те, що із правіку судилося людині:
Творець її зліпив з печалі, наче з глини,
недовго поблука - і швидко крок зупинить.


Життя мов караван – із виду дивина!
Прекрасна мить ота, що в радощах мина.
Ти не сумуй, сакі, що скоро судний день –
Закінчується ніч, налий мені вина!

(Сакі – виночерпій)


І день, і ніч були до нашого приходу,
І небо вже було, що крутиться ізроду.
Тому не поспішай, на пил не наступай –
Зіницями він був, прекрасними на вроду.


Одвічних таємниць не знаємо ми вдвох.
Не знаємо письмен, якими пише Бог.
Говорим ти і я немов за запиналом.
Коли воно впаде – не стане нас обох.


Якби я місце міг для спокою знайти,
Якби ж цей довгий шлях приводив до мети,
Якби ж – коли пройдуть багато тисяч літ –
Сподіванка була травою прорости.


Не бійся перемін від часу-візника,
Бо мить, яка прийде – так само нестійка.
У радощах живи, ніколи хай тебе
Минуле не смутить, майбутнє не ляка.


Боюся: у цей світ не вернемося знов,
Зі щирим другом ми не вестимем розмов.
Із миті, що живеш, ізповна користай,
Бо зараз ти живий, за мить – ти видійшов.


Як питимеш вино – то з мудрецем великим,
Або із юнаком ти пий тюльпаноликим.
Вино потроху пий – не пий вина надміру,
І потай миру пий – не пий вина із криком.


Знайшла краплина в морі кінець свойого шляху.
З’єдналась із землею мала частинка праху.
На що була подібна твоя поява в світі?
З’явилася на мить – і зникла знов комаха.

В таку холоднечу вірші (і ті) дзвенять,
ніби бурульки, які обліпили місто.
Слову в папері і ворді укотре тісно –
рветься на волю, на сайти, у світ. Звиняй,
що не про тебе сьогодні (не дивно, знов).
Не надихають поеток подібні. Вибач.
Ти між любов’ю і пивофутболом вибір
мав. І зробив. У останнього більше дно.
Довгі морози привчають до блідодив
синіх екранів, і пледів, і чаю всоте.
Я не сумую. Я просто пишу. Ну що ти!
Вперше про тебе. Дарма ти цього просив…

Як зацвіте рушник барвінком-рутою –
вінком хрещатим душу огорну:
перед бідою-лихом, горем-скрутою
у мене оберіг, як в давнину.
Червоно-чорними нитками вишию
любов і зраду, радість і печаль –
правічний мир загусне в серці тишею,
коса бабусина торкнеться до плеча…
Пречистий Бористен води шаленої
об Ненаситець піну розіб’є,
пороги встануть з глибини зеленої,
і скаже Русь: “Віддай мені моє!”
І чорний біль, і Чорне море синєє,
і зорі десь на дні прабатьківських криниць –
все це вона заповіла тобі – дочці чи синові –
любить і захищать вогнем блискучих криць.

Де ж заповідане? Що зберегли у часі ми?
Де тирси срібні? Чисті небеса?
Де стріха, де гніздо під нею ластівки?
В музеї?! А де ж правда і краса?..

У минулому тисячолітті

Йде світанок лагідний. Пора!
Розкривай обійми дню новому!
На березах тріскає кора,
птахи повертаються додому.

Тане за горбом останній сніг,
синім цвітом проліски – мов крик…
Вод весняних життєдайний біг –
мій кораблик вже у хвилях зник.

Небо з небом – килимом квіток –
розмовляє синіми словами.
Чистий світ з невидимих ниток
ніби зітканий дбайливими руками.
Є у ньому зелень, синь і чернь,
жовте сонце і прозоре щастя…
Вільний світ, і як ти не жульвернь –
нині він за мрію кращим здасться.

2003

1.
серце мужчини
жінки і війни
це батьківщина
стягнена
спільно
із побратимом
з крові і поту
стяги і блага
міць і повага
сила
любити
слабість
прос(т)ити
як доведеться

стигне
та б’ється
стогне
та рветься
в сіті харизми

бездну його
не затягують
близни
зморшки
вкрашають
губить
безслізність

серце мужчини
ягода пізня
кров’ю калини
частує балади
змога напитись
дзвонами
чистими
світлом
гарячим

серце мужчини
стиск без остачі

2.
дунуло наче
різало вуха
перерізало
образно вени

вітре-харцизе
дроте колючий
мертвих щетино
паленим пахне
ти вже пронюхав
де не принюхатись
серцю мужчини

снів парадигма
слово у стигмах
скоро застигне
кресне реальність
крига ментальна
жінка фатальна
просто не знала
що (в) серце
вкрала(сь)

3.
стезя
Дедала
це небо
високе ще
з блаженством
на лезо в щем
окрилений
за плечем
я дихаю
не пече
а просто
гірчить й тече
несужене
і нестале

Ікаре
як віск
розтане
ти божою карою
станеш
мені
і рабі
Навкраті
ціною життя
крилатість

8 Лютого 2012

Хто перший із нас нап'ється і пролажає
наш пакт про ненапад, згадає прадавній номер
і телеграфує все те, що давно не важить,
тому, хто давно не важить, заллє за комір?

Навіщо ці фейли? Закупимо валеріанки,
ще дужче не питимем і навзаєм ні нотки!
...і раз вже мене читають твої коханки:
тримайтеся, ідіотки...

2012

Тримай мене дужими руками
твоїх долонь тепло - скарби...
ти засоромився стоїш зніяковівший
у мене вливається твоє тепло...
ти такий добрий... і лагідний...
легко з тобою живеться
прихиляюся до його плеча.
2012р.

Лабрекон-вітрило,
фриз підвіконня,
якір люстри,
рам гарпуни
запливли у ніч,
де моє безсоння
велемовним
арго струни.
Абордажі світла,
обрАз алюри -
не згашу
у душі вогонь.
Чорна мітка літ
і стріла Амура
розірвали
пітьми кордон.
2012р.

осяяно щедрим промінням довкілля
на віях крапельці роси
в тиші ти стоїш одна
та місток любові поєднає береги...
2012р.

Буває, ламери мастдайні,
Коли знайдуть звичайний глюк,
Назвуть комп’ютер персональний
Напівпрезирливо - пісюк.

Користувач для них - то юзер.
Апгрейдять боти сідюки -
Та чи програмери безглузді
Складуть прогу, як невтямки?

Вінди́ летять - у вирій, певно.
Шукають ключ, але на нюх
Не переносять тих, що ревно
Від них ховають щось з порнух.

Як сленг комп’ютерний всі легко
Та й на озброєння взяли:
Не рублять фішку в тому лего,
Але ганяють без балди́.

Жонглюють модними словами -
З них посміятися не гріх -
Забудуть скоро мову мами,
Ступивши ледве за поріг.


08.02.2012

Сплітались щовечора:
Пагони рук тяглися одне до одного
Через високі паркани умовностей,
Корені ніг зросталися попід землею: ще і ще,
Волосся зелене сплутувалось,
Пелюстя цілунків осипалось у трави –
Де чиї,
вже й не збагнути...

Ранок приходив,
Як садівник ретельний,
Із секатором у руках –
І відділяв зерно від полови,
І відрізав грішне від праведного,
Боже від кесаревого,
Гілку від гілки,
Листя від квіту,
Тіло від тіла –
Чик-чик-чик...

Лезо несхитне
Крона скривавлена
Пальці холодні
Порожній зимовий сад...

Пеклись молитвою уста.
Лилося серце парафіном.
Чекало милості Христа
В імлу занурене коліно.
Запакував у сльози гріх.
Уникнув обшуку невір’я.
Відніс вину за край доріг.
Прийшов на храмове подвір’я.
По вірі, - не урукопаш,
Подужав кривди суть обманну
Прицільним словом « Отче наш».
Та чи грішити знов не стану?

08.02.12.

эти Поэты
с новой аллелью
ходят не светом
прямолинейно
словно кометы
в том - параллельном

метаморфозы
гнут нелинейные
словно стрекозы
кружат во времени
в листьях амброзий
водятся с генами

женщин гипнозы
лечат наречьями
стран варикозы –
в сердце увечьями
жизни прогнозы –
странники вечные

пью без глюкозы
рифмы сердечные
сплю под наркозом –
стрелы беспечные
вылились слезы
в дни быстротечные

встречу ли грезы
ЛЮ бесконечные

8 февраля 2012

Аллели – различные формы одного и того же гена, расположенные в одинаковых участках гомологичных хромосом; определяют варианты развития одного и того же признака.
Амброзия – пища богов в греческой мифологии.

Вона, та смуглявка, що зараз іде по алеї -
З думками сама, але так, ніби з кимось (удавано),
Вона, як і безліч звичайних безликих людей,
Безпам’ятно мріє в минулому бути ангелом.

...Як в неї були тоді білі незаймані крила
З м’якесеньким пір’ям... Ті крила - великі і дужі,
Такі, щоби високо в небо здіймати уміли
Її неземну на землі обважнілу душу.

...В житті не фартило, лиш зрідка бувала щаслива -
То, може, не білими крила були, а чорними,
Та якось упала на них божевільна злива?..
Вона би і чорним раділа по-ангельськи. Чом би й ні?

Їй дуже хотілося знати, що в цім її тілі
Жив ангел. А крила?.. - кимсь зрізано / вирвано / спалено,
Обрубки відпали, рубці зажили, і в лініях
Гнучкої спини хтось колись упізнає ангела.

2011 р.

Ти бачиш, знов весна квітує вишнями
І зеленню ясно так п"янить.
Сьогодні знов на ту стежину вийшли ми ,
де радість нам дарує кожна мить.

Моя весна медами переповнена,
Моя весна жагуча і ясна.
Не спинить нас сьогодні перепонами
Ні небо, ані доля навісна...

Мені снилась зима - білосніжна замріяна фея,
Що блукала собі по забутих і диких стежках.
Я ступала за нею у дивному царстві Морфея
А зима колисала печаль мою в своїх руках.

І сніжинки легкі танцювали у травах поснулих
Сивиною сріблили нахмурені скроні верби,
Їхній шелест легкий навіть зорі небесні почули
І п"янким зорепадом скотились під ноги зими.

А вона все ішла між дерев і засохлого листя,
ледь торкаючи небо пухнастим своїм рукавом.
І грайливі сніжинки у зоряну вись здійнялися,
Щоб з вітрами погратись й на землю спуститися знов.

Я раділа у сні і під віями щастя іскрилось,
Шкодувала лише, що не я - та красуня зима.
Може б серце льодами холодними , білими вкрилось
І ясніла від снігу холодна і мертва душа.

сидить стара на мертвому порозі
поміж світів
закривши темні очі
в ОвнІ блукає чи у Козерозі
десь там
Шляху Чумацького на розі
ворожить
на прозорі чисті зорі
розкидані дитячими руками
дивується на себе-лепрозорій…
… і просить евтанази між світами…

Жив в пишних залах пломінь,
Син чорної смоли.
Так я, почувши гомін,
Портрети дам голив.

Бувало, часом, для худоби
Я повертав здоров'я.
Без свята і без вроди,
І без належної любові.

Блудливих сковував очима,
Фабричних пропускав,
Занедбаних ключима
У фондах замикав.

Старим знайомим олівцями
Наколював статтю
І прикрашав рубцями
З рожевістю.

Одних я живцем жарив
І в полум'ї тонув;
Одними просто марив,
Коли вогнем не був.

Ба, кожен раз словами
Конає мій язик
Ім'ям тієї дами,
Яку гасити звик!



2001

Грошима, кажуть, можна одбути Тубішват .
Замість місити глину - в теплі чай-каву попивать.
Та якось совісно перед малятком-деревцем –
Вітчимом буть йому, а не вітцем.
Ні, стану батьком і, як синів колись ростив,
М’якеньку лунку спробую змостить,
І для води кружальцем огорну її довкола,
А на прощання ще й заспіваю колискову:
«Рости, дубочку милий, вище й вище.
Нехай тебе обійдуть бурі й хвищі.
Щоб ти під осінь був жолудями повний,
Щоб птаство загніздилось в твоїй кроні.
Нехай вусебіч розростається твоє гілля,
Щоб тінню ще одною поповнилась Свята Земля».
Ні, грамота, що на деревце віддав ти гроші,
Відраду спілкування нізащо замінить не в змозі.
Бо те назавше дорогим стає,
Чому ти серце й силу віддаєш.

1
морозяні ранки сяють немов коштовності
лід притягує сонце і сонце іде за ним
а я дивлюсь на закоханих не соромлячись
їх вогкої і вистражданої глибини

на каву з корицею гойдалки плями хмизу
та власне на зиму що звісила ноги з ліжка
оце ж бо й є безнадійна моя вітчизна
щедра на сніг і новорічні знижки

2
а прийде весна зберу валізу й гайну на море
купатимусь в ньому з медузами і дельфінами
а коли відчую що стала зовсім прозора
нап’юся вином нагріюся порнофільмами

дивитимусь на рибалок що тягнуть сіті
на бранок лякливих із пальцями мов пелюстки
і ляжу на мушлі і ляжу на теплий вітер
згадаю часи коли я була індускою

носила блакитне сарі з вогнів і бризу
варила печаль в казані приправляла карі
кокосовим молоком білила брудну білизну
й не знала зими а тільки зимою марила

3
ранок нахабний мов Контрактова площа
стягує простирадло змушує затремтіти
зима лежить мов троянда з очима порожніми
в квартирку летять сніжинки і безпритульні діти

все ж бо колись вертається звично іде по колу
вона фарбується в колір криги трохи проталої
бере ключі від машини бо коням замерзли горла
й блакитним зимовим сонцем б’ється на грудях шалик

А я ему пишу стихи,
Хоть прочитать он их не сможет...
Они бессмысленны, пусты,
Но сердцу, может быть, поможет...

В немых обрывках своих снов
Я многое понять успела,
Но ни в одном из тех стихов
Сказать о главном не сумела...

Я чувствую - он жив душой
И мне простит мою бездарность,
А я смогу сказать о том,
Что на душе моей осталось.

А нужно все, как есть, принять.
ЕГО пути не объяснимы...
Я все бы повернула вспять!
Но сны по-прежнему бессильны...

И глупо обвинять себя,
Хоть этим много объяснимо,
А жизнь его...а жизнь прошла...
И, к сожаленью, просто мимо...

6.02.2012

1.
серце жінки
сном багате
скільки їх пішло
на страту
не всихала кров

кляте
ремесло
у ката

гнала кривдника
на свята
не давався він
чекати

часом
кликала його

і розводила
вогонь
частувала
ним надію
бо ще та
горіти вміє
не бере пожитків
не кидає
швидко

в часу
рукави на ліктях
очі спиті
від знесвіття
погляд
сплячий
недитячий
а на шиї
хрест
він один
як перст

іншого
їй не наплачуть
стіни дощові
і зрячі
бо життя
скупе
на любов
тепер

щоб любити
треба мати
Господа
й тебе

мій невбитий
сну
каже серце
ну
нумо
відкриватись
і весну
впускати
ласувати
млість

2.
лине
ластівкою
вість
серце жінки
божа хата
що не вміє
бомжувати
хай заходить
гість
і невгоєно
лягає
у куточку
де не крає
попередній рай
серце жінки
ай

3.
мильна булька
милість

грай
розлуко
грай
серце жінки
для печінки
осад
і осілість

серце жінки
емігрує
і воно
не заночує
при чужому
тілі

а над ним
у груди
молоко наллється
ніжкою проступить
з-під ребра
заб’ється
сонце
більше світу
і зачне світити
і не перестане
світло те
боліти

8 Лютого 2012

Можливо, й він писав вірші.
Я їх ніколи не читала...
Можливо, й схожі чимось ми,
Але знання цього замало.

А я хотіла б прочитати
Хоч піврядочка його мрій.
А я хотіла б в них пізнати,
Хоча б далекий, образ свій...

Я винна, що я пам'ятаю
Його в найкращих з своїх снів...
І дійсно винна, що не маю
Хоча б рядка з його віршів...

лютий 2012р.

Пародія

Юзер мій – абзац, відпад,
З головою щось невлад –
Я би радо помінявся,
Чи віддав би… напрокат!
Ламер дикий – жесть і сміх!
З ламера сміятись гріх –
Але вчора дві години
Запустить мене не міг.
Переплутати –дурдом –
Сідюка із пісюком!
Паралельно – баг чи фіча.
Точно куплений диплом!
А уже як ввійде в роль –
Певно насидів мозоль,
Думає про себе – гýру,
Я ж то знаю – повний "ноль"!
Хард старенький аж гуде –
Ну і де апгрейд той, де?
Обіцяв… Пропýщу вірус –
Вся порнушка пропаде!
Клікав так, що (стид-позор)
Ледь не вліз у монітор,
Накінець Віндá злетіла –
То справжнісінький терор!
Не відкрию вам секрет –
В пісюків життя не мед,
Та не можу зависати –
Поламає, гад, “Reset”…

7.02.2012

Дни становятся длиннее
и искуснее во лжи.
И от этого труднее
мне с самим собою жить.

Я самим собой не понят
и с собою не в ладу.
И меня со слов запомнят
босиком на тонком льду.

Я стою под звёздным небом
с непокрытой головой
и меняю быль на небыль,
чтоб не помнить, что живой.

Льда хрустальная страница
неоправданно тонка.
Надо мной умолкли птицы
и застыли облака.

Между выдохом и вдохом
стынет в небе тишина,
И ушедшая эпоха
через лёд на дне видна.

Я наполнен пустотою
неприятия вещей
оттого, что я не стою
ничего. Ведь я – ничей!

Я свободен и безроден
на пожизненном посту.
И меня в моём народе
все обходят за версту.

И от этого в округе
пустота на две версты.
А в порочном этом круге
только звёзды да кресты.

Як затишно зимою у селі!
Бабусин пес ховається у буду...
Рум’яні всі – дорослі і малі:
гуля мороз! А я гулять не буду.

А я собі залишусь у теплі,
візьму в печі горнятко з “соняхами”,
забуду всі печалі, всі жалі,
у кріслі сяду, обкладусь котами...

Василь, Мурко – м’які, як подушки,
солодко сплять мої дряпучі киці.
Подивишся – не скажеш “хижаки”:
під щоку лапка, хвіст, як у лисиці...

Сидітиму й дивитимусь, як дим
стовпом стоїть усюди над хатами,
як сонце у віночку крижанім
хоч світить, та не гріє промінцями.

Як затишно зимою у селі!
Тріщать у грубі галузки соснові,
мороз квітки виписує на склі –
і хочеться дивитись знову й знову.

Настане вечір. Червоно навкруг.
Казав дідусь, це значить – буде вітер.
Уповні місяць, завмирає рух,
а зорі чисті, ніби хтось їх витер...

Казкова ніч. Хати – немов гриби,
шапками снігу вкриті аж по вуха.
Дзвенять у лісі сосни і дуби,
а вітер спить. А місяць тишу слуха.

2005

Анна Ахматова

Як вплелась в мої темні коси
Сріблянистая, ніжна віть?
Тільки ти, соловей безголосий,
Можеш муку мою зрозуміть.

Чутким вухом далекеє чуєш,
До тоненьких галузок рокит
Прикипів, настовбурчивсь, чатуєш,
Коли пісня чужая дзвенить.

А ще зовсім недавно-недавно
Завмирали довкола гаї,
І гриміли отруйно і звабно
Невгамовні жалоби твої.


Анна Ахматова
Как вплелась в мои темные косы
Серебристая нежная прядь, -
Только ты, соловей безголосый,
Эту муку сумеешь понять.

Чутким ухом далекое слышишь
И на тонкие ветки ракит,
Весь нахохлившись, смотришь - не дышишь.
Если песня чужая звучит.

А еще так недавно, недавно
Замирали вокруг тополя,
И звенела и пела отравно
Несказанная радость твоя.

1912

Ми тепер відходимо потроху
В край, де тишина і благодать.
Мабуть пакувати у дорогу
Тлінні речі і мені під стать .

Дорогі березові діброви!
Земле !Ти, рівнин піщаний крій!
В черзі цій за остиганням крові
Я не можу скрити смуток свій.

Дуже я любив у цьому світі
Все, що душу зодягає в плоть.
Мир осикам, що розклавши віття,
Задивились у рожевість вод.

Мав без ліку я думок у тиші ,
І пісень про себе наскладав,
І на цій землі, що сумом дише
Радий тим, що дихав і бував.

Тим , що цілувався із жінками,
Квіти м’яв , стелився на траві
І звірків, братів малих між нами,
Зроду не вдаряв по голові.

Там, я знаю, не цвітуть діброви,
Жито в дзвони ніжності не б'є .
З дум про те , що є місця безмовні,
Повсякчас тремтить єство моє .

Знаю, що у тім краю не буде,
Нив оцих, жовтіючих у млі.
І тому мені безцінні люди,
Що живуть зі мною на землі.

07.02.12.

Якби мені ензиму,
що не боїться стуж -
я б тугу цю озиму
перемішав чимдуж,

заправив би ферментом
і дочекався див,
щоб сум одномоментно
у ром перебродив.

У чайнику старому
закип'ятив би ель
уполовину з ромом
і цвітом конопель.

Тоді б напився ґроґу
з божественним смаком,
щоби забути лоґін
у себе_крапка_ком,

щоб не бубнив у скроні
обридлим цвіркуном
примови забобонні
простуджений ґеном,

не скаржилося - глухо,
немов старий рояль,
в моє середнє вухо
напівостигле Я.

7.02.12

На дачі, за районом Заводським,
Колись мій прадід посадив калину,
Щоб в клекоті і гаморі міськім
Був спогад про маленьку батьківщину.
Росла вона під сонцем і дощем,
Роки летіли птицями за обрій,
А прадідові снився ще і ще
Дитинства край, замріяний і добрий,
Звідкіль його у тридцять третій рік
Погнав Голодомор на Запоріжжя...
Душевним ранам загубився лік,
Прощай, полтавське рідне бездоріжжя!
Пізнав дідусь і лихо, і війну,
І ось, мов компенсацію за біди,
Дали йому шість сотих бур'яну -
"Хотів землі? Саджай картоплю, діду."
На місці, де буяли кураї,
Дерева потягли свої рученьки,
Щоб пам'ятали корені свої
Нащадки козаків - Калиниченки.
Я пив душею калиновий цвіт,
Зривав устами ягоди червоні,
Й тривожне відголосся давніх літ
Текло струмком в допитливі долоні.
Тяжка епоха бурею пройшла,
І на кленово-полиновім Півдні
Як вогники любові і тепла
Ростуть калин зеленоокі півні.
Давно немає прадіда в живих,
І вже не ми господарі на дачі...
Я чую, як у грозах степових
Скривавленим вогнем калина плаче.

2008

1.
судомно
там де
суджено
притомні
ми
і збуджені
роз’ятрені
вином
судилося
судинами
від істини
грайливої
до Істини
ранимої
іти на прощу
знов

2.
панно
листа
без овиду
риплять
вози
від холоду
завмер
дороговказ
слова
воли
зневолені
уста
колеса сповіді
в задавненім
давно
зі серця жовч
витискують
час
вже не є
колискою
а дишлом
для возів

3.
щокою
у сльозі
мій жаль
іржу впускає
і(р)же єси
на небеси
добро
на те
що вкоїть
Каїн

7 Лютого 2012

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

Що за дивна манера – на ниточку долю чіпляти,
Що за доля така – пожинати не свій урожай?
Слухай, Як_Тебе_Звати, ти бачив, що хмари із вати?
І що вікна виходять на Завтра назавжди, на жаль.
Твої очі такі ж, як у всіх пілігримів зіркових –
Наскрізь бачать усе, тільки нас би не бачити скрізь.
Світ повнісінький тих, до снаги кому гнути підкови,
Тільки пуп"янок істини жодному з них не розкривсь.
А от жаль віддавати. Ну так, це дурня, сентименти…
Разом з тим, слід зазначити, отже… Шаблони, кліше…
Я - хіба Дроворуб Металевий, а ти хто? Не Лев ти.
Так як серце у Лева мого зачарованіше.

2012

Село поснуло в ковдрі снігу.
І люди сплять. Зимовий сон.
Тріщить під мріями, мов крига,
пустий застиглий пантеон.
Джерел шукає для натхнення
і снить окриллям, розпина,
нічна пора в попереддення,
і смутком поїть тишина.
Шепоче полум’я і сипло
в каміні гомонять тріски…
Я відчуваю суть охриплу,
що шлють з небес мої зірки,
що кида сонце квантом світла,
що яв народжує, не сон,
і проникає… вже проникла,
до мого серця крізь аксон.
І вже з’явились на престолі
шляхи для зречень і прощань,
лише думки, ще голі-голі,
пірнають в океани знань,
де зрозуміло - суть не схопиш,
дилема вічна – ти – дитя!
І як знайти потрібні тропи
у хащах світосприйняття?
А світу спати, скільки, зимо?
Із душ не вирвеш віршем зла…
Хоч серпантиново й незримо
світ Божий ллється до чола.

7.02.2012

Зимо-ворожко, покинь свої чари!
Довго ти вчилась свого ремесла?
Як же вітрів розпустила отари,
нащо ти стільки снігів принесла?
З жмутків-мішечків добувши чаклунство,
зимо-чарівко, ти сієш навкруг
біле чар-зілля. І без опікунства
кинула десь аквілонових слуг.
Зимонько-акко! Хурделиці люті
не випускай, не лякай, не морозь!
Стогнуть річки, що тобою закуті,
навіть хмереччя від страху сплелось.
Змерзли, застигли у білім полоні
ліс і поля. В кучугурах міста.
В шапках авто – схарапуджені коні,
ледве повзуть, хоч і траса пуста.
Сумно зміїне насупивши гілля,
свідки Перуна – прадавні дуби,
грузнуть в снігах, у судомах. Розкрилля
згадують літнє й зелені чуби…
Зимо-мольфарко, спини чарівництво!
Йди відпочинь, королево-печаль.
Доста! Дістало твоє ремісництво.
Стрітення нині. Збирайся у даль.

7.02.2012

Вони падали,
як падають важкі камені
з пліч або душі.
Як падають і просять: "не душіть"
надламані крила, як падають,
коли вже стояти несила...
Як падають промені краплями миро,
як падають, щоби здійнятися вгору
з темної, ніби коси, дороги.
Вони падали...
І омили Йому ноги.

Регоче пращур -- щулиться душа.
Ти й сам смієшся, як і всі подібні...
Вставай вже! Умивайся, поспішай!
Питай, хто крайній в черзі до обідні...

Все швидко пролітає. Миті!
У стінах діри, проломані чолом.
В них зяє місто, часом вбите,
Загублене, як істина, десь між

Добром і злом.

Все швидко набридає.
Квапливість,
Успіх – добре замасковані тенета.
Класичний труп у тісній ванній.
Життя людей ламкіше очерету!

Нас зустрічає перевертень-місто!
Немає сенсу шукати початок,
Але він був
В обіцянках, у правді і піснях,
В шляхетних девізах, печатках!

Університети, занепале “cogito ergo”,
Крамниці, салони, кімнати кави і діла,
Маршрутки, заводи, агро, енерго,
В’язниці для духу, вязниці для тіла...

У плямах хмар, промінням змитих,
В кістках, хрящах, у мозку бубонить,
У сірих днях, ночами зшитих,
Щоденне їсти, пити, “не болить”…

Йде сніг, скрегоче крига, -
Це рік тому? –
По вулицям слизьким,
Надломаний, розчеплений шаленим бігом,
І якщо п’яний – нема різниці,

Де і з ким.

Сьогодні вранці було зимно
Зимова зимна заметіль
Заколобродила повільно,
Вилизуючи весь свій біль

Біля вікна, надворі, в хаті
Один лише єдиний сніг
Лиш двірники такому раді
Тепер робота є для них.

І на душі аналогічно –
Десь мінус двадцять, аж десь так
Холодний сірий ранок звичний
Ламається об дня кістяк…

Льодяно струменить до серця
Усе несказане й старе
і світлі крижані озерця
сліди лишають де-не-де.


21.01.2011