Минають дні й пливуть години,
А я сиджу самотньо у вікна,
Малюю нутрощі свої єдині,
Пишу життєпис тільки я одна.
Давно забули радощі первісні
Немає більше й мозочку часток.
Одні фекалії у душах Ваших,
Лишилась ще й купа кісточок.
Серденькі повні перегноєм,
В макітрі вітер звеселя.
В очах ні крапельки іскринки,
Про це задумалась лиш я.
Голодні мухи - друзі Ваші,
А товариші - слизькі червú.
На жаль, та й я частинка ваша,
Немає гіршої журби...

Коли розтопляться сніги,
Розтануть довгі ночі зимні -
Під льодом озера тонким
Проб'ються лотоси первинні.
Заграє вітер у житах,
Зійде веселим сміхом парків.
У серці замкнутім, очах –
Підійме з попелу світанки
Забутих днів мого життя,
Нову любов та почуття.
Хай швидкоплинну наче квіти,
Але таку, щоб нею жити.

може нам вибрати вічності зиск
оклики в подив зітерті
наша любов – легкокрилості зблиск
наше взаємне – дві смерті
знову vivat для хистких пірамід
і для обрамлення ночі
коси і трави і острів що Кріт
з крил обгорілих регочуть
миттю у рами конвульсій ряди
ранок і барвами тіні
що ж розійшлися що ж розбуди
в зареві крил миготінням

2012р.



Художник Я. Саландяк.

Поранено вечір! Підмогу негайно!
Пронизано груди! - ридають глибини.
А рана ячить круглооко, клечально,
керваво сплива, галасуючи - лине,
стікає по обрію червонопружно;
насуплені хмари надпили кровиці
і сунуть собі обтяжіло і дружньо -
важкі з полювання вовки і вовчиці.
У небному лісі - при західній стезі -
вола надвечір"я, кричить, умирає,
впадає до гір...силуети столезі
блакить урізають світлам небокраю.
І день розлетівся на миті скажені-
за ним небосхили закрили заслони...
а ніч розгорнула затиснені жмені,
зaдула до ран зорельодяні грона.
Та вечір загус на межі з позасвітом
вишнево-малиновим винним сиропом.
Мистецько горять вітражі -наче мітом
залиті - із давен містичним окропом.


Поранено вечір у небо безхмарне,
в довірливу душу, у вітряну вдачу-
поранено Часом...ніщо ненамарно:
ні сотні народжень, ні тисячі страчень.

На що марнуємо життя?
Ридає серце блідолице...
Он гнізда репають без тям,
Додому не діждавшись птиці.

А ми, немовби, в плесі сну:
До дна - гранованим камінням.
Не вчувши правду голосну,
Корчуємо святе склепіння.

Помо́сти втрачених читань,
За вітром розлетілись ноти...
Без жодних знаків запитань
Руйнуємо в собі висо́ти...
(2.05.12)

Ти бачив небо?
Я там літала!
Рожеві мантри
У нім читала.
А ти у мрійнім
Побачив хмари…
Ще, правда, птаха...
А потім мудро
Сказав:
-На небо
дивитись
нудно

Трах-тарах! –
Тидиш! –
і травнева злива!
– Щасти, щаслива...
Грім у литаври лупить щосили – бух!
Грім забиває дух...
Запах озону паморочить, волоче-мороче –
Хоче!
Ця весна
вабить феромонами,
бавиться, ніби цяцьками, гормонами,
і біжить дівчинка –
у халатику коротенькому –
(серце тенькає!) –
У обійми
(травневої зливи?) –
Нє, коханця шальоного, молодого...

– На Бога,
куди ти летиш, небого? –
Люди з-під козирка зупинки, як з-під грибочка казкового, що росте не по днях...

– Ах!
ВІН мене кличе!!!

....Злива стискає губки, у зливи криве обличчя.
У зливи пам'ять коротка, реакція хвороблива.
Мабуть, ревнує.
Знаєш, ця злива – така злива!
Злива регоче. У зливи істерика. Злива – жінка.
Зливає сльози свої нам на голови горопашні.
У зливи типова логіка й поведінка,
Як на блондинку. Зливу дратують любовні шашні
Ті, що не з нею... Тому - ані руш! Ти ж вар'ятка! Дурка!

– Та наплювати. Ну змокну, подумаєш! Ну й буду, як мокра курка!
Що із того? Він мене любить суху і мокру, із пекла, дощу та раю,
Він для мене – я точно знаю! – рушник наготові тримає,
А це, погодься, риса в житті важлива...

...Теплі калюжі лоскочуть ноги засмаглі.
По спині періщить злива.
А дівча – як лоша! Як лошиця замилена,
Мчить навздогін,
Подолавши бар'єри цього іподрому – останню зону...
...І халатик до тіла приклеєний,
і у вухах – чи грім, чи дзвін,
І у венах – первісний поклик
любові,
немов озону.

Сльозами травня дивна ця бентежність
Затягує у смуток тихо за собою.
Віщує знову неправдиву незалежність
Серед чужинців між самотньою юрбою.

Вони стоять, в руках тримають нагороди.
Вони їх варті, та чи не дарма?
Вони стоять, як і раніше, за свободу.
Але їх інший у руках своїх трима.

Така звитяжна дивна насолода
Спостерігати за очима прадідів,
Бо в них ще є ота німа свобода,
Що гартувалась між залежності віків.

Чи знали ті, що билися тоді,
Як зараз просто кожен труд їх здав?
Втопили б прагнення в Дніпрі?
А може б хто і далі воював?

У пам'яті не кожен зберіга,
І молодь вже не та, щоб шанувать.
Подумає ще кожен, коли час його збіга,
Чи варто за таке майбутнє воювать?

2012

Згасли мрії, наче зорепади,
Висохло надії джерело.
Ти мені сьогодні не вигадуй
Те, чого не буде й не було.
Не старайся словом розбудити
У душі спокійній давній щем –
Рану заліковану й омиту
Іншої сльозами, як дощем.
І, напевно, нині я щасливий
Тим, що ранні мрії не збулись,
Що дивлюсь на тебе, мов на диво
Мною неціловане колись…
05.04.12

Сміялася із казки про жінок,
Які від тебе з розуму сходили;
Собі казала, що все буде ок -
Я від такого втриматися всилі.

Сміялася - мовляв,ти просто друг,
У тебе вдома є дружина й діти,
Й нема бажання заходити в круг
Тих дам бездумних і тебе хотіти.

Нема бажання...та чомусь щодень
Встаю із ліжка(то сама, то з кимось)
І розумію - я чергове "ен",
Чи просто енна та, що помолилась
На тебе...
Пробач...
І хай пробачить Бог.

в її самотності багато слів товчеться
реприз на публіку – банальних і пустих
що ретируються в безтрепетній пащеці
як мильні бульбашки і вигаслі листи

в її самотності занадто велелюдно
і надто гамірно для тиші та думок
і нуль за щирістю відносно абсолютний
і топить «сироти» текіловий ковток

в її самотності. а він у житі – зовні –
іде над урвищем і смалить цигарки
хвилястий дим і вищерблена повня
його ненавидять напевно і таким

Я написала тобі вірш. Простий, звичайний...Стерла.­Знову ось пишу.У пам'яті моїй гартуєш дивний смуток, що тягнеться хвилинами жалю.
Прости за той нещирий поцілунок, за злість миттєву, неживу. Ти знаєш може, що любила, ніжно, справжньо, назавжди. Прости....Прости.
Я написала тобі вірш, не знаю, як його зітерти. Тобі віддати? Залюбки. Навіщо, правда, тобі така тяжість, він же справжній, як і я.
Бо там мої думки. Там слово в слово кожна жалість. Моя любов, твоя...Була.Ти вчитуйся беззастережно, вміло. І просто тихо зрозумій.
Я написала тобі вірш, у думці, бо просторо там дуже. Тобою вповнюю слова і навіть душу тепер можу. Тихо. Ти помовчиш, бо уже знаєш.

У сяйві яблуні, у цвіті -
Все найпрекрасніше на світі.
Бо кожна квіточка її -
Дитя великої сім'ї,
Яке спалахує в надії,
Тріпоче трепетно... Й бджола
Цілує вустоньки, радіє,
Що знову гулом ожила
Квітуча яблуня, травнева...
О пелюсткова люба мла,
Пречисті в тяжі і дерева!

4.05.2012

Cтоять у спогадах сумирно
Фігури вóскові минувшини.
Постава ярих днів - козирна -
З яскравим усміхом незрушеним.
Персона щастя молодого
З букетом руж існує радісно, -
Вона ситилась діалогом
З любов'ю так, а не по радіо.
Типаж поспілий звіт у теці
Тримає трохи недописаний,
Став зір відвертості купецьким,
А з ним на тімені - залисина.
Ще має бути у кімнаті
Дідуньо із ціпком старенький,
Та місце те ховає затінь, -
Живий ще син своєї неньки…

04.05.12

Так легко, нечутно, незримо
Зникаєш за мрії дверима,
Неначе південний міраж.
За-сонячне пломенне літо -
Лишаюсь, в надії зодіта,
На склі - павутинковий шарж...

Сміється недоля, кепкує!
Та ба, мені кпини ті всує,
Лягає на тінь акварель...
Майстерним налюбленим пензлем
Міжзоряне щастя настеле
Ся ніч... чарівний Рафаель...
(2.05.12)

Зі спини світанок темний,
Винуватий без вини
Світло сіє надаремно -
Я не бачу зі спини.

Зі спини даремний погляд
Й серед тисячі дзеркал,
У яких не видно , хто я,
Хоч би скільки не шукав.

Зі спини відчутно подих,
Що теплом проходить в шкіру...
Подих змученого друга
Чи голодний подих звіра?

Зі спини себе не бачу
І знімаю всі роки
Сльози щастя, сльози плачу
Плащаницею руки.

Будеш йти або тікати,
Допивати день до дна,
Поки спереду - не грати,
А позаду - не стіна.

Цю тишу раптом вибито – і вже не гробова.
У ній так легко давляться і думи і слова.

Похитано тримається лопати твердолоб –
під п’яний ніс плете собі ще зранку гробокоп.
Загнавши номер до мобільника про щось веде
розмову, ніби панотця на прощу у бурдель.

Прибита, наче горем злим, із олова сльота.
Як цвях в зап’ястя, пробирається стоножиця-хода.
Хрести, зірки давидові і, мов оті – з Кремля.
Яка відкрито-свіжа ця немолода земля
на краплі неба, що повзуть по голубій труні,
на ті приямні почесті – останні й розривні.
Собачий, наче холод зим, о похоронний, наш,
до жилки пробираючий цей мідно-трубний марш.

Важка й ознаменована, мов дата, ця рука,
що серця біль вийматиме з-під влади молотка.
Вона оповиватиме, мов зашморгом, все те,
що трепетно просилося до світла і з очей.
Стоїть гірке загострення в повітрі і ковтках,
із уст пливе молитва в рай, опірена, мов птах.
Прощай, надіє прикрая. Хоч пом’яни й пробач.
Сльоза вже прикипіла і доосушила плач.

А так усім, здавалося б, недавно цвів бузок,
білила вишня небеса – цей страсний образок
і дихали шпитальні дні і вікна в унісон,
із післявенних крапельниць вивітрювали сон.
Злипався промінь в просвітку у Божому повік,
а вітер – ніжно набігав волоссям по чолі.
І в теплих пальцях пестились голівоньки дітей,
в їх голосі купалися сто лебедів-ідей.

І де ці мрії-лебеді полопотять тепер,
коли так низько й тісно там, де прилягає твердь,
коли немає світу вже – ні для очей, ні вух,
на час, на раптом вибиту цю тишу гробову.

4 Травня, 2012

залицяється травень...
то до вишні, а то до бузку
то обніме черемху, то у травах шепоче "люблю"

небезпечний який же ж
милий травню, мене не забудь
тільки глянеш - розквітну, а торкнешся - не втишусь, мабуть,

вигинатимуть гілля
стиглі вишні у нашім садку
ти залишишся дивним. милий травню, тобою живу

за рікою світання
а у чаші сріблиста печаль
все жужукаєш в вушко, дивний хрущику, травня деталь

...залицяється травень
то до вишні, а то до бузку
то обніме черемху, то у травах шепоче "люблю"

2012

Прекрасних країн на планеті багато,
і безліч у світі хороших людей:
і щедрих душею, й думками крилатих,
і зовні красивих для втіхи очей.

Мені ж наймиліша моя Україна.
І кращої в світі землі не знайти -
тут мамина пісня і посмішка сина,
тут, юним, в коханні зізнавсь мені ти...

… это нечто сверх удовольствия
… это очень, пожалуй, личное
вне пространства и времени Свойство…
и
транжирить его
не
этично
2002.

Дерев’яний лаокоон, кинув під ноги гору з
пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
налітають пориви різкого вітру. Голос
вкоськує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу.
Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
ляскають спини горбів, як лопатки в лазні.
Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
як солоний язик за вибитими зубами.
Здичавіле серце б’ється ще за обидва.
Чи, перебоєм жахане, задкує, бокує – спурхуючи фазаном. *
В поміч збіглому дню ціпеніє наступна днина,
як присуд за підметом безпорадним.

Хрестила смерть героїв у боях,
Що сміло йшли на дзоти й кулемети.
Щодня лиш вітер овіває прах,
І в чорний день їх згадують газети.

Не дожили герої до сивин,
Мабуть, у тім їх доля винувата.
Вони живуть у пам`яті родин…
Загоїв час… А хто поверне втрати?..

Хоч притупився той великий біль,
Хрестила смерть героїв, бо любили.
Ми дбаємо лише про хліб і сіль,
І заростають душі і могили…
2011

Ще Києва не існувало
і нашої тута ноги,
а ти вже кричиш, заснувало
ці пагорби й ці береги…
Росла собі мирно в Молдові
колись виноградна лоза,
а ти в її грона медові
впилося, немов дереза.
Думки тобі Кримом крутило,
Донбас у печінку засів.
І там, де тебе прокотило,
зелений чорніє посів.
Опівночі вітер голосить -
і спить неспокійно латиш.
Ніхто тебе в гості не просить,
а ти по землі торохтиш.
Та зникнеш у безвість одначе.
Не скаже людина: «Жило».
Вітчизна по тих-бо не плаче,
у кого її не було.

1991

1
Коли ти горнешся узимку,
У пошуках надійного тепла,
Не схожа ти тоді на жінку,
А на тендітную дівчинку,
Якою в незапам’ятні літа була.
2
Двох козарлюг ти дарувала світові.
«А їдіше маме» наче з тебе списана.
В мені ж не гасла мрія заповітна,
Непевна і тремка до дрожі:
Аби ще й донька. На тебе схожа.
3
Не склалось. Не кваплять невістки почин.
Мовляв, чимало є на те причин.
Чекайте, кажуть, до наступної весни...
А ми з тобою, мов гора з горою,
Гадаємо вечірньою порою,
Коли ж онуки ввійдуть наяву. Не в сни.
------------
«А їдіше маме» - популярна в усьому світі пісня, в якій відбито образ турботливої юдейської матері.- Слова О.Ратнера, музика Я.Пелліна та Л.Поллака.

Пливу...
Біжу...
Пірнула в напівтінь...
Це – кам’яниста лімітрофна смуга.
Мене у затінку помітили: вже мчать
Сім брязкотелець одягти (о, слуги...),
Знов зав’язати очі, повести
У залу без верцадла й тиші, тьмяну,
Щоб я – віоли голосна струна –
Звивалася у випарах кальяна...

Горбатий можновладець Прозаїзм
Купив мене для кпинів і утіхи.
У бранку тихий Ранок закохавсь,
Намовив утекти, дав гілку фіги…

Лечу...
Біжу...
Ступаю на місток...
Русалки млосні сіють анемони...

Четверті півні... Гладить руку син.
Фата-моргана тане в сік лимона...


2006-2012

Ілюстрація - Клод Моне "Анемони".

Пливу між лодій…
А єдваб словес
Бузково буяніє круг палітри…
Не знаючи прогрес це чи регрес,
Пливу – із Ліри у сузір’я Гідри…

Великий Віз скрипить:«Сядь…
Під...ве...зу…”.
Рись ошкіряється: "Ультрамарину б!".
Злетіла крізь ясмин і дерезу.
Екліптику пишу сімсоту днину…

У дощ благословив жаский Дракон.
Стовп іскор видихнув:
«Я – твій добродій!!!».

Ну як мені, ступивши на балкон,
Забути зблиски величавих лодій?



2007-2012

Пародія

Музики не боюся,
Рук пелюсткú – потáла…
Чув, що моя бабуся
Трíйні два рáзи мала?

Свічі пора гасити
Від хромосом навали...
Та не втікай, куди ти?
Двíйні також бували…


4.05.2012

"Ось, тобі, дівчинко, карамелька,
Ось тобі, сонечко, мармелад,
Ось із горішком смачна цукерка,
Ось без горішків є шоколад...
Ось тобі, зіронько, всі зефіри,
Ось тобі кекси, халва, драже,
Ось крем-брюле, ескімо, пломбіри,
Тортики з кремом і грильяжем...
Ось тобі, рибонько, козинаки,
Вафлі, пастила, лукум, щербет..."

...Дівчинка плаче, і краще її не чіпати:
В неї бабусю учора забрав діабет.

Я до тебе непомітно
На світанні підкрадуся
І диханням, наче вітром,
Сколихну волосся русе.
Розімлілу в сонній млості,
Роздивлюся безсоромно.
Упаду рішуче в постіль, -
Нетерплячий, невгамовний.
Поцілунками покрию
Вушка, очі, щічки, губи.
Всю тебе – од п’ят до шиї
Облоскочу, приголублю.
Обласкавлену, без тями,
Господиню беззахисну, -
Обплету, мов хміль, руками,
До грудей, як скарб, притисну.
І зітхнеш ти – безпорадна,
Розпашіла неабияк, -
І єдиним простирадлом
Нас од сорому прикриєш…
04.04.12

Дівка ходила
Медами зріла
Соромилася власної краси
Вага думок душі плюс тіла,
Зачепишся -- не віддаси...
Суміш спадкоємна: Кров і Кисень…
(а це вам не заморські кренделя…)
Бог мовчить… і чорт не сміє писнуть…
В обійми - зась!
Бажає Короля…
2012.

Я любила тебя любовью преданной,
Я у ног твоих цветы собирала,
Я встречала тебя улыбкой трепетной,
Когда ссорились - слёзы глотала.

А теперь я устрою поминки
По любви моей, тобою непонятой,
Я спою и станцую на гробике
С высоко головою поднятой!

И любовью новой утешусь я,
С человеком, которого выберу
За его пред Богом безгрешество,
За признание его лидером!

світлу свою безберегу печаль
не відійми у зеленому морі,
весно-білявко, давай без докорів,–
з твóго багатства залиш мені даль,

щоб перейти біля княжих воріт,
пам'ять-неволю минаючи боком,
десь загубити її ненароком,
й тим, хто пішов, не дивитись услід.

все, що моє, супроводжує тінь –
шлях попід небом та щіпочку солі
в утлій торбинці – і цьóго доволі…

…й небо під ранок впадає в ірпінь.

Не ввірвуться у дивний світ свободи комонники,
і коней вільних вже не чути грім-галопу у степу...
Озлоблені на всіх, хто вище ростом, лжевершники
із крісел шкіряних диктують сатанинську гру.

2012

Ми з тобою різні букви
різними чорнилами на папері.
Ми з тобою різні руки,
що відкривають назустріч двері.
Ми як магніта два полюси,
не протилежні, не притягує ж нас.
Розділяють нас чорні полоси
раз за разом, із часу в час.
Різне серце у нас у грудях
різну кров качає по тілі.
Різні нас оточують люди:
інваліди, сліпі, онімілі.
Ти під сонцем ходиш в той час,
коли я до світанку чекаю.
Ти на захід ідеш, я-на схід.
Ти з одного кінця, а я з іншого краю.
03.05.2012

- Що з тобою сталось,Петре? З кимось бився наче?
Весь у ссаднах і синцях."Дістав"-таки добряче.
Стали хлопці на роботі все питати в нього.
Той мовчав чомусь, як риба, та тримавсь недовго.
- Вчора ввечір проводжав я дівчину кохану,
Раптом враз напали двоє на мою Оксану.
Кинувсь я на захист, звісно. Що ж я мав робити?
То ж вони й мене конкретно встигли ще побити.
- Бачу я "розмалювали" твій "портрет" на славу,
Треба в "органи" звернутись, написать заяву.
Ти хоч їх запамятав? Чи хоч якісь прикмети?
По слідах гарячих, Петре, їх знайдуть моментом.
Йдем в міліцію. Розкажеш, що було якшвидше,
Потім,звісно, в травмопункт нам треба, чоловіче.
Петя бідний це як вчув, аж скрикнув: - Ні, не треба!
У міліцію звертатись вже нема потреби.
Тих обох, що нападали, я прекрасно знаю!
Але зла на них повірте, хлопці, не тримаю.
Тільки я не все сказав. Точніш змовчав про дещо...
Це нас двох отак побили рідна жінка й теща.

Твои медовые уста исторгли тепло любви...
И не страшна мне никакая боль,
Даже ежель бы порезали...
Свято признанье, тех кто чист душой.

Сквозь века брели наши тени одиночества ,
Ми всегда вдвоем, только мысленно.
Позови, когда тебе наскучит мучаться,
Если будешь уверена: ты стоишь этого...

За одинокие дни и непробудные минуты,
Косы расплету ночной порой,
Сольемся в пламени полета огня свечи,
Чтобы стать душою – Все–Единой.
2012г.

Вже двадцять літ, а й досі ми - "совок",
І множаться на цвинтарі могили.
Заріс і пересох отой ставок,
Де рибу ми хлоп'ятами ловили.
Третина сіл - без вікон і дверей,
Зате у іномарках п'яне стерво.
Шанують нас не більше, ніж свиней,
А ми усі чекаємо на Євро.
І крім оцих колізій та халеп
Приспічило якомусь мудрагелю
Перетворити мій коханий степ
На соняхом засіяну пустелю.
Щоб ті, що підуть слухать шум лугів,
Акорди кленів і веселе птаство,
Наткнулись на табличку серед нив:
"Сюди не можна. Фермерське хазяйство!"
Уже непросто вийти до Дніпра -
На березі і дачі, і котеджі.
А для душі отруту на "ура!"
Нам шлють на зомбоящик телевежі.
Сказав же Яник, що почує всіх -
Простягне руку й нагородить щедро.
Освіту добива скажений псих,
А ми усі чекаємо на Євро.
Мистецтво - в бруд, заводи - на метал,
Карпатські ріки хочуть взути в труби.
З міліцією зрісся кримінал,
І вже у тюрмах перші правдоруби.
До біса Євро! Геть усе лайно,
Що намертво вчепилось в наші спини!
Інакше якось глянем у вікно,
А там уже не буде України...

2012

Ця тиша сколихує серце і душу до болю,
Ця тиша бринить, ніби в лузі шовковім коса.
Ця тиша стоїть у душі, як висока тополя,
Ця тиша упала на серця вогонь, як роса.

Цю тишу на плечах ще й досі несуть ветерани,
Цю тишу колишуть і зорі, й травневі сади.
Ця тиша принишкла у небі й на персах коханих,
Ця тиша, як дзвони, у пам'ять вросла назавжди.

Ця тиша важка, мов тримаєш на плечах півсвіту,
Ця тиша крихка і прозора, й тонка, мов кришталь.
Ця тиша жива, ми без неї не зможемо жити,
Ця тиша стоїть перед нами – як вічна печаль…

22.06.2011

*
Затихло море неба.
Вітерець
В спекотний день травневого буяння
До суші обрію
Прибив вишневий цвіт.

Здравствуй, радость моя без края!
Я уже без тебя могу.
От столицы и до окраин
Все в волшебностях, как в снегу.

Все усыпано сладким чудом,
Все хохочет, как Петросян,
Всюду нежность, и Бог – повсюду,
В душу ломится, не спросясь.

Двадцать первую зиму кряду
Мы глумимся, грубим, глупим,
А в апреле вдруг видишь: радость
Бьет ключом из твоих глубин!

Ударяет в ребро и ногу,
Как безбашенный сочный джайв,
Чтоб ты мог наплевать на строгость,
Чтоб начать поклоняться Джа,

При угрозе свиного гриппа,
Взрывах урн и шальной езде
Нежить мир, как последний хиппи
Без потребности в ЛСД.

Что нам нужно? Всего-то малость:
Пальцы солнца во все лицо,
Чтобы счастье в груди вздымалось
И усвоить в конце концов,

Что любовь, хоть ее не ценят,
Нерушимее всех защит.
И как только достигнешь дзена,
Ты, пожалуйста, сообщи.

Здравствуй.
Радость моя без края:
В каждом утре, каждой земной росе.
Сделай рай, если хочешь рая,
Глины хватит с лихвой на всех.

Простите мне, черные птицы.
Я знаю, вам не было счета
над избранным высшим расчётом,
что, пойман безумья сетями,
дождями, дождями, дождями
скрывался от жгущей денницы.
Гнездились упрямо в зеницах,
торили пути в синих перьях:
атласных – пусть больше не верит,
сырых – пусть в любви не пылает.
Возьмите меня в свою стаю –
пусть больше не снится, не снится.


02/05/2012

Лиш неба бездонність у серці моєму…
Так тихо, спокійно в Господній вітальні.
Кульбабним роздоллям у вічність ідемо...
Вишневе суцвіття. Висоти осанні.

Так світло у світі! Духм’яно і чисто.
Безмежно надіями встелені ниви.
Любов’ю всіває весняна Пречиста
До серця земного невідане диво...
(2.05.12)

ніч віддаляється в чорній сутані

...на відстані читав він по губах…
З прадавніх мов – складав собі вечері.
Крізь себе пропускав жіноче: «ах!»
І творчо тарабанив в кожні двері…
І міряв сантиметром кожен крок
Очима, де ховалося вчорашнє.
Ретельно переспівував хард- рок
До прийняття… ну, словом, після каші…
Він розумів: у нього вже – гастрит,
Оскома на зубах від епітафій.
У шлунку весь столичний краєвид.
І мрія: розпластатись на жирафі…
…а пращури вмирали просто так…
за клаптик… за Свободу … за Вітчизну!
З народження збиралися в гопак …
І жити поспішали аж до тризни…

…до забуття, сусідський драбадан
Він пригощав і знався на похміллі.
На нім тавро, і чорний пояс - дан
Він зв'язковий
найближчого підпілля…

2000.

Хлопчисько зі зблідлим тату «second chance»
Вимолює шанси на другий дубль,
На фору у часі, на пільгове «любий»,
В яке ще не в’їхав сенс…
Він просить «з нуля», він благає п(р)обачень,
Цілує в коліна, тримає міцно
за руки і щось там іще, кармічне,
І вірить у те, що говорить, наче…

[Хлопчисько пропаще,
Все значно важче…]

На завтра він буде (він буде, ти ж тямиш),
Молити про третій, ховати погляд,
Плече у плече, та ніяк не поряд…
А ти – за рецептом: рядками, шрифтами
У спитому, спеченому середмісті
Сновидою-соціофобом стлієш
Від зсуву (точніше – від нефропатії)…
Ти ж, дівчинко, легкозаймиста.

Не вір йому, чуєш? Бійся!
Ці дублі – про самовбивство…

[Мій хлопчику, годі їй снитись…
Без шансів.
І це особисте.]

килим зелені і квіти...
вже бузок прив`яв,
зачаровані, мов діти,
погляд сам на сам.

сонця лагідність турбує
руки і серця,
може, це усе богиня ,
Ладо і весна?

витинання поля маків,
небо й очі - синь:
грози прийдуть,
будуть сльози -
барвінковий вир.

у нахмареність
тривожно
заглядає ніч
буде юно і бентежно
місяць гнати пріч.

фетром очі приховає -
любощів сповна!
лине дзвінко у коханні
ніченька земна

02.05. 2012

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

 
Весна незнань усіх чуттів нетам
гряде як притаманно безднам
ханс крістіан кресало лишить бевзям
& душу запродасть самотнім вечорам

Кровлять казки & всевирує чортівня
свічада кривлять на утіхи плебсу
яскріють вина в честь облесних
весна усіх нестям пуста & чарівна

Правічна вогкість на дзвінких вустах
в легких долонях невагомі леза
кохана відьма нічия сестра

Її оновлене палаюче вбрання
вінець поезії мана небесна
всецілить чи вбиває навмання




 

Є поєти і юної музи ніжний квіт,
Люблять мир і вірують в Бога світ.
Все в собі вони вміщають
І в поміжліттях лету духмяніє їх сваговий слід.
2012г.

Життя – єдиний вир і сотні вирв,
І плуг, і мрії пруг на видноколі.
Сьогодні ти вкладаєш душу в твір*,
Від завтра – твориш серцем власну долю.

А доля – не турнір і не турне.
Плоди пізнання дістаються гідним.
У кожній божій справі головне –
Потрібним бути, а не принагідним.

Професія – не жереб, загалом…
Та вже коли обрав з-поміж загалу,
Зі скальпелем в руці чи з молотком,
Будь не профаном, – професіоналом.

2012