Душа поглянула в вікно
Й фіранки затулила.
Знову дощ сумний
Впивався в скло холодне.
І знову руки хтось розбив,
Б’ючись в черговій безнадії.
І знову птаха з раненим крилом
Хтось камнем добивати буде.
І знову хтось погляне в небо
Й скаже: “Вмерли небеса”.
“Яса” уже ніхто й ніколи
Промовити не схоче і не зможе.
Рука тремтітиме і не напише
Тихе слово “тиша”.
Живий ніколи не пізнає
Що значить слово “жить”.
Сліпий вісі барви не відчує
Допоки не відчує власне “Я”.
Німий ніколи не промовить: “Я кохаю”,
Вважаючи, що кожне слово – гріх,
Який як яблуко в саду звисає.
Й ніхто ніколи не зважає,
Що все життя – це яблуневий сад.
Глухий ніколи не почує власну думку
Й про що сліпий з німим кричать.
І все котилось і котитись буде
У безнадії в забуття.
І лиш листочки яблуні старої
Шарудітимуть про щось своє.
І знову дощ сумний
Впиватись в скло холодне буде…
Душа поглянула в вікно,
Заплакала і затужила
Й фіранки тихо затулила.

Мій синку! Твоє личко світиться
Великодньою писанкою, а
Твоя доля прокладається
Найпишнішими візерунками.

Простелю тобі рушник
Білий, клечаний
Прадідівськими знаками –
Не зіб’єшся зі шляху.

Викохаю тебе у любистку і м’яті,
Викупаю у водах Дніпра і Дунаю,
Приголублю червоною калиною і
Виростеш красним гетьманом.

Моє сонечко, зіркою
Тобі стану над Україною,
Аби тут виросло
Твоє велике щастя.
2006

Ти кажеш,що в коханні
Ти головна,найголовніша,
А я-то все інше,
Що в'ється навкруг тебе
Для тебе,утворюючи грані
Навкруг твого обличчя, ,
Що сяють промінням діамантним,
Сліпучим сяйвом неба,
І музикою серця, що кличе
У вир світів незнанних.
Звуки,кванти,осанни-
Все для тебе.А я все інше,що навкруг тебе.
Та дивина.Бо там де ти
Сіріє темна пляма,
Розмита,не чітка,вона
Сама в собі дрімає,
Все інше,що навкруг
Мов сонце сяє...
Ти просто не кохаєш,
Тому в сяйві мого кохання
Зникаєш...

,,Тихий голос сердца заглушался
Мнимым блеском удовольствия.
Когда осознал, что течение времени,
-Времени в котором нахожуся я,
Делает из меня раба,
Раба обогащения:
- Такая жизнь не для меня.
Ежедневно слышать слова: - деньги нужны,
Нужны средства, а стихи твои,
Их валом, они ерунда.
Церковь есть, молитва есть,
деньги всем нужны, а тебе
-Литература...
Да, мне дано-стихи и медитация.
Я и Отец Одно.
,,Господь-во святом храме Своем:
да молчит вся земля
пред лицем Его''*
Во Истинне молчанье-золото.
Сознательно, соприкоснутся с Богом,
Помогла мне медитация.
Она, это единый способ
Слится с силой Господа.
Безмолвие внутри-с Его Силой
Мы Едины.
Что такое человечность осознал,
И освободился от
Суетности и самообмана.
Постиг свое невежество, ничтожность.
Понял, что гордеца
Ничему не научу.
Лиш смиренный сможет
Постигнуть Истину.
Он перестанет спотыкаться, обретет решимость
-Под ногами почвы
Почувствует твердыню''.
- Спасибо Уважаемый!
Ваша речь, поначалу
Смутили меня,
Но, припоминаю Альберта Энштейна слова:
,,Самое прекрасное, что мы
можем испытать, сродни тайне.
Она, источник всякого истинного
Искуства и науки.
Тот, кому чуждо подобное чувство,
Кто не может больше
3астыть в удивлении и стоять,
Охваченный трепетом, считай, мертв; его
Глаза закрыты".
-Согласен с Вами, Друг,
Молвил попутчик мне.
Духовные деяния свершаются следуя Истене,
Которая сокрыта в нашей глубине,
- Это Безветрие...

2011г.

М.
Мені наснилося натхнення.
Воно прийшло до мене в хату.
Воно сказало: «Я реальне,
Як ліжко, квітка, ложка, чайник…
Не проганяй мене ніколи,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
Коли тебе вночі розбуджу,
Коли підніму – встань із ліжка
І запиши усе, благаю,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
Ти обрана. Тебе обрало
Для себе я. Тобі відкрию
Таємні творчості стежини,
Навчу тебе лишати тіло
І перевтілювати душу,
Лиш підкоряйся, йди за мною,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
І не лінуйся. Будь собою!
Не бійся бути не такою,
Бо всі – це всі, а ти – це сонце,
Яке мене під серцем гріє,
Яке дає мені не вмерти.
Бо я без тебе не здійснюся,
Не зможу втілити в реальність
Думки і задуми. Ти можеш
В житті без мене, – мене ж немає
Без тебе зовсім. Бо ми з тобою
В човні одному. У зв’язці щільній
Під парашутом, що не розкрився,
Але достатньо у нас є часу,
Щоб рятівне кільце щосили…
Та де ти? Де ти?!
Тебе немає.
А, ти вже пишеш?!
Ну слава Богу!
Я не ображуся ніколи.
Тебе я більше не покину –
Віднині житиму з тобою.
Бо ти найкраща.
Моє ти сонце!»

Мені наснилося натхнення…


2011

Я народжую тебе
Своїми віршами.
Малюю портрет твій
Уявою.
Наділяю тебе рисами
Фантастичними.
Обожнюю грацію
Тіла ніжного.
І оживляю
Вустами жагучими,
Ділюся душею
Своєю гарячою.
Я творю тебе
До збою дихання,
Я виліплюю
Кожну часточку
Так божественно –
До безбожності –
Ідеальною,
Неповторною,
Гармонійною
І покликану
Бути в любощах,
Бути Музою
Не для когось там
Для єдиного,
Неповторного…
Я заслужений –
Заслужив тебе.


15.12.10 - 07.01.11

твоя смс-ка мене
не любить
бо ти не чуєш
мого голосу
я дзвоню
тільки візьми
слухавку
але ти береш
сигарету

твоя смс-ка мене
катує
посилаю відповідь
та ти не читаєш
пишеш
пишеш
ламаючи нігті
вливаючи біль
у кожну букву

твоя смс-ка мене
вбиває
я мертвими пальцями
натискаю на виклик
і чую
вибачте
абонент не може
бо випиває
останню
таблетку

останню
краплю

останню
крапку


19.12.10

Зійшлися музи на вечірку
потеревенити про мам.
Найкращу вибрати четвірку
і присудити гонорар.
– В моєї вигуки прикольні
і сольне «ва-у», через ніс.
– В моєї не вельми бемольні:
пігмеї, єті , мда і ліс.
– Моя поводиться шляхетно,
вартує всячеських похвал.
Повірте, було б недоречно
не спорудити п'єдестал.
– В моєї грамота музична
і співставляє нотам дні.
– А моя в небі феєрично
на білім плаває коні.
– А моя весь час на колоді
сидить і пише, ночі й дні.
– А моя в моря прохолоді...
– Та це Михайлова – усі.
– В моєї тільки одні ноги
чого вартують... Кожний – глип.
– В моєї тільки монологи
й гостро підв’язаний язик.
– А моя леді не білявка,
проточні рими інь і янь.
– А моя викопана Мавка,
театралка із Майям.
– В моєї рими пишногруді.
– В моєї жовтий аватар.
– В моєї ЛГ у застуді.
– А моя справжній віршовар.
На зібрані цім екзотичнім
мовчали проза і роман.
Для них риторії ці звичні,
оте жіноче тра-ля-лям.

30 січня 2011

ми зимуємо з тобою
наче маленькі п'явушники
довго та боязко -
прокидаємося - наче дріади

наші вінцеві судини
давно породичалися
підхопивши слова до серця
(бо кивнули що згодні!)

ми знаходимо сонце
у словниках
а воно - на дотик - ніби цинобра
(майже ніхто - з ним)

знаємо:
люди часто плакали за спогадами -
самі їх оддавали до колумбарію;
тепер - інші

майже рай
майже Еклезіаст:

наше небо ірраціональне
наші сади гранатові
наш одяг - прет-а-порте...
а ми?

а де ми? - насправжки - красиві -
за нами дивляться на піано
краєвиди з житами
...сиві...

2011

Ясночолому Івану літописець шле привіт.
Вчора Вашу телеграму, щойно прояснився схід,
Я отримав... Вельми файно, аж трусив від неї сміх.
І гадаю, дану тему нам продовжити не гріх.
Скажу щиро тобі, друже, що на творчій цій горі,
Є спекотно (навіть дуже) і в морозяній порі.
Термоядерна епоха, розуміємо усі,
Нині кожному охота коверсатися в ядрі.
Хто запалює так зорі, а хто пристрасть в голові.
Є тут славні кочегари і звичайні палії.
Пан Василь жаром любові так накадить казанок,
Що спокуслива ваба аж димить із сторінок.
У творчім лісі Ярослава хокку-міна миготить,
Розминувсь хто ненароком то секс-бомба завалить.
В феєричному пориві, у безсонну ніч стихій,
Обіцяє всю Росію протопити Олексій.
Та найбільше нас, Іване (хай редактор вже простить),
Ваш запущений реактор Гіга-Мегами чавить.
Завітаєте на хвилю, принесете сміху міх.
Зичу Вам за це здоров’я, зимовію білих втіх.

Неділя

Досвітки долі.
Досвід віків.
Дотик до волі.
До-йшов?
Чи До-тлів?

Понеділок

Регоче на чужому плоті півень
Речитативом.
Радіо реве. Проснутись важко.
Ранок. Рикають машини.
Мене чекає тиждень −
Резидент.
Завербував в роботу понеділок.
А справ у мене − від і до,
Ремарка.
Я ж і не жаліюсь,
Резонно –
Ревність в справі, не на зло.
Чи ж вистачить терпіння
В понеділок? Що ж,
Резюме:
У перший день Тво-Ре-ць
Почав творить До-бро.


(життя в РЕжимі римейку)
Ре-мажор
Реінкарнація думок чи Реабілітація зусиль.
Реквізити на тіло чи Ревізія душі,
А може Реформація свідомості...
Чи її Реставрація?
Рецидиви самотності ятрять рани,
(Регіт рефреном) -
То рефлексії з минулого, пережитого, небувалого,
Не перейденого, проминального, не віднайденого.
Реманент щоденних спектаклів (Репетицій)
Захаращує пам'ять про прекрасне й дивне.
Рецидиви хвороби пройдених ер ксерять роки.
Рефреном вторять у буднях.
Вторять, вто-р-рять − вдруге не вперше.
Репертуар пам'яті невичерпний. Чому?
Ребус нерозгаданий.
Редукція від передвічного до сьогодення.
Не Ре-мствуй − ти Ре-зонатор без Ре-зону.

Релігія - прозріння для незрячих,
Реванш для немудрих, для невірних у вічності,
Реліквія - для вірних, відліт у вирій.
Резерв терпіння – Ренесанс релігії.

За правдою - творчість роками.


Вівторок

Мі -мінор
Містика буднів в мінорі.
Мінливість світу− урок.
Міряю кроки до волі
Місивом душ і думок.
Мрійливість духу − омана.
Зміцнює віру в життя
Ніжності міра й любові,
Міняться ролі, гояться рани.
Мужність − процес каяття.
Між обрієм щезне мій ранок.
В минуле нема вороття.


Місяць містикою мислить.
Місто міниться, тремтить
Міфами дня.
Міражі срібних зір
Мінливо мерехтять на
Мідних постаментах,
Мініатюри вогників у те-Мі-нні вікон −
Мілко-мілко розсипані сонця міхи...
Місток в минуле −
Містифікація середньовіччя над
Містом мрій.
Мистецтво понад часом в
Мінах левів-сфінксів
Мінорний лад як спогад, здогад?
Музика камерна ка-Мі-нних веж.
Міраж чи реальність?...
Реальність міражу.


Середа

Фараонове око спливає на захід
Фальшивого дня.
Фоном пройдешніх турбот –
Фарисейство забутих епох,
Фантазії древності власного я,
Фабула в формах минулих життя.
Факел раптово освітлив дорогу
До давнього дому,
Фатально окресливши шлях навмання
До забутого бога.
Фарбами у тмяних півтонах,
Фалди пальто залягають у тінях
Фінального гону.
Фантом блукає відлунням фаготу,
Фатум минулої жертви жерців фараона,
Сфінкса фантом, із смутком в очах.


Четвер

У сольній знемозі Сонце предвічне,
Сонце що вчора нам богом було
Солене чоло зрошує сльозами.
Соло Землі − вічними обертами,
Танець планет завуальований
Слизькістю простору,
Його нез-До-ланністю,
В тім не-До-лад-ністю.
В солодкій знемозі чекаєш кінця
Її вісі до часу тертя −
Соль-спів − звук
Солов'я − райської птахи на брамі дня.
Соляріс − повернення знову, очищенням,
Сон це чи нове чистилище.
Крізь сльози в Соляріс − незнане життя
До спокою вічного Слова.

Слово − за межами простору.

П'ятниця

Ляпіс-лазурний ліс
Лепкий на дотик.
Літнім слізливим
Липневим дощем
Намоклий.
Лячно. Темно. Ніч.
Блукає душа через хащі, у
Лябіринтах думок
Не пропасти б.
Лягла би давно спочити
Та ніде думки подіти,
Ломляться лавою
Чудні й не ласкаві всі,
Крізь темряви ліс.
Хто зна їм лік?
Встану з загравою, в
Ляльчині очі упнуся, що
Хтось із дитинства приніс.

Ляльчин сей погляд близький і далекий,
Ляльчин сей погляд з дитинства лелечого,
Ляльчин сей погляд холодний принишк, а
Спогадам стало блакитно і тепло.

Субота

Сі... − Щемлива і тонка як тінь.
Сі − Січнева чистота...
Січневі ночі, звуки коляди і
Запахи різдвяних страв, і
Сіна й завжди тепла піч, і
Оповідки дідуся про козаків, про Січ.
Та дивна радість пізнання добра.
Хліби в печі й вино і
Сіль − мов сіль землі, а що се?
Дідизни − хата,
Сільце під сонцем, аромати
Яблук, рути-м'яти −
Спросоння крізь віконце.
Се ліс, садок, ставок і
Сінокоси...
Се теплі бабцині слова й
Й ласкаві руки, що розчешуть
Внучці коси.
Се роду пам'ять, се
Сім'я, де всі разом, -
Се гама і акорд -
Гармонія,
Де лад і рід
Де всі Сі-м нот -
Се всі Сі-м я.

Неділя

Долоні підняті до сонця.
Досвітній дотик долі до щоки.
До Тебе і до Твого дому
Чи долечу через віки
Dominus, ave Dominus
Достойно.

Коли падає білий-білесенький сніг,
Колискову вітер співає жаркому вогню,
А дерева бачать, примруживши гілля, в вісні
Теплий подих весни,
Талі води та синь
Високо-глубокого неба…

Коли пише на вікнах шедеври мороз –
Пустотливо – грайливий, неначе дитяча уява,
А ковдра лікує, і голос різдвяних казок
Стає все більш явним,
Феєрично -яскравим
Та кличе до себе…

Синім птахом тоді щастя в руки твої
Прилетить і осяє життя. Стане іншим усе
Корабель попливе в новорічному морі буття…
Посміхнешся собі,
І поринеш в краї
Де щастя – усмішка твоя…
02.12.2010

Якби ти була моєю
Ми били б з тобою посуд,
Як мінімум, раз на тиждень,
Бо я ревнував би дуже
Красу твою до усіх.

А через десять років
Ми би собі набридли,
Нас зруйнував би побут,
Світ би нам остогид.

Ми би були самотні
Так, як і більшість… Певно
В квартирах таке твориться,
Від чого кохання мре.

Будні, турботи, гроші…
Сварки, робота, власність…
Вічна відсутність волі…
Добре, що ми чужі.

Добре, що ми з тобою
Не живемо війною –
Нас заспокоїть вечір,
Поки в розлуці ми.
Зійдемось – ніби пазли –
Серця закричать оргазмом:
Хочемо бути разом!
Разом і назавжди!

слова свідчать навіть тоді
коли немовлено намолені
коли голосні звуки задихаються
в червоному пеклі гортані

тиша голосить навіть тоді
коли лунає музика:
поміж акордів
супроти агонії клавіш
вона-таки
вибирає для себе fermata

зубри говорять
кармінними зіницями всесвіту
коли
в них розряджено рушницю

і тільки я
безбожно стискаю думку
за тонку (як у мене)
порцелянову шию
достоту печально топлю
ніби сиво-карооке цуценя...

а вона щемить... щемить...
ще мить - і ми...
як тиша...
тиша - як я:
дихає
падає - грає етюди
зізнається - рятує траву
болить

2011

Колишні коханці
Один одного ненавидять.
У новорічну ніч
Дощ до землі летить.
І цвіт троянди
Насправді смердить.
А любителі жорсткого сексу
Пузлі розкладають.
Космос такий великий,
Товстий і вульгарний.
Чиновники з'їли
Салат із бюрократії.
А лисий художник
Плаче на стінах,
Немов тихо шукає
Пародію тут...

2010 р. Б.

Петляють дні і ночі, линуть
у хороводі приспаних речей
учора, нині і невпинно
не чути голосу очей.

тривалить муки щастя лет,
спонтанно барабанить в серце,
прийшла я з перелітаних планет
у круговерть земного герцю.

терпкий той плід, що спонукав в обійми,
як линвою, тяжію до землі гудіння,
тут доброта та воля ненадійні,
бо смутком гріюсь в розкоші говіння.

розлука з небом не назавжди,
почую погляд і діткнуся слова
колись..., а зараз –
ночі пахнуть травнем.

Стіни із піску та мушель –
найкраща схованка для розпусти
а я з перервами приймаю сигнал –
негайно потрібен бустер!!!
Негайно потрібні ліки –
я вимагаю спілкування
антидипресантів, молоденьких курсантів
чи просто вливання!
Я потребую
Я хочу
Мені треба
І нічим не погребую
Випишіть мені з-за кордону
ліки від егоїзму!
егоцентризму
суперего
мегаего –
і – чуєш?! – помассажуй мені ногу… )))

Пародія

Насправді жінка - не бандура,
її душа - міцненькі грати.
Коли впіймає бандуриста,
повік в тих стінах буде грати.

Сильна гортань, високі ноги:
легато, форте їй по струнах.
Тече із пальців піт солоний
по грифу у мажорних тонах.

Жінки насправді - не бандури,
вони з ребра тонкого взяті.
Оберігайтесь бандуристи
на них трагічну долю грати.

27 січня 2011

насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
а чоловік - то бандурист
сумна душа та мужні руки

щипком бере високі ноти:
арпеджіо, легато, форте
по струнах
вільно ходять руки -
солона
свіжа кров на грифі

насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
і Богом дані бандуристу
пальці
трагічно грати на бандурі

2010

Зцілення стало
Засобом убивства.
Це кінець
Нашого початку.
Два колеса
Передує моєму
Падінню з автівки.
Зелений убив
З'їджену траву.
Авторитарна демократія
Народжує номенклатуру.
Ми розташувалися
Два на два,
Коли нас
Було квартет.

2010 р.Б.

нам цілого світу з тобою замало
щоби бути удвох на землі
наші друзі гуляють увечері парком
ми - на поверхні Венери
де танцюємо музику Баха
(він мило дивився на нас)
у театрі Шекспіра граємо
мовчки в чорно-білих тонах
я сузір'я назвав твоїм іменем
гарно звучить - Ерідан
а ти вічно мені дошкуляєш
бо наші друзі гуляють у парках

2010

безконечна дія
тебе чекати

місячним променем
вимальовувати вуста
на останній сторінці сну
закривати книжку ночі
і жити день

у горнятку кави топити
плин часу
замішувати ложечкою
вир думок
і ковтати вічність
спрагло припадаючи
до зимної порцеляни

пити те що було
а що буде
залишити на дні
і гущею кавовою
ворожити завтра

подивитися вслід
лінивому голубові
що не хоче листів носити
і спогадом затуркотіти

викричати свій страх
у порожню вулицю
і
зачинити дня браму
перепливаючи
у наступний акт
безконечної дії

тебечекання

Брак слів легко заповнюється
безглуздим знаком мовчанки.
Розхристаність душі можна приховати вдало
підібраною маскою,
навіть колір сумних очей
забарвлюється в жовту меланхолію
при допомозі одних тільки думок.
А там, де вчора росли маки, сьогодні якась стара палить свічку, пустка і фото…
скрип підсвідомості і потоки дверей
Лаура вийшла заміж по любові, але її чоловік, людина
з розладженою нервовою системою…
телевізор в напівтемній психіці історіями вкрадених життів
розривається…
ХТО ТАМ???

На донецький танк
кохання впала раптом
львівська секс-бомба -
страшенний вибух щастя…
Це - схід і захід – разом!

23.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Мене неволять…
Мене кайданами скували…
Мене ганьблять…
Мені вже й очі зав’язали…
Травмують й брудом обливають…
Принижують і зневажають…
Та хто ж принижує? Та я ж. Себе!
Собі на голову грязюку лию!
Лиш дивлячись в дзеркало окуляри рожеві вдягаю.
Погляд відводжу – й відразу скидаю.
І зовсім не бачу, як з-під німбу роги виглядають.
На тлі білесеньких крильчаток – хвостище довгий, волохатий.
Світ – то дзеркало велике.
У кожному я бачу лиш себе.
Звичайно – хтось в моїх проблемах винен,
Хтось за мене відповідати повинен…

Та хто? Все я ж…
16.11.2010

Я – маріонетка – лялька.
Мене за ниточки володар водить м’яко.
Мої очі зав’язані хустинкою червоною.
Мої руки зв’язані мотузкою шовковою.
Голос щось робити мене вже закликає.
І кличе, і кричить, й шепоче, і співає.
І я роблю усе, хоч би намагаюсь.
В житті чомусь я ні на кого не спираюсь.
Голос ще про щось далі віщає.
Ніби розумію, ніби і не знаю.
Розумію: є цей світ і той.
Скільки вже пройшло дорогою звідси туди?
Все колись зведеться до шляху невідь-куди…
А мене все кличе голос той.
Говорить, куди я маю йти,
Щоб не створити якоїсь біди.
А ззовні небо все темніша.
А в моїх очах усе простіше.
І спокійніше.
А голос мене кличе далі
У знайомі незнанні далі…
Монро… Меркурі… Цой …
Джексон… Сінатра… І Преслі…
Шевченко… Бодлер…
Може, пізнали вони вже світ той?
Чи, може, вони вже воскреслі…
Ні, завжди живі…
Голос диктує їхні імена…
Подій усіх дивує давнина.
Голос зупинитись мене закликає.
Голос про ціну життя промовляє.
Голос усіх людей прославляє.
Голос зрушити з місця мене закликає.
Уві сні свою пишу життя чернетку.
Наяву я лиш маріонетка.
Голос мені каже – я П’єро.
Дерев’яним є моє нутро.
Та сльози мої ллються… От дива…
Мозок мій працює, хоч і дерев’яна голова.
Та лиш годинник цокне –
Я вже Арлекін,
Що щосекунди зараз знову щось утне.
Так, веселий він!
Так, дивне я маріонетка.
Лиш маски змінюю я метко.
… А голос мною керуватиме завжди…
03.03.2010

Чому і вночі,
здається, мені сяє
сонечко? Тому,
що цього року вперше
зовеш мене «Коханий!»

24.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Що це діється тут , браття?
На ПМ - пекельна ніч.
Пан Кузан розвів багаття,
«Жар любові» вкинув в піч.
І побрів десь на узбіччя,
Пошукати сіновал.
Чорногуз образив січня,
«Киселем» – вбив наповал.
Під низом гудів реактор,
Гентош лаявся: Не спи !
Бачив би це наш Редактор,
Як графітні стержні йшли.
І якби не «Зимовиця»
Від добродія Штанька.
То до ранку б – попелиця,
Залишилась з ПМ-ка.

24 січня 2011

молоді дубки
у сорочках навипуск
з вишивкою у маніжках
у вовняних свитах
плисом обшитих
як волиняки:
про мушкети мріють
і до Січі збираються

граби-подоляни
в сорочках із грубого полотна
заполоччю всіяні
у камізельках
кланяються сонцю
солом’яними капелюхами

один ясенок-полтавець
у куцому кожушку
(з короткими до ліктя
рукавами)
та в лейбику;
на нього посідали горобці
з купелі-пилюки –
немов аплікації сап’яну

од землі тягнуться
кольорові
вовняні нитки синочок:
очі – пацьорки
закликають у тінь до клена
дощик

а клен – джиґун;
несе своїй любці-ліщині
дивовижно холодні
росяні баламути
стає собі серед узлісся:
ніби з Опілля
у двоколірних
чоботях-чорнобривцях
кожух у нього жовтогарячий
червоним унизу вишитий

а скраю бук
зі Слобожанщини вернувши
розмову їхню підслуховує
вуса підкручує –
на ньому душогрійка
з кольорового ситцю
у плечах – із шовку
а ще тканий пояс
ніби черлений
штани вибійчані

стали дерева-парубки
з літа чубаті –
а довкола трави
ніби постоли
кайдани
та черевики

помолилися «Отче наш…» –
за ними тумани
потяглися солодко
волоками

2011

...слухай, серце, я не можу більше писати про любов,
літери ворду – ніби цятки на крильцях сонечка –
полетіли-розлетілися з пучок пальців –
на небо, цукерки хрумати.
...поясни, серце, чому слова ніжності втишеної
завжди банальні,
прості й нецікаві, ніби оте «довго-щасливо»
наприкінці казочки?
...бо ніхто не помер, не пішов за земель тридев'ять
дракона рубати-царівну визволяти,
бо чайник сопе із котом примруженим,
бо сніг солодкий, як губи присмерком...
...знаєш, серце, щастя щоденне,
без ексцесів та спецефектів –
річ насправді нуднюща для публіки –
як старенькі, що ходять за ручки –
він – зворушливий у своїй ніжності,
вона – дитинна у своїй вірності –
кришать хлібчик любові голубам
на ринковій площі...

...я їх бачила нині, серце –
і мені захотілося плакати
від щастя.

на отому острові
вітри ходять в білому,
ховають коси під полами плащів
і мають руки,
посріблені усмішками
добровільних жертв.
– що тобі пообіцяти? –
питає наймолодший вітер.
він ще не надто досвідчений
і має лагідне серце,
до нього злітаються зорі,
як нічні метелики.
– любчику, де наш берег? –
питає блакитноока німфа,
ступаючи в воду, як в темряву.
– пливи, дівчинко,
пливи попід місяцем,
а я напинатиму нічні вітрила,
шептатиму про манливу дорогу,
над якою плакучі дерева
були колись янголами,
і кожному з них запраглося
пристати до берега,
але вони не знали,
що тут всі береги – з відчаю.

З ПМ спритні дебошири
ЛГ мого навістили.
Вдерлись геть в коментарі
Словопивці-упирі.
Придерались до складів,
Неримованості слів.
Деребанили рядки
Віршоїди гризуни.
З себе корчили майстрів
Муза й двоє кабелів.
Ледь Редакція Майстрень
Зупинила цей пропелер.
Владно розвела руками:
Тут трапляється це з нами,
Перелітні горобці
Опаскуджують вірші.
Чемно я все це стерпів,
Вдих на видих перевів,
Каву з молоком впалив
Падловірш їм присвятив.
Бо гадають гендлярі,
Що вони тут пуп землі.

Антитеза
Те серце не животворить любов,
округ якого зібрано ненависть.

ВСЕРЕДИНІ, В МОЄМУ МОЗКУ ПРОКИНУВСЯ ПОВСТАНЦЯ ДУХ.
ДИВНОГО ПОВСТАНЦЯ… ЖИВЛЯТЬ ЙОГО ЛИШЕ ЗМІНИ . Й РУХ.
ТОЖ ОДЯГАЮ Я З БУЛЬБАШКИ МИЛЬНОЇ ШОЛОМ,
З ПАВУТИНИ Й ПАПЕРУ КОЛЬЧУГУ. ЛИЦАР Я, СЛОВОМ.
ЗАПРЯГАЮ В КОЛІСНИЦЮ МЕТЕЛИКА,
ВОЛОСКИ – ТО ВАЖКІ БАТОГИ.
В РУКИ Я ВІЗЬМУ ЗБРУЮ ІЗ ЛИСТЯ,
БО НЕВИДИМІ НА МЕНЕ ЙДУТЬ ВОРОГИ.
ДАРМА, ЩО НАВКОЛО Й НЕ РУХНЕ Й ТРАВИНКА,
І СПОКІЙНО ВСЕ НАВКРУГИ,
ЗМІН ЛИШ ДЛЯ ЗМІН ПРАГНЕ МІЙ МОЗОК,
І СПЕРЕЧАТИСЬ ЗАВЖДИ ДО СНАГИ:
СПАТИ ВДЕНЬ І ГУЛЯТИ ВНОЧІ,
І ХОДИТИ СКРІЗЬ НА ГОЛОВІ.
ТОЖ НОВЕ Я РОБЛЮ ВІДКРИТТЯ -
ОТРУТА – ЕЛІКСИР ТО ЖИТТЯ.
ПРИМХЛИВІЙ ЛЮДИНІ ПРИЧИНИ ДЛЯ БУНТУ ДАЮТЬСЯ,
НА РІВНОМУ МІСЦІ ГОРИ ЗВЕДУТЬСЯ.
І СОНЯЧНЕ СВІТЛО ЛЕДЬ ХМАРА ЗАКРИЄ,
І ДОЩ З ГРОМОМ РІЗКО ПОЛИЄ.
І НЕ ВРЯТУЄ ВЖЕ ШОЛОМ ІЗ МИЛА,
І ЗБРУЯ ІЗ ЛИСТЯ ВЖЕ МАЙЖЕ ЗГОРІЛА.
Й СТУПИТИ НАЗАД Я НЕ МОЖУ ЧОМУСЬ.
ТА ОБІЦЯЮ Я ЩОСЬ І КОМУСЬ.
ТО СОН УСЕ БУВ. НА ЩАСТЯ, НА ЩАСТЯ…
ПРИМАРНИМ ЛИШ БУВ ТОЙ ВОЇН НЕНАСТЯ.
ТА ВІДТВОРИТИСЯ МОЖЕ У БУДЬ-ЯКУ МИТЬ -
У КОЖНОМУ З НАС ВІН СИДИТЬ.
14.10.2010.

Вседержителю
Ти трохи розгублений
стиснені мужні і владні губи
правиця застережливо піднята
та погляд виказав Твою зболену душу
бо ж не сталося Раю Земного
і не всі увійдуть у Рай Небесний
і тягти Тобі плуга самому
бо ж нема сильнішого поряд
Ти Кодекс до серця притис
щоби стишилось мудрим словом
і янголи безгрішні охоронці Твої
на віддалі від Тебе Сяючого
наблизитись не можуть
а що вже казати про нас
Твоїх посланців нетривких у часі
яких поставив на межі пітьми і світла
із завданням переробить пітьму у світло
і ми
слабкі та тихі
працюємо по силі
тому є серед нас і ті
які не можуть опиратися пітьмі
і збільшують її в рахунок світла
і світло перетворюють у тьму
і мають в нагороду
скороминучі радості і втіхи
а ми
що тихі
крихту світла
добуту упродовж життя
долучимо до Сяйва
Вседержителю
*

вранці
дивишся на телефон з надією
чекаєш дзвінка мого
молишся

перед обідом
говориш зі мною лагідно
вселяєш надію в серце
лелієшся

під вечір
руйнуєш усе зневірою
женеш мене геть
до іншої

як
перебути ніч?


2011

Блакитне море
Над кучерявою лисиною
Часто перетворюється
На невпізнаний об'єкт.
Зелене небо тікає
Від мене до мене.
Так-тук лякає
З'їсти перед сном.
А синьо-жовтий прапор
Нашої країни лежить
На засинаючих
Карпатських горах.

2010 р.Б.

коли ми разом
наші руки нагадують
два кінці канату
зв’язані
морським вузлом

коли ти біля мене
я дихаю тобою
як цілющим повітрям

коли ми поруч
наші серця
ніби два бокали
і грайливе шампанське
переливається
з одного
в інший

а наші очі
у благодаті
п’ють колір неба
із вічності

з тобою я
поза зоною досяжності
для всього світу
для всесвіту

а нині

відстань між нами
створює простір
для смутку
для роздумів
для печалі
для спогадів
для надії
для фантазії
для творчості

бо я без тебе
думаю про тебе
вигадую і створюю
тебе


2011

На стОрінках Пе-еМе
У пошані всяке фЕ:
Перекручений рядок
Геп завихреність думок.
Де є проза, де вірші ? –
Все змішалось в голові.
Рима, звісно, не складна,
Тут вважається «фігня».
А бездушна тріскотня
Видається за дива.
Секс зірвався із пера
І ганя в куток з кутка.
А легке мичання муз
Перевершив світський туз.
В підменю коментарі
Речі кепські і брудні
Тут «освячують» щоденно
І оцінюють натхненно.
Ну не все ж, що гавкне пес
Слід здіймати до небес.
Ще б багато написав
Але писалку пом’яв.
Думи виклав на папір
Лже-поет Василь-вампір.

2011

прийшли.
свічку від молитов запалити.

дихнуло кадило.
розтеклося благословення
воском і ялівцем.

зачерпнули води цілющої -
кипить,
гартує вогнем,
охрещує.

дзвонять дзвони,
обпікаючи морозами
йорданськими.

у ялівці пташка
цівкнула,
дзьобнула
сиву ягоду.

а день собі радіє та довшає.

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Море заплямоване прогресом.
Вічне мистецтво стало сучасним.
Листя золоте переплавлено на попіл.
Люди добрі йдуть у владу.
Правда - непроханий гість!

2010 р.Б.

Метелики летять на полум’я
І згорають у ньому – істина.
Метелики хочуть грітися.

Та є серед них романтики,
Які обминаючи вогники,
І вибирають квітку,
Красою заховану в ніч.

Летять вони тихо і впевнено
На запах нічної фіалки,
На поле нарцисів,
Під Хуст.

Фіалки любов’ю пахнуть
І розкривають ночі
Чари свої і тайни.

Маленькі білі суцвіття
Наповнюють ніч ароматом
І кличуть до себе, звуть.

Метеликів вабить запах –
Вони обнімають квітку
Мереживом ніжних крил.

Вдихають на повні груди –
Цілують свою загибель
І мертвими падають.

Так
Цвіте орхідея-любка,
Чарівна нічна фіалка,
Бо любить коли в любові
Падають їй до ніг.

2011

...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Являєшся
Венерою із піни,
Я в обійми
Падаю,
Лечу.

У воді народжується ніжність.
Загадково, тихо, білосніжно
Піна
Поглинає час.

По твоїй шовково-мокрій шкірі,
Ніби по порфірі,
Світло
Краплями тече.

Ароматом пестощів і ласки
Так, немов повернення до казки,
Ваблять нас
Незвідані слова.

Опускаюсь мовчки на коліна
І схиляю голову покірно:
Мий її
І забери собі.

І не треба любощам нічого
Крім купання пінного, нічного,
Що в кінці
Три крапки
Покладе…


2011

кожне лице
лице Бога
Він прозирає з нас тихо
повільно
дає час Себе усвідомити

Метелик капусниця,
він їв капусту ще у минулому житті,
як був гусінню –
сидить на мальві,
ніжками чеберяє.
Світ у його очах міниться барвами,
і кожна – така солодка!
Жовта – куляста, немов кульбабка,
червона – манлива, як перші маки,
синя – дражлива – дзвіночком в луках –
калейдоскоп кольорів –
побачених, бо важливих.

Біг пес через овес сірий,
небо сіре над ним хилилося,
реп'яхи сірі у сірій шерсті в хованки бавилися,
чоловік сірий з очима сірими
чекав на нього –
теплими руками
кликав –
і байдуже було до всього іншого,
окрім цієї любові довічно-сірої –

бо
кожен бачить лише те, що для нього важливе:
метелики – кольори,
пес – господаря,
ти – мене,
я – тебе,
а Бог – усіх нас.

Горобці спадають з гілок мов яблука,
вітер кличе мене у пустку,
а я вперто тримаюсь за соломинку
і доїдаю оком хмару.
Осінь прийшла.
Вбралась парасольками,
повистуджувала грубки і душі,
а моя паленіє.
Барило місяця висмоктує сили,
теліпається на волосинці останній трамвай,
хто не добіг, буде довго плентатись
сліпими вулицями
мріючи про філіжанку доброї кави.
вчора сюркотали цикади,
а тепер пахне прілим листом.
Димами окутаний вечір
протравлює все живе.
Знеможений Замок тихо осідає
під сивим хмаровинням часу.
Надсадно скриплять давні брами,
Під тягарем літ
вкотре впав старий будинок.
Безглуздне місто в глупу пору,
нема геройства в пустоті.

..Думок безодні..
Часом важче себе стає знайти серед тенет,
що в голові моїй сплітаються...
І, наче птах безпомічний, з кривим крилом,
я потрапляю все частіше в них,
і все частіше хтось на моїх струнах грається..
Це звісно ТИ.. І, звісно я не сподіваюсь порятунку;
хоч ти й пообіцяв мені те "щастя"(щоправда другого ґатунку)..
Я не прийму.. ти краще далі
залишся там, в чужих піснях..
Мені ж чужим стає твій Страх..

.. ти все говориш.. стільки слів - що я не з "тих",
а може й зовсім не така -
Не всім подібна, і тобі потрібна..
Але чи ж справді в серці Я.. таки одна ?...
Ми "день і ніч", ми дивно любим,
Кого і ЩО - ніхто не знає..
І може хтось за це візьме на осуд нас,
(а хтось таки осудить..)
Та в світі цім усе дарма,
усе минає,
Твоя ж печаль - уже давно печаль моя..

..Знов в серці протяги...
Вже влаштували свій марафон нові й нові сплетіння..
Нових думок танок..
І , якщо б тільки я могла покликати тебе з собою -
МИ б танцювали!..
Там все інше - квіти, поле,
повітря чисте і зими немає ..
там небо мрій моїх палає,
там щось, мабуть, для когось значу..
там сонце роздають на здачу!

..мені б до моря зараз!..поплакати із ним..
Сльозами в ньому розійтись, омити сіллю рани..
і просто знати..ти поруч.. живеш "нами"..
І на руках у вічність..

p.s. ..Захворіти б тобою смертельно..
..ще не наважуються мої струни..
Якщо загубиш мене - забувши пам'ять,
обернусь у твоє "минуле"..

Не кажи "не падай"
Коли падаю я.
Не кажи "будь сильний"
Коли нема їсти.

Не кажи "тримайся",
Але підтримай мене.
Не кажи "виздоровлюй",
Але уздорови мене.

2010 р.Б.