Хіба без слів
Цей світ німів,
Що Бог тривожив пастухів,
Як хор з крильми
Співав псалми:
- Мир, спокій між людьми!?

У лжі і мсті
Слова пусті,
Одне у них є на меті:
Невинна кров,
Самолюбов,
Суть фарисейська молитов.

А що світ мер,
Господь роздер
Північну млу небесних сфер
І просвітив
Сіянням див
Край пасовищ, садів і нив.

За світлом вслід,
Народи, йдіть,
Де народивсь, хто людський рід
Не морем слів
Спасе з гріхів,
А Словом, що споконвіків.

І бідарі,
І три царі
Пішли за покликом зорі.
То як же ми
В ці дні зими
Без Слова лишимось самі?

Дає кутя
На вік життя,
А Слово має майбуття
На всі віки.
Мужі й жінки,
Гортаймо Божі сторінки.

Хіба без слів
Цей світ німів,
Що Бог тривожив пастухів?
Без Слова - так!, -
Воно – маяк,
Душі відродженої знак.


30.12.11.

Затуляли собою Собори і Храми,
Й молитви зі століть проливалися в ріки.
А дубки, що зросли, прирікались Хрестами.
І спинити той хід і продовжити ніким...

І волали старі... і сміялися дітки...
Босоногі святі, пил ковтали, давились,
Та любові ж, любові узятися звідки,--
Якщо навіть богів підіймали на вила?..

Поміж вижовклих шпальт протискалися неба...
Бо єству всіх причин у словах було тісно...
Хоч не знали, кому,-- але знали, що треба.
Не вставали з колін, адже знали, що пізно...

Мозолі на руках - все ще просять підпору...
Та колись, невагомим, чи просто - крилатим,
Крізь озонові діри полину угору,
Прихопивши своє,-- аби Духам роздати...

2011.

Зачекай, любове, не спіши.
Вечір я не можу зупинити...
Личка вже зів'яли у шипшин,
Але сяйвом досі їх налито.
Я ішов, любове, навмання.
Шлях мій затулили довгі лози...
Судного не нам чекати дня -
Хто б тоді дівчині витер сльози?
Зачекай, любове...

Коли молодість в жилах бурлить
І змиває застоєні роки,
Тоді знаю, я ще буду жить!
Не заснуть- ні думки, а ні кроки!

Ще збудую хороми сердець,
Підніму їх високо, за хмари.
Честь і гідність вплету у вінець,
На вівтар покладу свої дари !

в рай весела дорога
на ній – нікого
пнулась душа
спіткнулась
назад вернулась
диво було: (більш не буде дива!)
ІСУС – УСІ
(що зверху – що знизу – що справа – що зліва...)

.....................І.....................
....................С.....................
....................У.....................
....................С.....................
....................–.....................
....................У.....................
....................С.....................
.....................І.....................
ІСУС – УСІ ІСУС – УСІ
.....................І.....................
....................С.....................
....................У.....................
....................С.....................
....................–.....................
....................У.....................
....................С.....................
.....................І......................

Кольорові фіранки у вікнах відчинених
І за вушком улюблений о де парфум…

Ай, хлопчино, якими ти бродиш площинами?
А я когіто_ерго_примножую_сум.

А здобути якби іще дві ноги, дві руки,
(Елементи кунсткамери - власний мейнстрім),

То чого б не міняти на тугрики вибрики?
Обминав, уникав, але знову зустрів.

Той фантом, у якому ти весь - тебе виплюне
У асфальтних реалій наступний фантом.

Он зіяє гуртожиток темними вікнами -
То ми більше не вміємо жити гуртом.

29.12.2011

Відкраяна від раю, стою у черзі крайня,
Де всі – по милосердя й нікому – відкоша.
Ось хатка дерев’яна, що зветься сповідальня,
Шукає в ній притулку збентежена душа.

Як тій душі велося? Бо я таки згрішила
(Хоч я побіля Єви в саду і не була):
А я ішла до храму й на квітку наступила,
А квітка ця, напевно, цвіла б іще й цвіла.

Я зорепад проґавила, зашторила сузір’я
І спала всеньку ніченьку і не пручалась сну.
А я не тільки в Бога, а й у людей – повірила,
У тлінному божественну шукала глибину.

І як вустами – пошепки, коли душа голосить?
Як високо літалося, а падати – униз!
Я винна в тім, що мучилась і мучилась не досить,
Що правда, обпікаючи, не пропекла наскрізь.

Ця квіточка, ця зірка, ця віра у знищенне –
Аж так мене виболюють, що стачить на сімох!..
Коли людині прОстій прощає гріх священик,
З Поетами квитається Сам Бог.

2011

Мені подобається думати, що просто зараз, у цей от час,
коли я клямцаю на клаві, чекаючи обідньої перерви,
десь на цій планетці відбувається стільки всього:
народжуються діти –
і втомлені породіллі лежать, розкинувши руки,
і їхні червоні лона закриваються, ніби тюльпани;
помирають старі –
і їм вже не страшно, не гірко, не боляче,
бо сніг сипле на їхні голови –
пухкий і незмінно різдвяний.
Ластівки зашивають небо, ширяючи попід хмарами
Зі срібними голочками у дзьобах;
Тихо ростуть евкаліпти – їм нікуди поспішати;
Дим зі старого комина кашляє над полониною,
Овечок лякає…
А Бог бере їх на руці – кожну-кожнісіньку-білу,
і люляє,
І «не бійтеся» каже…

Ти в онлайн просираєш думки,
Вичитуєш Зігмунда Фройда.
Махрові гламурні совки
Від яких почнеться блювота.
Тобі капає оцет в долоні,
Паперові, пошарпані лиця
Очі втомленні, змученні,сонні,
Їх пронизує впертості шпиця.
У вузлик скрутила коси…
В цьому є свої забобони
По підлозі, прозорій боса,
Пожаліли для тебе картону.
Скрепкою скріпиш минуле,
Без кулька із політелену.
Рукописи правду забули,
Накрутила образу шалену.
Очами торкаєшся пилу,
Знову слова- паразити.
Кришиться зламане мило
Годі, потрібно прожити!



28.12.2011

Коли ореля доросте до звізд
(якщо Перуна стріли – мимо тіла),
Коли зруйнує тлін модерний міст,
Коли мене у ніч відпустять віли,
Чекай на дебаркадері з цебром.
Згадай, як ти щоранку мчав у Київ
Понад умиротвореним Дніпром!
Від шор звільню, сльозиною умию.
Ти прошепочеш: „Ластівко моя,
Я був шаленим... А гніздо не вічне,
Хиталося в грозу... А дуб стояв.
Пташат немає. Ти – ще поцейбічна?
Ти – найвірніша… Я забуду ром,
Для тебе посаджу сім лип, дам п’яльці.
А я ж хотів із мосту – та в Дніпро…
Мій обідець блищатиме на пальці...”.

Коли вершок айви, що ронить лист,
Торкне Чумацький Шлях – виткий, полинний,
Червоний біль наснажить пера. Жди!
Крізь леза ґрат в бурливе небо злину.



2006-2011

Бокал вина...
Приємний спомин...
Спасибі, що Ти є у мене, ДРУГ.
Із Новим Роком!
Із Різдвом Христовим!
Храни Господь
Твій кожен крок і рух!

Зелений Вітре, це від тебе просо?
А нахвалявся: „Злину між калин!” –
Тепер у слід ступаєш – юний, босий.
Між гайворонням – ряд моїх світлин...
У патині – обручка.
Пестиш губи...
Безлюдно на летовищі у рань.
Насіння днів
летить
у срібну тубу...
А ти шепочеш: „Золота... пора!”.

Вже задощило – у моїй Полтаві.
Торочиш: «Літо… в дарницьких садах…».
Байдужливі, залиті сонцем плавні…
Морозить пальці... розлучання страх.





2006-2011



пояснення:
розлучАння - синонім розставАння,
і наголос тут - згідно з словником...)
не плутати з розлУченням.)

Ген-ген біліє вишнями село.
Цвітуть садки у золотім тумані.
Там пелюстками, певно, замело
усі стежинки росянисто-ранні.

Ось підійду – й почую звук цебра:
корівок пестять рученьки ласкаві.
Молочний дух... На пашу вже пора –
у лузі піднялись весняні трави.

У крайньому дворі суха верба –
гілки безлисті ще гніздо колишуть.
Лелеки ж... не вернулися хіба?..
Цвітуть сади. Розтав туман. І – тиша.

Хрести на вікнах – сірі вже дошки.
Півдаху знято на четвертій хаті.
Кроти городи риють навпрошки.
Стоять у лузі трави незім’яті.

Високі трави. Та убравсь будяк.
Сухий бур’ян ще вищий. І – усюди.
Цвітуть сади, але не так, не так!
Немає бджіл. І що – уже й не буде?..

2010

Безлисте віття знов до неба тягнуть
старезні осокори край доріг.
Цьогоріч осінь тепла і ненагла.
І ароматна, мов грибний пиріг.

Як чисто й свіжо в лісі пахне глиця!
А з кошика сміється боровик...
Кора соснова м’яко золотиться.
Ще сірий – заєць за кущами зник...

І духмяніють вранці хризантеми,
закутавшись туманом у садку.
Напнула тітка Осінь хустку темну,
та вишиту барвисто – ще й яку!

І вже не тітка – молодява пані
всміхнулась ясно гронами калин,
вгорнула плечі заморозком раннім,
з рук випустила журавлиний клин,

тернову гілку з ягідьми зірвала –
смакує терпко, пригоща пташок...
Як осені мені щороку мало!
Як гріє руку золотий листок...

2010

Сплески звуків за межами галасу, -
ці слова, із життям розмежовані.
Не торкнулись весняної повені,
в перехресті зимовім зосталися.

За марноти звучань не відплачені,
переповнені вдосталь отрутами,
засинають, щоб бути почутими,
як прокинуться дикими плачами.

Мов примари, що блудять дорогами,
в дощовому холодному зрошенні.
Захлинулись і... впали, мов скошені,
на каміння слова монологами.

(2009 р.)

Сергій Петренко.«Цвіт калини». (Комсомольськ, «Горішні плавні», 2003).


* * *
…В другому часі, в тому ж руслі
Подібних явищ розвиток подій
Нас насторожує і губить,
На кращу долю, сповнення надій…

…На нас вже осінь наступає,
Даються лихоліття навзнаки.
Тобі ж бо жити, рідна Україно,
Твої започатковано віки!


* * *
Гнівна відсіч автора недолугому пародисту.
(написана замість автора самим же пародистом).

Пройшли вже явища, так почались події.
Я книгу видав. (Діло не нове).
Та злобний пасквілянт затьмарив мої мрії
Про славу і визнання світове.

Він книгу прихопив мою швиденько,
Все нишпорив, шукав слабі рядки,
І гучно об’явив: ось пан Петренко
Не знає, що є навзнак, що – взнаки.

При цьому ще й єхидно так сміється:
- Дивись, я можу й приклад навести:
«Хто навзнак падав, те взнаки дається…»
І вирішив я так відповісти:

Невже ж ти, спец в мистецтві підколоти,
Не здатен розібратись в суті справ,
Що в мові я творю нові звороти!
Недолугізми, неуче! Пойняв?

Дим тютюновий, повітря сперте.
Кімната –
розділ в крученихівському
пеклі.
Згадай –
за вікном цим
уперше
руки твої, збожеволілий, пестив.
Сьогодні сидиш тут,
серце залізне.
Ще один день –
і мене не буде.
Виженеш, мабуть,
ще й вилаєш, дійсно.
У передпокої мутному
люди
помітять,
як в рукава не можуть утрапить
тремтінням зламані
мої руки.
Вибіжу,
тіло у вулицю кину,
дикий, страшний
від душевної муки.
Збожеволію я,
розсічений відчаєм.
Не крайся, кохана,
хороша, не треба,
давай попрощаємось
зараз навічно.
Все одно
кохання моє –
біля тебе.
Кохання моє
непідйомною гирею
висить на тобі –
і втекти вже несила.
Дай у останньому крикові виреву,
всю гіркоту своїх скарг пересилю.
Якщо бика заморять роботою,
він піде у воду, роботу покине.
Кохання твоє в себе
жадібно всотую,
воно – моє море і мій відпочинок.
Я у кохання ні плачем, ні стогоном
не вимолю паузу,
її не даси ти.
Захоче спокою заморений слон –
ляже, мов цар, у пісок
розігрітий.
Твоє лиш кохання
є сонцем для мене,
а я і не знаю, де ти і з ким.
Кохання твоє –
для поета смертельне,
він би кохану
свою, напевне,
на славу та гроші
легко змінив.
Мені не потрібен
дзвін мідний і срібний.
Лиш дзвін твого імені
так необхідний.
Кохана моя,
ти знай і будь певна,
що кидатись з даху –
про це не мислю.
Отруту не вип’ю,
й чекають даремно,
що я на курок
біля скроні натисну.
Погляд лиш твій
наді мною владний –
не пістолет і не гостре лезо.
Для тебе, кохана,
настане завтра –
й кохання твоє до мене
щезне.
Завтра забудеш,
що я возвеличив
і коронував,
це тобі не потрібно.
Я твою душу
коханням вичавив,
випік квітучим коханням,
царівно.
І карнавал днів
шумних і суєтних
рватиме аркуші
книг моїх нових…
Слів моїх листя
у тій круговерті
чи тебе змусить
спинитися знову?
Востаннє під ноги кину
мого слова сухий листок,
останньої ніжності килимом
огорну затихаючий крок.




Владимир Маяковский
Лиличка!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.
Комната –
глава в крученыховском аде.
Вспомни –
за этим окном
впервые
руки твои, исступлённый, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День ещё –
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Всё равно
любовь моя –
тяжкая гиря ведь –
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом умОрят –
он уйдёт,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон –
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролёт не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметённый карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.

Розчинилась брама. Сонця руки
Завдали невигойної муки,
І душа волала як дурна,
Що вона загине там одна.

Ні, загинуть їй іще не час,
Ще ж бо слугуватиме для вас,
В люди всіх (пробачте) повиводить.
Потім вже її вам можна спродать.

А тепер ще ні. Ще у вогні
Вам потрібні сили ці дурні,
Вам потрібні всі її знання,
А вже завтра, десь отам зрання

Можете і кулю їй у скроню.
Тільки ліпше буде, як у сонну,
Бо ще зрячій вдасться вам завадить.
В вас таке призначення, бач, - зрадить.

То вона, дурна, до болю чесна,
То вона всім добра, безсловесна,
То вона для всіх вас безвідмовна.
Тільки не загрожує безкровна.

Вбийте враз, не завдавайте муки.
Не схибнуться вдалі цьому руки.
Вже вона в цім світі настраждалась,
За своє добро сама зосталась.

То ж життя тепер то їй навіщо?
Начепіть її на гостре вістря
Й у степу на клапті розтерзайте,
І нову, подібну їй, шукайте.
2011

Є... Нема в мережі фази
на освітлення "під сніг"...
Не в заметах настрій м'язи
випробовує на сміх.

Розумію. Зачекались...
Бо й годинник дещо схуд
(стрілки потайки шептались,
що за гість з'явився тут?).

Так, це я. Майбутній... Новий...
З вами в спільному ключі
розділити вже готовий
радість зустрічі вночі.

Маю хист знайти я привід,
у шампанському здружить...
Ну, запрошуєте йти в хід
повним змісту "Хай щастить!"?


29.12.2011

Мотаю нитку радості і суму
І вишиваю будні та свята.
Свою невтішну зашиваю думу,
А час роки календарем перегорта.

Сріблиться й сивина уже в волоссі,
А я ж іще і днини не жила.
Чогось там налилося у колосся,
Якось там зіп'ялася ковила.

То вітер все спиняв, а потім бурі
Ламали крила, як злітала ввись.
Здається, що то я була в натурі,
То просто час в мені чомусь спинивсь.

Згасала свічка в протягах намарно,
І берегти її було дарма.
Я ж запевняла серце: все безхмарно,
А радощів і нині так й нема.

Згасає свічка, ледве-ледве тліє.
В долонях бережу її таки.
А Бог у інші руки щастя сіє,
І не мої квітують квітники.

Обвила серце гадиною туга,
І гостроту очей спиває час.
Я так й лишилась в світі цім без друга,
Бо друзів не втримати про запас.
2011

Остання надія, важко чекати.
Може забути з душі відірвати.
Цокіт годинника ріже у скроні
Чорним чорнилом попишу долоні.
Не позитивні рожеві шпалери,
Все ксерокопія, м'яті папери.
Вікна брудні і подерті фіранки
Знов по порядку ранки, світанки.
Килим білий, брудні черевики
Мене переслідують награні пики.
Ямби , хореї невмілі закони.
Ви нам створили одні перепони...

Секунди капають в долоні
А нам їх просто не спіймати
Як сльози гіркі та солоні
Комусь на них наплювати
І змусити мабуть не треба
Для когось щось показати
Живемо на землі ми для неба
Та можемо в пеклі страждати
Якщо подивитися в осінь
То там не лише листопад
Не можу збагнути і досі
Для чого був цей маскарад
Дивитися в спину
Буває
Та в цьому не моя вина
Мій погляд хтось відвертає
Перед мною суспільна стіна
Думки, як в розетку вмикаю
О тільки б не тиша німа
Її як тебе уникаю
Бо в ній залишаюсь сама


20.12.2010рік

Червоні нитки вишиванки, вперто зімну у кулак.
Забуду усі приспіванки, краще буде мені саме так.
Стягну в коробку всі речі, хай чекають свого часу.
Час теж зупиню до речі
Майбутнього я не впущу.
Ситом просію дурницю,
Там люди всі випадкові.
Наберу перлів на спицю.
Проблеми всі стануть зразкові.
Затулю фіранкою вікна,
Хай сонце поспить в насолоду;
Тільки так ми цінуємо світло,
Тільки так ми цінуємо свободу.
Божевільні, нікчемні поради
Залишіть для себе, благаю.
Я втомилась від фальшу і зради
І від цього банально тікаю.

11.06.2011

Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли за рікою
Бузьки... А у спокою дірки
Зваба пахла небом волошковим
І п’янким солодким молоком,
І щоб сіно лагідно кололо,
І щоб місяць шерхлим язиком
По твоєму тілу… Обігрію
Тінь твою оголену… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.

2011

Чому так сумно, що аж вітер
зітхає тоскно коло вух,
холодний, легковажний друг?
Зсушив асфальт, а сліз не витер.

За склом вікна картина тьмяна...
А серце... Серце завмира...
Клітина кожна там сира:
повільно гояться в нім рани.

Чому так сумно? Був світанок
колись, а зараз - вечір, ніч
уже близька, з ним - пліч-о-плІч.
Життя не губить свОїх ланок...

(2011 р.)

Така хвороблива дійсність:
не буде дива.
Сьогодні
правдива буду.
Не вір.
Не смійся.

Христос народитись має.
Я ледве вірю.
А хочеш кефіру?
Сідай.
Сонце сідає.

А може давай какао?
Було, малою -
принцеси, герої…
Бабуся, дідусь…
Цікаво -

ще День Перемоги буде,
чи все пропало?
І ніч на Купала…
Лишень - пережити грудень...

29.12.2011

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
Як їх спасти, куди їх понести,
Щоб не схопили їх не прохані злодії.

Чекатиму до ранку, на схід сонця,
Тоді схоплю її і дам їй сильні крила,
Щоб пташкою літала й вічно жила,
Я пригорну її і вилечу з віконця.

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, здолає всі моря,
У ясних променях побачу диво я,
Що крила приросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Приблизительно так. Самым ранним из утр,
где ни ми петушиного храпа, ни ме,
воплощается карма языческих сутр,
пробуждается будда в египетской тьме.

Всходит солнце и бьется изжогой в кадык.
И совсем непонятно, спросонья куда,
заплетаясь Днепром, затекает язык,
ибо черная выпита ночью вода.

Спутав карты в широком своем рукаве,
зная только один бесконечный маршрут,
ты плывешь мимо парка в горелой листве
и крестов на окошках, где помнят, не ждут.

Наши дни, индевея, не катятся вспять.
Но, всегда незаметно и будто бы вдруг,
всколыхнув над макушкою водную гладь,
замыкается поздний спасительный круг.

Настоящее пьешь, как настойку, дружок,
на безумии, вере, вранье и тоске.
Сердце нежностью топит снежок-порошок,
чтобы с болью занюханной плыть налегке.

И так хочется выждать подводку битлов
на большой остановке белесой зимы,
взять себя за рога, досказав пару слов,
и без лишнего ноя куда-нибудь смыть.

Но на каждый ковчег, как на кесаря Брут,
есть свой Стикс, перекрытый плотиной, и зрак,
сколько ты ни заплатишь седому бобру,
не шмыгнет по ту сторону вечного мрзла...

...Чей-то дом занимает в мозгу акростих,
магистраль поставляет венками сонет.
Еле слышно в глубоких морях городских
одинокая соль оседает на дне.

Я Львів люблю за те, що просто Львів,
За те, що місто брам таємне і привітне,
За те, що сонце тут вмивається дощем
І сходить, що аж в Києві нам видно.
Я Львів люблю, бо не любить не можу
Вузькі провулки, широту і щирість душ...
Закохана у Львів, – зізнатись мушу
Без доказів і зайвих пишних слів.
Так люблять просто так
Лиш друзів і життя.
Знак Лева – це мій знак.
Люблю наш рідний Львів.
Люблю не тільки я.

2009

Скажи, чому мовчать сніги,
Чому той день пройшов повз нас,
Скажи, чому сітки інтриг
Ніколи не втрачають шанс.

Скажу, чому твої пісні
Несуть тепло й сумну красу, –
Знаходиш ти слова такі,
Що не дають забуть весну.

2003

Хтось не має ніяких бажань, що ж,
Я дарую свої бажання весні:
Бачити, як плаче схвильований дощ,
Бачити, як гояться рани землі.
Я залишаю вам свою провину,
І у ній залишаю себе,
Вже ладнають постріл у спину,
Але смерть захистить мене…

2003

на полотне заиндевевшей кромки ночи,
в оконных рамах непрочитанных огней,
по запотевшим стеклам- снам рисуя строчки,
крылатым странникам, круговороту дней

у карусели танцы, в хороводе листья,
чудачит ветер дерзким тембром в ля-минор,
и память будто только вглядываясь в лица
присвистывает на ходу... еще... encore

а дни раскрошены каким-то поцелуям,
таким не звонким и потерянным рублям,
а где же истина? а где же... просто всуе...
ладонь пуста и силы где-то по углам

___
Lara Fabian - J'y Crois Encore

2011

Я- Дракон!Я из пепла воскреснуть смогу!
Проглочу в буйной ярости зло и коварство!
Я благое и доброе от сил Тьмы берегу,
Охраняю от внешних врагов свое Царство!
Я не сею разруху, не пугаю детей...
Я на крыльях своих благородство несу.
Я-Дракон, окрыливший миллионы людей,
А обидчиков слабых- вызываю на суд!
Своим пламенем мощным зажигаю сердца-
Я всегда и повсюду впереди эстакады!
Свой ваятельный путь я пройду до конца-
Пусть счастливый конец станет лучшей
наградой!!!

Нами прожит еще один год.
Он уходит, прощается с нами.
Разве нужен такой скурпулезный отсчет,
Чтобы жизнь измерялась годами?

Что ушло-то ушло:не воротишь назад...
Только где-то на проводе Времени
Зацепился за Память чудной эпизод
И невольно "ударил по темени"...

Отродясь мы привыкли считать,
Предки нас завели в заблужденье:
Для чего нашу жизнь коротать
И поденно делить на мгновенья?

Я в сердцах призываю, панове,
Упоительно жизнь полюбить,
И на этой эфирной основе
Каждый миг с наслажденьем прожить!

Коли Бога ще не було, а Ленін жив вічно,
коли комп'ютери були великими й нереальними,
як, приміром, слони,
а я була малою-дурною-зеленою,
то мріяла бути
Дідом Морозом!
Мене би усі любили й чекали – це раз,
із меркантильною, звісно, метою,
але ж таке життя, Анько…
Діти в садочках вивчали б для мене віршики
та одягали костюми зайців і сніжинок,
водили хороводи під ялинкою,
«У лісі-лісі темному» та інший репертуар,
а я би сиділа на великому стільчику,
замаскована у ватяну бороду,
супила брови білі – для ще більшого авторитету,
І роздавала пакуночки:
Три мандаринки, чотири «Ромашки» та жменька «Дюшесу».
… діти – немов ненароком! – тягнули б мене за бороду,
Але вона б не відвалювалася!
І тоді би вони заворожено шепотілися:
«Та він спрааааавжнііій, чесно-чесно,
ж-у-уба даю….»

Вокруг центра моей Вселенной
Закружились все фонари,
Мои мысли о жизни тленной,
Ветки, звезды и снег на брови.

Я сама как снежинка таю
Под лучами твоей доброты,
К твоей светлости подлетаю,
Мой творец неземной красоты.

Жизнь и руку тебе доверяю,
Проведи через парк и мечты.
Звезды с нежностью путь освящают
Новоявленной нашей четы.

Очень долго тебя я искала
И поверить пока не могу,
Что такой же реальностью стало
Наше счастье, как лист на снегу.

Переменчивы чувства, конечны,
Но гарантию дать я могу
(Пусть свидетелем будет путь Млечный):
Твою душу в душе сберегу.

9 февраля 2007

Родной брат милосердия, мой идол доброты,
Носитель и бессмертие душевной красоты,

Ни признака амбиции судьба Вам не дала -
По этому отличию в начальники взяла

Вас я. Моим желанием нет смысла управлять,
Коль я могу дыхание по вашему сверять.

И слов для понимания не нужно подбирать:
У вас же просто мания - моими отвечать.

Так нежно и заботливо мой разум охранять
Не мог никто. Охотно вам дарю его опять.

И до последней мысли я посмею не устать
О мудрости хранителя заботу проявлять,

Ведь солнечного света мне нужнее и тепла
Простое излучение светлейшего ума,

Что до самозабвения столь предан навсегда
Объекту поклонения (тому же, что и я) -
Структуре атомного ядра.

Вона казково з баби снігової
Крізь подих льодоставу перейшла
У світлу юнь шовкового зела,
Що вим’я хмар на оболонях доїть.

І поки не прокинеться бджола
І бруньку шишки зв’яжуть голки хвої,
Її душа не матиме покою
Ні день, ні ніч, аж до пори тепла.

І вітровій - небес хоробрий воїн -
Не в силі їй вчинити й крихти зла,
Вона його отим перемогла,
Що проти вроди світ не має зброї,

Хоча писання про її діла
На золотому сохнуть аналої.

29.12.11.

в очах золотяться бенгальські вогники,
хоча за вікном іще трохи й розквітне акація.
ну і Бог з тим! замість сніжок пускатимем човники
керує нашим настроєм мандаринізація

На горищі узимку гуляють навшпиньках миші,
у кишені пальтечка три молі поволі сплять,
там у ящику - лялька покоцана голомоза
і кунсткамера звірів - жирафа, ведмідь, бобер...
Беримор на болоті на верхній полиці забутого Конан-Дойля,
У висохлій криниці Гекльберрі Фінн,
по обидва боки паркану Беккі та Томас Сойєр,
на стіні рушниця чи то Чехова, чи Гемінґвея.
Отакий натюрморт, отакий кліп...
Кліпить очі дрімота полуденна,
ціпить вуста самодіяльний піст,
міст через Дунай твій
ще будують,
на нього ступати зарані,
поспи, мала,
а краще
полуничку з'їж!

Ма-ма-ма!!! Ба-ба-ба!
Неньо-неньо!
Га!?
Ганя гоне гулю
Петя дає дулю
Валя ліпить бабу
Катя в Абу-Дабу...

Мила мила Ліля милом милим спину
милому малому Леленьку старому
Ой, мій Леле-Лела, чи водиця тепла?
Чи м'якії руці у твоєї доці?
Чи тобі гарненько у цім домі теплім
Витрись рушниченьком, обгорнися пледом
та спочинь на хвилю на теплій лежанці

У полум"я спокус? Не проти.
Але тобі кажу: „Не смій!”.
Попід горіхами в суботу
Напнув шатро сердечний Змій.

...Якщо між хвої на горбочку
Не помічаєш віли,
Якщо на вредну чорну квочку
Ти скажеш „сніжно-біла” –
Зміюка точить кігті срібні
Й шепоче млосно, тихо:
– Заходь у рай – солодкий, хлібний…
Тут – прихисток від лиха...

Ніч. Сльози.
Рій ефемерид
Летить від Змія в хату...

Чи взяти глек – і рій ловить,
Чи знад не помічати?



2002-2011

Побережусь – і не влечу в цей зал,
Де ти чекаєш див.
Манто б – на плечі...
Ти дарував перлини, мушлі, шал,
Підводних рифів мерехткі вервечки…
Ти з лісу виманив, під клен подав «Рено»!
Мов талісман сяйливий, брав у море.
Тепер відвідуєш театри, казино...
Так прагну бути – безтілесна – поруч!

Рушаю... Відпустив на днину ад.
Я рік горіти, остигати вчилась.
Потайно,
скрадливо
пливу...
Твій ряд.
О, скільки тут біноклів, рук, потилиць!

Для мене є природнішим політ.
Згадай обійми,
крах човна,
рев шторму...

Я – над тобою...
Милий мій, поміть
Самотній промінь, що пропік дві штори!




2006-2011

*
Хризантеми цвіт
Розтелився звечора
Снігом на землі.

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

«Будь ду-у-у-у-уже обережною, коли загадуєш бажання, -
Казав десь-колись хтось вельми розумний, -
Бо воно може збутися»…
От прикинь, ніби в казці якійсь новорічній:
Де дванадцять ударів, балачка дурна президента,
Де, заплющивши очі,
Загадуєш щире бажання…
Проходить час, - voila! - отримайте та поставте підпис:
чоловік, діти, кухня, церква.
Додайте сюди сварливу свекруху, п'яничку-свекра,
купу нової рідні з передмістя і трохи - з села.
А хотілося принца-лебедя на гінкому коні чи хоча б на Renault...
Отаке кіно, отаке мило, отакий vaudeville
з купою брудного посуду на кухні та сценою ревнощів у фіналі...
А треба, коліжаночки мої, лише дещицю здорового глузду,
аби втямити просту річ та засунути її у роздовбану стріху:
бажати треба простих речей:
спокою для голови, любові для душі та втіхи для тіла.
Отож, дорогі мої, не парте мізки, вдягайте теплі колготи,
вовняні панчохи та светрики, щоби груди, спина та стегна не мерзли та не боліли,
читайте житіє Гаутами, медитуйте (але небагато) і буде вам щастя,
воно - з вами...

В "російську рулетку" зіграли з коханням,
у спробі найпершій шарахнув заряд.
Повільно втопаємо, наче Титанік
до царства міфічних ундино - наяд.

Побіжно ми грузним якраз серед ночі,
де вже не один корабель затонув.
Он Гера із Зевсом єхидно регочуть,
спіднизу глумливо сміється Нептун.

Наразі ж ректися запізно на зброю
- А того обрала? - Чи вибрав я ту?
Хіба ми не знали ще досі з тобою :
Амур, той ніколи не б"є в холосту.


29.12.2011р.

Господи що я зробила лихого скажи
виє саженним псом кожен прийдешній день
родженій відьмі ангел диктує режим
демон заскакує в дім мов козеня прудке

ось Новий рік без снігу кидається вітрами
ось твої діти кирпаті – Господи збережи
поки ще я живу поки ще щастям марю
на підвіконні снігом радощів залиши

втретє мені ліпити від вовка із цегли хату
втретє тікати світ заочі й мертво іти на меч
наче розкішна циганка торгую небесною ватою
чорне крило думок –біле волосся до плеч

крок від ріки любові до жала абхазького леза
хто ти мені -та хто ти хто- ти мені – скажи
голе сумління забуло під ліжком стару одежу
Алі-Баба рахує в серці дірки від ножів

ти розтеклася солоно в нетрях його полону
руки зривають пута – в дзеркалі ниє душа
все засинає спокоєм як зорепад пригорне
сплакані білі щоки втомленого пташа