Тобой, с зари и до темна
любуюсь восхищаясь!
чему еще ты хочешь научить?
Как дивно лепа ты, красотами нежна.
Очарована я тобою, - наша Матушка-Природа.
2012г.

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

... калини грона, мов перса України,
цілую глибоко, до кісточок, мну так...
Дніпро тече кривавий, ковилою гіркну
на сторінках Євангелія, слів гущовина

летить, мов кінська піна; виснажені трави
у дощове харчання вглибились; грушки
боками в землю б’ються, мов шукають правди,
між сторінками „Кобзаря” я слово засушив...

об твої крики позбивав коліна,
в сльозах біду, щоб не псувалась, замочив;
на вівтарі твоє ім’я нетлінне, Україно,
а поряд серце й вірші, як мог’рич…

мої суглоби світяться у темряві –
болить весна - ще довго до весни
і тільки сни неспокоєм протремлені
а чаклуни і ґобліни і ґремліни
до ранку доїдають весь часник

і знов зітхаю крізь бурульку дивлячись
як чеше ранок свій інистий чуб
і сиплеться не сніг а луска риб'яча
і світ - цей арештант - завмер над дибою
а я ж у ньому на тепло лечу

Небо виблисне синехмарно,
зарегочуть старі страхи.
Я боюся грози (ой мамо!)
дужче власних (і ні) гріхів.
Перекотиться грім по вікнах,
по дахах і прорве дощем.
Притулюся до чоловіка
(то пусте, що малий іще).
Я до ранку з дощем проплачу
і завию в таку грозу.
Ніби просто злякалась. Наче
тільки грому страхи несу.

Я не контролюю цей прекрасний світ,-
Осінь розмалює і прикрасить цвіт...

Осінь позбирає
Листячко з гіллі,-
Все пообпадає,-
Тут на Світі цім.

Все отут проходить,
Й пролітає вдаль,-
Жаль, що кожен бродить,-
Носячи печаль...

Жаль, що залишають,-
По собі лиш крам,
Листям опадають,-
Між сухим гіллям.


P.S.
Треба залишити:
Світло по собі.-
В радості прожити,-
Поки маєш цвіт!

Поки ти ще бачиш,-
Як летить життя,-
Починай шукати,-
Свій щасливий Шлях.

Дякую:-) 31.01.2011р.

Кричать і корчаться слова,
спливає дим надій і мрій,
і пам’ять вироста нова
на зміну спаленій старій.
Ти вже не той. Ти весь пропах
солодким димом забуття.
Ти був у спалених словах –
тепер нема. Вони летять…
Той лет повільний не спинить,
не повернуть вчорашній день.
Тягуче-гірко-щемна мить –
це час для сліз чи для пісень?..
Слова згоріли. Попіл зчах.
І ти забувся. Чи забув?
В губах, в очах і на плечах –
якийсь безвірний злам чи зсув…
Мій homo novus, де твій шлях
після очищення вогнем?
В яких дорогах і полях
ти знайдеш найновішу з тем?
Ідеш назустріч новизні,
не липне пил до підошов…
Але здається щось мені –
ти втратив більше, ніж знайшов.

2003

Не заглядай: в чужій душі так темно,
що моторошно стане, і тоді
боятимешся ти людей даремно:
обпікшись молоком – не віриш і воді…
Не відкривай душі своєї перед кожним,
не вір казкам про щирість і любов.
Наївність – гріх, такою буть не можна –
хай скаже той, хто це переборов.

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.
Недоторканна будь, а не вразлива, ні!
Себе любить і гартувати треба –
у крижаній воді і у вогні.

2003

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
дім потуплений взір силоміць трима.
Що сказати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, ніби свічки чула
опостін тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

сьогодні можна продати все, починаючи від цноти
і завершуючи нирками свого родича хворого.
сьогодні можна будь-шо, якщо маєш банкноти,
а ще зв'язки і бажання ходити по головах.
сьогодні долі вершить не Бог, не диявол і не атланти,
які щодня тримають всесвіт на власних плечах,
а люди, що не мають совісті, зате мають яхти і гранти
і п'ють скотч, який вдвічі старший за їхніх дівчат.
cьогодні, поки ти рахуєш лайки під несвоїми словами,
вони розривають твоє майбутнє на клапті дешевих акцій.
їх ніщо не зупинить, поки тобі не набридне жити між снами,
доки ти не візьмешся за голову, не вирвешся з їхніх локацій.
сьогодні саме той день, коли вже почати думати варто,
знайти того, хто б'ється за вас обох із останніх сил
підставити йому плече і разом творити завтра.
тож давай прокидайся і шукай підзарядку для крил.
якщо ти чекав на якийсь знак від долі - ось він.
якщо ти не віриш в долю, то просто мозок вмикай.
досить втрачати час, досить чекати на дозвіл
всі зміни цього світу залежать від тебе. вважай.
2012

У моїй голові
Темне поле битви,
Але то не
Друга Світова,
То свідома війна
Кожної людини
У мріях, у снах
Веде блокаду життя.

Для усіх вороги
Німці та фашисти,
Але ж тоді йшли
Кроваві роки.
У річці віків
Згубили поле чисте.
Ворогами собі
Сьогодні є ми...

Кожен вибирає
Свій шлях, антидорогу,
Потопивши сенс
Вічного Дня.
Совість запанує,
Сподіваюсь, згодом,
Або ж ми поринемо
У небуття...
(с)2011рік

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковза у ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".



* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
І прийде той, чий образ я носила
З піснями вкупі в серденьку свому.
«Вона для тебе сей вогонь лишила»,
Його пізнавши, скажуть всі йому.
Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,
І гордо піде геть, не глянувши назад.
Як перше не приймав, так і тепер не прийме
Ласкаво-прикрих жалів і порад.
Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
За ним услід, мов іскорки, летіть,
Побудьте з ним в його самотній хаті,
Верніться і мені про нього розкажіть.
Коли коханий мій і там у самотині
Так само гордо відречеться нас,
Тоді, мої пісні нехай у домовині
Край мого серця поховають вас.
Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
Згадає втрачену, зневажену любов,
Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.
28 грудня 1896 р.

Жінка, котра чекає
(щомиті - віки чи години),
в неї очі - погляньте -
дві сріблясті рибини.
Чекають води живої
зустрічного погляду,
чекає свого чоловіка,
який - поруч буде:
і не просто сусідом,
і не просто -
щоби_ йому_ готувати_обіди,
і не ПРОСТО
зайдою-гостем...
Очі
катастрофічно
гаснуть, тьмяніють
від безводності,
від безповітряного простору -
порожнечі Торічеллієвої,
від твого холодного космосу,
від байдужої
паралельності.


Риба сріблястого погляду
помирає -
надто довго чекала жінка
любові,
якої у тебе
немає...

її трусики пахнули ліліями
він чавив лимон у чашці
недофруктом і недоквіткою
потонули в апельсиновій казці...

ніби солодко, ніби яскраво
і кислинка зберігала цікавість
але подумки чекали фіналу
і, врешті-решт, дочекались.

зблід апельсиновий потяг
розчинились казкові протони...
її трусики дихають ліліями
а він усе марить лимоном.

Сигару ув операційній,
Де трепанацію робив,
Він елегантно і граційно
Тримав у кутику губи...

Палив її - і довго й смачно,
На мозок попіл – раз у раз...
Інтернам поряд стало лячно:
А чи з хірургом все гаразд?..

Але кінець таки буває:
Як happy end цього кіна -
Останні чули ми трамваї
З операційної вікна…


13.02.2012

Муку на ситі сію.
А пісок
Між пальців ллється ,
Ніби час у вічність.
Думки пересіваю. Де ти є?

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Коли повзтимеш в третю зміну на завод,
ітимеш так, як не ідуть до святих місць прочани,
щоб винести мішок фарфору – для омани,
на хліб, на сіль, на куций, пісний бутерброд,
коли перед тобою буде Jo McLane з телеекрану
( Він скаже: хай, чувак, в USA також заковують
в кайдани),

коли не в западло drop пероральних насолод,
в сім’ї з грошима буде – мінімум – погано,
не буде копійок, що ти знайшов на дні фонтану,
ти йдеш, як ніґер, до своїх простих свобод,
як на стіну збираються братва і хулігани
( Повір, що кров робочих – то є
діючі вулкани),

коли ти певен, що не уникнути невзгод,
що на вертушці можуть перти стусанами,
і пофіг те, що це in fact твої односільчани
( Таких тут валом вишкрибків, козлів, сволот,
вони живуть з приходом ночі, як таргани),
не фраєруй, коли вповзатимеш у ті
ліани,

коли ти знатимеш, що це одна з усіх нагод,
іди як дим, в'їдайся, як нектар каштанів,
пливи, як тихо дрейфлять дельтаплани,
пе твій long and lonesome road,
і, хай в житті тобі не бути Магелланом,
сьогодні це твій шлях
( Сміливих капітанів)!

2000

Струною між твоїх пальців
бриніти…
Кавою на твоїх вустах
гірчити…
Еротикою твоїх снів
будити…
Силою твоєї волі
рани латати...
Берегинею твого життя…

Берегинею
не твого
життя
стати!


2000

Як тануть крига і сніги,
по тілу потеплілої землі
тече життя. Стрімкий порив.
Буває, сльози теж - відлиги плід.

А, часом, як оснінній дощ,
блищать вони в засмучених очах
і смугами жури уздовж
вкривають щоки та про біль кричать.

Нерідко ж сльози, мов роса,
що в розкошах весни чи літа є.
Зволожують квітучий сад,
що в серці молодім горить вогнем.

(2012 р.)

Нам лютнева стелиться дорога,
Цельсій додає адреналін!
Ми живем в передчутті святого –
І за це Катрусеньці - уклін!

І нехай надворі вітер свище –
В нас теплиця – ясно все без слів:
Що нам вітер – буде Городище,
Умань, Київ, Вишгород і Львів!

Буде ніч поезій при камíні,
Жарти й сміх звучатимуть не раз!
Будуть Муз до нас злітатись тіні,
Моцно гарцюватиме Пегас!

Пісня залунає по окрузі,
Бо поети – співаки круті!
То не просто збірка – свято друзів,
Віха в поетичному житті!

Доки пишем – будем в вічнім русі,
Нас не спинить холод, сон чи лінь!
До Літфестстолиць – уклін Катрусі,
Нині додалася ще Ірпінь!


11.02.2012

ще із передвіків підмічено:
зима – це не найбільше з лих
навесну сніг –негусто лічений
і трохи втоми замість відчаю
і перші відпусти відлиг

не за горами не за ріками
зеленорунні молитви
і воскресаємо великими
з гіперпросвітленими ликами
у світ без сумніву новий

о скільки їх із луб’я-бересту
новобудов нововидінь
які не далі як у вересні
повторно зникнуть серед єресі
і тільки кола на воді...

Сиділи ми та слухали,
що гості говорили.
Новини гріли вухами
і згодом їх губили.

На стіл носилась пляшечка,
виносились тривоги.
Колінна нила чашечка
і скаржилась на ноги.

А очі посміхалися
і кліпали так часто,
що погляди кохалися,
аби на стіл не впасти.

Повітря врешті свіжого
надихалися з неба,
як гості з хати вийшли, бо
додому, кажуть, треба.

Годину десь прощалися
(барилось в душах завтра)...
А погляди питалися,
чи дійсно все це правда?


12.02.2012

Розкинула зваби тенета --
Підступні такі і міцні...
Зібралась ловити поета –
Отак і впіймалась… МЕ - НІ…

Особливі, кажуть, екземпляри ми:
То великі,то мікроскопічні…
Дивно, що розмножуємось парами.
Ми страшенно смертні. Але вічні.
Хай цькують услід міліціянтами --
Зміниться від того небагато…
Ми по світу йдем комедіантами --
В будень – завжди зайві... А на свято?..

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

При нашім ґанку
перший синичковий «цінь»
зламав бурульку.

(2.2012)
хокку

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

Ірій снігів чолом тобі, зéлене хлібно_озима.
Метена стежка - рук свіжоскладений вірш
проситься в хату - стопами долівка розписана.
Хліб на столі, як серцем прочитаний твір.

ТЕпло очам до очей - не вогонь зігріває у грубі,
розвеселяє морозу надуманий страх.
Руку зігріє рука, жито з-під снігу теплим підсніжником
прийде у прийми - літо зимі сестра.

Писанка шиб на вітрі - укутався інеєм сад за вікном.
Притча про митаря - сиплеться зéрно в ріллю.
Вечір.Сніп на покутті на дітей із надією зориться,
зчитує повість життя із вогню...
2012

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Думками я полину в синє небо –
наслухаюся зоряних казок.
Прийняти їх у серце є потреба,
у пам'яті лишити образок
про те, як пахне сонце в надвечір’я,
як солов'ї співають до небес,
де невагомі хмари - наче пір’я.
А ще - про велич світу, сім чудес…

Вклонюся вітру за таку розмову!
Я на землі згадаю ще не раз
магічних слів веселку кольорову
і сокровенних мрій жагучий джаз...

Дай руку, в імлі заблукала, - зі світу земного
вертати буває непросто, "загублена жінка
загубленого чоловіка шукає" - й нікого,
до кого торкнутися може тремка павутинка?

[Готова тому, хто підкаже, вклонитися в ноги,
де щастя шукати земного - остання зупинка,
навколо імла, за сто кроків немає нікого,
а раптом і є - то не той, кого хоче та жінка…]

І плутати далі в короткому сні - повсякденні,
в пустельній оселі очей, де довіку скоринка?
О краще вже там, де птахи і цвітіння південні,
губитися, випроменівши з імли, як росинка.

[У джунглях, де водяться мавпи з сумними очима,
сумнівно для думки про вічне знайти і шпаринку,
ліани обплутують ноги, удави - за шию
стискають заплутану і недолюблену жінку…]

Сяйнути перлиною в сивого Дева короні,
зітханням ранковим вбираючи літепло неба,
за плодом глядіти на сонній доричній колоні -
забувши не більше, ніж віддана музиці Феба.

Дай руку і сад обери, до якого не птаха -
а чари вернуться і, як відображення свіжі,
над плесами днів і ночей попливе твоя сага,
де час - тільки кола, над вічності водами брижі…

2012

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
Так моє серце жалем загорiлося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синiми
В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
Де тебе мають шукати на безвiстi,
Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

В себе на вежi вогонь запaлила я,
Любий, твого ворiття дожидаючись,
Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджiю* повитая,
I посаджу кипарисову гiлочку,
Буде щодня вона слiзьми политая.

А як повернешся, я покажу тобi
Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
В краї сьому, на мечетi багатому.

Ялта, 5. ХI. 1897

ФЕРЕДЖІЯ, ї, ж., заст. Фередже. Буду того вороття дожидатися, В чорну смутну фереджію повитая (Леся Українка, І, 1951, 152).
Том 10, стор. 577.
Фередже. Вид плаща, яким жінки-мусульманки, виходячи з дому, закутуються з голови до ніг, залишаючи відкритими тільки очі.

Почти что допотопный свет свечи.
На дне замочной скважины ключи.
То мертвым ночь - согласно тишине,
то черным морем плещется в окне.

Пройдя в глазу расставленную сеть,
как тихий океан минует сельдь,
чернильная вода заветных слов
обычно составляет твой улов.

Они стекают в снежно-белый мрак
под кучевыми перьями бумаг,
из коих не сложилось журавля,
и реками врезаются в поля.

А истина в вине, твоей вине
тому, что мир наш, списанный вполне,
как будто сад забытый белых роз,
пародиями всех цветов оброс.

И, воду превращая как-то в спирт,
не жди, что кем-то будет он распит,
что шатких строчек винный перегар
проникнет сквозь любимый перикард.

Вода или вино - в них тот же ритм,
ведь рукопись не тонет, не горит,
а значит нам лишь только и дано -
вначале да, затем больное но.

Не все ль равно, ненужная деталь,
без трости ноль зачем так манит даль
и ожегов в ожогах страсти чьей
сыграет жар, не стоящий свечей.

Растратив бесконечность на нули,
мир пишет сам и дали, и дали,
для них, поскольку жизнь - всегда цейтнот,
не требуя ни дат, ни даже нот.

А лучшее, что можешь сделать ты -
забыть про свечи, перья и листы
и, выпалив рассвету "покажись",
ослепнуть, но увидеть эту жизнь.

*

Смотри: восходит солнце над строкой;
пускай заполнит радужный покой
твой глаз-алмаз во столько-то карат.
Смотри же, как легко слова горят.

Біле тіло твоє пружно падає в ніч,
Наче струмінь вершків, що впадає до чашки.
В ночі рухи статичні й слова мовчазні.
В ночі все є для того, щоб вже не пручатись.

Ця заварена ніч несказанно гірка.
Гіркотою відсутності вірного шляху.
Її міцність тотожна коньячним зіркам.
Ти ж не джин, ти не будеш улазити в пляшку.

Ти простий пагінець, що проб’є гіркоту,
З тебе виросте скоро палке гостре сонце.
Траєкторію шляху твого непросту
Чітко виведе промінь уздовж горизонту.

2012

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Твоє ім'я - то музика натхненна
Звучить органно, тішить, обійма.
Промовлю лиш - і знаю достеменно
Засяє щось між нами обома.

Твоє ім'я не голос - серце ніжить,
Співає, як осанну до небес.
У Харкові, Нью-Йорку і Парижі
Ніжнішого ім'я не назовеш.

Трима-веде, мов прапор, проти бурі.
Із ним давно розвеснено живу.
Принишкли біди. Навіть будні хмурі
Завіялись за хмару грозову.

Ім'я віншую... Та воно без тебе -
Зчужіла і холодна мішура,
Враз розгубило-розтопило трепет,
І не світає радо, не вмира,

Лише блищить...
Але з тобою - свято,
Але з тобою - зоряний політ,
Нестримно-одчайдушний, заповзятий
Із наших літ, кохана, наших літ...

11.02.2012

Мело, мело по всій землі,
До небосхилу.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Мов влітку комашня дрібна
Летить на світло,
Злітались роєм до вікна
Крупинки снігу.

Ліпила віхола на склі
Кружки та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

І стелю в відблисках ясних
Хрестили тіні:
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Двох доль сплетіння.

І падали туфельки дві
З легеньким стуком,
І лив сльозинки воскові
Нічник на сукню,

І все зникало в сивій млі,
В запонах білих.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дмухала пітьма,
І жар спокуси,
Мов ангел, два крила здіймав,
Хрестом зімкнувши.

Мело весь лютий тогоріч,
Мело й сніжило.
І все раз по раз на столі
Свіча горіла.

2011

День при дні отак відбуватиму
згіркле"вчора",пригасле "нині".
Чим я голубів годуватиму,
якщо хліб призначили - свиням?
2002 р.

Знаєш, як найпростіше стати кіноактрисою?
І грати у фільмі за власним, ти чуєш!- сценарієм?
І ні 90-60-90, ані протекцій, ні бабок ніяких не треба,
хіба що дві гривні - квиток на автобус взяти...
ще - неодмінно! - мп3 плеєр і дрібку фантазії
як солі чи перцю у страву допоки прісну.
Такі то справи, а потім-потім картини одна за одною,
голова мало не трісне, операторе, знімай-не-дрімай!
Монтажна, та де ви там? Подуріли? Хутчіше, хутчіше!!!
Кадри – золото! Звук накладемо потім, а може і ні.
Німі ці кадри мені цікавіші. В них стільки експресії,
стільки пристрасті. Я розірву цей світ вранішній на намистини,
нанижу покадрово та анімую. І хоч німою мене вважають,
Небалакучою, ви всі почуєте, а радше побачите,
якщо зрячі ще, моє серце гаряче, мою душу-пурушу,
що світ ваш зрушила з нульової точки…

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.

Встаньте з колін, мої сестри і браття,
Не час вам молитись на ідолів злих.
У ваших серцях ще палає багаття
І внутрішній голос іще не затих.

Той голос вам скаже правдиво і чесно:
Забудьте образи, відкиньте свій гнів.
Тримайтеся разом, куди б не занесло,
Як батько, вмираючи, нам заповів.

Ті цінності вічні, набуті віками,
Що предки здобули в нерівних боях.
Збагачуйте, дбайте, щоб далі з роками
Стократно зродились у рідних краях.

Щоб подвиги вірних синів України
Ніколи не були забуті для вас.
Щоб землі козацькі не знали руїни,
А воля і слава були повсякчас.

Думками розумними, світлими, чистими
Розставте, як треба, усе по місцях
Для того, щоб завжди лишатися чесними
З любов'ю і миром у ваших серцях.

Виховуйте змалку нове покоління,
Даруйте їм світло прийдешнього дня,
Щоб було в них завжди до всього терпіння,
А віра й надія приходять щодня.

Хай чесність й порядність, як символи вічні,
Не будуть ховатись у їхніх серцях.
В хвилини тяжкі, а часом й небезпечні,
Дозвольте їм спертись на ваших плечах.

Ніколи не дайте зневірі і смутку
Залишитись в вашій безсмертній душі,
Бо їм там не місце для порятунку,
На вашім шляху вони надто чужі.

Тож встаньте з колін, щоби не спотикнутись,
Погляньте вперед, крок назустріч зробіть!
Щоб щастя і доля для вас посміхнулись,
Свободу і волю всім серцем любіть!

Твої поцілунки з присмаком кави,
На моїх вустах смак коньяку
І я люблю тебе таку,
Таку гірку...

Таку гірку й таку солодку водночас,
Що так п'янить і так дурманить,
А потім пошаманить
В одну мить...

В одну мить зупиниться весь світ,
Бо ти тепер керуєш цілим світом.
Тебе засиплю білим цвітом
Запахнеш літом...

Запахнеш літом. І я, мов божевільний,
Буду ловити запах твій щоночі,
А потім в снах шукати твої очі
Тепер щоночі...

Тепер щоночі снишся ти мені
І я не бачу в світі більш нічого.
Тепер не покохаю я нікого,
Не знав я цього...

Не знав я цього дотепер ніяк,
Та ти внесла в життя ці корективи -
Нові мелодії й мотиви,
І наче зливи...

І наче зливи, змили увесь бруд,
Твоїм я став і серцем, і душею,
А ти прекрасною зорею
Лише моєю...

Лише моєю будеш назавжди,
Купатимусь в любовному полоні.
Не стане вже ніщо на перепоні.
Твої долоні...

Твої долоні на моїй щоці,
Палаю, плавлюся, згораю.
Давно шукав такого раю,
Я кохаю...

Я кохаю в твоїх очах блакитних
Життєву іскру вічного буття.
Не потребує більше каяття
Моє життя...

Моє життя зазнало змін суттєвих,
В нім радість, щастя, ну, а головне,
Сказала, що кохаєш ти мене -
Це не мине...

Це не мине, це щастя буде вічним
І разом ми шляхи усі пройдемо.
В коханні, в єдності будемо
Знайдемо...

Нью Йорк.2012

Колядувати будем під Рамштайн,
А під Сердючку будем гімн співати,
І на роялі Мурку будем грати.
Бо так ми хочем.
В нас така мораль.

Забудем мову прабатьків своїх,
Що так плекали старанно і вічно,
А зараз це все НЕПРІЛІЧНО.
Оце ми можем.
Зрадимо усіх.

Топтатимем могили чобітьми
І матір продамо ми за доляри,
Одягнемо рожеві окуляри
І...будем гнити
Десь за ворітьми

У нашій хаті веселяться холуї,
Чужинці,бусурмани,казнократи
А після балу будуть в нас стріляти,
Бо так нам треба.
Тут ми не свої.

Життя собак задовгим для нас буде,
Бо без душі не зможем жить ні дня,
Без цінностей,молитви,каяття
І навіть смерть
Про нас забуде

Покищо це приснилося мені
Та думати потрібно вже сьогодні,
Бо завтра будем на краю безодні.
Ти хочеш цього???
Я - однозначно Ні!!!!

Нью Йорк.2012

тишина на двоих златоустом,
путешествуя по облакам,
мелодично, касанием чувства,
проведет по небритым щекам

парафраз деловито, некстати,
пролетит, проиграет глазам,
лунный диск полотном и токкатой
зачеркнет глубину, как нельзя

черно-белые клавиши жизни
заиграют мелодии дней,
обнимая, чудачества в призме,
возводя степень важности ей

Ламались квіти в чорному відрі;
земля пророча, як бувають зорі;
кров смертю запеклась на вівтарі –
злітались мухи, але то все ззовні;

всередині Дніпро рвав береги,
мороз квітки шукав, а дощ – пустелі;
а сніг без ніг, а янголи без крил,
Йсус без Євангелія, я – без тебе;

Як тиші жити серед лун глухих,
де сонце вже сповідується тіні?
Підводжусь п’яний ледь… Іду на Ви,
кричу на повні груди: «Україна!»

п’ю нахильці, хитаюсь, матюком
безодню в самоту загнув; персть – зельна,
не від горілки п’яний… заразом,
як сповідь з вуст на хрест, упав на землю…

ось тобі серденько казка на ніч:
пишеться-креслиться час незнаний
де від порогу п’яніє почерк
світло тріпоче

ось тобі серденько: люлі-люлі
чорні троянди в саду заснули
шрами засніжені – сад зимовий
з нами у змові

ось тобі серденько: зірка впала
місяць безсоння черпнув з опали
плавають-міняться в сіті срібній
(з)римоверліби