Облетіло листя клена,
Сніжна наморозь зійшла.
Сторона благословенна
Сивочола, мов зола.
На цілушці небокраю
Стихли нюні журавлів.
Ходить рип сухий по гаю
Провидінням зимних днів.

Похмурніла далеч синя,
День прихильний занеміг.
Жде коханого другиня,
Вигляда зі ста доріг.
Де ж їй сум гіркий подіти,
Пожалітися кому?
У садку засохлі квіти
П’ють імлу глухоніму.

25.01.12.

Не ріжте мене по жилах,
Допоки не згусла кров.
Не можу всім бути милим,
Та вірю, що є любов.

Не ріжте мене на смуги,
Душа мов карпатський птах.
Так важко втрачати друга
Із зорями ув очах.

Не ріжте мене… Бо зуби
Ледь стерлися об горіх.
Дружині гарячі губи
Цілую, бо це не гріх.

Не ріжте мене … Сьогодні
У серці зачато вірш.
Складу мов дитя долоні,
За вас помолюсь до зір.

За вас помолюся просто,
Золою скроплю поріг.
Ми всі на землі цій – гості,
Що з різних прийшли доріг.

По різних розійдемось… Сила
Притягує знов ізнов.
Не ріжте мене по жилах,
Візьміть
всю
мою
любов.

24 січня 2012

Дівчина гарна. Скоро п'ятдесят,
А отже на порі і геть дозріла.
Корівку маю, трійко поросят,
Новенький заступ і залізні вила.


Лиш день і ніч тривога допіка:
Невже в дівоцтві доживати віку?
Мої гаряче серце та рука
Чи ж знадобляться, врешті, чоловіку?


Як на біду, у нашому селі
І в будь-якому селищі чи місті
Та і на всенькій матінці-землі
Нема мужчин - самі лише "солісти".


Оно Петро - ну, мрія молодиць:
Не п'є, не палить, з виду не потвора.
А як почне, бува, себе хвалить,
То навіть зілля в'яне по розорах.


Мишко до мене підбивав клинці,
Щось говорив про брови найчорніші,
Бездонні очі, істин манівці...
Декламував свої до ранку вірші.


Микола хизувався, що один
Підніме воза і попре додому,
Екватор оббіжить за п'ять годин,
Забувши про недуги і про втому.


А Грицик заливався солов'єм,
Едем подарував би в халабуді,
Нагодувала щоб лишень борщем
І всім, чим ще частують добрі люди.


Отож я позбирала парубків,
Немов отару, що у жито скаче.
Дала сокиру, викрутку, цвяшків
І наказала будувати дачу.


Що тут счинилось! Лязгіт, стогін, крик...
В Миколи - гіпс, в Мишка - синці та гуля.
Грицькові фельдшер зашиває бік,
В Петра роздувся ніс, неначе дуля...


І ось - така красива і сама.
Ніхто не гримне, не попросить їсти,
У ліжку не хроптиме... От чума:
Мужчин нема, самі лише "солісти".


2007р.
ред. 2012р.

Його дружина схожа на тролейбус:
Так само гучно грюкає дверима.
Життя із нею то кросворд, то ребус,
То третій Рим, то друга Хіросіма.


У нього діти на маршрутку схожі:
Дрібні, вертляві, спробуй наздогнати.
Мотають нерви, вимагають гроші.
Комфорт сумнівний, лиш ростуть витрати.


У нього тесть - горбатий "Запорожець",
А все туди ж , все пнеться в "Мерседеси".
Давно склероз і ревматизм тривожать,
Але ночами сняться стюардеси.


Подібна теща до старої брички:
Скрипить, вищить, аж передзвін у вухах.
До того ж, має препогані звички:
Курити в ліжку й за дверима слухать.


Його квартира, наче автострада:
Гудуть, клаксонять, пруть в зустрічний ряд.
Та наш герой - опора і розрада.
Він за хвилину наведе тут лад.


Позбавить прав, евакуює з хати
Ще й лекцію читатиме довгенько.
Йому не вперше труднощі долати...
Він супермен ДАІ - сержант Петренко.


2011 р.

На березі однім, порослім сон-травою,
при озері, що сяє й мерехтить,
сидить вона, задивлена в блакить,
і мріє залишитися живою.

- Чому ти в самоті, похилена, сумуєш? -
Донісся раптом шепіт звідкілясь.
- У спеці мучусь я. Вже смерті ляск -
за спиною. Не хочу у пітьму я!

- Рятуйся ж! Он - вода! Чому ж не йдеш ти пити?
Чому, як поряд скарб, бідуєш ти?
- Не можу я до озера піти!
Бо ноги мої боляче побито...

Зітхнула... І сьоза склотилася додолу.
- Боюся, що впаду без сил, чуття...
Мою сміливість кат лихий відтяв!
Страждаю я, налякана та квола.

Недовго вже мені, напевно, до загину... -
Зі стогоном сплеталися слова.
І знову шепіт ніжно зазвучав:
- Не бійся, встань, щоб жити, Україно.

(2012 р.)

А насправді він був хороший.
Прагнув тільки знайти дружину,
Щоби тринькала в барі гроші,
Їла пліш і штрихала в спину,


Ревнувала до Лізи, Свети,
Заливала за шкіру сала.
А в перервах плела щоб светри
І штани йому прасувала,


Готувала гречану кашку,
На свята купувала морозиво...
Я ж ночами читала Кафку
І місцями подекуди Мрожека.


Мрожек тут не до рими, звісно.
Ніби я й не любила абсурд...
Відчувала лиш: в рамцях тісно.
Тож назрів особистісний бунт.


Так, я мала в губі сережку
І на лівій сідниці тату.
Він бурчав про криву все стежку,
Про лиху, аморальну мету.


Що до хутра, намист і плаття
Не пасують старезні кеди.
Рвала правила я на шмаття.
Я йому заплітала дреди.


Дерла джинси його, на футболках
Малювала кістки і квіти.
Він ридав, буцім легше на голках
Спать, ніж поруч зі мною жити.


Нам некепсько із ним велося.
Несумісні проте ніяк
Семибарвне моє волосся
І його естетичний смак.


Він минуле вже, перехожий,
Хоч від мене нітрохи не гірший.
Так, насправді він був хороший,
А лишився пересічним віршем.


2011 р.

Час чатує слід
прірвами могил...
головою в лід:
– хто мене любив?
душу – в струмінь злив…
плоть – у темний льох…
– хто мене любив?
– Бог!
з моїми правдами
з моїми зрадами
пустими фразами-відразами
моїми виразами-виразками
поразками... казками-розказами,
моїми óбразами-обрáзами
з образáми благословенними
перегукуваннями-перевертнями
і моїми словами-помислами
і моїми смислами-велетнями
моїми жилами де кров замовлювана
біда замовчувана... зачовгана…
шляхами довгими плестись додому знов…
дурити долю знов – що в світі є любов…
любов! …
… вулкан вирує
в правій півкулі
в пустому колі
пустої долі
пустого цвіту…
мої не-діти
даремно квітнуть
буремно гинуть
прекрасно в’януть
прекрасні рани
в кривавий ранок
сну наостанок…
… Час мене забув... загубив..забгав
у своє шиття
в забуття і в мох…
– хто мене любив?
– хто мене кохав?
– хто мене гукав?..
– Бог…

Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.
На горбатому мостику доля звела нас колись.
І були ми тоді ще душею космічно-первісні.
І гуділи тіла – мов нагріті від кулі стволи.

У майбутнього нашого вже перехрещені рейки
На призахіднім Сонці блистіли, як сльози пташок.
Це була десь пора, коли вікінги прагнули в греки.
І закутував рицар німецьку печаль у шанхайський шовк.

Гордовито задумливі рідні поети бродили...
І здавалося нам, що ми також були серед них,
Що міжзоряні промені грілись в снігах на могилі
Мого ворога, що не вернувся з війни.

А зоря, мов помада на білім надгробку поета,
Нагадала про славу, конечність і світла, і тьми...
Сон маленької нашої, наче дитина, планети
У снігах золотих, над якими тінисті дими.

Ми з тобою близькі у такім вуглецевому світі,
Де дорога у рай, наче шрам на дівочім лиці.
Де вмирає усе... навіть чортик і вітер.
Хрест натільний подібний на точний приціл.

Де все важче і важче світити душею в тумані.
Але біль сортувати уміє найменше звіря.

Ми з тобою далекі: як вибрані і як звані,
«Кру» і «кря»...

Я так тебе ще мало знаю,
Та, хоч мої знання малі, -
Моя любов не знає краю
До української землі.
В пориві творчої жадоби,
Я не прохав ніде жаги,
А просто змалку гнав худобу
На приозерні береги.
Всі кольори в піснях, - і звуки,
Які донині на устах, -
Колись побачив я на луках,
Почув в пташиних голосах.
На дні студеної криниці,
Неначе у казковім сні, -
Купалось сонце, як жар-птиця,
І клаптик неба там яснів.
Гули джмелі навколо в травах,
Немов у небі літаки,
А я невпевнено гугнявив
Не вірші ще – якісь рядки.
Про синю далеч неозору,
Та неслухняну череду,
Про маму добру і сувору,
Тоді ще зовсім молоду.
Шуміли приязно дерева
Мені здивованому вслід,
Коли у спеку полудневу
Вертав корів я на обід.
Я бачив це не раз, не двічі,
Не із віконця звіддалік, -
Тому й кажу усім у вічі,
Чим зачарований повік.

22.01.12

Винищувач з нього - як море з відра!
Хіба що на вигляд... Вражає до жаху!
Ну, спробуй без сили легкого пера
кмітливу-таки вполювати комаху.

А він здогадався... Створив ПВО
і, ніби крізь сито, проціджує простір.
Об'єкт, що літає, - це здобич його,
бо рано чи пізно напроситься в гості.

Отак би й мені на світанку доби
безкрилому настрою вразити міну -
вчорашньому розпачу й решткам журби
невидиму, гідну сплести павутину.


25.01.2012

Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
одну єдину велику хустку накинь на рота
і кожне слово закрий насповідь до карантину
бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
і все колишнє хороше світло повільно тухне

так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
прийми як хрест крижаний із соснових дошок

ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
а циганчата в мордовських землях не знали тата
а українці брудною пліткою в сонних думах

і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний

Её любимая забава –
себя, единственную, бдя,
плескать в лицо другим отраву
и уходить, не уходя.

2012

 
холоне куля у хмарному тілі
над часом янським часами іньським
& пелехаті омели одцвілі
навіюють зміст & відтінку опалів

бажання & відповідь звісно банальну
налий мені трохи & трохи багаття
се ніч огортає своєю шаллю
важкі карати небесних агатів

у перейнятій пітьмою хаті
зростають сновиддя коріння корали
майбутнє минуле & інше безжалля
ледь квапиться через лапатий ватман




 

Почалася відлига , наче розрада -
на снігу вже ніхто слідів не побачить,
Тобі ніхто й ніколи цього не пробачить,
Бо забуття – це найбільша зрада,
Забуття - втеча від страху звикання,
Пам’ять рештки надії випльовує.
Амнезію час не завжди виліковує,
Лікарі ніяковіють від здивування,
Залишки спогадів сон пережовує,
Залишки сліз душа випаровує
І з коми поволі виходить мовчання...

2012 р.

Свідомість втратила зима
І спогади, як білі плями.
Вона поквапиться сама
у березні прийти до тями.

Мов нашатир, розталий сніг,
Лікує світ від амнезії
У перших пролісках до ніг
Встеляючи весняні мрії.

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

СЕРЦЕ те саме СОНЦЕ
зігріває тіло
думки відкидають
на долю
тіні
найменше опівдні
коли СЕРЦЕ гаряче
кожна клітинка плаче
у тілі
коли на СЕРЦІ
хмари
СОНЦЕ
у нас одне
а
СЕРЦЕ
шукає пари

Хатина старенька. Бабусі - під сто.
Кошлатий спориш на обійсті.
На рік два - три рази під’їде авто.
Скупі від праправнуків вісті.
Невдовзі бабуся од смутку засне,
Жаринки в печі охолонуть,
Померкне криниці живої пенсне,
Задивлене в неба ікону.
Гайнуть із - під стріхи кудись горобці,
Не схочуть назад повернутись,
Котятко покине свої манівці,
В холодний сховається кутик.
Приїде із другом модерний онук,
Неквапом пориється в скрині
І віко закриє, немов ноутбук,
І знову до міста полине.
Над тином затужить похилений клен ,
Стежини постулюють вії
І все, що було тут чи добре, чи зле
Уярмить крутіж ностальгії.

24.01.12.

на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
олівець для повік дивну ніжність й убрання наяд
і отак щоб очима зеленими мовить – добридень аміго

щоб жилось тихо-тихо щоб сніжки не гепались вікнам
щоб вогонь від каміну лимонних стрічав королів -
давні карти таро та шовкова торбинка листів
на подушку склади все що літу даровано з віком

і мовчи таємниче - мовчання – золочена ручка
коли просінь забулась під кригою первісних снів
коли місячний образ малює графітом дельфінів мені
і обручка блаженна – не скинути й милом квітучим

ось і хатка твоя чи з рубінових стебел палати
полетиш ти куди коли вишито крила дітьми
тато як і Висоцький співав – у високі вкраду тереми
та пищить твоє щастя із серцем у десять каратів

і карета прибуде - молитиме він – ти б розтала
як снігуронька з казки і стала нарешті тутешня
мізинцем обняти кермо та в раків позичити клешні
й на відстані вдиху любити шекспірівські драми

Щодня я думав зле купуючи відому марку,
Читав і кожен раз собі повторював,
Паливши за цигаркою цигарку
По дорозі "серцево-судинних захворювань".
Щодня прораб палив третину пачки,
«Життя –це мить» - глаголив впевненно прораб,
«Курити краще, ніж від п’янки лізти рачки» -
Казав прораб. Помер. Сказали в нього "рак".
В сімнадцять дівчинка "вагітна" не щодня,
То й що, коли на дворі холодно і ноги сині.
Вона палила, після того як її хтось вперше зняв,
І зараз палить заганяючи цей дим дитині.
Я, споглядаючи навколо, волю дав думкам –
Весь хлам з реклами, ніби всіх зурочили.
Читаю пачку, мов захопливий роман:
«Куріння шкодить вашому оточенню».
Нема розрад, хоч наново розписуй індульгенції
Проси прощення і намотуй в вуса думку цю,
Бо тут говорять про "проблеми імпотенції",
Відомі кожному старому жеребцю!
І сенс життя не в прояві цих рим,
Які лягли вкінці рядка не надто бездоганно –
Життя згорає, наче цигарковий дим,
І те, що "всі курці вмирають рано"!

28.12.11 – 07.01.12

Левиця. Чуєте? Левиця!
За мною чорна заздрість ходить,
а кров мою спиває – злиться.
А я видушую погоду
для настрою, дерусь по пиці.
Хто ще відважиться дивитись
не вбік? Моє ім’я із криці.
Левиця... у шипливій киці.
Нехай мій рев комусь насниться,
страшніший комариних армій.
Навипуск – пазурі-голчиці,
клубочок нервів і бездарність,
що розривається по нитці.
Мовчи переді мною, псино!
Не стій же поруч – не годиться.
Душа росте в левиці нині –
трубою хвіст. Хай вішепиться…

24 Січня 2012

неозора внутрішня Колима,
ні шляхів, ні кордонів у ній нема,
тільки річка-сестричка німим-німа,
її холод, щирячись, обійма.
і вже котра без тебе мете зима,
чуєш, ма?

2012

Забіліли сніги: це доволі тепер екзотично.
І забілено все - ні листів, ні чекань, ні пожеж.
Стільниковий мовчить. Стільниковому – флегматично
до зими, слова «ми», до любові... І мені – теж.

На старт! Готуйся! - знову чую крик
І межи вишень - точно на Венеру
Стартують у блакить й небесну вись
«Літаючі тарілки» з стратосфери.

Пішли екліптикою – Боже, ви куди?
Хіба не бачите? – її осьо скривúло!-
Зігнулась, як журавлик до води -
Візьму, її щоб вирівняти, вила.

В колеса крапну дьогтю про запас –
Щось Віз Чумацький заскрипів, одначе…
Чи то в колінах в мене раз-у-раз?..
Тобі не зрозуміти це, юначе.

Лечу між зір… Та на сузір’я - глип! -
Ведмедиця Велика косить оком…
Великий Брате! - я, боюся, влип! –
Аби й мене не з'їли ненароком...

По курсу - Пес. За ним - і сам Дракон...
Мене від переляку аж скрутило!..
Та це ж справжнісінький армаґґеддон!..
Дружина в бік: «Та не хропи, п’яндило!»

Не п’ю відтоді я - ні, Боже збав! -
Лише тулю́сь коханій біля персів...
Тепер пишу я вірші про єдваб –
Аби курсор на миші геть не стерся...


24.01.2012

Так традиційно - плачеш. Звісно - жінка.
Так традиційно потайки страждаєш.
Та ляпаса б йому - отак от, дзвінко!
Ні? Дмухаєш на свій уламок раю?

Правічний гріх прадавньої природи
живе в тобі - покутою і святом.
Он - гори посуду, робота, діти, мода...
І все - заради вічного "кохати"...

Кожен із нас мріє про власну Парму
Чи про Париж – не більше одного в руки
Де той будинок по стороні непарній
де докумен-
туються акти злуки
й розлуки
Власне і все
я в прожитковім міні
Купер
не той що писав про індіанців
шкіри кармінні і язики зміїні
так сковорідка має сичати
вранці
дві голови гарячі уже остигли
до однокімнатної темпера-
тури
а от кого я так і не відпустила –
prior tempore –
po-
tentior jure

24.01.2012

Не полишає душу мука...
А час виписує штрихи
на серці, що карбує стуки,
як лезом, крізь усі шляхи,

якими йшла, іду, ітиму,
допоки стелить доля їх -
весна у літо, осінь в зиму,
а там... в неораний обліг,

де, може, проросту травою,
убрана в чистую росу,
не взявши й крихти за собою,
із того, що тепер несу...


2012

Той спогад літа: травоквіття,
твоя усмішка чарівна…
тихенький вітер, верховіття,
хмаринка в небі… лиш одна…
Ми йшли, тримаючись за руки,
зривали щастя у вінок,
луна над полем перегуки
вручала соснам для думок.
Ромашки щиро усміхались,
коли крутилась голова,
бо, так ми довго цілувались…
Чи пам’ятаєш ті слова?
Що шепотав тобі я ніжно, -
все про кохання… знов і знов…
Там в травоквітті…
Скажеш:
- Грішні.
- Хіба є грішною Любов?
Той спогад літа: травостої,
чарівні квіти… Я не сплю, -
сьогодні спогад мій луною
шепоче з юності: люблю…

Наш паперовий літачок
сьогодні не дістався неба.
Без сумно-пафосної треби,
немов щасливий світлячок,

без грому грізних блискавиць,
без акциденції летовищ,
без хліба, кави і видовищ,
без залицянь до молодиць -

він доспівав останній рейс.
Політ старенького естета -
від карколомних піруетів
до гір, де править едельвейс.

Йому джерельної води -
омити крила. І спочити
між волошкових плям у житі,
забувши праведні труди.

23.01.2012

Грона сніжинок, немов горобиновий квіт.
Віхола пестить потріскані яблуні, клени.
Нас закружляло на паркових гойдалках літ.
Наших кохань облетіли, опали ромени.


Споминів зорі - нічні болотяні вогні -
Зманять, зведуть, розтривожать притишену тугу.
Нас віднесло у старому, хисткому човні,
Ніби у море, в розбурхані відчай і хугу.


Ми вже не пара давно. Ми лиш він і вона,
Різні симфонії, промені з різних галактик.
От і зустрілися. Присмак образи, вина.
Стислась планета до розмірів яблука. Клаптик


Білої площі, де раптом сплелися на мить
Погляди, пальці, де зникла печаль крижаная.
Грона сніжинок - вінки найніжніших суцвіть.
В куряві січня купальське багаття палає.


2007р.
ред. 2012р.

Заколисай мене м'яким теплом,
Закутай, огорни. Як стиглий сонях,
Я прихилюсь натомленим чолом
До різьблень долі на твоїх долонях.


Порину, наче в море, в оксамит
Ласкавих слів. Хай стелеться, хай в'ється
Стежками буднів, берегами літ
Глибокий голос твій під вітру скерцо.


Заворожи, заніж мої жалі.
Шаманський бубон сонця. Іскри, зкуки
Непевним світлом тануть у гіллі.
Хай зігрівають, пестять спраглі руки.


Заговори біль невтоленний мій,
Отой солоний щем блукань і плавань.
В буремних хвищах втрачених надій
Твоє тепло мені єдина гавань.


Заколисай. Лапатий снігопад
Малює білим на шибках та скронях.
І мій прихисток від зневір і втрат -
Гаряча щирість в лагідних долонях.


2012 р.

З країн далеких і чужих -
Не вчіть, як треба жити.
Від подаяння хлібних крихт
Навряд, чи станеш ситим.

Своя на місці голова.
Є відчуття Родини,
Яке ми маємо сповна
Од віку і донині.

23.01.12р.

Я тобі подарую промінь - посланець золотого квітня -
Він розгладить малюнки зморщок у куточках очей, і роси
Забринять у тенетах тиші, мов на струнах. Барвисті квіти
Проростуть крізь асфальт і кригу - полохливі, різноголосі.


Я тобі подарую вітер. Він дріматиме в сивих кронах,
А сльотавими вечорами захищатиме світ від втрат.
Хай він пестить твоє волосся, хай він грає на срібних дзвонах
Ліхтарів, парасоль, конвалій солов'їну весну рулад.


Я тобі подарую трави, що розстелються оксамитом
На тернистих, льодових звивах мережкової ковдри зим.
Щоби вірним був шлях, щоб ночі пахли стиглим, суничним літом,
Щоби в затишок мирних буднів не вривався гіркоти дим.


Я тобі подарую кухоль із нагрітої серцем глини,
Хай тамують одвічну спрагу сила й досвід, застиглі в роках.
Я тобі подарую ніжність, і збагнеш ти: я вмію нині
Бути променем, вітром і кухлем, і свічею в твоїх руках.


2010 р.

* * *
Не буди в мені віршів,
не буди!
Я своє вже відгрішив,
відблудив!
Я своє вино до краплі
допив
І змітаю сніг
з сивих брів.

Не стривожений птах -
не втече!
Не розпалений вогонь -
не пече!
Не хвилюй мені душі,
як води!
Не буди в мені віршів,
не буди!

* * *
Гола ніч...
Пяні пальці блудили між струнами...
Блюз хрипів і кричала душа...
Гола ніч...
Із язичницьких слів випліталася дивними рунами...
...а сторінка в блокноті так просила вірша...

Стіна...цеглини.
Бетон між ними.
Кам'яний суцільний мур.

І плач дитини -
Відчай покірний
Не дивний зовсім тут.

Чи молот буде?
Знайдуться люди?
Щира міць каменяра?

Сіра сирота,
Сліпа виднота,
Голубінь неба, пора!

січень 2012

Гіркне в часу на вустах
поцілунок на прощання.
Я не в юних вже літах,
не вертаюсь на світанні.
В долі щастя не прошу,
хай щаслива буде іншим.
Вищим зверхність їх прощу,
бо своє вже знаю місце.
Вчусь на власних помилках,
на здобутках і провинах --
бути вільною, мов птах,
і слабкою як людина.
Бо повз прикрощі й жалі,
все ж надій міцніють стебла:
щоб, припавши до землі,
ще раз глянути у небо.

2007

Дні_як_орда, всі на одне татарське лице,
З вищиром посмішки нетутешньої,
Блиском вузьких очей –
Сунуть вперед і палять все за собою...
Навіть не озирайся, не намагайся впізнати
В попелі слів колишніх
Сивий та ніжний ковил...

Дні_як_чума, де на кожне «чому?» – тиша,
Дим поховальних багать не дає заснути,
Дзвоник калатає... зимні бляшані звуки...
Звинно ламатиме руки сердешний вечір:
Бам-м-м-м-м.....

Дні_як_похмілля... Автобус незмінно перший,
Два смітники, і скелети сухих ялинок,
Пес чорно-білий поставить автограф жовтий,
Аркуш святкового снігу стече водою...

учителька була
і учениця
повія схаменула
і черниця
і цілий ряд
жінок – дівчат
проходять

здавалось досить але ж ні
сьогодні
у вечірнім небі сходить
нова зоря
но-та-ря

буде світити усю ніч
не віч- на- віч
у сні
явить мені
її ланіти
і таємницю плоті
і статі
і ходи її
їх
летких мов таті
відчуттів
я так давно хотів
вона ж гадає
що таємниць
ніяких не буває
і що вона лиш нотар не цариця
волею моменту
що можна скласти документа
у діловій манері
на дорогім папері
і печать

але печаль
ховає і таємницю
її хода і постать
і стать

а що в очах на дні
боюся навіть увісні
2006

Білі дерева йдуть,
ніби прочани, в ніч.
Хто тебе вбереже
в цьому житті, опріч
левів і звіздарів,
спогадів і розп’ять?
Я так далеко, а
груші у сни біжать.
Білі дерева... Хто
ріже сукно полів?..
Голос мені твій, мов
пальчик той, одболів!..
Хто тебе вбереже
в цьому житті, окрім
спогадів і розп’ять,
левів і звіздарів?..

2012

Світ гордо пливе уперед, мов Титанік.
Попереду айсберг стирчить у тумані.
В каютах розпуста, в кафе тучний стіл,
Безпечно гуляють по палубі п’яні...

22.01.12.

Полоще в росах коси день,
Світанки будить.
Збира на полі все пісень,
Виводить в люди.

Прокотить сонце у зеніт,
Дихне спекотно.
Зімліє й обважніє світ,
І все природно.

Полохне вечора, що ніч
Наллє думками.
Скричить десь поруч лячно сич.
Господь із нами.

У нас давно уже слова
Важкі як колос.
В буденних сварках все бува
Зриваєм голос.

А день збіжить немов ріка.
На зміну - другий.
Ніщо безслідно не зника,
Лишає смуги.
2012.

Відмовилась негода від спочинку.
Хурделила, крутила і мела.
Влягалась під порогом на хвилинку,
А потім знову мчала вздовж села.

Колошкала давно поснулі крони,
За чуба попосмикала гілля.
Мовчали змерзлі і закляклі дзвони,
Сопіла вкрита ковдрою земля.

Мороз вчепитись намагавсь в обличчя,
За пальці все хапав, за комір ліз.
І вітер злився гірко і незвично,
Доводячи мороза аж до сліз.

Негода не жадала відпочинку,
Ставала надоїдлива й лиха.
...За кілька днів знайшла лише зупинку,
Вгорнувши світ по вуха в кожуха.
2012

ТАРТАЛЄК КАТІВ
Валерій Гребенюк
Затягує дoля зніміла
У ґóдор паральських боргів.
Безсило пручатись не сміла
У дýpвi всіляких богів...

- А стогони фóльду не чуєш -
Льонівський в макітрі наспів,
Безтямного віру футюлєш,
Береш ти і сáбад на сміх...

- Байдýжа ти в суті надиво
У дýрві смердючих країв
Караєш злиденністю хтиво,
Тартáлєку прагнеш катів.

Зневірилась воля наївна
Загорнута в сóнєґ «СОВків».
Зпатлюжена стогне країна
У лігві Червоних вовків.

І нині все тягне до краю
В брехню, більшовицьку Блакить...
Я серцем «Царькiв» зневажаю!
- Кайдани зніми хоч на мить!

ID: 308361

На землю тихо падає туман,
чорніють в сіре небо голі клени…
Що більш тепер подобається вам:
чи сірий колір, чи, мабуть, зелений?
Та навіть осінь мріє про тепло,
вона також зовсім не хоче мерзнуть –
але все йде і йде, як завжди йшло:
на жаль, як схочуть – ходять тільки ферзі.
А ти не королева… Тобто зась
шукать свій шлях і визначати напрям,
якщо сидиш на троні – швидше злазь:
це місце не твоє… А ось і крапля,
остання крапля падає – і вщерть
наповнилось. Наситилось. Не треба!
Не треба крапель більше: далі – смерть,
за нею – вибір: запитай у себе…
За смертю… Не дійшовши до межі,
спинитись хочу, упіймать краплину
останню на кривавому ножі,
та марно: гину, гину, гину, гину!..
Невідворотність долі – от і все.
Роковий збіг, непереборний фатум:
за осінню – зима сніги несе,
і не запишеш в календар вчорашню дату.
А ти – пішак, іди, куди ведуть:
гарматне м’ясо, і за тим – нічого.
Монарх за тебе вибирає путь,
і це колюча, непроста дорога…
Невже і справді доля волоче
нас потягом без вибору і права?
Я хочу вийти! Відпустіть плече!
Тут варіантів запасних коротка лава…

2003

Пухкенькі щічки,
кирпатенький ніс,
щербата усмішка
беззубого дитинства,
а очі - море сміху,
жменька сліз
в обіймах трепетних
святого материнства.
Одна душа на двох,
іще одна...
Безсоння ніч,
і скибочка хлібини.
Ще чаша радості
не випита до дна
і чаша смутку...
димом невловимим
випробувань над нею ореол
завис незримо -
шлях земний долати,
поклавши жертву серця
на престол
любові жінки,
що ім"я їй - Мати.

2012

Ти хоч інколи трохи говориш французькою?
Вчора бабця збирала копійки в снігу
а прохожий сказав «се ля ві» і пірнув
у юрбу визначену губами і блузками.

Та масовка дивилась в вітрини. Відривно
вітер рвав закінчення слів й верхніх нот
квіткових букетів парфумів. А God
сидів в шортах кольору стиглої сливи.

Він знав наперед що це сезон платини
Едварда й ідіотських бантиків в волоссі.
І що на тиждень парижської моди досить
туфлі із крокодилячої здохлятини.

А завтра як доллар впаде чи комета -
ти хоч знаєш, що це – «се ля ві»? «це, ..ля, він»? -
Шок по приводу закінчення понтів
і – жах! – із минулого року корсети…

Тоді що? Продати хіба спинний мозок
і нирку. Й купити новенький клатч.
А поїсти можна і жаб на ланч.
Їх повно на болоті сходить з розуму…

Що буде модно завтра в парижі?
От воно: питання осінь-зима.
А «бути чи не бути» і бла-бла-бла –
це для стареньких професорів в вишах

Ти хоч інколи трохи говориш інтелектом?
Одягай свої плаття від шанель і версаче
свої пір’ячка-зІрочки-бірочки і затчи
дірки в голові награним етикетом.

Рекламне обличчя юрби розпливалось
марками. Натуральними хутрами. Дурами.
І між цим елегантним кублом, злом і куривом
жебрачила бабця.
І їй не було мало…

жила-була...
в пошуках знайшла
кольнула радість
Жызнь - в житті пізнала...
- Діти сміхом
мов пінгвіни -
наше Щастя
2009р.

Сонце вмерзло, мов калабуха,
тиша посвячена б’є грімко;
річка від морозу розпухла,
наче обличчя від горілки;

коней табун, мов піаніста
пальці м’язисті, степ розкутий,
душне снігопаддя, мов кістка
в горлі, кровить; на повні груди

дихаю – не можу надихатись,
Боже, яке життя прекрасне…
голову в намет – свята дикість! –
всовую, наче в душу гаспид…

висповідь чавунна, кровиста;
чисте харчання, ніч – огняна;
вклякло на хресті оцарилась
паморозь; вивільнився: діяниє...

топився сніг - ото й було по святах
каріатиди прали рушники
і пліткували: хто кого засватав
і - з ким крутити як нема із ким

ще від Романа квасили атланти
балкони падали хитались ліхтарі
а на карнизі бутафорний Санта
від хвилювання час-від-часу прів

топився сніг і капало із даху
за коміри місцевих пияків
у дворику сушились мокрі лахи
а в брамі розпивалося по пів

топився сніг місилося болото
невиспаних обгиджених канав
і місто позіхало чорним ротом
де січень без похмільного конав