Що ж, зізнаюся, якась я пропаща.
Навіть напитись, як люди, не вмію.
Так розслаблятись не вдасться нізащо –
На алкоголь алергія.

Зрадить не можу і вдарити в спину
Навіть того, хто зі мною робив це,
Бо навіть в покидьку бачу людину,
Але не вбивцю.

Що ж, я, напевно-таки, нездорова.
Може, від того і є якісь ліки.
Але душа хоч поранена знову,
Та не каліка.

Дихала вíхола сивими рíками,
вклякла в ставок шелюга́…
сніг, мов душа немовляти, зарíканий;
серце болить, набіга́…

ось овескОві кривУльки морозяні,
витончені – на шибках;
зорі у небі, мов діти на ковзанці,
ковзають; місяць – монарх…

сніг розчепірив вже пальці – онучами
важко врочИсто летить…
падають ангели чисті і збуджені,
п’яно танцюють кадриль;

з бОвдурів дим виривався на хуторі,
цвинтар впирався в шинОк;
пляшку розпИли, розмови макУхові:
в ко’г було більше жінок…

Лодка - память, жизнь река.
Крылатая наша душа удостоена чести
Во всех побывать океанах любви и огня.
Слушай сердце свое, ему известно все,
что нужно для исполнения мечты.
Нас вперед ведет предназначение,
Вперед - в Изгибы Целого Беспредельности.
2012г.

Пустіє двір, трухлявіють штахети,
Чорніє стріха, жовкнуть ниті плетив
За цвіллю рам , лише віконця віршів
Нетлінно сяють душами поетів.

10.01.12.

Ти лежиш, як пуп’янок троянди:
несповита, крихітна, ясна.
Двох зірок пухнастих діаманти
дивляться у серце – аж до дна.
Бо народження то завжди диво:
ковдра із мережкою нова,
Ти така беззахисно-красива,
і зворушлива, мов ніч Різдва.
...Пелюсткам долоньок стало зимно,
та збагнути б, як Вона змогла? -
Замість постелі – колюче сіно,
і з бутонів білих... два крила.

2012

Надвечір'я перейде у ніч.
А вона нізащо не заплаче.
Боже, захисти. Не покаліч…
Затули її, бо світ побачить...
Хто ж відкрив немовлене мені?!.
Звідки нам чекати блискавиці?!.
Не приходь! -- благаю уві сні…
Та щораз у неї інші лиця…
Не промити всіх безкровних ран…
Досить! Досить! Доки є ще сила,
..ось іде в околицю туман,
Той від злих очей сховає милу...

І ти одна… І я один…
А разом нас немає.
Змиває дощ твої сліди,
Мене з твого змиває
Життя. На жаль, така
Кохання перспектива…
З тобою був на небесах
І ти була щаслива…
Але ця відстань, ця межа
Мереживом розлуки
Накрила те, чого бажав
І прирекла… Не дмухай
На рани днів. Нехай… Нехай!
Ти краще серце слухай.


2012

Ворушилась посмішка у житах обличчя,
раз у раз на щіщках ямочки цвіли.
Тільки місцем посмішці поступався звичай
накривати в офісах ділові столи.

Танцювала посмішка на рухливих м'язах,
заглядала в вічі вогнищем губи...
Надавав аренду їй рот в розмовних фазах
про чиїсь прибутки і чужі скарби.

Раптом як заскочить посмішка за вуха,
бо сьогодні чує ділову ціну:
за аренду нею профілю і руху
визнати у збитках слід свою вину!

Заблукав, забігав, заметався погляд
в надрах бухгалтерій сміху і журби...
Відтепер обличчя - з огляду на догляд!
Посмішка, але - без вогнища губи.

10.01.2012

*
Нині вітряно і хвилі перехлином.
Скоро осінь – лине в кольори місцина.
Зміна барв цих, Постуме, вірніша плином,
ніж на подрузі нарядів переміна.

Діва тішить до межі своєї ваби -
далі ліктя і коліна тануть знади.
Як же кращі не тілесного розради:
Ні обійми неможливі, ані зради!

*
Відсилаю тобі, Постуме, ці книги
Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство?
Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги?
Все інтриги, вірогідно, й ненажерство.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих:
за слабких оцього світу і за сильних
лиш узгоджене гудіння комашиних.

*
Тут лежить гендляр із Азії. Толковим
був купцем - і діловитим, і не зичним.
Вмер одразу - лихоманка. За торговим
він ґешефтом плив, а не за снивом вічним.

А за ним легіонер - під грубим кварцом.
У баталіях Імперію уславив.
Скільки раз могли убити! Вмер же старцем.
Так от, Постуме, - і тут немає правил.

*
Хай бо, Постуме, не кожна курка - птиця,
та і з курячим єством уп’єшся горем.
Вже як випало в Імперії родИться,
то живи в глухій провінції над морем.

І від Цезаря далеко і від хуги.
Марно лестити, спішити, торопиться.
Тільки зле, що всі намісники хапуги?
Та хапуга все ж не те, що кровопивця.

*
Перебути вдвох, гетеро, доки злива,
я не проти, та, давай-но, без торгівлі:
бо сестерцій із того, що криє, тіла
брати - се ж, як дранку вимагати з крівлі.

Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало.
От коли собі знайдеш якого мужа,
протікатиме тоді на покривало.

*
Ось і більше прожили ми половини.
Як в таверні сивий раб казав зі Смирни:
«Озираючись, ми бачим лиш руїни».
Погляд, хоч і надто варварський, та вірний.

Був у горах. І вожусь оце з букетом,
глека кращого наповнюю водою.
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
І донині упиваємось війною?

*
А ще, Постуме, намісника сестриця -
худорлява, але з повними ногами,
ти, ще спав із нею, - віднедавна жриця.
Жриця, Постуме, і водиться з богами.

Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під чистим небом
і сузір'їв імена назву провісні.

*
Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання,
відніманню боргувати перестане -
з-під подушки забери зі зберігання
все, що знайдеш, та на похорони стане.

І, за звичкою, направ ходу кобили
до стіни міської, у гетер палату.
Дай ціну їм, за яку колись любили.
Щоб за ту вони й оплакували плату.

*
Зелень лавра, потривожена до дрожі.
Двері настіж, запилюжене віконце.
Стільчик кинутий і пустки слід на ложі.
Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце.

Понт шумить за смоляною млою піній.
Вітер з мису б'ється з парусом Париса.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.

****
Прилети разом з птахами,
А я вийду назустріч
В сад калиновий, милий ,
При вечірній зорі.
Будемо утішатися
Веснопишною дниною,
Доки місяць не випливе
Навстріч новій зорі..

Прилети разом з вітром,
Щоб в обіймах зігрілася,
І тихенько припала
До рідніших грудей.
Будем в росах купатися
Досвітком милуватися,
Щоб коханню віддатися
Не на ніч, не на день...

Прилети не з літами,
А найближчою хвилею,
Що із моря життя
Виринає щодня.
Я накрию, коханий,
Тебе білими крилами,
Й спорідняться у парі
Два щасливих серця..

****
Я схиляю голову перед Богом низько,
Молюся у тиші в церковці моїй.
Щастя не за горами, але дуже близько,
Якщо живеш з правдою на вулиці одній.

І не блудить доля поміж манівцями,
Не шукає стежки, йде шляхом добра.
Довгим і красивим, у любові, в славі,
Що веде до Неба - вічного життя.

Відчиняю серце милосердю Бога,
З усмішкою щирою навстріч вітру йду.
Щоби плодами вкрилася у житті дорога,
Я зерно добірне в долонях несу.

***
Ця зустріч, як фуршетна ніч -
Вражали погляд, трепетні слова.
Шовковий блиск в очах душі
Створив закоханість і ніжні почуття.
А рук тепло пронизувало тіло,
Душа співала від несмілих слів.
Ми танцювали легко і щасливо,
Неначе двоє зрілих журавлів.
Він говорив, а я не чула мови,
Вдивлялася у тополиний стан.
П’яніла від обіймів, губ його медових
І одкровення, що вночі шептав.
Та якби не промовив й слова,
Я все ж відчула б горсточку тепла.
Проникло в душу світло стозіркове
І прояснило шлях мого життя.
Спізнився час, але не мить кохання,
Воно прийшло у долю крізь печаль.
Відбулась зустріч, лиш би не остання…
Й зняла з душі засмучену вуаль

Я больше не хочу твоею быть любовницей,
И так легко желанью этому исполниться…
Сказать: “Прощай. Мы больше не знакомы”…
Тропинка одинокая – и дома.
И больше никогда в глаза твои
Не посмотрю. И взгляд мой не лови –
Твоей любовницей быть больше не хочу.
Ты говоришь, ты говоришь, а я молчу…
Любовницей не буду, не зови –
Дай имя новое, дай имя мне Любви.

2001

Торкаюся сухих гарячих скронь –
і пальці обпіка шпаркий вогонь.
Холодний вітер жару не збавля –
а цельсій знову добіга нуля.

Горить душа. Дотліло листя. День.
Багаття. Попіл. Дим. Анітелень –
безмовно корчиться у полум’ї, згаса
сумління? доброта? любов? краса?

Останні зблиски – іскорки в золі.
Дрібненькі краплі на старім столі.
Останній шурхіт слів. Останній крок.
Останні згустки з наскрізних дірок…


2010

цей рік піднебесся... призвідець огню
огненними водами змиє кордони
і небо і землю окреслить в одно...
а світ поміж ними такий вільнозмогий
як сокола крила як оленя ноги

зітерто прокляття провІдні до болю
не попіл розвіює вітер - облуди
і серце і розум тепер заодно
а Ядерця мрій самолущаться в цебра
доступні корали так легко й Говерла

але за вогнем на душі лише дим
і в Драко_очах полонений усесвіт...
не в магії сила, в надмірності - дно.
є крила безкрилі. в очах - небеса.
...а фентезі змиє маленька сльоза

В житті усе до болю переплетено:
І біле й чорне, радощі і біль.
Падіння завжди ходять поруч з злетами,
За осінню приходить заметіль.

Щораз життя у буднях десь надломлене
Ми починаєм з чистого листка,
Колись перейнялись чужими долями
І нижем за разочечком разка.
2012

Сита Віро, твої пастушки:
в злиднях вирізьблене лавреатство,
заболочені кров’ю стежки,
у зляганнях замовлена каста;

Рідна мово, дикунство моє;
(молоком сліпця очі промиті)
мов брильянт в кізяку; між гієн
ллєшся світлом; години зажнивні

найсолодші; спітнілі чуби,
спини спечені, сіль косовиці…
«На коржі трохи маку зімни́», –
Мова просить – я мну; крівавИця:

безпробудна мозольна жага́
світ змінити на краще; парУху
«Заповітом» занюхав; назгАд
на рамені тавро: тризуб, «Крути»;

Мова чистить цибулю й рядки
по щокам: «Реве та стогне Дніпр ши…»
Намовляння моє, навпрямки́:
Мова – вроки мої найсильніші…

Гітаронько, позич мені струну
під Ля мінор сердечного настрою.
Нехай собі я пісню розгорну,
Зроблю зі звуків непоборну зброю!

На всі обмяклі, стерті вечори-
це будуть блискавиць прямі удари.
Душе, співай...! Співай- не говори!
Лови вольтовохвилеві стожари!

Акордів закипілий епіцентр,
оті гарячі, космосу, квазари,-
розвію, хоч сама згорю ущент,
Припавши серцем до душі гітари.

Боже мій, - яка краса навколо!
Слів замало, хисту і снаги
Змалювати сонцем ясночолим
Чудно позолочені сніги.
Вся земля в шаленстві білосніжнім, -
Голуба й прозора далечінь
Різко розгорнулася – і ніжно
Затремтіла, наче волосінь.
Радуються свіжості та щастю
Снігурі в снігу і їм під стать
Хочеться бездумно нині впасти
Вже самому в білу благодать.
Віхоли сріблястої відбитки
Затопили чорне тло землі, -
Вам тепер відомо, певно, звідки
Радощі зявляються малі?..

06.01.12

Не дме натхнення в парус мій сьогодні.
В затоці дум куняють теми модні.
Припливу стильних рим під повен місяць
Армада віршів жде на мілководді.

08.01.12.

спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
я не притрушую цукром жалі та образи
в сукні червоній колись я виходила з церкви
світ гомонів –бережи – кришталева то ваза

ми помінялись місцями і я не жалію
що свої лікті обдерла об тебе стального
мова звивається хижо гримучими зміями
час добігає до виплати справжнього боргу

я розквітаю я квітну я стала красива
і не боюся гру літ розпочати спочатку
вчора ти вирвав у себе три промені сиві
також і в мене було у диктатурі - пручання

я - білий бунт я гранітом придавлений вітер
я безперечно вибаглива кожним бажанням
я не ходжу – я літаю грайливо повітрям
квітка гранату у мене за вушком ридає

коли впаде твоя мрія на Божі коліна
я повернуся – я знаю бездійності примхи
коли в кривих дзеркалах в’яне щира довіра
коли гірчить самота як шкарлупка горіхова

Я вже не боюся. Доволі!

Вже квітка росте поволі…

Вже серце моє ожива…

Та я не весна.

Я - осінь.



А осінь – це тиха просинь.

Це сонця тепло й блакить…

Буває й таке: на мить

Мене охоплює буря!..


Та я тільки бабине літо

І кава, на стіл пролита…

15.54. 29.07. 2011

Я розсипаю крапки-коми.

І запитань багато маю.

Та вже стою із того краю,

Де все три крапки підміняють.



Чому людина народилась...

Чому безтільні дні плодились...

Чому в пустій ми суєті...

Для чого рими ці мені...

2012

Думка, мелодія, прагнення світла,
Хвиля повітря і спрага добра,
Вибір і віра, до Сонця молитва,
Дотик кохання і вітру сльоза...

Шлях пізнання нещадний мов бритва,
Стражденна й солодка мистецька стезя.
Творчість - любові мудра палітра,
Витівки часу і сповідь Митця.

Вічні змагання розуму й сили,
Хто переможе? Де духу межа?
Творчість - це Музи безмежнії крила,
Мужність творити заради Життя.

2011

ти враз забув, про що казав,

ти не кохав, проте мовчав,

як сумував - сміявся, знаю,

а сльози ми ховали геть -

не зрозумілий всім портрет

з тобою мали ми обоє...

не може бути тут розвою...

тут мертве все було. одначе,

сміявся ти - і я не плачу,

як сумував - мовчала тихо:

не почуття - взаємне лихо

11.09.2011.

Кирпатий гном, смішинка самосійна.
Просилась «гайтю». І любила «цюці».
...Доросла вже. Серйозна. Самостійна.
Тепер ми з нею – друзі… у «Фейсбуці».

2012

Я вірю сонцю,
Що сходить щоранку.
Я вірю зірницям,
Які купаються в росі світанку.
І весні вірю щороку,
Як у Бога вірю...
Без Нього – ні кроку!

Я вірю в роси, у трави, у квіти,
У громи і грозу, у видноколи.
Я вірю в те, що кажуть старі і діти,
Але жінкам не вірю ніколи.

2001 р.

Коли кришталеві зорі
Розпорошують мій сум,
То таємними стнжками
Повертаюсь у світ спогадів.
Тоді, аж тоді, я здогадуюся,
Звідки знаю тебе, ЖІНКО!

Ти ще в Божественному саду
Казала мені: «Тільки мене кохай!».
З того дня нічого про тебе не знаю,
Хоч я закоханий в тебе до нестями.
Той, хто кохає, почувається зевсом,
А зевсів ніколи ніхто судити не сміє.

О.Т...
Лиш романтикам сивим властиво,
Від початку життя до кінця, -
Сподіватися щиро на диво,
Коли сум обгортає серця.
Часу нам залишилося обмаль,
Усвідомлюємо наяву, -
Тож у мріях лишаємо обміль,
Щоби бути завжди на плаву.
Хоч попутної хвилі не видно,
Щоб відчалити од берегів, -
Нам чекання її не набридне
До смеркання безжалісних днів.
Обминає нас щастя примхливе
У байдужості вічно сліпій, -
А ми віримо вперто у диво
Незбагненною силою мрій!
01.01.12

На цій сторінці народився я
Вінком молодої весни.
Написані на ній: доля моя,
Надії, чекання і сни.

На цій сторінці хочу знайти
Стежину мого життя
І залишитись там назавжди,
Чекаючи час каяття.

2001 р.

Мені порадили: «Помри на ногах!..»
Я уперше свій меч нагострив.
Та справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на колінах жив.

Я жити турботно забаг...
То ж хай на колінах живу.
Бо справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на ногах помру.

2001 р.

Невиправні

О.Т...
Лиш романтикам сивим властиво,
Від початку життя до кінця, -
Сподіватися щиро на диво,
Коли сум обгортає серця…
Віктор Кучерук


Невиправні 2

В.К.
Срібло часу лягає на скроні.
Давній друже, на жаль,- це про нас!
Часто чуємо дзвони церковні,
Проводжаємо в путь раз у раз.

Народились в минулім столітті,
Інший простір і книги, і лад.
В босоногім залишились літі.
Не сучасні, не модний формат.

Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна:
Шлях відкриє, добавить нам сил.

Подаруємо квіти зимою,
Вірш – присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить – жіноцтву і нам!
06.01. 11

У приватнім домашнім музеї
Чоловік експоната торкнеться.
«Раритет», - прошепоче побожно,
Полотно поцілує цупке…
Раптом серце підкаже ідею,
І зайдеться в нестримному герці:
Тільки так увічнити і можна –
Як сорочку – на тіло терпке!

Старовинну сорочку – на груди,
На гаряче, мов курява, тіло…
Оживе і наповниться знову
До краплиночки висохле дно!
Експонатом вже більше не буде –
Буде шита і вишита вміло
Старовинна жіноча обнова,
Поруділе цупке полотно.

…І набухнуть коханням тернини,
Ледь торкнувшись того самоткану.
Аж застогнуть, зайдуться бажанням
Урожай той зібрати птахи!
Обгорта вишиванка нестримно –
Ніби річка весняна розтала,
Господиню – поки що останню...
Ще прислужиться їй залюбки!

9.01.2012.

Я – птах, що лине крізь нічию пору
до своїх предків: долі й часу.
Я хочу знати точку зору
Поетів – зевсів Парнасу.


Я – день, в який родились долі
моїх батьків:журби і суму.

Вони змотали дні свої поволі
В клубки життя і глуму.


Я – лист,написаний рукою
Вічності на папері сміху
Радістю і журбою
Усім на щастя та утіху.

2001 р.

Спасибі, брате за підтримку
В жорстоких буднях нашого життя,
За твою руку мужню й сильну,
Що скрізь доречною була.
Спасибі за пораду мудру й слушну,
Очей ясних привітний блиск,
За те, що всупереч життєвим негараздам,
У серці сієш віру й оптимізм.
Напевне, Боже недаремно,
ТИ дав до віршування хист,
Щоб можна було рідним написати
Оцей просякнутий журбою лист,
І вилити пекучу тугу серця,
Яка давно вже оселилась у душі
Та у вечірніх сутінках безжально
Обпалює нутро мені.

P.S. Також вдячний батькові за допомогу в непростих обставинах життя.

1.08.2011

04.- 05. 02.12

Заклопотаний і галасливий,
Невсипущий одвічно вокзал.
Жданих зустрічей речитативи,
Неминучих прощань ритуал.
Поруч рідні обличчя і душі, –
Хто назве наше дійсне число?
Що примусило з місця нас зрушить?
Звідкіля всіх сюди занесло?
Чом лягла залізниця повз Умань,
А до Львова – така далечінь?..
- Не вагайтесь, поети, - анумо
До Катрусі Матвійко в Ірпінь!

07.01.12

Дорога. Слякоть. Постовой.
Немного денег на зачатье,
Когда тоска – хоть волком вой,
О чем - то должен же мечтать я…

Если воспылает чья-то речь
От переизбытка кислорода,
Матом нужно бедствие присечь.
Трехэтажным,или же – в три хода…

- 1 -
Не предсказуемы!

Обворожительны!
Роскошные до не-мо-гу
Рэцэпшен… горсть
Успокоительных…
Не пожелал бы и врагу
- 2 -
...способностью змеиной,

Угрожающей

Ты помнишь

Среду разворошила?
И в тот же миг
Средь окружающих
Заулыбалась мило…

Последствие конфуза на лицо
Но мысли есть неукоснительны…
Блондинка - курица - яйцо
Все это по наследству
Видимо…

*

Ніжно сніг рипить.
Ти із морозцем прийдеш.
Рипнуть двері теж.

1.

Свобода тримається на трьох китах:
ринок, демократія, і кулі в животах.
Іноді просто на кулях в животі.
Зараз розповім як це буває в житті.

Герої епопеї,
два бердичівські євреї,
креативили в Голандії
фінансові ідеї:
береш кредит,
купуєш аудит,
і хай доводять, хто з вас бандит.
Ділились по совісті, наче брати,
є куди рости,
коли рубаєш хвости.
Чесна праця,
нескорена нація,
вас вітає українська еміграція.

+

Свобода відкрита своїм і чужим.
Тим більше – в Україні міняється режим.
Можна навіть пропхати закон –
чувак в мінюсті
з поганаловом Флакон:
має знайомих серед опозиції,
свій серед міліції та органів юстиції.
Всидів у кріслі, не двинув коні.
На якомусь фото обіймає Берлусконі.
Стаєш під крило.
Вкладаєш бабло.
І робиш вигляд, що тебе тут не було.

+

Ось компаньйони сидять за столом.
Кавказька кухня в ресторані «Шалом».
Повар-торчок, розстріляний бачок,
і смак дитинства – водка «Горбачов».

Зорі висять,
наче псячі серця.
Окремо – зорі Бога-сина,
окремо – Бога-отця.

«В країні реформи, - говорить Флакон, -
Потрібно бути останнім мудаком,
щоб стояти збоку.

Я ось не стою».
І давай накручувати долю свою.
«Впіймають, можуть по повній впаять.
Тому мені половину,
і вам по двадцять п’ять.
Головне – свободи ідеї засадничі.
Підіймемо з колін ваш чортів Бердичів!»

Друзі слухали його як знавця,
щоправда, не дослухали чомусь до кінця -
спочатку накурили,
потім щось наговорили,
і всім рестораном їх довго мирили.

«Камон, мен,
давай без імен.
Що ти як артистка театру «Ромен»?
Торгуєшся тут, як готельна проблядь.
В нас у Бердичеві так бізнес не роблять».

+

Готують проплату. Проводять транш.
За пару тижнів добили ганж.
Знищили колекцію кріплених вин –
чекають з батьківщини добрих новин.
Минає квартал. З кредитом голяк.
Один нарешті долає переляк:
«Ходімо до ребе,
розкажемо про себе,
ребе скаже все, що нам треба».

+

І ребе каже:
«Той, хто іде,
той знає, що каміння насправді тверде.
Свобода, мен, вона без меж.
Ну, і з межею буває теж.
Коротше – не хочете гнити в тюрмі,
їдьте в Бердичів, розрулюйте самі».

+

Друзі прилітають в новий термінал,
Проходять контроль, декларують нал,
Знайома з банку бронює готель,
бавить, як може, дорогих гостей:
гриби на столі
й кримські кораблі:
вітає, так би мовити, на рідній землі.

Ось вони вмикають готельне тіві –
а там репортери по лікті в крові,
і якийсь сержант із геройським таблом,
застосовує лом у боротьбі зі злом.
І диктор коментує мінтовські понти,
й намагається щось в цих кишках знайти -
показує машину з мінюстівським босом
і печального Флакона з паленим баблосом.

+

Один із друзів говорить на це:
«Головне – завжди зберігати лице.
Тут хоч куди, далеко не ходи,
ця країна, мен, має дві біди -
мудаки, адвокати і другі неадеквати:
люди, що завжди вміють здивувати.
Я, звісно, син трудового народу.
Але ну його на фіг.
Я вибираю свободу.
Валимо, доки не взяли за хабар.
Я винесу тьолку,
ти платиш за бар».

І коли Флакон
здає їх телефон,
вони говорять стосовно усіх цих реформ:
«Камон, мен, давай без імен.
Що ти устроїв тут оперу «Кармен»?
Давай, босяк, це по ходу твій косяк.
Без потреби після себе залишати висяк.

Давай, ліміта, в тебе шанс – один зі ста.
Пересидиш на Анталії різдвяні свята.
Бабки можете лишити собі.
Успіху вам в суспільній боротьбі».

+

А ребе, вислухавши їх, сказав:
«Кожен порт і кожен вокзал,
кожне шосе, що лежить між полями,
так само поєднує, як і розділяє.
Головне – це свобода як
моральний закон.
І взагалі –
як можна працювати з таким мудаком?

То ж у чому, питається,
загадка ця?
Загадка виключно у волі творця.
І коли ми співаємо свої псалми,
він дивиться на нас із космічної пітьми.
Слухає наші співи сумні.
Іноді підспівує.
Іноді – ні».

а мир-то рушится.
и дальше, казалось бы, нечего,
но не тут-то,
и новой, девятой, волной
обеззвучено
и даже слегка обесцвечено
мчатся кадры,
где падает наш новострой.

гнутся линии,
которые были границами
меж контрастными
вечными светом и тьмой.
вырождаемся.
господи, хуже случится ли?
да куда уже хуже,
и так беспорядок сплошной.

бьются цифры
о пол ледяной на осколочки,
все слетая
с громадных всемирных часов.
кто починит
помято-разбитое общество?
кто остался
и мозгом, и сердцем здоров?

мир, привыкший
ко лжи, общепринятой истиной,
разрушается
даже ни с чем не борясь,
не пытаясь понять,
что за капли ему же приписаны,
принимает их
каждый потеряннный час.

а истоками
грязного, темно-провального
стали сами мы,
пусть и невольно, но все ж.
и к отраве,
подсунутой даже нечаянно,
противоядие
вряд ли когда-то найдешь.

2012

Хутко-хутко пробігала
з ночі заспана зима...
На погоду ніч лишала -
та ж не впоралась сама!

Не підвів акумулятор:
ніжно сотовий будив.
Сон її "вивчав" багато
через фотооб'єктив.

Захопилася процесом
фотосесії зима,
що здалося їй - принцеси
в світі кращої нема.

Прохопилась - жалкувала...
А тепер з дощем в мішку
хутко-хутко пробігала -
щось зі жменю там сніжку.


09.01.2012

Зеленими були мої слова.
Їм дозрівати б, щоб тобі медами
вони ставали. Кругом голова
від цвіту і кохання поміж нами...

Спинався червень бігти по траві
і розганяти зграї ластівчині.
А я зі словом ще була на «ви».
(Чи вже воно на «ти» зі мною нині?)

Палало літо вишнями в саду,
губило сонце в зелені проміння.
Ти думав – я без тебе пропаду.
Ти був правий, бо пропадаю нині

у літі, у листві та у літах,
хоча тебе згадати вже несила.
Мої слова достигли на гілках
і падають, і котяться по схилу.

І зовсім не медові – гіркота.
Ну що візьмеш з покрученої дички
у передосінь?..
Тільки сивий птах
видзьобує в гіллі малі кислички.

випадково, усе випадково...

був привіт. любування. і знову

крізь зимову хмарину мовчання

випадкові слова - не вітання.



випадкове "привіт".

слово - тихий параліч -

зупиняє політ ...



хвилі неба побачить

зможуть радісні очі.

не та хвиля. пророчий

вітер зник. без потреби

поодинці на небо....

А почуття вже зародилося. Росте
Його маленька копія під серцем.
Чи плід його... Чи наслідок? Але
Ти став творцем!
Тому оце
Буденне, дріб’язкове, поверхневе
Лишається за кадром. Є лице
Майбутнього, щасливого, земного…
Я до знемоги
Думаю про це
І пробую себе відчути богом,
Якому залишилося лише
Вдихнути дух у бездиханне тіло,
В не тіло ще,
А глиняне слівце.

Передчуття, цікавість, насторога
Наповнюють чекання до нестям.
Десь там твоя залюблена барлога
Казково так
Приховує райце.

Я думаю, що Бог також не зразу
Себе міг усвідомити творцем.

2012

коли ти в тапках в четвертій ранку
йдеш у цілодобовий за колою і коньяком
чому ти дивуєшся, що у ранковім серпанку
якісь чуваки зустрічають тебе кулаком?
коли ти в будній о десятій додому вертаєшся,
задерши носа і руки сховавши в карман.
що дивного, що бабульки, з якими ти не вітаєшся,
кажуть, що ти алкоголік і наркоман.
коли ти пасуєш пари, в гуртожитку чи на автоматах,
забуваєш як звати старосту, не те що викладачів.
заліковку нормально міняти на воєнний білет солдата,
конверси - на чобОті, а однокурсників - на "дідів".
щоб у житті твоєму не сталось
перш ніж когось звинуватити вміло -
згадай із чого усе починалось
чи не твоїх це все рук діло?..
2011

Ти посмiхнулась, серце радiсно тримтить...
Ти менi потрiбна без прикрас.
Погляд твiй зачарував мене
Яка ж ти люба, сонечко п*янке.
Ти бентежиш, звеш, i палатиме душа
Бо завжди троянд нiжностi жада.
Ти лише повiр менi -
Вогонь кохання палатиме завжди.
Як мало треба нам в життi:
Свята Радiсть волі Неба -
творити пiсню лебединих крил любовi...
2012р.

Перший день нового року – найпорожніший,
Місто ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
але якось без особливого цвіркотіння.
Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
що насправді, є відданою його рабою.
А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
Маю алерґію на твій часовий пояс, але жити без тебе важко.
Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от... годую ТВОЮ білку…