І

Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,-
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
I я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий -
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.


ІІ

Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору -
Нема ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
I нам дарує вічне раювання.


III

Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
I дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі -
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий - пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
I світ мені жалобою повитий,
I мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він - о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово "так" сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!


IV

Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
I в'яну від журботи,

Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.

Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
I проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
I вірне женихання,
I мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.

Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.

Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,-
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.

Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,-
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.

Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.


V

Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,-
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш - ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж,тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,-
Знеси мене в любовні емпіреї.


VI

Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
I, стомлена борнею
I зранена, уже лежу я долі.

I ти мене в кайдани закувала,
Не зглянулась на сльози і докори.
I віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею, -
Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий -
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв'яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
I знов я світу білому зрадію,
I знов на вроду я похорошію, -
Троянди і лілеї
У мене знов пишатимуть на чолі.


VII

О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б'ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово -
Не жду я втіхи більше ні од кого,
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум'яно
Й тривожить ненастанно -
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю - не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
I вічним - раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю. повинен ти збагнути -
Про те моя канцона каже ясно.


VIII

Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю налите
Розкошами п'янкими
I захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами
I пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу - хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю - хто учинив те диво.


IX

Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
I про кохання з ними говорити,
I волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


X

Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.

Коли красу, і силу,
I юність ми цінуєм в кавалері,
I ніжність, і ласкавість,
I душу горду й смілу,
I розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,-
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
I теж того шукають;
I я уже боюся,
I душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.

Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
I я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.

Я всіх прошу - на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його перелюбляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!

Я викидаю чернетки.
Рву дрібно-дрібно у тиші.
Падають рештки додолу.
Холодно клаптикам віршів.

Сію шматочки метафор –
мишкам сіреньким поживок.
Трохи гірчить цей епітет…
Щось розпанахалось криво.

Порох висить паперовий –
сонячний кінематограф.
Хай у куфаєчці зимно –
ти загортаєшся в тогу…

Рідні прикрасять меандри
снігу лляну полотнину.
Десь на колимськім морозі
квилить осонцена днина…

2012

Ми народилися в епоху нелюбові,
Ми спопелялися від тисячі оков.
Сирій землі відали тонни крові.
Зморили голодом ту казку про любов.

Ми божеволіли як руйнувались храми,
Як розліталися палаючі хрести.
Розхристані, занедбані… Без тями….
Вже не літали, ледь могли повзти…

Ми сподіваємось епохи покаяння.
Клітинами складаємо себе.
В реанімацію зухвалого мовчання
потрапило суцвіття молоде.

Повітря чистого шукаєм безупинно –
Видіння ночі мучать знов і знов…
І не собі, нащадкам вже напевно
Присвятимо баладу про любов!

Утро, туман, серый дым облаков
В небе рассветном седой пеленою…
В серце тоскливо, но светлая грусть
Чувства мои наполняет собою.

Дождь моросит, словно странник, чудак,
Влагу с небес по земле этой бренной,
Не торопясь, разливает, мастак,
Словно поэт, озаряясь мгновенно.

Он и не знал, этот утренний дождь,
Как раствориться в пространстве небесном…
Он просто шел, и все чувства мои
В строках стихов оживали неспешно.
5.01.2009

Я нічого тобі не скажу, –
Ані слова, ні жодної фрази.
Ніби птаха, тебе відпущу
У безодню твоєї образи.

У стрімкому польоті думок
Я не стану твоїм ідеалом,
Хоч зробила останній свій крок
До мети, але й кроку замало,

Щоб здійснилось усе, чим живу,
Щоб збулися всі мрії й бажання…
Я нічого тобі не скажу.
Всі слова – за стіною мовчання.
2010

Я перестала ждать твоих звонков…
Пусть голос твой – источник вдохновенья –
Не говорит мне больше добрых слов
В шуршанье листьев маеты осенней.

Я перестала видеть доброту,
В глазах твоих нет ничего родного, –
Того, что убивало пустоту…
Я знаю, это стоит дорогого.

Я не пытаюсь больше сохранить
Ту нить, которой связаны мы были…
Теперь я просто все хочу забыть, –
Все то, чего мы оба не забыли.
20.11.2011

Бувають все-таки іще часи урочі,
коли так солодко сумується удвох.
Тоді якраз у ополонках ночі,
роботу кинувши бридку, рибалить Ох.
Отак він крила виокремлює зі скрути:
і тіням притаманні дні сумні…
Та щуки навертаються у круки
(чи – «обертаються»?), і кручать, як дурні.
Ви у туманах думаєте думу.
Чому б і не подумать раз на рік?
Погано – сум не відрізняється від шуму,
і накладаються поняття «крук» і «крик».
Ви сидите – куйовдите волосся.
Ти тихо ждеш коли зітхне вона:
«Ну що ж, нехай! Далося, як далося, –
ласкавий ліс, далечина-галичина…
А, зрештою, чого іще нам треба?»
Ти буркнеш: «Хоч – не буря, то й – дурня…
Є місяць, вітер, вечір, зорі, небо –
всі складові, щоб нудьгувати навмання».
Плечем зіпершись на свої тьмяні причали,
зачнете лагідно печалі микать мох.
Вона шепне: «Над ними ворони кричали…»
Ти Оха всує пригадаєш: «Ох…»

Уходит зимняя дорога вдаль, –
С собой уносит зимы дыханье;
Уносит счастье мое и печаль,
Будто в свое оправданье…

Дорога зимняя белым-бела,
Светло и ярко снігом покрыта…
Дорога зимняя еще была
Туманом скрыта.

Туман рассеялся и виден стал,
Заснежен далью, путь в бесконечность…
Дорога зимняя еще была
Дорогой в небо, дорогой в вечность…
5.01.2009

Нас настигает любовь,
Сердца касаясь волшебной струною,
Вмиг озарит неземной добротою,
Ветром несказанных слов
Нас окрыляет любовь.

Нас согревает любовь,
Душу истомы теплом наполняя,
Трепетным чувством нам душу лаская,
Лечит горячую кровь –
Нас обновляет любовь.

Нас украшает любовь,
Счастьем лучистым сердца согревая,
Чувств бесконечность в душе возрождая,
Делать добро вновь и вновь
Нас вдохновляет любовь.

Нас охраняет любовь.
В самые трудные жизни моменты,
Словно из прожитых дней киноленты
Нам отвечает любовь, –
Нас утешает любовь.

Счастье нам дарит любовь,
Сладость мгновений неповторимых,
Чистых, возвышенных, необъяснимых…
Как сокровенная новь,
Счастье земное – любовь.
12.11.2011

Одна, и рядом – никого, –
Глухая тишина.
В биенье сердце одного
Поэзия слышна

И появляются стихи
Из слов, из фраз и строк,
И каплей воска от свечи
Застыла тяжесть строк…

Стихи рисуют на окне
Пейзажами картин.
Картины те живут во мне,
И сетью паутин,

Калейдоскопом прошлых лет
Проходят, не спеша…
И тихо плачет в тишине
Забытая душа…
20.11.2011

дроту не вистачить - вистачить молитов!
білим охрестимо цей керамічний прапор,
перекладем курсивом на кращу з мов -
на ерогенні зони під товщу драпу -
точки рішучі і довгі різкі тире.
все розкажу!... як серпнем хололи губи,
що собі кіт і як горло тепер дере,
як воно - заокруглюватись до кубу..
в мене тепер протяжний віршоінсульт
і доїдає осінь останній спокій
просто давай вдамо ніби ми не нуль
і наречемо білим непевне "поки"...

2011

Обнять тебя и просто помолчать,
А большего хотеть не нужно, милый,
И каждый новый день с тобой встречать,
Любя тебя с неистовою силой.

И знать, что есть на свете человек,
Который подарил мне это счастье –
Любить и быть любимой, и навек
С ним вместе быть, пройти сквозь все ненастья,

Но не сломаться, а сильнее стать,
И радоваться каждому мгновенью…
Счастливой быть, желанной быть, страдать,
Не подвергаясь мрачному сомненью.

Обнять тебя… И просто помолчать, –
Вновь ощутить двух душ прикосновенье…
И все земное небесам отдать
За это бесконечное мгновенье.
1.12.2011

множу для тебе приводи невпізнатись
посеред вулиці, в стрічці новин і віршами...
кажуть, що це загрожує стати "іншою",
я - неслухняна - умію лише "інакше".

бійся, одного разу я втрачу ввічливість:
без попереджень відкину на тебе тіні
ржаво-рудого дня і по тім картинно
щось неодмінно гостре із себе вичавлю...

не повертатися я - ти побачиш - профі:
"тільки вперед!" (боже, де ж він цей чортів "перед"?).
от би скоріше знайти, відшукати, де
відчаю заземлити оголений провід...

2011

Твоїх долонь торкаюсь мимоволі
Та бачу у очах твоїх печаль.
Все, що було – це подарунок долі,
Та спогади злітають тихо в даль.

І хочу я злетіти з ними в небо
Хоча б на мить відчути щастя мить,
Та не тепер, не зараз, ні, не треба,
Жива струна в душі іще бринить.

І музика так невимовно ллється,
Її мотив відчути спробуй ти…
Твоїх долонь торкаюсь, ніби серця,
В полоні незбагненної мети.
2010

в моїх траєкторіях клони-чоловіки
доважують-впорядковують вміст тебе.
я вгадую в кожнім - ти! - і за планом Б
поглиблююсь ще на дюйма у "Навтьоки".

в моїх траєкторіях соло з’їдає ритм,
спікаю на пальцях шкіру об другий лад,
та чую в затакті – ти! – і за планом А
випльовуюсь, переспівуюся на хрип…

так мало потрібно – просто зміни маршрут,
зійди із моїх зустрічних і перехресть.
розділимо світ надвоє: ти будеш «десь»,
а я собі обладнаю затишне «тут».


2011

Спи, маленький Любчику, спи малий козаче,
Плаче мама віршами – стразами, неначе.
Плаче батько римами, плаче рідний край –
Ти у снах, мій Любчику, швидше виростай.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Виростай опришком і
Плакати не смій.

Хай сумління батьківські встануть із колін,
Бо без цього, синку мій, не діждемо змін,
Спи маленький хлопчику, у казковім сні
Хай тобі ввижаються далі осяйні.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Виростай мужчиною –
Плакати не смій.

Спи, маленький Любчику, вільним завжди будь,
Мудрістю і правдою подолаєш путь,
Вірним сином нації, гордістю для мами
Виростай, синочку мій – будьмо козаками!

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Про недолю батьківську
Плакати не смій.

Спи, маленький Любчику, спи малий козаче,
Я тебе окриленим бачу вже, неначе.
Бачу як смієшся ти на баскім коні,
І приносиш усмішку мамі і мені.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Про майбутнє з нами ти
Плакати не смій!

26.01.12

Я подарую тобі цілий світ,
Тишу ночей, незбагненно мрійливу,
Щирого серця нев'янучий цвіт,
Ніжну весну, теплу осінь журливу.

Я подарую тобі почуття, -
Їх не зуміє ніхто загасити.
Ти пам'ятатимеш, як каяття,
Пам'ять про це будеш в серці носити.

Я подарую тобі майбуття,
Вічну любов, до безтями безмежну,
Вічну і мудру, як людське життя,
Ніжну й п'янку, чарівну й незалежну...

Все, що захочеш, дарую тобі,
Серце своє віддаю без останку...
Світла любов, як перлина в душі,
І молода, мов зоря на світанку.

2007 р.

Я хотіла побачити світло у темряві ночі,
Та воно не з’являлось крізь мляві серпневі дощі.
Тихий смуток у серці печально засліплював очі
І дощем розсипалися сльози моєї душі.

Плаче дощ, хоч краплини не знають душевного болю,
І спадають додолу, – я знаю, та вперто мовчу.
Плаче серце, що зранене, мов самотою, – журбою.
Плачу я, та, напевно, наплакалась вже досхочу.

Знову бачу я сон, та прокинутись зовсім не хочу, –
Залишусь наодинці з собою, в земній метушні…
Та хоч в сні зрозумію, що можу у темряві ночі
Я побачити світло в своїй незбагненній душі.
1.09.2010

Завісу при відкрито.
За нею було скрито
розбите корито
і невідоме нам життя
за давнім сюжетом.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито,
і хоч не цілковито,
та видно, що покрито
суцільним шаром бурих плям
поверхню вивороту…

Завіси, що розшита
золотим вишитям.

Завісу при відкрито…
А там.?! Могил нарито,
кругом крові налито…
Снують зловіщі тіні там
і чорні силуети.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито нам.
Вже нові фаворити
товчуться там…
До 2000

Возможно в жизни иногда встречаются моменты,
Когда все нужно отпустить, отбросив сантименты..
Не надо сопли распускать, жалеть, просить, метаться..
Сказать и на своем стоять, стоять и не сдаваться.

Возможно надо иногда идти на компромиссы,
Петь дифирамбы, тосты речь, и бегать за кулисы..
Авансы щедро раздавать, быть щедрым в комплиментах..
Не торопиться, просто ждать удачные моменты.

Возможно все! Однако жизнь не то, что знают люди,
Мы пешки в затяжной игре, мы крекеры на блюде..
Хозяин кукловод – Творец ведет игру без правил..
Захочет может все смешать, а нет –так все оставит.

Все пляшут под дуду Творца, нет в мире исключений,
И кто не верит, то вперед – жизнь не без огорчений,
Возможно все, но мир жесток, нет дел без воздаяний,
Но если в жизни одинок – не будет расставаний..

Решаешь ты иметь иль нет, когда мирок свой строишь
И если сладил все путем, тебя и не расстроишь..
И жизнь спокойненько течет, без скорби и печали..
А если, что произойдет – ну, это мы видали.

Коль пресен ты – ты вне игры – Творцу не интересен,
А значит жизнь твоя – твоя! Настал момент для песен!
Но песни те спокойно пой нам не нужны эксцессы,
Иди по жизни ты тропой духовных интересов!

2012

Віддаляється сум, наче біль охололий,
Вислизає з душі, як німа гіркота,
Бо не сниться це все уночі, мимоволі,
А удень наяву вуст торкнулись уста.
Біля тебе стою, як у березі човен,
На безхвилій поверхні кохання води.
Почуттям неприхованим радості повен,
Я благаю тебе, полохливу: – Не йди!..
Відчував я тебе в кожнім подиху вітру,
Чув щоразу твій голос у плескоті хвиль
Аж допоки не стрів – непримітну, тендітну, -
На дорозі своїй без ніяких зусиль.
У душі, десь на дні, народилось кохання
І поволі її наповняє теплом, -
Ледь торкнулась мене ти грудей коливанням
Соромливо, привітно, а ще – лагідком…

18.01.12

 
січнева ніч примарна & лячна
цілує небеса закляклими вустами
ворушить спогади на сліпо манівцями
кристалиться панічна тишина
немає я, немає міг, немає би
на зціпенілій переправі звідти
лиш мліють христопрази ~ хризоліти
стожарами у всесвітах журби

цар ~ імператор сходить сам один
до чорних вікон у тонкій оправі
щоб роздивитись у сноцвітній яві
знаменний зблиск чи непрозорий дим
його чуттів свічадні втікачі
за північ ефемерними лісами
висліджують без тями & нестями
безликі смерті, чи безсмертя, чи




 

міряю ліктями скоси периметрів
цього химерного затхлого раю
ще один день незворотньо видерто
ще одна я згорає...

ти докладаєш сухого і мертвого
з іскри займаюся синім на попіл
це так заманливо бути жертвою
жертвам розводять опій...

але між тим нас боронять янголи
туплять ножі і загострюють шосте
страдно рівняють нестерпні нахили
близькості хмарочосів...

вправно ігноримо знаки і значення
в"язнемо глумом і брудом під нігтями
в час коли на неразово бачене
перетворили видиме...

в розкрадене літо, роздерте на галас перонів,
самотні світанки вихаркує небокрай,
ставровує губи зморшками забобонів,
намножених од нашестя роздягнених краль.
і я (так дитячо-невміло!) молюся до люстри,
мовляв, ти ж не зрадь мене, чуєш, вродливий мій бог,
я поводжусь зразково: сплю вдома, їм кляті мюслі
і, якщо то суттєво, - ще й геть не боюся Бо...

вогко і тепло. бензин у твоїх жилах
вкотре тече на південь. до точки зсуву.
я поза сумнівом. я нез'ясовно щільне
плетиво з іскор. вариво із суму.
вогко і страшно. бачити поза стіни,
вкотре дробитися на нечітки фрагменти.
я поза грою. збещена і постійна.
ти, поза сумнівом, кращий з медикаментів.

сьогодні ми будемо начебто глухонімі,
нехай нам позаздрять успішні амбітні та зрячі.
підморгує хитро обліплений сніжками мім
із площі де ми перетнулися вперше, а значить

не все так погано у нашому домі з вітрів -
і дах не тече, і сусідський собака не виє.
і так обнадійливо швидко закінчився рік,
а зашморг нового не надто впивається в шию.

мої триста п’ять і твої десь чотириста три
терпляче латають подерті суму і панаму –
і місто іде по дорозі до Риму чи в Рим,
колишучи доброго лева у пащі із нами.

Що не кажи, а у мене уперше так
через роки і століття. (Невже? Уже?)
Ми не любились ніколи в лісах, житах.
Яблук не їли із рук, черешéнь-вишéнь.
Ми просто діти (ну, звісно, самі батьки),
сіяні рясно в під’їздах і ліфтових.
Я пам’ятаю, як ти не прийняв руки,
ти пам’ятаєш, як губи мої ловив.
Перше кохання озвалось у першу ніч
нашу з тобою у цьому столітті. Я
знову закохана. Може. А ти поклич –
знатиму точно твоя, а чи не твоя…

Весна легкокрила
В вирій полетіла,
Де фіалки білі
І вишень цвітіння.
Літо тепле збігло,
Вереснева днина
Сивиною року
Стелить павутиння.

Ви, на Слово вбогі, спопеляйтесь:
серце вирвіть дзвону (з молитвами й банями) –
жлуктіть крики, всотуйте кров; натерть –
Ваші хирі тексти; слів живлющих – валява!

„Сонячні кларнети” – віща нерість;
пальці повідрубуйте Грінченком, Плужником...
визвіріться вщент, Аполлінером;
біль чужий в свої синці втирати здужайте!

Слід у слід ступайте, де прокльони
й тупість; гнівом збурений папір, лють творчости –
сильним струменить, вірш мозольовий
магму ллє, а в магмі на хресті Йсус корчиться...

щелепи ламайте чорній тиші,
вухо прикладіть до місяця і слухайте:
рими, наче риби, б’ються; злишок
серця з тіла памороззю впав; отуха ти,

Слово! Пахнеш хлібом. Наче шкварка
на картоплі смаженій, у слові наголос!
Сильно небокрай, мов орішарка,
сонце розколов; ось, прибирає засовень:

вічність відкривається; індиго
зорями жонглює; щоб не закощавіти
серцем – п’ю поезії; не дихаю:
після смерті словом в Словнику Мовчання
стає людина...

Вона завжди і любляча, й терпляча.
Образиш - у подушку десь поплаче,
Колись то дорікне чи побурчить,
Та більше все ж прощає і мовчить.

Все пробачає вам, чоловікам:
І пиху, й вихваляння, й вашу вдачу,
І зради, характерні всім (!) рокам,
Й образи та докори, наче здачу.

Та перебіситься, - про себе мудро мовить
Й дітей ростить щодня, без вихідних.
А захворіли, - Бога слізно молить...
Ну що би ви всі значили без них?!

Чоловіки... Як є вона, - то вбив би,
А як нема? Тоді її й купив би, -
Так мудрість нам народна проріка.
Життя невпинно плине, мов ріка.

Не варто нарікать на власну долю,
Не варто сипать в рани їхні солі.
Сьогодні ви іще на п'єдесталі
Їх завдяки турботам і печалі.
2012

***
Коли дружина скарб дорогоцінний,
Тоді у тебе, друже, тил надійний:
Душевно теплі ночі і світанки,
Гарячі та смачні щодня сніданки,

І свіжі відпрасовані сорочки,
І вільний час на осяйні рядочки.
Ти майстер, ти взірець, ти геній слова,
Та лиш коли підтримка є й основа.

Дружин не цінять, коли поруч мають.
Ціну їм розуміють, як втрачають.
2012

Говоріть очима,
говоріть серцями,
щоб завжди довіра
Квітла поміж вами.
Вже слова не грають
Там, як перше, ролі,
Де чуття за віком
Визрілі і голі.

Не давайте привід
Думати інакше,
Бо душа вдягнеться
У рясу монашу.
І до неї важко
Буде догукатись.
Варто не вбивати,
Щоб не сподіватись.
2012

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбривців хата
бо бідна душа запуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

Співав – як жив.
Хрипів у світ надривно.
Болів струною. Бив – так навідліг.
Він був митець
паризького закрою,
а народився ж ніби у Москві…

Летів-горів.
Щодня – на повну силу.
І душу – в кров. І серце – на розрив.
…Ви щось казали
про паризьку моду?..
У клітці пташку?..
Він співав. Як жив.


2012

В.Высоцкий

МОЯ ЦЫГАНСКАЯ

В сон мне - желтые огни,
И хриплю во сне я:
- Повремени, повремени,-
Утро мудренее!
Но и утром всё не так,
Нет того веселья:
Или куришь натощак,
Или пьешь с похмелья.

В кабаках - зеленый штоф,
Белые салфетки.
Рай для нищих и шутов,
Мне ж - как птице в клетке!
В церкви смрад и полумрак,
Дьяки курят ладан.
Нет! И в церкви все не так,
Все не так, как надо.

Я - на гору впопыхах,
Чтоб чего не вышло.
А на горе стоит ольха,
А под горою вишня.
Хоть бы склон увить плющом,
Мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще...
Все не так, как надо!

Я тогда по полю, вдоль реки.
Света - тьма, нет бога!
А в чистом поле васильки,
Дальняя дорога.
Вдоль дороги - лес густой
С Бабами-Ягами,
А в конце дороги той -
Плаха с топорами.

Где-то кони пляшут в такт,
Нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так,
А в конце - подавно.
И ни церковь, ни кабак -
Ничего не свято!
Нет, ребята, все не так,
Все не так, ребята!

1968

Романтики ми обоє
Невиправні… Бо щасливі.
Неначе сліпі ковбої
Крізь бурі йдемо і зливи

В жаливі зірки збирати,
Кришталь із дощу ліпити.
Одягнуті в білі шати –
У мрії і оксамити,

Ми схожі на дві частинки
Магніту у формі серця.
Танцюючі дві сніжинки,
Туманно-рожеві скельця…

А ще у нас спільне хобі –
Кохання до гуль на лобі.


2012

(з посмішкою)

З рун окатого міста,
з мотлоху призм арго
викличуть вічні гнізда
потяг вірша мого.
Строфи - вагони грішні
в передчутті зими
вечір, що трохи Крішна,
вибарвить із пітьми.
Назва вестиме оком,
вікна вестимуть суть.
Зблисне Сергій Осока:
о, таємничо - gut!
Рим запальна покора,
ритм - як циганки гріш,
бо камертони Чорі...
Мчатиме прямо вірш.
Оклики на осонні,
темінь і світло карм,
інших віршів перони
і аватарок шарм -
янголом у минуле
з цензором душ на прю.
...Завше останній чуло
в огниво чи... в зорю...
2012р.

*

Хто б, що не казав,
А тебе кохатиму
Старості на зло.

Я - ненаписані речі, невисказані слова,
непроявлені знімки, непройдені пустирі.
У мені, мабуть, зараз проходять жнива
і будуються монастирі.
Дуже рідко йде дощ, ще рідше - падає сніг.
Є маяк, а отже - є море і береги.
У моря є кораблі, у мене є кораблі.
Немає курсу, компасу, мап, команди, снаги.

Я - непрочинені двері, розчинна кава, причинні сни.
У мені, мабуть, суша ділиться на материки.
Потрібні будуть мости, щоб все до купи звести
Для них зрубаємо ліс, витешемо дошки.
16.01.2012

Біль такий головний, що у скроні гепає – в-і-д-ч-и-н-і-т-ь!
Ей, альо гараж! Позасинали там? Від-чи-няй-те!
Мовчу, принишкла, навіть при_мишкла, як мишеня,
… Яке застукали за крадіжкою сиру
Напівдорозі від холодильника до нірки –
Причаїтися, за-вмерти, дихання за-чаїти –
Чччччч....
нікого немає вдома...
чесно-чесно...

Біль такий головний, що головою ходить туди-сюди,
Ніби велике цабе, вчителька чи начальник ЖЕКу,
Гримає навсібіч, накази_вироки роздає ,
Указкою штрикає в очі з тамтого боку –
сіточки капілярів чи чого там іще – як притоки Червоного Моря
тріскають:
спи…
вечір спиняється напівкроці, наслухає причаєно,
як ти калатаєш срібною ложечкою для мене чай із ромашки,
як поцілунки, немов подорожники, виростають на хворих скронях,
як біль – сірий, манюній, миршавий –
затягує поцуплений шматочок рокфору у свою нірку:
пі-пі-пі…

Облетіло листя клена,
Сніжна наморозь зійшла.
Сторона благословенна
Сивочола, мов зола.
На цілушці небокраю
Стихли нюні журавлів.
Ходить рип сухий по гаю
Провидінням зимних днів.

Похмурніла далеч синя,
День прихильний занеміг.
Жде коханого другиня,
Вигляда зі ста доріг.
Де ж їй сум гіркий подіти,
Пожалітися кому?
У садку засохлі квіти
П’ють імлу глухоніму.

25.01.12.

Не ріжте мене по жилах,
Допоки не згусла кров.
Не можу всім бути милим,
Та вірю, що є любов.

Не ріжте мене на смуги,
Душа мов карпатський птах.
Так важко втрачати друга
Із зорями ув очах.

Не ріжте мене… Бо зуби
Ледь стерлися об горіх.
Дружині гарячі губи
Цілую, бо це не гріх.

Не ріжте мене … Сьогодні
У серці зачато вірш.
Складу мов дитя долоні,
За вас помолюсь до зір.

За вас помолюся просто,
Золою скроплю поріг.
Ми всі на землі цій – гості,
Що з різних прийшли доріг.

По різних розійдемось… Сила
Притягує знов ізнов.
Не ріжте мене по жилах,
Візьміть
всю
мою
любов.

24 січня 2012

Дівчина гарна. Скоро п'ятдесят,
А отже на порі і геть дозріла.
Корівку маю, трійко поросят,
Новенький заступ і залізні вила.


Лиш день і ніч тривога допіка:
Невже в дівоцтві доживати віку?
Мої гаряче серце та рука
Чи ж знадобляться, врешті, чоловіку?


Як на біду, у нашому селі
І в будь-якому селищі чи місті
Та і на всенькій матінці-землі
Нема мужчин - самі лише "солісти".


Оно Петро - ну, мрія молодиць:
Не п'є, не палить, з виду не потвора.
А як почне, бува, себе хвалить,
То навіть зілля в'яне по розорах.


Мишко до мене підбивав клинці,
Щось говорив про брови найчорніші,
Бездонні очі, істин манівці...
Декламував свої до ранку вірші.


Микола хизувався, що один
Підніме воза і попре додому,
Екватор оббіжить за п'ять годин,
Забувши про недуги і про втому.


А Грицик заливався солов'єм,
Едем подарував би в халабуді,
Нагодувала щоб лишень борщем
І всім, чим ще частують добрі люди.


Отож я позбирала парубків,
Немов отару, що у жито скаче.
Дала сокиру, викрутку, цвяшків
І наказала будувати дачу.


Що тут счинилось! Лязгіт, стогін, крик...
В Миколи - гіпс, в Мишка - синці та гуля.
Грицькові фельдшер зашиває бік,
В Петра роздувся ніс, неначе дуля...


І ось - така красива і сама.
Ніхто не гримне, не попросить їсти,
У ліжку не хроптиме... От чума:
Мужчин нема, самі лише "солісти".


2007р.
ред. 2012р.

Його дружина схожа на тролейбус:
Так само гучно грюкає дверима.
Життя із нею то кросворд, то ребус,
То третій Рим, то друга Хіросіма.


У нього діти на маршрутку схожі:
Дрібні, вертляві, спробуй наздогнати.
Мотають нерви, вимагають гроші.
Комфорт сумнівний, лиш ростуть витрати.


У нього тесть - горбатий "Запорожець",
А все туди ж , все пнеться в "Мерседеси".
Давно склероз і ревматизм тривожать,
Але ночами сняться стюардеси.


Подібна теща до старої брички:
Скрипить, вищить, аж передзвін у вухах.
До того ж, має препогані звички:
Курити в ліжку й за дверима слухать.


Його квартира, наче автострада:
Гудуть, клаксонять, пруть в зустрічний ряд.
Та наш герой - опора і розрада.
Він за хвилину наведе тут лад.


Позбавить прав, евакуює з хати
Ще й лекцію читатиме довгенько.
Йому не вперше труднощі долати...
Він супермен ДАІ - сержант Петренко.


2011 р.

На березі однім, порослім сон-травою,
при озері, що сяє й мерехтить,
сидить вона, задивлена в блакить,
і мріє залишитися живою.

- Чому ти в самоті, похилена, сумуєш? -
Донісся раптом шепіт звідкілясь.
- У спеці мучусь я. Вже смерті ляск -
за спиною. Не хочу у пітьму я!

- Рятуйся ж! Он - вода! Чому ж не йдеш ти пити?
Чому, як поряд скарб, бідуєш ти?
- Не можу я до озера піти!
Бо ноги мої боляче побито...

Зітхнула... І сьоза склотилася додолу.
- Боюся, що впаду без сил, чуття...
Мою сміливість кат лихий відтяв!
Страждаю я, налякана та квола.

Недовго вже мені, напевно, до загину... -
Зі стогоном сплеталися слова.
І знову шепіт ніжно зазвучав:
- Не бійся, встань, щоб жити, Україно.

(2012 р.)

А насправді він був хороший.
Прагнув тільки знайти дружину,
Щоби тринькала в барі гроші,
Їла пліш і штрихала в спину,


Ревнувала до Лізи, Свети,
Заливала за шкіру сала.
А в перервах плела щоб светри
І штани йому прасувала,


Готувала гречану кашку,
На свята купувала морозиво...
Я ж ночами читала Кафку
І місцями подекуди Мрожека.


Мрожек тут не до рими, звісно.
Ніби я й не любила абсурд...
Відчувала лиш: в рамцях тісно.
Тож назрів особистісний бунт.


Так, я мала в губі сережку
І на лівій сідниці тату.
Він бурчав про криву все стежку,
Про лиху, аморальну мету.


Що до хутра, намист і плаття
Не пасують старезні кеди.
Рвала правила я на шмаття.
Я йому заплітала дреди.


Дерла джинси його, на футболках
Малювала кістки і квіти.
Він ридав, буцім легше на голках
Спать, ніж поруч зі мною жити.


Нам некепсько із ним велося.
Несумісні проте ніяк
Семибарвне моє волосся
І його естетичний смак.


Він минуле вже, перехожий,
Хоч від мене нітрохи не гірший.
Так, насправді він був хороший,
А лишився пересічним віршем.


2011 р.

Час чатує слід
прірвами могил...
головою в лід:
– хто мене любив?
душу – в струмінь злив…
плоть – у темний льох…
– хто мене любив?
– Бог!
з моїми правдами
з моїми зрадами
пустими фразами-відразами
моїми виразами-виразками
поразками... казками-розказами,
моїми óбразами-обрáзами
з образáми благословенними
перегукуваннями-перевертнями
і моїми словами-помислами
і моїми смислами-велетнями
моїми жилами де кров замовлювана
біда замовчувана... зачовгана…
шляхами довгими плестись додому знов…
дурити долю знов – що в світі є любов…
любов! …
… вулкан вирує
в правій півкулі
в пустому колі
пустої долі
пустого цвіту…
мої не-діти
даремно квітнуть
буремно гинуть
прекрасно в’януть
прекрасні рани
в кривавий ранок
сну наостанок…
… Час мене забув... загубив..забгав
у своє шиття
в забуття і в мох…
– хто мене любив?
– хто мене кохав?
– хто мене гукав?..
– Бог…

Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.
На горбатому мостику доля звела нас колись.
І були ми тоді ще душею космічно-первісні.
І гуділи тіла – мов нагріті від кулі стволи.

У майбутнього нашого вже перехрещені рейки
На призахіднім Сонці блистіли, як сльози пташок.
Це була десь пора, коли вікінги прагнули в греки.
І закутував рицар німецьку печаль у шанхайський шовк.

Гордовито задумливі рідні поети бродили...
І здавалося нам, що ми також були серед них,
Що міжзоряні промені грілись в снігах на могилі
Мого ворога, що не вернувся з війни.

А зоря, мов помада на білім надгробку поета,
Нагадала про славу, конечність і світла, і тьми...
Сон маленької нашої, наче дитина, планети
У снігах золотих, над якими тінисті дими.

Ми з тобою близькі у такім вуглецевому світі,
Де дорога у рай, наче шрам на дівочім лиці.
Де вмирає усе... навіть чортик і вітер.
Хрест натільний подібний на точний приціл.

Де все важче і важче світити душею в тумані.
Але біль сортувати уміє найменше звіря.

Ми з тобою далекі: як вибрані і як звані,
«Кру» і «кря»...

Я так тебе ще мало знаю,
Та, хоч мої знання малі, -
Моя любов не знає краю
До української землі.
В пориві творчої жадоби,
Я не прохав ніде жаги,
А просто змалку гнав худобу
На приозерні береги.
Всі кольори в піснях, - і звуки,
Які донині на устах, -
Колись побачив я на луках,
Почув в пташиних голосах.
На дні студеної криниці,
Неначе у казковім сні, -
Купалось сонце, як жар-птиця,
І клаптик неба там яснів.
Гули джмелі навколо в травах,
Немов у небі літаки,
А я невпевнено гугнявив
Не вірші ще – якісь рядки.
Про синю далеч неозору,
Та неслухняну череду,
Про маму добру і сувору,
Тоді ще зовсім молоду.
Шуміли приязно дерева
Мені здивованому вслід,
Коли у спеку полудневу
Вертав корів я на обід.
Я бачив це не раз, не двічі,
Не із віконця звіддалік, -
Тому й кажу усім у вічі,
Чим зачарований повік.

22.01.12

Винищувач з нього - як море з відра!
Хіба що на вигляд... Вражає до жаху!
Ну, спробуй без сили легкого пера
кмітливу-таки вполювати комаху.

А він здогадався... Створив ПВО
і, ніби крізь сито, проціджує простір.
Об'єкт, що літає, - це здобич його,
бо рано чи пізно напроситься в гості.

Отак би й мені на світанку доби
безкрилому настрою вразити міну -
вчорашньому розпачу й решткам журби
невидиму, гідну сплести павутину.


25.01.2012

Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
одну єдину велику хустку накинь на рота
і кожне слово закрий насповідь до карантину
бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
і все колишнє хороше світло повільно тухне

так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
прийми як хрест крижаний із соснових дошок

ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
а циганчата в мордовських землях не знали тата
а українці брудною пліткою в сонних думах

і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний

Её любимая забава –
себя, единственную, бдя,
плескать в лицо другим отраву
и уходить, не уходя.

2012