Душа моя вночі знайшла сліди нудьги.

А я любив подерту на шматки,
Посічену вітрами темноту,
І зорі, блимаючі на льоту
Над вересневими холодними садами,
І як метелики з останніми сльозами,
І на циганській масляній ріці
Хитливий міст, і жІнки манівці
І хустка, що спадає над водою,
І руки ці, які перед бідою.

Вважається, вона була жива,
Жива тоді, але її слова
З вологих «Л» тепер не означали
Ні щастя, ні бажань, ані печалі,
І більше думка не вражала їх
Як водиться на світі у живих.

Слова горіли, як під вітром свічі
І гаснули, неначе їм на плечі
Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли,
Але гіркої як полин землі
Вона уже ногами не торкалась
Вона живою більше не здавалась.
Ім’я колись у неї ще було
І вітер вересовий у житло
Вдирався –
гуркотить замкАми,
І зачіпає чуб мені руками.

(Переклад - осінь 2011)

І
Передчуттям не вірю, і прикмет
Я не боюсь. Ні нАклепів, ані отрути
Не уникаю. Бо погибелі намет
Зруйновано. Безсмертні всі, не треба
Боятись смерті ні в сімнадцять літ,
Ні в сімдесят. Є тільки яви світ.
Ні темряви, ні смерті не існує.
Стоїш на березі самотнім моряком,
І я із тих, хто вигріба тенета,
Коли іде безсмертя косяком.

ІІ
Живіть у домі – не пропаде дім.
Я викличу якесь століття,
Зайду в його намет і жити буду в нім.
І ось чому зі мною ваші діти,
Дружини ваші за моїм столом, -
А стіл один і прадіду і внуку:
Будучина бубнявіє нараз,
Якщо ж я підіймаю руку,
Всі п’ять гілок залишаться у вас.
Я кожен день минувшину ковалив,
Ключицями своїми підпирав,
Поміряв час кульгавим землеміром
І крізь буття пройшов як крізь Урал.

ІІІ
Століття я по зросту підбирав.
Ми йшли на Схід, тримали пил над степом,
Бур’ян чадив і коник фугу грав,
Підкови вусом зачіпав, пророчив
Погибель провістив, як схимник чи монах.
Я долю до сідельця приторочив,
І нині я в прийдешніх днях,
Як хлопчик я стою на стременах.

Мені мого безсмертя є доволі
Щоб кров моя століттями текла,
За верхній кут осіннього тепла
Я би життям платив би долі
Якби його літаюча стріла
Мене б як нитка в світі не вела.

(Переклад - осінь 2011)

Налетіла мить -
сум, який бринить.
Двері відчинить
просить.
Кактус на вікні
з виразом "О ні!"
все оце мені
носить.

А там і я своїй меті
волатиму на самоті,
неначе каменем облич,
що день сховається у ніч.
Живу цю мить. Беру собі
(як натовп) в полуборотьбі.
Шалений вальс душевних дій
і алкоголь... порожніх мрій.

Налетіла мить -
сум, який бринить.
Двері відчинить
нічим.
Хочеться заснуть,
сонце повернуть,
щоб віднести лють
іншим.

А там і я своїй меті
волатиму на самоті,
неначе каменем облич,
що день сховається у ніч.
Живу цю мить. Беру собі
(як натовп) в полуборотьбі.
Шалений вальс душевних дій
і алкоголь... порожніх мрій.

17.10.2011

Сиділа Зрада, чистила крило
Й господаря свого як слід корила.
Він з нею втратив все, що вже було.
Їм Правда геть нічого не лишила.

А як же жити Зраді з ним повік?
Чим він її утримувати буде?
О ні! О ні! Вона зцідила сік
І… поспішила, кинувши: «Забудем!»

Недільний день, а диво під ногами.
Куди ж ви, люди? Листя не топчіть!
Чиясь душа летить під небесами,
Чиясь лякливо спурхує на мить.

О, де ж узяти крила лебедині,
Як душі прикипіли до землі!
Чи це вже так судилося людині,
Чи ми чуттям і долею малі?

О ні, я буду в небесах шугати,
І крил своїх нікому не віддам.
Егей, куди це ви тихцем, лауреати?
Бо осінь відчиняє вже сезам.
2011

Галасливі, збуджені круки
вирвались із вени невсипущо,
волошковим шерхотом корив
коник небо, Йсус ламав насущник,

бідаки волали: «Крові!» Вів
хриплий подих копійчану милість
на свічу, що крапала з голів
колуном відрубаних; дивились

мертві очі вицвіло на цвіт,
що розрісся в лісі спорожнілім,
борщ кипів у відрах; дощ на спід
падав, на губах губився; білі

лілії на воду чорну тінь
клали, мов козирну карту в дурня,
дим давив м’язисто, диво! він
повертав на схід зі сходу; вуркіт,

плескіт коней, лопотіння крил;
виснажені, мов черешня в червні,
спрагло, дико, смакував, надпив –
се було таємним, як Вечеря,

похитнулись бані на церквах,
похилились, поховались в покуть
марення з могутніх скель; ніяк
не збагне себе вогонь: наОпуль

перса персті, вибухлі зелом,
набубнявілі суничним стогоном;
ми лежалі голі наголо,
розліпившись полум’яні, з Богом; ми

лежалі голі, як форель
на крижині, такі чисті, злякані
і блаженні; заячий щавель
простелився й слухав, як ми плакали…

небо і земля злилися в сизь,
чарівні думки, немов птахи ви,
причаїлась тиша, зупинивсь
цілий світ і слухав, як ми дихали…

Доки серцю іще мироточити?
Рештки плинності досить бавити.
Міру випито, що ж ви хочете?
Фатум? Досить йому вже правити.
Сольним виступом буде сплачено
Ля-мінорність боргів. Як холодно…
Сіллю вигоїть біль все втрачене.
Долю вибрано. Правте, Воланде.

Осенний бал нам открыл листопад
Порывы ветра подхватили листья
И быстрый вальс немного невпопад
Их закружил под музыку Листа

Прыжок, полет, поворот налево
Тополиных листьев словно Венский бал
И вот один - брошенный кавалером
Весь в росе как в слезах нам под ноги упал

Мы ныряем на землю, словно лист одинокий
Мы утоним в листве, в этом озере желтом
Ты хватаешь меня за небритые щеки
Эти руки как будто окутаны шелком

Непроглядной стеной нас укрыла листва
Ветер с моря принес запах йода и соли
И душа не встречала такого родства
Мы как две половинки словно целого доли

04.10.2011

Ранньої осені в купелі зоряній
Зустріч відмиє сліди від розлук.
Силою вірності, мов заговорений,
Всесвіт поміститься в імені звук.

Далі від розуму, ближче до півночі,
Переплетуться, мов тіні, думки.
Небо м’якими долонями гріючи,
Тиша розчиниться в нім залюбки.

Ранньої осені, пізньої юності
Справжністю зміняться видива див.
Ніч розфарбують хвилини безумності
В колір забутий палаючих слів.

Як зíйдуть зорі на небесний стан,
дивлюся в небо і здається, наче
летить на мене зоряний десант
з планети Іно, мислячих інакше.

А через хвилю - це уже ставок,
а я - рибалка, що у воду зирка -
здригнеться місяць, ніби поплавок,
за вудку смикну - і в польоті зірка.

А потім вже, неначе дирижабль,
пливу тихенько ген під небокраєм...
Іще одна упала...Та з бажань
уже ніщо на думку не спадає...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

89

“Знанням Його порозкривались безодні,
і кроплять росою ті хмари.”

І знають галактики* голос Господній,
немовби отари.

*Всевишній створив 500 міліардів галактик.

Стор. кн. Кольорами серця.Худ. оформлення Саландяка Я.

Боже наш єдиний, на колінах у щирій молитві
просимо тебе й благаємо –
пошли щастя Україні, заквітчай
весни розмаєм –
поля,луги, гаї
і сонечком ясним приголуб її.
Зішли на край синьоокий
врожаї щедрі, золотобокі,
щоб ми в добрі і злагоді жили,
щоб нас батьки здоровими ростили,
любові й мудрості учили,
щоб ми працею своєю збагатили
наш квітучий край,
сили, єдності і вміння, Господи, нам дай.

О, Ісусе, Сину Божий, зглянься
на нашу Україну і своєю ласкою її огорни
та від тривог й неспокою її збережи.
Бо вже стільки бід і горя зазнала вона,
що вінець благословення Твого буде їй до лиця.

Утри сльози українцям,
Мати Пресвятая,
даруй втіху, всели пісню у наші серця.
І нехай та пісня розіллється, як повінь весняна,
заллє щастям веселковим всі села й міста.

Боже, вислухай молитву нашу і допоможи Україні волею,
добром і славою,
як мак, зацвісти.
2005р

Багато сонць...
Мала присутність світла.
Класичний сьогодення парадокс.
І пізній дощ...
Спізнілий на століття.
Своє останнє гравіює SOS.

Багато фраз...
Що помислів не містять.
Завуальовані в окультний монумент.
Ноослова.
Знебарвленого змісту.
Бі-компостує карликовий бренд.

Багато тем...
А суть - деконструктивні .
Вино, розваги, пристрасть, гроші ... Брухт !
Все - тлінні речі.
Справи блудочинні.
В яких тяжіє буква - світський дух.

***
Хмари над містом
у простори між ними
ллє сонце вогонь
спалахнули
дикі виноград і груша
наввипередки
долають схили
Щекавиці
на якій я стою
невидима в сонці
і лише ніжність твоя
на мить
окреслює моє тіло
*

Вітре-віртуозе,
потроху заграй
coro furioso
сполоханих зграй;

зруш отетерілі
клавіші хмар;
як ключі стокрилі,
осінню мар;

процигикай танці
сп’янілих злив
і промовч уранці
туманом незлим.


Вітре-вертопраше,
осінь потіш;
ніжне танго ваше
літа миліш.

1999

УРОКИ СОЛОМОНА

73

“Дехто говорить, мов коле мечем,
язик же премудрих – то ліки.”

Шукай у барвінках цілющих лексем,
а знайдеш отруйні, то викинь.

Ген вже паморозь на скроні тихо осіда,
Коли вас не розуміють – це ще не біда.
Коли вам крізь зуби цідять солоду слова,
І тоді ще не болить хай ваша голова.

Коли вас розбили гірко за якісь вірші,
Значить є там таки зерня і тепло душі.
Коли вітер носить степом наклеп і хулу,-
Ворог заздрість розливає проти вас гнилу.

А коли мовчанням дише сторожко до вас
Все оточення навколо у непевний час,
Викликає насторогу хай такий розклад.
Отже маєте достатньо ви, напевно, вад.

Поспішать троянд не варто брати з рук льстеців,
Бо можливо змій там підлий десь кубельце звив
І готовий вас вжалити, – лиш сягне рука,
Хай вже краще терну гілка давня і суха.

Хай вже краще слів гіркущих спити полину,
Аніж солоду хмільного ядом у війну.
Так ось втратиш рівновагу, пильність й твердь землі,
І одраз здолають сили, – чорні сили, злі.

Зелена музика трави,
Блакитна музика небесна –
Серед зими в мені воскресла
Яскравим образом живим,

Де повні луки цвіркунів,
І в небі жайворонкам тісно...
Дзвенить мелодія первісна
У лоні висніжених днів.

Дзизкочуть мухами шибки,
Гуде хурделиця джмелино.
А я, забравшись під перину,
Милуюсь літом залюбки.

1998

І знов очей бездонна голубінь
У себе кличе, утопивши сходу.
Таких очей ще не бувало зроду, -
Не так яскріла піднебесна синь!
І знову дум, не пройдена гряда.
Здавалося б, куди поділись сили,
А потім де узятися зуміли,
Коли неждано підійшла вода!
І віддзеркалилась у них життєва суть,
Замайоріла листом пожовтілим.
А сині очі кажуть:? «Не забудь!
Минулі дні, яких зібрать не вміли!»
І бачать сині очі крізь віки,
Обрамлені у темно-сині вії.
Вони ввійшли у душі, у казки,
Символізують потаємні мрії.
А безголосі губи лиш у снах
Про їх підступну синь до нас шепочуть.
Ми їх не чуємо і бачимо в очах
Свого майбУття синьооку постать!

жовтень, 2011р.

Жовтий лист засипає дороги,
Стелить килим на землю сумну.
Йде осіння пора в природу
І займає в ній нішу свою.
І життя, і любов, і довіра
Жовтим листом під ноги лягає
І стежками незвіданих звірів
У майбутнє життя пробігає.
Осінь сиве волосся малює,
Павутиною крони вкриває,
Осінь віддано й щиро сумує
За минулим, якого немає!
Вже відкриті у зиму ворота.
Зігрівають думки про тепло.
Йде осіння пора і щороку
Стука голим гіллям у вікно!

жовтень, 2011р.

Ты знаешь, а у нас опять дожди:
Деревья плачут – листья пожелтели…
Тепло осталось где-то позади,
Глядишь, и скоро запоют метели.

Душа лишилась красок октября,
Уже не греет солнце через окна.
Мне кажется, что осень зря пришла –
И без нее достаточно все сложно…

В газетах пустота и полный бред –
Война и политические дрязги…
Я прячусь от всего под теплый плед
И снова перелистываю «Сказки»…

…мне нравится читать твои стихи,
В них мы опять полны любви и счастья!
Но я забылась… Счастье позади…
И мы с тобой – разбитые на части…

Агов! Агей! А де ви? Відгукніться.
Можливо й ви самотні, як і я.
Можливо й вам за думами не спиться,
Можливо й Вам десь мрія засія.

Можливо й ви теж прагнете розмови,
Можливо й вам є що розповісти.
Якщо, звичайно, не йдете на лови,
Й якщо, проте, не носите «хвости».

Якщо у вас порядне й щире серце
І думка не блудлива й не брудна.
Ходімо разом, друже, до озерця,
Й відступиться годинонька судна.

Ми з вами поговоримо про долю,
Про шлях життєвий й досить не легкий,
Про урожай цього річ в нашім полі,
Про золоті налиті колоски.

А може поговорим про кохання,
Про ваше і моє, і водночас
Застане за розмовою світання
І розведе у справах знову нас.

А може навіть статись – об’єднає.
А може спільне щось нас поєдна.
То Бог про те усе один лиш знає,
Та все ж душа не лишиться одна

Учора ще хилилась до плеча,
молила вберегтись у цьому злому світі,
а вже сьогодні знов, як зазвичай,
наступній жертві розставляєш сіті.

Звичайно, Київ – не якийсь «п’ємонт»,
тут зовсім інші мірки і масштаби -
«У вас - біда, а ми їмо, п’ємо,
фіксуєм штампи, видихаєм штами,

заносим дані до нових анкет -
у нас не терплять пауз і заминки…»
Чума - у Львові, в Києві – бенкет!
Чи це всього лиш по мені поминки?..

листопад 2009

Добрий день, земляче, з теплим літом.
Ми давно знайомі, та проте,
В день такий я шлю тобі привіти
Й мовлю своє слово золоте.

Добрий день, мої поля і луки,
Що дітей зростили, мов орлів,
Золоті їм виплекавши руки,
Вигранивши сотні голосів.

Земле слобожанська, рідний краю,
Де такому рівний бачив ти?
Я такого іншого не знаю,
Кращого за нього не знайти.

Тут багаті й плідні чорноземи,
Тут хліба хлюпочуть, мов моря.
Я тобі вклоняюся доземно,
Земле, годувальниця моя.

Це дідів і прадідів колиска,
Це лелечий щедрий диво край.
Цій землі вклоняюсь низько-низько
І цілую пишний коровай.

Сюжет банален до зевоты:
осенний сплин и бла-бла-бла.
и хоть его печальны ноты,
печаль, естественно, светла.

И журавлей извечных стаи
летят опять-таки на юг.
И небо цвета ржавой стали,
и меланхолии утюг.

Так всё привычно и знакомо...

Но, Боженька, скажи опять:
«Та паутинка невесома»,
а большего не дай мне знать.

2011

Сьогодні відходять від пристаней літ кораблі,
Іще одна вічність вдаряє у груди прибоєм, –
Забута тональність, де я співпаду із тобою,
Й пекуче "люблю" прозвучить на пір'їнці землі.

І, може, усоте відкритий празір океан
Впаде шумовинням на берег мазка Ботічелі,
Де кожне "люблю" – як початок світів і містерій,
Легенд і героїв, і наш нескінченний роман.

Упійманий вітер з пелюсток обтрушує сніг,
Гойдає півнеба негода вітрильна і рання,
Бо кожне "люблю" – як журавлик надії – останнє
Народження-смерть на спіралях самотніх доріг.

***
лист
поволі пада
переді мною на стежину
та не про лист я кажу
а про ніжність
*

Доречні у пору айстрових
Реверсії лісу настроїв,
Міфічність пісень дерев його,
Фантоми тепла жовтневого,
Сольфеджіо сонця променів,
Лякливість комахи втомлена,
Сіяюче листя росяне,
До німбу вплетені осені.

В стовпчики перемножені
Відблиски на вікні.
Ми розминутись зможемо
Певно що й по струні.
Нам те уже за звичкою -
І не хитнутись щоб.
Білою рукавичкою
Доля втирає лоб.
Кажуть, що листя падає -
Буде комусь зима.
Ти мені нерозрадою.
Сльози і в зорепадів є
Там, де снігів нема.

14.10.2011 Умань

Любимая, странник твой дорогой,
Он в Пути - полет Домой.
Помнит всегда о тебе
И позабыл, забыл о сне...

"Видио" тебе - осознанно,
Ошибке быть недано.
Письмо прочти и узри -
Священный союз - слияние в Единстве любви.

Пусть это очень смешно,
Но, на небесах все давно решено.
Помни о чаше Вселенной в груди,
Висока " цена " - прошу вертикаль удержи.
2011г.

УРОКИ СОЛОМОНА

66

“Праведність люд підіймає,
а беззаконня – то сором народів.”

“Де істині місця немає,
там добре живеться незгоді.”

Свіча вже догорає.
Над нею нависає
нічної темряви п’ята.
Погасне вогник - темнота,
відомо, тіні поглинає.

Свіча погасне - сумрак ночі
по край наповнить мої очі...
Тепер я знаю: темнота -
не пустота!
Перестаю боятись ночі.

Передбачаю одномірність темноти:
ні ширини, ні глибини, ні висоти...
Одна суцільна чорна маса,
що не підвладна руху, часу...

Її законів не збагнути.
Її ніяк не оминути.
Невідворотно приближаюсь, йду,
свою прискорюю ходу,
щоб на границі дня і ночі оглянутись
і кожною мізерною клітинкою відчути
абсурдність дня, й вітати вічність ночі!
До 2006

Оживуть у моєму серці
амфібрахій, хорей і ямб -
всі мої двадцять тисяч герців
завібрують твоїм ім’ям.

Сім мільярдів моїх нейронів
захвилюються в унісон,
стугонітиме знов у скронях -
ну невже це усе не сон?

Та ударить мене нежданно
струмом блискавка в сто ампер -
знову в річку, ту саму – давню,
чи ввійду я ще раз тепер?!

весна 2010

девочка ищет солнца,
молча вдыхая дым.
вот новый день начнется -
солнце начнется с ним.

девочка ищет света
с ярким разрезом глаз.
девочке вечно лето,
девочке вечно джаз.

девочка расширяет
маленький мир внутри.
девочку окружают
жаркие фонари,

низкие парапеты,
трав и цветов клочки,
солнечные сонеты,
стекла-и-сталь-зрачки.

девочка ищет солнца
с ярким разрезом глаз.
солнце в ответ смеется,
плавится контрабас.

девочка ищет света.
сказочная, смотри.
ловит твои приветы.
маленький мир внутри.

2011

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожженной солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень –
галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

Останнє листя обриває вітер.
Раніше пестив, а тепер - сміється.
Скупу сльозу горіх самотній витер,
це ж бо зимі скоритись доведеться.

Це ж бо її такі розкішні шати
прикриють тіло і вростуть у душу.
І байдуже: терпіти чи прощати,
коли не хочеш, коли просто мусиш.

2003

вдертись до тебе непрошеною зимою,
вчасно знечуливши садна, які кровлять
після безглуздих занадто цинічних воєн,
що залишили у шкірі голки проклять.

«знаєш,- сказати, маскуючи прірву йодом, -
досить шукати дива на сухому пні -
жоден із нас не змінився ані на йоту,
треба нарешті віддати належне «ні».

вибрати дві абсолютно криві дороги,
лиш би від полюсу звички урізнобіч.
щоб не чіпляти своїх ярликів на когось
і не мовчати, байдужими, віч-на віч.

Хай до зими лише два кроки -
осінній спокій на душі.
Я не соромлюсь власних років -
і далі буду не як всі.

В волоссі іній так іскристо
сріблиться - в серце не пущу.
Поки цілує жовте листя
остання крапелька дощу.

2004

О часе, ведеш ти усіх на аркані –
Скорилися грішники та бездоганні.
В галопі пліч-о-пліч гріховність і цнота,
На просторі слави ганьба партизанить.

***
Що слава для нас? Найпримхливіша гостя.
Є друзі у неї, та відданих – горстка.
Зміцнівши та зрісши на хлібі дерзання,
Вмирає завжди на хлібах бутафорських.

***
В часоплині гендлярська гармонія є:
Хтось купує епохи, бо хтось продає.
Недоречності всі приховає каміння.
Кожен камінь натхненно мовчить про своє.

***
Життя – факір. Не встежиш за руками.
Примножуєш ілюзії з роками.
Радієш: злиток золота отримав,
А виявиться згодом – просто камінь.

***
Парадоксально: за життя зуміли
Сягнути благ усіх душею й тілом
Не ті, хто мислив, мудрував завзято –
Хто збайдужів над книгами Сивіли.
2010р.

Через сторінки польових орбіт,
Через сніги скривавлених балад,
Ти вперше почуваєш дивний світ,
Буденний дотик незвичайних свят.

Росинкою життя безсмертних дів,
Ти впав на Землю ангелом весни,
Далеким співом займаних гаїв,
Ти впав сюди народженням краси.

Твій перший доторк вуст розтав, як лід,
І розлетівся поцілунком чар,
Розбив смертельні стріли Артемід,
Засяяв як незнайдений квазар.

Твоя жага очей здіймає кров,
Розбуджує корозії комет,
Знаходить таїну забутих мов
І розриває суму злий стилет.

І перше слово, спущене з душі,
І перше свято першого життя
Тобі співало знахарські вірші
З Едему неземного каяття.

Усе для тебе вирушило в путь,
Тебе чекає вже Чумацький Шлях,
Заради тебе зорі світло п'ють,
Збивають куряву стооких клятв.

Вони тобі дарують сотні літ,
Історії незвіданий сувій,
Сплативши усмішкою тонни мит,
Ти поринаєш у космічний вир.

Лише для тебе сяє Оріон
І ніжно посміхається Земля,
Узявши міцно поміж віки сон,
Усе для тебе спить, мов немовля.

І ти засни хоч на єдину мить,
Полинь в містичний тихий унісон,
Для тебе небо снами майорить
І зве, і зве тебе мерщій в полон!

25/09/2011

УРОКИ СОЛОМОНА

62

“Безбожний посол у нещастя впаде,
а вірний посол – н е м о в лік.”

І той, хто за Господом слідом іде,
На вірність дав серця обрік.

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…

УРОКИ СОЛОМОНА

6

“Хто відплачує злом за добро,
не відступить лихе з його дому.”

І нестиме він чорне нутро
У вогненну пащеку Содому.

Метаморфози без духовності:
Від простоти – до просто дикості.

Складна мутація безмовності
З побічним проявом дволикості.

Роздвоєне жало двомовності,
Синдром набутої безликості.

Душа народу – в резервації.
Яка тяжка хвороба нації!

2002 (2011)

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало. Клопоти нудні
Забулися. І небо проясніло.
І мимохіть запраглося мені
Обняти жінку – розгадать загадку
Її принади й зваби. Та боюсь
Порушити усталеність порядку,
Ославитись на посміхи комусь.

Ведем коротку, незначну розмову,
Банальним оскверняємо уста.
Й розходимось.
І звідусюди знову
Зимова насуває самота.


2003

Юнацькі мрії - щирісний наїв -
Звичайно ж, не збулися. І не дивно,
Що солов’ї сміються переливно
З мого наїву нині. Солов’їв
Не винувачу. Марківських гаїв
Не обминаю, як, бува, приїду
В село. В гаях свого шукаю сліду
Й наслухую вже інших солов’їв.
Ось тут я вперше Катю цілував,
Невміло дотикаючись губами
Куточка вуст. А за тими горбами
Нам ранок роззозулисто кував
І жайвором виспівував. Якби
Все повернути й знову повторити,
О як би я зумів тоді любити,
Не ведечи рокам своїм лічби!
Юнацькі мрії в сивій голові
Призводять до найтоншого інтиму:
Заплющившись, ітиму я й ітиму -
Куди? - по нетолоченій траві...

Той віз, що був донині там,
Двигнули з місця спільні сили,
Та він упав в одну із ям,
Що рушії друг дружці рили…

15.10.11.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Годинник б’є дванадцять
На вулиці йде сніг,
Нас в хаті кільканадцять –
Святкуєм Новий рік.

Радіє дід із сватом
І в хаті чуйно сміх,
Ми із великим святом
Вітаємо усіх!