пародія

…чорна кішка печально шкірЯним салоном пробігла.
і хоч плюй хоч не плюй , екскімосе, уже все одно -
ти в котячому вуду, (у чорному!) – повний невіглас:
мало просто прибрати і кинути геть за вікно.

залишають сліди негаразди котячого бігу,
хоч освіжувач лий, хоч вмикай вентилятор LG.
перевернуть поняття комфорту душі вгору дригом
від численних ганчірок і брефом просяклих квачів.

і хімчистки салону за добрих 400 гривень
або й більше... з малою поправкою на регіон.
і хапаєш за шкірку кота в поетичнім надриві,
заливаєшся потом, і лаєшся смачно крізь сон.


і коли тобі, врешті, в кошмарах курган негараздів
не насниться під звуки готичних органів і труб,
ти, окрилений, вирулиш з паркінгу вощену мазду
і помчиш доїдати коханій помаду із губ.

Якщо ти від Бога, якщо ти для Бога,
якщо тобі бути таким дано,
сховай свою душу від кодла лихого,
бо знає про неї диявол давно,
що квіткою мовби, махне п’ятірнею,
й обличчя людські облетять, наче цвіт,
а замість – хто вовком, хто псом, хто змією
у твій увірвуться стривожений світ.
І будуть мінятись одежами згуби,
і мук твоїх сяйво вкривати рядном.
Хтось в серце ужалить, хтось вискалить зуби,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось стане брехнею, хтось підлістю стане.
Поглянеш - без просвіту долі покров.
Лиш звірі від крові твоєї багряні,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось вийде судити тебе знавісніло
на зборищі вічнім кликів і підків
і хтось розіпне твоє зболене тіло,
а ти їм простиш усе знову й без слів.
А згодом - тоді, коли будеш вмирати
на пограниччі любові й пітьми,
зуміє душа твоя тих розпізнати,
що стали від мук твоїх знову людьми.
2007р.

Відкрив Ти небеса Своєї слави,
І я стою під молодим дощем.
Росте земля, ростуть дерева й трави,
І я Любови не напився ще.

Іду невидимий могутньою рікою,
Топлю у ній – і муки, і жалі.
Вирують води, той іде за мною,
Хто душу не покинув у золі.

А хто залишив – ні живий, ні мертвий,
І, ніби робот, свій торує шлях.
І що хотів би у душі зітерти?
І чи хотів би, щоб воскреснув прах?

Чого стоїть на березі крутому,
Один, як перст, далекий від життя?
І чи колись повернеться додому,
Якщо прошкує сам у небуття?
2007

Мою любов, з виною безневинну,
дві жінки допалили аж до тла.
Одній не був я милим ні хвилини,
а інша не любити не могла.
Щити черлені осінь піднімала,
щоб захистити доленьку мою,
де та, байдужа,- відчаю навала
і та, чутлива, – віра у бою.
Вмирав од ран і воскресав од ран,
коли жадав байдужу – ту, єдину,
що для душі тривога і дурман,
а інша, мовби на снігу калина.
Не жив – блукав. Інакшим буть не міг.
Від сумнівів на серці сутеніло.
Щити черлені кинуто на сніг,
щитами смутку в долі заболіло
на всі літа – безглуздо і невпинно.
Минулих снів клубочеться сльоза,
і тільки усміх змерзлоі калини
сердечну рану гоїть, як бальзам.
2010р.

А вы когда-нибудь хотели
Бродить раскаяньем в лесу,
Где листьев жёлтые метели
Октябрь лелеет на весу,
И, голоса соизмеряя
С больной игрой полутеней,
Застыть предчувствием у края
Кончины этих светлых дней.

А вы мечтали, хоть однажды,
Над страхом вздыбленных дорог,
Увидеть ели в муках жажды
И поле, скрученное в рог,
И, не желая ошибиться,
Узнать по памяти – рукой,
Деревьев высохшие лица
С нечеловеческой тоской.

А вы когда-нибудь любили,
Хоть раз – мучительно, взахлёб,
И эти сны, и эти были,
И золотого клёна лоб,
И пни, схватившие корнями,
В слепом беспамятстве греха,
Под умирающими днями
Лохмотья стынущего мха.

Розсипає каву
відгоріла осінь.
Ти назвав зимою,
Не прийдеш у гості.
Вже між нас не струмно,
Зупинився потяг,
А колись, як листя,
Облітав наш одяг.
Ой, чому не в травах,
У пташиних крилах
Загубилось серце?
- А любов полинна, -
Поучає осінь.
Ти ж бо не журавка
Попід небесами,
А лиш журавлина
Під його ногами.
25.09.2011

Прости, украинский мудрец,
Но должен все-таки решиться
Меня послушать наконец,
Со мною согласиться.
Не будет долгим мой рассказ,
Займет минуты он, не час;
Хлебнув вина глоток
Меня послушай ты чуток.
Ты знаешь, наша славная держава
Была бурлящею землей:
Сарматы жили тут крутого нрава,
Авары вечно рвались в бой.
Здесь правил Мудрый Ярослав,
А Мономах державу возродил,
Русь не сломилась от навал
И натиска монгольских сил.
Неужто Посполите мы сейчас
Отчизну всю дадим пленить,
И в этот трудный час
Ее не сможем мы освободить?!
Нет, верю, все в руках народа,
И коль казак нас поведет,
Что смелый сам, украинского рода,-
Врага любого превзойдет!
Тогда с ним люд честной
С угнетателем мечи скрестит;
Не росой, не студеной водой –
Своею кровью землю оросит.
Он отстоит свободу,
И за любой ценой не постоит.
Слагаться будут оды:
Хмельницкий нас освободит.
Век ХYII запомнят,
И он в историю войдет,
Что вольницу казацкую не сломят,
И мощь ее никто не превзойдет.
Ну, что ж, пора бы мне кончать,
Другим поведать сие я намерюсь.
Ведь правда – то не ересь,
Я нашу силу буду прославлять.
2010

Ми починаємось з дороги,
Що в затуманену вуаль
Лице вповила і на здогад
Робивсь наш перший крок у даль.

А з першим кроком проростання
В рельєф доріг, в туман площин.
Приносить радість просування
На сантиметр, на аршин.

Щоб в межах рідної домівки
Плодити і платить борги,
І просуватись рівно стільки,
Щоб залишатися завжди…

Душа, що глибоко вростає
Корінням в батьківський поріг,
Та смерті не зазнає!
2002

Котилося, котилося, котилося з гори
І падало… за горизонт.
Красиво було, що й не говори.
Під акомпанемент
Осінньої, вечірньої і пізньої пори,
Творилося, творилося – і ось вам результат:
Чудовий призахмарений театр
Сонця і неба.
Чого ще треба?!

Земля до неба злегка примерзала,
Жаріли хмарки на зеленім тлі,
І на землі –
Екстазу хвиля подих переймала,
І у якийсь момент
В поодинокий перейшла аплодисмент.
15.09.2002

За вікном - біло.
На краю ліжка -
дзбан твого тіла.
У руках - книжка.

Вкриваю плечі
пледом долоні -
схиляє глечик
горло червоне.

Гублю відвагу,
у вічі - нишком.
Тамую спрагу -
падає книжка...

осінь 2009

Згоріли всі комп’ютери на світі.
Щез інтернет. Настав вселенський крах.
Розгублені і кволі індивіди
Знічев’я подивились по боках.
Їм пікселів природи бракувало,
Вони корились кіберголосам,
Картонною реальність видавалась,
Забилась пам’ять, мозок зависав.
Так важко нескорочено сказати,
Та треба якось жити день від дня.
Шершаво, а співіснувати,
Раз в них комп’ютер віртуал відняв.
12.06.2011

Як не пробилось джерело любови,
Душа порожня, як старий баняк.
Вона не вловить навіть суть розмови,
Якщо живе в ній заздрості хробак.

І зодягни найкращі оксамити,
Її не сколихне цей дзвін пісень.
Допоки не навчиш її любити,
Не проросте поезії женьшень.

І не скаліч її, зазнаєш муки,
А, мріючи, їй крила розв’яжи.
Візьми її, мов крихітку, на руки,
Очисть її від бруду та олжі.

А потім, як очистиш від намулу,
Заб’є у ній цілюще джерело.
Збуди її, коли душа заснула,
І висмикни байдужості жало.

Не бійся, ти не втомиш свого серця,
Як пригубила чарівний нектар.
Ніщо так легко, як любов, не п’ється,
Коли у серці зацвітає чар.
2009

Человек по дому ходит
Из конца в конец.
У заката на исходе
Голосит птенец.
Но птенец - не в этом мире,
А в его груди.
И поэтому в квартире
Птицу не найти.

Клонит набок тонкий голос,
Режет бритвой слух.
Человек дрожит, как колос,
Но на голос глух.
Он давно уже не помнит
Что его болит.
Он в пустых желудках комнат
С этой болью слит.

Голоса за тонкой дверью –
По стеклу ножом.
Почтальон принёс потерю
Выше этажом.
А ему и дела нету
До соседских бед.
Он не видел в окнах лета
Много-много лет.

Подпирает беспорядок
Утлый быт-костыль.
На висках его тетрадок
Золотая пыль.
И птенец кричит и плачет
Глубоко в груди.
Но вокруг темно и значит
Птицу не найти.

Пакую валізу осінню.
В ній терпкість,
нічне одиноке квиління
нестерпне,
закинута давня провина,
тривога,
сльоза наболіло-полинна..
До всього
пронизливий спогад долучу
і зраду.
Й самотність,сестру нерозлучну,
покладу.

Щоранку, майже о дев’ятій,
вона пришвидшувала крок -
по ожеледиці триклятій,
яку приховував сніжок…

Роїлися думки-сніжинки,
їх шлейф спадав на тротуар…
І шалика цієї жінки
вертів вітрисько-перукар.

З нічної зміни поспішала:
удома – діти і нужда…
Самотність, мов осине жало,
ще й телевізор постраждав:

бач, не показує,сердешний
(спитайте, скільки йому літ?!)…
На жінці – куплена одежа,
коли ще був рожевим світ…

Зростала ж ніби для кохання,
та компліментів, та квіток…
Тепер – життям забита пані,
до пари не знайшовсь ніхто...

Ну, звісно ж, діти – не з повітря:
і в неї теж був чоловік.
Родини вісь… чи, може, вістря?
Лассо, ланцюг а чи батіг?..

…Щоранку, майже о дев’ятій,
її він знову помічав:
спішила, втомлена, до хати,
а він взуття ремонтував.

Чекати звик на незнайомку,
топив свій погляд в ній на мить -
цей чоботар самотньо-скромний
(душа ж при зустрічі щемить!)…

Він уявляв благополуччя
її сімейного життя:
на ній хоч сукня й не від Гуччі,
та поспішає ж неспроста!

Напевно, вдома є коханий
(самотність виключена - й квит!)…
То ж нащо вводитись в оману,
зав’язувати нею світ?..

Старанно лагодив підошви –
мов долю склеював чиюсь…
«Ах, чоботарю, ну чого ж ви?!
А раптом я… не озирнусь?..»

Очей до ранку не зімкнувши,
в майбутнє заглядав своє:
«З тобою буду… хочу… мушу!
Віднині ти у мене є!»


25.12.2009.

Вітер у саду
Знову губить лущаки…
Спішить у жовтень.

(9.2011)

Люблю я вас! Не зраджуєте мови,
Лелієте словечко, мов дитя.
Думки летять, мов птаство у дібровах,
Ви творите – і долю, і життя.

У вас ідей, немов роси у лузі,
І струн, і пер, тональностей і тем.
Всі, як один, ви геніальні, друзі,
Згадаю вас і відчуваю щем.

Не заздрісні, привітні, щирі й чемні.
О, мова – море! Як знайти слова?
І ви на чатах стоїте недремно,
Любов’ю оплатили ці права.

І мужні, і відважні, наче леви.
Героям слава! – вічний наш пароль.
І у гербі священно-тризубцевім
Я бачу лики –зблиски ваших доль.

Я чую вас і впізнаю відразу,
А ваші сурми чують небеса.
Бо ви – поети, а не віршомази, –
Покликані творити чудеса.
2011

У калюжах небо.
Кораблі-каштани.
Світ оголить ребра.
А по тому стане
срібло приміряти,
кришталів намиста.
Золота витрати
не рахує місто.
Сонце перестигле
у шпарині кожній.
Літо швидко збігло.
Почуттям - не можна!

Підіймає сонце золоті свої вітрила,
Воно у небі – наче в синім морі,
Де піняться пухнастії хмарини.
Такі ж легкі вони і в щасті, в горі.

Сріблястий шлях у небі сонце прокладе,
За обрій скотиться воно раптово,
І сонця не знайти мені ніде,
Поки не зійде воно знову.

На сонце вранці буду я чекати,
На перше, вранішнє, м*яке проміння-
Вітрила будем разом підіймати,
Спускати човен в море синє…
2011

Хтось поставив на душу дві чашки:
Пахне болем ота рідина,
Що не гусне під владою часу,
Що не п'ється за раз і до дна.

Хтось примушує душу черпати
По краплині солодких думок.
Мілілітром на день — не багато,
Щоб не вийти за межі розмов.

Проковтну воєдино всі миті
Й розіллю на життєві столи.
Бо якщо я не встигну допити,
Розіб'ється той посуд колись.

24.09.2011

Чи відчуваєш,
Як на обличчя налипає
Щораз нова маска?
Здається, що так буде без кінця…
Чи відчуваєш,
Як приростає вона до лиця?

Але ж від самого початку
Ти вже є.
І ти вже Я!
2008

Театр?! Авжеж, театр!
Партер, сцена, актори…
Хоч справжніх сліз і крові море –
Театр! Авжеж, театр!

Театр! Звичайно, у театрі різні ролі,
І діалоги, мов паролі:
Ти хочеш? - Хочу! – То ходи!
Ще хочеш?... – Хочеться ж завжди.

Театр! В театрі різні жести, пози…
Все, від молитви до погрози,
Заради лиш одного: «Хочу!»
Я розумію все і голови цим не морочу.

Але коли театр в театрі…
Панове! Кличте психіатра!

О Боже! Я ж не брав цієї ролі!
Завісу дайте! Вже! Доволі!
2008

я чую твій голос в пронизливо довгих гудках
в холодних вагонах,
в безвір'ї
в безсонні
в безлюдді...
як він відбивається ехом у темних кутках
я втоплюю будні.
я навіть не чую себе!
я навіть не мрію про зустріч. не мрію про тебе
як вище від світу, що завтра мене забере
ця втомлена пам"ять, це небо на смак металеве
я чую твій голос в ляльковому світі німих
у вицвілих снах, де дозволено вічність до міри.
ти завжди зі мною. Ти маєш лишитись в живих!
а я не лишитися віри
впаде не на плечі, а мабуть таки на роки
і я залишаюсь, так ніби когось цим врятую
як ти через холод шукаєш моєї руки
я чую....

Заплутані стежки блукають…
Може, колись вони зійдуться
І прямувати разом стануть
Вперед, і вже не обірвуться.

Ці стежки будуть мчатись
Вперед, неначе невгамовні поні,
І вже не будуть кінчатись…
Ці стежки – на моїй долоні.

Старцює, поки серцем не зігріта
й допоки не запрошена у дім,
мелодія для бабиного літа,
мелодія в лахмітті золотім.

Ніхто її не хоче обійняти,
немов свою рахубу в сповитку,
бо вже не будеш з нею ти крилатим,
бо вже... бо вже... до біса геть таку.

Заплаче десь на лаві чи за тином,
надію в дзбан розбитий переллє.
Старезна, все ж замріється дитинно
про недоступне, а таки своє...

Минаючи розмаї й дивограї,
мелодій сотні, що з юначих крил,
кудись навскіс понуро почвалає,
кудись туди, де близько до могил...

Не в усмішках, не в сяйві, не у квітах,
така, мов щедрий циган без гроша,
мелодіє для бабиного літа,
до мене в прийми теж не поспішай.

Без тебе якось... можна ще радіти,
натхненно задивлятися у вись.
Мелодіє для бабиного літа,
будь дамою – кокеткою — спізнись.

Хіба не можеш? Ну, спізнися всує.
Знайди причину: вітер, сніг чи грім!
Дивлюсь: невпинно під вікном старцює.
Пора уже покликати у дім.
2011р.

Вересневі краєвиди:
Барви жовті і багряні
Уплітаються в зелене
На деревах і траві.
Урожай в саду і полі
Ще дозбирують краяни
В слобідському Заоскіллі,
В серцю милій Борові.

Вересневі краєвиди:
Перший іній на світанку.
І дощі гостять частіше,
І щодня все менш тепла.
Я зустрів тебе в цю пору
На маленькім полустанку -
І прийшла весною доля
Із сусіднього села.

Вересневі краєвиди:
Жар строкатих айстр, калини,
І замислені дерева,
І важка вода в ріці.
Вересневі краєвиди
Тішать землю України.
І твоя рука, ласкавко,
Відтепер в моїй руці.

Класифікація політиків, яким не варто довіряти
(двома рядками)

Завбачливі

Почують носом ще завчасу
бродіння нового заквасу.

Родинолюби

Як кажуть: з диму і вогню
до влади тягнуть всю рідню.

Пройдисвіти

Дай владу – зроблять каламуть,
чуже без сорому візьмуть.

Пристосуванці

До скону вдача в них проста:
повзуть наверх і з-під хвоста.

Надгнучкі

У цих незламна є мета.
Ось тільки спина без хребта.

Лакузи

Знай: їхня мова, як цукерка,
а правда, мовби стриптезерка.


Шантажисти

Таким Іуда – рідний брат,
а хліб насущний – компромат.

Шалапутні

На диво щиру мають ваду –
партійну творять клоунаду.

Лицемірні

Не буде пакостей і зрад,
як вчасно їм дасте пїд зад.

Адвокатоподібні

Облагородять навіть зраду,
якщо отримають посаду.

Вовкоподібні

Їх зграї справа ця звичайна –
шукати цапа відбувайла.

Свиноподібні

Живуть прозоро і відкрито,
поки не влізуть у корито.

Хворі на опозиціонізм

Кричать уже впродовж століть:
куди плювати? Ціль вкажіть!


Мстиві

Коли вже їхня карта бита,
ладнають роги і копита.

Страхопуди

Завжди спішать придбати візи,
якщо в лайно зненацька влізли.

Безкультурні

Сказали б влучно і крилато,
якби дозволили б їм…матом.

Кривляки

Гримаси в них з часів Езопа:
здалеку личко, зблизька…

Кримінальні авторитети

Частіш в політиці зірки
хапають мафії батьки.

Між іншим

Стискає кулаки народ,
коли при владі політзброд.
2010р.

РУБАЇ

***
О світе! Вділив нам любові так мало,
Шкодуєш її, наче бджілонька жало.
Було: розщедрився ти раптом для мене –
І мовби од жала, враз боляче стало.
***
Заможний, хто має брильянти чудові,
Хто вміє знаходити золото в слові,
Але, безперечно, в багатства розмаї
Усіх перевершить володар любові.
***
Любов – це як човен…Мандруєш рікою.
Здається до щастя – сягнути рукою.
Зненацька – пороги. Ти падаєш гулко,
А човен, мов брила, летить за тобою.
***
Хто я без любові? Безсніжна зима,
Мандрівець, що світом пройшов надарма.
Я всюди відсутній, коли без любові.
Мене без любові на світі нема.
***
Я віри в любов не втрачаю ніде,
Хоч б’ється об кривду життя молоде.
По долі моїй, що над прірвою болю,
Любов, мов гімнаст по канату, іде.
***
Не я промовляю – говорить любов!
Не я, а вона усміхається знов.
Усе, що я зміг на просторах любові, –
За нею, немов за Мойсеєм, ішов.
***
Як кожен із смертних, боюся стихій,
Та вчора поглянув у вічі одній –
Мов смерч, невмолимій,мов повінь,нестямній,
Мов спека, жагучій – любові моїй.
***
Любов я ховав під забралом долонь.
Вона ж, не скорившись, з очей – мов огонь!
В любові згораю, прикутий до долі,
А щастя байдуже стоїть осторонь.
***
Наказав я любові, щоб геть відійшла,
Щоб розвіялась, наче на вітрі зола,
І здалося, любов поспішає скоритись –
Враз у долю, мов зірка у небо, вросла.
***
Розум ніколи не дружить з бідою.
Кожен збагне це, пройнявшись любов’ю.
Тільки в любові, мов суть, невмолимі,
Крайності сходяться не для двобою.
***
Стає бережливим, хто часто втрачав.
Палкий життєлюб, хто згасав, мов свіча.
Хто вистраждав щиро суцвіття любові,
Не буде ніколи рубати з плеча.
***
У кожного в долі любов – наче соло.
Душа без любові лихіша за голод.
Якщо злегковажиш бездумно з любов’ю,
Відразу стаєш зачарованим колом.
***
Любов з егоїзмом розлучить не кожен.
Не кожна любові вклонитися може.
Буває: Едем обіцяють коханим.
Насправді ж – ладнають Прокрустове ложе.
***
Хоч бадьориться ще, хоч дзвінка і не квола,
Одзвучала душа, наче арфа Еола.
Таємниці пильнує. Мов сторож, колує –
Тільки кола любові тікають із кола.
***
Любов не назву я дурманом, сп’янінням.
Любов – це найвище у світі уміння
Зустріти обличчям життєві торнадо
Й зібрати на серці для храму каміння.
***
Хай жарт, що ми, прості і загадкові,
У світ прийшли на конкурсній основі…
Цілком серйозно, що з життя ідемо,
Програвши конкурс мудрості й любові.
2010р.

Думки гойдаються мов віти,
Неначе в міжгір'ях вітри.
Нарешті! Повітря завмерло, сутінки - ночі заслінка,..
Знову Полярна зірка на небосхилі.
Ніч, і твій погляд - ніжний квіт,
А голос - дзвін барвистої весни,
Таємнича мрія з юних літ
У безмежності зірок краси...
Гойдаються нині думок моїх віти:
Уся жіноча рать красунь
Тебе одну
Мені не в змозі замінити.
2011р.

Весняна какофонія у лісі,
Тут кожен птах – співець і віртуоз.
І нелині до неба розрослися,
Мов лицарі, стоять супроти гроз.

І грізно так шумлять навперебивки,
Якщо у груди чорні б’ють громи.
Але стоять – і непохитно, й тривко,
І бережуть зелені тереми.

І жоден з них у бурю не злякався,
Не сили бережуть, а дружбу й честь.
А ти, немов ховрах, в норі сховався,
Повіє легіт – і шелесть, шелесть…

І, певно, хлопче, ти злякався тіні,
Такої зваги ще не мав ніхто.
Я вірю – ти послужиш Україні,
Як виграєш сто тисяч у лото.

*какофонія (муз. термін) – одночасне використання
в творі 2-3 , а то й більше розмірів…
2011

Ти і без усміху навдивовиж така красива...
Тільки цнотливість спроможна відвести од тебе погляд.
Та ось ти усміхнулась спогадам чи намірам своїм...
...Диво таке я бачив колись в горах,
Як досвіток у ранок переходив:
Десь там, аж на вершечку схилу, зарожевіло попервах,
А далі неймовірним блиском вихопилось сонце:
І ось вже веселіш потік дзвенить,
І течія форель не взмозі втримать,
І птаство на сотні голосів розлунює долину,
І холод по-пластунськи відповза в кущі.
І з «Добрим ранком» ведмедиця мене вітає...
...Отак і ти, красуне, наче сонце,
Усе довкола звеселила.
І кожному здалося, що усміх той
Призначений саме йому.

Я вітаю кожну мрію,
Що мені дарує крила,
Дме у радості вітрила
І зове на добру дію.
Поки запах ще кадила
В панахидну літургію
Не окутав мені шию,
Не лишуся цього діла.
Мрія – кличе, надихає,
Сон із ложа проганяє
І лечу, пливу, біжу...
- Гей, сміливці, всі за мною,
За зорею провідною
За незвідану межу!

23.09.11

Чорнобривці в ранковому лоні
Проводжали останній день літа.
Кличуть осінь голівками сонні
Серед тиші задумливих квітів.

Де кордони в які вона входить?
Може сутність її не така.
Може літу в цей час ще не годі,
Та в душі у цей час щось зника.

Чорнобривцями встелено долі.
Доторкалась долоня-рука.
Далі айстри цвітуть кольорові
Та виблискує чиста роса.

Стрепенулось в душі: «Це вже осінь!»
Це осіння роса на листках.
Очі бачать, не знають як потім
Шлях знайти та втекти у думках.

Чорнобривці у осені лоні
Проводжали останній день літа.
Свіжий подих в повітрі ранковім:
Й на душі стало затишно , тихо.

31.08.2011

Знов по землі блукає тихо осінь.
Знов дощ іде і небо в хмари одяглося.
Та на душі ще сонце світить досі,
Та все воно щодня їй біль приносить.

У мріях я втечу далеко десь за хмари;
Щоб біль і смуток душу не дістали.
Забути все, давно цього чекаю -
Та лиш любов твоя не відпускає.

Вже знов і знов летить опале листя,
Із вітром танець, з мрій, що не збулися.
І все в житті, насправді наче просто.
Та почуття створили свій безмежний простір.

Не вір тому, що у житті нема любові!
Не вір тому, що кожен день не світять зорі.
Та серед мрій це не остання наша осінь -
Бо ще живе кохання наше досі.

Все даремно – ні сліз, ні опору:
Викладаю рядки-штахетини.
Рвучко гримнув дверима зопалу…
Одинокими і шляхетними
помирали слова несказані
в пустотілій імлі заштореній.
Я любила тебе… й одразу я
збайдужіла. Німа. Нескорена.

Всі надії під корінь зрізані –
серед літа стою спустошена.
А листи, на життя запізнені,
надійшли мені листоношею.
Не відчула нічого дивного -
всі реакції уповільнено.
Я в цю осінь тепер задивлена
аби вижити й стати вільною.



вересень 2011 р.

Майнула у мандри
З одним із чергових коханців –
Туди, де лелеки
Здивовано зирять услід:
Вони розуміють –
Ці двоє прокинуться вранці
І скажуть стосункам
Прощально-самотнє «привіт»…

Лелеки відчули:цим двом
Їхніх послуг не треба,
Бо їм ще зарано, й чи прийде
Такий до них час взагалі?..
Лелеки злетіли з гнізда
У веселкове небо!
І раптом… вернулись –
Неспішно пройтись по ріллі.

Ті двоє не спали:
Палатка ще дихала шалом!..
Їм добре удвох,
І не скоро відпустці кінець…
Лелеки порадились тихо,
і радо до них завітали:
Дзьобами постукали
До незалежних сердець.

Лелек було двоє –
Подружня сформована пара.
Людей було двоє –
Й помножилось раптом на два…
Невдовзі весілля
Коханці таки відгуляли,
Близнят народили…
Такі от бувають дива!


22.09.2011.


 

Майже не чути гілочки хрускоту,
Квапиться в нірку їжак.
Перед смерканням тиші акустика
Не відпускає ніяк.
У ластовинні листя покручене,
Шле манускрипти землі.
Вітер злітає старими поруччями
І засинає в імлі.
Сходи зникають в кленовому мотлосі
І розумію тоді:
Осінь вечірня пахне самотністю –
Хочеться в затишний дім.
2011

В осінній раз осінній пазл
до пам'яті вража.
На чатах - враз одна із назв
Вівальді... Парк. Душа.

Дарує музика акорд.
Святковий сувенір
ляга як особливий сорт
в осінніх фарбах гір.

Осінній пазл збудив мене,
чарівно кличе жить.
В осінній раз, що не мине,
краси блискуча мить.

І я роблюсь чарівником,
і хочу, хочу ще
складати пазли зі значком
"Це осінь... Осінь вже."


23.09.2011

Пародія

Не сіпайтеся еротично, місіс…
Адоніс нині того… теше кіл.
Не ржіть – то не кіно, а «кісі-пісіс»,
Через Ніколь – всіх негрів – у відстріл!

Бо пані Сміт – одна подруга мачо
(Салун,звичайно, то не монастир)
До сексу – спец. До іншого – ледачо.
У йод його – справжнісінький упир!

Хазяїн Скал закрив аренду віри,
Кобила сіно зжерла – то КАРЕ!!!
А Шон і Рей – придурки, бузувіри,
Споїли негра – думали – помре!

Сло-Кінь утік. Зосталась Сло-Кобила.
Без сіна. Поні мусить їсти кекс.
Ніколь-Ніколь, ну що ти наробила!
Вже б ліпше на кушетці просто… секс.

18.09.2011

Маленька крапка
Стримує напір
Нахабних букв,
Що гарбають папір.

Дві крапки – це
Чітка межа,
Де слова суть,
А де його душа.

Три крапочки –
Це ейфорія слів,
Щоб за носи водити
Тисячі голів.

Тире – це поміч
Дужих рук,
Аби звільнити
Суть від мук.

А кома –
Дама всім знайома,
Усюди, наче в себе вдома,
І сяк, і так – все до пуття
Доводить словосприйняття.

2009

Терплю, терплю... А перемеле час
останній пуд терпцю - і я повстану.
Хай приміряє зі свого плеча
мені жура смиренності сутану -

падіння часто має ту ж ціну,
що й вибух парашута за плечима -
щоб ухопити нитку рятівну,
потрібен чин, а деколи - причина.

Пагінчик виноградної лози
живе в ковтку солодкого кагору,
але лише з солоної сльози
розпочнає свій політ угору.

Терпець мене шліфує, мов терпуг,
гризе рубців нашарування хворе...

А часом сам, немов сторалий плуг,
для зерен безнадії серце оре...

квітень, 2011

Сиджу, дивлюсь, як здихає кохання,
Схоже на кицю, розчавлену навпіл.
Страшні зіниці, беззвучне нявчання...
Мені цікаво, мов хитрій мавпі,

Яка поцуплене трощить завзято.
Мені цікаво. Ти чуєш, мила?!
Масні та байдужі твої оченята,
Ніби в левиці, що добре поїла.

осінь частує тебе шоколадом.
складно відмовитись –
літо позаду.
вчасний доречний довершений задум:
зрадити латані принципи.
зраду
потрактуватити, як принцип,
заради

осені.
ще б то кому частувати?-
фатум.
у драйву позичити вату
(ризик від роду на два глухуватий)
і надкусити (нарешті!) це свято.

свято повірити –
осінь багата

на шоколад.

Насолода тиха від рядків,
Мов бальзам влягається на серце
І рядок останній, як і перший,
Ти ковтаєш...подих причаїв,
В насолоді райській від цих слів.

У присмерку кімнати перший промінь
з’єднав крихку конструкцію квадрату.
Незрима рівновага так залежна
від золотої нанопавутини -
беспечна сталість щастя надто мнима,
бо навіть порух мій необережний
дозволить необачно роз’єднати -
усе. І світ впаде в мої долоні.




вересень 2011 р.

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

Я забуду тебе, як помре почуття голосне;
Я забуду тебе, коли стишаться грому гармати;
Я забуду тебе, коли жайворон в небі засне,
А піснями на небі хмарини спроможуться стати.

Я забуду тебе, як дощі перестануть іти,
Коли сніг повесні просто тихо розтане без бруду
І на радіо зникнуть усі про кохання хіти, –
Я забуду тебе! Я ніколи тебе не забуду…

05.09.2011 р.

Повільно так плине час
Між планетами,
Я пітьмою захоплення
Виражаю сонетами.

Наче вакуум навколо-
Ані кольору, ні звуку,
Тільки чорні зорі з неба
Із вікна наберу в руку.

Зорі темні... Немов вівці
На гірському пасовищі.
Пастуха ніде не видно-
Замість нього вітер свище.

Пастуха ніде не видно.
Вже не світить сумно в ніч.
Він у космосі втопився,
Залишився віч-на-віч

Із думками та пітьмою,
І мене залишив він,
Подавши сигнал, що скоро
Нова ера нових змін.

Зовсім скоро, за годину,
Зникнуть чари темноти.
Сумно, так, та нема сили
Цю подію відтягти.

І рум'яний промінь сонця,
Немов злодій, зайде в дім.
Мовчазний, та красномовний,
Теплий і надійний мім.

Знову день. Знову ми
У полоні Галактики
Світловії роки
Заплітаємо в бантики.


22.09.2011

Сльозинка на твоїм плечі, мій білий ангеле,
Давно б замерзла вже, якби не рук моїх тепло…
Що стало із твоїм просвітленим чолом
І крилами твоїми, до польоту спраглими?
А знаєш - і вода була тоді прозоріша,
Коли між нами ще не пролітали блискавки,
Тепер ти ангел і мені до тебе високо,
Але ж ми знаємо, чим наші спогади давно грішать…
Якщо презумпція невігластва керує зграями,
То просто вір – я все одно колись літатиму,
Змирюся з тим, що вчора називала втратами,
Бо знаю: ми у цьому світі ніц не маємо.

17/08/2011

Легенды устареют, обратятся в прах
Наши вечные храмы культуры,
Забудется величие Шумера и Ура –
Останется космос, отраженный в глазах.

Затянутся когда-то раны, нами
Оставленные на коре земной,
Забудется осень со своими дарами –
Останется небо над головой.

Пересохнет когда-то океан Мировой,
Забудутся страны, в которых я не был,
Но будут вечно сиять надо мной
Космос бескрайний и синее небо.
2011