Розгулялось в Україні пекло бандитизму,
Аж від нього густо пахне дух олігархізму.
В нас сьогодні у державі і жінок саджають,
Бо пихаті можновладці совісті не мають.
Ціни так попіднімали далі вже нікУди
Гребуть гроші олігархи, нащо їм ті люди?
А Гарант усе будує «правову державу»,
«корУпцію розвиває» наліво й направо.
«Схаменіться, люди добрі», - мусимо сказати,
«Чи й забули Ви про совість? – дозвольте спитати.
Із таким «добром» прекрасним прагнем до Європи,
А насправді, до Росії, волочимо ноги.
Отака у нас панове «псевдодемокрАтія»,
Термін кращий підберемо, все це – «Бандократія»

11.12.2011

Люблю старі будинки цегляні
Поміж півоній, чорнобривців, лілій.
Привіт, балконе!.. Зим тобі та літ...
Душа весніє – попри заметілі.
В квартирі нашій є домовичок –
Так стверджує Юрась. Я сину вірю.
На шибі сплів тенета павучок…
Невже їх розірву-змету ганчір’ям?
Вночі в будинку звуків – океан.
На кроки озивається долівка...
Мурмоче у кімнаті ванній кран…
В такі будинки в дощ плавшудить Літо
Із липовим ціпком, галуззям слив...
Тут мишенята шарудять у нірках...
Тепер це не відноситься до див:
Аж три свічі поклала я в комірку.
Полюбиш тут котів і дітлашню,
Що рве листи, підпалює газети.
Зелено-білі стіни – в стилі ню.
Тут благодатний клімат – для поета!
В старім будинку Грім згубив обцас.
Тут вештаються привиди по східцях...
Шепочуть млосно:„Тут жили – до вассс...”.
Цвітуть каштани – і лікують відчай...
Благі кватирки забиває пух раїн.
Бабусі сміттячка не пробачають...
Оселі їхні люблять сиротіть –
Щоб пожильців нових зігріти чаєм.


* мурмоче кран - в авіамістечку (Полтава-4)
проблеми з водопостачанням були кілька років
і світло вимикали ВСІМ - не лише боржникам. )))
Пояснила.

2005-2011

1

Лоза винограду – в чеканні… із лезом руки.
Смарагдові грона – лелітки дощу і проміння.
У вулики – бджоли.
Вже пахнуть медком шулики.
Я вішаю штори – зелені, бузкові, кармінні...
В альбомі підсніжник малює білявий синок.
Нараджую, мовкну...
Душа – ясно-жовтий октаедр.
Ще Літо від мене – за подих, за подив, за крок.
Павітер співає тужливо у межах октави...

2

Із неба зів’ялого Осінь вичавлює мжичку...
Жмутком із пір’їн окропила півсонні кущі,
Небавом його умочає в чорнильницю-річку,
І Вітер-синоптик читає:
„Дощі... мла... дощі”…

Сухим чорнобривцем утерло сльозиночку Лихо,
Гойдливу колиску в дуплі абрикоса зів’є...
Віскривим дитям чеберяє... Із горщичка п’є,
Де гасне бегонія...
Вільго, просвітлено, тихо.

Десь марять остудою страуси, царствені леви.
В безводних пустелях самум вимальовує хвилі...
Я – в царстві осмути, від спеки і прерій – за милі.
Хода уповільнена...
В серці – кигикання меви.


2001-2011

Замоталося небо безкрає
В поріділій перуці беріз.
По осінньому грудень ридає,
Мов дитя витираючи ніс.
Одинокий соліст у діброві
Сиротливо співає пісень.
Не знаходжу утіхи у слові,
Міць натхнення потрухла, як пень.
Що це сталося з лірою нині, -
Ні акорду тобі, ні щипка.
Мов петля хмари вузяться сині.
Поступ глина гамує липка.
Дайте снігу мені, мов спасіння.
Дайте інею в коси беріз.
Доки буде ця мертвість осіння
Душу ранити сумом навскіс!

19.12.11.

Сторінки кн.Кольорами серця.Самвидав.2010р.
Художне оформлення Ольги Карої.

Можеш не писати - не пиши
Не тули слова горбато в душу
Заримованонещире — не вірші
З дерева сухого плід не струшуй

Можеш не писати - не пиши
Бог не дав і це не пересилиш
Не торгуй великим за гроші
Не тягни з душі останні жили

Можеш не писати - не пиши
Вірші не складаються без Бога
Це не праця — таінство душі
А якщо... народиться убоге

Можеш не писати - не пиши
Вірші — це коли душа у небі
а коли вона у спориші
іноді кричу я сам до себе:
Можеш не писати - не пиши!

ти мене рок-н-ролл
загуби і забудь
між попсових цицьок безголосих
де твій драйв
твоя суть
загуби і забудь
хай за мною у блюзі струни не заголосять

Напружені груди й розслабляючий розум,
серветка від жиру прибуткових удач,
фуршетний ковток "ні коньяку ні глюкози" -
а значить, і не талановитий читач.

Читач на кону. Прес наворотів реклами
та преса болюче голосистих новин
штовхають читать сто порожнеч між словами
на клаптику "вау!", "вау!" плюс... плюс один...

І все ж таки є, є в Україні потреба
читати про щастя як натхненнішу річ!
Скажу читачеві: коньяку і за тебе
я вип'ю чарчинку в новорічну цю ніч...


20.12.2011 :)

Зітхнуть знайомі непомітно,
Щоб не завважила на те,
й ковтнуть співчутливо-привітно.
Снування слів для них – пусте…
А ті ж слова – дзвінка цеберка,
Що дзенькає об зруб думок…
Але її новини меркнуть
На фоні цих мужчин, жінок.
Через хвилину й не згадають:
Чим вона все-таки живе?..
Щось наче пише… чи співає…
Намалювала щось нове?..
«Чудна!» - махнуть услід рукою
І пожаліють, як щеня.
Себе хоронить молодою,
А ще б її любить щодня…
«Вона, здається, пише вірші! –
Дзижчить іронії комар. –
А коли їх складати більше,
Чи буде більшим гонорар?..»
…Вона несла відро з криниці –
Ні, не пусте, а повне слів.
На завтра спраглим дасть напиться –
Тим, хто поетом буть не вмів.

6.11.1998.

Вечори побіля Диканьки нудні та довгі,
Коли снігу бракує, навіть глінтвейн – безглуздя.
Анемія в повітрі, в неї холодні ноги
І життя безстатеве, як кімоно чи смузі.
На нейтральній смузі давно не бракує кітчу.
Полетіли в Манчестер, він як завжди Юнайтед.
І суддю на мило, і миле таке обличчя…

Ой, не можу, тримайте.

Як озимі у полі тужать за хлорофілом,
Як сіртакі танцює криза, убрана в тогу
Меркантильні мрії, таке несміливе тіло,
Бо тілець у крові немає крім золотого.

Безпардонні протяги шастають у кватирку,
Дні до свята збігають, нудяться в шафі туфлі.
А бджола прокинулась раптом.
Бджола в клітинку.
Як підлога на кухні.

19.12.2011

Сповивала вчора на світанку мрію,
сірооку, дивну…

Я її зігрію,
це дівча маленьке. Співаночки-вірші
напишу для неї… Спи, маленьке, тихше…
Заколишу, ніби дитятко на грудях.
Спи, моє солодке.
Буде,
буде,
буде
завтра і майбутнє, сповнене по вінця
здійсненням і часом.
Мріє,
мріє,
мрійцю…

Сповивала вчора мрію дитинчатком…
Цілувала,
колисала
потерчатко.

На молодик наснився Колізей -
Монументальний.
Жертви - у фалатті.
До них із клітки мчав рудастий лев…
Жона ридала…
Муж підняв розп’яття…
Прозорий віри щит. Але за метр
Хижак ошкірився і... зупинився.
Орли летіли…
Може, їхній клект –
Це все, що міг послати парі Вишній?
Він мав їх захистити – християн,
За щиру віру провести крізь вилом.
Бог міг наслати хвищу чи оркан.
Послав орлів – і лев укляк на хвилю.

Раб, вдягнений Хароном, ніс клевець…
Чи звіра розлютили чорні шати,
Чи молот у руці? Звар’ятів лев
І кинувся на нього – пелехатий.

Не врятувала зброя – раб сконав…
Мав „милосердно” добивати - в груди.
Ганебну роль убивці мовчки грав,
Впивалися залассям звіролюди.

Кістки раба
зубища-жорна труть…
Вирує люд: не виконав лев примхи!
А раб за мить позбувся вічних пут.
Млу ночі крають ненаситців крики:
„Убити християн!
Вони живі!..
Немає в лева апетиту?! Ницьма!
Боги жадають жертв...
Офір... Офір!!!” –
Веселий раб веде худу левицю…
Вона стара. Її знав Телемах.
У неї відбирали левеняток.
Їй невідомо, хто малечу крав,
Їй остогидли палиці і грати.

Мов одомашнений заброда – кіт,
Левиця облизала жінці коси.
Напружилися м’язи лучників…
І міріади стріл - у пельки злості.

Ще ситий лев гарчав:"...числа им...несть...";
З Порта Сана Віваріа я вийшла.
І мій повійкою обвитий хрест
Прийняв пісок...
І стік гам-рейвах в тишу...

Забути б той маркітний сон мерщій!
Консервувала до світання вишні,
У шкіру в’ївся їх кривавий сік –
Наснилося жахіття.
Боже...
Вишній...



2004-2011

солодкі руки випитої кави
нічні обійми стомленої мрії
майбутній смак минулої забави
нестерпні муки справжньої надії

нестримний біль останньої образи
в житті слабка для смерті надто сильна
таким як я прощають не одразу
я вірю в сон це. мабуть боже вільна.

зустрілися душі. задовго до зустрічі тіл.
і довго в собі сумнівалися - раптом не ті?
усяке трапляється тут у земному житті.
усяке, частіше не диво.

і спинами ставши, – не певні спокуси, ану ж –
вони попрощались, та жодна із них аніруш.
і падало листя, і осінь ходила довкруж,
і всесвіт валився правдиво.

коли озирнулись – тілами відчулись вони.
їх образ невидимий внутрішнє сяйво змінив,
щоб знову земля оберталась і бачила сни,
щасливі. і тільки щасливі.

Коли слова самі ідуть до рук,
Обставини - назустріч у штики.
О скільки різних ти зазнаєш мук,
Коли усе виходить навпаки.
19.12.2011

Замість будь-що сказати - помовчіть.
Вгамуйте каламутну склянку з болями.
Немає слова, рими. Є лиш суть.
І тільки їй промовити дозволено.

Не викладайте гори сторінок.
У них - таке, що вже колись читалося.
Інакше не приміряти вінок,
Який пасує тільки досконалості.

Нести, плести, кроїти той рядок
Задля забави, звички або жарту,
Допоки він від суті не намок,
Повірте, і повторювать не варто.

А те, що надиктує в вас творець,
Ви зразу розпізнаєте. Це точно вже.
Бо тільки суть торкається сердець
Не баговинням, а ножем відточеним.
2010

Знаєш, насправді важливо дуже,
Люди щоб поруч були небайдужі.
Надто привітні, люб’язні казково –
Все це не так вже й обов’язково.

Лиш небайдужі прямують туди,
Де тебе крутить в лещатах біди.
Лиш небайдужі тішаться щиро
Разом з тобою злагоді й миру.

І продукують духовний контакт –
Серце до серця б’ється у такт.
Взявши на себе чиюсь провину,
Часто страждають.
І все ж…
Їхній любові немає меж.

З нами всміхнуться, з нами поплачуть.
Все вони чують, все вони бачать.
Хай поруч з нами (хоч би єдина)
Буде така – небайдужа – людина.
2009

Ми вперше зустрілись по смерті в Вероні
У тебе ще й досі холодні долоні.
Там лінія долі веде до любові,
А далі не видно - все стерте до крові.

Мабуть ми боялись повірити в щастя,
Бо грішне одразу ставало причастям.
Молились і змилились на мелодраму -
Ікону з екрану останнього храму.

Хоч встигли таки досапати цю party
Для тих кому за... боронили кохати.
У відчаї серце розхитує ребра -
Нікому, нічого, ніколи не треба.

Твоїм, кохана, полоненим став
Відтоді,
Як в заручники взяла
Мою жагучу душу.
Й тіло також.

Із посмішкою Монолізи
та бойовитістю тетері
у мить складу твої валізи –
і виставлю мерщій за двері.

іди живи собі із миром,
не думай слати телеграми,
хоча канапки твої з сиром
я пам'ятатиму роками.

ІІ

не Жанні д’Аарк – звичайній жінці
ці тарарами недоречні
давно вмостився на печінці,
і краплі випито сердечні…

десь твоя барбі зачекалась –
шукай її в гламурних барах.
моє терпіння увірвалось.
дай, відпочину на Канарах.

Вона каже - усе, відпускаю тебе на волю.
Я люблю тебе, каже, люблю - тому й відпускаю.
Не тримаю, не контролюю, бажаю щастя.

Відпускає мене, відпускає мене, відпускає.
Випускає, як рибок у туалет зливає.
Ну, пливіть,золоті, лиш свободою не захлиніться.

Відпускає мене, як собаку надвір в негоду.
Відпускає мене, із шиї ланцюг знімає.
Що ж, біжи, любий друже, веселим будь і не кашляй.

Відпускає мене, мов пташку у ліс, де лови,
Де мисливці в руках вогнепальну зброю стискають.
Випускає - лети і не бійся, подякуй гарно.

Я тебе приручила, і я тебе можу вбити.
Але ж я відпускаю, дарую тобі свободу.
Отака доброчинність, такий от прояв любові.

триває в календарі
зима, ця велика смерть.
у вирій летять квитки
невиграних лотерей,
у космос летить вві сні
колишній столиці мер,
сусіди столичну п"ють
під вигуки "будьмо гей".

от начебто рік новий,
оновлення сил і мрій,
а дні все такі ж пісні,
немов дієтичний стіл.
єдине рятує - ти
так само коханий мій,
і гріються горобці
у ніжності наших тіл.

зима це земля невдач,
засилля бульварних тем.
колишніх твоїх вождів
розтерзує звір-донбас.
весна переможе, та
які ми туди прийдем?
вмикається гімн про смерть -
і гіпнотизує нас.

Ти сядеш зі мною вночі в останній трамвай.
Ти ввійдеш до моєї кімнати, хочеш, чи ні – доведеться.
Скільки рук рознімали тебе і мене! Не зважай.
Ти оселишся поруч з моєю квартирою, шкірою, серцем.
Поцілуєш чи ні, доторкнешся чи ні – суєта.
Не важливо, чи будуть між нами дотики, погляди, спогади.
Ти уже відчував, як буває без мене пуста
Вулиця, засніжена і людьми переповнена.
Спускались до низу, стрибали в траву,
На розігрітий пісок падали горілиць.
А якщо я прийду, я ж усе розірву.
Одним рухом змету все, що ти так любив, з полиць.
Ти знаєш про це й не противишся,- тільки прийди.
Я знаю про це й не спішу, хоча так спішу!
Я спрагла, хоч майже весь час біля води.
Як раніше ти. Я вже довго собі брешу.

Втратити все, щоб щось почати з нуля.
Вийде чи ні, не важливо, головне - трать.
В вікнах трамваю – засніжена коліЯ.
Коли зайдеш, мовчи і тихенько сядь.

випав під роздачу повен білих бліх
зляканий котячий хитромордий сніг
паморозь у вусі в животі вода
на бруднім кожусі лисина руда
злиплися шерстини миршавий худий
бродить без упину нюхає сліди

Як ви в кіно підете в наші дні,
на бойовик, комедію чи драму,
вам окуляри видадуть чуднІ –
з червоним і блакитним кольорами.

Два кольори мої, два кольори
дають ефект «3D» (кажу вам, таки да!).
Два кольори мої, два кольори:
червоне – як вогонь, а синє – як вода.

Якщо начальство нагорі – не те,
немов непотріб, скинутий з Росії,
погляньте знов на нього – у 3D,
й побачите, що там – самі месії.

Два кольори мої, два кольори…
Це не атракціон, але прозріння мить.
Два кольори мої, два кольори:
червоне – від «совка», а синім – газ горить.

Якщо з бюджету гроші хтось краде
чи там в офшори заховав активи,
ви подивіться на все те в 3D –
відкриєте й для себе перспективи.

Два кольори мої, два кольори…
Якщо ваш гаманець застряг на мілині, –
хай стереоефект помножить все на три
і зробить вам життя – неначе у кіні!

2011

Душа моя, как яблоко в снегу
Без нежных чувств так тихо умирает.
Я сок-тепло ещё в ней берегу,
Но мне его едва уже хватает.

Найди, скорей, согрей своим теплом
То яблоко, что в стуже увядает,
Пусть сладость сока вновь забродит в нём
И нежный вкус лишь избранный познает.

Как много на Земле тех душ-плодов,
Которые судьба снегами кроет,
Упавших из небесных к нам садов,
Они в Любви согреться, правда, стоят.

Но нужно души-яблоки искать,
Пока их не взяла навеки снежность,
Чтобы успеть согреть и обласкать
И дать понять им, что такое нежность.

Чтоб зимним соком сладостным своим
Они сердца слепые опьянили,
Как будто говоря: «Благодарим,
Нас никогда ещё так не любили!».

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

Дощ-як-закоханість, дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

ні
КАЛИНІ

Я б тобі, калино, коси розчесала,
Я б тобі вінок свій віддала.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів:
Там доспіле жито низько похилилось,
Там волошки сині зажурилися.
Бо небо зірками ввечері покрилось,
А в душі те світло не відбилося.
Там розлука бродить полем вечоровим,
І тремтять від болю змучені серця.
Тільки ти, калино, цвітеш серед поля,
Наче наречена до вінця.

Я б тобі, калино, пісню заспівала,
Я б тобі, принесла води з джерела.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, казку розказала,
Я б тобі, наснилась, як рання весна.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, всіх пташок зібрала,
Щоб співали пісню про життя.
Тільки б ти щовесни мене зустрічала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Скупатися в зорях хотіла,
Мріяла гори здолати.
Ворог підрізав крила,
Упала, не вспіла літати.

Впихув у вошиві вагони,
В мордовські відправив ліси.
Там падали зрізані крони –
Юності буйні роки.

Линули будні і свята,
Біль у душі не згасав.
Сумно співали дівчата
Про край, що в недолі конав.

Про Україну й калину
Пісню співала щодня,
Чекала щасливу годину
Вхмеліти та не від вина.

..Як у вирій летіли птахи,
Клекіт їх слухала з болем.
Стратила юні у тюрмах роки
За України щасливую долю.

Втратила час, але віра – жила:
Сонце не згасне у душах,
І кожна родина, спільнота, сім’я
Тайну життя не порушить.

Відбула мордовські штольні,
На старість – собаче життя..
Блискавично літа достойні
Злинули у небуття.

А на Україні – донині
Не дбає ніхто про людей..
Згасає цвіт на калині
Раніше аніж одцвіте.

Вірш "Щастя"
Життя у вишиванку одягни..

Усмішку Богові віддай, хоч на хвилину.

І йди, і йди, крізь пшениці й терни,

Нехай любов у серці не загине.

А щастя зіркою загляне...Зачекай..

Воно з тобою завжди поруч, сину.

Свій лан широкий сполюй й засівай,

І на ріллі почуєш спів пташиний.

У нім дзвенітимуть заструнені слова,

Душа аж розпинатиметься з щастя.

Працюй, щоб не з'явилась борозна,

Лиш тільки з Богом за труди воздасться..

А Він - Господь угору заведе,

Звідкіль душі світитися удасться..

Іди у мудрості, нехай в тобі живе

Оця краплина, що зоветься ЩАСТЯМ..

Так болить, що забудеш, як звати…
А до висі ще потяг таю!
Птиці, як на призначене свято,
прилітайте на осінь мою.
Прилітайте! Покличте навзаєм.
Вам накрию степи, як столи.
Привітайте мене з урожаєм,
срібнокрилі мої ангели.
Лише вам я приречено вірив –
бився, рвався, звільнявся од пут.
Хай «послушники» линуть у вирій.
Бунтарі, залишайтеся тут!
Як послів, одарю вас дарами
(будуть ті «хабарі» чималі…) –
не шпаківні збудую, а храми
на своїй непорочній землі.
Може, й досить, пресвітлі чугайстри,
аби ви прокричали згори:
«Потрудився на славу ти, Майстре!
Вільно жив, то достойно й помри!»
Серафими мої стоголосі,
я ваш спів і понищеним чув.
Прилітайте-спішіть в мудру осінь!
Разом з вами ще в зиму злечу.

2009 р.

Немає слів і не турбують рими.
Панує втома. Неприємностей гарем.
Які на колір очі у дружини?
Давно забув у круговерті день за днем.

Пророчить дощ і ниє про печалі.
Рятують вечір суму зовсім ранні сни.
У тебе голубі? Чи може карі?
А може у кімнаті зовсім і не ти…
18.11.11

передчуття свободи у повітрі.
візьми мені в кіоску пива, Дмитре.
ти ж все одно ідеш туди по вермут.
не пропонуй... мене від нього верне.

чоловіками править несвідоме.
мертвяк похмілля пахне серед дому.
хоч похмелятись завше не любив, а
іще від ранку, Дмитре, хочу пива.

я почуваюсь спраглим небораком.
щербатий місяць висне в шибі раком.
за десять сьома, я стаю на чати.
вертайся швидше – хочеться почати!

у передмісті вогко, як у носі.
іржаве листя вітер мимо носить.
церковна баня в світлі – наче митра.
я пива хочу! хочу пива, Дмитре.

на пузі неба блимають медалі.
хвилин за сорок явиться Віталій.
о тій порі ми будемо із воску,
тому вертайся швидше із кіоску.

лоботомія болю – чи не привід!
якраз напроти вікон снігу привид
лаштує зашморг в куполі берези.
як дивно почуватися тверезим!

наївне тіло думає про спротив.
допомагай ексгумувати шпроти.
бо за чотири пляшки від прозріння
ми у підлогу пустимо коріння.

щоб о десятій стати ясенами
і дорости до єдності між нами,
до німоти, до щему серед сміху –
де ми утрьох чекатимемо снігу.

Всім пеемівцям бажаю, щоб в цю добру ніч
Цілу торбу віршограю Миколай приніс.

Творчопечиво рум’яне, римопрядний сік
І натхнення шоколадне… Вам, на цілий рік .

Звісно, настрій шовковистий, словоплесний крем
І шляхетних дум намиста з білосніжних тем.

Ще раз щиро Вас вітаю, шлю палкий привіт.
Щоб ми, друзі, в мирі жили, ще багато літ.

18.12.11

Ой ти, зимо білая,
зимонько-лебідко,
чом же в тебе, зимо-ненько,
та із снігом рідко?
Чом не сиплеш стежечку
від хати й до хати,
чом не кличеш морозенка
шибки малювати?
Ой ти, зимо-зимонько,
ждана дітлахами,
чом же водиш Миколая
мокрими шляхами?
Дала б йому саночки,
коней білогривих,
рум"янила б щічки білі
діточок щасливих.
Ой ти, зимо-сестронько,
чом обходиш боком?
Привітай же білосніжно
з новим світлим роком.

рассыпало небо мне пригоршню снега
и падали дни кувырком без следа,
а я растворялась, терялась от бега...
забудь обо мне. вот и все. навсегда.

рассыпало небо мне белого снега,
закрыло озера небес под луной,
а мысли летели-летели с разбега
и падали где-то в саду, за Невой...

под шпилями таяли и растворялись,
безумно-бездумно на веки влюблялись
и падая, снова и снова взлетали,
я кажется, снова сдружилась с мечтами!

рассыпало небо мне пригоршню снега
и пальцы тонули в бездонном пуху,
столица замерзла от шумного бега,
куда-то спешить без тебя мне могу.
2008

Постукали тихо – вставай, відчиняй…

Заходить до хати сумний Миколай
І просить погрітися. Шапка, ліврея…
Він сушить онучі на батареях
І шубу до грубки підносить. Лице
Застигле, холодне… Сумними очима
Встигає побачити – діток нема.

Зима перегрілася і захворіла,
Тому й поливає. Намокла земля
Калюжами ловить наближення свята,
А вічний слуга йде від хати до хати
І радість приносить. Самий, наче клоун,
Самотній, чужий, не потрібний нікому
Протягом року. Лиш нині… Рахунки
Такі, що від тебе сюрпризи, дарунки,
Тобі ж ні привіту, ні доброго слова…

Зігрівся. Просох. Ну, бувайте здорові…


18.12.11

Пращури завзяті та могучі
Будували храми і вали.
Поховать веліли їх на кручах,
Щоб ті кручі вищими були.
Кров’ю, потом і слізьми полита
Мироносна Ольжина земля.
Хай її Всевишній покровитель
Береже, як мати немовля.
Вишгороде, молимось за тебе,
За твою одвічну доброту.
За блакить безкрайню твого неба
І у полі ниву золоту.
Отче наш, майбутнього предтечі
Уквітчали працею свій край.
У достатку дай зрости малечі,
Позабуть минуле нам не дай…


2005

Уже в Різдвяному турне
Дитятко Боже -
тож ти не думай про сумне,
самотній бомже!

Пусте, що тягнуться літа,
неначе лайкра -
я передав твого листа
до Миколайка!

Ба, більше - він уже прислав
тобі посилку.
Ось, бачиш, напис - "Ярослав!
Для тебе, синку!"

Всього тут! Вистачить на двох -
стрічок і вати...
А ти зайшов би на Різдво
колядувати.

Ми заспіваєм у канон
"Христос Родився".
Я пригощу тебе вином,
бо так годиться.

А вже як дідух у куті
закряхче сипло,
я у полумиски куті
усім насиплю.

Гарячим чаєм напою
і не посмію
заговоритити про мою
лоботомію.

Лиш мерзлі пальці помащу
борсучим жиром,
щоб ти, нагрівшись досхочу,
пішов із миром...

Перебирати в смітниках
опалу хвою
і тужно думати про дах
над головою -

весь у снігу, немов альбом
у обволюті*.
І як нам холодно обом
у зими люті...

18.12.2011

обволюта (діал.) - суперобкладинка

Сіє густим дощем.
Вітер волоче сміття.
Знаєш, у мене ще
згадки тремтять і миті,
наші, на двох одні.
В цьому старому місті
я нещаслива, ні.
Плутаю шлях і мислі.
Вічно гублю ключі,
гроші, людей і віру.
Там, у раю, ти чий?
Чи відчуваєш міру
любощам і брехні?..
Сіє дощем у грудні.
Я не сумую, ні –
просто болить у грудях…

Блюзнірство, о блюзнірство, ти в ціні!
Нахабно брешеш нині і мені.
Та я не вірю, знаючи ту суть.
Із тебе нині пампушки печуть.

А із брехні й цинізму давлять сік.
Не на один його ще стане вік.
Та тільки з ним чекає всіх сума,
Бо дармового й там, зазнач, нема.

Гребе бандит, що можна загребти,
Й доходить підло власної мети.
А ми ковтаєм випари гидот
І зазираєм у бандитський рот.

Розтягнуть землю, вкрадуть береги.
Не буде де поставити й ноги.
І захлинеться в буднях хтива лють.
Жадоби ж більшої не може навіть буть.

Урвати кожен прагне, загребти.
Стоять довкруг надгробки і хрести.
А ми, немов метелик на вогонь,
Не витягнем з пожеж своїх долонь.
2011р.

Я стишився... як гнізда восени,
Середньовічні замки під корою.
Моя війна вернулася з війни.
Життя приспало пісню злою грою.

Нема й батьків... Є поле...
І з руки
Нагодувати можна сон пташати.
Те, що на мить, є, те, що навіки, –
Ну тобто те, чого не розміняти.

Над міфами поставив мавзолей.
Сміятись вчуся не золотозубо
Із себе, із печалі, із людей,
Хто любить світ і хто мене ще любить.

Бо всі святі чомусь такі сумні,
А правдоруби гострі і нервові.
Десь істина втопилась у вині.
Святе вино горить в ліричнім слові.

Я роздаю усі свої борги –
Душевні збільша,
Бо не винен злота.
До друзів дозрівають вороги.
А друзі... дехто... виявивсь... нудота.

То ж чорний льон космічних просторінь
Цвіте синенько зіркою моєю,
Що стишилась...

Не тіштесь.
Не амінь.

Я іншу починаю епопею.

1992-2011

Змиває дощ зелені барви Літа...
На листі проступили бурі плями.
Це Осінь випробовує палітру.
Ось шарудить: „Я з вами... Знову з вами...”.
До хмар гукає: „Досить, панни, сліз!
Гуаш у жбанку надто водяниста…
Червінька цяпає із клена листя
На коси й банти чепурух-беріз...
Невже я розучилась малювати?
Ялини й сосни золотила... Вітре,
Каштани і дуби – сумні, брунатні.
Цей переліс у хист мій не повірить...”.
А Вітер шепче: „Квапишся… В полин
Піди… Згадай уроки малювання!
Тобі бракує, дівчино, старання.
Не гай часу на хвою злих ялин...”.

Милується горобиною Осінь:
– Красунечко, чи достигати любо?..
Рум’янцю бризну!
Мовчазна, не просиш...
Колошкає гілля...
Дістала тюбик...



2002-2011
з розділу "Колискова синові"

Я хочу, друже,
щоб ти став батьком
моїх віршІв,
отих безхатьків,
що я знайшла
серед споришІв.
Тих, що у горах
я підбирала,
усинови,
і всіх, що склала
у ніч Купала
і цей, новий.
А пам'ятаєш
вінок сонетів?
Прийми ще й їх:
дітей-куплетів
виховуй гречно,
малих смішних.
З тобою, серце,
їм добре буде,
бери ж мерщій,
бо хочу, любий,
щоб ти став батьком
моїх віршів.

2011

Сонце. Крим. Медовий місяць у Оксанки й Борі.
В них серця коханням повні. Очі, наче зорі.
У любов, як справжню казку, вірили обоє:
- Хочу, милий, щоби скоро нас було вже троє!
В канцелярії ж небесній хтось наплутав досить,
Бо не знали, що конкретно та Оксанка просить.
Все збулося, та не так, як мріяла Оксанка,-
Їх тепер є дійсно троє - він, вона й ...КОХАНКА...
2011

Збори батьківські у школі. Тато не встигає.
Ледь віддихавсь і до класу різко забігає.
Привітавсь і тихо мовив, може й не по темі:
- Вибачайте, що спізнивсь. Із рогами проблеми.
Правда, правда, чесне слово. Я не винуватий!
Так буває. Як спішиш,- то мусить щось ся стати.
Ви не думайте, що я вам брешу прямо в вічі.
Сам дивуюсь, поки їхав, роги впали двічі.
Тут озвалась чиясь мама. Враз заговорила:
- Роги впали? Це на краще. Скоро будуть крила.
Всі регочуть. Тільки вчитель розгадав той ребус:
- "Роги" впали не у нього. Їх "згубив" тролейбус.

А дівчинка пише вірші,
кульгаві, недобрі. Та
у неї (гадає) вищі
натхнення і висота,
ніж генії мають часом.
Ну де їм до муз? Дівча
сьогодні у кращих чатах.
Вони – між полиць стирчать
кутами книжок у пилу,
поцвілі і давні. Блін,
ні часу нема, ні сили
дістатись до їх творінь...
А дівчинка пише вірші
про ніжність і про любов.
Римує до "ночі" "очі",
до "знов", "мов (немов)" - о! - кров.
У неї життєві тексти:
життя – каяття – буття.
Їй смайли дарують, лестять.
Чудово! Лише оця
іще не поетка зовсім
колись перетне межу…
У неї на сайтах досвід,
в поезії – не скажу…

Обрій підрум’янений світанком
І хмарок ватаги в висоті, -
Розбудила мамина співанка,
А не сонця хвилі золоті.
Світлим святом та у сірий будень,
Настроєм веселим чи сумним, -
Завжди душу піснею голубиш,
Зігріває голосом дзвінким.
Я тобі посію біля хати
Чорнобривців прямо під вікном.
Це ж про них так любиш ти співати,
Що і я підспівую слідком.
Зрощені у сонячнім промінні,
Мов жаринки ватри спалахнуть.
За труди й невидиме терпіння,
Ними уквітчаю твою путь.
Розбуди і завтра на світанні,
Прожени із хати тихий сум.
Я люблю твої співанки ранні,
Крізь усе життя їх пронесу!
Я тобі посію біля хати
Чорнобривців прямо під вікном.
Це ж про них так любиш ти співати,
Що і я підспіівую слідком...

Перли на шиї, на серці - камінь...
Прислів"я


Славко не шле листів, не докоря…
Не сипле в сни піску мого дитинства.
Мо, вже поплив за села і моря –
В ясу країв, де Вишнє судочинство?
Бракує там дитячих голосів,
Насіння гарбузового і вишень…
…………………………………………………
Привіт, Славко!
Ти голубочком сів…
Читаю ув очах:"Про що ти пишеш?.."
А пам"ятаєш: серпень... Яготин?
Дівчаток – п`ять. А ти – жених єдиний.
Я перелізла через ветхий тин.
Ти погляд із-під вій голодний кинув.
Тримала я із маслом сірий хліб.
А ти замурзаний.
Ти – з Києва. Приїжджий.
Хтось кісточку пускає:"Славік!Плі-і-і!...".
А я на вигадки метка, я дійшла.

Ту гусеничку з маслечком згадай!
То ж я бридке на хліб (ти з`їв…) поклала…
Ти ж був німим. Тепер дороги в рай
Не стелються… Туди ж не йдуть за сало.
Це тут за нього, стверджують, чини…
Прости мені, мого дитинства хлопче.

Тобі кватирку ширше відчинить?
Мовчиш… турчиш…
Та проясніли очі…


2011