сива ніч... старенька... мовчазна...
лагідно присіла край вікна
зазирнула у безсонні очі:
«спи, дитинко... заспіваю, хочеш?»
«хочу, бабцю…»
тихо почина…
я сховав лице в її долоні
в прохолоду влив гарячі скроні
і заплакав в унісон з дощем…
ллється із душі правічний щем
ніжності закутої в полоні
кам’яного тіла... ллється біль
п’яних пристрастей... байдужості похміль…
невагоме серце знов готове
підібрати кожне вбите слово
позбирати смуток звідусіль
вібрувати самотою світу
Летою плисти назустріч літу…
…ніч цілує заяснілі очі
і стихає...
…сонце зір лоскоче
й наливає мовлення амріту…

Вибач.
У мене постійні перебої в серці,
Неполадки з нервами,
Проблеми з шкірою.
До ідеальної мені рости іще
Років з тисячу.
А то і більше.

Вибач.
Я не вмію бути другою,
Десятою,
Однією із сотні.
Тільки першою,
Тільки ближчою.
І всіх дорожче.

Вибач.
Я не курю.
А як і курю, то що тепер?
Я не стану кращою,
Не буду вищою.
І як гріхи, то їх незлічено.
Я занадто тиха,
І покалічена.

Вибач.
Для інших залишено місце,
Бо ти не кращий,
І не вищий.
Просто так,
на секунду став ближче
коханіше
і рідніше.

Вибач.

А вчера была просто осень,
Падал дождь и срывало крышу.
Я летела куда-то в пропасть
И молилась. Никто не слышал
Капель грохот холодный. Лужи
Выпивали меня глазами.
Я молилась, но только хуже
Становилось. А дни за днями
Все хлестали, сорвав одежды,
Растрепав...
....Это просто осень.
И не будет уже как прежде.
Я молилась, но было поздно.

Грудень 2011

бринить, бринить - не вибринить,
гуде, гуде - не вигуде,
не сніжиться, не пижиться,
бровою не веде.

середзимові вибрики -
не смішки і не вигадки.
чекають снігу лижники,
ну де він, де він, де?

коли нарешті рушиться,
доважиться, доміситься,
доліпиться, допіниться,
домерзне і впаде?

хоч трохи – півокрушини
із півперлини місяця
від славського до вінниці
для звірів і людей.

Рояль і скрипка своє зіграли,
Останні ноти і пустка в залі.
Мабуть, у чорнім, як ніч, роялі
Акорди людям про біль казали,
Невинним звуком ламали тишу
І десь під серцем кружляли віршем.

Блукали звуки, врізались в пам'ять,
Устами скрипки озвався спогад,
Розбиті мрії не грають більше,
Класична крапка і більш нічого.
Оркестр спинився. І чути тишу.

12.12.2011р.

Сформировавшийся поэт
неприкасаем, братцы.
Читать дозволено. И вcё.
Лежать. Молчать. Бояться.

2011

І так пусто на землі без тебе, одній -
Було завжди, мабуть від дня світлин.
Не було сенсу - марна трата сили й часу.
І всі досягнуті висоти - міліли, і втрачали суть.
Кохання неземне, і те не мало повноти.
Душа стомилась шукати сталість.
Знайшла - біля Голгофського хреста.


грудень 2011 рік

Ей, бармен, ще по сто, без змін...
В оффлайн безлім і димом білим
хай душу вкриє нікотин.
Бо спротив стін, бармен,
вбиває спроби перемін,
здоровя гроблячи в замін.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

лодій долоні у лодіях –диво невидане
в Лорці забутися звуками білими винами
ніч як ворожка товчеться малою дитиною
спати – не спали дихали голими спинами

нерви натягнуто в струни гітари грайливої
пальці сплітаються - під громом і гримом ми
драм учорашніх де гриви розтерзані римами
в статусі міста лишатися світлими мімами

ранок на совість білилом від рани відбілимо
гріх мій солодкий неначе варення малинове
нижня білизна заплакана пробними війнами
в Лорці забутися звуками білими винами

огріх горіховий постріл каро-каштановий
будуть мені черевички музи криштальними
ще досипай поки яром зійде сповідальник -
будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник

Мала,забудь про нікотин-
Ти й так помреш від самогубства.
Для тебе завжди лишиться один,
Але повір - йому з тобою пусто.

Мала, повір, що алкоголь -
Тебе він просто не врятує....
Мала, ти не знайдеш пароль,
І проспівають "алілуя".

Мала, не виграєш без правил
У грі, де виграшу немає;
Твоє безумство Бог не правив,
Мовляв, колись вона сконає.

Мала, вбивай себе об лід,
І так лишилось небагато:
Тебе уб"є не грип, не СНІД -
Ти просто втомишся кохати.

Мала, будь ласка, зрозумій:
Ну не твоя він половила,
Бо ти помреш, а він(не твій)
Піде,і знай - сама ти винна.

Народження Спаса –
Не кульку сріблясту,
А Кулю Земну
В руки Божій Дитині
Небесний Отець
Віддає на спасіння.

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

День двадцять шостий. Вітер. Листопад.
Холодним снігом почуття не стерті:
Горять мільйони пам’ятних лампад
За зниклими в голодній круговерті…

Молімося - тепер вони святі.
Вшануймо їхню пам’ять нині, друже.
Розіпнуті на сталінськім хресті -
Не відболять у віковічній стужі!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

Забудь мене, як забувають дощ,
коли земля вкривається снігами.
Якщо в любов не віриш - не тривож,
не плюй у душу гарними словами.
Любов крихка, як березневий лід,
як ранній цвіт, вона така вразлива.
А я складаю свій розбитий світ,
прошу тебе вернути неможливе.

Поверни мені день, у якому весна.
Поверни мені день, у якому є дощ.
Забери собі ніч, у якій нас нема.
Забери собі ніч, будеш мати хоч щось.

Любові храм - це не вівтар для жертв.
Єдина жертва - мати вірне серце.
А ти згорів на полум'ї пожеж -
чужих вогнів. Не вибачайсь, не вперше.
Свої в руках тримаю почуття.
Ще не одна, ще дихаю любов'ю.
Учусь без тебе бачити життя.
Верни мені усе, крім цього болю...

Слова – то соняшники в полі, -
Являють людям сонця суть,
А вже як визріють доволі,
Під молотильний ціп ідуть.
Із них поезію янтарну
Римар видушує у чан
І розфасовує у тару
Бальзамом од сердечних ран.
А є ще праця легкодуха -
Дільце без правил і без норм,
Коли почавлена макуха
Іде худобі на покорм.

12.12.11.

Обминають мене заметілі,
Залишають мій край снігурі.
У чеканні снігів почорніли
Юні вишні й горіхи старі.
Вже ялини тремтять од застуди
Голочками своїми всіма, -
Скоро зникне за обрієм грудень,
А в повітрі сніжинок нема.
Меркнуть фарби зимової днини,
Гасне звуків холодних ланцюг.
Лише іній і заморозь синя
Надвечір’ям ясніють навкруг.

11.12.11.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

- Здраствуй! Я тебе звоню, звоню...
Знаєш! В моей спальне новые розовые шторы,
и розовые все уборы...
Жду вечером.Ню!? Ню!?
- Я не приїду!
- Чего ты? В чем же дело?
- А! Ти мене ніколи не розуміла...
Ти... Завжди зверху...
Навалишся...вагою свого тіла!
- Сегодня сверху будеш ты, мой котик,
как хочеш ты…мой милый ро-о-отик…
- Ти знаєш, що не в тому діло,
не зможу я... бо справа в тому...
Ти мене ніколи розуміти не хотіла!
- Да? Ну во-о-от!
- Сейчас я понимаю, в чем причина…
Фу! Да у тебя…мужчина!
- Ні! Просто склалися такі умови…
Ми розмовляємо на різних мовах.
Прощавай!
2002

Лягла Купальська ніч на світ.
У мить чарІвну свята
Вже тисячі мільйонів літ
Кохання звуть дівчата.

З пахучих квітів польових
Плетуть вінки барвисті,
Й святій воді кладуть до ніг,
Мов почуття те чистій.

Вогні свічок в нічній імлі
Немов зірки палають,
Лиш не на небі – на Землі,
Та плин ріки долають.

Щоб кожна дівчина змогла
Тепло тогО відчути,
З ким ніч-Купалонька звела,
З ким доля в парі бути.

Це душі, що кохання ждуть
В життя бурхливім морі,
І тим свічкам в цю мить, мабуть,
Небесні заздрять зорі.

Она мягка, уютна и прохладна,
Её душа всегда сродни твоей,
Когда по жизни «ОК» всё иль неладно
Ты высказать все мысли можешь ей.

И навострив свои четыре ушка
Всё выслушает, может быть поймет,
С ней не сравниться друг или подружка,
Ведь никогда ни в чём не упрекнет.

Не посмеётся над твоей бедою,
Ей душу можешь выплеснуть до дна.
Печальных мыслей свору чередою
Утопит в неподвижных водах сна.

Всегда в минуты горестные с нами
И провести приятно с нею ночь,
И ведает о том, что даже маме
Стесняется открыть порою дочь.

Так кто же эта милая подружка?
Читатель, смог ли ты найти ответ?
А это всего на всего ПОДУШКА
И лучшей утешительницы нет :)

У цьому світі є одне питання,
Воно складне водночас і просте.
Звучить воно: «А що таке КОХАННЯ?
Яке воно: чи грішне, чи святе?»

Я думаю: прекрасний дар кохання –
Це ніжність рук, обійми, почуття
У тихі ночі зоряні стрічання
І клятви бути разом все життя,

Коли за відстань чуєш серця стуки,
Тремтять в чеканні серце і душа,
Коли після тривалої розлуки
Коханий знов до тебе поспіша,

Коли ти бачиш його погляд ясний
І посмішку на лагідних вустах,
А серце, повне ніжності і щастя,
З грудей нестримно рветься, наче птах,

Це ніжні-ніжні теплі поцілунки,
Кохані руки у твоїх руках,
Прості дрібнички, милі подарунки,
Кохання – зірка, що освітить шлях.

Та є і без взаємності кохання,
Коли душа від холоду тремтить,
Коли не світиться в очах бажання,
Теплом коханий погляд не горить,

Коли тепло своє віддати хочеш,
Летиш, немов метелик на вогонь,
Слова любові лиш собі шепочеш,
ЙОМУ несеш тепло своїх долонь.

Та бачиш тільки лід у його серці,
Чужі для нього теплі почуття.
Крізь стінки льоду ніжність не проб’ється,
Зламається, мов гілочка, життя.

Тоді тьмяніє враз барвистий килим,
Що для кохання виткала весна,
Стає для тебе білий світ не милим
Й життя, немов, повз тебе промина.

І серце рветься, мучиться, страждає,
Томиться у печалі й самоті,
Та все одно – лише його кохає –
Єдиного й чужого у житті.

Кохання – дар небес, що дав Всевишній,
Його людині треба берегти.
Це світлий Янгол і Диявол грішний,
Що поруч йдуть одвічно у житті.

Взаємність завжди зігріває душу,
Тоді, неначе казка, кожна мить,
А невзаємність з ніжних хвиль на сушу
Кохання човен викинуть спішить.

Є ліки від нещасного кохання.
Хоч панацея, кажуть, тільки час.
Це – вірші – серця трепетні зізнання,
Вони душевний сум розвіють враз.

А коли щастя ти пізнав в коханні,
Які прекрасні пишуться вірші!
В них ніжні сни, надії, сподівання
І світле щастя й радість у душі.

Пливіть в житті на кораблі Кохання,
Лиш шторм на морі вашім хай буде.
І знайте: в мить розлуки, в мить стрічання
Лиш вірна Муза вас не підведе.

Сонце готувало чари-зілля
І планеті пестило боки,
А на сливі достигали білі
І солодкі наче мед сливки.

Під цією сливою зустрілись,
Тут вуста і погляди сплелись,
Тут кохання перше народилось
В день той незапам`ятний колись.

Запалало тут п’янке бажання,
Відчували душ і рук тепло.
І здавалось, що саме кохання
Зі сливовим присмаком було.

Пролітали літні дні щасливі,
Сонця факел в небі швидко гас,
Стало листя золотим на сливі
І прийшов гіркий розлуки час.

Загубилось літо веселкове
Між осінніх пожовтілих трав.
«Не забудь кохання це сливове» –
Він в останню зустріч Їй сказав.

Розпрощавшись з Нею біля сливи,
Відлетів у вирій наче птах,
Залишили слід холодні зливи
В серці й на згасаючих листках.

Згадкою про давні дні щасливі,
Що безслідно зникли у літах,
Стане їй весняний цвіт на сливі
І сливовий присмак на вустах.

"Renault", "Toyota", "Punto", "Cadillac"...
Яких ще слів не бачили ворота?
Вже й "Chery" тут вирулює, та так,
як сайлентблок свободи й насолоди.

Імобілайзер, диски, АВС...
Електропривід на кредит у песо...
Металік колір, нібито все це -
не агрегат, а танго на колесах.

А де ж, даруйте, власний "Chevrolet",
такий, що тут нажито інженером?
Не гума щоб "Rossava" чи сюжет
з корейським в Україні "піонером"...

І постає розбитих вщент доріг
великий гнів на ввезену "свободу".
Хоча... Краш-тести "BMW"-утіх
ще пам'ятають ретронасолоду...

Михайло Кошкін... Інженер-танкіст.
Концептуальний танк двадцятого сторіччя.
Свобода - це потреба, а не "хист".
От "кішка" "тигра" й стерла. На узбіччя!


12.12.2011

Минула осінь ця гірка й похмура,
І в Лету канула тяжка зажура…
Неждано на душі полегкість я відчув –
Із серця випала стріла Амура.

11.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Як через кальку - контур
рук на шибках віконних.
Слово скупе і кома –
скупість моя до скону.
Стукає грудень тихо –
не відчиню туманам.
Маю останню втіху –
квітне вазонно рама.

обом – найдорожчий…
його обіймаючи плечі,
я марила замки,
на стягах життя – далина!
княжна непідкупна –
зигзицею туга проклече!
… стелилася в ноги,
жаліла й прощала – вона…

я вміла втрачати,
палаючи відчаєм – мушу!
вкладаючи руки
в небесний псалтир,
п'ю до дна!
… усе облітає – і квіти,
й дерева, і душі,
одне зостається –
ледь чутно казала вона.

ми надто несхожі,
хоч плачем однаково,
й сльози
стирає відлуння
її золотих молитов…
я врешті й не знаю,
котра з нас тепер
переможе –
я ... чи любов.

могли прокидатись в одному ліжку
на вушко чашці всміхатися ніжно
торкати устами сніжинки пухнасті
колишня казка цікавих контрастів

фруктово-горіховим пахнути медом
хапати повітря і тиснути enter
а потім цілунки ховати під пледом
у вечір зимовий сріблясто-відвертий

бо запах волосся неначе в цитрини
ялинка-царівна у яблуках синіх
цитатами стелиш подушку із цини
на вушко повісивши сонце з ожини

могли би злітати як ельфи і феї
та навіть тоді не була б я твоєю
колишніх фантазії – скинуті перли
сховай мене голу - хай падає стеля

хай падає стеля і нерви ридають
три кроки до пекла ще менше до раю
нема тобі серце кінця ані краю
і на Оболоні дві мальви палають

Світку мій,
моя доленько,
білий день –
чорне горенько,
лютий дим
огортає вись -
сивим попелом
хижа ненависть…
Лепом клеїться,
пори стулює,
білим Ангелам
шлях замулює,
студить серденько
слова солодом,
душу сковує
диким холодом
незахищену…
зло намножене,
напророчене,
наворожене…

2011

«Ти завжди тримав при собі свою втому.
Давай, зупиняйся і засинай».
Вночі він виходив на берег з дому,
й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.
Іранські візи, мальтійські хрести.
І небо рухалось звідкись з Аравії
через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього мабуть,
перетікаючи між споруд.
Він знав, що тут його точно не знайдуть.
Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі
мову, дихання і сліди.
Але всі вони виморочені і нехитрі,
щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння
і прикладати собі до ран.
Буде збирати на пляжах каміння
і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,
і забувати усе, що вмів.
Буде рибалкам давати поради,
щоранку чіпляючись до їх човнів.

Любов формує маршрути наші.
Господь стоїть із нами на пляжі.
Стоїть між сухих, як пісок, арабів.
Виловлює з хвиль дітей і крабів.

Печаль колише вітер за вікном,
Журбою вечір огортає плечі,
На землю сніг, холодним молоком,
Лягає,
І зникає в порожнечі...
Тремтить на серці першим морозцем,
В благанні віти здійняла тополя,
Та вирізає без жалю, різцем,
Свій візерунок
Невблаганна доля...
Печаль колише вітер за вікном,
В мінорі ноти падають у рими,
Вкриває землю сніговим сукном
Розкішно-біла,
Королева-прима...

Ущухла гаю мова золотиста
Березовим , веселим говірком,
І журавлі, йдучи печально виссю,
Ніким не переймаються цілком.

Кого їм жаль? Усі подорожани
Минуть , ввійдуть і знов покинуть дім,
І коноплянка ними снити стане
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою один на степовій пустелі,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Я повен дум про юні дні веселі,
Але нічого в них мені не жаль.

Не жаль прожитих днів необережно,
Не жаль душі бузкових кольорів.
В садку палає ягідна пожежа,
Та пал її нікого б не зогрів.

Не обпаляться грона горобини,
Від жовтизни не вигине трава.
Як опадає листя з деревини,
Мої тужливо падають слова.

Якщо їх час , порозмітавши вітром,
Одним жмутом непотребу згребе…
Скажіть отак… що переліс одквітлий
Ласкавим шумом виповів себе.

11.12.11.

Поламати лохотрон.

Як таке робити, як таке сприймати.
Таємно, підло обирати.
Свій вибір підло приховати.
Натуру рабську проявляти.
Та свою гідність потурати.
Можливість дати фальшувати.
І результати підробляти.
Свій голос десь затушувати.
Це демократією звати.
Не гідно таке витівати.
Достойно треба поступати.
Чесно бажання записати.
Та підписом зафіксувати.
І можна це перевіряти.
Свій голос твердо відстояти.
Присікти спробу фальшувати.
Та лохотрон цей поламати.

21.11.11. В. Назаренко.

Гімн добродія.

Маю я природу божу.
І творю що можу.
Що бажаю не все маю.
А життя розмножу.

Добром його напуваю.
Злом не потривожу.
Від нечисті зберігаю.
Досконалість вводжу.

Плідну силу добуваю.
На благо приложу.
Близьких добром привітаю.
В житті допоможу.

Негаразди подолаю.
Впевнений що зможу.
Щастям долю привітаю.
Благодать примножу.

3.12.11. В. Назаренко.

Позлітаються спогади круками,
Перетворяться на голубів
І бажання нестримними кроками
Попрямують - куди я хотів.

Мої очі зав"язані відстанню -
То ж на дотик вгадаю, що це
Твої сльози, почорнені тінню,
Твої очі, твій подих, лице...

Я вустами шукатиму губи,
Шовком шкіри повзтиму униз...
Ти пригорнеш мене, приголубиш.
Це любов долітає, мов бриз...


2011

Здавалося - цвіли красиво ружі,
а ми були однаково байдужі,
а ми були однаково невтішні,
бо люди ми - такі земні і грішні...

2008 р.

Хоча доля склала прогнози,
Неможливо усе передбачити.
В літні зливи, дощі і грози
Я так хочу тебе побачити.
Втекло щастя у барви осені,
Хочу я все-одно відзначити -
Навіть в дні холодно-морозяні
Я так хочу тебе побачити.
Доторкнися до серця мрією
І воно зможе все пробачити.
Починається день надією -
Я так хочу тебе побачити!

2001 р.

самокрутка за самокруточкой
с терпким запахом хвойного леса.
я сегодня надену юбочку,
я сегодня себе принцесса

самокрутка за самокруточкой -
тлеет в банке последний окурочек,
а за пазухой - сердце в дребизги,
за дверями, как-будто в тЕмнице

самокрутка за самокруточкой-
кто-то курит, и мне :"не нюхай!",
а я буду вдыхать и плакать,
не принцесса я, а собака.

фонари, как полулуния.
запах сырости и дыма.
мы под саваном предзимним
не красивы, не красивы.
а за мною тьма и холод:
черти- в фас, пророки - в профиль,
за спиной - великий город.
дайте горя - я бы отпил!
дайте славы- разменяю!
и пойду босым до краю...
дайте друга - не поверю!
не поверю. не поверю.
фонари, как полулуния
над остывшими дорогами
топят тени в медном сахаре
и, мой город, - весь заплаканный.

З банальностей складається життя,
Від них, на жаль, нікуди нам не дітись.
Банальність – запізніле каяття,
банальність – у листах чиїсь привіти.

Так можна говорити про усе,
Допоки не відчуєш особисто,
Яку красу в словах любов несе,
Від каяття в душі як – чисто-чисто!

Такий він гарний, цей банальний світ!..
Пелюстки вій розквітли в прабабусі:
її онук банальний шле привіт.
("Не вмру, хлоп’я із армії діждуся!").

Отож, коли оцінку хочу дать
Я неоригінальному – чи варто?
Пліч-о-пліч у житті вони стоять:
Неординарні речі і стандарти.


18.08.1996.

 

Іванові Залізняку –
моєму тридцятидворічному дідові

1
А я ж за тебе дихаю–живу.
Мій син малює „мессер”, канонаду...
Над полем бою золотий павук
Тче літепло... Буяння вертограду –
В ненатлих словесах.
Ти - сто жалів.
Хрещато розчахнулись тиглі неба...
На діда, кажуть, схожа. Не змаліть.
Хоч віршем притуляюся до тебе.
2
Загомонів портал „Меморіал”:
Івана Кузьмича однополчани...
„Пропав”... „пропав”... Поміток – ареал.
Над храмом зяють ночі рвані рани.
3
Стерня колюча.
Хутір догоря.
Був двір отут, мов плац. Син груддя кришить.
І що мені – громів тристопний ямб?
Хоч танки, хоч піхота – крок не стишать.

2015

сторінок стихія
доля перелатана
списана порізана
зім'ята оплакана
у піщинках дотику
ностальгія пошуку
уціліла пам'яттю
під крилом у матері
час переполонено
на усяк і всякого
та за поворотами
зрізаними нотами
виходами входами
в перелюбах огинах
обертами ошуком
повстає історія
2011

А хочеш – я візьму тебе з собою
на сьоме небо? - маю два квитки…
Полинемо з нестримною жагою
за небокрай, у зоряні казки.

Розкаже нам про день яскраве сонце,
про дивну нічку - місяць осяйний…
А зранку, крізь відчинене віконце,
нас приласкає промінь чарівний.

Мело, мело по всій землі –
За межі сміло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як літом зопалу мошва
До іскрозламу,
Шукали пластівців дива
Віконну раму.

Завії витвори на склі –
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На стелю – світлий оберіг-
примар нашестя.
І схрестя рук, і схрестя ніг
І долі схрестя..

І стукіт черевичків двох
На діл в сум’ятті.
І віск зі свічки не засох -
Слізьми на платті.

І все губилося у млі,
Що сиво-біла.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дуло, як зі зла,
І жар спокуси
звести , мов янгол, два крила
Хрестато мусив.

В завіях лютий шаленів,
А все ж світліло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопя со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенье рук, скрещенье ног,
Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Сліпим дощем серця напоїть літо,
Барвисті квіти душі заплетуть,
І, солов’їним щебетом зігріті,
Нам на світанку роси зацвітуть….

Лиш ми удвох і ніжний запах м’яти,
трава зім’ята, вранішній туман…
Нічого не потрібно нам міняти,
лиш знати: це не сон,це не обман…

Залиш мене у божім часі –
Ще не піднявся я з колін…
Тому і мед з моєї чаші
Смаком нагадує полин.
Нехай кричить блаженний півень –
Хропе й не чує п"яний люд…
Врятує нас не третій рівень,
А площина ЧЕРВОНИХ РУТ…

Як день незримо охолоне
Засвітять вулиць ручаї,
Я цілуватиму долоні.
Твої...
А сон чекатиме покірно
Нічним троїстим ліхтарем
І догорить
В сузір'ї Ліри
До, ре...

Сніг – під укіс. Укус зими.
Морози склалися у риму.
У центрі всього знову ми.
І до весни ще – як до Риму…
Чекаєм навіть не тепла –
Її поезії чи прози…
Ходімо далі крізь морози –
Туди, де вишня зацвіла…

Гублюся в темряві глибокій,
І знову свій шукаю дім...
Прости мене за те,що спокій
Не визнав досі я своїм...
За ті величні небосхили,
Яких я прагнув досягти,
Непевний в тім,що стане сили
У вічі мовити "ПРОСТИ"...