За ніч обпала вся береза,
Обсипалась і край,
Тепер тепла ти на цім світі
Вже не чекай.
Дорога, трави нахололі,
Роси мереживний кришталь,
За сірий день поникли рози,
Зсивіла даль.
Лиш з диму маревно тепліють
До літа давнього мости,
Тону у цім осіннім вирі,-
Куди плисти?

Среди листьев уже пожелтевших,
Среди улиц с закрытыми окнами,
Мы всё ждали птиц улетевших,
Снов, усыпанных битыми стёклами.

Мы за руки держась, отпускали
В небо тёплые, добрые дни.
Наши лица дожди умывали,
А мы молча кричали : "Верни!"

Но уже небо серое, грустное,
Ото всех закрывается тучами,
Оно тоже не хочет осени,
Оно знает, как мы себя мучили.

И сгребая в охапку листья,
Развеваем по ветру их.
Нету смысла брать летние кисти,
Итак желтым останется стих.

УРОКИ СОЛОМОНА

5

“Батіг на коня, оброть на осла,
а різка на спини глупців.”

До власної долі ідуть спроквола,
Минають дорогу батьків.

Ніч у фартуха збирає світло,
Гасне день в подолі фартуха.
Вітер цілий день виводив пісню,
А тепер і він в гіллі стиха.

Розсипає ніч на небі зорі,
Місяця гука постерегти.
У небеснім безкінечнім морі
Галактичні губляться світи.

Чари ніч розсипала довкола,
Дрімота воркоче в гамаку.
І супутник креслить рівне коло,
Наче доля шлях на рушнику.

Тане ніч в долонях світанкових,
Розтає нечутно, невловимо,
І у росах-крапельках ранкових
День вмиває трави одержимо.

Сонце заховалося за хмари,
Супить небо сиві свої брови,
І вони шукають видно пари,
І дощів чекають ген діброви.

Спрагло козирує чорне поле
На невмиті і суворі хмари,
І вологи в нього щодня молить,
І гріхи спокутує, мов кару.

Та проснувся вітер, світ гойдає,
Наче хоче враз перевернути.
А дощів уже давно немає,
Хоч стійкий вологи запах чути…

Коли розповідаєш про невдачі
І можеш просльозитися в плече,
Якщо чомусь сумуєш і заплачеш,
То другу в серці також запече!
Коли коханий зрадив і жалкує,
А у тобі - ненависть і любов,
То друг з тобою разом це відчує,
Але порадить… зачекати знов.
Коли ви помирились – ти щаслива,
То поруч, як і завжди, буде він…
Твій друг, обнявши, скаже: «Вір у диво!»
Подумаєш: «Надійніший від стін».

Отак з ним поговориш і втікаєш.
Тобі, невдячній, певно все одно,
Що зробить він, бо ти не знаєш,
Що в тебе він закоханий давно!

2001

Дворники в кострах сжигают осень.
Молча постоим, а может, спросим:
- Чем природа вам не угодила?
И за что с ней так неумолимо?

Хитрый взгляд под пышными бровями:
- Осмотритесь и поймете сами,
Разлучила осень, разругала,
Одиноких бродит вас немало…

Злые бабы в вязаных жилетах
И в платках, окрашенных под лето
Медленно в костры сгребают осень.
Подойдем и мы… листочек бросим.

Все кругом чистеньке, як у січні.
Чорна мрія юного вогню.
І мені до лампочки – що вічне,
Що миттєве і кому я снюсь.

Але ні... кому я снюсь – важливо,
Закохавшись так, що майже вмер,
Мов самотній вітер сиротливий,
Мов свобода у СРСР.

Я живу, не чуючи Вкраїни...
І хрещусь, і відганяю мух.
Ми зустрілись, наче дві пір'їни
В світі, що нагадує тюрму.

Час летів у вирій журавлями.
Я до нього, він до мене звик.
Пам'ятаю тихі очі мами,
Стогін жінки і левиний крик.

Сад цвіте по-чорному. Осінньо.
Мерзне в лісі жадібний вогонь.
Пісня – як трава, а вірші – сіно,
Імені встидаються свого.

Пахнуть гроші.
Пахне жовта хвоя.
Світ іскриться медом золотим.
І дурні питання «Хто я? Що я?»
Не хвилюють, як багаття – дим.

Та хвилює тепла пляшка дівки,
Плин Дніпра епічно-степовий...

Все кругом чистенько, біло... тільки
Ніде прихилити голови.

21 жовт. 11.

Це пізній дощ...
А ви гадали - ранній?
Рясного сподівалися дощу ?
Та хто, скажіть, в порі передостанній
Сліз скільки виллє на траву суху ?

Це пізній дощ...
Без грому і без зливи.
Легесенький, подібний на сльоту.
Даруйте, що такий вже сірогривий,
Нездатний змити світську суєту.

Це пізній дощ...
Якого не просили.
Наповнений небесного жалю.
В нім кілька крапель – одиноких, щирих.
Останніх крапель свіжого дощу.

до решти виписаний день
і сум і почуття відрази…
а ти люби – люби людей
як самого себе… щоразу
як хтось ударить – словом злим
холодним поглядом поріже –
іди і побратайся з ним
і не дивись на ікла хижі

з великих літер – Світ… Добро…
ти посміхайся переможений
своєю Тьмою – ні не Божою
з Адама висмикни ребро
живої справдженої Єви –
то кров то фарба в ній тече…
чи ворог – друг твій – на плече
зіпрись бо – вже чигають леви

чи вибивають клином клин…
чи витіснити ртуттю стронцій…
в тобі – мовчанка тиша згин
що переважить – сон чи сонце?

Хоч на вулиці ще не зима,
Та, на жаль, уже зовсім не літо.
Поруч мене - нікого нема,
Хто зумів би мене обігріти.
Порожнеча і тиша навкруг
Народили в душі моїй смуток:
Озовися нарешті, мій друг,
Чом не видно тебе та не чути?
Може, нині ти десь заблукав
Недалеко в туманах осінніх?
Чи тримає тебе море справ,
Які маєш зробить неодмінно?
Знаю тільки, що зву недарма
І шукаю повсюди у світі
Ту, з котрою зима – не зима,
Без якої не буде і літа…
21.10.11

Я цілий світ до ніг твоїх схилю,
Присплю серпанком спокою тривоги,
Шепну тихенько: «Я тебе люблю!»,
Хай тільки добрі стеляться дороги.

Не втомишся в щоденній суєті,
Ступай сміливо, поки я з тобою.
Тому, хто любить, значно легше йти,
Бо шлях один, а нас на ньому двоє.

Калейдоскоп подій, людей, хвилин…
Він міцно нас тримає у полоні,
Та можуть зупинити часу плин
Твої знайомі, лагідні долоні.

І щире слово тихо пригорне,
Дарма, що ми з тобою, наче діти.
Допоки серце в нас на двох – одне,
Не так вже й важко жити на цім світі!
2009?

Звертаю увагу, неначе дорога – на ніч,
на вкопану тишу, де вилите ‘я’ вигасає –
у дзеркалі дише і вчиться всміхатись мені,
розгадує рухи – повільні й невільні навзаєм.

‘Я’ – дивиться твердо, мов тесля із метром на гріб,
в долоні спливає, що тінь поглинає щетинну.
Де вражень замало – там світла із ґноту нагріб –
хай ви_каже, теє – де срібло густе і дитинне.

У_я_во – звивайся, витончуй мене – до глибин,
прикушених губ у, накрадених потайки, кпинах.
На світ виривайся зі жмутку цих стін і причин
без думки стрункої, без права – ліпитися з глини.

Увага, мов ґава, дозбирує ґнотне пшоно
і я, наче поле – німію – зливаюся з тінню.
Лиш очі тремкі на дзеркально-відлуннім панно
себе видають за оголене серця коріння.

21 Жовтня 2011

Цей тихий жаль іще торкає душу,
коли зачую твій далекий сміх
і, навіть, в горлі відчуваю сушу,
хоч не втікає вже вона з-під ніг.

Пекучий щем далекої події,
яскравий спалах давньої пори -
колишньої надії і недії,
що обнялися, наче дві сестри.

Вже тридцять літ - не мало й не багато,
а ти - у квітах, наче у весні...
Твій щирий сміх, розпука і присвята:
"На згадку Віті." Навіть не мені...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

4

“Серце радісне душу лікує,
а пригноблений дух сушить кості.”

Через це не тривожусь я всує,
не киплю, як Везувій, від злості.

Що можна в Україні об’єднати?
Безкрайній степ, журливий плач трембіт,
І колискову, що співає мати,
І крик пташок, які ідуть в політ.
Ще пісню солов’їну край долини,
Весняний запах яблуневих віт,
Й старечу посмішку, що послана дитині,
Яка вивчає мову з юних літ.
Що в слові”Україна” поєдналось?
Устеленная килимом земля,
Калина, що по-шлюбному ввібралась,
Річок хвилястих синя глибина.
Аще весела пісня соловїна,
Її мотив хоробрість будить в нас.
Назавжди вільна наша Україна,
А, значить, виконана місія у нас!

Цих слів гіркої правди волю
Не вбити каменем, ні огнем.
У цих словах нас, українців, доля,
Для неї живучи,за неї і помрем.
Ми для Вкраїни гори перевернем,
І в світі зватимуть на вірними дітьми.
Ми все здолаєм, все ми перетерпим
Аби жила, кохала й квітла ти.
Ти, як лілея біла,
Ти-наче лебедя прекрасний ідеал.
Ти - наша мата, ніжна і несміла.
А разом з тим-наш захист і штурвал.
Ти допоможеш вибрати дорогу,
Підкажеш, як дійти нам до мети.
Тобі спасибі за добро й тривогу,
Яку щоднини нам даруєш ти.
Ми вдячні за твої страждання,
Ми вдячні вже за те, що ти в нас є.
Не завжди ми про тебе добре дбали,
Та вибач ,мамо, ти дитя своє.
Вкраїно - ти добра колиска,
Хай завжди щастить тобі в житті,
Та не хвилюйся - щастя близько.
Ми ж любимо тебе, ти вір нам, вір.
Ми спробуємо краще жити,
Ми спробуєм тобі нести добро,
Поки живем, ми мусим справді жити,
Й тебе любити, мамо, все одно.
Для тебе ми знайдем,що скажеш,
Для тебе знімем з неба ми зірки.
Ти знай-Вкраїнська слава не поляже,
Бо живі ще вкраїнські діточки.

2007

В садку до гілки – сонечком на прузі –
Висить прикуте яблуко мале.
Його тільцéм забавно гратись хузі,
Йому в теплі зігрітися б.
                                             Але

Воно висить погідно – за ідею,
Одне-єдине з роду, що пропав.
Немов орел печінку Прометею,
Йому горобчик бік поколупав.

Проте ніяким карам
                                 таємницю
З його слабких не вирвати грудей!
Нехай зима, не відаючи, злиться, –
Весна, як завше, потайки прийде

І журавлями юному розмаю
Ставать на прю суремно прокричить!
Його ніхто в тім герці не згадає...
Воно впаде і скромно промовчить.

1993

Закружляли легкі водевілі,
ще невинні, неначе, як флірт,
поруділі, уже поруділі,
опадають і змінюють світ.
Ні тепла, ні надії немає,
тихо падає листя до ніг.
Холодає, уже холодає
і комфортним стає мій барліг.
Ненадовго і якось нещиро
сонця промінь заглянув у скло.
Задощило, уже задощило.
Тож зігріти воно не змогло.

1.
Мудрості цеглинки розбираєш,
Пізнанням лоскочеш правди суть,
І проник у те, що звеш «безкрає»,
До глибин,— вони ж на тебе ждуть!

2.
Дух і душу зобразити можеш
Барвою і порухом одним,
Одягаєш те, що чисте, гоже
В досконалі шати слів і рим.

3.
Упиваєшся любов’ю знову,
Почуттів солодких п’єш нектар,
Знаєш доторків таємну мову
І жаготи серця кожен вдар.

1.2.3
Ти на крилах розпростертих пориваєшся в висоти,
Та життя твоє, мов нитка,
Звідси — доти
...


(9.2011)

на розпашілих мапах острови
злились трикутно (обсипались дички!)
єдналось непоєднуване; віл
написане пером духмяно вИволочив;

кипів бузок, розшарпані часи
з осикою тремтіли геніально,
хмарки відкинуті, як свіжий сир,
краплинний попіл виснажень купальний…

знесилений, напівпорожній – я,
розрубана твоя черлена гілка,
безсилі, не наважимось ніяк
набратись сил, щоб в Колізей побігти,

поздмухувати пінку зі ставків,
тумани намотати на багаття,
лисиці з вікон позривать; тремтів
садок в хрущах вишневий коло хати...

і вічність розмальована в бузку,
і сльози, що повіки підпирають,
ми розмовляли з Богом так розкуто,
немов у нас були ключі від Раю...

Льётся звонкий голосок,
В угол полетел носок,
Мячик ускакал под стол,
Липнет от варенья пол,
Под диван забился кот,
Там же с маслом бутерброд,
Карандаш, машинка, кружка,
С бубенцами погремушка!
В шоке папа, в шоке кот,
Он таких не слышал нот!
Как угомонить сынишку?
С полки тянет мама книжку!
- Ну же, Миша, не кричи!
Хоть минутку помолчи!
Сложный выдался урок,
Сесть впервые на горшок!

1.
Прожите, як прочитане, – чуже,
переказ змісту потребує плану.
Я слухаю крізь сон чиїсь казки,
і бачу сни, і не ловлю сюжет.
Все те, чим я не стану,
всоте б’ється у грудях,
де ти,
день той,
що мене збудить?
Сон мій, хворий, аж білий,
в сонмі снів кривокрилих
тихо кружляє, вогко співає, -
що там. Буде , як буде.
Приспів:
Пробач мені
відсутність пісень над думками сповитими ,
втрачені,
забуті, похилені, з голими вітами
саджанці мрій.
Ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги,
і знову болять мені не намальовані крила мої…
2.
Довгасті тіні, я іду на ви,
знеболена побаченим сновида.
світ проступає на примарнім тлі,
і вкотре прикидається живим.
Теми, вічні, як біди:
де ми знайдемось знову
в іншій
пісні
крізь колискову?
Слово – листям на вітер,
снять оголені віти
Нашими мріями напівзабутими.
Бути – чи не готова?
Приспів.
3.
Я проступаю віхтиком вогню,
уся, як є, пробуджена і дика,
Іще гаряча від загуслих марень,
спросоння йду і ще не вірю дню.
Приспів:
пробач мені
невміння ходити стежками широкими
втрачене
бажання блукати роками-урока-
ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги…
2011

Ананасове варення,
Абрикосовий компот
Варить смачно антилопа,
Дегустує - бегемот.
=*=
Бджілки трудяться, літають,
З квіточок нектар збирають.
Медоносний цвіт у липи.
Люблять мед батьки і діти.
=*=
Веселі ведмедики
наварили вареників:
з вишнями, ожиною,
лісовою малиною.
=*=
Гуси голосно ґелґочуть,
на ставочок гуси хочуть.
Попірнати у водичці,
погуляти по травичці.
=*=
Ґедзь до ґави завітав,
ґудзичка подарував.
Ґава ґудзику зраділа,
на галузку почепила.
=*=
Дятел деревце лікує,
від комах кору рятує.
Груші, яблуньки - щасливі,
кажуть дятлику: «Спасибі».
=*=
Ему –
незвичайний птах
не вміє літати.
Бігає саваною,
розвиває лапи.
=*=
Єхидна, кріт і носоріг
Спекли ожиновий пиріг.
Врочисто йдуть усі вітати
єнота-школяра зі святом.

2011

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
ніби зморена жінка.
І в рештку залишиться грудень:
хай солодкий,
нехай невагомий,
нехай – як тоді,

де крізь решето хмар нам нападає білих снігів,
чи насипле, як борошна,
ніжності повну комору…
Колядник розпашілий
колядку принесе знадвору
про «Радуйся…» –
і будем радіти між двох берегів

чи Дніпра, чи Дунаю – не знаю.
Міжбрів´я чекань
павутинками зморщок –
і де ж оте бабине літо?
Де кульбабові вина і де реготуля-Лоліта? …
Ніби срібну монетку,
ти серце моє відчекань
і повісь-но на нитку.
Най нині тебе береже.
Ой радуйся, господарю…
Все почалося.
Уже.

Усе дитинство ріс у мрій полоні,
заради ровера зривав оті шапки -
просив у Бога "Україну" на Афоні,
а той "Афоня",
видать, "не поняв" -
я ж "розпальцьовкою" показував лапки!

21.10.2011

О, Боже мій, душі скорбота
Думок народжує рої.
Вже розмірковую усоте
Про біди й радощі свої.
Я не стомився од ходіння
Весь час у напрямку вітрів,
У мене вистачить терпіння
В собі таїти біль і гнів.
Хоча вони несамовито
Здавен печуть мені й болять, -
Не стану долю нині злити
Нещадним розсипом проклять.
Не буду іншому на плечі
Перекладати бід тягар,
Бо не готуюся до втечі
Із брану вічного покар.
Я просто хочу зрозуміти,
Якому вірить божеству?
Чому працюючи досита
Страждаю вік, а не живу?..
Немає відповіді в тебе
На запитання бідолах.
Змовкаю сумно, недотепа,
Перетліваючи на прах…
17.10.11

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.

серед дерев задубілих
погляд щирий жагуче-живий
дівоче серденько затаїло калатання
на віях благовісною росою
чистота - Воскресіння і Життя!

Інів ранковий парк.
Небо у гайворонні.
Нібито просто так
руки були холодні.

Очі були сумні,
билося серце часто.
Жінка сьогодні – ні! –
тут не шукала щастя.

Слабкість її тепер
вся – у єдиний постріл.
...Хто споміж них помер
певне, вгадають потім...

в Чумацькому плесі зимно
зоріє свіча неподільно
в безшелесній тиші до волі
курличе у спразі родинній
осінь безсонням любові

як то буває радісно - вертатись додому босою
після всіх негараздів робочого дня.
крокувати стежкою,вмитою росами.
просто так,не спішити,брести навмання.
відчувати пісок під ногами.каміння.траву.
уявляти ті доторки таємною мовою.
снити добро і спокій,але на яву.
і вертатись додому.щасливою.новою.
2011

Природа мудра і така проста,
Як тихе слово в пісні колисковій.
А на Голгофі, там, де тінь Христа,
Мені одразу відібрало мову.

І я стояв самотній і німий,
І тут здалося – в душу небо впало.
Вмирав Ісус, а світ не занімів,
І навкруги, як в пеклі, реготали.

Я бачу й досі не змінився світ,
І мало хто зустрів хоч раз Ісуса.
Таке невірство – гріх, як динаміт, –
За вас усіх я віршами молюся.

Децибели зашкалюють
Понад рейками-шпалами
В світанковій імлі.
Мало марить коранами,
Снити снами поганими -
Діставати б землі,
Де тонами високими
Детонатор вицокує:
Промине, промине!
Місто Києве й Щекове
Не стуляє пащеки: Ви
Не дратуйте мене!
Довгополими пальтами
Два мільйони вітань тому
Поцяцькований сквер.
Гучномовці-динаміки!
Вам найкраще - а нам яке?
Що ж то буде тепер…
Місто очі примружує,
Із думками байдужими
Випускаючи смог.
Мамо Божа, навіщо ми
Кастан’єти понищили
І не каємось. Цок…

20.10.2011

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

я та мої знайомі,рідні і друзі,
ті, що зі мною ходять в життєвому крузі.
такі різні,але все ж такі однáкові:
є такі люди, з якими приємно плакати,
є такі люди,яким хочеться вірити(це ти)
є такі моменти,коли єдиний вихід-втекти.
кожного з нас не раз і не два у рурку зігне,
кожен хоч раз,в серцях,долю свою прокляне.
кожен із нас впаде сотню разів,
але потім,стиснувши зуби,встане таки сто один.
кожен кохатиме так,щоб сивіти від щастя.
ми будемо жити чесно.колись нам за це воздастся.
2011

Вже стільки літ являється мені
далекий світ, зруйнований дощенту,
немов трима мене у напівсні
гіркий дурман полинного абсенту.

Немов колись із себе вийшов я
і розійшлись ми, наче подорожні,
і у глибінь сьогоднішнього дня
я сам собі пишу листи тривожні.

Що так і так, що я іще живу,
лише літа якісь незрозумілі -
січуть дощі дводомну кропиву,
а у душі – сніги і заметілі.

Я ті сніги за вичахлу снагу
чи за борги незнані відбираю -
не проповзти по білому снігу
за блокпости віднайденого раю.

У нім шляхи і виходи - табу,
мов хтось лихий кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби", "неначе" і "мабуть",
а пригуби - нагадує отруту.

Тут все – чуже, чи, навпаки – своє,
бо все уже без догм і постулатів.
Є свій пернач, свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш» і "До своїх галатів"...

Та пазли ті не викладеш улад,
хай по житті ти - учень Епікура,
не розплести фальшивого вузла -
усі листи позначені: "Цензура".

2011

чи краще так:


Вже стільки літ
являється мені
далекий світ,
зруйнований дощенту,
немов трима
мене у напівсні
гіркий дурман
полинного абсенту.

Немов колись
із себе вийшов я
і розійшлись
ми, наче подорожні,
і у глибінь
сьогоднішнього дня
я сам собі
пишу листи тривожні.

Що так і так,
що я іще живу,
лише літа
якісь незрозумілі -
січуть дощі
дводомну кропиву,
а у душі –
сніги і заметілі.

Я ті сніги
за вичахлу снагу
чи за борги
незнані відбираю -
не проповзти
по білому снігу
за блокпости
віднайденого раю.

У нім шляхи
і виходи - табу,
мов хтось лихий
кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби",
"неначе" і "мабуть",
а пригуби -
нагадує отруту.

Тут все – чуже,
чи, навпаки – своє,
бо все уже
без догм і постулатів.
Є свій пернач,
свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш»
і "До своїх галатів"...

Та пазли ті
не викладеш улад,
хай по житті
ти - учень Епікура,
не розплести
фальшивого вузла -
усі листи
позначені: "Цензура".

2011

коли тобі лишається кілька подихів
до межі, за якою вже не пробачають.
ти починаєш боятися дотиків
до теплої кружки з гарячим чаєм.
ти заплітаєш свій сміх у моє волосся,
і притискаєш до себе майже до болю
тихенько шепочеш: "мені довелося.
вибач,мені довелось прориватися з боєм."
тоді я встаю і йду на кухню за ліками,
свіжі латаю рани,цілуючи кожен шрам.
ти дивишся пильно на мене з закритими міцно повіками
так наче відпочиваєш,рахуючи кожен грам
солі,свинцю і заліза, що вимивається з тебе.
так воно буде завжди,як не молись і не кайся.
я буду поряд з тобою,мені не багато треба:
просто не загубися. просто завжди повертайся!
2011

З рецептом і без - до аптеки
Спішить православний народ,
Немов мусульманин до Мекки,
З рецептом і без - до аптеки.
- Без ліків – справжнісіньке пекло, -
Дурманить реклама приход.
З рецептом і без до аптеки
Спішить православний народ.


20.10.11.

спитайте:
«осінь?»,
і: «осінь, осінь»,-
луною з раю,
дощем на діл.
і половіє
іржею в оці,
і не вертає
небес відтіль.

готуйте сани.
годуйте хлібом
тужливу пісню,
вкривайте сни
куничим хутром –
терпкі верлібри
нехай запахнуть
нутром сосни.

заколихайте
студені води,
глибокі води
в туманах рік -
біда та й годі,
зима приходить
без рим, без роду,
без кольорів.

Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.

А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.

Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.

20 Жовтня 2011

Не той самітній, хто один в пустині,
Чи десь морями, сам човном пливе,
Чиї слова сплелись у павутинні,
Глухий до всього , пустельником живе.

А той що тут, де густо кругом люду,
Усі говорять, галас навкруги,
Не чує слів, бо в них по вуха блуду,
І він згасає з надмірної туги.

(жарт)

Чи ж Вашу суть, оголену і сущу,
Втаять замкóві щíлини очей?
Облиште, вже давно її облущив
Од машкари надуманих речей.

Ні інтелект, осяяний словами,
Ні млосний жест опущених повік, –
На жаль, це не поєднується з Вами.
До речі, як і п’яний чоловік.

1998

Збирала осінь докупи...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...
Пролилась дощем по краплі
Вона...
І минулого між нами
Стіна...
Покотилася листком
За поріг...
Там давно уже чекав
Білий сніг...
Плаче вітер за вікном...
Та дарма...
Не складеш туман докупи...
Нема...
Промайнув рудим хвостом
Падолист...
Щойно був...і вже нема...
Має хист...
Я збирала осінь зранку...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...

А ти не плач, і не гадай про щастя,
спини думки, як в домі всі поснуть,
заломлені у відчаї зап'ястя
не вичистять із мозку каламуть...

Душі метання спокій не прикличе,
з насіння страху зродить тільки страх,
лише утома вицвілим обличчям
січе штрихи у сірих кольорах.

Спини думки. Дозволь постати тиші.
Їх розведи на різні полюси,
повиснувши між них... і, може, вищі
тоді досягнуть серця голоси...

2011

Ля–
гай –
І мовчки, бо ми ж культурні.
Співучі і мудрі трудяги.
Та
знай:
У чомусь ми крупні дурні
Й не маємо самоповаги.


Ле–
жи
І вдúхуй пилюку кволо.
Про страх цей казав нам генетик.
Дри –
жи,
Немов над нами – моголи
Чи в лапах катів – пістолети.

Май–
дан
Уперше цей страх розвіяв.
Ми бачили – нас не здолати.
Та
план –
Убити спочатку надію,
Узяти на сміх «нас багато!»

За–
тим –
Пануй, розділивши простір,
Жируй, поділивши багатства,
У–
сім
Убивши у мозок просто,
Що ми – не країна, не братство!

Зі
шпальт
Ізнову тече отрута.
Плетуть перелякано сітку.
В ас–
фальт,
В асфальт – це тепер так круто,
В асфальт закатають нас швидко.

Ля–
гай.

Че–
кай.

В небо тут літається крізь стелю
І митцю безсмертя до снаги.
Там, потойбіч, Бахи і Растреллі,
Іже з ними генії й боги.

На Олімпі місця – що в пустелі,
Ввись було і впоперек. І ось
Вже новітніх бахів і растреллі,
Наче у тролейбус натовклось.

На Олімпі ж холодно і нудно –
Всяк музика, скульптор чи поет.
Все навік. Надосінь. Пополудні.
А Земля знов робить пірует.

Годі взяти пальчиком акорди.
Не торкнути пензликом краси.
Квітували в заростях народу,
В позачассі – однакові всі.

Ще, гляди, чубитися почнете,
Норов-бо гарячий, як Гольфстрім.
Та ж Олімп потрібен не безсмертним –
Ідеалів хочеться живим!

Слава, смерть – їдкі електроліти:
Все розчинять, титул де чи німб.
А збери докупи цю еліту –
Оберне в провінцію Олімп.

16.10.2011.

У чорних змучених церквах
свічки на стіни лізуть,
горять хрести на вівтарях,
пробуджується візія;

в іконах звірі скавучать,
виляють викрутаси.
В крові забите ватуйча
на скриньку золотасту

Пілат поклав (церкви дзвенять!),
сказився раптом, з риком
схопив ножа і козеня
ножем тим штрикав, штрикав,

і кров на стіни, у лице
то бризкала, то цвіркала...
текла і скрапувала, це
скаженість у люципера

ще більш розбурхувало, впав
нарешті від несили
і плакав, плакав, кров липка,
липкий ніж, одяг; з тилу

стражденно Йсус дивися як!
впритул наблизивсь: „Брате!”
З ножем Пілата руку взяв,
став руку цілувати...

О, Боже, що сталося з серцем сьогодні? –
У грудях тріпоче, підвищує тиск…
Усе ж було добре, зі спокоєм Сходу,
аж раптом біда і у приладі писк.
Розладились враз всі події і звички…
Симптоми хвороби? Бо настрою – нуль,
горю у вогні і не сплю цілу нічку,
пронизує щем, наче постріли куль.
А думка одна – все про неї, про неї…
Вже аж алергія і руки тремтять…
Тож швидше до лікаря – хай панацею
шукає мені, а то буду вмирать.
Всі скарги мої лікар вислухав пінні,
У вуса мугикнув і мовив таке:
«Цієї хвороби не знали до нині…
Призначим аналіз, рентген, ЕКГ…»
А потім, читаючи всі результати,
всміхнувся і в книгу «Діагноз» поліз.
І в мій бюлетень записав: «Лікувати?»,
«Еф шістдесят три. Крапка. Дев’ять» заніс.
А я, ледь не втративши думку й свідомість,
у жилах штовхнув занімілую кров,
й тривожно спитав: «Буду жити?».
Натомість:
«О, дурню, у тебе діагноз – ЛЮБОВ!!!»
20.10.2011

Уже несила тамувати біль -
за гріх який зустрів тебе бездушну?
Забитися б у найтемнішу мушлю
і вже не озиратися відтіль!

Наложнице добродійки Тюссо,
покрита звідусіль добірним воском,
дозволь, молю, моїм зболілим мозком
зануритися в непробудний сон!

...Надія втечі марна і пуста,
хоча й передостанньою конає -
мене невідворотно поглинає
діра - душі твоєї чорнота...

осінь 2009

Пародія

Потепління дається взнаки…
Твої стегна, облиплі нектаром,
Зайнялися здивованим жаром,
Бо колібрі із лона… Таки
Долетіли до неньки. А хміль
Так і б’є, так і б’є по обличчю.
Хоч птахам лізти в лоно не личить,
Та колібрі полізли. Не біль!
Це не біль, а така насолода…
Бо колібрі – лише уявіть:
То туди, то сюди – фіть-фіріть –
Ніжним пір"ям… Аж очі на лоба!


19.10.11