ВЖЕ НЕ МОЯ

Вже не моя́, але в мені́ наві́ки.
Вже не зі мною, але у житті
Несу в собі́́ твоєї вдачі ріки,
Бурхливі й тихі, грішні і святі.

Сльоза твоя́ – то крапля серця мо́го,
А тихий смуток – йо́го каяття.
Під небом не існує більш нікого,
Крім тебе в світі. Решта – забуття.

Вже не моя́. Та все іще зі мною.
Десь в глибині, на долі скрижаля́х,
Я ж – лиш живу і дихаю тобою,
Горта́ючи в думках життєвий шлях.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 2011 р.

Олександр МЕЛЬНИЧУК

Пародія

Вона мене чекала стільки років!
І ось я мчуся на передову...
Скрекочуть машінґверами сороки -
у нас сьогодні перше rendez-vous!

Я - замість діда. Бо яка різниця?
А серце б"є. Тремтить одна рука.
Їй - сім десятків, вже - не молодиця...
Але ж наснага з віком не зника.

Її одразу навіть не впізнати,
та я розгорну вижухлу траву -
і ось вона... В ложбинці - детонатор,
мов кухар в протитанковім рову...

Сховався... Але я послиню пальчик
й легенько так його по ковпачку:
- Привіт-привіт! Я - твій сапер, юначе!
Ану, вставай - я витягнув чеку!

Той - ані руш! І вся вона - не в темі...
Як не старався - хоч лягай, хоч стій!
Напевно, просто іншої системи...
А, може, їй потрібен дідо мій?..

Хоча, найшвидше, просто не хотіла...
Нехитра ж справа... Що тут за дива?
...Лише б сорока нé розторохтіла
про марноту жіночих сподівань...

Не просієш мене через сито,
Не замісиш мене на тісто,
Ти так дивишся ненаситно -
Я таких не чекала у місті.

Я тобі не вареників миска,
Що втопилися у сметані -
І до губ моїх жирним писком
Ти не лізь, я тобі не путана.

Ти до дна мене хочеш допити?
Чи я пляшка тобі, чи криниця?
Сигаретою хочеш вгостити?
Запальничку подай тоді, лицар!

Ой, ти ж брови мені обсмалиш!
Відчепись, закричу я, чудо!
Ти чого мене тягнеш до звалищ?!
Help me! Пробі! Гвалтують! Люди!


20.09.2011

Ах, на поляні почалась дуель.
Трах-тах! Трах-тах! І жолудів шрапнель,
І вмить злетілись ненаситні оси, –
Обняв берізку сивий менестрель.

Вона мене чекала стільки літ!
А я й не знав про ці її чекання...
Гуркоче і вібрує вертоліт –
Заради неї цей нічний політ –
В нас буде зустріч перша... І остання?

Тремтить рука і серце калатає,
Кажу собі: «Ти ж знав, чого летів...»
Так, знав: вона мене чекає,
Її наснага з віком не зникає,
Вона до вибуху готова почуттів!

Я тихо опускаюсь на коліна,
Торкаюсь ніжно незнайомки тіла... –
І миттю сталася в стосунках зміна!
Я впізнаю: це мінометна міна,
Вона мене чекала і хотіла!

Навряд... Тоді я ще не народився...
От дід повоював у цих краях!
Тут Третій Український бився,
Боєприпас і загубився,
Хоча – не голка і не цвях...

Накладним зарядом, без мороки
Я задовольнив її бажання...
Миттю перелякані сороки
Вісті понесли у різні боки
Про жіночі марні сподівання...
2011

В імлі шукаєм
своїх перлин,
а нам, лукаво -
зорю-полин.

Із колізею
будуєм храм -
в юрбі мойсеїв
сміється хам.

І гинуть перли
в чужій росі,
вібрують нерви
од голосінь.

Звичайно, треба
нових Рембó.
А нам би – Рéмбо!
Дістали бо!

20.04.2011

Щоб вам сподобатись,
піду на компроміс,
скажу, що ви
такий талановитий!
І крикну “браво”,
й попрошу на “біс”,
і кину вам до ніг
уявні квіти…

(Бо пані Самотність, стара лесбіянка,
Вже пестить замерзлі суглоби до ранку…)

Щоб вас украсти -
йтиму на шантаж:
мовляв, без ваших
“опусів” сконаю…
І покажу, що я –
ваш вірний паж,
й на вашу глупоту
не нарікаю!

(…Тим часом Самотність, стара лесбіянка,
Пустує в постелі до самого ранку…)

Усе зроблю, щоб досягти мети.
Та крикну “стоп!” -
за крок до результату…
А раптом з вами…
далі довго йти?!
То ж можна, й справді,
від брехні сконати!

(Нехай вже Самотність, стара лесбіянка,
морозить засніжені ноги до ранку!)

2.11.1998.

Я не вмію тебе не любити,
Цілувати не хочу без міри,
Не просію себе я крізь сито,
Щоб мене ти любив, мені вірив.

Зізнаватись не буду щоночі,
Як люблю я тебе, моя згубо...
Хоч до дна тебе випити хочу -
Не спалю я цілунками губи.

Я не буду тікати від тебе,
Чи іти по слідах, мов по карті...
Просто втоплюсь в очах твоїх небі,
Хоч і цього робити не варто.
2011р.

Я торкалась думок обережно.
Розламала себе і віддалась напів.
Тільки він жовто-білим безмежжям,
У салоні автівки невтомно скрипів.

Трохи сорому влилось червоним,
І на сонному тілі дощем запеклось.
Проковтнув зерна болю мій ворон,
Майже вічність він дихав на скло.

19.09.2011

ще не час на відбій, –
розігнути цю ниючу спину,
повернутись в каюту,
роззутись і зняти бушлат.
на барометрі – шторм,
буря трощить усе безупину,
а за нею – наступна,
лютіша її у стократ.

каравела-земля
все ще з тріском пливе поміж ними,
і уп'явся в вітрила,
шматуючи їх, вітер-норд,
все ще право руля,
і на вахтах стоять побратими,
і в сигнальних вогнях
за туманами – сяючий порт.

Мне так уютно в осени-
Миг одиночества раз в год.
Заплачет ветер листьями,
Откроет звезды небосвод...


Шуршит листва опавшая,
Наверно, прочь уходишь ты...
Давай, скорей и не опаздывай,
Освободи меня от суеты!

И ты ушел...

И вдруг, так пусто стало в осени-
Миг одиночества раз в год.
Твой силует остался в памяти
И не могу стереть его...


Все так же ветер плачет листьями,
Все так же остро ноет боль
О том, что так уютно в осени...
О том, что больше не придешь...

Не муч себе! Хай буде так, як є -
уже нічим не виправити лиха.
Живи за двох, нехай життя моє
тебе від зла остерігає стиха.

Не клич мене! Я залишився там,
де ніч і день зійшлися воєдино,
де навіть крик прощального листа
вже не розкаже про твою провину.

Не повертай мене із темноти -
нехай вже краще буду я в минулім.
...Бо раптом я не стримаюсь, а ти
ще не відлила срібляної кулі...

осінь 2009


погОджуся надумаю наважуся передумаю послухаюсь
не(с)втримаюсь

Ти любиш слово?
То люби… І пий,
Немов росу вишневу,
Що п’є садок цей
щедроцвітний…

Лише у спеку тонкокрилу
Схилися серцем
над криницею,

Нехай душа себе побачить…

І ти на неї подивись,
Та не забудь ніколи
ту хвилину,
Коли вона його народить…

Ти любиш слово?
То люби… Лиш не покинь,
Як сироту, в цю чорну безгомінь,
Коли воно з гарячими вустами –
Літає день і ніч під небесами.
Йому немає місця на землі,
І з нього виростають журавлі…

То хто зачинить піднебесну браму?

Не любиш слова?
Полюби!
Освячуй душу в чистім джерелі…

2010

Завмираю...
Хвиля...Хвиля...
Неба ніжний поцілунок.
Далини морської силу
випиваю всю,мов трунок.

І стаю така висока,
що захмарні замки бачу!
І стаю така маленька,
мов піщинка.
Тихо плачу.

Та мою щоку вологу
сонце лагідно торкає.
Помолюсь-зітхну до Бога.
Оживаю...Оживаю!

Чи не бракує повітря коли чуєш мій голос?
Я ж бо шепочу нестримно і ледве байдуже.
Прикрашені подихи вітру згорни мені в руки
Змалюй всі слова що казала спокійна й холодна.

Запалюю згортки залишених майже дотиків
Зігріваю колишня. мов та що любив.
Я все ж таки буду. хоч завтра. хоч вчора.
Тобі ж бо бракує повітря коли мене зовсім не чуєш.

Мені так мало треба - лиш любові,
У русі кожному, у кожнім слові
Її відчути тілом і душею,
Щоб тільки поруч і лише твоєю
В цілунках, ніжності, коханні, тиші...

Все інше я проситиму пізніше.

Мої братове, поляни, скити!
Русь полум’яна, дзвінка Аратто!
Хтось має й далі тебе любити
І чорну карму твою орати.

За кожну краплю візьмуть на спити:
За дзвони змовклі, за брат на брата,
Бо ж ми не сакси, не франки й брити…
Чи наша віра держави варта?

За хату скраю, за душу в шмаття,
Розпаювавши дідів могили,
Мечі гострили, збирали раті,
Орду чекали й не захистили?

Багряні ріки, роки залізні,
Печать полину на тілі роду,
Де на Поліссі словами з пісні
Щепили потай тобі свободу.

Щоби гортати скрижалі Тори
З любов’ю в серці і сподіванням
У сандармохи й голодомори
Іти за грати, іти за грані.

Коли забракне глибин і висі,
Паяци ниці на мізансценах,
Патрони маю носити й кисень
У склеротичних, набряклих венах.

Пекти залізом те рабство вшите
Поруйнувавши все до основи,
А далі – знову любові вчити
І говорити забуте Слово.

Веди ж нас, пастир, – най вчаться вівці,
Най в порох змелють могутні жорна…
Дощем плодючим проллють верхівці
Червону крівцю на землю чорну.

21.07.2011

Летить мій час, немов експрес,
Я проминув багато станцій.
Горять літа-протуберанці,
Палахкотять аж до небес.

Не здожене – і гінчий пес,
Немає пауз і дистанцій.
І назбирав я сто субстанцій,
І ледь не викликав ексцес.

Але дарунок неодмінно
До вас доставить спецкур’єр,
Моїй душі дорогоцінний,

З-під золотих з’явився пер.
Якщо в твоїх руках драбина –
Здолаєш будь-який бар’єр.

2007

Залишатись завжди наодинці з бідою,
Щоб ніхто не помітив ні сліз, ні образ,
І докупи зібрати думки? Й так розкроїть
Їх на клаптики час, де не буде вже нас.

Все ж лишав своє горе в темниці таїни,
Щоб отрутою суму не вбити когось.
І стерігся слизьких, та тримався надійних
Не людських, але Богом наданих висот.

Як залишишся, друже, віч-на-віч із Богом,
Пригадай власний гріх, а чужий — знов прости.
Тоді еґо твоє Він помилує згодом —
Душу-самість у вік самоти...

Приходиш рвучко Ти, включаються софіти.
Тоді летять понад рікою мої дні,
Які без Тебе, Боже, важкістю налиті,
Без Твого Слова дні — як тіні мовчазні.

Коли приходиш Ти, включаються софіти
У моїм серці, й гине темряви печаль.
Моїй любові ще самотньо тут горіти,
До серця йти, до серця мого читача...

Догорає свіча. Мати Божа сумна
Знову глипає стримно на мене.
Шкандибають літа. Помира самота,
Яка мрію до Бога поверне.

Догорає свіча. У вогні золота
Дотліває доба на раменах.
Мати Божа сумна, бо в серцях – суєта,
Діти Божі не прагнуть ще Неба.

Гляну вгору, де Світло небесних висот,
Де лиш голуб забутий ширяє,
І зітру cльози Діви. Та в’яне от-от
Цвіт лілеї. А Небо – безкрає…

Догорає свіча. І любов дорога
Знову никне до серця стебельцем.
Пролітають літа. Мамко Божа моя,
Дай напитись тих сліз із відерця,

Бо згорю від жаги, від нестачі добра,
Бо горю я, згораю і знаю:
Лиш сльозинка Твоя, моя Мамко сумна,
Оживить душу змучену краю…

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

Є ті, хто наче множить все на три.
І зрозуміти братись марно нам їх.
Ідуть вони з вогнями у вітри
по небокраїв кромках маргінальних...
Несуть свічки та ще пусті столи...
Хто ж путнє їм подасть і гоже виллє?
Можливо кромками вже й кромку перейшли
між геніальністю та божевіллям.
Не марять, не замолюють вини.
Мовчать, зітхаючи і схлипуючи лише.
Їх небагато. Стомлені вони.
Та після них в нічнім степу світліше.
Та після них на людях менше пут,
а в людях більше здатності до вчинку.
Можливо, що й сузір'я - то їх путь?
Будують храми на місцях їх відпочинку.
І наступають осінь та зима,
яряться і по літеплу негоди,
коли їх довго з обріїв нема,
коли вони чомусь-то не приходять.
А якось, вже відчувши втому ніг,
на мить оговтавшись під зливами рясними,
ти розумієш, що і ти вже межи них,
проте, й не думаєш, як опинився з ними...

2011р.

Ти маєш вічно жить –
немов остання кожна мить!
-
Господні заповіді сповнені резону,
мають рекомендаційний характер... але силу закону.
-
Ти все на Бога,– не на себе...
А Бог? Він так надіявся на тебе!
-
Бог може все, з першої ж спроби...
та зробить згідно власної вподоби.
-
Ти можеш все – в роботі, думці, слові...
Не можеш... Вийти за рамки любові!
-
Коли Бог міцно спить... неначе –
надаремне дітько думає, що Він його не бачить.
-
Нахабно Бога одурив – і вже нікого вище власної особи,
але багато страху, що тебе дітько вхопе.
-
Сягнути Бога колективно надаремне,–
молимося разом – любимо окремо.
-
Довкола світу я мандрую –
і світ довкола є, і я є світ... і світ будую.
-
Той все любив, з землі аж до небес,–
цей ненавидів – найпершого себе ж .
-
В своїй ненависті до себе ти все гірший – гірший,
але завжди страждати буде інший.
-
Коли був з Богом на одинці – висіла тонна на павутинці,
як з сатаною став на сам,– полетів у безодню й грам.
-
Лід є холодний, терен колючий, камінь неповороткий...
А Бог не такий!
-
Ти! Бог світу! – Але погана новина,
був би й світ Божий, якби не сатана.
-
Не оправдав моїх надій, і що ж робити?
Ти Бог! Продовжую тебе любити!
-
Світліє небо – день! Кінець вже ночі.
Ба! Темно буде, як не розплющиш очі.
-
Скільки би тобою дітько не потішився –
завжди щось Богові залишиться.
-
Молилась щиро – крізь сльози й усмішку,
і не проти відчути, який Бог у ліжку.
-
Вона є киця, хоч і блудниця,– колодязь насолоди-красоти...
Ти сієш сім’я і твоє ім’я! За все завжди відповідаєш ти.
-
Вона далеко не свята, яке тобі створила свято-рай...
І буде смажитися в пеклі... і край!?
-
Щасливий був, що “славно потрудився”,
вона ж зімітувала щастя, а ти й купився.
-
Якщо твої слова – полова, а руки – лід,
то почуття мої, мов черствий хліб.
-
Буває так, коли: що хоч до рани притули,
але є й так: що от – жмот жмоту жмот!
-
Мова іде про речі прості і складні?– Ні!
Про спрощені і ускладнені!
-
Не все те швидше, що швидко – не все бачиш, що видко,–
найнепомітніше до речі – найочевидніші речі.
-
Вухо бачить те, що не видно – око чує те, що не чути,
а всім довкола зрозуміло, що так воно не може бути.
-
Митець іде по місту,– зміст йому слугує формою для змісту;
Он митець несе сумку,– він форму й зміст вміщає в шлунку...
-
От “нема що сказати”у межах норми, а от – химерної форми,
та як духами не кропи гівно,– смердить воно!
-
Зміст явитися не завжди хоче, а форма аж бере за очі,–
де форма із змістом співпадають, а де ні? Не на по-лот-ні!
-
Чорний – незвичайний, він зелений, червоний... нейтральний,
хоч панує над простором сміло,– та не буває жовтим й білим.
-
Між кольорів, як між людей –
є українець та іудей.
-
За перемогу – дякувати вам!
А за невдачу?– Винуватий сам.
-
В трикутнику: небо – ти – трава не у всіх одинакові права,–
що на небі буде із тобою?... А на землі будеш травою!
-
У всьому винувата плоть – от! В одному ні,– що плоть,
і “винувата” – завжди діждеться свого ката.
-
Щоб плоть нагодувати, їй мало хліба дати,
бо плоть від плоті єси,– мало буде й ковбаси.
-
Жер твою плоть, мов вовкулака...
А потім? Скавулів, як переляканий собака.
-
При великій похоті не “наївся” і плоті...
Але вже як наївся,– упо-ко-ївся!
-
Парадокс часу – спробуй зрозуміть,
що перша,– вона ж остання мить.
2009

ти танцюєш
striptease
ти знімаєш
усе
по пілону
вверх-вниз
під акорди
Bizet
вигинається
в такт
юне тіло
твоє
але одягу
ледь
але одягу
ледь
але одягу
ледь
на тобі
все
ще
є

але згодом
у room
ти із обраним
йдеш
ти танцюєш
striptease
без пілона
вверх-вниз
ти знімаєш
усе
залишаєшся
без
але ти не
даєш
але ти не
даєш
але ти не
даєш

все

О, yes!


19.09.2011

―
Богові богове, хай як буде ―
треба віддавати…
А чорт своє узяти сам прийде.
+
Любиш, любиш, любиш ― ось
щирішої любові світ не знає…
От би любив мене( крім мене) ще хтось!?
+
І сміх ― не сміх, й жаль жалю не рівня ―
зажмотив і радієш,
а вони від жалю плачуть по півдня.
+
Здавалося, вся світова печаль
понад тебе витає,
і немає більше радості, ніж жаль...
+
Світ плаче і ридає.
І причина тому є.
О! Як смішно все це виглядає.
+
Світ веселиться.
І причина тому є .
О! Як сумно на таке дивиться.


―
Тяжкою є дилема-незнання,
і не лише Манюк над нею туманіє:
йти манівцями, чи майнути навмання?
+
Життя йти манівцями змушує,
близька мета манить, руку подає
й чкурнути навмання спокушує.
+
Давно відомо в непростих умах:
хто думати уміє ―
йти манівцями ― найкоротший шлях!
+
Манівцями чи навмання? Постановка така
не міняє
орфографічної суті Манюка.
+
Тут втрутився Манюк
і до орфографічності своєї суті добавляє,
що він насправді Манюнюк.
+
Манюнькому йому і навмання
начебто не пасує,
і манівцями ― непросте питання.
+
Але... але...але в суті Манюка,
як і Саландяка, ― ма-ні-я
римована така.

―
От я павук,
по центру павутини засідаю
і насторожений на кожний шерех-звук.
+
Замріявся про ніжних мух
і слинку попускаю,
завжди готовий спити їх солодких мук.
+
Затріпотіла павутинка нині ―
поспішаю ...
А там?.. З мітлою господиня!
+
Хай золоту оселю і срібну стелю,
і парчові одежі… маєш,
а голим підеш по пустелі.
+
Коротке, наче мить, життя-безпуття.
І довго, довго, довго (так буває)
мить триває, немов життя.
+
Кістками у землі елементарно...
Примарою ж над світом кам’яним витаєш...
Ні! Ненамарно все твоє намарно!
+
Не було?! Не буде?!
Одне лиш... Є!!!
Завжди і всюди.
2011

─
Щоб СУТЬ пізнати ─
щонайменше треба знати суть,
і аж тоді, мабуть,
Бога за бороду брати!
+
Куди не глянь ─ та борода...
Один мерщій давай її хапати,
а іншому перепада
лиш свого носика полоскотати.
+
Везло, везло... Так солодко було ─ нараз
гіркотну чашу довелося випити до дна...
Що ж?! Очевидно, якийсь раз
бороду підсуне й сатана.
+
Бували дні! Бували дні...
бували дні і гірші:
не кохався і не писались вірші!
Не приведи, щоб хоч таких хотілося мені!
+
А час між пальців – як джерельце:
не зловиш... і руки не забереш...
А як помреш –
то й сам між пальці про-те-чеш...

─
Той страх, що сковує твою свідомість,
залізним аргументом має невідомість ─
не-зна-єш! А в останню мить знайдеш розгадку.
Ха! Відомо ж було все від самого початку!
+
Виходячи з абсурдності дилем, ─
тобі відомо ─ але ти не знаєш.
Всього бракує – але ти все маєш...
Бачиться життя не без проблем.
+
Вода уміє парувати й щезати в небесах...
І поміж пальці знов і знов... Чи замерзати ─
й давай у чудернацьких снах
свідомості химерні замки будувати.
+
І так от проминає
життя твоє
між ілюзією про немає
та ілюзією про є.
+
Та не пробуй все за раз вкусити,
якщо можна і за сім...
Не старайся всім нараз вгодити ─
тільки так ти вгодиш всім.
+
Уже ведеться так, хоч сядь тай плач:
слабий розуміє слабого, дурний – дурного...
і багато хоче багач...
Лише мертвий усіх розуміє і не хоче нічого.

─
Яблука-ю – не блукаю!
Яблука-ю вже дні три...
В садку яблука зриваю
меланхолійної пори.
+
З-поміж живого на землі,
майстерно оминаючи слова,
пильнує і в місті і в селі, і...
слово Боже одна трава.
+
Ідея заховатись за мовчанням... Знаю,
що мене не чують, та це не значить,
що мене не бачать,
коли долонею я очі закриваю.
+
Ти, не подумавши, сказав з порога,
що нібито трава мовчить.
Слухай – як вона ніжно шелестить
про свою любов до Бога!
+
Золотословить не злословить,
вершить достойно куполами
не стайню – храми...
Та краще щирим злотом, а не словами.
+
Якщо мовчання злото,
а діло – сталь,
то немаловажною буде деталь —
додати позолоти.
2011

Сон-незбуда присів на груди,
День-небудень гойдає час.
Сон-травою війнуло з двору,
Красень липень цілує нас.
Медом липи бажання липнуть,
На повіки лягає вік
Щедрих вікон, казкових віршів…
Весь у білому чоловік
В новій ролі, як ангел сну,
Знов приходить, дарує людям,
Нам з тобою любов рясну.
Рястом квітне чарівна мить…
Сон-незбуда із нами спить.


2011

Зберіться, щоб наснажити світи
живою й молодильною росою:
потоптаною зайдами Красою -
я знаю - ви стомилися іти.
Хай з вас ніхто душі не прималя.
Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,
там, де ярами не ковтає Храми
сухотна і посушлива земля,
де не всотало поле кривду крові.
Звільнившись од зимових лютих мук,
надійте марева найменшій із онук,
своїй священній годувальниці - корові -
вклонившись аж до вимені її.
Сонця насійте ( чи хоч соняхи...) по межах.
Озвучте дзвони на руїнних вежах,
і повернуться, може, в мову солов'ї,
і ви оновитеся - рідні і первинні.
А щоби істину і суть було вам видно,
там гість предивний потримає Вічне Світло -
Ісус Христос, воскреслий в Україні.
Просяє те, що і не вискажеш словами,
на предковічнім лану вітарі.
Ще вам позаздрять і поклоняться царі,
як смерди, підглядаючи за вами.

2009р.

У високості півостигла ватра
ще лиже цукор жовтим язиком -
і котиться хмарин солодка вата
полив’яним небесним шапликом.

І мов на карамелі запах дивний,
забувши у жаданні геть про все,
надзвуковий мисливець реактивний
осою вверх по паличці повзе...

2010

Не вереснева позолота
Із віт скрипучих яворів, -
Твоїх долонь ласкавий дотик
Моє обличчя обігрів.
Твої долоні білосніжні,
У соромливій доброті, -
Були легкі, терпкі та ніжні,
І, знаю точно, - золоті.
Бо сивина густа на скронях
І сивих дум важкі рої, -
Учора танули в долонях,
Теплом наповнених, твоїх.
18.09.11.

*
Розсунь гардини і вуаль на вікнах,
Важкі повіки
Й вії на очах,
Тоді й мене побачиш
В цілім світі.

15.08.11

*
По Пішій вулиці
На Гору видиравсь,
Красу хотів розгледіть
Всього міста,
А запримітив здалеку тебе.

17.08.11, Львів

Скажіть, будь ласка, чи таке можливо –
У липні – сніг, у січні – тепла злива?
Не надувайте щоки: «Аномально!» -
На півдні Аргентини це нормально!

***

Скажіть, будь ласка, чи нормально це,
Що Курку жити вчить її ж Яйце?!
Не надувайте щоки: «Це дурня!»,
Бо прийметься Яєчко за Коня!

***

Скажіть, будь ласка, «вІрші, чи віршІ?»
Японці ж кажуть «сУші», не «сушІ»!...
Не надувайте щоки: «Це ЛІКБЕЗ…»,
«ЛІКНЕП» для інтелекту вам протез!

2011

Ніколи в житті іще не відчував,
як блузка жіноча тремтить у пітьмі.
Він жодної жінки ще не роздягав.
Навіщо? - вони роздягались самі.

Він звик про кохання писати листи
лиш спермою по простирадлу. І все.
Він не будував обіцянок мости.
Сумління його жоден сумнів не ссе.

Принаймні раніше завжди так було.
Аж ось – алкоголь голови не п’янить!..
То сонця зернятко в душі проросло,
то серце завмерло у ніжності мить.

Він є Квазімодо, лише навпаки:
при повнім комплекті стандарту краси
душа ледь пускає любові ростки.
І вчиться уже віддавати й просить…

1996р.

Осень пришла, песней обнажает чувства души,
Единит наши сердца в любви.
Ведь Любовь словно Лебедь -
символ полета в Бесконечности.
2011г.

нечутно осінь виспіла у зворах.
тягуча і солодка, наче мед.
у ній пилком розсипалися зорі,
луна комет і аури планет.

насмикав ностальгій павук-самітник
із ефемерних трунків літніх руж
і ловить нас щоразу непомітно
в сентиментальні павоті. чимдуж

вгортаючись у диво бурштинове,
комашкою завмерти до весни -
не бачити, як тління знову й знову
заглушує пульсуючі тони,

як листя виторочується сяйвом,
жовтогарячим, гасне день за днем,
як холод обтинає барвам зайве,
аж поки навіть крик не обітне.

не відати, коли замерзла осінь
у дзеркалі застане сивину,
і як несамовиті білі оси
в її косі нечесаній заснуть.


2011

І зависли в повітрі мільйони питань,
Долі дві – тільки дві долі,
Серед тисяч забутих кимось рівнянь,
Ми у тих, де всі – невідомі.
Де немає єдиного рішення враз,
Де згубився б і сам Математик,
Віднімаємо від безкінечності нас,
З різним, але стійким результатом:
Де б не стали доданки і множники,
Де б не виникли білі плями,
Стою я. Стоїш поруч ти,
Щоб завершитися нулями.
І трикутники наші незмінно поруч,
І заплутані рішення – тут як тут.
Я – наліво, а ти – праворуч,
Щоб зустріти гострий та тупий кут.
І живемо у літі, весні і в осені,
Серед формул, теорем і задач.
Без чернеток вирішуємо відносини,
І вичеркуємо те, що потрібно виносити
Забуваючи сотні попередніх невдач.
Тих, хто зверху і знизу – не надурити,
І не підмахлюємо ми результат,
Я кохаю тебе. Але з цим мушу жити,
Бо рівняння вирішується не так.

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.

Вновь стучу я в закрытую дверь.
Жутко. Будто январская вьюга
Все сковала морозом. Теперь
Достучаться мы сможем друг к другу?

Не понять, не узнать, не простить,
Разбежаться по разным тропинкам…
Без меня, ты сумеешь прожить?
Я ль душою растаю, как льдинка.?

Как нам выбраться из тупика,
Где закрыты все окна и двери.
Ручку дёргает нервно рука:
Что? Нет выхода здесь? Я не верю!

Переманила осінь всіх поетів
Серця їх полонила і думки.
І воєдино, в тисячах сюжетів,
Злились мелодій ніжних голоси.
Жовтогарячим подихом розлуки,
Глибоким смутком, кличем самоти
З сердець полинуть ностальгічні звуки.
На бал осінній поспіши і ти !

Любіть!
Мов трунком напувайте
заснулу душу.
Не спиняйте
в польоті серця.
Не мовчіть.
Любіть.Любіть!Любіть!..
Та знайте,
що біль розлуки обпече
відкрите серце.
Пам"ятайте,
що завжди там міцне плече,
де люблять вас самих.
Прощайте...
Сховайте сльози під дощем,
бо йнакше -
вас засудять люди,
і більше спокою не буде.
Самі ж - нікого не судіть.
Любіть...

Осінь,моя королівна,
лагідно душу лікує,
тихо життя обгортає
легким сувоєм барвистим,
у завірюхах свавільних
спалахом ласки рятує -
тихим листочком кленовим,
давнім,замріяно-чистим...

Я так люблю, як сонце у кімнаті
Удосвіта прийде мене будить:
Пейзажі гляне, сяде на канапі
І бавить руку променем рудим.

Ранкова тиша - глечикове денце:
Все нишкне, нерухомо і без слів.
І все чекає променя, щоб день цей
Він розгойдав і поблагословив.

Розбризне повні пригорщі надії,
Мене отямить для знайомих справ
Порве останні нитки сновидіння,
Щоб день мене, як рідну, обійняв.

24.03.2011

Не смійся, схаменися, Україно,
Сама себе по світу не ганьби,
Бо дорегочеш, рідна, до руїни,
Не проминеш сирітської журби.

На диво, терпелива і байдужа,
Ти мачухою стала для синів.
На сонці волі ти змарніла дуже,
І я тебе ще дужче полюбив.

Ти розгубила по дорогах славу,
І ворогу даєш – і хліб, і сіль.
Коли, скажи, ти виростеш в Державу?
Кріпачкою ідеш із власних піль.

Дай руку, ступим разом в неосяжність,
Де незбагненність намальована не нами,
І тіло поривається назустріч,
І мед у соти вноситься роками.
Відчуй вогонь, ввійди у невагомість,
У такт солодкій, всепроникній тверді,
Ошаленій так ураганно-рвано
Як вітер в колосковому осерді.
Розсип життя і визбирай вустами,
Тремти і пий чарунок з чаші мага,
Тут все - гарячі зорі в повний місяць,
І гріх,
і каяття,
і джерело,
і спрага.
18.09.2011

Кровь густела под облаками,
и светило, сбегая в тыл,
отражалось в пустом бокале,
вполовину умерив пыл.

Я собрал с комарами вече
и спросил, задавив смешок,
что нам стоит в такой вот вечер
написать о тебе стишок.

Потому что горишь, рыдаешь
в одиночку, с другими тих:
строчки льются рекой тогда лишь,
когда некому выпеть их.

Это горький и лучший опыт,
претворивший в чернила кровь,
но тебе так легко прихлопнуть
насекомое, хмуря бровь.

Только нынче пищать не станем
ради красок закатных сцен:
мы отвесили эту дань им,
чтоб с отвесных не прыгать стен.

Все, что было тобой согрето,
быстро тает, и я - топлюсь.
Не совпали дебют и кредо -
как на минус бесплодный плюс.

Если хочешь - танцуй и празднуй
каждый вечер, а я устал.
Что прикладывать понапрасну -
рану к ране, уста к устам.

Остается молчать и верить
в панацею бегущих лет
да на счастье твое о двери
бить бокалы тебе же вслед -

чтобы жизни твоей касаться
без опаски и без тоски
и спокойно смотреть, как солнце
разлетается на куски.

Невагомий, жовтий, тополиний
Лист кружляв над шляхом, наче птах,
Аж допоки вітер не закинув
Бідолаху бідного на дах,
Де його посохлі побратими
Під осіннім сонцем шарудять
Нічиєму зору невидимо
І мені, холодному, під стать…
17.09.11.

Поет, який ніколи не страждав,
Нагадує актора на котурнах,
І кожен новий вірш – нова з вистав,
Недопалок у театральну урну…

Поет без власних сильних почуттів –
Неначе самозванка-повитуха:
Прийма пологи в спопелілих вдів,
Маєток зводить там, де є розруха…

Коли нужденну юшку не хлебтав –
То він її і в вірші не скуштує!
Та юшка - реквізит в одній з вистав,
В якій рушниця на стіні нудьгує…

16.07.2011.

СПОДІВАННЯ

Я сподіваюся у тебе завітати
Тає́мними стежка́ми, до глибин.
В них світ незнаний відшукати,
І там лишитися, пірнути в його плин.

Потрапити до тво́їх мрій і заблукати,
Дістатися до тихих вод душі,
Із них напитися любові й прочитати
Всі таємниці, сховані в тиші́.

Тебе тримати за долоню кожен день
Немов в останнє. І не відпускати
Ані на мить. Пізнати сенс твої́х пісень
І в серці любому ніколи не вмирати.

Павло Гай-Нижник
18 вересня 2011 р.

Галі

Не чуєш ти, як самотою
дощ схлипує – сумніше і сумніше,
аж ніч прихилиться – затарабанить веселіше…
Чи знаєш ти, як я сумую за тобою?

Такий великий світ – без меж,
далеко так, не видно і не чути,
чи дощ іде… і може бути,
що ти сумуєш теж.

Я сподіваюся – сумуєш…
Одна велика чорна ніч
торкає твоїх-моїх пліч…
і може завтра світлий день сум погамує.

28.09.2002р.