* * *

Тебе я п’яну розривав
Поміж келі́шками з вином,
Розмі́ж забутими дівка́ми
В плечах розі́драних кричав,
Зливаючись з Софії дзвоном,
Цнотливими задушений руками.
На то́бі віддано вмирав
Життєвим нашим перегоном,
Пекельними розбещений вуста́ми.

Павло Гай-Нижник
Вересень 2002 р.

* * *

Цілую ніжно, боячи́ся наче,
Твої́ розту́лені і ледве во́гкі губи
І в зомліваючих очах дівочих бачу
Розм’я́клий блиск, який довів до згу́би
Серце моє́, що збуджено-незряче
Тобою б’ється, лиш в тобі́ поту́ги
Свої́ життєві від тепер лиш баче.

Павло Гай-Нижник
23 серпня 2002 р.

* * *

Кохана моя́, ти – і радість, і біль.
Ти – повітря, яке я вдихaю.
Ти – те́плo, що мене зігріва́ звідусіль,
Ти – життя все моє́. Я без тебе не маю
Ані сну, ані дня... Наче в вир божевіль
Сво́ю душу, мов в пекло, вкидaю.
Сонце мрякне, а тýга моя, немов сіль,
Роз’їдає зкривавлену рану, і крáю
Серце я, бо немає вже сил
Жить і дихать без тебе. Не знаю,
Як між нами розвіяти цю заметі́ль,
Бо безмірно лиш разом бажаю
Я пройти по цім світі з тобою поспí́ль.
А без тебе – у пекло... І, може, ти з раю
Колись, з дозволу Бога, в лабиринт підземіль
Прошепочеш лунóю мені: “Я кохаю”.

Павло Гай-Нижник
Травень 2002 р.

ВІТАННЯ

Квіткою народилася ти, бо Ліле́я
На во́дах життєвих чарує птахів
І лебедине кохання, мов фея,
В них колихає з початку часів.

Сонце ж нехай цвіт твій вічно вкриває,
Ро́си з водою вмива пелюстки́,
А вітерець ніжний свіжість вселяє,
Щоб чарувались від них парубки.

Кохай, живи і віруй – в цім сила життєдатна,
Будь світлим витвором природньої краси,
Хай обмина тебе година безпорадна,
Ти ж - щастя й радість поміж хвиль неси.

Лілей свій світ немов би власний цвіт,
В душі чесно́ти зберігай,
І кожен рік народжуйся сто літ,
Щоб знову міг вітати тебе Гай.

Павло Гай-Нижник
2 червня 1997 р.

МАМИНЕ КОХАННЯ

Є у мене те, що невідбі́рне,
Що відчинить двері у ночі.
Те, що взимку серце відігріє,
Не штовхне у прірву в самоті.

Мамине кохання та турбота
Приголу́бить навіть коли ти
Не прохаєш того тепла в Бога
І надію знищив у собі́.

Коли хата тво́я вже без сте́лі,
Коли все немиле у житті,
Тільки в мамині долоні в цій пустелі
Ти чолом припадеш, як тоді...

Як тоді, ще хлопчиком, в мину́лім,
Знов тебе до гру́дей пригорне́.
Не штовхне, коли всі відштовхнули,
І з колін, як впа́деш, піднесе́.

Це єдина жінка, що не зрадить,
Що не дасть втопи́тись у вині́,
Що цілунками заго́їть твої ра́ни
І ніщо не ві́зьме у замін.

Її серцю треба лише знати,
Що без сліз щока її дитя́,
Щоб на тиждень хоча б раз читати
Лист від нього, сповнений тепла́.

Все частіш у вечір мабуть тато
Сльо́зи з вій твої́х чарі́вних витира́.
Все частіш, напевно, в кутку хати
Ти звертаєшся до о́бразу Христа.

А я тут, у вільную хвилину,
Ди́влюсь в бік незри́мого вікна,
Де стоїш ти й згадуєш про сина
Під мелодію весня́ного доща.

І в душі́ стає мені тепліше,
Та в очах ледь не брини́ть сльоза́,
Що тебе, бувало, образи́вши,
Інколи цього́ не помічав,

Що стою безсилий при дорозі
Перед долею і ту́жу в самоті,
Що цілунками укрити я не взмозі
Твої руки ніжні та святі.

Павло Гай-Нижник
7 червня 1990 р.

* * *

У метушні́ летим. Куди?
Туди, де плачуть солов’ї
Про дні проли́ті, де вогні́
З’їдають рóченьки мої́;
Де забуття, де всі чужі
Мене увíзьмуть у свої́
Ла́ви оманливі і ви
Розíрвете серця́ в труні.
Нема любові, ні душі,
І ви – не я, а я – не ви.
Немає ніц. Лише рух вій
Останній у останнім сні.
А Богові віддам прості
Його байки́, вони ж – святі.

Павло Гай-Нижник
23 серпня 2001 р.

* * *

Народе мій, не забувай мене,
Як ти забув десятки тисяч інших,
Коли їх голос потопáв лишé
́́́У створеній тобою ти́ші.

Коли ж мене згноя́ть брати́,
Зрадять друзі, й не однoго,
Зробиш з мене ти героя
І пишатимешся мною
В ще бруднішому лайні.

І, не встигши проклясти́,
Просто зíтреш iм’я мóє,
Інших пра́гнучи знайти
Для наруги і побóю.

Та я залишуся з тобою,
Які б історії вири́
Не роздирали б світ порою,
Ти тільки вижий і твори́.

Павло Гай-Нижник
Лютий 1998 р.

* * *

Палю́ цига́рку. Просто неба.
Ніч пеленає в самоті.
Мені нічого тут не треба,
Я бачив досить у житті.

За Батьківщину віддавав
Всього себе, від краю і до краю.
В цій боротьбі тебе програв,
Побóї й втрати пам’ятаю.

Я бив когось, хтось бив мене.
Ніхто не виграв. Всі програли.
Тебе навіки загубив,
Між тим Вкраїну обікрали.

Павло Гай-Нижник
19 липня 1997 р.

Укотре проживаю це життя
і кожен раз дивуюсь як уперше,
коли до мене, мов із небуття,
приходить кінь і копитами креше.

Він пнеться на диби, він так ірже
і так натужно дихає в обличчя,
немов упізнає мене і вже
з останніх сил на допомогу кличе.

А я стою й нічого не збагну,
даю цукерку - він її не бачить,
лише копитом кулю б’є земну -
виною та в біді його неначе.

І щось перевертається в мені -
притулюю до себе тіло сильне
й одразу ж розумію, що в нас спільне,
намацавши обрубки на спині.

2009

Ні, щоб загаятись хоч раз,
Відкласти золоту толоку.
Було ж – обманювали час
Усі три інші пори року.

Не заречеться жодна від
Причин запізнення банальних.
І тільки Осені прихід –
По_королівськи_пунктуальний.

2011

В темну ніч і ромашкові ранки,
коли міцно тримаєш подушку
розкажи мені все, без останку.
Хоч уголос, а хочеш на вушко.

Розкажи,як блукала із вітром
Куртизанкою була де трішки,
Розкажи як подавлена світом
крила втратила...й рушила пішки.

Що ховаєш за гордою маскою?
Куди котяться каплі монстери?
Я назву тебе іншого казкою,
На своєму ж запишу папері.


02.09.2011

Красива ти, моя любове, -
Весела, юна, як весна!..
Рожевощока, тонкоброва,
На поцілунки відзивна.
Усе милуючись тобою,
Не намилуюся повік
Очей блакиттю голубою,
Поміж хмаринками повік.
Ледь-ледь задертий вгору носик,
І на щоках мілкі ямки.
Незаспокоєність волосся,
Від ніжних дотиків руки.
Подібна чимось до сонати,
Принад багато маєш ти, -
Карати вмієш і прощати,
І таємниці берегти.
Нещадно розум гріх віщує
На лису голову мою:
Тебе, відраду молодую,
Жалію, мучу і люблю…
2009

Я з тобою забула про все -
Де подівся мій час, чи загинув,
Куди доля самотню несе,
Гне додолу як вітер калину...
Я з тобою забула про все -
І про день, що стоїть на осонні,
І про ніч, що розлуку несе...
Пам'ятаю, в твоїм я полоні
Не в обіймах, лише у словах,
Що кохати мене обіцяєш...
Тільки інша торкнулась плеча,
Місця й в серці для мене не маєш..
Я з тобою забула про все...
І без тебе - ніщо не згадаю..
Час мій вітер у світ понесе,
Лиш залишиться слово "Кохаю!"

Она пришла и наследила
В душе моей и на полу,
И платья желтые носила
Дождем смывая синеву...

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

співуча скриня ночі, зір підкови –
виймає місяць для землі прикраси,
пряде й пряде свою космічну повість
старий казкар на веретенах часу.

розвозить пряжу золотим палацом
небесний віз, молочна нитка сяє...
спитаю душу: ну, чого ти плачеш?
– усе тут вічне, тільки я – минаю…

Перелітними снами ця ніч відцвіла,
в потойбіччя зорею дух літа відкрапав,
приспустила знамена вітрів і тепла
перегранена плинність. Зосінений запах

з першим дзвоником, в квітах себе роздає.
Хай зародять знаннями посіви букварні,
назбираються примхи на віче моє,
накриваючи столик у львівській кав'ярні.

Я присяду на хвильку – хай світло стече,
з окуляр-парасоль і закрутиться в каві,
а мене перед містом на тінь прирече,
перетворить слова ці у присмак гіркавий.

Хай прищава-ще муза мені дорікне:
– Вчиш кого, волоцюго, нерідне любити?
А моя солов’їна лиш небом здригне
і розсипиться стуком пегасно з копита.

Пил дорожній скресає в дотичній коліс,
перемелює штивне наповнення далі.
Під зозулю мовчати відучено ліс
і калині нанизано з пісні коралі.

А що далі, незнане? Не ближчає нам,
бо, як сходимось в думці – стаємо чужими.
Клав би руку на серце, та в нім чужина...
молоко материнське смакує у римах.

1 Вересня 2011

Край дороги голосує боровик,
Ще у кошику сидіти він не звик.
Гарно вмоститься і вирушить у путь,
А його... на сковорідку покладуть.

Заволає тоді красень:"Ой, біда!"
Обпече йому боки сковорода.
Та й поважність десь подінеться умить,
І за лісом в нього серце защемить.

Давно вже не козак:
Абориген, злочинець -
Сідає в автозак
Останній українець.

На серці біль і срам:
Мовчав же, (Й був у КУНі?!)
Як похмелявся хам
Із черепа красуні.

Вечірній іній

ти відчуваєш смак вина
а на вустах – пошерхлий іній
спекотно в тілі розливається нуга:
Кохання навіть вік не спинить!

Буває так раз в тисячу а чи мільйон років,
коли троянда віднайде свою планету
І ця планета вже віджитих днів
троянди паросток запалить диким цвітом
І у вогні згорить троянда ця дотла,
немов комети хвіст нестримний
Троянду пересадять в інший ґрунт –
Дарма
ти відчуваєш смак вина
мов полуниці ці твої уста
Шалено
розливається в тілах весна
уся
Любов
іще не звідана коханням

03.06.2010


ЦІЛЮЩИЙ ВЕЧІР

Вечір спекотно дихає в очі
розморені тіла пливуть у ніч
Дерева
одягнули вже
нічні сорочки
І позіхаючи
шукають Божий слід.
А він –
у кожнім дотиці,
у кожнім слові,
в розмові, що я к мед густа
в розмові, що наповнена пророслим зіллям
Якби він знав
як много значиться вона для нас –
ота розмова
мов спонтанна п’єса
і ролі в ній не зіграні іще
Якби він знав,
що значить кожне слово,
що значить дотик,
кожен погляд,
кожен слід, –
в цім вечорі тоді б він
не залишив нічого
тоді б пішов,
забравши із собою навіть тінь.
Тоді б залишив їх
лиш наодинці
лиш зі словом
забравши всі думки,
всі здогади
й мовчання,
спекотний вечір
і тіла з бажанням,
бальзам цілющий
з вечоровим медом
(я надто захопилась
так писать не треба!)
... про це мовчать
і цим не спокушають...
Та Він не винен, що створив Аглаю.

11.06.2010


РАЙ НАТХНЕННЯ


Я так давно (і часто!) не писала віршів –
Він щось зробив з моїм натхненням:
Він рай мені приніс у жменях
І наказав
про рай цей тільки снити...
хоч хвилю
хоч краплиночку
щоб довше
затримати цей голос
ці його слова
бо я забула вже
що значить свічкою горіти
у цій буденщині –
у сіризні сімейного життя

11.06.2010


Триптих «ДО АРІАДНИ»

***
Аріадно, як ти довго спала!!!
Він розбудив в тобі
Аглаю!..
З чар-глини він тебе ліпив,
мов Галатею, розбудив…
29.02

***
О Аріадно! Де ти була всю зиму!?
Допоки він шукав чар-глину…
Допоки він будив Аглаю,
Ти, Аріадно,
в лабіринті
Спала!

(Бо не було удома Мінотавра!)
8.03.12

***
Сьогодні відчайдушна Аріадна
здійснила подвиг:
зранку досхід сонця
з піни морської вийшла,
мов Богиня,
й розбудила море,
що народилося в цей день
з стихії Ночі…

… В цю ніч я мріяла, було, про те,
щоб опинитись поруч з ним
і розбудити його вперше як ніколи:
немов-дружина-незабаром-мати…
Цю роль не суджено, мабуть, зіграти
Тобі,
Волинська Навсікає,
що народилась
в іншім часі,
в іншім навіть краї…

О! Аріадно!
Як ти довго спала!!!
Ти з глини іншої
Не з тих небес,
з яких зійшла, було,

Аглая!..
9.03.12

День перелазить
паркан горизонту,
начебто в'язень
тікає із зони.

В колючих дротах
багряниться кров'ю
й невідворотно
вмирає знову.

Хто має шанс -
іще не родився.
На вишці - час,
серійний убивця.

2009

Небо сіре
і земля брудна.
Рештки віри
кинуто з вікна.
На панелі -
залишки цноти.
Менестрелю,
очі одведи!
Через призму
болю і дощів
непривітним
був сьогодні
Львів.

2003

* * *
СУМ

Ні, це не плач і не стогін душі,
Це не обрáза, яка душу п’є.
Тільки-но сум. Так сумують дощі.
Так стóгном стукає серце моє.

Сум цей летить по життєвій імлі́
Так, ніби краплі із неба Бог ллє.
Тихо лягають вони в полотні́,
А полотно – то є тіло моє́.

Павло Гай-Нижник
23 травня 1997 р.

* * *

Не відлітай від мене, мріє.
Прошý тебе, не відлітай.
Коли зимóве сонце тліє
І сyмно-темний небокрай,
Що серце літом обігріє?
Без тебе враз настане край
Надії й вірі. Мріє, мріє…
Без тебе мрякнуть пекло й рай,
В душі́ кохання зубожіє.
Залишся, мріє, не зникай,
Бо у житті глибінь пустіє,
У мене крил не відбирай.
Без них мені весь світ сіріє,
Залишся, мріє, постривай.

Павло Гай-Нижник
12 грудня 1996 р.

НІЧ САМООБМАНІВ

Ти не приїдеш, достеменно – ні,
Та я й тебе не кликав з-за туманів.
Чому ж, незнаю, сумно так мені
Стало в цю ніч, у ніч самообманів.
Чи то цей дощ вдаря́є по струні
Так безсоромно таємни́х бажаннів
За те, що втік тоді, вже в давнині,
За те, що не вернувсь, що не сказав тих слів,
Які чекала так, що шепотіла в сні…
Самотність ця і ту́га – долі гнів
За те, що завтра їх не скажу в млі,
За тую ніч твої́х самообманів.

Павло Гай-Нижник
14 серпня 1999 р.

* * *

Не сплю ночами й не живу,
Без тебе наче й не існую,
Лишe єдину молитвý
Все втóрю Богові й малюю
В уя́ві, ніби наяву́,
Як ніжно й пристрастно цілую
Вустa розтýлені, й пливy
Між стeгон знáдливих, й втопaю
В палки́х обí́ймах і новy
Тебе для себе відкриваю.

Павло Гай-Нижник
Квітень 1998 р.

ДЗВІНОК

Ти подзвонила з чужого міста
І запитала чи твій ще я,
А я в розгу́бі плечми лиш сти́снув
Й твоє повторюю ім’я́.

Цей ніжний голос, наче мрію,
Давно відчути знов чекав,
А тут, стою і мов би млію,
Неначе слів позабував.

“Приїду я, лише́ скажи!”, –
Ти повторила разів кілька...
О, Боже милий, підкажи:
Це моя доля чи помилка?

Бог промочав. Лиш з далини́
Твій з тре́мтом голос долунав,..
І я цигарку запалив
Та й мовчки слухавку поклав.

Павло Гай-Нижник
4 червня 1997 р.

* * *

Ми, наче спільні береги́
Єдиної ріки пото́ку,
Її плекаємо щороку
І від відлиги до зими
Підтримуєм оцю моро́ку,
Себе тримаємо в ярмі́
І не даєм зробити кроку
Кожен до сво́ї сторони.
Твій берег настогид мені,
А з іншого зва́бливий боку.
Коли ж зближаємося ми –
Між берегів нема пото́ку.
Коли б місточок ми звели́ –
Він об’єднав би нас, аж по́ки
Стрімкі́ї води б розлили́
В соло́нім морі свої сто́ки,
І ми б невидимі були.
Тоді б, в далекій далині́
Ми б вчили течії уроки,
А я б тебе вже не узрі́в
І іншу б річку полюбив…

Павло Гай-Нижник
3 червня 1997 р.

* * *

Голуб неспинно ворко́че-воркує,
Ту́жить по милій своїй –
То він так ме́тушно па́лко сумує
Від плину в самотності хвиль.

Лебідь у небі кричить-галасу́є
По втраченій пташці свої́й.
То в ньому відчай бентежний вирує,
Криком зривається біль.

Кличе жура́вку лелека й пару́є.
Курли́че коханій свої́й,
Та журавля свого лю́бка не чує,
Її в нього вкрав буревій.

Голуб неспи́нно ворко́че-воркує.
Звідки ж ми знаєм про що?
Лебідь кричить, а кохана не чує.
Звідки ж узяв я по що?

Плаче лелека, курличе, нудьгу́є.
Втратив журавку? За що?
Хтось заува́жить – то радість царує!
Я ж відповім їм: ”Та й що...”

Павло Гай-Нижник
Травень 1997 р.

Серп'янкова вуаль
У трояндовім цвіті.
Як оті бажання, що зловлено в сіті.
Краса у неволі
І радість у смутку,
Сьогодні у щасті,
А завтра в закУтку
Заплачуть пелюстки
Майбутніми днями,
Розбиті бажання
розтануть казками.
Трояндовий вирок
У зрізанім часі
За кілька хвилин,
Що віддали повазі.
Червень, 2011.

Вдивляюсь у вічність... І що там за нею?
Довірюсь блукальцю, знайомцю Енею.

Бо кожному з нас ще не раз мандрувати
Далеко за обрій од рідної хати.

Вдивляюсь у вічне, вдивляюсь за обрій -
Ще поруч життя і приятелі добрі,

Ще поруч життя в розмаїтті вабливім,
Зворушливім, щедрім - авжеж особливім.

І ти поруч мене, утіхо сердечна...
А даль простягнулась - чужа, безкінечна.

І хочеш-не хочеш, а йти доведеться:
Чим легше співається - важче ореться...

Пародія

Люблю натуральне, природне щоб сýто…
Вбамбýрить спиртяки – який інтерес?
Натюрліх – то інше, то супер і круто,
І тóнко, з душею, не крéкінг процес.
Із кумом, буває, сідаєм до столу –
Великі ковтки! Антистрес – вищий клас!
І свічка спочатку – із полум’ям вгору,
А потім – донизу, глузує із нас.
Потвóри по стінах – то вже, як відéрце.
Хіба їх прогнати здійметься рука?
І пісня душевна – щипає за серце,
Бо все натуральне – наливка така!
Емоцій тонкúх викликає багато –
На лірику тягне, ще й спогадів нить…
Один лиш недолік – пом’якшує надто.
Пом’якшує все. То куди нам спішить?
…А ранком прекрасно – без болю і муки…
Міцніша текіли! Ще, куме, одну?
І все було б файно – десь взялися крýки.
Ми з кумом злякались. Втекли крізь стіну…

27.08.2011

«…безсмертний!!!» –
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так... юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.

2011

Три крапки бруду
тепер усюди
Покаже груди.
Зате у глянець.

Три крапки злості,
як шумні гості
гукають тости.
Біжать у танець.

Три крапки болю
від алкоголю
чи то у долі
не все в порядку?

Буденні хащі
розкрили пащі
прожити б краще
свої три крапки.

01.09.2011

Не біжи… Зупинися… Вже осінь
Розпалила холодні вогні.
Поміж хмар усміхається просинь,
Наче згадка про сонячні дні.
Не спіши… Відпочинь… Це вже осінь
В’ється тихо в мереживах дум.
У світанках її безголосих
Заховався непроханий сум.
Посиди… Помовчи… Це вже осінь
Розпанахує жур самоти.
Чом, козаче, соромишся досі
Розпрощатися з літечком ти?
Не сумуй… Не журися, що осінь
Залишає все менше надій.
Не судилося щось, не збулося,
А що маєш – бери і радій!..

2009

Цей парк завжди чекає на людей.
Стоїш, мовчиш. По-справжньому щасливий,
Коли обійме затишком алей
Чи прихистить від весняної зливи.

Тримає сонце пальцями гілок,
Колише птаха десь у верховітті,
Щоб серед безлічі своїх думок
Ти обирав лише спокійні, світлі.

Він бачив мудрість давніх поколінь,
Тому цей час для тебе зупиняє.
Присядь, погомони з ним, відпочинь.
Він знає щось таке, що ти не знаєш...
Серпень 2009

Мы любим тех, кто любит нас -
Удобно и красиво...
Без лишних слов, без блеска глаз -
Надежно и практично, Без расставаний, возвращений,
И без обид, и без прощений...
Вот только не понять нам почему
Орут весной под окнами коты...

Я вижу отражения фигур своих в воде -
"Войдите в положение!" - твердят они во мгле,
Я знаю все несчастия, что были, будут, есть...
Я знаю сострадание, и знаю, что есть месть(((

Самотнє дозвілля…
В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно,
Намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості,
В далеке село поспіша…
Можлива любове,
У зрілі літа дожени!

Вона обіцяла –
Й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста
Можливості вирватись є…
Веде до вокзалу,
Мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий
У смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка
Окреслила щастя рубіж:
Ще тільки за сорок,
А це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила
Бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить
В далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені
Щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня,
А скоро одружиться й син…
Селянської вдачі
Оця городянка була,
І, стримано-ніжний,
Заждався її селянин.

Цю зустріч покрила
Липнева завіса дощу -
Лаштунки в театрі,
Що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне
Вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку
Пампушки поміж зоряниць!.. 29.08.2011.

ще до заходу сонця
вичахне виноград
в темно-живому оці
втомленому від зрад

зійдуться чорні ріки
в довгий порожній шлях
від попелища крику
зниклого журавля

виставить час долоні
перецідити сни -
два міражі солоні
танутимуть на них

Весна минула молода
І липня спека строга,
Набігла втома, мов орда,
А біль - немов облога.
Пожовклі вісті сипле ліс -
Листи життя останні,
Промінням писані навскіс,
Байдужим вітром гнані.
І б'є дощем на битий шлях,
Січе у дні прийдешні,
Де нам не стрітись, позаяк
Там відцвіли черешні.


31.08.11.

Нікого немає...
Це просто вітер.
Нутро моє чує даль.
Дощить –
Мов насіння осінніх квітів
Провіяне крізь кришталь.

І пахне грибами поліська хвоя.
Тихенько шумить ріка
Про те, що ми знаємо тільки двоє:
Я і капкан,
Якого поставив час –
Давній ворог –
На кровного друга –
Вірш.
По жовтих деревах сніжок –
Мов порох впаде на вогонь...
І звір
Моєї жаги нагуляє жиру
Й засне у барлозі мрій.
Танцює печаль.
Сині ікла щирить.
Тінь яблука на корі.

Це листя осіннє –
Як в церкві гроші.
Такого кольору біль і ті,
Кого вже немає...
Йдуть спати рожі,
Подібні на всесвіти золоті.

А ми з давнім другом
Вжили сивуху,
Збираємось в монастир,
Де діти душею і сиві духом
Кумири
Шукають
Мир.

А осінь –
Найкраща пора для цього:
Ні жарко, ні холодно...
Пекло?
Рай?

Душа потепліше ховає Бога,
Як внука мавка стара.

30 серп. 11.

***
Вот какие в нас хоромы –
окна с чистою оскомой.

***
Шло на пользу – пошло в трубу.
Во как жизнь на продув растрачивается.
Лучше видеть себя в гробу,
чем от слова – переворачиваться.

***
Трущобный транспорт – жигули,
остался в прошлом. День – резина.
Жизнь удалась. Ты – пуп земли
в бронежилете лимузинном.

***
Всё относительно –
возьмись... и отнеси, мой враг,
свой взгляд смирительный
к разряду – в пух и прах...

***
Муженёк мой – не дерьмо –
касса, мерин, теремок.
А таким как ты, "Дали",
я скажу – давай... вали...

***
Настаивать на всём – не стоит.
А если всё – то постоять бы
за место в сердце непустое,
чуть заживлённое... в день свадьбы.

***
Вместо шляпы – номер снял в мотеле.
Не прошляпил – отмотелил
время с бабочкой ночною вместе...
дальше – стих стал неуместен.

***
–Ну давай!
–Ты уже?
–Да!
–Ай!

31 Августа 2011
:)

Громом прощалось літо,
дощем…
небо - діряве сито…
і щем
в серці тремтів слізливо -
прощай…
Серце, осіннє диво
стрічай.

2011

* * *

Кохаю до нестя́ми, мов стою
У прірви божевілля на краю,
Немов нектар чарíвний-диво п’ю
Із квітів, що зросли в раю,
І, ним збентежений, творю́
Я світла для людей Зорю́,
В якій не лaю, не корю́,
В якій немає зла й жалю́,
В якій добро боготворю
Й тепло́ їм свóє віддаю.
І ніжність ди́вную свою
Я в тім дарунку оселю́.
Я навіть в пеклі розпалю́
Вогонь пощaди, не болю́.
Щоб в неземнiм й земнiм краю́
Плекaли всі кохáність цю.
Її загальному Життю
Я з щирим серцем віддаю
І Бога вічного молю́
У душу кожного мою́
Влелі́яти краси Зорю,
Щоб світ схвильований свою́
Відчув потребу у маю́
І сенсом щоб зробив “люблю́”
Свого буття, а не “уб’ю”.

Павло Гай-Нижник
11 листопада 1996 р.

ЯЗИЧНИКОВІ

Сварог хай долю твoю злíпшить,
Перун дасть блискавку у дух.
Дажбог нехай вогонь запáлить
У серці твóму в час недуг.
Щобú ти Хoрсу шлях не перейшов,
А з ним по цій дорозі йшов.
І Вeлес щоб твій скарб звели́чив,
Але й щоб ти до нього ли́чив.
Від всіх недуг батьків твої́х
Уберeже́ хай Дана чиста,
А Лада вaртить хай сім’ю,
Щоб згода в ній була барвиста.
У думах щоб тобі поміг
До мудрості знайти підхід
Старий як всесвіт Світовид.
Шануй Богів величних наших,
Їх віковічний пантеон,
І світ для тебе буде кращим,
Вода – свята і свят–вогонь!

Павло Гай-Нижник
4 січня 1996 р.

* * *

Я – останній романтик віджи́лих часів
І новітній нарóдженик всіх майбуттíв.
Я з минулим давно увійшов в небуття
І живі́тиму вічно і знов – як життя.

Я тривалий, мов час, що вже був і що є,
Що ще бyде тривати, як сон мертвякá.
Бо останній романтик не просто жиє́,
Він – в майбутнє з минулого прірви ріка.

Павло Гай-Нижник
12 жовтня 1996 р.

Моїм очам наснилися твої -
Астральні блюдця на обрусі неба,
Розлили тугу доокола себе
І душу затопили по краї.

Їх день жене, та вперто кличе ніч -
Питати марно - чом, навіщо, доки?
О, як повільно завмирають кроки
Давно забутих прощавань і стріч!..

Останню чашу виповнять жалі -
Листа в минуле закружляє повінь...
Яким лише, скажи, розвію словом
Космічну втому на твоїм чолі?..

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»

Пір’я

Розвіяне злими юрбами,

Мов снігу платки з-над руїн,

Летиш ти до хмари з вітрами,

О, пір’я з жидівських перин.

Мов сніг, ти летиш аж до хмари,

Вкриваєш поля, мов килим,

О, свідку великої кари,

О, пір’я з жидівських перин.

Знать, бачити горя не хочеш,

Що ми тут в тій хвилі терпим,

Сніжними крильцями тріпочеш,

О, пір’я з жидівських перин.

Як грубі мужицькії руки

Рвуть наше добро без причин

І нам завдають люті муки,

О, пір’я з жидівських перин.

Як наші хати розкидають

Аж геть до послідніх делин,

Як наші шинки розбивають,

О, пір’я з жидівських перин!

Ввесь город від краю до краю —

Руїна одна, плач один!

Гляди ж на тих варварів зграю,

О, пір’я з жидівських перин!

Гляди, що тут нашої втрати,

Що наших тут впаде сльозин, —

Щоб Богу це все розказати,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай наші всі зважить терпіння,

До нашого горя долин

Хай шле нам потіхи проміння,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай тямить, що люд ми ізбранний,

Його найукоханий син,

Годований зернами манни,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай дасть нам народ цей посісти,

Хай дасть нам помститись над ним,

Неси, о неси ‘му ті вісті,

О, пір’я з жидівських перин!

1882


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1887), с.32—34.

Делина — бруси дерева.

Не за літом печаль.
Не печаль за літами,
До яких от і це ось непомітно вплелось.
А печаль лиш за тим,
Що дедалі важче ходить з боргами,
Бо не знати, чи й встигну
За життя їх сплатить.
Ті борги не в грошах, не в майні,
А в мені.
Перед рідними й Господом Богом.