Перегортаю споминів сторінки,
що мов світлини миті бережуть
і, вірячи в пророцтва давніх інків,
вплітають їх в космічну мережу.
Пересипаю спомини в клепсидру,
немов пісок огранений життям,
і жар від них шукаю, та не видно
на натяки. Немає вороття.
Забуті вже давно в розлуках ночі,
всі зустрічі, розкладки кольорів,
що в пам'ять поврізалися пророче
і не дають заснути до зорі.
Перегорну, забуду, вкрию глянцем…
Та, мабуть, їх позбутись не дано, -
як тільки сум, приходять самозванці
і крутять в підсвідомості кіно.

Подався безбач, юлавий блудець,
У бéзвини гружавою багвою,
Де власна кров увіристо гуде,
Коли й душі не висліпать живої.

Пішов навгад, на безвік – у глушінь,
Щоб гибіти оподаль самотою,
Покинувши на суєтній межі
Гріховний світ, просяклий марнотою.

Забрів у безвість – полапки, сліпма
Осмерклі дні, як милостиню, жебрать.
Хоча й навспак дороги вже нема, –
Проте куди подітися від себе?

2010

Я не вернуся у минуле,
До веж мовчання і офір.

Текла ріка, росли намули,
Душа летіла повз ефір.

Стара, залатана куфайка
Втомилася від трудоднів.
Думки сполохані, мов чайки,
Ховалися в тенета снів.

“Живеться добре у Союзі!” –
Казав філерові філер.

І не дивуйтесь, юні друзі, –
Союз – великий модельєр.

Судьбы моей жестокое проклятье,
давно уж тяготеет надо мной,
Как дальше жить – не понимаю,
О, Боже, как терпеть всю эту боль?,
Боль постоянных совести мучений,
за то, что не могу ходить, как все.
Прости за боль всех прегрешений,
за все любимая, прости,
За недостаток мужества и веры,
За то, что не могу помочь тебе,
И защитить, от бури и ненастья
которыми наполнен мир,
И подарить несбывшееся счастье,
которого не подарю другим.

18.10. 2010.

Серпневі ринки пахнуть базиліком,
І схожі на відбиток на стіні,
Вони живуть не галасом і криком,
А тихою знемогою в тіні.

Торговці рано закривають виторг,
Мов у ріку, пірнають у метро,
Аби на ранок знову оживити
Торгових площ пульсуюче ядро.

Воно живе, здіймається і диха,
Довколишні провулки і рови
Притягує, засмоктує у вихор
Контейнери, палатки і церкви.

І ти блукаєш, змучена і млява,
Не в силі побороти цей потік.
Пахуча зелень, прянощі і трави…
«Беріть, недорого» –
«Будь ласка, базилік».

07.08.2010

Цибатий день вибрикує лошам,
Горобеням купається в пилюці...
Вже третю ніч надію воскреша
Тужливий хор у вичахлій багнюці.

І заклинає спеку мовчазну,
Щоб духом гроз вагітніти воліла!
Під ревний плач до ранку не засну,
Пильнуючи комарство знавісніле.

Якщо в дрімоту раптом западу,
Укотре дійство бачитиму любе:
Грайливий дощ прискорює ходу,
Щоб до рубця змочить мойого чуба.

1993

Пташиний спів.
Різноголосся перелив
Звучить як гімн рідного краю.
Пташиний спів.
Години плин
Не відчуваю, не відчуваю...

Та тьохкає у серці
Невимовне почуття
Відлиги герцю.
І все іде у небуття.

Пташиний спів.
Останній птах вже полетів,
А хто для мене заспіває?
Пташиний спів
Вже онімів.
А я чекаю, все чекаю...

жовтень 2011

Це було непересічно, ще й
важко, мов заупокійна служба;
по хрести, ікони – сміхом вщерть
налилОся, аж склепіння кУжбилось,

бігла кров з оголених колін,
ключ, який дала, заходив вузько,
так дзвонив у твій церковний дзвін,
ледь дзвіницю не розніс на друзки,

між кролями втиснувсь ланцюжок,
груші дикі від сокир вищАли,
оболок на пАстівень прийшов
повидоювать корів дощами…

Нарешті те збулося,
Чого я забажав:
Збивав найперші роси
На лузі із отав.
Іскринка сподівання
Мене не підвела, -
Прийшло моє кохання
З сусіднього села.
Жіноча непокора
Упала навзнаки,
В душі сховавши сором
Од пестощів руки.
Над сонною рікою
Ридали солов’ї,
Коли кохав удвоє
Палкіше я її –
Гарячу та рум’яну,
З волоссям золотим, -
Без тями і досп’яна,
Класично і на жим.
А як роса остання
Засохла на стеблі, -
Поснули бездиханно
Два грішники малі…
29.10.11

Я закоханий. Я закоханий -
геть розгублений, наполоханий,
не навмисне так вкрай непроханий,
що спілкуюся з нею охами...

Я закоханий. Несподівано!
Стільки радості порозливано
у середині мого тіла, бо
почуттям воно вже оспівано...

Не помічений, не осуджений,
із жіночих мрій не споруджений,
не примушений бути збудженим,
розуміючим і прирученим...

Невдоволенням не просмалений,
штампом в паспорті не проставлений:
я закоханий, це немало! І
грандіозно цим зацікавлений...


1.11.2011

Богине собача богине Гекато
богине велика трилика хвостата
царице загрозлива і пазуриста
що м'ясо сире полюбляє гризти
праматір огидну брудну і плюгаву
сьогодні я оспіваю на славу
смердюча мерзенна і трупоїдна
нахабна бридотна блювотна негідна
ти на роздоріжях і на перехрестях
примножуєш вбивства насильства безчестя
тобі я у жертву сьогодні приношу
засушену мишу і дохлу вошу
богине нестерпна богине марудна
паплюжнице знана суко паскудна
ти скиглиш вночі на дірявім мості
біжать за тобою собаки безхвості
дружина убивці коханка ката
богиня собача богиня Геката

і вчора і сьогодні й завтра
не знатиму всього про автора
ні заповіту ані пам’ятника
ні заповідника ні маятника
вони напевне засекречені
оті любови мрії вечері
у давніх текстах між підтекстами
блукаю дурно я із тестером

кому вони кричать іще-не-вмерла?
чому повинна конче умирать?!
чи грають роль розхитуючи нерви
чи в головах їм увірвались верви
чи то трива якась пекельна гра
і чорний гумор став їм за натуру
приходять на поріг і кажуть - ось
ми ще живі завдайте нам тортури
печіть у п’яти і здирайте шкуру
усе нам тьху з усього сміємóсь...

і западає тиша на століття
ніхто не розуміє хто-ми-що
колючі і терпкі як всохле віття
йдемо у світ без посмішки - і миттю
спохоплюємося під хрускіт щогл
...відкрите море зло і ворожнеча
закриті зони холод і печаль
сліпі лебідки німота лелеча
і пізно замірятися на втечу
у теплий вирій вільний від ячань

О, я давно їх вивчив потай
Під невгамовний серця стук.
І граю, нібито по нотах,
Мелодії – і вуст, і рук.

А проведу смичком по скрипці,
І висіває зорі ніч.
І котяться вони по шибці,
Як діаманти юних стріч.

І сам не знаю, де сховати
На сто каратів діамант.
Кому його подарувати,
І чий осяяти талант?

Все сказано.
Це мілина, де риба памʼяті німа –
приречена. Це пустота.
Це спокій міста по цунамі,
коли нікого і ніде
і мовчки берегом бреде
один вцілілий із хлібами.

Все сказано.
Це цілина.
Це сповідь рала і вола,
волання чорної землі,
розкраяне кротів ходами.
Це догорає у вогні,
мов око обрію в пітьмі,
слів непотрібне чорне рамʼя.

Все сказано.
Це білизнА.
Це сніг намріяний, досвітній.
Це непомітна, мов повітря,
і неосяжна чистота.
Така незвична і проста,
що проростає крізь міста,
крізь переходи і хайвеї,
крізь супермаркети і хлам
ще не проявлених реклам.

Це тиша.
Розчиняюсь нею.

Мало часу для роботи,
А на забавки марнуєм…
Разом треба нам охоти
Кликнуть клич – усі почують.
І Вкраїна наша встане,
Ясно й щиро на нас гляне –
Ненька наша вільна стане!

Ширше коло, любі други!
А все темне най сконає.
Шану й велич до науки
Кожен хай у серці має.
Ей, хто хоче волі й долі!
Встань – душа-бо не байдужа!
вИклик кинь собі й недолі:
Чи ж тоді нас хто подужа?
2010

здається прийшов час валити з цього міста
тікати десь на дикий-дикий захід.
це моя скромна думка пияки-оптиміста.
спроба заховатись від давніх страхів.
треба тікати,друзі,треба тікати
від цієї байдужості й холоду
або принципово нове будувати,
або помирати від емоційного голоду.
треба змиватись від щоденного трафіку,
випускати наші ровери із гаражів,
збиратись осіннім клином по графіку
і летіти у вирій,не збудивши собак та бомжів.
хочеться кинути перенаселене місто
з усіма його проститутками і двірниками.
поки ще не засипані урочисто
всі таксівки з трамваями покидьками й снігами.
хочеться взяти книги і вшитися світ за очі
туди де не дістануть політики й футбольні фанати
хочеться більше ніколи не згадувати проти ночі
це покинуте Богом місто,яке тебе вчило кохати.


*примітка
Даний вірш був написаний під впливом дуже напряжного робочого тижня і не відображає мого реального ставлення до проблем Міста.
Я не кину його, доки вогні вечірнього Майдану відбиватимуться в моїх очах, доки цвістиме жовто-зелена вода в круглому фонтані Маріїнки, доки на Андріївському збиратимуться митці і спекулянти, доки позеленілий батько Богдан вказуватиме на північний схід, а Володимир благословлятиме Дніпро. Я боротимусь. Я любитиму.

2011

коли ж це все закінчиться?коли?
сльози,біль,образи,муки.
коли ти знайдеш почуття межі,
коли руйнувати твої втомляться руки.
гірше вже не буде,мені здається
кожен день-мука,кожен час в серце
встромляється новий ніж
і воно б'ється щоразу все повільніш.
уже немає сліз - всі виплакала очі,
уже немає снів - давно самотні ночі
і мені справді хочеться знати
куди поділись сили для розплати?
знову ніч і сльози, знову гнів і біль
бушують в серці грози,але вуста німі
руйнуєш мою душу, та я не буду мстити,
можливо справді мушу,та не в силах зробити.
я не стану такою,як ти,
не пробачу,але й не помщусь.
в тебе свій шлях до мети
я ж йти іншим шляхом вчусь.
шляхом сили добра і любові,
шляхом сонця,веселки й роси
може складно буде вдорозі -
але там де легко не варто йти.
2007

Читаю, мов по шрифту Брайля,
Тремкими пальцями вночі
П’янку красу моєї кралі,
Читаю, мов по шрифту Брайля.
Усе привабніші деталі
Цієї повісті щодалі,
Якби ви знали, читачі!
Читаю, мов по шрифту Брайля
Тремкими пальцями вночі .

(АВаАаавАВ)


2011

Час - незалежний пан,
мірно крізь нас протікає...
Лікар сердечних ран,
зрадник земного раю,
це перехожий німий,
і вартовий на чатах,
лукавий спокусник-змій
тим, хто не вміє чекати...
Щастя дитячих літ,
юності хміль солодкий,
зрілості живопліт,
старості сон короткий,
правди тверда рука,
пензель у божій правиці,
сталість незмінно крихка,
байдужа, безжальна криця,
вічності моноліт,
плавно текучий стан,
рухомо-незрушний світ...
Час - загадковий пан...

2011

коли наша крихка механіка неможливості_жити_порізно
розхитається до перевтілення у марудність досадних збоїв
полетить на тривожний дзвінок швидка і з діагнозом пусто_і_совісно
забере мене у відділення переливання любові

дистильована тиша нашепче як воно - засинати під цвілою ковдрою
ненароком як це звичайно і буває в сльозливих кінах
скаже медсестра злякано після обходу ранкового
лікарю, ми його втрачаємо його пульс критично спокійний

і збереться сивий консиліум який про любов знає все(майже)
сперечатиметься тактовно про вплив часу на душевну саркому
і що тут наука безсила а ти увійдеш і скажеш
я не можу без тебе так довго
пішли додому

Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

жили-були...щоб видивлятись віч-на-віч
як жар мінливий затікає до облич
як в сяйво місячне заходять голоси
а місяць стукав у шибки мов блудний син

не бракувало ані їжі ні питва...
і тасувалося докупи сорок вад
і сорок пристрастей плодило півтони
і ніч ніхто від їхніх жал не боронив

по бороді старого дуба у дворі
стікали придихи стрімкі молочних рік
і слалась позолоть тонка по буряну
де щезник-місяць перед півнями заснув

***
і я палаю ніжна Осінь
хто згасить полум"я моє
твоє - зима
завіє замете
снігами білими і білими вітрами
тебе вколише над світами
а я палатиму й в зимі
допоки не згорить в мені
бентежна надсвідома суть
коханням жить коханням буть
*

Якщо поет від осені учадів,
То він зустрів її на автостраді.

І хоч вона в шикарному манто,
Не дивляться на неї із авто.

А я її вітаю на узліссі,
І дякую за арфи золоті.
І на пелюстках нот ажурний бісер
Тут зачарує кожного в путі.

Ах, осінь, осінь! У новій мантильї
Вона прекрасна, щедра, молода.

Чи є така на світі де ідилія?
Замріюся, а літечка шкода...

Впилась отрутою, мов чистою водою.
Яким невинним був оцей напій...
Не віддавав ні сіллю, ані гіркотою,
і запаху не мав... Той хитрий змій,
котрий гострив своє для мене вбивче жало,
не квапився, бо знав, що я прийду -
до мене сею смертю вже вмирали,
втруїв найпершу в райському саду...

Така повільна смерть оця, на роки й роки...
Отрута ж бо не губить вже за мить,
від цього трунку - все життя стрімким потоком
адреналін у венах стугонить
і так по крапельці, по крихті висисає
життєву силу, радість і любов,
згасає все, лиш біль не вигасає
а сіпає у серці знов і знов.



2011

поспішають кудись трамваї
поспішають кудись на каву
Поспішають кудись любові
не до мене, а так.. до бару

Ти приходиш невчасно вкотре
Палиш ватру і так до болю
знову ночі стають короткі
знову хвора і знов Тобою

поспішають кудись автівки
преться осінь у vip-вагоні
Ти приходиш...
Питання: Скільки?
Часу буде у нас сьогодні...

2011р.Б.

Зміряний простір хвилин
Ніч відпускає зорею
В ранку промерзлого плин,
Що струменить над землею.

Срібло росисте журбою,
Бісер кристалів туманів,
Тихо висять над водою,
Мов сновидіння останні.

Ледве відчувши тепло
Пострілів теплих проміння,
Листя в танку попливло
Й горне в обійми коріння.

Кличуть у вирій ключі
Неба зів’ялого холод,
Що, наче ковдра вночі,
Щільно улігся навколо.

Зміряний простір хвилин
Осінь в туманах розвіє
Й сумом померзлих жоржин
Руна зимою засіє.

Знаєш, спочатку осінь надходить у наших снах,
Спускається серед ночі на снів золоті фіорди,
І стерта обшивка неба – поблякла голубизна
Нагадує вже на ранок старі та побиті Форди.

Ґрунт повільно вертає останнє своє тепло –
Це як прикласти руку, а потім її відняти,
І все, що між нас було, і все, чого не було,
Ляже тепер надійно під жовто-багряні мати.

Кажуть, зима – в повітрі, кажуть, вона, зима
Зріє в температурі: на ранок-бо та від’ємна.
В білу небесну постіль заводить нитки димар –
Це як любов між нами: місцями вона взаємна.

Наприклад, у тому місці, де ляже твоя рука,
І я відчуваю згодом: поверхня лишилась тепла,
І там, де триває довго, летюча і нетривка,
Ніжність, коли ти поряд, схожа на перші стебла.

Я знаю: ми врешті вийдем із темно-багряних рік,
Які нам лишила осінь і вірні її повстанці.
…Я тихо проходжу поряд – ти очі відводиш вбік.
І я не дивлюсь, а тільки стискаю до хрусту пальці.

30.10.2011

В життя закоханий без міри,
Життям розп’ятий без вини,
У щиру правду щиро вірив, –
Хоч повна кучма сивини.

Минулим жити надто рано,
Коли не все ще доробив,
Не все домислив і догранив,
Не всіх, нарешті, долюбив.

Чому ж невчасно так, на злеті
Закрались пізні холоди?..
Життя зістарило поета,
А смерть забрала – молодим.

2009

Мов бакенбарди Пушкіна у крОві –
із кетягів калини сік тече,
і відпускать варрАв уже доволі,
доволі змов таємних і вечерь;

сорокоуст важким розлився спомином
розтрощеного пусткою села,
ковтають злидні злигоднів потомлено,
у співі літургійному слова;

ікони плачуть, як ніхто не бачить;
в обручці, яку зняв, гріховний злюб;
пуста душа, як гнізда ластів’Ячі,
собаки брешуть, сніг іде, не сплю…

мертвотна тиша, казочка молочна:
без дозволу в кімнату місяць вліз,
а я лежу і слухаю, як очі
деруть в щокАх морщину сіллю сліз…

А паспорт - це книжка, де майже без змін
особа, що пишеться нижче світлин,
виконує термін призначення від
спадковості тих, хто створив таким світ.

Розбещений світ не підзвітний йому.
Система гарцює сідлом на коню.
Почистять за гривою, кинуть батіг -
сідло ж залишається брутто доріг.

Хіба що обновиться щось на стовпці:
сідло і вуздечка - не вічні гравці.
І зношений гріх, і чесноту стару
одягнуть у нову надійну кору.

А якість роботи гарантій і прав
залежить від рівня та хисту держав.
Привабливу молодь доводять зате
до статусу "з паспортом житимете".


31.10.2011

***
знов падолист
знов пада лист
осіння смальта
це ніжність обпалила їх
кохає світ...
*

…засяють віконця старих фотографій:
то спомином дивним… то давнім теплом…
то відблиском щастя, в родинній оправі…
то німбом надії над рідним чолом...
і ликом бабусі, що літу всміхнулась…
і образом неньки, з обличчям весни…

Тьмяніють світлини – віконця в минуле.
Вони ще засвітяться, лиш зазирни…

Усе, що ти побачиш уві сні –
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,
й команди торгівельних кораблів
витягують із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,
ховаючись від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман,
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбереж.
Тепер і ти до ранку не заснеш.

Хай нові гуртуються герої
на теренах рідної землі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі.
Хай батьків згадають поіменно,
все пройти готові до кінця,
знов любов піднявши над знамена,
і добро впустивши у серця.
Їм благословивши далі бранні,
коли буде виступ на порі,
хай тому всміхаються кохані,
і затим не плачуть матері.
Зацвіте каштанами Хрещатик,
як дими розтануть навкруги...
І умінню вірити й прощати
ще позаздрять друзі й вороги!
Притлумивши спомини і болі,
скажемо, збудивши сміхом світ:
"Ні! Немає щастя, окрім волі!
Воля - Божий Дар і Заповіт!"
Доти ж ми дорогою старою
йтимемо з тернами на чолі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі...

Коли я вже від осені учадів
І жар знайти безсилий у золі, -
Затьмарилося небо листопада
Над тишею змарнілої землі,
Подібної до вороної сталі
Сьогодні без жовтневих різних барв,
Які хоч трохи погляд зігрівали,
Мене відволікаючи од справ,
А нині тільки паморозь біліє
Там, де лежав багрянець під кущем,
Та ще сніжинка тане ось на вії,
В душі за літом народивши щем…

28.10.11

Листя золоте!
Спробую його струсить
В пелену твою.

- Відпросилась у нього?
- Ага…
- То ти при́йдеш?
- Прийду́, напевно…
- Рівно в шостій мене чекай…
- Пам'ятаю - о шостій рівно…

Від цих слів – як вогнем… Відпусти,
Не пали так пекельно… Годі!
Чи, нарешті, спалити мости
При зручній отакій нагоді?

- Заночуєш у мене?
- Та так…
- А удома що скажеш?
- Не знаю…
- Наша зустріч – це неба знак…
- Та і я так собі гадаю…

…Ледь відкриті уста, з-під повік
Погляд грішною звабою мліє…
Не забуду тебе я повік –
О, моя найсміливіша мріє…


01.11.2011

Я не стану тобі обіцяти,
Що дістану із неба зорю,
У листах побрехеньки писати,
Буцім завтра без тебе
                                    помру.

Заяложених штампів не хочу.
Хай невміло, – зате щось цабе!
Розгублюся, поглянувши в очі,
І скажу:
– Я... кохаю... тебе...

1990

Маєш час на мовчання?
Просто будь. Просто слухай.
Перегірклим євшаном
Обернулась задуха.
А слова оточили…
Недоречні, аж хижі.
І нема на них сили.
Тільки ти. Тільки тиша.
У біді, на безлюдді
Розкодовуєм ребус:
Не казати, а чути –
Ось що треба.
2011

в вугіллі опалого листя
танцюєш метеликом.. болі
гранатними плямами - мрії -
намисто неситого шторму

по колу.. по колу.... на друзки!
...по колу.. по колу... по колу....

скелети обпалених крилець
молитвами дряпають тіло
між лезів спустонеших дихань
злітаєш, танцюєш ти криком

до неба.. до неба... до долу!
.........................................
так холодно.. вітряно... Небо?!

у клітці зітертої долі
опалому білому листі
засохлий
порожній
метелик.

2011р.

***
о п’ятій годині ранку
тридцять першого жовтня
мені здалося
місто
задихається під снігом
ця думка
мене б жахнула
якби не спокій дерев
і не поодинокі перехожі
які безпомилково знаходили землю
пульсуючу теплу
*

Забери мене звідси.
Хоч кудись – забери!
Хай там сонце не світить,
Хай не квилять вітри -

Лиш безмовність і морок,
Та навшпиньках – коти.
Я посплю… днів зо сорок.
І прокинусь. І ти

З аж затерплої хати,
Де чекав стільки літ,
Поведеш обживати
Довгожданий – мій! - світ.

Сонечко ясне моє осіннє –
Лагідне таке із холодком,
Пестиш ти мене своїм промінням,
Ніби пригощаючи медком…
Сонечко ясне моє осіннє.

Гаю мій ти, золотаволиций,
(Дуб - немов із листя коровай!)
Ти – повітря чистого криниця,
Чистотою духу напувай.
Гаю мій ти, золотаволиций.

Де іще красу таку знайдеш ти?
Тиху, наче божа благодать.
Де берізок золоті сережки
Любить вітер ніжно погойдать.
Де іще красу таку знайдеш ти?

30.10.2011 р.

Зривається лист і пада,
Немов на гіллі й не ріс.
У шерхоті листопаду
Куняє старезний ліс.

Осіння його дрімота
Важка, як вода в ріці.
В кущах бадьоряться потай
Притишені горобці.

А небо ось-ось розкисне,
Проллється нудним дощем,
І серце моє притисне
Якийсь невимовний щем...

Абсент - у склянці, у горнятку - лід,
вода і цукор, ніжний смак анісу,
а в ложці - смайл, немов Чеширський Кіт
крізь неї споглядав смішну Алісу.

Я пив повільно, щоб здоровий глузд
не відлетів завчасно до Морфея,
аж раптом - появилися Тулуз,
Ван Гог, два Полі і Зелена Фея.

Було все звично - гамір і Париж,
і навіть те, як півпрозора дама
мого чола торкнулася - ("Гориш!") -
і сіла на столі - вона, та сама.

А далі, звівши руку догори,
Чудесниця Смарагдового Міста
мені сказала: "Очі отвори
і роздивись - усе набрало змісту!"

І справді - малював себе Лотрек
ціпком абсентним кольору туйону -
і вже не карлик - із картини Шрек
моргав на Фею, наче на Фіону.

Навпроти мене - Гог, Верлен, Ґоґен
(Верлен мені всміхався) пили "Ксенту".
І Поль (Ґоґен) ламав гематоген
і добавляв Вінсенту до абсенту.

Вінсент надпив і, чиркнувши ножем,
довірив вухо схованці конверта,
а кров тягучу, мов інжирний джем,
поніс Анрі на пензлі до мольберта.

"В абсенті - сперечатися не смій! -
не так багато галюциноґену.
І Фея ця зелена - радше Змій!" -
сказав Верлен задумливо Ґоґену.

Той не перечив (хоч і смів): "Простеж -
а хто ж тоді Богиня, навіть Відьма?"
І Фея м'яко посміхнулась теж,
а далі раптом заридала ридма

і зручно умостила пістолет
в долоні Поля (першого - Верлена),
і двічі (тричі?) вистрелив поет
не в себе, не в Ґоґена - прямо в мене.

...Лежав листок із віршем на столі
і пляшка перекинута "Ван Гога".
Зелена Фея по жилястім склі
текла, мов кров Рембó, з зап'ястя мого...

березень, 2011

у глибину вогню правічного
втекти від болю
коли життя зарані мічене
а правда гола
коли заказано і мріяти
назад вертати
опише колами потрійними
щербатий фатум
і не тримай не говори мені
бо я - залізна
не називай уголос імені
занадто пізно

Осінь-чарівниця

Я-найкраща чарівниця,
Я іду, як та цариця.
Руки - ніби два крила,
А душа моя співа.

Відправляю я птахів
До чужих,теплих країв.
Тихо мрію в самоті,
Листки фарбую золоті.

Затанцюю, вітер свище,
Підіймає листя вище.
В вальсі все воно кружляє,
Дрібний дощик накрапає.

Я володарка в цей час,
Завітала і до вас.
Кажуть, з казки я прийшла,
Бо пора я чарівна.