В зв"язку з профілактичними роботами на сайті, вірш тимчасово відсутній

пиши про неї вдаривши під дих
розлущиш правду з волоський горіх
й колишня тугу схожу на Мадрид -
мигдальний погляд вирваного серця
не перейти все горе вбрід повір
ти зачитав її як книгу вед до дір
на шлях слизький ступивши й поготів
усе що загуло не відіпреться

от і хитайся небом між грудей
на ланцюжкові сходжень віднайдеш
усе що леді залишила Чаттерлей
на смак солоне й тронно – недосяжне
наспіх проглянеш паспорт на айкью
попав гачок на рибу -кит – не ту
одна – на захід іншу грів Кітут
а ти мотав на мозок вутлу пряжу

і хай тобі хитнеться поміж хмар
життя тече в сніги і ребусом тіар
б’є кров в обличчя і кривавить дар
бо в дзеркалах дві краплі кардамонні
та ти завитий ними в шалик слів
смакуєш сік з омели й мітки дві
летять експресом й божі ліхтарі
сузір’я віршів пестять на долонях

одних боїшся іншим шлеш привіт
та поміж брів гніздиться горде « ні»
бо коні в яблуках гарцюють по струні
дрімучим лісом і колишнім ранком
біляві кучері лоскоче білий сніг
а ти один між пастками листів
зворушуєшся медом голосів
притрушуючи мудрість чорним маком

Я не відчую катастрофи,
Що з їла плитку шоколаду,
Слова, поскладані у строфи,
Закрию у столі в шухляду.

Я відішлю свої турботи,
Заклеєні в простім конверті,
І відпущу у небо ноти -
Такі високі і відверті.

2008 рік

Наше небо сьогодні далеко,
І на ньому чомусь ні зорі.
Пригадати всі мрії так легко,
Коли в місті вже сплять ліхтарі...

Я ловитиму бабине літо,
З нього пензлик змайструю прозорий.
А ти візьмеш фарби-самоцвіти,
І ми вдвох намалюємо зорі...

29.10.2011р.

На крихти покришені стосунки,
павутинням сновані слова…
Жінка, наче лицар в обладунках,
на шляху війни перебува.

Вона так бажає догодити:
одяг, і взуття, і макіяж…
(«Може, буде дужче він любити –
бо роблю усе для нього я ж!»)

Коли жінка має м’язи кволі –
замордує фітнесом себе.
…А самотність проситься на волю,
сумнів скроню, мов склоріз, шкребе:

«Що зігріє (скоро ж постарію!) -
діти, шлюб, обов’язок, любов?..» -
Жінка мрії про своє леліє,
і гантелі в руки – знов і знов…

Та на них надіятись не треба,
й щеплення нема від самоти…
Не для когось – а роби для себе,
знай: у світі неповторна – ти!


22.12.2008.

Згубилися у листяній межі
сліди твої і згадки про кохання,
як біль у серці, ставши покаранням
за почуття прожиті… на ножі.

В зів’ялі трави випала любов.
Твій сонник замаснілий передбачив
і знаки гороскопу. Мов собача,
гриміла наша лайка знов і знов.

Замерзли в передзим'ї відчуття,
обірвано сценарій спільних реплік.
Забути би скоріше… ніби в пеклі.
Навіщо змарнували півжиття?

Пришерхлий день осінній затихав.
Байдужістю твоєю вбиті мрії.
І ролі вже нам інші. Час, як змії,
повзе повільно з гордістю постав.

Впустило небо в розпачі дощі.
Але ми вже дороги форматнули.
Від прірви дріботіли наші мули
нав'ючені пустотами душі.

24.11.2011

***
Замету на ніч хату
щоби ти Богородице
ніжок не поколола
коли розгортатимеш
омофора
над кожним із нас

А рано-ранесенько
поки будуть всі спати
стану біля віконечка
спостерігати
як тануть зорі
сліду Твого
*

П’ять хвилин до початку розлуки
Не на тиждень чи місяць – роки.
Я тримаю в руках твої руки
І щокою торкаюсь щоки.
Зігріваю грудьми твої груди
Та тривожу вустами вуста.
Як не хочеться їхать нікуди –
Краще більше мене не питай!
Стугонять гіркотою легені
У прощальну, безрадісну мить.
Наливається світлом зеленим
Семафор і байдуже горить.
Сутеніє в душі й на пероні,
Коли ти даленієш в юрбі.
Запах шкіри твоєї в долонях
Забираю на згадку собі.
25.11.11

Поэт пародисту

Он столько крови здесь нам выпил
и стольких нас «переимел»...
Ему б подсунул, если б смел,
еще раз косточку от рыбы.

Пародист поэту

Ты что же, думал – время лечит
таких, как ты? Да никогда!
Но это – ложная беда.
Сочтёмся здесь. До скорой встречи!

Стулю повіки, наче крила, і полечу в таємні сни,
Де ти являєшся мені, і тихо кажеш: "Моя мила"...
А я ж, неначе навмання, знайшла чатинки таїни,
в долонях їх заколисала й сльозу тихесенько зронила...

Я посміхнуся уві сні, коли ти скажеш, що кохаєш,
І подарую лиш тобі всі найчарівніші світи -
Там наші мрії, наші сни, які ти добре пам*ятаєш...
Стулю повіки, наче крила. Мені наснишся тільки ти...


у співавторстві з Romantic lady

обережно і тихесенько, навшпиньках,
схиливши голову, мов до причастя.
я ховаюсь на трамвайних зупинках
з болючими назвами "чуже щастя"

мапи наших ходів,мов кардіограми,
там кожній фігурі вготована своя роль.
і нехай засипана дошка збитими пішаками-
гра триває допоки не пав король.

хто ти?... привід невідв'язний,
стиглості невідгомоння,
архітрав у лоні часу
чи диванна ніжна соня?
півмужчина, півомана,
сутність у гріху причинна,
в пирозі життя для жінки
ти не пуп землі - мачина,
взята спрагою на висів.
... а були ж часи мужчинні!
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.
2011

ми тримаємось разом,бо так спокійніше
і, добиваючи ближніх , забуваємо,
що нам ніколи не буде надійніше,
ніж коли ми за руки тримаємось.
ми цілуємо один одного з почуття відповідності,
закриваємо очі долонями, кидаємо слухавку.
боїмося втратити свободу і почуття власної гідності
більше, ніж втратити совість і здатність слухати.
всі ми маємо з життям якісь рахунки,
у кожного з нас свої хрести для розпяття.
ми вже давно не мріємо про подарунки,
а лише про можливість кинути пам'ять в багаття.
ми розмінюємо себе на лестощі і дрібниці,
намертво забули як це: вірити серцю.
я молюся на інших,їх лишилось всього одиниці
хто подолав хворобу байдужості і недовіри інфекцію.

а вночі вже зовсім по-спражньому пахне зимою.
вітер і тіні самотніх дерев розтинають навпіл
темне осіннє небо,що втомлено висне над головою
з мрією скоріше впасти і заснути на канапі.
вночі, якщо вірити пресі і сайтам
випаде сніг, а також умиватимуться дощем
запізнілі офісні клерки і гастрабайтери
аби підхопити застуду і заглушити душевний щем.
вночі водії повернуть трамваї з усіх околиць
до старих, пропахлих машинним мастилом, депо
і до самого ранку буде із їхніх віконець
виливатися по краплі щедре людське тепло.
2011

Про що писати?
То не наша воля!
Не ти один
Охопиш весь сюжет!
Ти тему моря взяв
І тему поля,
А тему гір
Інакший взяв поет!
Якщо нема
Ні радості, ні горя,
Не мар, що
Співом повниться душа,
Бо кожна тема
Поля або моря,
І тема гір –
Усе це буде лжа!

По клавішах фортепіано бігали пальці,
Сплітаючи гаму із чорних та білих слідів.
Я будитиму зорі,аби прокидалися вранці,
Долітали до мене в полоні гарячих вітрів.

Не тремтять вже від погляду руки,
І в душі потрясіння своє віджило.
Заслужила медальза відвагу та муки,
Ти мабуть був,але й ніби тебе не було.

Напиваюся щастям з смаком шоколаду.
Все сказала. Лиш ти не лякайсь, не тремти.
Моя осінь співає святкову на сцені баладу,
Навіть сором бере, що уміла тебе берегти.

гріх тужити за літом. кидаю .
кров перелита у жили осінню.
бреше золото, я – невидима,
не мироточить сльоза на розтині.

літо – латка. уста запечені
перегірчать гіркоту калинову,
як не били б на сполох речення,
не розімкнуться - слова заклинило.

тільки усміх злетить до вирію,
затріпотівши крилом розпачливо.
осінь яму для літа вирила,
але його вже давно не бачили.

Сторінки кн.Кольорами серця.Самвидав.
Худ. оформлення Ольги Карої

Я виходжу в осінній сад,
В галерею чарівних полотен.
Їх тут декілька тисяч чи сотень,
Вони мають мільйони принад.
Я рукою до них доторкаюсь,
Вони подихи ловлять мої.
Зачарована наче спиняюсь
Перед дивом своєї землі.
Ці картини не можна купити,
Вони спільні й водночас твої.
Таємницею ледь оповиті,
І здається, неначе живі.
І, можливо, це просто химера,
Яку я уявила собі.
Та ці голі осінні дерева
Чомусь дуже мені дорогі.

Важко слова дозрівають,
наче дерева влітку,
і з вуст твоїх витікають,
немов крізь відкриту хвіртку.

Повниться тишею ранок,
тхне відчуттям порожнечі,
і сірий вогкий світанок
посилює прагнення втечі.

2011

***

Бережіть молодість,
шануїти її,
хотів би догнати
роки молоді.

Не зійде на дерево,
упавший, листок,
Хотів би у юність
Зробити хоч крок.

Побіг би в ліщину
У зелений бір-
Через перелаз
До дівчини у двір,

У бабине літо
кульбаба летить,
юність, як факел,
засвітить і згорить.

24.11.201
Г. П. Слободській

Порожніють кишені в серпня – ні дощів, ні чудес… проза.
Ходять хмари – тяжкі, уперті… за пихою ховають сльози.

А в мене – повні долоні літер – пекучі, щирі, гарячі жмені.
Я маю тишу в розповні літа, де будні пряні, гіркі, скажені…
Я маю жовтий літопис кроків: утеч, наближень, блукань, мандрівок…
І світ на серці – такий широкий – вростає в вени корінням сивим.
В крові – екстракт найрідніших ранків – тепло обіймів, в очах застигле:
Воно, мов спогад в озерних збанках, на плесах диких туманом скиглить…
На фото – образ, що вицвів днями. Звисає спека, мов шмата зайва,
Тріпоче вперто, як біль, між нами… водночас тануть, неначе слайди,
Дороги, хвилі, річки, вокзали… минають люди: всерйоз, назовсім.
Мабуть, нарешті ми все сказали. Пора минати: ти чуєш – осінь.

Зриваю шмату на вістрі крику. Удари серця – в пласке склепіння.
І терпнуть сльози на Божих ликах… Проступить на шматі спіраль осіння,
Отямить ранок. А в мене – нічого, окрім долонь, до світів відкритих…
Насправді ж тихо. Ні серця, ні Бога. Лише Хтось небо від бруду витер…

21.11.11

На даху пародисти гуляють,
На даху їм зриває дах…
У моря усі ріки втікають,
А тоді витікають – ах!


24.11.2011

Глибока осінь – в маленькому місті:
Спіткаються хмари, калюжі, пожежі.
Листи непрочитані, вранішні вісті,
Відсутність Когось – і в житті, і в мережі.

Допалюють купами літо в городах.
І кришиться слух від базарних балачок.
Спокійно. Не плачем. Тримаєм породу!
Це місто – мурашник. Спокійно. Не плачем!

До ранку. Провалля. Будильник. І знову –
Холоне під зойки опалого листя
Потерта, затерпла від рук випадкових
Велика самотність в маленькому місті.

14.11.11

Усі ми, схоже, в цім двозначному житті
перетікаємо зі стану снів у стан вин, –
і Мідні Хижаки, і Жертви Золоті:
усе залежить тільки від обставин.
Гадаю, це таки – не Божий (!) «дар»:
щораз в мінливість падаєш, як в яму!
Душа пече од намірянь машкар…
І тіло меркне од постійних пере-явлень…
Не відаєш і ким підеш на Суд.
Ти наче є… А кліпнеш – десь далеко ти…
Свого єства втрачаєш мудру суть
і мудру однозначність інтелекту.
Які твої обов’язки й права
згідно Первосвященного Завіту?
Найгірше ж, що не визначиш, бува, –
кого любити, а кого убити.
Ось зараз – чий ти ворог, чий ти син?
Що тобі треба, а чого не треба?
І розумієш, вибиваючись із сил,
що часом (часто!) утікаєш сам від себе.
Куди спішиш? Що маєш на меті?
Постійно так лише погоня сниться…
Ми – Мідні Хижаки і Жертви Золоті.
Чи навпаки? А втім, нема різниці.

Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.

Осінь люблю. Галасливі циганські вихори,
Золота дзвін! – Та червінці ніким не збирані.
Білі романси в задумі алеї тихої.
Душ тополиних "курли" – і сама б до вирію!

Осінь люблю. Серпанкове вологе плетиво.
Бані небесні на храмах важкі й приземлені.
Навіть земні. І, здається, дідусь в беретику –
Добрий Господь - голубів пригощає зернами.

Осінь люблю. Іронійно-гірчаву, вітряну.
Хай безрозсудна, нехай відчайдушна, зранена…!
В шибі вечірній ескізик дощів палітрою –
Ледве вловиме, і рідне, і, схоже,… мамине.

Наснись мені..! прийди нечутно в гості!
Дверей тягар тихенько відчини.
Скажи слова, такі,на диво, прОсті...
розвітри думи густо-одчайні!
Усю кімнату освіти свічками
І хай на мене дихає вогонь
таємністю...і тепле,поміж нами,
своє незриме сeрце роздолонь .
Зігрій знімілі крила в довгім леті,
Мої померзлі ранки в чужині...
Твої відчути обрії нестерті,-
я ще жива,- ще хочеться мені!
І зодягни в сорочку сонцеткану,-
втоплюся у розмаї вишиття,
почую сильний пульс, луну осанни-
життю самому - рада,як дитя!
в мені pозлийся ріками гучними!
Зірковo сяйвом зацілуй, а ще
Купайловими ночами отими-
пісенно заструмуй! Перепече -
зі сну вкраде цей дотик...пАде морок
і знову зрине в душу щезлий рай.
Наснись, моя далека осокоро...
Прийди, на мить хоча, далекий Край!!!

Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому?
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.

23.01.2010

Уже не дочекаюся, либонь -
спливає час, на пошуки відведений.
Здалося? В двері стукала любов?
Таки вона! Та знову ізсередини...

весна 2011

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Дощитиме у переддень зими
і сіра тиша буде на постої.
Не буде тільки свічечки простої -
її колись не запалили ми.

Ще буде так, як сказано в письмі:
не мав нічого – нічого втрачати
Та буде смуток порожньо кричати,
що хтось його спустошити посмів.

Ще буде вітром колихати світ,
у рамах жовтих осені густої.
І ти самотньо у дворі постоїш,
і зробиш те, чого робить не слід:
зітхнеш,
повернешся,
назавжди підеш –
від…
12.11.2011

Щебечуть ластів’ята у гнізді
Під стріхою старої хати,
А ти із ложечки годуєш їх усіх,
Ти – їхня мати.
Так затишно, так солодко, але
Із ревністю дивлюсь на солов’я,
Бо часто прилітає. Ти ж моя!
І батько – я.


2011

                                              I.Г.

ти спала і чула, як жовкне листя,
як місяць, роздертий у вовчій пащі,
повільно, мов постріл старого мисливця,
кровить над розхристаним тілом міста
і хоче впасти

як тихо крадеться північний злодій,
як скрипне дверима й майне з порогу,
щоб потім постати з пітьми напроти
щоб тишу застати на верхній ноті
не клич нікого

він зніме з плеча обважнілу сумку
і ніж його зблисне в твоїх зіницях,
і вже не шепчи, що прийшло на думку,
не згадуй святих, не шукай рятунку
це тільки сниться...

...коли ти проснешся від сухості в роті,
польотом синиці сірітиме небо
повсюди лежатимуть білі банкноти,
розпорота сумка і напис напроти:
це все для тебе

щастя - луною та не золоте а бронзове
муміфіковане вичахле до кістяка
в кисле вино перетворюється амброзія
бал у розгарі а пів-гарбуза в корозії
рівно дванадцята – з казки щодуху тікай

поки до ста рахуватиме осінь-мачуха
поки лунатимуть крики прислужливих сов
принц-одноденка тебе розівчиться* бачити
кинь черевичок не варте хандри утрачене
зранку розвіється солоно стелений сон



*розівчиться - діалектизм.

Вгадаю, чого ти бажаєш:
Гілля верби без ніякого опору вітру,
Чи винограду з лозою –
Повзучим гадюччям;
І тоді я без порухів зайвих
Твій піт ізцілую і витру
Або ж оповию –
З лозою так схожа разюче…

Вгадаєш, чого я бажаю:
Шепоту, стогону,тиші,
Сонця зимового
Чи заметілі улітку,
Чи коли протяги
Пружно фіранку колишуть,
Чи коли дощ поливає
Залюблену квітку…

В долонях долі подих стишу,
Вуста полегшено стулю:
Півні цих опівнічних віршів
Запалять ранок солов’ю!
Вгрузає предковічне рало
В слова, у погляди, у тіло -
Щоб на пюпітрі покривала
Ми ноти щастя залишили…



2010р.

В старі часи, коли безчестя уникали,
і розросталися чутки в лихі скандали,
писака борзий згадувати імена,
чиїсь обігруючи простодушні фрази,
міг, може, раз, чи два - до довбні, колуна,
якими норов "чужописця" виправляли.

Можливо жорстко, та повазі цим навчали.

Аристократи ж бо "дуелили" образи,
що виникали навіть з натяку насмішки...
То ж, ясно, що було й безчестя зовсім трішки.
Не те, що нині, де публічно в "унітази"
будь-ким будь-що переробляється на "біс", та
за кимсь все вторять до безчестя звиклі маси,
що "унітаз" над кожним - учта пародиста... (

2011

щоб сни твої птахами,
де опала хвоя,
в далекі вечори,
в повітря невагоме,
на сутінковий схід,
в безмежну охру,
до пристані вітрів,
від бризу мокру..

Моя душа немов в полоні,
А мозок стиснутий в долоні,
Піду шукати маку цвіт,
Напитися й забути світ!

Я хочу визволити душу,
Для цього, я лишити мушу,
Це грішне тіло що болить.
Зварю навар, той маків цвіт.

Бо кажуть, це допомагає
І болі всі повідбирає,
Ще й заколисує до сну,
Лишає душечку святу.

Злетить душа моя до неба,
Це лиш одна її потреба,
А тіло на землі лишу.
Я все забуду, все прощу!

Мукою навиліт серце рване
Однесла вона у монастир
Утреню, вечірню і псалтир
Прикладати з вірою до рани.
У миру зостався ніжний звір,
Дивною жагою пожаданий,
Кат пестивий з позором нірвани,
Схибленого щастя ювелір.
Золото подовгу ще пектиме
У душі відвертій молодій
Жужелем розплавлених надій;
Відгорять літа, відмерзнуть зими,
Поки ця долонями блідими
Молитовно біль удушить свій…

22.11.11.

Зберися в дорогу. Постав собі хрест.
За плечі- душа і торбина
Читай-не читай – не напишуть про честь
Ти віриш, а значить – людина

В тобі ще вмирає як бог на війні
Знекровлений дух патріота
Питали чи так, а сказали що ні
Духовність – найважча робота

Йдучи так далеко, шматочок візьми
Землі, яку топчеш ногами
Бажай собі щастя, вони-це не ми
Тут – з ворогом, там – з ворогами..

Можливо, в раю не молились за нас
То звідки ж ця клята провина?
Міняються люди, а кажуть що час
Тікаєш, а отже – людина.

10.11.11

…А впритул мистецтво безпорадне,
Ще й назвуть – бездарне мальовидло.
Перспектива відстані – як правда.
Пензель майстра – з відстані – помітно.

Життя невтомне корчити гримаси –
Високовольтно реагують нерви.
Благословлю ретроспективу часу:
Життя – крізь неї – бачиться шедевром.

2011

РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
цукрова дитинко мого всеголосся,
засни, як озима, на татовім торсі,
нагрій його тіло – вже буде зима.
бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
що змушує скинути пестощі снива.
і коні летять, напинаючи гриви,
туди де нарнійський ліхтар.

чи слухати знов неспокійне сопіння,
смаглявим цілунком ловити постійно
твій піт найсолодший і з криками півня
молитися богу, спокутавши гріх?
бо що не збулося, час візьме на мушку,
без права на поспіх дотрусить за душу,
бо дичка – також найродючіша груша
в терпкі та кисільні вбрела береги.

засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
на тілі історій нотує підказки
про те що здоров’я не має поразки,
коли ти для нас – золотий повноцвіт.
а завтра прокинуться феї водиці,
заграється морем русалчина киця,
і туго сплітатиме в радість косиці,
крізь мамині очі шукаючи брід.

чиїсь проминуть у вікні листопади.
чи нам воно треба, те лихо вусате?
вже скоро сніжинками білої вати
під нашим вікном буде грітися сад.
несе Дід Мороз по степах подаруноки
в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
і коси РампУнцель – золочені руни
зростають як в римах слова.

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

Здається, ще не встали ми з колін,
І любимо давно цю рабську позу.
А демократії маленькі дози
Посилюють національний сплін.

Ми чуємо далекий передзвін,
І бачимо лише псевдоморфози.
Ідеш ти в очерет, а той у лози,
І міряє усіх на свій аршин.

У багатьох – по зав’язку гордині,
Немає тички, щоб дістати ніс –
Ти відвернувся навіть од святині.

Чи треба нам іти на компроміс,
І класти з поспіхом щодня покіс,
Якщо це дошкуляє Україні?
2011

Бридка бридота у брудному бруді.
Пекельне пекло...- платиновий плід.
Росте зерно закопаного блуду.
Летить життя в останній свій політ.

З його перелюбів-шалінь –
Щоніч до рана –
Випещуй клопоти-жалі,
Чужа кохана.

Дари зібрала – і в сльоту
Пішла з дарами.
Що ж відчуваєш самоту
В пустелі храму?

Його зруйновано, поглянь, –
Невже не бачиш?
Пощо стоїш і місиш твань,
Причинна наче?

Зречися пострахів-шулік –
Не втрать нагоди! –
Що обертають на калік
Святих і гордих.

Ти не з таких, не бійся їх.
Спаси лиш душу!
Молись, щоб Бог знайти поміг
Шпарки віддушин.

1993