* * *

Народе мій, не забувай мене,
Як ти забув десятки тисяч інших,
Коли їх голос потопáв лишé
́́́У створеній тобою ти́ші.

Коли ж мене згноя́ть брати́,
Зрадять друзі, й не однoго,
Зробиш з мене ти героя
І пишатимешся мною
В ще бруднішому лайні.

І, не встигши проклясти́,
Просто зíтреш iм’я мóє,
Інших пра́гнучи знайти
Для наруги і побóю.

Та я залишуся з тобою,
Які б історії вири́
Не роздирали б світ порою,
Ти тільки вижий і твори́.

Павло Гай-Нижник
Лютий 1998 р.

* * *

Палю́ цига́рку. Просто неба.
Ніч пеленає в самоті.
Мені нічого тут не треба,
Я бачив досить у житті.

За Батьківщину віддавав
Всього себе, від краю і до краю.
В цій боротьбі тебе програв,
Побóї й втрати пам’ятаю.

Я бив когось, хтось бив мене.
Ніхто не виграв. Всі програли.
Тебе навіки загубив,
Між тим Вкраїну обікрали.

Павло Гай-Нижник
19 липня 1997 р.

Укотре проживаю це життя
і кожен раз дивуюсь як уперше,
коли до мене, мов із небуття,
приходить кінь і копитами креше.

Він пнеться на диби, він так ірже
і так натужно дихає в обличчя,
немов упізнає мене і вже
з останніх сил на допомогу кличе.

А я стою й нічого не збагну,
даю цукерку - він її не бачить,
лише копитом кулю б’є земну -
виною та в біді його неначе.

І щось перевертається в мені -
притулюю до себе тіло сильне
й одразу ж розумію, що в нас спільне,
намацавши обрубки на спині.

2009

Ні, щоб загаятись хоч раз,
Відкласти золоту толоку.
Було ж – обманювали час
Усі три інші пори року.

Не заречеться жодна від
Причин запізнення банальних.
І тільки Осені прихід –
По_королівськи_пунктуальний.

2011

В темну ніч і ромашкові ранки,
коли міцно тримаєш подушку
розкажи мені все, без останку.
Хоч уголос, а хочеш на вушко.

Розкажи,як блукала із вітром
Куртизанкою була де трішки,
Розкажи як подавлена світом
крила втратила...й рушила пішки.

Що ховаєш за гордою маскою?
Куди котяться каплі монстери?
Я назву тебе іншого казкою,
На своєму ж запишу папері.


02.09.2011

Красива ти, моя любове, -
Весела, юна, як весна!..
Рожевощока, тонкоброва,
На поцілунки відзивна.
Усе милуючись тобою,
Не намилуюся повік
Очей блакиттю голубою,
Поміж хмаринками повік.
Ледь-ледь задертий вгору носик,
І на щоках мілкі ямки.
Незаспокоєність волосся,
Від ніжних дотиків руки.
Подібна чимось до сонати,
Принад багато маєш ти, -
Карати вмієш і прощати,
І таємниці берегти.
Нещадно розум гріх віщує
На лису голову мою:
Тебе, відраду молодую,
Жалію, мучу і люблю…
2009

Я з тобою забула про все -
Де подівся мій час, чи загинув,
Куди доля самотню несе,
Гне додолу як вітер калину...
Я з тобою забула про все -
І про день, що стоїть на осонні,
І про ніч, що розлуку несе...
Пам'ятаю, в твоїм я полоні
Не в обіймах, лише у словах,
Що кохати мене обіцяєш...
Тільки інша торкнулась плеча,
Місця й в серці для мене не маєш..
Я з тобою забула про все...
І без тебе - ніщо не згадаю..
Час мій вітер у світ понесе,
Лиш залишиться слово "Кохаю!"

Она пришла и наследила
В душе моей и на полу,
И платья желтые носила
Дождем смывая синеву...

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

співуча скриня ночі, зір підкови –
виймає місяць для землі прикраси,
пряде й пряде свою космічну повість
старий казкар на веретенах часу.

розвозить пряжу золотим палацом
небесний віз, молочна нитка сяє...
спитаю душу: ну, чого ти плачеш?
– усе тут вічне, тільки я – минаю…

Перелітними снами ця ніч відцвіла,
в потойбіччя зорею дух літа відкрапав,
приспустила знамена вітрів і тепла
перегранена плинність. Зосінений запах

з першим дзвоником, в квітах себе роздає.
Хай зародять знаннями посіви букварні,
назбираються примхи на віче моє,
накриваючи столик у львівській кав'ярні.

Я присяду на хвильку – хай світло стече,
з окуляр-парасоль і закрутиться в каві,
а мене перед містом на тінь прирече,
перетворить слова ці у присмак гіркавий.

Хай прищава-ще муза мені дорікне:
– Вчиш кого, волоцюго, нерідне любити?
А моя солов’їна лиш небом здригне
і розсипиться стуком пегасно з копита.

Пил дорожній скресає в дотичній коліс,
перемелює штивне наповнення далі.
Під зозулю мовчати відучено ліс
і калині нанизано з пісні коралі.

А що далі, незнане? Не ближчає нам,
бо, як сходимось в думці – стаємо чужими.
Клав би руку на серце, та в нім чужина...
молоко материнське смакує у римах.

1 Вересня 2011

Край дороги голосує боровик,
Ще у кошику сидіти він не звик.
Гарно вмоститься і вирушить у путь,
А його... на сковорідку покладуть.

Заволає тоді красень:"Ой, біда!"
Обпече йому боки сковорода.
Та й поважність десь подінеться умить,
І за лісом в нього серце защемить.

Давно вже не козак:
Абориген, злочинець -
Сідає в автозак
Останній українець.

На серці біль і срам:
Мовчав же, (Й був у КУНі?!)
Як похмелявся хам
Із черепа красуні.

Вечірній іній

ти відчуваєш смак вина
а на вустах – пошерхлий іній
спекотно в тілі розливається нуга:
Кохання навіть вік не спинить!

Буває так раз в тисячу а чи мільйон років,
коли троянда віднайде свою планету
І ця планета вже віджитих днів
троянди паросток запалить диким цвітом
І у вогні згорить троянда ця дотла,
немов комети хвіст нестримний
Троянду пересадять в інший ґрунт –
Дарма
ти відчуваєш смак вина
мов полуниці ці твої уста
Шалено
розливається в тілах весна
уся
Любов
іще не звідана коханням

03.06.2010


ЦІЛЮЩИЙ ВЕЧІР

Вечір спекотно дихає в очі
розморені тіла пливуть у ніч
Дерева
одягнули вже
нічні сорочки
І позіхаючи
шукають Божий слід.
А він –
у кожнім дотиці,
у кожнім слові,
в розмові, що я к мед густа
в розмові, що наповнена пророслим зіллям
Якби він знав
як много значиться вона для нас –
ота розмова
мов спонтанна п’єса
і ролі в ній не зіграні іще
Якби він знав,
що значить кожне слово,
що значить дотик,
кожен погляд,
кожен слід, –
в цім вечорі тоді б він
не залишив нічого
тоді б пішов,
забравши із собою навіть тінь.
Тоді б залишив їх
лиш наодинці
лиш зі словом
забравши всі думки,
всі здогади
й мовчання,
спекотний вечір
і тіла з бажанням,
бальзам цілющий
з вечоровим медом
(я надто захопилась
так писать не треба!)
... про це мовчать
і цим не спокушають...
Та Він не винен, що створив Аглаю.

11.06.2010


РАЙ НАТХНЕННЯ


Я так давно (і часто!) не писала віршів –
Він щось зробив з моїм натхненням:
Він рай мені приніс у жменях
І наказав
про рай цей тільки снити...
хоч хвилю
хоч краплиночку
щоб довше
затримати цей голос
ці його слова
бо я забула вже
що значить свічкою горіти
у цій буденщині –
у сіризні сімейного життя

11.06.2010


Триптих «ДО АРІАДНИ»

***
Аріадно, як ти довго спала!!!
Він розбудив в тобі
Аглаю!..
З чар-глини він тебе ліпив,
мов Галатею, розбудив…
29.02

***
О Аріадно! Де ти була всю зиму!?
Допоки він шукав чар-глину…
Допоки він будив Аглаю,
Ти, Аріадно,
в лабіринті
Спала!

(Бо не було удома Мінотавра!)
8.03.12

***
Сьогодні відчайдушна Аріадна
здійснила подвиг:
зранку досхід сонця
з піни морської вийшла,
мов Богиня,
й розбудила море,
що народилося в цей день
з стихії Ночі…

… В цю ніч я мріяла, було, про те,
щоб опинитись поруч з ним
і розбудити його вперше як ніколи:
немов-дружина-незабаром-мати…
Цю роль не суджено, мабуть, зіграти
Тобі,
Волинська Навсікає,
що народилась
в іншім часі,
в іншім навіть краї…

О! Аріадно!
Як ти довго спала!!!
Ти з глини іншої
Не з тих небес,
з яких зійшла, було,

Аглая!..
9.03.12

День перелазить
паркан горизонту,
начебто в'язень
тікає із зони.

В колючих дротах
багряниться кров'ю
й невідворотно
вмирає знову.

Хто має шанс -
іще не родився.
На вишці - час,
серійний убивця.

2009

Небо сіре
і земля брудна.
Рештки віри
кинуто з вікна.
На панелі -
залишки цноти.
Менестрелю,
очі одведи!
Через призму
болю і дощів
непривітним
був сьогодні
Львів.

2003

* * *
СУМ

Ні, це не плач і не стогін душі,
Це не обрáза, яка душу п’є.
Тільки-но сум. Так сумують дощі.
Так стóгном стукає серце моє.

Сум цей летить по життєвій імлі́
Так, ніби краплі із неба Бог ллє.
Тихо лягають вони в полотні́,
А полотно – то є тіло моє́.

Павло Гай-Нижник
23 травня 1997 р.

* * *

Не відлітай від мене, мріє.
Прошý тебе, не відлітай.
Коли зимóве сонце тліє
І сyмно-темний небокрай,
Що серце літом обігріє?
Без тебе враз настане край
Надії й вірі. Мріє, мріє…
Без тебе мрякнуть пекло й рай,
В душі́ кохання зубожіє.
Залишся, мріє, не зникай,
Бо у житті глибінь пустіє,
У мене крил не відбирай.
Без них мені весь світ сіріє,
Залишся, мріє, постривай.

Павло Гай-Нижник
12 грудня 1996 р.

НІЧ САМООБМАНІВ

Ти не приїдеш, достеменно – ні,
Та я й тебе не кликав з-за туманів.
Чому ж, незнаю, сумно так мені
Стало в цю ніч, у ніч самообманів.
Чи то цей дощ вдаря́є по струні
Так безсоромно таємни́х бажаннів
За те, що втік тоді, вже в давнині,
За те, що не вернувсь, що не сказав тих слів,
Які чекала так, що шепотіла в сні…
Самотність ця і ту́га – долі гнів
За те, що завтра їх не скажу в млі,
За тую ніч твої́х самообманів.

Павло Гай-Нижник
14 серпня 1999 р.

* * *

Не сплю ночами й не живу,
Без тебе наче й не існую,
Лишe єдину молитвý
Все втóрю Богові й малюю
В уя́ві, ніби наяву́,
Як ніжно й пристрастно цілую
Вустa розтýлені, й пливy
Між стeгон знáдливих, й втопaю
В палки́х обí́ймах і новy
Тебе для себе відкриваю.

Павло Гай-Нижник
Квітень 1998 р.

ДЗВІНОК

Ти подзвонила з чужого міста
І запитала чи твій ще я,
А я в розгу́бі плечми лиш сти́снув
Й твоє повторюю ім’я́.

Цей ніжний голос, наче мрію,
Давно відчути знов чекав,
А тут, стою і мов би млію,
Неначе слів позабував.

“Приїду я, лише́ скажи!”, –
Ти повторила разів кілька...
О, Боже милий, підкажи:
Це моя доля чи помилка?

Бог промочав. Лиш з далини́
Твій з тре́мтом голос долунав,..
І я цигарку запалив
Та й мовчки слухавку поклав.

Павло Гай-Нижник
4 червня 1997 р.

* * *

Ми, наче спільні береги́
Єдиної ріки пото́ку,
Її плекаємо щороку
І від відлиги до зими
Підтримуєм оцю моро́ку,
Себе тримаємо в ярмі́
І не даєм зробити кроку
Кожен до сво́ї сторони.
Твій берег настогид мені,
А з іншого зва́бливий боку.
Коли ж зближаємося ми –
Між берегів нема пото́ку.
Коли б місточок ми звели́ –
Він об’єднав би нас, аж по́ки
Стрімкі́ї води б розлили́
В соло́нім морі свої сто́ки,
І ми б невидимі були.
Тоді б, в далекій далині́
Ми б вчили течії уроки,
А я б тебе вже не узрі́в
І іншу б річку полюбив…

Павло Гай-Нижник
3 червня 1997 р.

* * *

Голуб неспинно ворко́че-воркує,
Ту́жить по милій своїй –
То він так ме́тушно па́лко сумує
Від плину в самотності хвиль.

Лебідь у небі кричить-галасу́є
По втраченій пташці свої́й.
То в ньому відчай бентежний вирує,
Криком зривається біль.

Кличе жура́вку лелека й пару́є.
Курли́че коханій свої́й,
Та журавля свого лю́бка не чує,
Її в нього вкрав буревій.

Голуб неспи́нно ворко́че-воркує.
Звідки ж ми знаєм про що?
Лебідь кричить, а кохана не чує.
Звідки ж узяв я по що?

Плаче лелека, курличе, нудьгу́є.
Втратив журавку? За що?
Хтось заува́жить – то радість царує!
Я ж відповім їм: ”Та й що...”

Павло Гай-Нижник
Травень 1997 р.

Серп'янкова вуаль
У трояндовім цвіті.
Як оті бажання, що зловлено в сіті.
Краса у неволі
І радість у смутку,
Сьогодні у щасті,
А завтра в закУтку
Заплачуть пелюстки
Майбутніми днями,
Розбиті бажання
розтануть казками.
Трояндовий вирок
У зрізанім часі
За кілька хвилин,
Що віддали повазі.
Червень, 2011.

Вдивляюсь у вічність... І що там за нею?
Довірюсь блукальцю, знайомцю Енею.

Бо кожному з нас ще не раз мандрувати
Далеко за обрій од рідної хати.

Вдивляюсь у вічне, вдивляюсь за обрій -
Ще поруч життя і приятелі добрі,

Ще поруч життя в розмаїтті вабливім,
Зворушливім, щедрім - авжеж особливім.

І ти поруч мене, утіхо сердечна...
А даль простягнулась - чужа, безкінечна.

І хочеш-не хочеш, а йти доведеться:
Чим легше співається - важче ореться...

Пародія

Люблю натуральне, природне щоб сýто…
Вбамбýрить спиртяки – який інтерес?
Натюрліх – то інше, то супер і круто,
І тóнко, з душею, не крéкінг процес.
Із кумом, буває, сідаєм до столу –
Великі ковтки! Антистрес – вищий клас!
І свічка спочатку – із полум’ям вгору,
А потім – донизу, глузує із нас.
Потвóри по стінах – то вже, як відéрце.
Хіба їх прогнати здійметься рука?
І пісня душевна – щипає за серце,
Бо все натуральне – наливка така!
Емоцій тонкúх викликає багато –
На лірику тягне, ще й спогадів нить…
Один лиш недолік – пом’якшує надто.
Пом’якшує все. То куди нам спішить?
…А ранком прекрасно – без болю і муки…
Міцніша текіли! Ще, куме, одну?
І все було б файно – десь взялися крýки.
Ми з кумом злякались. Втекли крізь стіну…

27.08.2011

«…безсмертний!!!» –
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так... юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.

2011

Три крапки бруду
тепер усюди
Покаже груди.
Зате у глянець.

Три крапки злості,
як шумні гості
гукають тости.
Біжать у танець.

Три крапки болю
від алкоголю
чи то у долі
не все в порядку?

Буденні хащі
розкрили пащі
прожити б краще
свої три крапки.

01.09.2011

Не біжи… Зупинися… Вже осінь
Розпалила холодні вогні.
Поміж хмар усміхається просинь,
Наче згадка про сонячні дні.
Не спіши… Відпочинь… Це вже осінь
В’ється тихо в мереживах дум.
У світанках її безголосих
Заховався непроханий сум.
Посиди… Помовчи… Це вже осінь
Розпанахує жур самоти.
Чом, козаче, соромишся досі
Розпрощатися з літечком ти?
Не сумуй… Не журися, що осінь
Залишає все менше надій.
Не судилося щось, не збулося,
А що маєш – бери і радій!..

2009

Цей парк завжди чекає на людей.
Стоїш, мовчиш. По-справжньому щасливий,
Коли обійме затишком алей
Чи прихистить від весняної зливи.

Тримає сонце пальцями гілок,
Колише птаха десь у верховітті,
Щоб серед безлічі своїх думок
Ти обирав лише спокійні, світлі.

Він бачив мудрість давніх поколінь,
Тому цей час для тебе зупиняє.
Присядь, погомони з ним, відпочинь.
Він знає щось таке, що ти не знаєш...
Серпень 2009

Мы любим тех, кто любит нас -
Удобно и красиво...
Без лишних слов, без блеска глаз -
Надежно и практично, Без расставаний, возвращений,
И без обид, и без прощений...
Вот только не понять нам почему
Орут весной под окнами коты...

Я вижу отражения фигур своих в воде -
"Войдите в положение!" - твердят они во мгле,
Я знаю все несчастия, что были, будут, есть...
Я знаю сострадание, и знаю, что есть месть(((

Самотнє дозвілля…
В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно,
Намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості,
В далеке село поспіша…
Можлива любове,
У зрілі літа дожени!

Вона обіцяла –
Й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста
Можливості вирватись є…
Веде до вокзалу,
Мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий
У смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка
Окреслила щастя рубіж:
Ще тільки за сорок,
А це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила
Бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить
В далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені
Щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня,
А скоро одружиться й син…
Селянської вдачі
Оця городянка була,
І, стримано-ніжний,
Заждався її селянин.

Цю зустріч покрила
Липнева завіса дощу -
Лаштунки в театрі,
Що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне
Вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку
Пампушки поміж зоряниць!.. 29.08.2011.

ще до заходу сонця
вичахне виноград
в темно-живому оці
втомленому від зрад

зійдуться чорні ріки
в довгий порожній шлях
від попелища крику
зниклого журавля

виставить час долоні
перецідити сни -
два міражі солоні
танутимуть на них

Весна минула молода
І липня спека строга,
Набігла втома, мов орда,
А біль - немов облога.
Пожовклі вісті сипле ліс -
Листи життя останні,
Промінням писані навскіс,
Байдужим вітром гнані.
І б'є дощем на битий шлях,
Січе у дні прийдешні,
Де нам не стрітись, позаяк
Там відцвіли черешні.


31.08.11.

Нікого немає...
Це просто вітер.
Нутро моє чує даль.
Дощить –
Мов насіння осінніх квітів
Провіяне крізь кришталь.

І пахне грибами поліська хвоя.
Тихенько шумить ріка
Про те, що ми знаємо тільки двоє:
Я і капкан,
Якого поставив час –
Давній ворог –
На кровного друга –
Вірш.
По жовтих деревах сніжок –
Мов порох впаде на вогонь...
І звір
Моєї жаги нагуляє жиру
Й засне у барлозі мрій.
Танцює печаль.
Сині ікла щирить.
Тінь яблука на корі.

Це листя осіннє –
Як в церкві гроші.
Такого кольору біль і ті,
Кого вже немає...
Йдуть спати рожі,
Подібні на всесвіти золоті.

А ми з давнім другом
Вжили сивуху,
Збираємось в монастир,
Де діти душею і сиві духом
Кумири
Шукають
Мир.

А осінь –
Найкраща пора для цього:
Ні жарко, ні холодно...
Пекло?
Рай?

Душа потепліше ховає Бога,
Як внука мавка стара.

30 серп. 11.

***
Вот какие в нас хоромы –
окна с чистою оскомой.

***
Шло на пользу – пошло в трубу.
Во как жизнь на продув растрачивается.
Лучше видеть себя в гробу,
чем от слова – переворачиваться.

***
Трущобный транспорт – жигули,
остался в прошлом. День – резина.
Жизнь удалась. Ты – пуп земли
в бронежилете лимузинном.

***
Всё относительно –
возьмись... и отнеси, мой враг,
свой взгляд смирительный
к разряду – в пух и прах...

***
Муженёк мой – не дерьмо –
касса, мерин, теремок.
А таким как ты, "Дали",
я скажу – давай... вали...

***
Настаивать на всём – не стоит.
А если всё – то постоять бы
за место в сердце непустое,
чуть заживлённое... в день свадьбы.

***
Вместо шляпы – номер снял в мотеле.
Не прошляпил – отмотелил
время с бабочкой ночною вместе...
дальше – стих стал неуместен.

***
–Ну давай!
–Ты уже?
–Да!
–Ай!

31 Августа 2011
:)

Громом прощалось літо,
дощем…
небо - діряве сито…
і щем
в серці тремтів слізливо -
прощай…
Серце, осіннє диво
стрічай.

2011

* * *

Кохаю до нестя́ми, мов стою
У прірви божевілля на краю,
Немов нектар чарíвний-диво п’ю
Із квітів, що зросли в раю,
І, ним збентежений, творю́
Я світла для людей Зорю́,
В якій не лaю, не корю́,
В якій немає зла й жалю́,
В якій добро боготворю
Й тепло́ їм свóє віддаю.
І ніжність ди́вную свою
Я в тім дарунку оселю́.
Я навіть в пеклі розпалю́
Вогонь пощaди, не болю́.
Щоб в неземнiм й земнiм краю́
Плекaли всі кохáність цю.
Її загальному Життю
Я з щирим серцем віддаю
І Бога вічного молю́
У душу кожного мою́
Влелі́яти краси Зорю,
Щоб світ схвильований свою́
Відчув потребу у маю́
І сенсом щоб зробив “люблю́”
Свого буття, а не “уб’ю”.

Павло Гай-Нижник
11 листопада 1996 р.

ЯЗИЧНИКОВІ

Сварог хай долю твoю злíпшить,
Перун дасть блискавку у дух.
Дажбог нехай вогонь запáлить
У серці твóму в час недуг.
Щобú ти Хoрсу шлях не перейшов,
А з ним по цій дорозі йшов.
І Вeлес щоб твій скарб звели́чив,
Але й щоб ти до нього ли́чив.
Від всіх недуг батьків твої́х
Уберeже́ хай Дана чиста,
А Лада вaртить хай сім’ю,
Щоб згода в ній була барвиста.
У думах щоб тобі поміг
До мудрості знайти підхід
Старий як всесвіт Світовид.
Шануй Богів величних наших,
Їх віковічний пантеон,
І світ для тебе буде кращим,
Вода – свята і свят–вогонь!

Павло Гай-Нижник
4 січня 1996 р.

* * *

Я – останній романтик віджи́лих часів
І новітній нарóдженик всіх майбуттíв.
Я з минулим давно увійшов в небуття
І живі́тиму вічно і знов – як життя.

Я тривалий, мов час, що вже був і що є,
Що ще бyде тривати, як сон мертвякá.
Бо останній романтик не просто жиє́,
Він – в майбутнє з минулого прірви ріка.

Павло Гай-Нижник
12 жовтня 1996 р.

Моїм очам наснилися твої -
Астральні блюдця на обрусі неба,
Розлили тугу доокола себе
І душу затопили по краї.

Їх день жене, та вперто кличе ніч -
Питати марно - чом, навіщо, доки?
О, як повільно завмирають кроки
Давно забутих прощавань і стріч!..

Останню чашу виповнять жалі -
Листа в минуле закружляє повінь...
Яким лише, скажи, розвію словом
Космічну втому на твоїм чолі?..

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»

Пір’я

Розвіяне злими юрбами,

Мов снігу платки з-над руїн,

Летиш ти до хмари з вітрами,

О, пір’я з жидівських перин.

Мов сніг, ти летиш аж до хмари,

Вкриваєш поля, мов килим,

О, свідку великої кари,

О, пір’я з жидівських перин.

Знать, бачити горя не хочеш,

Що ми тут в тій хвилі терпим,

Сніжними крильцями тріпочеш,

О, пір’я з жидівських перин.

Як грубі мужицькії руки

Рвуть наше добро без причин

І нам завдають люті муки,

О, пір’я з жидівських перин.

Як наші хати розкидають

Аж геть до послідніх делин,

Як наші шинки розбивають,

О, пір’я з жидівських перин!

Ввесь город від краю до краю —

Руїна одна, плач один!

Гляди ж на тих варварів зграю,

О, пір’я з жидівських перин!

Гляди, що тут нашої втрати,

Що наших тут впаде сльозин, —

Щоб Богу це все розказати,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай наші всі зважить терпіння,

До нашого горя долин

Хай шле нам потіхи проміння,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай тямить, що люд ми ізбранний,

Його найукоханий син,

Годований зернами манни,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай дасть нам народ цей посісти,

Хай дасть нам помститись над ним,

Неси, о неси ‘му ті вісті,

О, пір’я з жидівських перин!

1882


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1887), с.32—34.

Делина — бруси дерева.

Не за літом печаль.
Не печаль за літами,
До яких от і це ось непомітно вплелось.
А печаль лиш за тим,
Що дедалі важче ходить з боргами,
Бо не знати, чи й встигну
За життя їх сплатить.
Ті борги не в грошах, не в майні,
А в мені.
Перед рідними й Господом Богом.

Паперові присвяти, просватані за хвилини,
і верлібри-шовкові зорі (техніка батік),
камінці тих сонетів-го, що не спливли, не
потонули в ріці речей, у словах закляті,
пилюгавіють десь на дні здеревілої скрині
мого суму, суміжного сорому і коморі.
Притрусило на скронях... І пам'ять предмети спірні
схоронила - чи у горІ, а чи може в гОрі.
Тільки погляд такий же осінній та без прояснень.
І самотність - у цьому світі реальність єдина -
нашорошилась, ніби зимно під сивим пасмом...
Відчуваю, що всім туди, а тоді ж - куди нам?

2011

Тебе, мій часе, я не здожену,
І як би я не гнався за тобою,
Прошкуєш ти невпинною ходою,
Несеш у вічність – мить і таїну.

Мов альпініст, я ліз на крутизну,
Готовий по-юнацьки до двобою.
А ти лише пожартував зі мною,
Лишив мені на згадку сивину.

Тепер вона, як світло, серед ночі
Мені тебе осяює пророчо,
Щоб ми не розминулися ніде.

Ти будь мені порадником і другом,
Коли біжать твої хвилини цугом,
Зникаючи щоденно бозна-де.

2009

Ділюся радісною новиною -
вийшла однойменна моя збірка для діточок:)


На барвистій каруселі
Зайці крутяться веселі:
Не звичайні вухані –
Сонцезайчики ясні!
Золотими промінцями
Закликають дні за днями
На сяйливу круговерть,
Повну радості ущерть.
Тільки тих вона кружляє,
Хто бадьорий настрій має.
Усміхнися радо й ти –
Карусельку закрути!!!

Люди кругом, лица кругом -
Меня обложили как стая волков
Грызут мое сердце, смакуют мозги...
Что мне остается - лишь смерть от тоски

Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!
Поетичний свій збери врожай –
мудрість, просторікування , жарти
про людей, кохання, про красу,
про зростання і зів’янень фази,
про неправди й правди гіркоту,
про несправедливість і образи,
про простори й про глухі кути,
про чиїсь і власні інтереси,
справжні і придумані світи,
кольори незмінності й прогресу!
Що? Нема комп’ютера? Нехай!
Олівець хапай чи ручку «Паркер»!
Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!

У школі кожного із нас навчали
із літер в букварі складать слова.
І першу пісню в школі заспівали.
Про рідну землю й матір пісня була ця.
Приспів:
Весною проводжають в світи випускників.
А восени вітають вже нових школярів.
I хоч старіють наші рідні вчителі,
та не старіють душі, їх душі молоді.

За вашу працю вам слова високі
не дуже часто говорили ми.
Та вдячні вам за перші наші кроки,
якими міряли просторих знань лани.

Той, хто дарує, той вже сам щасливий,
бо робить свято із буденності пітьми.
Суворий вчитель, але справедливий,
тебе на все життя запам'ятаєм ми.