насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
а чоловік - то бандурист
сумна душа та мужні руки

щипком бере високі ноти:
арпеджіо, легато, форте
по струнах
вільно ходять руки -
солона
свіжа кров на грифі

насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
і Богом дані бандуристу
пальці
трагічно грати на бандурі

2010

Зцілення стало
Засобом убивства.
Це кінець
Нашого початку.
Два колеса
Передує моєму
Падінню з автівки.
Зелений убив
З'їджену траву.
Авторитарна демократія
Народжує номенклатуру.
Ми розташувалися
Два на два,
Коли нас
Було квартет.

2010 р.Б.

нам цілого світу з тобою замало
щоби бути удвох на землі
наші друзі гуляють увечері парком
ми - на поверхні Венери
де танцюємо музику Баха
(він мило дивився на нас)
у театрі Шекспіра граємо
мовчки в чорно-білих тонах
я сузір'я назвав твоїм іменем
гарно звучить - Ерідан
а ти вічно мені дошкуляєш
бо наші друзі гуляють у парках

2010

безконечна дія
тебе чекати

місячним променем
вимальовувати вуста
на останній сторінці сну
закривати книжку ночі
і жити день

у горнятку кави топити
плин часу
замішувати ложечкою
вир думок
і ковтати вічність
спрагло припадаючи
до зимної порцеляни

пити те що було
а що буде
залишити на дні
і гущею кавовою
ворожити завтра

подивитися вслід
лінивому голубові
що не хоче листів носити
і спогадом затуркотіти

викричати свій страх
у порожню вулицю
і
зачинити дня браму
перепливаючи
у наступний акт
безконечної дії

тебечекання

Брак слів легко заповнюється
безглуздим знаком мовчанки.
Розхристаність душі можна приховати вдало
підібраною маскою,
навіть колір сумних очей
забарвлюється в жовту меланхолію
при допомозі одних тільки думок.
А там, де вчора росли маки, сьогодні якась стара палить свічку, пустка і фото…
скрип підсвідомості і потоки дверей
Лаура вийшла заміж по любові, але її чоловік, людина
з розладженою нервовою системою…
телевізор в напівтемній психіці історіями вкрадених життів
розривається…
ХТО ТАМ???

На донецький танк
кохання впала раптом
львівська секс-бомба -
страшенний вибух щастя…
Це - схід і захід – разом!

23.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Мене неволять…
Мене кайданами скували…
Мене ганьблять…
Мені вже й очі зав’язали…
Травмують й брудом обливають…
Принижують і зневажають…
Та хто ж принижує? Та я ж. Себе!
Собі на голову грязюку лию!
Лиш дивлячись в дзеркало окуляри рожеві вдягаю.
Погляд відводжу – й відразу скидаю.
І зовсім не бачу, як з-під німбу роги виглядають.
На тлі білесеньких крильчаток – хвостище довгий, волохатий.
Світ – то дзеркало велике.
У кожному я бачу лиш себе.
Звичайно – хтось в моїх проблемах винен,
Хтось за мене відповідати повинен…

Та хто? Все я ж…
16.11.2010

Я – маріонетка – лялька.
Мене за ниточки володар водить м’яко.
Мої очі зав’язані хустинкою червоною.
Мої руки зв’язані мотузкою шовковою.
Голос щось робити мене вже закликає.
І кличе, і кричить, й шепоче, і співає.
І я роблю усе, хоч би намагаюсь.
В житті чомусь я ні на кого не спираюсь.
Голос ще про щось далі віщає.
Ніби розумію, ніби і не знаю.
Розумію: є цей світ і той.
Скільки вже пройшло дорогою звідси туди?
Все колись зведеться до шляху невідь-куди…
А мене все кличе голос той.
Говорить, куди я маю йти,
Щоб не створити якоїсь біди.
А ззовні небо все темніша.
А в моїх очах усе простіше.
І спокійніше.
А голос мене кличе далі
У знайомі незнанні далі…
Монро… Меркурі… Цой …
Джексон… Сінатра… І Преслі…
Шевченко… Бодлер…
Може, пізнали вони вже світ той?
Чи, може, вони вже воскреслі…
Ні, завжди живі…
Голос диктує їхні імена…
Подій усіх дивує давнина.
Голос зупинитись мене закликає.
Голос про ціну життя промовляє.
Голос усіх людей прославляє.
Голос зрушити з місця мене закликає.
Уві сні свою пишу життя чернетку.
Наяву я лиш маріонетка.
Голос мені каже – я П’єро.
Дерев’яним є моє нутро.
Та сльози мої ллються… От дива…
Мозок мій працює, хоч і дерев’яна голова.
Та лиш годинник цокне –
Я вже Арлекін,
Що щосекунди зараз знову щось утне.
Так, веселий він!
Так, дивне я маріонетка.
Лиш маски змінюю я метко.
… А голос мною керуватиме завжди…
03.03.2010

Чому і вночі,
здається, мені сяє
сонечко? Тому,
що цього року вперше
зовеш мене «Коханий!»

24.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Що це діється тут , браття?
На ПМ - пекельна ніч.
Пан Кузан розвів багаття,
«Жар любові» вкинув в піч.
І побрів десь на узбіччя,
Пошукати сіновал.
Чорногуз образив січня,
«Киселем» – вбив наповал.
Під низом гудів реактор,
Гентош лаявся: Не спи !
Бачив би це наш Редактор,
Як графітні стержні йшли.
І якби не «Зимовиця»
Від добродія Штанька.
То до ранку б – попелиця,
Залишилась з ПМ-ка.

24 січня 2011

молоді дубки
у сорочках навипуск
з вишивкою у маніжках
у вовняних свитах
плисом обшитих
як волиняки:
про мушкети мріють
і до Січі збираються

граби-подоляни
в сорочках із грубого полотна
заполоччю всіяні
у камізельках
кланяються сонцю
солом’яними капелюхами

один ясенок-полтавець
у куцому кожушку
(з короткими до ліктя
рукавами)
та в лейбику;
на нього посідали горобці
з купелі-пилюки –
немов аплікації сап’яну

од землі тягнуться
кольорові
вовняні нитки синочок:
очі – пацьорки
закликають у тінь до клена
дощик

а клен – джиґун;
несе своїй любці-ліщині
дивовижно холодні
росяні баламути
стає собі серед узлісся:
ніби з Опілля
у двоколірних
чоботях-чорнобривцях
кожух у нього жовтогарячий
червоним унизу вишитий

а скраю бук
зі Слобожанщини вернувши
розмову їхню підслуховує
вуса підкручує –
на ньому душогрійка
з кольорового ситцю
у плечах – із шовку
а ще тканий пояс
ніби черлений
штани вибійчані

стали дерева-парубки
з літа чубаті –
а довкола трави
ніби постоли
кайдани
та черевики

помолилися «Отче наш…» –
за ними тумани
потяглися солодко
волоками

2011

...слухай, серце, я не можу більше писати про любов,
літери ворду – ніби цятки на крильцях сонечка –
полетіли-розлетілися з пучок пальців –
на небо, цукерки хрумати.
...поясни, серце, чому слова ніжності втишеної
завжди банальні,
прості й нецікаві, ніби оте «довго-щасливо»
наприкінці казочки?
...бо ніхто не помер, не пішов за земель тридев'ять
дракона рубати-царівну визволяти,
бо чайник сопе із котом примруженим,
бо сніг солодкий, як губи присмерком...
...знаєш, серце, щастя щоденне,
без ексцесів та спецефектів –
річ насправді нуднюща для публіки –
як старенькі, що ходять за ручки –
він – зворушливий у своїй ніжності,
вона – дитинна у своїй вірності –
кришать хлібчик любові голубам
на ринковій площі...

...я їх бачила нині, серце –
і мені захотілося плакати
від щастя.

на отому острові
вітри ходять в білому,
ховають коси під полами плащів
і мають руки,
посріблені усмішками
добровільних жертв.
– що тобі пообіцяти? –
питає наймолодший вітер.
він ще не надто досвідчений
і має лагідне серце,
до нього злітаються зорі,
як нічні метелики.
– любчику, де наш берег? –
питає блакитноока німфа,
ступаючи в воду, як в темряву.
– пливи, дівчинко,
пливи попід місяцем,
а я напинатиму нічні вітрила,
шептатиму про манливу дорогу,
над якою плакучі дерева
були колись янголами,
і кожному з них запраглося
пристати до берега,
але вони не знали,
що тут всі береги – з відчаю.

З ПМ спритні дебошири
ЛГ мого навістили.
Вдерлись геть в коментарі
Словопивці-упирі.
Придерались до складів,
Неримованості слів.
Деребанили рядки
Віршоїди гризуни.
З себе корчили майстрів
Муза й двоє кабелів.
Ледь Редакція Майстрень
Зупинила цей пропелер.
Владно розвела руками:
Тут трапляється це з нами,
Перелітні горобці
Опаскуджують вірші.
Чемно я все це стерпів,
Вдих на видих перевів,
Каву з молоком впалив
Падловірш їм присвятив.
Бо гадають гендлярі,
Що вони тут пуп землі.

Антитеза
Те серце не животворить любов,
округ якого зібрано ненависть.

ВСЕРЕДИНІ, В МОЄМУ МОЗКУ ПРОКИНУВСЯ ПОВСТАНЦЯ ДУХ.
ДИВНОГО ПОВСТАНЦЯ… ЖИВЛЯТЬ ЙОГО ЛИШЕ ЗМІНИ . Й РУХ.
ТОЖ ОДЯГАЮ Я З БУЛЬБАШКИ МИЛЬНОЇ ШОЛОМ,
З ПАВУТИНИ Й ПАПЕРУ КОЛЬЧУГУ. ЛИЦАР Я, СЛОВОМ.
ЗАПРЯГАЮ В КОЛІСНИЦЮ МЕТЕЛИКА,
ВОЛОСКИ – ТО ВАЖКІ БАТОГИ.
В РУКИ Я ВІЗЬМУ ЗБРУЮ ІЗ ЛИСТЯ,
БО НЕВИДИМІ НА МЕНЕ ЙДУТЬ ВОРОГИ.
ДАРМА, ЩО НАВКОЛО Й НЕ РУХНЕ Й ТРАВИНКА,
І СПОКІЙНО ВСЕ НАВКРУГИ,
ЗМІН ЛИШ ДЛЯ ЗМІН ПРАГНЕ МІЙ МОЗОК,
І СПЕРЕЧАТИСЬ ЗАВЖДИ ДО СНАГИ:
СПАТИ ВДЕНЬ І ГУЛЯТИ ВНОЧІ,
І ХОДИТИ СКРІЗЬ НА ГОЛОВІ.
ТОЖ НОВЕ Я РОБЛЮ ВІДКРИТТЯ -
ОТРУТА – ЕЛІКСИР ТО ЖИТТЯ.
ПРИМХЛИВІЙ ЛЮДИНІ ПРИЧИНИ ДЛЯ БУНТУ ДАЮТЬСЯ,
НА РІВНОМУ МІСЦІ ГОРИ ЗВЕДУТЬСЯ.
І СОНЯЧНЕ СВІТЛО ЛЕДЬ ХМАРА ЗАКРИЄ,
І ДОЩ З ГРОМОМ РІЗКО ПОЛИЄ.
І НЕ ВРЯТУЄ ВЖЕ ШОЛОМ ІЗ МИЛА,
І ЗБРУЯ ІЗ ЛИСТЯ ВЖЕ МАЙЖЕ ЗГОРІЛА.
Й СТУПИТИ НАЗАД Я НЕ МОЖУ ЧОМУСЬ.
ТА ОБІЦЯЮ Я ЩОСЬ І КОМУСЬ.
ТО СОН УСЕ БУВ. НА ЩАСТЯ, НА ЩАСТЯ…
ПРИМАРНИМ ЛИШ БУВ ТОЙ ВОЇН НЕНАСТЯ.
ТА ВІДТВОРИТИСЯ МОЖЕ У БУДЬ-ЯКУ МИТЬ -
У КОЖНОМУ З НАС ВІН СИДИТЬ.
14.10.2010.

Вседержителю
Ти трохи розгублений
стиснені мужні і владні губи
правиця застережливо піднята
та погляд виказав Твою зболену душу
бо ж не сталося Раю Земного
і не всі увійдуть у Рай Небесний
і тягти Тобі плуга самому
бо ж нема сильнішого поряд
Ти Кодекс до серця притис
щоби стишилось мудрим словом
і янголи безгрішні охоронці Твої
на віддалі від Тебе Сяючого
наблизитись не можуть
а що вже казати про нас
Твоїх посланців нетривких у часі
яких поставив на межі пітьми і світла
із завданням переробить пітьму у світло
і ми
слабкі та тихі
працюємо по силі
тому є серед нас і ті
які не можуть опиратися пітьмі
і збільшують її в рахунок світла
і світло перетворюють у тьму
і мають в нагороду
скороминучі радості і втіхи
а ми
що тихі
крихту світла
добуту упродовж життя
долучимо до Сяйва
Вседержителю
*

вранці
дивишся на телефон з надією
чекаєш дзвінка мого
молишся

перед обідом
говориш зі мною лагідно
вселяєш надію в серце
лелієшся

під вечір
руйнуєш усе зневірою
женеш мене геть
до іншої

як
перебути ніч?


2011

Блакитне море
Над кучерявою лисиною
Часто перетворюється
На невпізнаний об'єкт.
Зелене небо тікає
Від мене до мене.
Так-тук лякає
З'їсти перед сном.
А синьо-жовтий прапор
Нашої країни лежить
На засинаючих
Карпатських горах.

2010 р.Б.

коли ми разом
наші руки нагадують
два кінці канату
зв’язані
морським вузлом

коли ти біля мене
я дихаю тобою
як цілющим повітрям

коли ми поруч
наші серця
ніби два бокали
і грайливе шампанське
переливається
з одного
в інший

а наші очі
у благодаті
п’ють колір неба
із вічності

з тобою я
поза зоною досяжності
для всього світу
для всесвіту

а нині

відстань між нами
створює простір
для смутку
для роздумів
для печалі
для спогадів
для надії
для фантазії
для творчості

бо я без тебе
думаю про тебе
вигадую і створюю
тебе


2011

На стОрінках Пе-еМе
У пошані всяке фЕ:
Перекручений рядок
Геп завихреність думок.
Де є проза, де вірші ? –
Все змішалось в голові.
Рима, звісно, не складна,
Тут вважається «фігня».
А бездушна тріскотня
Видається за дива.
Секс зірвався із пера
І ганя в куток з кутка.
А легке мичання муз
Перевершив світський туз.
В підменю коментарі
Речі кепські і брудні
Тут «освячують» щоденно
І оцінюють натхненно.
Ну не все ж, що гавкне пес
Слід здіймати до небес.
Ще б багато написав
Але писалку пом’яв.
Думи виклав на папір
Лже-поет Василь-вампір.

2011

прийшли.
свічку від молитов запалити.

дихнуло кадило.
розтеклося благословення
воском і ялівцем.

зачерпнули води цілющої -
кипить,
гартує вогнем,
охрещує.

дзвонять дзвони,
обпікаючи морозами
йорданськими.

у ялівці пташка
цівкнула,
дзьобнула
сиву ягоду.

а день собі радіє та довшає.

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Море заплямоване прогресом.
Вічне мистецтво стало сучасним.
Листя золоте переплавлено на попіл.
Люди добрі йдуть у владу.
Правда - непроханий гість!

2010 р.Б.

Метелики летять на полум’я
І згорають у ньому – істина.
Метелики хочуть грітися.

Та є серед них романтики,
Які обминаючи вогники,
І вибирають квітку,
Красою заховану в ніч.

Летять вони тихо і впевнено
На запах нічної фіалки,
На поле нарцисів,
Під Хуст.

Фіалки любов’ю пахнуть
І розкривають ночі
Чари свої і тайни.

Маленькі білі суцвіття
Наповнюють ніч ароматом
І кличуть до себе, звуть.

Метеликів вабить запах –
Вони обнімають квітку
Мереживом ніжних крил.

Вдихають на повні груди –
Цілують свою загибель
І мертвими падають.

Так
Цвіте орхідея-любка,
Чарівна нічна фіалка,
Бо любить коли в любові
Падають їй до ніг.

2011

...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Являєшся
Венерою із піни,
Я в обійми
Падаю,
Лечу.

У воді народжується ніжність.
Загадково, тихо, білосніжно
Піна
Поглинає час.

По твоїй шовково-мокрій шкірі,
Ніби по порфірі,
Світло
Краплями тече.

Ароматом пестощів і ласки
Так, немов повернення до казки,
Ваблять нас
Незвідані слова.

Опускаюсь мовчки на коліна
І схиляю голову покірно:
Мий її
І забери собі.

І не треба любощам нічого
Крім купання пінного, нічного,
Що в кінці
Три крапки
Покладе…


2011

кожне лице
лице Бога
Він прозирає з нас тихо
повільно
дає час Себе усвідомити

Метелик капусниця,
він їв капусту ще у минулому житті,
як був гусінню –
сидить на мальві,
ніжками чеберяє.
Світ у його очах міниться барвами,
і кожна – така солодка!
Жовта – куляста, немов кульбабка,
червона – манлива, як перші маки,
синя – дражлива – дзвіночком в луках –
калейдоскоп кольорів –
побачених, бо важливих.

Біг пес через овес сірий,
небо сіре над ним хилилося,
реп'яхи сірі у сірій шерсті в хованки бавилися,
чоловік сірий з очима сірими
чекав на нього –
теплими руками
кликав –
і байдуже було до всього іншого,
окрім цієї любові довічно-сірої –

бо
кожен бачить лише те, що для нього важливе:
метелики – кольори,
пес – господаря,
ти – мене,
я – тебе,
а Бог – усіх нас.

Горобці спадають з гілок мов яблука,
вітер кличе мене у пустку,
а я вперто тримаюсь за соломинку
і доїдаю оком хмару.
Осінь прийшла.
Вбралась парасольками,
повистуджувала грубки і душі,
а моя паленіє.
Барило місяця висмоктує сили,
теліпається на волосинці останній трамвай,
хто не добіг, буде довго плентатись
сліпими вулицями
мріючи про філіжанку доброї кави.
вчора сюркотали цикади,
а тепер пахне прілим листом.
Димами окутаний вечір
протравлює все живе.
Знеможений Замок тихо осідає
під сивим хмаровинням часу.
Надсадно скриплять давні брами,
Під тягарем літ
вкотре впав старий будинок.
Безглуздне місто в глупу пору,
нема геройства в пустоті.

..Думок безодні..
Часом важче себе стає знайти серед тенет,
що в голові моїй сплітаються...
І, наче птах безпомічний, з кривим крилом,
я потрапляю все частіше в них,
і все частіше хтось на моїх струнах грається..
Це звісно ТИ.. І, звісно я не сподіваюсь порятунку;
хоч ти й пообіцяв мені те "щастя"(щоправда другого ґатунку)..
Я не прийму.. ти краще далі
залишся там, в чужих піснях..
Мені ж чужим стає твій Страх..

.. ти все говориш.. стільки слів - що я не з "тих",
а може й зовсім не така -
Не всім подібна, і тобі потрібна..
Але чи ж справді в серці Я.. таки одна ?...
Ми "день і ніч", ми дивно любим,
Кого і ЩО - ніхто не знає..
І може хтось за це візьме на осуд нас,
(а хтось таки осудить..)
Та в світі цім усе дарма,
усе минає,
Твоя ж печаль - уже давно печаль моя..

..Знов в серці протяги...
Вже влаштували свій марафон нові й нові сплетіння..
Нових думок танок..
І , якщо б тільки я могла покликати тебе з собою -
МИ б танцювали!..
Там все інше - квіти, поле,
повітря чисте і зими немає ..
там небо мрій моїх палає,
там щось, мабуть, для когось значу..
там сонце роздають на здачу!

..мені б до моря зараз!..поплакати із ним..
Сльозами в ньому розійтись, омити сіллю рани..
і просто знати..ти поруч.. живеш "нами"..
І на руках у вічність..

p.s. ..Захворіти б тобою смертельно..
..ще не наважуються мої струни..
Якщо загубиш мене - забувши пам'ять,
обернусь у твоє "минуле"..

Не кажи "не падай"
Коли падаю я.
Не кажи "будь сильний"
Коли нема їсти.

Не кажи "тримайся",
Але підтримай мене.
Не кажи "виздоровлюй",
Але уздорови мене.

2010 р.Б.

1.
обережно -
на подвір’ї злий пес.
обережно -
на твоєму подвір’ї
чужий злий пес.
обережно,
моє подвір’я -
гицлярня для чужих
і злих.

2.
течуть сльози.
кажете, врекли?
візьміть молоток -
забийте на місце
несподіваний цвях.


3.
чобіток
давно готовий.
але минулорічний
ще порожніє
бажаннями.
вчеплю новий,
може Санта не здогадається,
як довго його чекаю.

Самообман.

Она сказала, не поверил,
Да, верить это глупо иногда.
Пускай любовь всей её жизни,
Но недоверие грызёт.

Поверить, допустить желанье,
Всё то, что добивался я.
И сердце греет фраза,
Желание купить цветок.

В глазах при встрече, троеточие,
Она ответа и не ждёт.
Всё просто, вырвал из контекста,
Её слова всего насмешка.

Но греет душу пониманье,
Её слова, слова насмешки,
Признанье чувства скрытого в душе,
Самообман и восхищенье, что нужно мне?

Николай Блоха 12.05.7519 год (12.01.2011)

Рукою лиш змахнути встиг услід -
За рогом зникли радість і тролейбус.
Залишився самотнім на зупинці,
Де з ліхтарями бавився смерканок.
В гуртожиток вертати не хотілось
До книг, конспектів...
Не було тебе там!
І відтепер, гадав, не буде довго.
Можливо, згодом лист од тебе прийде,
Якщо дозволить клопіт повсякденний
Урвати хвильку на заняття це.
Так рік мине. За ним небавом - другий.
І третій теж баритися не стане...
Й усе-таки ти вернешся до мене:
Зненацька, у січневу завірюху,
Усміхнена, невтримно-празникова,
Аж боязко торкатись,
щоб не щезла
У веремію спогадів-чекань...
Моя ласкавко! Ждана господине!
Забудьмо все. Хай розкошує свято,
Цвіте весна - в очах цвіте, довкола...
Що нам зима і людський поговір?
...Скінченне все.
Прощаюся з тобою.
Як гірко знати, що тебе не буде
Зі мною завтра і позавтра, й потім,
Що ти не зможеш народити сина,
Якому б ми були за батька-матір,
І навіть повернутися до міста,
Котре тебе не хоче забувати...

Десятки тисяч Данко
Вирвали з грудей свої серця,
Щоб освітити дорогу
Нікчемним карликам,
Що шкутильгають попереду.

матерія є покривадло,
яким підтикуємо Сутність:
дбайливий розум не вміщає
навіть того, що в собі має.

бо Справжній Світ за пеленою,
а вся химера – з цього боку:
і лише кілька днів за року
щось відбуває із душою.

розчахується нижнє Небо,
святішають з водою люди:
з повітрям Справжність входить в груди…
оце і мить ота, що треба!!!


2008

Ми падали, ми налітались –
В куди цей одинокий слід?

Ми падали ...
Тримав мене мов скрипку –
Коштовність, варту віртуоза,
Мелодія була твоєю,
Я була твоєю, може...
Ти у мені увесь
Як вичавлений мед
З вощини розтопився,
Опалим листям
На тоненький слід.
Усесвіт лиш для двох,
А Чи одна єдина мить?
А на чолі проклався
Перший слід.
Було аж тільки двоє
На одну небес блакить
Та тільки був тут ще хтось.
Сидів в моїх очах
Без дозволу.
І був він птах,
Бездомний вітер ненаситний,
Як безіменний трунок,
Дивний як ніщо.
Ти хто? –
Мовчазно зойкнув і поблід.
− Я те, що і тебе колись поглине.
2007

Злетiвши в тишi до небес,
тихо сiдаю на краєчку Душі,
та споглядаю, як тече ріка
-ріка багатомірного та дивовижного Життя.
Богато, в річцi, вирує енергій
-Сил Добра та Зла.
Це Радість та Горе,
помилок гіркота, та
фейверки тріумфу Щастя.
Сьогодня, поряд вони,але,
людям свобода вибору дарована:
-Підеш шляхом сили Зла,
будеш мати купу золота,
але, загубиш свій рід
і самого себе сповна.
Підеш Шляхом Любові Божої,
то знайдеш Щастя-Вічне Життя!
Людям дані Закони Божі,
в Них Повнота Буття,
тож Їх потрібно знати,
бо Вони-для виконання.
Себе не мучити-корити,
рюмсати-не вдале життя.
Воно, є в пагубних звичках
-бермудський трикутник це:
-негативна думка,слова та дія,
Є Основою шляху страждання.
Та раптом, бачу-
над рікою РАЙДУГА.
Інший напрямок вказує Вона
-шлях Творіння Любові-Добра,
кувати чистими думками підкови Щастя.
Повертатися прийшла пора
з глухої країни нерозуміння.
Злітаю, в очах Роса
збризгами ріки-Щастя!!!

Весна обіцяє,
Осінь підраховує.

***
Літо підстрибує похапцем,
Хлюпає, сповнює.
Зима мовчить і тривалить –
Спокій ближче до вічності.

***

Так високо – казка.
Так глибоко – мудрість.
Так широко і просторо думці.
Занурююсь в тишу...
Спокій...
Зима.

Стрічає мамине село
Питальним поглядом:
- Надовго?

Спішить кирпатенька школярка,
Вітається і... не взнає.

А ясени, які садив я,
До мене аж на вигін вийшли!

Припав до рідного одвірка.
А хата вірить і не вірить:
- Невже назавжди?

це правда
я люблю себе
себе і славу
блиск і глянець

самозакоханий
і гордий
черствий
нездатний відчувати
страждання ближнього

це так

люблю себе
але з тобою
свій стан люблю
коли ти поруч
тебе люблю
як нагороду
твій плач
на кінчику страждань
слова
наповнені бажанням
у ніжність оповитий день
занурену у пристрасть казку
твій запах
лагідність
тепло
вино з тобою

та я п’янію
не від вина
а від присутності твоєї
на відстані цілунку
ти
моя заплакана царівно
моя мелодіє
весни

2011

Ну що за прокрустове ложе –
між бажанням та мудрістю.

* * *
Лета повільно злизує роки –
не задивляйся в каламуть.

* * *
То яблуко вартує Трої –
ще Єва куштувала у Раю.

* * *
Безмовна Ехо –
вічна сповідь Нарциса.

* * *
Нещасна Іо – ти прекрасна
та ґедзь сказився на красі.

* * *
Як впав лихо дощем золотим,
був нелюбий спогад металевих ночей,
холодив, не пік, не грів.

* * *
Десь поруч вчувся плюскіт Стіксу.
цього разу мудрий Харон проплив повз,
але Цербер розгавкався дуже.

* * *
Між Сцилою та Харибдою –
вихід один.
Не домагайся взаємності у вічності.

* * *
Авґієвих конюшень сморід
тут змиє лиш розлив Дніпра.

* * *
Комедія життя – в її трагічній ролі.

День горів як свічка
біля люстра.
Вітер дмухнув –
і пустився дощ.

***
Дивувалась янголам
в криниці –
бо любили воду
мов живу.

***
Відбивала студня
крайчик неба.
Зоресвіт вмістився
у цебрі.

***
Море виплеснуло
перстень на долоню –
чиясь доля
затремтіла у чужій руці.

***
Кованим карбом
в долоні, мов русло,
доля відбилась,
як камінь в воді.

***
Безвимір злитий у цебро дощівки –
доброго ранку тобі доленько!

У відерці змолитовилось спасіння.

2010

Прибився полин
До міського порога.
Мене відігрів.

***

Син зі світлини
В обійми біжить мої.
І дух перейма!

***

Знову субота.
Дивляться мовчки на шлях
Батько і мати.

сосни стали схожі
до полотна Делакруа -
бідний хлівець
заприсягся покорою
до сонця

побачила тебе
серед волхвів
у поклоні -
ти був миттю?
словом?
поглядом?
(хіба можна
бажати більшого? -
ти і зараз є...)

горлом утекла молитва:
проріс у мої руки
бальзаміном
(а ця зима мене не вберегла)

спасибі Христові
що непотрібні тобі
золото
ладан
і смирна

2011

тиха зоря
радість возвіщає.
лиця –тарелі.
світлом повняться.

дванадцять апостолів
свічки несуть у Святвечір.

шурхотить сіно,
гучнішає коляда.

Христос рождається.

Верба кряжиста з грубою корою
Розлого вкоренилась на узліссі,
Її гнучке гілля звисає, мокре,
Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,
Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах
Й незримо точиться, стікає у калюжі.
На схилах ліс у сизому тумані.
Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,
І краплі густо полетіли вниз
На грубу і потріскану кору,
У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок
Нові прозорі крапельки води.

2011.
* * *

Я цілую твою відсутність
Крізь химерну п’янку цнотливість,
Проникаючи аж до суті,
Усвідомлюючи важливість
Не моменту цього, а ночі,
Що втопила в собі майбутнє,
Що сховала тебе і хоче
Лиш одна в моїм серці бути.
Але серце моє – для тебе.
І допоки тебе немає
Я відсутність цілую в губи
І відсутність таки минає.
І являєшся ти, як ранок,
Відриваючи кірку з рани.


2011

і народиться Месія...
маємо вуха, щоб слухати.
чуємо.
і звістить це зоря...
маємо очі бачити.
сяйво зі Сходу.
маємо серце, щоб вірити.
Син Божий.
маємо душу, щоб відчувати.
Ідімо ж, поклонімося...

Радій, мати Маріє – не час плакати.