Вірш — як немовля...
Заздалегідь плануєш його зачаття.
Обираєш відповідний
місяць, день, час...
Облаштовуєш у певному стилі місце...
Оздоблюєш його квітами, свічками.
Вмикаєш найкращу мелодію
(це може бути мелодія душі).

Інколи це трапляється несподівано:
у невідповідному місці
у невдалий час
за непередбачуваних обставин.
Зачаття триває...
може бути боляче
може бути добре
може бути погано
може бути екстазм
може бути невдоволення
може бути
може не бути...
Вірш в утробі...
Виношення триває...
Вірш набуває форми,
наповнюється змістом.

Розпочинаються перейми...
(Вони не заплановані).
Можуть розпочатися
у будь-який час
у будь-якому місці
за будь-яких обставин.
Вони завжди супроводжуються
стогоном душі.
Народження триває...
Пологи приймають:
аркуш білого чистого паперу і перо.
Вірш народжується...
Він дуже кволий
він немічний
(інколи сильний)
він легкий...
Народження супроводжується
болем
стогоном
криком
невимовною радістю.
Вірш-немовля постійно спить.
Він бачить тільки тих,
хто його зачинав...
тільки тих,
хто допомагав йому з’явитися на світ.
Минає час...
Вірш починає бачити світ...
Світ сприймає або не сприймає
його народження.

Земний марсохід Spirit чимось схожий із міфічним Хароном – тому, що обидва працюють в один бік в безпосередній близькості від підніжжя бежевого Олімпу (є така гора іржавого Марсу). Там річка Стікс біжить крізь покручені трахеї карсту. Там шрами каньйонів крають увесь материк. Материк, що пережив астероїдний шок в марсіянську давнину, коли Spirit був ще рудою на Землі, коли Харон був ще юнгою в аргонавтів по той бік всесвіту, де планети – лиш скам’янілі проекції руху зірок. На той час супутники Фобос і Деймос були вже приборкані орбітами, та траєкторіями марив упертий Танатос. І не його провина, що у смерті вони завжди спрямовані вниз, туди, де вогонь стає каменепадом, повільним вибухом і комп’ютеризованим духом.

вже зламані всі весла Харона колесами
загрузлого Spirit’a стали круги гончарські

А, може, планети – великі жорна з рипливого часу, що збіжжя сузір’їв рівномірно перемелюють на богів, на людей і на комп‘ютери, повільно зсипаючи у ковчеги, в тіла і в чіпи світлий сум роз‘єднаних світів? Бурштинове борошно Чумацького Шляху вкривало палубу і матрос адмірала Ноя лишав на ній сліди босих ніг та й винаходив перший компас в магнітному полі Марсу й Землі, в геліосфері єдності двох берегів і одного моря. Дух завжди океан. Навіть якщо живе у всюдиході із заклиненим колесом, що не дозволяє металу рачкувати від вирв, запорошених спогадами.

витягує думок протуберанці пам‘ять магнітами
з шумовиння звивин мозку в геометрію мікросхем

Вже й старпом Харон поховав капітана Немо
на таємничому острові в центрі моря Дірака
й новенький капітанський картуз сидів незграбно на ньому
коли хвилі ймовірності вдарились об борт
іншовимірного до відчаю «Наутілуса»
цього підводного монстра вагітного Spirit’у голографічним яйцем
котре необхідно було відкласти серед не оголених ще глибин
марсіянських фантазій гіпотез романів поем
що атоли й коралові рифи цивілізацій
міцно тримають у неймовірності таємниць
залишковою пам’яттю мікросхем у мул впираючись
розумною сталлю над живою водою випинаючись
і медузою ворушиться океан
в безодні скалярної скляності обріїв
лиш векторами крани здіймаються
портів що інфрачервоним піском забуття поки не захлинулись
але в цих осях координат вже зникають кольори серед ультракоротких хвиль
брижами іде обличчя Харонове
і піна прибою розпадається на сон-шурхіт коліс
що котяться по міді водоростей намацуючи
вакуумними флуктуаціями
душ марсіян журбу та біль Spirit’у
в марганцевистому коконі пітьми
а маяк-Сфінкс горілиць раптом пада
роблячи мрій останній ковток
і хвилі океану осипаються дюнами
в його очниці де зникають
востаннє побачені промені дня
востаннє побачене сяйво заграв
востаннє побачене світло зірок

Правильно розвертаємо в Spirit’у антени й власні звивини, щоб перекласти:
«востаннє побачене світло зірок» – «аеліта» звучить марсіанською.

Тужний астрономічний сюрреалізм Джованні Вірджініо Скіапареллі
розмалював поверхню Марса каналами
які не востаннє а вперше були побачені
очима землянина що їх сам випалив телескопом
аж до самісінького дна старечих зіниць
і сліпуватий лоцман Харон
проводив наскрізь прогнилі баржі ретроспективою каналів
до озер антикварно-брунатних і незліченних
круглих схожих на столи для спіритичних сеансів
що їх десь крутили медіуми та й намагалися
викликати дух висохлого океану
але він випаровувався в ніжні сутінки спогадів
намагаючись ожити з тихою впертістю флори
одначе фауна формулами
і загатами вкривала поверхню планети тисяч озер
у котрих остигали уламки й шматки
астероїду який розплескав моря
на краплі атомів і квантову піну Марсу минулого
на елементалі Марсу майбутнього
на сучасність на Скіапареллі на Spirit‘а й Харона
вічно п’яного лоцмана мережі каналів
які ведуть в нікуди з огидною недостовірністю
буденного плину життя де земляни огорнуті одномірністю
сільського клубу стрічають недолугими оплесками
лектора який точно знає те чи є життя на Марсі
згідно плану товариства “Знання” й чомусь залитий сутінками
та сивухою клуб раптом сльозами вікон скупо зблискує

Червона зірка відображується в чорних вікнах і увсебіч летять уламки променів крізь інопланетні дерева від вольниці Гуляй-Поля і аж до ґрат Петрограду із зимовим марсіянським світилом над Невою. Ріка несе перекоти-долю в кіберпростори хромованих путівців неба, в лабіринти темпорального абсурду, де мрія – вільна складова енергії зірок - запалює маяки Соацери: міста в кратері, що був колись озером. І от над полівками кактусів летючий корабель марсіян зустрічається з земним коханням Аеліти, й Харон, маяків старий наглядач, відкорковує пляшку та й разом з червоноармійцем Гусєвим прагне на дні її знайти істину життя і дух п‘янкий знедушених зірок, в останнє кимось побачених. А зірки зникають поволі і зонд інженера Лося піском заноситься. Лиш Spirit затято вгризається в дюни й статичний шар міфологій знов переміщується: на екранах випинаються обрії «Морського Старту» і донька Аеліти – Ассоль, – на них уранці плутає трикутні вітрила з корпусами ракет.

А літо ракетне дихає спекою
і канали парою спогадів наповнюються
ледь коливаючи вохристі тіні марсіан
яким снились перед загибеллю люди з планети Земля
але цю здатність бути для інших сновидіннями смерті
втямив уже продавець іграшкових човників Харон
і ось не спати
він намагається знову
більма очей спрямувавши на портрет Рея Бредбері
людини і телепата що блукає барханами
пустелі де зовнішнє світло є внутрішня мла
паралельних світів
з яких осипається крижана краса зоряного пилу
на залізні книжки з опуклими ієрогліфами
і лише павуки електричні
метушаться обплутуючи намовлені слова павутинками дротів
у верлібрах в марсіянських хроніках та в рецептах для
планет хворих на невиліковну хворобу безсмертя
і на чудову незавершеність космосу та людини
аби врочисто на найвищій з орбіт від корабля
відходив наш Spirit як від тіла душа
та й весь у вогню летів розгортаючи прапором свій парашут
цю нелійнейно зібгану вітрил іншовимірність
над руйновищем евклідової геометрії
де смерть_згорнутий_вимір_життя і нічогісінько більше

Спить пологова глина обвітрених планет
під барханами з тривалентного заліза
в кратері Гусєва у якому
маленький відважний робот Spirit
шурхочучи лускою з сонячних батарей
виповзає на беріг зоряних катастроф
та й лячно хрумкотить колесами по цвинтарю
усіх інопланетних розташувань земних істот
хвилерізів маяків та пірамід
у космос проточений наскрізь історією
в болючу людяність людини і незалюдненість цунамі
скам’янілого вогню яке спалило самоту Харона
до попелу слідів що простягнулися за обрій
туди де згідно рівнянь фізики любові
знов космічні промені єднаються в людину

І тому в мікрофонах б’ється й б’ється сигнал,
хоча Стікс висох... Харон вмер... Spirit застряг...

**
вдих видих
вдих видих
білокам’яними скелями напруження
угору
до відчуття безмежності
вдих видих
вдих видих
відшукую незриму нитку порятунку
ти поруч
наче ніколи нікуди не йшов
тут багато сторонніх та ми одні і ми знаємо про це
зникає відчуття часу
вдих видих
вдих видих
ти просиш зосередитись тільки на диханні
не розуміючи що зробити це майже неможливо
бо твоя присутність поглинає увесь всесвіт що збігає в мої стерплі холодні долоні
і навіть твій теплий доторк до них вже не змінить нічого
і я це відчуваю
і ти це розумієш
залишається ще кілька хвилин по котрих настане тиша і біль
щобудешепотіти
не зникай
не зникай
не зникай
і це буде продовженням початку
і ця відстань буде сталою
бо так потрібно

вдих видих…


**
ми сьогодні тут щоб один одному знову нічого не сказати
на бліду шию мовчання час нанизує мить за миттю
важке дихання перекочує ці крихкі намистини то вліво то вправо
в залежності від того куди направляєш свої думки


**
все що буде сказано не буде мати особливого значення
просто занадто довгі паузи вимагають наповнення звуком
все що не буде сказано буде мати глибокий зміст
просто занадто короткі фрази залишають простір для смислового малюнку
кожне наближення
кожне віддалення
кожен відтінок слова
відбиватимуть сліди як у вологому піску у глибині душі
і залишатимуться аж до наступної зустрічі


**
сьогодні ти у білому
сьогодні я у білому
кожен з нас на своїй території відчуттів
всі емоції зведені майже до нуля
удавана байдужість – це тільки гра
вимушена
необхідна
бо усе надто дотично
бо усе надто незбагненно
а за вікном падуть сніжинки
радісні і світлі
і наші оголені душі бачить тільки господь

**
ми сьогодні торкались душами
ми сьогодні ховались за душами
ми сьогодні були не ми


**
твоі риси обличчя – досконалі
смуток в очах говорить про біль
нові зморшки на обличчі – шлях через досвід у часі
як шкода що я не можу бачити твого серця

**
скільки снігу за останні зими ти пересіяв крізь своє серце
по них можна б було дістатися самого полюсу
скільки квітів ти засіяв у моєму серці за останні весни
їх би вистачило для усіх садів планети
скільки незвіданого стоїть попереду нас
мого слуху і зору
і навіть почуттів
недостатньо щоб пробити цю стіну невідомого

розпадаюсь
розпадаюс
розпадаю
розпада
розпад
розпа
розп
роз
ро
р
!
...

але не ХОЧУ

2010

П
О
Р
О
Ж
Н
Е
Ч
А

він малював їй
сніжнобілі цикламени
а вона
не торкаючись його погляду
злітала
світлом пелюсток
у незавершений простір
своєї душі

він малював їй
запашні троянди
а вона
променями їхнього кольору
пірнала
у заповнений ностальгією
океан часу

він малював їй
лісові конвалії
а вона
звуками їх жіночої ніжності
похилялася
над ненародженими
ще питаннями

він малював їй
дикі орхідеї
а вона
вогнем пристрастей
мчала назустріч
не названій ще Богом
любові

він малював
і вона зупинилась
плеча його торкнулась
мольберт надією
затремтів
допоможи знайти
художника
що квіти
мені намалює

Прилетіли сороки,
приблизно – сорок.
СорокА морОками
голову оплутали
зимі-дівчині.
Аж розплакалася...
Бо на вигляд
сорок
і
думок сорок
про те,
що дорога до літа стелиться,
що тепло льоди топить,
що тіло її тане разом зі снігом,
що день стає довшим за самотність,
що жовтий колір не личить,
а чорного
сорока відтінків уже не нарахує
....................................

Порозганяла сорок.
Думки перелічуючи,
морОки порозплутувала.
На вигляд не зважаючи,
весні руку подала.
Сороковим вирієм
усміхнулася і -
полетіла
зима-дівчина,
з душею
за двадцять.



*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "А я у гай ходила"

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую





*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Сонце"

я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
там жутко пусто, до удушья спертый воздух...
пока ты спишь. я беру зеркала и смотрю,
пытаюсь прочесть твои глаза, скулы,
рот, чем-то все равно похожий на мой,
разобраться в этом пьяном угаре, чье есть чье.
но все смешано, стерто и кто-то еще был похожим,
но не запомнился. кто-то еще смотрел в зеркала
и искал эту схожесть. кто-то еще смотрел
своими глазами в наши. туда и обратно,
пока не перемешал...ты знаешь, я никогда
не буду читать чужие тетради с рисунками,
разбитыми сердцами, зачеркнутымы именами...
потому, что они так похожи на мои. которые
я давно спалила на задворках. и потому,
что ты прячешь их на анресолях
и я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
потому, что я знаю тебя. а еще не потому, что могу
разбудить, а потому, что а вдруг не проснешся
от того, когда я буду лететь, срывая с гвоздей
эти фанерные шкафчики с исписанными бредом
тетрадочками в клеточку, с причудливыми рисуночками,
эскизиками прошлого,
буду лететь, держась за спертый до удушья воздух,
ламая позвонки лестницы, кости, дверки...
не проснешся от того, что любопытство убило кошку...

15 березня 2010

коли Господь не дав тобі таланту
казати зрідка не на «біле» - «чорне»
навчися хоч брехати філігранно
щоб захотіла я хоч раз побачить
красу примарну тих облудних слів
залиш карабін совісті в спокої
хай я омани лагідно не вчуся
лукава киця гірш собаки злої
щоб потім гірко ти не пожалів

2010

треба бути відкритим і здивованим
не боятись пускати нові форми
у свій внутрішній світ –
сказав перехожому люк

На сусідському балконі жив папуга, що любив говорити з телеведучими. “Нічому я вас не навчив” – подумав папуга, і на його пір'я лягла перша сивина.

старим асфальтом деренчали
дві барвисті пивні бляшанки
тролейбус замислився –
що чекає на нас після перегонів –
і поламався

Обличчя вкрите ранками,
Руки тремтять,
Серце вискакує з грудей…
Не можу ходити…
Лежати…
Стояти…
Падаю і підіймаюсь,
Випиваю таблетку
Надії та очікування…
І знову – сон…
Меланхолія…
Апатія…
Роздуми…
Раптовість без компромісів…
У голові – дим
З присмаком зіпсованого
Меду…
Холодний лід –
Єдине полегшення
Від зимового жару…
Сум – радість – ностальгія…
Дзвінок. Лікар…
Діагноз невтішний –
Алергія
Від твого незрозумілого
Кохання…

Снежинка.

Снежинка, с детства суть твоя,
И в садике и школе, под новый год,
Кружила ты, под ёлкой.
Так радуя семью, друзей,
Пьянила всех красой своей,
И выросла в принцессу.
С холодным сердцем, для меня.

Николай Блоха март 7518 год (2010)

Дякую ТОБІ

за те що

не поставив підніжку

а тихо дав

мені по лобі

щоб я піднесла взір

до ТВОГО злету

побачила

що ТИ створив ще журавля

і попрощала

нарешті синицю

Старішаю
із кожною весною,–
ніякий макіяж
не приховає
ні гіркоти
у кутиках губів,
ні відчаю,
що в погляді струмує...
Старішаю
із кожною весною –
не бажана,
не люблена,
забута...
Та знову,
бачиш –
проліски
цвітуть...
2009

Жовте око
солодко гріє
холодний фіолет
моєї блузки.

Оксамитовим
поглядом
лоскоче
кутики
моїх
вуст,

а вони,
розтанувши,
злітають
догори,
обриваючи
нитки тягарів -
дарунок сумного
П’єро.

Сміюся,
бо хочу бути ним,
жовтим оком.
А може бабою?
Ні, не скіфською.
Хочу бути
жовтою бабою КУЛЬ -
кульБАБОЮ...


*обіцяне Софії Кримовській :о)

Провокація…
Нова ідея
Про те, що ти – не Бог…
Цей світ – не твоя власність
І не моя…
Декларація
Миру і любові – норма…
Смерть – абсурд –
Помста – гнів – війна…
Час жити, а не існувати –
Топтатись на місці
Під гіпнозом чужої сваволі…
Летіти… А не повзти,
Думаючи, що тут – найкраще…
Час бути людиною,
А не твариною –
Комахою….
Переродитись
У щось краще –
Вагоміше…
Не потонути
У стадному інстинкті…
Час…
Не провокація – істина…

Вона і Він...
На відстані руки
поглядами мовчать...

Вона -
на безіменний палець
ніжність нанизує,
білої смуги
пустку вкриваючи,
сльозами сміючись,
мріє.

Він -
сліди Її на себе міряє,
самотності квітку
зігріти хоче,
до ніг тягарі сумніву
прив’язує,
словами жонглюючи,
мріє.

Вона і Він.
На відстані руки...
Кожен про своє -
мріють.

Виплескує думка нервово
на стіл
слова

Визбирую, пальцями чіпляючи,
крихти
і намагаюсь зліпити
скибочку хліба

Так хочеться їсти...
По-справжньому, а не їжу
Зайва вага осіла
довкола,
але так і не захистила від себе

А крихти не ліпляться в скибку
Я гонорова - і висипаю їх птаству.
За вікно.
І знову у хаті чисто
і... пусто.

2010

Как сказка.

Как сказка, все её черты,
Пьянит, желания любви.
И оторваться, силы нет,
Зачем мне нужен? – сей портрет.
Подарок милого ребёнка,
Тревожит сердце сквозь года.
И только дрожь и пустота,
Как мог оставить я тебя…

Николай Блоха 13.03.7518 год (2010)

Ты рада.

Ты рада, для тебя игра,
Все грустные мои слова,
Смешат наивностью тебя.
Игра и в твоих глазах и безразличье,
К словам любви, желаниям открытым.
Но я сдержаться не могу,
И поддержать твою игру,
Я чувствую себя чужим,
Среди друзей совсем один.

Николай Блоха 13.03.7518 год (2010)

Чому без любові?
Кому вона потрібна…
Хіба що залишку
Просвітленим,
Осоромленим,
Тим хто чекає
І постійно плаче –
Такому, як ти.
Чому без надії?
Багато реалізму
В хаотичному світі.
Згоріли рожеві окуляри
І вигадані мрії –
Схожі на твої.
Чому без метафор та гри слів?
Вони закінчилися
В той день,
Коли прийшла весна,
Коли пролилися сльози неба
І нічого не залишилося,
Окрім тебе, любові, надії
Та солодких слів…

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

З твоїх очей ростуть гладіолуси

ти думаєш я садівник

твого квіткового погляду?

ні! н-і!

я заступник твого архангела

його тінь за твоїми плечима

я видимий на відміну від нього

я тілесний вимір і вибір

твоєї любові…

і патетична соната твого голосу

це підтверджує

і замість шістьох літер мого імені

ти промовиш

альфа й омега

я зрозумів це на 8 березня

на восьмому році нашого життя

ти знаєш все справджується…

навіть правда

на восьмому році – на 8 березня

2010

Напишу
житіє літа мого і літ.

Покочуся
з високого горба
клубочком спогаду,
намотаю на думку
трави аромат,
що з дитинства
довгою ниткою тягнеться.

Бджіл наслідуючи,
буду смакувати
солодкий нектар,
у китицях
конюшини захований,
і до мака червоного
всміхатимусь,
на повіках сонця
теплий тягар
відчуваючи.

Забуду про час,
заховаю його
до порожньої пляшки
і закоркую до вечора
що ароматом
житньої цілушки пахне



*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Житіє літа"

Сонце було - між двох акацій.
Ближче було - до акації справа.
Воно рвало своїм промінням
лівий бік акації.
Рвало лівий бік!
Нещадно!

Така стояла вона огрядна.
Тлуста! Опасиста!
А сонце її просвітило
з того боку
і - нещасна!
Проріджена!
З ребрами!..

Безжальне сонце п'ятниці
вересня двадцять п'ятого
сімдесят п'ятого.
Я - у біло-салатовій безрукавці.
Стою навпроти нього.
Воно рве мені лівий бік,
де серце!
Нещадно!

Воно просвічує лівий бік!
Більше - лівий бік.
Наскрізь!
Лиш виден стовбур!
Лиш видно - моє гілля...
Лише! И лише!..

Поглянь, батьку,
Воно — бува,
не дрібне -
моє гілля?..
Таке могутнє стояло дерево...
А сонце просвітило...
З того боку...

Матусівка. 26. 09. 1975.

Був собі чоловік
та жив собі
великим паном-товаришем,
та попросив у Бога
зрівняти усіх
видами облич,
носами й голосами,
і щоб було
без Польщ і Латвій,
а тим більше -
без Україн і Францій...
Бо головне,
казав пан-товариш,
щоб людина мала
два вуха й живіт,
і кружало,
в якому сало лежало б...

І послухав Бог
чоловіка,
і зробив для нього благо.
Але одразу не зрівняв
носи і голоси -
облич не чіпав.
Він, для початку,
в усьому світі залишив
лиш одну квітку -
білу ружу,
яку любив чоловік.

І поїхав пан-товариш
полюбуватися світом.
Він в Америку - одная ружа,
на край Багамських -
одна ружа дужа,
на Скандинави -
біла ружа,
на Хоккайдо і Хонсю -
біла ружа,
у індійський той Прадеш-
біла ружа,
у савани африканські -
біла ружа,
а на Альпах - луки:
біла ружа,
і над милим над Дніпром -
біла ружа...

І поїхав пан-товариш
аж до семи Австралій -
і ні сокирки синьої -
біла ружа,
ні гладіолуса червоного -
біла ружа,
і ні жовтого безсмертника -
біла ружа,
і ні кашки з ромашки -
біла ружа,
ані півника зеленого
з фіолетом -
біла ружа,
ані сивого полинцю -
б-і-л-а
р-у-ж-а...

І забіліло чоловікові
в животі і в очах,
і підкотився давлючий клубок
білого страху.
І хотів заволати
на весь світ
пан-товариш,
і хотів попросити
хоч крупиночку голубу,
хоч пелюсточку жовту,
хоч галузку червону,
хоч прожилок зелений.
- Полинцю п-у-ч-е-ч-о-к!
Але голосу його
не почули,
бо став він білим,
як біла ружа,
і очі стали білими,
і білим він - увесь...

І луснув пан-товариш,
бо очманів,
і впав на білу землю,
і зірвав жмут білої трави -
останнім порухом,
та не зміг відійти
на той світ -
останнім подихом...

І лиш як скотилась йому
з білих очей
остання сльоза - голуба! -
бо відбилось в ній небо,
яке ще не стало білим, -
відлетіла його зболіла душа
зрання
на покаяння...

Хоч сумний цей вінець,
але казці - кінець.
Будь же жив у віках
рідний наш полинець!
1970-1973

Юная леди, вы немного потерялись
И страх потеряли, а желания остались.
Хотите, я вам покажу последнюю неделю
В другом свете, так сказать – на деле?
Только, прежде чем согласие оставить,
Подумайте подольше – могу ведь и ужалить.
Если да – подпишете контракт на перемены
Если нет – продолжим сериал, сцена в сцену,
Строка в строку и выстрел в неизбежность.
Во взгляде и улыбке – полная небрежность.
Подумайте подольше – чего, куда, зачем и как?
Подумайте, а то уж больно чешется кулак…
Изгрыз уж весь, смотреть на руку жалко,
Которое у пчелки, давайте лучше палку.
Подумайте, а то в мозгу уж коротит,
От напряжения там все уже кипит.
Подумайте – обрадуйте ответом,
А остальные мы обсудим уж потом.

прислухаючись до тиші,
що між горнятками
зі мною у хованки бавиться,
готую вечерю.

слова
непрошеними голубами
опускаються на плечі
і гудуть про своє,
а може про те,
що моїм не буде,
а віршем станеться.

не знають, туркотливі,
що сьогодні не метафорами,
а зіллям Провансу
страва запахне,
цибуля пропече очі
і до столу подам
вечерю,
сльозами моїми
приправлену.


*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Тропіки"

Взгляд замер.

Взгляд замер в след ему,
Сорваться в след? – стоять продолжить,
Иль развернутся и идти.
Самой куда-то, в осень прочь.
Забыть всю горечь, боль обид,
Вод только как о нём забыть?

Николай Блоха 7 марта 7518 года (2010) в 10:10

К вашей фотке

По кожній війні
хтось мусить поприбирати.
Адже сякий-такий порядок
сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни
на узбіччя доріг,
щоб могли проїхати
вози, повні трупів.

Хтось мусить в’язнути
у дранті й попелі,
пружинах канап,
уламках скла
і кривавому ганчір’ї.

Хтось мусить застосувати балки
щоби підперти стіну,
хтось - засклити вікно
і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно
і вимагає часу.
Всі камери вже виїхали
на іншу війну.

Мости треба лагодити
і вокзали відновлювати.
Подертими будуть рукави
від закочування.

Хтось із мітлою в руках
згадує ще, як було.
Хтось слухає,
притакує, не відвертаючи погляду.
Але біля них уже
починають крутитися ті,
яким від цього буде нудно.

Хтось часом іще
викопує з-під куща
іржею роз’їдені аргументи,
складаючи їх до стосу залишків.

Ті, хто знав,
про що тут ішлося,
мусять поступитися місцем тим,
хто знає мало,
і менше, ніж мало,
і, врешті, зовсім нічого.

У траві, що проросла
над причинами та наслідками,
мусить хтось лежати собі
з колоском у зубах
і витріщатися на хмари.



Koniec i początek

Po każdej wojnie
ktoś musi posprzątać
Jaki taki porzadek
sam się przecież nie zrobi.

Ktoś musi zepchnąć gruzy
na pobocza dróg,
żeby mogły przejechać
wozy pełne trupów.

Ktoś musi grzęznąć
w szlamie i popiele,
sprężynach kanap,
drzazgach szkła
i krwawych szmatach.

Ktoś musi przywlec belkę
do podparcia ściany,
ktoś oszklić okno
i osadzić drzwi na zawiasach.

Fotogeniczne to nie jest
i wymaga lat.
Wszystkie kamery wyjechały już
na inną wojnę.

Mosty trzeba z powrotem
i dworce na nowo.
W strzępach będą rękawy
od zakasywania.

Ktoś z miotłą w rękach
wspomina jeszcze jak było.
Ktoś słucha
przytakuje nie urwaną głową.
Ale już w ich pobliżu
zaczną kręcić się tacy,
których to będzie nudzić.

Ktoś czasem jeszcze
wykopie spod krzaka
przeżarte rdzą argumenty
i poprzenosi je na stos odpadków.

Ci, co wiedzieli
o co tutaj szło,
muszą ustąpić miejsca tym,
co wiedzą mało.
I mniej niz mało.
I wreszcie tyle co nic.

W trawie, która porosła
przyczyny i skutki,
musi ktoś sobie leżeć
z kłosem w zębach
i gapić się na chmury.

Нічого дарованого, все позичене.
Тону в боргах по вуха.
Буду змушена собою
заплатити за себе,
за життя віддати життя.

Так уже влаштовано,
що серце віддаси
і печінку віддаси
і кожен палець зокрема.

Запізно скасувати умови угоди.
Борг буде стягнуто з мене
разом зі шкірою.

Ходжу по світу
у натовпі інших боржників.
На одних тяжіє примус
сплати за крила.
Інші хочеш-не-хочеш
розплачуються за відомістю.

Ознака Повинен
на всьому тілесному в нас
Ані вії, пуповини
не зберегти назавжди.

Список докладний,
і схоже на те,
що маємо лишитися з нічим.

Не можу собі пригадати
де, коли і для чого
дозволила відкрити собі
цей рахунок.

Протест проти нього
називаємо душею.
І вона є тим єдиним,
чого немає у списку.


Nic darowane

Nic darowane, wszystko pożyczone.
Toną w długach po uszy.
Będę zmuszona sobą
zapłacić za siebie,
za życie oddać życie.

Tak to już urządzone,
że serce do zwrotu
i wątroba do zwrotu
i każy palec z osobna.

Za późno na zerwanie warunków umowy.
Długi będą ściągnięte ze mnie
wraz ze skórą.

Chodzą po świecie
w tłumie innych dłużników.
Na jednych ciąży przymus
spłaty skrzydeł.
Drudzy chcąc nie chcąc
rozliczą się z liści.

Po stronie Winien
wszelka tkanka w nas.
Żadnej rzęski, szypułki
do zachowania na zawsze.

Spis jest dokładny
i na to wygląda,
że mamy zostać z niczym.

Nie mogę sobie przypomnieć
gdzie, kiedy i po co
pozwoliłam otworzyć sobie
ten rachunek.

Protest przeciwko niemu
nazywamy duszą.
I to jest to jedyne,
czego nie ma w spisie.

Немного счастий и любви.

Немного счастий и любви,
Приносят мне слова твои.
И что с того, что безразличны,
Слова мои, тебе безличны.

Пускай в словах, призрение и ложь,
Но их дороже не найдёшь.
Видь в памяти один ответ,
Тебя со мною нынче нет.

При встрече вновь глаза отводишь,
Но голос сквозь года, привет.
Твоё презрительное – нет,
Всего лишь прошлого ответ.

Николай Блоха 6 марта 7518 года (2010) 23:02

дні минають
немов фотознімки у слайд-проекторі
світла пучок
швидкоплинну картинку освітить
часом годі запам’ятати –
так щоб надовго – її
життя минає
кажуть тоді
ні
життя залишається поруч
минаємо ми

5 березня 2010

Сопілкарики літнього ранку
Стали раптово мухами.
Значить, що я прокинулась,
І вже зовсім не ранок,
А якесь кумедне місиво
Із сонячних зайчиків
І нудного дзижчання мух.
А ще сьогодні субота.
Це усвідомлюю раптом.
Ковдру, яка ще тепла,
Знову тягну на вуха –
Виспатись є нагода.
От тільки кляті мухи...

Може, спокій в потилицю
П’явкою вчепиться,
Буде пити нектар
Сонної мудрості,
Зів’є волосся
М’якеньким кубельцем
І задрімає
Під капелюхом.
Пробіжу гребінцем
Темними нетрями,
Вичешу кров
Мою недопиту.
У невловимих преамбулах
Сонячно
Вислизне новонароджений
Віршик.
19.08.2003

Гаманець,
Роззявивши шкіряного рота,
Ковтає залізну гривню.
Вона застряє йому в горлі,
Спиняє подих –
Треба прокашлятися.
Вилітають мокротинням
Неперетравлені папірці,
Лягають до кошика
Подарунками для друзів.
...Позаздримо власнику
Такого гаманця...

- Віталя, ти повинен підтримати якусь одну з двох
Частин нашого сімейного суспільства.
Або ставай у чергу у туалєт,
Або сідай на диван – і дивися
«Полє Чюдєс» з Лєанідам Якубовічєм!
А якщо тобі вже так закортіло
Бути дисидентом –
То піди вдягнися й винеси сміття!

(2010)

Не принимаю…
Не понимаю, почему.

Опровергая
Свои законы…
Тобой играю –
Схожу со трона
Наверно,
Тоже хочу весну…

Потом – пытаюсь
Настроить нервы…
Ты мой не первый
– ход королевы…

И возникает
В упругих венах
Рождаясь импульс…

Ты на коленях.

Не понимаю…
Не принимая
Тебя страдаю
От угрызений…
Грызут и гложат
Меня сомненья…
Стаю я тенью.
Безликой тенью…

Потом так странно,
Пирамидально
Ращу я строки
Своих сомнений…
Своих мечтаний
И сожалений.

А ты все рядом…и на коленях.

Останнім часом я звик до того

Як земля розкривається й огортає мене

Кожного разу, коли я виходжу вигулювати собаку.

Чи до розлогої дурнуватої музики, яку вітер

Створює, коли я біжу до автобуса…



Так уже склалося.



А тепер щоночі я лічу зірки.

І щоночі маю одну й ту саму їх кількість.

А коли їх немає можливості лічити,

Я лічу отвори, які вони залишають.



Більше не чути співів.



Та коли минулої ночі я проходив навшпиньках

Повз кімнату дочки, то почув,

Як вона говорить із кимось, а коли відчинив

Двері, то нікого за ними не знайшов.

Тільки дочку, яка стояла навколішки, зазираючи

Між свої молитовно складені руки


PREFACE TO A TWENTYVOLUME SUICIDE NOTE

Lately, I've become accustomed to the way
The ground opens up and envelopes me
Each time I go out to walk the dog.
Or the broad edged silly music the wind
Makes when I run for a bus...

Things have come to that.

And now, each night I count the stars.
And each night I get the same number.
And when they will not come to be counted,
I count the holes they leave.

Nobody sings anymore.

And then last night I tiptoed up
To my daughter's room and heard her
Talking to someone, and when I opened
The door, there was no one there...
Only she on her knees, peeking into

Her own clasped hands

Солнце греет.

Солнце греет весной,
Дыханье любви.
Её черты заворожили,
В испуге замер, но не ты.

Дыхание весны,
Воспоминание любви.
Прошедших дней, знакомый образ,
Но вот черты, они другие.

И пустота, лишь аритмия,
Душа поражена покоем.
Пугает мыслей пустота,
И лишь слеза, предательски кричит о грусти.

Николай Блоха 4 марта 7518 год. (2010)

я уявляю як десь
у холодних водах
під Севастополем
ти годуєш риб іржею
і намагаєшся не забути
музику власного імені
наспівуючи щось із Бітлз
гойдаються канати
важкі жилаві
схожі на руки амазонського рибалки
ти трешся об них
трешся об воду
об бетонний причал
як весняна кішка
що просить свободи
аби подумати
бо тобі як і їй
як впринципі і всім нам
не вистачає глибини
і пісні
старого
голубого кита

Блискітки на повіках
немов застиглі майбутні сльози
акупунктурно дивишся
домінуєш немов дрозофіла
зачатковими крилами
не підозрюєш
що життя
це не тільки
стрибок через купальську ватру
а щоденник самовсепалення

Стараюсь бути як ти

Не затуляти крилами очі

Розумні люди
Прикидаються дурними ляльками,
Істотами без мети в житті.
Слава, гроші, насолода -
Квитки до пекла.
Який з них твій?

Дізнайся
І спали його сльозами;
Почисть себе,
Як картоплю для варіння.

І не роби розумні очі
Та не дуйся як холодна брила -
Ти ж гарячий...

Будь собою,-
Таким, яким створив тебе Бог.
Пробач, щоб і тобі пробачив Бог.
Слава Богу навіки!

2009 р.Б.

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

ти зрадила мене з вітром
він пристрасно грався твоїм волоссям
ти зрадила мене з небом
ви обмінялися закоханими поглядами
ти зрадила мене з сонцем
воно ніжно пестило твоє лице
ти зрадила мене з Богом
Він уважно слухав твою сповідь
ти зрадила мене зі мною
я не міг опиратися твоїм поцілункам

Улица.

Улица,
С утрица лужица,
Голубь купается,
Весна с летом встречается.
Радует солнцем, преддверье жары.
Мы можем сегодня признаться в любви,
Майские пазники уже позади.

Николай Блоха февраль 7518 года (2010)

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок зі сонцем.