Така... На половину вуст у листі,
на половину у тремкій собі, -
щедрот чаклунка осені - весною,
і літа проповідниця - зимі,
акторка з глядачем єдиним – долі,
що усміхалася напів у сні
у сутінки чуттєвої неволі
мені...

2011

бути поряд з тобою - це, як веселку тримати в жменях,
або висівати квіти на засолених попелищах.
і я готова киснем розчинятись в твоїх легенях,
аби лише бути до тебе трішечки ближче.
2011

все зберу, що тобі належало,
поки ще не вросло корінням.
хай на іншу плететься мереживо
твоїми бісиками і розумінням.
2011

*
гриб народився
в шапці а не в сорочці
бо одноногий
*
славна галузка
гнізд тут не мостять птахи
оленю сумно(?)
*
дружно опеньки
взяли пень за боки
тішиться дідо

2011

Як прийде час - настане мить прозріння,
Напоять спраглу землю теплі зливи,
Росинки кришталевої тремтіння
Примусить нас повірити у диво,

У те, що ми дотулимось до щастя,
А птах, стрілою влучений на злеті,
Знайде у крилах сили не упасти -
Воскресне словом правди у поета.

Ну як здолати прірву, не зірвавшись,
Прогнати втому серця споконвічну,
Коли самому йти у безвість страшно,
Бо небезпеки дивляться у вічі?

Ти знаєш, зовсім поруч, надто близько
Є той, кому потрібна твоя поміч?
Самому манівцями - надто слизько
Іти вперед, до витоків, додому.

Ти тільки вір - розпустить осінь коси,
Твоя душа ось-ось знайде притулок,
І хтось в цей день у тебе щось попросить,
Аби журбу відправити в минуле,

І з тих джерел, цілющо-життєдайних,
В яких вливають сили Божі зливи,
Спивати суть, пізнавши усі тайни,
Аби душа повірила у диво.

Тож хай усі заповнить порожнечі
Твоя любов і світло, що не гасне,
Аби крізь терня й морок самозречень
Знайшла душа у Вічність двері власні!

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

У сутіні правічної прамуки,
Крізь терни пралюдської прабіди
Безцінний скарб нащадкам – з рук у руки –
Мої передавали прадіди.

Оберігали від хули і пилу,
Від кіптяви і зради – як могли.
Дідівський скарб до краю, до могили,
Немов зіницю ока берегли.

Той дивоскарб, збережений батьками,
Тримаю гордо вже в своїх руках –
Мов зірку, що не гасне між зірками,
Мов сонце, що за пругом не зника.

Коли ж доньки і сина рученята
Зміцніють для високого труда,
Хай справедлива жде мене розплата,
Якщо я скарбу їм не передам.

2001

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

Пародія

Ще б осінь якóсь пережити!
Лизнý – бо на віру не звик…
(Минулося літо – ми квúти)
Я осінь тепер – “на язик”.

Дістали ронделі і рими –
Кидають то в холод, то в жар…
Інтими, інтими, інтими –
Лібідо хіба Болівар?

Вже б зúму – бажання єдине…
Ну, валянки, звісно, кожух…
Та може язик відпочине,
Бо так вже… сезонно… розпух.


09.11.2011

Молився ранок дзвонами церков –
І благовістом повнились квартали.

...Ми не топтали божих корогов
І молитов ніколи не читали.
Ми йшли стезею вічних протиріч,
Мов неофіти вищого сумління,
По тій стезі, що в сутінках сторіч
Ще не одне вестиме покоління...

Прости нам, Боже, скоєні гріхи
І даждь нам днесь подвоєної міці.
По наші душі дибає лихий,
І дзвін блага: прийдіте поклоніться!

1996

А я до Тебе, Господи,
горнусь,
хоча гріхи смертельні
душу труять.
Якщо не вірю,
то кому молюсь?
А якщо вірю,
чом взиваю всує?

Надією
мій розум просвіти!
В затьмаренні думок своїх
конаю.
Вузьку стежину долі
освіти...
За крок до пекла.
Чи за мить до раю.

2009

Напевно споконвіку "оцінюють" поета
хто просто від нудьги, а хто - зі "співчуття".
Він - мовби наднова незвідана планета,
приваблює й ляка можливим відкриттям.

Тож кожен, хто себе вважає не останнім,
упевнений - судити ближнього не гріх.
Це ж треба! - не щастило, мабуть, у коханні,
якщо папір псує, - тому й цікавить всіх.

А чи пасує біль очам його натхненним?
І що хова поет у глибині душі?
...Слугує він тому Ерато й Мельпомені,
щоб хтось колись сказав: - Спасибі за вірші.

2004

Монетка впаде орлом чи лишкою,
поки ж вона у повітрі летить –
нехай засміється твоєю усмішкою
ця нескінченна мить.

Вигадниця-доля ховає майбутнє
у темній криниці, глибóко, на дні.
Ще прийде пора реготатись на кутні –
не знати,коли ті дні.

Монетка летить, і в криниці – ні просвіту.
Завтрашній день – то оманливий шанс.
І, згідно з умовами вічного досліду,
є тільки ти і Час.


Ступай у звабливо п’янку невідомість,
шукай навмання неіснуючу путь.
Там ні на що спертися, там – невагомість.
Розслабся – й собою будь.

2003

Коли трава на повні груди зеленіє,
а приморозок в полуницях ще ховається,
коли світанки, наче ямочки на щічках
коханої, і волошкові ніжні пальці

в твоє волосся небо запускає, пестить,
і ти радієш, що живеш, що світ всміхається;
коли у горобців дзьоби гарячі; нЕстям
всередині від щастя; як п’янка акація –

солодкі марення; потріскані і спраглі
вуста, зволожені дощами помаранчевого,
смачного травня: хіть і пристрасть, мов Австралія –
в мої зіниці влізла й смокче, смокче, наче

весь я, душа – все потонуло, розчинилось,
лише уява чинна, вірші теж причинні,
я відчуваю, що не відчуваю; милість
Господня – вибухнула слізьми: це отчИна.

Усе, щоб не робив – блаженне, навіть дурість;
і навіть смерть у травні нереальна, вигадана...
Усі засліплені, зі стрілами амура,
несправжні, пристрасні, розпусні, вірні, гарні, давні...

Допоки світ не розірвався від цієї
краси гнітючої, розгубленого шалу,
хиткої тиші неприборканої, зцілюй,
мене, о Весно, бий, роз’ятрюй, щоб безжалісно...

Я не зову это притворством
Все пуще страшного злодейства
Да и не место здесь сомнениям,
Когда в глазах такое действо

В грудном кармане кусок стали
Ношу я с самого рожденья.
Он режет изнутри помалу,
Давая знать о наваждении

И в том недуг, и в том кощунство
Спустились в душу с гром-небес.
Питать опаснейшее чувство
Способен гений и глупец

Да пусть истерзанную душу
Пронзит удар стрелы мгновенной,
Но ведь теченья не нарушит
Та рана, что не есть смертельной

Готова буду пасть сейчас же,
И выбор сей, мне так непрост.
Мой разум – проводник желаний.
А сердце жизни всех форпост

Сильным черным хладоморем
Сносит все мятежья сила,
И холерным жутким мором
Утянувши жертву к илу,
Тень по нити расходилась,
Отступ влево и в мгновенье
Взор вдруг падает кромешный,
Четче, желчней нападенья.
И собрать все воедино
Нет ни сил, желания, веры.
Так летит воронья стая,
Пропадая в небе сером.

Я день смешаю свой с золою
Страданий, слез и омрачений
И подпишу своей рукою
Отказ от саморазрушений

В душе играет затихая
Мой гимн нерукотворным далям,
Сама его я создавая,
Не знала – будет он повален

Когда ты в мнимой сей свободе
Слабеешь словно вечнопленный,
Душою утопаешь в броде,
А свет над телом стал всебренный

На дыбу каждодневных будней
Часы ведут тебя конвоем,
И обреченность ощутимей,
Как у скотины пред забоем.

Но молвил сон вчерашним днем
Что мне сулят освобождение
Как кровно сцеплен дым с огнем,
В борьбе за бредоуслаждение.

Сахається, простуючи в туман,
Душа готична і душа бароко.
Це півбіди – над горлом ятаган.
А він над храмом світиться впівока.

Колись було – й по волю в каганат,
Й до турка (то й лишилися за-турка-ні).
Це не півмісяць – чистий плагіат.
Півмісяць в небі. Тут же сигнатурка.

Тут вікна-очі – готика за склом –
Й не кліпнуть у тумановім хіджабі.
Салам алейкум! Слава Йсу! Шалом!..
Історія – то балакуча баба.

Таке плела! А шальки терезів
Дрижали під Христом і Магометом.
А з сигнатурки турок голосив –
І сигнатурка стала мінаретом.

Сюди б Великдень, дзвони і орган,
Щоб дух покласти каменем наріжним.
Мовчить. Хіджаб накинула – туман –
Каплиця, у стонадцяте заміжня.

Їй, певно, сняться стріли і таран,
І ядрами роз"ятрені підмурки.
…Ну й приверзлось поету крізь туман:
Півмісяць блиснув, а йому вже й турки…

2011

щоб дивитись - клацни КОНТЕКСТ

Минає втома,
Бо мою душу зігріло сонце
І я зуміла зловити промінь
В своїй долоньці.
Вчорашній відчай
Розтанув наче ранковий іній,
Я зазираю у неба вічі
І бачу тіні
Від мрій крилатих,
Які від мене втікають з вітром,
Аби вернути й зафарбувати
Душі палітру
У колір сонця,
Безмежжя висі, в якій комети,
Що пролітають, немов жар-птиці,
Як дух Поета.

Минає втома,
Шепоче янгол мені на вухо,
Аби вказати мій шлях додому...
Ти теж послухай!

Відрізнити ви не взмозі,
Де фіалка, де - лайно.
Чи митець то, чи нездара,
Вам, мабуть що, все одно.

2011

Мне просто нравится твой смех,
Твои глаза, большие руки...
Хочу украсть тебя от всех -
И от судьбы, и от разлуки.

Мне просто нравится, что ты
Такой простой и очень сложный...
Хочу украсть твои мечты,
Собой заполнить осторожно.

Ещё мне нравится, что ты
Так далеко и слишком близко...
Боюсь я только пустоты,
Когда уходишь без записки.

Боюсь, что навсегда уйдёшь,
Бояться нравится мне тоже.
Люблю тебя, а в сердце дрожь -
С тобою вместе быть не можем.

9.11.2011.

Ты для меня был луч дневной
В той беспросветной тьме ночной!
Погас тот луч...-и я- слепа...
Я- участи своей раба...

Не энаю я куда идти,
Что делать, как себя спасти,
Где силы брать, куда девать
И как сначала жизнь начать.

Чтоб в доме свет был только днем,
А ночью тихо было в нем.
Уходят дни...Проходят дни...
А мы по-прежнему одни...

Не подобрав к замку ключа,
Ты в этот дом не попадешь,
Хоть головой об дверь стуча-
Другим ключом не отомкнешь...

И до сих пор закрыта дверь,
Ведь ключ к замку не подошел...
Хотела я помочь, поверь,-
Ты только выход не нашел...

2011г.

Я от глаз твоих убегу,
Упаду в ромашки лицом:
Не могу без тебя!Не могу!
Это- сказка с печальным концом.

Надо мною березка трепещется,
Рассыпая сережки свои.
Моему воображенью мерещатся
Откровенные очи твои.

Ветер душу мою убаюкает...
А вокруг- непривычный покой...
Только сердце отчаянно стукает-
Нет лекарств от болезни такой!

И пусть лучше гроза разразится!
Ливень щедро умоет меня!
Пусть природа с душею сразится
На исходе печального дня!

И застонет, заплачет березка-
Вместе с нею и я зареву!
И сверкнет грозовая полоска-
Это я тебя небом зову!


1988г.

Тебе сегодня- сорок пять.
Хотела я тебя поздравить,
Но не нашла тебя опять-
Теперь оплошность не исправить.

Уже стемнело...я сижу...
Трамвай грохочет за окном...
А я тебя не нахожу-
И так проходит день за днем.

Я - между небом и землей:
То жду чего-то, то спешу.
Я-здесь...а в помыслах-с тобой...
И лишь тебя не нахожу!


2011г

Леле! – білий сніг на білім цвіті.
А, здавалось, літо незабаром.
Що ж це, Боже, діється на світі?
За які провини ця покара?

Може, це якраз отак і треба? –
Адже я в цій казці нетутешній...
Білим снігом піняться черешні,
Білий цвіт обтрушується
З неба.

1999

Яскраві кольори
Я розрізняю,
А бляклі барви з пам’яті гоню.
Тебе Кохана
теж не забуваю.

мені сьогодні особливо хочеться додому
там сніг, Різдво й родина за столом
рука раз по раз тягнеться до телефону
нервовий сум затиснених долонь

пройдуть роки, я повернусь, хоча навіщо
щоб знову й знову дивуватись - все таке саме
якщо моя країне встала на коліна й нищить
усіх, хто хоче бачити її обличчя горде і пряме

мене питають часто тут, чи справді все погано
чи Україна зможе протягнути до весни...
моя сутула постать на вітрах Монатни
схиляється перед потоками Десни

що можна відповісти їм? це справжня ностальгія
там, за Карпатами, вирує інший світ
нехай недосконалий, та повільно тане
мороз облич, що тягнуть нас у брід

стріляй мені в душу - лиш добре цілься
ця осінь - як вірвана тятива
такого дощу безконечні кільця
що вже й не дістанеш дна

я прийду у сутінки як у спомин
не листя - в долоні ловити час
цей ліс пралюдський і цей ясен совин
що гіллям росте до нас

я вже не втікаю. я тут спочину
грудьми до землі, в небеса крильми
мене не навчили згинати спину
принаймі, перед людьми

і вітер над урвищем свище...свище..
мені б тут проснутись - не знаю як
стріляй мені в душу, лиш цілься вище!
що ж ти закляк?..

осінь іде із міста - ставна, худа, висока.
фільцовий капелюшок гостре перо згубив.
сонячними вужами вибились пишні льоки.
з ними така морока, здихалася б, якби

мури не потемніли, небо в дощах не мокло,
теплий пилок засмаги повністю не обліз.
і шовкопряд на вежі не загорнувся в кокон.
сиплеться тихо листя з вилинялих валіз.

Розвіє вітер віхті давніх пряж -
часів минулих жалісні підранки.
І вже не легкість на душі - вантаж,
сумний вінтаж старої вишиванки...

грудень 2009

В пиріжках не ідуть дощі,
в пиріжках цілковиті сутінки:
там мовчання і сум смачні
оселилися і живуть собі;

там стоять на одній нозі
білі чаплі в ставках відкушених,
яблуневий втрачає зір
і цвіте хмільна паперУшина;

мовчить начинка – страшно їй:
надсадив неслухняній бебехів,
на окраєць лягає сіль,
золоті унітази, лебеді,

в пиріжках не ідуть дощі
(побували в таких бувальцях!),
з пиріжків утікай мерщій –
навіть пси від них відвертаються .

написано 89р.після виходу книги Б Пастернака «Сестра моя — жизнь»
(яка н/р різниця коли написано)
Трипілля спить

капела ім.Ревуцького співає "В пиріжках не ідуть дощі",
а Надокучливий Помарач звертається до усіх чокнутих "Гей, яблуко, гей"

У кожної втечі за спиною горе,
У кожного страху є тіло й душа,
У кожному серці , чи світле ,чи хворе
Ви рано чи пізно знайдете ножа.
вже воля в багатті тихо іскриться
і відлік її розпочато з нуля ,
відкритістю знову як каменем в обличчя
мякий ти чи гордий , вже справа твоя ...

Я гуляю по вулиці босий,
Зовсім голий - в одному пальті.
Усміхнулась ти з мене. Ну, досить!
Бо задумайся, крале, об тім,

Хто заб'є тобі цвяха у стінку
Й подарує білизну "Сharmante"?..
Засміялась у відповідь дзвінко -
Ну, а я зрозумів, що пропав...

Ти - лебідка моя, а я - лебідь,
Закохався по вуха "на раз"
І напрошуюсь в гості до тебе,
Призначаючи точний час:

Ми зустрінемось завтра о сьомій!
Не забудеш?.. Ні, звісно, не смій!
Бо, коли повернусь я додому,
То удруге прийду сам не свій:

На вершечок будинку залізу,
Заберусь на самісінький дах
І зірву з того даху залізо -
А тоді полечу, наче птах.

Не почула мене люба-мила,
Каблучками все швидше - цок-цок
І - зненацька побігла щосили...
Я - за нею… Куди там! Аж змок…


08.11.2011

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001

Завтра я буду з тобою спати,
розтікатиметься ніч по віконних гратах,
по тілах наших, в кров і мозок,
телевізор говорить невтішні прогнози,
телевізор часто каже про осінь.
Ти чекаєш життя у наступному році,
подешевшання алкоголю,
цигарок і проїзду до дому.
Ми зникаємо разом, непотрібні нікому,
у старому трамваї, що пахне листям.
Помирати для світу це так корисно.
Перед цим зайшовши в аптеку,
щоб взяти спирту,
і запити свої повоєнні втрати.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Пити твоє, як своє, повітря,
і коли у місті почне сіріти,
я принесу каву, квитки і квіти,
стіни холодні у чорних літерах,
тихо прощатимуться із нами.
Ті, хто про нас хоча б пам'ятали
- се двірники,
під ранковий вуличний джаз,
просто забудуть про нас.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Одвіку день до ночі йде,
У млі зникають очі,
І аніхто не знає де
Їх любощів куточок.
Відомі тільки два сини:
І вечір, і світанок,
Як відголоси таїни
Побачень їх спонтанних.

2011

Розкажу тобі білу легенду Інкерману.

Відкоркую пляшку перед обідом,
Наповню келихи
І ми ковтатимемо без поспіху напій насолоди,
І ти слухатимеш мою розповідь,
І будемо мріяти разом
Про щастя неземне,
І літатимемо попід хмарами цілий вечір
І всю ніч,
Аж до третіх півнів...

Бо мені цікаво з тобою
Не тільки кохатися.


2011

***
Жити - як творити молитву
натхненно самозречено палко
бо життя то і є молитва
найсвятіша молитва Світу
*

(жарт)

Облесливе моє дівчатко,
Весталко радостей-надій,
Я не вибагливе хлоп’ятко
Притьмом надуманих подій.

Та мислю кожен божий ранок
Про ту найкращу із хвилин –
Не за розбещених коханок,
А за приємний часу плин:

Якби охайно встала з ліжка,
Коли ще в снах наводжу лад,
І, причепурившися трішки,
У постіль каву подала...

Твій лікоть
                 каменем наріжним
Намуляв марення сипкі,
Щоб я з надій дитям невтішним
Зганяв неситих павуків.

Я не вибагливий, ну що ти:
Чи вже ж зумію допустить,
Щоб незугарний долі дотик
Тебе посмів занапастить?

1993

Введи в оману. Буде листопад,
Як мокрий слід на сходах від підошви.
Не зупиняйся. Темряву подовжуй.
Продовжуй ніч, не вдягнуту в халат.

Цупка стіна, як свідок таємниць.
Тут кожна тінь не зайва. За дверима
Завмерла осінь з хитрими очима
Смішним клубком без ниток і без спиць.

Введи в оману. Запахом ялин
Не осідай на шкірі. Ще не грудень.
В холодну шибку грубо б’ється будень.
І стогне час під колесом хвилин.
5.11.2011

Двері в астрал затраскую,
тралю самотність аською -
хтось пише мені болгарською
у хаосі букв і цифр.

Хвилю стою в напрузі:
- Здравéй! Додаю у "Друзі".
А краще - в "Моєму крузі",
там я - під ім'ям Люцифер.

2011

* "Я - Бог, і нема більше іншого Бога."
Ісаї 45:22 (болг.)

В білих пелюстках живе зима,
бджоли – диригентські палички натхнення,
замість кісточок в словах – стіна,
замість м’якуша – глибокі вени,

вічність, як сухе стебло в воді,
бабка, наче нАголос у слові, висне;
місяцем ожеребИлась ніч,
а солому підстелив їй присмерк,

чорна чорність, біла білість, сміх,
райдуга на скрипці, карамельні зорі;
важкість вдиху, приголосних збіг;
роси випадають, наче скОрбут…

віра чиста, як травневий дзвін,
дощ відвертий, наче сповідь перед смертю,
озеро утратило свій зір,
ковзав морок по легкій поверхні…

втратило мовчання сенс; в мішок
швайка заховалась; три життя на розі,
а за рогом смерть; так увійшов,
наче журавель в колодязь…

гроб у яму, рима у строфу;
тиша у фальцет загусла; вірш – намісник;
дійсні сновидіння, страдний рух
крОві в серці, аж коханню тісно…

Пишуть верби листи океану
Про дощі і ранкову росу,
На лугівку, мов ліки на рану,
Опускають печальну красу.
Однесе за світи листоноша
Гомін літа в конвертиках днів
І без жодного аркуша зошит
Здасть лозняк у зимовий архів.
І покажуться білі скрижалі,
І ні слова про літо на них,
Лиш тайнопис розпуки і жалю
На парцелах прилук льодяних .

2011

***
Повільно згасає осінь
поступово вивільнюється суть
рухливої кори
застиглого часу опадаючого листя
нерухомості пульсуючого гілля

Розуміння життя дерев
є першою ознакою
людської осені
*

Підкажіть: за яким рубежем
Вам обридне ота ваша битва?
Помиріться нарешті уже!
А мені - дайте спокій. Обидва.

мы напролом шагаем в бездну,
чеканя шаг.
от резонанса мир наш треснул,
не просто так.
тонули в лужах беспредела
немые мы.
бледнели лица белым мелом
от блеска тьмы.
дичали будни сумашедше,
разинув рты.
где-то во времени прошедшем
кусок мечты
разбился махом, мир стал тесен
для моря слез
и неоправданных инверсий
пяти колес.
пошли по дну путей легчайших
искать концы.
неинтересно. так пускай же
летят свинцы.
чтоб хоть какая-то возможность
не пасть на дно,
ведь все не так уж безнадежно
обречено.
ведь все, что нужно - взять всю волю
свою в кулак
и, стиснув зубы, заставить верить
себя в good luck.

2011

Не дай мені зійти на манівці
з хиткої стежки у колючім терні.
Стримлять в моїх зап’ястях олівці
і крапле кров по білому папері.

Хай не відпустить цей блаженний біль! -
без нього не пожну дарунків долі.
Усім, що є, завдячую тобі,
і щонайперше - цим пекучим болем.

Якби не ти, я не пройшов би тут,
об холод твій не заточив би стилос.
І зрештою – це ти роздула трут,
хоч і не тим, чого б мені хотілось...

Не дай мені зійти на манівці,
впокоїтись теплом осінніх терцій.
Іще різець тримаю у руці
і кров моя ще струменить од серця...

вересень, 2009

Весна не квітне , холодом жбурляє,
Піщана курява дорогу закрива,
Бабусю це ніяк не зупиняє,
Вона Великдень нині зустрічає,
В дугу зігнувшися, до церкви шкутильга

А там уже нема де й протовпитись,
Людей набилося, таких як i вона,
-Пустіть, благає, дайте помолитись,
Може востаннє, Богу поклонитись,
Вже не вернеться для мене моя весна.

Вона така ж, безсонячна, хмариста,
Дороги з ямами, погорбились хати,
А сонце десь по той бік огріває,
Не знати чи в село ще завітає,
Бо залишила тут зима свої сліди.

Зайшла і заразу впала на коліна.
Не за себе молитва лилася. О, ні!
Вона прохала щастя для родини,
Для усієї матері Вкраїни.
-Воскрес ти Господи ! Зніми з хреста її !

І знов ця тиша – знак біди.
Сюди
Вона прийшла невипадково.
Слово,
Згадати б слово хоч яке, –
Таке,
Щоб тишу цю перелякати.
Клята!

...Півсловом обдаруй мене...

1997