Завелась у домі сплячка...
Наробила тиші.
Весь будинок - наче пачка.
Без акцизу лише.

Володіє тінь маєтком,
розчинилась зримо.
Заборонені розетка
разом з побратимом.

На столі відсутня їжа.
І розмовна тема.
А красуня із Парижа -
просто теорема.

Завелась у домі сплячка:
хеппітошка - слинка!
Чоловіча незадачка -
просто українка.


28.07.2011

Тополине пір’я.
Спека дошкуляє.
Косять травам коси.
Комашня дзижчить.
Я у тому літі, врешті, оживаю.
Я, напевно, в ньому тільки й можу жить.
Лоскотно від вітру.
Тепло без одежі.
Мружитися хочу – будуть зморшки, вік.
Хай мене ярило щедро помережить,
Хай сипне черешень до поблідлих щік.
Оживаю. Справді.
Ввечері пройдуся –
Порухом скидаю сотню літ з плечей.
У гаряче літо міцно загорнуся –
Буде мені взимку рятівним плащем.
7.06.2011

Розпорола сукню літу
осінь. При надії тісно.
Молоком, життям налита.
Зашарілась рясно листям.
Потонуло у туманах
тіло світу – бо пологи.
Оцвітає літо рано,
спека мучить до знемоги.
Зовсім скоро сонця цівка
ляже у ріллю до часу…
А весною прийде дівка
до тепла і квіту ласа.

Я досі бачу яблука у снах.
Я досі рву їх, ніде правди діти.
Те знає Бог, чому в моїх вустах
Тій гіркоті ніяк не відгоріти.

Минає час і зморщечок вуаль
Мене турбує менше, ніж погода.
Не ваша справа, де живе мій жаль,
І в чому є для мене нагорода.

Не на дорозі відступу – в бою,
У віршах, де лукавити не вмію,
Любові панацею визнаю.
І все молю про прощення... Для Змія.

Умань 28.07.11

Забавны свойства теплых тел,
Их зыбкая страда.
В тебя я камнем полетел
И канул без следа.

Я всё сорвал, что там цвело.
Без оглашенья прав,
Я был изрядный НЛО
И полуботискаф.

Я, было, выбился из сил
В среде среди акул.
Казалось мне, что я парил, -
Что, вместе с тем, тонул.

Всё завихрилось в итэдэ
Без признаков четы.
Я не оставил на тебе
Ни кляксы, ни черты.

Теперь в толпе подобных зай
Во весь твой стройный вид,
Что был здесь чудо-Николай, -
Ничто не говорит.

2010

Стегают арабские ливни
Наш непотопляемый нрав.
Еще мы предельно активны,
К пассивам заметно припав.

Еще под напором не высох
Среди запоздалых обнов
Глубокий и праведный список
Всех наших раскосых грехов.

Десятых, двадцатых скрижали?
С трудом пополняли мы их.
Вовсю на тридцатых гуляли
И мялись на сороковых.

И падал в глухую копилку
Проводок трехрядный помет.
И только Харон с молотилкой
Заставил вернуть подотчет!

Считайки большого полета,
В краю небывалых седин
Мы будем судимы по счету
Семьсот девяносто один.

Но полно! Ниспосланный свыше
Смотритель за нашей игрой,
Все стерпит и все-таки спишет
Четыреста сорок второй.

2010

Холодна-холодна вода,
А в ній усміхається літо,
А я ще така молода,
Кохатися хочеться в квітах,
Й без квітів,у твоїх очах -
Загублене сонце блукає,
Не варто тебе пробачать,
Але...я таки пробачаю...

І гладить волосся моє
Небесний невидимий промінь,
Між нами звязок-таки є,
До тебе назустріч - долоні –
Спіймаю той вітер, що був
Вночі поруч тебе, спочинув,
Доніс твого серденька стук,
Потішив мене, мов дитину...

Ти відійшла, мов сонце в сон багряний
За кучеряві буки і дуби,
Кропило небо смуток на поляни,
Чесали пір’я в нетрях яструби,
А я блукав ланами з горя п’яний,
Аж ціпеніло серце від тужби.
Якби ж то знав я горя прихід лютий,
Прощання б міг з тобою оминути.

Тебе півмісяць - золотий грабіжник -
Ув осіяння обгорнув своє,
Він виссав млість з обіймів наших ніжних
І в млу печалі любість нашу в’є .
Якби ж то ти мені була заміжня,
То не було би так , як зараз є…
Дивлюсь на мряки непогідну габу:
- О нащо ти послухала нахабу.

Чекаю ранку, наче воскресіння
Коли потрощить світло ночі тінь
І двері рипнуть у скорботних сінях
І вийде геть година потрясінь,
І ти, здолавши перепони тління,
Одягнеш душу в радісну теплінь…
Упала в яр важка нічна верета,
Ти знову повернулась до поета.

Борись і прагни, нехтуй і терпи –
Не відведеш біди і не накличеш.
Пан – випадок, а ми – лише раби
Нав’язливих ідей і згубних звичок.

2000(2011)

Марії

Чорний янгол, білий янгол наді мною.
Чим увагу їхню раптом привернув?
Ти позначений і лихом, і любов’ю! –
прокричали і роздмухали війну.

Чорний з білим б’ються люто, до нестями.
Лихо б’є мою розхристану любов.
Ах, навіщо між буденністю і снами
я вас, янголів розлючених, знайшов?

Не по-янгольськи – уся ця колотнеча,
не по-янгольськи мої озвались дні.
Вже схиляється любов моя до втечі,
а раніш зоріла в темені мені.

До снаги було їй душу звеселяти,
по стежинах, що для лиха, не іти,
а тепер, неначе дрова у багатті,
од своєї заховалась наготи.

Всі ми, люди, у душевнім виняткові.
Тож не варто наші душі за ребро…
Не нашкодьте, вперті янголи, любові,
не нашкодьте ані злом, ані добром.
2010р.

Щоб не чути оклику халепи,
чом своїм не вірили очам?
Наших душ заблудлі геть вертепи
не сказали, мила, правди нам.
Привели нас в нашу ніч останню,
незбагненно - саркастичну ніч,
де косу обрізали коханню,
а відтак сахнулись врізнобіч,
бо царі і чорт, і смерть лукава
нашептали душам про своє.
Ти тихцем сховалась од неслави,
я завмер у терні солов’єм.
Ми, напевно, повернули б свято,
ми за щастя билися б іще,
коли б хоч найменше янголятко
не згубилось в чорта під плащем.
2010р.

Недобрий, брате, вибрав час.
З’явився у негожу днину.
Дармо лупаєш цю рутину.
Господь бо помочі не дасть.
На марноту завзяття це,
Бо ж на чужій працюєш ниві.
Тут колоски лякливі, хтиві.
Між бур'янами де-онде.
На вітер висієш свій труд...
Ти би приліг хоч на хвилину,
Чи працював наполовину.
Не викладався так отут.
Та з рук не випустиш серпа.
З цим не погодишся ти, брате.
І будеш клято працювати.
Мені тебе проте шкода.

Взяв би долю я на плечі,
а недолю — в кулаки,
та щодня мені перечить
пан на ймення НАВПАКИ.

Я — романтик, він бароко
вихваля, мов нічку біс.
Я бігцем, він тихим кроком —
і не прямо, а навскіс.

Добряком я навіть всує,
хоч з’їдай мене живцем,
ну а він, бува, лютує
з перекошеним лицем.

Для жінок я знак окличний
і натхнення, і бальзам,
він же щось верзе скептично
про усіх знайомих дам.

Маю книгу — вже щасливий,
знань поглиблюю ріку,
а йому б ставочок пива
і лежанку в холодку.

І лінивця, й задаваку —
геть його, бо знахабнів.
Я б йому набив мордяку,
якби він... не жив в мені.
2010р.

Дозволь мені вчасно піти… без повернень додому
Прибережною хвилею стерти життєві сліди
З очей познімати більмо, наче ту глаукому*
Дозволь не прощатись… лиш тихо й неспішно піти

Всі радощі й смуток залишити чайкам манірним
А біль, як отруту, відпити останній ж бо раз
Дозволь лиш піти… підкоритися волі покірно…
Тримати без сенсу… свободи моєї вже час!





* Глаукома — група довготривалих захворювань очей внаслідок підвищення внутрішньоочного тиску


26.07.2011

Абрикосовий джем, в ньому цукру по нормі,
Він солодких плодів нам зберіг аромат.
Плаче осінь і дощ тихо капає зовні,
А в кімнаті комфортно, тут спокій і лад.

Чорний чай королеви останнього балу,
І щемливі світлини пожовклі, шкільні,
Потримали в руках фотографію вдалу,
Два портфелі потерті несу на спині.

Моя сива красуня і чаєм , і джемом,
Пригощала прибульця далеких епох.
Відспівав для закоханих Бітелз і Ленон,
А ми знову побачимось?Знає лиш Бог!
16.07.2011р

Пародія

Нема ні коня, ні джипа,
В кишені – один мідяк…
Казали: духовне – липа!
А ти мене любиш як!

Без яхти, звання і слави,
Так просто – за вірш без рим…
Багатство – то все… лукаве,
І дуже невічне – дим!

Дивуюсь – красива, горда…
Сподобавсь поетик той?
Насправді – достойна лорда,
А я їй букет – герой…

Навшпúньки встають дерева –
Побачити (лорд би вмер!)
Як каже сама Королева:
“Вам каву у ліжко, сер?”

28.07.2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Є галактик у Всесвіті - стільки нема королев!
У очах твоїх бачу галактик я досить:
Ось Близнята, Велика Ведмедиця, Лев,
Вовк, Вітрила, Візничий, Дракон, Змієносець.

Вероніко, поглянь, де у тебе Волосся стирчить,
Живописець змальовує Райського Птаха,
Індіанця, Коня, Козерога - і раптом з копит
Геркулеса збиває Різцем сіромаха.

Я збираюсь в дорогу, беру із собою Компа́с,
А із ним і Секстанта й Октанта наразі -
По дорозі розгляну, як боцман на морі атла́с
Кіль, Корму і Південний Трикутник Терези.


28.07.2011

Витікає любов, наповняючи, – ми ж молоді!
Світ дарує, коли ми відкриті для всіх до нестями…
А мій день починається, мила, заледве тоді
Як у тебе з-під вій дві галактики сяють вогнями.

Мої мрії без тебе скупі, це пустельні піски;
Мої мрії з тобою – це все, що потрібно людині!..
Я б і може ще жив, розлетись білий світ на куски,
Тільки хай не згасають оті дві галактики сині.

24.06.2011 р.

Как же счастье с грустью ходят рядышком...
Удержать попробуй свет рукой!
Мне приснилось – бестелесным облаком
Плыли мы аллеей голубой.

Я терялась и глазами хлопала –
Ты так близко, ты такой родной.
Разговоры ну не то чтоб около,
Только суть обходят стороной.

Врядли так хотелось бы единственной
Для тебя мне в этой жизни быть.
Просто ты прекрасный принц таинственный –
Полетать с тобой и отпустить...

Облаком касалась нежно облика
И врастала в каждую черту.
А теперь дождинки каплют с облака...
Ну зачем проснулась на лету?


Умань 25.07.11

Святиться полотно твоє стібками,
Тут наше все - і сонце тут, і море,
Оспівані два кольори життя -
Любов і гордий символ непокори.

Крізь тирсу днів із-під копит подій,
Літопис закладається держави,
Освячений на березі Дніпра
Тобою, Володимире, для слави.

Вплітаються нитками у серця
Козацька воля і чумацький шлях,
"Сім'ї великій, новій, вольній"
"Поучення нащадкам" - віщий знак.

Тут кожний крок є прагненням до злету,
Тут Незалежність й мова рідна нам вовіки,
Цей оберіг, як дань на честь звитяг далеких
З молитвою тобі, о Володимире Великий!
28.07.2011

Діти котяться швидше, ніж м'яч,
Десь позаду лишаючи втому.
Кожен з них ще упевнений в тому,
Що не має закінчення матч.

Дике поле чекало давно
На орду, це прадавнєє лихо,
І тому так покірно і тихо
Їй під ноги лягло, мов рядно.

А прудка галаслива юрба
Прокотилась і впала за обрій.
Навіть крики, дзвінкі та хоробрі,
За відлунням сховала журба.

Трави стоптані вітер підняв
Край воріт материнського лона.
Та ніхто ще сюди із полону
Протилежних воріт не вертав.

2007 р.

він чекав, коли темрява залоскоче у м’язах ніг,
коли зрубані в корінь тіні поваляться навідліг,
це значить можна одягати стару джинсову куртку
і поспіхом покидати свій натомлений барліг

і йти тихо, щоб не підслухали риби й нічні птахи,
щоб не шептались услід дерева і їх вологі мохи,
щоб не спинявсь із ним поруч фартовий старий таксист
і не просив підкурити отак, несамохіть

…він був злодієм, одним із тих волоцюг,
якого боїться куля і тяжкий холодний ланцюг
за яким би пішли тисячі, навіть якби кожному
він наказав відрізати по одному яйцю

він брав на сніданок банки, а в обід топив кораблі,
він крав із ночей бездонних коханок політиків і королів
він діставав із твоїх кишень древні монети, ночі твої і дні,
твої машини й будинки, і лишав тебе на мілині…

за ним в травах ховались грози, за ним палали міста,
його координати передавали усім на землі постам
і якби він хотів – то сам би давно зоставсь,
якби не холодний місяць, що завис над журою отав…

він побачив його, мов людину, що йде по ріці,
коли півсвіту було за спиною, а півсвіту у кулаці,
коли його ім’я напам’ять знали мерці…
побачив і втопивсь у місячному молоці

і місяць стискав йому губи, стікав по його щоках,
бився в його судомах, жив у його жінках,
перетоплював кулі в його магазинах
і золоті печатки на засмаглих руках…

і він все покинув… хоч вслід і гуло: ганьба…
зробив собі кілька пластик, завів дворових собак,
купив цей барліг ведмежий
і від нудьги безмежної
влаштувався охоронцем у придорожній бар

і лише, коли темрява залоскоче у м’язах ніг,
коли зрубані в корінь тіні поваляться навідліг,
він одягав стару джинсову куртку
і поспіхом покидав свій натомлений барліг

і йшов неодмінно пішки, і місяць чуба чесав,
хоч марились грати й вишки сторожових застав,
він йшов до нічного бару,
і хай би взяли хоч зараз –
до останнього дивився б на небеса:

як летять від важкого місяця світлі птахи дрібні,
як у кратерах його висічені ночі твої і дні,
як у ньому навік лишаються кулі твої і жінки,
як у ньому усе пригадається, хоч ніби й зійшло з руки

Доле (як звертання)

Я закохана. Й мене усе рятує
Від дорожніх знаків і дешевих трюків.
Я зіпсована. Нарви ще свіжих маків
У степах далеких дивних тюрків.

Відірви собі на згадку теплу шкіру,
Зачепи губами смак і колір диму,
І в двох душах застеливши стиглу віру,
Між тілами поклади красиву риму.

Щоб спіткнувшись у численних посиденьках,
Ти отримала своє (і не без бою)
У словах, яких завжди навчала ненька,
Щоб перемагати: люблю свою долю!

2011

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Біль пронизує зиму - наскрізно - до спазмів у серці,
Не відводжу очей, бо жадання святі во гріху...
Наше танго вогню розірвалось на сотні інерцій
І розвіялось іскрами шалу по долі шляху.

Помережана зорями ніч підливає мартіні.
Та хоч пий, хоч не пий, захмеліти не вдасться однак.
Як у шати, – Принцесо, Вам личить! – загорнута в іній:
Філігранна оздоба душі чи самотності знак?

Я повірила вітру – вірнішим здавався од тебе.
Віддалася я сну – так химерно на серце він ліг…
Розгубила ромашка пелюстя-слова. Тільки лебідь,
Чорний лебідь, як осуд, як вирок і плата за гріх.

Малахітом очей задурманена з власної волі,
Плач, наївнице, плач – твої сльози для світу лиш сіль.
Роздоріжжя приречень у межах означених ролей
І цей пахощ… дитинства примара солодка… ваніль…

Залишаю собі спомин любощів, марення свята.
Відшліфую карати, коштовний створю самоцвіт.
Я шалена така – не як всі – так за віщо ж розплата?!
Серед літа і маків долоні пронизує лід.
27.07.2011

А Любовь к тебе нечаянно нагрянет
к сердцу путь найдет она сама
приветливо нежна и хороша собой
прикоснувшись войдет даруя радости покой
рано утром проснешся ты
в беспредельном восторге и удивлении
сладкая роса на ресницах юности
ангел Любви дарует снежные розы
чувственный поцелуй запястья
плечей божественной шейки
жемчужины
любимую ямку на щеке
и его уста дар тебе
сказочным десертом на сладкое...
2011г.

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?

...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.

Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.

...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Убегала земля плакучая
Из под ног моих уж не раз
Над вонючей навозной кучею
Роза белым по небу даст

И нальют соловьи своих песенок
Словно в радости душу пей
А меня на вербе повесили
Э – ге – гей…

И болтаю ногами весело
До холодной воды бы достать
Коль с похабными вечером песнями
Мне по твёрдой земле не шагать

Коль не лыбиться мордою месяца
И подолы девицам не мять
Пусть ты снегом земля перекрестишься
Твою мать…

Як у коханні щось не йдеться,
Занур його в гебрайську мову,
І силою тоді озветься слово.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях скоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш і в мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не у вікні твоєму тільки.
-----------
Коах, що набором приголосних нагадує «кохання», в івриті – це сила.

Я відчуваю тебе у воді,що наповнює ріки

Я відчуваю тебе у траві,що примята дощем

і у теплі цього сонця, що мяко торкає ланіти,

і у порізі долоні,занадто вже гострим ножем.



Я відчуваю тебе у Espresso і в кольорі листя,

У звуках гальм,у холодному блиску зими,

У тому щасті котре потребує не хисту,

У тому вмінні котре вимагає одної краси.



Я відчуваю тебе,коли память краде по сторінці,

Я відчуваю тебе,коли руки печуть од вітрів,

Я відчуваю тебе коли цвіт розквітає на гілці,

І ще тоді коли гасне надія окремих світів.



Я відчуваю у війнах,в боях,ну і просто в балеті,

І у парфумах котрі ти ненавидів ціле життя,

Я відчуваю в самотності і у сикундному злеті,

Я відчуваю тебе,доки маю хоч краплю чуття.

Міряю небо подихом –
Дихати чи не дихати?
Сіла на гілку тисову
Птаха, як синя ніч.
П’ядь поміж нами. Потім там
Будеш прощатись стиха ти.
Поки що все написане –
Винятки з протиріч.



Умань 24.07.11

О, мріє, не зникай, чудова!
В передчутті ясних прозрінь.
Невже тебе злякала знову
Реалій незнищенна тінь?
Невже одну мене покинеш
Із диким світом сам на сам,
Своїми крилами не вкриєш
Від цих болючих ран?..
І не даси мені притулку
Від хижих звірів суєти,
Анестезуючу пігулку
Для спокою і дрімоти?
Не йди, прошу, хіба не чуєш?
Терпець наповнений по край.
Лиш ти одна мене врятуєш,
Чудова мріє, не зникай!

Граблі мене нічому не навчили.
То що тепер? Хіба узяти вила,
в копицю поскладати помилки,
надії, болі, мрії і плітки
та запалити. Хай горить вогнем!
Залишиться хіба лиш серця щем.

26.07.2011

Готельні східці нам слугують п'єдесталом,
І буде фото не портретне, групове.
Лягає сум, що тихо коле гострим жалом,
Уже прощатися для мене не нове.

Готель місцеві називають «Пентагоном»,
А гостям здалеку - він ніби як Парнас:
Вечірнім рупором поезії і домом,
Що чув сопрано від гостей, та ще і бас.

Я хочу в Умань, у готель, у парк, у «Флору»!
Назад крутнути стрілки часу - хижі, злі,
Вручить корони всім, хто вірно служить слову,
Бо ви по праву - Королеви й Королі.
25.07.11

День тому
десь далеко мій неспокій був,
нині ж – він мене третирує.
У день вчорашній вірую.

Вже нема
у мені того, що вчора мав.
Наді мною – чорна тінь весь час.
Вчорашній день приходить враз…

День тому
я в кохання грався, ніби в гру,
нині ж – десь сховатись мрію я…
У день вчорашній вірую.

Все ще
не збагну я: чому вона іде?
Хай же
дивним сном прийде знов вчорашній день.

2009, 2011

Біжу я геть – розхристана, тремтяча,
А у осерді палахкоче шал,
Та глузд мій спить, і я - неначе в сплячці,
Лечу, сновида, прямо на вокзал.
І раптом – тю! – знайшла тебе: сліпого,
Старезного, немов столітній дід,
Жорстокого, голодного - для чого
Ти мчав за мною, чуючи обід?
Утретє півні вранці закричали
І розчинилася моя нічна мана:
Я просто неба négligé стирчала -
А ти мене так ніжно обіймав...


27.07.2011

Вином змиваєш залишки вини,
Слова зливаєш в прірву покаянь,
Та не потрібно більше, не вини,
І поминати лихом перестань.

На пристань болю тихо підійди
І випий сон, без жалю і вини.
У прірві щастя – залишки біди,
Та розлетілись долями вони.

З вином удвох мене не поминай.
Я все забула, й не кричу від болю…
Секрети знає вранішній розмай –
Собі без тебе стала я чужою.


27.07.2011р.

Ти мрієш лелекам гніздо збудувати
Десь біля власної тихої хати,
Щоб клекіт лелечий будив спозаранку
Тебе й найжаданішу в світі (о)бранку.

Ти мрієш дерев насадити аж стільки,
Аби - за кожну відламану гілку,
Щоб цвів - плодоносив твій плеканий сад,
В душі і домівці був спокій і лад.

Ти мрієш кохати і бути коханим.
Одначе
Одного, що ясно, як день, ти не бачиш:

Щоб все відбулось - треба це розпочати,
Минуле не ставити мріям на чати,
Не дивитись на них через звички вікно,
Твої й мої мрії з"єднати водно!

Тоді буде сад, і домівка, і лад,
І прийме гніздо молодих лелечат...

26.07.2011

Митець давно уже не той -
Ні велет, ані Прометей...
І не античний він герой -
Бо ні Лаур, ні Галатей.


27.07.2011

Раніш було - почуйте, внуки! -
Схопивши голову у руки,
Чекали правди і науки.

А зараз, взявши ноги в руки,
Тілами сплівшись, мов гадюки,
Вивчають люди сутри Ками
І день, і ніч - аж до нестями,
І голови в них - між ногами...

"О, звичаї!" – казав мудрець...
І як же їх не трафить грець?!.


27.07.2011

Ты вышла на минуту?
Навсегда?
Вечерний город зажигает свечи.
Мне без тебя
несносны города,
и без тебя
в провалах каждый вечер.
Ты вышла на минуту?
Навсегда.

Скажіть мені, у чім моя вина?
Що біля нього без вина хмільна?
Що дихаю ним, сню? Чи що живу,
Перетягнувши серця тятиву?

В перенапрузі тятива дзвенить,
А я так хочу зупинити мить,
Щоб леготом торкнутися чола,
Відчути знову міць його крила...

...якщо ілюзія допомагає жити -
невже її обв"язково треба ВБИТИ?


24.07.2011

Вихопити з думки
щирі поцілунки,
вискочити в тамбур
з радощів купе.
Зачепити погляд
за усі малюнки,
що мовчать на лампу
про самих себе.

Вигрібати пам'ять
із кишень слова м'ять
з виразом обличчя -
як яйце "вкруту".
Літери про спокій
вивчити напам'ять.
Християнський звичай
втілити в роду.

У холодний морок
кастингів на сорок
провести... зозулі
віщий монолог.
Не втекти від себе
вранці у вівторок...
Може, і про ґулі
вже подбає Бог...

26.07.2011

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.

Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів –
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їх рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: сестро, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки,
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними тихо бредуть, допиваючи вперто пляшки.

Всі потоки, сестро, всі холодні ставки,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть низькі зірки
загусають вгорі відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи й вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави - невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять з нами сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте, -
капітан покопався у похідному мішку,
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось дістав наваху з руків’ям твердим і міцним,
і ступив назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото й килими,
порцеляна, бронза, й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Буває світ тісний. Тісний на час.
Коли події товпляться одразу.
І флюгером стає дороговказ.
Бубнявіє щось схоже на образу:
"Ну от чому усе одразу тут?!
На півжиття розтягувати можна
І розгрібати той експрес-маршрут.
А тут лиш днина, подивом заможна!
Одразу все! Як помилковий друк.
Все ліпиться на аркуші одному.
Судомний нерв просте стискання рук
Перелицює аурою брому.
Назавтра буде звичний сірий бланк
До запиту...
Вже потім, після бурі,
Оцінку дасть лише Небесний банк
Тій нерозмінній унікум-купюрі.

Пародія

Заклинюю двері, заплющую очі,
Замішую тісто з рядочків і слів.
Про секс в першу чергу. Втомилась, а хочу…
Між ніг… головою! А хто б не хотів?

“Оргазми” і “крики”! І все – “перша кляса”!
І стогін, і сльози! О, втіха для дам!
Героїв розділа – усі наголяса!
(Для твору – перфект, неодмінно продам!)

Поети цю тему мусолять віками
(Тут треба тактовно, бо викличе злість).
Чернетку би добре сховати від мами…
Хоч… Втома прийде – й все написане з’їсть!


22.07.2011

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.