Пародія

Їх все більше і більше з роками –
Помилόк, коментáторів, друзів…
Я пишý – бо не спиться ночами,
Та й “Майстерні” – не для боягузів.

На сторíнках – “дельфіни” й “акули”
(Не дай Боже, як щось не до рими)
Ще й Редакція строга – ви чули?
Ну і критики теж… й іже з ними…

Заблукав в граматичній пустині…
Помилки? Їх і класики мають!
Ого-го! Скільки відгуків нині!
А це значить єдине – ЧИТАЮТЬ!

3.09.2011

Німа ріка. Дріма комиш.
Тьма вкрила балку та узвиш.
Тиш стеле чорний, чорний шовк.
Тремтиш?
Мовк страхом степ, степ страхом мовк.
Тремтиш...
Шовк чорний, чорний стеле тиш.
Узвиш та балку вкрила тьма.
Комиш дріма. Ріка німа...

3.09.2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»



Пригнути жидів, покорити

Ви раді б під ваші права,

Їх мову й закон розорити?..

Пусті це, безумні слова.

А знаєте ви, що за сила

В тій мові, в законі тому?

Вона від віків нас водила,

Мов стовп огняний через тьму.

Це щит наш від напору вражого,

Це зв’язок, що час не порве,

В ній Якова, праотця нашого,

Незломнеє серце живе.

Той Яков, що в юності своїй

В пустині з Єговою бивсь,

Ви знаєте, як він на старість

Перед Фараоном явивсь?

Як Йосип у ласці великій

Ото в Фараона вже став,

Тоді Фараон його батька

Побачити ще забажав.

Приїхав старий патріарх наш

З степу к Фараону у двір,

Дванадцять верблюдів горбатих

Шліфований топчуть порфір.

Посеред двора Фараонів,

Де сфінкси стояли німі,

Сини патріарха розбили

Пустинні намети свої.

Щоб Якова к ньому проводить,

Шле цар той міністрів своїх;

Говорять старому міністри:

«Клонися цареві до ніг!»

Та гордо ввесь ріст свій високий,

Мов пальма та, випрямивсь він

І каже: «Лиш Богу одному

Я звик віддавати поклін».

І мовили це Фараону

Міністри — той зморщив чоло

І каже одвір’я низеньке

Покласти в півросту його.

«Сюди проведіть патріарха,

Тут мусить схилитися він,

І так, хоч і як поневолі,

Віддасть мені царський поклін».

І Якова в царські покої

Вели — ішов прямо він скрізь,

Аж перед низеньке одвір’я:

«Туди к Фараону пролізь!»

І бачучи хитрість єгипську,

Старий патріарх зупинивсь…

Сміються в душі єгиптяни,

Він Богу в душі помоливсь.

І сталось… Свою громовладну

Правицю Єгова простер:

Стіну, мов марну павутину,

Згори аж додолу роздер.

Крізь блискіт, і куряву, й гуркіт,

Спокійний і прямий, немов

Та пальма в степу, патріарх наш

Перед Фараона вийшов.

А цар затремтів і, поблідлий,

Припав патріарху до ніг…

«Великий твій Бог!» — він промовив,

А більше промовить не міг.

Тямуйте ж цю давнюю повість

Ви всі, що хотіли б нагнуть

Жидів на новії закони,

Вести на неходжений путь!

Не думайте, що вже послабла

Рука, для котрої стіна

З порфірів шліфованих слабша,

Аніж павутина марна!

19 вересня 1889


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.234—236.

Одвір’я — двері, верхня їх частина.

Скаче знову "дельфін" між рядками
без дзвінка і всіляких запрошень
Я з дитинства дружив з помилками
і прекрасно їх вписував в зошит.

Хоч постаршав я звісно роками
Та ніяк, все ніяк не залишу.
Я і досі дружу з помилками,
а це значить єдине- я ПИШУ!!!

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину у парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Житуха струмениться між роками
і залишає зморшки на лиці.
Я й досі часом бавлюся віршами,
хоча не за горами вже й «капцІ».

Народу лікував серця і шлунки,
підсвічував другим під сміх чи рев.
У банках пусто на моїм рахунку,
зате сини є й декілька дерев.

Як мудрі вчать – живу лиш сьогочасним.
І що ще треба було би зробить,
відхід щоб не вважали передчасним?
Можливо, безтілесне щось створить?

З’явивсь рум’янець на старечих щічках,
бо я придумав – втну цього вірша.
Мій струмінь – не фонтан, лише потічок…
Зате он як окрилилась душа!

О б р А з и я прогнав у темний ліс.
С т р а х наближається і вже не за горами.
Образилась на мене т и х а з л і с т ь .
Н у д ь г у я з Музами колись побив ногами.
П е р е д ч у т т я іще не всі збулись.
Н а д і я СМС-ки присилає.
Для в і р и символи уже знайшлись.
Л ю б о в частенько в гості забігає.
Допоки чутиму емоцій струм,
д е п р е с і я не буде досаджати.
На яблунці повісився мій с у м.
За ним я довго буду жалкувати.

…А очі – в полоні чуттєвої млості –
так сяють, мов
окулярні сонячні скельця.
Скажіть,
на подібних сеансах закоханості
у вас буває ерекція… серця?
1991р.

Александрія вас століттями лякала,
Минали чудеса, минали ті шакали,
Життя шукало світ, який не озивався,
Який без пам'яті одвічно продавався.
Знайшли бескиди, гори, вічні полонини
Із вас скульптур ліпили вороги щоднини.
Усе в казковості робилось щогодини,
Мистецтво розвивалось і росла людина...
Лиш раптом налетіли звідусюди греки,
Убили і погнали, мов рабів далеко.
Ураз не стало тут живої нині Трої,
А мури залишились бідні, мов ізгої.

25.08.2011 с. Гребенів, Львівська обл.

Постійні "ахи", крики з-за стіни,
Постійний поклик грубого екстазу,
Поскрипування ліжка скрізь бринить
І зойки, зойки сунуться щоразу.

Шалений тупіт, стукіт у вікно,
А стогін тут сильніше дичавіє...
Несила слухати... Кохаються давно...
Невже не соромно? - Інстинкти ж гріють...

24.08.2011 року

В танок, як в прірву, п’яні йдуть стільці,
За ними шафи – пишнотілі кралі.
Блює диван на вогкому крильці,
Дощ заходився, здичавівши в шалі.

І з меблями ми – дерев’яні люди
Танцюємо, мов ліхтареві бранці,
А чортенята із усіх усюдів
Купаються, регочуться у склянці.

Напевно розчарована таки в мені
За те, що не приїхав вчасно розважати,
Зболіле серденько в походах звеселяти
Пробач за муку щойно завдану тобі.

Пробач, кохана, за примарства неземні,
За те, що не умів палкіш тебе кохати,
За те, що не запрошував ніяк до хати:
Пробач, пробач, пробач о, сонечко, мені!

Я буду вічно цю красу твою любити,
Щоденно дарувати квіти чарівні,
Не буде з уст моїх навіки вже брехні -
Я хочу із душі твоєї завжди пити,

Твою красу сильніше, квіточко, хвалити
І обнімать закохано в житті відкрито!

25.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Бринить навколо нас жива земля,
Повсюди тут природа майоріє,
А сенс життя ніколи не зітліє
І не просочиться у серденько брехня,

Бо хочеться із Богом розмовлять...
Хай навіть вже дощі постійно лиють
Та люди злісні навкруги хай ниють,
Однак зрадію, як побачу тут кроля,

Який в селі не буде нервувати
Та тільки в господарстві помагати.
Буття ж бо на пригоди є багате

І світлий в того простелився путь,
Хто кріпиться та визволяє з пут
Людей і світ в життєвості рогатій.

25.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Новенький ранок кинувся на ґанку,
Роса сріблиться щедро на траві
Сім'я знайшлася чемно за сніданком
Й розказує про подвиги свої

І гори гомонять собі щоранку,
Десь річка простелила свій живіт,
Каміння прихилилось до коханки,
Ліси нам подають палкий привіт.

Усе тут майоріє і співає,
Птахи тріпочуть синіми крильми,
Життя дзюркоче, а пісні лунають

Трембіти звук почуєш між людьми...
Знаходить той, хто сам себе шукає -
Природа ж помагає сенс знайти.

25.08.2011 року с. Гребенів Львівської обл.

ID: 278115

Подвійна зрада щойно зранених надій
Навіює думки в підступності величній,
Буття нагадує продажність цих повій,
Які не раз тобі колись в житті набриднуть.

І як би не кохався між рожевих мрій,
Весна пройде навколо нас настільки звично,
Западе сивизна з роками поміж брів,
А Сила в небеса одного дня покличе.

Потрібно змусити знайти колись себе
І вірити у вірнії шляхи шукання,
Можливо в філософії прийде кохання,

Наука Генія нового віднайде.
Шукай же далі, друже, долі - все шукай,
В брехні та в похотях ніколи не блукай!

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Усе в нас битва ласих територій,
Бурлеск повсюди й клоунада на шляху,
Щоденний вплив всевладних префекторій
Несе новісіньку в оце життя брехню.

Ми віримо у правду тої Тори -
Одна ж дорога простелилася в гріху,
Одні і ті ж закручені контори
Шукають скрізь Фортуну не таку глуху,

А ту, що б дала дико процвітати
І горя, скреготні повік не мати.

Проте не завжди можна відшукати
Навічне щастя щире й дикую любов,
Бо люблять люди пропускати завжди кров
В підступних діях вічність зневажати.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Мої думки вже списані віршами,
Крізь них прокладено мій довгий путь,
На серці вже залишилися шрами,
Які лиш зарубцює сіра ртуть.

Усе проґавлено, усе чомусь забуто -
Пустир лишився зранених сердець,
А душу у кайдани зморено закуто...
З-за спини виглядає сива смерть...

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Птахи до хати знову прилітають,
Дзвенить від співу зморена земля,
Життя тут легко й світло походжає -
Все ж краще, як в самого короля.

І гори сивину все вихваляють
Річки чепурно поєдналися в життя,
Природа в зелені людину привітає:
Ліси, плаї та зрошені поля.

Навколо гамірно в красі пташиній,
Вирує світ в щоденності віка
На нашій Батьківщині солов'їній

Іще не рік пісні зуміють линуть,
Бо здатися не можна ворогам -
Вони змиритися повинні або ж згинуть.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Постійний біль при різних перепонах,
Щоденний щем знеболених чуток,
Десь чутно, як пульсує цей висок
В азартному єднанні перегонів.

І не потрібна честь на знак погонів,
Не треба вбивства нового, браток:
А ти б пускав незгодних під каток -
Нехай було б людей нові мільйони.

Вже вдосталь вбивств на тому Альбіоні -
Потрібно встати у новий похід,
А то нас пустять тихо на бульйони
І знищать непоборності чудовий рід.

Потрібно стати і нарешті вийти,
Щоби на Соловках повік не гнити.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

ІІ
І море сумоти за недожитим -
де ти, золотоока, й літа обрій!
Мов ангели вбирають щедрий опій
із пряно-поспекотного «любити»,
аби лиш полиски очам лишити,
повити млою вижовклих мелодій
пожежі серця в долі перецвіти…

2011

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Я зцілююся тишею свободи,
Симфонією неба і роси.
Лети до мене – слово ороси,
В моєму серці не змарнуєш вроди.

Я поясню тобі таємні коди,
Що сховані у трепеті осик.
І ти побачиш таїну краси,
А не фальшивий усміх діви-моди.

Лише тобі довірю я секрет,
Що заховав у цей нічний сонет,
Поклавши непомітно під струною.

Його я замикаю на терцет,
І втішуюся думкою одною, –
Але про це – скажу я тет-а-тет.

2007

Село розмаєм зацвіло,
Коли знайшли ми джерело,
Припали спраглими устами.
У нім вода була жива,
Ота - що серце напува,
Та - що доводить до нестями.

Коштовний посуд ми взяли,
Водиці вповні налили -
Така вода завжди потрібна.
І мандрувала по світах
У наших стомлених руках
Наснаги повна - чаша срібна.

Тоді хурделиця мела,
Як чаша тріщину дала,
За мить - не стало в ній водиці.
Розпалось срібло на шматки
І вкрали райдужні думки
Розпуки хмари сіролиці.

Немов додому журавлі,
В село помчали, до землі,
Що воду нам подарувала.
А в джерелі її нема,
Бо й тут напасниця - зима
Усе в морози закувала.

Роздмухав, серденько, вогонь,
Теплом замучених долонь
Торкнувсь морозяної криці.
А мо' хоч краплю розтоплю,
З тобою, рідна, розділю
Живлющу крапельку водиці.

Троянди вогник, як свіча,
То обпече, то обігріє, -
Чи знаєш ти про це, дівча,
Що квітам щиро так радієш?
Шипи колючі на стеблі
Лишають скалки у долонях.
Од них і радощі, й жалі,
І сивина в батьків на скронях…

Тихо спливають хвилини,
Хочеш – слідкуй, хочеш – ні,
Час – як суцільна картина
Скапує в ночі і дні.
Ось заховався у тишу,
Випав квапливо дощем,
Глянув світанком із ніші,
Сутінок кинув плащем.
Люди у ньому – фігури,
Все копошаться щодня,
Змінюють маски й натуру,
Звички, смаки та звання,-
Щось здобувають, втрачають,
Плачуть, сміються – живуть,
Радість чи сум переплавлять,-
Долею зветься їх путь.
Час – мандрівник невсипучий
Кожного знає секрет,
Враз обирає везучих,
Кличе з собою: «Вперед!».
Радістю серце їм гріє,
Щастя наміряв? - Знайди…
Зможеш - життя променіє,
Здався – зів’януть сліди…

Не знають ще ні клени, ні вільха,
Ні явори, ні верби довгокосі,
Як перший смак осіннього гріха
Медово-гірко обпікає розсуд,
Вогнем карбує, й золоту жагу
На листя ллє, окроплює смолою.
Сліди брунатні від чуттєвих губ
Вже ні дощі, а ні сльоза не гоїть.
Краса згорає, падає, летить –
Крилаті мрії, полохливі зграї…
Карміново душа палахкотить!

Про те, що осінь, вже каштани знають.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця
височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни.
І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі?
Для втіхи і омани?
Для відчуттів,
що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того,
що безшелесно причаїлося в твоїй душі і чекає.
На кого?
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує
таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі
сукню...

Опустилася осінь на землю,
вляглася туманом,
так нечутно ступила удосвіта,
спав іще світ...
Прокидалися трави неквапом -
спізнився цей ранок,
як шукав нитку-промінь,
загублений сонечка слід.

Пахло вогко і дивно,
то дихала осінь несміло,
прохолоду лила,
на зелені дерева, траву...
Розчинялося літо прозоро у ній
і на біло
фарбувало туману
розлогу широку канву.

Затиснула до болю я долоню -
а він тече невпинно поміж пальці.
Дивлюсь на руки, навіть не бороню -
напнуто серце на будення п’яльці.

Тече пісок - моя остання пісня:
все менше слів про те, що мало б бути.
Співатиму - та, певно, вже опісля:
я спогадом вертаюся у лютий.

Там зимно, а піски - важкі й холодні,
там - білі мрії, ствердлі на крижини.
Там спомини - підгрунтя для "сьогодні".
І очі плачуть майже без упину.

Усе не так, як тут. Я ще не знаю,
тоненьких цівок лоскіт невідомий.
Болить мені ця недосяжність Раю -
неначе хто згубив ключі від дому...

Тече... і не зостанеться нічого.
І все мине, і смуток засковізне,
і в кожного тепер своя дорога,
і кожен щиро віритиме в різне.



серпень 2011 р.

* * *

Нікого так не прагнув обіймати
Й нікого так не обіймав,
Як лиш тебе одну. Кохати
Я жодну жінку не бажав
Так, як тебе... і цілувати
Не вмів ніколи. Не втрачав
Свідомість й міру. Ду́шу рвати
Свою́ й твою́ не вмів. Не знав
Безтямства в серці й що бажати
Тебе до скóну бyду... Я жадав
Любові вічної й віддано кохати.

Павло Гай-Нижник
13 червня 2003 р.

* * *

Перед іконою стою
Не каючи́ся вже, й не зву
Святих на поміч. Не молю́.
Без бoлю й жaлю розірву́
Душу спустошену свою́.
Нап’юсь кохання і назву́
Його я ка́рою. Згорю
В палко́му пеклі і пірву́
Чуття своє. В жінках втоплю́,
Що тіло продають на гру
Грошам і хмелю, ту зорю
Якою ти була, і вмру
З тобою, янгол мій. Спалю
Усі мости і так піду
Від тебе геть. Я не корю
Ні в чім нікого. Тільки млу
В свою дорогу захоплю́
І з шляху твóго заберу́,
Щоб ти знайшла нове “люблю́”.
Чи Бога в свідки оберу,
Йому ж відомо, як з раю́
Його впав Янгол, і збагну
Чому тебе не розлюблю́.

Павло Гай-Нижник
4 травня 2003 р.

* * *

Ти як перший промінь на весні
Народилася після снігів, мов квітка.
Про це диво в небі журавлі
Кожен рік курличуть. Мов лебідка,

Ти з собою принесла́ тепло́.
Наче пролісок, що сповіща надію,
Із появою тебе все ожило́,
Наче Бог у тебе втілив Мрію.

Сьогодні ніжніше співають пташки,
Насправді – в цей день диво-рута цвіте,
Бо як і просили у Неба батьки,
Весна у цей день народила тебе.

Павло Гай-Нижник
17 квітня 2003 р.

* * *

Моя́ кохана – світ мій незбагнéнний,
Незнáний зовсім й видимий наскрí́зь,
Мій Янгол, сон мій нездійснéнний,
Який, насправді, був уже колись.
Моя́ омáна й вир надій скажений,
Ночевих оргій і сварли́вих сліз,
Вогонь цілунків гáряче-шалений,
Який крізь нас у пристрасті проріс
І обпалив мій ніжний рай зелений,
Зали́шив в серці вічний зріз –
Моє́ кохання – вирок мій, окремий,
Й життєвого шляхy узвіз.

Павло Гай-Нижник
11 січня 2003 р.

* * *

Тебе я п’яну розривав
Поміж келі́шками з вином,
Розмі́ж забутими дівка́ми
В плечах розі́драних кричав,
Зливаючись з Софії дзвоном,
Цнотливими задушений руками.
На то́бі віддано вмирав
Життєвим нашим перегоном,
Пекельними розбещений вуста́ми.

Павло Гай-Нижник
Вересень 2002 р.

* * *

Цілую ніжно, боячи́ся наче,
Твої́ розту́лені і ледве во́гкі губи
І в зомліваючих очах дівочих бачу
Розм’я́клий блиск, який довів до згу́би
Серце моє́, що збуджено-незряче
Тобою б’ється, лиш в тобі́ поту́ги
Свої́ життєві від тепер лиш баче.

Павло Гай-Нижник
23 серпня 2002 р.

* * *

Кохана моя́, ти – і радість, і біль.
Ти – повітря, яке я вдихaю.
Ти – те́плo, що мене зігріва́ звідусіль,
Ти – життя все моє́. Я без тебе не маю
Ані сну, ані дня... Наче в вир божевіль
Сво́ю душу, мов в пекло, вкидaю.
Сонце мрякне, а тýга моя, немов сіль,
Роз’їдає зкривавлену рану, і крáю
Серце я, бо немає вже сил
Жить і дихать без тебе. Не знаю,
Як між нами розвіяти цю заметі́ль,
Бо безмірно лиш разом бажаю
Я пройти по цім світі з тобою поспí́ль.
А без тебе – у пекло... І, може, ти з раю
Колись, з дозволу Бога, в лабиринт підземіль
Прошепочеш лунóю мені: “Я кохаю”.

Павло Гай-Нижник
Травень 2002 р.

ВІТАННЯ

Квіткою народилася ти, бо Ліле́я
На во́дах життєвих чарує птахів
І лебедине кохання, мов фея,
В них колихає з початку часів.

Сонце ж нехай цвіт твій вічно вкриває,
Ро́си з водою вмива пелюстки́,
А вітерець ніжний свіжість вселяє,
Щоб чарувались від них парубки.

Кохай, живи і віруй – в цім сила життєдатна,
Будь світлим витвором природньої краси,
Хай обмина тебе година безпорадна,
Ти ж - щастя й радість поміж хвиль неси.

Лілей свій світ немов би власний цвіт,
В душі чесно́ти зберігай,
І кожен рік народжуйся сто літ,
Щоб знову міг вітати тебе Гай.

Павло Гай-Нижник
2 червня 1997 р.

МАМИНЕ КОХАННЯ

Є у мене те, що невідбі́рне,
Що відчинить двері у ночі.
Те, що взимку серце відігріє,
Не штовхне у прірву в самоті.

Мамине кохання та турбота
Приголу́бить навіть коли ти
Не прохаєш того тепла в Бога
І надію знищив у собі́.

Коли хата тво́я вже без сте́лі,
Коли все немиле у житті,
Тільки в мамині долоні в цій пустелі
Ти чолом припадеш, як тоді...

Як тоді, ще хлопчиком, в мину́лім,
Знов тебе до гру́дей пригорне́.
Не штовхне, коли всі відштовхнули,
І з колін, як впа́деш, піднесе́.

Це єдина жінка, що не зрадить,
Що не дасть втопи́тись у вині́,
Що цілунками заго́їть твої ра́ни
І ніщо не ві́зьме у замін.

Її серцю треба лише знати,
Що без сліз щока її дитя́,
Щоб на тиждень хоча б раз читати
Лист від нього, сповнений тепла́.

Все частіш у вечір мабуть тато
Сльо́зи з вій твої́х чарі́вних витира́.
Все частіш, напевно, в кутку хати
Ти звертаєшся до о́бразу Христа.

А я тут, у вільную хвилину,
Ди́влюсь в бік незри́мого вікна,
Де стоїш ти й згадуєш про сина
Під мелодію весня́ного доща.

І в душі́ стає мені тепліше,
Та в очах ледь не брини́ть сльоза́,
Що тебе, бувало, образи́вши,
Інколи цього́ не помічав,

Що стою безсилий при дорозі
Перед долею і ту́жу в самоті,
Що цілунками укрити я не взмозі
Твої руки ніжні та святі.

Павло Гай-Нижник
7 червня 1990 р.

* * *

У метушні́ летим. Куди?
Туди, де плачуть солов’ї
Про дні проли́ті, де вогні́
З’їдають рóченьки мої́;
Де забуття, де всі чужі
Мене увíзьмуть у свої́
Ла́ви оманливі і ви
Розíрвете серця́ в труні.
Нема любові, ні душі,
І ви – не я, а я – не ви.
Немає ніц. Лише рух вій
Останній у останнім сні.
А Богові віддам прості
Його байки́, вони ж – святі.

Павло Гай-Нижник
23 серпня 2001 р.

* * *

Народе мій, не забувай мене,
Як ти забув десятки тисяч інших,
Коли їх голос потопáв лишé
́́́У створеній тобою ти́ші.

Коли ж мене згноя́ть брати́,
Зрадять друзі, й не однoго,
Зробиш з мене ти героя
І пишатимешся мною
В ще бруднішому лайні.

І, не встигши проклясти́,
Просто зíтреш iм’я мóє,
Інших пра́гнучи знайти
Для наруги і побóю.

Та я залишуся з тобою,
Які б історії вири́
Не роздирали б світ порою,
Ти тільки вижий і твори́.

Павло Гай-Нижник
Лютий 1998 р.

* * *

Палю́ цига́рку. Просто неба.
Ніч пеленає в самоті.
Мені нічого тут не треба,
Я бачив досить у житті.

За Батьківщину віддавав
Всього себе, від краю і до краю.
В цій боротьбі тебе програв,
Побóї й втрати пам’ятаю.

Я бив когось, хтось бив мене.
Ніхто не виграв. Всі програли.
Тебе навіки загубив,
Між тим Вкраїну обікрали.

Павло Гай-Нижник
19 липня 1997 р.

Укотре проживаю це життя
і кожен раз дивуюсь як уперше,
коли до мене, мов із небуття,
приходить кінь і копитами креше.

Він пнеться на диби, він так ірже
і так натужно дихає в обличчя,
немов упізнає мене і вже
з останніх сил на допомогу кличе.

А я стою й нічого не збагну,
даю цукерку - він її не бачить,
лише копитом кулю б’є земну -
виною та в біді його неначе.

І щось перевертається в мені -
притулюю до себе тіло сильне
й одразу ж розумію, що в нас спільне,
намацавши обрубки на спині.

2009

Ні, щоб загаятись хоч раз,
Відкласти золоту толоку.
Було ж – обманювали час
Усі три інші пори року.

Не заречеться жодна від
Причин запізнення банальних.
І тільки Осені прихід –
По_королівськи_пунктуальний.

2011

В темну ніч і ромашкові ранки,
коли міцно тримаєш подушку
розкажи мені все, без останку.
Хоч уголос, а хочеш на вушко.

Розкажи,як блукала із вітром
Куртизанкою була де трішки,
Розкажи як подавлена світом
крила втратила...й рушила пішки.

Що ховаєш за гордою маскою?
Куди котяться каплі монстери?
Я назву тебе іншого казкою,
На своєму ж запишу папері.


02.09.2011

Красива ти, моя любове, -
Весела, юна, як весна!..
Рожевощока, тонкоброва,
На поцілунки відзивна.
Усе милуючись тобою,
Не намилуюся повік
Очей блакиттю голубою,
Поміж хмаринками повік.
Ледь-ледь задертий вгору носик,
І на щоках мілкі ямки.
Незаспокоєність волосся,
Від ніжних дотиків руки.
Подібна чимось до сонати,
Принад багато маєш ти, -
Карати вмієш і прощати,
І таємниці берегти.
Нещадно розум гріх віщує
На лису голову мою:
Тебе, відраду молодую,
Жалію, мучу і люблю…
2009

Я з тобою забула про все -
Де подівся мій час, чи загинув,
Куди доля самотню несе,
Гне додолу як вітер калину...
Я з тобою забула про все -
І про день, що стоїть на осонні,
І про ніч, що розлуку несе...
Пам'ятаю, в твоїм я полоні
Не в обіймах, лише у словах,
Що кохати мене обіцяєш...
Тільки інша торкнулась плеча,
Місця й в серці для мене не маєш..
Я з тобою забула про все...
І без тебе - ніщо не згадаю..
Час мій вітер у світ понесе,
Лиш залишиться слово "Кохаю!"

Она пришла и наследила
В душе моей и на полу,
И платья желтые носила
Дождем смывая синеву...

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

співуча скриня ночі, зір підкови –
виймає місяць для землі прикраси,
пряде й пряде свою космічну повість
старий казкар на веретенах часу.

розвозить пряжу золотим палацом
небесний віз, молочна нитка сяє...
спитаю душу: ну, чого ти плачеш?
– усе тут вічне, тільки я – минаю…