Борисові Щавурському

У тій подобі, що признав своєю,
впадеш на лезо відчаю й умреш,
а завтра в іншій - лютою змією
вповзеш у царство лиха, де без меж
простори скверни й богохульства регіт
із сотень пащ, мов сморід мертвих тіл,
і гвалт ночей, і днів дрімучих скрегіт,
які тебе жбурлятимуть на діл,
бо ти не схочеш вбивцею ставати
чиїхось мрій і добрих сновидінь,
бо ти ще з тих, кого навчила мати
в кишеню не ховати власну тінь,
бо так воно до сліз тобі нелюбе -
подоба та зміїна, лють і кров,
бо сам собі зламав зміїні зуби,
щоб шкуру зняв хутчіше змієлов.
2008р.

я спитала "що значить жити?"
і почула купу думок:
жити значить бажанням горіти,
до мрії робити за кроком крок.
жити значить цілувати
сонце у теплі промені
і без роздумів віддаватись
пристрасті своїй,немов повені.
жити - це як роздивлятись
світло крізь призму тіні
жити значить розвиватись
у кожному своєму вмінні.
життя не хвилює,що ти відчуваєш
боляче,слабко,тісно - терпи.
біль нас робить сильнішими,якщо не вбиває
переступи через нього і досягни мети.
щоб жити треба бігти,випльовуючи на траву легені
сіяти свою впевненість,немов чуму.
і ще живі альвеоли запихати назад до кишені
бігти до "більше не можу", а потім іще чуть-чуть.
жити значить любити,
ніби в останній раз.
жити значить творити
так,щоб долати час.
жити - це не шепотіти,
а боротись, розбиваючи бар'єри...
я лиш ніяк не можу зрозуміти
про що мені говорять ті кур'єри,
що переносять в наплічниках сухі небеса

Водевильная пьеска,
Бант на грифе гитары,
Говорить бы – а не с кем,
Подарите мне Ара.
В мельхиоровой ложке
Преломление века:
Ах, чернёная брошка,
Ах червлёная дека!
Ах, проклятые тайны,
Ах, дурные привычки…
Ара много болтает,
Ара хочет водички.
Слишком сладкая вата,
Слишком скучно иначе.
А ведь мог бы и матом…
Старый злой попугайчик.

24.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

57

“Золоті яблука на срібнім тарелі –
це слово, проказане часу свого.”

Молилась душа у безлюдній пустелі,
писала слова, як митець акварелі,
бо зроду не чула гнилого арго.*

Твій довгий погляд - сірий, наче гріх -
Колючий зойк забутої криниці.
Уся земля, змаліла у горіх,
Розтріснулась на дві твої зіниці.

Колись давно і я у них була,-
Зненацька заблукалий подорожній.
Напевно, десь палили дзеркала -
Такий довкола дзвін стояв порожній.

І множився в очах солоний дим,
І очі вичахали за димами,
І так сказати праглося: "Ходім.
Не все іще розбито поміж нами".

Здіймався понад крилами дахів
Осінній дух, відірваний від тіла.
Ти, мабуть, найсолодший із гріхів.
А я тебе взяла, - і відпустила...

2011

Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л?)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сúта
снігом занесуть.

Що сонце змеркне -
вп’яте – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.

І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці -
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.

В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будýть їх справжні
Судні язики...

Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте - і спроквола
розíрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.

лютий 2010

В сліпих очах відбивалися зорі, що падають,
А руки відчули цілунок жовтневих вітрів.
Тільки штори закрились натемно і більше не згадують,
Як сивіли повіки від посолених цукром світів.

А на гілці ще дихалось яблуком,
Що впивало туманом театру мімічних скульптур.
Наші ложки давно вже об»їлися празником,
Що мовчав відчайдушно в унісон із портретом комічних тортур.

Припаду вустами
До глибин криниці,
Щоб ковтнуло серце
Дивної краси,
Доторкнусь очима
І впадуть зіниці
У твоє духмяне
Золото коси.

І розсиплю іскри
По твоєму тілу,
Піджену бажання
Вороних коней,
Стисну ще міцніше
Твою руку білу...

І впаду безсило
До твоїх грудей...

Сонце вже заходить...
(А чи знову сходить?)
Стане радість наша
У землі зерном...
І твоя правиця
У моє волосся
Потече солодким
І м’яким теплом...


2000

Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно.

в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….
до наших розмов що перегукуються з луною -
парків де в’яне нишкне пустіє…

тілом відчую гру твоєї заздрості вітре
ти ж бо живий серед цього царства
мертвих холодних зотлілих…

шукаєш затишку
зриваєш беретика гратися волоссям
та – досить…

губи мої гарячі давно вже тебе зцілили
вцілілого
в осінь…

Так просто…
-------------------------------
Так просто

в осінь
вцілілого
губи мої гарячі давно вже тебе зцілили

та – досить
зриваєш беретика гратись з волоссям
шукаєш затишку

мертвих холодних зотлілих
ти ж бо живий серед цього царства
тілом відчую гру твоєї заздрості вітре

парків де в’яне нишкне пустіє
до наших розмов що перегукуються з луною –
в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….

БОЖЕСТВЕННЕ ВІНЧАННЯ

Зазо́рювалась вічність і сміялась
Понад Землею і у ній самій,
Коли народження із смертю повінчалось,
Й в саду раєвім розважався Змій,
Любове ж перша із гріхом стрічалась
Навіки вічнії в століттях завіті́й,
І радість з горем назавжди побралась,
А перша усмішка – з останнім рухом вій,
Мов юність з старістю зв’язалась
Ще з криків немовляти, з перших мрій,
Й до миті судної, в якій то все зосталось,
Та волі Божої… Його таємних дій.

Павло Гай-Нижник
24 жовтня 2011 р.

Тичинна, Бажанна і бажана
моя мова, як чорний хліб
у хустку загорнутий; ляжу на
духмянющому сіні під

розхитане небо розхристане,
цілуватиму зорі в лоб,
цвіркун мовою цвіркунистою
говоритиме вірші про

любов нерозділену, заманку;
як опуклість місяць набув;
кобилу з гомілкою зламаною,
що пристрелив конюх в степу;

здужала землистими пальцями
відставляєш з вогню баняк
без ганчірки, навіть нотації
не читаєш, а глянеш так,

що все зрозуміло; знебОжиться
не даєш своїм діточкам,
пекельство сидить запорОжицьке,
міцна і водночас гнучка.

О Мово, рілля свіжозорана
з пшеничним зерням, пробач,
не відають дідьки, нерОззнаки,
що люблять тебе наопАч...

нехай світ на тебе весь їжеться,
набивають до гику кавдун,
ріднесенька, сядь, твої ніженьки,
я обмию, спать покладу...

Золоті геральдичні звірі
з гобеленів зійшли –
ці олені, ці леви, ці лані,
на траву білу ступили
лапами середньовічними –
в Осінь...

Ранок посивілий з калюжі пили
вустами спраглими,
а вода та була – криця...

Містом блукали
золотими тінями невагомими
поміж
автобусами жовтими
і людьми сірими –
носами дими нюшили,
кривились, як немовлята:
гірко...

До ніг моїх терлися,
литок торкалися,
очима вологими,
кігтями ніжними –
мої ручні геральдичні звірі
із прапорів білих
туманних,
молочних
покинутих...

Намарне інквізиторський вердикт
Вигоював уми аутодáфе:
Закон пізнання надто затвердий, –
Не розмолоти жорнами анафем!

Гучна доба відроджених сумлінь
Порозбивала готику скрижалей,
Щоб із уламків, лишених землі,
Музеї зиск отримали чималий.

Усе минуще в колесі оман.
Цей грішний світ – він теж таки не вічний,
Адже і міра вічності сама –
Відносна річ, як думати логічно.

Новий світогляд змінює смаки.
Вже й застара
                          історія новітня!
Новий месія стримає віки,
Почавши відлік з першого століття.

1994

Осінь
зоряні почуття краси
голублять сердець полюси
Осінь в золоті храмів святих
Осінь духом любові
між серцями коханих
- од вічності нить
2011р.

Світять зорі , моргають задьористо,
Час для мрій, гри сіяючих рим.
Не для слави, визнання чи користі
Я пишу. Вірш - то мій побратим.
Він душі віддзеркалює чаяння ,
Заспокоює чарами слів,
У полоні його засинаю я
І встаю повним світлих чуттів.
Ліпоту сипле мови чаруючу
Дух снаги на усесвіту дах,
Взяв до серця собі я отруї чи
Ліків крила ростити мов птах,
Щоб летіти висотами вічними,
Де безсиліє смерті рука,
Служать Слову крилаті поплічники
І поезія квітне пахка.


2011

Раніш було - одне село
Одного дурня мало...

Але давненько це було -
Тепер їх десять стало...


01.07.2010

В хандру монохромну вривається осінь.
І барви дає растрові.
А я їх збираю у листі ще досі,
По зморшках веду праскою.
Кленові судини – багряно-болючі.
Замало надій видужать.
Бо теплих світанків зіржАвілий ключик
Зворотність навряд видержить.
А контур, той контур – готично-високий,
Він майстром, повір, різьблений.
Подивишся – схожі, наближуєш око –
Здаються чомусь різними.
За вітром, без вітру собі відірвуться
І, наче, зимі вклоняться.
Загубляться тихо, надвечір знайдуться -
То їх підбере донечка.
Щось настрою линва натягнута дивно,
Усе-бо навкруг – мишаче.
І тільки це листя сповільненим плином
На згадку мені лишиться.
Таке соковите, аж хочеться жити,
Дарма, що сухим нАстилом.
Ми з донею осінь побути попросим –
Продовжимо вік … праскою.
2011

Завія біла
за мною бігла,
залива чвалом
за мною мчала.

Та на Купала
сніги упали,
на Водохресті
дощило врешті.

Зоря полинна
стежки палила -
огненні стріли
душі не стріли.

Лиш терни зрілі
мене узріли,
лиш вишні стиглі
мене настигли.

Речей лавини
мене ловили,
очей тумани
мене тримали.

Та невблаганна
жаги омана.
Любов остигла -
і відпустила.

2010

І розсміється Вам в обличчя
І піде спати – хай під тин!
Бо вже зробив свій вибір він,
І розсміється Вам в обличчя.
Свою знайде він Беатріче,
А Вас пошле в Європу він.
І розсміється Вам в обличчя
І піде спати, хай під тин.

2011 р.

Тобі, для інших не богині,
тобі, в очах моїх - святій,
знайду слова я безневинні,
смішні й чудові в наготі,
ще й ніжно ранками умиті,
й заховані од літ–пожеж…
Колись такі збагнеш у леті,
коли мій всесвіт обіймеш.
А згодом зникнеш в самотині,
щоб час наблизив зорі мрій
тобі, для інших не богині,
тобі, в думках моїх - святій,
незнаній світом і покритій
сплетінням наших рук і меж.
Чи скрикнеш «так!» найкращій миті,
чи все заступлять сотні веж
тобі, для інших не богині,
тобі, в піснях моїх - святій,
що наче сяйво в павутинні
на піднебесній висоті…
2011р.

Торкнеться тривким зап’ястком - вмирають сумні трамваї -
Останнє осіннє ретро вокзально-скляних епох.
Вона в нього дуже ніжна. Він міцно її тримає.
Ми з нею, принаймні, звикли ділити його на двох.

У мене блакитні очі (він любить її сильніше).
Балконно (до сутеніння) дивлюсь на його сліди.
Він прийде о сьомій. З нею. Торкнеться моєї тиші.
І скаже розкуто й звично: «Я вдома! Іди сюди».

Якби ж не її спокуса, розлита в вечірніх блюдцях
Якби ж не її спідниці – звабливо нові годе...
…Принаймні, я не голодна. Я звикла. Вони сміються.
Я можу злизати ніжність з відбитків його грудей.
2011 рік

Де вчора я тихесенько сидів -
Там поруч ось нападали листочки,
Здалося це – одне з маленьких див,
Здалося це – сини мої і дочки

НапАдали, як віршики сумні –
Гілля жовтаво-сиві аксакали,
Скінчилися життя печальні дні -
Поезією стали.

23.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Україно моя... почуттів глибина і нестримність яскравої мрії...
я всі думки свої, аж до самого дна, аж до самих зірок розумію

Важкі гріхи й малі провини
Із давніх пір мені болять.
Несу в душі їх, як на спині
Безповоротних літ печать.
Незримі рани невигойні,
Як віхи пройдених доріг.
Про них казати непристойно,
Але мовчати я не зміг.
Неначе зважився на вирок
Не їм, а грішному собі,
Щоб не було сумління здирок
Ні у душі, ні на горбі.
Готовий падати з вершини
Скороминущих тихо днів
За всі гріхи свої й провини
Сьогодні в пекло до чортів.
Аби мені простили люди
Безкарні витівки старі, -
Щоби розвіялась огуда
Його до мене угорі…
23.10.11

Явилось кохання світу -
поповнився світ приблудою,
нелюбим байстрям побитим
огудою.
Хвалилося щиро совісті
здобутками і звитягами -
звіряли свою вагомість
вагами.
І шальки тремтіли дрібно
під силою від натуги,
бо жодне було не гідне
наруги.
Сплелися тоді хвилясто
над доленьки терезами,
вмивала вона їх часто
сльозами.
І зовсім було несолодко,
і сипався час отрутою
недовго собі й не коротко -
покутою.

2011

Кому отдать свой голос?
Спросило Сердце у Судьбы...
- Пусть поседеет волос,
Но ты не прекращай борьбы!, -
Судьба ответила и растворилась,..
А Сердце бешенно томилось,
Хотело получить ОТВЕТ!
Такой конкретный и открытый,
Чтоб только чётко ДА и НЕТ!
Ему казалось, что Судьбой забыто,
Что просто так живёт всю жизнь
И не видать конца и края,
Молило всё Судьбу: - Вернись!
Мне без тебя не видеть Рая...
Оно невинное не понимало -
Судьба вокруг него ВСЕГДА.
И пусть бегут себе года,
Борьбу не прекращайте НИКОГДА!

Старый пруд... как может Пруд быть старым?..
Только - неухоженный, заброшенный, пустой
И Так давно, не слышавший гитары...
Как обновить его, любимый, нам с тобой?
Я мало сделала, чтобы он очищался,
Меня Судьба заслала далеко
И как бы Пруд сейчас не назывался,
Спасти его я знаю нелегко.
Но силы есть, а главное Желанье
И у тебя, родной, я знаю ЕСТЬ.
В веках прославят веру и старанье.
Ну, разом за работу!! С нами Честь!

Чудна укрАинская хата,
Порозьежалися внучата...
А дед сидит сам на крыльце
Да с грустной думой на лице.
- Хотел же, что бы было лучше,
Но где ошибку допустил?
Своё я сердце не послушал
И на чужбину отпустил...

Стриптиз Души...
Что думаешь об этом?..
Что тело?.....................
.................. П У С Т О Т А !
Стриптиз Души...
Раздену её летом.
Пусть ходит голая,
Приятна нагота.
Стриптиз Души...
Познание Предела;
Глубокий взгляд в себя,..
Лишь правду не вспугнуть.
Стриптиз Души...
Пока не зачерствела,
Проблемы теребя,
Нащупывая Суть.
Стриптиз Души...
Пока весь Мир в безверьи
В Душе поселятся -
Любовь, Мечта, Заря!
Стриптиз Души...
Открыты Счастью двери
Судьба прицелится
И выстрелит не зря!
Стриптиз Души...
Она чиста - я только что Её помыла.
А тело что? Лишь пустота!
...ведь тело даже не любило...

2009

Не создавай себе кумира,
А в душу посели Поэта,
Чтобы хранила Его Лира,
Чтобы душа была согрета
Пусть только тем стихотвореньем,
Оно под слёзы написалось...
Это не слов столпотворенье -
Бальзам для душ... такая малость...
Не сотвори себе кумира,
А просто вместе с ним твори.
Познай красОты всего Мира.
Мир так прекрасен - посмотри!

Я в этом райском уголке...
И чем же я тут занимаюсь?..
Как страус - головой в песке,
Скорее не живу, а маюсь.

Но всё не так наверно плохо,
Ращу детей, потом - работа;
Я не привыкла плакать-охать
И жалость не твоя забота.

Что меня радует - да много
Ну например: твои творенья.
Чего недостаёт - простого:
Любви, друзей, тепла, общенья.

Гонять люблю, с велосипедом
Дружна я с детства, недотрога,
Люблю прогулки - непоседа.
К другим критична, но не стрОга.

Какое жизненное кредо?
Ну тут всё просто: - я же Муза
Мальчишек вдохновлю и дедов
И даже сладких карапузов.

Любя - люблю! Смеясь - смеюсь!
И наслаждаясь - наслаждаюсь!
Я обмануться не боюсь,
Боюсь, когда в себе теряюсь.

02.05.08

вибач,я не напишу тобі сонетів,
ні пісень, ні поем, ані романів.
не афішую тримаю в секреті
слів своїх терпку моногамію.
хочеш,напишу тобі листа
простого,як твір третьокласника,
про те чим відрізняються наші міста,
про те як мрії змінюють власника.
ти присвоїв мої собі,
імпортував через пів країни,
а мені лишив оберігати твої
нерозчинні у часі руїни.
кожен день прокидаєшся й бачиш
за вікном своїм нові міста.
вони пропонують сотні побачень,
щоб перевірити ким ти став.
але якось холодний вечір змусить підняти комір
і осипиться осінь лупою на втомлені плечі.
ти раптом згадаєш як у чужому домі
топив моїми словами цегляні печі.
і кричатимеш від усвідомлення відстані,
від страху забувши, що я таки дуже близько.
я тлію в тобі листами,що були підписані
моєю рукою "твоє кучеряве дівчисько"
2011

Не подих чистий, а срібний вітер
гойдає в лісі над лісом небо;
немає сонця цю ніч терпіти,
де місяць вгрузлий, щоб день цей стерти?

І тільки дике п’янке злягання,
коли на іклах вже слина з кров’ю,
тебе згадаю, моя панянко,
як хрипло стогнеш, змикаєш брови...

Сердце рвётся на части:
Я не знаю, что думать.
Не хватает участия
Твоего в моих думах.

Может быть, всё неправильно?
Может быть, всё неверно?
Я сама понимаю,
Что ломать - это скверно.

Только сердце не каменно,
Хоть давно всем известно:
Жизнь прожить нужно правильно,
Без изъянов и честно.

Рвётся сердце на части...
Я - на грани безумия.
Охлади мои страсти,
Дорогой, образумь меня!

Я не знаю, как жить теперь,
Что теперь с нами будет?
Как сменить боль своих потерь
На счастливые будни.

Как забыть тень твоих ресниц?
Глубину твоих глаз?
Я не сплю и среди зарниц
Вижу счастливых нас.

Что же делать? Что делать мне?
Как себя наказать?
Подскажи мне, мой преданный,
Ту дорожку - назад.

Заросла... Поросла она...
Бурьяном и травой...
Безутешно дрожит луна
Над моей головой.

1989 год

Набридло, набрякло, намерзло,
Намокло від рогу до рогу.
Вже пізно шукати початок
І страшно міняти дорогу.
За душами сутінки, смутки,
Тумани, просякнуті ніччю...
Не так відбуваються кроки,
І знаки не ті по узбіччю.
Ламаються пальці, мов п’яльця,
І рушаться мрії та храми,
І хрестиком вишита доля,
І хочеться знову до мами.
Упасти лицем у долоні
І плакати, плакати вільно,
Допоки не зробиться легко,
Допоки не стане спокійно.
Та ти не навчишся сприймати
Жорстоку, буденну тривогу,
Й ніколи не звикнеш до думки,
Що пізно міняти дорогу.


2003

Я залишаюся в зимі -
як жаль, що рік не високосний! -
іще б у дня одного космос
я завтра увірватись міг!

А так - занурюся у сон,
в якому марення юрмились -
ти не змінила гнів на милість!,
то й у весні який резон?

Я віддаю себе зимі -
на все лишилася година,
уже хвилюється гардина
далеким гомоном громів.

Та вже для мене у блакить
весна не вирядить світанок,
а, значить, серце не відтане
і вже мені не заболить.

Моя заступниця зима
мене в свої сховає крипти
і на очах моїх відкритих
допише наш сумний роман.

28.02.2010

Моя печаль – хмарки осінні,
Принишклий гай без солов’я.
Шукав од спеки вчора тіні,
А нині з сонцем мерзну я.
Махлює барвними мазками
Хмільна натура яворів,
Та вже спадає у безтямі
За листом лист у темний рів.
Сльозини мряки на осонні
Блищать, мов марева чудні ,
Юначих днів пробігли коні,
І піхом треба йти мені.
Трава біліє на прилуці -
Життя нового послання.
О, дні мої до болю куці,
Моя утрато й надбання.

2011

Дверима грюкати даремно,
Коли нема в будинку стін,
Коли з піску ілюзій він,
Дверима грюкати даремно.
Хоч мрійник і "будує" ревно,
Сердега, спати йде під тин.
Дверима грюкати даремно,
Коли нема в будинку стін.

2011

Пародія

Зарядилась чи ні?
У повітрі вже пахне озоном!
Ти прижився в мені –
Непогано живеться вазоном?
Хоч би виніс сміття…
А про посуд сприйняв за образу?
От коли б то знаття –
Не підлила би вчасно заразу!
Ну не бійся – то жарт…
Там, у мушлі, ще є місце скраю?
Хвилюватись не варт.
Та не рухайся ліпше… Стискаю…

23.10.2011

... Цей спогад серця невигойний
Залишиться в сльозині бурштину.
Сходинами, задивленими в ірій,
Його, немов примару, омину...
А там, де зустрічаються хмарини,
За вежами марудливих думок,
Смеречина, ніким не заперечена,
Зросте на валунах, із скалочок,
Змозоленими тінню корінцями,
Витичуючи з сонцем в унісон,
Нові штрихи для свіжої історії,
Що знов колись почне похід у сонм..

Стоїть людина гола перед світом
(прозорий одяг - як у Короля…) -
і погляд стигне від жарких софітів,
і подих перехоплює рілля -

ота рілля, проорана нашвидку…
Нашвидку всі розсілись по місцях.
Тут прохолодно. А цей – голий…
Звідки?!
Він хоче пить – щоби втопити цвях,

цвях голоду… «Воно» іще й голодне?!
(Уваги – в миску, що я ще зроблю?..)
Куди ж то оте босе й голе годне?!
(Тепліші речі шийте Королю!..)

… Він засвітив голизною над світом,
він рот розкрив – і всі завмерли вмить:
оті дівчата… пані…чи кобіти…
( у кожній «псевдо-швачка» та сидить!).

У кожній він своє кохання бачив –
оте, що до метафор довело…
Стояв поет (хтось добре напартачив!..),
Геть голий – а з ним затишно було!


2008р.

І ніякої зваби! …забавка, –
попід хмари втекти і збирати райдугу
Може буде щастя
у байдиках,
може там, – Ойкумена моя незаймана…
Поховаю самотність – куди вже!
…у осінні дими, прогірклі розмовами.
Хай летить до небес, не скривджена,
й не верта
ані крапками, ані комами…

22/10/2010

Я могла бы ноты взять,
Всё сыграть сначала.
И о жизни рассказать,
Что переживала.
Не умею я играть,
Нот не изучала
- И не надо блейфовать!-
Небо хохотало.
И носились облака,
Белые, как чайки.
Солнце, в виде колобка
Скачет в белой майке.
Разозлилась на весь свет:
- Что не так сказала?
Что меня счастливей нет
Я зарифмовала.

Йду до Європи - ставлю євротин,
щоб ним від москалів відгородитись, -
потойбіч Азія,
а тутки я - один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.

І дзуськи Азії проникнути в мій двір
ізпідтишка, - чутлива єврозона
враз розпізна і Путіна, й Гапона,
відреагує так, що аки звір,
скона під тином будь-яка "персона"!




26.05.2010 р

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву - сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки корисних уроків
вони могли мені би дать!

Найперше - вірності святої
своєму краю і землі,
де наш формується світогляд,
великі принципи й малі.

По-друге - світлої любові
до родоводу ще з прапра-
віків, замішаних на крові
й воді козацького Дніпра.

Ще не помру, бо маю справу,
бо прагнуть ще не перестав
до того гаю, того ставу,
де я лицем до сонця став...


із книги "Цим дорожу", 2011 р

В’язкий загуслий сік вишневий з тіла по
губах стікав на розпашілий степ дзюрком,
я в тебе увійшов так несподівано,
як з вишні ягода у склянку з молоком;

нас ніжно обгортав одцвілий кОцурник,
просив я, Господи, не нас, гріхи обсмИч
(в одній руці був місяць, в іншій – сонце),
тілами тлінними стискали вічність ми;

скрижалі намагались гріхи вИзаконити,
чужа розкидана лежала мокра жень;
вершили скирту виснажено, високо,
немов залишилось нам жить останній день…

Проходить осінь поза мною,
Згасивши всі свої вогні.
Дзвінкою тугою нічною,
Тремтить лякливо у вікні.
Потерплим запахом повітря,
Пливе в оголенім саду.
Вкриває памороззю, хитра,
Полин ночами й лободу.
Свої сліди опалим листям
Маскує в стишеній пітьмі.
Бреде у мороці імлистім
Назустріч заспаній зимі.
22.10.11

УРОКИ СОЛОМОНА

55

“З браку дров огонь гасне,
а без пліткаря мовкне сварка.”

Душу я зачинив своєчасно,
і лишилася подиву хмарка.

і знову осінь і про неї вірші
лист кружеляє в абсолютній тиші
жовтневі барви прошиває світло
тепло повільно полишає жúтла
вервечки сенсів – на містках і сходах
і серце дістає печаль зі споду
хитнеться разом з осінню і тінню
звук павутинки схований у скриню