Це ж скільки літ, це ж скільки чорних зим
мені у спадок гетівське прокляття –
моя удача з костуром кривим
ніяк мене не може наздогнати.
Ще не старий, ще рицар, а не дим,
що на просторах безвісті минеться.
Моя удаче з костуром кривим,
якого біса у хвості плетешся?
Були б з тобою завше на коні,
під вікнами співали б серенади,
а так сиджу, удаче, у вікні,
одурений казками Шахразади.
Щось тут не так, бо що не крок – то клин.
Признайся чесно: звісно, постаріла.
Як воду ллєш – не попада на млин,
як пророкуєш – кпини шле Сивіла.
Скажи: гарбуз вручала багатьом,
коли бриніла, мов струна, статура?
Мовчить. Сопе. Сховалась під мостом,
яким іду, як Вертер*, у зажуру…
Що бачу серцем, те назву святим,
все інше – нице, відгомін рахуби.
Моя удаче з костуром кривим,
я вірю, шлях мій все-таки полюбиш.

*Головний герой твору Гете „Страждання молодого Вертера”.

Не гультяй і не ледащо,
та гублю надій мости.
Ох, знайти би долю кращу —
будь – коли, але знайти.

Не таку, щоб з « діда пана »,
не таку, щоб всім на зло.
Доле, що обітована,
не ховайся за селом.

Може, я шукав погано.
Може, серцем, наче Кай*.
Доле, що обітована,
геть за місто не тікай.

От якось би вранці – рано
упіймать щасливий день.
Доле, що обітована,
край мій раптом не покинь.

Доки, доки безталання
даруватиму Землі?
Доле, що обітована,
чи буваєш взагалі?
* Герой твору Г.К.Андерсена, серце якого спотворив осколок зеркала злого Троля.
2011р.

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, створився, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

І тебе, найсвітлішу зорю, привітав
зблиском гір і морів перламутром,
і в майбутнє уперто корінням вростав,
щоб висот твоїх зростом сягнути.

Урагани ламали натхнення крило
і громи розсипали погрози,
та не гинуло Леля і Лелі* зело,
що у серці своєму примножив…

Коли ж неба твого розшукав береги
( так знаходять омріяну пісню !),
враз відчули боги й не відчули боги,
як війнула ти холодом злісно.

Спохмурніли мої велемовні літа,
запитали в замрій світанкових:
ну, навіщо любові ота висота,
на якій не зустрінеш любові?

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, минувся, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

*Давньослов’янські божества, які дарували людям почуття любові І надію на краще майбутнє.

Сподіванню борги не віддав.
Геть душею змалів, здається.
О депресіє! Що вам, мадам,
до моєї душі-криниці?
Відійшли б собі тихо за тин,
а ще краще – ген за діброву.
Але ж ні! Ваші руки полин
на джерельну жбурляють знову.
Ох, не тішить мене гіркота
в джерелі, на вустах, на крилах.
Краще б я ясним місяцем став
для тієї, що розлюбила.
Хоч до іншого похапцем шлях
проклада і святістю, й тілом,
тільки б усміх її не в прах,
тільки б лихо на лоб не сіло…
Ну, а я? Я залишуся сам.
Так шляхетно недолю сную.
О депресіє! Руку, мадам,
не спіткніться об муку мою.
2010р.

Цей вечір сумує, що літо покинуло місто.
На вулицях світяться постаті наших розмов
І дихає небо покрученим з відчаю листям,
Ключами пташиними світ відкриває замок…
І хтось випускає холодність безжального вітру,
Деревам вже боязко, аж задихається біль…
Часи золотого жовтневого повного мита -
По вулицях сипляться душі, і попіл, і сіль…

Пародія

Порив, бажання, потяг, драйв (по Фрейду – вічне)
Не розберу у чому кайф – тертя статичне…
Без руху, тиску – уяви! Та де – не в силі!
Ну хто подумав би, що ви – такі цнотливі!
Перенапруження яке! В вікно завúю!
Як штурмовик піду в піке! (Аж зводить… шию)
За руки взялись, сидимо – справжніські діти!
Назло по “телику” кіно – які кульбіти!
А за вікном – такий музон! Там дискотека!
Та, видно, нині – не сезон, не мій лелека…
І так не порожньо мені, не легко – важко!
“Чого то Ви такі сумні?” – не треба, пташко!

Навіщо я сюди припер, прогнавши втому?
Одне хоч добре – не помер! Іду додому…

29.07.2011

Хоч давно я вже доросла —
Люблю ляльці плести коси.
Хоч мені уже за тридцять —
Люблю песиків і кицьок.
Хоч сама я — математик,
Люблю казочки читати.

Ще скажу вам по секрету:
Знаю я одну планету.
Ця планета промениста —
У галактиці Дитинства:
Незвичайна, чарівна,
Зветься Карусель вона.

І як тільки я захочу,
Заклинання прошепочу —
І за мить туди домчу,
Щоб кружляти досхочу.

Всі, хто хоче, — без вагання
Промовляйте заклинання:
«Справжня казка — це не сон!».
Тож крутімося разом!
2011

Садится солнце
белым мотыльком.
Прозрачной кистью –
плавно и легко –
небесный свод
вершинами расписан.
Шумит Кура.
Сокровища веков
со дна блестят,
не тронуты рукой,
лучом закатным
серебрятся сизо.

Отрадный вечер.
Песня высоко.
Густеет воздух,
льется молоком
под кронами
чинар и кипарисов.
И чуть тревожит
запах лепестков!
Нежнейших роз,
тех самых лепестков! –
Легенды дивной
старого Тифлиса…

Немного жаль,
что ты не тот Нико.
Немного жаль,
что я не та актриса.

Овва! Попався? Я й не сподівалась.
Сильце прадавнє: всі жінки – кокетки.
А ти зібравсь під спільним покривалом
Помститися моралі й етикету?
Ти охолонь. Не треба все й одразу.
Я жінка, я прихована кімната.
А ти так-сяк зронив банальні фрази,
Які завжди сприймаються як натяк?
Ну добре, гляну. Не чекай так млосно.
Я справжність роздивлюсь і крізь повіки.
Мені би тільки радість стоголосу,
Що я ще можу звабить чоловіка.
11.06.2011

Зіграти місячну сонату
На саксофоні почуттів,
Тебе знайти на фоні літа
Я мріяв так, я так хотів!
І ось ти поруч, ти зі мною –
Соната, сонце, цілий світ.
Ти переповнила собою
Моє єство і мій політ.

Спасибі, Господи, за вічність,
Що нам даруєш кожну мить.
Я відчуваю як без неї
І музика, і світ болить,
Болить душа і жаль проймає,
І серце стогне у журбі –
За те, що я страждати вмію -
Спасибі, Господи, тобі.

В моєму небі мало місця
Високо-вічним почуттям.
Щоночі світить повний місяць –
Це доля усміхнулась нам.
Як добре, люба, відчувати
Твою любов, твоє тепло.
Я лицарем стаю на чати,
Щоб не згубити, що знайшов.

Спасибі, Господи, за вічність,
Що нам даруєш кожну мить.
Я відчуваю як без неї
І музика, і світ болить,
Болить душа і жаль проймає,
І серце стогне у журбі –
За те, що я кохати вмію -
Спасибі, Господи, тобі.


2008

Вчора були чуби ще густими,
А сьогодні на скронях туман.
Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Ти – поет, а я просто Богдан.

І йдемо ми своїми стежками
Через кручі, ліси і яри.
І приходимо завжди до мами,
Де вогонь незгасимий горить.

Повертатися легше зі світу,
Бо цей шлях є коротшим в рази.
На калині не буде вже цвіту,
То всміхнуться зі стін образи.

І зійдуться знов наші дороги –
Обертається ж мати-земля.
Миті радості, миті тривоги
Кануть в небо, як крик журавля.

Давай завтра зустрінемось, друже,
До чортів всі проблеми й жалі.
Так зустрітися хочеться дуже,
Й пригадати: Ми… були… малі…

Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Нас на світ привели матері…
І для нас вони будуть святими –
Все життя вони наш оберіг!

Вчора були чуби ще густими…

2011

Літу вінець. Світу кінець.
Квітку лишіть голій душі.
Пальці і мрії хрустять, як гілки.
І відкурликують птахи й роки.

Сонце зійде. Вродиться день.
І не божись. Маю дожить.
Мудросте, годі, порад не давай.
І недоцільні ті цінні слова.

Думи мої, згубні рої.
Вибір не мій в долі німій -
Право без правил витримувать гру
В нетах надій, що останні помруть...


2011

Життя для честі, чесності і волі,
Життя із грою з долею в руках,
Постійно хочеться чужої крові -
Свою є вп...дло дати просто так.

Бомжів готові вбити за копійку,
Свою рідню продати на базар,
Готові з братом зав'язатись в бійку
І зуби скалити, лизати зад.

Такі хороші, милі і привітні,
Однак готові штрикнути ножем,
Неначе гарні, щирі і тендітні
Та можем катувати без проблем.

Життя для честі, чесності і волі
Не є прикметою сучасників й бурлак,
Не всі живуть в правдивості, любові -
Та й нащо жити: хай живеться так!

28.07.2011 року Львів

Постійно серце закипа в любові -
Усе таке рожеве, дике і п'янке
Іще не зустрічав красивої такої,
Життя в усіх коротке, тихе і терпке.

Лиш я закоханий у тебе до безтями
І сили додаються йти в новий похід,
Усе вдається впевнено ривками -
З тобою розламаю надпотужний лід.

Я вічно житиму в думках лише тобою
І хай які пройдуться люті Соловки,
Життя з коханим хмелем й добре слово
Знайдуть відродженню нові шляхи.

27.07.2011 року Львів

Навіяне віршем: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272096

Складні стосунки і складні бувають ролі,
Життя всіх меле на муку відносних правд,
Неправда ж витанцьовує в новеньких долях,
Шматує дико щастя змучений гепард.

Усе відносне... Радість і тривка неволя
Шукають виходу в заляпане життя.
Людина гіршою буває в сивім полі -
Усе відносне, мабуть, в світлих відчуттях...

26.07.2011 року Львів

У неї погляд, наче в тої квітки,
А шия лебедина кличе цілувать.
Люблю її вуста такі тендітні,
Цей запах неповторний всюди відчувать.

Її усмішка скрізь розтопить гори
Та кине душу в танець навмання.
За цю красу пройти готовий бори -
Такі потужні є до тебе відчуття!

25.07.2011 року Львів

І не одне століття прошмигнуло так,
Не раз в безсмертя ці поети завертали...
Колись придумали в спонтанності літак,
Проте не знаєм правди як й тоді не знали.

Усе відносне, прокляте у тім житті,
Когось цікавить переборність виживання,
Хтось інших у багно кидає і в л...ні
Готовий душу забруднити в невпізнанні.

Життя відносне... Каверзність повсюди їсть
І не дає людині часто розвиватись
Й неначе на Землі ти тимчасовий гість -
Тебе ж всі хочуть на частини розламати.

І не одне століття прошмигнуло так...
Поети покладались на жертовник волі,
А війни не змінили істинних бурлак -
Такі були в нас пересічно-дикі долі...

24.07.2011 року Львів

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова уже були чиїмись...
Ліна Костенко

Біда, коли вірші в тобі мовчать,
Біда, коли вони у серці причаїлись,
Лиш сльози в дикості своїй кричать -
Душа німа, а серце у висоти лине.

Невже так важко вимовить слівце,
Невже це серце швидко заскорузло?..
Життя у далечі байдужості несе
Та все у інше повертає русло.

Біда, коли збагачуєш життя -
Багатство знищить може ненароком,
А ти ідеш, вбиваючи дитя
І не засвоюєш чужі уроки...

Біда, коли вірші в тобі мовчать,
Біда, коли вони у серці причаїлись,
Лиш сльози в дикості своїй кричать -
Душа німа, а серце у висоти лине.

24.07.2011 року Львів

Голодний дух наш завжди без вірша,
Без нього вічно пересічно млієм -
Його списавши ми кайфуєм неспроста,
Слова для досконалості у вічність лиєм.

Життя без вірша - смерть, немов в вогні
Та й з ним частіш в наївності страждаєм,
Неначе все впирається в вині,
Яку так часто й вперто відчуваєм.

Голодний дух наш завжди без вірша -
У нім розраду ми знаходимо велику...
Але чому цю тяжкість нам лиша
Холодний світ такий невдячно дикий?

23.07.2011 року Львів

В нас Євро буде, люди, незабаром
І Кубок тут красується, мов в сні,
Зелені відтінки, немов смарагди
Пускають бісики закоханим собі.

Навколо журналісти фоткають красаво
І Carlsberg розглаголився про світ,
Усюди вулик, спалахи яскраві,
Пускають речників в новий політ.

В нас Євро буде, люди, незабаром,
Дороги, кубок і готельний раціон,
Приїдуть привітать туристи із загаром
Та місту не один внесуть мільйон.

19.07.2011 року Львів

Така красива, ніжна та розкішна
Граційно коридорами собі ідеш
Ці очі, мов озерця, далечі все кличуть -
Лиш блиск життя у світ новий несеш.

У тебе закохався щиро до безтями,
Ці губи спокушають випити з них шал,
В коханні хочеться усю розцілувати
Й пустити серце у суцільний карнавал.

19.07.2011 року Львів

Мереживом укрилась Замкова гора,
Повсюди дим залишеного сонця
І хмар торкається задумливо вона,
Які готуються в хурделиці роздерти.

Мереживо танцює, то спокусливо лежить,
Співа мольфар забутую вже пісню,
Негода понад Львовом вже летить,
Щоб дим рознести та зірвати листя...

19.07.2011 року Львів

Ти поглядом своїм постійно спокушаєш,
Пускаєш бісики уперто навкруги,
Амурів лиш по собі залишаєш
Й розряд смертельної електрики-дуги.

Тобою захворів навіки мила,
Мене несе до тебе у похід,
Моє назавжди серце полонила
І розтопила у мені відвертий лід.

Тебе, спокуснице, кохатиму уперто,
Нікому в руки серця не віддам.
Я можу світ надвоє враз роздерти,
Якщо захочеш, мила - лиш кохай.

17.07.2011 року Сокаль

Навіяне спостереженнями КК ВКонтактє

Хтось хоче волі з нас, проте живеться трутнем,
Хтось жить наповну прагне над усе,
Себе вважає мачо всемогутнім
І жінці навіть часу не знайде.

Та мало тих, хто порівну все ділить
І мало істинних у світі цім мужчин,
А треба з розумом життя розкинуть,
Щоб жінці легко жилось без причин.

13.07.2011 року Львів

Волосся кучеряве дівчини в дощі
Таке божественне, таке прекрасне.
Я заздрю вітру до ненависти завжди -
Він може те, чого не кожен може.

Така красива і невинна водночас,
Заразом змучена проїздом у маршрутці
І інколи час зближує у доторку не нас
У цій бляшаній ненаситній душогубці.

Таки чудова. Щирість у очах
Мов з джерела потужно струменіє.
Я хочу, щоб цей погляд не зачах -
При ньому серце в насолоді мліє.

11.07.2011 року Львів

Родині І.Л.

Цей голос ніжний, щирий, солов'їний,
Пісні чудові линуть, наче сни
І закохатися по вуха можна нині
Та спокій у душі є легко віднайти.

І серце тьохкає в пісенному екстазі,
Вбирає барви, різні кольори,
Повільно забуваються усі образи,
Привітність огортає рідні береги.

Життя без пісні не лунає довго,
Скоріш ламається під нервами струна,
Мелодія повинна зустрічати вдома -
Таку магічну силу здобула.

11.07.2011 року Львів

Родині І.Л.

Цей голос ніжний, щирий, солов'їний,
Пісні чудові линуть, наче сни
І закохатися по вуха можна нині
Та спокій у душі є легко віднайти.

І серце тьохкає в пісенному екстазі,
Вбирає барви, різні кольори,
Повільно забуваються усі образи,
Привітність огортає рідні береги.

Життя без пісні не лунає довго,
Скоріш ламається під нервами струна,
Мелодія повинна зустрічати вдома -
Таку магічну силу здобула.

11.07.2011 року Львів

Кохання в чотирнадцять

Вони кохають щиро і правдиво,
З дитячим запалом злітає шалу грім,
Їх пристрасть в дикості шукає дива -
Іскрить повсюди, сиплеться скрізь дим.

Вони зрослися у п'янкому поцілунку,
Шаленість їх не має нині меж,
Ніхто не украде цього дарунку -
І далі їде цих закоханих кортеж.

11.07.2011 року Львів

1.
Слова зламана печать.
Нишпорять рядки в кімнатці –
ані трапези ні капців,
стіни ситі – то ж мовчать...

Світлу – славень, вікнам – світ.
Я стелю під рими просинь,
хай лежать – бо ще неосінь,
за бідою – зграя бід.

2.
Просвіт неба – тарганам,
видих зір – і легше трохи.
Для зотлілої епохи
тло зіниці – мілина.

Хоч Пегаса напоїв –
не лечу, та сподіваюсь...
Довго серце не вдихає –
заливайтесь солов'ї.

3.
Сум на вигоні листа
проростає через іній.
Наповняється ретина
відображенням хреста.

Тільки б серце донести,
задихаючись від зрушень,
в кам’яницю вашу, душе –
де розходяться світи.

4.
За вікном душа болить,
при свічі чуттям горіти.
Хай чорнильна кров – пролита,
жити між рядками вчить.

Я живцем оте візьму –
недострелене мисливим.
Що би небо не просило –
з головою поверну.

5.
Впенений у правоті,
караван вірша віз музу –
дюни огинав ілюзій,
розчинявся в суєті.

Валування псів, міраж –
стали вітром каравану,
відкривали даллю рану
янголу – жерцю пера.

6.
Ближче даль і глибше зір –
світ під лупою нічною.
Щоби знати – Бог з тобою –
скільки треба смерті зір?

Запал вигасає, стих.
По живих рядках – по криках
думки загнана патика
шкандибає. Слід застиг.

28 липня 2011

Завелась у домі сплячка...
Наробила тиші.
Весь будинок - наче пачка.
Без акцизу лише.

Володіє тінь маєтком,
розчинилась зримо.
Заборонені розетка
разом з побратимом.

На столі відсутня їжа.
І розмовна тема.
А красуня із Парижа -
просто теорема.

Завелась у домі сплячка:
хеппітошка - слинка!
Чоловіча незадачка -
просто українка.


28.07.2011

Тополине пір’я.
Спека дошкуляє.
Косять травам коси.
Комашня дзижчить.
Я у тому літі, врешті, оживаю.
Я, напевно, в ньому тільки й можу жить.
Лоскотно від вітру.
Тепло без одежі.
Мружитися хочу – будуть зморшки, вік.
Хай мене ярило щедро помережить,
Хай сипне черешень до поблідлих щік.
Оживаю. Справді.
Ввечері пройдуся –
Порухом скидаю сотню літ з плечей.
У гаряче літо міцно загорнуся –
Буде мені взимку рятівним плащем.
7.06.2011

Розпорола сукню літу
осінь. При надії тісно.
Молоком, життям налита.
Зашарілась рясно листям.
Потонуло у туманах
тіло світу – бо пологи.
Оцвітає літо рано,
спека мучить до знемоги.
Зовсім скоро сонця цівка
ляже у ріллю до часу…
А весною прийде дівка
до тепла і квіту ласа.

Я досі бачу яблука у снах.
Я досі рву їх, ніде правди діти.
Те знає Бог, чому в моїх вустах
Тій гіркоті ніяк не відгоріти.

Минає час і зморщечок вуаль
Мене турбує менше, ніж погода.
Не ваша справа, де живе мій жаль,
І в чому є для мене нагорода.

Не на дорозі відступу – в бою,
У віршах, де лукавити не вмію,
Любові панацею визнаю.
І все молю про прощення... Для Змія.

Умань 28.07.11

28.07.2011

Забавны свойства теплых тел,
Их зыбкая страда.
В тебя я камнем полетел
И канул без следа.

Я всё сорвал, что там цвело.
Без оглашенья прав,
Я был изрядный НЛО
И полуботискаф.

Я, было, выбился из сил
В среде среди акул.
Казалось мне, что я парил, -
Что, вместе с тем, тонул.

Всё завихрилось в итэдэ
Без признаков четы.
Я не оставил на тебе
Ни кляксы, ни черты.

Теперь в толпе подобных зай
Во весь твой стройный вид,
Что был здесь чудо-Николай, -
Ничто не говорит.

2010

Стегают арабские ливни
Наш непотопляемый нрав.
Еще мы предельно активны,
К пассивам заметно припав.

Еще под напором не высох
Среди запоздалых обнов
Глубокий и праведный список
Всех наших раскосых грехов.

Десятых, двадцатых скрижали?
С трудом пополняли мы их.
Вовсю на тридцатых гуляли
И мялись на сороковых.

И падал в глухую копилку
Проводок трехрядный помет.
И только Харон с молотилкой
Заставил вернуть подотчет!

Считайки большого полета,
В краю небывалых седин
Мы будем судимы по счету
Семьсот девяносто один.

Но полно! Ниспосланный свыше
Смотритель за нашей игрой,
Все стерпит и все-таки спишет
Четыреста сорок второй.

2010

Холодна-холодна вода,
А в ній усміхається літо,
А я ще така молода,
Кохатися хочеться в квітах,
Й без квітів,у твоїх очах -
Загублене сонце блукає,
Не варто тебе пробачать,
Але...я таки пробачаю...

І гладить волосся моє
Небесний невидимий промінь,
Між нами звязок-таки є,
До тебе назустріч - долоні –
Спіймаю той вітер, що був
Вночі поруч тебе, спочинув,
Доніс твого серденька стук,
Потішив мене, мов дитину...

Ти відійшла, мов сонце в сон багряний
За кучеряві буки і дуби,
Кропило небо смуток на поляни,
Чесали пір’я в нетрях яструби,
А я блукав ланами з горя п’яний,
Аж ціпеніло серце від тужби.
Якби ж то знав я горя прихід лютий,
Прощання б міг з тобою оминути.

Тебе півмісяць - золотий грабіжник -
Ув осіяння обгорнув своє,
Він виссав млість з обіймів наших ніжних
І в млу печалі любість нашу в’є .
Якби ж то ти мені була заміжня,
То не було би так , як зараз є…
Дивлюсь на мряки непогідну габу:
- О нащо ти послухала нахабу.

Чекаю ранку, наче воскресіння
Коли потрощить світло ночі тінь
І двері рипнуть у скорботних сінях
І вийде геть година потрясінь,
І ти, здолавши перепони тління,
Одягнеш душу в радісну теплінь…
Упала в яр важка нічна верета,
Ти знову повернулась до поета.

Борись і прагни, нехтуй і терпи –
Не відведеш біди і не накличеш.
Пан – випадок, а ми – лише раби
Нав’язливих ідей і згубних звичок.

2000(2011)

Марії

Чорний янгол, білий янгол наді мною.
Чим увагу їхню раптом привернув?
Ти позначений і лихом, і любов’ю! –
прокричали і роздмухали війну.

Чорний з білим б’ються люто, до нестями.
Лихо б’є мою розхристану любов.
Ах, навіщо між буденністю і снами
я вас, янголів розлючених, знайшов?

Не по-янгольськи – уся ця колотнеча,
не по-янгольськи мої озвались дні.
Вже схиляється любов моя до втечі,
а раніш зоріла в темені мені.

До снаги було їй душу звеселяти,
по стежинах, що для лиха, не іти,
а тепер, неначе дрова у багатті,
од своєї заховалась наготи.

Всі ми, люди, у душевнім виняткові.
Тож не варто наші душі за ребро…
Не нашкодьте, вперті янголи, любові,
не нашкодьте ані злом, ані добром.
2010р.

Щоб не чути оклику халепи,
чом своїм не вірили очам?
Наших душ заблудлі геть вертепи
не сказали, мила, правди нам.
Привели нас в нашу ніч останню,
незбагненно - саркастичну ніч,
де косу обрізали коханню,
а відтак сахнулись врізнобіч,
бо царі і чорт, і смерть лукава
нашептали душам про своє.
Ти тихцем сховалась од неслави,
я завмер у терні солов’єм.
Ми, напевно, повернули б свято,
ми за щастя билися б іще,
коли б хоч найменше янголятко
не згубилось в чорта під плащем.
2010р.

Недобрий, брате, вибрав час.
З’явився у негожу днину.
Дармо лупаєш цю рутину.
Господь бо помочі не дасть.
На марноту завзяття це,
Бо ж на чужій працюєш ниві.
Тут колоски лякливі, хтиві.
Між бур'янами де-онде.
На вітер висієш свій труд...
Ти би приліг хоч на хвилину,
Чи працював наполовину.
Не викладався так отут.
Та з рук не випустиш серпа.
З цим не погодишся ти, брате.
І будеш клято працювати.
Мені тебе проте шкода.

Взяв би долю я на плечі,
а недолю — в кулаки,
та щодня мені перечить
пан на ймення НАВПАКИ.

Я — романтик, він бароко
вихваля, мов нічку біс.
Я бігцем, він тихим кроком —
і не прямо, а навскіс.

Добряком я навіть всує,
хоч з’їдай мене живцем,
ну а він, бува, лютує
з перекошеним лицем.

Для жінок я знак окличний
і натхнення, і бальзам,
він же щось верзе скептично
про усіх знайомих дам.

Маю книгу — вже щасливий,
знань поглиблюю ріку,
а йому б ставочок пива
і лежанку в холодку.

І лінивця, й задаваку —
геть його, бо знахабнів.
Я б йому набив мордяку,
якби він... не жив в мені.
2010р.

Дозволь мені вчасно піти… без повернень додому
Прибережною хвилею стерти життєві сліди
З очей познімати більмо, наче ту глаукому*
Дозволь не прощатись… лиш тихо й неспішно піти

Всі радощі й смуток залишити чайкам манірним
А біль, як отруту, відпити останній ж бо раз
Дозволь лиш піти… підкоритися волі покірно…
Тримати без сенсу… свободи моєї вже час!





* Глаукома — група довготривалих захворювань очей внаслідок підвищення внутрішньоочного тиску


26.07.2011

Абрикосовий джем, в ньому цукру по нормі,
Він солодких плодів нам зберіг аромат.
Плаче осінь і дощ тихо капає зовні,
А в кімнаті комфортно, тут спокій і лад.

Чорний чай королеви останнього балу,
І щемливі світлини пожовклі, шкільні,
Потримали в руках фотографію вдалу,
Два портфелі потерті несу на спині.

Моя сива красуня і чаєм , і джемом,
Пригощала прибульця далеких епох.
Відспівав для закоханих Бітелз і Ленон,
А ми знову побачимось?Знає лиш Бог!
16.07.2011р

Пародія

Нема ні коня, ні джипа,
В кишені – один мідяк…
Казали: духовне – липа!
А ти мене любиш як!

Без яхти, звання і слави,
Так просто – за вірш без рим…
Багатство – то все… лукаве,
І дуже невічне – дим!

Дивуюсь – красива, горда…
Сподобавсь поетик той?
Насправді – достойна лорда,
А я їй букет – герой…

Навшпúньки встають дерева –
Побачити (лорд би вмер!)
Як каже сама Королева:
“Вам каву у ліжко, сер?”

28.07.2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Є галактик у Всесвіті - стільки нема королев!
У очах твоїх бачу галактик я досить:
Ось Близнята, Велика Ведмедиця, Лев,
Вовк, Вітрила, Візничий, Дракон, Змієносець.

Вероніко, поглянь, де у тебе Волосся стирчить,
Живописець змальовує Райського Птаха,
Індіанця, Коня, Козерога - і раптом з копит
Геркулеса збиває Різцем сіромаха.

Я збираюсь в дорогу, беру із собою Компа́с,
А із ним і Секстанта й Октанта наразі -
По дорозі розгляну, як боцман на морі атла́с
Кіль, Корму і Південний Трикутник Терези.


28.07.2011

Витікає любов, наповняючи, – ми ж молоді!
Світ дарує, коли ми відкриті для всіх до нестями…
А мій день починається, мила, заледве тоді
Як у тебе з-під вій дві галактики сяють вогнями.

Мої мрії без тебе скупі, це пустельні піски;
Мої мрії з тобою – це все, що потрібно людині!..
Я б і може ще жив, розлетись білий світ на куски,
Тільки хай не згасають оті дві галактики сині.

24.06.2011 р.

Как же счастье с грустью ходят рядышком...
Удержать попробуй свет рукой!
Мне приснилось – бестелесным облаком
Плыли мы аллеей голубой.

Я терялась и глазами хлопала –
Ты так близко, ты такой родной.
Разговоры ну не то чтоб около,
Только суть обходят стороной.

Врядли так хотелось бы единственной
Для тебя мне в этой жизни быть.
Просто ты прекрасный принц таинственный –
Полетать с тобой и отпустить...

Облаком касалась нежно облика
И врастала в каждую черту.
А теперь дождинки каплют с облака...
Ну зачем проснулась на лету?


Умань 25.07.11