А серце має декілька життів.
... Укотре, обезсилене й розбите,
Спиняється на перехресті і в
Нестримному бажанні долюбити
Тріпоче ... із покірністю раба,
Що під удари підставляє спину.
Жива мішень, від пострілів ряба.
Один поцілив просто в серцевину.
І хай невдовзі на семи вітрах
Надії напинаються і жили,
Та грає на струні сердечній страх -
Збивається, спиняється, фальшивить.
Тому без серця легше жити, ніж
Із серцем полохливої косулі.
... Найважче боронитися од ніж-
ності - не від ножа і кулі.

2011

Щороку швидші пори квітувань,
Але весна просториться без краю,
Бо тут зійшли ми, тут уперше впали,
Згадай – і море нами ожива.

Згадай – і світло руки покладе,
Озветься час – і глибина розтвердла,
Бо все довкола – проростання стебел,
Що в тихий рай непевного веде,

Бо всі потоки мертвої води
Тобі живити легко, ніби вперше:
Усе ж довкола снило безбережжям,
Лише поклич – і зацвітуть сади.

1-3.V.11

І
Коли скресає
крига чекання
і біль
так природно
перетіка
в категорію щастя

і м’якшають
скелі молочні
мого материнства
нарешті

Коли пуповина любові
єднає
вона нерозривна
і горе
зі снами про нього
то вже непотрібна
плацента

Усе це є просто
пологи
(не без філософського
інгредієнта)

ІІ
Останній ступінь відчаю самотньої жінки -
народити дитину без чоловіка.
Правда про самотність//Наталі.-1998.-№3.

Як треба чисто йти - не збитися б з ноги.
Такі незаймані, такі дівич-сніги...
Іван Драч. "Дівич-сніги".


Відчаєм вагітні матері
із синіми пролісками
синіх прожилок
на набухлих надією
грудях ваших

Із натягнутою тятивою
не торканої коханням
шкіри

Із стегнами, татуйованими
Драчівськими «дівич-снігами»
розтяжок

із очима-іконами,
повними вічної віри…

Щасливі і справжні жінки,
ви життя даєте відчайдушно!
І нехай вас шматують
в цю мить малюки,
нехай акушерки аж
сплескують скрушно!

Усе заживе,
і розквітнуть квітки –
не проліски вже,
а молочні жоржини…

І виростуть з хлопчиків
добрі батьки –
нехай вас надія
на те не покине!
1996р.

Ми в нічному морі в стилі «ню».
Що у нас, кохана, у меню?
Ай! Стривай! Застряг на каменю…
Не бубни, бо я тобі загню!

Посейдон пасе біленьких кіз,
я – тебе. Прости, що не маркіз,
не де Сад. Але й не кайфоріз!
Тільки підіграй у хвилях, пліз!

Баранці ми, любо, баранці –
опіки червоні на лиці!
Нащо ти медузу у руці
простягла мені на камінці?

Все тепер пашить. І де-не-де
сип червоний. А коли пройде?
Та ще пузом, юзом. Все роздер!
Па-де-де на хвилях, па-де-де…

Не маю з ким ділити радість,
либонь, тому і множу сум.
І вже доволі пристаралась,
раз на чолі - автограф дум.

Тоненькі лінії виразні,
їх не схова ніякий грим.
Ми розминулися у часі,
що на годиннику твоїм.

Куди ж це я сьогодні кваплюсь?
Уже й сама не відповім.
...Надпити б радості, хоч краплю,
із келиха, що був моїм.

2007(2011)

Пародія

Я – модуль… космічний,
“Союз” з “Аполлоном”!
А може нейтрино!
Ні, ліпше фантом!
Коли стикування?
Сховався за домом?
Я – брунька, не бійся,
Не кобра з хвостом!

А можу ще бути
Веселка й сопілка!
І зливою з громом!
А можу і без…
Ти – мобіл!
А я (не забувся?) –
Мобілка!
Ти вже на орбіті?
Пришли SMS…

7.08.2011

Чому пишу невесело,
рядками не сміюсь?
Перехворіла веснами,
і з осінню мирюсь.

В сади мої замріяні
птахи вже не летять,
вони давно у вирії,
навіщо їх гукать?

Їм просто повернутися
ще не прийшла пора.
А щиро посміхнутися
я можу й без пера.

І відгукнутись піснею
на правду слів живу.
Та все ж... пишу по-різному,
по-різному живу.

2008(2011)

Світлий день за даллю голубою
Сутінками ранніми поблід,
Як життя поділене надвоє –
Ранню зав’язь і дозрілий плід.
Крізь літа і відстані – минуле
Йде слідком за мною здалини.
Відшукало в пам’яті притулок
І дорогу витоптало в сни.
Мимо щастя, через горя кладку,
Мимоволі швидко перейшло.
Наче і не жив я, а у згадках
Всячині згубилося число.
Гори непідкорені і схили
Із яких котився швидко вниз.
Це вони старим мене зробили
І сьогодні довели до сліз.
Розбудили в серці сум і подив –
Хай іще поплачеться, мовляв,
Бо губив я більше, ніж знаходив,
А якщо знаходив – віддавав…
Як далека горлиця туркоче
Десь у темній хащі лісовій, -
Пережите голову морочить
У моїй самотності нічній.

07.08.11.

На вогник твій спішити рада
В надії розтопить журу,
Моєї радості принадо...
Прийду, торкнуся і згорю.

Розвієш попіл мій за вітром
І перетвориш на росу,
Яку тобі у дзбанку літа
Напитись вранці принесу.

Нестримно мрія кличе далі...
Але спиняє сум мене:
Я – лиш примара задзеркалля,
Твоїм придумана вогнем.
2011

Я королеві чаю націдив
і джему абрикосового норму.
Красуне сива, скільки то вже літ
від випуску минуло? Ти ж у формі
шкільній була, як яблучко в саду.
Мене, як в осінь яблуню, трусило.
І на балу, я думав, упаду…
А зараз ти стара така і сива.
Та ще міцна. А Ленона нема.
Проте є Ленін перед нашим клубом.
Ти пригадай, як я тебе знімав
і айстри дарував з тієї клумби…
Моя красуня, сива і стара.
Хоча і я – прибульці дещо кращі.
Давай по чаю, бо в сім’ю пора.
Якби тоді, то кликав би у хащі…
06.08.11

Я прийшла попрощатися з морем –я завтра вже їду,
теплі хвилі цілують бурхливою піною тіло -
віддаюся в обійми розніжено і розімліло…
а воно забирає відбиток прощального сліду...
-----
Я прощалася з морем а море прощалось зі мною,
дарувало останній вогкий і солоний свій подих,
я всією душею вбирала його прохолоду
Щоб відбити в ній спомин – усе, що візьму за собою.

Простелилася долі стежина
В осіянні пригадок ясних
І по ній я іду , мов дитина
В наші дні , учащаючи вдих .

Молодеча жага переливом
Протікає крізь тіла печаль,
Ти із далі виходиш красива
І такою ж відходиш удаль.

Ніжним зором принишклих туманів
Проводжаю тебе вдалечінь,
Ти і перша мені, і остання
Тиха радість в клубку голосінь.

Б'є живцем крізь щоденні турботи
Ніжне марево давніх утіх,
Я зустрітися знову не проти,
Та позбувся до тебе доріг…

Голуби бентежать тишу.
Що то жити нагорі!
Півхлібини їм накришу -
не спиняй, не говори.
Сонце ляже на підлогу,
сон – у руку, ми – у тінь.
Може, ранок змінить логін
і пароль в життя… А втім,
нагорі дротів немає,
тільки трави й голуби.
Тільки ми у сні і маї…
Тихо. Не спиняй. Люби…

Годинник глузує: «Тобі уже конче пора!»,
І гуси у косах гелгочуть: «Випещуй же нас!...»
Упреться в коліна з розгону чужа дітвора.
Ламбадно-спокусливо стегна приструнюють час.

Ще листя пожухле далеко-далеко вгорі,
Іще не прив’яв повириваний вчора бур’ян,
Його ще не скоро упорають господарі,
Бо їх не існує, і їхнє обійстя – обман…

Ще можеш дівчиськом пронизливо крикнути: «Ааа!...»,
Самотню колючку загнавши раптово в п’яту.
А хто її витягне – то вже вирішуй сама;
Чи довго чекати на мить рятувальну оту?

Звичайно, пора. Дикі гуси у вирій злетять,
Їх пестити вітер візьметься у далечі тій.
Проси повернутись… Ні, краще вертати не радь!
Тобі до любові – лише один крок в самоті…

2.07.2011.

А я умію поглядом любити,
А ти умієш подихом вести,
Я - іскра, ну а ти моє кресало,
Обоє ми провісники грози.
То я у тобі ніжна блискавиця,
То ти в мені розривами громів,
Обоє ми меланхолійне ерху,
Обоє експресивний танець снів,
А я у тебе нічкою віллюся,
А ти у мене знов увійдеш днем,
Обоє ми дві річки, одне устя,
Я - земленька, а ти в мені дощем.
І Шпицями Карпат навік сплетуться,
Із двох стежинок мрій у килимок,
Два серденька у ту єдину зустріч,
Два подихи в один життя стручок.

так безпомічно,
так безпечно
в райських дзвонах сказала: мій…
до полинних дощів причетний,
утішати мене
не смій!

у роздвоєнні –
не зберемо, –
я розбила яйце-райце.
брат мій – янгол
і брат мій – демон
не осудять мене за це!

але ти –
забуття кленове,
мого дару крило легке,
помолися,
щоб стати поруч
із душею,
що йде в піке.

***
Когда в любви ни дать ни взять,
то просто выпадешь в осадок.
И чувство вроде - благодать,
вот только на фиг было надо.

***
Она не Ева - она другое.
Залезла в яблоко сырое,
сожрала чисто, до куска
и лишь пятном моя тоска.

2010

Моє небо іще не покраяне
На кордони, межі і секції.
Й попри всі заборони я не
Припиняю шукати перфекції.

Моє небо іще не розміряне
На століття, дні і миттєвості.
То чи варто у хмарах визбирувать не
Обліковані випадковості?

Моє небо - безмежжя озорене -
У долонях твоїх поміщається...
В ритмі стукоту серця гойдай мене:
Танго неба лиш нам призначається!

03.08.2011

Анумо їсти тільки з грядки
Без ГМО і всяких «Е»,
Хай згинуть чіпси всухом’ятку,
Анумо їсти тільки з грядки.
Отаву скубає телятко
І не фальшивить ноту «Ме»,
Анумо їсти тільки з грядки
Без ГМО і всяких «Е».


06.07.11.


ABaAabAB

(Із Станіслава Пенева)

Освітленими палубами сяєш
під сонцем далини – понад дахи.
Кружляють чайок полохливі зграї,
злетівши над гніздів’я і страхи.

У тебе, Варно, все – земної сили,
і кожна хвиля – вічна таїна.
Ста небезпек уникнувши, відкрила
ти в морі істину, що нас єдна.

Мов сивий лоцман, Ґалата стрічає
і бурю, і зажуру, і приплив.
Моє прекрасне місто, я вітаю
тебе щодня край моря й берегів.

2011

В грезах улыбается утро.
После грозы угроз
радуется.
Розы лепестят сном,
розовым сладким,
стелят мягко.
Вкусно тянется
сиропом густым
ожидание доброго.

Сон утренний
с ресниц сорвался,
упал вместе с яблоком,
отразился в окне,
брызнув соком,
разбился.

Переписано август 2011

Якби не обіцяли так багато,
І не клялись у тім, що нездійсненне,
Тоді не довелось би пробачати
Тих, що на "диво" змінюють буденне.

Тоді словам була би більша віра,
І не було б розтоптаних надій.
Якби клялись по совісті і ділу
То мав би більше сенсу вир подій.

Тоді світ став би легшим та щирішим,
І зник би сенс пустих, сліпих розмов,
І за три слова не була би важливіша
Пафосна фальш безглуздих перемов.

Та світ цей видається неможливим,
Псують усе примарні ці "якби".
Тай не під силу мужнім і сміливим
Людську лукавість враз перемогти.

Для розв'язання злободенної проблеми,
Щоб правду у чужому віднайти,
То неважкою здасться теорема,
Якщо дотримувати слова станеш ти.

А після цього, хто зна, оглянешся
І там зустрінеш ти таких, як сам.
І більше вже ніколи не спіткнешся.
Потрібно лиш почати перелам...
2011 р.

Остаться просто в стороне -
От всех проблем, от всех печалий,
Свободным бы остаться мне,-
Об этом лишь сейчас мечтаю...

Остаться бы одним в стихах,-
Средь рифм бы где-то затеряться,-
Но я погруз в чужих делах,-
И нелегко так просыпаться...

И нелегко так вырывать, -
Из всей рутины проблески сознанья,
Но нужно делать этот шаг,-
А то я роботом тут стану...

А то зароюсь я во тьму,-
И стану только механизмом,
А надо брать свою судьбу,-
И делать это, делать быстро.

А то вся жизнь тут пролетит,
А ты ее и не заметишь,-
Для этого на жизнь смотри,-
Как пролетавший мимо Ветер...

Смотри на жизнь со стороны,-
Пускай тебя не путают печали,
Пусть не заводят тебя в сны,-
Ведь ты для жизни сам Хозяин.

Дякую:-) 16.07.2011р.

Сумно мені...
навіть не засну,
не затону в сні,-
навіть наяву....

Не зайду в проблеми,
щоб не бачить сум,
щоб не коло себе,
а десь далі був...

Щоб я зилишився,
десь на мить отам...
з чимось закрутився,
щоб не було так...

Щоби не тянуло,
щось в моїй душі,
я б розстався з сумом,
все би залишив...

Та мені чось сумно,
навіть у рядках...
Ли́шуся із сумом,
аби не в думках...

Дякую:-) 4 серп. 2011

п'ять років без президента
п'ять років коту під хвіст
і ще довго чекати моменту
як закінчиться виборчий піст

п'ять років не три шевченкові літа
п'ять років країна в лайні
як свині пруть до корита
бісер у жмені
жбурляти
чи ні

п'ять років як гівно в ополонці
п'ять років державна тюрма
сам-один мов ядро в оболонці
жалюгідна клітина
протоплазма німа

п'ять років безвідповідальності
без відповідальності
п'ять років у керма прометеї
я сам не взірець досконалості
але люблю вітчизну
а не уяву про неї

Неспівзвучність і слів, і мелодій
Весняних і осінніх ночей
Проявляється у прохолоді
Збайдужілих до мене очей.
Несміливі тепла переливи
Загубилися в їх глибині.
Сподіватися марно на диво,
Хоч іще не промовлено: - Ні!
З уст в уста заворожена тиша
Поспішає у душі обох…
Може, згодом я вірш перепишу,
Або просто лишу, як пролог.

06.08.11.

Палестина плаче, значить:
У свободи є ціна
Незнецінена свобода
Незапродане ім’я
Змії в’ються, нерви рвуться;
Сіють стріли, жнуть вінки
У скорботі доля Сходу
Дім у стін – небес голки.
Плаче кровно Палестина
У дитини є сім’я.
Помста ? Зрада ? Ні, глибинна –
Слава. Рід. Свята земля.
Дві розрізненні країни,
Скелі, спалені, жита,
Дві руїни, дві могили,
А історія одна !
У держави є коріння
Сила в єдності, борні
Цвях у камені прозріння:
Меч на мир ?! А ланцюги ?
Раб рабом ! Духовне тіло
Від покори зогниє
Є народ – спільнота вільна,
Поневолене своє
Навіть в при смерті рідніше
Каторг всіх поневірянь,
Своя правда завжди вища
Од нав’язливих цурань.
Колотнеча самовтечі
Світового казана
Сорок вижимом і зречень…
Мученице, ти жива !


(04.08.2011)

***
II.
Поете, тям, на шляху житєвому
Тобі перлини - щастя не знайти,
Ні захисту від бурі, злив і грому.
Поете, тям, зазнати маєш ти
Всіх мук буття, всіх болів і унижень,
Заким дійдеш до світлої мети.
Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
А геній твій - то міць суґестій, зближень.
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб інший край обіцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
І серце чулеє на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорби пільгу ніс,
І в горю слово теплеє сказав ти.
Та з власним горем крийся в темний ліс!
Ніхто до тебе не простягне руку
І не отре твоїх кровавих сліз.
Та не міркуй, що родивсь ти на муку,
Бо й розкошів найвищих маєш часть,
У творчій силі щастя запоруку.
Усе, чого тобі сей світ не дасть,
Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:
Найвищу правду і найбільшу власть.
Ото й минай все темне й непутяще,
Весь злудний блиск, тріумфи хвилеві,
Все підле, самолюбне і пропаще.
І бережи на своїй голові
Вінок незв'ялий чистоти, і ласки,
І простоти, мов квіти польові.
У маскарад житя іди без маски,
На торжище цинізмів і наруг
Виходь з ліхтарнею з старої казки:
В ній щезне тіло, появиться дух,
Прозора стане явищ темна маса.
І будь ти людям не суддя, а друг,
І дзеркало, й обнова. Guаrdа е pаssа*.

Біні Смєховій

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів мені?
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Так хочеться душу відверту
Знайти у пустелях облуди,
Палітрою щастя мольберту
Влягтись на замріяні груди.

Так хочеться в слово значиме
Себе, мов живицю, пролити,
Воскреснути правдою в римі
І променем морок прошити.

Так хочеться свіжістю ранку
Зцілити потомлену душу,
І навіть за мить до останку
Вдихнути життя в неї дужче.

Так хочеться зіркою щастя
Для когось у небі сіяти,
Дощами із ніжності й ласки
Упасти до ніг і зостатись.

Так хочеться серце схололе
Нарешті любов'ю зігріти,
Довіку позбутися болю
Й себе до життя відродити.

Так хочеться в янгола тіні
Спочити від світу облуди,
Умитися в неба промінні
І знову повірити в чудо!

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.

Чи появилось часу більше,
Чи стало менше з часом справ, -
Та ще ніколи вірш за віршем
Я до сьогодні не писав.
Слова з душі аж рвуться зовні
В передвечірній сизій млі.
Багатозначні, невимовні
На аркушах німому тлі
Сміються й плачуть різномасті
І гаснуть іскрами в золі.
А я увесь умлів од щастя
Чи не уперше на землі…

05.08.11.

Нас єднає тепер тільки голос
І далекий притишений сміх…
Ти своїх не забула нікого,
Посилаєш вітання усім.

І турбуєшся, як твої діти?
(Голос лагідний в тебе, як шовк),
І питаєш, а як там сусіди –
Хто женився, хто заміж пішов?..

Ми зриваємо з мамою вишні,
А рясні! Не зібрати за день…
Повертайся додому, сестричко,
Рідна хата чекає тебе.

2011

Той сірий дощ…
Він був-таки блакитним,
Якщо дивитись крізь завісу хмар.
Він просто все навкруг хотів умити.
Нудьги у ньому й крапельки нема.
Є ритм і струм.
Води холодні струни,
Що в кожну шпару вміють зазирнуть.
І стати тим жаданим порятунком,
І свіжі барви саду повернуть.
Безмежний захват чистих поліфоній,
Овації в прозорості новій.
І спраглий шепіт пристрасних півоній,
Рожевих. У заплаканій траві.
2010

Пилом і полином перехрестя ляже.
Ти зібрався, кажуть, у важкий похід.
Там ліворуч, схоже, келихи і пляжі,
та пройти прийдеться три ріки убрід.
А праворуч, певне, гопники і злидні.
Але що із того – лишишся живим.
По обидва боки Трускавці і Відні.
Тільки прямо, кажуть, ти ідеш «на ви».
Обернись востаннє. Що тобі втрачати,
батьківську «копійку» і боргів ярмо?
Ти не жив ніколи. Ти життя на чатах
вистояв на совість – не допомогло!
Прямо йди. Пора вже "соловейка" бити.
Висвистів паскуда власне і твоє.
В тебе крім рутини і боргів є діти.
А у них надія на майбутнє є…

А що є слава? Світ ілюзій,
Бурхливих оплесків букет,
Широке коло псевдодрузів
І псевдомрій буття гірке.

А що є слава? Море втіхи,
Прийоми з квітами й вином,
Де псевдодрузі псевдосміхом
З чужих вершин зіткали дно.

А що є слава? Світло камер,
Коктейль із фото та пліток,
В який немитими руками
Й тебе домішують шматок.

А що є слава? Тепле слово:
Бажання щастя й вічних благ.
Не плач, мала! Усе чудово!
Сама хотіла жити так...

05.08.2011

Якби були шляхи відкриті
Назад і стати молодим, -
Я міг би заново прожити
Півсотні літ і стільки зим.
А так, закоханий без тями
В життя нестримну течію, -
Свій час вимірюю вже днями,
Схиливши голову свою
Давно обтяжену журою
Невідворотності кінця
Того, що бачилося грою
Мені з пітьмою каганця…

05.08.11.

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Дозволь мені
Бути банально-простою
Сьогодні,
У капцях м'якеньких,
При світлі
Старого торшера,
Мовчати...
А кішка муркоче,
На нас поглядає,
Немов із партера,
І байдуже їй,
Чим закІнчиться
Нинішня ера,
Бо гарно
Сьогодні
Мовчати...
Бо серпень,
Бо зОрі
ПопАдали в небо!
Так треба
Сьогодні...
Бо поряд із ліжком
Дрімають
Дві пари
Щасливих
І стомлених капців,
У світлі
Старого торшера...

Пародія

Життя навчить, воно таке –
Розпечене, як бляха…
То тягне ввись, а то – в піке,
Мордує, бідолаха!
Медведя шкода – що звинив?
(Дісталось на горіхи)
Навчили для циганських “жнив”
Для сміху і для втіхи.
І все життя не забува –
Танцює, як заграють!
І у людей таке бува –
Своїх “медведів” мають.
Ті десь навчилися самі,
Чи вміли ще з колиски,
І так прикидують “в умі”,
Щоб до корита писком.
І хто за танець що їм дасть,
Підсуне ближче миску,
І як уникнути нещасть,
І мати більше зиску.
А там, дивись, уже і сам
На скрипці стане грати…
О слава, слава небесам –
Ти пританцьовуй, брате!
Своє, відомо, не чуже,
Своє до тіла ближче,
Дивись – кишені повні вже,
А в інших – вітер свище…
І зовсім в лапах не пече –
Освоєна наука,
Ніхто із кругу не втече –
Ось, брате, в чому штука…
Розмножилась “медвежа рать” –
Нахраписті, всесильні…
На задніх файно танцювать,
Та і передні вільні!

Ото життя – у всій красі!
Є хліб й кавалок сала!
Ну що “затóпали” усі?
Ще скрипка не заграла!

05.08.2011

Корінням сягаючи дива, на гілля повісили сутінь.
Такі неможливо забуті, такі обважніло-легкі,
ці яблуні – мов маяки моєї банальної суті,
по них ще звіряють годинник ретельні старі світляки.
Ці яблуні – місячні мушлі, ці яблуні пахнуть вітрами,
гойдають налиті плоди до часу, мов немовлят,
стоять у осінній сльоті, неначе язичницькі храми,
і вперто про все на світі на мові землі мовчать.
Ці яблуні (руки між зорі) – сніги, що на сонці не тануть,
живуть у далеких казках і сняться їм спасівські сни.
Змиває праяблучний дощ мою запилюжену пам’ять –
до решти,
        до сонцестояння,
                до серцеклітковини.

 
Hаче не вийти з цієї гри
& я волаю з безтями
чуттів із туманів пам’яті
 
безслівно свавільний вітер
розбійник невірний розп’ятий
цупкими уламками мрій
як відлунює свіжа тиша
виблискує півімла
невід’ємно кришиться ніч
 
Місяць вбирається в тінь
& Стигнуть безплідні чари
 
(Darksider)
 
 
 
 -/[~
 
 
о діти майбутнього лісу
волосся в розлитому мороці
у танці безчасної радості
божевільно божисті
 
оздоблені сріблом-карміном
лунким дощем ейфорій
багаттям дзвінкого екстазу
 
ваші очі ~
одверті рани
 
 
 
 -/[~
 
 
Діставшись воріт парадізу
за старим бетонним гайвеєм
крізь жовтогарячий серпанок
неспішно смакуючи спрагу
 
де кохання у затінку злотім
ліцензованим на розради
де наядові цноти мріють
з-за манікюрів диявольських
 
хай зненависне слово прощай
вустами сирени рейнської  [No!]
блискай, карбункул джакомо
від утоми безсмертного бризу
 
 
* заКриВАВлЕНИй
 сАКСофОн *
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

& 1 &

В Хайяма я читав напередодні:
"В минуле не дивись, живи сьогодні!
Будь сам собою, не гадай про завтра."
Чи не веде порада ця в безодню?


& 2 &

Про тих, що йшли колись на ешафот
За волю й рідну землю, за народ,
Мої сини – довіку пам'ятайте,
Бо память - це найвища з нагород.


& 3 &

Буваємо занадто ми суворі,
Не помічаємо – людина в горі.
О де ти, часе юності дзвінкий,
Коли ми з душ викрешували зорі!

1991

1.

Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,
Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.
Журавлино над замком цей поклик веде за собою...
Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,
Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.
У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,
А минуле зосталось і ссе...

Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.
На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,
Із якого мене голе небо пронизливо кличе,
А в деревах зелених осіння з’являється кров.

Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,
Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

Ця епоха – базар.
Ця епоха зі здобного тіста,
Що існує, допоки її воріженьки живі.

Я ж бо ворог також.
Хляю водку із вовчого сліду
І читаю думки придорожних повій і ялин.
Але батько мій тут не дожив до середини літа
І затих, як стихає поламаний грозами млин.


Я зостався іще,
Самогонно сумний і веселий.
Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,
Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки...

26 лип. 11.

2.

Інтерес до життя проминає, немов електричка.
Кисень білим вином прострумує у жили мої.
Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.
Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають
І не так переймає подушка жіночих грудей.
Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.
Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.
Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.
Із веселих чортів ми стаємо сумними богами...
Хтось воскресне.
Хтось ні.

Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.
Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

Логін мій та пароль будуть вічно гулять Інтернетом,
Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

5 серп. 11.

Чи знаєш ти, брате, як учать
Медведя танцювати?
На бляху на залізную
Веде його вожатий,
Під тою бляхою огонь
Розпалює помалу,
А скрипкою збуджа в душі
Любов до ідеалу.
Медвідь реве, а скрипка гра,
Та ось знизу пригріло,
На задні лапи зводить він
Своє могутнє тіло.
А скрипка скучно гра та й гра,
Регочеться, то плаче,
І бляха дужче гріє, й він
Дрібніше, швидше скаче.
Сей танець пам'ятає вже
До смерті бідолаха,
В одно зіллявся скрипки тон
І розпалЕна бляха.
Зіллялись нерозривно так,
Що скрипку як почує,
То зараз в лапах запече -
І зараз він танцює.
Та не один медвідь отак!
З ним, брате мій, посполу
І кождий з нас, поет-співак,
Таку проходить школу.
Веде його іронія
З дзвінками та скрипками,
Стать на залізний тік життя
М'якенькими лапками.
Грижа розпалює вогонь,
Любов на скрипці грає,
І скаче, бідний, і співа,
Хоч з болю умирає.
І хоч не вмре, то так в душі
Зіллються нерозривно
Вражіня ті - любов і біль, -
Що дивно, справді дивно!
І як лише почує він
Святі слова любовні,
То зараз будяться в душі
Терпіння невимовні.
Горить під ним залізний тік,
Горять небесні стропи,
І піднімається бідак
На віршовії стопи.
Іронія на скрипці гра,
Жура кістками стука,
Поет танцює і рида -
І се зоветься штука.

Я сьогодні ніякий, не ніжний не злий
а емоцій феєрія глИбоко-глибоко...
В термос.
Будь іскрою!!! Дай вибух!!!
скоріше його привідкрий
Покажи мені моє
інтимно-улюблене стерво.
Запались і згори, але поступово...
детально.
Щоб і місяць і зорі здивовані були,
щоб плакав
молоденький амур
покидаючи втомлену спальню,
Я зроблю це для тебе!!!
Ко прийдеш додому ніяка.

05.08.2011

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Чим далі, тим в густіші нетрі думок
спрямовуються уваги потуги, в
те місце, той ліс, останній прихисток
див. Усвідомлюю, сам не хотів
визнавати раніше, вважаючи актом наруги,
заглиблення в себе, як це не звучить.

В пошуках зовнішніх, хибних, мов
дурень наївний, йшов по стежині,
не чув як тремтить
моє серце
й не бачив як вгрузли вже ноги
у пил старих помилок.
Погляд спрямовував вгору,
на сонце, на те, що сліпить.
І от, здавалось ще мить й
затерпла душа не горітиме блиском очей
вже ніколи. Втім, не вперше ось так,
світанкам початок з безсоння ночей.
Що тепер?
Вкотре виписую з себе слова
на папір, на людей.
Інакше ніяк. Інакше зачинені двері,
а так змінився на приязнь
гавкіт собак
й немовби з'явився союзник на сцені
внутрішніх пошуків, війн та містерій.

2010

Заосеніло… Літеплом червневим
Відпалахкотіла - ніжна і сумна.
Спогадом липневим, кисло-яблуневим
Слів твоїх непроханих тихая луна…

Легіт журавлиний тихо плаче мжицею,
Видивляє Осінь біла неясить.
Загорілось серце, збите блискавицею,
Той вогонь не можу досі погасить.

Осене замріяна, милая посестронько,
Не зуроч кохання мого дивоцвіт.
Літом обцілована, щедро обдарована,
Серця ЗаквітчАного дай мені отвіт.

Я ніколи не бачила снігу!
Розкажіть мені - він темно-синій?
Може, сніг наймудріший, як книга?
Може, гострий, як зір соколиний?

Я ніколи не бачила горя,
Тільки чула, що горе - нещасне,
Кажуть, в вільнім безкрайнім просторі
Гірке горе негайно погасне!

Я ніколи не бачила болю,
Чула - присмак у нього солоний.
Страшне щастя йому, страшна воля,
Бо із солі не міцна корона!

.....................................

На Землі я пізнала багато,
Я відчула всю зимність снігів,
Несла горе на плечах лапате,
Випивала увесь біль богів.

Як же хочу, щоб інші не знали,
Що таке отой плач невідомий,
Щоби горе та біль обминали,
І лиш в щасті тонула свідомість.

Ходіть далі від горя туманів,
Захищайтеся ковдрою щастя,
Й за добро - тяжку працю титанів,
Вам сторицею щедро воздасться!