Такий розкішний коровай
На стіл покласти маєш змогу!
Не поступайсь, не віддавай,
Бо не черствий ще він, їй Богу!

У нім жевріє ще тепло
Козацького п'янкого жита.
З ним сито й затишно було,
Не дай закинуть до корита!

Бо жирні свині наповзуть
Почавкать у гнітючій тиші,
А вже об'їдки догризуть
Завжди голодні сірі миші.

Тобі ж одягне в попіл чуб
Кривавиця (вже котрих) ловищ.
І виплюнеш з побитих губ
Старезне: "Хліба і видовищ!"

Віддавши свиням оберіг,
Недолі власної аматор,
Ти очманієш, як до ніг
Впаде останній гладіатор!

Вітрець з веселим рупором
Неспинний над ярком...
День захмелів канупером
І стиглим огірком.

Зелений Гай...
Березівки
Околиця гулка
Івасиком-Телесиком
В дитинство погука.

Нам тут з тобою хороше
З весни і до зими.
Гінка ялиця сторожем
Цікавиться:
де ж ми?

А нас поля покликали
І жайворонка спів.
І не біда, що - ніколи,
Що в праці з не до слів.

Ми літній час не гудимо
І пам'ятаєм те:
Прополеш - то й огудина
Врожайно зацвіте.

А щедрі повні кошики -
Миліші нагород...
Турбуйтеся не пошуком,
Приходьте на город!

А хмарина,мов дитина,
з небокраю підглядає-
Сонечко скарби ховає!
Ось малинку під листочок,
Під ялиноньку грибочок,
А у вулики маленькі
пресолоденький медочок!
Я загляну під листок,
І навідаю грибок,
А солоденький медок
намащу на пиріжок
Й пригощу увесь лісок!

Ці квіти ваблять. Майже бездоганні
Твої долоні. Злива і знемога.
Зникає світ у мареві дороги.
Не відпускай. Тримай біля порога.
Придумай привід – спритно, як завжди.

Нехай слова безладні і спонтанні.
Не листопад, а холодно і мляво.
В твоїх очах спалахує заграва.
Я заграю – невпевнено, невдало.
І ти говориш стишено: «Не йди»...

Стікає ніч бурштиновим туманом.
Така доречна видалась погода.
Тутешня осінь віддано-волога.
Я вже стою в плащі біля порога…
Придумай привід – вдало, як завжди.
25.06.2011

На душу хлинуть, наче зливи, муки,
І чорні думи-хмари звідусіль.
І заполонить невситимий біль,
Як ніч поглине заблукалі звуки.

Надія ще не заломила руки,
Та човен мій, мов тріска, серед хвиль.
Як дмуть вітри , то забувай про штиль,
Готовий будь до довгої розлуки.

А блисне віра променем ясним,
Летять думки, як ластівки, за ним,
І світ увесь привітний, світлий, добрий...

І я збагнув, що вибору нема,
Якщо не буду вільний і хоробрий , –
Поглине душу назавжди пітьма.

2010

Минулий рік на бульбоплід
Скупим для мене видавсь,
То ж небагацько сковорід
Я всмажив, мов той злидень.
А нині вийшов на город -
Буяє картоплиння,
Жук де - не – де, - радій, Володь!, –
Інакша вже картина.
Нашкварить туку зо свині
Дружинонька кохана
І буде смажитись мені
Картопелька рум’яна .
Для українця другий хліб -
Поживна бараболя,
А ще часник, цибуля, кріп ,
І вже надійна доля.
Лише би дав мені Господь
Здоров’я, як і досі ,
І навернув на мій город
Благополучну осінь.

27.06.11.

Серце і розум думку гойдають,
Чай і мартіні,
Мрії тасовані,
Тест на життя
В порожнечі агонії.
Петлі невинності скрипу чекають,
Пуп'янок долі,
Війнуло у скроні,
Проситься пострілом
Щастя в долоні.
28.06.2011

***
радію ранку що настав
так довго ніч була
я в ній пливла
згорнувшись у прозору мушлю
*

Яке це щастя – цілувати слово,
Що пахне, ніби яблуневий цвіт.
Я перед ним стою, мов неофіт,
Який уперше чує голос мови.

Немов школяр, який щодня готовий
У школу бігти й пізнавати світ.
І хто кладе під слово динаміт,
Що дихає смертельно і грозово,

Той матиме печать страшних проклять,
Йому ніхто повік не допоможе,
І всує він чужу збирає рать.

І знайте всі – це слово переможе,
Воно цілюще, істинне, пригоже, –
Велика в ньому сила й благодать.

2010

Як пилюка з Молочного шляху
Долітає до ваших душ,
В чорномармурових палатах
Я збираю нектар із руж.
В канделябрах світів господар
Світить перші нічні світла –
Я іду по небесних сходах,
Я блукаю у ваших снах.
Тру спиною космічну лампу,
Трушу в душі легкий пилок,
І печаль тоді – не сказати,
А для вас – передзвін зірок.
І журба тоді – не згадати,
Що забуто і звідки щем?…
Не прошу нічиєї плати,
Тільки дайте блукати ще.
Не питайте тоді – а хто то?
І чиї тут відбитки лап?
Не займайте мене: я – котик,
Я мандрую життям між ламп.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Може, хтось тут йому не радів,
Що немає колиски у домі?

Вітер втиснувся ледь у вікно
І, обдершись до цвяха у дошці,
Замотавшись в строкате рядно,
Він задмухав, шиплячи зі злості.

Перед домом: зелена трава,
Річка, ліс – хто ще краще шукає?
Ось дороги чорніє смола
І вона що вкраде – те вмирає.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Хоч в пилюку замурзався він –
Це дитя все ще грається в домі.

Де ти блукав, шмаття чом не сухе?
Це набрехали, а ти давав драла?
Ах ти невірний, отроддя лихе!
Я в інтернеті про все прочитала.

Хто цілував до надрання ту Ксанку?
Півень запіяв, а вам все любов.
Буде тепер на десерт валер"янка.
Ні, не прощу, хоч молитву промов.

Пляшку розпили, он звідки поріз.
Знов садо-мазо з чужими жінками.
Що ж ти до шиї, дуринда, поліз
із закривавленими руками.

Хоч я суккуб, та, інкубе, ти – сука.
Вибиті ікла не красить протез.
Вже не віддашся жінкам на поруки,
п"яним загулам - заклятий протест.

28.06.2011

Якщо ти не проти
я стану писати експромти
спурхнувши додолу
мов те пташеня жовтороте

не зваживши геть
на вагомі твої зауваги
вагатись не стану
у мареві сну і наснаги

Я вийду в кімнату
що мружить мереживні штори
від тих балачок
що світанок крізь вікна говорить

умиюся сонцем
у шОвковий день уберуся
у пісні у танці
у спокої може у русі

змалюю той сон
розімлілий на кінчику вії
змалілий у тиші імлистій
що млосно німіє

і посмішку пестить
і лестить мені те
якщо ти
смієшся вві сні
Я писатиму
стИха
навпроти

2011

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Я люблю тебе, моє кохання,
Ти - моя надія і тривога,
Ти - мій гріх і святості пізнання,
Ти - моє життя і віра в Бога.

Ти - мій день і ночі тиха пристань,
Радість серця і сумне зітхання,
Щирості сльоза прозора, чиста,
Шепіт вітру на вустах зізнання.

Ти - мій світ, моя шалена мрія,
Ти - моя заслуга і провина,
Ти – це я у дзеркалі надії,
Ти - душі моєї половина.


2011

Крикнула ніч і впала
До ніг моїх птахом пораненим…
Брала зорі до вух приміряла,-
Хотіла зробить з них сережки,
Та місяць від злості зробився багряним…

Сосна до мене вві сні прилетіла
І якісь інші дерева.
Хиталася лампа, як ззахмеліла,
На ланцюгу за вікном під листям…
А потім свята роса зняла
Устами ночі жар із чола.

Лечу між хмар, поряд з зірками,
Біжу по сонній місячній імлі,-
Пил із-під п’ят злітає цвіркунами,
Серце – на небі, місяць – на землі.
(2010)

А що буде зі мною, коли вірш допишу?
Може й нічого… Вросту у тишу.
Зіллюся з нею, як змовклий дзвін, -
Свій голос віддам квітам…
(2009)

Закрой глаза и ты увидишь снова,
Как всходит за звенящей тишиной
Рассвет июньский дня двадцать второго –
Граница между миром и войной.
Уходит ночь короткая, густая,
Уже леса заречные видны.
Бледнеют звёзды и часы считают
Последние секунды тишины.
Над лесом, над рекою, над травою
Вот-вот ударит пламя из ствола.
О, если б сила разума могла
Остановить мгновенье роковое.
Играй, труба, неси полкам тревогу,
Звоните по стране колокола.
Очнись, народ, подходит враг к порогу.
Война идёт, она уже пришла!
Она рубеж земли родной таранит,
Гремит у пограничного столба.
Но почему бойцов на поле брани,
На бой с врагами не зовёт труба?
Когда ж возьмут начищенные трубы
В пилотках пропылённых пареньки,
И, облизнув обветренные губы,
Холодные продуют мундштуки?
Не зная, что их жёны станут вдовами,
Спят лётчики, танкисты и стрелки.
Спят, мирным договором околдованы,
На гибель обречённые полки.
Но час пробьёт, когда поля Европы
Пронзит удар карающий, сквозной,
И в сорок первом павшие в окопах
Услышат поступь армии родной.
Вот здесь они оглушены, раздеты,
На танки шли с гранатами в руках.
Они для нас предвестники Победы,
Их подвиг не забудется в веках.
Войны далёкой горькие аккорды
Июньским утром слышим на заре,
И этот день – день памяти и скорби
Навеки в сердце и в календаре.

привет.
алкоголь из крови уже вышел.
я снова услышала эту же песню.
давай-ка на улицу выйдем, подышим.

привет.
а у нас все дожди, сильный ветер.
и я все курить ну никак недоброшу.
и почерк ровнее не стал, ты заметил.

привет.
мой котенок становится взрослым.
сдала уже сессию, очень прилично.
а так вот живется, легко все и просто.

привет.
я сегодня разбила коленку.
работа - все так же, идет потихоньку.
обои я новые клею на стенку.

привет.
не подумай, нет, я не скучаю.
мне просто бывает что нечем заняться.
тебя, видишь, больше и не вспоминаю.

2011

Душа вростає в небо, як тополя,
А ноги приростають до землі…
Чому?.. Чому така мізерна доля?..
Чому без крил?.. І почуття малі?..

Чому й коли обмежено цей простір?..
Чому душа забула висоту?..
Чому?.. Чому?.. Але хіба це просто?..
Чи ти не зрадив мрії і мету?..

Чому блукаєш пустищами буднів?..
Чому до себе й досі не прийшов?..
Кому несеш свої думки заблудні?..
Кому даси замулену любов?..

Хіба не чуєш?.. То гукає воля!..
Прийми з-під ніг поламані граблі.
Летить душа - набридла їй сваволя,
І промені їй сяють, як шаблі…
2011

Після зустрічі
(пародія)

Пригадалося раптово
В шумі тихому беріз:
Не готову до двобою,
Я довів тебе до сліз.
Поцілунками – до крові
Під березою стрункою,
Не готову до двобою,
Непокірну, боязку
На піщаному горбку.

Я довів тебе до крові,
А гадав, що лиш до сліз.
Під березою стрункою
Цілуватися поліз.
І не тільки… Час пройшов.
Ти навчилася стріляти
І купила три гранати,
Ще і газовий балон
І з отрутою кулон.

Після зустрічі зі мною
Ти готова до двобою.

2011

А можна, я вас делікатно вкушу?
Власне, я міг би і не питати,
Бачу, ви трохи займались у-шу,
Бо ж так пручаєтесь вельми завзято.

Можна за вушком? Отам, де пушок.
Там, де проходить одна із артерій.
Знаєте, дехто впадає у шок
Від дешевеньких оцих біжутерій.

А я люблю срібло. Воно додає
Такої пікантності і аромату...

Я подарую вам нове кольє,
Коли ми закінчимо о пів на п'яту...

Пили, п'яніли, пропивали час,
розлився відчай через край,
чай чорний і солодка зірка ночі.
Тебе я хочу...
Привітати з літом,
вибачай.
Вбачай у цьому вигоди,
була,пригода мила - злива злила,
а ми все міряли і міряли
і мріяли відрізати.
Бувало, так бажалося своє урвати!
Та тікати з ним...
Куди???
Не склалось. Замітай сліди і забувай.
А, я ?
Я згадую, фрагментами:
моменти самоти. Ти.
тремтіння тіл, і листя.
Хоча не треба драматизму,
відміряне сто раз, лишилося цілим.
Вже вільні ми будем щасливі й тим.
За свідків лиш дерева - чемна варта,
цілуй мене у щічку, і до завтра.

8 червня 2009

Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,
коли тіло звикає віками повзти і сахатись,
коли голод примушує бігти світ за очі з хати,
коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.

Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.
В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.
Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?
Після котрого пряника спину підставлять хлисту?

Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.
Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.
Антологія істин. Ми прагнемо стрімко у бога
і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.

Антологія сірості. Шоу – замінник, токсин.
О велике прання не своєї – чужої білизни.
Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно
почали прокидатись… бо може проклясти і син…

Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,
якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…

(літературна пародія)

Можна я Вас делікатно вкушу?
Дякую. Крівця така соковита.
Вставити трубочку в ранку спішу –
П"ється так гарно, немов оковита.

О, цілувати цікаво лівшу,
Сни Ваші вітер так буде хитати,
А у "ліску" упіймала я вшу -
Більше не буде вже Вас лоскотати.

Можна вже й нижче, отут під пупком?..
Я обсмокчу лиш маленьку детальку.
Ніжно так пестила всю язиком…
І відкусила! І смачно і жалько!!!

Пальці залишили слід від пляшок,
Пляшки «трояндою» горло я - «Чи-ки!»
Лиш залишився на згадку «пушок»,
Ріжки та ніжки і ходиків крики…

О!!! Це був сон! Краще жить уві сні,
В зоні мене привітали стократно,
Сам Чикатило позаздрив мені!
Я все умію робить делікатно!!!

27.06.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Чи був то сон , а чи моя уява,
Та сталось диво під моїм вікном,
Те деревце похиле, порохняве ,
Покрилось цвітом,повіяло теплом.

Моя душа легесенька зробилась,
Немов пір’їнка, цілувала цвіт ,
За квіточки і листячко вчепилась,
Єднала цей і потойбічний світ.

У кожній квітці було любе личко,
Всміхались очі, бринів дитячий спів.
Я пізнавала- це душа Марічки,
Зливалася з моєю в тиші без слів!

Так дві душі бажанням поєднались,
Донька Марічка , і мій терпкий біль,
Ми разом в снах , хочай і попращались,
Цвіте любов, зникає заметіль!

***
Уже час розчарувань
дивлюся на тебе
дивлюся тихо
на нещадного
дивлюся віддано
на зрадливого
збираю каміння
може не мною кинуте
каміння
охололого тепла
забутих прихильностей
посмутнілих надій

Уже час розчарувань
*

а глаза у тебя зеленые.
рыжий гений мой.
вдохновение!!
слезы радости тоже соленые.
ты останься еще на мгновение.

а глаза твои видят радугу.
мне хотелось бы
на немножечко
застеклиться в тебе глухо-наглухо
и смотреть на твой мир. ну а что ж еще?

а еще ты меня радуешь.
да ничем - просто
существованием.
ты находишь мои клавиши
так легко, да прямым попаданием.

а глаза твои ночью светятся.
точно-точно,
сама видела.
иногда мне самой не верится,
что ты был. что ты есть. милый мой.

2011

Ту війну стереже брехня,
Гриф «Секретно» і там, і тут.
Ми неначе мале щеня,
Що гарчить на її редут.

Лобом бийся, якщо дурний,
Чи вужем пошукай шпарин,
Сипле час пилюгу між вій,
Правди смак – то гіркий полин.

Зможеш випити – то шукай
Попід пилом дрібне зерня,
Може, вхопишся десь за край
Гіркоти, що хова брехня.

В каламуті із пишних слів
Квітне усмішка сатани –
Під п’ятою у брехунів
Кров багатством стає казни.

Гриф «Секретно» тобі й мені –
Чи удавка, а чи хомут,
І поживою у війні
Наша кров є то там, то тут.

пятнадцать звонков пропущено.
ты снова из жизни намертво,
моя неимоверная мученица,
любовь на куске пергамента.

пятнадцать звонков как выстрелы.
опять на беззвучном. выпито
немало, и очень быстрыми,
вперед, до потери скипетра.

пятнадцать звонков с надеждами.
потеряно столько нужного,
что кажутся неизбежными
прощанья с неравнодушными.

пятнадцать звонков пропущено
наигранной необходимости.
они бы могли быть лушими,
но ты была в зоне незримости.

2011

это важно.
ты моя награда.
и преграда на моем пути
к вечным нарастающим растратам
мыслей, чувств, вживую и в сети.
это сильно.
ты мой утешитель.
и мое извечное "о нет",
мой насильщик, вечный сокрушитель
и источник счастий. то есть, бред.
это то,
чего не стоит прятать
от себя ни в коем вообще.
это как и под ногами слякоть
на продрогшей огенной земле.
это сложно.
невозможно слушать
голос изнутри, что шепчет "сжечь!!"
в вечно настороженные уши,
что теперь никак уж не сберечь.
это страшно.
это мозг выносит
на прогулку по иным мирам,
где его искуснейше покосит
горем, и размажет по стенам.

2011

За гранью века, за чертой столетья
Остались даты в солнечных лучах.
Они сияют золотом и медью,
Они победной музыкой звучат.
Но есть одна трагическая дата,
Что чёрным днём вошла в календари,
Как эхо орудийного раската,
Как свист осколков взорванной зари.
Июньские нескошенные травы,
В песочном ложе сонная река.
Над Родиной встаёт рассвет кровавый,
Как знамя в бой идущего полка.
Идут года, но горе наше свято,
Мы горькой правдой память не щадим.
Тебе мы салютуем, Сорок пятый,
Но самый первый день не предадим.
Не предадим солдат, не позабудем.
Перед бронёй, отмеченной крестом,
Они тогда с открытой встали грудью,
Прикрыться не успевшие щитом.
Июньские нескошенные травы,
В песчаном ложе сонная река…
Навеки снами наша боль и слава,
И знамя смерть принявшего полка.
Тот первый день грохочет и дымится,
И ветераны через много лет,
Несут в глазах и на суровых лицах
Далёкий окровавленный рассвет.
Им не нужны восторг и умиленье,
Они достойны почести иной:
На паспортах стального поколенья
Поставьте штамп: «Испытанны войной».

последняя распластанная сука
размазана по автобану мысли.
не то, чтобы не подавая звука,
не то, чтобы до тошноты нечисто,
все просто разом накатили горькой
и не осталось ни одной похожей
на что-то светлое, с душевной ноткой.
здесь, кажется, уж вовсе безнадежно
искать прошедшие оттенки чувства.
одни лишь помыслы, о чем - тебе не знать бы.
ни цвета, запаха, ни образа, ни вкуса -
всего лишь действие рассудка в сером платье.

2011

Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

Купаю душу… О предивне море,
До тебе, мабуть, і німий говорить!

Пірнаю серцем у високі хвилі,
Ловлю душею звуки серцю милі.

Пливу й пливу… Не видно берегів…
Я в захваті – надовго занімів…

О музико! Ти линеш із небес,
І нині я навіки вже воскрес…

За це хвалу співаю небесам,
І всіх дивуючи, будую вічний Храм.

О музико! Мов океан розлийсь,
Хай манить душу й надихає вись…

Наснажуй серце і напружуй крила,
Щоб мій нащадок – не родивсь безкрилий…
2011

Літо ще не минуло,
Ще до осені - жити і жити!
А в мене, як у акули,
Апетит з'явився на квіти!

Я занадився на твою клумбу,
Марю запахом твоїх тичинок!
Мені не потрібне йохімбе-
Бо живу я серед українок!

Зів’яли тонкі волошки,
жагучий мак,
шкода, безумовно, трошки,
та віщий знак.

Вино достигає в тиші,
у втратах – ми,
у квітах, мені миліших,
прийдешні сни.

Вдихай аромат осінній –
життя трива,
з'єднавши хмаринки сині
у нашім па.

2011

Кошлате диво - як ведмідь
З барлогу хмари виповзає:
То в злото вбране, а то в мідь
В блакиті неба заглибає.

Пітьму, як пряника, гризе
Од краю світу і до краю,
А людям радощі везе
І їх же спекою карає.

У Вірівці.

У Вірівці, в поліській глушині,
Де досі на плотах дрімають глеки,
Давним-давно в старенькому рядні
Принесли нам Грабовського лелеки.

І він зростав, немов розлогий граб,
Все шелестів довкола поетично,
Хмелів частенько од дівочих зваб,
Ішов на них в атаки героїчно.

Та й от прийшла та радісна пора,
Коли в полон взяла поета зваба:
З'явилась Рая і, немов кора,
Уже назавше приросла до Граба.

Ой, як тоді той Граб зашелестів!
І хоч ніхто в неволі не співає,
Та він небес дістатись захотів
І зорі сипонуть під ноги Раї...


* * *

...Ти над поліським краєм десь,
Витаєш, друже, час увесь,
Бо смерть тебе вхопила в клешні
З-під віт квітучої черешні.
І навесні здавалось, наче
Ота черешня цвітом плаче.

Окроплена сльозами-квітом,
Дорога відкривалась літу.
Й поміж крутими берегами
Ти пропливав разом із нами,
Бо серед Тетерева плину
Гойдались строфи Валентина.

А осінь залягла над містом,
Ти припадав пожовклим листом
До його вулиць і будинків,
Ти з ними грався, мов дитинка,
І довго ще радів потому,
Що повертався знов додому.

Зима настала. У відлигу
Ти сипонув у лиця снігом,
Природу освіжив і думи,
А на прощання жмуток суму
У вічі кинув: карі й сині.
Ми з ним живемо і донині,

Твою продовжуючи справу,
Повір, не мріючи про славу,
Черпаємо снагу й натхнення.
Ти ж дав на це благословення,
А свіжа книга вийде з друку -
Невидимо потиснеш руку.

Ще іноді вертаю подумки в часи, коли
безчасся дихало, стогнало, шаленіло - біло,
коли для бога безконечно юного "люби!"
було у точку в скелі увійти невміло.
І ось немає більше недосяжних скель,
о саме тих, чиє би довше хвилювало тіло,
куди поділося, і далі як - незрозуміло...

2011

В шумі тихому беріз,
Пригадалося раптово,
Як довів тебе до сліз
Поцілунками до крові
На піщаному горбку
Під березою стрункою –
Непокірну, боязку,
Не готову до двобою.
Попервах закуту в страх
І заперту у сумління, -
Колисав я на руках
Аж до головокружіння.
Наче скрипку із чохла,
Витягав із плаття тіло.
Соромливо, спроквола:
"Я – твоя …” - прошепотіла…
В шумі тихому беріз
Пригадалися ізнову –
Карі очі повні сліз
І я сам – коханням повен…

27.06.11.

Я гарантую - ти будеш здоровий,
Поставлю життю золотий постамент.
Я гарантую - працюють закони,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я долю твою перевтілю у світло,
Дороги устелю дзвінким кришталем,
Зорями вкрию небо блакитне,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я гарантую, що слово - "не криця",
Правду мою не розіб'є ущент.
Я гарантую, життя наше - птиця,
Бо я України - Гарант - Президент.

Він гарантує!? - словом Пророка
І ставлять йому за життя постамент.
А я руки зношу у синь надвисоку,
Молюсь, щоб Гарантом був наш Президент..

...А коли сутінки вивісить вечір
Ти мене ззаду обіймеш за плечі.

Ніжно притиснешся. Будеш мовчати.
Вислизне місяць з-за хмарки на чати.

Будуть минати літа за літами,
Де наші душі примовклі літали.

Минулого літа квіти
розтали в осінній млі,
їх досі мені любити,
але назбирати - ні.

За нами, як пори року,
утрат неупинних жаль -
де серцю печаль, там оку
ще квітне
майбутня
даль...

2011

В балконних солов’їв дубів нема
І в Києві дощі пропахли газом.
Під шум машин октави солов’я
Звучать мені карпатським рондо-джазом.

Весна, немов в гормонах гвинтокрил,
То злиться холодом, а то цвіте як усміх.
Балконних солов’їв хтось приручив,
А от дубки в Карпатах зостаються.

Вросли балкони в папіросний дим,
А пісня солов’я, мов з лісу жолудь.
Мені так бачиться, весняний гвинтокрил
Із солов’єм мене в ліси карпатські возить.

...Как быстротечны наши чувства-
Не постоянные они
И есть лишь миг, чтобы коснуться
Секунды вечной суеты...

…вже іноді не знаєш з чим іти
до читача… чи він ще є читач твій
той що вночі ледь чутно шепотів
рядочки теплі встояні на плачеві

…вже іноді не взнаєш тьма чи світ
в його очах терпких і мерехтливих
і що на серці – гріх чи живопліт
кому він молиться і хто його помилує

відчуття вагаються в плинності: розбитись чи ні?
солодкі струмені вічності, безмежі дощі...
дощове соло вагомості, винайденості, виплаканості
в тобі
а ти чекаєш церковно-містичного присмерку
палаючого сонця в яскравій пітьмі
в тобі розлітаються ангели, залишаючи попіл із крил
обпалених під небом Англії, стомлених, без сліз і сил
ми без кінця знайдені, сплетені наче сон
з цупкої тканини радості, суму, чиєїсь ліності,
розіпяті на хресті смілості, дурості, забобон...
(2011)

поэты(?) без поэзии гроша,
ни за душой, ни в сердце, ни в кармане,
все рассуждают, где она душа,
и в чем секрет художеств Пиросмани...

Останнім часом на ПМ,
як не зайдеш - суцільні війни:
отой - того - мечем, вогнем,
руба, пече, та ще й дере,
аби дошкулити надійніше!

А іншим - дифирамби - хором!
Зайдеш - і усміх змінить по-
сміх то чи гріх, чи просто сором,
все не второпаю, сірома,
Хто водить грішним їх пером?

Хтось у льодах, а хтось у милі,
Когось захвалять - хоч женись,
когось забанять до безсилля...
Егей, РМ, чи то свавілля,
вам до снаги спинить колись?

Чи на ресурсі неозорому
ущухнуть врешті війни "зоряні"?!