Під снігом блукаючи, в пошуку щастя,
Збираю по крихті його між облич.
Заповнюю пустку – втрапляю у пастку –
І замість тепла лиш самотність і ніч.

І спалахом світла засніжений погляд,
І хочеться ніжності (як і тепла).
Натомість – пронизливий вітер і холод:
Любові не стало… Вона відцвіла.

Сніг… Вкотре сніг…
Замість снів.
А мені
так хотілось весни…

Зраджений снігом, по світу блукав.
Зраджений снігом, я щастя шукав.
Зраджений снігом, що мав, те втрачав… –
Тебе я кохав…

Сніг зводить стіни між нас,
Сніг перемелює час.
Ти загасила свічу.
І знову, кохана, для інших про тебе мовчу
а для себе – кричу.

2010 р.

Справжньому Учителю
Цюпці Л.
Вклоняюся Вам низько, шанобливо
За працелюбність, за душі талант.
За Вашу м’якість і за Вашу силу,
За той вогонь, що в душах запалили.
За Вашу мудрість – древній фоліант.

2008

Зблиск очей
здетонує в грудях
і прискорить в жилах пульс…
Сплеск ідей
спантеличить мозок
і почне цю гру.

Помилюсь
я, можливо, вкотре,
але цього не боюсь –
доторкнусь…


А далі все по колу
я просто божеволію без Тебе,
з Тобою.
Нас двоє,
у Всесвіті думок себе шукаєм –
не знаходимо.


Час збіжить,
і самотність сіра
пустить корені свої.
Ти мовчиш,
тільки погляд мовить
значно більше слів.

Розкажи,
не тримай у собі,
поділись зі мною цим –
мова сліз
увімкне між нас
любові механізм.


І знову
Ти дивишся на зорі, я говорю
з собою сам.
Героєм
не стану я Твоїм, але мелодії свої
усі віддам…

2010

Твої кроки – рвучкі, Твої очі – жагучі,
кожне слово, мов постріл, що влучає у ціль.
Ти мене убиваєш, повільно катуючи,
й за мить воскрешаєш цілунком своїм.

Ти гаряча, як жар, і шалена, мов вітер,
Ти загадка удень і ще більша вночі.
І до серця Твого двері міцно закриті,
тож щоразу, мов вперше, шукаю ключі…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

а далі день…


І оголені нерви, невиспаний мозок,
і одвічні проблеми захоплюють нас –
Ти ховаєш від інших і радість, і сльози,
зачиняєш всі шлюзи і тиснеш на газ.

І одразу ж далека, п’янка, неприступна,
хоч, як завжди, зваблива, проте без душі.
Всі паролі – недійсні, логіни – забуті
і прострочені мною здобуті ключі…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

а далі рок…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

2010 р.

Осінь відгастролює,
Вітер зірве афіші,
Профілі безшелесні
Тугонітимуть все сильніше.
А понад ними клином
Небо розріже крик:
- Я люблю тебе, рідна земле,
Сльози снігами втри,
Пустку цю напророчив
Злостивий прадавній Вій,
Тебе розлелечу весною,
Чекай мене, спи і мрій.
29.09.2011

Земля без праці щедро не зародить,
Порожні зерна в колос не підуть.
І сонце гордо тільки там лиш сходить,
Де мудрі вчителі дітей ведуть.

Учителю! Важка твоя робота.
Орати й сіяти, полоти бур’яни.
Та урожай побачити охота –
Яка ж людина піде у світи?

Дитина йде до школи – чисте поле:
Посій що хочеш – виросте усе.
Укинеш зерна злоби – зійдуть болем
І вітер їх далеко рознесе…

Добра зернятка дуже вже дрібненькі,
І сходять довго – треба їх глядіть.
Але якщо зійдуть в малих серденьках,
Не страшно тих дітей у світ пустить.

То хто ж вони, колеги-педагоги,
Що вибрали професію святу?
Вони ступили на важку дорогу,
Вони щодня в майстерності ростуть.

Художник голки, пензля а чи слова,
Професор такту, майстер до сердець.
Освітлює знанням усе довкола.
Учитель – то достойний знань вінець.


2008

Плащик не по погоде.
Тонок стекла висок.
Медленно переходишь
Площадь наискосок.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
Воспоминаний кокон
Будет ночами свит.

Сразу всего не стало.
Но не понять другим.
В гулких мешках кварталов
Эхом твои шаги.

Ветер закружит с летом,
Не попадая в такт.
А за тобою следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
В комнате, как в пустыне,
Лампы созрела гроздь.

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

* * *
А тело движется на запах,
Без фонаря к нему идет
Кто был давно и прочно заперт,
Но вдохом обнаружил вход,
Где слиплись камфора и мята
И хочется лизнуть тайком
Жестокий мускус невозврата
И затаить под языком.
Надежно голову теряя,
Ее под ложечкой прижав,
Так радостно дойти до края,
Который вместе всплеск и сплав…
И выйти из-за поворота
Растерянной, совсем другой,
Сквозь запах притяженья рода,
Совпавший с этою ходьбой.

2011

1

Зазіхає на знання
людство, певно, не щодня.
Тільки істину одну
знати хочеться... Ну-ну!

2

За усіх своїх часів
людство творить вчителів.
За невидиму стіну
в ізолятор їх... Ну-ну!

3

Написало стільки книг -
ні розумних, ні дурних.
Сіять розум по зерну
зобов'язує... Ну-ну!

4

Правда, дбати про знання
людство хоче не щодня.
Спише думку провідну -
до перегляду... Ну-ну!

5

Раз на рік із усіма -
в ізолятор... Жартома...
Осінь зносять на весну.
Квіти, посмішки... Ну-ну!


29.09.2011

Жне смеркання золотим серпом
Колоски бадьорості людей,
Пристрасний любові апогей
Не дає заснути багатьом .

Струм росте сердечних батарей
І величина маліє Ом,
І коротке замикання «цьом!»
Ледь не будить приспаних дітей…


P.S.
Про діла діелектричні
В іншій буде причті.

Ни спросить, ни сказать - не ответят.
Рвусь на части: права, не права.
На столе черно-белый портретик
И от боли трещит голова.
Извиваются мысли, как рыбы,
Будто просятся вон из пруда.
Где ты есть? Да и где бы ты ни был!
Ни спросить, ни сказать… никогда.

17.01.2011

Задайте современному уму
Пройти средневековую чуму,
Как нас учили розгой в дни иные
Не предавать значенья ничему.

В одной молве, под пиво хороши,
Сойдутся кутежи и витражи,
Дородных чисел ярмарки кружные,
Невинных нот сплошные дележи.

Играючи войдет в свои права
Высокого искусства трынь-трава.
Ведь был же на часах какой-то Моцарт
И в Австрии случались кружева,

Какая-нибудь мягкая постель,
Какая-нибудь лёгкая пастель,
Какое-нибудь счастье, как придётся,
Апрель, капель, сплошная канитель?

2011

Там, за ручьём, где жить мы не сумели,
В моих сердцах - биение окраин,
В моих лучах - брильянты в сто каратов.
Не смейся мне. Своё не говори.

Моим словам присуща скорость света.
Я совмещаю время и пространство.
Вполне реальный, весь равновеликий,
Я алгебру с гармонией и проч.

Среди подвалов и многоэтажек
Живу в былинно-сказочной картинке.
Я обычаен, словно кот учёный,
И столь же я загадочен, как он.

Во мне большое небо распростёрто.
Я создаю сплошного рода эпос.
Таких, как я, не есть переизбыток,
Но как бы мне со временем не есть.

2011

Несамовито корчаться слова,
Розплетені й зав'язані у петлі.
О, Музо бідна, як ти неправа!
Чи не боїшся втрапити у пекло?!

В плетінні слів я мерзну, от дивак,
Вони ж не гріють, бо слова - не вовна -
Та я не поверну тепер навспак,
І не побачу, як тікають зовні.

Чого притихли? Я ж бо вас чекав
У хащах ваших заповідних врочищ!
Але немає їм до мене справ -
Самі про себе лиш собі торочать.

Слова обридли, як старезний светр,
В якому мерзнеш, як на вітрі цуцик!
Хоч і втечеш від них за кілометр -
Наздоженуть і геть тебе замучать.


29.09.2011

Любові чекала, мов свята.
Не зчулась, як звиклася з буднями.
Притихли думки-адвокати,
Розбиті думками-суддями.
А серцю тяжкі звинувачення
Ураз відхилити – запросто.
Для серця-бо – жодного значення –
Відсутність причин для захисту.
Дарма, що не має виправдань
Розлука, не має алібі…
Чи в тебе сорочка випрана?
Лиш біди твій дім обминали би!
Лиш ти б розминався з грозами!
Дружина тебе кохає?
…Безжалісний вирок розуму
Оскарженню не підлягає.

2004(2011)

а вже по обіді
а вже по теплі
на дворець прибув
пишний осені потяг
останнє курли
розплели журавлі
а ми все життя
відкладаєм на потім

леткі павутинки
як відгомін снів
котрі не збулись
або й зовсім не снились
і падають яблука
й довшає ніч
і сонцю зігріти
бракує вже сили

29.09.2011

я холоден
осень сорвала
с петель
нервы взломаны
видимо
время потерь...

2011

Ти даленієш, як перо стріли,
коли його прощає зором лучник,
і вже не озираючись з імли
за видноколом губишся беззвучно.

І як стріла, втрачаєш через мить
тепло моїх уже зчужілих пучок
і вже в тобі повік не защемить
незрима нитка спогадів пекучих.

Ти відлітаєш геть, за метром метр
все далі наших заповідних врочищ
і забуттям, немов обридлий светр,
мене ти розпускаєш і торочиш.

Твої у петлях корчаться слова,
роковані облуді на поталу...

Вся у вузлах аорти тятива,
а ти її безжально так нап’яла...

зима 2010

Моя сусідка живе навпроти,
В очах у неї відсутній спротив,
Піду́, куплю їй коньяк і шпроти -
Зайду у гості, немов жеброта…

Скажу їй: «Знаєш, сусідко мила,
Візьмі́мось, врешті, до того діла,
Терпіти, чесно, мені неси́ла -
Бо те чекання так утомило…

Мене, як рибу, спіймала в ве́ршу,
Тепер пишу я про тебе ві́рші...
Та це - по-друге, а є - по-перше:
Ти станеш перша, хоч і не вперше…

Інакше вп’юсь я, побачиш, мила,
Впаду із духом, зламаю крила...
Зніми ж із мене камінну брилу -
Бо погляд в тебе такий сміливий…»



29.09.2011

З веснянками носик,
усміхнене личко –
Це Сонечка доня,
дрібна-невеличка.
Така невеличка
ця сонячна доня -
Легенько вміщається
в мене в долоні.
Мандруємо разом
ми з нею по світу –
Весна це, чи осінь,
зима, а чи літо.
Яка ж невгамовна
ця сонце-дитинка!
Ні миті у неї
нема для спочинку.
Коли ж подрімати
я схочу хвилину –
Вона десь зникає –
Моргнути не встигну.

Напевне, допоки
блукаю я снами –
То сонячна доня
пустує і з вами.

2011

Очей твоїх співають херувими,
І всяких слів доступніші, повір, –
Ясний позíр
І порух тіла невловимий.

Думки свої, не мовлені вустами,
Переклади на музику чуттів,
Щоб світ летів
І перевтілювався нами.

Пощо слова, – очима говорімо:
Настала мить, де слів не підбереш
І не збагнеш
Словами сказаного німо.

1998

Вже не думай про те і не мрій,
Що з’єднаються наші дороги.
Розійшлися вони на горі,
А чи зійдуться – знано лиш Богу.

Ти по лівий, по правий бік я –
Опускаємось в грішні долини:
Необтесана мудрість твоя,
І моя тобі ліплена з глини.

Пожиємо ще – всяк при своїм...
І лиш думці запрагнеться висі,
Як побачимо: знову стоїм
На горі, де колись розійшлися.

1993

Скінчилось літо.
                         Коси віддзвеніли
Об соковиту росяну траву...
А я, малий, мов колосок неспілий,
Ще тими днями теплими живу.

Рудий листок поріг перелізає
І до господи проситься впустить.
Мені не вдасться, як зайців Мазаю,
Від снігу листя вимокле спасти.

Холоне день,
                 немов багаття згасле.
Пропахну сіном, зорями – незгірш,
Аніж Ісус, що сповивався в яслах,
І, може, стану трішечки святіш.

1989

Навіщо мрії та честолюбство?
Вони для мене як самогубство.
Так, мав я мрії і сподівання,
та правлять бал тут чужі бажання.

О як втираються мені в довіру,
так обережно і так уміло.
Медв’яна посмішка на їх устах,
й юрмою в двері «Ми тобі друзі»,
лиш на словах.

Зараз я там – де бути хотів.
Зараз я той – ким стати хотів.
Перемогти до кінця - не зумів.
Іду життям не оглядаюсь,
від кулі в спину я не ховаюсь,
бо вбивця скаже
«Я так і знав, він не від кулі від страху впав».

Коли вітряк шалений крутитися перестане
невже усе з початку ? І що зі мною стане?

Все дуже добре.
Все до пуття.
Втрачає сенс лиш моє життя,
ховаю старанно я від усіх
мої думки та почуття.

Коли вітряк шалений крутитися перестане
невже усе з початку? І що зі мною стане?
2011 29.09

Ніби й тісно від думок, а все якось
Порожнеча коле, наче голка.
Ту напругу ниючу прибрав би хтось
І прикрив би серця нерви голі.

Снів нема. Щоночі маячня.
Слів нема. Лише ледь чутний стогін.
Сил нема. Живеться навмання.
Мрій нема. І цілі для дороги.

Крик глухий всередині, але чомусь
Спокій в комі. Пересохло горло.
Я, можливо, з силами іще зберусь,
Тільки хто припинить біль від голок?

Намагаюсь ще зробити вдих.
Поглядом потуплююсь на двері.
І втікаю в себе від усіх,
Хто чатує на слова відверті.

Та прорвусь до спокою, проте тоді
Я вже буду інша, зовсім інша.
Вільна від підйомів і падінь
І, напевно, краплю щасливІша.
2010

Позвоню.
Гудки-колокола
Зазвонят вдали за упокой
С незнакомой правильной тоской.
Снимешь трубку, скажешь: «Не ждала…»

Скатятся дождинки по стеклу.
Я уставлюсь на поток машин.
Памяти остывшую золу
Ворошить над прошлым не спеши.

Холода над городом моим.
Воробьями хохлятся дома.
Мы как онемевшие стоим.
Или как сошедшие с ума.

Ну здравствуй! В позолоте небывалой
для здешних откровенно ржавых мест,
ты возвратилась. Да свершится месть,
прольется вражья кровь - а мне бы в алой

листве топить, что лето напевало,
затаптывать на дно сомнений смесь -
их в истину сбродив для новых месс
запойных, где - сам тонешь, как ни плавай.

Пускай ничто тебя не устрашит
и солнца ощетинившийся щит
легко пробьёт клинок твой журавлиный.

Пусть падает по капле темнота
на выщипанный хвост любви павлиний, -
но ржавчине не съесть её креста.

Вигляну в ніч.
Може, там, за дверима,
мерзне найщиріше слово.

Хто ти, несподіваний госте?
На твоїм обличчі
смуток осіннього клена.

Ген за міріадами зірок
початок дороги,
яку продовжують наші серця.
2007р.

Н.К...
Згасає сонце... Кінчиком крила
Торкнуло обрій полум’я багрове,
Немов вогонь останньої любові
Душі моєї нині спроквола, -
Прорізує повітря вечорове
Холодний блиск далекого тепла...

Прозорі тіні сірих яворів
Снують у тиші сутінків осінніх,
Немов мої постійні сновидіння,
Яких давно позбутися хотів,
Та, повний безнастанного терпіння,
Себе перебороти не зумів...

Поміж хмарин, намацуючи шлях,
Лаштується ген місяць у дорогу.
Йому настріч, із мороку нічного,
Невдовзі ранні зорі потечуть, -
А я у гості ось не жду нікого,
На мене не чекають теж, мабуть...

У тебе всього вдосталь,
і слів, і уже фобій.
У тебе давно досвід.
А серце кричить: "Пробі!"
В кутках образи. Віриш?
Напевне, та чи в Бога?
І тільки твої вірші,
ті давні, болять трохи...

Осень! Растут пушистые ресницы облаков,
Движенья их - чуть уловимы.
Порыв души в радости простора,
узрев красу в ее экстазе силы...
Она прядет замысловатые узоры.
И я не знаю, что со мной!
Витает запах аромата нежной встречи,
Манят об*ятия любви неведомой...
2011г.

Знову хвилями грає наш віщий Дніпро,
Й мов на мури фортечні виходить
Князь козацький, герой, Вишневецький Дмитро,
Щоб на турка рушати походом.

Ніби Хортиця грізна, як вулик, гуде,
Виступають гартовані лави.
Це найкраще у світі цім воїнство йде
У боях добувать собі слави.

Скільки, Байдо, скажи-но, було перемог?
Знає добре те море солоне.
Та не завжди прихильним до тебе був Бог,
І зазнав ти тяжкого полону.

І ув`язнений турком, творив ти дива,
Гордий лицар, безстрашний наш воїн…
Гнат Хоткевич в кантаті тебе оспівав
І за це він наклав головою.

Мій народе-страждальцю, згадаймо за них,
Хай піднімуться знов наші стяги,
Хай у звуках бандури дзвінких і ясних
Оживає козацька звитяга.

28.08.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Поетична підводка до концертного номера Національної капели бандуристів України:
Г.Хоткевич "Байда".

От де б поділись ті серіали?!
Хай режисера чорти б украли!
Ти позавчора кумі хвалився,
Мовляв, у тебе Хуан вселився.

Тепер до мене кричиш: Conchita!
Ну, що, мій доне, мій Хуаніто?
На себе в люстро дивився зранку?
Тобі б до ванни, а не коханку!

І нащо в біса тобі паелья?
Ти ж не Пауло якийсь Коельо!
Ще гроші дати на кастаньєти?!
О, Боже милий, Ти чуєш, де Ти?

Послухай,
краще скінчімо сварку,
іди до мене,
гаси цигарку,
amigo, бачиш, спекотно донні,

ти хочеш
сексу на підвіконні?

2011

Пародія

У голові якесь торнадо,
Зациклило – суцільне “не”.
Ти думала, твоє ”не надо”
Отак от запросто мине?
Ну не комизься, будь відверта,
Скажи, скажи оте “ай лав”!
Від нетерплячки вже конверта
Я здуру не туди послав…
Накрились,певно, мемуари
(Там з феями такий конфуз!)
В єдинорога очі – фари,
Хай ними і пильнує муз.
Он повсідались… на фіранці.
А ти підсунься… на мікрон.
Ми, випадково, не коханці?
Ми друзі? Ну, тоді… пардон!

28.09.2011

Україна палає вогнем,
б'ють гармати і небо льє сльози
ради правди своєї ми йдем,
гордо прапор підняли свободи,
тяжко йти, вітер дує в лице
крок за кроком втрачаємо сили,
віру ймем правда наша прийде,
і її не зупинять злі сили
над вкраїною сонце зійде,
день новий принесе нам свободу
Ми дійдем! Правда наша буде!
з нами Бог і надія народу.

2009

Підхоплює мене ріка блаженства,
І я не знаю сам куди пливу.
І світу бруд, і це його шаленство,
І все лихе щезає наяву.

І сяє сонце Божого обличчя,
Летить душа, мов яблуня в цвіту.
У ній росте зерно Його величчя,
А з ним і я, дивуючись, росту.

А кажуть же, що не буває дива.
Чого ж тоді піду я з усіма?
Якщо втіче цей кінь золотогривий,
Хіба у Бога другого нема?
1997

Кайдани осені згорають,
Згортають крила пелюстки
Душі земної. Відлітають
Поезій зболених листки.

У вирій линуть рай шукати,
Дукати сиплють із беріз
І обіймають нас, як мати,
Умивши слово в морі сліз.

І плаче листям небо синє,
І золотом тече печаль.
Останній вечір в далеч лине,
Літа надривно так ячать…

Прощається з минулим ніч,
Немов рюкзак знімає з пліч.

2011

Восени мені пишеться не так, як влітку.
Восени безпритульно і трохи щемно.

Я заглядаюсь на свою сусідку,
але поводжуся вельми чемно.
Не зупиняю її в парадній,
не домагаюся в ліфті тіла,
наче байдужий, ведусь порядно,
як джентельмен... А вона б хотіла!

Світ дістає, листопаде-брате,
дощем-самосієм із неба-олова,
словами, оціненими в карати,
що переповнюють вулик-голову,
спорадичним прагненням простоти,
марними спробами бути грубим
і одкровенням – допоки ти
не одречешся цієї згуби.

Восени мені пишеться, наче вперше,
з осторогою, з острахом, і – з бажанням!

Рибини хмар у небесну вершу
Запливають повільно, у славі й шані.
І дерева схиляються вздовж землі,
у падолисті – колючі й голі.

А мені, наче кисню, бракує слів,
що безмовно стоять поперек у горлі.

У цієї печалі нема розради.
І таке відчуття, наче віршам зрадив.

А сусідка...
Сусідка живе навпроти.
В її погляді зовсім відсутній спротив.

гостра шалена сталь
кров’ю світить.
слову пробито карк-
ось і квити.
робиш слабкий ривок
говорити.
буде фінал чи ні
в цій кориді?

крутиться карусель
лиць, а тиша,
ні, не поставить на
хто сильніший
схоже, поставить на
біле поле
там, де Бізе в плащі
довгополім

там, де нема Кармен,
тільки осінь,
гірко, як пізній цвіт
медоносить.
крутиться карусель.
у подобі
жертви
танцює дощ
пасадоблі.

М’яка на дотик. Лагідна на звичку.
Торкнися - під рукою вигну спину.
Така вже я - довершеність природи:
поєднання покірності й свободи.
Поклич мене, а я усе не йтиму.
Твоє бездонне его спантеличу

зеленими вогнистими очима -
й не зрушу з місця: в ранішнім осонні
примружуся. Дивитимусь у небо.
Мовчатиму. Нема у тім потреби -
відкрити світ думок необоронних.
І так піду - невидимо. Незримо.




вересень 2011 р.

Оповита плітками і шаллю буденного галасу
виринаєш поволі з вагону нічного метро.
Коли Київ палає вогнями Парижа чи Даласа,
у твоїй голові – лиш уроки, вечеря, сільпо.

Коли денний сюжет розпочато і ще не завершено,
та не ручка, а сумка стає тягарем для долонь.
З-поміж поверхів неба шукаєш дорогу – до першого,
з-поміж сотень вогнів виглядаєш єдиний вогонь.

Постаєш на порозі руками столиці замучена,
та відбитки усі позмиваєш у ванній дощем.
І настане мить щастя: на ліжко розкидаєш кучері –
ті, що зранку зла плойка своїм язиком обпече.

Так буває, не спорю я,
часом діється дивна,
нé звичайна історія -
інша, альтернативна.

В ній ми стрілись не в Києві,
а на березі Рейну,
не вгощались «помиями»
дорогого ґлінтвейну.

Не змерзали від холоду -
умлівали від спеки ми,
наші юність і молодість
не були ще далекими.

Не була ти поеткою
і не мала собачки ти,
я ходив із лорнеткою,
щоби краще все бачити.

Регулярно купалися
у термальних джерелах ми,
тут з тобою сміялися -
там - були невеселими.

Та що тут, у Вісбадені,
що на київських схилах,
я згубив тебе знайдену -
ти мене не любила!

А по тому повторюю
без жалю і без осуду -
не буває в історії
умовного способу...

17.11.2009

Дощі вродили рясно, як ніколи.
Звисають до землі налиті грона.
Обгорнуті туманом видноколи.
Здається місто шкіркою лимона,


Розмоклою у вранішньому чаї.
Дощі заходять у мою оселю -
Безкомпромісні, заздрісні, безкраї.
Прядуть розмов заплутану куделю.


Плітки полощуть, цідять слів нектар,
Куштують каву, розстеляють ліжка.
Загашеного місяця ліхтар
Закляк на гілці, як велика шишка.


Там, за вікном, дощі і тут - дощі.
Ми вже на "ти", ми вже в єдине звиті.
Дощі блукають в закутках душі
І споминів дитинних топчуть квіти.


Лиш той, у дворі, мовчазний дивак
Якийсь інакший, мов з чужої зграї.
Подертий плащ, обтіпаний рюкзак
І в погляді - солоних туг розмаї.


Стомився, змерз, але не рветься в дім.
Він схожий на скоцюбленого діда.
Підтоптаний самотній пілігрим...
Розмішує в калюжах барви літа


І пише на бруківці міражі:
Прозорих дам, прозорі гори й луки.
Хоч все до щенту злизують дощі
І обпікають задубілі руки.


Він у спокуті, він в одвічній варті.
Дощем крізь пальці гупають хвилини.
Художник, що малює на асфальті,
Старий П'єро у гримі Арлекіна.


2011р.

Осінь
довга, заплутана,перемелена,
ніби гендерна проза Оксани Забужко:
… кома_кома_ще_ кома_зникома, знову коми-комахи до лампи липнуть,
ці граки і горіхи – як же їх пронести до весни, через яке олов'яне вушко,
ця вереснева малина – останній солодкий шанс залишитись у липні,

де до спини прилипли піщинки,
де мовчання розлита густа мармелада,
де наші яблука крадені, поцілунки обірвані, прощання цурки...
і зривається вивірка з гілки –
і униз головою дурною падає –
і збивається дихання –
від розчулення
від знечулення
від малини у цукрі

Мов відблиск літа,
з букетом зелені і світла,
я йду.
Й те чудернацьке небо,
із поглядом глибинно-синім,
неначе втомленим, зітхає уві сні…
Захвилювалось листя –
шал мого проміння –
і подих долі з вітром у вікні –
і дар життя,
мов жар вогню у сіні…
пелюстками зірок зникають стіни,
а у очах згорають білі тіні…

Мовчить земля –
й лиш хмарою хмільною
здіймає подихи у небо слів…
Мовчу і я –
слова залишились з тобою
на полотні примарних днів…
І думка –
наче примха із туману –
летить самотньо в світле поле…
а я напружена, неначе срібна струнка,
із вітром блідну… квітну…тану –
спішу в самотнє небо–море.
2010 р.

І чим далі від тебе,
То легше земне тяжіння.
Крижаним океаном
Ранково-прозорий соул.
Перестигле повітря,
Як опійний чад осінній.
Научуся палити,
Навчуся пускати кола.
І все глибше пече
Неймовірно-безжальна врода
Розвиднілих ланів
У самотньо застиглу вічність.
І гірчать недопито
Калини налиті грона –
От і я скуштувала
Непроханим смаком відчай.
На вітрів роздоріжжі
Танцюю фанданго, сукня
Закривавила обрій,
Порвалася. – Бути бурі.
Засльозило. То примха,
То просто дощі підступні.
Й сирота-промінець
У погасло-блідій лазурі.
Наче та прихожанка
Покірна, німа, слухняна.
Вже пропахла коса
Сухостоями, деревієм.
З кожним кроком у жовтень
Лікую вже давні рани.
З кожним кроком у осінь…
Все більше тебе волію.

Свята покрова наступає -
Захисників Вітчизни день.
Людський плач, стогін долинає
Народний дзвін БАМ-ДЗЕНЬ, БАМ-ДЗЕНЬ

Благають Матір Божу люди
ДАть сили їм життя вернуть.
Прийде Народ до панства, буде
Питать за що його гризуть.

Гризуть безбожно, безупину
і навіть продиху нема.
Прижме козак панка до тину
Спитає волі без ярма.

Покрова здавна була Святом
Що піднімало весь Народ,
До бою праведного з катом,
що люд відріже від свобод.

Підняли зброю гайдамаки,
і козаки збирали кіш,
Стрільці Петлюри рвали грати
Покрова йде, посвятить НІЖ.

Однажды в жёлтом октябре
Сойдёт на город ночь.
И станет тихо во дворе,
И от стихов невмочь.
И я дрожащее окно
Словами отворю.
Оно мешает так давно
И мне, и октябрю.
И он, не глядя на меня,
Промолвит: «Вот и ты…»
И лягут отблески огня
На чистые листы.
«А знаешь, - скажет он, - к утру,
Наверно, будет дождь, –
Горело небо ввечеру,
И лужи била дрожь.
И был болезненно горяч
Распухшей тучи нос,
И город – каменный палач –
Смотрел на мир всерьёз…
Я мёрзну, - скажет, - у костра…
Мне холодно… Смотри:
Пришла предсмертная пора
Октябрьской зари…»
Посмотрит искоса в окно
И спросит: «Ты один?..
А, впрочем, мне ведь всё равно…
Чего-то все хотим…
Чего вот только… Да, а ты
Прочёл бы что-нибудь.
Ах, это чистые листы…
Печально… Что же, будь…»
Он встанет – рыж и неуклюж,
Кивнёт, сощурит глаз
И по свинцовым бельмам луж
Пройдёт в последний раз.
Я буду долго из окна
Смотреть ему вослед,
Но видеть только как луна
Роняет мёртвый свет.

Ріка мені давно пустила кров.
Така густа я, Господи, отавна.
То сукня пахне сходом і вином,
то казка персня ледь орнаментальна.
Коралі мокрі – дощ у них ішов…
А пальці втомі пишуть панегірик.
Не виглядай мене зі сторінок
і не проси того, у що не віриш.

2011