***
Чуєш розмови про вічне,
Себто осінь, дощ, соплі, інше.
На розі полиць кни́жкових
Розбіжності порнографічні.

Гортаєш сторінки звичкою,
Роковану гадку вичавив:
Оказію спраги вивчено
Під поглядом феєричним.

День стогне безсмертною релею…
Чіпляєш руками потайки
Хоругви чужі над Говерлою

До сонця, до спраги, до гойдалки.
Кіптем клоновані стяги
Вимушують до Присяги.

Легко зневіритись в мить, коли мрія погасла,
Наче зоря, що згоріла навіки безслідно.
І життєствердне "Я вірю!" надломлене гасло -
Надто зчужів той, хто досі здавався надрідним.

Легко є впасти, коли вже на Нього не спертись,
Висохли ріки відвертості геть до краплини,
Паща відчАю, здається, готується зжерти,
Я безпорадна, неначе маленька дитина.

Важко не здатися думам, що з'ятрені болем,
І метастази страхів проростають у скронях,
Розчарування у серці, мов стигмами, коле,
Йду в невідомість, самотня така й безборонна.

Як відрізнити - чи слово заражене фальшю?
Що випромінює серце - любов чи отруту?
Зраджена вкотре, душа хоче вірити дальше,
Аби дійти до своєї колись світло-суті.

Важко буває не зрадити власному серцю,
Що до лукавства і зради поволі звикає.
Де ж ви поділися, людоньки, щирі й відверті???
Сонечко встало. Біль у душі відпускає...
16.06.2011р.

Я питаю себе: А для чого живу я на світі?
Я запитую вас, я запитую долю завжди.
Чи, можливо, тому, що бажання моє лиш творити,
Чи я просто живу без досягнень своєї мети.

Чом сміються одні, а ще інші ридають в долоні.
Ці їдять досхочу, а он ті лиш ковтають слину.
І прерізні в усіх ці незмінно-керовані долі.
Чудернацьке життя я повіки тебе не збагну.
2007

Боюсь похвал, – зізнаюся сердечно,
Бо в них отрута таїться, бува.
Без них хоч вбого, та зате безпечно.
Збрехати хочеш – проковтни слова.
2010

Мій ліс завмер. Його чатує смерть.
Йому сокира вбивча осоружна.
Його дітей травмовано ущерть,
Хоч не завжди потреба в цім насушна.

Мій ліс збіднів: покремсали, стяли.
Он дуб поліг, ялиці й верболози.
Прислухайся, Людино, схаменись:
Карпати стогнуть гірко й безголосо…
Мій ліс завмер…
Помилування просить…
А ти, Людино, мудро зметикуй:
Вологи нам без нього не видати.
Цінуй природу… марно не руйнуй
Її безцінні чари, ліки й шати…

Були часи, що сковували волю,
Що позбавляли смілості слова:
Сідлали їх зневажливо в неволю –
І в’янула мелодика жива.

Були часи підкорення та страху,
Які лягли на предків рамено,
Та ті звелись, завдали рабству краху
Й сплели нащадкам вільності вінок.

І увінчалась матір Україна,
У вишиванку вільно одяглась…
В Саду Свободи навіть і калина
Цвісти рясніше сміло спромоглась.

2010

Не докоряй, що серце не кохає:
Лютує в ньому горда заметіль.
Не завмирай тужливо у мовчанні,
Бо розтерзає душу чорна біль.

Не розкисай осінніми дощами,
Тоді затихне віхола сердечна.
Не поневолюй клаптиками жалю,
Весна настане в серці доконечно.

Не запевняй: любитиму довіку!
Хода життя настільки незбагненна.
Не метушись, любов твоя безрука
Знайшла притулок в серці ще студенім.

Не допікай за погляди байдужі,
Я ж кликала весну в свої зіниці.
Чекай. Прийде. Сьогодні ще недужа,
Й серця злетять у вирій, наче птиці.

І не зітхай, бар’єр периферії
Ти вже зумів доволі подолати.
Не вишивай на серці білі мрії,
Й не смій, прошу, любов’ю дорікати.

Була трава. Тепер лише копиці.
Було життя. Забрали косарі.
І безневинні квіточки безлиці
Злягли на руки матері-землі.

Була сосна, і верби, і тополі,
Але сокира злобно підтяла.
Була Людина – поки її доля
У руки смерті сміло віддала.

Зітхає хата, бо нема людей.
Ревуть пороги скреготом дрімучим.
Нема її…вона вже не прийде.
Навіщо ти думками себе мучиш?

Спітнілі вікна дивляться у даль,
Фіктивні мрії досі ще жевріють.
Зі стель вапно спадає і печаль,
Але вона вернутись не зуміє.

Голосять стіни голі та обдерті –
Нема кому подбати за вбрання.
“Вона не тут, а там десь – серед мертвих”, –
Риплять дверцята наче навмання.

“Вона не тут”, – відлунюють кімнати.
У порожнечі вереск їх вита.
Було життя. Були здобутки й втрати,
А зараз – спомин й скошені літа.

На роздоллі тиша вишивала
Вистраждані думи ланцюжком
Й подумки Всевишнього благала,
Щоб зцілив сердечний перелом.

Та Господь відмовивсь лікувати:
Додає терпіння це, мовляв.
Кожен з нас приречений страждати.
Рани зцілить той, хто їх завдав.

На роздоллі тиша римувала
Ці безладні, трухляві слівця.
То любов творити спонукала,
Це кричали зболені серця.

Сірим смутком серце розіп’яте
Й оповите духом самоти.
Не будемо меду цінувати,
Поки не скуштуєм гіркоти!

ЗАЖУРЕНЕ СЕРЦЕ

Зажурене серце сиділо на призьбі,
Пророчили долю йому небеса,
А зорі збирали покремсані мислі,
Безвартісні примхи розбитого «я».

Розгніваний відчай забідкавсь на диво,
Пригноблене серце воскресло уже.
Це віра, надія, це небо зцілило,
Й невидиме щастя пульсує-живе.

Примарні надії в безодні розтліли,
Хихикає мозок з вчорашніх зітхань,
Виплясує серце, позбуте зневіри,
Наповнене щастя й безхмарних бажань.

ЧОМУ?

Лоскоче осінь спогадом п’янким.
Зажура серце точить до останку.
Чому з кохання лиш зостався дим?
Це ж я його спалила на світанку.

Гойдає осінь зболену печаль.
Думки, в солодкий спогад оповиті,
Співають в серці нотами страждань.
Тупцює докір: нащо так чинити?

Гортає осінь стерті сторінки.
Журба колише кволу ностальгію.
Поснули вже поранені думки,
А час пряде реалії в похміллю.

Сп’яніле серце мучать дорікання,
І осінь скиглить, спершись на плече.
Чому зостався попіл від кохання?
І спогад цей, чому мене пече?

ПОЕЗІЄ!

Поезіє – Кассандро предковічна
Прелюдія – одна з твоїх дочок.
Нотації читаєш ти лірично,
Тактовно і доволі патетично,
Щоб зваженим був кожен неокрок.

Поезіє – казкова Попелюшко,
Мелодико неспіваних пісень.
Тобі Костенко рада і Забужко,
Коли печально і доволі тужко
Й проймає душу націємігрень.

А мізерія – речі “піднебесні” –
Для Тебе – наче зламаний місток.
Зі слів сплітаєш злиточки чудесні,
Якісь – погірш, а деякі – тутешні,
Про нас негрішних з тисячі порок.

Поезіє – праматінко любові
До слова, милозвучності і рим.
Для всіх дітей – ці гени є спадкові,
Хоч деякі смішливі і нестрогі,
А інші – пресерйозності екстрем.

Поезіє – манірності праобраз
Верстаєш мислі з мозкових тканин:
Верлібри, ямби чи хорею обрис,
Як експресивно-модний чудо-обрус
Представити ти хочеш із перлин.

Поезіє – скарбоно веледушна,
Пісенний роє скремсаних думок,
Душі та серцю – вартісна й насушна,
Подруго і супутнице безскучна,
Натхненнице чи рими колосок!..

Спішу до тебе знову за спроможність
(О, ні, якби ж, та зовсім не за ту).
Всього лиш за оту спроможність банку,
Активам в ліжку честь я віддаю.
Це - спроба, це з життям ідем на спаринг,
Це упаковка завтрашнього дня,
І тіло тут лише предмет застави,
Ціна за виживання в нім своя.
А що любов? Яка у неї квота?
Там кожен крок вперед веде назад.
Аніж хаос, вже краще розрахунок -
Салони, бутіки і променад.
Іду, спішу до тебе, мій гривнястий,
У мною алергенний секс-реал,
Отак з твоїх торкань, моїх замовлень
Складається докупи мадригал.
16.07.2011

Я зазирала в шибки твого серця
Чи мешкає у ньому хтось іще?
Бо що ж, життя…бувало відречешся,
А потім біль до смерті аж пече.

Моя любов гніздилась на помості,
Холодні скельця дихали ледь-ледь,
Я стукала, поросилася у гості,
Та твоє серце мовило: Йди геть!

Померзлі вікна лихо віщували:
Залютувала в серденьку зима.
Невже літа кохання поховали,
Але ж копала яму тільки я!

БЕЗЖАЛЬНА ОСІНЬ

Десь сновигає осінь під вікном,
Годує серце крихтами надії.
Сльозить душа з мрійливих перевтом,
Снує буття з утопії та мрії.

Волає совість – пережиті дні
Скубуть її колючими дротами –
Це ж шкутильгає осінь і вві сні
Голками ностальгії душу ранить.

Сплітає осінь мрії у ланцюг,
Шматує серце, сповнене надії,
А за вікном ображена любов
Благає не притоптувати мрії.

Кружляє осінь в серденьку моїм,
Безжально топче в’ялі почуття,
Свідомість понівечила зовсім
Ще й пригостила присмаком буття.

ЗАЗДРІСТЬ

Глумливі тези сипались, як дроби,
Немов вогонь, іронія пекла,
А погляд – повен заздрости та злоби
Пронизував нестерпно аж до тла.

О, скільки болю! Серце аж пашіло,
А скепсис душу вправно шматував,
Зневаги дух пощипував несміло
Та почасти брутальністю картав.

Моя успішність так її гнітила,
Зіниці заздро душу обпікали,
Ще й квазіоди сипали квапливо,
Медком злорадним серце частували.

Глумливі тези – вияви нікчем’я!
Нещирість слів – ознака “глупоти”!
А заздрість – гріх… Отямся боже плем’я
За кожен крок нам слід відповісти!

ПОЕЗІЯ – ЦЕ Я…

Поезія – це вальс під супроводом музи,
Це витончений сплеск обурених емоцій.
Це рій думок кмітливих і не дуже
Та їх дизайн у авторській сорочці.

Поезія – це плід і роздумів, і вражень.
Душевний словотік і серденька струмок.
Поезія – це світ підхмарних перелазів
Й натхненний словограй під зливою думок.

Поезія – це день, це ранок, це світання
Це дійсності десерт на березі буття.
Поезія – це ти, закутаний в кохання.
Поезія – це я у ритміці життя.

†-†-†

Бездонні очі, повні божевілля.
Благальний погляд міряє жнива.
Пекельне пекло з проявом свавілля:
Ні корінця, ні хліба, ні зерна.

Тіла опухлі голодом вже ситі,
І кожен бачить в іншому харчі,
Щоб на вечерю було що зварити,
Бо вже втомили голоду смерчі.

Але куди, життя – неначе «казка»,
Неначе “рай” людського небуття.
Немов пустиня, строга і безласка,
Де цінять люд як залишки сміття.

Де все етнічне гноблять до останку,
Живцем кидають смерті в пазурі,
Немов боги, чи Катрю, чи Меланку
Ці лиходії, деспоти, звірі.

Та Україні вмерти не судилось,
Та Україна вижила таки.
За їхні душі Богу помолімось,
Хай успадкують Царство навіки.

†-†-†

Сіра безодня примарністю дише.
Квола байдужість голодних очей.
Вітер, мов квіти, людей так колише.
Жерти! О, жерти! – свідомість пече…

Смагла буденність шука порятунку:
Хоч колосочок, хоч жменьку зерна,
І не важливо якого ґатунку,
Лиш би поїсти… Ніхто не впійма? –

Знову питають себе людські тіні,
Душу яких доїдає хижак,
Щоби свідомість на Україні
Вмерла навіки.
Але – ніяк…

БІЛЬ

Біль розпуки, тривоги й печалі.
Біль червона, і чорна, і сіра.
Біль вкраїнська травмує й надалі,
Бо гнобили нас пазурі звіра.

Бо людей за зернину судили.
Ще живих віддавали землі,
Хоч благали – вони не щадили –
Чи дорослі, чи дітки малі.

І лежала, мов труп, Україна.
Пахло смертю повсюди навкруг.
Де не глянь, там смертельна руїна –
Викидали людей, наче мух.

В казанку ще варили сусіда,
Й смакували опухлі тільця.
Опустіли селянські повіти…
Тільки біль залишився в серцях.

†-†-†

Заглядає у шибки тривога.
А в очах і безумство, і страх.
Жити хочу! – благають у Бога
Зголоднілі та спраглі уста.

Але смерть коронує їх сміло.
Це не плач, а волання душі.
Це людина… чи трухляве тіло?
Це життя… чи пекельні дощі?

Почорнілий зголоджений спомин
Заглядає у душу і днесь.
З України зостався лиш комин,
А фундамент зірвали увесь…

І вже між нас немає таємниць...
Усе відоме нам, і достеменно.
На чорнім плесі збуджених зіниць
Холодні кола бігають даремно.

Бринить сльоза у пам’яті моїй...
Гіпертонічна аритмія рими
Розірве вени веслами надій –
Тюльпани стануть ранами новими.

І випаде на скроні перший сніг.
Чи вже не перший? Випаде і стануть
Слова, що обіцяли щастя в сні,
Приманкою в житті до твого стану.

Біля дороги, що веде в пивницю,
Розіп’ято останню таємницю.

2003

- А -

А чому ж ти скиглиш, сіра хмарко?
Арбалета грім тебе підсік!?
А тепер сльозиш на небі ґанку,
Аспіринку хочеш – сонця сік…

А душа у тебе – неба креза
Анітрохи, мабуть, не п’янка…
А у неба теж є своє лезо –
Аморальна грімниця грімка…

- Б -
Боїшся впасти – значить упадеш,
Бо крила віри – ліки від невдач,
Бо з відчаєм вершин не досягнеш.
Бальзам – надія й оптимізм-пурхач.

- В -

Відкладайте життя – і воно непомітно пройде,
Віртуозності шлях осягнете тоді лиш у снах…
Височійте душею, кажу вам, вона поведе
Вас у край, де хвилина змарнована – крах.

- Г -

Гомонить поезія-мовчунка
Говірку німоту колиха.
Гігієна слів вже полить думку:
Геростата славонька лиха.

- Ґ -

Ґвалтує муза стомлену свідомість.
Ґелгочуть мислі, наче буревій.
Ґаздує день на зораному полі:
Ґрунти ще вбогі – музи недосій.

- Д -

Дерзкий кожух вдягнула сніговиця.
Демарш сердець відвідав всі вокзали.
Дивись: душа зухвалістю чорниться…
Дивись: зима ввійшла до серця зали…

- Е -

Епітафія – цвинтарна книга.
Епітафія – жалю клубок.
Епітафія – спогаду крига,
Епілог й надмогильний урок.

- Є -

Єхидний змій вже Єву спокусив,
Єство його хотіло панувати.
Єдине, що сказати він просив –
Єхид є безліч – й пеклу не щезати…

- Ж -

Жебонить любов на ґанку серця,
Жезлом бути розум не велить.
Животіє жевриво, димиться…
Журкотить любов…чи тінь кричить…
- З -

Зміни цей світ, а не жалійсь на нього.
Зміни себе, а потім критикуй.
Здобуток кожен – засіб від полови.
Зламати легше, ти ж бо полаштуй.

Зроби усе, щоб вади цього світу
Зникали, щезли, наче й не було.
Зламай ці крила злобного політу.
Засієш осуд – не зросте зерно…

- И -

– Сполом! Сполом! – Вигукували книгИ
І усміхались стиглі сторінкИ…
– Без тебе ми – неначе скреслі кригИ
Без тебе – як без правої рукИ…

- І -

Імпровізуй свої скорботні мислі
І визволься з полону песимізму.
Інакше серце скресне чи прокисне
І ти впадеш у річку ненависну.

- Ї -

Їдкі слова їй-Богу дошкуляють,
Їдять серця і душу неземку.
Їдку любов навіщо ти ласкаєш? –
Її ж уста вже їжаться в кутку.

- К -

Калинову любов покалічили стіни розлуки
Колосилась вона, та скосила свідомість-косар.
Коли цвіт розпускавсь – обрубали непевності руки –
Катували, пили мого серця цілющий нектар.

- Л -

Лютувала любов – недозріли сердечні левади.
Лютувало буття, бо забрали від серця ключі.
Летовище тепер доведеться йому лаштувати,
Лямувати серця, що злиняли від сірих дощів.

- М -

Містичне слово тенькало усоте,
Мізки втомились слухати цей звук.
Містичне слово – музико природи –
Муштруєш нас безлицо і без рук.

Метка й мінлива, слово, твоя вдача,
Маниш до себе – в зоряні краї.
Ми прийдемо невдовзі, та одначе
Ми ще п’ємо нектари поземні…

- Не… -

Неозначена мить поза межами всесвіту бродить.
Незбагненні слова причаїлись у закутку «Слід».
Неосяяні дні примостились в «Кафе насолоди».
Незасмаглі літа – невловимий їх серця політ.

Неотруйні думки прасвідомість охоче майструє.
Невідомості шар, а стесати його так шкода…
Невмолима душа, хоч дволикість її таврує.
Неосудний Христос, бо натура Його свята.

Невгамовні думки – мого серденька мов перепона.
Ненаситна жага пожирає недоїдки муз.
Неритмічна хода – недостиглі віршовані грона.
Незабудок насіяла, то вже й доглянути мус!

- О -

Омертвіння душі, а можливо й сердечний некроз:
Обезсилене “я” десь у лісі притулок шука –
Облупипили його, ще й украли словесний піднос,
Обтяли пів душі, а ще пів – на розпутті гука…

- П -

Прострочені вірші не мали притулку,
Підхмар’я зреклось їх – взяло небуття.
Підсапало трохи, зрівняло фігурку:
Підточені вірші – до сонця летять…

- Р -

Реве буття у сутінках печалі.
Ранив серденько ненависті-грім.
Рокоче ніч на зорянім причалі:
Ро-ро душі привіз розпуки злив.

- С -

Смерті боятись не варто,
Смислу у цьому нема.
Смерть – це кінець твого старту.
Страх – це смертельна струна.

- Т -

Тебе печалить, що любов безлика.
Тебе лякають змовчені слова.
Тебе болить, що зрубана осика –
Та це ж любов підрубана кона…

- У -

Ура! Ура! – Вигукують простори.
– Урочий день – великодні свята!
У церкві спів і в небі передзвони.
Усі вітають скреслого Христа…

- Ф -

Фантастико – богине наших мрій,
Фіалкова у серця твого маска.
Фантазії достатньо – вже не сій –
Фас дійсності сприймаю вже як казку.

- Х -

Хихотали вітри, як чесали тополі волосся,
Хоронили листки у незвіданих нетрах землі.
Хвилювалась душа, бо вже сонце її відреклося.
Хор сердець завивав: – Не гасіть лиш любові вогні!

- Ц -

Цокоче музи славний камертон –
Цитата скромно всілась на папір.
Цмолять мізки думок одеколон,
Цупкі слова витрушують із зір.

- Ч -

Чимкчикують думки…хутір музи уже недалечко.
– Чи зайдемо, чи ні, хоча гостей вона не чека.
Чи зрадіє? Та де ж…ми непрошене стадо овечок…
Чимчикують думки – не самі – з ними музи рука.

- Ш -

Шантажуєж мене? Бо наївний, що це допоможе,
Шамкотіння твоє слабодухість лише виража:
Шалювання сердець призведе до любові некрозу –
Шибка серця мого свого дому не хоче лишать.
- Щ -

Щипці образи серце розкололи,
Щільну любов знівечили у прах.
Щемливе слово ждало перемовин –
Щербатий гнів зірвав кохання дах.


- Ь -

Ти шукав для серця свого ртутЬ,
Та чекав, чи весни позовутЬ.
Не було і жодних прояснінЬ –
Та не врвалась ниточка терпінЬ.

- Ю -

Юрба думок з’юрмилась в голові.
Юстицію Юпітер проводив.
Юрливі мислі вилив на папір.
Юлаві – у в’язницю посадив.

- Я -

Ясноока, чудна і магічна неначебто фея,
Як листок неземний – любуватися тільки і все.
Яснозора любов вже злетіла до ніг підземелля.
Ясносяйну любов вже на вістрях вітрище несе…

Я хочу зіграти на клавішах серця
Мелодію вічну, тремтливу, п’янку,
Під спів берегів й хлюпотіння озерця,
Під щебет птахів й шепотіння піску.

Я хочу писати сердечні афіші
У мареві ночі під проблиском мрій.
Кохати, жадати нестямно й безгрішно
І вірити хочу, що ти будеш мій.

Я хочу палати вогнями любові,
В гущавині серця жевріти щомить,
Та воля безсила…Небесні покрови
Та їх повелитель цього не велить.

Я хочу розтліти у твоїх долонях,
Застигнути сяйвом в коханих очах.
Мені не набридли сердечні погоні:
Я ж вмію літать, я невидимий птах.

Я хочу ковтати молекули щастя
Чи просто зітліть як безвартісний атом,
Бо твоє кохання земне і шпильчасте,
А моя любов безкінечно перната.
2009 р.

Негожий день, неначе волоцюга,
Заніс над краєм блискавки нагай.
Ударив раз, ударив потім вдруге,
Село покривдив і зелений гай.

Там розітнув березу білотілу
Рішуче і безжалісно, а там,
У хмари відірвавши сірі крила,
Їх викрутив на голови хатам.

Червоний півень все собі дрімає,
Не чується його "ку-ку-рі-ку"!
Не будить він, на прю не піднімає,
Приспали, видко, птаху гомінку.

Він кукурікав у часи Богдана,
Гуляв по пишних залах палацІв,
Коли юрба роздмухувала п'яна,
То панахиди правив для мерців.

З гущавини Степанового лісу
Приходив він у села і міста,
Розгнузданістю схожий на гульвісу.
Ковтав мерзоту і ... клював жита.

У ньому щось незвідане і чисте
Знаходили в години лихоліть.
Жорстоким він бував і ... променистим -
Червоний півень - той, що поки спить...

Привітно, елегантно, чарівливо
шовкові Ви мережили слова.
Душа любов’ю дякувала Вам
за зблиск надії і за віру в диво;
за мрію, що над буднями злітала.

…Як гірко повертатись до яви.
Я зачарована була. А Ви…
Навіщо Ви мене роз_чарували?!

2010

За вікном чи то літо, чи осінь,
Тихо дощ підвіконня вмива.
Серце ласки та ніжності просить,
А тебе...
ще з роботи нема.

липень 2011

Любов, безсумнівно, -
коштовна прикраса.
Для кожного віку,
людини і часу -
і вишукана, і тонка...
Для мене чомусь
заважка.

Носити напоказ
не можу й не хочу.
Носитиму в серці -
теж викажуть очі.
Вся справа у тім,
що прикраса моя -
дешева підробка
з красивим ім'ям.

2009

Каблук зломúвся – по асфальту бόсим…
Мета – все та ж. (От тільки би дійти!)
І зόвсім ще не зимні “пізні роси”,
І ще на “вéлкам” – тягне у… світи.
А то ІМХО – кому воно цікаве?
От “сонце за веселку” – в сáмий раз!
Прошепотіти: “Добре б щось до кави…”
Ні, певно ліпше “підрости” без фраз…
На шпáльтах щохвилини – як на плáсі
(Назад не можна – я би тільки “За!”)
То що там залишилось, бідоласі?
Як повернéшся – починати з “а”?

16.07.2011

Імпонує стиль Кличків:
Скільки духу, що є сили
Мертво зрізатись в пориві
«На отримуй, що хотів !»
А отак: жіноцтва плечі,
Вуха заячі з-за них.
Сміх, мерзотно, безперечно,
То ментальності поріг.
Вийди голіруч в опашки
Не вагайся, не тягни
Карта ляже, буде важко
Норов свій побережи.
Обгинаєш ріг за рогом;
Права, ліва магістраль
Підперезаний, в тривогах
Словомазе, міру знай !
Доведеться розплатитись
У стократ, така ціна.
Щоб когось не осквернити,
Мужність май хоч до кінця.

Картофель, импортированный из Америки в Европу,
в отличие от сладкого картофеля,
именуемого «бататом» и весьма полезного,
сразу встретил сопротивление местных жителей,
заподозривших в нем источник различных заболеваний,
подобно завезенному в Европу из той же Америки табаку.
Рав Йехезкель Асхаек «Здоровая жизнь по Торе»


Це ж треба так: тільки тепер,
На восьмому десятку дізнаюсь про те,
Яка ж бо ти шкідлива для здоров’я,
Картопле моя люба.
Що не мені призначена була ти
Вареною й печеною в кострищі,
Смаженою, топтаною цибулею й шкварками,
Не кажучи вже про картопляники та зрази...
Що колорадського жука я об’їдав безжурно.
Та все ж, коли крізь шпарку пам’яті
В повоєнне минуле зазираю,
Де йшлося про життя чи смерть,
Бачу скоцюбле дитинча, що із землі задублої
Видлубує тебе, свою єдину рятівницю,
Не відаючи, що говорив колись про нігті Пушкін .
Тому-то навіть зараз, озброєний знанням
Про неабияку од тебе шкоду,
Не можу втриматись, щоб не сказати:
«Спасибі, картопле, за порятунок у голодну пору!
Спасибі і до зустрічі – в борщі чи в супі!»

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

Мелодія каблучки на асфальті
звучала дріб’язковістю мети,
а ти… собі на думці, ген, на шпальтах
твоє IMHO нездарі: «…підрости!»
Росту… тримаю сонце за веселку,
коли із неба падає сльоза…
коли у сором шепотіти «welkome»,
І, в часі, повертатися назад…
Хіба ж під силу це твоїй феміні,
яка з тобою у думках і без….
Не повернуся… все чекає зміни…
Від «а» до «я» – невивчений лікбез….

1.
Вскрыта слов моих печать.
Если хочешь в их жилище,
вместо тапочек и пищи
соглашайся помолчать.

Кто сказал: "да будет свет"
и под рифму мысли бросил?
Пусть лежат – пока неосень,
стая бед – один ответ.

2.
Неба тараканья щель –
звёздный выдох, сердца вдохи.
Перетлевшие эпохи
на зрачков садятся мель.

Через тернии к любви
не лечу, но ожидаю...
Долго сердце не вдыхает –
вдруг зальются соловьи.

3.
Грусть на пастбище листа
прорастает через иней.
Наполняется ретина
отражением креста.

Только б сердце донести,
задыхаясь от волнения,
к вам, мой камень преткновения,
на неведомом пути.

4.
За окном душа болит,
при свече сгорают чувства,
кровь чернильная негусто
между строчками шалит.

Мне живьём поймать бы то,
что поэты подстрелили.
Что бы небо ни просило –
я вернуть ему готов.

5.
Убеждаясь в правоте,
караван стиха шёл дальше -
огибая дюны фальши,
растворялся в суете.

Лай собак, любви мираж –
стали ветром каравану,
открывая далью рану
ангела – жреца пера.

6.
Как под лупой, под луной –
ближе даль и глубже взгляды.
Сколько нужно звёздам падать,
чтобы знать, что Бог с тобой?

Угасают пыль и пыл.
По следам строки горячей
мысли загнанная кляча
ковыляет. След простыл.

15 Июля 2011

Мисливець ти. Вполюй мене. Та ну!
Хіба набоїв мало? Чи таланту.
Ну так, не зайчик, не коза, не панда,
хоча не вовк, не антилопа. Гну
до тебе часом міцно і у смак.
Та вже пробач невилюблену жінку.
Ну так, гризу і серце, і печінку.
Але ж і ти у цьому теж мастак.
Вполюй уже. Ну скільки ще мені
на тебе полювати з макогоном?
Сини повиростали, навіть доня
ще дві весни – і теж на виданні.
Ти мій герой. Підтоптаний. То й що?
У інших і такого не бувало.
Ну у кишені крихти – справді мало.
Але тому і досі не пішов.
Мисливець мій. Не бійся, не вкушу,
ну вилізай із льоху, не ховайся.
Мені також, на жаль, уже не двадцять
і сварками занадто не грішу.
Іди до хати. Поратись пора
і спати час, бо завтра знову будень.
…А ти мене завжди любити будеш?
Ну нє, то нє! А то мені й не тра!

немає правди в тому, що сказав..,
як – повернувся, як – пішов у морок,
у листопад, що на тумани хворий,
що знов сумної на дротах заграв…

...загоготав, заплакав і затих…
а скло – підступне: все повІсть калюжам:
несужений, неряжений… мій друже!
ти – щастя? …лихо із можливих лих..?

Мінор. Сльотавиться сльоза,
цей вальс мені самій не до вподоби,
а ти вже йдеш?? Іди… у вулиць тромби…
нема життя у тому, що сказав…

сурмить хмаринка, високості – сни,
а серце знов не хоче блазнювати:
пішов… іди. Немає сил тримати
цю прохолоду пізньої роси…

липень 2011

Я не стану тобі білим світом.
Я не стану тобі на життя.
Та й не стане мене на два літа,
Я не стану лічити літа.

Я не зможу тобою горіти.
Може можна кудись ВЖЕ піти?
Я не зможу ні снитись, ні снити.
Може й зможу, та, сорі.. Не ти.

Не заплачу, мов зорями небо.
І за гордість колись заплачу.
Я не стану для тебе й до тебе.
Я не зможу і просто втечу.

15. 07. 2011

Де ви були, коли морили Стуса (ровесники недавньої пори)
Кому служили, виразки віків ?
І де ми є, коли «продажна муза,
Продажне все» та тільки не своє ?
Чого поникли вбогі і багаті ?
За медом, черга ?
Більше не дадуть !
Чи не в своїй же, яничари, хаті
Розводите з гиднею каламуть ?
А завтра: ряси, п’єси, дипломати
І вроджена безликість, глухота.
Кому - за послуг, а кого за грати.
Щезає сенс. Життєва марнота.
Перетерплю ? Аби ж так ! Не діждетесь !
Допоки серце в грудях тріпотить;
По більше слова з Нашого озерця
Нехай поборе, славиться, щемить !

(15.07.2011)

Яке прекрасне товариство !
До слова янголи святі
Одна лиш ввічливість пречиста
Із уст зізнання неземні
Так полюбили українця
Хіба тобі не дивина ?
Та що, одеська гуморина
Іх сміх бех доброго вина
Ментально-точне одкровення,
Каліграфічні чудеса
Без рим і гриму, так бордельно
«Пардон», панове ! Хто з села ?
Не гну, даруйте в сьомий поверх
Нажаль не навчений народ
А із образ прегарних, мовних
Запам’ятався бутерброд

(15.07.2011)

і тиша скла,
і дивно, і просторо,
інакше тло у оберту землі…
прийми мене –
напівзабуту, хвору –
по серце в зорях,
по думки – в золі…

прип'ятий вітром
бранець небозводу,
стікаючи у сіль жагою сил,
торкни мене
сум'яттям прохолоди
і краплею
до вуст своїх неси…

я ще течу,
трави багряне горло
мене складає в первісні ази.
прийми таку –
заблукану, прозору,
що по щоці твоїй –
як тінь сльози…

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

Только сяду посмотреть рекламу
На тебе! Включается кино.
Крутят и комедию, и драму,
Ну а мне ни грустно, ни смешно.

Для меня реклама – наслажденье,
Я с ней близко и давно знаком.
И мечтаю на работе целый день я,
Как её увижу вечерком.

Как терпеть такие неполадки?
Так обидно, что в глазах темно:
Чтоб увидеть новые прокладки
Надо пять минут смотреть кино.

Чтоб им синим пламенем гореть,
Не дают рекламу посмотреть! :)

XI
Б’є океан в кардіограми скал
Ніч розкрива діряві парасолі
В повії портові пішли Ассолі
Бинтують Греї чужину в асфальт

Шквал оп’янілий весел і зухвал
Народи, мов городи, пропололо
Судьбу на пальцях викида астролог
Безповоротний вирій. Гостра даль

Тужливе «Повій, вітре» на рінгтоні
Трансатлантичний безпритульний сонях
Розповідаєш – губи як поріз

Зоря багряна ліхтарем на розі
Сто хайвеїв – по чаєчці-небозі
Мозаїки розміняних вітчизн.
2011

Цей сонет буде в моїй новій книжці, що має вийти восени. Поки що вона має робочу назву "Трильярди".

Пародія

Живі ще, живі гіганти,
Яким непотрібен антракт!
Удари Кремлівських курантів
Шалений задали такт!
В екстазі! Нам мало! Мало!
Блаженні години ці…
Я – сир, ковбаса і сало,
І чайник – в однім лиці!
Добу вже! Удвох, без ліні!
“Мартіні” – на задній план!
Від нас лиш лишились тіні,
Й ті скоро підуть в туман!

Кінчаю… писати, друже,
Я вже не гігант – сансей…
По правді сказать – не дуже.
А чесно – звалив Морфей…


15.07.2011

Закипа спекотний день
в сонця кратері.
Час пливе крізь літо – вже й
«на екваторі».

Хто веслує, повен мрій.
Хто вагається.
Ще дивлюсь, як образ твій
віддаляється.

На межі важливих слів –
мить-прелюдія.
Рівновага почуттів –
лиш ілюзія.

І все ближчий до сльози
сум непрошений.
...Вже хитнула терези
шалька осені.

2009

В мене думка проста,
Але гірша полину -
Що ти нині не та,
Саме я в тому винен.

2011

Це ні для кого не секрет,
що час - найкращий лікар...
Ще не відкрив свій кабінет,
і не придумав ліків,
які б давали забуття
у кольорах розради.

Реанімує нас життя
чи позбавляє правди?
Виходимо потроху з гри
і сподівань даремних.
Ми невразливі до пори...
Цей лікар - не з дешевих.

2009

Я озвуся у тиші відлунками,
Заколисаних сном, громовиць.
Обпечу уночі поцілунками,
Безсоромних, яскравих зірниць.
Розтривожу твій сон зорепадами,
Прохолодою в ліжко впаду.
І липневих ночей ароматами
Напою я тебе, - молоду.
Про світання забувши, полинемо
Уночі у омріяний рай.
Ти ночами короткими, синіми
Вже недовго на мене чекай…

03.07.10.

О, панно,
Ви - моє маленьке диво!
Цикадна злива
виповнила ніч,
кружляють
грона лиликів бурхливо,
а в небесах
горять мільярди свіч...

Моїх чуттів
обійми незрадливі
лише на мить
торкнуться Ваших віч -
і сон прийдЕ –
глибокий і щасливий.

2011

****
Давай полічимо зірки на небі,
Нехай хтось скаже - все дарма.
Та нам яскравий клаптик неба
Позичить горсточку тепла.
І я засвічу наче зірка,
Щоб ліхтарем бути в житті.
А щоб не було серцю гірко,
Я заспіваю гімн красі.
Віддам тепло тобі з долоні,
Що мені зорі його вклали.
Сіль болі сяде на осонні
Й відійде жаль поміж отави.
Віддам тобі душі перлини,
Що так подібні на росу,
Щоб ти на краю батьківщини
Не загубив життя красу.
Чому тобі? Бо ти - мій берег,
Що вищий над життям ріки...
З тобою доля моя верне
У русло чистої ріки.