Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

Купаю душу… О предивне море,
До тебе, мабуть, і німий говорить!

Пірнаю серцем у високі хвилі,
Ловлю душею звуки серцю милі.

Пливу й пливу… Не видно берегів…
Я в захваті – надовго занімів…

О музико! Ти линеш із небес,
І нині я навіки вже воскрес…

За це хвалу співаю небесам,
І всіх дивуючи, будую вічний Храм.

О музико! Мов океан розлийсь,
Хай манить душу й надихає вись…

Наснажуй серце і напружуй крила,
Щоб мій нащадок – не родивсь безкрилий…
2011

Літо ще не минуло,
Ще до осені - жити і жити!
А в мене, як у акули,
Апетит з'явився на квіти!

Я занадився на твою клумбу,
Марю запахом твоїх тичинок!
Мені не потрібне йохімбе-
Бо живу я серед українок!

Зів’яли тонкі волошки,
жагучий мак,
шкода, безумовно, трошки,
та віщий знак.

Вино достигає в тиші,
у втратах – ми,
у квітах, мені миліших,
прийдешні сни.

Вдихай аромат осінній –
життя трива,
з'єднавши хмаринки сині
у нашім па.

2011

Кошлате диво - як ведмідь
З барлогу хмари виповзає:
То в злото вбране, а то в мідь
В блакиті неба заглибає.

Пітьму, як пряника, гризе
Од краю світу і до краю,
А людям радощі везе
І їх же спекою карає.

У Вірівці.

У Вірівці, в поліській глушині,
Де досі на плотах дрімають глеки,
Давним-давно в старенькому рядні
Принесли нам Грабовського лелеки.

І він зростав, немов розлогий граб,
Все шелестів довкола поетично,
Хмелів частенько од дівочих зваб,
Ішов на них в атаки героїчно.

Та й от прийшла та радісна пора,
Коли в полон взяла поета зваба:
З'явилась Рая і, немов кора,
Уже назавше приросла до Граба.

Ой, як тоді той Граб зашелестів!
І хоч ніхто в неволі не співає,
Та він небес дістатись захотів
І зорі сипонуть під ноги Раї...


* * *

...Ти над поліським краєм десь,
Витаєш, друже, час увесь,
Бо смерть тебе вхопила в клешні
З-під віт квітучої черешні.
І навесні здавалось, наче
Ота черешня цвітом плаче.

Окроплена сльозами-квітом,
Дорога відкривалась літу.
Й поміж крутими берегами
Ти пропливав разом із нами,
Бо серед Тетерева плину
Гойдались строфи Валентина.

А осінь залягла над містом,
Ти припадав пожовклим листом
До його вулиць і будинків,
Ти з ними грався, мов дитинка,
І довго ще радів потому,
Що повертався знов додому.

Зима настала. У відлигу
Ти сипонув у лиця снігом,
Природу освіжив і думи,
А на прощання жмуток суму
У вічі кинув: карі й сині.
Ми з ним живемо і донині,

Твою продовжуючи справу,
Повір, не мріючи про славу,
Черпаємо снагу й натхнення.
Ти ж дав на це благословення,
А свіжа книга вийде з друку -
Невидимо потиснеш руку.

Ще іноді вертаю подумки в часи, коли
безчасся дихало, стогнало, шаленіло - біло,
коли для бога безконечно юного "люби!"
було у точку в скелі увійти невміло.
І ось немає більше недосяжних скель,
о саме тих, чиє би довше хвилювало тіло,
куди поділося, і далі як - незрозуміло...

2011

В шумі тихому беріз,
Пригадалося раптово,
Як довів тебе до сліз
Поцілунками до крові
На піщаному горбку
Під березою стрункою –
Непокірну, боязку,
Не готову до двобою.
Попервах закуту в страх
І заперту у сумління, -
Колисав я на руках
Аж до головокружіння.
Наче скрипку із чохла,
Витягав із плаття тіло.
Соромливо, спроквола:
"Я – твоя …” - прошепотіла…
В шумі тихому беріз
Пригадалися ізнову –
Карі очі повні сліз
І я сам – коханням повен…

27.06.11.

Я гарантую - ти будеш здоровий,
Поставлю життю золотий постамент.
Я гарантую - працюють закони,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я долю твою перевтілю у світло,
Дороги устелю дзвінким кришталем,
Зорями вкрию небо блакитне,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я гарантую, що слово - "не криця",
Правду мою не розіб'є ущент.
Я гарантую, життя наше - птиця,
Бо я України - Гарант - Президент.

Він гарантує!? - словом Пророка
І ставлять йому за життя постамент.
А я руки зношу у синь надвисоку,
Молюсь, щоб Гарантом був наш Президент..

...А коли сутінки вивісить вечір
Ти мене ззаду обіймеш за плечі.

Ніжно притиснешся. Будеш мовчати.
Вислизне місяць з-за хмарки на чати.

Будуть минати літа за літами,
Де наші душі примовклі літали.

Минулого літа квіти
розтали в осінній млі,
їх досі мені любити,
але назбирати - ні.

За нами, як пори року,
утрат неупинних жаль -
де серцю печаль, там оку
ще квітне
майбутня
даль...

2011

В балконних солов’їв дубів нема
І в Києві дощі пропахли газом.
Під шум машин октави солов’я
Звучать мені карпатським рондо-джазом.

Весна, немов в гормонах гвинтокрил,
То злиться холодом, а то цвіте як усміх.
Балконних солов’їв хтось приручив,
А от дубки в Карпатах зостаються.

Вросли балкони в папіросний дим,
А пісня солов’я, мов з лісу жолудь.
Мені так бачиться, весняний гвинтокрил
Із солов’єм мене в ліси карпатські возить.

...Как быстротечны наши чувства-
Не постоянные они
И есть лишь миг, чтобы коснуться
Секунды вечной суеты...

…вже іноді не знаєш з чим іти
до читача… чи він ще є читач твій
той що вночі ледь чутно шепотів
рядочки теплі встояні на плачеві

…вже іноді не взнаєш тьма чи світ
в його очах терпких і мерехтливих
і що на серці – гріх чи живопліт
кому він молиться і хто його помилує

відчуття вагаються в плинності: розбитись чи ні?
солодкі струмені вічності, безмежі дощі...
дощове соло вагомості, винайденості, виплаканості
в тобі
а ти чекаєш церковно-містичного присмерку
палаючого сонця в яскравій пітьмі
в тобі розлітаються ангели, залишаючи попіл із крил
обпалених під небом Англії, стомлених, без сліз і сил
ми без кінця знайдені, сплетені наче сон
з цупкої тканини радості, суму, чиєїсь ліності,
розіпяті на хресті смілості, дурості, забобон...
(2011)

поэты(?) без поэзии гроша,
ни за душой, ни в сердце, ни в кармане,
все рассуждают, где она душа,
и в чем секрет художеств Пиросмани...

Останнім часом на ПМ,
як не зайдеш - суцільні війни:
отой - того - мечем, вогнем,
руба, пече, та ще й дере,
аби дошкулити надійніше!

А іншим - дифирамби - хором!
Зайдеш - і усміх змінить по-
сміх то чи гріх, чи просто сором,
все не второпаю, сірома,
Хто водить грішним їх пером?

Хтось у льодах, а хтось у милі,
Когось захвалять - хоч женись,
когось забанять до безсилля...
Егей, РМ, чи то свавілля,
вам до снаги спинить колись?

Чи на ресурсі неозорому
ущухнуть врешті війни "зоряні"?!

Червоніють маки степові,
Ерудитів зачекались інститути.
Радісно блукають у траві
Вітерцем скуйовджені маршрути.
Енергійно справджує життя
Непохитність у своєму «Хочу бути!»
сЬомим небом марять почуття…

Є сокровенні ми - між снами і неснами.
Ти був мені упав устами на уста -
І ми збулись удвох. І сталася над нами
Небесних островів небесна нагота.
Печать - одна з семи - пече, як всі печаті,
Виповнює ущерть, обвуглює ущент.
В найдальшому з відлунь ми ще недопочаті
Небесні острови - як зорі із легенд.

Нагота твого дому, в якому усього по парі, -
Це моя нагота, що у домі твоєму настала.
Ми з тобою ступали (немов проступали) по хмарі.
Хмара в небо вросла. Хмара корінь пустила.
Розтала…
Залишилися грона і кетяги - темні і винні.
Ми допили вино і заснули, щоб більше не спати.
Я благаю тебе, розкажи своїй Чорній Людині,
Що у мене є Чорна Пресвітла Господня Мати.

Спокій світу наприкінці.
Всі пророцтва -- перепочаті.
В Бога -- в серці і на лиці --
Золотава імла печаті.
І стоїть за Його плечем
(Може, навіть занадто близько)
Ангел з дзеркалом і з мечем --
Нас засліплює блиском.

Час, якщо він є, якщо існує, -
Час як час і час як іже з ним -
Тільки квітка, зірвана усує
Богом безконечно молодим,
Що всенастає. Тече і точить
Точку скелі силою води.
І, як кожне тіло, кровоточить -
Всеніколи. Всененазавжди.

До полону обіймів гарячих твоїх
Я навічно бажаю віддати себе,
І на кару солодку цілунків п'янких
Моє серце розтерзане вперто іде.

У чеканні своїм відчини лиш вікно,
Серенаду почуєш - мене помани.
Я кохаю тебе! А все інше - ніщо,
Вже ніхто не здолає моєї весни.

Увійду, увірвусь, як завгодно тобі,
Цілуватиму спрагло, не знаючи меж.
Та якщо зі світанням не змеркнуть вогні -
Мою долю у руки свої забереш.

Хай зорею палає в долонях твоїх
І погасне у мить, коли очі зімкну.
Моя пристрасть жагуча - не сором, не гріх,
Я без тебе, Кохана, намарне живу.

За полон у обіймах гарячих, тобі
Я себе, не вагаючись й миті, віддам.
Незбагненою силою, в щасті й журбі,
Я крізь Вічність до тебе веду себе сам...
2000р.

Подарите мне кусочек мая,
Насладиться я спешу теплом,
Он в зеленой кепке убегая,
Подружился с мартовским котом.

На минутку я к нему присяду,
Пусть обнимет после холодов,
От акаций тонкую усладу
Мне положит рядышком с зонтом.

Забросает белыми мечтами,
Обещаний наберу сполна,
Насладимся тихими стихами,
У него их целая копна.

Ароматом голову закружит,
Равнодушно дальше побежит,
С позднею весною плохо дружит,
Но об этом тихо утаит.

Оніміло плече,
бо у серці – роз’ятрена рана.
Перед моїх очей
чорних хмар пошматовані плями.
Ось тремтить рука в ката,
вже втомилась чекати на жертву.
Надто пізно втікати.
Чую подих холодної смерті.

Знавісніла юрба
вимагає видовищ кривавих.
Я давно не раба!
На спочинок душа має право.
Перед зором моїм
все життя, наче кадри, спливає.
Завершились бої,
спокушає мене небо раєм.

Так незвично мені –
моє серце надривно не б’ється.
Бачу Янгола тінь,
він незримо до мене сміється.
На аренах життя
усі битви за правду скінчила.
Магдалена пішла…
Вільний дух Вам у спадок лишила!...
2010-2011рр.

Тече ріка. Як мовлять, протікає…
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
але ніяк, нещасна, не втече.
Однак, ще не пропаща, не безсила,
ще повінню взиває до людей:
бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
і нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш...
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами,
несе, мов кару, мертву каламуть.
...Була колись так схожа з небесами
ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
вінки купальські й хрещення обряд,
і риби сплеск, і вудочка рибалки...
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
і вчинки недолугі, і слова...
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
що і вода, здається, ожива!

2009

пропади воно все пропадом
я не хочу бути з тобою різким
я не керую своїм до тебе голодом.
солодкість твою не замінять іриски.
і янголи танцюють на голці
відьмочки варять зіллячко
цей світ розведений на молоці
з медом. пий гарячим дівчинко.

Відпустіть мене, відпустіть…
Я виходжу із гри живою.
Прорахунки мої прості –
Я у ролі була собою.
Драмам вашим нема кінця
У комічних сюжетах буднів.
Мені маска не до лиця…
Тож пустіть мене і забудьмо,
Що сценарій писав не час,
Що обставини били кригу,
Що не було мети й меча
В цій чиновницькій парадигмі…
Що немає мистецтву місць,
Де в партерах сидять бездушні
Ви без мене якось самі
У безглузді своїм подушитесь…
Відпустіть мене, відпустіть…
Лицедійство не варте бою
Прорахунки мої прості –
Я у ролі була собою.


2011

І я чекаю вік свою Лауру,
Та серце не стомилось – молоде.
Своїх надій не розгублю ніде,
І ненароком не впаду в зажуру.

О ні, я старість не чекаю хмуру,
Нехай сама похнюплено бреде.
Не скоро в сад мій осінь увійде,
Хоч я й не звів навколо нього муру.

Тому й літають найманці-вітри,
І блискавиці падають згори,
Й гудуть громи, як нелюди, сердито.

А я стою, мов нелинь, що віки
Чатує на поляні залюбки,
Де ходить босоноге, щедре літо…

2011

Так повелося із часів Дажбога:
Спочатку- бій, таланить - перемога!
Народе, що робити нам з тобою,
Здається, відбирають право бою?!..

...В ярмо одвічне знову запряглось,
На шию посадивши фарисеїв.
Невже колись Богданові здалось,
Що ти- Народ, збіговисько лакеїв?!

Буває, серед безлічі томів
Знайдеш її- у товстому, забуту,
Без звичних золотистих атрибутів
І пишного сплетіння кольорів.

Тай вже ту непомітність- не забуть,
Вона назавше щирим другом стане,
Бо там слова, мов зіллячко на рани,-
Поважна мудрість, витончена суть.

На світі мало класиків живих,
Нерідко визнають посмертно їх
Невдячні люди. Хай же йому грець!

А десь у нетрях кожного єства
Лишають слід нев'янучий слова.
То- незабутнє: класика сердець!

Літо...літо...падає під ноги, променями сонця до землі,
Нам дарує щедро, не жалкує, радощі великі і малі.
Літо...літо...росами умите, і спекотне, й тепло-дощове,
Ти, дитинство нам даруєш, літо, бо щораз казкове і нове.
Заплітає літо вербам коси і волошкам в очі зазира,
І на вушко липі прошепоче, що прийшла, прийшла його пора!
Літо...літо...падає під ноги, травами, неначе уві сні,
Нам дарує щедро, не жалкує, кольорово-сонячні пісні!
Назбирає вишень у долоні, і черешень стиглих зорепад,
Ще й до верху кошики наповнить яблук соковитий аромат!
Літо...літо...світло-променисте, в пісні народилось солов'я,
І злетіло в небо чисте-чисте, і мабУть, десь поряд з ним, і я.

26,06,11

О, вбережи нас, небо, від страждань,
Мініатюр пекельних мук лише для вічності, на жаль,
Закутих в статую Пігмаліона,
У вічний пошук віддзеркалення себе,
Де верх беруть то Афродіта, то Юнона.
Повстань, о, з глибини Тарталу
Начало, - гармонія у протиборстві він-вона,
Безумств відкинь Елісія примару,
Умри... й ковтни повітря знову,
Як Діоніс, шукай-знайди початок слову.
І..., підкинь в жертовник Трисмегіста
Вогню, - егіди величі у полум'ї зневірства
Остережись..., краси із рук Гефеста
Не прийми..., й плодів Паріса,
Що збере... та одержима ними верства.
2011

Горить огонь, то стихне, то клекоче.
І день, і ніч – невидимий огонь…
Здається, б’є те полум’я з долонь,
Від нього дременули поторочі.

Горить огонь блакитний і урочий,
Іде на нього сніг сріблястих скронь.
За ним летять мої літа вдогонь,
Хоч мусили б тікати світ за очі…

Горить огонь, дивуючи усіх,
І дехто навіть кривить губи – хобі…
Горить огонь небесний, а не гріх!

На цьому слові є найвища проба.
Як був мені не по зубах горіх, –
Несла душа пахкий огонь у дзьобі…

2011

Карточный домик. Куклы и руки.
Ты ли подвластна рукам?
Эти ли ночи? Эти ли муки
Брошу к твоим ногам?

Мыслей заблудших серые тени,
Грустный седой арлекин.
Черные окна, черные стены.
Сказочный пилигрим.

Странных видений странные звуки, –
Бредни забытых рам.
Эти ли ночи, эти ли муки
Бросишь к моим ногам?

Я зірву тобі маку, полину, деревію,
Сині в житі волошки та Петровий батіг.
І коли принесу, пригорну та зігрію,
Свіжим запахом літа припаду я до ніг.

1993

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Душа забилась у куток,
трусила тіло лихоманка.
Гули рої чужих думок
і слів чужих:
- Диви, коханка…
Коханка. Господи, прости
і сили дай минути море
образ людських:
- Шановна, ти
хоч би соромилась. Бо горе…
Слова-плювки. А ноги йдуть
провести тіло ув останнє.
Коханий мій, чого у путь
не взяв мене?..
Сніжинки тануть…
На перехрестях вже весна.
В кімнатці нібито тепліше…
Чи відав ти колись, чи знав
що у раю зависне тиша?
Ти в ніч пішов останній раз:
- Я вранці повернусь навічно…
Хто знав, що послизнеться час
і ти навіки стулиш вічі?...

Забилась у куток душа.
І тільки тінь і хрест могили…
І поховали, і спішать
в авто…
Одна вона на схилі.

Она хотела сына от Христа.
Судьбу красиво называла бренной.
Была чиста, смешлива и проста.
И, словно жизнь, слегка несовершенна.

Её хотел я.
И таил свой грех.
Встречал любовь в салонах и на пьянках,
Но маяком всех сладостных утех
Была её звенящая осанка.

Французский шарм.
Голландская метель.
Китайский чай с причудами морскими.
Не целовал, но помню этот хмель
Я, словно дымом, пропитался ими.

Слова мелели.
Пост великий был.
Распятию молились в каждом храме.
Вином церковным напоённый пыл
Ерошил чуть танцующее пламя.

Кто в этой жизни жизнь понять готов?
Кто заплатил последний долг калине?
Любви воистину не надо слов,
А только шрам и подвиг лебединый.

Она хотела сына от Христа.
В деньгах искала мудрость отчего-то.
Она была небесна и проста.
И над моим смеялась анекдотом.

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У непроглядне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як уміють зростатися корінь, кора.

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро осінь.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

25 черв. 11.

Темні окуляри,
Втому через сито,
Думкою за хмари
Хочу полетіти.

Ніжно телефони
Об підлогу варто?
Хто від гри боронить
З долею у карти?

Ноутбук втопити?
Поплювати в стелю?
Під Rammstein попити
Музику веселу?

Сон вночі пророчий?
Ритуали вуду?
Треба та не хочу,
Можу та не буду.

Прошу сили в Бога:
Духу, волі, тіла...
В темнім склі тривога,
Начебто, зітліла.

2011

буяла нестямно папороть
ярівся слід
я стала твоєю звабою
на кілька діб
...
коли розпадеться марево
і згасне німб
я стану твоєю згубою
на решту літ.

...ці рухи навзаєм, ці лозоплетіння тіл,
ця подорож чиста, сліпа, обережна, повільна,
здається, що ніч ураз спопеліла на тлін
як тільки-но закипіла…
І шепіт дерев і тумани розкажуть про
сон, який і донині триває дивний-предивний,
про те, як зорі тремтять і остигають знов
у простирадлах невинних...
це диво самотніх бажань і стискання рук,
ці рухи правічні: сліпі, обережні, тривожні…
послухай і ти, як падають роси, і в слух
говорять до подорожніх…

"Твої очі - озера бездонні!",
"Наше кохання - вічне!"...
Ти ж мені з неба зорі,
Ти ж мені в церкві свічку,
Ти ж мені серенади,
Ти ж мені два тюльпани,
А на свята троянди,
І на свята - банани...
Тільки одне, коханий,
Дивом не врахував ти!
Те, що мій батько Маккартні -
Це звичайнісінькі жарти.

Люблю тебе, як літо любить зливу,
Раптову, ненаситну і грайливу…

Люблю тебе, як зорі люблять роси,
Як ніч купає в них шовкові коси…

Люблю цю тінь, цю витончену грань,
Коли майнеш у серці, ніби лань…

Коли сяйнеш, як промінь золотий,
І не збагну – це диво, а чи ти?!.

Хіба свою любов я переллю,
Як до небес душі не прихилю?..

І вже вона довіку не зміліє,
Бо ця любов – моє життя й месія…

Коли в душі розкрилюються мрії,
То не страшні пекельні їм стихії…

І я, здається, світ би перейшов,
Здолав би, вірю, тисячі оков!

Люблю тебе й шукаю, ніби риму , –
Легку, сяйливу, любу й невловиму…

2011

Невже
Етюди в запалі вохри,
Прозорий щем цитринового спліну,
І тиха світломузика згори
На наші дві містично-довгі тіні
Самотні, рідні.
По бруківці снів,
Барвистою мозаїкою раю.
І диво срібнокриле з рукавів
У небо.
Я тебе кохаю…
І ти. Мене.
У теплих ріках сліз.
Цей блюз –
Імпровізацій білі ноти.

Осінній мій гіркий алкоголізм…

(Невже?!...
Ти кажеш, що ми так і не зустрілись.)

Нудота.

Коли життя справлятиме обжинки,
Впаде на застигаюче чоло
Сльоза немолодої жінки,
Дорожчої якої не було.

І на душі підніметься повстання,
Аж затремтить холодний смерті грець,
Як серце захлинеться від кохання,
Забувши, що хазяїн - мрець.

***
Вдарило слово, неначе батіг,
Свіжий рубець залишивши на серці:
Чом ти кохання моє не вберіг,
Лише спалив у безглуздому герці?

Чом ти, коханий, мов злий чарівник,
Мрії посіяв і зник з виднокола?
На перевозі до щастя візник
Нас не чекатиме більше ніколи.

Але ж кохання й тобі на поріг
Може не ступить, твій спокій укравши?
Вдарило ж слово, неначе батіг,
Клятий рубець залишився назавше...


***
...От знову вирито печеру
У чорне черево землі,
Вже не людина, а химера
Зникає у могильній млі.

Дружина б'ється, наче птаха,
Та пруття смерті не зламать.
Уже немає бідолахи,
Лиш свічі пам'яті горять.

Уже нема... Жона і діти,
І всі знайомі розійшлись.
Тепер на ньому мертві квіти
Та холодніюче... колись.

А з холодніючого того
Враз жінка - вогником з пітьми.
-Чого прийшла сюди, небого?
Це ж вік не бачилися ми!

Букетик ліг на постіль чорну,
Він у могилі сам не свій.
Здалось, як в юності пригорне
І защебече: "Любий мій!"

Сльозина бірюзою впала
І, у скорботній самоті,
Кохання перше зашептало:
-Ув іншім стрінемось житті...

і кава як символ кохання до тебе
не спати писати і знову delete
і тупо римую до неба не треба
і зрідка з вікна поглядаю на світ

і стукає літери серце трикляте
чекає щемить і пригадує мить
на тім боці світу ти мусила знати
що кава гаряча і лампа горить