Пришкандибав печерний вік,
У стомлену добу космічну:
Забув про душу чоловік,
Забув святе, забув про вічне.

І неба зболені уста
Так часто скаляться громами,
І я - не той, і ти - не та,
Й нема кохання до нестями.

Здається, світові кінець.
Пора до витоків вертати.
Паскудний золотий телець
Уже задумав богом стати.

А люди, наче хробаки
Гниючої земної туші,
Все роблять... ніби навпаки
І продають поганцю душі.

Відкрилась діжка меду золотого,
Наповнивши всі закутки землі.
І вже хмарини, наче ті джмелі,
Збирають зігріваючі хмелі
Потоку життєдайного, живого;

Перлинами на ниви пада він
І на луги, що ген на видноколі,
Підставивши під небо спини голі,
От-от прикриють їх, зчорнілі, кволі
М'якою муравою, до колін!

Пишу, пишу... Куди, кому. Навіщо?
Пригадую себе - і сором б'є.
Це я лечу чи тільки вітер свище
Повз нереально-сіре житіє.

Листи, листи...Пародії і драми...
Мені від тебе - у конверті крик...
Жалкі слова затягуються шрамом
І тільки ніжні муляють повік.

Любов, любов... Довічне лицедійство,
В якому щастя важче за біду.
Якщо життя - занедбане обійстя,
Пройду по грані, по межі пройду.

Колись давно... Коли була старою,
Мене навчила дівчинка мала
Мистецтву жити. Це здавалось грою.
Воістину, яка велика гра!

Слова, слова...Живі і зовсім мертві -
Не з уст і не з гортані - з глибини,
Їх продають і їх приносять в жертву,
У клятвах і в проклятіях вони.

Пишу, пишу... Не в кожнім слові темно,
Але в конверті не розгледиш лик...
А може, я навмисне так таємно
Тобі від себе повертаю крик.

Взявся дощ до ремонту –
Шпари ліпити землі.
Тучі брав з горизонту,
М'яв їх до мозолів.
Радо на його працю
Зирив густий спориш,-
В цю кучеряву націю
Хлюпни водою лиш.

Буде дощу заплата –
Зелень полів, гаїв,
Вітру нічна соната,
«Браво!» від комарів.
Борщик – вже застаріла
Плата, - не ті віки.
Лиш би його хотіла
Суша усе таки.

Часто і я до праці
Вже ув останню мить,
Після кількох нотацій
Тої, хто поряд спить.
Губ рятівна волога…
Ласки гроза нічна…
Лізу за ними в погреб
В кайфі від стусана.

Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Байка

У лісі Леву збудували дачу,
Точніше кажучи – котедж.
Там ревний сторож Ворон кряче
До Зайця люто: – Куди йдеш?
Хіба не бачиш? Ось же знак!
Ну, що тобі, нахабо, треба?
Мо’, захотів чужого неба?
Геть звідси зараз же, лайдак!
Навколо наше все: земля й дерева…
Тут царські володіння Лева!
Дивись, косий, і серед ночі,
Не попадайсь йому на очі,
Бо Лев Гривастович не любить,
Щоб хтось блукав під його дубом.
– Пробачте… Глянув я на стіни-мури
Й подумав – це Палац культури…
– Карр! Каррр!!
Отямсь, дивак!
Так не один казав злидняк,
Уздрівши царський особняк…
Тож ти, вухатий, не зітхай,
Подалі від біди тікай!

Забувши, що хотів морквину,
Майнув Зайчисько у байрак,
Поглянув на свою хатину,
Немов уперше – і закляк…
Згадавши “BMW” й кортежі,
Сам не помітив, як заснув,
А в сні побачив дивину:
Він має власного котеджа!

Що не кажіть, реформи знову
У нас не тільки на словах,
Та їх найбільше у промовах,
У різних планах, не в ділах.
Оце на вус кручу собі –
Я н е з а л е ж н о ї доби.

Холодне серце керамічне, -
То був дарунок символічний;
Там місце є і для свічі,
Є і свіча сама, та… ні…
Їй не горіти більш ніколи,
Вона погасне після спроби
підняти фенікса з золи…

Зібравши доводи і вперто
Ламати сумніви і жаль!
Стояти твердо і до пекла
Іти за здійсненням бажань!

Шукати! Мріяти! Страждати!
Чекати приводу й тікати
Від власних страхів
І сумнівних дум!

Давити кров’ю в серці сум,
Без помочі ключів до раю –
Без парів, диму, інших трун
Я од свічі і снів тікаю!
Бо вже нема тепла…
Холодна, кам’яна – вона..
****
- Сестричко, сонце, не сумуй,
Я ж зовсім не страждаю,
І не сварюсь, не серджусь, не горлаю,
я навіть суму чи журби – не відчуваю…
- Прошу, сестричко – не жалкуй
Про вже содіяне,
бо ж не твоя вина,
Що серце впало без вина;
Давно уже не новина,
Що б’ються керамічні подарунки..
06.2011

У роті тане помаранч
І ріжуть вуха словоблуди.
В очах — смішинки, в серці — плач.
А голос Твій зі сну вже будить
Заснулу душу мою знов,
Уста чекають на любов.
Холоне спечений калач,
В очах — смішинки, в серці — плач,
Але зі мною вже — Любов,
Яку злоби світ не зборов...
Фарбую барвами рядки,
Один ти — світлий... Тільки ти
Свою любов не фарбував,
Мене ти чистою назвав
Ще й слово „пані” там додав,
Де треба було розвести
В минуле й завтрашнє мости,
Але ти платиш за печаль,
Постійну втому й тихий жаль,
Що в цьому світі ми — не вдвох,
Та є Любов, а з нею — Бог...

* * *
Вінок сповитого світанку
Упав на голову весни.
Що з ним робити — їй невтямки.
Куди барвистий понести?

Весну я стріла випадково,
Зелену, ніжну, осяйну.
Але, не мовивши ні слова,
Вона шугнула вдалину...

Загуркотіло, загриміло
У піднебессі ніжних мрій
І стало невагомим тіло,

І зник вже звичний спокій мій,
Якого в світла тінь змарніла
Прохала досі. Марна тінь...

* * *
Прохала в долі тінь притулку,
Ляклива й ніжна тінь жива...
Не випрохати в сміху смутку,
Як з решета не пить вина...

Тому й жебротою по світу
Давно блукають навзнаки
Забуті душі напідпитку.
Забуті Богом і людьми...

Чому одна я не блукаю?
Бо пишу думи про землю,
Де соловейко тьохка в гаю,

Де своє серце вже гублю,
Бо пісню в птахів позичаю,
Бо світло й тінь твої люблю...

* * *
Люблю прекрасне і потворне,
Свободу й рабства суєту.
Люблю весну, котра огорне
Тебе в мені вінком бузку.

Люблю я Сонце, але й Місяць
Не менше вабить уночі,
Люблю ті зорі, що освітять
Тебе в мені, мене в тобі...

І зникнуть грози понад світом,
І будуть весни, і слова,
Котрі в забутих душах світять,

У тих, що блудять допізна
Там, де вінок весни із віття
Плетуть для нас земні літа...

* * *
Вплітають зорі в дні мої
Твої вчорашні ночі.
І спів птахів, і цвіт землі —
Усе стає пророчим.

Пливуть літа і біль сповза
Із серця селем бруду.
Зникає вічна суєта,
І я — не та, що буду...

Уже не та. Бо ти — в мені
Живеш — в майстерні Духа.
І ми — не ми, а дві зорі,

Яких вогонь роздмухав
Не ти, не я. Любов одна,
А ще — печаль-розлука...

* * *
Розлуки сіті закида
Принадниця найліпша:
Доступна, модна і проста,
Багатша і спритніша.

А я печаль зі сну жену,
Ховаю в темінь ночі.
Зрубаю, витну, відітну
Гілляк-завидків очі,

Котрі слідкують і печуть...
Ці очі — моя втома,
Бо сил нема відтяти суть

Від зла. Одна Мадонна —
Невтомна. Пестить-бо дитя...
Душа-мадонна... Донна...

* * *
До дна, до ніг, до віч, до зір,
Простягну руки... Доле,
Не йди з печаллю! В морі вір
Країна, Боже, тоне...

Лише рука й гладінь води,
І камінь лиха всподі...
Мій сон утік за пороги,
Бо снить в чужій господі

Про те, що краще там, де нас
Нема, не є, не буде...
Як чистить пір’я сокіл-час,

Із птиць стаються люди
І змії, й звірі, й комашня,
Що в небі тліє всюди.

* * *
Повсюдно щезне знавісніле,
Опівдні зорі геть чкурнуть,
Бо я впаду незвично сміло
В твої обійми. Цьому буть?..

Яка різниця? Річ не в тому,
Чи є кохання чи нема,
Коли печаль, на втому хвору,
Краде одвічна суєта.

Єдиний злочин, що простимий —
Крадіжка зла, крадіжка бід.
Те, чого прагне світ незримий,

Але не ми. В нас — інший світ:
Безпечний, внутрішньо зрадливий,
Де фальш — і в плачеві трембіт.

* * *
... Трембіти плакали-співали,
А ми сміялися й росли
До зір, до гір, де — днів стожари,
Любов гуцульська, бринзи сни,

Де сум смерек повісив душу
Мою на плечі, на твої,
Щоби творив і жив. Я ж мушу
Писати літери дрібні,

З котрих народжуються вірші —
Душі-мадонни дітлахи,
Не знані світом, та не гірші,

Як фарби листя восени,
Як погляд твій небесно-світлий,
Як весен росяні вінки...

* * *
Вінок-дев’ятницю сонетну
Візьми... Тобі даю... Бери...
Тоді впадуть неждано весни
На сиву голову зими,

Яка морозить випадково
Зболілу душу осяйну.
Бери... Зі словом чи без слова...
Та не відходь у далину,

Де загримить і загуркоче
У піднебессі чужих мрій,
Де бакси в гречку завтра скочать...

Тоді вже серця не знайду —
Віддам тобі. Вінок згублю...
Бо я люблю... Тебе люблю...

Пародія

Як для “Спейс Шаттла”
Бокові ступéні,
Як Афродіті
Море у пінí,
Як партії Комуністичній
Ленін,
Як рибам рак
Потрібен ти мені…
І то питання
Вже давно на чáсі.
То істини прості –
Читав буквар?
Я що, струна четверта
В контрабасі?
А пальців п’ять –
Білібердá, кошмар!
Приходь скоріш –
Найти поможеш риму,
Відчуй порив
Моїх душевних фібр…
Потрібен вже!
Як Римський Папа Риму!
Я римувала… Вийшло так…
Верлібр…

16.06.2011

Так сталось, закохалася в Портрета,
Відомого на сайті тут поета,
Хто він - хто я, як викликать повагу,
Стрибнути б так, щоб він звернув увагу.
Був чемпіоном Бубка зі стрибками,
Замість жердини я стрибну "віршами".
5,25 здолала я із лавки,
Красу віддала в жертву аватарки,
А що поет, - лише знизав плечима
І віршик просто так пробіг очима.
Що ж піднімати планку мушу,
Як треба, то віддам я навіть душу.
Стартую з крісла - взято 5 і 5.
А далі що? За "6" - на стіл чи вище брать?
Якщо красу і душу, - можу сміло
За висоту віддати я і тіло...
16.06.2011

На День Матері


Ось зачепилося проміннячко за гілку,
Тут колихнулося на ній в останній раз,
Та й заховалося, зігнавши з квітки бджілку,
Лишило темряву минулих снів для нас.

Приснилося. Прийшла і обняла рідненька
Матусенька моя, ще й хлібчик принесла,
Водою змочений, в тарілці цукру жменька,
Сама ж з краєчку біля мене прилягла.

Мені так тепло й любо у її обіймах,
І полилася казка тих чарівних див,
Коли спалив Телесик злющу відьму в пасмах
Й на крилах гусочки до мами прилетів.


Одна за одною казки із уст летіли ,
А я просила ,- мамочко, ну ще одну.
Слова матусені вже сенсу не робили,
Бо присипляли не мене, її до сну.

Здавалося б, усе в житті зараз віддала,
Щоб хоч ще раз в той час дитинства полетіть
Відчути ту любов, яка не помирала,
А гріла ласкою не спинених століть.

Словно бы на кресло
Посредине лета,
Если зазевались,
Сядет на котлету
Прям-таки милашка,
Просто-таки душка
Мушка-норушка
Глянцевое брюшко.

"Ах, сжальтесь, ах, сжальтесь, совсем я одна!" -
Нам мушка-норушка жужжит у окна.
Ее вдохновил наш растерянный вид,
Все проникновенней она говорит:

"У меня в голове,
Знаете ли, путаница...
Помню только, что я -
Ваша дальняя родственница.
Загляну к вам на денек,
Обсижу ваш пирожок".

Мушка-норушка
Глянцевое брюшко
Крылышком махнула -
Форточка и открылась.

2010

Оле и Ване Каминским

Детвора среди двора
Оседлала комара,
Ушлого комарика,
Хитрого сударика.

Час прошел - комар на месте.
Говорит ребятам: слезьте!
Не на спинке, а в тазу
Половину повезу.

Запрягусь умело я!
Но, ребята, сделаю
Дело это сложное
Только за морожное.

2010

Мав дві долі:
Від батьків і волі.
Тепер маю одну -
Жону.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

* * *
Ще на кілька годин
я приїду до того райцентру,
Де нема суєти,
де помітний одразу чужак,
Де в обнімку стоять
силуети костьолу і церкви,
У змілілому озері
перевернувшись навспак.

Ще на кілька годин,
щоб пройти по ламкому асфальту,
По якому щодня
пробігають твої каблучки,
І забрати у пам’ять
цей день і розмову печальну,
Недоступну усмішку
і стриманий порух руки.

2008

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

Вже не боюся, страх кудись пішов,
Розбивши скло і потоптавши квіти.
Я так хотіла дихати і жити
Без зайвих зобов’язань і умов!

- Відсвітило, покотилося, зайшло…
- Відгоріло, відлюбилося, втекло…
- Я про сонце, ти про що?
- Про почуття…
- Я без тебе не збагну цього життя!
- А мені з тобою далі не іти,
і між нами вже розведені мости…
Сутеніло, рвало душу і вітри
Завивали й підіймали догори.
Відреклося, відболіло, відпекло…
Хтось росою раптом бризнув на чоло:
- Я про ранок, про надію, про любов -
Сонце встало і зійшло світити знов…

Їх вечір зітканий з обіймів, ніжних слів,
Цілунків, шепоту й солодкого жадання.
Для інших він – зі спогадів й страждання,
Крізь призму непрожитих разом днів.

Темрява, тиша…ми наодинці:
Я і душа моя, схована в скриньці…
Скринька маленька серцем зоветься,
Може сьогодні воно обізветься…

Думала, вже захололо, зітліло -
Не відчуває ні болю, ні тіла…
Але ж прислухалась – стука тихенько,
Значить надія ще є, хоч слабенька.

Я підведусь, підніму підборіддя
Вільно вдихну свіжий запах суцвіття.
Нас вже нема але я ще існую
Більш не замовкну і не засну я.

Нас не віднести до класифікацій,
Ані до описів чи анотацій,
Вже не готова любити й служити,
Просто безтямно хочеться жити!

Підставлятиму сонцю спину,
Перетворюючись на пісок.
Ставши вічністю в світі думок,
В твоїй пам’яті вже не загину.

Лабіринти доріг і стежок
Переслідують нас мимоволі.
Ми з тобою – заручники долі,
Що навчаються без книжок.

Нам теорії не до снаги,
А чужі помилки – не уроки…
Чую тихі самотності кроки,
Що з коханням стає на ваги.

Я тебя училась ненавидеть
Постепенно, каждый-каждый шаг.
Ты во мне прошёл стрелой навылет.
Я осталась в тишине стоять.

Слов обидных, горьких слёз, ударов
Не досталось, правда, ничего.
Лишь твоя полночная усталость
В миг, когда уже и сон прошёл.

Ты стоишь холодный, одинокий,
Непонятный, грустный, обречён
Наблюдать, как засыпают окна
В этом городе глубоким сном.

За спиной твоей лишь робкий голос
Разорвёт нещадно тишину:
"А какого цвета нету полос,
Чтоб такой нарисовать мою?"

16.06.2011

Ні пес на місячик не вив,
ні кіт шляху не перебіг.
Ніхто ніде не ворожив,
не ревнував ні рук, ні ніг.
Не мала лінія кінця,
не уривався знов терпець.
Причина настрою - не ця,
та й правда те, що не кінець.
Нема для опору причин,
не треба згоди ні на що.
Ніде ніколи не один
ніхто без жодного "якщо".
Дрібне й глобальне водночас
не потребує на межу.

Як повернусь з відпустки, враз
розгадку вірша напишу...


16.06.2011 :)

Сум поглибше моря -
Радість ширше світа -
В радості і горі -
Виростають квіти.

Розквітають ніжно,
Та красують Небо,
Доки білосніжна,
Їх зима не встелить...

Поки не закриє,
Їх чарівний цвіт,
Хай вони радіють,
Поки бачать Світ.

Хай вони залишать,
Тут свій аромат,
Щоби хтось пізніше,
І про них згадав...

6.10.2009р. Дякую:-)

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

Байка

Розшумівся нині ліс:
Повернувся з міста Лис
І завів нові порядки,
Магазини, бари, грядки…
Як розвіявся туман,
Прочитав старий Кабан:
“Анжеліка і Султан”…
– Звідки тут Султан узявся?..
Де він стільки літ ховався?..
“Анжеліка і Король”…
Це звучить, немов пароль…
– Рох-рох-рох!
А де “Жолуді” й “Горох?”
Чи це справді, чи міраж?
Бари “Sports”, “О’ кей”, “Пассаж”,
“Dominiko”, “Krok”, “Европа”,
“Grot”, “Fellini”, “Penelopa”,
“Evrika”, “Olimp”, “Віраж”,
“Адмірал”, “Duet”, “Бліндаж”,
“Контінєнт”, “Кварц”, “Антілопа”,
“Mamont”, “Krokodil”, “Вояж”,
“Graf”, “Жирафа”, “Друг Езопа”…
Звідки Лис
Це все привіз?
Чом утнув предивний номер?
Що тут – Київ чи Житомир?

Був я в лісі – не впізнати,
Це ж не ліс тепер, а штати…
Лиш не знаю я, чиї,
Бо не ваші й не мої.

І чим далі в ліс, чим далі,
То все менше скрізь моралі…

Рожевим - для мене весь світ осіяє,
і трави, і землю усю покриває,
І сонце для мене, і небо рожевим,
у погляді світлому,
в серці безмежнім.
Сірим - тверезим і твердим, простим і сердитим
для мене являється світ нерозбитий.
І сірим, відвертим, несправедливим
є все в цьому світі, і це не-мінливо...
Чорним - жорстокими є наші дні,
гріховні і ниці наші думки;
Без світла не буде жити Добро,
як чорнії душі закриють Його!
Білою птицею жаркої Надії
Червоні з рожевого вибухнуть Мрії;
Сіра пітьма з чорними плямами
Освітиться зелено-жовтими днями,
З ними зустрінуться в світлі оркестрів
Спектри фотонів, ліній і треків
Розсиплеться різними сигналами в серці
І світ розмаїтиться,
бо ж він нечесний...
12.06.2011.

* * *
Часи недосяжні, коли забуваються втрати.
Склерозний годинник заплутавсь між днів і годин.
І букви з паперу змітає, мов крихти з церати,
І пам’ятників опливає важкий стеарин.

Часи недосяжні, де слово – покинутий цвинтар,
Спресована пам’ять, що кришиться з легкістю скла.
І не зупиняється, строчить божественний принтер,
І сиплються букви – без імені, дати, числа…

2009

так хмариво минали дні
тремтіння рук
було тремтінням полум’я свічі
і тіні плюскотіли на стіні
конвульсіями збайдужілих губ

не торкайся мого волосся
не відкидуй його з чола
срібночола снігова королева
вічність не складеш ні з льоду
ні з льодяників
не повторюй я пам’ятаю
більше не цілуватиму тебе
інакше зацілую до смерті
а сніг вже не холодний

1999 р.

Вони, певно, вже не люди,
Злились голоси в один,
Вдихнувши на повні груди,
В підгірок вгризався клин.

Під стрічками кулемета
Тремтіли його ряди
І гострі смертей багнети
Кололи: туди... сюди...

Лягали криваві роси
На вранішній білий сніг,
В безодню косили коси,
Збивали кинджально з ніг.

І вже в передсмертнім хрипі,
Коли він зі світу зник,
Хтось чув материнські хлипи
Та отчої хати крик.

На мить розумів - то сниться,
Тікало ж кудись життя,
Бо в'язнем ставав темниці
Проклятого небуття.

Зсочилися кров'ю рани,
Дурманив червоний сніг.
З цих хлопців ніхто не встане,
Немає для них доріг.

Лиш зирить могила ласо,
Як в чорну її глибінь
Лягає гарматне м'ясо
Знівечених поколінь.

Дивак червонолобий у сірому картузі
За обрій поспішає на ночівку,
Перлинами лягають сріблясті роси в лузі
І вечір дню розв'язує шнурівки.

Немов дитя мале його вкладає спати:
Під купол зорепадний, під загадковий дах.
І день, набігавшись, лягає спочивати
Із променем останнім на устах.

Не думав, що зможу упасти так низько!...

З.І. Який же у нас був з тобою сексисько!!!...

Уявляєте нісенітницю:
з кнИжки вірш утік в невідомість?
Тиша кинулась навздогінці…
– О вість!

Не буває такого? Скажете…
Бо зникають не лише люди…
Запитав Маяковський у Саші
Блока:
– Ти зі мною питимеш?
– Буду!

Мені на користь
Цей лискучий листопад.
Чотири колеса
По зніченій бруківці.
Яка різниця,
Що вертатися назад –
Це на біду.
Вчепилось небо за асфальт.
І непокорою
Наповнене по вінця.

Мені не личить
Екзальтована нудьга.
Червоне око світлофора –
Для сміливців.
Яка різниця,
Що оголена нога
Відчула сніг.
І починається пурга.
А я одягнена
В шифонову спідницю.

Мені потрібна
Ця напружена пітьма.
Прийти до тями,
Перекресливши дрібниці.
Так непомітно
Починається зима
Крізь листопад.
Я повертаюся сама.
І в’ється туга
По засніженій бруківці.
11.06.2011

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Пародія

Війна – таке… А головне – манéври!
Оперативний простір і відхід!
Наполеон – дитя, його приперли,
Йому б в Караганду чкурнýть, на схід…

Стегно… Облога… Сам заліз, бідáка?
Їв ананаси? В акурáт – готóвсь!
Торпеда любить… ну… коли атака,
І ще команду: “Апарати – Тóвсь!”

…Прикриєш груди-ананаси светром,
І збрешеш щось, звичайно, (в стилі арт).
На ранок що залишиться від Педро?
Мале ягнятко, звати Бонапарт…


15.06.2011

Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.

Сеткою нервов ловлю зарю
В час базарно-советский.
И бытие снова чертит круг,
Правит закон им ветхий.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризны, кровавость мыслей…
Я, тем не менее, однолюб,
Всё началось – как выстрел.

А потому весь мещанский мох
Я посылаю в ... место,
И пока жизнь моя – пенный сок,
Тело с душою вместе.

Месяц, раскачанный ветром так,
Что уже сам – как ветер.

Раз я устами ловлю уста –
Жить можно
И при «советах».

Не боятся разлук, а, значит, - смотреть вперёд...
Под прямым углом миражей не считать рассветы...
Нужно просто помнить, что кто-то, как ты, живёт
В аритмичном сердце одной громоздкой планеты...

Кто-то любит джаз. Мелодичность дождя. Коньяк...
Слышит вдох и выдох ночных искушенных улиц...
Может вдаль смотреть. Видеть радость. Такую, как
В тех больших глазах, что ещё не совсем заснули...

Ощущать, как кровь, от беспамятств, стучит в висках,-
Светлячок-закат догорает опять нелепо...
Просто знать, что кто-то (такой же) в своих руках
Согревает ночь и задумчиво смотрит в небо...
2011 год

Ця дівчина пахне кропивою, пилом,
Що раннім ледь – ледь прибитий дощем.
Не те щоб красуня, а дуже мила.
Якби хоч на хвильку лишилася ще.

Поволі встає. Розправляє блузку.
Йде доріжкою парку геть.
Пасок її – червона мотузка
Всі сподівання душить на смерть.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Відгіркне полин і проллються меди,
Ізблисне сльоза на щоці кришталева.
Наш дім - не палац,
але й не з лободи,
Кохана і щедра у нім королева!

І врода твоя, як веселе вино,
І пісня в тобі весняна, незабутня,
І вруно кохання...
Хай квітне воно -
Там княжить і юність, і наше майбутнє.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

у центрі київського торту
твоє обличчя викладено кремом
по абрису коржа все те
що складає твою натуру надчуттєву
вечірні сукні та нічні сорочки
нічний твій сон і твій ранковий шал
автомобілі телефони
поламані ляльки
матері-та-дочки
і ніжність не толочених ще трав
як скуштувати торт цей
рожевий крем тих ніжних щік
солодкий смак вишневого сиропу
яким наповнені твої вуста
у центрі київського торту
твоя усмішка надземна

(1999)

серед міста танцювала баба з бубоном
у кашкетику й поношених штанах
зігрівала всіх усмішкою беззубою
і ревіла щось в своїх піснях

вітер віяв розтріпавши листячко
на кленових головах крутих
всі дивились на беззубе лишенько
грОшей рештки кИдали своїх

а вона собі таке виспівує
і танцює просто босонІж
що аж в серці металевим віялом
розкривається холодний ніж

натовп йшов собі незупиняючись
у новЕ незнане майбуття
краще б зараз разом з нею каялись
ніж спішили в чорне небуття

14.06.2011

Не люби меня никогда!
Чтоб не знала я бренной ноши
И не знала тебя, хороший,
И не двигала глыбы льда.

Не люби меня никогда!
Чтобы я не взывала к Богу,
Не искала к тебе дорогу,
Не дарила тебе себя.

Не люби меня никогда!
Чтоб не видеть моих истерик
И не биться волной о берег,
Не носить меня на руках.

Не люби меня никогда!
Не трави моё сердце болью...
Слов пустых мне уже довольно!
Полюби меня навсегда!

14.06.2011