Всі застібки порвати на твоєму тілі,
Пробратись крізь спокуси перепон
І пестити тебе напрочуд вміло,
Забути про наївність заборон.

Віддатись почуттям, зірвати щастя
І розтектись тобою ніжно навмання,
Дійти до апогею й куштувати ласо
Загострені коханням відчуття...

Тебе кохати довго до нестями
І вірити звабливості чудових губ -
Я прагну бути поруч, щоб тілами
Проходив незабутній рідний струм.

11.06.2011 року Сокаль

Стань вітру поцілунком на моїх вустах,
Стань втіхою подальшого натхнення,
Стань музою мені навіки у віршах,
Стань прикладом яскравого щодення.

Стань зіркою, що вказує нові шляхи
І провідницею биття мойого серця,
Дай сили, щоб боротись до снаги
Було з незгодами земного пекла.

Стань поглядом, кохана, у моїх думках,
Стань пристрастю навік живого слова.
Люблю тебе - із вірністю в очах
Готовий це казати у промовах.

12.06.2011 року Сокаль

Боюсь хронічно втратити тебе,
Боюсь розбитися байдужим серцем.
Життя з тобою - казкою тепер
Мені надалі ще чомусь здається.

Твій подих, погляд - наче ті струмки,
Що споюють мене своєю благодаттю.
Люблю слова твої такі стрімкі
Палкими поцілунками щоденно приправляти.

Люблю цю ніжність милої руки
І дотик вітру на твоїм волоссі.
До тебе линуть річечки прудкі,
Від співу проростає золоте колосся.

Ти вічний є для мене проводир -
Обожнюю красу твою відверту...
Кохання - це одвічно мирний вир,
Який ніколи не здолати, не подерти!

13.06.2011 року Сокаль

Заходять диски з скрипом в піднебессі,
Дрижить земля, у каменях - розлам,
Булькочуть хвилі на гарячім плесі
І Змієносець кличе поєднати нас.

Три фази в герці, два старі світила,
Зустрінулись в борні щоденного життя
І в спокої на сто хвилин лишились
Згадати біль недолі і страждань...

Та мирно знов розходитись почали,
Іскра чкурнула здійснувать підпал...
Лиш зорі все в чеканні споглядали,
А на землі лунав кохання шал...

15.06.2011 року Львів

Пусте колосся, мИршаве якесь...
А скільки поту в нього перелито!
Гірка задума і голодний днесь:
Нема еліти.

Трибуна. Жмут із чуба полетів.
Здалось, гризуться свині за корито.
Народе мій, ти сам цього хотів -
Нема еліти!

Еліту їм вдалося порішить.
Вцілілих ще - стараються добити.
Питання - як тут вижити? - стоїть.
Але ж - нема еліти...

Боюся інколи своїх віршів -
Вони сердиті, злісні, іронічні,
Сатира сиплеться з усіх боків
Приперчена, впакована у вічність.

Життя у байці, гострому слівці,
Життя у правді є невідворотнім.
Якщо ви йтимете, немов сліпці -
Сатира непотрібна для безодні.

Боюся інколи своїх віршів,
Бо правда - зброя від насилля,
Вона подалі кличе від гріхів
Та надає змаганню знову сили.

Боюся інколи своїх віршів -
Життя від них поробиться нестерпне,
Проте із ними легше і тепліш -
Така поезія навіки є безсмертна!

11.06.2011 року Сокаль

Я десь посеред Віршів,-
Я десь в малюнках у квітах,
Я десь на струнах душі,-
Гріюся посереду літа.

Я десь у Сонця в лучах...
Що відпустились за обрій,-
Я десь лишуся в віршах,-
Хай ними серце говорить...

Я десь на березі хвиль,-
Десь в островах Океану ,-
Десь я лишуся завжди,-
Десь всім Світом я стану...

Дякую:-) 25.03.2011р.

Ще тільки-но зарубцювались рани,
Ще дев'яності в пам'яті живі,
А нас уже заковують в кайдани
І на поталу віддають братві.

І перетворять Матінку на зону,
За дріт колючий запроторять Дух,
А хиже око кіллера в погонах
Вишукувати стане одчайдух.

Тож не здамо достоїнства нахабству
Й красунь своїх "ахметам" у гарем,
Ні, друже мій, не підемо у рабство,
А у бою за честь свою помрем!

І хай не надто тішиться чужинець,
Бо встанемо усі: плече в плече.
Й героєм буде кожен українець,
Як кров ворожа в море потече!

Поезією світ обожнюю,
я в ньому прОстий нічліжАнин…
Банально, мов на дні нарОдження –
здоров’я побажати…

пишу і відчуваю: світ захищений
і мова українська… Цвів косарик…
Лихий підсів до мене ближче
й шепнув на вушко: «Хочеш слави?»

Нагадай мені долю, коханий,
Нагадай мені, розкажи,
Як без тебе злітати рано,
І прошУ тебе – не проси:

Цілувати вранішні роси,
Замість твоїх солоних очей,
В небо кликати стоголосо -
Ти ж мовчатимеш, як німий.

Я без тебе – блудлива зірка,
Що не може світити вдень,
А вночі тобі не потрібна -
Ні слів моїх, ні прощень…

Посміялася доля, а, може,
Жартувала вона зі мною,
Бо зробила мене сліпою
І не в твОє кинула ложе.

М.

У тебе закохався сивий голуб –
приніс тобі красиву божу ружу.
І небо закохалося – йому
у сповіді ти відкривала душу.

У тебе закохалися дороги,
бо ти ногами пестила їм спини.
Копиці мрій, і гори неозорі,
і колір моря бірюзово-синій.

Тебе кохають всі земні поети,
бо ти на вірші надихаєш їх.
Твоє життя наповнене журбою,
твоя любов – як чистий перший сніг.

Тебе, буває, спогади турбують,
бо ти, маленька, кривдила когось:
Котам в'язала до хвостів бляшанку,
бо хтось навчив – хай копне його лось!

Тебе давно пробачило дитинство,
і жаби, і коти, і їжаки…
У тебе всі закохані… Ти нині
веселку годувала із руки.


2011

Ти світліша за сто світів,
і солодша за слово "жити"...
я б з долоньок твоїх хотів,
кожен ранок світанки пити.
Бо за обрій твоїх очей ,
зазирнувши,я знаю нині -
так замало мені ночей,
щоб в розлуці були ми сильні.
Щоб пройшовши крізь вічність снів,
крізь відкритість фантасмагорій,
один одному навесні,
дарували ми тільки зорі!

Живіт мій всихає – спадають труси,
Бо голод у шлунку – мов жало оси.
Ходжу, наче кіт, навкруги ковбаси,
Давно я не бачив такої краси!
Олександр Зубрій, Про ковбасу


Про труси
(пародія)
Нарешті дістався цієї краси!
Від того, що бачу - надулись труси
І впали донизу. Мов жало оси -
Маленький такий цей шматок ковбаси!

Ти казав мені: не дивись
у той бік, де трава в росі,
не кентаври там живуть, а бомжі,
і у норах не кролі, а кроти.

А іще казав: не мудруй,
всі дракони перемерли давно,
і сусідський кіт – не дядько Андрій,
і за плечі тряс: не мовчи!

А я пошепки тобі: ну, і хай,
а я подумки тобі: і не вір,
і губами я тобі: все одно,
і долонею тобі: не спиняй-
ся...

))

2011

Моя духмяна зіронька сонячна краса
В таночку пісень твоїх небес душа
Сонячний легінь струмочком Світла
ніжнолюбо пестить твій стан обійма.

Казковий Місяць -легінь чарівний
в Молочному Шляху любові енергія пливе
там вічність-тишопокій
небес перлинна краса живе.

Зоряні лунають в тиші слова юності
вічно твій Я у віки
Я це Ти- Істина вічності
Я - лише Твоя перлина зоряна
Я - лише Твій легінь Сонячної душі.
2011р.

Рицарь
І Рицарь вийшов серед поля…
А на полі лиш одна трава…
Та Він прагне буть героєм,
Тому драконів зазива.

І Він видумує драконів –
Своїх запеклих ворогів,
І зустрічає їх шаленим боєм,
В боях показує свій гнів.

І злиться Він, і него́дує,
І шаленіє у бою,
Та в драці пісню Він не чує, -
Не чує пісню Він свою.

Не чує Він душі своєї,
Бо шепче ніжно та душа!
І за шоломом та бронею,
Він вже не бачить своїх чар.

Він вже не бачить свою силу,
В його вухах драконів крик…
Він хоче стати вільним і щасливим,
Але до бойні Він привик.

Бо битва – вже його стихія,
Усіх драконів Він здолати хоче,
І манить надувна надія, -
Що день Він знайде серед ночі.

Що подолавши свої страхи –
Він стане знов такий як був,
І у мечах шалених махів –
Він знайде істину свою.

Але стоїть він серед поля,
А в полі гомонить ключем трава,
І Вітер ніжністю говорить,
І Квіти Сонце зустріча.

А Він натяг свій обладунок…
І меч тремтить в його руках,..
В його очах глибокий смуток,
І у душі його печаль…

І Він не бачить цього гаю,
В його очах з’являється дракон…
Свободи Він не помічає,
Бо бій обитель і Закон.

І знову Він кида́ється у битву…
Та зачуває дивний звук,-
Приємний гул легкого вітру,
Доноситься до його вух.

І Він нарешті усе поняв –
Прийшла до нього теплота,
Він в мить відчув себе свідомим,
І легкість Вітру упізнав.

Й пропали вмить усі дракони,
І обладунок упав ниць,..
Пропали страхи й заборони,
Коли Він в поле подививсь:

Й побачив Він безмежне Небо,
Й трави зелений океан…
Побачив Він цей рай для себе,
Й себе у Раї упізнав.

Й побачивши красу – п’янку́ і ніжну,-
Він мовчки глянув у безмежність,
І підхопив його жагучо вітер,
І по безкрайності пішов Він легко…

14.03.2009р.
Дякую:-)

На лижах покататися в Німеччину я їхав
І думав, звісно, про сніг та про приступні траси.
Все те знайшов удосталь, а на додаток –
Ще й те, що пам’ять в давнину далеку завернуло...
В Санкт-Енглемарі, що в Баварії,
Припорошений, схиливсь солдат на іменами
Односільчан, полеглих в другій світовій.
Майже такий, як і по селах та містечках України
(Хіба що списки в нас, хоч і не повні, втричі довші).
Та, як і там, чомусь ті ж солдати в касках,
А не матері, дружини, подруги чи й осиротілі діти,
Увічнюють скорботу невибутню.
Чи ж не про них ви думали в чужих краях,
Ганси, Фрідріхи, Отто, Карли й Фріци
(Останнім іменем ми називали всіх зайшлих німців)?
Що ж змусило усіх вас так-от безоглядно залишити
Красу й достаток і кинутися безоглядно за маляром скаженим?
Додати до свого городу ще й чорнозему України?..
Стою перед безутішним і мовчазним списком,
А назустріч не з «Хенде хох!», як прадіди й діди,
А з «Гутен таг!» веселим мчать рожевощокі
Ганси, Фрідріхи, Отто, Карли й Фріци
І глушать війни нестерпний відгук.

Кохай мене душею і словами,
Кохай мене у радості й журбі.
Закоханий у тебе до безтями,
Безсилий я пручатися тобі.
Від щирості і щедрості твоєї,
Напевно, зупинився часомір.
З останніх сил пливу за течією
Твого чуття рокам наперекір.
Яка різниця – що на циферблаті,
Коли злились докупи ночі й дні.
Допоки є бажання в нас кохати,
Ми старості повторюємо: - Ні!..
17.06.11.

Сива казка летіла в тумани,
Крізь тумани - до сонячних зір,
Сива казка летіла до мами
Від пульсуючих чорних дір.

ЇЇ серденько било й калатало,
У казковій своїй подобі
За трьомастами замками і гратами
Намагалось збудити сонні

І сліпі до краси і природи,
До чужої біди чи горя
І змалілі до розмірів малого мікроба
Зачерствілі серцЯ з житейського Моря.

Чорні діри пульсують, сигналять,
Б'ють на сполох до кожного сЕрця,
Ваша зірка - ще мить - і погасне,
І покотиться в чорне безсмертя.

2000р.

То не твій біль у моїх очах
згустився в кристал
багряного сонця,
то не ти в чорно-білих снах
Безкрилий у небо злітав.

Лиш присутність твоя таємна,
як невидиме місячне сяєво
(ілюзія неба)
спотворила, це вже я знаю напевно,
подоби гротескної світле марево.

Вже здавалося, висохли три сосни
із душею в обіймах смерті
(захотілося вмерти?)
але знову, вже вкотре, нерозгадані сни
Снують місячні три перевертні.

2000р.

* * *
Тиха свічка – ручка чорноброва –
На шибках віконних вірші пише.
Стелить голос стежечку для слова
В чистому повітрі, в чистій тиші.

Вийдем на затемнену веранду –
Ані звуку з вулиці, з долини.
Тільки чутно, як по винограду
Ходить дощик кроками краплинок.

2009

Тоненькі збірки молодих поетів
Переплутали гілки метро.
Чи то я, чи то біс догледів,
Чи замало вражень було?

Закрутилося, завертілось,
Загуділо у центрифузі,
За дві станції розділились -
Рядки окремо, окремо - душі.

Напівпрозорі, напівреальні,
Вони злітали, вони тремтіли,
І залишати сторінки білі
Вони боялись, але хотіли…

Вони хотіли, щоб їх читали -
Людина має життя вдихнути,
Вони хотіли щоб їх писали -
"А то відійдемо у минуле".

Дорога в вічність - вічна дорога.
Зайняти місце серед своїх…
І жаль, і щастя - шкільна програма
Не може нас помістити всіх.

Тому у вічності - то великі,
Достойні пам'яті та уваги,
А поза вічністю - недолугі
Криві хореї і змучені ямби.

20.05.11

Не йди, кохана, почекай
Хвилиночку на мене,
Давай вернімося у гай,
У нашу юнь зелену.

Ти світлом сонця не зникай,
Хай небо криють тучі,
Давай вернімося у гай,
У наші дні квітучі.

І більше вже не пропадай
В життєвій коловерті.
Давай вернімося у гай,
У наші дні безсмертні.

2010

Байка


Літав по вулиці веселий Папірець,
І вихваляв невтомно, наче брата,
Кандидата,
Аж у найвищі – ті, столичні депутати.
Весняний вітерець, що не любив чекати,
Дмухнув і полетів…
І Папірець так високо злетів!
Тож марно вже його гукати.
Летить… Забув про кандидата…
Летить… Летить…
Яка чудесна мить!
Як Соловей-співець,
Літає Папірець.
І раптом вітерець затих…
Ну, просто сміх!
Упав серед дороги
Той Папірець під ноги.
Відразу підмела його Мітла.
Відома вам пригода ця?
Ніде немає Папірця…
Як бути пану кандидату,
Що дуже хоче в депутати?
Так бідний помарнів,
І сам себе всю ніч жалів,
І стільки суму на лиці…
Все може звести нанівець
Один маленький Папірець…

О! Знову, наче горобці,
Летять веселі Папірці!

Наче гриф голубку в пазурах,
Він тримав її тендітне тіло.
Вся у веселкових кольорах,
Поступово дівчина марніла.

І глузливо місяць,на біду
Людям посилаючи полуду,
Наготу окреслював бліду...
Не буває іншої у блуду!

Іду до Вас, немов на гільйотИну.
На лезах уст моя, здалося, кров.
Бо серцем відчуваю, що загину,
Під Ваше "Ні!" підставивши любов.

Те "Ні!" страшить своїм холодним блиском,
От-от зірветься, і тоді мені
Святим не насолоджуватись зиском,
А ниций блуд шукать на стороні.

Ясное укрылось тучей,
закатилось за край неба,
но ни капельки не грустно
капли падают в глаза.

Радужных мостов заждался
каждый берег. А дороги
одинаково все к солнцу
свой забросили клубок.

Пьяно-ароматный воздух
запивать дождем, так вкусно .
Листьев липовое счастье
липнет сладкою росой.

В негу окунулся город,
ждет когда утихнет в небе,
нас тогда увидят звезды,
и созреет в сотах мед.

июнь 2011

Перевод с украинского стихотворения
Юлии Шешуряк, г.Киев


женщина входит в хату,
снился ей, будто бы, чёрный аист,
лодка без вёсел, речка без брода.
гулко и виновато
думы в подоле засобирались.
мужу - а ну снаряжай подводу!

пахнет лежалым снегом,
весть недобра, горизонт краснеет,
утром туманным бредут осины.
женщина вторит следом.
что-то хорошее молвить где ей?
возле ставка станем кликать сына.

старой коряги подножья чешут
там плавниками живые души,
змеи подводные там клубками.
чем мне тебя утешить?
богу молись, тишину послушай.
плакал бы, да куда мне...

женщина вон из хаты,
думает: только б дождаться ночи,
в сон провалиться бы без усилья,
горя и за день хватит...
снова тебя в мои сны, сыночек,
кто-то несёт на крыльях...

2011

Забудь мене.
Чи врешті-решт
здобудь,
як здобувають
замки і фортеці.
Зникай для інших,
а для мене будь
і нині й прісно,
ніби дзвін картечі.

У мрію цілься,
спогади тривож,
навіки-вічні
сни бери в облогу…
Я надто горда,
неприступна.
Що ж,
знов піррову
святкую перемогу.

2004

Зажурився нишком
пародист зі Львова.
Канделябром "мишку"
збурює до слова.

Розвелось пародій -
на "Майстернях" змова:
не один в нагоді
пародист зі Львова!

Ох, немає лома...
Та таки є плани ж!
Тут Наполеоном
Педровичем станеш.

Може, хоч Чорнява
виручить уклінно.
Ось одна "халява"
вийшла на "відмінно"...

А Зубрій, друзяка,
як зумисне пише,
що й Муму-собака
в багатьох є віршах.

Добре, що хоч зрідка
лірику писемну
не "сапує" влітку
пані Хризантемна.

Та не "добачає"
через ту бандуру
віршів тих, що скраю,
пародистів гуру.

От би при нагоді
стати хоч ногою
не творцем пародій,
а її героєм...

17.06.2011

Я прийшов тебе перемогти.
Спокій твій розхлюпати у склянці
Розіп’яти сонце на фіранці,
Висипати сумніви на сніг.


Я прийшов тобою прорости.
Обміняти сни твої на дії,
Вилити на груди, плечі, вії
Поцілунків збурений потік.


Я прийшов замучити тебе.
Випити твою отруйну м’яту
І тебе, божественно зім’яту,
На руках по світу понести.

1997

Вклонюся низько матері у ноги
І пригорнуся ніжно до грудей.
Вона, така довірлива і строга,
Мене навчила жити між людей.
Її душа, за сина наболіла,
На ласку щедра і скупа на гнів, -
Мене любити щиро так зуміла,
Як інший хтось не міг, чи не хотів.
Її душа, в терпінні та любові,
Болить за мною уночі і вдень.
Вона одна невигадана повість,
Натхнення і наснага для пісень.
Її одну, у тихому мовчанні,
Байдужості не виїла іржа.
Донині чую мамині зітхання,
Коли біда озветься десь чужа.
Вона світає досі і смеркає,
Живе в ній давній жаль і дальній сміх.
Душа її, глибока і безкрая,
Зрідні моїй – відкрита для усіх.

23.08.10.

Босоногий світ.
Вже багато літ
Бринить
Його розвінчена струна.

І солоний піт
Виїдає зір,
І кипить
Робота, як узвар.

Буднів час иде,
А свята - біжать
І прядуть
Розхитане життя.

І не жди порад,
Це не той обряд.
Тут комусь -
Узвар, комусь - кутя.

А комусь - нічого:
Очі - так сліпого,
Губи - так німого,
Вуха - так глухого.

Переляк.
Немає для кого,
Немає для чого
І немає як.

14-17.06.11

Я так багато дечого хотіла!
Жила безмежністю - в тобі,
Відкрита сутність у земному тілі
Зв'язала крила і сказала - йди.

Було колись - без тебе - ані кроку,
У відчаї душа сягала меж,
Кричала німо зболена - але ж!
Зневажені слова вмирали одиноко.

2000р.

Пришкандибав печерний вік,
У стомлену добу космічну:
Забув про душу чоловік,
Забув святе, забув про вічне.

І неба зболені уста
Так часто скаляться громами,
І я - не той, і ти - не та,
Й нема кохання до нестями.

Здається, світові кінець.
Пора до витоків вертати.
Паскудний золотий телець
Уже задумав богом стати.

А люди, наче хробаки
Гниючої земної туші,
Все роблять... ніби навпаки
І продають поганцю душі.

Відкрилась діжка меду золотого,
Наповнивши всі закутки землі.
І вже хмарини, наче ті джмелі,
Збирають зігріваючі хмелі
Потоку життєдайного, живого;

Перлинами на ниви пада він
І на луги, що ген на видноколі,
Підставивши під небо спини голі,
От-от прикриють їх, зчорнілі, кволі
М'якою муравою, до колін!

Пишу, пишу... Куди, кому. Навіщо?
Пригадую себе - і сором б'є.
Це я лечу чи тільки вітер свище
Повз нереально-сіре житіє.

Листи, листи...Пародії і драми...
Мені від тебе - у конверті крик...
Жалкі слова затягуються шрамом
І тільки ніжні муляють повік.

Любов, любов... Довічне лицедійство,
В якому щастя важче за біду.
Якщо життя - занедбане обійстя,
Пройду по грані, по межі пройду.

Колись давно... Коли була старою,
Мене навчила дівчинка мала
Мистецтву жити. Це здавалось грою.
Воістину, яка велика гра!

Слова, слова...Живі і зовсім мертві -
Не з уст і не з гортані - з глибини,
Їх продають і їх приносять в жертву,
У клятвах і в проклятіях вони.

Пишу, пишу... Не в кожнім слові темно,
Але в конверті не розгледиш лик...
А може, я навмисне так таємно
Тобі від себе повертаю крик.

Взявся дощ до ремонту –
Шпари ліпити землі.
Тучі брав з горизонту,
М'яв їх до мозолів.
Радо на його працю
Зирив густий спориш,-
В цю кучеряву націю
Хлюпни водою лиш.

Буде дощу заплата –
Зелень полів, гаїв,
Вітру нічна соната,
«Браво!» від комарів.
Борщик – вже застаріла
Плата, - не ті віки.
Лиш би його хотіла
Суша усе таки.

Часто і я до праці
Вже ув останню мить,
Після кількох нотацій
Тої, хто поряд спить.
Губ рятівна волога…
Ласки гроза нічна…
Лізу за ними в погреб
В кайфі від стусана.

Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Байка

У лісі Леву збудували дачу,
Точніше кажучи – котедж.
Там ревний сторож Ворон кряче
До Зайця люто: – Куди йдеш?
Хіба не бачиш? Ось же знак!
Ну, що тобі, нахабо, треба?
Мо’, захотів чужого неба?
Геть звідси зараз же, лайдак!
Навколо наше все: земля й дерева…
Тут царські володіння Лева!
Дивись, косий, і серед ночі,
Не попадайсь йому на очі,
Бо Лев Гривастович не любить,
Щоб хтось блукав під його дубом.
– Пробачте… Глянув я на стіни-мури
Й подумав – це Палац культури…
– Карр! Каррр!!
Отямсь, дивак!
Так не один казав злидняк,
Уздрівши царський особняк…
Тож ти, вухатий, не зітхай,
Подалі від біди тікай!

Забувши, що хотів морквину,
Майнув Зайчисько у байрак,
Поглянув на свою хатину,
Немов уперше – і закляк…
Згадавши “BMW” й кортежі,
Сам не помітив, як заснув,
А в сні побачив дивину:
Він має власного котеджа!

Що не кажіть, реформи знову
У нас не тільки на словах,
Та їх найбільше у промовах,
У різних планах, не в ділах.
Оце на вус кручу собі –
Я н е з а л е ж н о ї доби.

Холодне серце керамічне, -
То був дарунок символічний;
Там місце є і для свічі,
Є і свіча сама, та… ні…
Їй не горіти більш ніколи,
Вона погасне після спроби
підняти фенікса з золи…

Зібравши доводи і вперто
Ламати сумніви і жаль!
Стояти твердо і до пекла
Іти за здійсненням бажань!

Шукати! Мріяти! Страждати!
Чекати приводу й тікати
Від власних страхів
І сумнівних дум!

Давити кров’ю в серці сум,
Без помочі ключів до раю –
Без парів, диму, інших трун
Я од свічі і снів тікаю!
Бо вже нема тепла…
Холодна, кам’яна – вона..
****
- Сестричко, сонце, не сумуй,
Я ж зовсім не страждаю,
І не сварюсь, не серджусь, не горлаю,
я навіть суму чи журби – не відчуваю…
- Прошу, сестричко – не жалкуй
Про вже содіяне,
бо ж не твоя вина,
Що серце впало без вина;
Давно уже не новина,
Що б’ються керамічні подарунки..
06.2011

У роті тане помаранч
І ріжуть вуха словоблуди.
В очах — смішинки, в серці — плач.
А голос Твій зі сну вже будить
Заснулу душу мою знов,
Уста чекають на любов.
Холоне спечений калач,
В очах — смішинки, в серці — плач,
Але зі мною вже — Любов,
Яку злоби світ не зборов...
Фарбую барвами рядки,
Один ти — світлий... Тільки ти
Свою любов не фарбував,
Мене ти чистою назвав
Ще й слово „пані” там додав,
Де треба було розвести
В минуле й завтрашнє мости,
Але ти платиш за печаль,
Постійну втому й тихий жаль,
Що в цьому світі ми — не вдвох,
Та є Любов, а з нею — Бог...

* * *
Вінок сповитого світанку
Упав на голову весни.
Що з ним робити — їй невтямки.
Куди барвистий понести?

Весну я стріла випадково,
Зелену, ніжну, осяйну.
Але, не мовивши ні слова,
Вона шугнула вдалину...

Загуркотіло, загриміло
У піднебессі ніжних мрій
І стало невагомим тіло,

І зник вже звичний спокій мій,
Якого в світла тінь змарніла
Прохала досі. Марна тінь...

* * *
Прохала в долі тінь притулку,
Ляклива й ніжна тінь жива...
Не випрохати в сміху смутку,
Як з решета не пить вина...

Тому й жебротою по світу
Давно блукають навзнаки
Забуті душі напідпитку.
Забуті Богом і людьми...

Чому одна я не блукаю?
Бо пишу думи про землю,
Де соловейко тьохка в гаю,

Де своє серце вже гублю,
Бо пісню в птахів позичаю,
Бо світло й тінь твої люблю...

* * *
Люблю прекрасне і потворне,
Свободу й рабства суєту.
Люблю весну, котра огорне
Тебе в мені вінком бузку.

Люблю я Сонце, але й Місяць
Не менше вабить уночі,
Люблю ті зорі, що освітять
Тебе в мені, мене в тобі...

І зникнуть грози понад світом,
І будуть весни, і слова,
Котрі в забутих душах світять,

У тих, що блудять допізна
Там, де вінок весни із віття
Плетуть для нас земні літа...

* * *
Вплітають зорі в дні мої
Твої вчорашні ночі.
І спів птахів, і цвіт землі —
Усе стає пророчим.

Пливуть літа і біль сповза
Із серця селем бруду.
Зникає вічна суєта,
І я — не та, що буду...

Уже не та. Бо ти — в мені
Живеш — в майстерні Духа.
І ми — не ми, а дві зорі,

Яких вогонь роздмухав
Не ти, не я. Любов одна,
А ще — печаль-розлука...

* * *
Розлуки сіті закида
Принадниця найліпша:
Доступна, модна і проста,
Багатша і спритніша.

А я печаль зі сну жену,
Ховаю в темінь ночі.
Зрубаю, витну, відітну
Гілляк-завидків очі,

Котрі слідкують і печуть...
Ці очі — моя втома,
Бо сил нема відтяти суть

Від зла. Одна Мадонна —
Невтомна. Пестить-бо дитя...
Душа-мадонна... Донна...

* * *
До дна, до ніг, до віч, до зір,
Простягну руки... Доле,
Не йди з печаллю! В морі вір
Країна, Боже, тоне...

Лише рука й гладінь води,
І камінь лиха всподі...
Мій сон утік за пороги,
Бо снить в чужій господі

Про те, що краще там, де нас
Нема, не є, не буде...
Як чистить пір’я сокіл-час,

Із птиць стаються люди
І змії, й звірі, й комашня,
Що в небі тліє всюди.

* * *
Повсюдно щезне знавісніле,
Опівдні зорі геть чкурнуть,
Бо я впаду незвично сміло
В твої обійми. Цьому буть?..

Яка різниця? Річ не в тому,
Чи є кохання чи нема,
Коли печаль, на втому хвору,
Краде одвічна суєта.

Єдиний злочин, що простимий —
Крадіжка зла, крадіжка бід.
Те, чого прагне світ незримий,

Але не ми. В нас — інший світ:
Безпечний, внутрішньо зрадливий,
Де фальш — і в плачеві трембіт.

* * *
... Трембіти плакали-співали,
А ми сміялися й росли
До зір, до гір, де — днів стожари,
Любов гуцульська, бринзи сни,

Де сум смерек повісив душу
Мою на плечі, на твої,
Щоби творив і жив. Я ж мушу
Писати літери дрібні,

З котрих народжуються вірші —
Душі-мадонни дітлахи,
Не знані світом, та не гірші,

Як фарби листя восени,
Як погляд твій небесно-світлий,
Як весен росяні вінки...

* * *
Вінок-дев’ятницю сонетну
Візьми... Тобі даю... Бери...
Тоді впадуть неждано весни
На сиву голову зими,

Яка морозить випадково
Зболілу душу осяйну.
Бери... Зі словом чи без слова...
Та не відходь у далину,

Де загримить і загуркоче
У піднебессі чужих мрій,
Де бакси в гречку завтра скочать...

Тоді вже серця не знайду —
Віддам тобі. Вінок згублю...
Бо я люблю... Тебе люблю...

Пародія

Як для “Спейс Шаттла”
Бокові ступéні,
Як Афродіті
Море у пінí,
Як партії Комуністичній
Ленін,
Як рибам рак
Потрібен ти мені…
І то питання
Вже давно на чáсі.
То істини прості –
Читав буквар?
Я що, струна четверта
В контрабасі?
А пальців п’ять –
Білібердá, кошмар!
Приходь скоріш –
Найти поможеш риму,
Відчуй порив
Моїх душевних фібр…
Потрібен вже!
Як Римський Папа Риму!
Я римувала… Вийшло так…
Верлібр…

16.06.2011

Так сталось, закохалася в Портрета,
Відомого на сайті тут поета,
Хто він - хто я, як викликать повагу,
Стрибнути б так, щоб він звернув увагу.
Був чемпіоном Бубка зі стрибками,
Замість жердини я стрибну "віршами".
5,25 здолала я із лавки,
Красу віддала в жертву аватарки,
А що поет, - лише знизав плечима
І віршик просто так пробіг очима.
Що ж піднімати планку мушу,
Як треба, то віддам я навіть душу.
Стартую з крісла - взято 5 і 5.
А далі що? За "6" - на стіл чи вище брать?
Якщо красу і душу, - можу сміло
За висоту віддати я і тіло...
16.06.2011

На День Матері


Ось зачепилося проміннячко за гілку,
Тут колихнулося на ній в останній раз,
Та й заховалося, зігнавши з квітки бджілку,
Лишило темряву минулих снів для нас.

Приснилося. Прийшла і обняла рідненька
Матусенька моя, ще й хлібчик принесла,
Водою змочений, в тарілці цукру жменька,
Сама ж з краєчку біля мене прилягла.

Мені так тепло й любо у її обіймах,
І полилася казка тих чарівних див,
Коли спалив Телесик злющу відьму в пасмах
Й на крилах гусочки до мами прилетів.


Одна за одною казки із уст летіли ,
А я просила ,- мамочко, ну ще одну.
Слова матусені вже сенсу не робили,
Бо присипляли не мене, її до сну.

Здавалося б, усе в житті зараз віддала,
Щоб хоч ще раз в той час дитинства полетіть
Відчути ту любов, яка не помирала,
А гріла ласкою не спинених століть.

Словно бы на кресло
Посредине лета,
Если зазевались,
Сядет на котлету
Прям-таки милашка,
Просто-таки душка
Мушка-норушка
Глянцевое брюшко.

"Ах, сжальтесь, ах, сжальтесь, совсем я одна!" -
Нам мушка-норушка жужжит у окна.
Ее вдохновил наш растерянный вид,
Все проникновенней она говорит:

"У меня в голове,
Знаете ли, путаница...
Помню только, что я -
Ваша дальняя родственница.
Загляну к вам на денек,
Обсижу ваш пирожок".

Мушка-норушка
Глянцевое брюшко
Крылышком махнула -
Форточка и открылась.

2010

Оле и Ване Каминским

Детвора среди двора
Оседлала комара,
Ушлого комарика,
Хитрого сударика.

Час прошел - комар на месте.
Говорит ребятам: слезьте!
Не на спинке, а в тазу
Половину повезу.

Запрягусь умело я!
Но, ребята, сделаю
Дело это сложное
Только за морожное.

2010

Мав дві долі:
Від батьків і волі.
Тепер маю одну -
Жону.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…