Ми вибираємо часто не тих -
через закритість реєстрів небесних,
чи непошану до істин простих -
бо ж не до всіх наближаються весни!

Ми довіряємось часом чужим -
з’явам холодним у ангельськім платті -
і до країв їх серцевих крижин
душі свої роздираєм на клапті.

Ми зустрічаємо зрідка своїх -
деколи сходяться наші стежини!,
але хіба помічаємо їх
у безупиннім бігу за чужими?..

Великдень, 2010

Донечка-квіточка в мене росте.
Щастя і радість щоранку несе.
Моє малятко, кохана людина,
Зірочка ясна, маленька перлина.

Донечка-щастячко мамою кличе.
Зранку до мене щоразу щебече.
Ніжною мовою слух забавляє,
Наче із казки вона промовляє.

"Матінко, мамочко, мама і ма..." -
Ніжно говорить маля із даля.
Лагідно тулиться, дівчинка моя,
Наче промінчик мене зігріва.



2011

Це кіт-воркіт гостей наворожив.
Таки зумів же, бісове поріддя!
А я ж на цьому світі й не пожив,
А в мене ж нерви, котику, не з міді.

Мені б до перших півнів перебуть,
Бо ж гості навернулися не з кращих:
В очах така підступна каламуть,
Що не вгадаєш намірів нізащо.

Німотна тиша поглядів пустих
Висмоктує живцем із мене душу.
О Господи, благаю, захисти!
Увесь тремчу, та щось робити мушу.

І б’ю навідліг тишу – і нараз
Пощезло все...
                      Лиш кіт собі муркоче.
Жахливий сон! Запізня ще пора,
Та вже навряд засну цієї ночі.

1999

Вже на березах – пасма сивини,
Сліпучо-жовті пасма вересневі.
Холодним смутком осінь цебенить
У спраглу душу вимоклому дневі.

Понаїдались твані бурчаки
І басаманять глизяву дорогу,
Що набуває статусу ріки, –
Та хтось навряд чи в захваті від того.

Днедавній сокір стогне, як васаг,
У молитвах простягуючи віти
Блідому сонцю в мурих небесах,
Яке й себе не здатне обігріти.

1999


____________

Бурчáк – шумливий струмок.
Басамáнити (розм.) – залишати на тілі смуги від ударів.
Глизявий (діал.) – в’язкий, липкий.
Днедáвній (розм.) – дуже старий.
Васáг (заст.) – чумацький віз.
Мýрий – темно-сірий із плямами.

Пишу́ я ві́рші чи вірші́?
Я їх пишу́ чи пи́шу?
Що, знов когось я розсмішив?
Рятуйте наші душі!..


22.09.2011

…І коли провела чоловіка в останню стежину,
Коли навпіл розрізала кованим засовом світ,
Пригадала тоді вже минулу, пошлюблену, днину…
Та й угледіла в тому немовби його заповіт.

Він робив держаки для всілякого там реманенту:
Сільський бізнес такий, ще й відчутний прибуток дає…
Не відчула вдова порятунку такого моменту,
Просто йшла у майстерню далі ятрити горе своє…

Гострий ніж ніби сам у долоні до неї ускочив!..
Якби взріли сусіди – то гули б на усеньке село,
Що вона, Катерина, з собою покінчити хоче!...
Ой, розмов без відвідин,співчуття без спочину
Та зітхань проти ночі б було!..

Жінка прикро вчинила: ввігнала ножа…у лопату –
Незакінчено-вічну, оту, що він не доробив…
Чи образиться милий? Ох, якби ж то… якби ж тільки знати!..
А за ніч вже підсвічник без свічки світанок світив!

Спить спокійно сусід: хтось межею – з ножем, а не лячно!
Бо то ж не самогубця, й не спалена горем жона.
То дружина покійного - стишена, втішена, вдячна,
Поспішає в майстерню плекати підсвічник вона…

Держаків заготовки у спадок лишились по ньому.
Жінка різала вміло, знеболюючи наждаком…
Засівався світанок, а майстриня світила невтомно
Без свічок – на весь Всесвіт – порожнім новим свічником!

Вже їх триста стоїть (сорок днів в засвіти відлетіло…)!
Заготовок не стало – то пішла попідтинню селом.
Чим могли – помогли, а вона ж бо не хліба просила,
А гілляку від липи, або що в кого зайве було…

ВирізАла без креслень, кресала без кременю іскру.
«Навіжена!» - шептали, але йшли милуватись у двір…
А майстриня підсвічники так розмальовує бистро,
Різьбить вправно й уміло – і що їй людський поговір!

…Перетнула дорогу місцева сучасна легенда:
Кажуть, ніби покійний вже просить вдову: «Зачекай!..»
Бо йому від отого аж якось… занадто вже…тепло,
Можна навіть сказати, що спека ота – через край!

Він любив її палко – ото й відпустив ще пожити:
Хай підсвічники робить, як має талант і снагу!
Лиш благав свою Катрю… про мужа земного і діти…
Та - музею в дарунок колекцію ту дорогу…

18.04.2010.

Ах, сонце і весна, і музика дощу,
Небесний ритм і темп, і райдуг перевесла.
Я сонцебризком зранку душу причащу,
Щоб ця важка печаль до дна відразу скресла.

Зелений шепіт листя в сріблі ручаїв,
Душа в купелі сонця й голубого неба.
І не сполохайте ні слів, ні солов’їв,
Душа щаслива, коли поруч є хто-небудь.

У тебе обмаль часу – мовчки промини,
І зупинись байдужий просто на хвилинку.
Ні-ні, не кликатиму я нікого в сни, –
Я подарую в серці сховану жаринку.

Коли мені було п’ятнадцять,
ти мав і досвід, і вагу.
Я ж тільки бігала на танці
і засмагала на даху.
Ховала від батьків помаду,
щоденник зрідка, табель теж.
Я не уміла дати ради
думкам і згарищам пожеж.
Ти ще не був тоді на схилі,
хоч третій шлюб тріщав по швах.
Цікаво, як життєві хвилі
загнали нас під спільний дах?
Я нині з досвідом, принаймні,
нема ні згарищ, ні пожеж.
Твоя ж вага, пробач, між нами,
давно сягнула всяких меж…

Рубаї

***
Навипередки мчать, мов пси, ідеї,
Коли жадоба влади вовком виє.
О ви, хто владу врешті-решт вполює,
Вполюйте заодно й часи Астреї.*

***
Мов коней шалених, сідлають ідеї
Не мудрі, не дужі, а радше пігмеї,
Що згодом, злякавшись галопу до правди,
Брехні прислуговують, наче лакеї.
***
Рабів собі творить володар ідей:
Хтось ангел із них, хтось, немов Асмодей.**
І медом, і ядом наповнюють чашу.
То ж, випивши з неї, чекаймо біди.
***
Я стверджую, друзі, ідеї грядущі,
Що зводяться гулко із бід невсипущих,
Як їх попередниці, в пошуках влади
По світу гайнуть, наче фурії злющі.
***
Хто я? Ідей незрячих поводир.
Моє життя – в душі убитий мир.
Навоювавшись вдосталь, до відрази,
В поезію іду, як в монастир.
***
Ей ви, ідейні ботокуди***
Облиште бити в глек огуди!
Вся ваша вправність віртуозна
Не більш, ніж передзвін посуди.
***
Лжепатріоти, вам хіба
Судились чвари і ганьба.
Чи не тому у вас постійно
На злобу дня лишень злоба?
***
Як часто, люди, добрий геній –
Глас вопіющого в пустині,
А злий, натхненний нашим страхом,
Виводить соло в життєплині.
***
Так, генії непересічні.
Завзято кожен йде у вічність.
Одних вона зустріне радо,
А інших – сміхом гомеричним.
***
Ми, як народ, йдемо шляхами,
Що вибрані провідниками.
На жаль, сучасність нам дарує
Провідників з поводирями.
***
Це не тривка, шановні, втіха –
Нове вино в старезних міхах…
Так нова суть: у ветхім світі
Бува для розпачу чи сміху.

*Богиня справедливості у давніх греків
**Злий дух, який згадується в Талмуді та інших релігійних творах.
***Плем’я індійців-дикунів на сході Південної Америки.
2010р.

Рубаї

***
Якщо вже доля без козирних карт,
Глузуємо над нею не на жарт.
Волів би в давнину я народитись,
Для тебе час народження – фальстарт.
***
Напевно, у лиха найбільше світлин.
Фіксує нещасних, зневірених плин.
Якщо на світлині його ти самотній,
Майбутнє твоє загірчить, як полин.
***
Чи мав я життя? Ні, окремі моменти…
Мов сон, було щастя – зостались фрагменти.
Де доля мені усміхнутись забула,
Немає нічого. Лишень постаменти.
***
Я долю змінити хотів недолугу,
Із серця прогнавши зневіру і тугу,
Та серцем побачив: куди б не подався,
Мов стрілка годинника, ходжу по кругу.
***
Що б не було, що б душу не спіткало,
Моя недоле, геть зніми забрало.
Якщо тобі у вічі подивлюся,
Зумію я звершити ще чимало.

***
Здіймають слізно руки слабодухи.
У смутку в сильних ідентичні рухи.
Та першим доля, мов страждальна мати,
А іншим доля, мовби лють свекрухи.
***
Якщо акцент життєвий не на вічнім,
Творю душею календар циклічний,
В якому стрімко бігають по кругу
Надія січня і розпука січня.
***
Хто прагне величі, збагне: зрадлива.
Хто любить славу, ствердить, що мінлива.
Лиш той, хто долю, мов дитя, плекає,
Відчує, що вона також дбайлива.
***
Коли діймуть облогою нас біди,
Будуємо з терпіння піраміди
І тільки з високості помічаєм,
Що все життя із щастям ми сусіди.
***
Коли вже браму снів тараниш,
У тебе, доле, грізні плани.
Я не всесильний. Я скорюся.
Не зможу буть лиш безталанним.
***
Мій боле, вклонися моїм ворогам,
Послушним їм будь, мов ріка берегам.
Можливо,як мук моїх грона дозріють,
Не зціливши долі, я зцілюся сам.
***
Я з тих, що не кланялись низько Мамоні.
Жив щиро, мов серце носив на долоні.
Гадалося: входжу до щастя у двері,
Та бачу: хто йде без Мамони – сторонній!
***
Не бачиш на небі – дивись на долівку.
Глибінь на заваді – розшукуй, де мілко.
Ймовірно, подібно до голуба Ноя,
Ти щастя знайдеш, мов маслинову гілку.
***
Жбурляємо долю, неначе монету:
На аверсі вічність почне естафету,
А випаде реверс – од себе сахнемось.
Тоді вже судилось нам канути в Лету.
2010р.

Рубаї

***
Колишній я – без фальші і без люті –
Сьогоднішнього втратив, що поплутав
Добро і зло. О світе незбагненний,
Кого із нас томитимеш в покуті?
***
Спустошені літа не поверну.
Гірчать мені,мов присмак полину.
Якщо блукав я пусткою земною,
Яким вогнем для неба спалахну?
***
Не визнавши Бога, поглибим провини
І темінь внесемо до божої днини.
Ми всі, що звелися з єства бунтівного,
Що хочемо бачити оком совиним?
***
З окопу смертника, в путі або з порога
Не заперечимо ми фатуму нічого.
Війною згорблений чи працею Сізіфа,
Ще долі кращої ніхто не вкрав у Бога.
***
У дні, коли бачив себе бездоганним,
Немовби Всевишній, я створював плани,
Але на відміну від Бога метався
Від фати-моргани до фати-моргани.
***
У древнім клубку життєдайних доріг
Хтось довго ішов, хтось завчасу прибіг,
Та жоден , за нитку життя ухопивши,
Клубок розмотать загадковий не зміг.

***
Якщо людські дороги – лиш примари,
Якщо готуєш нам, Всевишній, кари,
Скажи: хіба у тому недоречність,
Що день у день рясніють Валтасари?
***
Умієм так: святе під ноги,
Не труд – розваги до знемоги,
А згодом, рученьки схрестивши,
Попросимось в мартирологи.*
***
В собі спокою в’язня стережеш,
Поки душа тьмяніє без пожеж.
Якщо ж душі судилось спалахнути,
Тоді,мов Бог, до крайніх меж сягнеш.
***
Хто не втрачав трудів натхненних плід,
Кого не гнав нікчема од воріт?
А що як там, у світі потойбічнім,
І рай – лишень до пекла перехід.
***
Літа нам доводять, що розум – талан,
Між ницим і вічним зневажена грань.
З давен і до нині незмінно єдине:
Розумних карає і Бог, і тиран.
***
Не все і не завше в житті з абсолюту.
Свята простота не рятує од спруту.
Учора, сьогодні, в майбутнього плині,
Примноживши щастя, примножиш покуту.

***
І сильних,звісно, ранять леза слів.
Слабкі од них страждають поготів.
Не стверджуй міць душею або тілом –
На всі образи й Бог не відповів.

*Збірки релігійних оповідань про християнських мучеників.
2010р.

Нащо перепиняти тих,
Хто чи реготом чи несусвітнім криком
Руйнує блаженну світанкову тишу,
Як пріснопам’ятні юдеї руйнували Єрихон?
Нащо хитати головою на того,
Хто пожбурив недопалок у росяну траву?
Нащо сердить в автобусі того,
Хто замість запросити тебе сісти
Газету простелив побіля себе?
Нащо, не опинившись на місці того,
Хто скоїв злочин, справедливо осудить його?
Нащо всупереч спокусі кривдника
Дать ляпаса тобі спочатку в праву,
А потому й у ліву підставлену,
Його щокам ти віддаєш належне?..
...Стільки тих повсякденних «Нащо?»...
А чи не краще на все заплющить очі
Тай по життю безпечно прокотитись,
Поставивши поперед себе таке безпечне:
«Моя хата скраю»?
Та на сторожі гідності людської
Лунає Божий голос: «Негоже бути колобком!»

І як урвати цю незриму нить,
якою вишиваєш ти на п’яльцях?
Її не видно, а вона щемить
фантомним болем втраченого пальця.

Її кінець у глибині мене -
в моїй душі, що витіка по нитці.
Чи це всього лиш заблукалий нерв,
що втрапив у сильце твоєї глиці?

І, може, вже й улучив би момент
і все порвав руки знаменням хресним.
Та вже цікаво - щó це за портрет?
І щó ховаєш під душі наперстком?..

2009

І булаву він мав, і силу, і відвагу...
І хто його не чув? Народний президент!
У клопотах увесь, пора йому в Чикаго...
Маленький українець не прогавив мент.

*щасливо...
2011

Алтарь мудрости - чувство любви.
Верность не знает розлуки.
В Ее сердце росток, золотой...
Мне Она свой напиток, живой !

О, самая несравненная ! - Та,
Обручен с которой на небесах,
Ангела, Ты Нашла Сама !
Князь Осени нам карнавалом Огня,
Вместе кружИм, крУжим-плетем любви кружева.
2011г.

Це просто брудна білизна
Бездомних блідих заручин,
Що влізли в довіру. Вірно
Новітніми ланцюгами
Прикуто до серця смуток.
Розлука не має сенсу
У сенсорно-голім світі…
Світанок на грані гасел,
Лосось під покровом шуби
Обману страшних ілюзій…
Образа чужих емоцій,
Як фата-моргана серця…
Боже,
Навіщо нам стільки буднів,
Якщо жоден з них не може?


2011

А ти мене чомусь не відпускаєш
Від себе у незнану заметіль.
Мовчиш,.а дивна туга серце крає,
З вікна лягає на підлогу тінь,
І пахне чебрецем, немов із гаю
Зірчаті квіти вітер позносив
І стелить по кутках пучки розмаю…
Сиджу притишено, приземлена без крил.
Яскраве сонце в небі догорає,
У небі барви поміж хмар, як зграї
Істот незнаних, чи моїх вітрил,
Яких душа для спокою шукає,
Але підняти ще не бракує сил…
Сувоєм вечір сутінки сукає,
Скрипнув ланцюг в криниці й задзвенів,
Вода пролилась… Тихо, наче в раю…
У злоті зір нових чекаю див.

Пародія

– Проходь…
Ти спізнився – я люта!
Чом очі
потуплені вниз?
Ти чув –
найстрашніша покута –
невинний
жіночий каприз?

Мужчини…
Ті витягнуть жили…
Та думка до них –
не до справ!
Як вовка
мене “обложили”,
чи як там
Висоцький співав?

І всі
починають здалéка…
А я – як вулкан –
через край…
Та пристрасть
і є небезпека?
Ну добре.
Давай вже… Торкай…


21.09.2011

двері до сонця дощами забито -
па, літо.
кілька жовтіючих літер з палітри
на вітер.
пустиш і не здоженеш мене. скину
хустину -
мідним вогнем колихнеться волосся
я – (в)осінь

Несила пам'яті згадать усіх, кому
У цьому світі встигли завинити.
Слабинку б дати, хоч на мить, тому ярму,
Яке серця втомилися носити.

Навряд чи діждемся пробачення, коли
Не знаєм, в кого слід його просити.
Як там у класика? "Хіба ревуть воли..."
Так то воли! Їх легше зрозуміти.

2005 р.

І сплю-люблю,
і прокидаюся-люблю,
й щасливий я на землю стати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
Твоїх джерел устами досягаю,
хоч добре знаю,
що спраги не здолати,
й до дна не випити води святої,
і не наїстись ягід твоїх,
і босими ногами
по святих росах не на крокуватись…
Тулюсь до тебе, мов до мами,
й сліз радості не буду я ховати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
2010

Від високих матерій –
до плотського.
Як у прірву.
Душа – у свічаді...
Щоб тонути в любові
Висоцького,
треба бути
Мариною Владі.
А не просто
чужою дружиною.
Кава. Чай.
Макарони по-флотськи.
Що ж...
мене нарекли не Мариною.
Та і Ви –
не Володя Висоцький.

2009

Я живий? – нічого не збагну:
Щойно смерть приходила по мене.
Світе, гей! – чи знаєш новину? –
Я живий.
                З тобою.
                                 Nota bene! *

Nota bene, світе, – я живий!
Ще не вмер, щоб стать кавалком гною,
Ще тікаю, світе,
                               ти ж – лови:
Щойно смерть цікавилася мною.

1996


___________

* Зверни увагу (лат.).

Вперед ногами винесли його.
Та не в таку збирався він дорогу:
Все переймався мандрами чогось.
О, як йому до них свербіли ноги!

Піду, казав, так хочеться піти,
Та щó піти – помчать в обійми долі!
Оце б лишень за хвіртку перейти.
Він перейде, він сильну має волю.

Він перетне цей клятий рубікон,
Переповзе, скривавлюючи лікті!..
Один для всіх у вічності закон,
Та не для всіх однаковий – у світі.

Все поривавсь у мандри ті чогось.
Лиш не таку завбачував дорогу...
Вперед ногами винесли його,
Дарма що за життя він був
Безногий.

1996

Настане новий день - хтось приготує каву,
а хтось на літній час забуде перейти
і стрімголов пірне в притомність нецікаву,
пригадуючи сон, що бачив перед тим.

І стріне він її - із запахом робусти,
із пам'яттю про час і про недавній сон,
байдуже - обжене чи уперед пропустить -
щось раптом забринить з душею в унісон -

він якось мимохіть відчує дивний погляд
й розгубленість у нім - незвичну, неясну...
Ці очі, аромат... Він закрокує поряд...
Та вскочить у трамвай - і не згадає сну...

весна 2011

(та знову приспішить, не пригадавши сну)

В мене є 2 практично рівноцінних закінчення цього вірша. В першому, ЛГ перешкоджає згадати сон зовнішня причина - прибуття трамваю, а в другому - він, наче, сам здається своїй спробі пригадати дівчину зі сну.

Цікаво було б знати, вашу думку на рахунок цього.
Перший варіант, другий чи якийсь третій?

Дякую.

О рідна мова українська, -
Ти наче пісня материнська
Мені в колисці душу гріла
І на життя благословила.
Моя любов невідворотна, -
Дзвінка, весела і скорботна,
Багатобарвна, невмируща, -
Немов Дніпра вода цілюща
Чи на поверхні, чи на денці,
Чи на устах моїх, чи в серці, -
Ти, друже, також не сторонься
Її яскравої, як сонце...
20.09.11

слухай мила твої річки
знову змінюють русла
їм нікуди більше текти
хіба до канапи Прокруста

і келих твій не Грааль
а кави мала філіжанка
ти завжди шукаєш мораль
здіймаючи бурю у склянці:

«ти винен! ти не зробив!
ти знову про все забувся!
чому ти мене не просив!
ти навіть не заікнувся!»

слухай мила я був твоїм блазнем
я мусив сміятись із жменею сліз
був тобі киснем; я твій вогнегасник!
ти ж лишала за порізом поріз

мила ця подорож в нікуди
до Сполучених Штампів твоєї Америки
туди мов прочани ведуть сліди
твоїх невситимих, палких істерик

я чемно віршую цей каламбур
хоч я не Війон Франсуа
в мовчанні ягнят і тремтінні струн
спить наче бомж душа.
2011

…у Місті_Кольору_Сепія,
в осені, що пахне кленами та корицею,
шагренева шкіра нашого часу стискається щохвилини,
і щомиті:
менше її,
менше її,
менше її –
та ми про це не говоримо.

…Острів ліжка оточений водами –
зеленими, як надія,
важкими, немов повіки.
Уже не чекаємо –
ані зими, ні корабля рятівного…

Заховатись, завмерти, не рухатися,
злитися із тобою,
зростися із краєвидами,
як у дитячих «піжмурках» –
а раптом вони не помітять
і не покличуть додому?...

…тривати у ваті тиші – та – аніруш…

…І тільки риски наших долонь
мчать уперед відчайдухами-велосипедистами,
зухвалими у своєму безумі,
і свідчать, як ті апостоли,
що «далі таки буде…»

Вона дива чекала. Тиждень.
Аж посивів каштанів ряд.
Вона дива чекала. Ти ж бо
сам учив, що не все підряд
буде справжнім у цьому місті.
Мимо стрімко пливли вітри.
Вона дива чекала місяць,
потім рік, і ще тридцять три.
І коли не діждала долі
і зашторила вікна, ти
кинув різко болючий докір:
"Нащо ждала? Було б іти..."

Як два світи в безмежжі голубім,
Шукаєм одне одного не всує:
В мені є те, чого нема в тобі,
В тобі є те, чого мені бракує.

Перепливемо ріками жалю,
Перебредем пустелями омани,
Щоб кожне слово мовило:
Люблю,
Щоб кожний рух повторював:
Кохана.

І хай там де: в безлюдді чи юрбі, –
Щомиті одне одного святкуєм!
Бо є в мені, чого нема в тобі.
Бо є в тобі, чого мені бракує.

1998

Між пальці днів просочуюсь піском,
Перетікаю в інші сотворіння...
Пронизаний мільйонами оском,
Іду босоніж в’їдливою рінню.

Пекучий біль нагадує мені,
Що це не сон
                         і певно – не кончина.
І я радію болю
                         в глибині
Душі своєї, як мала звірúна,
Що я іще живий на цій землі,
Торкаюсь трав
І слухаю зозулю,
Милуюся бенкетами джмелів,
Занурююся в радощі минулі...

Це все моє,
Це більше, ніж буття, –
Воно в мені праістиною сходить.
Стою блаженно-чистий,
                                           мов дитя,
І розчиняюсь в музиці природи.

1998

Убрід ріку печалі перейду…
Не озирнусь на берег не_свободи.
На хвильку заблукаю у саду,
розтану в чистім голосі природи.
І на палітрі райдужній її
себе відчую золотим відтінком.
Яка глибінь відкриється мені!
Яка п’янка – в мені – озветься жінка!
Ота, якою марив ти і снив.
Ота, що вже
у рабство будням продана.
…Зварю варення, ти його любив.
Терпким цілунком на губах – смородина.

2004(2011)

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Я до тебе іду залисточеним гаєм осіннім,
Сухотрав'ям полів, тих, що пахнуть полином гірким.
Розплелася коса, розірвалось намисто: у сіні
ми з тобою удвох... та, нажаль, сном було це моїм.
Відчуваю твої такі щирі, відверті цілунки,
Мов мурашки, вони розповзлися по тілу, чекай,
Ми із чаші гріха напилися достатньо вже трунку,
Та тепер все одно, що попереду: пекло, чи рай.
Пахло димом їдким, тільки листя ні в чому не винне,
Полум'яна любов запалила, мов іскра, чуття,
Вітер попіл розніс, залишилася згадка єдина,
І ранковий туман, як відлуння того каяття.

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Час розповитий.
Зріють сліди.
Зернятко з колоса
Рветься увись
До мети.
***
Стигла самотність.
Короткі гудки.
Берегом дотику
Шепчуть вуста:
"Полюби".
***
Світ збожеволів.
Споловіли роки.
Зболені руки

Вимолюють краплю
Води.
20.09.2011

ВЖЕ НЕ МОЯ

Вже не моя́, але в мені́ наві́ки.
Вже не зі мною, але у житті
Несу в собі́́ твоєї вдачі ріки,
Бурхливі й тихі, грішні і святі.

Сльоза твоя́ – то крапля серця мо́го,
А тихий смуток – йо́го каяття.
Під небом не існує більш нікого,
Крім тебе в світі. Решта – забуття.

Вже не моя́. Та все іще зі мною.
Десь в глибині, на долі скрижаля́х,
Я ж – лиш живу і дихаю тобою,
Горта́ючи в думках життєвий шлях.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 2011 р.

Олександр МЕЛЬНИЧУК

Пародія

Вона мене чекала стільки років!
І ось я мчуся на передову...
Скрекочуть машінґверами сороки -
у нас сьогодні перше rendez-vous!

Я - замість діда. Бо яка різниця?
А серце б"є. Тремтить одна рука.
Їй - сім десятків, вже - не молодиця...
Але ж наснага з віком не зника.

Її одразу навіть не впізнати,
та я розгорну вижухлу траву -
і ось вона... В ложбинці - детонатор,
мов кухар в протитанковім рову...

Сховався... Але я послиню пальчик
й легенько так його по ковпачку:
- Привіт-привіт! Я - твій сапер, юначе!
Ану, вставай - я витягнув чеку!

Той - ані руш! І вся вона - не в темі...
Як не старався - хоч лягай, хоч стій!
Напевно, просто іншої системи...
А, може, їй потрібен дідо мій?..

Хоча, найшвидше, просто не хотіла...
Нехитра ж справа... Що тут за дива?
...Лише б сорока нé розторохтіла
про марноту жіночих сподівань...

Не просієш мене через сито,
Не замісиш мене на тісто,
Ти так дивишся ненаситно -
Я таких не чекала у місті.

Я тобі не вареників миска,
Що втопилися у сметані -
І до губ моїх жирним писком
Ти не лізь, я тобі не путана.

Ти до дна мене хочеш допити?
Чи я пляшка тобі, чи криниця?
Сигаретою хочеш вгостити?
Запальничку подай тоді, лицар!

Ой, ти ж брови мені обсмалиш!
Відчепись, закричу я, чудо!
Ти чого мене тягнеш до звалищ?!
Help me! Пробі! Гвалтують! Люди!


20.09.2011

Ах, на поляні почалась дуель.
Трах-тах! Трах-тах! І жолудів шрапнель,
І вмить злетілись ненаситні оси, –
Обняв берізку сивий менестрель.

Вона мене чекала стільки літ!
А я й не знав про ці її чекання...
Гуркоче і вібрує вертоліт –
Заради неї цей нічний політ –
В нас буде зустріч перша... І остання?

Тремтить рука і серце калатає,
Кажу собі: «Ти ж знав, чого летів...»
Так, знав: вона мене чекає,
Її наснага з віком не зникає,
Вона до вибуху готова почуттів!

Я тихо опускаюсь на коліна,
Торкаюсь ніжно незнайомки тіла... –
І миттю сталася в стосунках зміна!
Я впізнаю: це мінометна міна,
Вона мене чекала і хотіла!

Навряд... Тоді я ще не народився...
От дід повоював у цих краях!
Тут Третій Український бився,
Боєприпас і загубився,
Хоча – не голка і не цвях...

Накладним зарядом, без мороки
Я задовольнив її бажання...
Миттю перелякані сороки
Вісті понесли у різні боки
Про жіночі марні сподівання...
2011

В імлі шукаєм
своїх перлин,
а нам, лукаво -
зорю-полин.

Із колізею
будуєм храм -
в юрбі мойсеїв
сміється хам.

І гинуть перли
в чужій росі,
вібрують нерви
од голосінь.

Звичайно, треба
нових Рембó.
А нам би – Рéмбо!
Дістали бо!

20.04.2011

Щоб вам сподобатись,
піду на компроміс,
скажу, що ви
такий талановитий!
І крикну “браво”,
й попрошу на “біс”,
і кину вам до ніг
уявні квіти…

(Бо пані Самотність, стара лесбіянка,
Вже пестить замерзлі суглоби до ранку…)

Щоб вас украсти -
йтиму на шантаж:
мовляв, без ваших
“опусів” сконаю…
І покажу, що я –
ваш вірний паж,
й на вашу глупоту
не нарікаю!

(…Тим часом Самотність, стара лесбіянка,
Пустує в постелі до самого ранку…)

Усе зроблю, щоб досягти мети.
Та крикну “стоп!” -
за крок до результату…
А раптом з вами…
далі довго йти?!
То ж можна, й справді,
від брехні сконати!

(Нехай вже Самотність, стара лесбіянка,
морозить засніжені ноги до ранку!)

2.11.1998.

Я не вмію тебе не любити,
Цілувати не хочу без міри,
Не просію себе я крізь сито,
Щоб мене ти любив, мені вірив.

Зізнаватись не буду щоночі,
Як люблю я тебе, моя згубо...
Хоч до дна тебе випити хочу -
Не спалю я цілунками губи.

Я не буду тікати від тебе,
Чи іти по слідах, мов по карті...
Просто втоплюсь в очах твоїх небі,
Хоч і цього робити не варто.
2011р.

Я торкалась думок обережно.
Розламала себе і віддалась напів.
Тільки він жовто-білим безмежжям,
У салоні автівки невтомно скрипів.

Трохи сорому влилось червоним,
І на сонному тілі дощем запеклось.
Проковтнув зерна болю мій ворон,
Майже вічність він дихав на скло.

19.09.2011

ще не час на відбій, –
розігнути цю ниючу спину,
повернутись в каюту,
роззутись і зняти бушлат.
на барометрі – шторм,
буря трощить усе безупину,
а за нею – наступна,
лютіша її у стократ.

каравела-земля
все ще з тріском пливе поміж ними,
і уп'явся в вітрила,
шматуючи їх, вітер-норд,
все ще право руля,
і на вахтах стоять побратими,
і в сигнальних вогнях
за туманами – сяючий порт.

Мне так уютно в осени-
Миг одиночества раз в год.
Заплачет ветер листьями,
Откроет звезды небосвод...


Шуршит листва опавшая,
Наверно, прочь уходишь ты...
Давай, скорей и не опаздывай,
Освободи меня от суеты!

И ты ушел...

И вдруг, так пусто стало в осени-
Миг одиночества раз в год.
Твой силует остался в памяти
И не могу стереть его...


Все так же ветер плачет листьями,
Все так же остро ноет боль
О том, что так уютно в осени...
О том, что больше не придешь...

Не муч себе! Хай буде так, як є -
уже нічим не виправити лиха.
Живи за двох, нехай життя моє
тебе від зла остерігає стиха.

Не клич мене! Я залишився там,
де ніч і день зійшлися воєдино,
де навіть крик прощального листа
вже не розкаже про твою провину.

Не повертай мене із темноти -
нехай вже краще буду я в минулім.
...Бо раптом я не стримаюсь, а ти
ще не відлила срібляної кулі...

осінь 2009


погОджуся надумаю наважуся передумаю послухаюсь
не(с)втримаюсь

Ти любиш слово?
То люби… І пий,
Немов росу вишневу,
Що п’є садок цей
щедроцвітний…

Лише у спеку тонкокрилу
Схилися серцем
над криницею,

Нехай душа себе побачить…

І ти на неї подивись,
Та не забудь ніколи
ту хвилину,
Коли вона його народить…

Ти любиш слово?
То люби… Лиш не покинь,
Як сироту, в цю чорну безгомінь,
Коли воно з гарячими вустами –
Літає день і ніч під небесами.
Йому немає місця на землі,
І з нього виростають журавлі…

То хто зачинить піднебесну браму?

Не любиш слова?
Полюби!
Освячуй душу в чистім джерелі…

2010

Завмираю...
Хвиля...Хвиля...
Неба ніжний поцілунок.
Далини морської силу
випиваю всю,мов трунок.

І стаю така висока,
що захмарні замки бачу!
І стаю така маленька,
мов піщинка.
Тихо плачу.

Та мою щоку вологу
сонце лагідно торкає.
Помолюсь-зітхну до Бога.
Оживаю...Оживаю!