Мовчить папір, дзвенять дзерáкла,
пісок ковтає глину – давиться…
пшениця в бур’янах зблукáлась,
чорнóземно блага’ вакáнець

орáла; вітер вирвав воду,
аж хвиля пінно зашипіла;
горілка здібності закопує;
вогонь: крок вправо чи крок вліво;

брехня простує прямо в вічі,
сміється ватра язиката…
безодня зради: сміх трагічно
на пісню з топорища ката

верлібно скрапує; горлає
в каламарі живий вірш сильний!
І не приймають росу трави;
в атраменті ніч, стиглі сливи

й гріх віддзеркалюються гостро,
жовтіє місяць перерізаний,
і совість душу так контóсить,
що в цьому тілі душі тісно…

а панна спить, так, ніби і не осінь
вона, над нею ще ген-ген зелено.
густі чуби куйовдить вітер кленам,
благословенним
літнім
теплим
босим.

в її волоссі колосок згубився,
дорідний золотий, рум'янок, мята.
і коник польовий скрипкове свято
благовістить в її
вербовім
листі.

під тихими повіками небесно
мерхтять її річки, її озера,
ще осоружне військо чорнопере
не затінило
вигойдані
плеса.

а панна спить. не осінь ще, не осінь.
вві сні іде із кошиком ожини,
у ніч зганяє зоряну маржину,
де ранній місяць
сум на сіно
косить.

[1]
ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту

ти же знаєш, Тьома, в країні, де ми живем,
кожна сказана куля чи слово - футбольний м"яч,
що летить попід серцем, царапає за живе,
по живому царапає, Тьома, твоє ім"я

ти же знаєш: у спину вростає коріння цифр
із твоєї футболки, і як до весни болить,
як докупи збираються наніч твої рубці,
бо усім нам рахується стільки, як нафолив

бо ти знаєш, як боляче хвилями б"є Дніпро,
як ховається сонце за темні куліси хмар,
як несеш у пітьму роздягалень повільний крок,
як вмирає надія й приходить услід зима

а сьогодні і сонце нарешті зійшло для нас,
і за нас жовто-сині пляжі й бліді жінки,
що простять нам усе, що простити могла б жона,
і замолять нам наші старі договірняки...

[2]
...Тьома дивиться вдаль, у безмежжя своє пусте,
крізь нічний телевізор, неначе крізь простір-час,
доки диктор повільно розжовує склад гостей,
він пригадує все, що на тій стороні м"яча:

як він бігав за школу і бутсами рвав траву,
й липло небо на щоки, неначе бинти до ран,
і тремтіло під серцем гаряче "усіх порву",
як повільно писався зелених полів коран

як водив на старий стадіончик свою малу,
де з обдертих трибун скандували йому щораз,
а коли розпустили місцевий футбольний клуб,
його слава ще довго літала в нічних дворах,

як учився виходити з долею сам-на-сам,
як валили із ніг, як суддя забував картки,
як відходили друзі у тюрми й на небеса,
бо футбольне життя - то відбиток на дні руки...

[3]
...другий тайм ще тривав, але він уже бачив сни,
через сни проростала зелених полів трава,
тоді Тьома підводився з лавки для запасних
і чийсь голос низький його видива розривав:

ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту...

Торкнувся до скелі черствості,
байдужості стелітової.
Завмер – від зневаги погляду,
застиг від озлоби лютої.
І лезом стальної гордості
на дріб’язки був посічений,
Розпеченим рогом заздрості
останки були скалічені.
Подрібнений , понівечений,
на тисячі розшматований.
Утиснутий в рів безвиході,
усмоктаний в став безбожності.
Ні ясності не торкнутися,
ні світлом не похвалитися.
І більше щоб не воскреснути,
навіки в пітьми лишитися.
Де Твої, о Боже, ангели?
Де сурмів акорди сяючі?
Рятунок де Твій, о Господи?
Де подих Твоєї радості?
Чом помста Твоя затрималась,
для ворога найлютішого?
Прийди, не барись, мій Господи!
Дозволь ще хоч раз зустрітися.

Галера осені у істамбульській бухті.
Пробач мої борги. Роздай мої любові.
Пливуть до моря баржі паперові –
твої слова, тобою ж і забуті.
Галера осені. Жовтогаряче рабство,
себе втрачання в диханні ритмічнім,
аж поки сніг – таким холодним січнем.
А нині даль. І ще на клумбах айстри
гойдають вечір. Засинають бджоли,
тягучий мед віддавши бджолярам.
І сад стоїть, немов недільний храм,
з кадилом груш і яблунь омофором.

Галера осені. Багряна одіссея.
Чекання мрій і нездійсненних див
у товщі непрозорої води,
що пам"ятає сни своїх офелій.
Усе по колу. Вічності човни
пливуть назустріч. Та не наздогнати.
Гінким вербовим гіллям проростати б,
не знаючи ні страху, ні вини.
З уривків слів зробити два весла.
із клаптів днів напнути два вітрила,
і попливти туди, де вже відкрили
в тумані жовтім мій архіпелаг.

Все твои успехи и почины
Малоинтересны мне - не скрою.
Милый, это не в тебе причина -
Это я искривлена душою.

Слишком много в жизни повидала,
Всё не так, как виделось вначале.
Я за жизнь три срока отмотала,
Да не в счастьи - в горе и печали...

27.06.2010

Пародія

О щό той вересень зумів!
Такий вогонь – із перцю й солі!
Джазують навіть парасолі
Й диван… Мелодію вітрів!
Ого! Який високий тон!
Ти в зáпалі, пробач, чи здýру
Закинув десь клавіатуру?
Не поламай акордеон…
Іще! Іще! Без слів, без нот!
Вже ямби змýчили! Хорéї?
Ми на вершині – в апогеї!
Давай не зараз… про цейтнот…
Який соліст! То майстер-клас!
Які бемолі стоголόсі!
Ми на дивані двоє… босі…
Потрібен в джасі контрабас?

… Ти сотворúв таку красу!
Обоє в римах – як в нірвані…
Хотів вареники в сметані?
Ти полежú – я принесý!..

4.09.2011

Заглядає місяць у вікно,
Падають на віки сновидіння,
Ніч лягає зоряним панно,
Прикриває сковане сумління.
Під її покровом, як в кіно,
Оживають втрачені надії.
Ходить вулицями вистраждане зло
В пошуках загубленої мрії.
Засинає втомлена земля,
Засинають згублені думки.
Ніч, мов казка, вічна і жива
Знов проводить в загадкові сни.

04.09.2011Р.

Ідеш по сліду,
йдеш і чуєш звіра...
А він малює петлі на росі,
і напівмертвий у спасіння вірить,
як вірив смерд у Бога на Русі.

Ніхто не знає,
та й чи варто знати:
коли, навіщо, як - про все, про все,
якщо здурів, і мимо благодаті
ідеш вбивати? Хто ж тебе спасе?!

Моя мелодія вітрів
несе тобі у вікна листя.
Клавіатуру пальці тиснуть,
ти йдеш по римах, як по вістрях.
А серпень рано догорів…
Джазує вересень дощем,
фонять відкриті парасолі,
О скільки слів! Які прозорі!
Який високий тон! О солі-
сти осені... І ще
потому тиша, як в раю.
І ти у римах, як в нірвані,
До півночі або до рання
на незастеленім дивані
ушосте ямбом виграю…

Нині в гості до Даринки
Прилітали дві хмаринки.
Дві хмаринки-веселинки
Не сиділи ні хвилинки.
Спершу хованки пограли –
Трошки сонечко сховали.
Потім дощик розливали
І на квіти, і на трави,
І на дівчинку ласкаву,
Щоб росла вона на славу.
А над вечір дві хмаринки
Заховались у перинки
І Даринка у перинках
Спала, наче на хмаринках.
2011

А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
Відчалюю, хоч наче ще й не час.
Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
Яких ще ждати знаків чи нещасть?

Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
Коли усюди - млака, де не стань.
І звістка ця - мені? До запитання?
А до якого? Стільки ж запитань...

Там також пастка? Часу? Парадигми?
А ця надія, що уже вмира -
мене розрає? Навпаки - подвигне?
Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

І що залишу - віру чи омерту?
Як примирю чесноти і гріхи?
І воду - то живу, то знову мертву,
що із руки одної. І з ріки.

Чи оціню, чи викину в нікуди -
та, Боже мій, хоча б чи відрізню
Юдифі чин од поцілунку Юди?
І вбивчу правду - чи святу брехню?

А що, як все це гра? І в тім, що пусто
під золотим наперстком, є резон?
А генію - за гріх який - безумство?
(Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

2011

Вбрід по сердечному денцю
Смуток на конях баских
Вискочив на посиденьки
До стиглих років моїх .
Пам’яті листя жовтаве
Хвилями долі плило
Вниз, де у вирі обставин
Гине душевне тепло.
Трель солов’я одиноко
В скелю пів’яви билась,
Лиха всевидяче око
Зирило з гніву кубла.
Роки мої перебуті
З горя рятунок знайшли, -
Витягли з дійсної суті
Вістря жахної стріли.
Рана загоїться – знаю,
Туга перейде іще,
З нашого шляху до раю
Зникне неспокою щем.
І осіяє привілля
Злагоди нашої день,
В срібне наливши весілля
Павідь веселих пісень.


03.09.11.

голосієво… голоси
нерозбірливо – між дерев
а ми віримо в землю – сіль…
із яких напувать джерел
твоє сонечко спокій твій
з райдуг райдугу зі словес
Слово виснажене до мрій
зійшле спогадами з небес
в голосієвому – свята
не музейні – живі й… живи!
душ омілія і свята
жде Аліпія – покровú

Плине життя, воно минає!
Та інколи в минуле повертає..!
Теперешнім живем, майбутнього чекаєм!
Що далі буде? Цього ніхто не знає!

Дитинство вже пройшло,
його, не повернути...
Але ті спогади - живі
зігріють серденько тобі й мені!

Вже час, ми покидаєм нашу школу!
- Прощай гімназія, рідненька!
Ми залишаєм вас, учителі!
- Простіть нас, дорогенькі!
За те, що злили вас, бешкетували,
не вчились, форму не носили,
уроки вам зривали!
Простіть нас, любі, та не забувайте
ми - 7-А про нас ви пам'ятайте!

Подякувати дуже одній людині хочем,
Ганні Федорівні
і низько поклонитись до землі,
піднести квіти, опустити очі...
- Простіть , ми любим ВАС від щирої душі!

Спасибі, дякуємо вам усім за те,
що ви навчили нас любити:
- людей, які навколо нас що день,
- науку, куди ж без неї нам піти?
- і світ, в якому ми повинні жити!

Тепер, у кожного своя дорога!
Вперед, ступайте впевнено у майбуття!
Одне прошу, заради БОГА не забувайте,
друзі, МИ - ОДНА СІМ'Я!

Як непомітно все проходить,
як непомітно час біжить,
як непомітно я втрачаю, те,
що дане лиш на мить.

Як непомітно серце плаче,
а цього не відчуваю,
як непомітно душа болить,
а я про це навіть не знаю...

Як непомітно злість стає любов*ю,
як непомітно світ міняє кольори,
як непомітно я страждаю,
ніхто й не бачить навкруги.

Як непомітно ми живемо,
ніщо не бачим і не чуєм,
так непомітно і помремо
може згадає хто і загарює.

Як не помітно відбувається усе те,
як швидко змінює людину,
як непомітно забере це,
усю сім*ю і всю родину.

Як непомітно котимосьу прірву,
так непомітно туди ми й попадемо...

Уклін тобі! – ти званий на бенкет,
Де коло не змикається донині,
А ти все ждеш на паперті монет
І давишся слізьми в нічній долині.

Бредуть, бредуть невінчані сини
У мертві дні, хоч вибілені зовні,
Шукаючи спокути і вини,
А чаші перед ними – повні…
                                                      Повні!

ХВИЛИНКА

Хвилинка - крап...
Пройшлась і впала,
Враз промайнувши крізь сльозу,
Яка чрез тіло в горлі стала,
Й опанувавши тремт в мізку́,
Все серцю кисню не давала
Та склом полізла по нутру́
І зупинилась... Міркувала:
Життя залишу чи зітру́?...

Павло Гай-Нижник
27 грудня 2009 р.

Привіт, маленька батьківщино,
Забута щастям сторона!
Скрізь запах м’яти і полину,
Навкруг буяє бузина.
Узбіч безлюдної дороги
Оселі згорбилися в снах.
Подує вітер – чую стогін
Людьми забутих бідолах.
У теплих гребенях пилюки
Полощуть крильця горобці.
Їх голосів грайливі звуки
Летять повз мене навманці.
Допитливі, як діти, клени
Повилізали на тини.
Зелене листя, наче жмені,
Мені протягують вони.
Відкрита хвіртка, мов обійми
Живої бабці з року в рік.
Та в хаті пусто безнадійно,
Помітно зразу - звіддалік.
Різьблені ставні під причілком,
Розбита шибка, як більмо.
Хтось незнайомий на побілку
Встиг нанести своє клеймо.
Хто він такий і родом звідки?
А може він моя рідня?
Якщо немає вчинку свідка,
Усі здогАдки - маячня.
Надворі випалю цигарку
Та оковитої наллю
У дві старі гранчасті чарки
І рід свій тихо пом’яну…

Туман у вибалку заліг.
На сон склепивши добрі очі,
Прожитий день майнув за ріг
Нової росяної ночі.

Усе довкола зацвіло
І злота, й срібла кольорами,
Узявся місяць за весло,
Поплив, кермуючи вітрами.

я тобі не повім
ти мені не сповідник
не почуєш таїн
не помітиш щедроти
тихо в світі моїм
ні людських ні тваринних
ні зітхань ані схлипів
знеструмлення дроту

синій вересень сонний
з сивинками згадок
три містки перейти
і зустрітися в’яві
але перший хитається
другий – від латок
ледве дихає третій –
уже догоряє…

Ну, чого це всюди верболіз
По коліна у багно заліз?
І скажіть, яка ж йому охота
Все життя тягнутись до болота?

Запитаю дівчину-вербичку:
-Ти чого тут виросла, сестричко,
А не у гаю й не серед поля?
Відповість: Така вже моя доля.

І якого біса сЕбе мучу,
Воду п'ю не чисту, а тванючу?
Замість солов'їв - нещастя маю
Слухати якусь лупату зграю.

З осокою розмовляти мушу:
Хоч і ранить, і кривавить душу.
Дістаю ж єдине в нагороду -
Дивний стан і неповторну вроду.

Пародія

Їх все більше і більше з роками –
Помилόк, коментáторів, друзів…
Я пишý – бо не спиться ночами,
Та й “Майстерні” – не для боягузів.

На сторíнках – “дельфіни” й “акули”
(Не дай Боже, як щось не до рими)
Ще й Редакція строга – ви чули?
Ну і критики теж… й іже з ними…

Заблукав в граматичній пустині…
Помилки? Їх і класики мають!
Ого-го! Скільки відгуків нині!
А це значить єдине – ЧИТАЮТЬ!

3.09.2011

Німа ріка. Дріма комиш.
Тьма вкрила балку та узвиш.
Тиш стеле чорний, чорний шовк.
Тремтиш?
Мовк страхом степ, степ страхом мовк.
Тремтиш...
Шовк чорний, чорний стеле тиш.
Узвиш та балку вкрила тьма.
Комиш дріма. Ріка німа...

3.09.2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»



Пригнути жидів, покорити

Ви раді б під ваші права,

Їх мову й закон розорити?..

Пусті це, безумні слова.

А знаєте ви, що за сила

В тій мові, в законі тому?

Вона від віків нас водила,

Мов стовп огняний через тьму.

Це щит наш від напору вражого,

Це зв’язок, що час не порве,

В ній Якова, праотця нашого,

Незломнеє серце живе.

Той Яков, що в юності своїй

В пустині з Єговою бивсь,

Ви знаєте, як він на старість

Перед Фараоном явивсь?

Як Йосип у ласці великій

Ото в Фараона вже став,

Тоді Фараон його батька

Побачити ще забажав.

Приїхав старий патріарх наш

З степу к Фараону у двір,

Дванадцять верблюдів горбатих

Шліфований топчуть порфір.

Посеред двора Фараонів,

Де сфінкси стояли німі,

Сини патріарха розбили

Пустинні намети свої.

Щоб Якова к ньому проводить,

Шле цар той міністрів своїх;

Говорять старому міністри:

«Клонися цареві до ніг!»

Та гордо ввесь ріст свій високий,

Мов пальма та, випрямивсь він

І каже: «Лиш Богу одному

Я звик віддавати поклін».

І мовили це Фараону

Міністри — той зморщив чоло

І каже одвір’я низеньке

Покласти в півросту його.

«Сюди проведіть патріарха,

Тут мусить схилитися він,

І так, хоч і як поневолі,

Віддасть мені царський поклін».

І Якова в царські покої

Вели — ішов прямо він скрізь,

Аж перед низеньке одвір’я:

«Туди к Фараону пролізь!»

І бачучи хитрість єгипську,

Старий патріарх зупинивсь…

Сміються в душі єгиптяни,

Він Богу в душі помоливсь.

І сталось… Свою громовладну

Правицю Єгова простер:

Стіну, мов марну павутину,

Згори аж додолу роздер.

Крізь блискіт, і куряву, й гуркіт,

Спокійний і прямий, немов

Та пальма в степу, патріарх наш

Перед Фараона вийшов.

А цар затремтів і, поблідлий,

Припав патріарху до ніг…

«Великий твій Бог!» — він промовив,

А більше промовить не міг.

Тямуйте ж цю давнюю повість

Ви всі, що хотіли б нагнуть

Жидів на новії закони,

Вести на неходжений путь!

Не думайте, що вже послабла

Рука, для котрої стіна

З порфірів шліфованих слабша,

Аніж павутина марна!

19 вересня 1889


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.234—236.

Одвір’я — двері, верхня їх частина.

Скаче знову "дельфін" між рядками
без дзвінка і всіляких запрошень
Я з дитинства дружив з помилками
і прекрасно їх вписував в зошит.

Хоч постаршав я звісно роками
Та ніяк, все ніяк не залишу.
Я і досі дружу з помилками,
а це значить єдине- я ПИШУ!!!

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину у парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Житуха струмениться між роками
і залишає зморшки на лиці.
Я й досі часом бавлюся віршами,
хоча не за горами вже й «капцІ».

Народу лікував серця і шлунки,
підсвічував другим під сміх чи рев.
У банках пусто на моїм рахунку,
зате сини є й декілька дерев.

Як мудрі вчать – живу лиш сьогочасним.
І що ще треба було би зробить,
відхід щоб не вважали передчасним?
Можливо, безтілесне щось створить?

З’явивсь рум’янець на старечих щічках,
бо я придумав – втну цього вірша.
Мій струмінь – не фонтан, лише потічок…
Зате он як окрилилась душа!

О б р А з и я прогнав у темний ліс.
С т р а х наближається і вже не за горами.
Образилась на мене т и х а з л і с т ь .
Н у д ь г у я з Музами колись побив ногами.
П е р е д ч у т т я іще не всі збулись.
Н а д і я СМС-ки присилає.
Для в і р и символи уже знайшлись.
Л ю б о в частенько в гості забігає.
Допоки чутиму емоцій струм,
д е п р е с і я не буде досаджати.
На яблунці повісився мій с у м.
За ним я довго буду жалкувати.

…А очі – в полоні чуттєвої млості –
так сяють, мов
окулярні сонячні скельця.
Скажіть,
на подібних сеансах закоханості
у вас буває ерекція… серця?
1991р.

Александрія вас століттями лякала,
Минали чудеса, минали ті шакали,
Життя шукало світ, який не озивався,
Який без пам'яті одвічно продавався.
Знайшли бескиди, гори, вічні полонини
Із вас скульптур ліпили вороги щоднини.
Усе в казковості робилось щогодини,
Мистецтво розвивалось і росла людина...
Лиш раптом налетіли звідусюди греки,
Убили і погнали, мов рабів далеко.
Ураз не стало тут живої нині Трої,
А мури залишились бідні, мов ізгої.

25.08.2011 с. Гребенів, Львівська обл.

Постійні "ахи", крики з-за стіни,
Постійний поклик грубого екстазу,
Поскрипування ліжка скрізь бринить
І зойки, зойки сунуться щоразу.

Шалений тупіт, стукіт у вікно,
А стогін тут сильніше дичавіє...
Несила слухати... Кохаються давно...
Невже не соромно? - Інстинкти ж гріють...

24.08.2011 року

В танок, як в прірву, п’яні йдуть стільці,
За ними шафи – пишнотілі кралі.
Блює диван на вогкому крильці,
Дощ заходився, здичавівши в шалі.

І з меблями ми – дерев’яні люди
Танцюємо, мов ліхтареві бранці,
А чортенята із усіх усюдів
Купаються, регочуться у склянці.

Напевно розчарована таки в мені
За те, що не приїхав вчасно розважати,
Зболіле серденько в походах звеселяти
Пробач за муку щойно завдану тобі.

Пробач, кохана, за примарства неземні,
За те, що не умів палкіш тебе кохати,
За те, що не запрошував ніяк до хати:
Пробач, пробач, пробач о, сонечко, мені!

Я буду вічно цю красу твою любити,
Щоденно дарувати квіти чарівні,
Не буде з уст моїх навіки вже брехні -
Я хочу із душі твоєї завжди пити,

Твою красу сильніше, квіточко, хвалити
І обнімать закохано в житті відкрито!

25.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Бринить навколо нас жива земля,
Повсюди тут природа майоріє,
А сенс життя ніколи не зітліє
І не просочиться у серденько брехня,

Бо хочеться із Богом розмовлять...
Хай навіть вже дощі постійно лиють
Та люди злісні навкруги хай ниють,
Однак зрадію, як побачу тут кроля,

Який в селі не буде нервувати
Та тільки в господарстві помагати.
Буття ж бо на пригоди є багате

І світлий в того простелився путь,
Хто кріпиться та визволяє з пут
Людей і світ в життєвості рогатій.

25.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Новенький ранок кинувся на ґанку,
Роса сріблиться щедро на траві
Сім'я знайшлася чемно за сніданком
Й розказує про подвиги свої

І гори гомонять собі щоранку,
Десь річка простелила свій живіт,
Каміння прихилилось до коханки,
Ліси нам подають палкий привіт.

Усе тут майоріє і співає,
Птахи тріпочуть синіми крильми,
Життя дзюркоче, а пісні лунають

Трембіти звук почуєш між людьми...
Знаходить той, хто сам себе шукає -
Природа ж помагає сенс знайти.

25.08.2011 року с. Гребенів Львівської обл.

ID: 278115

Подвійна зрада щойно зранених надій
Навіює думки в підступності величній,
Буття нагадує продажність цих повій,
Які не раз тобі колись в житті набриднуть.

І як би не кохався між рожевих мрій,
Весна пройде навколо нас настільки звично,
Западе сивизна з роками поміж брів,
А Сила в небеса одного дня покличе.

Потрібно змусити знайти колись себе
І вірити у вірнії шляхи шукання,
Можливо в філософії прийде кохання,

Наука Генія нового віднайде.
Шукай же далі, друже, долі - все шукай,
В брехні та в похотях ніколи не блукай!

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Усе в нас битва ласих територій,
Бурлеск повсюди й клоунада на шляху,
Щоденний вплив всевладних префекторій
Несе новісіньку в оце життя брехню.

Ми віримо у правду тої Тори -
Одна ж дорога простелилася в гріху,
Одні і ті ж закручені контори
Шукають скрізь Фортуну не таку глуху,

А ту, що б дала дико процвітати
І горя, скреготні повік не мати.

Проте не завжди можна відшукати
Навічне щастя щире й дикую любов,
Бо люблять люди пропускати завжди кров
В підступних діях вічність зневажати.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Мої думки вже списані віршами,
Крізь них прокладено мій довгий путь,
На серці вже залишилися шрами,
Які лиш зарубцює сіра ртуть.

Усе проґавлено, усе чомусь забуто -
Пустир лишився зранених сердець,
А душу у кайдани зморено закуто...
З-за спини виглядає сива смерть...

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Птахи до хати знову прилітають,
Дзвенить від співу зморена земля,
Життя тут легко й світло походжає -
Все ж краще, як в самого короля.

І гори сивину все вихваляють
Річки чепурно поєдналися в життя,
Природа в зелені людину привітає:
Ліси, плаї та зрошені поля.

Навколо гамірно в красі пташиній,
Вирує світ в щоденності віка
На нашій Батьківщині солов'їній

Іще не рік пісні зуміють линуть,
Бо здатися не можна ворогам -
Вони змиритися повинні або ж згинуть.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Постійний біль при різних перепонах,
Щоденний щем знеболених чуток,
Десь чутно, як пульсує цей висок
В азартному єднанні перегонів.

І не потрібна честь на знак погонів,
Не треба вбивства нового, браток:
А ти б пускав незгодних під каток -
Нехай було б людей нові мільйони.

Вже вдосталь вбивств на тому Альбіоні -
Потрібно встати у новий похід,
А то нас пустять тихо на бульйони
І знищать непоборності чудовий рід.

Потрібно стати і нарешті вийти,
Щоби на Соловках повік не гнити.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

ІІ
І море сумоти за недожитим -
де ти, золотоока, й літа обрій!
Мов ангели вбирають щедрий опій
із пряно-поспекотного «любити»,
аби лиш полиски очам лишити,
повити млою вижовклих мелодій
пожежі серця в долі перецвіти…

2011

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Я зцілююся тишею свободи,
Симфонією неба і роси.
Лети до мене – слово ороси,
В моєму серці не змарнуєш вроди.

Я поясню тобі таємні коди,
Що сховані у трепеті осик.
І ти побачиш таїну краси,
А не фальшивий усміх діви-моди.

Лише тобі довірю я секрет,
Що заховав у цей нічний сонет,
Поклавши непомітно під струною.

Його я замикаю на терцет,
І втішуюся думкою одною, –
Але про це – скажу я тет-а-тет.

2007

Село розмаєм зацвіло,
Коли знайшли ми джерело,
Припали спраглими устами.
У нім вода була жива,
Ота - що серце напува,
Та - що доводить до нестями.

Коштовний посуд ми взяли,
Водиці вповні налили -
Така вода завжди потрібна.
І мандрувала по світах
У наших стомлених руках
Наснаги повна - чаша срібна.

Тоді хурделиця мела,
Як чаша тріщину дала,
За мить - не стало в ній водиці.
Розпалось срібло на шматки
І вкрали райдужні думки
Розпуки хмари сіролиці.

Немов додому журавлі,
В село помчали, до землі,
Що воду нам подарувала.
А в джерелі її нема,
Бо й тут напасниця - зима
Усе в морози закувала.

Роздмухав, серденько, вогонь,
Теплом замучених долонь
Торкнувсь морозяної криці.
А мо' хоч краплю розтоплю,
З тобою, рідна, розділю
Живлющу крапельку водиці.

Троянди вогник, як свіча,
То обпече, то обігріє, -
Чи знаєш ти про це, дівча,
Що квітам щиро так радієш?
Шипи колючі на стеблі
Лишають скалки у долонях.
Од них і радощі, й жалі,
І сивина в батьків на скронях…

Тихо спливають хвилини,
Хочеш – слідкуй, хочеш – ні,
Час – як суцільна картина
Скапує в ночі і дні.
Ось заховався у тишу,
Випав квапливо дощем,
Глянув світанком із ніші,
Сутінок кинув плащем.
Люди у ньому – фігури,
Все копошаться щодня,
Змінюють маски й натуру,
Звички, смаки та звання,-
Щось здобувають, втрачають,
Плачуть, сміються – живуть,
Радість чи сум переплавлять,-
Долею зветься їх путь.
Час – мандрівник невсипучий
Кожного знає секрет,
Враз обирає везучих,
Кличе з собою: «Вперед!».
Радістю серце їм гріє,
Щастя наміряв? - Знайди…
Зможеш - життя променіє,
Здався – зів’януть сліди…

Не знають ще ні клени, ні вільха,
Ні явори, ні верби довгокосі,
Як перший смак осіннього гріха
Медово-гірко обпікає розсуд,
Вогнем карбує, й золоту жагу
На листя ллє, окроплює смолою.
Сліди брунатні від чуттєвих губ
Вже ні дощі, а ні сльоза не гоїть.
Краса згорає, падає, летить –
Крилаті мрії, полохливі зграї…
Карміново душа палахкотить!

Про те, що осінь, вже каштани знають.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця
височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни.
І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі?
Для втіхи і омани?
Для відчуттів,
що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того,
що безшелесно причаїлося в твоїй душі і чекає.
На кого?
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує
таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі
сукню...