Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай- міцною чорною, подвійною.

Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.

Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.

Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...

Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!



Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,

сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.

Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...

Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,

безнадійно відданих серця.

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,

так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати

діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.

Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.І я ніколи, мабуть, таки не викину

зношені днями сандалі.Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці

камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні

наскельним розписом, наче печерні люди.Я затискаю внутрішні клапани,

і розмовляю з Господом, ніби за барною стійкою виливаю текілою душу

прямісінько йому на груди.


Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем, так смачно, тихо говорить...

І якщо він мені ще досі сниться, то ми повинні прокидатися поряд.

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні....
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо...

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

цей дим_над_водов під водою тече,
пульсує з глибин олов'яним ключем
і гусне в слова,
про те, що на світі існує знання,
в якому не я не тебе обійняв
і поцілував.

усьому виною магічне "якби":
з-за нього не я не тебе полюбив
і палко кохав.
тому не під нами розверзлись світи,
і місяць з отої безодні світив
окрайцем гріха.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – задзеркалля води,
лишає по собі при[х]марні сліди,
вздовж неба тече.
і в центрі зіниці формує слова,
які я до строку від тебе ховав
на споді очей.

у цього знання видозмінена суть:
з тамтої печалі – у річку_сльозу
на мапі лиця.
посéред оцих поетичних забав
лишитися розуму – Божечку, збав!
і Він обіцяв.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – девальвація сліз:
дороги, міста, обертання коліс,
кохання в умі.
тому не мене [через вечір] бухим
ведуть попід руки Яким і Юхим
до себе домів.

і ми дослухаємось – як в небесах
дзижчить перманентного щему оса,
під нотою мі.
і ця мі_бемоль накриває мене,
допоки кохання [на час] не мине,
хоча би в умі.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – сублімація слів
до клекоту магми в утробі землі,
до нересту снів,
до муки етюдів на роди картин,
до вічного страху кудись не дійти,
до сказу в мені.

коли серед стелі палає звізда,
а я не для тебе не першим зі ста
римую про те,
що місяць_татарин, як жало оси,
стонадцятий тиждень край неба висить,
одною із тем.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – споглядання глибин,
за крок від дурної любові взахлин,
за вічність – від слів
про те, що на світі існують міста,
в яких я ніким не для тебе не став
у склепах голів.

і вже несуттєво – до кого і з ким
приходять щоночі Юхим і Яким,
сідають за стіл:
чекати до півнів, до крові з небес,
до першого марева – з нами, чи без –
на дим_вододіл.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!
смооок он зе воотер!

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях,наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей,як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість,залишаючи
рани наскрізні,колоті,вогнепальні,рвані...нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим.Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може,це збіг?Авто параноїдально
дивляться фарами в душу.І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник,що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади,запахи,до яких
так довго з тобою звикали...
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

... запітніли
на склі м'яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі-ти сам душа,в якої є тіло...

Пес із людей задумався:чому
Він на ЛЮДИНУ не проходить проби?
Чого дано лиш гаркати йому,
Хоч має він людинячу подобу?

Й за лоба "мисль" куснула,мов оса:
-Якщо я тільки гавкаю і злюся-
То заведу породистого пса
І в нього благородства наберуся...

Я, певно, народивсь аристократом.
Бо, бачите, поетом народивсь.
І побут був моїм щоденним катом,
І наді мною люд сліпий глумивсь.

Мені пихато руки подавали
Й мою ж, бувало, злякано трясли,
Моїм народом обрані міняли -
Оті, що чорту совість продали.

Чвалав життям, тягнув свій віз міщанський,
Під щедре улюлюкання базік.
Тож в небеса зринав мій погляд панський
І мовою все тішився язик.

Витав далеко: у раю і в пеклі.
Щоби збагнути це життя земне,
Я строфи на баталії запеклі
Відправив у приземлене турне.

І йшли вони веселою ходою,
У черстві душі прокладали шлях,
Лилися в добрі свіжою водою,
Щасливих напували і невдах.

Багатий Україною - не златом,
Й тією, що кохати не стомивсь,
Я українським був аристократом,
Тому, що я поетом народивсь.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Почти за здорово живёте
Бывает страсть, бывает спесь.
Лишь ах, - и женщина в полёте,
Но кухня - тоже где-то здесь.

По обе стороны медали
Небесный блюз, телесный груз.
Предусмотрительность в деталях,
С невольной сумочкой союз.

В бочонке счастья ложка грусти
На полновесный миллион,
Рыбёшки снов, ужи предчувствий,
Больших желаний махаон.

Незаживающая рана,
Переходящий в миражи
Подкожный принцип океана
С густыми плавнями души.

2011

Маленька лелеча
до тата лепече:
"В чім щастя лелече?"-
питає малеча.
"В тім щастя лелеки,
що в кожній хатині
І в холод і в спеку ,
від віку й до нині
чекають лелеку.
Сміється малеча -
ось радість лелеча".

Невинний погляд із – під вій
Її всього лиш упівока,
Розвіяв хутко спокій мій
І обнадіяв ненароком.
Наповнив роєм хтивих дум
По вінця душу лежебоки.
І повернув у серце сум, -
Безмірний, тихий і глибокий…

21.10.10.

Настояне літо на липовім цвіті.
Давай пораюємо в мудрому світі!

І жайвір порадує, втішать зозулі,
Душа оживе у бджолиному гулі.

Збадьорить-дихне від ріки прохолода.
Пляж літеплом звабить, як вранішня врода.

А як смакуватиме з гаю суниця!
І все це, на щастя, не сниться, не сниться...

Я не бачу себе. Загубила у снах,
Спопеліло останнє слово,
Ти мовчиш. Прагматично відстукує
Слово - Час,
Нас - нема. Я - розіп'ята.
І зірниць твоїх дивоколо.

2000р.

Шалений погляд зречених зіниць,
Спрагненна усмішка у серці...
Твоє найкраще із усіх облич -
Воно, мов сонце, світить так відверто.

Твої уста готуються в похід
Шукати щастя в місячнім блаженстві
І я в полоні зачекався на політ,
Щоб зринуть до зірок і піднебесся...

Торкнулися вустами ніжно до небес
Злилися у обіймах дикого безсмертя,
Буремність пристрасно дарує нам бенкет
І закружляла між тілами в круговерті.

Та час майнув в шаленості нічній,
Світанок пробудився у вітаннях...
Тебе забути я навіки не зумів -
Напевно почуття оце ... кохання.

18.06.2011 року Львів

Життя сьогодні - пекло на землі,
Шматок л...на полізе перед батька...
Картопля - чотирнадцять коштує в борні -
Усе розкрали хлопці дуже хвацько.

Немає правди, святості нема,
Крадуть бабло до того божевілля,
Ресурсів в нас залишилось катма
Та рвуть частинами з людини сухожилля.

Усе пройде, запалиться скрізь гнів,
Хтось виступить з протестом і напевно
Не спиниться в потопі як би не просив -
Зруйнується село під хвилями буремно.

Є душа у картин полотні?
В фарбах змішував долі художник,
Вирували в них бурі земні
І топтали життя подорожні.
Руки вправні, проникливий зір,
Зашуміла пейзажем калина,
Ось стрибне з полотна дикий звір,
На портреті всміхнеться дитина.
Чом же постать у майстра сумна,
Не квітує вона, як картина,
Бо не хлібом єдиним живе,
В почуттях хоче жити людина.
Світом шириться вість про митця,
Очі гаснуть, як досвітком зорі,
Зміст картин проникає в серця,
Сліз не сушить художник у горі.
Пензлик грає веселкою барв,
А художник ховається в тіні,
Він приховує відблиск заграв
І обличчя спотворені лінії.
Жде на дотик кохання рубець,
Хоч дивитись боїться у воду,
Скільки в світі таких є сердець,
Що чекають любов не за вроду?!
Є душа у картин полотні,
Хай малює кохання художник!
І вирують там бурі земні,
Недаремно ж топтав подорожник.
03.12.2010

Пародія

А попрόбуй не дивись – тягне як!
Легко просто так сказати… словá…
Не кентавр звичайно ти, а маньяк –
То сама підглядує… голова.

Хто б сказав – а з виду був, як ягня!
Та не квапся так сильно – постій…
Що дракони вимерли – то брехня,
Нісенітниці сплітав твій Андрій.

Зосередився б на думці котрійсь –
Не мудруй, чи не тряси, чи не вір…
Не спиняйся і нічого не бійсь,
Бо, по Дарвіну, і кріт – тáкож звір!

Звісно, кролик у норі – не бугай…
І я пошепки тобі: “Тихо, цить!”
А прокинеться Андрій – ну і хай!
Все одно сусідський кіт так нявчить…

19.06.2011

Кохана! Сіяння волосся
я пам’ятаю твого.
Залишить тебе довелося.
Мені дуже важко було.

Осінні згадаю я ночі,
березовий шурхіт тіней.
Тоді вже були дні коротші.
Та місяць світив ще і ще.

Згадаю, як ти говорила:
«Промчаться блакитні роки,
і зовсім забудеш, мій милий,
мене, мабуть, з іншою ти».

Сьогодні ця квітнуча липа
мені нагадала все знов –
на пасма кучериків сипав
той квіт, наче власну любов.

І серце не в силах схолонуть,
кохає когось, та сумне.
Так ніби улюблену повість,
пригадує все ще тебе.

------------------------

Есенин Сергей
Я помню, любимая, помню

Я помню, любимая, помню
Сиянье твоих волос.
Не радостно и не легко мне
Покинуть тебя привелось.

Я помню осенние ночи,
Березовый шорох теней,
Пусть дни тогда были короче,
Луна нам светила длинней.

Я помню, ты мне говорила:
"Пройдут голубые года,
И ты позабудешь, мой милый,
С другою меня навсегда".

Сегодня цветущая липа
Напомнила чувствам опять,
Как нежно тогда я сыпал
Цветы на кудрявую прядь.

И сердце, остыть не готовясь,
И грустно другую любя.
Как будто любимую повесть,
С другой вспоминает тебя.

1925

Вже жайвір сонячні бемолі
Розклав на нотний стан весни.
Нуртує хліб в утробі поля,
Мов світ йому у ній тісний.

Дбайливо вітер ниву пестить, -
Грядущу матінку куті,
Здіймає з неба сонця перстень
Для наймилішої в житті.

Та ближчим часом прийдуть люди,
Полишать з милої стерню,
У скирту стягнуть звідусюди
На корм корові і коню.


Чудова лірика кохання,
А люди прозою життя
Не раз її святу поганять
Без крихти жалю й співчуття.

18.06.11.

«Alis inserviendo consumor» -
"Светя другим, сгораю сам".

Згорів він.
Згас.
Недопалком зробився.
Він відсвітив.
Віддав своє тепло.
Добро він ніс.
Та зло перемогло.
Його життя у злиднях закінчиться.

--------------
(Основна думка фрази в тому, що вдосконалення і розчинення в духовному - суть одне і те ж, а шлях до цього - у служінні людству. Як блідо на цьому тлі виглядає «Світячи іншим, згораю сам».)

************


Є обов’язок в сільського ескулапа –
соціуму віддано служить.
Не потрібна медику зарплата.
Його хворі мають прокормить.

--------------
(Ескула́п — латинська видозміна грецького імені Асклепій — бога лікування. У сучасній мові — жартівлива назва медика.
"Хорошего врача народ прокормит - плохие нам не нужны" -так відповів "батько Йосип" наркому Семашко на проект підвищення заробітної плати лікарям.)




************


«Професії «лікар» вернути б престиж!» --
проблема хвилює державні уми.
Муже мудрий, всевладний лукавство облиш.
зарплатню, для початку, хоча б підніми.


************


Ламають голови міністри «нагорі»:
«Підняти треба б медицину на селі!»
І їм здалося – віднайшлася справи суть.
Тепер накази і програми "вниз" все шлють.


************


Державна медицина хвора вся,
покрита виразками безлічі проблем.
А ми немов бинти свої літа
намотуєм на них весь час з плачем.

Люблю дощі із поцілунків малинових,
Люблю обійми ніжні навесні,
Гуляти із тобою до світаночків ранкових
І мріяти з тобою навіть увісні.

Люблю гарячий подих біля серця,
Шалений погляд бачити завжди
І щоб розмова лилася відверта
Та мучусь як лишаєш хоч на мить.

Кохаю голос мелодійний в телефоні
І щирий сміх обожнюю. Повік
Я буду тільки твій. Ніякі перепони
Не зможуть роз'єднати цей з кохання моноліт.

08.06.2011 року

Життя проходить вперто поміж нас,
А ми у метушні не бачимо природи,
Для нас немає істини, погоди -
Лиш та кар'єра точить нутрощі не раз.

І ми проходимо повз щастя та роки,
Кохання осипається безслівно,
А ми йдемо вперед провокативно,
Шукаючи грошей, багатої руки...

10.06.2011 року

У ніжності тут можна розпливтись,
Життя в коханні є таке солодке,
Неспокою без нього, прошу, бережись,
Усе проходить швидко - все коротке.

В коханні варто мріяти, співать -
Воно таке нестримне, невблаганне,
Його нещастя є в не змозі подолать -
Лише воно є унікальне, бездоганне...
10.06.2011 року

Всі застібки порвати на твоєму тілі,
Пробратись крізь спокуси перепон
І пестити тебе напрочуд вміло,
Забути про наївність заборон.

Віддатись почуттям, зірвати щастя
І розтектись тобою ніжно навмання,
Дійти до апогею й куштувати ласо
Загострені коханням відчуття...

Тебе кохати довго до нестями
І вірити звабливості чудових губ -
Я прагну бути поруч, щоб тілами
Проходив незабутній рідний струм.

11.06.2011 року Сокаль

Стань вітру поцілунком на моїх вустах,
Стань втіхою подальшого натхнення,
Стань музою мені навіки у віршах,
Стань прикладом яскравого щодення.

Стань зіркою, що вказує нові шляхи
І провідницею биття мойого серця,
Дай сили, щоб боротись до снаги
Було з незгодами земного пекла.

Стань поглядом, кохана, у моїх думках,
Стань пристрастю навік живого слова.
Люблю тебе - із вірністю в очах
Готовий це казати у промовах.

12.06.2011 року Сокаль

Боюсь хронічно втратити тебе,
Боюсь розбитися байдужим серцем.
Життя з тобою - казкою тепер
Мені надалі ще чомусь здається.

Твій подих, погляд - наче ті струмки,
Що споюють мене своєю благодаттю.
Люблю слова твої такі стрімкі
Палкими поцілунками щоденно приправляти.

Люблю цю ніжність милої руки
І дотик вітру на твоїм волоссі.
До тебе линуть річечки прудкі,
Від співу проростає золоте колосся.

Ти вічний є для мене проводир -
Обожнюю красу твою відверту...
Кохання - це одвічно мирний вир,
Який ніколи не здолати, не подерти!

13.06.2011 року Сокаль

Заходять диски з скрипом в піднебессі,
Дрижить земля, у каменях - розлам,
Булькочуть хвилі на гарячім плесі
І Змієносець кличе поєднати нас.

Три фази в герці, два старі світила,
Зустрінулись в борні щоденного життя
І в спокої на сто хвилин лишились
Згадати біль недолі і страждань...

Та мирно знов розходитись почали,
Іскра чкурнула здійснувать підпал...
Лиш зорі все в чеканні споглядали,
А на землі лунав кохання шал...

15.06.2011 року Львів

Пусте колосся, мИршаве якесь...
А скільки поту в нього перелито!
Гірка задума і голодний днесь:
Нема еліти.

Трибуна. Жмут із чуба полетів.
Здалось, гризуться свині за корито.
Народе мій, ти сам цього хотів -
Нема еліти!

Еліту їм вдалося порішить.
Вцілілих ще - стараються добити.
Питання - як тут вижити? - стоїть.
Але ж - нема еліти...

Боюся інколи своїх віршів -
Вони сердиті, злісні, іронічні,
Сатира сиплеться з усіх боків
Приперчена, впакована у вічність.

Життя у байці, гострому слівці,
Життя у правді є невідворотнім.
Якщо ви йтимете, немов сліпці -
Сатира непотрібна для безодні.

Боюся інколи своїх віршів,
Бо правда - зброя від насилля,
Вона подалі кличе від гріхів
Та надає змаганню знову сили.

Боюся інколи своїх віршів -
Життя від них поробиться нестерпне,
Проте із ними легше і тепліш -
Така поезія навіки є безсмертна!

11.06.2011 року Сокаль

Я десь посеред Віршів,-
Я десь в малюнках у квітах,
Я десь на струнах душі,-
Гріюся посереду літа.

Я десь у Сонця в лучах...
Що відпустились за обрій,-
Я десь лишуся в віршах,-
Хай ними серце говорить...

Я десь на березі хвиль,-
Десь в островах Океану ,-
Десь я лишуся завжди,-
Десь всім Світом я стану...

Дякую:-) 25.03.2011р.

Ще тільки-но зарубцювались рани,
Ще дев'яності в пам'яті живі,
А нас уже заковують в кайдани
І на поталу віддають братві.

І перетворять Матінку на зону,
За дріт колючий запроторять Дух,
А хиже око кіллера в погонах
Вишукувати стане одчайдух.

Тож не здамо достоїнства нахабству
Й красунь своїх "ахметам" у гарем,
Ні, друже мій, не підемо у рабство,
А у бою за честь свою помрем!

І хай не надто тішиться чужинець,
Бо встанемо усі: плече в плече.
Й героєм буде кожен українець,
Як кров ворожа в море потече!

Поезією світ обожнюю,
я в ньому прОстий нічліжАнин…
Банально, мов на дні нарОдження –
здоров’я побажати…

пишу і відчуваю: світ захищений
і мова українська… Цвів косарик…
Лихий підсів до мене ближче
й шепнув на вушко: «Хочеш слави?»

Нагадай мені долю, коханий,
Нагадай мені, розкажи,
Як без тебе злітати рано,
І прошУ тебе – не проси:

Цілувати вранішні роси,
Замість твоїх солоних очей,
В небо кликати стоголосо -
Ти ж мовчатимеш, як німий.

Я без тебе – блудлива зірка,
Що не може світити вдень,
А вночі тобі не потрібна -
Ні слів моїх, ні прощень…

Посміялася доля, а, може,
Жартувала вона зі мною,
Бо зробила мене сліпою
І не в твОє кинула ложе.

М.

У тебе закохався сивий голуб –
приніс тобі красиву божу ружу.
І небо закохалося – йому
у сповіді ти відкривала душу.

У тебе закохалися дороги,
бо ти ногами пестила їм спини.
Копиці мрій, і гори неозорі,
і колір моря бірюзово-синій.

Тебе кохають всі земні поети,
бо ти на вірші надихаєш їх.
Твоє життя наповнене журбою,
твоя любов – як чистий перший сніг.

Тебе, буває, спогади турбують,
бо ти, маленька, кривдила когось:
Котам в'язала до хвостів бляшанку,
бо хтось навчив – хай копне його лось!

Тебе давно пробачило дитинство,
і жаби, і коти, і їжаки…
У тебе всі закохані… Ти нині
веселку годувала із руки.


2011

Ти світліша за сто світів,
і солодша за слово "жити"...
я б з долоньок твоїх хотів,
кожен ранок світанки пити.
Бо за обрій твоїх очей ,
зазирнувши,я знаю нині -
так замало мені ночей,
щоб в розлуці були ми сильні.
Щоб пройшовши крізь вічність снів,
крізь відкритість фантасмагорій,
один одному навесні,
дарували ми тільки зорі!

Живіт мій всихає – спадають труси,
Бо голод у шлунку – мов жало оси.
Ходжу, наче кіт, навкруги ковбаси,
Давно я не бачив такої краси!
Олександр Зубрій, Про ковбасу


Про труси
(пародія)
Нарешті дістався цієї краси!
Від того, що бачу - надулись труси
І впали донизу. Мов жало оси -
Маленький такий цей шматок ковбаси!

Ти казав мені: не дивись
у той бік, де трава в росі,
не кентаври там живуть, а бомжі,
і у норах не кролі, а кроти.

А іще казав: не мудруй,
всі дракони перемерли давно,
і сусідський кіт – не дядько Андрій,
і за плечі тряс: не мовчи!

А я пошепки тобі: ну, і хай,
а я подумки тобі: і не вір,
і губами я тобі: все одно,
і долонею тобі: не спиняй-
ся...

))

2011

Моя духмяна зіронька сонячна краса
В таночку пісень твоїх небес душа
Сонячний легінь струмочком Світла
ніжнолюбо пестить твій стан обійма.

Казковий Місяць -легінь чарівний
в Молочному Шляху любові енергія пливе
там вічність-тишопокій
небес перлинна краса живе.

Зоряні лунають в тиші слова юності
вічно твій Я у віки
Я це Ти- Істина вічності
Я - лише Твоя перлина зоряна
Я - лише Твій легінь Сонячної душі.
2011р.

Рицарь
І Рицарь вийшов серед поля…
А на полі лиш одна трава…
Та Він прагне буть героєм,
Тому драконів зазива.

І Він видумує драконів –
Своїх запеклих ворогів,
І зустрічає їх шаленим боєм,
В боях показує свій гнів.

І злиться Він, і него́дує,
І шаленіє у бою,
Та в драці пісню Він не чує, -
Не чує пісню Він свою.

Не чує Він душі своєї,
Бо шепче ніжно та душа!
І за шоломом та бронею,
Він вже не бачить своїх чар.

Він вже не бачить свою силу,
В його вухах драконів крик…
Він хоче стати вільним і щасливим,
Але до бойні Він привик.

Бо битва – вже його стихія,
Усіх драконів Він здолати хоче,
І манить надувна надія, -
Що день Він знайде серед ночі.

Що подолавши свої страхи –
Він стане знов такий як був,
І у мечах шалених махів –
Він знайде істину свою.

Але стоїть він серед поля,
А в полі гомонить ключем трава,
І Вітер ніжністю говорить,
І Квіти Сонце зустріча.

А Він натяг свій обладунок…
І меч тремтить в його руках,..
В його очах глибокий смуток,
І у душі його печаль…

І Він не бачить цього гаю,
В його очах з’являється дракон…
Свободи Він не помічає,
Бо бій обитель і Закон.

І знову Він кида́ється у битву…
Та зачуває дивний звук,-
Приємний гул легкого вітру,
Доноситься до його вух.

І Він нарешті усе поняв –
Прийшла до нього теплота,
Він в мить відчув себе свідомим,
І легкість Вітру упізнав.

Й пропали вмить усі дракони,
І обладунок упав ниць,..
Пропали страхи й заборони,
Коли Він в поле подививсь:

Й побачив Він безмежне Небо,
Й трави зелений океан…
Побачив Він цей рай для себе,
Й себе у Раї упізнав.

Й побачивши красу – п’янку́ і ніжну,-
Він мовчки глянув у безмежність,
І підхопив його жагучо вітер,
І по безкрайності пішов Він легко…

14.03.2009р.
Дякую:-)

На лижах покататися в Німеччину я їхав
І думав, звісно, про сніг та про приступні траси.
Все те знайшов удосталь, а на додаток –
Ще й те, що пам’ять в давнину далеку завернуло...
В Санкт-Енглемарі, що в Баварії,
Припорошений, схиливсь солдат на іменами
Односільчан, полеглих в другій світовій.
Майже такий, як і по селах та містечках України
(Хіба що списки в нас, хоч і не повні, втричі довші).
Та, як і там, чомусь ті ж солдати в касках,
А не матері, дружини, подруги чи й осиротілі діти,
Увічнюють скорботу невибутню.
Чи ж не про них ви думали в чужих краях,
Ганси, Фрідріхи, Отто, Карли й Фріци
(Останнім іменем ми називали всіх зайшлих німців)?
Що ж змусило усіх вас так-от безоглядно залишити
Красу й достаток і кинутися безоглядно за маляром скаженим?
Додати до свого городу ще й чорнозему України?..
Стою перед безутішним і мовчазним списком,
А назустріч не з «Хенде хох!», як прадіди й діди,
А з «Гутен таг!» веселим мчать рожевощокі
Ганси, Фрідріхи, Отто, Карли й Фріци
І глушать війни нестерпний відгук.

Кохай мене душею і словами,
Кохай мене у радості й журбі.
Закоханий у тебе до безтями,
Безсилий я пручатися тобі.
Від щирості і щедрості твоєї,
Напевно, зупинився часомір.
З останніх сил пливу за течією
Твого чуття рокам наперекір.
Яка різниця – що на циферблаті,
Коли злились докупи ночі й дні.
Допоки є бажання в нас кохати,
Ми старості повторюємо: - Ні!..
17.06.11.

Сива казка летіла в тумани,
Крізь тумани - до сонячних зір,
Сива казка летіла до мами
Від пульсуючих чорних дір.

ЇЇ серденько било й калатало,
У казковій своїй подобі
За трьомастами замками і гратами
Намагалось збудити сонні

І сліпі до краси і природи,
До чужої біди чи горя
І змалілі до розмірів малого мікроба
Зачерствілі серцЯ з житейського Моря.

Чорні діри пульсують, сигналять,
Б'ють на сполох до кожного сЕрця,
Ваша зірка - ще мить - і погасне,
І покотиться в чорне безсмертя.

2000р.

То не твій біль у моїх очах
згустився в кристал
багряного сонця,
то не ти в чорно-білих снах
Безкрилий у небо злітав.

Лиш присутність твоя таємна,
як невидиме місячне сяєво
(ілюзія неба)
спотворила, це вже я знаю напевно,
подоби гротескної світле марево.

Вже здавалося, висохли три сосни
із душею в обіймах смерті
(захотілося вмерти?)
але знову, вже вкотре, нерозгадані сни
Снують місячні три перевертні.

2000р.

* * *
Тиха свічка – ручка чорноброва –
На шибках віконних вірші пише.
Стелить голос стежечку для слова
В чистому повітрі, в чистій тиші.

Вийдем на затемнену веранду –
Ані звуку з вулиці, з долини.
Тільки чутно, як по винограду
Ходить дощик кроками краплинок.

2009

Тоненькі збірки молодих поетів
Переплутали гілки метро.
Чи то я, чи то біс догледів,
Чи замало вражень було?

Закрутилося, завертілось,
Загуділо у центрифузі,
За дві станції розділились -
Рядки окремо, окремо - душі.

Напівпрозорі, напівреальні,
Вони злітали, вони тремтіли,
І залишати сторінки білі
Вони боялись, але хотіли…

Вони хотіли, щоб їх читали -
Людина має життя вдихнути,
Вони хотіли щоб їх писали -
"А то відійдемо у минуле".

Дорога в вічність - вічна дорога.
Зайняти місце серед своїх…
І жаль, і щастя - шкільна програма
Не може нас помістити всіх.

Тому у вічності - то великі,
Достойні пам'яті та уваги,
А поза вічністю - недолугі
Криві хореї і змучені ямби.

20.05.11

Не йди, кохана, почекай
Хвилиночку на мене,
Давай вернімося у гай,
У нашу юнь зелену.

Ти світлом сонця не зникай,
Хай небо криють тучі,
Давай вернімося у гай,
У наші дні квітучі.

І більше вже не пропадай
В життєвій коловерті.
Давай вернімося у гай,
У наші дні безсмертні.

2010

Байка


Літав по вулиці веселий Папірець,
І вихваляв невтомно, наче брата,
Кандидата,
Аж у найвищі – ті, столичні депутати.
Весняний вітерець, що не любив чекати,
Дмухнув і полетів…
І Папірець так високо злетів!
Тож марно вже його гукати.
Летить… Забув про кандидата…
Летить… Летить…
Яка чудесна мить!
Як Соловей-співець,
Літає Папірець.
І раптом вітерець затих…
Ну, просто сміх!
Упав серед дороги
Той Папірець під ноги.
Відразу підмела його Мітла.
Відома вам пригода ця?
Ніде немає Папірця…
Як бути пану кандидату,
Що дуже хоче в депутати?
Так бідний помарнів,
І сам себе всю ніч жалів,
І стільки суму на лиці…
Все може звести нанівець
Один маленький Папірець…

О! Знову, наче горобці,
Летять веселі Папірці!

Наче гриф голубку в пазурах,
Він тримав її тендітне тіло.
Вся у веселкових кольорах,
Поступово дівчина марніла.

І глузливо місяць,на біду
Людям посилаючи полуду,
Наготу окреслював бліду...
Не буває іншої у блуду!

Іду до Вас, немов на гільйотИну.
На лезах уст моя, здалося, кров.
Бо серцем відчуваю, що загину,
Під Ваше "Ні!" підставивши любов.

Те "Ні!" страшить своїм холодним блиском,
От-от зірветься, і тоді мені
Святим не насолоджуватись зиском,
А ниций блуд шукать на стороні.