Молодіє сонце
у ранкових травах,
в жовтих капелюшках
голівки кульбабок.
Крихітні частинки
сонячного серця -
та краса ніколи
з пам'яті не стреться.

Бо земля в обійми
пригорнула травень,
і тендітні квіти,
і змужнілі трави.
Через простір часу,
через спраглий серпень
я прийду ув осінь
із весною в серці.

2002

Місто
випатране підземними роботами,
з викачаними надровими водами,
зневажене, спаплюжене, покалічене
місто тішиться тим, що воно – вічне.

Місто
поштрикане дохмарними вежами,
скуте в рухах своїх кам’яними одежами,
як, бува, посміхається в розтріскані губи,
зяють пустки руйнацій, мов вибиті зуби.

Місто
гріє на сонці голомозу потилицю,
минуле згадає своє і наче окрилиться:
пишні кучері парків і луки безкрайні,
де нині паркінги й масові спальні.

Леви
музейні регочуть ліпними пащеками.
Стало незатишно Кию, Хориву і Щекові:
мов бідні родичі, десь у куточку Майдану,
і Либідь поганьблена плаче до них з-за туману...
2003

На пародіях тих не заробиш ні цента –
Цілий рік щось писав, завалив стільки справ,
Недоїв, недоспав… Три і трошки… процента!
Ох, нелегко далось – але рейтинг підняв!

Ну навіщо заліз в пародійні ті стéрні?
Тріолети, ронделі – то такий чорнозем!
Ні – погнало Пегаса в “Поетичні Майстерні”,
У сатиру і гумор – є такі на ПМ!

Тріолети дають непогані навари
(Гаррі он як живе – дача в Княжичах є!)
А пародії що? Гумореску до пари?
Вже удача, як автор десь в кутку не поб’є…

Танка – добре! Й сонет – непогана зарплата,
Моцувавсь-моцувавсь – не виходить ніяк.
Не пробитися тут – ЛЮ гарує у Штатах,
Ясновидяча теж не сапáє буряк!

І мудріше, звичайно, подалі від лиха
(З авторів хтось таки вкостиляє мені),
Про природу б писав, чи на лірику б “з’їхав”,
Навіть Скиба казав – зараз вíрші в ціні!

А Кузан про любов, а Наталя про дýшу…
Теж старався – перо випадає із рук!
Заходúвсь про корчмý – тут вже, думаю, мýшу!
Але де там – “Скляну” заварганив Павлюк…

Часом коменти теж – як покута чи кара,
Олексій он писав, так загнув, що загруз…
А Полковник який? А в “ударі” Патара?
Мрія може –ого! Вже мовчу – Чорногуз!

От писати би щось прибуткове й надійне,
Не здаватися зразу, не кричати “капут”!
…Майже згриз олівця – написав пародійне,
Посміялися трохи, не побили і …“гут”!

30.05.2011

та можна насправді можна
можна писати вірші після освенціму
можна жити після смерті
можна бачити ліс за деревами
навіть рослини з червоної книги
можна побачити в тому лісі
наприклад конвалію звичайну
адорно дивовижний мудак
не можна курити натще
так говорить мій сусід
у нього постійний кашель
ще каже що має виразку
не можна падати духом
не можна запливати на глибоке
преходити вулицю на червоне
брати білі шкарпетки до чорних мештів
життя постійно повторює тобі не можна
депресію лікують з успіхом без поспіху
як усі венеричні хвороби
а ти можеш тільки посміхатись
не можна любити свої комплекси
але що в тобі ще залишилось
що було б дійно цікаво любити

Застілля. Ймениннику тост виголошують
сто енний. Хто п’є, хто – розпушує пір’я.
Гайнімо удвох у нічну прохолоджію
шукати у небі знайомі сузвір’я.

Сатинова сутінь, обійми привіт(ря)ні,
жасминова п’янкість – що вина Фессалії.
Ще мить – і долаю міжзоряні відстані,
обнявши тебе за тендітну кришталію.

Поглянь: Бетельгейша в кольє з Оріонікса
космічних приблудливців тягне в орбіту;
А онде Алголік захмелено клониться,
Арктурок йому щось белькоче сердито…

Хай метеорити згорають од Раку
чи зоряних інших болячок фатальних, -
загадуй бажання, кохана – це Знаки!
Зага… Вже заснула… За обрієм дальнім

прозориться небо спроквола. Либонь це
вже досвіт під руку веде паркінсонце.

А ти спи…

В минуле віднайти ключі таємні,
не_пам’яті протерти каламуть.
І двері придорожньої харчевні *,
як мушлю часу, навстіж розчахнуть…
Вдихнути запах меду чи тарані,
присісти десь на лаві, край вікна…
Прамісто, – що в твоїм найменуванні?
Гіпотези. Хоч істина – одна.
В цих стінах стільки доль перебувало!
І пив, либонь, вино сам князь Сокал **,
іще тоді, як соколи літали ***
і Буг яснів, прозорий мов опал.
Іще тоді: до панства і староства,
чужинської навали і пожеж…
Ввійти у тьму віків і світло й просто
спитати у праміста: - Як живеш?
…Від істини не одвернути вічі,
застерегти майбутнє від біди…
Стоїть харчевня край дороги в вічність.
Та як мені потрапити туди?

2004(2011)

Нетлінне
Дістав чудової охри,
А думи - крила.
І каміть скелі кольори
Заполонили.

Вже сонце сходило в кутку,
І в час світання
Повів юрбу він гомінку
На полювання.

Зобразив безліч звірини,
Плоди налиті,
Ще й поруч родичів, вони:
Веселі, ситі...

А через тисячі років
Нова людина
Уздріла й сонце... і биків -
Оту картину.

Та й закрутилися віки,
Мов каруселі.
То знову звихрила думки
Картина скелі.

Вона осяювала днесь -
Нетлінним звісно.
І так раділа поруч десь
Душа первісна!


Зустріч
Зелене море, снігові хребти -
Хрящі Гвінеї - дикої країни,
Повсюди не проїхать, не пройти,
Бо скрізь кремезні скелі - як форти:
Величні, неприступні для людини.

Та ні, вона дісталась і сюди,
Бо хтось таки, в первісні джунглі лізе.
Крізь шепіт лісу й дихання води,
Здалось зловісним вороном біди,
Десь зовсім поруч каркнуло залізо.

Зодягнений у шкури чоловік
Відчув, як шугонув вогонь у груди.
А погляд з-під мертвіючих повік
Помітив, як виходять по той бік
Ріки на берег: чи боги, чи люди...

Котрийсь із них на смерть його скарав,
Із палиці наславши громовицю.
Тож на коліна перед ними впав,
Бо думав, що од грому помирав.
А помирав від пострілу рушниці...

На білому коні,
(Лиш мить одна майнула)
Наснилося мені -
Поринув у минуле.

Там, лицарем струнким
Зодягненим у лати,
Я став, та ще й таким,
Що вмів перемагати!

В турнірі переміг.
На втіху привереді,
Ще й руку владну зміг
Поцілувати леді.

А згодом леді та,
Що мрією здалася,
Невинна і свята
Мені...ще й віддалася.

Од щастя занеміг,
Снаги просив у Бога
Їй кидати до ніг
Кохання й перемоги...

Та зник бентежний сон,
В туманах леді мила.
І доля, в унісон
Зі мною, затужила.

Дістав життя альбом
За пам'яті диваном:
Я хочу буть рабом,
А доля робить... паном.

Приодягнена в зоряну тишу
На стрічання до тебе іду
По стежині, прокладеній віршем
У мрійливо-бузковім саду.

У руці заколисаний дотик,
Не загублений снами, несу –
До чекання, що б’ється напроти,
Наче хвиля по впертім веслу.

Хай за спиною шепчуться весни,
Хай зухвало фліртують вітри –
Я недарма з мовчання воскресла,
Щоб до тебе у слові дійти.
2011

Мовчати не повинні ці вуста.
Скажи бодай півслова наостанок.
Хай музика завбачливо проста.
І сонце не чіпляється за ганок.

Якби ти був навіяний дощем.
Ілюзія безбарвна і не вічна.
Хай болісно розірвано тандем
І присмак залишається гірчичний.

Скажи бодай півслова. І лети.
Готова я почути що завгодно.
Крізь вікна вириваються вітри.
І ти мовчиш
Сумлінно
Прохолодно.
27.05.2011

Пробита шкіра.
Почервоніння.
Запалення.
І воскресіння.

Байдужі очі.
Холодне серце.
Голодний шлунок
бажає перцю.

Не буде перцю.
Не буде їжі.
Голодні вбивці
тобі не лишать.

Не будь байдужим.
Не будь залежним
від ком і дужок.
Будь незалежним!

Дай йому руку,
на якій вата.
Байдужість зникне,
бо дурнувата.

А чужій муці
байдужість - мати.
Це підла сука.
Час вибирати.

Ти стоїш в черзі.
По що - не знаєш.
Можливо теж цих
проблем чекаєш.

Не будь байдужим.
Що б там не сталось.
Сміливим і дужим
завжди міцно спалось.

-----------
19.10.2008

Я цілую цей світ в лоб.
Хай болить.
Я стріляю собі в рот.
І за мить
проникаю собі в кров.
Дно століть.
Я спускаюсь в ґрот
з верховіть.

І якщо існує
цей мертвий світ,
значить десь іще є
Антисвіт.

Я його знайду, авжеж!
Антисвіт.
Серед попелу й пожеж
його цвіт.
У в'язницях темних веж,
в морі пліт.
Ну а ти за мною стеж,
мертвий світ!

-------------
11.11.2008

Стріляють в ліхтар,
сліпнеш миттєво.
Між скронями - жар,
під ребрами - небо.

Ангел тікає.
Ти на колінах.
Стоїш і чекаєш.
Вмираєш повільно.

Крові багато.
Її відпускаєш.
Вену кусаєш.
Відпочиваєш.

Ломить суглоби
і очі втомились.
Піт на лобі -
от ним і вмились.

Ангел тікає.
Кричиш шо попало.
Мабуть мого серця
все ж було мало.

----------
19.07.2008

У селі згоріло кладовище.
А палили ж бур’яни, гілля.
Полум’я повзло хрестами вище,
вітер чорну хмару окриляв.
І зникали вицвілі обличчя
у вогні… Ти, Господи, прости,
що померлі помирали двічі
і додолу падали хрести,
що на школу натрусило сажі,
що собаки вили півдоби.
…Хто ж старій у місто перекаже,
що нема могили між дубів?

Києве!..
Найпрекрасніше місто із міст,
стольний граде на кручах Дніпрових!

Ти – моя
сила, гордість, відрада і зміст,
і колиска моєї любові.

Києве!..
Я корінням до тебе вросла,
прикипіла душею дитини!

І яким
доля шляхом мене б не вела –
я вертаюсь до тебе, єдиний!

Києве!..
Всі оспівують шати твої –
не пройшла ця спокуса й повз мене.

Мрію я,
щоб онуки онуків моїх
милувались тобою, зеленим!

Києве!..
Батьку, як же тебе вберегти
від заброд і перевертнів хижих?

Жити як,
щоб не звідав ні сорому ти,
ні наруг, ні ганебних принижень?

Києве!..
Мудрий батько нечемних дітей!
Є нам кожному в чім повинитись.

А тоді,
прихилившись до дужих грудей,
до святинь твоїх низько вклонитись...

Києве!..
Крізь минулі п'ятнадцять сторіч
прогляда в сивині твоїй юність!

Все в тобі:
і запекла війна протиріч,
і гармонії ніжної сутність.

Києве!..
Як природно до тебе вплелись
ці століття шитвом розмаїтим!

...Ми усі
відійдемо у вічність колись,
ти ж – я вірю! – залишишся жити!

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
20.05.2011 р.

Не спеша закрываются двери
Все дороги ведут в никуда
И не спросит никто
Ты куда…


Я уйду,
И ничуть не жалею,
что бросаю весь мир без тебя..

город мой – железные цепи,
что надежно сковали меня….


Слышен голос – волшебные песни
Жаль, не слышу их я…


Ну, так что ж,
Не проси покаянья.
Я уйду
И не спросите как

бессонной буду -
руки выплеснуло на камни.
без касаний ко сну отойти не умею.
...а она - голос. голос!..

не знает, - чудо:
перешеек между мной и моим самым -
поводком немоты не делается пошлее.
...а она - молодость. молодость!..

не знает, - чудо:
он становится счастлив.
он будет счастлив так меня дольше.

а она, а она - части.
так немного было во мне хорошего?

2010.

Себе уздрівши в дзеркалі ріки,
Здійнявши гамір неймовірним хором,
Первісні роздивлялися жінки
Недбалі патли й неприкритий сором.

А поряд шаленів дикунський пир,
Де зуби м'ясо мамонтове рвали:
Укупі з кров'ю розпливався жир
І чоловічі блискали оскали.

Принишк довкруж зелений баламут,
Враз приглушив своє різноголосся -
Зірвала жінка білих квітів жмут
Та й заплела в розпатлане волосся.

А згодом остовпів, здалося, ліс
І здивувались поруч дикі люди -
Тій жінці квітів чоловік приніс
І кулаком огрів себе у груди...

Ти була королівною літа,
Ще й корону носила з любові.
Утопав поміж синього цвіту.
Поринав у світи волошкові.

І ходитиму ними довіку,
Їх же юність так довго чекала,
І ловитиму зорі без ліку,
Що у косах твоїх заблукали.

А хвилясте квітуюче жито
Підморгне нам обом захмеліло.
На хустині щасливого літа
Я твоє цілуватиму тіло.

Паляничками груди дівочі
Поглядатимуть: ніжно й зухвало,
Теплі руки мене залоскочуть,
І майну навпрошки, напропалу

До безодні дівочої вроди,
В поглинаючі серце цілунки,
Пізнавати красу насолоди
У полоні коханої юнки.

Не у двері, в вікно, а постукала в очі,
Не спитала і знак не подала вперед, -
Скільки днів... скільки днів... скільки днів будуть темні, як ночі,
Не під зиму, під осінь, а літ посерЕд?
А чи можна без сонця, без квітів, без кольору жити?
Ну, чому ти мовчиш, хоч кивнИ головою.
Краще я вже не буду... не буду... не буду ні їсти, ні пити!!!
Не діймЕш, не вблагаєш, не впросиш - біда є бідою.
Світ у звуках, у кроках, у шелесті, в доторках рук,
Мало їй - посилає сестру за собою.
Геть від мене... від мене... від мене, бо я за непроханий стук...
Не здолаю, не зможу... лиш тупну ногою,
Посміюся, бідо, все одно над тобою!!!
29.05.2011

Я стукала в глуху стіну,
Та в котрий раз шукала двері.
Рядки нестримно на папері
Ведуть розгнуздану війну.

Хотілось, щоб почув глухий-
Я намагалась докричатись,
Фантом на поміч закликати-
То ризик неабиякий...

Я зогляділась – крил нема.
Та як хотілось полетіти,
Здійнятись птахом понад світом.
Чому ж попереду - стіна?

А за стіною - порожнеча…
Чи може так мені здавалось,
Що я з минулим розпрощалась
Без виправдовувань і зречень.

Не розтрощити ту стіну
І не знайти ніколи двері...
Думки залишу на папері
Я про історію сумну.

З корінням вириваю дні,
Де розуміння не бувало.
Якби ж тоді була я знала,
Які гнилі лишаться пні...

***
Поступово
ніч розчинювала мене у собі
найбільший опір чинила свідомість
повертаючи з небуття
вже слабнучі звуки
дотиків і слів
Я спокійно споглядала своє умирання
з досвіду вже минулих ночей
знала
що вранці
тіло моє повернеться до життя
тільки
ще невідомі мені зміни
позначаться на ньому
карбуючи майнулий день
*

Як дитина беззахисна,
Швидко плутаю сліди.
Соловей - розбійник, свисни
Не для горя і біди!
Відбирає в мене сили
Лицемірний лиходій.
Соловей - розбійник, милий,
Розберися з ним хутчій!
У твоєму, друже, свисті
І відвага, і відчай…
Та мовчить зеленолистий
У задумі тихий гай.
Щоб не виручить поета
Ти і думати облиш.
Соловей - розбійник, де ти, -
Чом, як тінь моя, мовчиш?..
14.05.09.

...Вже не було ні радості, ні злості.
Котились ніжно сльози, як слова, –
Чи так – немов розходилися гості,
Чи так, як вітер воду хвилював.

Гула космічна музика по жилах
І гармонійно дихало дитя,
Яке ридало, але не тужило
На щастя світлоносних швидкостях.

І слухав я сосновий шум у горах.
І бачив я облаву на вовків:
Ну тобто те, уже не людське, горе,
Яке свистало з глибини віків.

А Місяць, наче Чортове Колесо,
Крутився і світився порохном,
Поплутавши душевне і тілесне,
Зв’язавши всіх одним і тим же сном.

Мені ж бо добре там, де «поза зоною» –
«Мобільник не бере», нема обмов.
І квітами різкими, не вазонними,
Спить дика кров.

І вовка слід ромашково-трояндовий
На жовтому від старості снігу,
Який розтав і в google і у yandex(і),
А тут зостався – як лавини гул –
Холодний, та живий,
Ледь-ледь легендовий,
Він теж під Сонцем, як і все, мине.
У цьому світі, що, пропахлий гендлем,
Прийняв мене.

У цьому світі, що – сльоза з піщинкою –
У Всесвіт пре,
Який стає то демоном, то жінкою,
То сном дерев.

А я в дитинство йду собі своє,
Коли кругом душі не милосердиться.
Там світло райське. Там ще Бог жиє
І смішно так, як дід, на мене сердиться.

Кругом – нічого. Наше все – у нас:
Беремо з болем, ні на гріш не ціним,
Але минула вже моя весна
І молодість – як випари бензинові.

Сповільнилася крові течія.
Забуто смисл, не знайдений ніколи,
Життя мого і всього битія:
Від ранніх форм і аж до Coca Colа(и).

Час, як мороз, узори залишив
На всьому, скрізь – невидимо і сиво.
Отак мені: пиши чи не пиши,
А Сонце зробить краплею красивою.

Та крапля ще не крапка... Я вернусь –
Дощем, росою, вранішнім туманом.
Душа прокукарікає весну –
І знов засне осінньо, наркоманно.

Була ж уже і пташкою, і псом,
І рибою, метеликом, сосною.
Немає болю – то життя, як сон...
А біль з’явився – то саме собою:
Гірчинка в нім, хріновинка, медок,
І світло, свічка у кінці тунелю,
Сорти печалі і сорти квіток,
Фата в труні і храми у шинелях...

На жасмині краплини роси,
У краплинах роси – сонце.
А у мене на серці – ти,
Запах квітів і твої очі :)

28.05.11

Я просто живу
тем, что завтрашний день подыграет:
то я замираю,
то он где-то рядом замрёт.
И было со мной,
что иным никогда не бывает,–
иль я не успел,
или он оторвался вперёд.
И руки твои ускользают
всё дальше и дальше.
И праведней путь,
и уверенней поступь твоя.
А я постигаю по-прежнему
истинность фальши
и то, что согреться нельзя
у чужого огня.

Время искуплений желто-красным мором
Зазвучало криком, рухнувши Гомморой.
Пепел отрусивши, зарождая стаю
Счет идет на годы, время упуская.

Я давая слово, поддававшись диву,
Лиц не вспоминаю, убежав пугливо.

Страх идет от завтра, от частот всесильных
От «неведоманий», все ж туманно-пыльных.

Ждать готова вечность, исчисляя жизнью,
Счеточеловечно уровняв все кривью.

Только бы проснулся, только бы ты ведал,
И тогда бы снова, вновь меня проведал.

Если бы ты слушал, знал о чем глаголю,
Ты пришел бы снова по своей же воле.

Или отвернулся, стало б неудобно
Мигом заробея, так женоподобно.

Очутившись первым в личном измерении
Уходи последним, не хватав призренья.

Погрузившись в глади, их так стало много
Только твой-то голос – снова за порогом.

И его так жажду слышать ежечасно
Все не ухватила, обратив в напрасность.

Я кличу : серденько, впади
Рясним дощем на пил печалі,
Тебе бажаю, як води
Ланів – степів квітки прив’ялі.

Тебе взиваю із пустинь,
В розлуці сохну і шкарубну,
Явись оазою , прилинь
І вибань з уст жадобу згубну.

У прохолоді чистих рос
Я килим зелені розстелю,
І жару збудемось погроз
У цій божественній оселі.

28.05.11.

Я не знаю, чи є хто з поетів в раю,
Крім поетів, що складали рядки молитов.
Я не знаю, чи є хто з поетів у пеклі,
Бо хто бачив межі Господнього милосердя?
Я не знаю, де тиняються померлі поети;
Чи можуть вони згадати свої забуті рими;
Чи можуть вони почути гармонію небесних терцин?
Але я достеменно знаю, що всі наші поезії
Бережуть янголи в літописах нашого життя,
З народження до останнього подиху.

В останню ніч торішнього страху,
у першу ніч прощення і прощання
мої гріхи і сльози не рахуй.
Бо вже не перші. Вибач, не останні.
Не розпинай на вістрях власних слів,
але і не зітри слова у порох.
Цей світ мені із пуп’янка болів.
Я ним жива і ним безмежно хвора.
Я, Боже, статків не прошу, повір
(хоч і вони потрібні, як ніколи).
Дай сил мені, терпіння до тих пір,
допоки не пройду пекельне коло
життя земного. Господи, прости
і збережи в душі любов і віру.
Одна надія на землі – це Ти.
Не дай мені змаліти в крапку. Вірю…

Ми не самі, поговорим очима,
Не смій, не котися, не зраджуй сльоза,
Коріння, плоди залишає людина,
А далі стежинка у всіх лиш одна.
*
Зупинися, спинись - ми єдине з тобою,
Не хочу, не вірю, не буду, не зможу сама.
Стежинку мою ми розділим на двоє,
Не йди, не лишай, тільки двоє - життя.
*
Не сама, не сама, озирнись, роззирнися довкола,
Збережи те, що б'ється, це наші зійшли почуття.
Прийми, зрозумій - ходим всі ми по лінії кола,
Є початок кінцем, кількість кроків - своя.
*
Зачекай і послухай, повір і торкнися рукою,
Не відпустим, ми зможем, тепер же нас двоє,
Піднімися, борись, чуєш син розмовляє з тобою -
Кількість кроків розділим на троє.
*
І здригнулася та, що стоїть за плечима,
Відступила знеможена, знищена жертвою днів
І стежинка за нею услід, і не видно кінця їй очима,
Тільки справжнє уміє без слів.
28.05.2011

Мы одиноки среди многих,
Нам хорошо зато вдвоем
В полуневидимой пироге
Скользить сквозь чистый водоем.

Не тело в душе - сердце в сказке;
В щепотке счастья - целый клад.
Наш почерк полунезатаскан,
Плетется рысью наугад.

Над нами держат опахала
Единорог и Алконост.
Почти случайно перепало
Нам зажигаться среди звезд.

Миропоползновенье зыбко
В среде вершин. Издалека
На милых нас одна улыбка -
Она прощальна и легка.

2010

Моя неземная, представь на минутку:
В один несказанный прием
Мы в комнате жизни, вполне не на шутку,
Могли оказаться вдвоем.

Во все эти громы мы были, как дома.
Почти сквозь цветное стекло,
Почти запоздало, почти невесомо
Сосердие нас увлекло.

Себя находил я желанным тобою,
А ты - беззаветно мила,
А ты - словно всей предыдущей судьбою -
Разученной гаммой была.

Во взоре твоем - безоглядная сила,
Масштабного сердца залог.
Меня ты любила! Любила? Любила?! -
Да я догадаться не смог.

Негаданной пери в невиданной мере
Пристойна и счастлива будь.
Ведь я был уверен! Уверен? Уверен?! -
Что это не нужно ничуть.

А небо играло, минуя запреты,
Для нас ослепительный джаз.
О, как удивительно сталось, что это
Заметили все, кроме нас!

2010

Хоч не горнулась доля,
Сіяла лихо й плач,
У чорнолісся клапоть поля
Відвоював орач.

В Бога благав удачі,
Чисті плекав думки
І,Вернидуб казковий наче,
Все корчував пеньки.

Скиба думок на скибу-
Вже й зеленіє лан.
Тільки ж чому немає хліба,
Лише цвіте бур'ян?!

Певно забув єдине-
Сім'я спалить в огні,
Щоби не гнуть даремно спину
В полі тім день при дні.

"Факты" - чудова газета:
Теми цікаві, сюжети.
От на останній сторінці
В циці впираєшся жінці.

І закидає уява
В Лондон, Париж чи Варшаву,
Дякуєш "Фактам" та долі:
Циці ж розкішні і... голі!

То ж без жіночої вроди -
Й "Факты" не зроблять погоди!

Утричі старші-як тоді були.
Підтоптані уже,хоча й не літні:
І на обличчя борозни лягли,
І руки в мозолях,а не тендітні.

У когось діти вже випускники,
Онуків хтось навчився колисати...
Як швидко вміють бігати роки
І як їх, клятих, хочеш наздогнати!

Спинити одчайдушних на скаку.
-Вгамуйтеся...-їм тихо шепотіти
І в школу повернутись гомінку,
І поцілунку першому радіти.

Сьогодні тридцять, як іконостас,
Нас на молитву юності зібрали.
Тож вип'єм, однокласники, за нас,
Щоб те родинне в душах не зів'яло!

Викликали в суд:
тут
прокурор розводить крила гри очима -
лівою сітківкою лівий бачить кут!
Правою ж - праворуч, де гримить дверима.

- Вам інкримінують бідність як шаблон.
Самі з собою Ви у злочинній змові.
Навіть не спроможні поважать Закон -
адвокат відсутній поруч при розмові.

- Я купую хліб.
Біб
сам собі рощу я, на бобах сидівши.
Комунальні послуги через десять діб
сплачено належно. До судових рішень.

- Все одно Ви бідні, а спокійний сон
зайвий раз доводить темперамент крові.
Значить, не спроможні поважать Закон -
адвокат відсутній навіть при розмові.

- Та не скаржусь, ні!
Дні
допечуть, буває, менше або більше.
Що ж, вдається виспатись зморено мені -
вранці бачить небо. До судових рішень.

- Ну а де ж "Ferrari", вілла, спа-салон,
що належать тій, з котрою Ви..... з любові?
Певно, не спроможні поважать Закон -
адвокат відсутній зараз при розмові.

- Не надбав, але
зле
нам у ліжку "пішки" не було й раніше.
Сваримось, буває, бо такі уже є:
ще і ще жадаєм - до... Судових рішень.

28.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Мені нема чого втрачати,
Раптово втратив все, що міг,
Забув кохання приховати,
Його відкинуто до ніг.

Відчув натхнення та свободу,
Уже не раб своїх надбань,
Дістав за зраду нагороду:
Набув важких та нових знань.

Тепер непросто налякатись,
Боялись ті, хто щось та мав,
Я можу плакати й сміятись,
Раптово стало безліч прав.

Хочу звільнятись від маєтків,
Втрачати цінностей багаж,
Тоді можливо сподіватись,
На свіжий вітер, на кураж.

У собі часто сумнівався,
Старим боявся ризикнуть,
Тепер зі страхом поквитався,
Подамся вільним в новий путь.

Бигборды словно в альбоме марки.
На асфальт, где отросли тени-бороды,
Ночь оседает мутной заваркой
В огромном чайнике спящего города.

Чуть шевельнешься – весь потный, жарко.
Злая ирония лета – соленый чай.
Филателист-невидимка марки
Перебирает, под нос что-то бормоча.

Скло витече крізь очі субмарин,
логін-пароль - забута наслідковість,
тіла на берег викине натомість,
неначе рами вкрадених картин.

У спазмах море, подзвони «нуль три»,
мо’, ще врятують штильовим прогнозом,
нейронний смерч затихне під наркозом,
плоть охолоне, в пам’яті зітри.

Кити – у плач, але навіщо це?
Хоча на дні покоїться «Титанік»,
човни на хвилях намалюють грані,
і час гвинтом зануриться в лице.

Буває – серед моря ти один
й уламок щогли... Маринічна повість,
логін-пароль - забута наслідковість,
і скло тече крізь очі субмарин.

Серце до серця горнулося вчора,
Грілося серце із серцем удвох.
Серце у серця шукало опору
Тільки одну між сердець багатьох.
Серце боліло, терзалося глухо,
Серце раділо та цвітом цвіло.
Поклику серця колись я послухав
Розуму й долі, напевно, назло…

27.05.11.

Пародія

Хоч ту голову бий, а хоч три,
бідний мозок, а вмів працювати.
Музу нудить вже місяців три,
а ще шість. О, як довго чекати,

поки вродить хоч троє малят,
віршенят і крикливих, й невинних.
Вже я доляр навчивсь малювать,
розберуся і в штампах у римах.

Вже тополя продала всю вату,
щипле в горлі і сльози у оці.
І нема їй кому підказати,
що в Китаї утричі дорожче.

Графоман я чи лауреат,
аби лаври і гроші у банку.
І зі Спілки пошвидше назад,
поки літветерани на карку.

Хмари-ятра такі голубі,
що сексшопам не снилися досі.
Як тут бути: собою, в собі;
ще й ця вата лоскоче у носі.


27.05.2011.

Пародія

Не лякаюсь я темної ночі,
до найкращої із королев
я повз цвинтар - удвічі коротше -
пробігаю, неначе той лев.

Для мерців є у мене півлітра,
і сальце, і ковбаски кільце.
Дарувала кохана, щоб вітром
я примчав цілувати лице.

Не цвинтарних основах пустельних
сили тьми я розвиднив не раз.
Гляну в чортові очі пекельні -
бідний чорт перехреститься враз.

Я Кличків переможу, як схочу.
Хто ще вийде до мене на ринг?
Адже чую я пісню дівочу,
є любов, є ще порох і дриг.

27.05.2011.

Присутність. Тут ваше крещендо й майбутність.
Карбовані голубом у туркотінні,
осіли на струни небесної лютні,
невидимі зверху, пришиблені й сині.

З пера ви навчились мости будувати,
в луні кремувати замовчену сутінь.
На клаптики неба – рядки ці потяті,
дрібніше не можна – дощу не почути.

Я в стані вібрацій, у гирлі події.
Пробіг медіатор, любов стала ближче.
Поезія серцем рядок пересіє,
нікому не скаже, що він – перебіжчик.

Прикута до пальців, згорівша усоте,
хай тінь проростає в папір у чорнилі,
уста відчиняє, породжує протяг
у цій недослуханій стінами хвилі.

24 Травня 2011


And in English:
---------------

I sense your crescendo in presence.
It’s shaped by the cooing of dove,
alighted on edges of Heaven ,
crestfallen, unseen from above.

You know how to build feather bridges,
crepuscular silence cremate
in echoes. Abridged to the smidges
amaze with what poems are made.

Ahem! And the vibes are upshifted
and Love tracks a plectrum with throat.
Through airs and graces I’m sifted
and seen in some eyes as turncoat.

Immured, immolated by shafting,
your shadow shall rest under nibs
and, read by my lips, make them drafty
in case... for your adage ad-libs.

May 24, 2011

Коли я йшла до тебе
у ніжно-салатовім платті
Мені здавалося, що то не я крокую -
То саме літо вийшло на вулиці міста -
Такою сильною і світлою була.

Тепер я про одне лиш мрію –
Не загубить це відчуття.


2011 про 2010

Не лякайте мене, темні ночі,
Хрустом хмизу і окриком сов ,
Ясно світять коханої очі,
Страх з душі витісняє любов.

Йду повз цвинтаря жахні основи,
Над гробами чатують хрести,
Не злякаюсь, бо поклик любові
І крізь пекло поможе пройти.

Щиро вдячний тобі, моя доле,
За звитягу над силами тьми.
Що ще є, аби ми не збороли?
Хто ще є, щоб не встояли ми?

26.05.11.

Бузкове нашестя стрімке, мов орда,
Шаленство духмяного цвіту!
У барві воскресла зелена гряда -
Бузковим і світ став, і вітер.

Лілове і біле й тобі до лиця
(А знаю, що любиш зелене).
Забувши про вік, увесь день залицявсь,
Щоб знову ти вийшла за мене.

А ти - неприступна. І жодних надій,
Як в роки, далекі і юні.
Та радив бузок: "Не здавайся і дій -
Занадто капризні красуні".

І я не здаюся: у серці давно
Прописана сином, весною.
І стільки любові для щастя дано...
І ти - не зі мною?!

Як засипане у мокрі чоботи зерно,
мізки сушить безгрошів’я … Щонайперше
світ здобути маю! КутернОга
доля шкандибає… «СтаробЕшеве», –

ось пароль, щоб в Україну увійти…
Просапне рільнИцтво, щоб ти стЯмилось!
Зміни наближаються – дуйнИй
вітер дме… Поклав у берестянку

паску, крашанки – йдемо у степ…
з радіо луна тюремна мУзина…
Нап’ємОсь до напівсмерті – тре’
якось нам звикать, що ми вже рускіє…

Ви пошлете мене світ за очі,
І я піду, нічого не кажучи.
Лину в небуття далеке,
Де літають орли та лелеки,
Де немає ні щастя, ні горя,
Та є давно омріяна воля.

2011