+

Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
обличчя. Вони втратили свій спокій та рівновагу,
і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,
які зникли назавжди з вулиць і парків.
Запалюючись, мов планети,
від любові та бідності,
злітаючи з орбіт,
вони розбивались в пил і морок.

І тому, що мені не випаде
більше побачити їхні тіні,
тому що вони не залишили по собі жодних
коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні
і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді
вони все робили вірно, опиралися як уміли,
знаючи, що не можна просто здавати все,
з чим ти так довго жив.

Що потрібно відстоювати свої квартали,
виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,
які намагаються все підпалити.

+

І тому що нам не трапиться повернутись
до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,
де таке несамовите тепло підіймалося щоранку з люків та шахт підземки,
де школярі крали в книгарнях збірники віршів
і хімічні, мов атаки,
олівці;
тому що ми назавжди загубили його в минулому,
залишили його, ніби траншеї, в яких мали померти,
мабуть тому всі наші розмови про нього
переповнені такою гіркотою і відчаєм.

+

Чоловіки, з серцями, перемащеними
бензином, охороняли будинки від випадкових протягів,
зачиняючи двері на всі замки,
виганяли в розчинені вікна
птахів, що залітали на кухні,
хапаючи з жерстяних банок
гіркі кавові зерна.

+

Їм так добре велось тоді.
Вони виходили зранку на сходи та вулиці,
і життя тривало лише для них,
і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,
в яких вони носили тютюн
та складені ножі,
робили життя впорядкованим,
як ранкові газети.

Легенди сива далечінь
в мою розбурхану уяву
ляга, мов золоте зерно
у сонцем розігріту землю.
І чим же проросте воно?
Щедротним колосом пізнання
чи, може, душу засмітить
зелом апатії й зневіри?
Незмірна глибина віків...
Боюсь втопитися у вирі,
але ще більш не хочу я
в буденних клопотах посивіть.
Ляка холодна бистрина,
що стрімко розум поглинає, -
немов билинку занесе
потік рвучкий в моря безкраї.
Де сотні напрямів, вітрів,
де у релігій круговерті
знайти потрібно лиш святий
до світла шлях...
й душею не померти!

Завмерли дерева,
у покірному благанні
взивають до неба
жовтими долонями.
І розносить вітер
дахами їхні зітхання,
сумні від самотності,
і стихає благоговійно
від усвідомлення
нетлінності живої душі
у проминанні земному.

У маленькому царстві
згасає день,
і, вперше промерзла до сивини, ніч
запалює крихітний каганчик
у горіховій шкаралупці,
щоб не скрадатися навпомацки,
щоб потім довго-довго,
майже у півжиття,
під невиразні відблиски
просвічувати крізь кору
вколисані думки,
перебирати вервечку
благословенних Богом
дочасних снів.

А вранці випаде манна небесна,
яку люди спросоння назвуть
першим снігом.

+

Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
впольоване темне сонце,
ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.
І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.
І дощова вода робила їхнє волосся міцним, як корабельні линви.

Тоді вони повертались довгими коридорами,
які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.
Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.
Їхні нігті були такі холодні влітку й такі гарячі пізньої осені.

+

Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів
та поглядів, як їхня шкіра набувала стиглості й глибини.
Дорослішаючи, вони ставали схожими на водойми,
в яких нарешті з'явилась риба.
Як вони вперто вишукували свою любов,
довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їх імена,
так довго, наче ділилися з тобою киснем,
аби ти міг дихати
в цьому отруєному пропагандою місті.

Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,
грілись щоранку на загальних кухнях,
палячи газ, підігріваючи небо.
І газ, вириваючись із забуття,
світився в темряві тьмяними соняхами,
мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
які мали прилетіти й розбомбити ці
чортові кухні.

Тоді все лише починалось і ночі були такими короткими,
що сни не встигали снитись,
виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,
і заважаючи спати.

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,
і кров вибухала у вугільних затоках ночі.
Того безкінечного літа, на розпечених
вулицях, в місті, яке нам ставило голос,
життя видавалось близьким і таким зрозумілим,
воно віддавало тепло,
ніби ванни, наповнені
дощовою водою.

+

Десь там, між тих коридорів,
гарячих газових плит, на яких підігрівалось
червневе небо, я пам'ятаю, нас тримав разом
присмак вогню на піднебіннях, голос свободи
на сходах, позбавлений страху голос
нашої свободи.

І все життя вміщалось в кількох будинках
на одній із тихих вулиць,
і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,
наша зануреність у глибоку воду надії,
доки буде битись останнє серце за відчиненим в ніч вікном,
доки можна почути щасливий жіночий стогін,
від якого діти вві сні посміхаються
і просипають ранкові сеанси кіно.

Сірий кіт,
Що живе в погребі сусіднього будинку,
Справжній хазяїн простору
Площею близько двох сотень квадратних метрів,
Простору від стіни будинку
До стіни продовольчого магазину.
Кіт тут полює, харчується,
Перемагає в бійках і нахабно нявчить,
Проводжаючи статечну пані
З пакунками їжі.
Я часом заздрю цій тварині,
Над якою немає влади,
Крім влади власного шлунку
І температури повітря.
Він нявчить мені в очі,
Вимагає поділитися
І не вмирає від сорому.
Чудова істота з пухнастим хвостом.

усе минає
все стає піском...

і я пісок

та прийде час
з піску того
зерно намиють...

щаслива я -
золотиться Пісок
щаслива я –
писати вмію
й не переймаюсь
чи зрозуміють
чи ба почута я

ми
всі
ПІСОК
Пісок Історії
всесвітній


жовтень 2003

Ти уві сні такий вільний і святий
Вільний від розпусти і для однієї миті
не стертий моїм бажанням помсти
У своїх почуттях вільний, як вітер

Я не бавилася тобою – це нами бавилось
холодне море великого міста
хилитало нас в різні боки на одній хвилі
і я пізнала важкість твого тіла

Я пізнала важкість своїх спогадів
помножених двічі на самотність
Вийшло разів так у три довше
Плюс непереможена скурвотність

Як воно: лишатися чужими
І притулятися краями рани,
гнійними, незаживаючими і неживими?
Ілюзія присутності – омана…

Торкатися чола чолом так,
як торкаються холодної шиби
На одну мить, на твою мить
на одвічну мить Ніколя –
ніколи
Миколи…


Просто засинати разом, чекаючи
на одну мить - мій хрипкий зранку голос
Я віддаю тобі частину мого життя, засинаючи
ти просто віддячуєш мені своїм теплом…

2007

П’яний друг намагається дивитись мені в очі,
та сфокусувати погляд вже не може.
Мало не падає зі стільця,
тож маю бути насторожі
щоб його вправно вхопити
і втримати від ганебного падіння
а він через стіл мені тягнеться налити
Та я вже й так наллята… Видіння
сумнівні післяопівночні візії
і нарізана «Мисливська» ковбаса
все мерехтить в очах
П’яний друг дивиться на ганчірку
і, вказуючи пальцем приблизно в її бік,
каже, сипло і затинаючись:
«Це – полотно життя!»
Та ти ж філософ!
«Дякувати, шо не бик!»
Га-га-га! Го-го-го!
Ставлю на ганчірку ногу:
а так?
«Хє… Я тобі нє дурак –
це твоя нога на полотні життя!»
Ги-ги-ги! Га-га-га!
...


2007

Не розумієш? Нехай так. І не розумій..
Ти мені, наче чай невипитий.
Деколи голосний, деколи тихий такий..
Ти - місто в країні моїй,
та, наче шлях загубила до нього..
Це ж треба так? забула дорогу!
Та знову шукаю до тебе її,
Ще непридумавши навіть назву тобі...
І я.. хочу ,мабуть, бути кимось для тебе..
І, мабуть, точно - не журавлем у небі..
Можливо сонцем, можливо притулком,
де ти ховатимеш свої сльози..
Можливо повітрям,
вдихнувши його-
ти назавжди забудеш, як дихав раніше..тепер щасливіше..
..а в моїх легенях давно вже твій кисень,
Тепер я часто мовчу, слухаю..
рахую Тебе, чи не замало(для мене)?
До неба ,мабуть, і те ближче!
Висоти між нами все вище..
Піднімусь по сходам, пірну у блакить,
Твій колір- це мій улюблений..та не мій..
не пасує мені..
тому я щоразу вмиваюсь в вині..так яскравіше!
Дитина? Люби мене. Пої молоком.Складай вірші.
Вкривай ніжки, кутай,бо змерзну..
В твому місті сьогодні холодно,
а тоді ж було так гаряче!
..тепер сонце сидить і плаче...
Заховай мене в собі, сплети вінком на своїй голові..
Та що-небудь! Лиш руки не впускай..
пальчики такі маленькі, безпомічні без тебе..
Дозволяю!- на ніч казки читай..зорями..

..А поки - ти мені ,наче чай з лимоном,
Я тобі- наче втома...

Я очень старая, мне тысячи лет. Идя земным путем, я видела многое. Мой путь то поднимался вверх, то круто опускался вниз. Я, вместе с Диогеном, искала со свечой Того, Кто Сам огнем был. Но увы! Его я не встречала …Не раз сгорала я от боли и тоски, но как Феникс, я восставала и дальше шла. Все повторялось вновь – под тяжестью веков согбенная спина и следы слез на впалых щеках и путь был бесконечен. Но Некто подошел и, молча, протянул мне Камень и Деву. И пелена упала с глаз, и земной ветер перестал быть пресным. Открылось Небо, где счастье и любовь – и возможность все вместить.

2007 год

***
На вістрі голки хороводять ангели,
а я, із витривалістю верблюда
продовжую протискуватися у вушко
танцполу,
потрарляючи у семантичну пастку
різночитань...
Тугі горби, сповнені цитат,
залишити б назовні!..

Але тоді я упаду в безвихіднім безсиллі?..

Можливо...

***
Верблюд уперто
зациклений лінійним рухом у колайдері реальності,
та це мара...
Пришвидшення присутнє,
а вибух − справді буде...
Не тут.
Не зараз.
Не одразу.

Можливо...

***
Хто серед ангелів може порахуватися
з верблюдом зрівнявшись?..
Хто серед верблюдів може порахувати
ангелів зрівнюючи?..
Хто впевнить ангела, чи не верблюд?..

Я не верблюд...
Не мені протискатись у вушко.

Можливо...

***
Горбатого могила справить,
рівняючи й рахуючи, що правий −
один чи два, яка у тім різниця?
Лице ЛИше Центральний Елемент,
для ідентифікації − не зовсім...
Лукавим − безліч форм,
вода в сніжинках.

Хто має вухо − хай пропхнеться...

Можливо,
потанцюємо?..

2010р.

Коли втому поділити на два -
можна отримати тишу.
Вона на повіки спадає
сонним спокоєм
і словом колисковим
шепоче.

Пахне тиша матіолою
з бабусиної грядки.
І, вкрита ковдрою
літнього вечора,
тане медовою краплею
у молоці дурману сновидінь.

Шумить тиша морем
у загубленій мушлі.
Піднесеш її до вуха
і чуєш, як мовчить
одинока втома,
на двох не поділена.

Ця жінка просовує руку
в мої груди
і вітер
зав’язує пальці
коханням
вночі місто схоже
на
акваріум
пірнай
мов чайний пакетик
пірнає у
чашку
насаджуй дерева на
гачки
чекай
чекай
доки її серце разом
із
листям
розтане
і
буде стікати
чекай
чекай

2010

+

Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо, пояснювали вони,
і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені
розриваються, наче торпеди.
Ми знаємо ціну твоєму минулому.
Ми знаємо ціну твоєму голосу,
який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.
Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.
Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

Фінанси – це трава, яка не обов'язково належить тому,
хто підстригає газони.
Для нас ці міста – лише канали,
в яких ми полюємо на чорних акул
фінансової стабільності,
лише озера, наповнені
потопельниками,
яким ми теж знаємо ціну.

+

Але нам із тобою, на кого нам нарікати?
Ми самі здали їм все, що в нас було.
Ми здали їм міські рослини і пам'ятники поетів.
Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.
Ми просто стояли й дивились,
як наші міста зникають в грудневому тумані.

Тому давай, повертайся,
ще можна все відіграти.
Вони все одно не можуть вибити з нас нашу
прив'язаність до цієї географії.
Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся
і все пригадаєш.

Наговорюючи знову те, що встигло забутись.
Витягуючи з пам'яті імена, як інструменти з футлярів.
Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.
Щоби нічого не втратити.
Щоби все повернути.

+

І тому що нам ніколи не повернутись в ті будинки,
на ті загальні кухні, де повітря було червоним
від сонця і снігу, тому що навіть пам'ять вони
випалюють своїми машинами,
я говорю про холод, про тонку павутину помирання,
яка з'являється в дитячих кімнатах
і коридорах, що виходять
просто в минуле.

+

Бо чим є наші спогади?
Наші спогади – це прапори, які ніхто не опускає,
не зважаючи на те, що влада
давно і надовго змінилась.

Бо доки ми дивилися як золоті птахи з палаючими
язиками вилітали з рукавів чергового циркача,
доки ми заворожено слідкували як із наших кишень
безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньок,
доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,
вони перекуповували нашу пам’ять,
всю нашу нерухомість, скажімо, наше
нерухоме небо, або нерухомі планети,
що стояли за нашими вікнами.

Вони просто робили свою роботу, доки ми
намагались відчути як час виникає
й починає світитись в темному
прокуреному просторі циркової вистави.

+

Але запитай у них, що вони зробили з будинками,
в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче
псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.
Запитай, що там у них, під чорною тушшю,
і коли вони нарешті залишають у спокої
понівечену інфраструктуру дерев,
коли вони повернуться туди, звідки прийшли,
і звідки їх насправді ніхто не кликав.

+

Ей, сажотруси,
ваші збиті долоні,
в які ви б'єте, плескаючи від задоволення,
занадто багато фарби і крові запеклось
у вас під нігтями.
Ви пролазите в наші помешкання через вікна й балкони.
ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них
спокій і впевненість.

Ваша гнила агітація, якою ви засипаєте
підвали й дахи, вона розкладається просто між нами,
отруюючи водойми,
з яких ми вперто намагаємось пити.

Я чую спів осені тихий,
Знайома мелодія знову
Мені нагадає про втому,
Запише останній свій такт.

Я йду по вулиці милій,
В руках несу я ноти,
Вони розкажуть про спокій,
Який шукала в віках...

Шумить листя осіннє,
Я хочу теж так співати,
За батька Отця хочу мати
І жити я хочу ось так:

Не думати більше про завтра,
Ціную я кожну хвилину,
Бочас наш летить без упину
У мудрих обіймах Творця...

25.09.2010р.

Не буде щастя вже ніколи,
бо нещаслива народилася.
Не буде радості, лиш болі
зостануться у серці
в моїм "я".

У душу смуток весь осяде,
всередині усе згорне до купи...
і не відпустить,
де ж "але".

Не можу бачити лиш морок
тепер в очах моїх завжди
І дивні звуки...
здається хтось іде сюди...

Не бачу. Темно. Хтось заходить,
до ліжка йде, іде іде...
О Боже мій! Лице Господнє!
Та відпусти! ... О лихо, смерть!

В кімнаті. Судоржно.
Всі плачуть.
Стілець і хліб на нім лежить.
Помер вже хтось, бо видно
труна і свічечка горить.

Не бачу я лице... так мутно.
Нечувано, тут янголи гудуть!
Лице...лице... та вже то ясно,
Моє ж бо тіло понесуть.

І поховайте на Вкраїні,
На моїй милій Батьківщині!
Щоб гори бачила і доли...
Щоб воля йшла і вже ніколи
Не відчувала болю Я!

1998р.

В чорний неба квадрат
Жовтий цвях не один
Вечір вбив і сліди
Залишив у думках,
А невиспана ніч
Проковтнула весну,
Пляму жуйки пісну
Приліпила між хмар.

Наше місто – вампір,
Воно кров нашу п'є,
Воно в жилах снує,
Мов неоновий час.
Наше місто – вампір,
Воно нами живе,
І мистецтво нове
Опромінює нас.

Молодий саксофон
Мов блискучий ліхтар,
Що виловлює з хмар
Тіні криків нічних.
У нічному житті
Струм по венах тече
І підставить плече
Лиш голодний тобі.

Ти не псих, просто ти
Усвідомив уже,
Що тебе береже
Постчорнобильська кров.
Нас, блідих мов папір,
Препарує зима
І співає сурма:
Нас без міста нема.

+
І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,
про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
про те, що нас позбавили ключів та паролів,
за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,
проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,
де зблискувало на ранковому сонці
все знеболювальне цього світу.
Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,
рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.


+
Хто прийшов до влади в наших містах?
Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,
від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?
Хто ці крикливі клоуни,
котрі стоять і вирішують,
чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати
з них теплу малинову кров?
Їхня політика – бите скло,
яке вони сиплять тобі під ноги,
примушуючи рухатися за ними, не стояти
на місці.
Їхня політика – це канати замість краваток
на їхніх шиях, міцні мотузки,
за які їх підвішують, коли вони
виходять із гри.
Ось вони сходяться всі разом, в своїх
чорних костюмах, схожі на сажотрусів,
на сажотрусів, що прийшли до влади, і тепер
просто не знають, з чого їм починати.

+

Ми говоримо про міста, в яких ми жили,
і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
Про те, що відбувалось на наших
очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
заворожено, не відриваючи погляду,
непомітно виростаючи
серед циркових декорацій.
Щось подібне сталось і з нашими містами –
їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
дивлячись як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
крізь вогняні обручі, лишаючи
по собі запах паленої шкіри,
горілий дух пекла, який вони
приносили в наше життя.


+
Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
перетинатись в одним коридорах.
Двірники й нічні продавці хліба,
сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
таксисти з клаксонами замість сердець,
діти, які виростали поміж старих меблів,
що пахли лісом та морем.
Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
щемкої базарноі бідноти, яка розганяла своїми
криками осінній туман.
Перехожі, з якими разом доводилось потрапляли
під дощ на трамвайних зупинках,
старі пролетарські замашки, вагони підземки,
набиті безробітними, мов магазини патронами.
Які слова подяки й розуміння
висловлювали ми долі за те, що кинула нас серед нічного
співу цикад до глибоких під’їздів, за те що
над нашими головами горіло це приміське
повітря, здатне перепалити залізо і камінь.

(За картиною в кераміці “Благання” Галини Севрук)

ось я
перед Тобою
тихіша трави
яку Ти всюди розсіяв
яку виполюють і витоптують
а вона знов проростає
як цей народ
я частка його

Перед Тобою я
тиха трава
та відчуваю в собі вже іншу
тож якщо це можливо
і не порушить задумів Твоїх
покажи мені мене справжню
якою повинна бути
та
що тихіша трави
перед Тобою
ось
я

2003 р.

Божевільний вітер бився у вікно
зривав листя
підхоплював його і грався
а ще відбирав парасольки
у переляканих перехожих
і розкидував гілки дерев
а якесь дівчисько
дивилося йому вслід
і шепотіло
"Боже...вільний!"

...і полетіла, крильця омочила
у водах зимних – бо зійшли сніги,
і срібне люстро вабило до себе –
: поглянь, голубко, в чорну глибочінь –
кого там бачиш?
Чи себе,
чи душу,
що дивиться з тамтого боку сну?
Аж оніміла –
довго видивляла
вуста повняві...
але слів його
нечутно було – задубіла заводь,
відчутно було –
кола по воді
творили письмена, що зрозумілі
лиш обраним...
Обрамлення ставка
очеретами пестило голубку,
а пір'ячко голубило того,
хто так мовчав –
дотульно і дікливо –
з тамтого – лицьового – боку сну.


2010

Іду крізь роки день за днем:
Зростаю, тішуся, люблю,
Молюсь, боюсь та сподіваюсь
На кращі дні в моїм житті.
Я вчусь, пишу, читаю, пам’ятаю.
Прощаю, вірю, забуваю,
Про вчинки зроблені людьми.
Я бачу, чую, відчуваю.
Лечу душею бо жадаю...
Іду на зустріч крізь всі дні,
На зустріч, з долею моєю.
Цілую, пригортаюсь, ніжусь,
Чекаю, обіймаю, знаю:
Усе життя тебе кохаю!!!
11.09.2007р.

Прощай, мой друг, прощай на веки
Не жги по мне во храме свечи,
Не пой по мне печальных песен
И слез не лей, как эта Осень

Мой прах развеет вольный ветер
А дождь размоет по земле
Никто не вспомнит прошлый вечер
Никто не вспомнит обо мне

И мысль разбавленная мыслью
И жизнь прожитая за жизнью
Как капля в море иль реке
Никто не вспомнит обо мне

2009

Господи, где моя мечта,
Господи, где моя душа,
Где этот Свет на моем Пути
Господи, кто убьет эти серые дни

Господи...

Эй! Господи, где эта Любовь
Что даст мне возможность дышать
Танцевать по жизни без оков
И просто свободно летать

Сегодня за окнами ночью тепло,
Сегодня на улице как то светло,
Это луна осветила мой Путь
А судьба улыбнулась, еще чуть-чуть.

2010

Тіло любові помирає,
а душа припадає біля нього,
з останніх сил голосячи:

“Знаю твої стрімкі коридори,
знаю звідки приходить втома,
які м”язи напружує сміх.
Пам’ятаю смак сліз твоїх,
схожих до запаху крові...
Не покидай мене.

Я знаю звідки прилітають думки
і звивають гнізда мрій у твоїй голові.
Я пам’ятаю, як ти плакало з розпачу
і як застигало у розкоші.
Згадай, як швидко рухалися пальці твої
мелодією ніжності на скронях весни посивілої,
а сьогодні лежать занімілі,
першим снігом осені притрушені...
Не покидай мене...

Не покидай мене...
Не поки... дай..
Не... поки...
Не...”

Ти виглянь у віконце,
Як рано устає
Бадьорить світить сонце,
Промінням виграє.
Дає тобі наснаги
І настрій підійма
Додасть трохи відваги
Та душу зігріва.
Ти вийди рано в поле
зніми з ніг шкарбуни,
Пройдись росою й голі
Омий нозі свої.
Чарівні знайди трави,
Сплети із них вінок.
Хай різні грають барви,
Сплетуться всі в танок.
Та завжди, посміхайся,
Даруй людям добро.
Та ще, не зазнавайся,
Мені не все одно.
31.10.09.

Любить мене як бога:
Вірить, що вибачаю усе апріорі раз і назавжди.
Інколи каже: «тебе немає» і відповідно вчиняє.
Потім вертається, каже: «є тільки ти» і «вибач».
Любить як бога:
Дякує за невидиму присутність поряд
Безплатно, задарма, цілодобово.
Роблю все, у що вірить: існую, вибачаю, терплю,
Дивлюсь сон про світ, у якому він вірить, що вірю,
що любить
мене.

2010

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

1999р

Вона життя
Вона тепло
Вона надія - наша Україна.

Вона душа
Вона земля
Вона є щастя - рідна Батьківщина.

Вона любов
Вона журба
Вона мов кров - широка воля.

Вона річки
Вона лани
Вона у кожного - це доля!

Плаче краплями з неба
дощ…
По бруківці ганяє листя
Вітер…
Та вже не швидко, вони важкі,
і їм набридло – кружляти в танці,
йде зима…
Не плач по моїй шибці
Дощ…
Кодом настукуєш вранці,
Та вже не швидко, тобі – набридло
Здійняти галас
йде зима…

Забелькотів вже поїзд… Нам пора…
Життя - як спогад, чи життя – як гра?
Вимірюється кількістю розбитих сердець ?
Хтось так іде, хтось навпростець,
комусь підвладний час, а хтось під владою грошей,
повій, вина…
Нехай не впаде на потомки ця провина!
Знущаючись нахабно над собою
проходить у двобої час з війною:
між «я »й «все інше»,
Тільки б відрізнити дійсність…

який ще реквієм
втішаюся спокоєм
який мирний договір
що за контракт
яка друга дія
в театрі давно не антракт
на сцені світу
вимкнули світло
і всі актори пішли додому

а ти малий не кажи малому
що той малий – великий дурак
йому вже звично думати так
що я зрадлива підступна кішка
котра зміняла Далі на ліжко
котра не знає що буде далі
нехай же знову тиця сандалі
може хто й цілуватиме
у кого хронічне ме
диміти в очі він справжній МасТак
а я на щастя вже Мас-Ні
бо його очі надто масні
а його погляд надто тягучий

мені набридло – душу – в онучі
вона достойна шовків і парчі
коли місяць зорі цілує вночі

27/10/2010

на п’ятнадцятому поверсі готелю “Харків”
сиджу за столом заваленим паперами
в позі „мандрівних гімнастів Пікассо”
і
з незбагненним почуттям
що сповиває мене смутком
дивлюсь у вікно
де золота панорама міста
обертається в часі так повільно
що й Холодна Гора
видається нерухомою
відчуваю цей часовий потік
включаюсь
у щільність зв’язків між речами
прозорію
пронизую простір
встигаю побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
минулим
зниклим назавжди

мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...
переходи підземками снів - із дня у день,
балансування на линві свідомості – із ночі в ніч:
«дівчинко гутаперчева,
заплющ очі-відкрий серце-іди».
упаду-не впаду-байдуже,
Байда, за ребро зачеплена,
Риба, Адамом упіймана
У вершу цієї осені.

Ти не бачив, ти спав далеко –
як стигматами глід кривавив,
Варфоломіївська ніч на Покрови –
і гугеноти-горіхи
губили порожні голови
у посивілій траві –
а католики,
мої соколики-католики – морози ранні
стинали їм руки, і ноги стинали,
і листям слова падали.

Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої:
Грієш руки до білого горняти,
Пригортаєш дитя чорнооке,
Читаєш стрічки новин:
«Уночі над Іраном розбився літак,
134 жертви, причина аварії -
у двигун літака потрапила птаха».
....і жінки у чорних хустках голосять до неба,
....і листя горіхове проситься у землю,
а ти сидиш поміж них
на кухонній табуретці
на линві пам'яті
і самими губами питаєш:
- А яка ж то була птаха, Серце?

2010

Пальці – заварена кава
у кухні (5 кеве метрів).
Любощі дещо ласкаво
лоскочуть душі під светром.
І родинка десь на грудях
розчиниться в теплому диханні…
Ні…ні…ні-жно-ніжно.
На дні –
недосяжна гуща
(немов у кав’ярні).
Ти ближче…
Ти ближче.
Ти ближче і дужче.
Мені б розмішати.
Ложечку!!
На стільчику шати
потрошечку
хитнуться.
Ця
приємна екскурсія
затишком –
ком,
чи пак, жмуток
чуттєвих, п’янких вражень.
5 вражень, 5 снів і 5 метрів.
І душі, зігріті під светром.


жовтень 2010

Лелека відмірює вічність болотом,
Поважно витягує шию,
Ступаючи в зелень води.
Він ситий світанками, небом, польотом.
Вертаючись в місто, я заздрю йому...

Кольору жита,
з минулого літа -
твоє… русяве волосся
Я хочу жити,
а, отже, радіти,
що нам чомусь не спалося
Осінньої ночі
Прилип до вікна
Пожовклий, обірваний лист
Ти мружила очі,
мов кішка нічна,
і погляд не падав униз
Ти слухали вітер,
тримаючи каву–
в холодних, знімілих долонях
«Знімілі кінцівки» –
Ти якось казала –
«Це збудження мого паролі»

Строкатий диван
І ковдра нова –
ми бавились споду мов діти
І різні дива
про тебе взнавав,
я мусив тебе відігріти!
25.10.2010

якщо ти зараз зімною, отже тобі немає куди іти
якщо я зараз з тобою - мені нікуди повертатися
наші шляхи на те і заплутані шоб
зрештою час-від-часу перетинатися
але зрештою вислизати з-під наших ніг

дівчинко
разо ми будемо ще хіба що цю ніч
ти куритимеш на балконі,
я наспівуватиму тобі тихий блюз
ти питимеш чай в ліжку поруч
я торкатимусь твоєї шкіри
ніби гортаючи старі енциклопедії

покищо ми досі самотні
але ж ранок ранок змусить
нас залишити вогкий готель
з його картонним всітлом
вигорілими картинами
зіпсованим часом у холодильниках
та мякими килимами де тонуть
і губляться
підстаркуваті мандрівники зі своїми прогнилими баркасами

ти досі поруч - тобі немає куди піти
я досі з тобою - мені не хочеться нікуди повертатися
дотого жти не змушуєш мене говорити
це я ціную в тобі найбільше
в тиші ми вростаємо одне в одного

якщо ти зараз зімною, отже тобі немає куди іти
якщо я зараз з тобою - мені нікуди повертатися
наші шляхи на те і заплутані шоб
зрештою час-від-часу перетинатися
але зрештою вислизати з-під наших ніг

дівчинко
разо ми будемо ще хіба що цю ніч
ти куритимеш на балконі,
я наспівуватиму тобі тихий блюз
ти питимеш чай в ліжку поруч
я торкатимусь твоєї шкіри
ніби гортаючи старі енциклопедії

покищо ми досі самотні
але ж ранок ранок змусить
нас залишити вогкий готель
з його картонним всітлом
вигорілими картинами
зіпсованим часом у холодильниках
та мякими килимами де тонуть
і губляться
підстаркуваті мандрівники зі своїми прогнилими баркасами

ти досі поруч - тобі немає куди піти
я досі з тобою - мені не хочеться нікуди повертатися
дотого жти не змушуєш мене говорити
це я ціную в тобі найбільше
в тиші ми вростаємо одне в одного

ти кажеш що у всьому виною пробки у бундесі
бо тоді час лякає химерним плином
хотів не видавати старечої мудрості
хоч мав на душі щось східне з часником і полином

до кордону було вже не так далеко
я був за кермом п*яту годину поспіль
ти була весела ти була під креком
ми ділили бізнес і готельну постіль

ми мали позаду пів року голоду
в районах де навіть вогні змертвіли
де ти втрачала себе ще замолоду
де тебе купували турки-дибіли

ми мали на двох твої зелені очі
великі і світлі мов тенісні корти
як на мене то на них і велися охочі
а ще ті два підпільні аборти

тепер же ми поверталися цієї гожої днини
я - до друзів й боргів, яких не позбутися
ти у Вінницю до мами й малої дитини
щоб до них вже не повернутися

Жінки викрівлюють простір
однією присутністю десь у кімнаті
і простір бреше. Арсеналом пляшок
роздерто день і розіп’ято.

Жіночий алкоголізм незліковний
і рухи не може контролювати
тому що тремтять невпинно руки
тому що цей день розіп’ято.

Тому що у просторі візерунки кривулі
цигарковий дим пливе повільно
жіночі забобони. Незрозуміле мовчання.
Гризе вона яблука молодильні


І запиває рідким вогнем, тому що
жіноче пияцтво невиліковне
жіночий відчай незрозумілий
знадвору кличе остання ніч повні

З неба падають птахи квіти
дим закручується у спіралі – пожежа
Вона як відьма і все одне – налити
стрибнути потім із вежі

Бо жіночий відчай невиліковний,
бо жіноча слабкість незрозуміла
бо знадвору кличе наполегливо повня,
бо жіноча слабкість – це сила.

Жіноча сила у чеканні
у важкій мовчанці нашарувань думок
у пляшках на підлозі – коханя,
до якого лишився один крок…

2008

...не заблудися блудом піди
в неандерталь
а зі стіни
в тихій кімнаті
дзеркало
кішкою білою
чорно мурчатиме
туфельки скинеш
ноги опухли
спека
нарешті капці домашні
Боже
давно вже
розум утрачено
келих прозорий
прозою повен
напад сердечний
хто там безпечно
плаче
від радості чи від дубинки
дихай терпляче
лети до зупинки
може
карета з принцем
чекає
бачиш
і хмари злітаються
зграєю
молоти гупають
клепле коваль
доля-підкова
зубилася
вижити
можна
померти
в грізній країні
неандерталь

Сонце затоплює місто
І мене несе цією повінню
інтерференція звичок –
крокувати туди,
де було хороше колись
та не зараз
янтар у пляшках
сонце у руках
бурштинове й незвично п’янке
загоює старі гнилі рани
зрощуються поламані кістки
я хмільна і вільна
від смішної віри
та не від гріхів
і тупої впертості
чоловіків
од неспокою думок
і дріб’язковості
щоденних переймань
та не од збігу обставин
і несподіваних зустрічей…
Проходить мимо…
Цілую тебе подумки
навздогін –
у ліктя згин –
іди! бурштиновий…
Сонце затоплює мене
зсередини
розквітають посмішки –
гуляй, мотлох! –
крила розминаю з хрустом –
давно лежали у шафі
Мій весняний омріяний спокій!


14.03.07

Вифлеем Иудейский,
Как мал ты в Иуде.
Но сколько событий ты миру принес!
С тобою прощалась семья Ноемини,
Когда на Израиль Бог голод послал.
Они уходили на поле Моава,
Где хлеб колосился, журчала вода.
Кусок на чужбине не так уж и сладок,
Но была любима, любила сама.
Тут вдруг овдовела…
И солнце померкло.
И мрак опустился на землю Моава.

Но были для сердца отрадой два сына.
Надежда теснилась – я внуков понянчу.
Как дочери к ней две снохи прилепились,
Любила всем сердцем, о доме, о Боге
О крае Иуды, не раз говорила.

Но кончилось счастье,
Исчезла надежда.
Два сына почили в земле той чужой.
И сердце – как камень,
И в жизни нет смысла.
Нет сил оставаться у мертвых могил.

Позвала невесток:
- Решила вернуться
Я к Богу живому,
В ту землю пойду я,
В тот край Вифлеемский,
Где стены поддержат…
К родному народу.
Вы, дочери обе, совсем молодые,
Найдется вам счастья
В народе своем.

И Орфа вернулась, хотя и слезами
Свой путь поливала. А Руфь отказалась.
- Слыхала не раз я, что Бог твой великий,
Он странницу примет, тебя не оставлю,
Гони, не гони, не могу я вернуться
К оставленной жизни, с тобою пойду.

И все, что от сердца – услышано Богом,
И текст договора скреплен послушаньем.
И горькую землю, сожженную болью,
Господь оживил, Ноемини в награду.
И внука Овида ей Руфь подарила,
Который и стал праотцом для Христа.

Ноябрь 2010 год.

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.