Дорога стелиться безкрая,
Згубився десь дороговказ...
За мить до прірви - мов торкає
Крилом незримим янгол нас.

У прірву рано ще зриватись,
Допоки в серці є вогонь,
Зринають рими в нім крилаті
І дух не знає перепон.

Хоч від біди ідеш до скрути,
Гірчить реальність, як і сни,
Твої слова ми хочем чути,
Як звуки лагідні весни!

Душа, що поруч, озоветься,
Своїм поділиться теплом,
Аби ще довго твоє серце
Тебе по світу цім вело!

Нерозумінням світ карає,
Лишає в серці біль образ...
Та в вічнім прагненні до раю
Душа знайде дороговказ!

Де цнотою пропахли вечорниці,
Де в соняхи закохані джмелі,
Ромашки нагадали білолиці
Мені життя на цій святій землі.

Хоч може не вродився я поетом,
М'яча ганяв і грався у війну,
Та вечори шептали по секрету
Римовану бентежну таїну.

Незримий світ відкрив свої фіранки,
В мені зуздрівши диво - солов'я.
І, наче ніжна пристрасна коханка,
В екстазі Муза билася моя!

***
Дух святий зійшов з небес,
Зяскравіли душі грішні...
В кожному - вогонь воскрес,
І горить яскраво, пишно,
Бо звершилось - світло тьму
Полумям яскравим вкрило.
І любов в людськім житті
Слід глибокий залишила...
Віра в серці загніздилась,
Укріпилась, проросла...
А надія заросилась
Слізьми щастя від тепла.
Дух Святий зійшов між люди,
Струни серця задзвеніли:
Більше горя й сліз не буде,
Тільки б ми цього хотіли..
2011р

О, Муза не зігнеться у поклоні,
Сама вона не ступить на поріг.
Не через те, що там свистить батіг,
Вона ходить не звикла у колоні.

Їй байдуже, як ти стоїш в короні,
Вона не ласа на чужий пиріг.
До неї я, захекавшись, прибіг,
Відмовившись вклонитися мамоні.

І перед нею ти не падай ниць,
І не хизуйся, не показуй міць,
І пам’ятай – не любить Муза ницих.

Вона не їде з почетом конем,
Вона завжди з’являється тихцем, –
Як прилітає у мій сад жар-птиця.

2007

Т. О…
Чи стала довшою дорога,
Чи додалося сліпоти,
Чи натомилися вже ноги
Безповоротно змалку йти?
Чи, повний розпачу і люті,
Не віднайду дороговказ
І од біди іду до скрути,
Як це траплялося не раз?
Чи, може, жевріє терпіння
В душі обтяжливого сну
І зве надії голосіння
У безкінечну далину?
Куди я досі поспішаю,
Ніяк донині не збагну?..
Дорога стелиться безкрая, -
Чи є хто поруч: - Ану – ну?.
02.07.11.

А як тебе я ждав!
Зі мною світ
Навколішки стояв
І виглядав
З некошених отав...

2011

Серый день ворвался в лето
Призрачным дождем.
Потрепал он ветви где-то,
Туче нипочем.

Насорил отменным градом,
Будто не со зла,
Стал для солнца сущим адом,
Плакала гроза.

День устал, прилег с дороги,
Храпом грянул гром.
День поспит еще немного,
Смаянный трудом.

2011

Стоїть стривожене село.
В нім дім осиротілий.
Так ніби все, що там було
малюнок застарілий.
Але в уяві бачу я
садок.В нім батько й мати
натруджені, як вся рідня,
не звиклі спочивати -
в труді.До берега город
і мЕжі срібно-рОсі.
Картопля зацвіла, горох.
Вниз - верби яснокосі
схилили коси до води -
так місяця вітають.
Ще так далеко до біди.
Та мабуть про те... знають.
Ото ж стрічають чемно так
зеленим чистим вбрАнням
дітей, що лізуть через мак
до них, як бджілки ранні.
І стежка, що біжить до ніг,
теплом їх зустрічає.
А он Юрко по ній побіг,
сестру застерігає:
- Дай руку, Раєчко.Поглянь
он там у житі боком
сидить Русалка.Рання рань,
вона ж моргає оком!..

Так ніби вчора все було:
його весна,його село...

Була весна.Нема весни.
Немає коней карих.
Лиш без середньої струни
висить,мовчить гітара..

Під вікном вже жасмин розцвітає,
аромат той духмяний п,янить.
Мене милий вже більш не кохає,
не для мене прекрасна та мить.

Не в моєму саду квітнуть трави
У моєму вогонь лиш палав.
Гірко серцю, що ради забави,
ти мене в цім саду цілував.

Я до себе жасмин пригортаю,
одиноко до нього клонюсь
-Сліз не треба,-себе я благаю.
Але сльози котились чомусь.

Вони впали в пелюстки й завмерли.
У сльозах заблищав білий цвіт.
Сяяв він мов сріблястії перли.
Тій красі дивувавсь цілий світ.

Час минув,знов жасмин відцвітає.
Ген на трави осипався цвіт.
Та душа знову цвітом буяє,
не зійшовсь на тобі клином світ.

Знову серце, як вперше кохає,
і у грудях, як вперше тремтить.
І душа нову пісню співає.
Вона тихо і ніжно бринить

Перегорнув я днів спекотних прозу,
І вивершив уже чимало кіп.
Кладу нову – і знову житній сніп
Освітлює глибінь душі і мозок.

А жайвори – небесні віртуози,
Якби я так співав, давно б охрип.
І поглядом, і серцем я прилип
До піднебесся, де змовкає розум.

І час, як вік… І щебету, й пісень
У душу ллється – не дрімай лишень,
І обома хапайся аж до поту…

І літа оксамитний зелен-шум
Тече промінням сонячним, як струм, –
Аби душа трудилася достоту.

2009

Мені наснився сон... Amore mio...
Не йди, не йди відразу, largamente...
Не треба, не виводь мене із ладу...
Невже і тут потрібні аргументи?!
А сон, що зупинився скраю прірви,
чомусь не переходячи у гріх?
Ця ніч, її навіювань принади -
Малий додаток до мирських утіх...
Не йди, прошу, так зразу - поступово,
Не хочу, не здавайсь мені моментом.
В життя не перейду твоє ніколи,
Але цей сон - це наше largamente.
02.07.2011

Все это так – и это все не так
И та маленькая рыбка
Уже не в Карибском море, нет
Она теперь здесь, плавает
В струях киевского воздуха
Пропитанного
Тленным и глухим
Вытекающим из переулков
И впадающим в наши июньские взоры.
В наши глаза, которые
Уже не могут требовать перемен

И почему-то всегда получается так,
Что ты приходишь, когда уже поздно и все твоего размера разобрали
И ничего твоего уже нет
И никому ничего не надо
И плохо это или хорошо – решать тоже не нам
Лишь бы как-то что-то или кого-то убить – каждому ведь свое –
Время-деньги-кого-то-на-худой-конец-себя

Останется только
Та маленькая рыбка
Последний герой. Survival of the fittest.

Обняв стару, як світ, крислату грушу,
І слухаю її… О Боже мій!
Чуття й думки біжать наперебій,
І кожну з них я вислухати мушу.

Беру я шланг і поливаю сушу,
Вона втекла – тут буде водостій…
А груша рада – згине суховій,
І відкриває, ніби сонце, душу.

Стомився день і ближче підійшов,
Коли збагнув – не буде тут обмов,
Спокійно ліг в саду на шовкотрав’ї.

А груша полетіла до зірок,
Я знав її кожнісінький листок,
Але душі, признаюся, не знав я.

2009

***
ми всі – безкінечне тіло Христа
розіп’яте на дорогах революцій
звиклі до смирення і каяття
спокутуємо зваб власних ілюзій
о гіркота цього почуття

ми всі – безкінечне тіло Христа

Проглянув в телефоні есемески -
така журба спустилась на лице,
Ніхто уже не пише в вирі сплеску,
Ніхто, ніхто не видавить слівце.

Колись писала, що мене ти любиш,
Що в тебе є залежність від пекучих слів,
Що ввечері гуляти ти зі мною будеш,
Коли приїдеш у прекрасний Львів.

Минулося... Лиш друзями лишились
та ніжні есемески плавають в душі.
Життя страшенно вже на мене розізлилoсь -
Занадто швидко все пізнати я спішивсь.

26.06.2011 року Сокаль

Загадкою сьогодні ти була,
Осяйні очі запалили крила,
Блаженство усмішки мені дала,
Огнем свого волосся спопелила.

Цей стан забуть старався я дарма,
Шукав так прихистку в чужому серці...
А ти шукала шлях в Червоноград -
Така спокуслива, така відверта.

І враз все зникло у підступності пітьми...
Ти вийшла тихо у шахтарськім місті.
Тепер я мучусь тяжко, мов в тюрмі
Та хочу вже до тебе, милої поплисти...

25-27.06.2011 року Сокаль

Приснився гарний сон, немов переді мною
Лежиш спокуслива і пристрасна така,
Що я за тебе всі стихії молю,
Щоби навік не зникла із мого життя.

Така привітна, щира і ласкава,
Чудова в ніжнім поцілунку чарівнім
І вірна подруга, щодень кохана -
Тебе б я в вічності таку любив...

Та сон розтанув, мов з дощу веселка,
Життя буденне зранечку прийшло,
Щоб ще принести нам проблем відерко,
Проте з думок цей дотик не зійшов...

27.06.2011 року Сокаль

Горю тобою, пристрасно кохаю,
Живу тобою і твоїм життям
І ніби знаю - начебто не знаю...
Розплистись прагну в тобі почуттям.

Та далі лину в водоспад кохання,
Шукати прихистку в твоїй душі,
Єдиним цілим бути у єднанні,
Щоб завжди поцілунком спопелять сліди.

Щоб гучно в унісон серденька грали
І пісня лилась щиро від грудей,
Щоб нас природа щиро привітала -
Понесла далі від страшних людей.

Кохаю,люба! Вічно і невтомно
Слова лунатимуть із моїх уст.
Я буду щирим, диким, безсоромним,
Щоб ти щасливою лишалася - клянусь!

27.06.2011 року Сокаль

Життя те мчиться тихо під укіс
І пекло наближається звершитись.
Спасеться тільки праведник живий -
Його лиш темнота із атому не зможе вбити...

Холодною лиш стане ця остання ніч,
Вітри скажені будуть завивати
Три дні у темряві й на дикий клич,
Земля почне потужно розриватись.

Лиш той врятується, хто в Господі завжди,
Хто вірить Матері, її пророчім слову.
Фатіма кличе людство все спастись,
Вернутись в лоно Церкви пресвятої знову.

28.06.2011 року Сокаль

Важкезна турбуленція в дорозі -
Немов тут скинули потужний бомбодром
І ямочку на ямочці латають верболозом:
За дві годити повний тут дурдом.

Дороги Львівщини - у камені за камінь,
Життя в ремонтах спалюєш машин,
Усе розвалюєш, доїздившись на амен
Та мало для авто залишилось хвилин.

Вже ліпше пішки пертись з міста в місто,
Щоб Цьомбалюк не парився дарма.
До Євро "всьо" збудує гарно з тіста,
А завтра шлях заїздиться на прах.

25.06.2011 року Сокаль

Стихія і неонний сплеск енергій,
Шалений грім роздався, мов орган,
Навпіл роздерлось небо привілеїв:
Тут сонце сяє, там - пречорний пан.

Закохана веселка вийшла подивитись
Чи не приїхав лицар на стрункім коні...
Нема... Лиш сонце світить білолице
Та більш нічого не побачила в вікні.

Ображена сховалась в чорні хмари,
Подув лиш вітер вперто в лобове...
Ми їдем далі не включивши фари -
Коли ж негода ця нарешті вже пройде?

25.06.2011 року Сокаль

Тобі я подарую мухобійку! Нюхай,
Як фарбою новенькою розпахлася вона!
Ти можеш цею мухобійкою убити муху,
А, як захочеш, можеш нею вбити таргана!

В машині возиш ти бейсбольну біту,
Хай мухобійка поруч їздить теж!
Я відчуваю: ти собі нову кобіту
Уже давно шукаєш і ось-ось знайдеш!

А що стосується Сосюри чи Тичини,
То їх я всує пригадала просто так,
Без ані жодної поважної причини,
Ну а "13" - то є мій щасливий знак!

Та все одно тобі я мухобійку подарую!
Це дуже корисна у господарстві річ!
А після цього - геть у темну ніч піду я,
Піду від тебе з дому геть у темну ніч!

Коханка, ночі, перелюби…
Любов неначе та й не та.
Ти – випила у мене губи,
Я – розчавив твої уста.

Здається, серце затріпоче,
Немов уперше, та чому
Воно вже солоду не хоче
І лячно робиться йому?

На пишні груди нахилюся,
Але чого ж вони – чужі?
І над собою поглумлюся,
Прогнавши блуду міражі.

Коханка, ночі, перелюби…
Любов, убита жартома…
Уста шукають рідні губи,
Яких для мене вже нема.

Жалость в её сердце не стучится,
Совесть она в оргиях сожгла.
Люди говорят о ней: «Волчица!
Ведь троих на муки родила.»
По тропе разгула и разврата
Рыщет мать беспутная давно.
То, что матерям от Евы свято,
Ей познать уже не суждено.
Для детей, ни днями, ни ночами -
Ни любви, ни ласки, ни куска.
Пытка жизни. Ужас одичанья,
А в глазах звериная тоска.
Годы слёзы детства не осушат,
От печали вечной не спасут,
И свои растоптанные души
Дети, словно гири, понесут.
Нет, она на помощь не примчится,
Нет, слова любви не прозвучат.
…Вижу в чаще логово волчицы,
На поляне четверо волчат.
Добрый лес – надёжная обитель.
Волчья хватка. Волчий аппетит.
Рядом мать. Она их не обидит.
Выучит. Накормит. Защитит.
Острый слух. Неслышный шаг упругий,
А в глазах притушенный огонь.
Но всему враждебному в округе
Говорят глаза: «Попробуй, тронь!
Ну-ка, тронь волчат в траве зелёной,
И клыки увидишь наяву.
За детей пушистых, несмышлёных.
Я любому глотку перерву!»
Вот он, волк! Ночных теней скольженье,
Хищный блеск охотничий в глазах.
Это жизни вечное движенье,
Это серой молнии зигзаг.
Не тебя ли, враг ты наш исконный.
С жаждой жизни и борьбой в крови,
Человек поставил вне закона,
Но природа требует: «Живи!»
Так живи и утверждай на свете
Волю к жизни, верность и красу.
…Где-то плачут брошенные дети,
Мать их бродит в каменном лесу.
Если с нею встретиться случится,
Днём или при свете фонарей,
Ты не называй её «волчица»,
Ну зачем же обижать зверей?

Твій шлях проліг від Ужгорода в Хуст,
І на стовпах там селяться лелеки.
Я шлю тобі, немов зорі далекій,
Цей щирий усміх із привітних вуст.

І хай тобі не стрінеться ошуст,
А подругами будуть хай смереки.
Натхнення небо хай наллє два глеки,
І раз чи два пригубить златоуст.

У душу не закрадеться знемога,
Розквітне сила – забуяє змога,
Відчуєш ти до Музи пієтет.

Як ластівка, розкрилиться уява!
Якщо для тебе слово – не забава, –
Прийми в дарунок світлий цей сонет.

2010

Хочете, сонечком Вам усміхнусь?
Хочете, хмаркою в небі пролину?
Хочете? Хочете? Я не боюсь!
Як не боїться дитина!

Хочете, квіточку Вам принесу?
Хочете зірочку? Раптом дістану!
Хочете? Хочете? Чисту росу
Я назбираю Вам рано!

Хочете вітром легким промайнусь?
Хочете, листям почну шелестіти?
Хочете, просто до Вас пригорнусь?
Як пригортаються діти!

Хочете, з Вами усе розділю?
Бачите, раптом попадали зорі!...
Знайте, я Вас дуже сильно люблю!
І все життя буду поряд!
2011

Слова не скласти у дотик,
Твій погляд я нічим не заміню,
Ти рідним став, мій котик,
Ти грієш краще проміню!
Слова не скласти у поцілунок,
Коли торкаєшся губами моїх губ,
Ти від Бога нашого дарунок,
Без тебе, наче скрегіт труб.
Слова не скласти навіть у розлуку,
Її ти сам хотів відчути,
Подарув кохання муку,
Не можу я тебе забути!

Крізь віщі сни,
Де ти і я,
Лиш поясни,
Чом не твоя!
Крізь спів пташок,
Крізь безліч слів,
Моїх думок,
Де ти зітлів...
Ти вже не тій,
Крізь порожнечу,
Бо вже не мій,
Даруєш втечу.
Вона заплаче,
Я ж мовчу,
Ніщо не значу,
Не кричу!
Крізь погляд дивний,
Що мовчить,
І голос тихий
Ледь тремтить.
Сопілка грає,
Чуєш звук?
Вона лиш знає
Серця стук...
Крізь шум дощу,
Крізь крапель стук,
Що по кущу тремтять,
Цей звук...
Ти чуєш, так?
Ти не забув?
Це віщий знак,
Таким він був...
Крізь віщі сни,
Що промайнули,
Лиш поясни,
Ми ж не забули!

Безмежжя слів - моя стихія,
Без волі - я раба тіней,
Твоє кохання - просто мрія,
А наша дружба - просто клей!
Без музики - як та пустеля,
Без книги - наче без води,
Без тебе - без шпалерів стеля,
Неначе яблуня, з якої зірвані плоди!
Без сміху я - неначе ніч,
Без снів, неначе без кохання,
Без тебе - здолана я Січ,
Та я чекаю ще зізнання!

Подарував німецьку шоколадку,
Я червоніла, наче від вина,
І ось зайшла в медичну я палатку,
Між нами виросла війни стіна!
Я думала, ніхто не помічає,
Що про кохання знаю тільки я,
І думала, що й він не знає,
Бо то була любов лише моя!
Я червонію досі, скільки ж років
Минуло з того часу, порахуй,
Й не пило те кохання наших соків,
Зозуля, полічи, зозуля, куй!
Ще й 20 років не було, таке дівчисько,
З рушницею, у формі, гарні очі,
А він... простий сільський хлопчисько,
Що мріяв може про шалені ночі!

Обрив, війни стіна і все скінчилось,
Його ховали під гарматний дим,
Дівчині тій ніщо не залишилось,
Як цілуватись вперше і востаннє з ним...

Люди, схаменіться, ще жива
Україна наша, не продалась,
Подивіться на плодючії жнива,
Вона наша і вона зосталась!
А ми топчемо те рідне, дивно,
Не цінуємо багатої культури,
І в очах ще наших якось димно,
А герої йшли і на тортури!
А боролися вони за нашу волю,
За життя у мирі й згоді,
Натерпілися страшного болю,
А у наших силах сказать "Годі"!

Де тебе шукати,
Де тебе знайти
І кому казати,
Що пішла в віки?
Україно рідна,
Де твоя земля,
Покажи, що гідна
Й краща від "Кремля"!
Знаю, де шукати,
Знаю, щи ти є,
Треба повставати
Й повернуть тебе!
Де твої герої
І чому мовчать?
Нам не треба зброї,
Просто прокричать:
Слава Україні
І героям слава,
Щастя у калині,
Є наша держава!

Ти знаєш, у тобі розчарувалась,
Бо я кохала у тобі героя,
Невже сама собі зізналась,
Неначе різко вийшла із запоя.
Я твій портрет в душі намалювала
І риси щастя приписала всі тобі,
Сама себе тобою зчарувала
Й відчула муки у душі, в собі.
Я малювала нас з тобою у подружжі
І плакала, коли вривалася реальність,
Ми по одинці, бо не разом, мужні,
Та про яку я мовила запальність?..
Бо не горів в душі твоїй вогонь,
А я палала почуттями сильно,
Та ти й не згадував мене либонь,
А я дивилась за тобою пильно.
Перестраждала, переплакала, втомилась,
Я зрозуміла - ти не мій герой,
І якось дивно почуття перегорілось,
То маже й справді, був якийсь запой.

Я ні скажу своїм надіям,
Навіщо боляче робить?...
Я ні скажу своїм всім мріям,
Не стану я себе дурить...
Почую спів того я гурту,
Який колись любила так...
Пошлю усих колись до чорту,
І стану малювати мак...
Червоний буде він, яскравий,
Я пристрасть намалюю так,
Можливо буде дуже гарний,
Отой не скошений ще мак.
Червоний колір - то надія,
В яку не вірю більше я,
Червоний мак - то може мрія,
А може мрія вороття...
Та не повернеш час назад,
Коли його вже упустила,
І не посадиш з маку сад,
Коли так душу зачепила.

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Закриті очі, ковдра тепла, поруч ти,
Так добре на душі ще не було,
А ти міг би від самотності спасти,
Та це наснилося мені і сердце загуло.
Ти янгол мій, хоча про це іще не знаєш,
Ти завжди поруч, у моїх думках,
Хоча на мене зовсім не чекаєш,
Але ми часто зустрічаємось у снах.
Так тихо вдома, всі думки про тебе,
У дім цей ти ніколи не ввійдеш,
За надто скромність я картаю себе,
На самоті я плачу й ти самотньо йдеш.
А я ховаю свої очі, бо кохаю,
Можливо ти цього й не помічав,
Лиш привода побачити шукаю,
Й не мрію, щоб на мене ти чекав!
Мені достатньо просто відчувати,
Що ти покличеш, мовчки я прийду,
Я не залишусь в тебе ночувати,
І почуттів твоїх до себе не знайду!
Мені достаньо просто розмовляти,
Щоб чути голос твій і тільки твій,
Щоб мовчки плакать і себе картати,
І лиш собі казати, що ти мій!

2011 р.

Ріка людей вливається у храми,
Але я бачу, як міліє дух.
Він вайлуватий, мов невмитий сплюх,
Що любить повну чарку й мелодрами.

І повелося це ще від Адама,
Цей кожному відомий слабодух –
Не відігнав метеликів од вух,
А власну душу – розчинив, як браму.

Заходить Єва і вповзає змій,
І заглядає хитрий лицедій,
І роблять там – усе, що заманеться.

Де той Адам?.. Та це ж бо я і ти!
Забувши свій, несем чужі хрести , –
А Слово не пускаємо до серця.

2008

Прозора ніч.
Прозоре небо і земля.
Прозорі зорі, й все, що є навколо.
Лиш тільки ти не є прозорою одна,
хоча душа у тебе чиста, аж прозора.
В прозорості повітря й простирадл
рельєфи непрозорі помічаю тіла твого,
прозорий подих непрозорих уст твоїх
я відчуваю у прозорості прозорій.
Прозорий світ далеко за вікном,
вино прозоре у прозорому кришталі.
Усе прозоре навколо, лише
стосунки наші й ми самі не є прозорі.


2009

ты подумаешь, справилась, переросла, переболела.
отвечаю сдержанно, даже не заревела.

ни одной эмоции ни в одной из строчек,
только безразличный и холодный прочерк
вместо засмайлованных сбитых предложений,
где в каждом словечке мое проявленье,
где буквы сияют, а точки смеются,
где скобки все в нужную сторону гнутся.

но это такое, не очень-то важно.
другое на самом ведь деле тут страшно.
внутри что творится - вот так не опишешь -
тут мало сказать, что срывает мне крышу.

какого ты черта опять объявился?
хватало того, что все время мне снился.
а тут – ну вот надо же было так в тему, -
когда у меня ни единой проблемы,
когда все ну просто идет, как по маслу.
а ты возвращаешь меня в свою «сказку».

зачем это делать? ты знаешь же точно,
меня так легко довести до фулл точки,
сломать, вскипятить, обнажить мои нервы.
из тысячи зол ты и так уже первый.

2011

Виписуючи долю
на клаптику життя,
нікого не неволю
на дружнє почуття.

Умов угоди - жодних.
бо не без тягаря
до рівня земноводних
хтось іноді жбурля.

А там - уже узбіччя.
Ні смуг, ні КПП...
На прізвисько обличчя
у відповідь сопе.

Не приязнь - ворожнеча
вихлюпує буття.
А значить - порожнеча
на клаптику життя.

І щоб не зрадить слову
випробувань своїх,
я обробляю мову,
розприскуючи сміх.

Тому і не неволю
до приязні в мій бік,
виписуючи долю
увесь свій, мабуть, вік.

1.07.2011

Я малюю чоловічка:
Чуб ріденький, невеличкий,
Очі – крапочки дрібні, –
Ще й підморгують мені.
Брівки, носик-патичок
Ротик, ну – і язичок.
Домалюю вушка два –
Ось уже і голова!
А ще тулуб, ручки, ніжки, –
Та й пограємося трішки!
2010

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Две стороны медали -
радость и беда
по жизни бродят бок-о-бок всегда...
Веселье людям дарят и печаль.
Их розделить не получается...
А жаль...
2011р

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

Не мав Адам тещі,
А Єва - свекрухи,
Тому їхній розум
Нікого не слухав,
Тому й довели
До гріха нас усіх.
Була б в нього теща -
В раю був би гріх!

Востаннє привели її ,
І так повіяло весною,
Наче в тюрму прийшли гаї
З його юнацтва під Москвою.
Він заворожено присів:
Красуня боса йде по гаю…
Сказав би щось, - немає слів,
Бо знає, - завтра розстріляють.
Встав. Підійшов. Притис її,
Та, раптом схаменувся наче, -
Намертво впали солов’ї
Лиш чорне гайвороння кряче.
Косоворотка. Кобура,
Душі нема – порожнє тіло.
Промовив глухо: вам пора.
І все святе у нім дотліло.

Ще в грудях димував докір,
Та й той розвіяв конвоїр.

2009

Відрубую руки ранкам,
Що в чергу стають без тебе.
Викручую ноги ночі,
Що схожа із самотою
І винна в твоїй відсутності.
Жорстоко. Це садо-мазо.
Розмазана кров по стінах.
Любов у чужих весіллях
Застряла ножем у горлі.
А хтось тебе не цілує,
Цінує не те, що поруч,
А просто бере у лапки,
Бо ти – ніби штамп у паспорт,
Бо ти – мов розсада в грядці
Для нього. А я страждаю,
Пускаю у серце рани…
Суглоби дощам ламаю
І плачу сльозами віршів.
Вмираю без тебе мовчки.
Бо жити без тебе – гірше…


2011

В голове белеберда,
только это ерунда.
Раскладу мозги по полкам,
чтоб работать ими с толком,
звивины прочищу складно,
их проветрю - да и ладно...

Чтоб мозгам хотелось жить,
надо с головой дружить!

На поворотах кида ешелон,
Несе кудись він молодість ув'язнену.
У кліть різноманітних заборон
Потрапив я, розхристаний піжон,
Законом, наче ременем, пов'язаний.

Минулому немає вороття.
Та й нікому вже, Боже, відіслати
Моє, таке спізніле, каяття -
Бо десь лежить розтоптане життя
І за наругу вимага розплати.

З надією в майбутнє подивлюсь
Туди, за дріт колючий ешелону,
Та, впавши на коліна, помолюсь
І наболілим з Богом поділюсь:
Його, дрімуче, витягну зі схрону

Мерзенного проклятого єства,
Де, окрім бруду, не знайти нічого.
А може в нім, найглибше десь, бува -
Жаринка чогось доброго жива.
Її вхоплю і понесу до Бога!