Прошу, вернись, любов моя!
Сердечко рвется без тебя!
Мне очень трудно жить одной,
И с жизнью хочется покончить мне порой!

Когда ты любишь – мир стоит.
И мальчиков других не видишь.
Мне очень трудно, не могу –
Спаси ты если любишь.

Моим слезам по вечерам
Не будет же покоя –
Лишь настоящая твоя любовь –
Помочь мне может вдвое!!!



2009

Як тяжко біль тримати у собі,
Нестерпний біль, який проймає душу –
Це вічний холод, холод у мені,
Який ніколи не зігріє душу!

Коли кричати хочеш на весь світ,
І зупиняєшся за крок до миті,
І думаєш, слова – це цвіт,
Краса мине – й забудуть все на світі!

Всі різні ми і маєм різні душі,
Та біль згуртовує в одне,
Ти можеш просто усміхатись –
Обманюючи лиш себе!
20.01.2010

Все прошло: любов и поцелуи,
Немного горьких слез и тайних встреч,
И те красивые, ласковые слова,
Которые ты говорил при встречи. –
Осталась только купа вспоминания,
Которых не забыть мне никогда!
И как не как мне серце говорит –
Что если будем вместе – то оно простит
Тебя прошу лишь я любить меня,
Тога и будем вместе мы всегда!!!


2008

Коли усе в тобі холоне,
І чуєш серця гучний стук,
Коли ти дихати не можеш –
Слова втрачають свою суть!

Тоді уже і не важливо,
Що ти сказав, чи скажеш тут,
Твої думки полонять душу,
Вуста німіють і без пут!

Коли кохаєш, то прощаєш,
Не починаючи всього,
Тоді про все ти забуваєш –
Є тільки ти і більш ніхто...


21.01.2010

Зрадив ти мене!
На серці сльози ледь тримаю,
А для тебе – це значення ніякого не має
Ти іншу мав, а для мене
Слова ти ніжності і поцілунки дарував!
Навіщо все це? Ти скажи мені:
Турботи, сльози, хвилювання –
Коли ти вірності не можеш вберегти?!!



2008

Як хочу я тобі сказати,
Що коїться в моїй душі.
Але так важко відірвати
Прості слова, які в мені!

Які давно так вкоренились,
Які так боляче печуть,
Бо кожен день – то це є мука
Сказати б їх й про все забуть!

Щоб ти це знав, як я кохала
Й хотіла бачить лиш тебе,
Мене думки не покидали:
„кохаю я: тебе, тебе...”!

2008

Осіння ніч. Вітри гуляють буйні,
Зірки виблискують у теміні морській.
Осіння ніч. Думки і погляд чуйний
І серця стукіт боязкий!

Усе стемніло, все завмерло вмить –
Не чути голосів пташиних.
Навколо тиша. Тиша-ніч...
І падолист вкриває всю долину!!!



2006

Кого ти бачиш уві сні?
І з ким би ти хотів прожити
Разом свої щасливі дні?
Й любові чашу розділити?

Кому даруєш ти себе
В обіймах ночі, на світанні?
Шепочеш їй: „Люблю тебе” –
Тонучи разом у коханні!!!

Ти їй надію дарував,
Говорячи три ніжних слова.
Ти їй без роздумів прощав –
Це серця й губ така є змова!!!



21.01.2010

Прийшла пора мені усе забути,
Забути те, як добре нам було,
Як жаль, та час назад не повернути –
Радіти треба тому, що було!

Хоч час іде, та рана в серці точить,
У пам’яті, як зараз все стоїть.
Я згадую тебе, і твої очі,
І серце час від часу ще болить!

Болить воно ще досі за тобою,
І хоче бути поряд, там, де ти,
Та доля розділила нас з тобою,
А в серці жив у мене саме ти!

Забути все – не можу я, не вмію!
Душі із серця, не вирвеш ти ніяк,
Немов ті кораблі у синім морі –
Пливуть і не вертаються назад!

Забути – значить жити в іншім світі
Де кольори веселки не такі,
І ходячи по вранішній травиці –
Не відчуваєш ти ніякої роси!!!




2008

Чи знаєш ти, як серденько боліло,
Коли я говорила все тобі?
Чи знаєш ти, як все в мені кипіло,
І ледве сльози я тримала у собі!!?

Якби ти знав, я б зараз не сиділа,
І не чекала б я на тебе в самоті.
Якби ж ти знав, як я тоді хотіла
В обійми тобі впасти, тремтячи!

Якби ти знав, що час для мене вічність,
А ті хвилини щастя – золоті.
Якби ти знав, що й лічені секунди
З тобою пролітали, мов у сні!


26.01.2010

Мені було , не знаю скільки –
Тоді з’явився жар в душі моїй –
І обпекло мене тоді навіки –
Що досі пам’ятаю серця спів!

Неначе світ по-іншому дививсь,
Неначе сонце стало більше гріть –
Тоді лише я зрозуміла,
Як добре в цьому світі жить!

Тоді було усе так гарно,
І світ не схожий на себе –
Немов прокинувшися вранці –
Навколо дощик теплий ллє!!!


2008

Ати-бати, йшли солдати
В Київ гречку купувати,
Всеньке місто обійшли,
Тільки гречки не знайшли!
Чи то бУло, чи не бУло,
Гречку з міста вітром здуло!
Раз, два, три, чотири, п'ять!
Нумо знову рахувать!
Ати-бати, йшли солдати
В Київ цукор купувати...

Ми все залишили на потім.
І сумніви усі… і кожен докір.
Розбіглися шляхами існування,
Відкинувши усі німі благання.

Ми все залишили у білій тиші.
Й віршами в небі послання ми пишем.
А доля, насміхаючись мабуть,
На спомин залишила щастя суть.
2010 р.

Коли самотя наступає ніч
Під злато-блиском темної вуалі,
Далекий спомин доторкнеться пліч
І перлами розсипле на скрижалі

Ось ті хвилини-зерна збіглих літ-
Не сіються - густе занадто сито.
Нуртує душу ще медовий цвіт.
І віриться, що не минуло літо.

Та смутком не торкнеться до душі-
Ти залишився перелітним птахом....
Тож будемо повік - рідно-чужі.
Без докору сумлінь і вже без страху.

Поглянь: чорні стіни.
Рожевий рояль.
Ще трохи іронії - образ готовий.
Єдині - нестримність і тиха печаль.
Здивовано вгору підведені брови -
німе запитання. А може, це - виклик?
Довершеність погляду, рухів, думок...

(О ніжність... я так несподівано звикла...
Мого серця стукіт - то кожен твій крок).

- Це так небезпечно!
- Неправда. Кохаю.

(Невже так важливо - побачу чи ні?)

Поглянь: він живий, і тому - не одна я...
Рожевий світанок у чорнім вікні.


липень 2008

Синіми-синіми снами
Сипався часу пісок,
Слідував в сірість за вами,
Не відпускавши курок,
Не лікував, не леліяв,
Просто зривався униз.
Синіми-синіми віяв,
Ледь колихавши карниз.
Ви не ятрили мій всесвіт,
Гордо вдивляючись в ніч,
Ви не дивились, як пестить,
Ніжно зриваючи з пліч,
Вітер моє темно-русе.
Ви і не знали мене…
Будучи трохи не в дусі,
Сни мої сині клине
Рано пожовклий мій серпень.
Я ж вас ні в чім не виню.
Просто невпинно і вперто
Фатуму волю пиню.
2011р.

Теплі струмені синього диму
Розтікались по мурах душі,
Зігрівали поволі цю зиму,
Проникали потрохи в вірші.
І напів-солодке червоне
Виливалося за краї,
І змивало усі кордони,
Усі пекла і всі раї.
І мене неупинно кликали,
І дивились в моє мовчання.
Я зникала ледь чутно криками,
Розчиняючи це світання…
2011р.

Вечір. Вже майже годину
Спрагу долаю вином,
А за вікном рутина -
Тиснява за вікном.
У безпросвітнім шумі
Тонуть крихкі слова,
Совість разючим струмом
Ділить мій світ на два.
Сонним спекотним серпнем
Б’є по крижинах слів.
Шкода, що ти не стерпів,
Шкода, що не зумів…
2011р.

Варила суп, а ти хотів сваритись,
дурне мені натхненно говорив.
Картопля, морква. Трохи посолити...
Блукало серце перехрестям злив.

Мені кричав. Я слухала минуле -
мереживо із тисячі життів...
А потім я пішла - про все забула.
Зостався ти - і суп наш підгорів.

Оновлюється світ,
І щовесни, щороку,
Потічок задзюрчить
На свій веселий лад,
І все було б окей,
Якби не гарні ноги,
Що визирнули з-під
Куцих дівочих шат.
Любуюся щодень,
Оті – мов дві берізки,
Рівненькі і стрункі,
На лекції спішать.
А ті – мініатюрні,
Фігурні, близько-близько,
Проходять мене повз,
І спокою лишать.
Ось довгі, на підборах,
Тугі, округлі кеглі,
Любуюся ходою,
Легка, мов вітерець.
Ох, ці красиві ноги,
Вже б мої очі стерлись,
Дивлюся без упину
На ноги. Хай їм грець!
Безжальна довжина
Спідниці – наче пояс,
А ноги на виду! -
/Пропасниця аж б*є/ -
Милуюся, весна
Торкає серця голос,
Захоплено наспівую:
«Життя трива! Оу-є!»

Заплющу тихо очі, запізнившись
у місто це на десять Ваших весен.
Тут вулички ще кроки пам'ятають
і шепіт, що лунав в той теплий вечір,
коли Ви закохалися востаннє.

Навіщо ці слова? Вони фатально
запізнені на цілих десять років.
(Це так недовго навіть для століття -
для Вічності ж це навіть не півподих,
це навіть не півмить...) Та хто такі ми,
щоб Вічності дивитися у вічі?

Блукаючи проспектами ясними
дві тисячі десятою весною,
не бачу чарівних японських вишень:
вони цвітуть, покинуті, удома.
Невидима весна! Перед очима -
весілля золотого листопаду,
на котре я назавжди запізнилась.


квітень 2010

Я не злякаюся повію
В житло порожнє привести.
Дівча смішинками розвіє
Тягар моєї самоти.
Вона у мороці нічному,
Наперекір батьків серцям,
В моїй душі змішає втому
З моїм сумлінням пополам.
На мить відрада найсвятіша
І рідних давня гіркота, -
В обіймах теплих заколише
Мої натомлені літа.
А ще її дорослість рання
Збентежить рух моїх думок,
Бо до вогню самозгорання
Наближу юнку я на крок…
Хмільну надію засмутила
Душі первісна чистота.
Гріху скоритися безсилі
Самотність, вірність і уста.

14.04.11.

Пройшовши бурі,… віддаючи сік,
В палюче сонце! Пристрасно дивилось
Століттями кохання… тяглося з року в рік,
Доки душа остання спрагою морилась.

Пройшли дощі,… змордовані зонтами,
людьми ціловані, долонями розбиті!
Та дощу мало! Обталими серцями,
Пустелею знов мусять оповитись.

Засушене кохання – не людська оаза,
То вчинків залишилася образа,
Хоча кохання через посуху несли.

У відчуття ми знову віримо з тобою,
Надіємось на пульс без перебоїв.
Від чужби у пустелі ми тряслись...

У сонну ніч,
де за хазяйку – тиша,
піду непевним кроком
навмання.
Позаду біль і розпач
свій залишу.
Хай в босі ноги
колеться стерня.

В цих пагорбах –
дитинства виноградник.
Куріпкою
сполохана трава.
Старий колгоспний сад –
мій друг, порадник,
неспокій серед яблунь
заховав.

Чому я тут?
Бо, у бажаннях літа,
мій зодіак,
заплутавшись в роках,
насіяв зорі-спогади
крізь сито
на батьківської хати
сивий дах...

Весна! У цім слові є стільки гламуру,
Що пташка за співом забуде й поїсти.
Які ж працьовиті котячі амури!
А скільки кохання у квітах і листі…

Повітря – неначе солодка мікстура,
Серцям захололим прописана Часом.
Як просто весною кохатися здуру,
Або віслюка переплутать з пегасом.

Щороку сумна Снігова Королева
У кожному другому серці вмирає.
Сезонна хвороба – «ля мур - це форева» -
Минеться під осінь. Із ким не буває…

.. і навіть память - в темряві як світло.
Я залишусь при тому,що в мені.
В мені - твій образ, обрисів вогні.
І якщо що,тебе завжди привітно
Зустріну й наяву,і уві сні...
А нащо мені сни?
З цього моменту
За мною привиди весни.
Шугати біля мене будуть,
Чекатимусь, либонь, вони,
Допоки не забуду
Ті дні, що були, ніби сни.

Бо у тебе завжди лиш козирі,
Синя кров у гарячих венах.
Я під скальпелем твого розуму,
під прицілом очей зелених.

В тебе й мати - немов поезія
В тебе руки міцні, як грати.
Під наркозом завжди у стресі я.
В’юсь ліаною, ноги з вати.

Чи пороблено, чи наврочено –
Причаровано немедично.
Заглядаєш очима збочено.
Ну у нутрощі вже практично.

Вірний песик? Та це утопія.
Це брехня, твій рекламний ролик.
Хочу ліків твоїх, як опію.
І на твій хірургічний столик.

Захоплюєш штурмом усі мої вихідні.
Цілую, сміюся, танцюю паду й те де.
Я знаю, малий, не підеш нікуди, ні.
Сусідів побудиш і зробиш мені лате.

Хай мама у двері, хай дощ у вікно, нехай.
Уперті і злі ми зустрінем хоч армагедон.
Цукерки в тарілці. Яку тобі? Вибирай.
І кава без цукру, закінчився, ну, пардон.

Вампіром у руку. Тут вена, подайте джгут.
Губами припав - хороша, мабуть, на смак.
Це дихання в шию. Я знаю, мій любий брут
Я знаю, не кинеш. Нині. А завтра – так.

Я дякую тобі і проклинаю
За те, що так бездумно мене вчив,
За те, що прямо в пекло прямо з раю,
Так, прямо в морок з-під покрову див
Завів мене й, не озирнувшися, лишив!

Ти, як прийшов, так і пішов в нікуди.
Ти зникнув, як зникають всі дива.
Ти виділив з людей - і кинув в люди,
Зробив безсмертною - а зараз знов жива.

Я дякую тобі і проклинаю.
Я силою думок в тобі згораю.
Я мерзну під гнилим покровом див.
Я рада,що знайшов,
Сумна, бо залишив.

Густою глиною гарненько,
Гіллям гаптуючи гнучким,
Готує гайворон гніздечко -
Гуркоче гаєм гомінким.

Грайливо гралася годину,
Гойдала глід, густі гілки,
Гляділа галка горобину -
Гарячий гамір говіркий.

Гостинно, гоже говорила,
Гаями голосно гуде.
«Господа гарна - голосила, -
Гроза гуркочучи гряде»

Гойдає гірко головою,
Гарцює гостя, гомонить.
«Ген-ген городина горою,
Горіхи» - глянувши, гнітить.

Голодний гайворон губився:
«Гайнути! - гадка головна, -
Горілиць гронами грястиця,
Гляди, грабіжниця гнізда».

«Гримить гроза – гасати годі -
Господар гості, - городи
Гіллям галявини господу -
Готуй гніздечко, грій, гляди».

11.04.2011 (в ред. 10.04.2013)

Розсипана зірка стліває в твоїх очах,
І вії ховають огнисте бажання плоті.
В струну натяглась, нерухомо горить свіча,
То кинеться геть в обійми чорної ночі.

І спалює Землю зловісний танець Вогню,
І в чреві своїм поглинає Земля шаленство.
Той перший, що пав і душу віддав свою,
Яку відчував огиду, яке блаженство!

Зречись і не віруй, – в цій казці блукає зле,
Лиш попіл від неї на скроні лягає тихо.
І хто його зна, де небесне, а де земне,
Розсипана зірка – це радість чи знову лихо.

Дівчинка маленька
гралася, саменька.
Молодець! Не плаче -
все стриба та скаче.
Незалежна. От.
Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

Скок вперед, ліворуч...
І нікого поруч.
Двір. Під'їзд. Адреса:
скок до "Мерседеса"!
Прямо на капот.
Ві-у! Ві-у! Ві-у!

Власник - до балкону!
- Ой, когось як трону!!!
У трусах та майці
(аж зросли китайці)
дивиться униз...
Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

- Тату, ти так вчасно!
Як у жмурки... Класно...
Можна ще погратись?
Цур - тобі ховатись...
Тільки не барись!
Ві-у! Ві-у! Ві-у!

14.04.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Не бачу… Не чую… Не знаю…
Не прагну нічого тепер…
Не хочу гарячого чаю…
Не вірю, що спокій помер.

Не йду до задуманих звершень.
Не стану народним взірцем.
Не буду на тлі перевершень.
Не вийду на рівень з Творцем.
- - -
Я мрією стану, хіба що,
Для тебе, для інших, для всіх!
Я виживу. Житиму. Так що…
Будь-ласка, не бійтесь… Беріть!

Не клич мене в музеї й галереї,
Допоки не надивлюся
На це ось єрусалимське небо.
Там же такі з’являються шедеври,
Що копіями земні творіння видаються.
Поглянь: он посеред дня у лазуровій далі
Дванадцять янголів із сурмами
Неспішно пролітають
І так же дивовижно грають
Воістину небесний Моцарта «Дивертисмент».
Тож поки не надивлюся,
Не вслухаюсь,
Не розчинюся
В Богом данім диві,
В музеї й галереї ти мене не клич.

Был человек мечтою болен,
Что в небеса его звала.
Он смело прыгал с колоколен,
Не разгадав закон крыла.
За дерзость
Бит земною твердью.
Ломались крылья. И века,
Через страдания и смерти,
Он поднимался в облака.
Борьба не терпит снисхожденья,
Терзает мудрых,
Сильных бьёт.
Но тем, кто встал после паденья,
Она даёт «добро»
На взлёт.

19 квітня в Львівській Спілці письменників (вул.Крушельницької,17) відбудеться презентація моєї другої збірки пародій "Чавунні канделябри". Початок о 17-00. Щиро радий усім, кому до вподоби пародійне слово.
З повагою...

і весна, і недужевесна, якщо чесно,
ніби нам - недовірливим дітям зими -
хтось дарує снаги ще побути тверезим,
не ходити по склу навмання. і ми
ще не "ми", але вже рознесли по октавах
ці пожовклі фантазми колишніх табу
прокидатися разом. невинна вистава
із загрозою на боротьбу..!
і кортить, вже нестерпно кортить, якщо правда,
обітнути всі складочки цьої завіси
і занадтовесною наповнити прану,
і занадтовесну переповнити киснем,
і збирати каміння, і зводити башту
нічиїх-тількинаших умисних абсурдів,
і чекати на диво, чекати і баста!,
і з тиші в'язати сутри.

радіація твого голосу
розтрощила мої атоми...
я шукаю собі обриси,
опиняюся за ґратами
опівнічного самозречення
і примушуюся дихати.
я вважала безпечним
напіврозпад на крихти
десь на кінчику хвилі
твого п'яного співу
в мене виросли крила
і загоїлись стигми.
розбуди мене завтра
і навроч мені хисту
із нещадного "вчора"
виплисти...

.
а руки у тебе - скальпелі:
зпестив мене до коми.
я протікаю краплями
(крапати - так знайомо!),

гнівно-червоним змочую
кожен дотичний клаптик:
випатрану і змовчену
зпести
мене
до
крапки
.

зпести ж мене до крапки!

Свеча. Окно. Темно. Звезда.
Стихи. Любовь. Тетрадь. Одна.
Сожги. Печаль. Допей. До дна.
Гитара. Музыка. Струна.

Забудь. Прости. Не вспоминай.
Оставь. Осадок. Горький. Чай.
И только. Мне. Не обещай.
Когда-нибудь. Сказать. Прощай.

Вернись. Прошу. Поговорим.
Давно. Темно. Огонь. Любви.
Тебя. Уже. Не. Отпущу.
Закрой. Окно. Гаси. Свечу.

ножами виріжу твоє ім’я на скелі,
сумне обличчя виліплю з піску -
і, мов пісок, закоханий в пустелю,
люби мене - гарячу і крихку.

нехай відбудуться: казково і відразу
усі дівочі мрії навесні -
створи в мені прекрасну цю оазу,
поглянь у очі - чисті і ясні!

сльозами вимолю заступництва для тебе,
дороги дві зійдуться у одну:
благословить любов Високе Небо -
єдину сталість - вічну, неземну.

Заварюєш каву, міцну і гірку із запахом впертого диму,
Нічна прохолода вдирається злодієм в твоє вікно
Розкурюєш БОНД, нова пачка і нова жарина
Прокручуєш плівку старого кіно.

Не спиться вже вкотре під небом гарячого літа
Самотність як пустка – горище захламлене совістю
З жалем усвідомлюєш, все вже було, а тепер – знову пізно
Снувати романи, шукати героїв для повістей.

Вдивляєшся в стіни - німі і байдужі барєри,
Цеглини, жельбет – так ховають колишніх людей…
Вже досить іронії, кидаєш стомлено кпини
Як реп’яхи, кольки до самої тверді костей.

Самотність як пустка – ковтаєш вчорашні захоплення
Вони ще пульсують словами, розмішуй їх кавою,
Такі недоречні, смішні і невдало так схоплені
За свої маленькі отруйні невидимі жала.

Вимкнуте світло – міняються кадри і звуки
Події бурхливі і сльози – на те й мелодрами,
Закутуєш в плед похололі від ночі ще руки,
Безпомічні свідки твоєї безглуздої драми.

Холод. У душах крига.
Весни згубились в дорозі.
Люд від зими не оклигав,
Хоч закипає розум.

В серці живе зневіра,
День не несе надії,
Душі навколо сірі,
Втомлені від бездії.

Совість людська хвора,
Все, що святе, продали.
Те, що було потворне,
Вищу ціну дістало.

Те, що горіло в грудях,
Нині лише тліє.
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.

Довго травили волю,
Доки її не стало.
Пишуть за нас ролі,
Потім ведуть на поталу.

Хто нам цю кривду робить?
Док нам терпцю стане?
Ми не в смугастих робах
І не усі безталанні!

Хай собі "світу сильні"
Граються в чорні ради.
Ми не раби - вільні
Жити себе заради!

Грози шматують небо,
Наче для нас розплата...
Час починати з себе
Світ цей на краще міняти!
13.04.2011р.

Да брось ты, ей-богу, печалиться,
Над тяжкой судьбой горевать.
Наш плот уже скоро причалится,
А жизни второй не бывать.
Что бродишь дремучею чащею
У мыслей тревожных в плену?
Ты камни, на сердце лежащие,
В речную забрось глубину.
Любуйся лесными опушками,
Где ждут нас с тобою грибы,
И всё, что природой отпущено,
Прими, как подарок судьбы.
Глотками пей воздух живительный,
Смотри на простор голубой.
Страшнее того, что мы видели,
Нам вряд ли увидеть с тобой.
Грохочет гроза над черешнями
И молнии рвут темноту,
Но солнце восходит по прежнему
И мы всё плывём на плоту.
А берег нас манит заливами,
Картошкой, печёной в золе.
Ну разве нельзя быть счастливыми
На этой прекрасной земле?
Не надо ни дома, ни терема,
Была бы вода… И трава…
Не всё в нашей жизни потеряно,
Коль в сердце надежда жива.
И стоит ли, право, печалиться
Под тяжестью жизненных драм,
Коль звёзды над нами качаются
И солнце встаёт по утрам.

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

Звучить благородно – священна війна
Але ж насправді – звичайна різня
Кров знедолених і гроші багатих,
Та багатим в бою не вмирати!
Смерть їх шукає не на полі бою
А в шикарних, вульгарних покоях
Бігти як собаки лиш можуть вони
Адже бояться руки із пітьми
Яка непомітно ляже на шию
Так як змія її оповиє
І мужньо здавить мязи свої.
Їм не потрібні сльози твої.
Адже гроші – одна причина війни
Від істини-то нікуди йти
Дурень хоче бути дуже багатим,
Щоб гордим імператором стати.
Мудрий спокою та достатку хоче
Він кров невинного не проточить
Та нападати ніколи не буде
Але захистити землю свою не забуде.
лютий, 2011 рік

не треба знущання - спинися, прошу:
не муч мене більше, благаю...
нема ні кінця, ані краю
пекучому цьому дощу.

і знову ці стіни, холодні, мов лід, -
я вивчила кожну щербину -
вертає мене без упину
сюди невідомості слід.

над містом вечірнім клубочить імла -
така ж непроглядна, як вчора...
скажи мені: може я, хвора,
ніколи ще тут не була?

Що таке кохання?
Може людське насміхання?
Це тягар важкий,
Впасти може й сильний.

Світ страшний за вікном,
Може вбити й поглядом.
Легко загубитися,
Важко розібратися.

Кохання мав,
Його тримав,
Але гру із життям
Несправедливо програв.

Життя здається безнадійним,
І дуже сумним,
Але не всі в силі прийняти,
І з посмішкою пригадати.
13.04.11

Обложив тебе, але не встояв,
Спаленів від сорому, притих
І подумав, що простягну ноги:
Мій найбільший ворог - це язик.

Ти палаєш, як гаряча пічка,
Жар від тебе - аж на кілометр.
Я горю, неначе з воску свічка,
І знімаю - шапку, шубу, светр…


13.04.2011