У придорожника жили тужаві,
Мамочко рідна, так хочу до тебе….
Сонце стрічати в зеленій заграві,
Руки тягнути, подібні до стебел.
Бо знову я квітка, зірвана квітка,
Я – придорожник біля отчого дому.
Мамо, лебідко, мамо, лебіко –
Так хочеться бачити постать знайому.
Горнеться травень сліпими стежками,
Пахнуть садки повні вишень чужих,
Зірвані трави несуть пеленами –
Коси обрізані смутків моїх.
Жовті лілеї в садку твоїм, мамо -
Жилка сльози на засмаглій щоці.
Чом же мій поїзд відправився рано,
Чом же мій поїзд відправився рано?
Лиш придорожник зігрітий в руці.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)

Між потоків машин, у шалених містах
Ми втрачаємо душу і тіло…
А душа, вона (все-ж таки) – зоряний птах
І давно полетіти хотіла
У житомирський ліс, де чекають її
Може грішні, а може й святі...
Іще вчора – чужі, а сьогодні- свої
Срібні струни, серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов запрошує нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!

Хай всього раз на рік зустрічаємось ми,
Але душі зв’язку не втрачають…
І піснями серця навіть серед зими
Друзі друзям завжди зігрівають!
І співатимуть краще ніж всі солов'ї,
Чи у цім, чи у іншім житті,
Іще вчора – чужі, а сьогодні – свої
Срібні струни , серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов запрошує нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!


Дні короткі, мов постріл і ночі - як мить,
І в очах – перші краплі прощання,
І під декою зліва сутужно щемить,
І ти віриш, що це-не востаннє…
І нехай, повертаючись в рідні краї
Повезеш ти слова ці прості…
Милі серцю і близькі, й назавжди свої
Срібні струни, серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов чекатиме нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!

В саду давно вже солов'я не чути,
Цвірінькають довкола горобці,
Вдалось їм горло солов'ю заткнути:
Загнали в кут маестро крикунці.

Їх так багато - й зрахувати - годі!
Тож голосисте їхнє "цінь - цвірінь".
Усі сіренькі, сірість при нагоді,
Бува, й на сонце накидає тінь.

Тому завжди землею бродять тіні,
Пробитись світлу часто не дають,
Буває - небеса вкрадуть у сині,
А то й у правди викрадають суть.

Для світлого народжена людина -
Це змалечку, напевно, знаєш ти.
Якщо ж ти - тінь, у тім - твоя провина,
Що не зумів од сірості втекти.

Хрести, граніт... Затія марна,
Навіщо все це людям тим,
Яких взяла судьба примарна,
Покривши мороком густим?

Вони зірвались в коловерті,
Проваллям вічності пішли.
Навіщо пам'ять після смерті? -
Живі одвіту не знайшли.

І не знайдуть, бо з того світу
Не дочекатись звісток їм.
Потрібні ці хрести і плити
Не мертвим, скорше,.. а живим.

В Яблунові річка, річка невеличка.
А в гірській тій річці бистрая водичка.
Я в гірській тій річці камінці збираю.
На базарі в Косові на зайчики зміняю.
Зайченята сонячні, зайчики веселі
До твоєї, любонько, принесу оселі.
Відпущу у зела, най собі стрибають,
У твоє віконечко нишком заглядають.

Серпень, серпень застукав у серце,
Та невже скоро літо мине?
Ще мій посох дорожній не стерся,
Крутосхили ще манять мене.

Серпень в душу заходить, у хату,
Гостя хлібом і сіллю стрічай.
Літа ой не буває багато...
Пахне воском і тане свіча.

Присідай, колосистий, і - прошу, -
Скибку, чару?- гостюй, далебі...
... І ятрять буйноцвіти хороші,
І такі небеса голубі!




(2000.
2012.)

Життям упокОрений ранок,
соковиті пульсуючі стебла,
шалене буяння… нахрапом
сонце пробилось… Жеребна

росою трава…. Повсякчасно
захлинаються цвітом тумани…
відсвіжна прохолода; корчаста,
шепітна вибуховість; ламання

і зав’язування; змоклий шерхіт,
кров із присмерку; скам’яніле
лице Господа; павз шерЕга;
тече небо, як сивий ДнІпер…

Бездоганний, нестримний струмінь
слів не виказаних; перепона
руйнувалась мовчанням… Як струни
розривались – ’шла кров… Переконана

персть – насінням… Зухвала рослинність,
чути, дихає… Гирла крутлИвець
перерізав осотом, день виріс…
аж мурашники пересмикуються…

Любов солодка – нива неозора
Орати кличе дужого вола,
І, степом диким бувши вчора,
Сьогодні повна житнього стебла,
Недавно ще рабиня - вже сеньйора,
Якій лицює слава і хвала.

Тверда земля - нескорена дівиця ,
Котрій насіння в лоні і не сниться.

Гірка розлука –непрохідні хащі,
Де тишу крають уві млі сичі,
Ґрунти її навік - віків пропащі,
Що знають навіть і не сіячі.
- Тож кидати туди насіння нащо!, -
Дорослі мовлять , скажуть й шмаркачі.

Зростити плід життя у них не вдасться, -
У нетрях тих немає місця щастю.

Я випив з долі келиха ясного
І кинув сім'я у пухку ріллю,
Росте мені і втіха, і підмога,
Щастить у всім, що тільки не роблю
І за усе це прославляю Бога,
Подяку щиру всеблагому шлю.

Ідіть на ниви - порайте, плекайте,
Дичавини корчасті - оминайте!

31.07.11.

Свобода повна!
Щось не так ми зрозуміли.
Ми перегнули вісь не там,
Не те змінили.
Cьогодні можна і в театр
Прийти у кедах.
Література - це товар,
Сухий маркетинг.
Сьогодні більше без повчань
І без поради.
Паролів прагнуть,кодів, знань,
А не знаряддя.
Усе – яскраве і нове
(Не ремонтують).
Усім – зіп’ятись би наверх,
Де нагодують.
У мову бидлом в’ївся мат
Північних друзів,
Як незнищенний конфіскат
Часів Союзу.
І що із цим тепер зроблю,
Коли все хворе?
Свобода нині абсолют,
Не те, що вчора.
Так пропадають люди скрізь
У лих безодні.
Де взяти на планеті сліз
Ковток озону?
2011

Пародія

Усе прогресу до снагú…
Живе, живе традицій слово!
Навіщо срібні береги?
У ванну воду – і готово!

Шампуні всякі – класна річ,
І помічнí, де правду діти!
Тут і тобі Купальська ніч,
І пíнка… ну, для Афродіти.

Залáзим разом – не худі,
На двох – махрόве покривало…
Тут не до танців на воді –
Тут взагалі води замало.

…А диво зріло! Хай мале!
Було до нього недалеко!
Були б щасливі ми, але…
Закрили кран… богú із ЖЕКу.

31.07.2011

Для онука (й дідуся,
хоч компанія - не вся)
побрехенька є одна.
Міф практично, спомин сна.


Випустив завод-творець
пасажирський тракторець.
Ні до чого тут Ілліч -
тракторцю ім'я "Москвич".
Легковик і трактор, бач,
ще й аж радіоприймач!
Радість для споживача.
"Волга" краще "Москвича",
та болюче дорога.
Адже оленя нога
без серпа і молотка
(за умови партквитка)
погляд тішить на ура!
А "Москвич" і без "хутра",
без партійного квитка
не дорожчий молотка,
тонни п'яного сміття
й самого, мабуть, життя!
Тож придбав його один
вітролюб-громадянин.
- Ну, тупий автомобіль! -
промовля у серці біль.
В заднього обзору склі
видно, як... живуть кролі.
З зоопарку раз пінгвін
з "Москвичем" один в один
перетнули пост ДАІ -
"Москвичу" сказали: "Ні!"
- Ну, тупий автомобіль! -
промовля у серці біль.
Час минав... Колосся й серп
залишили мертвий герб.
Постарів і сам "Москвич" -
серп дорожчий... й могорич...
Тільки раптом, як об'єкт,
за основу, за проект
закладають "Москвича"
з депутатського плеча
в "Про пенсійний вік закон..."
Соломонів Соломон!!!
Чи не вперше вітролюб
поцілунок мокрих губ
адресує "Москвичу":
- Ну, то що? Тепер мовчу...
Сів в салон, завів двигун,
виїжджа в полоні дум
і - з онуком зайвий "крюк"...
- А, фігня, - сказав онук.


31.07.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Їй підвладні верлібри, немов вертебрологу – грижі.
Бруд вимішує з сріблом, в брутальне вливає «манери»…
Щоб напій настоявся – чекає-ворожить, коли вже
прийде час скуштувати на слух поетичні «маневри»…

Негламурно - глевка і словесно-породиста глина –
так гончар у Сорочинцях пестить горня привселюдно…
У верлібрі живе, в його стилі колись відпочине
ця поетка-пророчиця, що підрихтовує будні…

…Дні святкові – лошиці, гривасті, та ще й вирлоокі –
завітають колись, та й замінять верлібра на риму.
Бо приходить воно – унікальне, жіноче, високе!..
Й до пісенного слова тяжіють верлібри нестримно…

2009р.

Ой любове моя непрохана!..
Не чекала ж - а знову закохана.
Знову серденько розривається,
По межі пройти намагається:
Тут - нестерпно, а там - не дозволено...
В кліті б"ється серденько зболене.
Скільки днів нам іще відпущено?
А межа все гострішає, вужчає,
Обпікає то жаром, то холодом
І стернею душу поколото,
Бо жнива (а вона все - веснами!).
І вогнями по ній - перехресними...

30.07.2011

Осіннім дням поклони б’ють дощі,
В міжвіття лізе вітер очманілий.
Прикрийте браму. Тихше… Уночі
Біля порогу холоди засіли…

З фонтану сліз клен п’є гірке вино,
А з купідонами на варті сонні оди,
У безнадії, на прогнилі сходи,
На вхід центральний дивляться давно.

Вся цнота літа – в айстрах і віршах –
Вже відійшла у календар небесний.
Для нас ця осінь більше не воскресне –
В опалім листі спить її душа.

В нічних алеях гріються стежки,
І міст старий, свою зігнувши спину,
Тримає місяць, мов малу дитину,
За зоряного неба пелюшки.

Хто ще в спромозі запалить вогні
Високих ліхтарів в кашкетах?
Маленький принц і вся його планета
Дитинно ними світять у мені.

Живиці тлінної та яблунь пізніх дим –
Озонне небо, розіп’яте в соснах.
В його цілунках нам стає так млосно,
Осінній парк – і ми осінні з ним.

Весняну вісь вигострює земля
І сонце зодяга вуаль весняну.
О, жінко-мати, на твоє ім’я
Птахи небесні хай піють осанну.

П’ємо життя із кров’ю й молоком
І вимовляєм перше слово – “мама”.
Нехай у долі, сплетеній вінком,
Звучать слова “єдина” і “кохана“.

Нехай в цілунку тонуть небеса
І щастя буде в ніжному тумані.
Бо сила чар і вся твоя краса –
У доброті, у щирості, коханні.

І ця весна – дарована тобі –
Ти вмієш вчити, вірити, кохати.
Ти – берегиня і мадонна-мати,
Ти – сотворіння вічне на землі.

2001

Дозволь мені у серпні загубитись,
У купелі таких пахучих трав,
Де з каменя ростуть бузкові квіти
І райдуга сміється до заграв.

Де шурхотом сухого сінокосу
Повіює над заспаним ставком,
І затінок у свій прихисток просить,
І пахне всюди медом й молоком…

Де бджоли щось вишукують у айстрах,
І м’ята загубилась в споришах.
Дозволь мені торкнутися до щастя,
Немов крилом до неба сизий птах.

Жебракувало літо у міському сквері,

Стареньким дідом спало на траві,

Куди не кидалось, скрізь зачиняли двері:

Ба, не годяться люди їм старі!

Воно чекало, ставши на порозі,

Розплющило очиська голубі…

І лиш двірник, що замітав на розі,

Ганяв від нього сірих голубів.

І діти! Діти тішились з старого:

Кидали у фонтани камінці.

«Що з літ, то й з розуму», - казали,

А у нього – останній промін

сонця у руці…

І вмерло літо тихо й непомітно.

І панахид не правили за ним.

Невже воскресло, і ось так розквітло…

У білий килим попелястих зим?

Сфорсували травень на гамми.
Ті, що з нами не стали дніти.
Ми не схожі на тих, що з нами
Ми - дорослі – нерозгадані діти.

Хтось чекає вечірніх дзвонів,
Тьмяних сутінків памаранчів
І вгинаються спини балконів
На Шевченка бульварне ранчо.

Травень йде до нас на поклони,
Наче гість,нам у двері дзвонить.
Лиш каштани мовчать й балкони,
Бо двірник голубів не гонить.

Гарячий шоколад на тлі твойого тіла,

Звичаї і навгад розгаданий кросвод.

Я чую аромат твого, як тінь, прозріння,

Що ходить між людей, шукаючи мене.



Ти чуєш ночі джаз, а я – дворів шансони,

І ліпить Бог життя, бо доля – пластилін.

І врешті-решт знайду розвіяні перони,

Розгублені ніким на станції «Без змін».

Мені до твóго поцілунку
Судилось дуже довго йти,
Із серця видворити думку,
Що вже давно не любиш ти.
Ваганню змушений служити,
Я уподібнивсь блукачу,
Та ,щоб обіймами сповити
І ласки спити досхочу,
Я з дня на день зростав у вірі,
Я нею бачив нас обох,
Що подолали будні сірі
І вознеслись туди, де Бог.
І ось сьогодні на порозі
Тривоги й радості стою,
Тріпоче серце, зріють сльози
На щиру посмішку твою.
О як я довго по пустелі
Бродив у спраглій самоті,
Та перейшли дні невеселі,
Настали ночі золоті…

30.07.11.

Когда истерический дождь бьет с размаху в окна,
Рвет нервы и провода, с неба швыряет лед,
Я понимаю, что я катастрофически одинока.
... Но такие дожди не чаще, чем два раза в год.

30.07.11

Ліпше порпатись в багні, ніж перо узявши в руки
І перспіви нудні про життя шалені муки,
Про надмірно голосні величання й восхваління,
Мертвороджені пісні, що вуста зронили тлінні -
Ну, не любо це мені! Наче суміш перцю й кави.
Сльози, мов дощі рясні, лить заради крихти слави
І писати про дурні пристрасті - все гірші й гірші...
…Під вербою, у тіні, я сиджу, складаю вірші.

Згасає серпень. Холодить
Прозора ніч. Темніє плесо.
Мені б тепла на день один.
Та квітне верес.

Вже сонце сонне і бліде,
Вже загорнутись би в тумани
І ждати в затінку алей
Кленове танго.

Пора посріблити прийде
Ще кілька прядок
І навести хоч де-не-де
В думках порядок.
2010

Вже не болить. Переболіла.
Пережила, перегоріла – жар-птицею
Злетіла ввись. Лиш грішне тіло
Тобою марить. Дотла згоріло
Серденько моє. І стало - крицею.

Йому б сторицею любов віддати
Жар-птиці в небо, що полетить.
Та Ладо моє безкрилим полем,
Дощем ранковим - в чужі палати.
Забув про птаху, підбиту горем.

А їй летіти, а їй - горіти,
Чекати сотні, чи тисяч літ.
Бо все – для Тебе, моє Ти поле,
Мій дощ ранковий, моє Ти горе...
Згоріти краще – ніж роки тліти!
Без Тебе, Ладо, опав мій цвіт.

2011

Одне життя чаклує завжди нам,
Ламає мізки безперервного прозріння
І доля часто вже трапляється чужа,
А сміх у безвість пересічно лине.

Усе минається, а пустка не мина
І щастя не завжди тобі озветься,
Та не посиплеться із неба ця мана -
Потрібно в праці доленьки шукати.

30.07.2011 року Львів

Поєтові Валерію Залізному присвячую

Отче, прикро! Вкотре в цьому світі
допіка Вальпургієва ніч,
а найгірше — правди ніде діти —
москалі у душу зусібіч
пруть шалено — невгамовні духи.
Кожен лютий, спритний, мов оса.
Застережень мудрих не дослухавсь —
і один душею, ох, гаса!
Чи в гурті, чи, звісно, наодинці
прагну щиро щастя і замрій,
а москаль кричить: дави чеченців!
Малоросові на горлі стій!
Ще вклоняюсь батьківському слову,
та боюсь, зацьковане, умре,
бо москаль мою калічить мову,
мовби липку, совість він дере
і регоче, наче біс червінців, —
аж відлуння котиться за Сян:
стільки наших влізло в українців!
Хто з них глуздові сьогодні пан?
Ні, — пручаюсь, — геть гріхи без ліку!
Хай не тішить пиху чорну тля.
Отче мій, душпастирю, довіку
вижени із мене москаля!
Хай пройдисвіт більше не дурманить
і не лізе в душі, як свиня,
бо уже волає й росіянин:
москаля гонітє із меня!
2011р.

Заспівало серце чуле,
коли чув дзвінке: ку – ку!
Обмани мене, зозуле,
та не так, як лід ріку.

Одягни мою надію
в шати щирої весни.
Я кохати знов зумію
ту, що з голосом струни.

Хай для іншого той голос,
невгамовний, наче шлях,
порадіє древній Волос
за весну в моїх очах.

Та із струнним не минуле.
Може, кликне ще — пора!
Обмани мене, зозуле,
що надія не вмира.

А якщо озвуся гулом
чи завмру в обіймах дна,
обмани усіх, зозуле,
що кохання я прогнав.
2011р.

Грізно доля відштормила.
Гріє спокій, наче шаль.
Тільки місяця вітрило
ще зове мене у даль.

Ох, немило, ох, немило
після шторму ― хоч умри.
Тільки місяця вітрило
ще рятує до пори.

Гомонить: борись за крила,
за ривок душі борись.
Тільки місяця вітрило
наді мною бачить вись.

Брата брат підняв на вилах.*
Розсипає місяць гнів.
Тільки місяця вітрило
усміхається мені.

Я лечу. Немов світило,
обіймаю вічний світ.
Тільки місяця вітрило
привітає мій політ.
*З легенди, яка трактує виникнення плям на місяці.
2011р.

Густіє, наче мед, липневий вечір.
Під вишнею – вечеря на столі.
І як від остигаючої печі,
Пашіє й пахне сонцем од землі.

Ні шелесту… Лиш цвіркуни таємно
Римують звуки з тишею – в траві.
Так хороше навколо, аж богемно…
Солодка втома липне до повік…

Турботи дня і дихання задухи
У небуття вже спогадом пливуть.
Занурюються саду світлі духи
У сутінків ще теплу каламуть.

Здається світ казковим проти ночі.
…Зібрати посуд мати поспіша.
Розплющує будинок вікна-очі,
В яких родини світиться душа.

2004(2011)

Торкнусь рукою - заспокою,
Твою тривогу одведу
За гомінливою рікою
У яблуневому саду.

Схвилюю поглядом гарячим,
Прошепочу п'янкі слова...
Але душа чогось заплаче,
Чогось посивіє трава.

Хоч набігався вже досхочу
За красунями марно по світу, -
Пориваюся знову – лечу
Стрімголов за одною, як вітер.
Я не знаю, чи вдасться мені
Наздогнати хоч тінь її світлу,
Але в серці пригаслі вогні
Сподівань непомітно розквітли…

28.07.11.

Чуєш – не чуєш,
Все ж казатиму
Мовою вибачень кострубатою.

Пізно – не пізно,
Все ж чекатиму,
В золоті сонця, в сутінок платині.

Личить – не личить,
Все ж любитиму,
Хоч не моєю, хоч надпитою.

Знаєш – не знаєш,
Просто житиму
Долею з крилами перебитими.
26.05.2011

Ти тільки вчишся цінувати мить,
І, наче пісня, веснами пропахла.
А я вже схожий на старого птаха,
Що в небеса за піснею летить.

Як я на тебе гляну мимохіть,
Зринаю вище, бо не маю страху.
А ти, мабуть, жалієш бідолаху,
Що розлюбити не зумів блакить.

І я тоді беру найвищу ноту,
Як не шкодую ні часу, ні крил,
І не лякаюсь ані гроз, ні стріл.

Та інколи страх заповзає потай,
Коли я відлітаю від могил, –
Щоб крилами розвіяти журботу.

2011

В ломке
Ноги поджала
к подбородку,
руки напрягла
до дрожи.
Пальцем трогаю
осторожно
воздух
прозрачный.
Перегородка-
расстояние.
Попер-р-рек
плеткой
ударит
время.
А не больнее
чем есть,
А не лечит.
Не легче!
Бей, еще бей!!!

- Что делаешь?
- Да вот пью, кофе
- Красиво сидишь
- Стар-р-раюсь.

21 мая 2009

Безмовності моїх осінніх днів
між всесвітом відомим й невідомим
смакують каву з зерен чорних дір
та між галактик проставляють коми,
знайшлися сил пробачити весну
та полюбити стиглу зелень літа
і добре знають, що не всі "чому?"
повинні дочекатися отвіта.

:D упсь :D
(2011)

Зал порожній, у тиші нічній
Крижинкою ниє струна.
Гуси летять і кричать вдалині,
Місяць і тиха луна.
Мелодія пісні «Осінній вітер»,
Шкода, забута вона.
Жовте листя засипало двір,
Порожньо. Тиша і мла…

Примітки:
В китайській культурі осінній вітер – символ чистоти, роздумів, просвітлення. На малюнку напис – "Цюй Фен" - «Осінній вітер» (кит.)

переклад 2011 р.

В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ним жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…

Примітка:
У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.

На малюнку напис – «У Вей» - не діяння. Стиль каліграфії юанський «Бу Сяо».

Заплющити очі й згоріти на сонці,
Зловити в долоні піщані думки,
Допити до дна молоко, те що в склянці
І просто по стежці внікуди піти.

Відкриєм легені- захочемо дихати
І маренням слів пробачати гріхи.
Я буду дощем, і полоном, і втіхою,
Щоб сипатись щедро на в"ялі листки.

Ми вмієм ловити невпіймані душі.
І рвемось летіти у горді світи,
Ми вбиті давно і поборені думкою,
Що ми не птахи, ми лише літаки.

Небезпека!
З неба спека
Розтеклась -
і сохне степ.
Сонце - рай.
І сонце - пекло:
Блякне зілля, не росте.

Забарились грім і злива -
Мов стерня, земля руда.
І колишеться розливом
Лиш у мареві вода.

Глухим слухом стараюся вловити німий звук.
Побачити відбиток рук у скаламученій калюжі.
Я перетерплю біль терпких посолених розлук
І витру рукавом з повік сльозу в обіймах туші.

Не вмію і не хочу забувати
Лукаві очі й погляд в нікуди.
Не буду більше п»яну совість турбувати,
А краще заховаю у шкатулку всі сліди.

Свідомо загублю свій переповнений мішок.
Я буду бігти, незашпортаюсь ні разу.
Переберу весь зайвий хлам обманутих думок,
Бо забажала лиш свою "Відразу"!

Вдягнусь у блузку з запахом любові,
Червоні туфлі, що під ними каблуки дубові.
Не був яскравим жовтий одяг від котюр,
А виділявся лиш дешевий манік»юр.

Вдихну на повні груди дар відкритго віконця,
Втоплюсь без задуму в промінні золотого сонця.
Розбити хочу навпіл дзеркало смішних образ
І сірником спалити твій нарцизово-їдкий наказ.

Не треба зайвих слів, не треба чорного мовчання,
Не треба страху аби вголос крикнути свої палкі бажання.
Не хочу дотику цілованої днем долоні,
А хочу бути немовлям у материнськім лоні.

Пакую речі і думки,
Складаю їх в картонову коробку.
Закрию дім на три замки,
І не залишу творчого доробку.

Забуду все, розвію мрії,
Протру на кухні злегка порохи.
Припудрюсь, підфарбую вії,
Залишу слід тремтячої ноги.

Ні, не заплачу. Засміюсь назло.
Закомпостую свій квиток в трамваї.
Мене аж тут на заздрість понесло:
Либонь не загублюся, я ж не в зграї.

Відійди. Тапочки залиш у кутку коридора.
Ти пропав, загубився, як корок від соку Сандора.
Навіть шибки на вікнах не схочуть заплакати,
Будуть вгору туманом на голову капати.

Скажи щось смішне, бо лиш я хочу плакати...

Навіть у погляді рудих очей
Приклеєний шматочок сірої невіри.
Поділимо на вчора цілий день,
Заварим чай і покладемо на тарілку два зефіри.

Ми оп'янієм запахом відчужених долин,
Заплачем, переглядаючи самотність сцен в чужому щасті.
А потім підемо дорогою обстрижених стеблин,
Аби відчути біле в чорному контрасті ...

Губимо те, чого не маємо.
Запитуєм те, чого не знаємо.
Йдемо вперед пустими атаками,
Кидаємо вслід дивними знаками.

Хочемо те, чого не знаємо,
Плачем за тим, чого не маємо.
Порожньо-жагуче в долоні стискаємо,
А найпотрібніше чомусь… відпускаємо

На столі без вогню догорала свічка,
Стіни дихали важко — дивились війну.
На душі покривалом вкривалася нічка,
Й навіть думка сказала: "Я завтра зайду!".

Всі поринули в силу слабкої вини,
Захопились акторською грою й піснями,
Закидали лиш ногу за ногу — стирали сліди,
Програвали у карти ночами і днями.

Подуріли, осліпли, закрили замки,
Забажали на вечір холодної ванни,
Заховали під ліжко забутки дрібної сльози,
Що ховались у віях самотньої панни.

Нас відносило вітром вправо.
Ні, ми не любили гострих відчуттів,
Ми лиш горіли й говорили вдало,
А для надії залишилось мало днів.

Переливали з повного у повне,
Шукали в вирію розгублені роки,
Там навіть ліжко було змерзло-голе,
І лиш без слів благали прощення гріхи.

Ми не карались, ми любили страх,
Ми обіймали й водночас не чули пальців.
Не вимагали сонця, а хотіли, щоб прикрив нас дах,
Як той далекий космос, що створив бувальців.

Комусь потрібно, аби ми були,
Щоб грали ролі і зривали шквал емоцій.
Та водночас ми є заручники грози
І місце нам — в калюжі без пропорцій.

Почувала себе, мов покинута всіми нездара,
Покалічена, змерзла, побита грозою трава.
У куточку стояла безструнна гітара,
А на дворі рубали на зиму дрова.

Я відкрила важкі й потемнілі повіки,
Загорнула у душу холодне Ніщо,
Я забула твій погляд та дотик навіки
Й дієслово в минулому часі — Було!