Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Збиває вітер яблуневий цвіт
І пелюстки дощ топить у калюжі,
Як і тоді – у вісімнадцять літ,
Коли плин часу був мені байдужий.
Коли здавалась вічною весна
І не просило тіло відпочинку,
Коли меті віддатися сповна
Завадила негідна поведінка.
Коли байдужість до всього і всіх
Жила в душі відверто і наївно, -
Я рахувати пелюстки не міг
І був я не такий багатослівний…

08.05.11.

"Колись світанки сірими лисицями
В полях тинялися зацьковані і злі,
А хлопці, як з дівчатами, з рушницями,
Обнявшись спали на сирій землі"
Володимир Булаєнко (1918-1944)

"А все-таки жаль: иногда над победами нашими
Встают пьедесталы, которые выше побед"
Булат Окуджава (1924-1997)


Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордім Памірі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
Та ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Нам передав».
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах -
Поруч герої,
Що вічністю стали!

Пародія

Шкода, що вуж аж до півночі спить
(Бо як раніше – диво!)
Щось про обітницю кажете? Цить!
Ще й постелила криво?

Дайте корону – впаде ще, на гріх.
Пара з купелі – вгору…
Ви роздягнулися – курям на сміх!
(Усміх ховаю в штору)

Сльози на віях розмазали туш,
Вибач, якась я дика…
Що то під ковдрою колеться, вуж?
… Жаль – то твоя гвоздика.

7.05.2011

Замшілий зруб згубивсь у цьому лісі.
Замулилась криниця, зацвіла
(Копалась не на вигоні села!).
Людьми забута ніби постарішала.

Відколи не раділо в ній цебро,
Краплинки не світилися ранково,
І партизан не прихиляв чоло,
І зшерхлих уст не витирав рукою.

Літа, літа...
Застоялась вода.
Нема вже тих, хто чистили і дбали.
Жили відважно і відважно впали...
Криниця ж їх і досі вигляда.

Нет, она тебя не обманула,
Горькая невольничья судьба.
Окружив штыками караула,
Заклеймили именем раба.
Эшелон перед дорогой дальней –
Разве ты забудешь этот миг?
Разве ты забудешь крик печальный,
Безутешный материнский крик?
Горький хлеб чужбины. Муки ада.
Неумолчный зов земли родной.
Рабский труд. Колючая ограда.
Холод лютый смерти за спиной.
Но жила мечта средь униженья,
Словно пташка в небе голубом,
А в душе всё шло и шло сраженье
Между человеком и рабом.
А в душе твоей хранилось свято
Всё, чем жил и дорожил в былом:
Мать родная, дедовская хата,
Сад весенний, речка за селом.
Ты войной безжалостной отмечен,
На чужбине годы отсчитал,
Навсегда остался человечным,
В рабстве был, а вот рабом не стал.
Видно, твоя память крепче слова.
От душевных ран неизлечим
Ты молчишь над памятью былого.
Мы с тобою вместе помолчим.

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Огризнулась війна злим оскалом епох,
Як до авіабомби наблизились вдвох
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак.
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

Каже старший малому: водою зливай,
Я «болгаркою» мідний стинатиму спай.
Закипіла робота – звичайний процес,
Буде чорний метал і обарвлений теж.

Пролежала в землі смертоносна стріла
І у собі потугу страшну зберегла,
Лиш у черево їй сніп іскринок проник,
Доля зла показала трудягам язик.

Горобці перестрашені миттю знялись,
Затряслася земля і гойднулася вись,
Стогін, кров…О якби можна наново мить
Іншим чином удруге прожить.

Виглядатиме довго ще страх із імли.
Замість бомби до ґрунту ті двоє зійшли
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак...
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

07.04.11.

умеет ли кто-нибудь жить?
да так, чтобы не было больно,
да так, чтоб с улыбкой довольной,
чтоб меньше хотелось курить?

умеет ли кто-нибудь так,
чтоб просто любить и не плакать,
чтоб пофигу дождь или слякоть,
чтоб чувства смеялись в стихах?

а знает ли кто-нибудь, где
достать всевозможное счастье?
с открытыми окнами настежь
своей улыбаться звезде.

расскажет мне кто-нибудь, что
мне сделать с тоски фиолетом?
нормально спать перед рассветом,
снотворных не пить перед сном?

умеет ли кто-нибудь жить?
чтоб без алкоголя и дури,
как глория в "контражуре",
кто сможет меня научить??

2011

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

Ненависть в огненних шатах,
потвора ця – пеклом породжена.
Від крові – червона дата,
у війн також є день народження.

…На фронт! – все гудуть ешелони.
Мовчать безіменні могили…

Вона визрівала ще в «лоні»,
а двоє – вже нею снили.
А їм вже була жадана
(зіткнути лобами народи!) –
двом ідолам,
двом тиранам
звірячої, звісно, породи;
перевертням двом доморощеним,
що долі метали, мов «кості».
Не буде в цій грі переможених…
Не буде в цій грі переможців…
Криваві прислужники смерті,
клястимуть вас ваші ж нащадки!

…Скорботі в трикутнім конверті
нема ні кінця, ні початку.
І борються: славне й безславне.
І молиться мати за сина…

Ще прийде дев’яте травня!
У війн також є день кончини.

2008

Чую , приходить на вшпиньках весна~
Бачу краплинки й калюжі,
Жду, що ще прийде й до мене вона,
В серце моє не байдуже!

Прийе, ще прийде,у вириї днів
Вдарять громи, мов гармати,
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!

У кольоровому колі пісень,
Пташки зів'ють хороводи,
Сонцю всміхнеться - ізнову щодень!
Зникнуть сніги! Бурлять води!

Прийде, ще прийде, у вирії днів,
Вдарять громи, мов гармати
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!

Зібрала сумки і пакети,
Друзів , родину-попрощатись.
Прийдетьсяж їхати далеко .
Не знати вже коли побачимось .

І була радість , бо є віза ,
І сльози , бо лише хвилини
Залишились для дочки і сина .
А дальше-роки на чужині .

В думках лунало безперервно ,
Що це є тільки тимчасово
В родинному теплі перерва .
Ми все ж побачимося знову .

А дальше кожному дорога .
Кому з асфальтом , а кому грунтова .
У серці сильна віра в Бога ,
Що час не буде текти довго .

Залишилися вдома діти .
Тепер лише по телефону
Все пояснити треба вміти .
І тільки позитив в розмовах .

Зміни усі ідуть на краще .
І відстань зближує невпинно .
Тепер хватає на хліб з маслом
Ще й відкладається в корзину .

Та ось вже помінялись смуги .
На зміну білій прийшла чорна .
Почулось з того кінця трубки
Вирішуй все сама як можеш.

Раптово зникли усі друзі .
З”явилися нові закони .
Серце забилося в канфузі ,
Рахуючи всі забобони .

З”явився зчуженілий батько ,
А мати-у десятках євро .
Дитиною вже залишатись хватить .
Тепер потрібно жити хитро .

Шукай до кожного підходи ,
Постійно змінюй маски .
А в якості своєї нагороди
Хоча чужої , але крихту ласки .

На що списати всі невдачі ?
У всьому винна заграниця .
Чуже ми трохи краще бачим.
Своє згубили на полицях .

Тепло родинне проміняли
На сотню євро вже потертих .
А на дорогах позалишали
Любов ,що завжди усе стерпить .

Сім”я – про це усі забули .
У рідній хаті стаєш зайвим .
Лишився сухий розрахунок ,
У всьому бути тільки крайнім .

А хто сказав , що час лікує ?
Що на свої місця все встане ?
Постійно нас життя гартує .
І все назад не поміняєш .

Полк пробивается из окруженья,
Рядом идут обречённость и вера,
Воля к победе и самосожженье,
Холод отчаянья, пламя примера.

Силы и нервы давно на пределе,
Мало бойцов – их ряды поредели,
Но не выходят они из сраженья.
Полк пробивается из окруженья.

Держится полк на последнем дыханье,
Ни сухарей, ни гранат, ни снарядов…

Вот и толкучка. Толпы колыханье.
Новое время и новый порядок.

Полк до реки прорывается лесом,
Раненных в лодку. Знамя туда же…

Парень товар разложил под навесом.
Здесь боевые награды в продаже.

Полк, огрызаясь, отходит на Бахмач,
След свой кровавый он тянет по травам…

Делай свой бизнес. Деньги не пахнут.
Сколько в валюте солдатская «Слава»?

Среди измятых правд, дешёвых полуистин
Моей судьбы итог рассеется во мгле:
Прожитый нынче день, беспланово расхристан,
Грустит о сотнях дел дождинкой на стекле.

Средь тысяч мелочей: сказать-убрать-погладить –
Не хватит мига вновь на очень важный взгляд.
Но нечто влезет в жизнь, чтоб что-нибудь изгадить,
А порченых минут не отмотать назад.

И вовсе не со зла, а просто лишь бы к слову,
Мир будет смаковать огрызки полуправд,
Ведь ветер не зерно, а лёгкую полову
Швыряет в щели ртов, открытых невпопад.

Но не устану я твердить себе упрямо:
Упавшее зерно когда-то прорастёт,
Находит же свой путь, сдвигая горы хлама,
Тот истины росток, что мир влечёт вперёд.

Я льотчик у третім коліні
Із хмар випливаю мов з тіні
Піді мною мчить Арадо*
Щоб зруйнувати моє гніздо

Даремно стережуть Мессершміти**
Їм мене ніяк не спинити
Із хмар пірнаю в піке
Вдача мене здожене

Прошиваю кулями дно
Вибух розрива Арадо
Закручую мертву петлю
Зламавши шию йому

Хмари сховають мене
Смерть мене не знайде
Очунявся один Мессершміт
Кинувся мені у слід

Кручу літаком і верчу
Відчуваю, що ніяк не втечу
Другий вийшов мені наперекір
Я захлинувся в власнім огні

Дірками вкрилось крило
Пірнаю кудись на дно
Гасячи німецький гонор
Прошиваю Мессершміту мотор

Розкручуюсь, йду на таран
Тільки б спрацював мій план
Лунає знову вибух у небі
Не впустив ворогів я у двері

2011

Та док ми будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?

Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?

Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.

Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!

Коли нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Аби чужинськії закони
Не диктували нам з Кремля?!

Коли прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...

Та вірю я в прийдешній день,
У волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
2010р.

Була з ворогом лютим
У жорстокім двобої
Перемога здобута
Дорогою ціною.
Тож не треба щосили
Вам про неї волати
На охайних могилах
Незабутих солдатів.
Не потрібні знаменам
Ваших правд перекрої, -
Знає всіх поіменно
Україна героїв.
Дайте кожній родині
Постояти в скорботі
По усій Україні
Брат від брата не потай.
Януковича свиті
Не потрібно надалі
На терези ложити
Наші спільні печалі…

07.05.11.

Пробачте!.. Я брехати не могла,
Бо зорі вже були низькі і ранні,
У серце вкоренилась ковила,
І Ваша фраза… З болем… Та, остання.

А травень ворожив комусь любов,
Як жаль, що нам її не розділити…
Я Вам сказала все без передмов,
І ми тепер залишились у квитах…

В зіницях відмальована печаль,
І дика пустка всотує надії.
Це просто травень сяде за рояль,
Та клавіш доторкнутись не посміє…

І час пройде… В безодню, наче дощ.
Пробачте!.. Я ж по-іншому не можу.
Ми з Вами розминулись поміж площ,
Де травень щастя іншим наворожив.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Якщо пить багато вина,
Буде море по коліна.

Якщо випить сливовиці,
Море стане по сідниці.

А додати крушовацу,
В морі краще не купатись.

Башка Вода – добре пити;
В місті Сочі – гав ловити;

В місті Ніца – одна пиха.
Нема грошей – ще не лихо.

Нема грошей – все ‘дно п’ємо,
Самогону наженемо,

З’їмо сала та цибулі,
Нашим злидням дамо дулі.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

В кожному Вавілоні має бути свій божевільний для повноти картини – конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.
Василь Земляк «Лебедина зграя»

Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здали.
А сіль чомусь не завезли в сільпо».
«Жиди і комуністи є?
«У Каневі жиди. Мабуть, чули про Арона?
Той, що стриже довколишніх селян».
«А комуністи?
«Усіх на фронт забрали.
Ковалів Іван на танк змінив свій трактор...»
«А, може, хтось-таки лишився?»
«Як так вже хочете, щоб був хоча б один,
То ось він перед вами».
«Ти комуніст?»
«А чому б і ні?»
P.S.
Втрамбованого в грейдер,
Зачувши вперше стрілянину,
Знайшли Корнія грищенці.

Хтось ніби приклав долоню до серця
І поділився своїм теплом...
А мої, ті ж, незмінні емоції
Мені диктують палітру знов:
Той же вечір. Чийсь доленосний крок...
І про своє.
Про сумне.
Те ж само...
Пролунав телефонний дзвінок:
"Я тебе чую... Не сумуй!
Твій Янгол"

27.04.11 22.34

Ну от і старт вже майже на порозі,
Ще вальс - і все - На лінії стою.
І стиха віттям шелестять берези,
Вони чекають на мою Зорю.
Стрічають долю, щиру, мов світанок...
Я - вірна серцем, хоч згорю до тла!..
Я віднайду, поки настане ранок,
Свою Зорю... - Я буду не сама!..
Маленький фініш... й величезний старт.
Все, що прожито, хоч чогось-та варте!
Воно ж засяє над усім життям!
Зіб'є з дороги, що веде у смуток,
І поведе, де Щастя цілі миті...
Без ЧАСУ ПРОСТІР...
і мовчання - теж СЛОВА!

03.05.11 22.52

Спокійна ніч. Але чомусь не спиться...
Душа шукає спокою в собі,
І зв'яже знову літо час на спицях -
І знов порветься на отій добі,
За середину, по обіді літа
Здригнувся світ і відхилилась вісь.
Чого б не сталось? - Але тої миті
Було усе: від подиву - до сліз!
Я відстанями бігла по добі,
По полотні, що зв'язане на спицях
Руками Всесвіту, немов собі...
В спокійну ніч, коли душі не спиться.

01.05.11 22.24

Є ті слова, якими б лиш мовчати,
Аби сказати все достатньо чесно
Перед собою...

Є ті слова, якими лише мовчати,
Бо звуки для них не придумані -
Лише емоції...

Є ті слова, якими вчусь мовчати, -
Так, сліз й на мить не зупинить
Словами...

Є те мовчання, котре почує Рідна,
Одна душа. За кілометри звідси.
І зрозуміє...

Є та душа, котра прийме мовчання,
Яке не сплутаєш з фальшивими словами.
І помовчить з тобою...

27.04.11 22.22

Сад заколисаний спить під молитвою,
Стиха зітхає душа...
Смуток чомусь заважав навіть дихати.
Смуток її не лишав...
Мільярди секунд поселились в Галактиці -
І ні одна не впаде!
Найболючіший спосіб - перевірка на практиці,
Бо ж теорія - зовсім не те!
Ну а тут - перевірка на власному досвіді:
Колекція шрамів та ран...
Щоб врятуватись, прокидалась ще в досвіта,
Але, своїх, час - не лікував!
І знову лишалася з сотнями "завтра",
Які б розгубити вже слід!

Зупинятись завчасно не варто,
Бо ж назад - теж, по-суті, вперед...

27.04.11 22.06

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.

У зебри щезли білі смуги.
Горня додолу. Звісно, вщент.
І кран на кухні недолугий
В невчасно вибраний момент
Залив сусідів. Матір Божа!
Закрити б вікна й очі теж,
Щоб ця картина непогожа
Не довела ще й до пожеж.
Згадати варто тут про Цоя,
Його підступний бутерброд,
Надія й віра краща зброя,
Давно довів біблійський Лот
Й усі пророки. Віру в маси!
Запросим ЖЕК і страхову
І будем вірити, що каси
Достатньо буде на нову
Підлогу в кухні і на крани
І, може, трохи на спиртне
В душі омити нові рани,
Й везіння більше не мине...

На дворі осінь. Листя опадає,
Вже дні коротшають та й сонце не так с'яє,
А ми удвох збираємо зернини,
Які садили в ранішні години,
Коли весна і молодість цвіла.

Багато жнив з тобою пережили,
Безліч доріг разом переходили,
Та ми долали труднощі життя
Відкинувши бадилля і сміття
Разом збирали квіти урожаю.

Часом здавалось, довга наша нива
Та ми орали, бо любов правдива,
Давала сили все в житті бороти.
Часом спіткались, та не страшні турботи.
Серця пов’язані! Нехай іде зима!

Як ти підеш – зів’януть всі рослини,
І навіть мій кактус стояти не буде.
Слину губитиме голодний пудель…
І на ніч вікно ніхто не відчинить.

Зранку знов залишу в кухні срач,
Ну принаймні - курю на балконі.
Ввечері чекаю, телефон не дзвонить,
Пишу смс, і прошу «ти пробач!!!»

Бо як ти геть підеш, то я буду голодний,
або заб’юся тут на цій брудній підлозі.
«Нехай вона вернеться» - я помолюся Бозі.
Бо хто ми попере тії бруднющі сподні?


2011р.

Лячно, тітко, від ваших слів
І немає тому переміни:
"Льон в солдатських очах одцвів..."
"Спотикнувся синочок на мінах..."

Де блакитне цвіло зело,
Іздаля йду сюди поклониться.
Це ж колись тут було село,
Славно звалося: Шумовиця.

Тільки вітер тепер шумить
Між дзвіночків квітучих у полі.
Тихо пісня бринить-щемить
Одголосками смутку і болю.

Пташка піснею проситься "пи-и-ть".
Ох, як льон оцей солодко пахне!
Квітку-дзвоник боюсь зачепить:
Це ж те поле...
А раптом бабахне?

Співом солов’їним у калині,
Голосом струмочків навесні, -
Пісня, наче ніжність лебедина,
Душу переповнює мені.
Вистраждану в радості і горі,
Повну гніву, болю, доброти, -
Рідну пісню вічність не поборе,
Кращу неї в світі не знайти.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!
Гарній пісні споконвік властиво
Проганяти смуток із облич.
Надихай залюбленим мотивом
Нас до справ і до кохання клич!
Будь із нами поруч безустанно,
Наче хліб із сіллю на столі.
Українська пісне несказанна,
Ти одна відрада на землі.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!

22.03.11.

я иду в горе, в дальнее горе,
я веду дом за дверную ручку,
маленький дом, отрастивший дворик,
я веду в горе,
по воле случая.

я иду в горе, в дальнее горе,
не выходи за мной на крылечко.
в маленьком доме большая ссора,
я иду в горе,
а ты на речку.

я иду в горе, в дальнее горе,
только оно почему-то ближе
наших душевнейших разговоров.
я иду в горе,
а ты не пишешь.

Тут гнів війни погас,
і хрест на ній, бо час,
а листоноша попри все
розшукує тут нас.

В нових державах живемо ми,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

В руїнах ми колись
з колін разом звелись...
і на колінах стоїмо -
нарешті спромоглись.

Творим реклами і рингтони,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
калібром з якнайвдаліший абзац!

Не вмерли на війні,
і в наші, вірю, дні
звучатиме Державний Гімн,
як наші вчать пісні.

Ведуться начебто реформи,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

6.05.2011

ты не скажешь большего чем
будь осторожен
ты не умеешь видеть людей счастливыми
но бесценными почему-то можешь.

смеешься наоборот это был бы ад
где сколько ни радуйся
не станешь кому-то близким.
ты не знаешь
какого все они стоят риска.
ежедневного
неизвестного
стоят
риска.

и как счастье лежит
во всю ширь
во всю связь
меж ними
светясь.

Ти мою печаль позолотив
голосом солодким. Хай недовго.
А хіба потрібно диво з див,
щоби я щаслива стала з того?
Ти не мій. А стільки поміж нас
розквітало слів у ту хвилину.
Досі шепіт у душі не згас,
голос твій з тенет мобільних ліній.
Ти мою печаль позолотив,
ти мене від сну збудив під ранок.
Певне, голос мій – також мотив
тих, що недоснилися, коханок.

Ходім у ліс, у цей привітний дім,
Де таїна, солодка і прадавня,
Де у зеленім, жовтім і рудім -
Симфонія зарошеного травня.

В гущавині загубимось удвох,
Вчаровані, притихлі і зріднілі
За вільглою яругою, де мох
І царствених конвалій квіти білі.

Тут не віднайдем видимих стежок,
Тут шелест листя, наче звук валторни,
Тут тиша тче мереживо казок,
Знайомих і прекрасно-неповторних...

Играем в игры ну совсем как малышы,
Ты мой герой, поступки без ума пока я не замечу -
Плохие мальчики особо хорошы
И чуствам бешеным я волю не перечу.

Всем сказкам наступил конец, а ты попался
Скажи мне то, что вслух и никогда не скажеш!
Сегодня за покорностью моею гнался,
А завтра ты не в ложе, а под дверью ляжешь.

Мне проще быть ничей, чем быть твоей в кавычках.
Хотел уйти но поздно ты опомнился,
Когда мое внимание было в твоих привичках-
Тариф твой на мою любовь закончился.

Как так, ответ мой прост, обычен:
Мозгами надо шевелить, не ягодицами,
Кому какое дело что в постели ты отличен-
Смотреть надо на душу, а не вертеть лицами.

2011. ророкококо

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Ділив ти те, чого не мав усі ці дні.
Лише собі повік я вірна буду, обіцяю.
Гру виграно: ти - нуль,я – на коні,
А я не Бог, запам’ятай - я не прощаю,

Бо тільки він терпить всі промахи твої..
Поки я тут, в вогні моїх очей ти грійся,
Покірно прикладай до ніг уста свої
Й не бійся ти своїх бажань, а моїх бійся.

Тривог і болю прояви змив час немов вода,
Коли і падала далеко вниз, так і таке бувало..
Вставала, далі йшла і памятала про слова:
Минуле не шкодуй, воно ж тебе не шкодувало.


2011(с)rorocococo

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.
----------------------------------------
Підуть дощі і змиють сором
І знов калина зацвіте.
Гусак забудеться народом,
Знов зійде сонце золоте.

Куплет 1

Синим туманом все улицы скованы,
Белыми взглядами руки сплелись,
Силы терзаний со временем пройдены,
Вовсе не глупый сей жизни каприз.

Пурпурным пламенем веки зажгутся,
Птица моя не свободой зовет,
Мне бы в озерах мечты окунуться,
Отдаться всем истинам в дикий полет.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.


Куплет 2

В жизни прекрасен тот мир поднебесный,
Люди без города - смыслам упрек
Я буду краешком, милым, чудесным,
Солнцем пустыни, как истин пророк.


С добром поиграю я взгляд не тая,
Ловко венчая букеты с людьми,
Я, как и вы – человек, не моя,
Ты, зеленая, чудная, верность, вернись.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.

Ще темні хмари сонце заступали,
Краплинки срібла ховалися в гілках,
Сповола криги неохоче тали,
І плакав сніг на брудних берегах.

То тут-то-там робилися тріщини,
Весняна сила бурлила навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Цвіли підсніжки, всміхалися луги.

І вже ось-ось природа заспіває,
Про те кохання ,коли бринить струна,
В нових акордах музика заграє,
День збудить землю і зацвіте весна.

*
Проспав твій спів сьогодні.
Сон звалив
Іще тоді,
Як місяця тремтіння
Опівночі окутало мене.


*
У сні прийшла, як вчора, і лягла.
Не зовсім поруч.
І не зовсім лячно.
Ось чим заповнить відстань
Поміж нас?


*
Знайомий голос розбудив мене.
Ще вдосвіта
Від спогадів про тебе.
Чого ж ти пташкою голосиш
За вікном?


Я втретє у Львові. Востаннє місто відвідував 25 років тому. Вдячний людям за книгарні.

Ковать металл и плугом землю резать –
Твоя судьба, твой первородный дар.
Но если людям смерть грозит железом,
Ты должен грудь подставить под удар.
Но если смерть над Родиной нависла,
Есть верный выбор в случае любом.
Есть смысл борьбы, и нет прекрасней смысла:
Достичь Победы и не стать рабом.
Не все услышат голос звонкой меди,
Не всем придётся счастье испытать,
А сколько ляжет на пути к Победе,
Мы до сих пор не можем сосчитать.
Придёт пора. Война поставит точку.
Салют зарницей вспыхнет в небесах.
Но лишь одна Победа знает точно
О каждой жизни на её весах.
И павшие стоят с живыми вровень,
Не слыша залпов, музыки, речей.
Несёт в себе струю солдатской крови,
Священной нашей памяти ручей.
Садам – цвести. Пробиться к солнцу травам,
И в синем небе голубям кружить,
А нам нести по жизни скорбь и славу,
Победа с нами. Значит будем жить!

Мой странный зверь,
Мое несовершенство,
Ночей бессонных рваная дыра
И тайный страх, и мнимое блаженство,
Капризных масок лживая игра.

И всплеск ресниц, давно лишенных глаза,
Кровавых губ отчаянный надрыв,
И бессловесный дух старинной вазы,
И белых крыльев страждущий порыв.

Мой тайный зверь, мой стражник сокровенный,
Хранитель одинокого огня,
Я преклоняю пред тобой колени,–
И нет меня, и не было меня.