…підвищувала jcdsne – освіту себто
гуляла «дебрями» інтернету вільно
щоденників не писала – лише «литдибри»
зберігала «інкогніто» rjywtgne – концепту

а вони все стежили – закривались руками мовчки
але дивилися – на екран – невідривно
чоловічки у сірому – cnbkmys – стильні
- не шукайте, шановні – у хліві квочки!

плекаю низкою дощі в душі...
рощу так стверджено образу,
так низько падаю щоразу,
шукаючи спасіння у виші

проламане любов'ю передсердя,
стукоче камінь за ребром!
пробитий мозок наскрізно пером,
й зап"ясток рву-лютую зпересердя!

то все не Я - проекції та тіні...
втікаю знову в любе забуття,
цікавий сон, лише ілюзія життя,
зап'ясток - мій, а інше - миготіння...

Пародія

Не дивись, що в мене сивина,
Я прийшов до тебе – ти не чула…
Пильно озираюсь – ти одна?
Ти сама під покривалом чхнула?

Ліжко, очевидно, не окоп,
Друзі ми, надіюся , не сплутав?
Туго мúслю (чи не остолоп) –
Що ти там несеш про різні пута?

Дúвлюсь в тебе – бачу далечінь,
Неворóжу наче, ніжну, голу…
Стільки часу думаю про інь –
Серце скаче – хоче валідолу.

Все переплелося – верх і низ…
Треба, мила, дочекати днини,
Нині не спроможуся ”на біс”,
Недоступні голому глибини…

Береги, низини, світла даль…
Не дивись на мене так вороже.
Я пустився берега, на жаль,
А кінця пускатися негоже!


11.04.2011

Тихонько, мой ангел, тише,
не мни себя, милый, богом.
Всегда будет тот, кто выше,
не стоит рыть землю рогом.

Ну что ты? Ужели гаже
любой, кто пониже рангом?
Ведь в лидеры рвутся, даже
Родившись орангутангом…

Красуется шар воздушный,
гордится надутым ликом,
но право же, это скучно:
ведь кончится дело пшиком.

О сущности скарабея
не скажешь, что это мило,
но святостью душу греет
он древним народам Нила.

Зачем так стремиться, чтобы
боднуть кого-либо рогом?
Всё ж краше, когда без злобы
дела будут нам итогом.

Ты приезжай порой чудесной,
Когда сады стоят в цвету
Когда черешни, как невесты,
Оденут белую фату.
Весёлых птиц разноголосье
Озвучит небо вдоль дорог,
Хлебов зелёные колосья
Погладит нежный ветерок.
Всю прелесть города степного
Ты здесь увидишь наяву.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.
Да, есть ещё на свете люди,
Что терпеливо ждут и ждут –
Им счастье вынесут на блюде
И персонально подадут.
Ты приезжай, мы ждать не можем.
Иссякнет времени запас.
С годами ценится дороже
И каждый день, и каждый час.
Ты к краскам города родного
Добавишь взора синеву.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.
Карьеры впереди и сзади,
Да гладь залива в стороне.
Тебе дорожный указатель
Укажет верный путь ко мне.
И город, душу открывая,
Зажжёт зелёный свет живой.
Здесь наша слава трудовая
Со славой дружит боевой.
Мой город ждёт тебя, и снова
Зовёт к себе, как я зову.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.

Душі,що гаснуть вже третю добу.
Я - одна з них. Решту світ вже забув.
Світ їх давно вже на собі не бачив...
Я час від часу за ними ще плачу.

Бються об скло металеві дзьоби
Моїх бажань, нездійсненних "якби".
Корчаться, тліють і гаснуть красиво,
Часом фарбоване піря на сиво.

Я так давно у собі їх закрила.
Я їх боюсь. Невідома та сила...
Світлі, красиві - й скаженії! - крила.

Розтовкла кувалда чорна
Злотний вічності горіх,
Річ печальну на валторні
Грає вітер ста доріг.

В теплім закутку оселі
Твори граються життя,
Скрип звучить віолончелі
В такт жаги серцебиття.

Плине долами сюїта, -
Вика, жито і ячмінь,
Підпирає пруг трембіти
Гук з прадавніх поколінь.

Тополині тіні п’яні –
Предків радощі й жалі.
Грають зорі на баяні
Мерехтливої у млі.

Світломузика у травах,
Композиція небес,
Таємнича музи слава,
Партитура і оркестр.


11.04.11.

Я йду одна на зустріч смерті.
(Не відчуваю своїх ніг).
Я йду одна, бо всі вже мертві.
Та мій, чогось, ще теплий слід.

Скальпелем ночі по венах світла –
І все…
І життя вдалося…
До Дніпра зорі летять на мітлах…
Такі беззмістовно босі
Вулиці
Йдуть в безавтомобілля
Стогоном тиші…
З того
Світу, що шепотом білим-білим
Молиться чорному богу…
І на ілюзіях битий відблиск
Трощить ліхтарну втому…
Він би кричав,
О, він…
він би… він би…
Навіть сміявся…
Стогін –
Музика крові в зап’ястях винних.
Плачеш?
А чи почують?
Дощ поміж зорями…
Правда?
Дивно…
Скальпелем ночі… всує…


2011

Весна идет - весне дорогу.
Думаем мы: "Чтобы такого
Нам сотворить-учудить по весне
Ради самого прекрастного чувства на свете?
Милостей от природы не ждем
-Сами, сами их создаем.
Словно птицы, поют сердца,
Души замерли - предчувствие полета...
Вечер, свидание, и конечно свечи:
Настоящий огонь живой любви!
Как две свечи-две души
В танец богов искуством сознательной любви.
Взаимопонимание - вот она гармония.
Невесть откуда крылья появляются.
И души по сияющим небесам
В полет незабвенной любви, воспарив, отправляются.
Любовь! Вечно юная, как сама весна.
2011г.

квадрата чотири кути:
в якому тебе віднайти?
трапеції гідна основа:
коли ми побачимось знову?
а що тоді єдності стала?
на тебе я стільки чекала!
тримай же міцніше за руки! -
я знаю фігури розлуки...
"бувай... і на мене не сердься"
трикутник уп’явся у серце.
і разом усе відхололо:
між нами - роз’єднане коло.

Сам не знаю, чом сумно мені,
Як згадаю я давнюю казку.
І не сходить останні три дні
Із лиця мого трауру маска.

Рейн невтомно хвилі жене,
Навкруг тихо, уже вечоріє;
І над річкою сонце ясне
Усе слабше і світить, і гріє.

Онде, високо там на горі
Гарна дівчина злотоволоса.
Лорелея то. В світлі зорі
Золотим гребінцем чеше коси.

Блищить ручка цього гребінця,
Сумну пісню дівчина заводить.
Унизу молодого гребця
Спів сирени із розуму зводить.

Той весляр у малому човні
Задивився на дівчини вроду.
Він не скель пильнував, зовсім ні,
Не зважав на бурхливую воду.

От у вир скаженющий його
Разом з човником вмить затягнуло...
З допомогою співу свого
Лорелея гребця підманула.

Сучасні пустельники мешкають у мегаполісах.
Нині печери не в моді і келії – теж.
Нині не конче ставати волаючим голосом –
Далі своєї самотності й так не зайдеш.

Сучасні пустельники їздять в метро та автівками,
Каву смакують, а часом вино і коньяк.
Що вам до того, що тужить душа за щедрівками?!
Ще не розп’ята, розхристана пада навзнак…

Наче у казці, між велетнями-хмарочосами.
І поспішаємо, й завжди запізно чомусь.
Мо’, й не завадить побути волаючим голосом?
Спробуй гукнути.
Почую тебе.
Озовусь.
2011

Хто перший, той перший:
у пам'яті він.
Він все перевершив,
і в космосі вперше -
сто вісім з е м н и х хвилин!

Галактики часу
здригнулись від змін.
Усе і одразу.
Уведено фазу -
с т о в і с і м земних хвилин!

Дванадцяте квітня.
Початок світлин.
Людина привітна
і слава всесвітня -
с т о
в і с і м
з е м н и х
х в и л и н !

11.04.2011

Здалося невагомим власне тіло,
коли горіли тихі вечори
кленовими багряними свічками.
Кричали у блакиті журавлі.
Коріння всохле спало у землі.
Не стало і любові поміж нами.
Нічого не тримало - догори
повітряною кулькою летіла.

"Remember" - в пітьмі ворухнулись вуста.
І голос твій, схожий на дощ із безодні,
прошив у ту ж мить всі безсонні міста,
що вже захлинались двоокисом водню.

Під стелею важко хитався кришталь.
Червоні завіси ковтали всі звуки.
Світились крізь дим, мов крізь сиву вуаль,
твої безпорадно опущені руки.

Штрихом досконалості - grain de beauté.
Слова такі чисті, а суть - така грішна.
Якщо в твоїм серці ще є щось святе -
прошу, не з'являйся: убий мене ніжно.


липень 2009

В місті ледь не вхопив мене грець -
Біди всякі, бацили вчепились.
Чимчикую за місто – на милість
Я природі здаюсь. Навпростець

Так ходив би й ходив тут щодня...
На чарівнім природи роздоллі
Крізь поля я простую поволі -
Навіть тінь десь блука навмання...

Тут маленьке теля язиком
Позлиза́ло із мене напа́сті...
Тут пернаті вітаються: «Здрасті!»
Й пригощає коза молоком…

Чом я досі у місті?.. Та ні,
У селі позостанусь навіки -
І душі я поповню засіки
На гнідому у крапку коні.

Та й за вила візьмусь, за косу
І вставатиму вранці о п'ятій...
Я забуду про місто те кляте,
Убираючи в себе красу.

Не тужитиму зовсім в селі:
Буряки посаджу на городі
І дивитимусь, як журавлі
Відлітають. Колись, при нагоді,

Заготовлю на зиму дрівець,
Кожушину куплю у сільмазі,
Заведу, мо', й отару овець...
Як чудово в природі оазі!

Хоч міситиму тут чобітьми
По коліна грязюку весною -
Та скрипітиме сніг під саньми
І сідло на коні піді мною.

Хай узимку по пояс той сніг
Прокидатиму аж до знемоги,
Та зате не писатиму книг
І забуду про сайти і блоги...

Хай невесело стане і тут -
Не заграю на кобзі в оркестрі...
Не просіть, не вернуся... Зер гут!
Прощавай, рідне місто. Маестро.


11.04.2011

Розгубились думки в буревійному темпі ,
Розлетілися й сіли в безлисті кущі,
Проростають бадиллям яложених штемпів
І чекають горіння моєї душі.

Я шукаю себе . Як розбити каміння,
Що закрили стіною мої почуття?
Як же знову скресати іскрою горіння,
Відродити із попелу давнє життя

Запалає вогонь, коли думка воскресне,
Багрянистим струмком полетить в небеса,
Розіб’ється стіна і з під попелу чесне-
Рідне слово дзюрчатиме. Божа роса.

( Буковинській поетессі, Анні Дущак, присвячую)

Завісилось життя на гілці вишні,
Вдихало цвіт рожевої весни,
Вірші родились у кімнатній тиші,
І паростком тягнулись по вікні.

Минали дні, просились вийти в поле,
Туди, де буйно квіти розцвіли,
В цих пахощах живилось тіло кволе,
Простались крила, неслися в світи.

Бо тільки в снах вона могла ходити,
У мріях розквітався квіт весни,
І сну свого старалась не будити,
А жити так, щоб бачив сон і ти.

Ти місяцем ставав у нічну пору,
Лишав зірки, і залітав в вікно
І пригортав зів’яле тіло в болю,
Та цілував розжарене чоло

А вдень душа через вікно втікала
Губилась у божественій красі,
Вона себе калікою не звала,
Була людина і жила так як й всі!

Аня лишила приклад всім поетам,
Як думкою розтоплювать сніги,
Як квіти в полі волею садити,
Творить життя, не гинути з нудьги.

Берега и Дали.
Выси.
Низи.
Голая как баба глубина.
Я к тебе пришел.
Но не услышал...
Разная у нас с тобою седина..
Разный взгляд
И разные оковы
Я в тебя смотрю
А ты в меня
Словно мы не люди, а окопы
Словно мы враги, а не друзья...
Берега и Дали.
Выси.
Низи.
Голая..
Родная...
До конца!!!!!

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

Ти в сонці зродилась ,моя Україно,
В родючій землі твоє слово зійшло,
Ти гордо витаєш, дітей пригортаєш
І сієш кругом це відвічне зерно.

Всміхаються очі твої волошкові,
Кровинками маки у полі цвітуть,
А мову родини, мов пісню пташини,
Далеко за море вітри понесуть.

Не стихне твій голос, бо воля народу,
Стукоче безсмертям мов подих землі,
То річкою л’ється , то громом несеться
Крильми розтинає минуле імли.

У тихій молитві уста промовляють
Тебе рідна земле, як матір люблю,
То ж сонцем світися, пишайся, гордися
Єднайся в щасливу єдину сім’ю.

Неправильні ритми задав хтось
цій безталанній країні –
грається, як і гралось,
на вимирання й донині:
пливе всякий бруд крізь кордони,
бандити нас охо-роняють,
злочинці нам пишуть закони,
учені нічого не знають,
кульгаві на сцені танцюють,
військові дрижать з переляку,
розумними дУрні керують –
усе якось в нас через с...ку.
Порядку не буде аж доти,
доки командують дУрні.
Туди хай не йдуть ідіоти,
де бути повинні розумні.
То ж змінимо ритм наших бубнів!
Ударим чимдуж в барабани!
В свято перЕйдемо з буднів!
Досить уже партизанить!

Чийсь «second hand» носим на тілі,
а в мІзках сумнівні цитати.
Навкруг нас не те, що хотіли,
і в серці чужі постулати.
Книгарні – без власної книжки.
В екранах – всі фільми чужинські.
Добре, що поки що в кишках
борщ, сало і хліб українські!

Наврочив власному життю, як беркут застарівся ,
Я уподобався сміттю, ідеям підкорився,
НЕ комуніст я і не пан, я всіх прокльонів нелюд,
всіх не чеснот купець-орлан, що виставив на прЕлюд .

Я син пікових дам і жартів - закололись в картах,
Я буржуа тих слів затертих (на останніх партах).
Я зачманівший повернувся як не було сили,
Я завитав у хаос-русі , виріс на могилах.

Мої думки – чернеча воля - не взірці кохання,
Але ж я сам, мене так колить (самотність,сподівання).
Я може змінюсь і здурію, коли побачу щастя,
Я стану світлим і замрію – таке моє причастя.

Доброго ранку, люба вставай
І вмиватися давай.
Доброго ранку сонцю скажи,
І мені ти напиши.
(10.04.11)

Знаю до болю ці три на чотири -
так назавжди замикається простір
сотнями надто надійних ключів.
...ясен беззахисно листям тремтів,
наче негода просилася в гості...
Долю затиснуто в межі квартири.

Метри і мрії мого існування -
дивне двовладдя сучасних бажань.
...тулиться вечір зірками в шибки:
змерзло тепло уночі на віки...
Кинуто виклик. Не бійся, поглянь! -
кроки відміряно наче востаннє.

Зухвалий вітер вихриться в пилюці,
Лякаючи веселих горобців.
І пил сідає на лице онуці,
А я з літами сам вже почорнів.
Мала не знає про мої турботи
І про присутні в тілі болячки,
Бо я зітхаю соромливо, потай,
Тримаючись дитячої руки.
Допитливій цікаво прогулятись
Зі мною скрізь щоденно, навмання.
Я вчу її у щебеті пернатих
Упізнавати співи солов’я.
Вона вже вирізняє поіменно
Дерева, трави, квіти поміж них.
А ще дівча навчилося у мене
Пісень співати радісних, сумних.
Не можу сам збагнути наше сутнє,
А дівчинці розказую про те,
Що від її любові у майбутнім
Країна рідна пишно зацвіте.
Вбирає сили із мого коріння
І відпочити серцю не дає
Найкраще сина на землі творіння,
Своїм єством так схоже на моє!

10.04.11.

1.
Бувають миті –
Часом коротші вистрілу,
До глухоти болючі:
Ніби гігантські ножиці
Перерізають долю
На «до» і «після».
І, оговтавшись,
Ще довго не розумієш:
Чи ти помер,
Чи – народився
У тому ж самому місті,
Того ж самого дня,
Серед руїн і галасу,
Серед розлук і відчаю,
Невпізнанної
Фукусіми.

2.
Те, що для тебе –
Міцне і - навіки,
І нині, і повсякчас;
Для неї – всього лише
Кремові квіти
На ніжнім бісквіті.
Злизала й цією
Весною де інде
Лиш сакура зацвіте.

3.
У крихтах минулого,
Розтертого з містом,
З кістками і долями,
З надіями, радістю
Кожен свої
І єдині для всіх
Визбирує споминів
Сяйні уламки:
Єдине, забрати що
Будь-кому іншому
Ще не під силу.


4.
Хвилина мовчання –
Єдиної тиші для всіх.
Коли западає голос
Мов клавіша – десь біля серця.
Мовчати, буває, більше
Про що, ніж сказати словом.
Вміститися ціле життя
Може в таку-от хвилину.

5.
Змиє усе минуле.
Майбутнє змиє…
Змієм cтече вода
У свої глибини.
Та якої ж висоти хвиля
Повинна бути,
Щоб змити із людської пам’яті
Березень, одинадцятого?..
9.04.11

Розповім я на папері,
Як зайшов у чужі двері.
Вели вони в сади,
Котрі гинули без води.
Допомоги я бажаю,
Сили маю – повернув,
Все я знову відчуваю,
Про кохання вже забув.
Лиш помріяв – і вода
Потекла з небес сама:
Зеленіє все, відчулося життя,
Наповнили душу гарні почуття.
Назавжди залишився б, і усміхнувся -
Даремно цього разу я проснувся.
(27.11.10 р)

Не мав я раніше такої нагоди,
І відчував, що все дарма.
Не дала ти мені своєї згоди,
Чекав я свого кінця.

Ми з тобою не зрозуміли
Одне для одного хто ми є,
Ти і я дві перешкоди,
Несумісність над усе.

Як же ж бути мені далі,
Жити як у порожній залі,
Чи далі страшенно страждати
І всім серцем тебе кохати?
(22.11.10 р)

Як мені все тепер забути?
Але далі потрібно жити.
Час я хочу повернути,
Щоб тебе кудись подіти,

Я сильніший за самого себе,
Немає у моєму житті більше тебе.
Забирайся геть з моїх снів!
Нарешті я це зрозумів -

Ти демон випущений із пекла.
Майже до тла згоріла –
Я тебе врятував,
А ти цього не оцінила.
(17.11.10 р)

Пройтися хотів я з тобою на схід,
Як раптом обірвався наш світ.
Зникли враз усі мої мрії,
А ти казала, що в мене є надії.

Присвятив я тобі своє кохання -
Був упевнений у тобі.
Не уявляєш яке я маю зараз бажання
І довіряю тепер лише собі.

Геть забирайся! З очей моїх іди!
Щоб не знайшов я тебе сліди замети!
І все це відбулося в одну таку мить -
Ми залишаємося, а час летить.
(15.09.09 р)

На горизонті бачу степ широкий -
Нічого немає.
А далі ліс високий
Вогнем палає.
Допомоги я бажаю,
Сил немає – загубив.
Вже нічого не відчуваю,
Все на кохання замінив.
Невже це я
Зіпсував усе життя?
Від усього розвернувся,
На щастя, пробудився!
(12.09.09 р)

Моє кохання до тебе,
Забуло вже про себе.
Я мушу все розуміти,
Але ці відчуття – куди подіти?

Ти не знаєш які почуття
Маю до тебе я.
Як погано бути самим собою,
Коли я скучив за тобою.

Не залишай мене моє кохання,
Будь зі мною до самого кінця!
Я завжди на тебе чекаю,
В моєму серці ти на все життя.
(03.09.09 р)

Чи можливо, так як я, полюбити,
Чи можливо, так як я, покохати,
Щоб тебе у моєму серці сховати,
Від усього самому оберігати?

Заради тебе однієї жити,
Нічого навколо не розуміти,
А лише поруч тебе відчувати -
Я згоден усе це прийняти!

Тепер лише тебе я маю,
Нічого не хочеться, і не бажаю.
Велику радість у серці відчуваю
Переповнений тобою, аж палаю.
(27.08.09 р)

Дається вибір для нас
У житті не один раз.
Використати треба
Даний шанс із неба,

Щоб не мати жалю
Не забувай мету свою.
Іншої не буде нагоди,
Потрібно шансу дати згоду

Пам’ятай про це завжди,
І не смій усе зламати
Бо зникнуть твої надії,
І будеш згадувати тільки мрії.
(01.10.09)

Скінчалось "Я". Воно пило і жерло,
Усе під себе жадібно тягло.
І ось тепер, зсудомившись, померло,
Людині вільно дихати дало.

Розбещене, з міцними п"ястуками,
Здавалося б, рости йому й рости.
Ні, змусили леліяне роками
В один момент у небуття піти.

Як дуб росло і ось його не стало,
Любителя моральних заборон.
Радіємо! Укоськано ґевала.
Сьогодні маєм свято похорон.

22.10.2007

Земля здригнулась і застогнала
Це що – пришестя? Це що – напасть?
А я це знала, а я ж казала,
Розбите люстро – сім літ нещасть…
Нема пророка в своїй вітчизні –
Є тільки схиблені диваки,
А їм не вірять, бо дуже різні
МетОди входження у віки.
Тепер відомо, що є цунамі,
А ще – цукіні, де синій йод…
Та нам не страшно, бо це не з нами,
Бо вистачає своїх турбот.
В нас теплі ковдри і срібні таці,
Тому ми впевнені – пронесе…
В одній із перших реінкарнацій
Я знала, як це – втрачати все…

10.04.2011

Десь весна увірвалася теплим потоком,
І духмяністю трав, і жагою у серці,
Що відлунює в ритмах любовних інерцій,
Відкриває бажань потаємнії дверці
І наповнює світ життєдайності соком.

Десь нестримні вітри заціловують віти,
Що у сонячнім сяйві бруньки розпускають.
Там принадами квітень у грудях стискає,
Там знайдеться для кожного щастя окраєць
І душа себе світлом по вінця наситить...

Я ж холодним провулком вертаю додому,
І мене обіймає лиш вітер колючий,
Що розшарпує коси мої надто рвучко,
Що єдиний печаль мого серця озвучив,
Розриваючи скроні надривами грому.

Я сама, серед ночі, в безсоння лещатах,
Ловлю погляди зір, що здаються так низько
І на груди небесні лягають намистом,
Досі мрію про нашу омріяну близькість
І про весну на двох, у маленькій кімнаті...
10.04.2011р.

*
І кожному свій слід у круговерті,-
Була б хода, все решта марне слів.
Та плине час, й на припічку у смерті
Пізнати сенс життя і я б волів...
*
Що генію вмерти? Пусте слівце.
Сконали усі, бувай.
Я мохом покрився,- життєвий цех,
І ліг на бруківки край!
*
Вже й час насіяв досхочу,
і схилами униз.
Блажен, хто не минав батьків
і материнських сліз...
*
Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно!
*
За очима променанд жалів.
Скигле пес на золотім прикутті.
Десь далеко закордонний Львів.
Кинь монетку і скажи по суті.
*
Що вітер? То лиш зваба серцю,
Твоїх сумлінь примара в дику ніч.
Чи примха, іронічне scherzo.
І дотик ніжний до жіночих пліч...

Зник останній відблиск габаритів -
ось тепер насправді вже сама.
Тротуари золотом политі.
Спеку гасить втомлена пітьма.

Пахне морем. Зорі дуже низько:
південь наче небо прихилив.
Спи спокійно. Чуєш - я вже близько.
Я несу з собою подих злив.

Вперше не блукатиму довкола,
слова не промовлю навмання.
Так недавно думалось - "ніколи".
А сьогодні раптом - менше дня.

Думка нетерпляче прагне дії.
Ще одна сторінка із життя...
Неймовірність здійсненої мрії.
Таємничість ночі прибуття.


липень 2010

"Почему ты ушла?" - барабанная дрожь (по окну)...
Поглощает апрель. В нём (от холода) мерзнут колени...
А в ответ - только дождь, усыпивший твою тишину,
Утверждает, как истину: "Всех нас когда-то заменят..."

В дне - такой же покой, разрывающий мысли и сны...
Телефонных звонков надоевшая чуждая сила...
"Ты меня подожди! Я приду, как приходят с войны...
Мне бы только вернуться... Тогда бы ты не уходила...

Мне бы только смотреть, как сверкают (в дорожной пыли)
Самых светлых и сонных росинок янтарные плечи...
Снова чьи-то кресты, утомившись, под землю ушли...
Чтобы мы, обессилив, шагнули кому-то навстречу...

Чтоб не злилась луна, от прозрачности стен - далека...
...Мне хватило лица, осветленного вспышкой субботы...
Я по-прежнему весел. И так же стою на руках,
Чтоб увидеть, как утром ты (в небе) спешишь на работу...

Чтобы снова упасть, ощутив новизну высоты...
Просто первым уйти, равнодушием птиц убивая..."
Может, боль - это радость. А, может, и я - это ты...
Только кто же поймёт, если сами мы не понимаем?..
2011 год

Ти розчинаєшся в мені,
І скрапує волога з пальців...
Затягуєш у вир,де дні
Ще божевільні і дурні,
Ще теплі,але вже сумні.
Барвистого часу кружальця.


Ти причащаєшся вогнем,
Вилизуєш терпкі тарілки,
Солоднкі трунки ці... Але
Як тільки я шепну - Ідем!
Ти йдеш...
(Невже впливаю я настільки?)


Ти залишаєшся на шкірі,
Ти - синій слід.
І ось ми вже як дикі звірі.
Руді, плямисті, чорі, сірі,
З мітками синяви на тілі,
З очима теплими,як мід.


2011 р. 10 березня.

клац! - ліва клавіша - очі відкрито.
запуск у новому ранку пішов:
майже сто тисяч хвилин до зеро...
бути інакше уже не могло:
мрії осяйні - забуті немов
мушлі на березі моря розбиті.

клац! - права клавіша - на автоматі
рухаюсь звично - незвично для всіх:
декілька кроків і можна спочити...
всупереч болю любові відкрита!
сльози не линуть з очей... тихий сміх -
знову надія танцює крилата.

клац! - наостанок - мов постріл лунає:
в серце поцілити влучно зумів.
зламано коди до щастя земного:
сотні паролів - до тебе одного...
вийшли мої почуття з берегів...
всупереч всьому уже не одна я.

Этот летний звездный вечер
Пусть назначит нашу встречу...
Все уснули... Я лишь у окна.
Загадаю вновь желанье,
Прошепчу своё признанье:
Как же я скучаю без тебя..!

А тогда, а тогда... Наступит вновь весна.
Будем пъяные от Счастья, а совсем не от вина!
Загадала я желанье. Встрече нашей суждено
Состояться! Остальное? - Остальное все-равно!

В жизни много перехожих.
Они разные... Но, все же.
Нас с тобой знакомила судьба!
Вот недолго - наша встреча...
Расстояния - не вечны!
Нам с тобой не подобрать слова...

И тогда, и тогда... Зажжётся вновь Звезда,
Нашей радостью согрета, будет в небе навсегда!
А мы сядем, там, на крыше, будем пить с жасмином чай,
Так тихонько повторяя: "Моё Счастье, ты сияй!"

10.04.11 00.34

Не стирай меня с памяти... Помнишь?
Ты же снова скучаешь за мной...
Но, ты слижком много... не знаешь.
Я бы стала звездой золотой,
Чтоб ты смого загадать желанье...
Улыбаясь тихонько в след,
Мне приснились бы расстоянья,
Разбавляя потухший свет.
Я бы знала, что можно верить
В своё сердце и звёздный вечер...
А мой разум, потребуй мира!..
И теперь... все время по встречной.
И к сожалению, я не звёзды...
Может к счастью, уже и не стану.
Я вот так вот... не в пропасть... возле -
Мне нельзя же, ведь я твой Ангел.
Ангел Счастья... Или пол-Счастья? -
Потеряла же где-то свой нимб...
Свобода - никогда не приводит ко власти.
Я и не буду воротиться за ним!

Пусть сияет кому-то далекой
Звездой счастья у неба в душе...
Я скучаю... я очень скучаю...
В твоем справочнике нет меня... - Вижу.

05.04.11 22.59

Ніжно рукою хилить додолу
Трави весняні вітрець.
Спи, моя ластівко, спи, моя доле,
Матері щастя вінець.

Хай тобі сняться зіроньки яснії,
Сизі тумани небес...
Спи, моє сонечко, серденько краснеє!
Змучений день уже щез.

Хай заколишуть тебе ніжно, лагідно
Янголи білі вночі.
Спи, моя зіронько, вишнево-ягідно,
Щастя сузір*я лічи!

Сяде край ліжечка янгол малесенький,
Буде шептати казки.
Спить уже в небі місяць білесенький,
Спи, моє щастя, і ти!

Мечты сбываются! Мечты взрываются!
Не от того, что скучно стало жить.
Они разводами с души смываются.
Когда внутри тебя всё обрушается,
Когда от боли руки опускаются,
Тогда меняются твои мечты.

Не вспомнишь шалости, былые глупости
Надежды веры и наивные любви,
Когда обманут ты наивной тупостью,
В желании, что что-нибудь получится
По кругу ходишь-бродишь, мучишься
В плену наивной юности мечты.

Так слабо верится ,что всё изменится,
Что сможешь заново пройти свой путь.
Волшебный принц с другою женится,
А ты в реальной жизни пленница
Не перемелется и не изменится,
И никогда всё не вернуть.

Мечты сбываются и разрушаются.
Мы – архитекторы песка.
Пока нам верится, пока мечтается,
Пока в своих свершеньях каемся,
Пока в истериках качаемся,
Мы не разучимся мечтать.

31.03.2011

Я не ушла. Мне просто нужно время.
Подумать. Разобраться. Переждать.
Потом перед тобой склонить колени
И нежно твои руки целовать.

Я не ушла. Я здесь, в твоей груди.
Я озываюсь с каждым твоим вдохом.
Во мне горят сейчас глаза твои…
Мы связаны навеки, мой хороший.

30.03.2011