Там, де листя опадає долі,
Там, де сонця влітку не видати,
Час кує зозулею з тополі
І рахує дні свої до страти.

Б'ють вітри у хмари оркестрові,
Тихо шурхотить душа у п'ятах,
Виє вовк над прірвою любові,
А любов не хоче помирати...


(Для логічного завершення можна й так: "ВИЄ ТАК, ЯК ЗАВЖДИ - ЧАС РОЗПЛАТИ"...

В кімнаті з нерівними стінами,
дверима нерівними,
віконними рамами
стоїш із нерівними крилами,
стоїш одиноко,
поламана.

Нескладно усе,
нескладно,
і ти не складаєшся,
не склеюєш світ
з паперових,
зболілих думок -
ти сильна -
підлога у домі вже валиться,-
цей запис останній
на стелі твоїх помилок.

Паплюжать,
плюють,
із щілинок
на нитці звиваються
цих днів безсоромні,
лихі павуки
усе і на все,
що колись усміхалося
від дотику крил,
від тепла,
що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка,
і міль,
скрізь уламки,
подряпані фото
затертих дитячих обличь,-
смієшся,
хоч синява в дамки
давно вже пішла
із поскрипом
ржавих ключиць.

І байдуже, чим тут устелено,
чи тепло нозі,
чи доладно заблуклим очам -
все байдуже -
так тут заведено,
в кімнатах забутих
прострочених мам.

2011р.

Кто сказал, что Смерть страшная?!
Это не так – я её видела…
Высокая женщина. Прекрасная.
И волосы… цвета копчёных мидий.

В глазах у женщины – Вселенная,
Во взгляде – чувствуется Вечность.
Смотрит пристально, проникновенно,
Но взгляд живой.

Горела свечка…

Она стояла у моей постели,
Следя зорко, чтоб не сбежала.
Я - шевельнуться не смела,
Она - приказ ожидала.

Там, за стенкой, шла операция:
Тот человек почему-то стал ближе…
Нужна моя койка в реанимации,
Меня переводят.

Хочу выжить…

Она осталась стоять на месте,
Краешком губ мне улыбнулась.
Каталка задела платье невесты –
В соседней палате я тихо уснула.

Кто-то скажет: этого не было!
Бред из-под опущенных век!
А до утра в моей постели
УМЕР ЧЕЛОВЕК.



1994 г.

Снує моя душа в полях поліських,
Для неї дім- забуте чорнолісся,
Що нелюдом зашморгане ЖИВЕ.

ЇЇ Господній храм-кореневище дуба,
Доросла забавка природі так нелюба,
По морю мішаному полум"ям пливе.

Надіється,прострілена ураном,
Росою злічена, від дурості тиранів,
Що вернеться й до неї щастя знову.

Згадати те минуле вже не схоче,
Боїться, що лиш думкою наврочить,
Тривожила молитов Божу мову.

Потреба в сповіді?
Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
і хрест зів’яв,
покорчило метал
від сповідей
і від химери щастя.

Не вірю я
ні в біль в очах твоїх,
ні в слово,
що минулим пліснявіє,
ні в праведне,
ні в первородний гріх,
ні в рай, ні в пекло –
поховальні мрії.

Та кривить посмішку
спокуси вірний біс,
м’якеньке хутро
мостить під коліна
і сповідає,
й каже,- ти невинна.
А що згоріло,
те не варте сліз.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Весняна повінь
знов мою душу заполонила,
Пташиний гомін
її збентежив, мов голос милий.

З далеких далей
молю – озвися відлунням грому,
Аби печалі
могла прогнати й правічну втому!

Хай подих вітру
мені шепоче про тебе, Милий,
Я сльози витру,
я до життя знайду знов сили.

Літаю в висі
на крилах мрій, аж по під хмари…
Молю – озвися
з далеких далей, ким серце марить!
2001р.

начищені до блиску обладунки,
не навчені на лаврах спочивати.
бач, вірний Санчо – бородатий фатум
іти щодня у давньому керунку.

ти спиш? ну спи...безсоння стопримарне
навалюється ворогом на груди.
і вітер свище вітряковим брудом
нав*язливо, нахабно, і безкарно.

твій сон рахманно дихає, мій друже.
на завтра сила духу знов придасться:
чудовиська - підступні та горласті,
і досі їх ніхто ще не подужав.

ми мусимо, інакше нам не бути.
а ще я чув, як гомоніли люди:
"у них з’явився особливо лютий.
не з їхніх, наче наш, здається Юда".

Город стискається у грядку,
Косою змінюється серп,
Вже навіть дід, не те, що дядько,
Не «сер», та вже не в СССР.

Тягав борінки – зараз грáблі,
Змінив орало на рискаль,
Дружину юності - на бабу,
Утіху яру - на печаль.

Од вітру щуляться тополі,
Вербовий лист тече в моря,
І духу зрілому доволі
Сльози пообіч олтаря.

25.03.11.

Зима бушує ! Не спинити бігу!
Собою вкрила залежану траву
Витрушує з подолу рештки снігу
І не пускає у мій сад весну.

А пташки вже співають між кущами
Паруються! Гніздечко для тепла!
Літають понад білими снігами,
Шукаючи маленького стебла.

Аж ось і сонце! Будить все навколо.
Воно, як батько, землю огріва.
Пішла зима, заструменіла полем,
Вінок вдягнула молода весна!

Майбутнє є, чи вже його немає?
Чи, може, світ закінчився давно?
Мене вже звір самотності з’їдає
І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає
Байдужість слів, не сказаних ніким.
Та всі образи я свої прощаю
Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,
Згоріла суть, прикинувшись вогнем.
Та стогін мрій я досі з болем чую,
І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?
Коли до них не зможу я дійти.
Бо це не сон, що стане завтра віщим,-
Це просто бій без правил і мети.

Та, що казати, що тепер казати?
Пусті слова писати на папір.
Хто мав минуле, той повинен знати,
Що і майбутнє буде також з ним.

Не знаю, чи то Бог дарує долю,
А чи гуляючи по полю,
Вона сама мене знайшла,
Та і до хати забрела
І сіла ніби відпочити
Та тут й лишилась в хаті жити,
Хоч і не прошена була.

Щоденно так господарює,
А щастя скупенько дарує,
Поводиться немов палач,
Таке вже творить, що хоч плач.
Й за що вона мене карає?
Вже і молитва не спиняє
ЇЇ гуляйства і хули.

Шукаю щастя по закутах
Воно ж сховалось десь в закрутах,
В минулих днях мабуть лишилось,
Тепер прошу хочби приснилось,
Як я дитиною була
І з ласки матері цвіла,
А серця туга не чорнила.

І так у сні я оживаю,
Про дні щоденні забуваю,
Бо сняться гори, ліс і луки
І материнські ніжні руки
Які голубили , ласкали
І в Бога щастя все благали,
Щоб доля доброю була.

Та не так сталось, як гадалось,
Що мріялось те не збувалось.
Вітри занесли на чужину,
Вже не повернуть в Україну.
Одна потіха, краю воля,
Що дарувала диво- доля
То ж хай у щасті процвіта.

Все шукаю оту середину.
Золоту. Чи хай буде срібна.
Рівновага в скрутну хвилину
Мені часто буває потрібна.

Коли рветься душа з емоцій,
Колючками образ обростаю.
...На чиєму тепер ти боці,
Я любов'ю живу чи граю?

І здіймає мене на кпини
Час нестримний і небезгрішний.
"Бач, могла народити дитину,
А обмежилась просто віршем."

03.2011

Колегам-дітям

Не топчіть, не шматуйте, не бийте –
Я й сама від вас скоро піду.
І могилу мені ще не рийте –
Все одно я не в неї впаду.
І у Смерті нічого не вийде –
Я її лиш від вас відведу,
А сама не із нею піду.

І у пенсію ще не женіте –
Без роботи я не пропаду –
Я й на тому, на кращому, світі
Буду писарем в райськім саду.

За гріхи проти Матері, діти,
Не ображусь на вас, не озлюсь.
А щоб вам безтурботніше жити, –
Сублімуюсь, – а це – вознесусь.
І вже там, на небесній орбіті,
Я за вас, за живих, помолюсь.

А до вас тільки в пам’ять вернусь…

Венгер Мать
26 січня 2008, ніч

Сублімація – перехід тіла із твердого у вищий газоподібний, духовний стан, проминувши стадію пустої, несуттєвої води

Она шила плюшевых собак, будучи совсем юной,
она шила короткие платья, будучи старше.
она была аннушкой с маслом на патриарших
и падали головы с плечь и катились за ней...
а ведь говорят,что с возрастом люди умнеют...
это наверное, если пряди белеют
а пальцы не держат уже так уверенно струны
или поводья, - что у кого в руке.


прищурь глаза, превращая свет фар в боке,
кто все эти люди и куда они едут ?
туда,где не быть никогда тебе.
одной.
теперь они двое с тобой,
теперь они двое твои, не это ли счастье?

Она шила длинные юбки, посыпая прошлое пеплом
Она бы зашила рты всем, кто думал иначе.
она бы сбежала от правды,а ведь так любила ее, свою,
(в ее правде никто не мог ее обмануть)
пусть иногда ей хотелось вновь оказаться в строю
но были слова и поступки, которые значат
гораздо больше несовершенных грехов
ради которых надо бы стать святым на пол года.

хочется теплой весны и мягкой погоды,
хочется тишины и уединенья
ждать его возвращенья с работы,
собирать ягоды на варенье
засыпать от его заботы,
чуствуя,как он укрывает пледом,

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Невже за те, що оминула слава
Сьогодні маю скаржитися право
На долю, на людей і на державу,
На творчі спілки і на Держвидав?..
Скажу відверто і відповідально: -
Якщо немає досі у читальнях
Моїх книжок простих і геніальних,
То я, мабуть, їх ще не написав…

26.07.09.

Рекомендовано до друку
Мого безсоння довгу муку,
Моє натхнення, чисту совість,
Мою невигадану повість.
Мою упертість і терплячість,
Рим простоту, слів важкуватість,
І соромливість, і зухвалість,
Що в кожнім слові поєднались.
Моє приховане чекання,
Припалі пилом сподівання.
І сліз майбутніх запоруку –
Рекомендовано до друку...
16.07.09.

Березень.
Уб’ю печаль, як вовка,
Справлю карту зоряних висот.
Он пройшла шикарна полукровка –
Весело і ласо у ласо
Крил моїх і поглядів туманних.
Відігрію кров свою на ній
І повірю у небесну манну,
Що, як сніг, розтане у вині.

З перепадом настрою і тиску
Я таку печаль переживу.
Й наші абортовані дітиська
Райську лоскотатимуть траву.

Нам самим же –
Жовта сіль світання,
Тризуб-арфа...
Музика доріг.
Мого діда заповідь остання
Кров’ю на березовій корі.

Скрикнуть, мов сполохані ворони,
Чорним цвітом ночі вишня, глід...
Бачить риба сонячну корону
Через лід.

Хвора моя душенька грозою.
Сніг – як дим.
Він також відійде...

Березень.
Мов квітка Мезозою –
Зірка над хрестом моїм зійде.

15 бер. 11.

таке життя, що не пишуться вірші
снують безладно, мов за стіною сусіди
губляться в лабіринтах і в грудній клітці
їм тісно, кажуть, що тісно

випусти їх на прогулянку
хай весну побачать і очі
усередині уже нічим обідати
покажи їм дощі і грози
відпусти їх поки не пізно

2010

Можна любити ,небо,сонце, зорі,
Поля засіяні і запашні луги,
Широке море, чи високі гори,
Ліси, що зеленіють навкруги.

Можна любити дівчину чарівну,
Що заполонить душу молоду,
І мріяти про музику весільну,
В небо злетіти, в закоханім танку.

Любити маму, яка дала крила,
Й голубила голівоньку твою,
Хрестом тебе у путь благословила,
Собою заступала всю біду.

Але ніколи не забудь країну
В якій твоє коріння –Бога дар!
Люби її, відстоюй до загину,
Без неї зникне твого життя жар.

колись вітрами розносились новини про погоду
і древні люди малювали на деревах вічність
і кожен знав, чого вартий і з якого роду
і новий рік вітали десьу жовтні а не в січні

а все змінилось й більшість з нас живе як більшість
і меншості нема цікавості плести дурниці
хтось думає що стали люди розумніші
й розмінює життя на теревені та дрібниці

крокуючи попереду засуджених на вічні пустощі
сталевими рапірами він ранить прокажених
у них серця гарячі, хоч ослаблі нутрощі
не здатні стримати дволичних й навіжених...

Жила стабільно я зі школи,
Ні вверх, ні вниз, ні крок ніколи,
Життя в щоденник тільки п'ять,
А тут, бац, ... кома двадцять п'ять!
Швиденько зміряла сідниці,
Лиш двадцять есем на спідниці.
Мож' піднялась температура,
І мій скелет одна халтура!
Та ні, стабільно мінус п'ять,
Де ж взялась кома двадцять п'ять?...
Не спала п'ять ночей і днів:
По п'ять фаланг, по п'ять зубів,
В анфас - порядок, профіль клас -
Три волоски і вуха в нас.
А може тут глибокий зміст?
Айкю моє пішло у ріст?!
Чому б і ні, я жінка видна,
Хіба що мало повновидна.
Зате не треба гелю, спрею
І не підхоплю гонорею...
Не буду нині знову спати,
Місця об'ємні обміряти.
Давайте разом рахувать,
Де взялась кома двадцять п'ять?!
24.03.2011 р.

Ми, українці, все більш вимираєм.
Сходить на пси колись дОбра порода.
Скоро себе вже, мабУть, не згадаєм.
Може згадають нас інші народи.

Запам’ятайте нас, друзі-китайці!
Ми, як і ви, любим кашу і сало.
Крові, страждання, надмірної праці
в нашій історії було чимало.

Запам’ятайте нас, друзі-ірландці!
Як ви ми терпіли імперськую пИху.
Були і у нас славні збройні повстанці.
Від голоду теж помирали ми тихо.

Запам’ятайте нас, друзі-японці!
Ми також культ предків колись шанували.
Теж полюбляли блиск шаблі на сонці –
по-самурайськи ми кОзакувАли.

Обережно, пішоходе! Не барись!
Вліво-вправо дуже пильно подивись,
Підійди до край дороги і постій, –
Що там робиться на ній зрозумій!
Обережно, пішоходе, пильним будь!
Водіїв багато вирушило в путь.
А тому щоб вберегтися від біди,
Не скакай ти по шляху туди-сюди.
Обережно пішоходе! І не грай,
Бо життя у нас одне, запам’ятай!
Берегти його завжди – клопіт твій,
Тож, подумай, а тоді уже дій!!!

Прислухайся! Природа щось шепоче:
Шумінням вітру в верховіттях сосн,
Листочком, що злетіти хоче
Та падає під ноги серед рос.
Прислухайся! Впусти добро у душу,
Беззахисне круг себе захисти,
Промов: «Я врятувати мушу
Земну красу, від смерті вберегти!»

Шлях згубився в траві, у високих зелах,
Де порожнім хатам снять зимові свята.
Без чобіт і підків тяжко журиться шлях,
Над спустілим селом тільки птах проліта.
Лише в серпні, коли дозріва виноград,
По бур’яну, покритому пилом, старий
Повертається ґазда в занедбаний сад,
Грона стиглі збирає і плаче сумний.

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у пурпурові хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

таки скотитися де глибше де любов-
не коло вибите із колії надії
таки знайти в собі де плаче часто Бог
за одинокий світ і за пекельне "тлію"

побачити себе не цвяхом на хресті
здаватися не тлінним не рабом ікони
а розтектися денним світлом у куті
кути спалити по самі небесні крони

і дихати як сипляться з дощів церкви
вдавати глибину в затяжках легеневих
ставати рідним болем у чужому "ви"
пустельником мандруючим по серцю лева

і так світитися неначе світу брак
і так любити кожну мить за мить завмерлу
мені не світить вигасати де вже пак
коли у грудях бій
...коли до неба жерла

24 Березня 2011

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

так вітри розривають померлі мушлі
так пісок пропікає чаїна сльоза
озирнися – з небес уже сходять груші
і зникають в траву на сто років назад

в час такий все густіший віконний погляд
і, здається, ти знаєш: вода не мине
та крізь вікна пливуть корабельні щогли –
паперовий кораблик відносить мене

і, здається, ти знаєш: вода між нами,
дні пливуть, мов розбиті футбольні м’ячі,
крізь гілки, не принесені голубами,
крізь слова, по яких не ідуть дощі

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Одинокий ангел сломанные крылья
Обронил на перекрёстка Вечного Пути:
Он стал человеком, стал вселенской "пылью"
И ему отныне некуда идти...

За спиною - Эдем, впереди - безверье
И тоска, что снова всё сожжёт внутри...
Был ты мне хранителем, а теперь (ты верь мне!!!!)
Я спрошу у Бога, как тебя спасти!!!

Раненые крылья излечу надеждой,
Муку, что в глазах твоих, исцелю слезой...
Ангелом-хранителем был когда-то прежде?,
Одинокий ангел, стань моей судьбой...

Очистить ладан
Твій Святий офорт,
о Божа Матір!
Як в трюмі клапан
бруд скида за борт.
Щоб знов - фарватер...

До пірса храму
весь сьогодні флот
кида швартовий.
Від тисяч шрамів
мориться народ,
хоча й фартовий.

***
- На заздрість ржавий,
кіль зробивсь скупим -
шкодує "вроду",
з котрої слави
взяв, як молодим
зійшов на воду.

***
- У гніві серця
гордощів штурвал
шукає шторму...
Терпець урвався:
"Де дев'ятий вал?" -
втрачає норму.

***
- Двигун мастило
їсть не переїсть
в себе на судні.
Уже несила
курс сприймать, як вість,
належно в будні.

***
- Воліє свята
палуба корми,
бо всюди пусто.
Спокус багато!
Гостем із корчми
іде розпуста.

***
- З'явивсь на мостик
новий капітан -
сліпа зневіра.
Понурий носик,
в погляді - обман
і поза звіра...


*******

О Матір Божа!

Очистить ладан
Образ Твій Святий
превічно новий...
Бо я лиш ладен
гріх творити свій
... і дать швартовий.


24.03.2011

Капли яда
на мутно-зелёных листьях,-
тихо зреющие плоды смерти.
Это Ты в восхожденьи к Христу
тайно
привела к гибели герцога Галеаццо.

И
в подвале тюремном, под рвом Родефоссо,
будешь истину слова прятать в улыбке.
«Величайшие реки текут под землёю».
Как же мне возвратиться
в тихую келью?!

От апостола Павла
прими подаянье.
И кричи, и взывай, но прощенья не будет!
Что же прячешь в сонете,- любовь
или тайну
капель яда на мутно-зелёных листьях?!

Мелодія розплющила ті очі,
Що бачили всі дивовижі ночі,
Зазорені фантазіями сну...

Просвітою,як сонце до зіниці,
Омилися дарунками криниці,
І сон життя бажання повернув.

Пробачивши побачене зимою,
Своєму серцю,вкритому журбою,
На щастя обирали горизонт.

Того омріяного думкою кохання,
Прийнявши від дощу весни вітання,
Забули про печалі рідний фронт.

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

finita la commedia

(АВbа аbАВ аbbаА b) – рондель с кодой.

Перелітних пісень і листів
Дочекайся – ще навіть не квітень.
Пілігримові мрією – дім,
Як святе, а мені б – долетіти.

А мені – найдорожче ім'я –
І водою живою, і силою.
...Ти чекаєш мене, тільки я
Надто довго вертаюся з вирію.

Непокірні ку-чері
півдоби кру-чені,
проти волі власної
мочені,
мучені.

Та подув лиш фен — злягли
вабними френ-злями,
щоб... художник мучився
з римами,
з пензлями.

(2011)

Далекий обрій, вечором погашений,
Давно дрімає в ночі на плечі, -
А ми удвох принишкли на побаченні,
Ялозячи сідничками корчі.
Ховаємося в тиші під березами
І думаємо, певно, про одне:
- Мене любов до тебе підперезує…
- Мене від тебе вірність не хитне…
До ранку нас гукають за дібровою
Стривожені, засмучені батьки.
Не одзиваємось, захоплені розмовою,
Торкаючись щокою до щоки.

23.03.11.

 
Чуттєвість безвільна мов риб’ячий усміх
під незворушно тонованим небом

Королівна Маб у палаці розпусти
я - той Адам, що лишає свій Едем
не зітхай мій тімпане, кімвали мовчите
тиша знає власні мольфарські танці

Півдотики світла, обгорткове мито
нaйлонові безфалангові пальці
Її погляд як поцілунок блюзнірства
мій подих терпкий & тьмяно- сріблястий

Стихійні глибини сакрального дійства
трояндово- оксамитові яства
дзиґар іржавіючої порцеляни
смарагдово- моторошний резонанс

Опівніч розлито в Адамові плями
Маб - королева тіней ~ леткий каданс



7/




 

Сьогодні зайві всі слова,
і промовляти їх не треба.
Якщо ти любиш, то - жива.
А як живеш, то є потреба
шукати щастя на землі
в собі і там, де невідомість.
Бо ми великі і малі.
Нас – у Пальмірі, і в Содомі…
Поміж споріднених сердець
шукаємо на себе схожих.
І кожен сам собі творець,
по волі власній і по Божій.

вони до тебе йдуть, мов плач старих дельфінів –
розплесканих морів забуті острови
спиняється пісок – і ти вже не покинеш
їх зграями птахів, бо ти у них – живий

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг

цю весну ти пізнаєш спочатку навпомацки, потім –
у лице, наче програних коней циганський барон,
коли темне повітря, немов незагоєний постріл,
обступає тебе і в пітьмі прилипає до скронь

ти ці ребра сухі, це торішнє каштанове листя,
вигрібаєш із пам’яті, наче святий перегній,
й оживають річки, за які я щоночі молився
молитвами твоїми, і риби росли у мені

й кожне слово тепер – догори перевернутий лютий,
по якому горять і горять тонконогі свічки,
по якому ми знаємось більше на людях і люті,
наче пси, що тамують свій плач об шорсткі язики

по якому до хрипу уже відспівали вокзали,
лиш в старих кінескопах застигло німує кіно…
так приходить весна, про яку ти мені вже казала,
та, яку, мов себе, ти колись пізнаєш все одно…

Я виліпила із глини велике сонце весняне,
І в небо його, мов птаху, із рук своїх відпустила.
Бо так вже давно чекала, що темрява в безвість кане,
Я довго його, яскраве, мов долю свою ліпила...

Я виліпила із глини проміння його тендітне,
Прозору високу душу, що сотні людей пригорне,
Я виліпила із глини гарячеє сонце світле,
Бо світло, неначе щастя, - велике, непереборне!

Якби ти знав
Як мріється під вечір
Під сині стіни.
І вітри з віконних рам,
Коли раптово
І, як завжди, недоречно
Ліхтар розігрує
Переді мною сцени драм.

Якби ти знав
Про несказанну ніжність,
Яка за мене більша у стократ.
Я загубилась поміж довгих тижнів
І у системі
Знаних всім координат…

Якби ти знав
Скільки в житті моєму
З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…
Ти б точно не дозволив
Бути в цю мить
Між стін і рам
Одній.