Лютує лютий. Справді, ще зима.
Таксист на гривню поступився. Радість.
Він травить анекдоти, байки, радить.
А ти вертаєш поночі сама.
В мобільному півтисячі імен.
І жодному не скажеш «на добраніч».
Скажений вітер. Одинока пані.
Нічого – буде ранок, буде день.
І будуть син і кухня, і ЖеЖе
під лівим ніком і черговим клоном.
Напишеш про життя нічні закони
і про любов, і мрії… Та невже
Холодний вітер з мінусом у сім
розвіє все, що плакалось усоте?..
А завтра справи, клопоти, робота..
А завтра усміхатимешся всім…

І знову думка про край мій любий точить,
Серце стривожене, а мрії вдаль летять.
Пливе Дніпро, в нім верби коси мочать.
Моя Вкраїно, ти Божа благодать!

Присниться часом золотоверхий Київ,
Як він купається у прибраній красі,
Піднявсь народ, і зацвіли надії,
Що день воскресне у ранішній росі.

Моя Вкраїно, моя ти рідна мати,
Не відкидай своє загублене дитя,
Хіба ж тоді могла усе це знати-
Роки пролинуть й не буде вороття.

Й так дні минають, в надії й сподіванні,
Щоденно точиться цей біль мого життя,
Настане день і вірю, на світанні,
Нап’юсь з криниці священного пиття.

1.
Життя настало -
як весна, як казка:
"Яка ж ти, моя донечко,
прекрасна!"
Життя минуло -
як гроза, як злива:
"Яка ж ти, моя доню,
нещаслива..."
Життя було.
Одненьке. Не збулОся.
Все в інеї -
і серце, і волосся...

2.
Це волосся стільки пам'ятало -
стільки мук і всякої біди!
Я його легесенько обтЯла -
і забула бІди назавждИ:
ті, колишні біди, -
назавждИ...


3.
Ой, не плачте, діти, не плачте,
я вмираю від ваших сліз!
Ой, простіть же мені, пробачте
це життя,
щасливе до сліз!

4.
О Боже мій,
коли-то вже відплАчу,
коли вже
всі покути відплачУ,
коли-то вже
зароблю на окрайчик,
кавалочок життя,
не згірклий від плачУ?..

5.
Втечу у сон -
нехай вві сні здійсниться
усе,
хай ранок не торкне повік.
Втечу у сон -
і хай воно святиться,
ім'я Твоє,
о Господи -
повік!

6.
Була моя любов
весела, як веселка,
між землею і небом
народжена
з сонця й дощу...
Тепер моя любов
така сумна, як пісня,
така мені вона,
як наша пісня,
яку не доспіваєш
без плачУ...

2001

Панельні будинки – це навіть звучить вульгарно,
Крізь сон відчуваєш, як дихають стіни млосно,
І крапля за краплею слина голодного крану
Тебе роз’їдає. Залежані стогнуть кості –

Це солі ламають на холод старі антресолі,
Що стелю тримають на плечах, немов атланти.
Зозуля здуріла, здеревеніла в неволі,
Майбутнього ноти пропитим кує контральто.

Як точать сусідське сумління натхненно шашлі,
І лається чийсь молоток на блатному морзе,
Як шаркають капці спросоння на день вчорашній,
І чайники з відчаю, чайки немов, голосять.

Як тишу змиває шалене цунамі звуків,
І як тарабанять думками слова по мізках,
Аж в’януть, неначе вазони на сонці, вуха...
Панельні будинки – оголені нерви міста.

Ще невагомо:
З півтонíв і тіней.
У трепеті,
Жаданні,
У томлінні.
Пробудженні і снах.
У міжсезонні.
В гармонії…
Із тиші й обертонів.
В одному подиху,
У відблиску,
У слові –
Народжую
Передчуття любові.

Тени сердца прольются в листок бумаги
Белый цвет - пустота в голове
Опрокинутый миг замыкает двери за нами
с каждым летом становится все холодней

Все выше лицо, все ниже смотрят глаза
Это часть макросхемы заложенной в нас
Ящер выполз на свет и вернулся назад
Круговерти людей так холоден вальс

Все ближе к словам, все тяжелее засов
Синий цвет - тишина на душе
Безимянной любви постъядерный покров
Ксилографический оттиск в тлеющей мгле

Безумство равных и ненависть братьев
Кровь в глазах и горький пепел в руке
Правда в том что дверь закрыта за нами
Хоть оставлена щель в бессердечном замке

Все выше дома и все глубже под землю
Черный цвет - это вечность в петле
Беспилотные птицы прилетают на смену
беспилотным бойцам в беспилотной войне

Запечалюся я за тобою
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.*

4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*На цей, уже раніше опублікований текст, також є музика Віктора Сушка, виконання моє - Ярослава Чорногуза. Слухайте ось тут:
http://vkontakte.ru/audio?act=edit#

Білий шалик залиш́ивши на землі,
Оголивши сніжно-ніжні плечі,
Біла панна розчинилася в імлі
Хмари у бездонній порожнечі.

Тихо проліски їй кланялись услід,
Від жалю крижини стали сиві,
І посунули річками вплав і вбрід
Табуни непевні і лякливі.

Тінь на згадку холоди собі взяла,
Промені на мить зависли струнко,
Шепіт вітру сумував, що то пішла
Леді надвисокого ґатунку.

Твоє ім'я...
Я випестив його,
я дихав ним,
виспівував, як пісню.
Здавалося б,
джигун і вітрогон,
а з ним у серці
просторо і тісно.

Твоїм ім'ям
дзвенить мені струмок,
шепоче листя
лагідного клена.
Твоє ім'я
в незвідане стрибок
і ніжності
впокореність шалена.

Твоє ім'я
живить і спопеля,
у нім довіра
світла і повчальна.
Та світить-зігріва
лише здаля.
А зблизька - ні!
Притлумлене мовчання.

Твоїм ім'ям
світ назову увесь,
яким живу,
в якому жити хочу.
Нехай цвіте,
зерниться, як овес,
і тайну зберіга -
свою,
жіночу...

Люди слухали класику мовчки,
І дітей привели із собою.
А на шкірі сліди ще від жовчі,
Повпивалися чада нудьгою.

Люди слухали класику мовчки...
А я штурхав той жовтень у ребра
І співав для людей пісню вовчу
Бо в мовчанні не маю потреби.

Люди слухали класику мовчки.
Дехто очі примружив екстазом...
Та чи чули ті заспані квочки
Те, що ледь не спалив бідний класик?


20.10.2010.

Коли стає нестерпно сумовито,
Коли хоч вовком вий на самоті, -
Пригадую прожиті й пережиті
Комедії і драми у житті.
За днями дні складаються не в риму
І посинів від реготу папір.
Значимі дати й будні не значимі
Невпинно прориваються у твір.
Мій олівець благає відпочинку
І порвані чернетки на частки.
Хороші справи і недобрі вчинки
Не можуть уміститися в рядки.
Поховані слова приходять знову
На білосніжну цілину листка.
Немає злаків – все якась полова,
Та замість риби на гачку луска.
Весела згадка душу залоскоче,
А сьогодення правда заболить.
Чого тобі від мене треба, ноче?
Чому натхнення безкінечна мить?
Коли мені нестерпно сумовито,
Коли хоч вовком вий на самоті, -
З’являються наснаги світлі миті,
Такі короткі й бажані в житті!

13.11.09.

Ми загнанні звірі, пилинки пустелі
По дивній нас річці несе течія
Наш шлях нетривалий – від скелі до скелі
І долі – неволі не має пуття.
Ми хочем збагнути, ми хочем створити
Та час незбагненний ламає стебло
Святою водою іще не омиті
Мов листя за вітром кудись литимо
Й не чуємо матриці вічного крику
Бо й слухать відвикли, Бог знає коли
Бредемо до нового, іншого віку,
Натомість, ховаєм дідівські сліди
За блазнем якимось женемось. Бо мода!
А те стародавнє, що дало життя
Стидимось, кидаєм в могили до слова
І частку себе віддаєм в забуття.
Мову ж свою Українську казкову
Даєм плюндрувати нащадкам катів,
Які насідають із Заходу й Сходу
Так званії браття єдиних батьків.
Втрачаєм, здається безмежну довіру
Це прагнення волі. Хай будуть людьми!
Аби лиш не втратить омріяну віру
В правильне русло аби лиш ввійти.
Тоді вже навіки сплетемось в єдине,
Міцне, недоторкане, вічно – живе
І щастя, і воля таки не покине
Й хвилина лиха тоді обмине.
Не бути нещастю! Нас жменька – живенька,
Але син зростає і кріпне щодня
Усе, що потрібно йому, то є Ненька
Мила, пахуча, рідна Земля
За нею вмирали, за нею живемо
І будемо жити доки є світ
А шлях неодмінно свій ми знайдемо
На це не потрібно десяток ще літ,
Бо маєм десяток, а скільки до нього
Та досить вже все марнувати підряд
Вперед Україно! Час дії, час згоди.
Ні грама, ні кроку, ні слова назад!
2004 р.

Прогрес - то не порожній звук,
А порятунок для поетів,
Якщо грошей нема на друк -
Шукай ПМ у Інтернеті!

І ще - подумай отакво
І не ламай даремно кригу -
В людей нема на молоко,
Хто буде купувати книгу?

Як маєш кабель чи 3G -
То ти не щезнеш вже у Леті,-
Твої шедеври збереже
ПМ довіку в Інтернеті!

Любов є для дитини
Немов вода рослині,
Як сонце, що земельку огріва,
Як пісня для пташини,
Як квітка у пустині,
Так мамина голубляча рука.

Щасливий хто в любові,
Знаходить дні чудові,
І завжди чує серця мамин зов,
Вона є терпелива,
Не змінна, справедлива,
У ніжність оповита знов і знов.

Завжди любіть, кохайте,
ЇЇ ж не забувайте,
Бо матінка у нас лишень одна.
Вона життя криниця,
Джерельная водиця,
Любов її не має в серці дна.

Кохання вічне? Не завжди!
Чому? Ніхто не знає.
Сльоза по личеньку біжить,
Коли воно вмирає.

Душа до тебе лине знов,
Так хоче в щасті жити.
Роки біжать, зробивсь рівчак,
В незгоді не любити.

Любов свята, єднає всіх,
Це світу сотворіння.
Ми народились, щоб кохать
Й цьому нема зітління.

Лети безсмертя час, лети!
Та вітру не здогнати!
Усім дано когось любить,
Та не усім кохати.

Пінилось небо.
Зник місяць. Вниз впала тінь
страху і тиші.

Літали відьми…
Липи і вишні листям
зашепотіли.

Я знаю, що ти знаєш
про що сказать мав.
Не бійсь кохання, люба!
Все ясно і так…

ТворЯться у київському зоопарку
якісь неймовірні страхіття –
померла верблюдиця Майя з інфарктом
і самка бізонова Вія,
самцЮ зебри Гранта хребет поламали,
а красеня-слоника Боя
навмисне злим голодом замордували
та й інших там майже не кормлять!
КогОсь «ненароком» усмерть отруЇли,
когось чогось не лікували,
когось кудись діли,
(самі, мабуть, з’їли),
когось за «бабло» розпродали.
Оті, що керують, секрет мають знати
чого воно тУт так ведеться –
потрібно земельку столичну продати,
без «ZOO» народ переб’ється.

Оптимізують (читай, закриваються)
в селах всі школи й лікарні.
Схоже, все те, що тепер відбувається,
має єдиний сценарій –
хребет наче зебрі народу зламати,
зламать його дух, зламать його волю,
усіх українців тихенько прибрати,
зморити без їжі, як слоника Боя,
як Маю і Вію, щоб не лікувати.
Вже, певно, на землю цю є покупець.
А нам (зоопарку) мабуть що …

03.2011

Нудьга така – же дрихлим стане Лєнін.
Думки – коза із носа аж до вух.
По пачці в день тютюн іде в легені,
а там, де він – там рак так легко – бух!

Мене берут з руками і ногами
на роги, поміж ребра і за стіл.
І я, мов атеїст поміж богами,
сижу і шпокаю резинкою від ВІЛ.

Колись дійдут до мене ум і сила,
достану друзів, бімбер і шклянки.
І жеби нас надвечір не скосило –
хильмем по єдній... хай вищат дівки.

16 Березня 2011

Ой чи не краще б було, освітяни,
грамоту якось завести одну?
О Соловію! О віщий Бояне!
Помислом в сиву полинь давнину.

Бачиш, готують Стрибогові тести
учням загальноосвітніх наук...
Хрестиком ноту в клітинці оркестру
треба позначити, вибравши звук.

Сіреньким вовком учителька входить,
сірим у відповідь їй вовченям
дихає учень, ховаючи "Орбіт"
там, де оцінка щось каже батькам.

Сонце покрилось рядном міністерства,
сумно віщуючи істину ЗНО.
"Що це - літопис?" І відповідь тесту:
"Вчили писати, бо влітку - письмо".

16.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

По морозяній дорозі
Місяць ніс мішок на розі.
А в мішку отому дірка –
Виглядала з нього зірка.
Місяць трохи не догледів –
Впала зірка до ведмедів.
І відтоді ведмедиці
Поночі ніяк не спиться:
Все шука по небосхилу -
Де вчепити непосиду?
2011

Птахів пустила і пішла у час,
за обрій, бо збиралося на зиму,
босоніж, по ріллі – скупі озимі.
Останній кущ калиновий погас.
І вила ніч, і падав перший сніг,
і мерзли вікна у старій хатині...
Життя минало тридцять третій рік,
а пахне ще тринадцятим донині.

Слезливость дней и рыхлость отношений,
костлявость мысли, пойманной на слух.
Знакомства дым глотают жадно вены.
И там, где он – быть суждено теплу.

Кругами – вздор и травля за шагами.
Пари, пиры, перо – следы чернил
видны на сердце, оживает камень
и память бесится, что сохранил

дождливость глаз, нетленность расстояний,
в твоих руках стремление уйти.
Но пальцы просятся в тот мир касаний,
где столько грёз и Млечного Пути.

16 Марта 2011

Тільки я... не люблю поля!
коли надто жевріють квіти,
коли чути як дише земля,
коли вітер благає роздітись,
коли трави снідають смачно
щойно зшитим квітчастим платтям.
знаєш... інколи було лячно
залишитись назавжди дитям,
ходити з тобою за руку,
цілувати на щоках цятки.
та страшніше пізнати розлуки.
розривати сорочки на латки,
розливатись водою у склянку...
ти ж ніколи не знав мої повені! ,
коли хочеться встати зранку,
набрати сонця легені повні
й розказати тобі про поля -
моя чесність ніколи не зайва :
безмежність поля мені ж як сестра .
сестрі ж я ... НЕ довіряю тайни.
2011

Ніхто
не молодший від мене –
хіба що
ненарожденні,
для кого
колиска і Всесвіт - те саме:
Мама...
Ніхто
від мене не старший –
тільки мертві,
хіба що,
у вічній своїй колисці,
довічній нашій домівці,
що навіть Її ім'я ми
по-різному вимовляєм,
поки живі ще...
І ніхто не молодший від мене,
ніхто від мене не старший –
тільки світ цей
вічнозелений,
лиш цей світ –
не дай Боже, пропащий...

2000

Хмарками сірими рваними
Знову укрилося небо.
Осінь сумує туманами,
Плаче погода лебедем…

Знову ворони закаркали
В сірому небі далеко.
Осінь дощами заплакала,
Вже відлітають лелеки.

Чи це мені лише здалося?
Чи це я втратив орбіту?
Сонце за хмари сховалося
І відійшло від зеніту…

Щастям назад не вертаються
Скривджені долі дівочі…
Осінь із нами прощається,
Вимивши дощиком очі…

Біла птаха вмира
У своєму безсмерті,
Поєднавши крилом
Мить і вічність безлику.
Зупиняється мить
У крутій круговерті,
І дерева вмирають
Без зойків,
Без крику.
Моє серце спали
В грозу-бурю велику.
Порази мене,
Світе,
Хоч громом двобою.
Я не знаю ні смерті,
Ні зойків,
Ні крику,
Поєднавшись навіки
В екстазі
З тобою…

Усе відносно в цьому світі…
Чи ти живеш? Чи ти помер?
Душа, що грішна, пада в сіті…
Душа правдива йде до хмар…

Тим, хто душею вірить в Бога,
У кому внутрішня краса,
Давно вготована дорога
До Господа на небеса.

А хто в душі грішить постійно,
Й рабом гріха в житті стає,
І в кого помисли невірні –
Дитям диявола він є.

Усе відносно в світі цьому…
З тих пір, коли Христос Воскрес:
Грішна душа зазнає втому,
Душа правдива – до небес…

Хронометр життя
відбиває ритм,
диктує ритм,
нав'язує ритм:
– Так-то, так-то! -
А я - ніяк
не встигаю за ним,
збиваюся,
пропускаю такти!
- Як то? Як то? -
монотонно дивується він.

2001

Куди тобі ще напиватись? Мала і дурна.
Ходімо, я краще зі стріхи дістану планету...
Так ніжно на вушко шепоче вчорашня весна...
Я - менше ніж пінг на теренах твого Інтернету.

Куди тобі ще напиватись? Ти ж ледве жива...
Хай смерть твоя буде уявно-глобально-астральна.
На місці, де ми зустрічались, пожухла трава;
тепер вистачає лиш фрази: ходімо до спальні...

Куди тобі ще напиватись? Вино - то понти.
Ти й зовні не дуже, і в серці - звичайна кобіта.
А ти - це ж не я, і, без сумніву, я - це ж не ти...
І хай нас фігачить об стіну сьогоднішнє літо.

Куди тобі ще напиватись? Ти ж п'яна, як чіп.
Іди, та проспись, а я збігаю до магазину,
бо й пси не з'їдять твій торішній і пліснявий хліб,
а просто стоятимуть поряд, ковтаючи слину.

Куди тобі ще напиватись? Вина вже нема...
З очей твоїх біси покрали замріяну просинь.
Ти знаєш, мала, вже два дні, як настала зима,
а ти задовбала чекати на завтрашню осінь...

Ти знаєш, дитино, а я вже давно не боюсь
твої непутьові рамси власноруч розкладати...
Чого тобі ще наливати? Пробач, я здаюсь.
Бувай, я не буду ковтати твої хімікати.

13.01.2011

Итак, опять увиделся я с вами,
Места немилые, хоть и родные,
Где мыслил я и чувствовал впервые –
И где теперь туманными очами,
При свете вечереющего дня,
Мой детский возраст смотрит на меня.
Ф. Тютчев

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Na taką miłość nas skazali
Taką przebodli nas ojczyzną .
Zbigniew Herbert

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Посадив хто і насіяв
Зелен-диво Голосіїв?
Хто круті насипав гірки,
Аби лижі мчали стрімко?
Хто протоптував стежки?
Наскликав хто птаства стільки?
Хто навчив лякливу білку
Їжу брати із руки?
Я не знаю достеменно,
Та для тебе і для мене,
І для тих, хто ще не зріс,
Покоління з поколінням
Посплітав тугим корінням
Голосіїв ліс.
***
У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Чому люди не люблять обіцяти?
Як гуси полохливі!Так тільки клекотати,
розмовну демагогію вести.

Про те як зробиться вже все можливе,
І нереального вустам не відніма:
"Я абещяю ! Іскарєню жахліве!",-
То поАзаровщина ,мова ця німа.

Коли там зверху ,то хоча б мовчали,
Так дивно викладаючи,свою гусячу суть,
Це геть не українська !Їх в школах не навчали.
"Шкода тебе ,Миколо. Чому всі з тебе ржуть?

Коли на те пішло у люд не висувайся!
Стидити мову рідну-національний гріх.
Така тобі порада:"Ти вчи ,дурко,старайся!"
Щоб не складалось враження ,що голова-горіх!

Найпрекрасніша пісня - сумна,
найпрекрасніше слово - печальне.
Бо немає у радості тайни -
лиш в печалі живе таїна...

2007

Сумую без тебе, сумую,
самотньо літую, зимую,
крокую в безликій юрбі.
Все жду, а від тебе - ні слова,
і дні, як торішня солома,
відлюдно горять на горбі.

За тебе таємно молюся,
страждаю, хвилююсь...
Боюся
хоча б натякнуть про любов.
А ти в незігрітому світі
несеш свої помисли світлі,
щоб гарно було нам обом.

Пластами полум'я співає тіло.
Рука пливе як лінія води
– й не гасить...

Тихою пелюсткою на біле –
ніжність...
Ти.

"Кафешка" стиха гомонить...
- Чого бажаєте?
- Будь ласка, чашку кави!
Самотні столики на двох...
Слова - розсипаний горох...
- Когось чекаєте?
- Пробачте, в мене справи!

"Кафешка" стиха гомонить...
Вона одна...
Холодна кава...
Їй ніколи було любить...
І мов стіна,
- Пробачте, в мене справи!

Годиться все робити з ранку.
Тому Господь ще до сніданку
Перо й чорнило готував
І пильно щось там нотував.

І тут,ну зовсім недоречно!
У двері хтось постукав гречно.
Господь на двері поглядає...
й божественне перо...впускає!!!

Летить перо,аж вітер свище!
І падає все нижче...нижче!
Святий Петро,як не старався,
Пера Господня не дістався!

В цей час жінки щось святкували,
Столи гарненько накривали.
І раптом...гуркіт на весь край!
Чи стій,чи десь біжи-втікай!

І гепнувши з семи небес,
Перо створило...поетес!
Макітри й глечики розбились!
То муки творчості родились!

Очунявши від того стресу,
Жінки створили нову пресу.
Поеми й вІрші,дні і ночі
Писали,аж набрякли очі!

Побачивши таку програму,
Петро шле Богу телеграму:
"Чоловіки від суму плачуть,
А діти всі по хаті скачуть,

Стоїть пшениця на полях,
Реве худоба у хлівах!
Перо божественне знайшов!
Рятуй,бо людству край прийшов!

До тебе шлю з землі посла.
Такі от,Господи,діла!"
Господь потилицю почухав,
Посла поважного послухав,

І рішення прийняв на раз:
"Перо доставити до нас!
Чоловікам Пегаса в руки!
Дружин віддати на поруки!

Нехай тепер у парі мріють,
І жито в полі разом сіють!"
Щоб рід людський не занепав,
Бог поетес порозганяв!

Всього потрібно мати в міру!
І кусень хліба,й творчу ліру!
До речі...в небо поглядай!
Якщо гуркоче,не зівай!

В Мишенятка – іменини!
Вже зібрались на гостину
Мама, тато, дід, бабуся
І мала сестричка Муся,
Два кузени, три кузини
Теж прийшли на іменини,
Дядько Миш і тітка Мися,
Інші родичі зійшлися,
Ще й сусіди зазирнули –
Про малого не забули.
Кожен цьомкнув носик лунко
І приніс по подарунку.

Можна вже й за стіл сідати,
Та нема десь Мишеняти.
Де подівся іменинник?
Всі – на пошуки дитини!

Зазирали в кожен кутик...
Ох, не так усе це просто, –
Бо із купи подарунків
Було видно тільки.. хвостик!

2011

Т. Ш…

Красива дуже жіночка
Мої бентежить сни
Ледь видимим відтіночком
В очах голубизни.
Тримаюся на відстані
Від неї наяву,
А в снах своїх до пристані
Її давно пливу.
Між дійсністю і мрією
Весь час незрима нить
Солодкою надією
В закоханім бринить.
Душею бунтівливою
Підбурюю літа, -
І долею щасливою
Здається самота…

15.03.11.

Я серця свогО
не чула давно.
То, може, воно
відлетіло у вирій?
Може...
Але - Боже!-
до кого ж пристати
йому дорогою?
Воно ж не схоже
на птаха жодного!
Його ж не приймУть
ні зграя, ні ключ -
заклюють!
................................................
-Тихо...
Не дихай...
До грудей
притули руку,
і - ні звуку...
Чуєш? Стукає -
обережно,
як гілка в вікно...
ВпізнаЄш? -
Це воно...

1997

В гарячому морі
розтопленого світла
підводний човен
замріяною квіткою;
стулені пелюстки,
однісіньке віконце-
цей ілюмінатор
тут назвали Сонцем.

Та інколи
загрозлива пробоїна з"являється,
вона непередбачена, і всі її лякаються,
і моляться, і лаються,
коли зі страху бісяться,
а дехто її все-таки
називає Місяцем

Не сумуй стара вербичко,
Водою умийся.
Не явором, не ясенем,
Гордістю прикрийся.

Бо, як була молодою,
Віття розпускала,
Хто проходив, притулився,
Від спеки ховала,

Нехай собі пропливають,
Роки за водою.
Посіяла ти зернятка,
Стала молодою.

Виростатимуть зернятка,
Та й вербою стануть,
Будуть іншим помагати,
Поки й не зів'януть.

От таке то в нашім світі-
Старе помирає,
Молоде росте угору,
Й так життя триває.

Не питай, що тобі дарувала країна,
Запитайся себе, що ти їй дарував?
Чом ти пафосно лаєш столітню руїну,
А в будову її сам нічого не вклав.

Не прокльони й насмішки потрібні країні,
Їй потрібна твоя молодеча рука,
Своїм мозком працюй, щоби зникла вже нині,
Ця біда і терзання, відвічна тоска.

Подивись навкруги, все чекає посіву
Молодого зерна, щоб засіять лани,
Напинай свій вітрильник! Готуйсь до відпливу!
Бери в руки кермо, і свій край борони.

...Ночные тени скользят неслышно по всей земле,
и кто им нужен, а кто здесь лишний – решать не мне.
Скупают души, да за бесценок – за полгроша.
Во тьме ж прохладно, согрейся, инок. Едва дыша,
тихонько-тихо спою сквозь ветер про два крыла,
и нежность сердце растопит светом, и ночь – бела...
2011

Хвиля хвилю доганяє
І цілує й обіймає,
Та не може всю схопити,
Щоби біг її спинити.

Перша з поспіхом несеться,
Та й об беріг розіб'ється,
А за нею хвиля друга,
В солiдарности подруга.

Та бувають дні спокійні,
Синьоокі і надійні,
Тоді плезо на воді
Відбиває сонця дні.

Тоді хвилі спочивають
І не плачуть не ридають,
Так буває і в житті,
То ясні ,то темні дні.

Где-то Питер,- влажен, неприступен.
Ветер в арках ускоряет бег.
Холодно, на дьявольском распутье
КрУжит запоздалый первый снег.

Занавешен взгляд приморским бризом,
Финский берег прячется во мгле.
Нам с тобой подобные круизы
Истинно чреваты по судьбе.

И, вобрав в себя до львиной дрожи
Мрамора, корунда, бирюзы,
Мечется затерянный прохожий
Берегом взлохмаченной Невы.

Прості форми світ заполонили...
Це здалось на перший погляд тільки
Просто - тиша. Просто - чорне й біле,
Тони звуку, кольору відтінки.
Ну і молодці - брати Люм"єри -
Монохромна дійсність у повторі...
Це ознака гарної манери:
Доля - в такті. Сі бемоль - в мажорі.
Може й правда, що земля плеската,
Може й смішно, як в обличчя - тортом?
А у грудях гупає стаккато
І дзвенить у вухах меццофорте.
Ми ховаєм душі в теплі пальта,
В мізках - каша, руки й ноги - з вати...
Я не знаю, що таке контральто
І не впевнена, що мушу знати.
У раю, зруйнованім дощенту,
Лиш ворота клацають залізно.
Я пізнала, що таке крещендо,
Та боюсь - дізналася запізно.

Ти мені давно вже відгримів
В той далекий травень затуманний.
Вже немає слів і почуттів,
І останній спогад в серці тане.

Ти мені давно вже… Промовчу…
Доля дивна. Доля – по спіралі.
Приміряю в сотий раз парчу
І оті червонії коралі…

Ти мені давно… А я тобі?
Як живеш? Які лелієш мрії?
Ти вже іншій снишся, далебі
І несеш в долонях їй лелії…

Ти мені… Як дивно. Хто ти є?
У судьбі звичайний пересічний.
Я гадала, грім усе уб’є…
Але чую гуркіт ще й у січні…

Які ж в тебе гарні брови...
(Сука.
Дивитись на тебе мука.)
А ти все зникаєш...
( межі своєї жорстокості
видно,не знаєш...
й коли засинаєш,
видно ,не знаєш -
я вже на краю згуби...)
Я б твої ніжні губи...
(...зкусала до крові )
Я б щоки твої ружові...
(так дряпала б ніжно
і довго )
Я б очі твої зелені...
( повиривала б,
щоб вічно дивились на мене )
Я б тіло твоє
Закутала в теплі пелени
( якщо б не вдалося
із серця мого
видерти твоє знамено.)

Я надламую вечір тобі, як надламують хліб для причастя.
Не дозволь цьому слову упасти, наче гріш, у колодязь блукань:
я не хочу сюди повертатись. Цю нестерпно оголену грань
поміж нас вже ніхто не боронить. Оце є те загадане щастя.
Дріб, дрібніший дрібної ряски, - день, розкришений птахам в долоні.
Я боротись не вмію з безсонням і палити не вмію мости.
Відпускаю безпечно – лети, шлях угору безмежно простий.
Стелить сутінь чорнильні сліди по шовково тонкому осонню.
Там, де тільки відлуння громів, де скрутились доріг ембріони,
пише хтось неминуче-червоні ієрогліфи всіх молитов.
Ти хіба не туди завжди йшов? До цієї основи основ,
до мембрани усіх голосів, що течуть у німі мегафони?
Тож мовчи, причащайся – й мовчи. Просто всотуй це тепле минання,
ці краплини на денці прощальні у горнятку тремкої руки.
Світ давно вже живе навпаки, він такий неминуче стрімкий,
мов прокинувся вранці востаннє.