Можна взятись за чорний рукав?
Валить навзнак потужність моменту!
Погляд - вниз, без претензій, без прав:
поясни, що таке портаменто?

Я затисну в кулак почуття -
і звучить засурдинене форте.
Поясни, чи можливе життя
у симфонії "Viva la morte"?

В інструмента - чотири струни,
я ж - найнижча з усіх, найніжніша.
"Arco" значить - смичком. Поясни,
як нам краще порушити тишу?

Світло й темрява, святість і гріх...
Досконалість в подобі шатена.
Деташе застосуєш для всіх,
флажолети залишиш для мене.


березень 2010

Щока вмираючого дня
Кровить на видноколі,
За нею траурно рідня
У чорнім йде поволі.

Високо гострить Бог мечі
На золотім кружалі
Рубати вдень і уночі
Хвилини позосталі.

Моя душа зреклася сну,
Щоб мріями літати,
Та меч по небу полоснув
Холодним блиском страти.

Земля , трава, дерева, цвіт –
Чи їй цього замало?
Короткий вік , низький політ,
Часник, хлібина, сало.

Життя людини - ремесло,
Завішане на жито.
Назад поглянеш, - що було -
Мечами перешито.

30.03.11.

Не вір у цю приреченість долоні,
Не довіряй розчахнутій межі.
Я знаю, що твій номер телефонний –
Це код моєї сивої душі.
І це мовчання – то лише розплата
За те, що ніжність – тільки бите скло.
І ліжко це, ця ковдра, ця кімната
Ще бережуть твоє терпке тепло.
Твій голос повертається до мене,
І кожен стогін дроту – тільки крок.
Пульсує тиша, ніби кров у венах.
Ти знаєш. Ти чекаєш на дзвінок.
2004 рік

Липне ніч. І мислі – до душі,
нібито метелики – до світла.
Зрештою, лишилися вірші,
відео. Тебе нема у титлах.
Софія Кримовська


З великих літер, рівним шрифтом імена,
А після титрів - голос твій за кадром.
Слайд-шоу осені і жовтого стіна,
Униз, по черзі, фото водопадом.

Рука в руці – то, відповідно, не на «Ви»,
Не чуємо чужі перестороги.
Плащів торкаються і плечі, й рукави,
Нам листя тихо падає під ноги.

З екрану фото кольорові і прості -
Легенький сум, дивлюся на світлини,
Бо знову осінь, але ми уже не ті…
Ми зовсім інші в цьогорічні зливи.

Малює осінь по минулому слізьми,
Дощем допише контури уява.
По склу химери, міражі у них не ми,
Напевне інший біля тебе cправа.
26.03.11р


подивитися тут - http://www.youtube.com/watch?v=4M0iZr1kB9c

Перо, торкнися слів,
в них оживе душа
стокрилих павутинок з ‘і’,
задутих перших ‘ша’.

А вмієш – помовчи,
а ні – то розчорнильсь,
клади до уст – речитатив,
а під подушку – вись.

Як хочеш – розумій,
а можеш – не питай
за сонцем. По сумній сурмі –
лиш пам’ятна плита.

І в пам’яті оцій –
карбовані роки,
любов, амінь з кадил отців,
і кожне ‘на’ руки.

Попросиш – совість май,
а маєш – поділи
себе між небом і всіма,
а серце – на "коли".

Нехай приляже день
на янгола плечі.
Перо, перебіжися, де
ніхто не брав ключів.

30 Березня 2011

Молилась я. Була відверта й щира.
І в серденьку своєму в молитву мала віру.
Молилась я. В цьому була потреба.
Прислухалась, і вмить почула вістку з неба.

Почула я: «Як смієш ти прохати?
Занапастиш лише, не вмієш бо кохати.»
Почула я: «Як смієш ти творити?
Ти вся в гріху, зовсім не вмієш жити.»

Спитала я: «А звідки мені знати,
Кого і як кохати?
Кого і як любити?
І нащо мені жити?»

У відповідь: «Молись, забудь свої бажання.
Ще більш молись. Й відчуєш ти кохання.
Молися знов, як є в тому потреба.
Молись, дитя, та тільки не за себе.»

2011

Я на розпутті двох шляхів:
Один з них – в рай, а інший – в пекло.
Від холоду здригаюсь, біль…
Ось-ось, вже скоро стане тепло.
Лиш тільки вирушу в дорогу,
Лиш тільки оберу свій шлях.
Куди я йду? Не зна. До кого?
У світ! На волю! Мов той птах,
Що все летить, аби літати
І що живе, аби прожить
Що все співає, щоб співати
Кохає палко, щоб любить.

Спостерігає птах той пильно
За мною, Вами, кожним з нас.
Йому відомо все. Так дивно:
Він завжди поруч і в той час
Він так далеко, недосяжний,
Ніби й не чує тих пісень,
Що ми співаєм легковажно
Із дня у день, із дня у день…

Про що ж пісні оті всі наші?
Про те, що тяжко на землі?
Що жити з кожним днем все важче?
А ми не брешем? Точно? Ні?
Я заперечувать не буду,
Не маю ж права бо судить.
Та Ви задумайтесь, благаю,
Пориньте вглиб себе на мить…

Ніхто там черні не побачив?
Ніхто від страху не зомлів?
А, може, хтось із нас вже плаче…
А хтось, можливо, і зрадів…
Та годі нам усе бажати
Багатства, юності, краси…
Достатньо щиро всіх любити,
Щоб буть щасливим на землі.

Доля у кожного своя,
І кожен обирає сам
Обрала врешті решт і я
Шлях не у пекло – в небеса!

2007

Три віnки, три віки -
Зацвіли,заплелись над Вкраїною,
Розпустили стяжки,
Між свої пелюстки,
Пов'язались – мов доля, калиною.

А що перший вінок,
Із тернових гілок,
Коле тіло уже три століття,
Та підніметься птах
І на батьківський дах
Принесе Богом свячене віття.

А що другий вінок
З синьо-жовтих квіток
Він до волі і єдності кличе,
Вже пора! Вже пора!
До любові й добра !
Біла чайка над степом кигиче.

А що третій вінок,
Це лавровий листок,
Воскресає наш дух над руїною!
Понесуть молоді,
У боях і в труді,
Гучно слава полине Вкраїною!

Сумовитий, шумовитий,
день, до щему дощовитий,
день, дощами перемитий,
літній - в осінь перелитий,
ясним сонцем не зігрітий,
мною в радість не сповитий,
ніби немовля з водою,
не простою - дощовою -
вихлюпнутий!..

1995

Тиждень блукатиму містом у пошуках вИчерпних знань
І поцілунками зрОшу твої неціловані очі.
Й тричі на день позбуватимусь всяких трагічних вагань,
Бо у шуканні по місту віднАйду лиш те, що захочу.
____________________________________________

Тиждень я буду цнотливість собі зберігати.
Буду вмикати навушники й слухати тишу.
Мабуть, не вийде у п’ятницю знань відшукати
Та без вагань все ж тебе я ніяк не залИшу.
____________________________________________

І серед вранішніх співів суботньої сірої пташки
Я відшукаю такі недосяжно-потрібні мотиви.
І хоч лишилась неділя… Та відповідь маю не важку:
Те, що шукала так довго у інших – в коханій людині.

26.03.2011

Я, напевно, не Бог... Та не певен у цьому, не певен.
А мені би дізнатись. В нейронах моїх каламуть.
Я дивлюся за плечі - чи крила не виросли з стегон.
Я, напевно, не Бог - але ангельські крила ростуть.

Я, повірте, напну не одне ще словесне вітрило.
Бог – це Слово. А слів я навчитися трохи устиг.
Віршів 100 написав. Але, Бог дасть, і 200 осилю.
Я, напевно, не Бог. Я, нормальний, кажу вам, не псих!

Я, напевно, воскрес - тихо грають гавайські гітари
І, простіший простого, я граю в божественну гру,
Але, бачу, до мене щодуху летять санітари
І, напевно, готують сорочку мені гамівну...


31.03.2011

Останнього крилатого коня
Забрали на догоду мецената
Пили поети і пила двірня
Тримаючи усіх за панібрата
А потім йшли гуртом на іподром
І гонорари ставили на успіх
І нумерованих жокеїв ескадрон
Ганяв по колу під ату і усміх

Коли по колу час воно не час
Дебелі коні падали у милі
І лиш один за кличкою Пегас
Зійшовши з кола шугонув у вирій
Поглянеш в небо і проходить хміль
Так сталося з поетами і слізно
Наперебій кричали Мій! Ні Мій!
Та було пізно Було пізно

Як воно, коли воно трапляється?
Вже дивлюсь на сина знизу вверх.
Він ще так незграбно нахиляється,
В лоб мене цілує. Дядьку-Стерх,
Ви ж мені маля таке приносили -
Гусінь в капустяному листку!
Хто ж той час крутнув, що вже дорослий він?
Вже й щетина - заздрість їжаку.
Я під його поглядом сильнішаю,
Постать пригортаючи струнку.
І вкриваю на ніч мамовіршами,
І молюсь за нього, й за дочку.
Господи! Вони вже снять польотами!
Збережи у штрихпунктирі спроб.
Там, де чорне з білим пересотане,
Не звернули й не розбились щоб.
Зась і волосині впасти, Господи,
Без Твоєї волі з голови.
Я прошу, по материнськи просто так,
На усіх шляхах благослови!
Скільки того часу там нарізано
Нашим долям - знаєш тільки Ти.
Обдаруй, прошу, нас в небо візами.
І, як прийде час, перемісти.

Умань 30.03.2011

На рыбалке друг немало значит:
Он спасёт и чарочку нальёт.
… Провалился Федя, и удачно
Был друзьями вытащен на лёд.
- Уезжай-ка ты домой отсюда:
Весь промок, тебя бросает в дрожь.
Заболеешь, Федя, от простуды,
А потом, гляди, ещё помрёшь.
- Что вы суетитесь, ёлки-палки.
Я такой заботой удивлён.
Вы моей не знаете закалки,
Я, ребята, крепко закалён.
Лучше дайте чарку побыстрее.
Для меня простуда – ерунда.
У меня в квартире батареи
Холодней арктического льда.

У моїй відповіді "не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
понад небо люблю тільки небо
і ніхто, чуєш, ніхто не посягне на мою свободу
навіть коли дерево шелесне адаптованим не до життя віршем
адаптованим не до
недорозуміла я цієї позафракційності серця
недослухалась я цієї позаблоковості розуму
у заблокованих умовах стосунків
у моїй відповіді " не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
не до
недо
не до цього дня
ниє як

втратити б пам’ять хотіла

Я втратити пам’ять б хотіла
І вночі попрощатись з тобою,
Забути з ким я летіла,
Щоб знову стати собою.

Бо ж боляче все пам’ятати
І щастя, і біль, і кохання.
Не хочу я все руйнувати
Зберігати ж немає бажання

Хотіла б із пам’яті стерти
Кожну спільну хвилину з тобою,
Забути усе, щоб не вмерти
Захиститись від тебе горою.

Я втратити б пам’ять хотіла:
Все в руки Божі віддати,
Забути сама б не зуміла
Та важче було б пам’ятати.

ВИБІР

Якби усе було так просто
І вибору не мали б ми,
То може б щастя стало вдосталь
І може були б ми людьми.

І може б ми не помилялись
Шляхами правильними йшли б.
І жити може б не боялись
Якби без вибору були.

І може ми б якби не знали,
Що все могло бути не так
Себе за вибір не картали б
І знали може б жити як.

Бо вибір-це лиш сумнів у серці
І завжди думаєш:якби…
Ти не живеш, то лиш здається,
Бо всі ми з вибором раби.

І тихо…тихо проклинаєш,
Що знов обрав не те, не так.
І не живеш, а просто граєш,
Міняєш долю,як мідяк.

Якби ж…на Бога все лишити
І вирватись з цього ярма,
Бо вибір легко так зробити
Лише, коли його нема.

Вы извините, я Вам незнаком.
Так уж случилось, что Вас я не встретил.
В необозримом потоке людском
Я, к сожалению, Вас не заметил.

Вы из тумана являетесь мне,
Пламенем глаз голубых обжигая.
Может быть, я Вас увидел во сне?
Может быть, Вы совершенно другая?

Чтобы улыбками жизнь расцвела,
Наша душевность всегда пригодится.
Всё же под небом так мало тепла,
Так не позволим сердцам охладиться.

Вместе нам легче поспорить с бедой,
Дружеским чувствам в сердцах наших тесно.
В городе нашем под южной звездой
Быть незнакомым совсем неуместно.

Вечер обнимет Вас нежной рукой,
Нас познакомит весна городская.
Вы улыбнётесь: «Так вот Вы какой?»
Я улыбнусь Вам: «Так вот Вы какая?»

И засияет небес бирюза.
Верно: друг друга узнаем легко мы.
«Здравствуйте,» - скажем и взглянем в глаза, -
«Как хорошо, что мы с Вами знакомы!»

Вже перші зорі позіхали.
Й палали сонні небеса.
Вчорашній день понад дахами.
Пташиний ключ пером писав.

І так пекло вогнем у серці.
І вітер зовсім не стихав.
Стирала сонце на монетці
Чиясь невидима рука.

Асфальт розбили, наче мрію
Валізи з тоннами думок.
Нехай кота якогось гріє
Порожня сумка з-під розмов.

Вокзал надій, у вічність потяг.
І рай для мрій... Моїх. Моїх!
І хтось біжить позаду. Хто то?
Пробач. Здається, ти не встиг...

30.03.2011

єдина проблема весни – депресія
чи то не весни – людини веснéвої
авітамінозна апато-сесія
о дайте подушки кисневої!

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

рішуче зриває покрівлі й нáкривки
випростує душу нáвчену
летіти й сідати на злоті маківки
виводити білі зáчини

Стільки втеч у минуле. Майбутнє – ілюзія мрій.
Захололі у пам’яті білі сніжинки і квіти.
Десь на дворі війна. Тобто гра у війну. Ми ще діти.
Там сьогодні ще буде. І світ до болючого мій.
Темні плями по синьому. В реченнях є помилки.
От би знати тоді, що пусте, коли орфографічні.
Ті минулися швидко. А нині? Ці правити нічим.
Хоча світ випробовував завше. І ще не таких.
Стільки втеч у папери. Як добре, що слово горить,
те, яке задубіло давно, до поезій зачаття.
Сьогодення й минуле вночі зависають у чаті.
До приходу майбутнього ентер три крапки і мить…

Сміялось небо, бурмотіли хмари
Прийшла весна і всюди чувся сміх.
А ти стояла і чекала кари,
Страшної кари, за свій невинний гріх.

Ти думала це допоможе жити,
Ти думала, що виходу нема.
Холодні очі шепотіли: “вбити!”
А в серці лютувала вже зима.

Ти добре чула дикий крик благання:
“ матусю я для тебе все зроблю,-
цей дикий крик сильніший від кохання,-
ні....... не вбивай, я так тебе люблю!”

Застигла мить й чиясь рука зробила
Холодним рухом найстрашніший гріх.
Здригнувся світ , а ти безжально вбила,
Пекучий і німий дитячий сміх.

І серце в грудях наче зачерствіло,
Мов блискавка хвилина пізнання.
В цю тиху мить все стало зрозуміло
Й ти вийшла з кабінету навмання.

Сьогодні поглядом своїм лякаєш хмари,
І чують перехожі дикий сміх.
Мов навіжена просиш в неба кари
Страшної кари за свій тихий гріх.

Весна! Любов заполонила всю планету.
Сіяло сонце і лунав дитячий сміх...
А ти от тільки вийшла з кабінету
І понесла у світ найтяжчий гріх...

Ти думала, що позбулась слідів любові
І знову будеш жити так само, як завжди...
Але сліди розтерзаної крові,
Уже зависли символом біди...

І кожну ніч ти чуєш тихий шепіт -
"Матусю, я теж бажаю у цей світ..."
І не спасає твій безглуздий лепет,
І сон цей йде до тебе стільки літ...

А ти шептала, що була молодою,
Не знала про життя у цьому світі,
Що так раптово зустрілася з бідою,..
Як з ясним громом у спекотнім літі.

Тепер стара ти шкандибаеш вулицями.
Опущене лице і очі у журбі...
Ідеш через чортополох ти манівцями
І вічно плач дитячий - горем у тобі...

Цей крик - "Ти мусиш жити і за мене...
Та нести тяжкий гріх цей у світи.
Даремно плачиш нині моя нене,
Бо в цьому вина... лише ти."

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только нам не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об Этом.

Спокійний погляд. Стулені вуста.
В очах - ні тіні посмішки чи жарту.
Водночас незбагненна і проста,
вона мовчить. Не заздри їй - не варто.

Удень гнітить корона, а вночі
оточують виснажливі видіння:
страшні скарби, загублені ключі...
Болить крізь сон занедбане сумління.

Робота найбрудніша - тільки їй:
на те вона і зветься - королева.
Змиритись довелося без надій
із вироком: "Самотня. Пожиттєво".

Втомившись від байдужих голосів,
вона знаходить сенс в сумній пораді:
"Всміхнися поспіль тридцять п'ять разів
своєму відображенню в свічаді".

травень 2009

Ні, я не хочу –
так, я дуже не хочу! –
щоб моє Життя
зненацька змінило ім'я
і стать заодно –
на жіночу!
Не хочу – страшно! –
щоб це ім'я
замість звичної "Же"
почало починатися на
літеру "еС"
і закінчуватися м'яко! –
бо тоді
на мені
доведеться поставити хрест
та ще й крапку!

Ти елегантний, хоч не носиш галстука.
Не любиш серіали й меланхоліків.
Не до кінця розгаданий, як свастика,
І бездоганний з купою недоліків.

Ти суперечиш навіть суперечностям
І протестуєш проти ординарності.
Часом - взірець ненаграної ґречності,
Часом - куди щирішої вульгарності.

Із шармом куриш і говориш виразно.
Цілуєш сильно, дряпаєш щетиною.
Лиш раз зовеш. Спонтанно, різко, приязно.
В твоїх руках здаюсь собі дитиною.

Жив їжак в сусіда у стодолі,
Приходив попити молока.
Пролізав крізь дірки в частоколі,
Теплим писком ліз до мисника.
Звали його, певно, Афанасій.
Мав він, люди кажуть, 5 синів.
Приносив нам яблука на Спаса,
Пив із миски і додому брів.
Трохи лисий – голок небагато,
Та у ногу кілька раз попав.
Піднімав очиці винувато,
Лапками на місці тупцював.
В час, коли кричала осінь «гірко»,
Зрозумів, пора йому у рай.
Стало в коло їжачків п*ятірко
Щось пищали, певно, «не вмирай».

2011, 30.03.

Коли ніч надщербить очі снами,
Занявчить весна вербовими котами,
Потечуть дахи гольфстримами під ноги...
Укради мене з чужого блогу.
Заховай під чубом свого сонця,
Де немає міста в ополонці,
І очей твоїх одні маршрути...
Де стрибають зорі з парашутом
Нашим віям прямо на рожен...
Укради мене
сьогодні
зараз
вже

Признач мені побачення у сні,
Коли відмолить північ отченаші…
Давай у ніч, галопом на коні!
Весь Луцьк у вікна теплі загнуздавши.
Налає тихо сонний Дядько Стир,
Бо з Любартом ведуть одвічну мову...
Ліхтар останній втратить знову зір,
Довіривши все місто тільки совам.
І встане вулиця розкудлана й стара,
Що в пелені ховала псів бродячих…
А очі будуть нам за ліхтаря
Серед дерев знеструмлено-незрячих
Розстелиш небо, скажеш: «Йди сюди!»
Ми будем вдвох у зорянім гаремі…
А десь цвістимуть перший раз сади
Врочисто так, немов над Віфлеємом.

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.

Вона була цілована не мною,
Побачила всі грані молодою,
Що принципом потрощені були.

Натурниця змальована поетом,
За гроші потривожила секрети,
А я на це дивився і молив...

Без пам"яті палив я сиві згадки,
Сльозами повиплакував задатки
Коханню, та чи варто це, чи ні?

Вона була цілована не мною,
Втікавши геть,дорогою крутою,
Дивився собі в очі й червонів...

Все мы - человеки, и все мы - в плену событий.
Ей нужен мотив. Впрочем, нужен ли ей мотив?
Успеет понять - нецелованной ей не выйти.
Успеет сказать - обязателен презерватив.

О, эта родная природе самой фигура.
Хэйё! - Эволюцией в муках рождённый зад.
И раз не монашенка, значит, раба лямура.
И руки по ней то вжимаются, то скользят.

Влечением ей предназначена поза-ретро.
Быть может, весь этот порыв - только ей одной.
И ей предлагается выдержать силу ветра,
Когда она развернётся к нему спиной.

2011

не бійся: ти нічого не відчуєш -
я скальпелем відріжу пуповину.
п’явками виссе кров моя байдужість...
здавалось, хвора - я: а ти - нездужав.
у чім тепер знайду твою провину?
одним лиш словом ти мене рятуєш...

не бійся з рук моїх мікстуру пити -
сльозам наплаканим дано зцілити душу:
настоянка самотності й печалі...
я знов лечу униз по вертикалі,
сміюся вголос, бо щаслива бути мушу -
тоді ми зможемо обоє жити...

не плач, якщо колотиму голками -
в холодне серце я твоє поцілю.
тонкі надрізи віршами зроблю...
ти виживеш, бо я тебе люблю.
і це не страшно, що сама хворію -
ім’я твоє гаптоване зірками...



серпень 2008 р.

Шелестіли слова, мов дощі,-
Ніжність нас одняла у тривог.
І спокійно було на душі,
І так гарно було нам удвох.

Погубились буденні ланці,
Піднімало крило до небес.
І богів золоті куманці
Розливали розпахчений без.

Смакувало зелене вино,
І пірналось у вирій надій.
І було це сьогодні й давно,
І лишиться в душі молодій.

Спинімось, уже добалакались! Годі, – дофантазувались!
Ввірвалось екранне цунамі – у геть не екранний світ.
…А треба ж було край безодні не гратись бездумно словами.
І хвору, безглузду уяву – саму не пускати вбрід.

Їй всюди – і темно, і страшно. Їй скрізь – під ногами хистко.
Вона ж бо зайшла так далеко, що явно кудись не туди.
І чи не її «молитвАми», – і збоченки, і мазохістки, –
Японія аж похитнулась під шквалом лихої води.

То, може, тепер схаменемось? А раптом це допоможе
І Бог чергову катастрофу відмінить чи хоч відкладе? –
Почнімо собі і планеті «пророчити» тільки хороше,
Або – взагалі нічого, ніколи, нізащо, ніде…

03.2011

Ти сумісний зі мною - мене це підносить!
Я пірну з головою у вирій відносин.
Стану тінню твоєю, твоєю примарою...
Воїн світла із феєю - незбагненною парою!
Дві життєві енергії ми з’єднаєм навіки,
Щоб ніякі егрегори не зліпили повіки!
І багаття і полум’я хай буяє довкола...
Хай твоє і моє ім’я не згасне ніколи!
Зорі стали над обрієм, місяць з сонцем зіткнувся!..
Світ оманливим спокієм на орбіту "Земля" повернувся...

2011 рік

Лелик-метелик
обрáзився трішки:
Склалися крильця,
похнюпились ріжки –
Сів на гіллячці
старенької липи,
Тільки спідлоба
нахмурено глипа.

Щойно він мирно
в садочку балакав
Біля доріжки
із квіткою маку.
Раптом нізвідки
взялося дівчисько -
Над квіточками
схилилося низько.

Близько до крилець
сплеснули долоні –
Був би навіки
лишився в полоні.
Так, утікати –
це справа нелéгка!
Ще півгодини
він пихкав і хекав.

Добре – сховався
у затишній кроні.
Тут вже не буде
такий безборонний.
Ще й поговорить
із липовим цвітом:
Чом це бувають
неввічливі діти?

2011

Чуєш, як серце любов'ю горить?!
Літньої друзі зібрались пори.
Файно було, як у рАю.
Пам'ять тримає у повній красі
ВІдгомін ваших усіх голосів,
Радісним спОмином крає.

Стане сутужно і зимно колись.
Що ж! Не навІки, вважай, розійшлись,
Будуть ще весни та літа..
Проситься лист з монітору ПК*,-
Клавіш торкається дружня рука.
Як вас таких не любити?

26.08.2009

А на макітрі – насиво…
Страх, зим отам, нажбурляно!
Ще кресне викрутасово
одна…
Згорнула своє прясиво,
нетреб-макулятурляно,
бо з човника зістрибує
весна.
Базікали фолікули
смугастої –тримастої,
чи ж дожене втікачку
сажотрус?
Плаксун, графіті-растровий,
вночі під`їздом шястає.
Здається Вася, пранця йому
в вус!..
...Зеленого схотілося…
Борщу а чи довколішшя?
По вінечка-вінки аби обох!
Любилося і їлося,
ось-ось вже пурхне пролішшя…
Втреновуй вух, ай, скорше
буде «тьох»…

30.03.2011

1
Я нарисую весну, я нарисую цветы,
Я нарисую мечту невиданной красоты.
Я нарисую закат, я нарисую рассвет,
Я нарисую тебя и глаз твоих силуэт.
Припев:
Я нарисую любовь, я нарисую сирень,
Я нарисую её и буду счастлив я с ней,
Я нарисую любовь, я нарисую мечту.
Я нарисую любовь, ведь только ей я живу.
2
Твои прекрасны глаза, твоё красиво лицо,
Ведь я рисую тебя и в моём сердце тепло.
Я нарисую ещё немного рыбок морских,
Любовь ударной волной сердце моё поразит.
Припев тот же.
3
Как нереален твой взгляд, как нереален твой след,
Ведь я рисую лишь то, чего в реальности нет.
Я нарисую любовь и я её оживлю.
Я нарисую любовь, всю жизнь я с ней проживу.
Припев тот же.

Я не янгол: я просто боюся доріг.
Тож нехай не дивують тебе мої крила.
Я з тих білих ворон, що відлякують всіх -
навіть тінь відкидаю приречено-білу.

квітень 2009

Ми з тобою пропащі, мій янголе. Так повелося.
Нам на двох – пів душі і засніжене сумом волосся.
Райських яблук оскома і втома, як вершник на карку,
Пів цілунку, пів долі, пів чашки гіркої заварки...
Нам не часто щастить – не дарма, як подумати краще.
Ми з тобою пропащі, мій янголе, зовсім пропащі...
Ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі,
І для нас кожен день – тільки бій невблаганний і вічний.
Ми блукальці одвіку. Ми гнані завжди й звідусюди.
Нам лишилися вірші. І прагнення кави і чуда.
Розтривожена пам’ять і сни, божевільно-крилаті,
Боленосність любові. І присмак отрути по страті...

...А із наших зіниць проростають триперстями квіти...
Ми пропали з тобою зі світу. І світ не помітив.

2009

Така холодна видалась зима.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
Один дідусь збирав усе життя
свою бібліотеку – скарб духовний –
розкішні передплатні видання,
найкращих авторІв зібрАння повні.
Ех, старість! Бідність!
Але треба їсти,
вугілля треба, дров… і крапель в очі.
Та на базарах і у лАвках букіністів
й за півціни книжок ніхто не хоче.
То ж кидає книжки свої у піч –
обігріває захололу хату.
В таку морозну довгу зимню ніч
книжОк доводиться палИть багато.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
Така холодна видалась зима.

Збирала дівчина квітки і рвала повні ружі,
сердечні таїни свої проказувала тихо.
Аж тут повз неї проїздить та й сам ясний царевич,
і просить в неї ружі дві – вона ж дає чотири.
А мати все угледіла зі свого віконця:

– Ах ти безпутна, ах ти шльондра, сяка-така, безстидна!
Не постидалась, дочко, ти каблучку ще й узяти.
Дванадцять в тебе є братів та ще й сестриць сімнадцять,
твій наречений верне із далекої дороги –
усе їм розкажу й побачиш, що тобі учинять!

Братів дванадцять ізійшлось, та ще сестриць сімнадцять,
виходить матінка до них і про все їм каже.
Сестриці і брати разом, і батечко, і мати –
усі гуртом катують дівку кіллям із заліза,
мов нежива уже лежить, конає на осонні.
Тоді отець її пита і матінка їй каже:
– Конаєш, доню. В що тебе до смерті убирати?
В одежу вовняну, пістряву, чи хочеш – в оксамитну?
Чи в ту зелену, що її тобі привіз був Янніс?

– Ні в вовняну, ані в пістряву, ані в оксамитну,
ані в зелену, що її мені привіз був Янніс.
Я хочу, щоб мене ви цій кривавій поховали.
Нехай про те царевич зна і грецькая земля вся,
що за двойко руж на смерть замучили мене ви.

1.
Просто неба нагота,
просто неба благо так.
Благо так – нема куди
йти дощу. Не до води
доведи його – до сліз,
аби він у серце вріс
і наніс мені тривог,
ваготи в моє єство.

2.
Хай позакипає ртуть,
янголи себе скубуть
і сідає їхній скуб –
там, де рай у пеклі губ
зрубано. Пішов на пал
у грудневих барвах ‘па’.

3.
Сльози – грудочкою сіль,
хто вас розкидав на сніг
і пропалював у сні
‘так’ утраченій весні?
Ось вона – пробила як –
ближче ‘ти’ і глибше ‘я’,
краще слів, влучніше стріл.

4.
Вен моїх здичілий Ніл
вибився, тече і тче –
тінь від сонця на плече,
інь із янь. Де низзю – вись –
хрестиком – моє ‘колись’,
маками – нитки й моря.

5.
В подиху світи згорять –
стане вітру на порив.
Скільки ніжності в кори.
Серцевини не чіпай,
це беріз плакучий рай.
Рік у них кільцем пройшов,
вістрям виплакалась кров
і з-емалювався день.

6.
Замалюю в серці те,
що з молитвою не йде,
що питає не мене –
як наструнчити мій нерв,
як зодіти в гіркоту
просто-неба-наготу.

29 Березня 2011

. Чому?
чому такі сумні вірші в думках твоїх витають?
Чому?
чому такі рядки палкі уста твої торкають?
Ти Жінка!
Так! Ти- щастя, радість й горе,
тендітна, ніжна й нерушима світова опора!
Сирена, німфа, муза й амазонка –
Це все є Ти –
жона, кохана, мати й донька...
Тяжке життя Твоє й палке,
але і буднями жарке
од вічно вогнища Буття
що Ти підтримуєш в умах!!!
Отож,
відкинь сумні думки,
бо Ти- Життя, і Світ є Ти,
і попри всі людські страхи
бажаю - Сонцю - розцвісти!!!
07.2010.

Я положив до твого ліжка
Квітки в журбі напівживій
І пелюсток суха усмішка
Струїла духа моїх мрій.

Я нашептав моїм левкоям
Про остигаючу любов
І ти в оплакані покої
Вже не приманюй мене знов.

Ми смутним випоєні трунком,
Для нас краси єдина мить,
Та ти не зможеш поцілунком
Уста холодні запалить.

І хай читаю я у мріях:
« Ти не кохав, тобі не жаль » ,
Зате я краще розумію
Твоїх чуттів палку печаль.

29.03.11

"Люблю" – скажу, чи промовчу?
Чи покажу, або навчу
Себе любити і мене…
Життя прожити? Чи мине
Воно як вітер у полях?
Не знаю звідки той мій страх…

Я у безодню наших снів
Піду сьогодні. Мало слів,
Щоб розказати хоч півсловом.
Прошепотіти але мова
Спинилась. Годі зайвих слів!
Якщо сказати не зумів –
Не треба й навіть пам’ятати,
Просити небо щось там дати…

Посеред тих моїх думок
Вогонь затих, і на замок
Своє я серце зачинив,
Неначе дверці в твої сни.
Ключі згубив я назавжди,
І сам не знаю вже куди…
Куди іти і що робити?
Звести мости, чи знов палити?

…Так довго думав і не знав я,
Бо говорив або ж мовчав,
Але усе, ти знаєш, зайве,
Як головного не сказав.
Тож годі з мене зайвих слів.
Тепер я знаю, що зроблю:
Про те, що так давно хотів
Не промовчу. Скажу: "Люблю!"


Роман Дука 2010г.

Скрижать молекули довіри
І слів натягнута струна.
Цитую вічного Шекспіра,
А за вікном не спить весна.
Вона з усміхом споглядає
На нас, п’янких рабів турбот,
Що у своїх земних сараях
Згортають в купку кілька нот.
І ллється пісня по домівках.
Щоденна пісня почуттів.
Я на вчорашніх кіноплівках
Недорахуюся років.
І буду жити кожним ранком,
Неначе вперше у житті.
З’їдати пам'ять за сніданком,
Добро шукаючи в смітті…

Не ті давно уже закони,
Не ті турботи і слова.
Ми всі – заручники озону,
Наш час не множиться на два.
Та часто в вир кидають нас
Чуттєві пута почуттів.
Ну а коли приходить час –
Нам бракне смілості і слів,
Або спроможності забути,
Який в мені таїться звір.
Промовить «Бути чи не бути?»
Очима осені Шекспір…

Життя прожити, як то кажуть,
Не поле пішки перейти.
Нас по новинах не покажуть,
Бо не нові ні я, ні ти.
Оксюмороном почуттів
Дощу в’їдається волога.
Ти, кроком пройдених років,
Пройдеш зі мною до порога.

І знов довіра на ножі,
І звук струни, що кане в небо, –
Усе, що хочеш розкажи!
Усе, що треба і не треба…

КругОм кохання і зітхання,
А я тобі, одній тобі
Все задаю одне питання:
«My sweet, to be
or not to be..?».