Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

таки скотитися де глибше де любов-
не коло вибите із колії надії
таки знайти в собі де плаче часто Бог
за одинокий світ і за пекельне "тлію"

побачити себе не цвяхом на хресті
здаватися не тлінним не рабом ікони
а розтектися денним світлом у куті
кути спалити по самі небесні крони

і дихати як сипляться з дощів церкви
вдавати глибину в затяжках легеневих
ставати рідним болем у чужому "ви"
пустельником мандруючим по серцю лева

і так світитися неначе світу брак
і так любити кожну мить за мить завмерлу
мені не світить вигасати де вже пак
коли у грудях бій
...коли до неба жерла

24 Березня 2011

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

так вітри розривають померлі мушлі
так пісок пропікає чаїна сльоза
озирнися – з небес уже сходять груші
і зникають в траву на сто років назад

в час такий все густіший віконний погляд
і, здається, ти знаєш: вода не мине
та крізь вікна пливуть корабельні щогли –
паперовий кораблик відносить мене

і, здається, ти знаєш: вода між нами,
дні пливуть, мов розбиті футбольні м’ячі,
крізь гілки, не принесені голубами,
крізь слова, по яких не ідуть дощі

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Одинокий ангел сломанные крылья
Обронил на перекрёстка Вечного Пути:
Он стал человеком, стал вселенской "пылью"
И ему отныне некуда идти...

За спиною - Эдем, впереди - безверье
И тоска, что снова всё сожжёт внутри...
Был ты мне хранителем, а теперь (ты верь мне!!!!)
Я спрошу у Бога, как тебя спасти!!!

Раненые крылья излечу надеждой,
Муку, что в глазах твоих, исцелю слезой...
Ангелом-хранителем был когда-то прежде?,
Одинокий ангел, стань моей судьбой...

Очистить ладан
Твій Святий офорт,
о Божа Матір!
Як в трюмі клапан
бруд скида за борт.
Щоб знов - фарватер...

До пірса храму
весь сьогодні флот
кида швартовий.
Від тисяч шрамів
мориться народ,
хоча й фартовий.

***
- На заздрість ржавий,
кіль зробивсь скупим -
шкодує "вроду",
з котрої слави
взяв, як молодим
зійшов на воду.

***
- У гніві серця
гордощів штурвал
шукає шторму...
Терпець урвався:
"Де дев'ятий вал?" -
втрачає норму.

***
- Двигун мастило
їсть не переїсть
в себе на судні.
Уже несила
курс сприймать, як вість,
належно в будні.

***
- Воліє свята
палуба корми,
бо всюди пусто.
Спокус багато!
Гостем із корчми
іде розпуста.

***
- З'явивсь на мостик
новий капітан -
сліпа зневіра.
Понурий носик,
в погляді - обман
і поза звіра...


*******

О Матір Божа!

Очистить ладан
Образ Твій Святий
превічно новий...
Бо я лиш ладен
гріх творити свій
... і дать швартовий.


24.03.2011

Капли яда
на мутно-зелёных листьях,-
тихо зреющие плоды смерти.
Это Ты в восхожденьи к Христу
тайно
привела к гибели герцога Галеаццо.

И
в подвале тюремном, под рвом Родефоссо,
будешь истину слова прятать в улыбке.
«Величайшие реки текут под землёю».
Как же мне возвратиться
в тихую келью?!

От апостола Павла
прими подаянье.
И кричи, и взывай, но прощенья не будет!
Что же прячешь в сонете,- любовь
или тайну
капель яда на мутно-зелёных листьях?!

Мелодія розплющила ті очі,
Що бачили всі дивовижі ночі,
Зазорені фантазіями сну...

Просвітою,як сонце до зіниці,
Омилися дарунками криниці,
І сон життя бажання повернув.

Пробачивши побачене зимою,
Своєму серцю,вкритому журбою,
На щастя обирали горизонт.

Того омріяного думкою кохання,
Прийнявши від дощу весни вітання,
Забули про печалі рідний фронт.

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

finita la commedia

(АВbа аbАВ аbbаА b) – рондель с кодой.

Перелітних пісень і листів
Дочекайся – ще навіть не квітень.
Пілігримові мрією – дім,
Як святе, а мені б – долетіти.

А мені – найдорожче ім'я –
І водою живою, і силою.
...Ти чекаєш мене, тільки я
Надто довго вертаюся з вирію.

Непокірні ку-чері
півдоби кру-чені,
проти волі власної
мочені,
мучені.

Та подув лиш фен — злягли
вабними френ-злями,
щоб... художник мучився
з римами,
з пензлями.

(2011)

Далекий обрій, вечором погашений,
Давно дрімає в ночі на плечі, -
А ми удвох принишкли на побаченні,
Ялозячи сідничками корчі.
Ховаємося в тиші під березами
І думаємо, певно, про одне:
- Мене любов до тебе підперезує…
- Мене від тебе вірність не хитне…
До ранку нас гукають за дібровою
Стривожені, засмучені батьки.
Не одзиваємось, захоплені розмовою,
Торкаючись щокою до щоки.

23.03.11.

 
Чуттєвість безвільна мов риб’ячий усміх
під незворушно тонованим небом

Королівна Маб у палаці розпусти
я - той Адам, що лишає свій Едем
не зітхай мій тімпане, кімвали мовчите
тиша знає власні мольфарські танці

Півдотики світла, обгорткове мито
нaйлонові безфалангові пальці
Її погляд як поцілунок блюзнірства
мій подих терпкий & тьмяно- сріблястий

Стихійні глибини сакрального дійства
трояндово- оксамитові яства
дзиґар іржавіючої порцеляни
смарагдово- моторошний резонанс

Опівніч розлито в Адамові плями
Маб - королева тіней ~ леткий каданс



7/




 

Сьогодні зайві всі слова,
і промовляти їх не треба.
Якщо ти любиш, то - жива.
А як живеш, то є потреба
шукати щастя на землі
в собі і там, де невідомість.
Бо ми великі і малі.
Нас – у Пальмірі, і в Содомі…
Поміж споріднених сердець
шукаємо на себе схожих.
І кожен сам собі творець,
по волі власній і по Божій.

вони до тебе йдуть, мов плач старих дельфінів –
розплесканих морів забуті острови
спиняється пісок – і ти вже не покинеш
їх зграями птахів, бо ти у них – живий

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг

цю весну ти пізнаєш спочатку навпомацки, потім –
у лице, наче програних коней циганський барон,
коли темне повітря, немов незагоєний постріл,
обступає тебе і в пітьмі прилипає до скронь

ти ці ребра сухі, це торішнє каштанове листя,
вигрібаєш із пам’яті, наче святий перегній,
й оживають річки, за які я щоночі молився
молитвами твоїми, і риби росли у мені

й кожне слово тепер – догори перевернутий лютий,
по якому горять і горять тонконогі свічки,
по якому ми знаємось більше на людях і люті,
наче пси, що тамують свій плач об шорсткі язики

по якому до хрипу уже відспівали вокзали,
лиш в старих кінескопах застигло німує кіно…
так приходить весна, про яку ти мені вже казала,
та, яку, мов себе, ти колись пізнаєш все одно…

Я виліпила із глини велике сонце весняне,
І в небо його, мов птаху, із рук своїх відпустила.
Бо так вже давно чекала, що темрява в безвість кане,
Я довго його, яскраве, мов долю свою ліпила...

Я виліпила із глини проміння його тендітне,
Прозору високу душу, що сотні людей пригорне,
Я виліпила із глини гарячеє сонце світле,
Бо світло, неначе щастя, - велике, непереборне!

Якби ти знав
Як мріється під вечір
Під сині стіни.
І вітри з віконних рам,
Коли раптово
І, як завжди, недоречно
Ліхтар розігрує
Переді мною сцени драм.

Якби ти знав
Про несказанну ніжність,
Яка за мене більша у стократ.
Я загубилась поміж довгих тижнів
І у системі
Знаних всім координат…

Якби ти знав
Скільки в житті моєму
З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…
Ти б точно не дозволив
Бути в цю мить
Між стін і рам
Одній.

Хочу конкретику ,а ллється лиш вода,
Письмова безпринципність,то наслідки морозу,
Бува перо ламається,на диво не шкода,
То від натхненності?Бувальщина..та проза.

Ти тільки спробуй сенс вірша знайди.
Це лиш моєї істини три клякси,
Моя фантазія- то дурості плоди,
Лакована молекулами вакси.

Максималізм юнацький - це ще та біда,
То голова (де все не по поличках),
Коли,здається,всі слова продав,
Зосталась рим лише набута перекличка.

У Паганіні є щось демонічне.
Так грає той, хто продав душу дияволу
З архіву Ватикану

Як флажолету, здається, нема вже сил для лету
І, мов той жайвір, зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану іще.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в звуків зливі.
...Та ось упав він сам. І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним. Горнеться, мов немовля до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни. Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу, бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…

а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.

а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…

09.03.2011

Ми не торкнулись ні сердець, ні гроз…
Ви вдвох були (в розораних степах)…
Це просто висохлий слабкий мороз
Весняним містом розсипає страх…

Під ноги трусить. У думки калюж,
Що тріскотять від болю (за тепло)…
А нам здається: не асфальт, а плюш
Торкнувся ніг й не стримався… На зло

Усім розлукам - спрощення зорі...
Краплинним щемом обезсилить дощ...
Ввібрали радість ночі-янтарі
Блискучих ліній, перехресть і площ

В суглобах – щастя…Стримана блакить
(над ліхтарями) плазменно кровить…
В степах далеких – скривдженість мовчить…
Весна і Вам колись переболить..

Слова молитви з уст зірвуться… Вдвох
Ми переступимо хистку межу…
Для Вас (під серцем) зберігає Бог
Те, що сама я вже не збережу…
2011 рік

Добрий шпигун має бути безмовний до хрипу.
Жити у тіні і не залишати сліди.
Добрий шпигун у садку не хворітиме грипом,
аби вивчати у шахах підземні ходи.
В нього уста татуйовані знаком "таємно",
в нього кишені
наповнені кодами слів, ніби цукерками.
І турпутівкою в Ємен,
І свіжоспеченим паспортом майже у спів-
авторстві з темними силами Ставки.
Резонно,
серед чужинців ніколи не буде один.
Добрий шпигун нашпигований вмінням бонтону,
Тільки у гості до мене його не веди.

***
Я дивлюсь на обличчя Джидду
час завершив свою роботу
і робота ця досконала

Я дивлюсь на обличчя Джидду
юнаки не бувають такими вродливими
юнаки не бувають такими натхненними
юнаки не мовчать так мудро

Я дивлюсь на обличчя Джидду
час виліпив його звуком тиші
*

Сутінки згустились; що тобі до цього?
Це ж моя дорога, мій крутий обрив!..
Вдосталь було щастя, жаль, лише німого,
А тепер, на лихо, сум заговорив.

…Я розчарувався. Підпалили крила
І горять без диму, а душа ж нова!..
Точно пам’ятаю – ти мене любила,
Тільки не згадаю за які слова.

08.02.2011 р.

Берізки підмітали небеса
У темпі подиху поземки.
Окроплювала віники роса
І хмар мелися оберемки.

Антени злаків ладили зв'язок
Із сонцем на тремкім ефірі,
І чорно - білий бузько крок у крок
Ходив по ниві землеміром.

Усе єдналось - небо і земля,
Рослини й сонце, птахи й земноводні,
Лиш ти дивилась гордо звіддаля
Не митарства самотнього Володі.

Хоча б тоді , як сонце кине світ цей
Явись в обіймах удушити відчай.

23.03.11.

Тим, хто не скаже жодних уже слів,
Хто не відкриє більше свої очі.
Тим не потрібен цей шалений світ,
Вони любові нашої лиш хочуть.

Їх не цікавить – сонячно чи ні,
Для них одна існує вже погода.
Неначе, вільні в небі журавлі,
Вони не знають бід і навіть горя.

Їм вже не сняться зоряні ті сни ,
І кольорові вже не сняться також.
Вони, мов тінь останньої весни,
Десь там блукають, поміж дим і запах.

І невблаганно моляться за тих,
Кого ще все попереду чекає.
Хоча й несхожі зовсім на святих,
Та їх душа живе не помирає.

Їм повернути б, хоч єдину мить,
Життя хвилини ж так до себе ваблять.
Та, що тепер казати нам про тих?...
Про кого вже залишилась лиш пам'ять.

До піднебесся відміряно
пряжену стін карамель
і глибоченько вкорінено
в цвинтарну пористість глиняну
ґроно важких підземель.

З космосом тихо шепочеться
в зорі устромлений шпиль.
Башта не спить серед ночі ця,
в час, коли шлях-дорогожиця
плавно пірнає у штиль.

Поряд з сестрицею-вежею
поміж сузір’їв пливе,
і потрапляє усе живе
в спрагле й нічим не обмежене
поле її силове.

Котяться хвилі каналами,
землю вкривають всуціль.
Ловить нас, в’яже канатами
і сателітів гранатами
Башта влучає у ціль.

Сипле в нас кадрами-ядрами
із замашних катапульт.
Замість полків та ескадр ми
в бій проти неї пускаємо
вірний маленький наш пульт.

Не врятуватися втечею:
входить у м’язи твої
завжди, щодня і щовечора,
Армагеддона предтечею
битва людей і TV.

І лише вранішні промені
образ зловісний зітруть –
сотнями вікон заломлені,
Башті несуть перетворення,
іншу являючи суть:

наче забутий на стартові
в зоряну даль корабель –
в небо стрімить, але марно, він,
бо якорями примарними –
ґроно важких підземель.

2007

Є лише одна країна в світі,
Що її « коханою» зовуть,
Їй співають пісню мов дівчині
І любов у серці бережуть.

В неї очі синьо- волошкові,
І пшенична довгая коса,
Червоніють губи мов калина,
Солов’їна мова, мов роса.

Поливає тихі полонини,
Шле цілунки верхів’ю Карпат,
У обіймах і Донбас і Київ,
Всім кохана! В хвилях перекат.

Україно, мріє мого серця,
Ти зі мною в дальній чужині,
Спраглої душі живі джерельця,
Гасять спрагу туги і журби.

То ж кохана, в щасті розвивайся,
Хай калини розквітає цвіт,
В новій волі гордістю пишайся,
Хай любов єднає дальний світ.

Гаряче сонце - аж крига скресла.
Грудьми лягаю тобі на чресла.
Не бійся, любий, мине цунамі,
не розпочнеться війна між нами.

Перед тобою стіною стану -
вітри затихнуть, заснуть вулкани.
Не розіллється весняна повінь,
коли ти будеш коханням повен.

Цілую ніжно, стріляю вміло,
охороняю коштовне тіло.
Ножі, кастети, ворожий погляд?
Не бійся, любий. Я тут. Я поряд.

сусідські дерева моїм заздрять
бо ніхто їм віями гілля не розчісує
коли у повний місяць заміж виходять
вони не бачать як на світанку зорі
у вирій відлітають
зграями з димарів
і не чують як ми сваримося і кохаємося
а потім вірші в пазусі колихаємо
вони не знають
коли Бог вимикає годинники
і сідає з нами вранішню каву пити
а сусідським
щовесни кінцівки ампутують
восени як відьом
спалюють серед вулиці
трусять наче пропасницею
клянуть
коли ті ненароком вночі постукають
з повними долонями дощу
бачиш
навіть дерева
стоячи перед вікнами на пальчиках
сперечаються
аби моїми бути

І біль мине, і самота мине -
Своїм коханням урятуй мене!

Я стільки літ ішов тобі навстріч
В облудний день, у горобину ніч.

Йшов крізь терни, пустелі сиві, сніг,
Ішов до тебе навіть уві сні.

І не спинявсь, а стільки було зваб...
Лиш інколи тебе тихенько звав -

Піснями озивались солов'ї.
Ти ж не зважала на слова мої,

Хотіла чути іншого тоді...
Спливли літа по молодій воді.

Яка безжальна в почуттях зима!
Залишилася з донькою, сама.

А я до тебе все іду, іду
На радість, а можливо - на біду.

Одне лиш знаю: самота мине,
Тебе врятую або ти - мене.

Одиночество мое
Оглашенным соловьем
Разливается-поет песнь дурманную,
Быть клянется вечно верным,
Зазывает в гости грусть -
Только я на эти трюки не ведусь!

…Больно мне нужна его верность!
- Уматывай, - говорю,- все равно я твоей не буду!
Видели б вы, как оно озверело…

Ткнуло мне под нос зерцало,
Все морщинки посчитало
И седые волоски… Дату в паспорте
Вслух припомнило ехидно:
Мол, склероз у вас, мадам,
Вы строптивы и горды не по годам!

…А ведь правду говорит… Села я тут и заплакала. А оно, подлое, дальше изголяется…

Как добралось до IQ,
Тут уж думала – убью:
- Ты кому, - шипит, - нужна? Дура ж дурою!
До Шарон тебе до Стоун –
Как до Киева ползком!
В общем, ты – моя. Все – basta.com!

…И ручонки свои загребущие тянет… Хорошо – Весна мимо пролетала.
- Ты кого, - смеется, - слушаешь? Да это ж врунишка известный! И зеркало у него, между прочим, - кривое! Посмотри лучше в мое – ты же красавица…
- Да ладно тебе… - не поверила я. Но сопли утерла. И посмотрела. И улыбнулась…

перебіжить несамовита квінта,
і потічки з підтопленого льоду,
що пахнуть медом ранніх гіацинтів,
незнане почуття на світ народять.

не гаючись, воно умить розпустить
у коловерті радості та смутку
беззахисне батистове пелюстя
квіток весняних, зібраних у жмутик

і ненавмисне кинутих під серце.
і теплий кіт, що по дровітні дерся
на довгий вус зорю ранкову зловить.

і пропливе бліда небесна риба,
зніяковіло срібну гриву здибить,
і нам залишить непочате слово.

Зігрілись вулиці у місті.
Пройшли осінні падолисти,
Відморосило й відсніжило,
У димоходах відгуло.
Тепер весна у повну силу
Дарує нам своє тепло.

Сховали шалики у шафу.
Відірвано єдиним махом
СтрічкИ із вікон. І балкони
Відкрито навстіж. "Йди до нас!
Тепер твоїм, весна, законам
Прийшов утверджуватись час."

На підвіконні мружить очі
Хазяйська кішка, - мишку хоче.
А кіт підвальний збожеволів,
Співає гучно під вікном:
"Виходь і ти", - нявчить - "на волю;
Посидь з закоханим котом".

На ослінцЯх дворОві "вчені"-
БабИ розводять теревені.
Про всіх сусідів і сусідок
Усе відомо їм давно.
І лиш один блажений дідик
Хропе під грюкіт доміно.

Нас холоднеча так втомила.
Не має повної ще сили
Весняне сонечко яскраве.
Ще й день поволі підроста.
У небі місяць моложавий
До серця хмарку пригорта.

Жучки вовтузяться у шпарах.
Здається, і вони по парах.
Мабуть, і в їх маленькі сЕрця
Любов наснагу підлива.
Калюжі чистеє люстерце
Пташині втіхи відбива.

Цвіте весна строкатим цвітом,
А вже гінець помчав за літом,
А там ізнов плаксива осінь
Зів'ялим сипоне листом.
Я не натішився ще й досі
Жаданим сонячним теплом.

22.02.2008

Куточок славний України,
Перлина древньої землі.
В глибинах круч тут, як у скринях,
Всі наші радості й жалі.
Змогла земля притулком бути
І для голоти, і князів,
І сміх, і стогін предків чути
В скрипінні сивих яворів.
Шоломи воїнів і знаті
Розшиті сріблом кунтуші,
Чужим дозволили б копати-
Ділили, певно, бариші.
Якби не рили, то відвали,
Мов терикони, не росли,
Всю землю ситом просівали,
Якби свідомим були.
І пил віків на крутосхилах,
І прах небіжчиків, що в них…
Прости нас, Вишгороде, милий,
Таких невдячних та дурних.

06.08.09.

Ми давно не бачились з тобою.
Скільки зим між нами пролягло…
Скільки суму дикого і болю...
Ніжності не випито з долонь.

Може, ти у цю тужливу осінь
повернеш із спогадів моїх…
Я вплету в твої шовкові коси
поцілунків ніжних сонце-сміх.

А чи, навесні із журавлями
ти прилинеш до моїх обійм -
скотиться з душі розлуки камінь,
і теплом наповниться наш дім.

Знаю - в тому винні ми обоє,
що журлива осінь наших доль…
Пів життя не бачились з тобою,
хоч у сні зустрітися дозволь.

Так хочеться ласки і ніжного слова,
Твій дотик руки на похилім плечі,
Ти в серці моєму щоденна віднова,
Ти ж мрія моя! Чом згасаєш вночі?

Зберу всі зірки , що упали із неба,
Встелю свою стежку, щоб ти не блукав,
Розлука мине і я знов біля тебе
Збуджу своє щастя, щоб знову кохав.

Не вірю тобі, що тобою забута,
Що це був лиш вітер, що квіти зривав.
Нас долі з’єднали, надягнені пута,
Ти серце моє до свого прикував.

То ж буду чекати, зійди місяченьком!
І ніч вже не ніч, чистий сонячний день!
В обіймах твоїх і єдиним серденьком,
Прославим кохання у звуках пісень.

Я читачу
наче бачу
і готовий розказать
про смачненьку
походеньку
років тому з сорок п’ять.

На просторі
світять зорі.
Я гуляю по саду.
Мо' залишу
цюю тишу
і дівчат шукать піду?
Та надія
мене гріє,
і я підтюбцем біжу.
Йдіть подалі
всі печалі –
вже не втримати жагу.
Он дівчата!
Щось казати
починаю здалека –
про погоду
про природу.
Тут морга мені одна.
Випадково
бовкнув слово:
"Хочу!".
А вона:
"Я теж!".
Кралю знято!
Буде свято!
Збудженню немає меж.

Не пихата.
Є і хата.
Прямо в хату ми й пішли.
Ця Жар-Птиця
покориться,
бо я легінь хоч куди!
Взявсь за діло
я не сміло,
бо ще практики не мав.
Думав, може
допоможе
ситуація сама.
В цьому стані
бездоганні –
краще всяких вчителів –
були всюди
її груди.
Й я нарешті осмілів.
Помічаю,
що шукаю
її стегна і живіт,
і єдину ту долину,
яка вабить всенький світ.
Вона мліла
й шепотіла
дивні пристрасні слова ,
її тіло
аж кипіло,
наче в казанку вода,
все щедріше
нас колише –
то наблизить, то штовхне
і хотіло,
і тремтіло,
поглинаючи мене.
І годину,
й цілу днину
вона темпів не збавля.
Їй утома
не відома,
утомився першим я.
Відчуваю,
що згораю –
то кінчав, то починав.
Та невчасно
все погасло –
він упав і я упав.
"Була сила
та вся сплила?"–
зразу сумнів мене взяв.
"Може хворе
оте горе?
І кінець кінцю настав?"
Але мила
похвалила
й заспокоїла мене:
"Ще врожаїв
назбираєш!
Ще не скоро він помре!"
Була прАва
моя пава.

І чичирка, ойо-йой,
знадобилась,
пригодилась,
як і досвід перший той...
Потихеньку
вже й... старенький,
і чичирка вже звиса...
Але, друже,
не байдужа
мені й досі ще краса.
Як побачу
я дівчачу
юну вроду неземну –
і жвавію,
і радію,
і серцеві краплі п’ю.
На просторі
світять зорі.
Я на лавці у саду.
I до чаю
добавляю
грам зо тридцять коньяку.
Я читачу,
наче бачу,
й знову можу розказать
про смачненьку походеньку
років тому з сорок п’ять.

P.S. Прохання не ототожнювати героя вірша з автором. Автор ще ого-го!

Суспільство наше українське, як розладнаний оркестр –
гармидер, крики, шум і гам, суцільна какофонія.
Ніхто не слухає нікого, кожен грає щось своє.
Відсутні ритм, мелодія і будь-яка гармонія.
Всі струни й труби сталлю й міддю галасливо деренчать.
Литаври б’ють і барабани – та це безглузде торохтіння.
Тромбони й «сакси», горни й труби – аж вухам боляче – дзвенять.
Це неподобство далі слухать чи вистачить у нас терпіння.

Тут в натовпі безладному, звичайно, віртуози є.
І серед виконавців цих, можливо, є хтось дуже вдатний.
Майстрам, талантам, геніям нема як проявить себе.
Їм не вдається показать нікому хто на що з них здатний.
Щоб лад навести у оркестрі, маєм способів аж два:
абО всіх розігнать до дідька і тиша-супокІй настала,
абО знайти десь диригента, щобИ музИк всіх згуртував,
й, нарешті, музика заграла, запульсувала, зазвучала.

З хаосу окремих звуків
хочемо вловить
сум душевний, серця стукіт
чи кохання мить.
Щоб від музики отої –
радісно усім –
чи це пісня, чи це танець,
чи вкраїнський гімн.

Моя рідна земля!
Обшарпана й бідна.
Як люблю тебе я,
Ти на світі одна,
І водночас багата
Скарбами незвіданими,
І водночас і грішна й свята!

Гаряче літо, щедрий липень,
Безкрайній простір ситих нив,
Давно повідцвітали липи,
Зовуть багаті врожаї.
Сумують скошені поля,
А соняшник до сонця лине,
Палка, натомлена земля
Чекає з нетерпінням зиму.
Весь дивний світ бажа дощу
І осліпляє кольорами,
Не може витримать вогню
І закривається тінями.
Гаряче літо, щедрий липень.
Життя неспинно йде вперед,
Минають дні, минає літо
Лине, спішить, біжить, усе.
2009 р.

Пародія

Почервоніло раптом під очима
І тиждень нижче пупа біль тупа…
Хвилююсь так за свого…побратима
Аж на очах блистить сльоза скупа.

Попутав біс (чорти б його забрали) –
Навіщо я з дівчатами поліз?
Гадаю, мучусь – “дали чи не дали?”
Чи не пеньок? Образливо до сліз!

Заснуть не можу звечора до рана –
Який резон у тому (чи мотив)?
Аналіз здав на того… Васермана,
Молюся, щоб не було “позитив”.

Вже начитавсь – мудріший Далай-лама,
І тоннами ковтаю всяку муть,
Ще, як назло, по “ящику” реклама:
“Із ВІЛом зараз довго ще живуть…”

Від страху мокрий – ті мутанти-штами
Домучать певно – в серці гострий шип…
О, треба було слухатися мами…
А лікар пише… Боже! Просто грип!


22.03.2011

Мені знову наснилася осінь...

Я караюсь за зустріч з тобою.
У своїм божевільнім русі
Була спинена...
Я ж вважала це просто грою.

І тепер по життю, як ошпарена,
Від свого Щастя втікаю... - Дарма!
Підставляю у сни обставини
І лякаюсь від них сама.

Все відкинула...
Не вважаю бажання грою.
Кохання гіркне лиш... від вина!
А я чекаю на зустріч з тобою,

Бо мені знову наснилась весна!

22.03.11 22:17

Туди, звідкіль вертаються птахи,
Ми дивимось задумливо і тихо,
На жаль, багато ще не знаєм ми
у круговерті днів, словесних віхол.
Не ті слова зроняємо із вуст,
І погляд наш - докірливий, холодний,
Мабуть, тому, що наш здоровий глузд
у всьому бачить камені підводні.
І тільки там, куди летять птахи,
І звідки повертають провесінньо,
Є щось таке, чого не знаєм ми,
Є Хтось над нас - Великий і Всесильний...

Обважнілі трави плачуть,
За туман сховалась даль,
Світанковий обрій наче
Кров’ю скроплена вуаль.

Гоїть рани піднебесся
Тихим шелестом гаїв,
Як поезією Леся
Гіркоту похмурих днів,

Де неначе у горнилі
Душ рівнялася крива,
І лягала дивна милість
На її меткі слова

Про поета і Бертольда…
- Казка?
- Істина сама!!!
Правда - неміч сильна й горда,
Кривда - міць тупа й німа.

День минувся вкотре мирно,
Та багриться захід знов,
Вечір в сонця серце вирвав,
Світ без нього охолов.

22.03.11.

Він мільярди лічить. Я – борги.
В нього – вілли, в мене – півкімнати.
В нього статків – де іще снаги
самому усе порахувати?
В нього півкраїни в кулаці,
в мене – тільки ручка, синя-синя.
Ще у мене усміх на лиці.
Він при владі – мушу бути сильна.

Вона. Чому я знов тебе чекаю?
Нема тебе - це правда, так?
Бо вже злетів у вись літак.
Чого чекаю я? Не знаю.

Він. На що надіюсь я, скажіть?
Вона залишилась далеко,
Лечу від неї мов лелека,
Та думка все ж униз біжить.

Вона. Ти вмить злетів у небеса,
І думка теж до тебе лине.
Повір вона, як ти не згине,
В душі навік твоя краса.

Він. Я не хотів туди іти,
А так бажав з тобою бути.
Бо ти дала змогу відчути
Справжнє кохання, тільки ти...

Вона. Я знаю ти кохав мене,
Тоді чому ми розлучились?
Може у чомусь помилились?
Як мучиться серце сумне...

Він. З-за хмар дивлюся я туди,
Де ще живе моє кохання...
Буду дивитись до смеркання,
Душа кричить - до неї йди!

Вона. О, Боже, нащо ти забрав,
Моє єдине справжнє щастя?
Більше таке знайти не вдасться,
Ти й мою душу поховав.

Голос згори. Це не кінець, бо ти живеш,
Ти маєш жити задля нього,
Щоб не згубити щастя свого.
Колись ти теж у вись підеш.

Вона. Навіщо жити, коли нас
Жорстоко розлучила доля?
Немає навіть думці волі,
Про нього думаю весь час.

Голос згори. Ти думаєш йому там легко?
Він мучиться ще гірш ніж ти,
Не може місця він знайти,
На тому світі, там - далеко.

Вона. То все ж його душа жива?
І він все чує, і він знає,
Як я тут на землі ридаю,
Він чує всі мої слова?

Він. Моя кохана, так я чую,
Тебе і всі твої слова.
Душа моя вічно жива,
Повір, я тут ще більш сумую.

Вона. О всі святі, скажіть мені,
Як жити далі, що робити?
Не можу я без нього жити,
Всі дні стали немов німі.

Голос згори. А ти живи, так як до нього,
Не плач прошу тебе, не треба,
Не рвися ти до нього в небо,
Бо гріх просити в мене цього.

Він. Моя кохана, ти сумуєш,
А я не хочу сліз твоїх.
Хочу я чуть веселий сміх,
Тоді полегшення відчую.

Вона. Коханий мій, не буду я
Тепер ридати, як раніше.
Хай буде тобі спокійніше,
Та вічна туга вже моя.

Він. Забуть мене, хоч я не хочу,
Зітри мене з думок своїх,
Нетреба більше сліз твоїх,
Нехай радіють твої очі.

Вона. Я не забуду вже повік,
Тебе, тих рук, твоєї ласки,
Я не забуду нашу казку.
Бач, сльози капають із вік.

Він. Ти пам'ятай, що я люблю,
Але не можу обійняти,
Коханою тебе назвати...
Завершив казку я свою.

Вона. Навіщо жити, коли смерть
Руйнує все, що ми будуєм?
Коли приходить ми не чуєм,
Коли іде, чуть кроку твердь.

Голос згори. Що народилось мусить вмерти.
Така є істина одна.
Чи вірно так? О, я не зна.
Але ця істина уперта.

Вона. Але так рано він помер.
Навіть, невстиг, щось розпочати,
Він тільки но навчивсь кохати,
Не бачивши життєвих перл.

Голос згори. Навіть сказати що не маю...
Ти права, він невинний був,
Він він до кінця і не збагнув,
Що Бог його вже забирає.