Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

* * *
Ще на кілька годин
я приїду до того райцентру,
Де нема суєти,
де помітний одразу чужак,
Де в обнімку стоять
силуети костьолу і церкви,
У змілілому озері
перевернувшись навспак.

Ще на кілька годин,
щоб пройти по ламкому асфальту,
По якому щодня
пробігають твої каблучки,
І забрати у пам’ять
цей день і розмову печальну,
Недоступну усмішку
і стриманий порух руки.

2008

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

Вже не боюся, страх кудись пішов,
Розбивши скло і потоптавши квіти.
Я так хотіла дихати і жити
Без зайвих зобов’язань і умов!

- Відсвітило, покотилося, зайшло…
- Відгоріло, відлюбилося, втекло…
- Я про сонце, ти про що?
- Про почуття…
- Я без тебе не збагну цього життя!
- А мені з тобою далі не іти,
і між нами вже розведені мости…
Сутеніло, рвало душу і вітри
Завивали й підіймали догори.
Відреклося, відболіло, відпекло…
Хтось росою раптом бризнув на чоло:
- Я про ранок, про надію, про любов -
Сонце встало і зійшло світити знов…

Їх вечір зітканий з обіймів, ніжних слів,
Цілунків, шепоту й солодкого жадання.
Для інших він – зі спогадів й страждання,
Крізь призму непрожитих разом днів.

Темрява, тиша…ми наодинці:
Я і душа моя, схована в скриньці…
Скринька маленька серцем зоветься,
Може сьогодні воно обізветься…

Думала, вже захололо, зітліло -
Не відчуває ні болю, ні тіла…
Але ж прислухалась – стука тихенько,
Значить надія ще є, хоч слабенька.

Я підведусь, підніму підборіддя
Вільно вдихну свіжий запах суцвіття.
Нас вже нема але я ще існую
Більш не замовкну і не засну я.

Нас не віднести до класифікацій,
Ані до описів чи анотацій,
Вже не готова любити й служити,
Просто безтямно хочеться жити!

Підставлятиму сонцю спину,
Перетворюючись на пісок.
Ставши вічністю в світі думок,
В твоїй пам’яті вже не загину.

Лабіринти доріг і стежок
Переслідують нас мимоволі.
Ми з тобою – заручники долі,
Що навчаються без книжок.

Нам теорії не до снаги,
А чужі помилки – не уроки…
Чую тихі самотності кроки,
Що з коханням стає на ваги.

Я тебя училась ненавидеть
Постепенно, каждый-каждый шаг.
Ты во мне прошёл стрелой навылет.
Я осталась в тишине стоять.

Слов обидных, горьких слёз, ударов
Не досталось, правда, ничего.
Лишь твоя полночная усталость
В миг, когда уже и сон прошёл.

Ты стоишь холодный, одинокий,
Непонятный, грустный, обречён
Наблюдать, как засыпают окна
В этом городе глубоким сном.

За спиной твоей лишь робкий голос
Разорвёт нещадно тишину:
"А какого цвета нету полос,
Чтоб такой нарисовать мою?"

16.06.2011

Ні пес на місячик не вив,
ні кіт шляху не перебіг.
Ніхто ніде не ворожив,
не ревнував ні рук, ні ніг.
Не мала лінія кінця,
не уривався знов терпець.
Причина настрою - не ця,
та й правда те, що не кінець.
Нема для опору причин,
не треба згоди ні на що.
Ніде ніколи не один
ніхто без жодного "якщо".
Дрібне й глобальне водночас
не потребує на межу.

Як повернусь з відпустки, враз
розгадку вірша напишу...


16.06.2011 :)

Сум поглибше моря -
Радість ширше світа -
В радості і горі -
Виростають квіти.

Розквітають ніжно,
Та красують Небо,
Доки білосніжна,
Їх зима не встелить...

Поки не закриє,
Їх чарівний цвіт,
Хай вони радіють,
Поки бачать Світ.

Хай вони залишать,
Тут свій аромат,
Щоби хтось пізніше,
І про них згадав...

6.10.2009р. Дякую:-)

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

Байка

Розшумівся нині ліс:
Повернувся з міста Лис
І завів нові порядки,
Магазини, бари, грядки…
Як розвіявся туман,
Прочитав старий Кабан:
“Анжеліка і Султан”…
– Звідки тут Султан узявся?..
Де він стільки літ ховався?..
“Анжеліка і Король”…
Це звучить, немов пароль…
– Рох-рох-рох!
А де “Жолуді” й “Горох?”
Чи це справді, чи міраж?
Бари “Sports”, “О’ кей”, “Пассаж”,
“Dominiko”, “Krok”, “Европа”,
“Grot”, “Fellini”, “Penelopa”,
“Evrika”, “Olimp”, “Віраж”,
“Адмірал”, “Duet”, “Бліндаж”,
“Контінєнт”, “Кварц”, “Антілопа”,
“Mamont”, “Krokodil”, “Вояж”,
“Graf”, “Жирафа”, “Друг Езопа”…
Звідки Лис
Це все привіз?
Чом утнув предивний номер?
Що тут – Київ чи Житомир?

Був я в лісі – не впізнати,
Це ж не ліс тепер, а штати…
Лиш не знаю я, чиї,
Бо не ваші й не мої.

І чим далі в ліс, чим далі,
То все менше скрізь моралі…

Рожевим - для мене весь світ осіяє,
і трави, і землю усю покриває,
І сонце для мене, і небо рожевим,
у погляді світлому,
в серці безмежнім.
Сірим - тверезим і твердим, простим і сердитим
для мене являється світ нерозбитий.
І сірим, відвертим, несправедливим
є все в цьому світі, і це не-мінливо...
Чорним - жорстокими є наші дні,
гріховні і ниці наші думки;
Без світла не буде жити Добро,
як чорнії душі закриють Його!
Білою птицею жаркої Надії
Червоні з рожевого вибухнуть Мрії;
Сіра пітьма з чорними плямами
Освітиться зелено-жовтими днями,
З ними зустрінуться в світлі оркестрів
Спектри фотонів, ліній і треків
Розсиплеться різними сигналами в серці
І світ розмаїтиться,
бо ж він нечесний...
12.06.2011.

* * *
Часи недосяжні, коли забуваються втрати.
Склерозний годинник заплутавсь між днів і годин.
І букви з паперу змітає, мов крихти з церати,
І пам’ятників опливає важкий стеарин.

Часи недосяжні, де слово – покинутий цвинтар,
Спресована пам’ять, що кришиться з легкістю скла.
І не зупиняється, строчить божественний принтер,
І сиплються букви – без імені, дати, числа…

2009

так хмариво минали дні
тремтіння рук
було тремтінням полум’я свічі
і тіні плюскотіли на стіні
конвульсіями збайдужілих губ

не торкайся мого волосся
не відкидуй його з чола
срібночола снігова королева
вічність не складеш ні з льоду
ні з льодяників
не повторюй я пам’ятаю
більше не цілуватиму тебе
інакше зацілую до смерті
а сніг вже не холодний

1999 р.

Вони, певно, вже не люди,
Злились голоси в один,
Вдихнувши на повні груди,
В підгірок вгризався клин.

Під стрічками кулемета
Тремтіли його ряди
І гострі смертей багнети
Кололи: туди... сюди...

Лягали криваві роси
На вранішній білий сніг,
В безодню косили коси,
Збивали кинджально з ніг.

І вже в передсмертнім хрипі,
Коли він зі світу зник,
Хтось чув материнські хлипи
Та отчої хати крик.

На мить розумів - то сниться,
Тікало ж кудись життя,
Бо в'язнем ставав темниці
Проклятого небуття.

Зсочилися кров'ю рани,
Дурманив червоний сніг.
З цих хлопців ніхто не встане,
Немає для них доріг.

Лиш зирить могила ласо,
Як в чорну її глибінь
Лягає гарматне м'ясо
Знівечених поколінь.

Дивак червонолобий у сірому картузі
За обрій поспішає на ночівку,
Перлинами лягають сріблясті роси в лузі
І вечір дню розв'язує шнурівки.

Немов дитя мале його вкладає спати:
Під купол зорепадний, під загадковий дах.
І день, набігавшись, лягає спочивати
Із променем останнім на устах.

Не думав, що зможу упасти так низько!...

З.І. Який же у нас був з тобою сексисько!!!...

Уявляєте нісенітницю:
з кнИжки вірш утік в невідомість?
Тиша кинулась навздогінці…
– О вість!

Не буває такого? Скажете…
Бо зникають не лише люди…
Запитав Маяковський у Саші
Блока:
– Ти зі мною питимеш?
– Буду!

Мені на користь
Цей лискучий листопад.
Чотири колеса
По зніченій бруківці.
Яка різниця,
Що вертатися назад –
Це на біду.
Вчепилось небо за асфальт.
І непокорою
Наповнене по вінця.

Мені не личить
Екзальтована нудьга.
Червоне око світлофора –
Для сміливців.
Яка різниця,
Що оголена нога
Відчула сніг.
І починається пурга.
А я одягнена
В шифонову спідницю.

Мені потрібна
Ця напружена пітьма.
Прийти до тями,
Перекресливши дрібниці.
Так непомітно
Починається зима
Крізь листопад.
Я повертаюся сама.
І в’ється туга
По засніженій бруківці.
11.06.2011

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Пародія

Війна – таке… А головне – манéври!
Оперативний простір і відхід!
Наполеон – дитя, його приперли,
Йому б в Караганду чкурнýть, на схід…

Стегно… Облога… Сам заліз, бідáка?
Їв ананаси? В акурáт – готóвсь!
Торпеда любить… ну… коли атака,
І ще команду: “Апарати – Тóвсь!”

…Прикриєш груди-ананаси светром,
І збрешеш щось, звичайно, (в стилі арт).
На ранок що залишиться від Педро?
Мале ягнятко, звати Бонапарт…


15.06.2011

Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.

Сеткою нервов ловлю зарю
В час базарно-советский.
И бытие снова чертит круг,
Правит закон им ветхий.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризны, кровавость мыслей…
Я, тем не менее, однолюб,
Всё началось – как выстрел.

А потому весь мещанский мох
Я посылаю в ... место,
И пока жизнь моя – пенный сок,
Тело с душою вместе.

Месяц, раскачанный ветром так,
Что уже сам – как ветер.

Раз я устами ловлю уста –
Жить можно
И при «советах».

Не боятся разлук, а, значит, - смотреть вперёд...
Под прямым углом миражей не считать рассветы...
Нужно просто помнить, что кто-то, как ты, живёт
В аритмичном сердце одной громоздкой планеты...

Кто-то любит джаз. Мелодичность дождя. Коньяк...
Слышит вдох и выдох ночных искушенных улиц...
Может вдаль смотреть. Видеть радость. Такую, как
В тех больших глазах, что ещё не совсем заснули...

Ощущать, как кровь, от беспамятств, стучит в висках,-
Светлячок-закат догорает опять нелепо...
Просто знать, что кто-то (такой же) в своих руках
Согревает ночь и задумчиво смотрит в небо...
2011 год

Ця дівчина пахне кропивою, пилом,
Що раннім ледь – ледь прибитий дощем.
Не те щоб красуня, а дуже мила.
Якби хоч на хвильку лишилася ще.

Поволі встає. Розправляє блузку.
Йде доріжкою парку геть.
Пасок її – червона мотузка
Всі сподівання душить на смерть.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Відгіркне полин і проллються меди,
Ізблисне сльоза на щоці кришталева.
Наш дім - не палац,
але й не з лободи,
Кохана і щедра у нім королева!

І врода твоя, як веселе вино,
І пісня в тобі весняна, незабутня,
І вруно кохання...
Хай квітне воно -
Там княжить і юність, і наше майбутнє.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

у центрі київського торту
твоє обличчя викладено кремом
по абрису коржа все те
що складає твою натуру надчуттєву
вечірні сукні та нічні сорочки
нічний твій сон і твій ранковий шал
автомобілі телефони
поламані ляльки
матері-та-дочки
і ніжність не толочених ще трав
як скуштувати торт цей
рожевий крем тих ніжних щік
солодкий смак вишневого сиропу
яким наповнені твої вуста
у центрі київського торту
твоя усмішка надземна

(1999)

серед міста танцювала баба з бубоном
у кашкетику й поношених штанах
зігрівала всіх усмішкою беззубою
і ревіла щось в своїх піснях

вітер віяв розтріпавши листячко
на кленових головах крутих
всі дивились на беззубе лишенько
грОшей рештки кИдали своїх

а вона собі таке виспівує
і танцює просто босонІж
що аж в серці металевим віялом
розкривається холодний ніж

натовп йшов собі незупиняючись
у новЕ незнане майбуття
краще б зараз разом з нею каялись
ніж спішили в чорне небуття

14.06.2011

Не люби меня никогда!
Чтоб не знала я бренной ноши
И не знала тебя, хороший,
И не двигала глыбы льда.

Не люби меня никогда!
Чтобы я не взывала к Богу,
Не искала к тебе дорогу,
Не дарила тебе себя.

Не люби меня никогда!
Чтоб не видеть моих истерик
И не биться волной о берег,
Не носить меня на руках.

Не люби меня никогда!
Не трави моё сердце болью...
Слов пустых мне уже довольно!
Полюби меня навсегда!

14.06.2011

Відносно людства я така щаслива!
Сьогодні день метеликів в мені.
Сьогодні світ мені здається дивним,
Яскравим, чистим, наче білий сніг.

Метелики у животі, у скронях,
Сама, немов метелик у саду.
Я щастя ніжно пещу у долонях
І в серці світло бережно несу.

14.06.2011

В твоих глазах играют блики АДа!
Манящие, зовущие во тьму.
Я, как в забвении, на них иду,
Как будто в жизни большего не надо.

Впиваясь цепко, как две беладонны,
Высасываем жизненные соки,
Нам слух ласкают стоны приглушённо
И тело бьёт ежесекундно током.

В тебе не раствориться невозможно!
Наивно веришь в искренность речей,
Куда-то пропадает осторожность...
И без остатка хочешь быть твоей.

14.06.2011

Благословен ветерок поэзии - любви благодать.
Он донес до меня любимой аромат.
Тку тебе нитями небес узоры Радости,
Соединяя скрыжали души вечной юности.

Звезд жемчужина - Ты у меня одна,
Души твоей глубина достойна почитания.
Растворяйся в любви, ею щедро делись,
Чтобы у Тебя надежды все сбылись.

Наше будущее сегодня, оно так хорошо,
Прекрасными сотворим узоры полотна мы его.
Мы, как Восток и Запад - равны,
Так Солнце и Луна - Едины.

2011г.

Існують такі дебіли,
Що в особливо збоченій формі
Те називають білим,
Котре є насправді чорним.

На істину їм начхати,
Без зайвих докорів сумління
Їм би тільки "чорним" назвати
Те, що білим є аж до посиніння!

Все життя вони тільки те й роблять,
Що поносом словесним страждають без міри,
На чорне кажуть "біле", на біле - "чорне",
І лиш тільки на сіре вони кажуть "сіре".

Українська наша мова,
Наче діамант, чудова.
Й тому різні педарасти
Хочуть в нас її украсти.

По буквочці,по гвинтику,
Частинами маленькими
Вони собі приХватизують
Те, що дала Ненька нам.

Хитро очі мружачи,
Вони працюють ліктями,
Як десять, двадцять, тридцять, сорок,
Як п'ятьдесят століть тому...

Художник малював абракадабру -
Сплітав безглуздий хаос диких фарб.
І важко дихав, начебто крізь зябра
ловив повітря, видихнувши жар.

Він малював старого альбатроса,
Який ще за Бодлера збив крило.
Мазок лягав нерівно, грубо, косо,
І краплями вкривалося чоло.

Так можуть лиш приречені до страти -
Їм байдуже накликати біду.
Художник малював нірвану, грати,
Свою Юдит і маму молоду.

І пізно-пізно, але вчасно, мабуть,
Коли петлю накинула пітьма,
Прорвався із палітри неба клапоть
І альбатрос, якого вже нема.

Птах прилетів розкрилено і чисто -
(Хіба такі літають уночі?)
А провінційне, призабуте місто
Ще спало з горобцями на плечі.

Платити за рахунками – чеснота.
І добре, як людина її має,
бо до добра звикати – не робота.
А позатим, нерідко так буває,

лишається воно непоціноване…
та і, яка за те бо нагорода,
як платиш подарунком за дароване?
Обов»язок лише… А, може, мода

чи звичка? Дуже здавна повелося…
по всіх усюдах «дай-за- дай» панує…
Лиш дарма сонце промінь шле колоссю,
колосся в хлібі нам життя дарує,

вода задарма потамує спрагу,
і порятує дерево у спеку,
відновить сон здоров»я і наснагу,
гніздо на хаті виліпить лелека

на щастя, ластівка під стріхою,
а в полі жайвір щиро заспіває,
звеличить небо… І від того втіхою
наллється серце повно, аж до краю…

В благословенні отакі хвилини
плати вперед тому, хто потребує
і не шукай для щедрості причини...
Плати вперед… воно того вартує.

2011

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

* * *
Нічого на гострі слова не сказав,
Вирішив мовчки піти.
Надворі шипшина схопила рукав,
А я оглянувсь – чи не ти.

2008

* * *
Стишились трамвайні перестуки.
Вкрилось місто ковдрою небес.
У холоднім просторі розлуки
Жінці сняться музика і секс.

Але в ту ж самісіньку хвилинку
Вдалині, за тисячею верст,
Чоловіку сниться сонна жінка,
Котрій сняться музика і секс.

2009

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Квіти надії на лузі душі
Гріє проміння останнє,
Лазять між стебел зневіри вужі,
Серця роз’ятрюють рани.
Пара покрила аорти ріку,
Плине туманом сирітка,
Збите із ритму потішне "ку – ку"
З гаю доноситься зрідка.
Дивиться пам'ять у вікна очей
Вечір по той бік і сей бік.
Чаша причастя, миро, єлей,
Віщі ознаки на небі.
Золото , срібло у домі блищать,
Та опустіла фортеця,-
Ввечері вийшла нетлінна душа
З мли прохолодного серця.

14.06.11.

І

Всі, що є в цьому світі, делікатеси
я віддав би за гамбургер повного місяця
з тіста, духмяного ультрадалекістю
космічних пекарень, де воно міситься.

ІІ

Повний місяць у кроні сидить, як омела.
Камердинер при ньому – покручений в’яз.
Водить співи придворна собача капела,
і куняє під них задоволений князь.

ІІІ

Повня у шибці, повня у річці,
повня в криниці, з якої п’ємо,
повня в бідоні, дві повні в біноклі,
цілих три повні в старому трюмо…
Я вже заплутавсь: де ж справді те небо?
Якщо там, де місяць, – то ось воно, скрізь.
Ми в неба нічного у сонних тенетах,
і вірш цей мені лиш… наснивсь.

2011

черниця збирала чорниці
червоними стали пальці
думки у черниці ниці
чернечий одяг мов панцир

чорниці під нігті - брудом
черниця ішла поволі
несла обважнілі груди
напружились м"язи кволі

і терпло поміж ногами
і сонце пекло у спину
черниці було погано
здригалася безупину

неголосно грім постукав
і липень дощем заплакав
солодкі чорничні руки
оближе рудий собака

покірні черниці губи
відмолять бажання чорні
черниця чорниці любить
сушити на підвіконні

а взимку чаї червоні
наллються у грубі чашки
зігріють холодне лоно
черницею бути важко

я йому відкриваюсь, як небо дощем рясним,
я отримала право і честь бути поряд з ним.
він закреслює чорним прожиті без нього дні.

він звучить океаном у мушлях моїх думок,
він не схожий на долю, він радше схожий на рок.
я безбожно щаслива - Боже, пробач мені.