Старіє Вакарчук. Він майже наш ровесник.
Ошукана душа співає злим контральто.
Ми вибули давно, хто з віршів, а хто – з весен.
Ми вписані в ряди похованих Вконтакті.

На шиї мікрофон, як завжди, носить хустку.
Він б'ється, як і ми, в сценічному екстазі.
Коліна збиті в нас. Це два криваві згустки
З дитинства проросли, з асфальту й аж до сказу.

Хоч молимося все ж, хто голубу, хто – круку,
Ми вплетені в одну Всесвітню павутину.

Старіє Вакарчук, прискорюються рухи.
Сьогодні надішлю тобі його на стіну.

16.12.10

Тиша...
Беру перо - воно не пише.
І не протягну нитки нот.
В душі – бойкот.

І повний штиль.
Немає трепету вітрил,
Очам закритий небосхил.
Відсутність крил.

Чистий аум.
І не присутній порух дум,
Підняті почуття на глум.
Суцільний сум.

О, мовчизна!
І чистий аркуш полотна,
А на нім – жодного штриха.
Просто біда.

І де я є?
На самім дні.
На глибині
Немислимій ...

Простіть мені.
Мої натруджені літа,
Моя блакитно синява,
Моя любов,
Моя весна.

2009р.

Пришла тоска испить тепла из памяти,
Зверьком пушисто в душу улеглась.
Зачем в туман вы, мысли мои, правите,
Зачем же вскачь несётесь, черти, в грязь?

За пеленой вселенское безбрежие,
И звёзды, умирая, песнь поют.
А мне не помогают руки нежные,
И не спасает от тоски уют.

Ах, соловей, пропой мне песню звонкую,
Грустить светло умеют соловьи,
Я в тишине под трели тонкой кромкою
Укрою все кручинушки свои.

Но трелей нет, а только лишь смешиночки
На дне любимых глаз вдруг вижу я,
А на ладонь садятся мне снежиночки…
Да где найдёшь зимою соловья.

Світів розхристане дозвілля
На перехняблених віках,
Тривожно зиркало запілля -
Як гегемон означив: «Швах!», -

Незаперечного привілля
Вітальних розкошів братви;
Ґудзами гадилося гілля
Там де висіли Я і… Ти…

В європах од роздолля мліли,
Тлумач не знає всує «швах»,
Тай ґудз, де Ми осамотіли,
Перекладе: «Акбар Аллах»:

Він бо, із поясом шахіда,
Кидає в гущу марноти
Пекельний виклик селевкіда –
Зойк Олександра з-за пітьми:

Ні, не віків, а тьми, - що завтра -
Гадюччям перехопить карк,
Підвісить нагло на гілляччя,
Тлумач збагатиться на «шварк».

Аллах не вбивця – знелюдніли,
Хіджаб – цнотливий Бога знак.
А те, що жити сито хтіли…
Свиня корито мріє в снах.

Прокине, гак різник устромить
В ребро, підвісить на окіст.
От, тільки… Єва не заломить…
Вуджений, шлунку акафіст.

Якось Настя та Даринка
заховали скарб: перлинки,
білого хутра шматочок,
гарний золотий листочок,
аж чотири намистинки,
дві цукерки, дві пластинки,
три сережки, півкаблучки,
дві новенькі сині ручки,
зошит записів про те,
що ніхто вже не знайде
скарбу у саду за домом,
де його зариє Рома.

Ані Настя, ні Даринка
не знайдуть тепер перлинки.
Бо зарив хитрющий Рома
скарб у стіл у себе вдома.

Розчиняюсь в тобі, як уперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі...
В почуттях знов і знов зізнаюся
сама -
серце серцю кохання так щиро
пророчить.

Загублюся в тобі, лиш душа
в унісон
із твоїм почуттям дослухається
щастя,
вільним птахом летить і нема
перепон
до твоєї душі, як святого
причастя.

Проросту у любов, і не згасне
вона,
зачерпну від тепла, що життям
мироточить,
розчинившись у тобі, як вперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі.


2010

Як я хочу полинути в небо
Кажеш не зможу?
Ні, так казати не треба.

Я хочу летіти далеко
Мене ти тримаєш за крила
Говориш, що я не лелека.
А лише людина безсила.

Чому?

Питаю я тебе, себе, усіх,
Чому не можна відірватись від землі?
І поза очі чую лише сміх.

Шкода, що зрозуміти ми не в силах,
Що суть уся тут зовсім не у крилах,
І не в бажанні просто полетіти в небо,
А у стереотипах,
Які давно вже знищити нам треба.

Неровный почерк на бумаге,
Вокруг разбросаны стихи...
Опять вся ночь и утро даже
Во власти грез и красоты...

Не зупиняйтесь, друзі, на дорозі,
яка вела до віршів цих терпляче,
не зупиняйтесь. Ґвалт погрозний

здіймається в столицях, по-хробачи
у день новий вилазимо ми звично.
Хто вияснить, чи віршам сили стачить,

як сімені, життя зачати вічне,
стезю нову культурі вторувати?
Хто скаже щось, похвальне чи критичне,

про книгу цю і зможе розгадати
цей поступ у майбутнє загадкове,
і зруйнувати вщент обридлі ґрати?

Так, щоб іти і зважувати слово,
над буднями нудними піднімайтесь.
Судіть і дійте знову й знову;

якщо не згідні, все ж не зупиняйтесь.

Ти поспішаєш додому?.. - Не треба
В росяних травах лишати сліди,
Бо не погасла зірниця край неба
Й вітер дрімає у полі, - не йди...
Ти поспішаєш додому?.. Ще рано
Нам припиняти розмови, повір, -
Дай поцілую тебе наостанок
Так, як ніколи іще до цих пір...
Ти поспішаєш додому?.. Будь ласка,
Не розлучаймося більш ні на мить, -
Не побіднів я на ніжність і ласки
Ти не відчула усю ненасить...
Ти поспішаєш додому?.. Не сердься,
Що коли сонце над світом зійшло, -
Серце не хоче прощатися з серцем,
Наче ріка боязка з джерелом...
Ти поспішаєш додому?..
11.11.09.

Муркотіло тілом літо
Хмарам крутячи хвости…
Нижче яру, чорні квіти
Медом ласим пелюстки
Поздирай на моєм тілі!
Колють кола на воді
Мої груди лелі-білі
Цноту бавлячи в труні
Шпички гострі!
Лаври!
Лаври!
Рип’яхові! Будякові!
Гострить зуби ніч об піч
Від любові, до любові
Від любові – віч-на-віч!
Я - свавільна!
Вільнобідна.
Я – це я.
І все?
І все.
Запрягає фіру вітер
В перепуття відвезе
Зацирую вже на осінь
Душку зірвану свою…
Запитаєш: а ще любиш?
посміхнуся – Не люблю!
2010

Mon Sher я покажу вам Ніццу!
Рахат-лукум на дні свого тюрбану
О міс, ваш мис ще недостатньо п’яний?
Лягайте в хмари горілиць!
Хто грає в поло? я люблю лото!
Хтось піцу розкида на зливи
На серці туром вибите тавро…
Но! Но! Дивитись у вікно
Чорняві гейші тільки тут щасливі!
Від зарева очей таких звабливих
Прикурює сигару Лісабон
Ну хто сказав, що гріх то не красиво?
Що на губах твоїх – текіла, ром?
Гугнявить Лондон – все дощі, дощі…
І п’є абсент, бідното, з спозарання
А знаєте лікером для душі
Є ви, Майорка і кохання!
О, бестія! Я підкорю Париж!
Тірамісу цілунку на сніданок
І буде все - і слава, і престиж
В букеті всі моїх коханок
Лиш ти одна як фуксія цвітеш…
2010

..і начебто обрáзи –
не обрáзи.
В словах - тепла
очікувана мить.
Та не вщухають
болю метастази.
Це - почуття
на вогнищі горить...

Народжене,
мов диво невідоме,
в долонях двох
(як ніжно, тільки глянь!),
воно повстало -
ствердно і вагомо,
в стихії
несподіваних зізнань.

Перемогло,
спалило, спопелило
(хіба не так
хотілося завжди?)
Воно було
в безмежжі хвиль вітрилом,
ковтком для спраглих
свіжої води -

та втрачене
в скупих віршах побачень,
в порожніх вікнах
дощових розлук,
колись давно
придуманих означень,
намріяних
між дотиками рук!...

Сховали душі
в стінах темних келій,
шукаючи взаємності ознак,
йдучи в пітьмі
доріг-непаралелей,
що, вочевидь,
не схрестяться ніяк...

Я замучу тебе коханням,
Вип’ю пружність твою і пристрасть,
Доведу тебе до безсилля,
Воскрешу і…
Почну спочатку.

Я замучу тебе натхненням,
Виссу сік твоїх слів солодких,
Заведу тебе у безпам’ять,
Воскрешу і –
Спочатку знов.

Я замучу тебе бажанням,
Підніму тебе до блаженства.
І тоді ти щасливо скрикнеш,
І тоді…
Лиш тоді оживеш.


2010

finita la commedia

Сєртакі - танцює – проміння
Тремтливо і так звабливо!
І – раптом – посеред ранку
Рвонуло! І небо – навпіл.
І зліва – темніє смугасто.
І злива – так рясно-рясно…

27.07.09

Непритомність облич. Пустоцвіттям обмежено час.
Я вже вкотре знайшлась. А, здавалося, тільки зникаю…
Розітнулась зоря – і відкрилася вищість якась…
Є одне протиріччя – ніхто мене там не чекає…

Є лише горизонт. Східці вгору. Кристали розлук.
Із минулих життів – одногранна проекція зваби…
Є розкутість тепла, що краплинно стікала із рук
На спокусливо щирі й нестримно весняні кульбаби…

Під скоринкою болю – фрагменти чужої зими…
Втаємничену ніч позначають форматом інтриги…
Є чотири кути й вічно ніжне чиєсь «Обійми!»,
Кимось кинуте вниз і дбайливо притрушене снігом…
2010 рік

Зів’ю гніздо поміж гілок живих,
Які переплелися на долоні,
Зі жмені потім випущу тебе,
Моя синичко…
Журавлі у небі…

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

не синій ел-ем - контрабандний вишневий річмонд
цілуєш у фільтр, стискаючи між губами.
мов кай, я складаю з крижинок сакральне "вічність",
зима-королева сміється вгорі над нами.

нехай занімілі пальці, набряклі жили -
співай! обіймай гітару, мене - вже потім.
вливається в горло ніч контрабандним джином,
язик візерунки малює нахабно в роті.

врятуєш мене, обережно поставиш кому,
розтопиш крижинки гострі в очах візином.
любов контрабандну не віддавай нікому!
для вічності літер мало, і ти не винен...

Язик невтримний, гострий язичок,
Кого ти ласо ловиш на гачок
І квапишся, і квапишся до тіла?..
Ах, як вона від доторку тремтіла
У загадковім трепеті свічок.

Напнулась грудь, як в луці тятива,
Пругка, хмільна - у поклику гаряча...
Під нами вже вагітніла трава,
Бо кров гула, розбуджена і зряча!

Як спалах - скрик!
І - розпростертий рай...
І - лет увись...
І зорі - поряд, поряд...
Моя ласкавко, лише загадай, -
І все розкаже сороміцький погляд.

2010.

Що було між нами -
Тайна тайн.
Золотими снами
Прилітай.

В серці ніжний трепет:
Ми - одні!
З думкоб про тебе
Ночі й дні.

У сльозі зрадливій
Лиш туман.
Все, що неможливе, -
Не обман...

2010

Ноктюрн фа-мінор
Хто стукає в двері? Джейн Стірлінг? Чи власне сумління?
Із Джейн їх вже триста разів у плітках повінчали…
Які почуття на самому краю животіння??
Одні лиш холодні рядки у листі до Гржимали….

Хоч кращої жінки у нього, мабуть, не було би:
Привітна, уважна, ласкава, невтомна й безсонна.
Вона, щоб могла, лікувала б не тільки хвороби,
А ще й від коханки-безбожниці й тата-масона.

«Міс Стірлінг приходила й знову читала з Писання.
Та що мені з того? Давно і без неї я знаю…»
Та тільки – що значить знання, як нема покаяння?
Що значить знання, як без Духа воно умертвляє?

Лишень до чола щось торкнулось волого й печально -
Аж серце здригнулось, хоч ніби немає причини.
Чи то некоханої жінки цілунок прощальний,
Чи Божа сльоза над недолею блудного сина.

Як біло, чисто скрізь і гарно,
Мов спокій сам прийшов до рук.
Мені пора ця, як лікарня
Від болів всіх моїх і мук.
Мені це видиво зимове
Воложить очі, наче дим.
Заплющу їх на мить – і знову
Себе я бачу молодим.
Несуся з гірки на санчатах
По насту грубому у яр.
Туди, де річки теплий кратер
Тумани зводить аж до хмар.
Туди, де в сонця позолоті
Гойдає вітер комиші.
Де сміхом вилити скорботу
Вдається легко із душі.
Туди, де лід, як бинт на рану,
Поклав вздовж берега мороз.
Туди, що в споминах не тане
Те, що у пам'ять уплелось.
Туди, чому колись був свідком,
Що часто бачиться тепер.
Зірчасту інею борідку
Зі скла донині час не стер.

15.12.10.

Це ностальгія, це ніби твої керамічні пальці,
Повзуть по мені, лоскочуть під колінами лагідну кішку,
Клекочуть в мені сто тебе, я сповзаю до тебе пішки,
Прямо під ноги падаю. Наче загнані неандертальці,
Всі думки , і з розмаху – це нокаут!! Подвійна сніжка.

Я ж тобі розкажу, що стала уже голота неадекватна,
Що ти тепер гомік, заклади собі вуха, не слухай мене, не слухай!
Людина розумна, чого вона усередині до юродства тухла?
Наче вмостила досягнення всі на скловату,
Наче ото свічка горіла, а тоді край десниці потухла...

Таке повітря згущене, наче і не зима, ,а від спеки тріщить:
Це спам. Переляканий, перемелений!.: Знаєш, якби на вулиці, я б її вдарила!
Ці голуби знахабнілі клюють цинічно. Ці голубі цілуються лапами.
Твоя рука повзе до пупка, примушує жить,
І якось смішно уже в міру ніяково.

1.

Не натягуй мені простирадло на очі, спинися,
я жива, тільки трохи заснула, і знов мені сниться
та покірна країна, мости, жебраки та собаки,
каталожні дівчатка, блакитні солдати, елітні бараки,

все, що буде затягнуто мохом, зеленою замшею,
і тоді я прокинуся (а не прикинуся) старшою
за усе, чим жила і чого досягнути боялася.
А ти вийми губами із мене отруйне яблучко.
чорний лікарю, вийми,
розхитавши обійми.

Розпадається вечір на друзки ворон, покидає палату
золота літургія. І знову сусідка патлата
на балкон вибігає у шортиках, ЕРІКСОН руха,
істерично, мов щойно убитого друга.

А ти тільки здригнешся, зламавши тоненький грифель посеред слова “пробач”.
Лікар? Ну який же ти лікар? Так, приватний палач…


2.

Ти стихаєш, ти переходиш на «вібро», ти
слухаєш серце чотирикамерне
хитрого плоду, що треба вибрати,
не відгадавши його руками.
Сині солоні коні, серпи скажені
переганяють і сунуть поперед страху,

і продавчиня фруктів за паранджею
більше схожа на росомаху.

А петлі плетуться, плетуться, переплітаються…
Мокрі ворони циклічно сповідують готику.
І хлопчик, що назавжди прощається,
щиро вірить антибіотикам,

а тобі, летаргічній, поміж очей нести
мокротиння одуреної весни…

3.
Згортається – а ти її погладь,
проступиться – ніхто її не вдержить,
…і шприц несе троянську благодать,
як підліток щось ніжне і найперше.
Тоді, як дітьми бавляться ножі,
така червона настає розрада…
Ми там удвох, і нам обом по шість,
і крадених плодів не перебрати.

А пробудившись тут, серед повій,
у піні перемішаних мережив,
ти був уже ментолово не мій
а потім загубився і не стежив,

як проступа знекровлена печать,
як тіло розпадається на зліпки.
Згортається – а ти її погладь.
Розгорнеться – а я тисячолітня.

Мутніє аварійка – як від лап
відбився вечір – сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він – порядне падло.

Горбатяться, повзуть мої мости,
Повзе мені на очі простирадло…

Ти повертаєшся до мене в червні.
А я від спраги змучилась й слабка.
Коли б ти знав мій гріх,
нанизую мов перли
Слова до скроні,
я така пуста.
Коли б ти бачив
Скільки впало вишень,
на скошену траву,
І раптом цвіт воскрес.
Я покидала Всесвіт,
зір тілесний шепіт,
символіка, як музика…
загадка без кінця….


12/04/2010

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Тумани сиві поле вкрили
Рілля чорніє,жовтолист
Червоні буки у горах синіх
Горять вогнем мов оксамит.
А на облозі сокіл лине
Летять у вирій журавлі
Осінні зорі заяскріли
І тиша, спокій на землі.

Притулилася кущем
до твоєї огорожі.
Не надломлена іще.
Світла, любляча, хороша...
Лили окріп на гілля,
струшували пил і попіл,
та тримала ще земля.
Я чекала довго... Потім
облітав червоний лист,
замітало снігом січня.
Я чекала з різних міст
в різний час, неначе, вічно.
Я любила без прикрас.
Як могла – чіплялась тину.
Ти ж сокиру взяв – і раз –
під вікном струнка ялина.

Неначе склянка недопита
Хмільного зрілого вина, -
Мій погляд знову ненаситний
До себе вабила вона.
Впізнав у ній її одразу,
Немов свою незламну тінь.
Не обернулася ні разу,
Коли пішла у далечінь.
Мов незнайома перехожа,
Від мене кинулася в біг
Та, що на юність світлу схожа,
Яку у пам’яті зберіг…

Полутьмы акварельною дымкою
Нежно высвечен бледный овал…
С затаенною полуулыбкою
Зимний вечер твой лик рисовал:

Взор печальный – мазком ускользающим,
Силуэт – светлой тенью из тьмы,
Словно редкий цветок, замерзающий
На ладони бесснежной зимы.

У місті дощ, як буриме сумне.
Трамвай тримає зорі над рікою.
А я не знаю, що давно твоя.
Потрохи пахне сутінь чередою.
Блукає дощ, неначе дикий кіт:
на лапах осінь, у хребті тривоги.
І краплі неба б'ються до воріт.
І місяць ніч підважує на роги.
У місті дощ. Аж вимокли слова.
Уповні річка вчиться не мовчати.
А ти? Облиш: докука, як межа,
улещує канцонами кантати...
Хай дощ іде. Я буду на зорі.
Твої обійми ніжні та глибокі.
А не віддам свої сумні гріхи -
вони без мене вічно одинокі.
Вони без нас утратили б усе:
гріхи, як діти, бавляться дощами.
Засни, коханий, хай собі бредуть,
сховавши душі зболені за нами.

2010

І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.




Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.

Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?


14.12.2010

Мені приснилося, що я була дощем
Своїми краплями вмивала й напувала квіти,
Збиралася калюжами перед твоїм лицем
Та ти мене у краплях не замітив.

Мені приснилося, що вітром стала я
Встиляла листям жовтим звивисту дорогу,
Але мене ти в вітрі не впізнав,
Бо йшов зажурено додому.

Мені приснилося, що я – це сніг
І так хотілось щоби ти відчув мою присутність,
Що я сугробами тобі до ніг
Кидалася сніжинками, та ти не вгледів сутність.

Н. К...

Зацілували аж до блиску
Зірниці місяцю щоку,
Коли з усіх сторін притисли
Його край неба у кутку.
Малі сузір’я і великі
До нього рвались напролом,
Неначе він манив і кликав
Їх на побачення смерком.
А може місяць, як годиться
Поміж дівчат парубчаку,
Повідав зорям таємницю
Ту, що придумав нашвидку?
А може він до них понісся,
Як захмелілий добрий сват, -
Як нещодавно від Полісся
Гасав і сам я до Карпат?
Бо хто шукає – той знаходить
Усе, що вимріє собі.
Дивлюся, серцю на догоду,
Я в очі карі й голубі.
Бо і моя журлива пісня
Дівчат зібрала повен дім.
Хоч у гурті буває тісно,
Та дуже весело при тім.
У тихім шумі вечоровім,
Так гарно й солодко мені.
І сяйво вічної любові
Ген мерехтить у далині.

10.12.10.

Колихає небо, біле пір’я мрії,
Розкидає в друзки хмари пухові.
Промінь ясно-чистий падає на вії,
А під ними квіти - квіти польові.

Наче, день на дворі, пише склом холодним,
Льодяні послання на пласкім вікні.
Не зігріти погляд їх - цілунком жодним:
Вабить хуртовина білої стіни.

Зимнє простирадло охопило землю
І хропе на ньому з тріском морозець.
Не дивися в прірву - на холодну стелю.
Замело дороги? Підеш – навпростець!

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...

На трибуні виступає
Б'є в груди-я патріот
З казни гроші викрадає-
О такий- це ідіот.

Люди слухають промову ,
Відкривають рот ,
щоб потрапить в президенти
бреше –ідіот

Він таки добрехався
Президентом став.
Всі поступки ідіотські
Народ упізнав.

Не довго клубок в'ється
Всьому є вінець
всю команду з ідіотом
зметуть на кінець.

13 грудня 2010

Г. Слободський

Прощай − і все. Нічого більше
сказать не маю. І − не смію.
Хай осінь в зиму заколише,
навіє сон, чи сніг, чи мрію.
А я... Постану навесні я
у підсвідомім − шестивіршем...

2010

Я сплю, і сни мої − такі базальтові.
Ти − сателіт отих розмитих видив...
Життя, події губляться за шпальтами
нудних газет − то фарси, то кориди.

Ти сновигаєш, мов яка сомнамбула,
поміж рядків, − у слово і до слова −
Гіперборея, Атлантида, Шамбала −
реальна, та прихована основа.

А я женуся за твоїми тінями,
ловлюся на гачки непевних літер.

... а небеса були і будуть, синіми,
і невловимим, як звичайно - вітер...

2010

Зима не залишає свідків,
стирає всі свої сліди,
ні в кого не питає: звідки?
і не цікавиться: куди?

Поволі звуки замикає
в прозорий панцир крижаний.
Кришталик льоду в оці Кая...
Дерев похмурі кажани,

мов привиди. Кому не спиться?
Хто прагне ніч перехитрить?
Змахне крилом безтямна птиця,
на вогник у вікно летить,

і б’ється, очі засліпивши,
і на крило у сніг паде...
І зблисне розпач в оці хижім –
в чім небезпека? Звідки? Де?

Чийсь контур у вікні сахнеться,
загасить світло, і за мить
промінчика єдиним жестом
обірве ніч тоненьку нить.

Цідитиме повільно, довго,
смоктатиме, немов напій,
мов хміль настою молодого,
що трунком тЕрпким на губі,

холодну тишу. Зорепадом
проллється небо у сніги.
Вгорі – там вірний Пес, як в брата –
у Волопаса край ноги.
17.11.2009
*

Тоді б я перед вами впала ниць,
залишені в минулім теплі кроки,
коли б життям відведені уроки
озвались голосами в небі птиць.

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти.

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Вона тобі, немов дитя, простить.
А сам собі пробачити чи зможеш,
що все змішав – красиве і негоже,
над прірвою спалив свої мости?

Спитаєте: в чім істина? Де суть?
Що, врешті-решт, усе це може значить?
Хоч як нам хочеться судьбу переіначить –
ми пішаки, бо інші чинять суд.

Перевернути б недолугість форм,
приручених, мов тигра - словом, шестом,
пластичних, ніби чесність в ім’я жерсті,
відправити під прес, неначе лом.

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме б так замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би зміг.
27.11.2009

Це все кохання , яке розростається так , ніби не має межі,
наче і правда , роблячи свій персональний вибір , викреслиш з нього розум і
впишеш адресу всіх відьом , всю рецептуру домашніх таких ворожінь,
які так і залишаться на тобі , як на дитинстві морозиво.
Це все жіноче , руде , безнадійність безпеки дорожнього руху,
наче по тілу автобусом пересувається з правої в ліву руку,
наче згортаєшся і розгортаєшся , граєш настільно.
Це все настільки.

2010

Він трішечки косоокий,
Бо дивиться лиш на мене
Напружено і глибоко,
Моментами аж скажено.
І дихає надто часто,
Червоний стає, аж жарко.
У нього, напевно, астма,
Або ж постаралась чарка.
Він хижий і злий, як кобра,
Та дуже нервує бідний:
Стискає кулак хоробро,
А потім раптово блідне.
Та, мабуть, у нього глИсти -
Худющий як анорексик.
Він хоче мене загризти,
Як кішку сусідський песик.
Він може мене продати
Чи вимінять на горілку,
На клаптики розірвати,
Як тузик славетну грілку.
А потім не стане жару -
Він зшиє усі частинки.
Назад забере із бару :
«Маленька моя Іринка!»
Пекельні душевні муки!
Ще й часто підводять м’язи,
Щось сіпають губи, руки,
А інколи все одразу.
Рефлекси такОж не в нормі.
Бояться його домашні.
Відколи вже він «не в формі»,
Заходити в хату страшно.
Симптоми, звичайно - дупа -
Це й Хауса налякає.
Діагнозів ціла купа…
А, може, він лиш кохає?

Багато снів, багато мрій
Перемішалися у часі.
Із них коктейль зготую на обід
Й приправлю чистим щастям.

І скину всі листи в трубопровід,
Що створені та невідправлені до тебе.
Я ж знаю що мені не слід
Просити нездійсненного у неба.

Надам я лад своїм речам,
Думкам, бажанням, цілям
І грандіозний себезмінний план
Я відчайдушно приведу у дію.

Не треба сліз, не треба слів,
Не треба поглядів колючих…
Потрібне світло на душі
І усмішка, як супутник всюдисущий.

Хоч світочу я не знайшла,
Все ж буду віддано чекати
І сторінки свого життя
Старанно й стримано листати.

У кожнім слові і рядку
Та знайденому розділовім знаці
Я буду бачити мету –
Це довгождане й невловиме щастя!

Не можна копирсатися у часі
Є мить, і в ній люби себе.
Матерію високу в нижчім класі
Відкинь, бо добрим є просте…

Ціную думку всіх присутніх
Та слухаю лише себе,
Бо хто розкриє мою сутність?
Кожен поверхняно бере.

Набори слів вже не готую.
Керуюсь лиш потоками думок
І планів на майбутнє не будую,
Життя укаже на потрібний крок.

Дороговкази, або їх відсутність
Завжди несуть таємний зміст,
Ти просто розшифруй їх сутність
Та правильно із нми поступи.

Ще вкинем паличку кориці
І розмішаєм… Чуєш аромат?
Радій, танцюй ти маєш змогу
Життя мого дегустувати смак.

2010р.

Ой, навіщо стільки ґав
нахапав у жменю я?
Марно все: не там стояв,
де плекають генія.

Мабуть, просто не доріс
до Шевченка премії.
За горами - сніг і ліс,
і корчма у Ксенії.

Як застряг оце в корчмі
зі своїми ґавами,
бачу навіть у пітьмі
Київ за "Забавами".

Ось начищу чобітки
на вечірнім кастингу...
Жменю ґав свою в сніжки
оберну, не хвастаю.

Сорок шостим ці нехай
чоботята розміром,
Чудотворець Миколай -
чудотворець з розмахом!

13.12.2010