Модерн гвалтує Традицію,
А чаша пробачень порожня.
Життя - то лише репетиція,
Людина - простий подорожній.

Історія в тому не винна,
Що котиться в прірву життя.
Традиція - вірна Дружина.
Модерн - вередливе дитя.

Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.

Холодний погляд , сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.

Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.

Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.

В полях куріють старі мрії,
Жевріють там живі надії,
Димами оповитий років лет
Життя відчислює моменти.
Замшілі липи кличуть далі в небо,
Залишивши примари на стежинах,
Де не відбулось ані падінь, ні злетів,
Де досі гаснуть світляки
Над прірвою ...

Загуляла..Зима..в кочії..
Сиве колесо.. котить горбами..
В білі хутра з небесної брами
Сиплють яшму коханці її..

В щире срібло гаї одяглись
І назустріч біжать та радіють..
Пан Ярило в кожусі рудіє -
Проміньцями-лукавцями сіє-
Сам із Нею кохався колись..

Зайнялись... запалали сніги..
Білі коні... у полум"ї білім..
На ясних гринджолятах вкотили
Веселкові колеса-круги
До зіниць захмелілого Дня.

Моє серце... моє Серденя
Ухопило санчата й.. побігло...
Доганя...доганя? доганя.!

Як повз останні відблиски зорі,
Повз сум і радість, небеса й безодню,
Летить життя…
У скронях ліхтарів
Цвяхами долі вклинене сьогодні…

Зоріють квіти і квітує зір,
Коли невтом'ям
світиться натхнення.
Довірся серцю і собі повір.
Досхідна зірка сходить...

Переддення.

Підійдем непомітно
до ліній нейтральної зони,
То межа, то вже край,
але хто з нас побачить свій край?
Ми живем стрімголов,
без вагання, жалю і законів,
Тільки тут, на межі,
підожди -
не стріляй,
не стріляй…
Тут дощі обіймають
притихле обпалене жито,
І без слова падуть
обімлілі в високу траву.
Я ніколи не вміла
як ти - божевільно любити,
Я померла з дощем,
але тут –
я живу,
я живу…
Нас гортатиме час
сторінками відкритої книги,
І сивітиме вечір,
відчувши, як важить вина,
Я зостануся тут, на нейтральній,
де папороть стигне
І проходить крізь душі
до нас –
тишина,
тишина…

Привіт, Вітьок, привіт, вояче!
Де наші роки золоті?
Давно не бачились, неначе,
А ще як місяць молоді...

...І я-ж по шію у роботі,
То краще ти до нас, чи як?...
..........
...А як було тоді, в піхоті?
Найближчій друг - то твій земляк...

В такому вигляді віднині
(Коротка зустріч, стислий текст)
У електроннім павутинні
Жорсткий проходить дружба тест.

Ще наші схрестяться дороги,
Бо нам так хороше разом.
...Ну все, "зачатились" ми трохи,
Вже пізно, вимикаю "комп".

03.10.2007

Вона мене, здається, не впізнала,
Коли стояла в черзі поблизу.
Та в присмерку горластого вокзалу
Помітив я в очах її сльозу.
А, може, просто то мені здалося,
В потоках заздрості до пишності її,
Що почала наповнювати осінь
Слізьми надій весняні ручаї.
Вона мене, напевно, упізнала,
Якщо убік свій погляд відвела, -
Бо в прохололій напівтемній залі
Побільшало і світла, і тепла.

Уздовж кордонів
золотих країн,
блискучих царств,
небачених імперій
байдуже йду –
шукаючи лиш двері
в один-єдиний твій
прекрасний дім.
Знайшовши шлях
до тебе на поріг,
я, втім, межу незриму
не порушу.
Твою нічим
не потурбую душу.
Вважай мене
примарою. Як сніг,
торкнусь легенько
теплих вуст твоїх,
розтану, розтечусь
тобі під ноги
струмком весни,
розмию всі дороги,
щоб загубити
знайдений вже шлях
до тебе,
так намріяної в снах,
у лабіринтах меж,
кордонів, стін,
у колі перевтілень,
видозмін...

Ти народжена для спокуси.
Хто побачить – одразу хоче:
Стан тонкий, ідеальні ноги
І безмежно звабливі очі.

І волосся!.. – Царівна в казці:
Голова на точеній шиї,
Груди хвилями – це четвертий
Вал приманки. Аж серце ниє.

У принадах твоїх згорає,
Помирає у клешнях краба
Половина, що зветься сильна.
Ох і жінка – суцільна ваба.

Вся у пахощах сили збуджень –
Орхідейний ковток ванілі.
За тобою йдуть не голодні,
А без ніжності зголоднілі.

Губи – бантиком, мед – цілунком
І метеликами - повіки…
Спокуси мене не для ночі,
Спокуси мене, щоб навіки.


2011

Відстань холодного погляду –
Іншим, коханий, іншим.
Радію тобі безоглядно,
Наче немає більше
Імені теплого жодного.

Серце без тебе – скелею,
Тьма лине в душу-келію.

Ти мені не казала про зорі,
що кружлятимуть хмільно довкола.
І про ніч - всеосяжну, як море,
не згадала, моя ясночола.

Попередити, певно, забула,
що як трунок - твої поцілунки.
Ти у себе мене загорнула,
у кохання свого візерунки.

Тільки ти не кажи, що не знала
про очей своїх чари казкові.
Як нам ночі цієї замало,
щоб напитися з чаші любові!...

Ти не стала мені говорити,
що з проміннячком теплим уранці
знов і знов схочу я повторити
нашу музику сплетених пальців...

І
Ти забереш мене? Я буду… лялькою…
З очей застуджених – крижинки-мріями…
Я можу жити і порцеляново,
Якщо розлуки тобі навіюю…

Із штучних ніжностей - волосся сплетено…
Блакиті крапелька – застигла намертво…
Я згодна небо своє вельветове
Загородити глухими брамами…

Перетворити себе на марево
Незримо-видиме. Диванно-шафове…
Я можу поряд стояти з парою
Кумедних поні або з жирафами…

Мені не тісно. А дуже широко...
Я бути тихою себе примушую,
Як пил самотньо блука квартирою
(лише частково із мене струшений)…

Я вже розтанула, як свічку ставила
На простирадлі своїм розправленім…
Це ніжність боса тремтить між травами…
Мені вже байдуже, де сонце плавлене…

Снігами степлена, дощем відчужена…
Я буду просто радіти (стишено)…
Як ти - щасливий від свят замружених -
Укриєш знов мене рясною тишею…

ІІ
Від тиші рясної – чуттєві дерева поснуть.
Вони вже не вільні. Їх знову забрала зима…
Хтось ніжно й тривожно шепоче: «Назавжди забудь!
Про те, що не знаєш напевно й не хочеш сама…

Торкнися кори – притулися щокою до снів…
Відчуй, наче вперше, нестримність коріння (в землі)…
Ти вже не одна, то лиш січень останнім згорів
У вранішньо-тихій й ворожо-самотній імлі…

До теплих плечей. До сторонніх серпанків. На крок…
Стань ближче й рідніше. Зігрійся промінням дерев!»
...Я чую. Я знаю. У нього багато ляльок…
Сама не піду. Та і він мене не забере…
2011 рік

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004

Байдужість найстрашніша у коханні,
А від любові до ненависті лиш крок.
Ми все життя живемо в сподіванні,
Але не можемо сягнути до зірок.

Шукаємо любов, та сієм недовіру.
У ревнощах згоряють наші дні.
Голубить дощ вічноосінню шкіру
І долю нашу на блідому полотні.

Життя летить, його не наздогнати.
Час поспішає, може, в Рай на Коровай.
Я мріяв мріями щасливими кохати,
Ти ж не дозволила. Кохана, "Прощавай"!

Як важко бути сильним до кінця,
Коли сумні збуваються пророцтва,
Коли слабких виводять, як коросту,
А син жевріє іменем отця.

Шмагає серце, лихоманить дух -
Ведуть його, як вносять плащаницю.
Дивіться - він пропащий вже - дивіться,
За ним бреде збіговисько недуг...

Хай поки йде, сльозами моросить.
Якщо він - син, це батькові в догоду.
Там блудниці свячену мають воду -
Хай подадуть. І в спразі розіпніть.

І по розп"ятті - викорчуйте хрест,
Хай буде суд і хай вам буде легко.
Та Боже збав, аби такий же клекіт
Над вашим домом линув до небес.

Півдуші, півземлі, півнеба
Ти лишила на згадку мені.
Все напів, я напів, я без тебе
Доживаю життя в напівсні.

Я змирився, лишився, втомився
Катуватись питанням "Чому?".
Може, в небі Хтось помилився:
Спершу дав, потім взяв, а я мав лиш одну.

Цілий світ, цілий день, цілу ніч
Я кохав, я не знав, лиш хотів
Запалити для тебе тисячі свіч,
Та не можу, бо серце тепер вже напів.

Білі слонові зуби самотності
Ввійшли непомітно в аорту життя.
Холодним ножем за волею гордості
Зарізали душу, та душа ж то моя.

Воля небес – похід до любові,
Крізь сльози і біль і тривоги душі.
Допий вже ти чашу коханої крові
Не можу терпіти холодні ножі.

Пройде гордовито і стрімко
Цариця нещастя і болю – зима!
Хтось запитає: «А де твій Сергійко?»
Ти усміхнешся і скажеш «Нема!».

Ми у позиції твердої опозиції.
В нас є чіткі конкретні пропозиції.
Не як в період інквізиції,
А в світлі української традиції.

Ми не допустим революції,
Свавільних змін у Конституції.
Товсті вареники корупції
Піддались політичній проституції.

Пройшов момент для нас як нації.
Настав вже час для реформації.
Підступні будуть махінації,
Та ми є Фронт Нової Генерації.

В.К...
Дивлюся крізь проталене віконце

На двір із – під приплющених повік.

Чомусь сніги виблискують на сонці,

Здається, яскравіше з року в рік.

Чи більше світла, чи стомились очі,

Чи, може, просто сніг тоді горить,

Коли віщую сам собі пророче,

Що скоро вже життя порветься нить?

Я з кожним роком все чіткіше бачу

Між блідістю й яскравістю межу, -

Сніги померкли вдалині неначе

І прямо ріжуть очі поблизу.

Кров закипає під шкірою.
Біль уполонює душу!
Байдужістю сірою, повною мірою
Я вірю востаннє.
Я вірити мушу.

Мрії без цілі холодні.
Оплески змінюють тишу!
Ззовні всі модні, а душі голодні,
А правда проста,
Що хочу, те й пишу.

Щоденність петлю на шиї стискає.
Ще мить і дзеркало схилять до губ,
А Пані з косою часу не гає,
Чекає, щоб здався і швидко на суд.

Буває болить, бува без уваги
Лишається біль на пустому столі.
Втомлені пальці - стражі відваги
Воюють заради життя в боротьбі.

Залишилась сповідь у просторі неба.
Молитву дочитує подих важкий.
Залишся! Для кого? Для тебе? Для себе!
Сізіфе, здаюсь я занадто слабкий!

Казка-сон на порозі. Тсиии...
Спи, моє янголя. Бай-бай...
Цілу ніч на щоці неси
поцілунок, любов тримай.
На подушці - хмарки у ряд,
у ногах - муркотило-кіт.
Сон чарівний покаже сад,
крила дасть і візьме в політ.
Спи, мій янголе, баю-бай...
Казка-сон на порозі. То ж
очі, золотко, закривай.
Котик поруч... і я також...

речовина наркотична.
я посміхаюсь незвично.
мої запалені очі
блищать сльозами в куточках.
речовина гірша яду.
як "поцелуи в награду".
як влучив в центр мішені.
ми були наче скажені.
речовина розпалила.
сьогодні я твоя мила.
і більш нічого не треба.
і навіть зірки із неба.

2010 (или 2009.. не помню)

Розгалуження особистості
У заплутаних мережах.
Так далеко слова від дійсності.
А учинки – лише в словах.

Розгалуження у дієвості.
У дволикості увесь сенс.
Лицемірство за руки з хтивістю.
Букви з буквами – увесь секс.

___________________________

Непокірність на противагу
Відгомону тюремних ґрат.
До Феміди залазь на ваги
Там побачимо – що ти варт!

24.01.2011

Чудовий запах кави,
з домішкою посмішки дівчини.
Прозоре відчуття гіркоти,
тонке,мов пар гарячого молока.
Поруч мандруєш ти,
безмежним світом еспресо.
А я в долині марочіно,
де біла ніч,какао- кавова бамбіно.
Замов еспресо:порину у світ твій.
Чудесний напій...

Я дивлюся в безодню небачену,
Мов на себе, таку недовершену:
Ще не прожита, ще не навчена,
Мов дитина у класі першому.

Серце бачить лише оченятами,
Що вбирають буденний пил,
Який мовою ультиматумів
Покриває життєвий схил.

І пошарово закарбується
У свідомості вічне клеймо:
Щастя важко знайти, але губиться
Воно легко, як в полі зерно.


23.01.2011 р.

1

Не так любили в наше время,
Но раз уж ты не антиквар,
Ты соблюдай учтенный всеми
Дресс-код, за собственный базар
Слегка как будто будь в ответе.
Как несмышленые, как дети,
Невероятно будь смышлен,
Для айне кляйне - чемпион,
Факир с изрядной пачкой гривен!
В раю сто двадцать поросят
Тебе, майн либе, не простят,
Что апатичен, неактивен,
Что ты в дозволенном углу
Не зажимал свою герлу.

2

В работе принцип деревенский
Всепобеждающей любви!
О чем ты думал, Ленский, Ленский,
Пока крепчала се ля ви?
Ты, в целом, по какому праву
Глядел на девку на халяву?
Их в поле не одна, не две
Совсем не прячется в траве,
Ну так того, бери, не мешкай,
Послушай, такова игра,
Чья предыстория стара,
Не норови остаться пешкой -
И, верно, ляжешь ты ферзем
В наш уникальный чернозем.

3

Не ожидай ведра ванили
От псевдодевичьих щедрот.
Чуть понял, что тебя отшили,
Не хнычь, а двигайся вперед.
Пришло такое время что ли -
Не унывать, а дальше - боле:
Стремиться - вот уж дура лэкс! -
Девчонку раскрутить на секс,
Ежеминутно быть в ударе,
Везти в вечерний "Камелот"
Ее на тачке из "тойот".
Когда б я мог раскочегарить
Подобным образом дела,
Глядишь, она бы мне "дала"...

2009

Усім відома теза:
ми – те, що ми їмо.
А тут читаєш пресу –
і сумно, аж до стресу:
ми ж є суцільне гмо!

В Кабміні на нараді
про це розмови йдуть,
і у Верховній Раді,
і в овочевім ряді,
де бульбу продають.

Колись ми всі здавали
на норми ГТО,
картоплю їли й сало,
жили собі й не знали,
що є десь ГМО.

Ми йшли до комунізму,
який був там – ген-ген!
А ворог лиховісно
щурам до організму
кролячий вводив ген.

Тепер все геть інакше:
ми – члени ВТО.
Демократичним ставши,
усе суспільство наше
боїться ГМО.

Від нього в нас, сердешних,
чи в наших дитинчат
повиростають клешні,
а ще хвости, й нарешті
два роги застирчать,

і стануть всі зелені,
мов ті, що з НЛО.
Тому й кричать зелені
за грантівські «зелені»:
«Геть кляте ГМО!»

Все має, прошу пана,
«Без ГМО» ярлик –
олія, хліб, сметана,
вода холодна з крана,
насіння і часник…

І кажуть, ніби вийшов
оце на днях указ:
щоб все було ясніше,
«Без ГМО» напишуть
на ДЕЯКИХ із нас!

Тому-то, громадяни,
пильнуймо, що їмо!
Що не гниє, не в’яне,
не їсться гризунами,
лише самими нами –
то є напевне гмо!

Хай лиш свого городу
врожай у казані,
та й ці дари природи –
боби, коренеплоди,
хоч би й гриби з-під плоту –
мо-ди-фі-ко-ва-ні!

2011

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

Я змерзла,
пригорни мене щільніше,
Я відігріюсь,
Тихо замуркочу.
Під крильцем
у коханого тепліше
Та навіть гаряче...
люблю... лечу і хочу.

Про що нам сьогодні розкажуть ворони, послухай-но.
І в ритмі якому трава у саду буде рухатись.
І діти кричатимуть що, захлинаючись радістю.
І пісня яка зазвучить по захриплому радіо.

Напевне, ми ляжемо поряд під мокрими вишнями,
і крила комах опадатимуть нам на лиця.
Зростатиме світло, і ми таки станемо вищими.
І ти подаруєш мовчання – віддасться сторицею.
А я подарую прощання з речами колишніми.

Тоді в Монтенегро на білім собаці полетимо.
І будемо їсти суцвіття акацій та ескімо.
І діти кричатимуть щось беззмістовне до радості.
І гратиме, гратиме, гратиме десь не по радіо…

Ми будемо рвати бруднющі листки подорожника,
щоб їх прикладати на збиті свої коліна.
Хоч шкіра розмічена – жаль, не від сміху – зморшками,
зашорена пам'ять і вже порубцьовані спини,
я знаю, все вийде. І він, як завжди, допоможе нам.
Ми зможемо...

Геть орду! Повстань! Повстань і йди!
Нагостри шаблі проти орди!
Тільки є тут заковика (чи біда),
Як нам бути? – Ми самі орда!

Наші коники каурі і гніді
Служать вірою і правдою орді,
Під бунчук (чи стяг) чергових «перемен»
Нас так звично заганяють у тумен.

На мівіні й паперовій ковбасі
Призвичаїлись, як білки в колесі,
Через гори, через доли і луга
Уперед (чи в зад) – все 'дно алга!

А про інше я судити не берусь,
Наша юрта скраю і улус,
Їм шурпу, утупившись в екран,
Де камлає про реформи нам шаман.

Краще пива гормонального нап’юсь,
У сметані порошковій мокне вус,
Все висить, неначе з шапок башлики,
Добре жиють під ордою вахлаки.

А якщо і є десь вітряні уми,
З них швиденько настругають шаурми,
Доля їх непевна і тяжка,
Та й кінець один – сєкір-башка.

Б’ють литаври у кривавий тан,
Нас на приступ кине Ур-Каган,
Ми підем… Після кумису (чи шаблі)
Настовбурчимо загривки і шаблі.

За орду (чи за імперію, чи рейх)
Куршавель впаде, застогне Шарм-аль-Шейх,
Скачем з піною (від пива) на губах
По анатолійських берегах.

Якщо ж буде вже скакати нам в облом,
Станем станом круг Кагана кагалом.
Ми підкажемо куди тобі іти…
Ну? Давай, пацан! Повстань проти орди!

24.01.2011

Ми завітали на хрестини
До мого кума Василя,
Тож після церкви і гостини-
Увага вся на немовля.

Батьки малому звісно раді,
Гарненька лялька їм вдалась,
Уважно слухають поради
І всім показують маля.

Родина вся ніяк не може
Дійти до згоди, як же так,
На кого більше зараз схоже
Оте малесеньке дитя.

На маму, кажуть, чи на діда,
На бабку, певно, та не ту,
На кума трохи й на сусіда,
А в профіль – вилитий татусь.

Лиш татко хитро усміхався:
- До чого тут розмова ця,
Я ж день і ніч над ним старався,
Це ж точна копія отця.

Дивуйся, куме, не дивуйся.
На сто відсотків - це моє,
Та ж чиста копія татуся,
У мене сканер добрий є!

Тихо серце під ноги впаде..
В грудях порожньо так..і млоїсто..
П"яний Вечір бреде..від людей..
Крізь камінне запльоване місто..

Переймають хорти каяття
Звідусіль..жовтозубим..оскалом..
Із Небесної Тронної зали
Дрібняки передзвоном летять.

Каяття..небуття..вороття..
В споришеву казкову країну
Де бабуся гойда на колінах
Свіжоспечене диво. Життя.!

Із генделика Вечір сумний
Видибає.. таки видибає.!
Ми у парі тихенько зіграєм
В три руки...
В дві струни..

Пародія

Я живий? І де я взагалі?
Як в імлі брунатній розберешся…
То шумерська дошка на столі?
Чий сосок мені у губи вперся?

Лінії з руки поділись десь,
І повітря висохло-гіркаве.
Клинописно-мудрий зараз... весь...
Все так гарно починалось з кави!

Можна так скотитися на пси.
Свиснути не можу… Гладіатор…
Ноги волосаті! Ну й часи,
Що носити треба епілятор!

прости мені, Господи,
мою біду:
що не піднімуся,
то упаду

прости мені, Господи,
мою печаль:
вся синь небес твоїх
в його очах

прости мені, Господи,
мою любов:
як не тримала я,
та він пішов

прости мені, Господи,
оцей вогонь:
завжди чекатиму
лише його.

2011

В човнику двоє ЯС

В човнику двоє…
Радість над ними зійшла
Місяцем повним.

Як же інакше.
В птаха два рівних крила.
В човнику весла.

Слід золотавий бринить –
Брижі, як струни.
Місячна стежка у мить
Стала рікою.

Кожного разу, коли ти приходиш, дощить.

Шум монотонності грається в сірих тонах.

Ти, мов ілюзія, фотозагадка на мить,

Я ж тебе хочу втримати в своїх руках.

Холодом вулиць, руки просочені небом,

Можеш зігрітись, я з серця здобуду тепло

Тільки, будь ласка, не йди, не зникай так, не треба

Не розбивай мого всесвіту змарене скло.

Знов усміхаєшся так по-дитинному щиро:

«Все буде добре, – шепочеш, – життя пройде з тузом!»

Всесвітом моїм, благаю, будь моїм миром,

Лиш не зникай, лиш побудь ще зі мною, МУЗО.

Дерева-солдати з пошарпаним тілом
Обвугленим одягом стрілами в сніг,
Сміються у небо так галасливо,
Що валять прохожих цим реготом з ніг.

Дерева з очима набухлими вітром
Коріннями сунуть у пастки Землі.
Під синіми зимами зморені вічно
Стріляють гіляками в зорі весни.

Моє минуле, двері на замок
Кидають тіні проблиски емоцій
Я знов переживаю той урок
"довіра людям бреше поза очі"


Тугі слова смолою на устах
Повільно котяться у рокоті суспільства
Я не сама, мій призабутий страх
Впивається отрутою насильсьтва.


А там зима і холод до кісток
Втікає натовп від свого прогресу,
Де все темнішає за кроком крок,
Де вже немає спокою від стресу.


За шумом фраз, за буквами німими
моє табу як пульсу тихий ритм
Не спить не марить не покоїть миром
Воно не є, його нема - Мовчить...

Весна як світанок,
а літо - полУдень.
Із сутінків осені трон.
Уперше кохана,
і зраджена вдруге
в зимовий занурюся сон.

Тебе не осінить,
що, може, востаннє
збагнути важливе не вспів:
весна - воскресіння,
а осінь - прощання,
зима - замітання слідів.

2009

Ти в двері мої не входиш,
і я "випадаю" з теми:
чи в цьому сезоні мода -
торішні носИть проблеми.

Чи мрії мої химерні,
занадто собі дозволяю?
...З надією скрипнули двері, -
це протяг тут поруч гуляє.

19.01.2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

Пес мого ворога став мені другом.
Ворог помер. На обійсті пустир.
Никав собака по нім недолугий,
Згодом до мене приплівся по мир.

- Ґазда твій мав неприємний характер
І у мені вади бачив одні ,
Та тут твоєї нема вини, брате,
Хочеш - віднині будь другом мені.

Встав би сусіда сьогодні з могили,
Я б йому руку люб’язно подав,-
Ми із бровком вже давно відмінили
Протистояння сердите "гав –гав".

І слова вже не ті, часом зношені мрії
І вогні від очей світять там, вдалині
На чужій висоті чорним вороном вії
І уста, що колись, віддавались мені

Поневолі стаю все черствішим душею
А раніше, раніше тремтів у руках
Моїх снів оберіг проліта над землею
Спогад вперто кружляє у мОїх думках…

І слова вже не ті, в них не чути надії
Відсіяли мені твої очі ясні
Наче ворони, вдаль, понеслись твої вії
Залишились світити лиш сірі вогні...

Та чому пекельна, брате?
Ніч як ніч, таке бува…
Кузану вогонь шукати?
Підбирав би ти слова…
З ним пожежна не врятує…
Не згорів би сіновал!
Про реактор також… всує…
Без графіту – там “завал”.
Чорногуз на січень злиться?
Кисілем не задобриш…
Ба! Знайомі всі обличчя!
Випивки бракує лиш!
Та команда того варта…
Зимовиця, як назло.
Ти б , Василю, не накаркав,
Й збігав, щоб не замело!
"Підтягнувся" б, мо’ й Редактор,
Ще б налили по одній!
Мирно так гуде реактор,
“Навіває супокій”.
Парадокси від природи –
Хто співав, а хто кохав,
Хто гранітні стержні вводив…
Світлий лиш Василь писав!

24.01.2011

народжені з ротом зашитим
в країні твердої руки і глевкого сонця
Хасани Ахмеди Рашиди
тримають їх тіні на короткій шворці
що містом снують наче сновиди
під серцем доня у серці синочок
бояться зробити зайвий видих
бо злочин
щоночі
мріють про ласку і шовк долоні
зірване з губ освідчення
та чорні коні вже ждуть на припоні
скоритися звично?
хіджбабу не сила спинити зливу
і риба не зійде на шепіт
хоча й таке колись можливо
пробачить Каїн зрадить лебідь
вона ж доносить гріх під серцем
і доросте до слова «ні»
і гострий місяць чілі перцем
ковзне криваво по стіні
і помста
біль за біль
фанфари
на шлейфі дорогих духів
повісити чоловіків
які колись
причина сліз
Динари

У тяжі сад і поле рідне,
Де жайвір сріблить голосок.
Зерно не морхле, а дорідне
Тужавий хилить колосок.

Луги барвисто-золотаві,
Хлюпоче літеплом ріка...
І вічність пророста з отави -
У нас продовження шука.

Гадали ви, що я - якась така?
Ні, не така – а лиш трамвай чекаю!
І вам, трамвайним збоченцям і дивакам,
Зась до мого, лише мого, трамваю!

Сумні у мене очі і думки
Про щастя, подароване не вами,
І не збігаються мої смаки
Із "не такими" вашими смаками…

Та вдячна вам, що в серці в мене рай,
І я ніколи навіть не дізнаюсь,
Як ви здивовано дивились на трамвай
Котрий чекаю і ніяк не дочекаюсь...


24.01.2011