я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
там жутко пусто, до удушья спертый воздух...
пока ты спишь. я беру зеркала и смотрю,
пытаюсь прочесть твои глаза, скулы,
рот, чем-то все равно похожий на мой,
разобраться в этом пьяном угаре, чье есть чье.
но все смешано, стерто и кто-то еще был похожим,
но не запомнился. кто-то еще смотрел в зеркала
и искал эту схожесть. кто-то еще смотрел
своими глазами в наши. туда и обратно,
пока не перемешал...ты знаешь, я никогда
не буду читать чужие тетради с рисунками,
разбитыми сердцами, зачеркнутымы именами...
потому, что они так похожи на мои. которые
я давно спалила на задворках. и потому,
что ты прячешь их на анресолях
и я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
потому, что я знаю тебя. а еще не потому, что могу
разбудить, а потому, что а вдруг не проснешся
от того, когда я буду лететь, срывая с гвоздей
эти фанерные шкафчики с исписанными бредом
тетрадочками в клеточку, с причудливыми рисуночками,
эскизиками прошлого,
буду лететь, держась за спертый до удушья воздух,
ламая позвонки лестницы, кости, дверки...
не проснешся от того, что любопытство убило кошку...

15 березня 2010

коли Господь не дав тобі таланту
казати зрідка не на «біле» - «чорне»
навчися хоч брехати філігранно
щоб захотіла я хоч раз побачить
красу примарну тих облудних слів
залиш карабін совісті в спокої
хай я омани лагідно не вчуся
лукава киця гірш собаки злої
щоб потім гірко ти не пожалів

2010

треба бути відкритим і здивованим
не боятись пускати нові форми
у свій внутрішній світ –
сказав перехожому люк

На сусідському балконі жив папуга, що любив говорити з телеведучими. “Нічому я вас не навчив” – подумав папуга, і на його пір'я лягла перша сивина.

старим асфальтом деренчали
дві барвисті пивні бляшанки
тролейбус замислився –
що чекає на нас після перегонів –
і поламався

Обличчя вкрите ранками,
Руки тремтять,
Серце вискакує з грудей…
Не можу ходити…
Лежати…
Стояти…
Падаю і підіймаюсь,
Випиваю таблетку
Надії та очікування…
І знову – сон…
Меланхолія…
Апатія…
Роздуми…
Раптовість без компромісів…
У голові – дим
З присмаком зіпсованого
Меду…
Холодний лід –
Єдине полегшення
Від зимового жару…
Сум – радість – ностальгія…
Дзвінок. Лікар…
Діагноз невтішний –
Алергія
Від твого незрозумілого
Кохання…

Снежинка.

Снежинка, с детства суть твоя,
И в садике и школе, под новый год,
Кружила ты, под ёлкой.
Так радуя семью, друзей,
Пьянила всех красой своей,
И выросла в принцессу.
С холодным сердцем, для меня.

Николай Блоха март 7518 год (2010)

Дякую ТОБІ

за те що

не поставив підніжку

а тихо дав

мені по лобі

щоб я піднесла взір

до ТВОГО злету

побачила

що ТИ створив ще журавля

і попрощала

нарешті синицю

Старішаю
із кожною весною,–
ніякий макіяж
не приховає
ні гіркоти
у кутиках губів,
ні відчаю,
що в погляді струмує...
Старішаю
із кожною весною –
не бажана,
не люблена,
забута...
Та знову,
бачиш –
проліски
цвітуть...
2009

Жовте око
солодко гріє
холодний фіолет
моєї блузки.

Оксамитовим
поглядом
лоскоче
кутики
моїх
вуст,

а вони,
розтанувши,
злітають
догори,
обриваючи
нитки тягарів -
дарунок сумного
П’єро.

Сміюся,
бо хочу бути ним,
жовтим оком.
А може бабою?
Ні, не скіфською.
Хочу бути
жовтою бабою КУЛЬ -
кульБАБОЮ...


*обіцяне Софії Кримовській :о)

Провокація…
Нова ідея
Про те, що ти – не Бог…
Цей світ – не твоя власність
І не моя…
Декларація
Миру і любові – норма…
Смерть – абсурд –
Помста – гнів – війна…
Час жити, а не існувати –
Топтатись на місці
Під гіпнозом чужої сваволі…
Летіти… А не повзти,
Думаючи, що тут – найкраще…
Час бути людиною,
А не твариною –
Комахою….
Переродитись
У щось краще –
Вагоміше…
Не потонути
У стадному інстинкті…
Час…
Не провокація – істина…

Вона і Він...
На відстані руки
поглядами мовчать...

Вона -
на безіменний палець
ніжність нанизує,
білої смуги
пустку вкриваючи,
сльозами сміючись,
мріє.

Він -
сліди Її на себе міряє,
самотності квітку
зігріти хоче,
до ніг тягарі сумніву
прив’язує,
словами жонглюючи,
мріє.

Вона і Він.
На відстані руки...
Кожен про своє -
мріють.

Виплескує думка нервово
на стіл
слова

Визбирую, пальцями чіпляючи,
крихти
і намагаюсь зліпити
скибочку хліба

Так хочеться їсти...
По-справжньому, а не їжу
Зайва вага осіла
довкола,
але так і не захистила від себе

А крихти не ліпляться в скибку
Я гонорова - і висипаю їх птаству.
За вікно.
І знову у хаті чисто
і... пусто.

2010

Как сказка.

Как сказка, все её черты,
Пьянит, желания любви.
И оторваться, силы нет,
Зачем мне нужен? – сей портрет.
Подарок милого ребёнка,
Тревожит сердце сквозь года.
И только дрожь и пустота,
Как мог оставить я тебя…

Николай Блоха 13.03.7518 год (2010)

Ты рада.

Ты рада, для тебя игра,
Все грустные мои слова,
Смешат наивностью тебя.
Игра и в твоих глазах и безразличье,
К словам любви, желаниям открытым.
Но я сдержаться не могу,
И поддержать твою игру,
Я чувствую себя чужим,
Среди друзей совсем один.

Николай Блоха 13.03.7518 год (2010)

Чому без любові?
Кому вона потрібна…
Хіба що залишку
Просвітленим,
Осоромленим,
Тим хто чекає
І постійно плаче –
Такому, як ти.
Чому без надії?
Багато реалізму
В хаотичному світі.
Згоріли рожеві окуляри
І вигадані мрії –
Схожі на твої.
Чому без метафор та гри слів?
Вони закінчилися
В той день,
Коли прийшла весна,
Коли пролилися сльози неба
І нічого не залишилося,
Окрім тебе, любові, надії
Та солодких слів…

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

З твоїх очей ростуть гладіолуси

ти думаєш я садівник

твого квіткового погляду?

ні! н-і!

я заступник твого архангела

його тінь за твоїми плечима

я видимий на відміну від нього

я тілесний вимір і вибір

твоєї любові…

і патетична соната твого голосу

це підтверджує

і замість шістьох літер мого імені

ти промовиш

альфа й омега

я зрозумів це на 8 березня

на восьмому році нашого життя

ти знаєш все справджується…

навіть правда

на восьмому році – на 8 березня

2010

Напишу
житіє літа мого і літ.

Покочуся
з високого горба
клубочком спогаду,
намотаю на думку
трави аромат,
що з дитинства
довгою ниткою тягнеться.

Бджіл наслідуючи,
буду смакувати
солодкий нектар,
у китицях
конюшини захований,
і до мака червоного
всміхатимусь,
на повіках сонця
теплий тягар
відчуваючи.

Забуду про час,
заховаю його
до порожньої пляшки
і закоркую до вечора
що ароматом
житньої цілушки пахне



*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Житіє літа"

Сонце було - між двох акацій.
Ближче було - до акації справа.
Воно рвало своїм промінням
лівий бік акації.
Рвало лівий бік!
Нещадно!

Така стояла вона огрядна.
Тлуста! Опасиста!
А сонце її просвітило
з того боку
і - нещасна!
Проріджена!
З ребрами!..

Безжальне сонце п'ятниці
вересня двадцять п'ятого
сімдесят п'ятого.
Я - у біло-салатовій безрукавці.
Стою навпроти нього.
Воно рве мені лівий бік,
де серце!
Нещадно!

Воно просвічує лівий бік!
Більше - лівий бік.
Наскрізь!
Лиш виден стовбур!
Лиш видно - моє гілля...
Лише! И лише!..

Поглянь, батьку,
Воно — бува,
не дрібне -
моє гілля?..
Таке могутнє стояло дерево...
А сонце просвітило...
З того боку...

Матусівка. 26. 09. 1975.

Був собі чоловік
та жив собі
великим паном-товаришем,
та попросив у Бога
зрівняти усіх
видами облич,
носами й голосами,
і щоб було
без Польщ і Латвій,
а тим більше -
без Україн і Францій...
Бо головне,
казав пан-товариш,
щоб людина мала
два вуха й живіт,
і кружало,
в якому сало лежало б...

І послухав Бог
чоловіка,
і зробив для нього благо.
Але одразу не зрівняв
носи і голоси -
облич не чіпав.
Він, для початку,
в усьому світі залишив
лиш одну квітку -
білу ружу,
яку любив чоловік.

І поїхав пан-товариш
полюбуватися світом.
Він в Америку - одная ружа,
на край Багамських -
одна ружа дужа,
на Скандинави -
біла ружа,
на Хоккайдо і Хонсю -
біла ружа,
у індійський той Прадеш-
біла ружа,
у савани африканські -
біла ружа,
а на Альпах - луки:
біла ружа,
і над милим над Дніпром -
біла ружа...

І поїхав пан-товариш
аж до семи Австралій -
і ні сокирки синьої -
біла ружа,
ні гладіолуса червоного -
біла ружа,
і ні жовтого безсмертника -
біла ружа,
і ні кашки з ромашки -
біла ружа,
ані півника зеленого
з фіолетом -
біла ружа,
ані сивого полинцю -
б-і-л-а
р-у-ж-а...

І забіліло чоловікові
в животі і в очах,
і підкотився давлючий клубок
білого страху.
І хотів заволати
на весь світ
пан-товариш,
і хотів попросити
хоч крупиночку голубу,
хоч пелюсточку жовту,
хоч галузку червону,
хоч прожилок зелений.
- Полинцю п-у-ч-е-ч-о-к!
Але голосу його
не почули,
бо став він білим,
як біла ружа,
і очі стали білими,
і білим він - увесь...

І луснув пан-товариш,
бо очманів,
і впав на білу землю,
і зірвав жмут білої трави -
останнім порухом,
та не зміг відійти
на той світ -
останнім подихом...

І лиш як скотилась йому
з білих очей
остання сльоза - голуба! -
бо відбилось в ній небо,
яке ще не стало білим, -
відлетіла його зболіла душа
зрання
на покаяння...

Хоч сумний цей вінець,
але казці - кінець.
Будь же жив у віках
рідний наш полинець!
1970-1973

Юная леди, вы немного потерялись
И страх потеряли, а желания остались.
Хотите, я вам покажу последнюю неделю
В другом свете, так сказать – на деле?
Только, прежде чем согласие оставить,
Подумайте подольше – могу ведь и ужалить.
Если да – подпишете контракт на перемены
Если нет – продолжим сериал, сцена в сцену,
Строка в строку и выстрел в неизбежность.
Во взгляде и улыбке – полная небрежность.
Подумайте подольше – чего, куда, зачем и как?
Подумайте, а то уж больно чешется кулак…
Изгрыз уж весь, смотреть на руку жалко,
Которое у пчелки, давайте лучше палку.
Подумайте, а то в мозгу уж коротит,
От напряжения там все уже кипит.
Подумайте – обрадуйте ответом,
А остальные мы обсудим уж потом.

прислухаючись до тиші,
що між горнятками
зі мною у хованки бавиться,
готую вечерю.

слова
непрошеними голубами
опускаються на плечі
і гудуть про своє,
а може про те,
що моїм не буде,
а віршем станеться.

не знають, туркотливі,
що сьогодні не метафорами,
а зіллям Провансу
страва запахне,
цибуля пропече очі
і до столу подам
вечерю,
сльозами моїми
приправлену.


*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Тропіки"

Взгляд замер.

Взгляд замер в след ему,
Сорваться в след? – стоять продолжить,
Иль развернутся и идти.
Самой куда-то, в осень прочь.
Забыть всю горечь, боль обид,
Вод только как о нём забыть?

Николай Блоха 7 марта 7518 года (2010) в 10:10

К вашей фотке

По кожній війні
хтось мусить поприбирати.
Адже сякий-такий порядок
сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни
на узбіччя доріг,
щоб могли проїхати
вози, повні трупів.

Хтось мусить в’язнути
у дранті й попелі,
пружинах канап,
уламках скла
і кривавому ганчір’ї.

Хтось мусить застосувати балки
щоби підперти стіну,
хтось - засклити вікно
і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно
і вимагає часу.
Всі камери вже виїхали
на іншу війну.

Мости треба лагодити
і вокзали відновлювати.
Подертими будуть рукави
від закочування.

Хтось із мітлою в руках
згадує ще, як було.
Хтось слухає,
притакує, не відвертаючи погляду.
Але біля них уже
починають крутитися ті,
яким від цього буде нудно.

Хтось часом іще
викопує з-під куща
іржею роз’їдені аргументи,
складаючи їх до стосу залишків.

Ті, хто знав,
про що тут ішлося,
мусять поступитися місцем тим,
хто знає мало,
і менше, ніж мало,
і, врешті, зовсім нічого.

У траві, що проросла
над причинами та наслідками,
мусить хтось лежати собі
з колоском у зубах
і витріщатися на хмари.



Koniec i początek

Po każdej wojnie
ktoś musi posprzątać
Jaki taki porzadek
sam się przecież nie zrobi.

Ktoś musi zepchnąć gruzy
na pobocza dróg,
żeby mogły przejechać
wozy pełne trupów.

Ktoś musi grzęznąć
w szlamie i popiele,
sprężynach kanap,
drzazgach szkła
i krwawych szmatach.

Ktoś musi przywlec belkę
do podparcia ściany,
ktoś oszklić okno
i osadzić drzwi na zawiasach.

Fotogeniczne to nie jest
i wymaga lat.
Wszystkie kamery wyjechały już
na inną wojnę.

Mosty trzeba z powrotem
i dworce na nowo.
W strzępach będą rękawy
od zakasywania.

Ktoś z miotłą w rękach
wspomina jeszcze jak było.
Ktoś słucha
przytakuje nie urwaną głową.
Ale już w ich pobliżu
zaczną kręcić się tacy,
których to będzie nudzić.

Ktoś czasem jeszcze
wykopie spod krzaka
przeżarte rdzą argumenty
i poprzenosi je na stos odpadków.

Ci, co wiedzieli
o co tutaj szło,
muszą ustąpić miejsca tym,
co wiedzą mało.
I mniej niz mało.
I wreszcie tyle co nic.

W trawie, która porosła
przyczyny i skutki,
musi ktoś sobie leżeć
z kłosem w zębach
i gapić się na chmury.

Нічого дарованого, все позичене.
Тону в боргах по вуха.
Буду змушена собою
заплатити за себе,
за життя віддати життя.

Так уже влаштовано,
що серце віддаси
і печінку віддаси
і кожен палець зокрема.

Запізно скасувати умови угоди.
Борг буде стягнуто з мене
разом зі шкірою.

Ходжу по світу
у натовпі інших боржників.
На одних тяжіє примус
сплати за крила.
Інші хочеш-не-хочеш
розплачуються за відомістю.

Ознака Повинен
на всьому тілесному в нас
Ані вії, пуповини
не зберегти назавжди.

Список докладний,
і схоже на те,
що маємо лишитися з нічим.

Не можу собі пригадати
де, коли і для чого
дозволила відкрити собі
цей рахунок.

Протест проти нього
називаємо душею.
І вона є тим єдиним,
чого немає у списку.


Nic darowane

Nic darowane, wszystko pożyczone.
Toną w długach po uszy.
Będę zmuszona sobą
zapłacić za siebie,
za życie oddać życie.

Tak to już urządzone,
że serce do zwrotu
i wątroba do zwrotu
i każy palec z osobna.

Za późno na zerwanie warunków umowy.
Długi będą ściągnięte ze mnie
wraz ze skórą.

Chodzą po świecie
w tłumie innych dłużników.
Na jednych ciąży przymus
spłaty skrzydeł.
Drudzy chcąc nie chcąc
rozliczą się z liści.

Po stronie Winien
wszelka tkanka w nas.
Żadnej rzęski, szypułki
do zachowania na zawsze.

Spis jest dokładny
i na to wygląda,
że mamy zostać z niczym.

Nie mogę sobie przypomnieć
gdzie, kiedy i po co
pozwoliłam otworzyć sobie
ten rachunek.

Protest przeciwko niemu
nazywamy duszą.
I to jest to jedyne,
czego nie ma w spisie.

Немного счастий и любви.

Немного счастий и любви,
Приносят мне слова твои.
И что с того, что безразличны,
Слова мои, тебе безличны.

Пускай в словах, призрение и ложь,
Но их дороже не найдёшь.
Видь в памяти один ответ,
Тебя со мною нынче нет.

При встрече вновь глаза отводишь,
Но голос сквозь года, привет.
Твоё презрительное – нет,
Всего лишь прошлого ответ.

Николай Блоха 6 марта 7518 года (2010) 23:02

дні минають
немов фотознімки у слайд-проекторі
світла пучок
швидкоплинну картинку освітить
часом годі запам’ятати –
так щоб надовго – її
життя минає
кажуть тоді
ні
життя залишається поруч
минаємо ми

5 березня 2010

Сопілкарики літнього ранку
Стали раптово мухами.
Значить, що я прокинулась,
І вже зовсім не ранок,
А якесь кумедне місиво
Із сонячних зайчиків
І нудного дзижчання мух.
А ще сьогодні субота.
Це усвідомлюю раптом.
Ковдру, яка ще тепла,
Знову тягну на вуха –
Виспатись є нагода.
От тільки кляті мухи...

Може, спокій в потилицю
П’явкою вчепиться,
Буде пити нектар
Сонної мудрості,
Зів’є волосся
М’якеньким кубельцем
І задрімає
Під капелюхом.
Пробіжу гребінцем
Темними нетрями,
Вичешу кров
Мою недопиту.
У невловимих преамбулах
Сонячно
Вислизне новонароджений
Віршик.
19.08.2003

Гаманець,
Роззявивши шкіряного рота,
Ковтає залізну гривню.
Вона застряє йому в горлі,
Спиняє подих –
Треба прокашлятися.
Вилітають мокротинням
Неперетравлені папірці,
Лягають до кошика
Подарунками для друзів.
...Позаздримо власнику
Такого гаманця...

- Віталя, ти повинен підтримати якусь одну з двох
Частин нашого сімейного суспільства.
Або ставай у чергу у туалєт,
Або сідай на диван – і дивися
«Полє Чюдєс» з Лєанідам Якубовічєм!
А якщо тобі вже так закортіло
Бути дисидентом –
То піди вдягнися й винеси сміття!

(2010)

Не принимаю…
Не понимаю, почему.

Опровергая
Свои законы…
Тобой играю –
Схожу со трона
Наверно,
Тоже хочу весну…

Потом – пытаюсь
Настроить нервы…
Ты мой не первый
– ход королевы…

И возникает
В упругих венах
Рождаясь импульс…

Ты на коленях.

Не понимаю…
Не принимая
Тебя страдаю
От угрызений…
Грызут и гложат
Меня сомненья…
Стаю я тенью.
Безликой тенью…

Потом так странно,
Пирамидально
Ращу я строки
Своих сомнений…
Своих мечтаний
И сожалений.

А ты все рядом…и на коленях.

Останнім часом я звик до того

Як земля розкривається й огортає мене

Кожного разу, коли я виходжу вигулювати собаку.

Чи до розлогої дурнуватої музики, яку вітер

Створює, коли я біжу до автобуса…



Так уже склалося.



А тепер щоночі я лічу зірки.

І щоночі маю одну й ту саму їх кількість.

А коли їх немає можливості лічити,

Я лічу отвори, які вони залишають.



Більше не чути співів.



Та коли минулої ночі я проходив навшпиньках

Повз кімнату дочки, то почув,

Як вона говорить із кимось, а коли відчинив

Двері, то нікого за ними не знайшов.

Тільки дочку, яка стояла навколішки, зазираючи

Між свої молитовно складені руки


PREFACE TO A TWENTYVOLUME SUICIDE NOTE

Lately, I've become accustomed to the way
The ground opens up and envelopes me
Each time I go out to walk the dog.
Or the broad edged silly music the wind
Makes when I run for a bus...

Things have come to that.

And now, each night I count the stars.
And each night I get the same number.
And when they will not come to be counted,
I count the holes they leave.

Nobody sings anymore.

And then last night I tiptoed up
To my daughter's room and heard her
Talking to someone, and when I opened
The door, there was no one there...
Only she on her knees, peeking into

Her own clasped hands

Солнце греет.

Солнце греет весной,
Дыханье любви.
Её черты заворожили,
В испуге замер, но не ты.

Дыхание весны,
Воспоминание любви.
Прошедших дней, знакомый образ,
Но вот черты, они другие.

И пустота, лишь аритмия,
Душа поражена покоем.
Пугает мыслей пустота,
И лишь слеза, предательски кричит о грусти.

Николай Блоха 4 марта 7518 год. (2010)

я уявляю як десь
у холодних водах
під Севастополем
ти годуєш риб іржею
і намагаєшся не забути
музику власного імені
наспівуючи щось із Бітлз
гойдаються канати
важкі жилаві
схожі на руки амазонського рибалки
ти трешся об них
трешся об воду
об бетонний причал
як весняна кішка
що просить свободи
аби подумати
бо тобі як і їй
як впринципі і всім нам
не вистачає глибини
і пісні
старого
голубого кита

Блискітки на повіках
немов застиглі майбутні сльози
акупунктурно дивишся
домінуєш немов дрозофіла
зачатковими крилами
не підозрюєш
що життя
це не тільки
стрибок через купальську ватру
а щоденник самовсепалення

Стараюсь бути як ти

Не затуляти крилами очі

Розумні люди
Прикидаються дурними ляльками,
Істотами без мети в житті.
Слава, гроші, насолода -
Квитки до пекла.
Який з них твій?

Дізнайся
І спали його сльозами;
Почисть себе,
Як картоплю для варіння.

І не роби розумні очі
Та не дуйся як холодна брила -
Ти ж гарячий...

Будь собою,-
Таким, яким створив тебе Бог.
Пробач, щоб і тобі пробачив Бог.
Слава Богу навіки!

2009 р.Б.

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

ти зрадила мене з вітром
він пристрасно грався твоїм волоссям
ти зрадила мене з небом
ви обмінялися закоханими поглядами
ти зрадила мене з сонцем
воно ніжно пестило твоє лице
ти зрадила мене з Богом
Він уважно слухав твою сповідь
ти зрадила мене зі мною
я не міг опиратися твоїм поцілункам

Улица.

Улица,
С утрица лужица,
Голубь купается,
Весна с летом встречается.
Радует солнцем, преддверье жары.
Мы можем сегодня признаться в любви,
Майские пазники уже позади.

Николай Блоха февраль 7518 года (2010)

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок зі сонцем.

наче мавки поміж дерев
блукають
любові
міськими
болотами

оклик єдиної
одразу
усіх
будить

як верби плаксивих
як рогоза посохлих
вовчих
нехай і ягідних
з виду

тря-со-ви-на
вимощена бруком
надушена грішми
які пахнуть
дармовим потом
сполотнілою кров'ю
і
життям
згаяним

любові
охочі до нелюбів
байдужі крайності погляду
підмальовують
чорні квадрати зіниць
і
навісніють від того
що я
не бажаю
приємно провести вечір


2010

Людина долю на собі несе,
а в серці -
вічну любов чи ненависть,
і межа між ними-
мить свідомості.
Я, ти , ми - це єдиний рух,
що творить красу,вічність, працю,
породжує водночас лінь, війну, страх.
Тож людина -
вісь землі,
що стоїть посеред раю й пекла.
Талант людини - розум,
одначе іноді люди використовують його,
щоб робити дурниці.
Єдине щастя для людини -
творити,
бо той, хто творить -
той живе.
Люди схожі на слова!
бо слова втрачають значення,
не маючи свого місця;
слова передають емоції,
приймаючи наголос,
як і люди передають стан душі.

2004

Я хочу тебе
Обіймати руками бажання,
Багаттям мінливого слова
Вкладати щодня на престол.


Я хочу тебе
Цілувати губами пожежі,
Щоб лід твого серця розтанув,
Щоб крига не вбила мене.


Я хочу тебе
По хвилі втрачати до смерті,
Бо вірність на вічність не схожа,
Бо кажуть: любов – це полон.


Я хочу тебе
Прогнати, мов пташку із клітки,
Бо знаю – повернешся знову.
Та клітка тримає мене.

Чего я хочу? Ищу…
Невозвратимого?
Но тем отчаянней…
В глазах всех встречных женщин,
Моей единственной прощаемый.
Я с песней о безбрежном
Стучусь в сердца,
С противоречием в себе самом
Я берега ищу,
Которого бежал так много лет.
А море смыло мой несмелый след
На времени песке.
И я, теперь уж точно опоздавший
На последний поезд,
Пытаюсь с птицами дружить…
Летать непросто,
Но еще сложнее жить.

Чуєш,
як звучить велика пустка
у якій живемо?
Вона співає нам
пісню про час,
якого не можемо втримати
ніколи,
ніяк,
нічим.

Живемо у небутті,
заповнюючи його
галасом,
неспокоєм,
сумнівом
і солоними
від сліз запитаннями
коли,
чому,
для чого?

А може
спробувати
врятуватися від цього,
сховавши голову
у зірковий пил
і заснути?
Бачити сни, більші
за Всесвіт
і зрозуміти цю пустку,
щоб разом з нею
тихим голосом
пісню її снувати

про
звільнення від страждання,
від непотрібної любові,
від болю у серці,
від слів порожніх,
часом наміряних.

умереть- это сильно просто!
надо собраться и жить!
каждого может звать пропасть
но это не значит что так должно быть.
порой нам ломают жестоко крылья
и сжигают наше небо
нас иногда смешивают с пылью
и делают вид, что другим ты не был!
наше сердце разрывают на части
и душу травит и душит боль
говорят что ты не той масти,
разве ты не видишь- это вызов на бой?!
жизнь- это сплошная борьба
увы, мы воины невидимого фронта
и на смерть идёт война
ради светлого жизни горизонта!
для кого новый день-
просто скучная серая забота
а на ком-то смерти чёрная тень
и минута жизни это непосильная работа,
но он живёт ради света
ради солнца луча и воздуха глотка
их душа надеждой согрета
хоть знают что дорога не будет легка...
а мы пытаемся уйти от себя,
под жестоким миром сломаться
просто порой надо при шторме устоять
и тьме и смерти не здаться...



16 октября 2009 г.

якщо врешті скинеш
увесь цей одяг
станеш прозора
як едемський вітер
самотність облечеться
у два тіла
слова
фігове листя
поскидають
дерево пізнання добра і зла
з деревом життя
одружаться
херувим
меч свій погасить
і любов ходитиме
слідами Бога

Вот настало время
уходить должны мы
Каждый вынес своё бремя
в свой новый мир.
эх школа,школа--
время без забот!

Помнит каждый
своё 1е сентября
что не повторяется дважды,
и потеряно в дождях октября.
Помним учителей
их строгость и доброту...

Нам не забыть
тех уроков и открытий
Которые может быть
не принесли в жизнь отличий
Все радости и слёзы,
как в стенах ,так и в сердцах...

А милый сердцу класс?!
может не всеми тогда любимый...
Но помнит каждый из нас
как историю вместе творили...
Было весело и грустно
но были мы всё время вместе!

Что бы и как бы не было,
всё равно мы вернёмся
Вроде и сердце остыло--
не сюда первого ворвёмся!
увы,многое забудется
да и не все мечты детские сбудутся
Ведь теперь другая жизнь
со своими жёсткими законами
где надо выживать чтоб жить...



__.12.2008г