Безмежна прірва переді мною,
На протилежному боці бачу тебе,
Не можу возз’єднатись з тобою,
Ти не хочеш зрозуміти мене.

Все туманом довкола оповилось,
Десь збоку чую твій ніжний сміх.
Як ти біля мене опинилась?
Мій коханий і блаженний гріх!

Твоя постать в тумані зникає,
Тепла твого тіла більше не відчую.
Я за тобою в прірву стрибаю
І в голові твій звабливий шепіт чую.

Постать твоя ще в очах моїх.
Я не можу позбутися образу цього.
Я не розумію ― хочеш божевілля мого?
Ти сама не розумієш вчинків своїх!

Уночі до мене сон приходить;
Невже відпочине серце моє!
Та ні! Я знову відчуваю тіло твоє,
Це божевілля ніяк не проходить!

Рано встаю змучений коханням я,
Але поруч у ліжку тебе не бачу.
Що таке зі мною? Я знову плачу,
І вкотре розумію, що ти вже не моя!

Ти вийшов із жіночого лона.
Ти помер. Зробили твого клона.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти весело дитинство своє провів,
Але швидкий автомобіль тебе вбив.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти розважаєшся. Повноліття святкуєш.
Ти своєю смертю рідних катуєш.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти навчання у ВУЗі натхненно почав.
Тебе немає. Десь у ямі пропав.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Гарна дівчина.Що ж робити? Весілля зіграв.
Ти мертвий. На дружину клеймо вдови поклав.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти уславлений воїн на війні.
Тобі співають похоронні пісні.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Треба пам’ятати весь час,
Що смерть може прийти в будь-який час.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

 
по заратустрі
до канібалів
& піддай кип’ятку
стиглі окуні
не модерують
стрибки з маковиння
від чайних галявин
заїжджена умагумма
відпочинок
краси класичної
на мікрофонах
у формі пенісів
бомбей місто змііїв
з-під ніг
негамований
невермор
під крилом
роллінґ стоунз
у жовтіючих
кігтях шляґбаум
чізовий




 

З’їсти яблуко. Але не перед телевізором, не похапцем, біжучи на роботу, не за ідеально сервірованим столом.
З’їсти яблуко під яблунею, обтерте долонею, ще не остигле від сонячного дня. Не з купи інших яблук. Ціле, як кулька пізнання, з невизначеними початком і кінцем його. Соковите від зернин до шкірочки з плямочкою ушкодження, бо впало. Впало, бо зріле. Впало на завершення коловороту спраги існування і на початок його.
З’їсти яблуко.

 
робити маленьку платівку
гадати про всіх кого би кохав
та не став би коханцем
записати пам’ять
дублювати бажання
відчинити нерухані двері
збирати зі шматків
пів- слова- недо- торкання
лежати з підлогою слухати
знову і знов відбираючи ноти
для приблудних мрій
мовчазний немотограф
закладки книжкові
тисяча перша можливість забути
проти
простої нестямно мелодії
не йде на руки
сміється з вікон
витягує корок за корком
рипить шухлядами
іронізує з-під ліжка
не залишається, ні




 

 
неповажна хижка
приховує вихід
до мавзолею луни
без вказівного пальця
за двері за ріг
не стукаючи
де його величність
мій фатум
до самої вечері
інколи нудиться
ніяк не дивується
складає цупкі
паперові вітрильники
ходить у моїх
жованих джинсах
із чужою кривою
краваткою
аквамариновою
гроші не зичить
моралі
не читає також
незабаром
спурхне & лишить
візитку
без жодного знаку
на звороті
гусячою лапою шкрябане
куди я потрапляю
та гублюся між словами

ШУКАЙ, ЗНАЙДИ, КІНЦІ ВІДКИНЬ




 

про що ти
коли отак дощить
коли отак химерить?
завізуалізовані каламбурні одиниці
замкнені метонімічні отвори
сотвори з мене злітну літню смугу
сни її по півтори години на кадр
пережовуй по тридцять разів
мої вербалізовані сподівання
ковтай-не-ковтай не засвояться
виверни краще на спід
спіднички моєї картатої
там зберігається вакуум
намагалася задушити або зарізати
але надвисока гравітація
пальці короткі
голос низький
мокре тяжіння
необхідно потренуватися ще
ще-ще-ще
ще раз нагадай
про що ти
коли отак не спиться
коли отак даремно
антитеза мине мишеням
аористоманія поглинає горішні поверхи
верхи на монохромних колінцях
забитих бігом і подихом монофтонгів
скельцем роздратованим
поліруєш мікстурки мої засмучені позатоденно
поляризуєш синхронічні вагання
ваганти позбулися свого часу
пропоную зробити те саме
це не наслідування кращого
з варіантів як мінімум двох
я поцілюю перший
на мене ти вже не натрапиш
навчену гравітувати
видовженими штучними наростками
підвищеним альтом
посохлим мовчанням
направду виконала два варіанти
з досконалою точністю
на відмінно з плюсом
сплю сон тепер автоматичний
мені дощить
в мені химерить
ти залишаєшся там попередньо
мені не цікаво
про що ти

В цю пору завжди здається,
що думки поростають травою,
свіжою і прохолодною,
що їм тісно в корсеті кімнати
і як вони пахнуть весною
і тмином, двадцятьма роками,
які розсипались,
мов насіння з соняшника,
і парфумами жінки,
що ніби проходила повз,
але зупинилася зібрати їх
у цю пору.

хвости
це єдине
що залишиться після нас
на місці злочину
нащадки вивчатимуть за ними
розміри наших тіл
і наших душ глибини
і ніяк не розумітимуть
що ми шукали на цій лисій
як череп планеті
вони йтимуть по наших слідах
о так
наші сліди їм якраз впору
вони так само дійдуть до води
вони так само не підуть по воді
вони теж хворітимуть
на Ікарів комплекс

насправді
те що ми шукали
було поряд
насправді
іти по воді – це іти небом
розлитим у воді
насправді не можна знайти те
чого ми не губили

 
нащо тут, не з тобою
для яких невідомо
дієслів із кишені
тих джинсів, де конає
безвідмовний папір

мозковий хмарочос
рівно стиснутий біль
зайві & тристаокі
неврочисті рядки

нащо, як не з тобою
золотий дзвін ключів
перебір зашвидких
людей людожерів
світ небесних млинців

власне вільне аміґо
ґрати, шори & шпори
полускані оплески
їм- провізації ці

нащо весь недоладний
ланцюговий розбій
дощовим недововком
без надії зустрітись
у тих дверях, любове

світлих дверях нічних




 

сину
якщо ти захочеш ліпити пасочки
розбий піщаний годинник
надіюсь ніхто не закине трирічній дитині
зупинку часу

сину
ти мусиш скуштувати бурульку
а тим паче яблуневу пелюстку
і навіть коли ти принесеш додому у черевичках
калюжу

я зрозумію

беру в руки фотоапарат
та ніяк не можу
зловити в об’єктив бризки твого сміху

сміх
перед яким
навіть птахи замовкають
розуміючи всю фальш свого співу

сину
з моєї долоні видно
де сонце сходить
але не спіши вчитися літати

допоки між нами
пуповина не перерізана

цю дівчинку мали принести у жертву
мізерний поштовх долі - надалі падатимуть скроні
розлущені по діагоналі наші тіла набрякають
брухтом і бруком і брязкальцями срібними дзвінкостиглими
замерзлими у передроссі руками запитуєш а чи припрошуєш
диверсійним маршем обплести обвести оминути ріки матричні
суцільні діри відкорковані весняним плесом дешифровані
матеріально і тілесно нам відомі позаторішні
експерименти призвели до спрощення мапованих каналів
наших дотичних передчуттів
нам путівною зіркою і храмом буде великий темноокий
супермаркет розпорошених намірів і голосінь пошматованих
ніби відрізки святкового короваю розпроміненого навколишніми
залишками-статками поодиноких відфільтрованих ілюзій
у сфері нашого взаємопокладання перекладання сходинок навспак
у супереч дозволеним виключенням нам не написано
переписати перезмінити перезняти
нам не дозволять її врятувати
руками своїми намоклими
на наших руках зморшки мурашками
на наших спинах вони будують міцний і високий мурашник
і борсаються-копирсаються в наших пожовклих рештках

 
Кохана
молитво про диво за світ
дорогою ті береги
у вічності
два на два три
клубків неслухняне
чи винне
я вечір
ти ранок зірки
опадають
в обернуту ніч
у містику
зяють провалля
вітрила хиткі
розпечені криги
істоти казкові
незнані скарби
крізь вечір
свічадно
палаюче
сповнення
ранку
безмовне
й усе
неймовір’я

безчасно
Кохана

Тобі



✴




 

 
сни
за таємними тернами
за північне сяйво
заплющені очі в’юнки
люстерка солодкі озера
сафірове колесо
& жодної
скрипки

сни
срібна сестро
у флері- хмаринці
твої вартові
сокіл білий
із віконня зліта
у сніговерть
синьолистя
примарне

сни
тотемно
первісно
срібно

сни
сестро




✴




 

 
(Ремікс, Сонце_Місяць vs. Ліліт_Опівнічна)


пролог на феньшуйській розкладці

- є щось подібне на опіум?
- a щось може бути подібне на опіум ?
(павза) є гашиш..
(гашиш.. виявляється канабісом)
- щось не пахне він канабісом
- а що, мусить?

, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,


бажань
і втілень
фіміам . .

&

перший
промінь


сандал бажань    *

&

*блюз

    ліловоокий

&
        -барханний

         **    *

&

і втілень
і бажань

*бажань і втілень, і бажань..

сандал

&

ніч . .         *



, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,    ЕмСі:

роман фіміаму & ночі
нескінченні машини кудись
вивозять сніг на дахах
тому, що можуть, і тільки..
святі загортаються в теплий дим
свіжої меленої заварної кави
шнурки пишуть хайки
число голубів тринадцять
міль з плечей, відчинено мить
котом дивним циганом
цукерками від лукавого
звично святкове незвичне
твій фіміам – fm

Roll on, femme . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


&

 томний схлип
павúний    *

&

нахабне світло Місяць- блиск
сталевий    *

&

льодинка тане на стегні
допоки   *

*втілень
блюз..

&

бажань
 найтонші ноти ранку...   *




*    * *   * * *    * *
      **   *    *** *
**    *
*    **      *


C*




Roll on..




:-)




 

 
(Ремікс, Сонце_Місяць vs. Ні_Но)


навіяне
білим . .
білим по білому
бі . .
. . лим

схилися до мене,
схилися до мене,
торкнися до мене,
торкнися . .

у зиму . .

по білому
білим немає
бо . .

береги, де ми . .
пороги, де ми


є . .
навіяне
білим
i . .

сніг . .

вже нема


снігсніг . .

*

скоро . .

білим по білому
білим

повірю . .
зречуся у риму
& криги
у риму
ллють стеляться
лють
i
білим
по
білому

білим . .
повірю . .
зречуся

ні . .

*

торкнися до мене,
торкнися . .


          білим . .

*

С*
*ні

       г*

***

          ом..
*

*
 ни . .
                               ні..

* **
***  ***

*

нас вже

          немає..

скоро . .

* ни . .

                                                                                ні..

*

б . .

*

 ** ****       **    *


* *      *

*



 **

*

 **  **  *

* **



*

 ** ****       **   *


* *      *

*




С*




 

Я – не жінка,

Я – твій хрест.

Мене в глухій покорі пристрасті,

Нестимеш в пригоршнях,

Як сонця блиск,

Як неповторну літню зливу.

Мій котику сіренький, мій котику….

Я – не жінка.

Я – мінлива мить.

Мене прикутий солоду кайданами,

Торкатимеш устами,

Як діамантів присмерки,

Як чудо, що не знав ще світ.

Мій котику сіренький, мій котику….

5.06.08
малюнок - "Інтрига" Войтович

народитися під колючою шкіркою каштану
так само безглуздо
як народитися хлопчиком
народити хлопчика
ніколи не знати
що вії
можуть розрубати
чиєсь серце навпіл
а коли закотити спідницю
вище хвилі
то можна перейти каре море убрід

бо хто ти є
якщо твої руки
можуть річку задушити?

бо хто ти є
якщо у твоєму тілі
рій бджіл
і всі мають право голосу
право галасу
право заміж вийти

ти Хто?

все одно колись
пристанемо до того берега
де залишили одяг
коли були молодими

ти – військовий мундир
а я – сукенку
тоді для цілого світу ти був дезертир
а для мене – військовополонений

бо саме я намовила тебе
переночувати у мене війну
бо саме я
намотала стежку навколо хати

і мені справді байдуже
що колись-таки ми пристанемо
до того берега
де нас упізнає лише дерево
та й те не подасть руки

 
не писати віршики
не лапати метеликів
постфакту
сушити між сторінки
відчуття
не шукати за змістом
у розсіяних горах
випадкових порід
полювати на самоцвіти
зрощувати
кристали по десять літ
твої справи жвавіші
пильнуй зиґзаґи басові
ритмове м’ясо
стримано - пристрасно
розміром & чуттям
у довільному стані вчора-
завтрапісля на втіху

Чорнявій Каліпсо




 

 
ніч на крихітних
ступнях
жінко ~ ніч
блудить
безпутними
             знаками
котячих
            питань
недоречна
на ти
       самотою
   чорна
кварта ілюзії
       на скривленій
               ринві

пізнати ніч іншу
~ інакше
порізану на ікси
ніч Помпеї
обійма ожинових
демонів
за роздмуханим
полум*ям
кола дивного
хрипкуваті
перелюби шовку
                       & хутра
у прохолоднім
сріблі

           Sade



           ✴




 

Дівчинка з сивим поглядом
підрубувала крильця
пісням,
сушила полин
на фарбованих східцях,
приходила до мого столу
і лишала там
гіркі полинові гілочки
"на гнізда
усамітнення",
і казала, що звати її
Зима,
що пташата будуть
німі,
а гнізда -
білі,
але теплі.

щоб дорівнятися до тебе
скидаю одяг
і залишаюся нагою
як жарівка в очах метелика
ми йдемо слідами
яблуневого цвіту
з висоти оглядаючи
залисини дерев
або ж збиті птахами літаки

бути Богом
це не тільки дивитися згори вниз
чи ламати дощі
як сухе бадилля
цілком достатньо
перевернути черепаху
зі спини на ноги

хмари вже далеко позаду
а тому
я не соромлюся спитати
про твоє ставлення до гарему

падаю надкушеним яблуком
якнайдалі
від своєї яблуні

 
О Раббет!.. щоденні лиха
ласа & зухвало тонка
леза брів безсоромні
куди мені лáбати, час крізь вулиці
вище слухати –пити що далі
Паралелі.. раз-один-раз
решту відкинь, не те
посмішки 45 обертань
я не хочу, я хочу
табу дзвінкі
систри вшистко дешеві думки
танцювати
& пальцями легко, плечі


(сакс)

“here....
we meet....
again
again...
and.....
again”


О Ваалет! пошарпаний паб
тупа твістóва халтура
серце гупає в стіни
21 століття тор°чать
психо-шизо-чумове
чуєш
ані гадки
тебе не гребе –
транс- відламані шпильки
бродвей- стріп- вишибали-
за дверима
картаті строкаті ченці
кохання фатальні пайки
далеч доріг ти єдина
диво


(сакс)

“ok just tellin just first jokin an than tellin
think you shouldn't be have it
right me like..
do hope do keep cha....”


О Таніт
-анітут -аніде -аніщо
злітають стелі сиплються
шиби люто дихають звірі
з глибини

таке я


Паралелі
Паралелі
Паралелі. . .




 

 
(Ремікс, Сонце_Місяць vs. Афродіта_Небесна)


для чого для
чогодлячого
для

no?

бог –
триєдиність

&

твоя
Філософія-Z

(can't get no)

чиїсь війни
чужі амбіції
чиїсь традиції

благодійний
недільний
п’яний вертеп

триєдиність –
кінець алогічний

твоя
Філософія-Z

(get no get get no)

всепрощаючий бог
чого –

твоя
Філософія-Z

(no, no, no)

чужі війни
чиїсь амбіції
благодійний
п’яний
вертеп

бог –
триєдиність

втома

(no.)

кінець
філософії


Z



*




 

Страшнішого за мертві астропорти,
отруєних безмежжями, нічого
нема
у світі сколапсованого Бога,
що електронним варивом програм
в колодязях готичних веж радіаційних терміналів
ще булькотить.
Іржа тужними спогадами сталі
із пилом зоряним
в вакуумну прірву мертвотно струменить
крізь маяків,
ущент розбитих,
інфрачорне полум‘я,
а арматури, мов прогнилі ікла
краючи на шмаття відлуння саван,
вчепилися у мумії летючих тарілок,
на котрих мороку антифотони
малюють тату
стрижнями антен.

На стрижнях катедрального собору
старого Кельну ситі небеса
череватими хмарами
світло зірок перетравлюють.
По Рейну
старою баржею космічно вимерлу тушу
„Бурану”
до музею небуття тягнуть...
Ми вклякли у склепінні безнадії:
те, що за годину облітало Землю,
пливе повз нас зі швидкістю роззяв.
І, скроні стиснувши, шепочеш ти:
„О, Петре, щось зроби!..”

Метеоритів
скам‘янілі блискавиці
снують
поміж руїн, відшукуючи мене
й дірявлячи мільйонами смертей
причал минулого,
де сів мій зореліт майбутнього.
І я – засунутий в скафандр
згусток космічного пилу –
зиґзаґами лину до рацій,
закинутого в безвість, астропорту,
щоб надсилати до вас з нього
зорь SMS-ки.
А по тому я передавач серця вмикаю
і, згадавши кардіограму Рейну,
„Маріє, – дихаю, –
прийом!..”

 
реґтайм в кутні двері
підпитий сакс
недбала перкусія
улюблений клінічно
збентежений фортеп’ян
вокалу не треба
або якщо –
співатиме жінка
без слів найліпш,
якщо неодмінні слова –
нехай би старі-прості;
розслаблю собі краватку
запалю цигарку
між середнім & тим
без назви
схилю чуба набік
їй навстріч
човгаючи пів крока за
пів хвилини
танців не вмію
такó до
смаку мені




 

 
одного глумливо подібного дня, ніхто не віда
звідки зійшлися Тромп- волоцюга, самотній Джинк
плюс незабудка- подружка, зібралися
наче трохи як випити для початку, вчинивши
як годиться; Джин- тонік відомий мало-
питущий дружбан неабиякий пік біп & боп
одні відвисали й на вуха ставали інші, а тут білий світ
диви, скочив з рейок, усе, що
чіплялося лунко гримнуло Незабудка під стільчик
стільчик у джинковий черевик, із шухляди
стовбичать кінчики вух тромбонових
але те були квіточки; зірки геть несподівано
зсипалися в море, котре з відпустки
бестії-морозивники спакували пісок
усі гроші прикро зпарували, пролетіли загризки
горівки лишилося зовсім нічого у пазурах м’ясорогових
а той всюди наштрикував балки, сучкові пеньки
& лаштував свій бордель, чого ні
Т Н Д на моменті такім ловили неабияку- саму Любов- Паву
останній раз доробився запрошення на безсмертя
що незабаром має ввійти до посібників різних
Джин- jazz напрощання неквапно паплюжив
тихенькі листки на стежинці застільній, вібрував
забрудні септакорди, збуджував тишу
сором’язливо грішну & все трохи запізно
порозходилося; язики пелюстки ярмарки сніжки навскіс
солодкі жахи повені губи зціловані
морозні діди з рукавами, сакси тромбонові & хто пропащий
пророкуючи порож & порож також занесло грітися
хихоньки ліхтарно сальсували, натомість
хилітався ніхто інакший- фініш цінником на дешеві снива
балаганні прозріння до чого усе ~ швиденько
зужите & спека в кишеньці, вальти й інші цифри
 
 
 
&&
 
 
усе даремне позмило зливами
над ранок земля хропе соковито
хрусткі шматки банкнот нелегальні
віконця у паралельне ошукане
від позавчора завтра вихідні безслідів
чужими дверима твареніючі слимаки
мов кортеж у краї
невагомі, там життя не стачає
на щастя, але хто відмовився би
 
 
 
 
 
 
 
 

Яй подумала.
Напишемо вірш
про час в машині.
Ні, не те.
Про машину часу.
Он сідаєш за кермом, крутиш, перекидаєшся,
все якось на так.
Не те щоб навіть не так,
але в голові,
що сильніше,
що більш несподівано
звучить голос.
Ти щеж докрутишся.
І я втікаю,
хутчіш, швідкіш.
втечу, не втечу,
впіймає, не впіймає.
Хто?
Тенденція, правила гри і поведінки.
А я втечу.
От побачиш.
Тільки дай мені час.
Дай часові час.
Даси?

зрання ти плачеш
і сонячне проміння відблискує у сльозах
очах
на плечах

у твоїх повільних думках
що беруть свій початок з повір'їв

ти втрачена пір'їна
летиш за вітром
і гадаєш
най буде як є

2008-2009

тривкий корабель суміжностей відпливає
все далі й далі
і стає зрозумілим
що завтра теж буде схід і захід намальованого сонця
відпливання ледь помітних кораблів наймень
пришвидшений пульс та апатичний виднокіл
а поки лишається проводжати його
довго-довго здіймаючи намальовану хустину
то вверх то вниз
аж доки його покірна дружина
не з'явиться у вигляді янгола
й не зачинить цю сумну епоху

ночами
коли ходять дерева
почуваєшся настільки самотньо
і порожньо
що здається в кімнаті
немає навіть тебе

чути лишень як пил
сідає на скрипучу підлогу

дивишся у дзеркало
і бачиш тільки дзеркало
ночами
коли ходять дерева

вслухаєшся в порожнечу
власного тіла
де серце грюкоче відром об стінки криниці

криниці без води
тіла без душі
тебе без себе

твоя кімната
блює в ніч світлом
її нудить від самотності
і від того
що дерева ночами ходять
і проходять повз

завтра куплю собі
піщаного годинника
разом із верблюдами усередині
кактусами
та піщаними бурями
бо вже набридло
як по вікну
з’їжджають голими сідницями
сніжинки

кажуть у країні сипучих пісків
треба пити кров кактусів
із сіллю
та долькою сонця
а я вип’ю талого снігу
привезеного із собою

тут марно шукати палімпсести своїх слідів
та й не зрозуміти
чому сонце ховає
голову у пісок

а я всього-на-всього
останній паломник
до оази своєї душі
падаю
розбиваюся
відрощую хвоста
і дивлюся навздогін верблюдам
що понесли в горбах
прісноводні ріки
аби випустити їх на волю
за межами мого тераріуму

в астронома
завжди одне око заплющене
а тому я для нього
лише пів жінки

цікаво з правою чи лівою півкулею

йому все одно
а я не знаю
яке око підфарбувати
аби втримати на віях
трьох китів

йому все одно
а я не знаю
чи є у мене серце
з усіма його камерами схову
та крематорієм

йому все одно
а я вже звикла
що пів мене вдома
а пів – на роботі

між нами
три квартали
між нами
тінь
між нами
сокира виросла

...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...

закляк чекати
доки ефект побачу
того любистку
правду діди казали
краще вуста дівочі

Щастя не відчувається

бо воно є нормальним
станом істоти
Людина народжується
щасливою а вирісши
шукає те
що має і
щастя змивається
потоком днів пошуків

а хто шукатиме у водостоках?

Та коли й стає
людина щасливою
то розуміє це
лише потім
коли
повернуться (по-, від-)чуття

Ти віриш

не мені не ночі
і не пилу на Твоїх віях
Ти щодня збираєш
багато-пребагато пилу
тому що з вітром граєш у баньки
і коли потім Ти дивишся на мене
Твій погляд срібнішає
і тоді найдивніша і найреальніша
Твоя срібна сльоза
крапає мені в саме серце
і я не знаю кращого дотику
ніж відлуння невидимого солоного соку
природности
Ти
віриш
бо це неможливо осягнути
бо я налаштовуюсь на Тебе
наче скрипаль перед своєю смертю
щоб зіграти межу
але мені постійно здається ніби я
фальшивлю Ти
підказуєш: бо я живу
бо заради тебе приходить весна
а осінь потрібна лише для того
щоб весна могла приходити
щороку
Ти віриш душі
Ти віриш
Ти вірш

повільно і незнічено зникаю у пітьмі
дерева обіймають і пестять мою самотність
вчорашній листок стає моїм капелюхом

сліди безладу помітні завжди і повсюдно
у сон пірнувши можна довго не випливати на поверхню
тонку структуру хаосу видно лише здалека

вогонь на болоті трубка миру короля жаб
щомиті чавлю тисячі будинків про які не відаю
темрява зсередини чорніша аніж ззовні

сокиру розуму залишив підмітати підлогу
свободи не існує допоки ти вільний
а свічка не вміє горіти у темряві

солоне на дотик обрізане світло
хтось постійно гойдає тіні за моєю спиною
шукаю шляхів промовити Твоє ім'я

ти українка чи таки горянка
неструнка як ковток сапераві

чиє сонце тебе одягало
чий виноград тебе годував
з чиєї землі родом твоє каліцтво

не питаю тебе
звідки брали воду ті
хто тебе розбавляв

не питаю тебе
скільки літ
вони топили сніг

чи побіжить сухість за червоністю
червоність чи втече від споглядання

скільки ще увійде в крамницю молодиків
які не знають сухого мева сп’яніння

не питаю тебе ні про що
пригубивши
боюся почути що ти
одна з нас

тиша складається зі слів
сказаних раніше
і несказаних досі

коли ти не говориш слово
воно існує навколо тебе
а значить всюди

сказане слово
злітає з вуст
і зникає назавжди
(ти його більше ніколи
не побачиш)

ступаючи
в пустелю спілкування
з таким величезним перепадом
добових температур
що навіть двоязика вельвічія
назавжди потонула у
сухому піску
що липне до вітру

вітру який любить збирати
слова а позаяк
не знає мов
дістає свого іржавого ножика
і старанно вирізає кожну букву
так старанно що деякі з них
під час того
бува губляться
і в якійсь потайній
місцині у вітра є Схованка Букв
з яких він лаштує
найдовшу на світі
абетку
та ніколи не скінчить
позаяк не знає мов
і спокою

але ще жодного разу
не вдалося вітрові
викрасти несказане слово
воно
невидиме
для вітру

але тільки воно
існує всюди
тільки воно
відає про інші несказані слова
тільки воно
знає що не варто міряти шлях
до кінця пустелі
якій немає краю

тільки воно
може врятувати від холоду
тільки воно
здатне уберегти від спеки
тільки воно
вміє шукати
в пустелі спілкування

незримі оази

В оману вводить ніч
своїм беззвуччям
в ній подихів
мільярди
зітхань таємних
лунких
нетутешніх
метелики думок
вирують вільно небом
ламаючи уявлення
про світ
і кригу на воді
що снить весною...

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.
Може, тому, що божевільний забагато розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не хотіли,
а привид перестрівав глупої ночі
у найнесподіванішому місці.
За своє життя я відучив вас
боятися божевільних,
а тепер помираю і в скорім часі
відучу боятися привидів.

Страх ваш я збагнув тоді,
коли мовчав, а ви говорили.
А потім я отверз уста
на тридцять літ –
я відправляв богослужіння
у всіх автобусах на всіх дорогах Галичини.
Я зайшов у найперший автобус зі словом Божим,
і ви почали вигадувати,
що мене вигнали з духовної семінарії
за несусвітні гріхи і я збожеволів.
Різне вигадували ви,
але без мене
у 50-х не сідали в автобус на перевалі.
Та цим я не тішився, бо добре знав,
що заповів Спаситель.

Я підсів до нещасного чоловіка і сказав:
“Я твій брат”.
“Ось мій брат, – махнув той головою убік, –
ось той, що вернувся вчора з далекого краю,
і згадав, як нас тато поділив.
Ти помолися за нього,
бо я буду просити панів,
аби повезли його назад,
віддам за це усі гроші й маржину”.

Я підсів до того,
якого мали вдруге вигнати,
і сказав: “Я твій брат”.
“А щоб тебе кров залляла, блаженний, –
я на рідній землі, як між чужими”.
Він був перший,
хто поборов страх і прокляв мене.

Тоді я підсів до нещасної жінки,
я хотів назвати її сестрою,
але тільки поцілував
і сказав: “Щоб тебе голова не боліла”,
бо в мене дуже боліла голова.
А ви почали усміхатися –
ви більше не боялися божевільних.

А тепер, умираючи, кажу:
браття і сестри,
щоб ви не боялися і привидів,
я приходитиму до вас при світлі дня.

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики.
В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки:
мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст!... – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Син Буало і Глупоти Людської, дивіться, родиться яким – не голова, а круглий нуль на ще круглішому нулю, але нахабне це мале: ледь вилупилось, відмінча, все підміча і відзнача, і судить, і судачить, хоч якось криво-косо бачить – бджолу поплутає з джмелем, пса між лисиці присобачить, не зна, де хрест, а де кадило, де кінь, а де кобила, на чорне каже біле; йому що сонце, що калюжа, що зірка, що будяк; і всюди лізе, всюди петра, то знак, що пнеться він на метра, що вийде з нього знаменитий, маститий Жак Мудак (ось так!), на все лихе мастак, на всякий шахер-махер, підметкоріз і абортмахер, з тих архітекторів навспак, що не будують, лиш руйнують, як от черв’як або стерв’як.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Апоплектична пика – мов ковчег, а руки – мов гасила. Сила!.. Він б’ючим сумриться биком, масивним сунеться китом – у маси, в юрби, в тижби, в глоти; людці ж, любителі підлоти, аж стеляться перед пророком і жабооко нестямляться: оце пророк! Плювок його – закон, блювок його – канон, а жовчне харкотиння – одкровення... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе задавлять! Вони ж плюють на юний цвіт, на білий світ, на біль і сміх, на небувалий плід, на чудо й диво... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе розчавлять! Вони ж обгиджують Красу, що не одмиється, можливо, і до останнього часу... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай: вони тебе живого не зоставлять! Вони, аби лише дістали, були б і сонце обісцяли, то мечуть мстиві нечистоти на інші зоряні істоти, на ті людські вогні, що мріють у багні, що звати їх – поети!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Юрба-дурба смакує їх тромбонні гуки-пуки. Яка доба, така й труба, така й гудьба. Ганьба! З розпуки вмерти б я волів: де час поетів-королів? А курвалів пішло чимало вгору. Вчорашній раб, холуй, вахлай, барбос, балбес, нечоса із нечос, нетеса із нетес, – тепер командує, владує, дує в тромбон і в вус собі не дує, та ще й поета, бач, годує: твори, небоже, під осляк, то, може, кинемо маслак... Тепер кругом метаморфози: буя чортополох, де посміхались рози, заглух тьох-тьоророх, вже соловей не молиться (тепер, вважай, крамола це), лише зозулине бемолиться „ку-ку” – занудлива докука кука. Все світло, що було, у прірву загуло. Поетів сяєво Зоїли мороком заїли. У них же влада, зброя є в них, тримає шаблю-бритву євнух, мурло за берло має ножиці, і множаться їх трони, й діадеми їх по академіях блищать. Тварюки нап’яли рясні перуки, забрали в руки всі газети та журнали, канали, по яких до них пливуть дари, лише встигай, бери – і злото простаків, і смирну тупаків, і ладан глупаків.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Один завида підсіда сусіда, бо той, бач, кращий; другий пита: „Чого це він літа, як я без крил?” Отут і вродиться Зоїл, отут йому лахва: ззива ненависно-завидно-злобних, збива духовних злиднів неподобних, зрива в хрестовий їх похід, пустивши в хід брехню, ошуку, наклеп, і статую розхитує, аж поки – крях! – герой паде у прах. Громада рада, скаче, ірже, гигоче, гавка, мука, хрюка, іде в канкан, у вихиляс, а сам іконоборець-мартопляс вже став на п’єдестал; нога як стій в граніт вроста (хоч і чужий, скажи ти, а мов на мене шитий!), і вже над стогнами й майданами, над довгожданими підданими пишає чванно, самозванно новопосталий володар – пухлявий синтез всіх отих нездар. Тепер і честь йому, й хвала, і алілуя, й а-ла-ла! Де чулися орфічні тони, гастричні рявкають тромбони. Дзвоніть же, дзвони, гриміть, гармати нашої республіки: салют улюбленцеві публіки! Апофеоз-психоз – букети й хустки, сальви й фіміам (роздолля хваліям!), пажі і екіпажі, лакеї і лівреї, банкіри й сутенери, і гейші, і гетери, трофеї-феї, цілий легіон, ну, і Почесний Легіон, і он розкішний особняк, що вмре під ним ще не один бідняк, твій, Музо, милодан – такий Верлен чи Ліль-Адан!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Таке вже випало нам царство... Ну що ж, задрипане лицарство! Бали справляйте й весілля, хай ваше кодло заселя міста, що їх побила сліпота і опоїла ваша блекота. Трощіть, ламайте, брудніть, валяйте, плюндруйте всіх і вся. Ви ж плюндрували дідуся-Гомера, Шекспіра і Мольєра, Бальзака і Гюго, та мало ще кого – Гонкура і Золя, і Вагнера, й Мане, і Ібсена, й Моне, і Берліоза, і Родена – то нам усе братва, то вам жратва щоденна! Давайте, заглинайте за кусом кус! Од вас дістати мінус – це нам плюс! Не помилюсь: на кого брешете, рвучи собі легені, той, безперечно, геній. Богохуління – те ж боготворіння: ви ґрунт угноїте під квіткове коріння. Та ще ж ви на коні, герої гавкотні; дивіться – є ж у нас закони проти бандюг, злодюг і волоцюг (який ланцюг!), а проти вас нема. Кому тюрма, а вам сурма. Кому заглада – вам верховна влада. Щоб ви самі покинули свій трон, де так сучасно мислить афедрон, щоб вилинула істина з-під спуду? Нема дурних, до віку і до суду... Та прийде ж суд на кліку юд, бо та юрба – вам не навік раба, бо той же люд – він, попри блуд і бруд, і вивихи, й заскоки, таки святий і гожий, таки направду божий; той люд розкусить вас, паскуд, отямиться хоч на краю безодні, порве кайдани і стрясе все, що його гнітило і томило, і закричить: „Катюг на мило!” Так, панове, так! Цей бунтівник Спартак авторитетне ваше падло пожбурить на смітник. Ото вже буде кришка, хоч бришкай, хоч не бришкай! І на потомний вік од вас зостанеться хіба гидка відрижка, – ви, живолупи й людомори, що до сухої сикомори удруге прип’яли б Христа, якби він знов явив до нас чоло те світанкове, ті очі барвінкові, русяву бороду й велику білу душу – криницю вселюбові!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.


Латинський Квартал, 1897.

З французької переклав Микола Лукаш

1.
Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь літа
збирається на гілках
у краплини.

2.
Друга серга села -
старезна дзвіничка:

не розпукнутися їй ніколи
диким цвітом шипшини.
Дівчина вийшла з неї -
де ж дзвіничка поділася?
А на віях дівочих
зелена сльозина.
Шовкова сорока
одним оком - у ніч,
а другим - у день
задивилась:
рябіє.
Хоч сумуй - не сумуй:
все тече,
і трави -
як плач землі.

3.
Дочасно
твої зірвалися сльози -

посипались по садах
сливи зелені.

БРУНЬКИ

* * *

Щілина - то звук.
Двері розчиняються, і відразу той звук,
і тоді ти виходиш.
Як це багато: однісінька щілина,
щоб відчути себе вільним
і зрештою - людиною.

* * *

Бути - це значить падати,
ми - це причини обріїв
кожного разу, як час нових зерен надходить...

* * *

Стеблина вітру
тремтить, нахиляюши світ.
І в тиші проступа стерня
усіх вітрів.

* * *

Спорожніли
кришталеві хатини квітів.
Залишилися зерна,
мов спогади
про заглиблення лету
від сонця до сонця
серед білих пісків життя.

1990

Пестячи розквітлі троянди
і нерозквітлі горбики
із рожевими шпилями,
відчуваю,
яка тонка одіж
на тілі молодої жінки.

1985

чоловік подивився
в люстерко
і промовив до себе
несхожий
а потім запалив
цигарку
пішов дощ
як тоді ввечері
та навіть дерева
вже стали іншими

хотів
написати вірш
про канікули -
ніколи