І насниться життя земне
У системі чиїхсь обчислень.
У програмі "Чекай мене"
Хтось до старості нас зачислить.
- А ти стільки мене чекав!
- А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.
І нічого ми не просили.

Не порань, не убий, збережи
І хай правда лиш гострить ножі.
Не покинь, а врятуй, зрозумій,
Що усі ми під впливом подій.
Не покинь і тим самим не вбий,
Ти для мене один дорогий.
Хай живе одинокая лань,
Лиш мене, як її, не порань.
Не порань, краще вбий, а не рань
Не люблю відчувати страждань.
Хай несу всі у світі хрести,
Та найважчий із них - саме ти.

І сніг у вальсі під ногами
Замовк, не смівши видать звук.
Тепер ми стали ворогами.
Колись любили ніжність рук.
Хоч я не думаю, що грою
Закінчить можу свій сонет.
І небо падає іскрою.
І в серці стерся твій портрет.
І все не так, як має бути.
І не гудить у скронях кров.
Раз я тебе могла забути,
Так, може, це і не любов?

Дні біжать як вода –
а мені
повертатись в пустелю,
де не буде ні дня,
що сьогодні
біжить як вода…

Прийшла весна,розквітли квіти.
Усе почало оживлятися.
А за весною,підскочило літо.
Пташки можуть спокійно клювати
зерно,та усе що вони їдять.
Літо-Літо ми всі тебе кохаємо,
Та твою красу Божественну шануємо.

Березневими бруньками весна-краса.
Просинаєтся наша матінка-Земля,
Дихає коханням, Життя проявляєтся.

За стан душі оцінка "задовільно",
І пустота, шматована мовчанням,
Крізь сухість сліз у Вічності безмірній
Думки і плоть пронизує спонтанно.

Втопити відчай в мріях синьооких
Не так і просто, як колись казали:
Хоч фальш свідомість і веде глибоко,
Ми все ж прозрінь знаходимо причали.

Душа живе у стані "задовільно",
Шматки думок висушуючи в сльозах.
Брехні в вузли зв"язалося коріння -
У бур"янах не проростуть мімози.

2011

Весна, просинаєтся Земля.
Душа піснею бринить,
Довгожданна мрії мить.
Радіємо, весело зрання,
Сьогодня свято-Масляна.
Посмішками виграють млинці -
Здоровья всім, щасти!

2011р.

А може не варто палити мости,
А може ми схочемо ще повернутись
До місця старого, щоб знову забутись
І подих в знемозі перевести?
А може над нами згустилися хмари,
Щоб ще раз детально усе перевірить,
Щоб ще раз у дружбу і вірність повірить,
А ми у запалі усе розтоптали?
А може не варто палити мости,
Але я ніколи цього не скажу
І болю свого теж не покажу,
А як буде далі – те вирішиш ти!
2009 р.

Україною, Україною стелиться туман,
Понад балками і яругами, як міраж, обман,
Поза горами і долинами розстелив килим
І не видно, лиш, чути «Кугирли!» - журавлиний клин.
І суха земля стала вогкою, диха степ теплом,
Україною, Україною осінь покотом.
2007 р.

Ти до мене прийдеш через дні, помилки і печалі,
У знемозі простягнеш жадані знедолені руки,
Кинеш душу до ніг і розкажеш про всі свої жалі,
І захочеш в мені втихомирити, стишити муки.
Ти попросиш мене не кидати тебе, не згубити
І забути усе, що було, з ким було, де і як,
Проте знаєш, мабуть, я не зможу усе те простити,
Ти до мене прийдеш, але вже обиратиму я!
2009 р.

...тут небо – як розбавлений кефір
з полиці супермаркету:
благенька
прозоро-біла бовтанка,
бо так
тут забагато снігу та мовчання.
...немов у чані намочила прати
ті простирадла Пані Хуртовина,
де я колись із ним лежала в парі...
...тікає пара з коминків угору –
хатинок жменя, кинута недбало,
як зерна ті,
що вже не проростуть...
...сніги та небо,
та іще дерева,
що руки піднімають млосно вгору,
навшпиньках поставали, як дівчатка,
аби його за шию обійняти....

Народжена у люті сніговії,
не пестувана доленьки рукою
несла в душі такий вогонь надії,
що осявала все навкруг собою.

У кволім тілі - серце Прометея
і криця слова у руках жіночих.
Мінлива доля, наче Мавка-фея
полюбить нині, завтра - залоскоче.

Або завдасть на плечі хрест дубовий,
нікого в поміч - ні душі живої.
Нелегка справа то - кувати слово
із власною недугою в двобої.

Та важче все ж - спостерігати німо,
як хтось твої чуття вдягає в шори.
...Гордись дочкою, мати-Україно,
тебе достойні підростуть нескоро.

25.02.2011

Пізнай історію, пізнай її героїв,
Зроби до правди громадянський крок,
Бо в цьому є патріотизму прояв,
І необхідний для життя урок.

Цьому не вчили у радянських школах,
Де був Mорозов Павлік всім взірець,
А молодь сліпо йшла за комсомолом,
Йому віддаючи вогонь сердець.

Та час минув і вже не приховати
Геройські вчинки і святу любов
Борців за Україну, що вмирати
Пішли у бій й пролили вражу кров.

... Зима лютує, та серця горячі
Воліли розтопити ті сніги
Й життя покласти на вівтар юначі
Щоб в Київ не вступили вороги.

У січні вісімнадцятого року
Три сотні відчайдушних юнаків
Під Крутами спинили наче блоком,
Шість тисяч Муравйовських вояків.

Строчили кулемети, як скаженні,
І від гармат здригалася земля,
І гинули бійці від невіжених
Озброєних досхочу орд Кремля.

Тривав той бій жорстокий і кривавий.
Зійшлися тут патріотизм і міць,
Висока мужність, доблесть, честь і слава
Й ганьба головорізів і убийць.

Студент Омельченко закликав не здаватись
Хоча набоїв більше не було.
І хлопці намагались захищатись,
Доки не знищили усе ліве крило.

Лилася кров захистників невпинно,
І сьомокласник Пипський заспівав
Гімн рідний " Ще не вмерла Україна"
Й підтримали його всі, хто стояв.

Мов град із неба сипалися кулі
Косили молодь ,український цвіт.
Не схибили студенти , не звернули
Загинули у розквіт своїх літ.

Та тридцять п'ть знесилених героїв,
Потрапили в полон до ворогів
Але судилось їм і після бою
Іще зазнати лютості катів.

Стріляли в них й багнетами кололи
За те, що не скорились, не здались.
І душі юні їх , немов соколи,
Полинулиуі піднебесну вись.

І подвиг їх із пам'яті не стерти,
Допоки Україна ще жива,
Бо героїзм завжди сильніший смерті,
І це, мій друже, не пусті слова!

Пізнай історію, пізнай її минуле,
Відкинувши брехню і тінь облуд,
Й вклонися тим, безсмертя що здобули
В священному бою- героям Крут!

Чому душа весь час болить,
Чому нема спокою?
Твої слова мов гострий ніж ,
Що ріже час на двоє.

Здається сонце ізійде
Та довго не сіяє,
Бо знову непроглядна ніч,
У серце ніж встромляє.

Слова летять мов горобці,
Влітають й відлітають,
Крім покидьків в моїй душі,
Нічого не лишають.

Затьмарилась наша любов,
Через твій вчинок зради,
Простити це не можу я.
Високі барикади!

Отож іди, шукай вітрів,
Шукай нові обнови,
Розказуй їм свою біду,
Я ж вмерла для любові.

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Какая дура! Ткала и порола,
Порола, ткала и порола вновь,
Задавленная гнётом лет любовь
Терзала пальцы ниткою суровой.

И снова круг. Двадцатый, как года…
Не кончится, о Боже, никогда
То полотно – бескрайне-бесконечно,
Как саван. Не ему. А мне, конечно.

Безумие тягучее, как мёд,
И голос среди ночи мучит, жжёт:
«Ты ждешь, но это лишь насмешка судеб.
Он не вернётся. Знай, его не будет».

Воспоминанья смутны и солёны:
Быстрейшему в награду будет приз.
На старт, вниманье, марш! Бегут, как кони.
Я – вместо кубка.
Победил Улисс.

Он… не меня хотел. Хотел Елену.
Её хотели все. И неспроста!
Пылала Троя – сёла, города –
Всё в честь сестрички. Но досталась та –
Другая. Тихая, как травы к лету,

Как пёрышко…На свадебном застолье
Есть жертвы тела (сердце и рука).
А он ушёл – как в магазин за солью,
А он блуждал – века, века, века…

И боги с ним в игру свою играли
(Вселенная – ему, а мне – лишь сто
Бессониц хищных выставили жала:
Порола-ткала, вновь порола-ткала,
Не Полифем – никто, а я – Никто.

Вода и небо. Чудо – не разбиться.
Перед глазами – бесконечность лиц
Подруг, любовниц – с ними был Улисс.
Но есть одна – Цирцея белолица –
Семь лет пленяла смоляная бровь.
Ах, да, конечно, волею богов…

Ты с ней ещё…
Не смею и присниться…
Вздохну сквозь сон – кому? Тебе? Себе
О горькой, исковерканной судьбе
Не говорю. Ибо слова – как птицы,
Словам нет веры. Им не верю я,
Рука и сердце – жертва ведь моя,

Но не твоя. Натянешь лук, стрелою
Всех женихов пронзишь… Какой шашлык
Из тел врагов: не только в дом вошли –
Имели наглость любоваться мною!
………………………………….
Хозяин возвращается! Встречает
Его собака, нянька, рада челядь,
Земля, трава, хозяйство… Еще та есть…
Ну, как её… Ну, с нею нам постелят…

Олива старая растёт сквозь тело,
Пускает корни. Путается речь
Живым клубком… Попробуй уберечь,
Узнай меня в том хороводе встреч,
И волосы белы,
И утро бело…

А жизнь прошла, и вот её итог –
Крошащийся засушенный цветок,
Что цвёл вчера – любви заветной знак.

Проклятье – верность галицких Итак…

2010

Я бачу сни, ти їх не бачиш,
Я чую ніч, вночі ти спиш.
Чому тоді так гірко плачеш
Коли від мене ти летиш?

Малюю зорі знов на небі,
Вночі тобі їх запалю,
Мені нічого більш не треба,
Хоч би почуть твоє „люблю”.

Цілую квіти, ти ж не знаєш,
Їх неймовірний аромат,
Ти просто знов кудись тікаєш,
А чи повернешся назад?

Пишу картини, знов сльозами,
Пишу і рву, і знов пишу.
Я проводжу тебе очами,
І в серці образ залишу.

Вчора нагорі - сьогодні знизу,
Нині буря, а назавтра бриз.
Не чекаймо від життя сюрпризу,
Бо саме життя – уже сюрприз!

Вічні гори Альпи, вічні Анди,
Нашу ж долю - однесуть роки.
Як всихають пелюстки троянди,
То міцніють гострі колючки.

Є щасливі вельми, є невдахи,
Та одне для щасних і невдах
Сонце, що завжди іде на захід,
І ясою в темінь мостить шлях.



28.02.11.

Зацілуй мене голосом. Можна
я сплітатиму звуки у пісню,
кожне слово і видих, і кожну
думку до і, можливо, опісля?
Заведи у дрімучі діброви
недолюблених ночей навічно.
Закипи у душі та у крові,
ляж туманом рожевим на вічі.
Зацілуй. Залюби. Заяснися
між зірок і галактик на сході.
Заплети мої руки і мислі.
Від реалій стомилася. Годі.
13.11.10

Чому тужу, мій краю , за тобою?
Чому ввижається хатиночка мала,
Де під вікном, посіяна весною,
Пахуча мята зеленню цвіла.

Й тут на полях пшениця злотом ллється,
В городі маки радують весну,
Й тут під вікном барвінок часто в’ється,
І соняшник- До сонця дотягну!

Є й чорнобривці , що садила мати.
Саджу і я, і пахнуть як й тоді,
А смуток ось не можу заховати,
Хотілося б вернутись в давні дні.

Послухати б хоч ще раз соловейка,
Що тьохкав десь у батьківськім саду.
Лишився там, а з ним й моя сімейка-
Лиш на знімках нагадує весну.

Хотілось би зозулю насварити,
За те, що накувала купу літ,
На жаль, не можу з нею говорити,
Не прилетіла жити у цей світ.

Немає й жайворонка, пусто в небі
Лиш часом чорна хмарка надбіжить.
Заплачем разом, ніби у потребі
Шукаю друга, спогадом пожить.

Ти спиш Тарасе, а слова,
Які мережались сльозами
Та карбувалися рядками,
Запали в душу, проросли
І твоє слово понесли
Через роки, через наруги,
Трісли кайдани, від напруги
Прорвалась воля, зацвіла
В новім пориві рай-земля,
Тебе пророка спом’янула.

Як вірний син свого народу
Ти гостре вістря у незгоду
Встромив і розпалив багаття,
Збудив рабів і дав зачаття,
Щоб Україна чула слово
Твоє могутнє і наново
Прославився твій рід багатий,
На новій ниві у новій хаті
Воскресла воля на землі.

_________________

Добре твоє слово –
на вагу золота,
але золота
в мене нема…
Недобрі слова –
роздаєш задармА.
ДармА…

Коли він вмирав,
так тяжко,
ніби народжувався –
так само
страшно і боляче,
так само
мокро й криваво,
так само синьо
було його шкірі,
так само важко
було йому дихати.
Коли він вмирав
сімдесятилітнім дідом,
не доживши
й до сорока –
останнім його бажанням,
єдиною світлою мрією
було:
щоб йому
зробили укол:
щоб виссати
ватку зі спиртом
після ін’єкцій…

2009

Вона слова леліяла у серці,
вона зростала їх,немов дитя,
ними раділа і журилась,
вони й були її життя.

У тих словах і Україна мила,
у них кохання і важка журба
і сни чарівні,мрії й сподівання,
у тих словах була уся вона.

Згадаймо, друзі, ми усі сьогодні
віршем і піснею із уст дитини
життя і творчість Лесі Українки -
доньки великої для неньки України.

2011 рік

Нехай в кожній господі
під вікном цвіте калина,
хай буде чутна всюди
мова солов'їна,
хай образ прикрашає вишиванка
і хліб духмяний спіє до сніданку!
Нехай живе у серці українськім
вкраїнське слово,українська пісня!
Хай Україна наша процвітає,
а Господь рясно всіх благословляє!

2011 рік

Складав терпляче до її колін
слова
обрáзи
молитви
стезю
котів
вона намотувала
собі на пальці
дощі та нерви
звісно він любив її
(а чи хотів?)
ту дівчинку
ту крапельку
ту гілочку
ту вишеньку

стерву

Ми - команда космічної подорожі...
Припорошені зоряной пильцею,
кружляємо танцючи у вихорах
та водоворотах бескінечності.
Радість-Життя, Життя-Радість,
Вічної Любові медове Щастя!
Ми зупинилися на мить,
Щоб познайомитись, коханням поділитись.
Сьогодня, дорогоцінні миті Радості-
Короткий єпізод вічності.

2011р.

І падав сніг, і гілля ворушилось,
Земля біліла за вікном.
У когось щастя народилось,
А хтось вбивав свій біль вином.

І падав сніг, і гасли в небі зорі,
Злітали вниз – за горизонт.
Чиясь ріка впадала в море,
Чиїсь війська пішли на фронт.

І падав сніг, і сумно стало
На мить, секунду, на момент,
Бо десь у світі покохали,
А хтось ховав свій пістолет.

Застигли в сні віконні рами.
Чиєсь авто летіло в ніч.
Не падав сніг лише між нами.
На землю – тихо падав сніг…

26/02/2011
00.05

Нині білою фатою,
Зима землю вкрила,
Ясне небо золотиться,
З хати іде мила.

Не до шлюбу зібралася-
Несуть домовину,
Ллються сльози материнські
В нещасну годину.

-Ой на кого ж покидаєш,
Донечко єдина ? -
Залишилася старенька,
Немов сиротина.

Дзвони дзвонять прощальнії,
«Отче наш» співають,
І дванадцять евангелій
В останнє читають.

Ой, лелеко, лелеченько,
Куди відлітаєш?
Недоспівані легенди,
На кого лишаєш?

-Я іду в кращі світи,
Де немає болю,
Розірвались тяжкі пута
Й я відчула волю.

Повним місяцем зійду,
Зіркою засяю,
Ту любов, в якій жила,
На землі лишаю-.

Ще повернуться лелеки
В Буковинські доли,
Моя пісня- «євшан зілля»
Не згине ніколи.

Зажурилася зима:
- В мене снігу вже нема.
Роздала я всім сніжинки,
Замела усі стежинки.
Річки в кригу одягнула,
Мости вкрити не забула.
Притрусила ліс і поле –
Біле й чисте все довкола.
А весна - не забарилась,
вранці сонячно з’явилась!

Жебонять струмки веселі,
Чепуряться міста й села.
З вирію спішать птахи,
обганяють літаки.
У весни – усе весняне.
В пелюсткові шати вбране.
Щез мороз. Тепліє вітер.
Весна всім дарує квіти.

25/02/2011

Я не мовчу. Так довго не мовчать…
А десь самотньо помирає груша…
Це вже було – приречення розп’ять…
Так буде знов - очікування зрушень…

Так вже боліло. Плутався бур’ян…
Губилась пам'ять у розпусних зливах…
…А десь чебрець вплітається в туман
Заради того, хто уже щасливий…

Хто відчуває паморозь грози
В останній краплі висохлих пробачень…
...Десь знов лунають рідні голоси
Тих, хто мене ніколи не побачить...

Тривожна радість – плетивом дощу
Зазеленіє, розпаливши губи…
…А степ не спить. І я вже не мовчу
Заради того, хто мене не любить...
2011 рік

А дні ростуть з помилкою у серці,
І чорний птах над білими грудьми
Літа. Немов мерці чи, може, мерці
(Та хто нас знає, хто сьогодні ми).
А серце шепче другу-побратиму.
"Ми лиш удвох: лиш я тепер і ти".
Я до всіх бід поламаних ітиму
Сто днів, сто літ; куди, скажіть, іти?

В душі моїй ти розпалив багаття.
І гнів, і біль - спалили все до тла.
Мені здалось, що то було прокляття,
Відьмацька змова біля чорного котла.

Чому все щастя ринуло рікою?
Ми ж не помчалися за ним у бистрі води.
Стосунки ж натягнулися струною,
І стали невідомої природи.

Як дім із карт, так наш надійний дах,
Що ми так довго будували із тобою,
Миттєво зруйнувався на очах,
Під вибухом гранати бойової.

І соромно мені тепер за час,
Коли любов топтали ми як листя
І почуття всі змили в унітаз,
А слову «вибач» не знайшли ми місця.

Як мати молода вслухається у сон дитини,
Отак досвітня тиша оберігає сон Єрусалиму.
Ще зорі й місяць милуються ним із високості,
Іще роса цнотливо пестить віти сосон,
Ще птаство зогріває голопузиків у гніздах.
Іще на вулиці, як кажуть, не завізно...
Ні мовою, ні сміхом неурочним
Не руш цю тишу непорочну.
Оцей набуток ночі Божий
Зробить твій день завжди погожим.

І забракне сили вдарити в плече
(Я клялась любити своїх ворогів).
Знов вогонь цілую. Знаєш, не пече,
Ти ж мене ножами гострими зустрів.
І слова гарячі ниють, мов смола,
Я тебе хотіла залишить без крил.
Задрімало літо в холодку тепла.
І лиш ніч сміється в сотні жовтих рил.
Та давно та повінь впала на чоло.
Кришталеві рани плачуть; ніби кров,
Заливає серце те, що вже пройшло.
Я б тебе любила. Не дає... любов.

Два кроки, два стуки, дві миті.
Зачинені двері. Пітьма.
І знову одна в цьому світі.
І знову мене вже нема.
Хай трубка захрипне від крику
Мене не розбудить вона.
Намріяла'м щастя велике
І знов допоможе весна.
Ще мить. Тихий стукіт у двері
І ніжності ціла ріка.
Чита' на зім'ятім папері:
"Я тут. Та мене не шукай".
***

Спіноза

Перестаньте называть нелепые заблуждения таинствами
и не смешивайте столь постыдно того,что нам неизвестно
или еще не открыто, с тем, нелепость чего может быть доказана,-
каковы приводящие в трепет таинства Вашей церкви, которые
Вы тем более считаете превосходящими человеческое понимание,
чем более они противоречат правильному разуму
Бенедикт Спиноза – Альберту Бургу,
декабрь 1675 г., Гаага

Смалив тютюн і кашлем захлинавсь,
І глузував над тим, у що і сам ще донедавна вірив
І тішив весь кагал, що й з-поміж них зродивсь такий,
Що через кілька літ зрівняється із наймудрішими рабинами.
Та не Барух, а Бенедикт сьогодні він.
І, як зітре од шліфування лінз пороховиння,
Шука й знаходить нісенітниці в Торі:
Що вигадка синайське одкровення,
І що скрижалів у Мойсея не було,
Що чудеса то просто вигадка пророків –
Божевільних чи й несусвітніх дурнів...
Що бог – не створена ніким сама природа..
І той народ, що дав йому життя,-
Ніякий не обранець бога, а такий, як всі
(Щоправда, за гординю розпорошений по світу).
Словом, зводить нанівець усе,
На чім гебрайський люд тримався споконвіку.
Не оминув і гоїв Бенедикт, серед яких тепер він,
Вигнаний з юдейської спільноти, жив.
Пресвітери, і пастори, й ксьондзи, як і рабини,-
Змайстровані всі на один копил,
Щоб збаламучувать незрілі душі пастви,
Розсіювать дурман і правду заволочувать байками ...
...Він кашляв і смалив тютюн, щоб подолать сухоти,
І встигнуть з релігійних пут на шлях науки,
А не вигаданого бога, вивести одурені народи.
Та світ ішов, як і колись, в церкви і кірхи, і костьоли.
Щодня юдеї в синагогах припадали до Тори
І пильнували, щоб молитви стелились в бік Єрусалиму...
Чи переймався Бенедикт, як помирав,
Що хоч і став для всього світу світочем науки,-
Зажив прокляття, а не славу свого народу

Умом Россию не понять,
Ее аршином общим не измерить.
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить
Федор Тютчев

У кожної нації свої хвороби.
У Росії – невиліковна.
Ліна Костенко
«Записки українського самашедшого»

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.
2010

Закутаюсь у білу заметіль.
Вона мені сьогодні –
майже рідна.
Погідно на душі.
Стихає біль.
Звідкіль серед зими -
самотня, бідна?

О, не сумуй,
коли з небес лапатий
завзято,
просто в душу, пада сніг.
Княгиням треба вірити.
Прощати.
Прощатися.
З усіх земних доріг,

чекаючи, пускати на поріг
ігнорувати радощі і втрати…

из цикла «Под столом».

Я уже преуспел в шутовстве,
не заметив, что это – не сцена.
Я колпак на глаза натянул,
улыбнувшись в широкий рукав.
А когда пошатнулся -,
увидел, что чаша большая безмена
вниз ушла из-под ног –
двадцать фунтов цена дуракам.
Правда, там, на другой стороне
где висела порожняя чаша,
было что-то такое, о чём лишь
догадкой дошёл:
там была наша общая вера
и общая праведность наша –
то, что я бы назвал
на двоих нашей общей душой.
Вот и кончилась бурная ночь…
Никакого не вышло аншлага:
на шутов ведь не принято
нынче в театры ходить, -
на репризы дурацкие…
Блажь не меняют на благо,
но и благо на блажь
ни за что не дадут заменить.

12 апреля 2009 г.

Часе, часе , - госте мій незваний,
Ти ввійшов без стуку у мій дім.
Знаю, що лікуєш серця рани.
А з обличчям робиш щó моїм?

Ти метеш подій опале листя
І літа везеш за неба край,
Холодіє сонце там огнисте
І окутий міддю гасне гай,
Тільки ворон, що живе літ триста
Незворушний.

Часе, зачекай!
Дай мені надихатися волі,
Віршами насіятись в житті,
Щоб душі пориви не схололі
Увібрались в рими золоті.

26.02.11.

Якщо побачиш місце, що пустує
І крутиться густий по нім туман,
Не розгоняй, в цій темряві вирує
Моя душа, заведена в обман.

Вона чекала промені із неба,
Покірно стала на земельну гладь.
Їй, бідній, зовсім небагато треба-
Любов Господня, Божа благодать.

Та темні сили маскувались хитро
І затягнули зашморгом брехню,
Накинули на душу непомітно,
Зневіру серця , накинули петлю.

І я тепер, жену це темне лихо,
Чекаю світла, вийти із пітьми.
То ж обережно! Рухайтеся тихо.
Не розтопчіть! Тут родятся думки!

Він ще живе, а може доживає,
Несе на плечах цілу купу літ,
Вдивляється у даль і ще чекає,
Що син вернеться, чи пришле привіт.

-Син в ліс пішов,щоб захистить руїни,
Лишитись вірним батьківській землі .
Вояк УПА! За волю України
Безстрашно бивсь і не ховавсь в імлі.

Він вибрав ліс, з запалом йшов до бою,
Чи на брунатний, чи «зорянистий» стрій.
Два вороги! Піднявши смертну зброю,
Не зупинявсь! Йшов мов морський прибій!

Упав мов лист, це була ціна волі.
Скосила смерть у розквіті буття,
Поніс на вівтар батьківські недолі,
Віддав Вкраїні молоде життя!

А батько жде, з дороги виглядає,
Усе ще вірить, повернеться син.
Йде за село й на вигоні чекає,
Сивіють дні, а він стоїть один.

Пародія

Чаклую… На Тóбі… Ти пахнеш чомусь грибами,
Так дивно, бо зранку лиш їли один калач.
Собака у буді давно вже заснув з… котами.
Сплітаються ноги і труться… Пробач, пробач!

Чаклую… Як вмію… Втомилися трохи пальці…
Обоє у шóці – ти мав би зрости давно.
Фантазію мала – без одягу еротанці,
І танго… У ліжку. Натомість – німе кіно.

Укотре повторюю: “Я, тільки я! Більш нікого!”
Чорти десь носили у “тихі озера”, так?
Вже й ангел втомився чекати – зібравсь в дорогу.
А я не здаюся – товчу молоко і мак…

27.02.2011

Господи!
Не полишай у біді, Усевишній!
В час, коли ми себе можемо стерти,
Бо вже давно перейшли порубіжжя,
Далі іти – стало зовсім нестерпно.

Господи!
Скільки ж нам треба до хліба?
Хто ж нас, пропащих, до себе вподобав?
Видно, нечистий знав, що не схибить,
Як навертав до людської жадоби…

Господи,
Скільки ж нев’янучих марень
Так і лишилось за межами долі!
Чом же ми більше – ніж люди – примари:
Сонні, незрячі, без волі і кволі?..

Як же тривожно…
Підсудний на вирок
Так ось чекає за крок до порогу.
Господи!
Нам би – незламного миру
І – устремління – такого ж – до нього.
25.02.11

Порожні гільзи.
Порожні гнізда.
Порожні жили.
Час прямокутний
(Такий годинник)...
Гарячі ніздрі
Злої кобили.

В кінці тунелю – тунель направо,
А два – наліво.
Тут золотіють могильні трави
Зорянозливо.

Убитий в спину шляхетний олень.
А біля нього
«Круті вкраїнці» і «Coca Cola»,
Дороги-роги.

Шаманство крові і шум ялини.
І все первісно.
Бо й Місяць юний золотолинно
Над Сонцем висне.

Танцює серце.
Й вино жертовне п’ється: ну що ти!..

Набиті гільзи.
І пінні гнізда.
Й порожні соти...

27 лют. 11.
Карпати.

А коли живеш –
За душею тіло волочиш …
А коли живеш –
Рвешся між двох світів, -
Головне – зустріти
Рідні ласкаві очі
І почути серця
Негаласливий спів.

А коли живеш –
Шукаєш благої правди,
Бо брехнею мічений
Навіть найліпший друг, -
На землі широкій
Почуваєшся космонавтом
І боїшся нитку –
Найтоншу - пустити з рук.

А коли живеш –
Не присуджуючи відплати,
Не виводячи час
Опівночі на нулі, -
На світанні молиш,
Щоб люди були, як браття,
Найрідніші браття
На виплеканій землі.
25.02.11

В меня стрелял родной отец.
За что? За что?
За то, что предал, что любил –
Безгрешен кто?

Тот не любил, кто не страдал,
Совсем, совсем.
Сломал из-за полячки жизнь.
Зачем? Зачем?

Был козаком – теперь я лях.
Ну что ж? Ну что ж?
Что Украина мне? Что мать?
Не вдруг поймёшь.

Несёт меня водоворот
Событий, дней.
Куда лечу? Чего хочу?
За ней! За ней!

Сжигает гибельная страсть
Дотла. Дотла.
Где совесть, дружба, честь моя?
Судьба, ты зла!

И всё же мучает вопрос
Больной, больной.
Я след оставил по себе
Какой? Какой?

Мой брат, отец – сечевики
В бою легли.
Предатель, враг, как пёс, паду
Я от родной руки.

10 декабря 2007г.

Білу Лілею – річкову царівну
Тихо колише прозора вода.
Що заховала від світу предивна?
Зеленню листя кого обійма?

Може, молодших братів та сестричок
Прагне вона вберегти від спокус?
Щоб до чужинських не прагнули річок,
Іншого досвід мотали на вус.

Може, стареньких неню і тата
Ніжно плекає й голубить вона?
Більш не зачепить недоля затята,
Спокій їх жде біля рідного дна.

Ну, а можливо, краса-водяниця
Перше кохання ховає своє?
Навіть найближчим подружкам-сестрицям
Серце на кпини не віддає.

Сонячний промінь – лілеї обранець,
Бравий, звитяжний, крізь хмари злетів,
Діву-красу запросивши на танець,
Річку і серце її освітив.

Швидко минули щасливі хвилини,
Промінь-вояк знову став до борні.
Дівчина-квітка кожної днини
В хвилі ховає очі сумні.


Липень 2007р.