Проблукаємо з тобою всі святкові дні,
Проспіваєм у весь голос всі наші пісні.
Колобродить пітьма поряд. Дим від цигарок
Плине тихо, сіро, густо між сивих зірок.

Закидаєм погляд в сутінь - ніжний тонкий транс…
Сповиває наші долі вічності романс.
З темряви всміхається до нас старий монах
І штрихами східних рун нам позначає шлях.

2011

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

і що був він молодший за неї років на добрих сім
хіба то роки і яка непосильна гряде морока
з мороку витягати навпомацки сум’яття зеленооке
і в серце жіноче ховати у самі глибини наспід

будеш себе розглядати у люстрі пливучих зим
така ж білява як в школі до божевілля грішна
і коли він засне складеш у чати і голову й вірша
примусиш хитатись на лезі левові терези

скаже тобі білий світ що не одна ти така
спраглі метелики статусів вічні метелики статків
чай волошковий «гроприназин» наче кладка
що для чужої дитини приручено принесла

а про своїх мовчи, про своїх молися потрійно і
віруй - повір'ям обвий у вечер різдвяний шию
таке колись варилося зілля – мало не задушило
минулись дощі лишилася мильна піна

ті війни із вітряками, як довга класика жанру,
врятуєш себе щасливу, його десяток душ на додаток
хоча йому не потрібно а їм напевне плювати
чого ти латаєш неоновим світлом зелену жабку

Неправда, что вкус подоплеки неведом
Разнузданной своре зевак.
Я знаю, я знаю, я шел за ним следом,
Я помню - все было не так.

Ведь место Герасима не пустовало
С начала небесных светил.
Начальник сказал: "Утопить ее мало", -
И тут же об этом забыл.

Но честный Герасим в охапку собаку
Собрал, да и полный вперед.
Того запинаем, кто мыслит инако,
Чудного утопим, а вот,

Кто вдруг приглянулся, того приукрасим.
Но я до сих пор не пойму,
Зачем оголтелый и пьяный Герасим
Выкручивал лапы Муму?!

2009

Згасають, як зірки, земні святА.
А будні - мов космічні чорні діри.
Я втомлена. І, звісно, не свята -
Живу в гріху печалі та зневіри.

Грішу рядками болю і жалю,
Допоки сяє свічечка натхнення.
...Я Вас люблю. Я й досі Вас люблю.
І, може, це і є мені прощення.

2003

А світ вже звик до милостей і кар.
А світ - то зводить храми, то руйнує.
...За сивим склом старий годинникар
Над механізмом втомленим чаклує.

Чи ж дивина? - годинник поламавсь.
Квапливі кроки. Перехожих лиця.
У цього Майстра Часу є якась
Лише йому відома таємниця.

Він прослуховує уважно кожну мить.
Він кожен "трибик" серцем відчуває,
І наче добрий лікар Айболить,
Годинникам здоров'я повертає.

Стрілки щоб не обманювали нас
І пульс життя був рівномірним всує.
А може, не годинники - сам час -
Годинникар за сивим склом лікує?

2004

Абсурдність буття відганяє пріч
струнка, мов Псалтир Давидів,
п о е з і я – єдина реальна річ
у світі химер і видив.

Для когось вона – лиш слова пусті,
для когось – лиш гра знічев’я,
але у пітьмі тимчасовості
мені вона є свічею

і символом віри. Нехай звучить
це надто банально й просто –
весь час переконуюсь, живучи,
як тоскно без неї й плоско.

Поезіє-любко! Не зрадь, прошу.
Не бавитись, а боліти
тобою я прагну. Й не залишу
одної з тобою орбіти.

2004

Її фігурка мовби доладна статуетка,
Обличчя - фарфорове, зіниці – аметист,
Звабливенька богиня, гаряченька німфетка,
Лоліта, певним чином - так мовили колись.

Гаряче, хоч із криги Лоліта серце мала,
Але то, певно, Герда, скоріше, братик Кай
З Лолітою серцями на хвилю помінялись…
…Тут без півлітри, друзі, усім нам буде край…

А млявий дощ осінній… А зорі так сіяли...
А місячна доріжка все світлом залила...
А у вулкані, в серці знов закипала лава...
Зненацька павутина тоненька ожила...

А ось листок осінній... А, може, із газети...
Заглянув у віконце... Там - шоу, як „За склом”!
Листочок із сонетом... А там - такі сюжети!..
Петрарці і Шекспіру - повнісінький „облом”!

Поки писав я вірша – зима снігами вкрила
І змерзлого листочка забрала із вікна
Та він не розгубився, знайшов собі кумира,
Розбив Лоліті серце - Лоліта знов сумна...

Я розповів вам казку. Ви що, не зрозуміли?
Та то дурниці, діти, і не таке бува…
Послухали - і годі. Тепер пора до діла.
А я - до тіла краще. Все інше – трин-трава.


12.01.2011

закрутить віхола, заб’ється серденько -
свати приїхали. як і заведено,
хліб-сіль, варенички, горілка в чарочку.
прийшов нарЕчений, виходь, Одарочко.
горить мов маку цвіт, пливе лебідкою.
щаслива матінка зове обідати:
"ходи, Михалику, до столу, сватоньки,
би пригощалися, при тому святові".
на лаві гостоньки, надворі щедрики.
ще раз попостимо, а там нагледимо.
сватів пов’язано, хустину дадено -
вділила серденько Покров обрадою.

Бувай, побачимось іще,
Якщо зведуть примхливі долі...
Слова чергові, захололі
Між вітром зимним і дощем.

Бувай, побачимось іще...
Ах, як сади нам щедро квітли!
Чому ж те, що ставало світлим, -
Між вітром зимним і дощем?

Бувай, побачимось іще,
Якщо почує Бог молитву,
Якщо зупинить час гонитву
Між вітром зимним і дощем.

Бувай, побачимось іще...
Як хочу я, щоб це здійснилось!
Бо ти лише одненька снилась
Між вітром зимним і дощем.

В кутку вбиральні зачаїлось Слово,
Зіжалось бідне і ридма ридало.
Його оділи в шовки кольорові
І залізяччя в вуха повтикали.

Понадівали імпортні брязжцяльця
І оголили груди безсоромно,
Дешеві персні оділи на пальці,
Поначіпали їй чужого повно.

Під «ірокеза» хутко зачесали,
Нанесли крем із кавової гущі,
І обкурили, і нашпигували,
На шию вділи в алкоголі мушлю.

Обули у підбори із прогресу,
У руки дали сумочку мовчання
І наказали (ніби то облесло)
Не говорити більше про кохання.

Не говорити те, що надоїло,
Не вимовляти чим жило віками,
Щоб згадувать за вишивку не сміло
І крайки заховало з рушниками.

І плаче бідне у вбиральні Слово
Саме собі закривши в моду двері...
Під музику по подіуму новім
Ідуть чужі розбещені моделі.

Матір східних слов"ян!
Щира ненько, знедолена вдово!
Ти пустила нас в світ,
Згодувавши нам частку свою.
Ти зростила мужів,
Ти озброїла їх віщим словом:
"Будьте вірні мені!
Бо для вас лиш,сини, я живу!"

І пішли сини в світ,
Та не матір свою захищати -
Розбрелися вони,
Бо там добре, де брата нема!
Й затужила земля,
У розпуці знедолена мати,
Та зректись не змогла
Й помогала усім, чим могла.

Та замало синам
Теї помочі мами-каліки:
"Надо даму одеть!"
І зривають з матусі одіж.
Плаче, бідна, рида.
Почорніли набухші повіки
Від стиду за синів
І від горя й просолених сліз.

От оділи "других",
Напоїли, наїли досита,
Що у матері вдерли
З опухших від голоду уст,
І служили ,"другим":,
Рассєям, Речам-Посполитим,
Бились в груди "о верности"
Й "пшиско неведаных чувств".

Схаменулись сини,
Як ті "дами" від них відвернулись.
А старенька живе
У лахміттях і темряві лих.
"Дуже дякую вам!
Що нарешті таки повернулись!"
Лиш промовила бідна
І серцем степліла до них.

"О, сини, ви, сини!
Моя плоть,моя біль і надія!
Оживіть мою кров,
Вмийте косу в ранковій росі!
Обіцяю, клянусь, що усі ваші мрії
Я звершу ради вас
І постану у бувшій красі!

Я розквітну ізнов,
Забуяню густими хлібами,
Засміюся добром
На світанку з приємного сну,
І онуків своїх
Я не пущу лихими стежками.
Будьте вірні мені!
Бо для вас я, онуки, живу!"


1997 р.

Сонце зрадливо втекло зимуватоньки,
Липа усе ще стоїть біля хатоньки,
Вкутана вітром перлинами сніжними,
Гріється спогадів хвилями ніжними.

В спогадах в’ються стежини заходженні,
В снах - покоління у хаті народжені,
Гомін родини відлунням по віточках,
Погляд давно не спинявся на діточках.

Роде, мій роде, по світу розвіяний,
Дивними буднями тяжко замріяний,
В краї чужім знов лягаєш ти спатоньки,
Липа ж, як завше, стоїть біля хатоньки.

2010

Любов - це вервечка вище над головою,
Трохи підростеш і потрапиш в петлю ,
Я уярмлена, я знесилена знову тобою.
Таке нестерпне, що тіло терпне,

/люблю/

Наші дні, наче вафлі, перекладені.
Перекладені , як мною чужа поезія,
Я дихаю–не дихаю повітрям - ладаном,
Мене знову вбиває зимова депресія.

Наші дні, наче вафлі, змащені ніччю,
Мене переслідують чи я їх, ймовірно.
Мене нікуди тепер вже не кличуть,
Я ж бліда, брехлива і ,певно, надмірна.

Я порпаюся в інших за давньою звичкою,
Тому мене уникають навіть трикутники
В куточку увімкненого телевізора.
Скоро я згублюся, стану забутою,
Ніхто і не знатиме, що я дуба врізала.

Ножицями залізними перерізуй,
Пальцями холодними мене души,
Тільки ніколи не аналізуй,
Чому я тебе тоді залишила.

Дорога в кожної людини є своя
І доля щоб дорогу відшукати,
А може не знайти ніколи – в кого як.
Заздалегідь не можна цього взнати.
Ще в кожного за спиною є хрест,
Який несеш до своєї Голгофи.
Їм наділив турботливий Творець
Щоб відміряв уважно свої кроки.
Хтось швидше захотів дійти і впав,
Піднятись буде важко, хрест – не голка.
Тому не поспішай робити справ
Допоки не сягнеш в них дійсно толку.
Твоє життя – хрестовий твій похід
На поклик серця а не за скарбами
Від Бога … і до Бога, через світ,
Який не світить тобі ліхтарями.
Проте, якщо ти сильний, то дійдеш
Зійдеш на хрест, що звичним став вже тобі,
Вінок із терня на чоло вдягнеш,
І Бога знайдеш у самому собі.

2008р.

*
передмістя – це там, де спиняються знаки, де сам
опиняєшся, перехворівши на всі вистави
астматичних асфальтів і віддаєшся лісам
з їх маленькими звірами і безмежними голосами

*
передмістя – це там де вода перейшовши смак
рідини, починає шукати річку
у тобі. І ти перетворюєшся на знак
бездоріжний, чи то окличний

*
передмістя – це там, де кожен собі ацтек
тобто лікар, де пише трава рецепти
за відсутності чорних аптек
із полохливими фармацевтами

*
передмістя – це там, де на спині важкий багаж
перенісши, дихаєш рівно й легко
і тінь твоя – вільна, майже така ж
гостра, як у нічного лелеки

*
передмістя – це там де сніги без дітей не скриплять
де жадні дівчата по разу недогуляли
де тягнеться від народження свят
золота пуповина гірлянди.

Буря матом небо кроет,
Вихри снежные струя,
В доме только кошка воет –
Жрать ей нет уж ни струя.

- Не заткнулась бы ты на хер, -
Все то будишь ото сна…
Дам пинка я ей с размаху
Чтоб не вякала она.

Как ревматик, мурка стонет,
Ходит в угол из угла…
То ли плачет, может – гонит?! –
Уж неделю не жрала.

Пусть походит, голодая,
Проучу, едрёна мать,
Вот пускай порядок знает –
На хозяина фырчать.

Смачно кушаю рыбешку,
Пью я водочку свою,
Покажу ей хвост в окошко –
Ни кусочка не даю.

- Дай пожрать, садист мой Лешка, -
Слышу вдруг, а в горле – ком.
Так взывала ко мне кошка
Человечьим языком.
12.01.7518 г. (От Триполья) (2011)

І Гера, й Зевс повернуться не скоро,
доба лише минула, як вони
прокинулись. Комусь сказати - сором!
А ще повчали: "Зранку - у човни!"

Де ділися прекрасні коліснИці?
Програли вчора смертним в преферанс?!
Які вже тут громИ і блискавИці?
Не боги, а суцільний декаданс!

Де німби? Діадеми? Справжній подив!
Туніки порозкидані лежать,
І тяжко щось... Мезим би не зашкодив.
Олімпе! По тобі пройшовся тать?!

Ну добре, хоч горУ не завалили!
Згадати б ще, з чого все почалось…
Все Діоніс! Такий спочатку милий...
(Еге ж, пляшок тут цілий хмарочос…)

А Аполлон? Розбив свою кіфАру...
в Гермеса перев’язана рука …
Вони з Гефестом добре "дали жару"!
А ще Арей «косив» під жебрака.

Тож треба бУло - хОри розігнати!
І замість них поставити богинь!
Ось Афродіта - з пІни чи із вати?
Не видно, бо в очах – похмілля синь…

Хор (ображено):
Ці боги, як розійдуться – капець!
Ховайсь, хто може, хай їм грець!

І де вже тут до правил добрих тону!
Який вже там (о, боги!) пієтет!
Не наливайте більше Посейдону!
Він з німфами гуляє тет-а-тет!

Ні в чОму в них немає дефіциту!
Ікра і херес, хвилі за бортом,
Все ж сплутали Афіну й Афродиту!
За що і поплатилися, бо ртом.

Розгнівавсь Зевс - нема на них закону?
А ті йому: «Старий! Сховай-но гнів!»
От братія гулЯ із Пантеону!
А смертного вже Мінотавр би з’їв…

Їх «наказати» чи скрутити дулю?
Чи, може, приєднатися до них?
Чи знов трансформувАтися в зозулю?
А раптом дітки скажуть: «Тато – псих»?

Хор (обурено):
О tempora! О mores! Де це видно,
Щоб діти так на батька? Це ж огидно!

Все! Гера спить! То хто побив гігантів?
Ну, ти й згадав! Коли все те було…
Не пийте все! ЗалИште краплю Санті!
(Сховати треба пляшечку в дупло)…

ДіОніс вкляк! Гермеса посилати?
О, ні! Вже краще хай зганя Пегас.
Вони - богИ! Дадуть їм без оплати...
Знов буде бійка, як було не раз!

Хор (осуджуючи):
Якшо ти бог, то все тобі «на шару»,
Життя – прогулянка по чистому бульвару.

Зевс захотів (сказати не посмію),
Допоки Гера спить блаженним сном,
До Муз своїх додати Дивну Мрію!
Щоб боги з нею мріяли гуртом.

І Амальтея доїться допоки,
І сивина - не вада, а краса,
То з Герою "хитрили" триста років,
Хоча й ходив «наліво» - в небеса.

Бажання Зевса – над усе, звичайно,
Пегаса – у відрядження мерщій!
Богині ставлять вже сервізи чайні,
Боги вже повилазили з кущів.

Захекалась конячка, ледве диха,
Бо двох тягти – це вам не парадиз,
Він думав Мрію – то була би втіха,
Та поруч опинився пародист.

І ще пропав десь Зевс - старий гульвіса,
Ще може громом вкреше із-за хмар!
І Санта щось поперся за куліси,
Де Мрія з пародистом - СУПЕР СТАР!

Дарунки всім "по рангу" - в цьому й фішка,
( А Мрії - мандрування по часах).
О, навіть Гері щось поніс до ліжка!
І відкрива шампанське... Бамка! БАХ!!!

Хор (радісно):
Усім – скарбничку новорічних снів!
Зі святом всіх – за волею богів!

12-13 січня 2011 р.

КИМ СТАТИ?

Ошелешив мене син , каже мені : - Тату,
Знаєш , я уже не хочу Шварцнегером стати .
І Кличком не хочу бути , й навіть Джекі Чаном ,
В космонавти теж не візьмуть , бо я їм погано .
У валютники пішов би, долари міняти,
Чи інспектором Петренко – машини спиняти.
А в начальники не хочу, то нервові люди,
То ж крутого бізнесмена із мене не буде .
Я вже цілий місяць думав, ким же мені стати ,
І тепер таки надумав: піду в депутати.
То робота не марудна, і платня нівроку , -
Відзначатися щоранку й пантрувати кнопку.


ОДНАКОВІ ГЕНИ

Прибіга малий Євгенко ввечері зі школи ,
Каже : - Більше вже не піду я туди ніколи .
Тяжко висидіти , мамо , навіть два уроки ,
А ти кажеш ,що ходити в школу 10 років .
Оля дражнить , Ігор б’ється ,робить нам підніжки,
Старшокласники сміються і кидають сніжки .
Гратись зовсім не дають нам , лиш одна наука ,
Я ж стараюсь на уроках піднімати руку.
Мати слухала уважно й теж питати стала :
- Що сьогодні на уроках вчителька казала?
- Та питала , чом це я вже зранку набурмосивсь
І чому так часто в мене червоніє носик .
Мама хитро посміхнулась й каже до Євгена :
- Тут , напевно , синку , винні ваші з татом гени .
Тато ваш в мороз і в спеку ( чи зима , чи осінь )
Вічно ввечері приходить із червоним носом.

Пародія

Слухай, не плутай, я зовсім не Люся…
Мов сухозлітка крихкий, аж боюся.
Ходиш без тіні, коханий Маестро.
Ще невпопáд, і прощай – із реєстру!
Список, ти знаєш, у мене нівроку…
Знову коньяк? Ліпше випив би соку,
Чи подорожника з’їв би одного –
Ну, не женьшень, але теж… з помічнόго…
Де ти ? Згубивсь в провінційному місті?
Ну, детективчик! Сюжет, як у Крісті.
Так щоб спідниці вклонятися кожній!
(А гаманець, певно, знову порожній).
Скажеш, не буде часý для любові?
Знаєш, дістали вже сни… кольорові.
Нині до ранку тебе залишаю,
Ти ненадовго? Нічого не знаю!
Ключик сховаю – не треба шукати,
Будем робити, як вчили трактати…
… Ще і допишемо щось випадково ,
До Камасутри, мій Казаново!


11.01.2011

за похмельный стол звали гусляров:
на,– выпей-заешь, и душу потешь!..
за каменной стеной, сытой и хмельной,
гуляй, славный пир,– пир на весь мир!
– гуляй, да:
да за частоколами извечных слов
седина морозится дремучей сов,
да протяжный и такой простой напев:
в звонкий, переборчастый гусельный запев!

был лют больно люд, стал люд люто рад:
мёд с брагою пьют, да всё невпопад!
коль хмель вдруг не возьмёт угрюмый смерда взгляд,–
в бронях дружина ждёт у княжеских у врат!
– ай, ждёт, да:
вся-то Русь стенами разгорожена,
спит-живёт, как-будто заворожена!
всяк-то рус живёт своею жизнею:
кто гуляет свадьбою, кто – тризною!..

бояры-бобры сегодня добры:
не кнут, не щелчок,– всяк медн пятачок;
на гусельную песнь скривив в ухмылке спесь,
уважат и певцов, зрячих и слепцов.
– у-ва-жат:
вся-то Русь на песнях и замешена!
песнями пути её провешены!
у народа песни самоскладные:
вечные, правдивые да – ладные!..

что смерд нынче зол,– остро вострён кол!
топоры звенят,– с гуслями в лад!
на руках народ князиньку несет,
раздирая всласть самую-та власть!
– гуляй, да:
широко до вопля терпенье холопье:
эхом отозвалось,– голосом сорвалось;
струны всё тянулись, и груди коснулись:
поднимаясь вместе,– зазвучали песней!..

...вся-то Русь на песнях и замешена!
песнями пути её провешены!
у народа песни самоскладные:
вечные, правдивые, да – ладные!..

звоньте звонче, гусли! пойте, люди русски!
погуляем вольно во граде во стольном!
на княжьем похмельи,–
со своим весельем!..


1982

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

Татьяне Зыковой


Забытый в полузахолустьи
Стоит, как будто ни о ком,
Ни счастью преданный, ни грусти,
Высокий двухэтажный дом.

Немолод дом и деревянен,
О нем известно наперед:
Сквозь щели у закрытых ставен
Никто в нем никого не ждет.

Вокруг него такие кущи,
Тучнеет среднерусский злак.
Нет, дом, пожалуй, незапущен -
Запущен в нем один чердак.

На чердаке и ночью жарко,
И пыль, и стружка, и печаль,
И с видом свертка и подарка
В нем обретается рояль,

Что многих бед ежеминутней,
От паутины изнемог.
И вот, порой за этот "Блютнер",
За этот "Беккер" сходит Бог.

Зачем же не в глуши Дакоты?
Бог весть! Кто знает, почему
Засим Господь бросает ноты
В оброненную полутьму?!

Навек сраженный антуражем,
Рояль дрожит - и жив, и горд.
Аккорд сменяется пассажем,
Вновь наплывая на аккорд.

В безвидной тьме клокочет магма,
Мерцает лилии очин.
Оркестный мир привычно загнан
В потоке звуковых лавин.

Но каждый звук отдельно дорог,
Как все, как лучшее вино,
Сквозь запах ссохшихся распорок
Что влито и воплощено...

2009

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

finita la commedia

так не хочется расстворяться в тебе,
быть лишь отблеском в тьме рассвета,
быть лишь пеплом в твоём огне,
а не главною искрой света.

невозможна мне эта грусть любви,
что вонзается в сердце аскомой.
не целуй меня, не губи души...
эта боль мне была знакомой.

не стучи во мне с каждым днём в груди,
не боли во мне тихим эхом.
ну и что, что я разучилась жить!
ну и что, что стала насмешкой!

для тебя - жива, а сама себе -
самосписана карикатура!
как зола в огне, я на зло себе
отравляюсь счастья микстурой.
11.01.2011

Гриби, грибочки, грибинята -
Великі і маленькі, як малята.
Сидять немов курчата біля квочки -
Виглядають з під великого пеньочка.

Більші повиставляли жовті шляпки,
Маленькі виглядають наче крапки.
Рясна компанія завзята -
Гриби, грибочки, грибинята...

18,20.10.2010 Ліс біля "Селекції"

Намалюю на вікні чарівну сніжинку.
Оживуть немов у сні – льоду намистинки.
Закружляє і злетить десь у сіре небо;
затанцює, заблищить променем блаженним!

Полетить на поле, потім понад лісом;
прямо по стежині промайне узліссям.
Білі всі полотна оживить – засяють,
під промінням сонця, інею вуалі.

Сплять укриті снігом, і тепло їм сниться –
В лісі це дерева, поміж них синиці.
В королівстві снігу майорять, літають
і сніжинка з ними в мареві зникає…

Ввечері сніжинка під поривом вітру
поверне до міста – Покружляє звісно!
З снігом і морозом сипле подарунки;
розмалює вікна дивним візерунком!

Підніметься в небо, зіркою засяє.
Святий вечір – скоро свято наступає!

06.01.2011, Біла Церква

Тривога закрадається у сни –
Згадати час про антидепресанти…
Чому ось так виходить? Поясни!
Комусь літати, іншим же – сповзати
В кутки найпотаємніші думок,
Занурюватись в себе чи у когось,
І затирати, ніби до дірок,
Зґвалтовану реальністю свідомість.
Усе гаразд – життя вдалося, факт.
Я не жартую, я цілком серйозно,
Та пошук не спиняється ніяк,
Гальмують в часі капосні морози.
Тривога закрадається у сни –
Згадати час про антидепресанти…
Відносний спокій – радісно-сумний,
Й підозра, що лишилось щось «за кадром».

З неба вигнана вода.
Де його не брак,
там душі не прикладай,
а займай за так.

А незайманим, воно
ще не знає слів.
Назбирав їх на вінок,
безголосся сплів.

В отакім забутім 'я'
перейшов себе,
де росло моє ім'я
терням до небес,

де гуділа на медах
літія бджоли.
Що дорогою згадав,
сніг не забілив.

Хай купається в смолі.
З Божої іскри
розпалю я переліт
для пришитих крил.

Не знайду собі кута,
вигадаю крок.
З неба вигнана вода,
з дихання зірок...

6 Січня 2011

Снилося не те, що я хотів,
Ранений у душу через спину.
Гамлетівський настрій...
Сто чортів
У мені шукають батьківщину.

Смерть ходила в білому кругом.
Я ж окрайцем хліба сьорбав тишу.
Гнав чортів хрестом і батогом
До вітрів, що білу пісню пишуть.

Серце – як вороняче гніздо,
Схолодніло і осиротіло,
Бо до нього не прибивсь ніхто,
Адже серце – то не тільки тіло.

Мрії – наче спогади.
Тепер
Ніби і нема...
Не відчуваю.
Написав я вірша –
І подер...
Мов пакетик золотого чаю.

Вмерти – чи заснути назавжди:
Є різниця?
Чи нема різниці?
Догоря сльоза.
Солоний дим
Щастям незаляканим іскриться.

Гріх у гнів, як ртуть, перетече.
Сум – у радість,
А вогонь – у воду.

Я безсмертний...
Та для мене честь –
Вмерти разом зі своїм народом...

Придбала Маргарита цуценя
Породи коллі, барви чаю з липи.
По смерті такси чула я щодня
Кріь перестінок стогони і хлипи.

На п"ятий поверх носить на руках
Рудаве тільце її ветхий тато -
Щоб рівні лапи мала псина - та,
Що лізе із скавкого цуценяти.
Як онучатка, пса навча манер.
В дощ парасоля над цюцьком:"Біднятко..."
І лиш тягар бездітності - з рамен
Своє доньки - не зуміє зняти.

Для коллі він - товариш,
лікар,
дід.
Уговкує Джованні колискова...

А в сиротинці - дітки - маків цвіт.
Чому б не взяти Маргариті... Вову?

Дым молчаливый как и я,
Прозрачным, томным волокном
Уходит тихо в мир забвения
Растав под белым потолком.
Вот так и мысли улетели,
Забрав с собою образ Твой,
Видать они не захотели
Тебя-Меня связать судьбой...

Якось вранці під вербою
Стрілися кума з кумою.
Обнімались,цілувались,
Обновками милувались.

- Яка гарна спідничИна!
- Та не гірша й сорочИна!
- Чобітки які чудові,
Мабуть імпортні та нові!

- Що сьогодні купувала?
- Ти й на ринку побувала?
- Знаю поряд я крамничку,
Там чудові черевички!

Сто крамничок обійшли,
Те,що треба,не знайшли.
Постояли ще з годинку,
Торгувалися на ринку.

Гарно так погомоніли,
Вже й обідать захотіли.
- Треба,кумонько,вже йти,
Бо недовго й до біди!

Чоловік голодний вдома,
І в ногах уже утома,
Милий мій не зрозуміє,
Ще від голоду змарніє!

На хвилинку зупинились,
А пів-дня кудись поділись!
Марно буде говорить,
Скільки встигла я зробить!

2010

Знов беззаконня і сваволя,
Бал правлять тлусті гаманці.
І зовсім безпорадна воля
Дріма в державнім гамаці.

У бур'яні родюче поле,
Жебрають діти і бомжі.
І переповнюється болем
Мій край в зросійщеній іржі.

Героями стають злочинці -
У них в кишені право й суд.
А зайди й землячки-ординці
До прірви з посміхом ведуть...

Темної ночі
В полі блукала.

В полі блукала,
Зілля шукала.

Зілля шукала,
Та й не простого.

Зілля шукала,
Та й чарівного.

Плакало серце,
Долю благало.

Плакало серце,
Болю зазнало.

Нічкою в полі
Довго блукала.

Дивне чар-зілля
В кошик збирала.

Зілля чарівне
Серце врятує.

Сльози дівочі
Сушить-лікує.

Темної ночі
Чари літали.

Серце розбите
Знову збирали.

І шепотіли
В душу дівочу:

-Сльози,не горе!
Щастя пророчу!

Висохнуть сльози!
Хмари розтануть!

Новим коханням,
Долею стануть!

2010

На зупинці біля школи купа оголошень,
Та одне цікаве дуже розглядав найдовше.
« Загубив наш учень вчора сумку із книжками,
Просьба, люди, хто щось знає, зв’язуйтесь з батьками.
Сумка має чорну ручку, синя, однотонна»,
Нижче почерком дрібним був номер телефона.
А ще нижче хтось надряпав дуже неуміло
Ще й доповнення маленьке, чесне й дуже сміле:
« Люди добрі не нервуйте моїх маму й тата,
Тож щоденника не треба зовсім повертати ».

В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля.
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб Материнства осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амадео гриз би - звіром - цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?
Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик - з ікон...
Якби ж на те вікно - молитви ґрати!

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно. Зайця Юрі зшила...

Ти вбила ненароджене дитя!
Себе об камінь туги розкришила...



2006-2010


*---
Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна 6-поверху після
смерті свого коханого Амадео Модільяні в 1920 році.
Їй було 22 роки. Була моделлю, художницею.

Маківкою в полі
розквітала доля.

Полум'яним цвітом
линула до світу.

Сонечком налита
обіймала жито.

Скроплена росою
вабила красою.

Дивним ароматом
розсипала свято.

Купана зорею
квітла над землею.

Серед буйства квітів
проминало літо.

А посеред поля
в'яла тихо доля...

2011

день виставляє удень сіті у сім світі:
і найпрозорі – у неба морі...

коли іде, ті сіті тягне за собою:
волоче,– і небом, і земльою...

і витягає на поверхню світу зорі:
і навечірні, і найпізніші...

і зорі-усмішки осяйнії озорі:
настоює їх небо на земніші...

ніч німо гупа у калатало:
порожнєє бляшанеє відро...

і теплим шляхом соняшним пливе:
оце найбільше у цю мить цабе...

2004

Не знаю. Надо мне все это?
Есть, говорят, другая где-то..
А может бросить и уйти
От этой, е ма... прелести?
Все говорят мол не достоен
Измен, страданий, ожиданий,..
-Не хочешь разве ты покоя?
-По правде? Я и сам не знаю.
А может нету той другой,
Которой манят всей толпой?
Ведь люди все неповтормы.
А идеал - фантом лишь мнимый.
-Забудь ее! Ты ей не нужен!
-От этих слов мне только хуже(
И вроде выбрался немного
И тут удар - опять я в луже(
Может ошибку совершаю?
Увы я этого не знаю.
Ну а пока еще дышу я
Пока о ней лишь я мечтаю.

Ты не моя, а так хотелось
Обнять, прижать,поцеловать,
Сказать, что в голове вертелось,
Люблю, соскучился сказать.
Ты не моя. Не суждено ведь
Тебя за руку мне держать.
И мне... как воздуха, как пищи...
Тебя мне будет нехватать.
Не знаю я, что будет дальше.
Как это все воспринимать?
Ты не моя! На этом точка!
Моей тебе уже не стать!

2011

Знавісніли сніги.
Ми в облозі завій,
За два кроки не видно нічого.
Електричка загрузла в нічній Лозовій,
Безнадійно буксує і човга.

Серед гір-кучугур у капкані зими,
У шаленім канкані хурделиць,
У партері заметів зосталися ми,
Споглядаючи трепетну велич.

Виє вітер студений, поземка сліпить,
Ні зорі, ні вогню - темінь біла!
Нумо, бабу із снігу натхненно ліпить,
Щоби кригою та збронзовіла.

Наче скіфка стара нас нехай стереже -
Звично їй у негоду на чатах.
Огир бога зимового гучно ірже,
Не дає нам удвох заскучати.

Знавісніли сніги...

Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту
І, як лицює танцюристу ,
До пань тендітних в березняк.

Мовляв, дівчата, так і так -
У цю хвилину урочисту
Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту,

І нумо, вітру – баяністу
Замовмо танець краков’як
І що бажання є і хисту
Станцюймо, хто зуміє як.

Я одягаю ночі фрак.

2011

Слово, ти могутнє !
Слово, ти крилате !
Вознеслось над небом
Слово необ’яте.

Запалило зорі,
Розділило води,
Привело з одного
Чисельні народи.

Всі часи, епохи,
Всі шляхи, дороги
Супроводить Слово
За земні пороги.

І дарує раду,
Змученим – спочинок,
Скривдженим – розраду,
Мудрим – вірний вчинок.

Слово споконвіку
Було, є і буде.
Славно засідаєш,
Справедливий Судде.

Твориш все у всьому
І кінця немає
Істині, що в Слові
Вічному лунає…

Те місто, що так довго в ньому жив я,
Пуска вітрú, щоб чуб мені звихрúть.
Там тонкокнижжя і сіроножів’я
У двох маслин питають закурить.

Мені ж питати що? – я здимів з дóмів.
Сховавши в грудях вулиці і труби,
У ятці, темній від розмов і ромів,
Пив пиво золоте, мов ромські зуби.

А потім легко, як у віршах пишеться –
Під жовте сонце та жоржини дві –
Я зраджую тобі в якомусь Вишневці,
Секунд чотири – очі вже відвів…

І затихають щебети і клопоти,
Бо ніч, бо піч, бо квітка вогняна…
Ми сидимо. Нам ноги взуті в чоботи.
А де це є – ну хто на світі зна?

Я одна з мільйона,
Люблю, творю, іноді каюсь.
Від добра не відрікаюсь,
І доспіли виноградні грона.

Я одна з мільйона,
Готую вдома дітям їсти.
Вечорами наздоганяє тиша.
Це теорема- не аксіома.

Я одна з мільйона?
Це ще треба довести.
Oblige noblesse,
Що на мільйон я одна.


9.01.2011

Хто улещує сни, де "Німфеї" Моне?
Між окатого інею пишуться звори.
Утікає проміння до квітки зорі -
я колись написала обличчя Аврори.

2011

На восток, мысли мои:
Сестренка- солнышко!
Универсальной нежности дитя!
Жду, когда, руки-лучи твои,
После долгой разлуки,
Коснутся моего лица.
Росою Тоски и Радости
На ресницах Душа.
Один человек-Одно
Всеобщее владение,
Все Братья и Сестры Мы
-Один Бог, Один Христос,
Одно Единство и неделимо ОДНО!
Снежок- зимушки роса,
Снежинка-символ Христа,
Это-Праздник Рождества!
Всем! Всем! Всем!
Белоснежного Единства - пушистого Счастья!

Та обручка пече. Так уперше пече невідомість.
Я уже не його, не твоя, не своя... нічия...
Руки неба лягають на обрій - космічна утома.
Хто сьогодні врятує любов, коли завтра печаль?
Океани розпуки. Обручку знімаю нервово -
між яких континентів і звичок не сталися ми?..
Я лишаю останнім твоє - шкода, сказане - слово
і неміряну тишу образи і холод зими.
10.01.2011.