Зима розвісила намиста
На крони саду поріділі.
А перший сніг - він самий чистий,
А решта, так, - всього лиш білий.

Наносить зИмна хтось до хати,
А хтось комусь - візит вечірній.
Чекати ліпше, ніш зітхати.
У цього снігу - подих рівний.

Лягає легко і неквапно...
Кому, цікаво, постіль стелить?
А я чекаю - може, завтра
Зима зі мною захурделить.

Мій погляд -
це сяйво
з таємних глибин,
що лине в безмежжя
криниці безсмертної.
Це світло
спресоване
в промінь один,
що ніжно цілує
солодкі вуста твої.
Це низка
палаючих палко
кохань
зринає із товщі віків
несподівано.
Цей погляд
завдасть мені
болю й страждань,
та я не зважаю -
й "цілую" нестримано.

Старенькі фотографії з горища:
тепло від спомину, і радість, і сльоза...
Великий рід (не рід, а родовище!)
багато що зумів би розказать.
Батьки, діди і прадіди незнані -
до їх цілющого припасти джерела...
Вони по той бік, і давно не з нами,
лиш думка в хащі тіней забрела.
Зі свічечок - велика спільна ватра.
Туман років лягає у траву.
І хтозна, може я в незнане "завтра"
туманом тим до предків попливу?
Там запитають, як жила, що вміла,
чи не зобидила в житті кого, бува?
У вічі їм дивитимуся сміло,
і не впаде на груди голова.
Не осоромлмю древа свого віча,
міцне коріння буря не здвигне.
Аби лиш не впустити в душу відчай,
коли життя ламатиме мене

Атлантова молитва

Боже думок і зірок
Тобі
(що молюся на цій вулиці)
Ти що осідаєш в моїй душі
найбільшою зіркою
з дуже маленького кошика
Допоможи мені
Многогрішному
втримати
цю многонадіяну землю
на своїх плечах
І дай мені
Розслабленому Велетню
Волю
встати і
порятуватися
втечею
27.03.2003 р.

(дівич-ранок)

як я люблю ту осінь
що не вміє жити
з очима неба
з вірою безоднь
і ту людину
що Христа любити
не навчена життям
і ті дороги що пройшли крізь тебе
що вийшли з пальців наче очерет
і хай не вміють зупиняти небо
і хай не вміють
осінь роздягти
вони такі як я
такі без’осі
без-осені
вони були такими
не завжди
12.10.2001 р. /по дорозі на асп. вст. ісп. з філос./

π

знайди себе серед дзеркал і книг
згубивши запах в тінях коріандру
й на пам’ять про загублений псалтир
з листків верби зіший для неба плахту
і не
пускай чужих ниток у світ
якщо вони не дощ і не
прозорі
а вершник був
і чемно поклонивсь мені
сховавши в дзеркалах долоні

знайди себе серед дзеркал і снів
які складаєш чемно на полиці
щоб вершник чашу не
розбив навпіл
коли численних тіл терпіти
будуть
спрагу
Ниці

знайди себе серед вітрин і скла
які тобі ще треба
пережити
бо вершник маску скине із плаща
а ти

залишишся убитим

30.11.2002 р. /запис. на бібл. бланку замовл./

φ

відчуття володаря часу
пронизує
усю
тебе
збагачена реаліями до-часності
ти
пропадаєш
уже
відчуття неземного тяжіння
коли неба уже нема
коли тільки біжать із невміння
всі коли
усі як
з-під пера
відчуття, що пронизує тишу

не зупинка –
зупинки кінець
і ти що сьогодні
завершилась
наче місяць уповні
вщерть
коли неба не стане зовсім
тяжітиме над нами тільки
сік годин


ψ

відчуття незаповненого часу
і розкиданих віршів
тепло
переповнене небо
безоднями
руками – щось
відчуття божевільного часу
вільного-у-собі
час, що Богові не належить
й не належить
собі

а сьогодні ти був предтечею
час якому нікуди
Втекти

29.06.2002 р.

δ
і на прохання у людині народитись
він розписав хрестами
небо
впоперек
а потім на долоні
наче щезник

воскрес

і я ковзнула в
титри
ікебани
естампи чорні в голих кімоно
хрести злетіли – й покропили небо
в
дощі
земні

безлисте літо невід
вбив
у небі
На
золотих
богів
а на прохання вмерти у людині
розрізав небо й
нутрощі його
Спалив

4.02.2002 р.


Σ

“Світ присутності є спільний світ. Буття-в є спів-буття з іншими. Внутрішнє само-у-собі буття всередині світу є спів присутність”
(Мартін Гайдеґґер)
я забуваю жити як всі люди
я забуваю бачити себе у них
а можна тільки треба
і вибирати нам не їх
так вчасно й
без потреби
живуть в мені серця
а можна трохи неба
і ти вже я
а я таке самотнє
а трохи ми в душі
а мабуть й ви-безбожне
сидить у нім
вона на людях Бога
вже роздягала сім
небес упали шати
у тілі – німб
а я забула серце
а в нім і ти і ви
і будуть страсті честі
і пристрасть-він
я
забуваю
жити
і вже не рік й не два
забути лиш не
можу
що вчасно вже нема

13.01.2002 р.

Σ2
вони до нього у двері стукали і радили
заспокоїтись
(Грицько Чубай)

“Людина … є тим ніхто, для кого будь-яка присутність у його бутті-один-серед-іншого
серед-іншого себе вже виявила”
(Мартін Гайдеґґер)

я забуваю жити як всі люди
а вчора тут вони були
сиділи на цім місці
і з цих пили
співали ті й не
цими
і говорили нас
і я-самотнє трохи
утратило тебе
воно було між ними
а в нім живуть всі ми
і ви таке безбожне
клякало горілиць
і бачило що вчора
вона забула їх
такі торішні сходи
пісок і кров і лід
а він забув що в ньому
і я і ти
вони пішли на завтра
сиділи там і тут
а ви не знало Бога
а Бог не знав ще їх
і їх ніхто не знає
хоч їх ім’ям снує
і ми і я-самотнє
і ти твоє
а їх назвали люди
юрба юрма юр-МИ
вони про всіх сказали
і про воно на ти
була ж іще не-мова
було до них ще там
та…народилось слово…
з-
і поприходив замість
і посідав за стіл
та хтось про це вже мабуть
десь написав у нім
тому не бути вчасно
тому не бути лиш
бо вже такі ці тіні
і голос їх

13.01.2002 р.



Приплив

...Зірка, байдужа до помирання,
Впала з байдужого неба...
(Владислав Броневський “Приплив” / Перекл. з пол. Д.Павличка)
приплив густої темряви
як світло
важкий іде
по клавішах озон
чи маєш віру
запитало тріснуте
а сподівання?
горизонт?
я знов була там
мало раю тільки
країна віртуальних не-секунд
до тебе звикла любий мій
той
що прийшов на черговий сезон
міняю їх на день як час і звички
а все через нестачу
свого_дня
біжать назустріч
букви
коми
титри
я цього фільму не
додивлюсь до кінця

цієї книги я недочитаю
як мало сторінок у ній!
я знов була там
розмови з віршем не чекаючи
достойна лиш епіграфа на ти
а сподівання?
горизонту
клавіші?
марна людино, маєш віру ще?
де темрява, як світло
густо –
радіуси

Приплив

.ua.

24.01.2003 р.

нові Боги

в нас на очах пере-тікає простір
і час стає вже не таким як був
живемо ми на зламі – гості
маленькі цвяшки на чужім
табу
як важко призвичаїтись до нього
це ніби вчитись плавати в піску
ми –
від народження сліпі і кривоногі
мов мишенята з електронних рур
і нам на день
замало тільки вікон
руки живої
і долоні карм
бо ми по білому писали
Споконвіку
І це, прошу Тебе,
узяти нам на карб
і на Суді Страшному
засудити
на вічні муки в Дантовім пері
бо ми не
розучилися
хотіти
вночі писати вірші на корі

– чи знаєш ти людино дожди_бога
які в тім місці виросли гриби
а ти
побачивши
лиш крізь вікно якусь дорогу
повірила
що там живуть тепер
твої нові Боги

22.02.2003 р.

ВОКЗАЛ У ПОЇЗДІ

Етюд
(фортисимо)

крізь прочинені двері – прижовклий бездомний –
поїзд-приблуда якого нізвідки не ждуть
в’їде стукотом в серце моє а вже там – невідомість:
хто з нас кого прихистить і куди наша путь
(І.Малкович)

Білі: “Галас і шаленство”
Чорні: і мовчання – рух
Білі: не була давно я там
там де ти не був
Чорні: світло зупинилось
і змінився шлях
Білі: відтепер в безодню
полетіти – такт
Чорні: і за право вчасно
зійти з колії
Білі: кожен твій ліхтарик
покидає ніч
Чорні: світ немов акваріум
Білі: коли в ньому ти
Чорні: тільки б ти не рухався
Білі і Чорні: стрімголов на Ви
(одночасно)



*** *** ***

театр декорацій
Майбутнього
одні голі ляльки
і добре деміургом
бути
опускаючи
руки
справжні
Униз
лякати вертеп
не-ангельський
Ма-ріонеток
живих

і декорації бігають
наввипередки стовпи

1.04.2002 р. /запис. у поїзді “Львів – Київ”, на верх. пол./

Як?


під ноги кину я собі повітря
на місці затопчу вітри
коли любов –
не докладай зусилля
а йди вперед
крізь небо і сніги
і навіть як ніхто не стане
тобі з дороги впоперек
не докладай зусиль намарне –
цілуй, цілуй, цілуй її
і солов’їв
хіба ти знав?
хіба ти нею марив?
як ми зійдемось
то тоді скажу
як я ловила світ
а світ зловив мене
коли зійдемось – так багато
дізнатись ти повинен будеш ще:
є тисячі світів
доріг мільйони
і як обрала свій –
крізь небо і сніги

1.03.2004 р.



Діалог із серцем
не світ ловив мене
не люди
ловив мене мій страх
страх залишитись із собою
в самотніх снах
а люди ні до чого тільки
бо їх і так нема
гуахо так собі завбільшки
з’явивсь – пропав
і більше каяти себе вчорашню
чужі гріхи
мені обридло
від світу утікати завчено
собі під тин
бо світ тепер такий
з такого
що не втечеш
бо світ тепер
не те, щоб упіймати
ловити навіть не спроможний вже
25.01.2004 р.







Ізольда Білорука. Із листів до Сітхартхи.
(друга редакція)

(1)

навчися жити ніби вітер
коли ще дихав сніг
щоб і тобі колись
дали потримати
всі ріки й ніч
ту неслухняну
взяти на коліна
сповити у вогонь
і на кінцях зв’язати її тіло
у китиці долонь
а потім відпустити наче хмарку диму
в сезон дощів
бо ти навчився жити, Вітре
а я –
Твоя лиш тінь

(2)

на березі Ріки я сіла і не плакала
дивилася як час
від нас втікає завчено
вже стільки поколінь
вона одна не знає існування
їй тільки аби
як куди текти:
ліворуч – в простір
а чи праворуч – в камінь
їй байдуже що ми
в ній скам’янілі риби
що б’ються у нутрі
з небаченою силою
Сітхартхо, пане час
існує і
запевно
часом буває в нас
часом – даремно
та ми – ті потічки
застояні й зігнилі
що їм довіку слухати
Великий Шум Ріки
і мріяти про Тису й море синє
зі страхом впасти в дощ
який застав зненацька
на березі Ріки
мене вчорашню

На березі Ріки сиділа я й не
плакала
подумала, як дощ, бува, невчасно падає
та обірвалось щось в мені
і спромоглася я
на втечу
тоді відкрив обличчя Ной
й омив мені щоку
Сльозою ґречною


(3)

над луцькими канавами
так символічно плакати
дивитися у дим
й вогонь намацати
згубити свій вінок
й мости поламані
а потім буде лиш
з Нового Вавилону зграя
і попіл Фенікс знищить
і котеня і майю
і лебедя візьме собі на шию Діва
на гойдалках бажань
тобі народить, Непорочна, сина
на березі Ріки
яких не стало в пам’яті
зійде на гору Він
із сонцем в пазусі
15.06.2003 р.

Ненаписаний

мені потрібен ти
тебе шукаю
Завтра
по золотих стежках
тебе чекаю вранці
від серця і до серця
тебе чекаю в травні
приходять все:
не ті
Узимку
раю хочу
приходять – та не ти
і йдуть собі
як і прийшли
з півподиху
з півкроку
29.02.2004 р.

Атлантова молитва
очищення

Боже думок і зірок
Тобі
що молюся
Цього літнього вечора
Ти
що осідаєш в мені
бурхливою зливою а чи сонячним дощиком
Прости мені,
Многогрішному,
безглуздий сумнів і гірчичну невіру
з того, що не зможу втримати цю
Многонадіяну землю
на своїх плечах.
І дай мені
Твою Святу волю як на небі
волю пробачати і каятись
Покори і зречення
Встати і
не порятуватися втечею

«Що до того тобі?»

Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя:
Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі?
Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?
(Пісня пісень 1: 7)


навіщо шукаєш персня
загубленого
і сни свої
пізнай: тебе Я веду крізь Небо, –
що до того тобі?

навіщо тебе турбує вік
і слово
і сни твої
пізнай: де пасеш отари
що до того тобі?

чи будеш ти мов
причинна
чи будеш тільки у сні
пізнай: очі немов голубині
що до того тобі?

бо коли Я сказав:
залишся
і сни ти облиш Мої
пізнаєш: Я – Лілея долинна, –
але
що до того тобі?


У Ноєвім ковчезі

у Ноєвім ковчезі
час існує
лише у формі тарілки
дотик руки
нагадує ніби
торкання голуба
голуба неможливо впіймати
і наступити на хвіст
інколи час
лише у формі тарілки
і лише на зубах
відчуваєш його
Німб


Пісня Херувимів. Соло

На мотив вірша Б. Лепкого «Журавлі»


Я стужився, душе, за тобою.
Небо зодягнув для тебе в храм.
І прийду.
І заберу тебе з Собою
на моє обійстя
у мій рай

Видиш, душе,
видиш, брате,
там летять
вервечки душ
Чути тільки: плач і скрегіт
кру!
кру! кру!

мерехтять в очах
розп’яття –
безконечний шлях
“В білих хмарах гине туга”, –
Херувим сказав.

Він стужився, душе, за тобою
Він втомився
в тебе на плечі:
І прийду.
І заберу.
І знову:
Я стужився.
Ти чому не причащаєшся душі?


ПРЕТЕНЗІЯ

не маю жодних претензій на цю землю
хай успадкують лагідні й покірні
хай успадкують ті що ім’я Бога
знайшли у найпростішім логарифмі

мені ж лишіть частинку того раю
який Тобі не встиг [забув] приснитись, Боже!
і будемо як дві великі зграї
покірні й лагідні в дорозі
16.07.2003 р.

На мотив псалму Давидового 14 (13)

Життя пливе, мов на шпалерах річка,
І кожен з власної дзвіниці б’є тривогу:
Немає Бога!
Який би взяв і вивів
з цих шпалер людину
на трави запашні
і на джерела чисті
Який, створивши день
і всякую скотину
Хіба не знає,
як спасти дитину,
що заблукала
й забрела у річку!?

«Немає Бога!» –
каже дурень в серці своїм
Й живе у лабіринті власних слів й узорів
«Немає Бога!» –
каже віри старець
Й від храму відвертається в проказах…

Роздерлася завіса –
вже-бо з неї шмаття…
За кого вмер Христос якщо
в Галгалі вже
каміння не говорить?
То й знаку вже нема на тобі Духа,
коли ріку боїшся перейти
без бука!?

«Немає Бога!» –
кажуть з-за церковних брам
Й Христова жертва проливається даремно
Чи йдеш в Емаус ти,
чи у Галгал –
шукаючи живого Бога,
ти знатимеш,
що з Ним ти перейдеш
Йордан й потоки повноводні
Але коли шукатимеш річок,
немов узорів на шпалерах,
ти будеш, як той дурень, що сказав:
«Немає Бога!»
Закутий в панцир лжевидінь,
поклонишся ти князю тьми пітному,
бо ти не матимеш роси,
що на руно впаде
лише твоє
коли навколо
посуха буде превелика
І Янгол засурмить
І роздереться знов завіса –
Тепер уже в Святилищі Небеснім –
Й прийде Христос на суд
живих і мертвих


Цикл віршів «Семиденниця. Квітна покута»


1.

«Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23: 34)

Чи усвідомлюєш Любов,
яку простили й потоптали?
Чи знаєш ти, що вже нема
для світу вигоди
Й обнови

що світ нікуди не втече
що світ це натовп без дороги

що Істина – це ті, що йдуть услід
ступають слід-у-слід, -
але не слідом за юрбою


2.

«Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лука 23: 43)

І ти сьогодні будеш у раю…

Та рай – це не позичена картина,
бо фрукти на позиченім столі
лиш бутафорія
Провини
нема у цім твоєї зóвсім
Бо Я прийшов –
і світ утік
І подорослішав,
та й тільки, –
що день за рік
не став мудрішим

Аніскільки


3.
«Оце, жоно, твій син!»…«Оце мати твоя!» (Ів. 19: 26-27)

День третій.
Він воскрес

Невісто!
Візьми найкращу одіж і парфуми
І постіль постели Йому
Хай знають всі:

Це Син Твій!

Ти цвістимеш.
Бо Матір – Ти.
Його Ти народила!

І квітне сніг на гілках мигдалю…

4.
«Прагну!» (Ів. 19: 28)

Чи йшла в дорозі на Еммаус ти? –
Але чого тобі туди!?
Що там робити?

Ти не поїдеш на край світу,
Назад в майбутнє не вернеш,
І сонячних машин не водиш,
Й назустріч сонцю не ідеш? –
Excelsior!* Я прагну!
Ти не пізнаєш по ламанню
І хліб з’їси, –
Та Я прийду!

______________
* Excelsior! – з лат. «Вище!».

5.

«Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27: 45)

Дідусь помер –
За тиждень вже було весілля.
Він так чекав…
та не дожив…

Мій травень втік
і з-під пера
не вирвалось терпіння…

Мій Боже! Ти мене покинув:
я не знайшла ключів від раю.

Прости, що шлюбне слово я зламала,
що зрадила
і легковажна стала…
бо якби знала – я б не присягала.

Дідусь помер
у Твій день Воскресіння.


6.
«Звершилось!» (Ів. 19: 30)

Ось і тобі сповнилось «33»!
Та що надбала, щоб роздати!?

Агнця жертовного візьми
й між бідними ти поділи –
І хай воздасться!

Іди по морю ти за Ним –
І драхм не кидай ти останніх
бо не повернешся –
вже ні:

Сповнилось вчора «33».
А завтра –
втрата буде рання…


7.

«Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23: 46)

Твоя хай Воля буде, Боже!
Чи буду мати з цього я пожиток?
Лише прошу, аби талант свій
в морі не втопити, –
Талант такий мізерний, нерозквітлий…

Тому бери Ти мого духа
Й постав печать на зламі віку
Бо народилась я у не своєму часі:
Він не зберіг – цей час –
Печаті…

***********************************************************


Десять молитов під час Святого Причастя,
або Як приймати Духовне Причастя у формі молитви

«Я не гідна, щоб Ти увійшов у моє серце» (тричі)


1. Молитва зі Світлом

Дай, Господи, Ти Свого Світла –
Дощ
У Храмі записати цих краплин
по десять
Дай, Господи, його мені
з першого білого плоду
і я візьму і понесу назад Тобі
Його сховаю в золоту обгортку
щоб не розбити
не розлити –
Дим
нестиму віру
в білому тюльпані
це Світло біло роздарую всім
хто тільки увійде до мого Храму
і не розбити
не розлити слід
на білому снігу
що випав у притворі оцього Храму влітку
бо нам так добре із Тобою в Нім
Дай народити тишу

сама
з Тобою
наодинці
ввечері
і дощ пропав, –
Довіку


2. Молитва з Тишею

Дай народити тишу –
в самоті
у Храмі заховати
у Твоєму, Юрію

дай, Господи,
її мені
і свічку
затулити в бурю
в долоні нести
щоб горіла днесь
допоки ще не вигнали із Храму
Тобі я, Тише,
цей складу псалом
і з ним прийду
я на вечерю вдома

дай тиші білої
серед людей
і серед світла
серед квітів
нести
народжувати день –
Лавину віршів
Тобі їх, Боже, присвячу –
не гріх
присвята – мій хліб життя і віри
Тобі дарую мій псалтир,
зішитий із проміння тіней
це вперше обміняю із Тобою їх
щоб не було між нами свідків
нехай пливуть увись
в Твій Дім – неждані гості
з мого серця діти
Тобі одному
в тиші Храму днів...
і дай в долонях свічку цю донести
а там –
що буде
ні, повір – а там
Любові дай воскреснути

3. Молитва від імені Любові

а там
Любові дай воскреснути
позич Свій рай
і на хвилину дай
від Імені Її молитись
побути нею ще хоч раз
у Храм привести:
привести Світло й Тишу
їх –
на співпричастя з тілом
Віталиків Тобі моїх
пускай до мене
ще трохи дай мені молитв
як пригорщу
як солі
і сіль у світло
заховати в нім –
шукай мене, Мій Боже
Тобі довіру
і Тобі – мій страх
знайдеш мені
позичиш
бо я не вмію
я сама така
грішу невинно
прости мені
і дай
і дай
потримати ще руку неба
і в ньому
з них
створити світ
наново
від Імені Її Причасть
і Ти, Ісусе,
пліч-на опліч
чекати днів
і народити Храм
увіч
Тобі
кажу
сьогодні
а цю –
також Тобі, Мій Пане, дам
бо ця –
молитва неба

4. Молитва неба

бракує слів
Ти дай ще їх
пошли земного світла
і окропи мене дощем
святого вітру
До неба сповідаюся у дні,
коли не маєш Ти часу у Храмі.,
щоб зайти до мене в гості.
Від неба причащаюся з душі,
коли Тебе чекаю, Боже...
я дочекаюсь
так багато в Тебе справ
зайдеш до мене як завжди щоночі
і як у давнім Слові
і Словом Ти зайдеш до мене так
як я заходжу в Храм Твій Божий:
щодня відчинено в Тобі
сиди
молись
пиши –
До неба
не спалюй тіні
зачиняють день
повір
а там –
нема дверей
у небі причащатися ми будемо без міри
бо там нема часу і мірок
бо там...
бо там –
молитва хмар вже слідує...

5. Молитва хмар

І Він тоді мені сказав:
«Допоки досить,
бережи слова,
прийдемо завтра
сьогодні йди сама
не розминемось
ні, іди
з тобою добре
але і Мені
час на спочинок
заховай в теплі –
твоїм словам пора вже спати
іди
тебе вже тут нема
твій вечір у Мені загинув
Пробач:
Я став тобі причиною
Бо далі як прийде молитва зір...
але не тут:
До зір молитись треба в центрі світу!»

6. Молитва зір

«Що ти робила там так пізно?» –
мене спитали зорі після свого сходу.
«Я
пересиджувала
Дощ» –
«У Храмі?» –
«А що такого?
Тепер я ось
у центрі світу
як Він і наказав мені» –
«нас всіх мільярди
що несуть до Нього Світло
у згорточку старого полотна
Прийдімо
Припадімо –
більше ночі
Її Величність
сповідаємось Тобі
до сну
і Ти нас, Пресвята Маріє,
Пречистістю Святою загорни
у згорточок
в обгортку срібну
немов цукерки
нас неси в Собі
як плід
із білого і першого врожаю
нас шкіркою цнотливою вділи
Тобі несемо
тишу
і любов
і віру
і все це запаковано
в кришталь
на дні – там серце
не чіпай
Тобі
зніми лушпиння:
тінь і рай
Тобі несемо наше світло
як білий храм
по-білому ескізі
Тобі –
сніги
Сьогодні снігопад –
Псалом цієї ночі що її нема
співаємо кондак:
Маріє, ave!»


7. Молитва за ніч

Тобі молитись
думаю
за ніч
щоб Ти послав їй, Боже,
більше світла
є білі ночі
тільки не для нас
нам ніч у зорях як вагітна
вона несе нам ці плоди –
повір –
без неї Ти б не був Собі
Ти був би наче всі боги
а так із Нею
Ти – Один
і ми в Тобі неначе зорі
народжуємо разом
День –
легкі пологи
пошли їй Величі
і материнського тепла
щоб нас зігріла
в сні чи у безсонні
бо їй
не впасти у безодню
як в дзеркало
себе побачила у нім
До тебе, Місяцю уповні –
лише сьогодні
30.08.2004 р.

8. Молитва місяця уповні
(перед дзеркалом)

від безумства твого
і віри твоєї
хіба молитва одна порятує мене
у безумстві твоїм
я стаю зовсім тобою
перетворюючись із води у вино
і розбите на друзки все небо
зібрати в долоні свої, –
гарний з нас
не для нас
гербарій, –
і любов
заспиртовану в нім
у твоїх пізнаю свої очі
і прозорість свою
у тобі пізнаю
ми подібні з тобою –
не зовсім
два світи
і краплини по дві
що зіллються на склі у дощі
у душі
відбуваєм таємне паломництво
відбуваєм дощ за усіх
і беремо на себе жертву –
жертву тіла і крові
за всі:
потопи земні
і несемо все це
мов по голочці
і визбируємо
терен з піску
твоя жертва я, Боже, вечірня
я уповні
в Тобі
розчинюсь
ми подібні
своєю прозорістю
ми подібні
з Тобою на «ти»
в кожнім з нас
пізнаємо дорогу
ми –
за всі ці дощі

це псалом чужої води

9. Молитва дзеркала
(перед місяцем уповні)

це псалом чужої
зчужілої
згусток неба
і тіла скло
від води я стаю
вдвічі снігом
тричі свічкою я стаю
у тобі я себе розгублю
і із тебе себе я зберу
з тіла й крові
я стану тінню
небо тінню розріжу
уб’ю
розіб’юсь на межі твого вечора
в ніч себе перегорну –
тропар
і краплиною стану уповні
на декаду твоїх мовчань
у тобі заховаю свій образ
знову світло я тінню зроблю
І був вечір
І день був –
день перший:
присягнув і
помер
знову стану
обличчям до тебе
і між нас я поставлю його
і цей день буде нам як свідок:
не дивитись чому

це псалом своєї води

10. Молитва часу,
який подорослішав за одну ніч

жертвою став
я води уповні
я заплідним нею свій страх
подорослішав
від однієї молитви
коли промовив її
серед вас
подорослішав
від однієї чаші
коли її перепросив
дощ мені подарував сина –
розумнішого за сина землі
дощ мені подарував жінку
з якою ми молились на сад –
сад у якому
стежки розходяться
розбігаються
наче діти
були і нема
вона мені нагадала про смерть
яку я пережив
тричі
жертвою став
води торішньої
подорослішав
за одну ніч
за одну жінку
був і – нема

це псалом під час
моїм часом став:
дай, Господи, Свого Світла
потримати у долонях

6.09.2004 р.


«Прагну!»

ліпи з мене
Твою досконалість
навчи мене першою
ставати у позу Веселки
навчи першою
відчиняти двері
і заради простого Прагну
відкриватися
не очікуючи
винагороди щедрої
7.09.2004 р.

І Він сказав:
«Тайна херувимів. Будьмо уважні!»

“Я – сіль твоя небесна
Я – жертва тіла і крові
у тобі народжуся вдруге
і з пришестям
у тобі умру вдруге
Ти – сіль моя небесна
розчинимось разом?
зі смаком
води прісної
букви прісної
на вустах

Псалом західного сонця

Я – небо
в вечір,
в ніч
моя душа так спрагло прагне
ти був мені відкрив чогось іще
та не збагну
а може, це і зайве?
Я – дощ
мене уже нема
я розчинилась в світлій тіні
тебе мені Він знов
подарував
цей Бог осінній
Я – груша в його райському саду
я груша для спокуси
яку у Божому раю
ти виростити мусив
Я – ніч
мене собі ти посади
так на коліна
гордо
я тільки дим
мене вже знов нема
не бійся –
тебе від себе я сьогодні
звільню

* * *

Любов воскреснути дає нам сили
Благаю небо
щоб свої позичило нам крила
Воно щоранку ними відлітає в вирій
Я теж так хочу, Доле,
Щоб осінь народити
на Покрови

*****************

Цей сніг

цей сніг такий
святий і непорочно чистий
він – Тайна Хрещення
і жертва всіх Причасть
цей сніг веде мене на зустріч зі своєю Долею
і береже як талісман від всіх нещасть
в цей сніг і ми колись зустрілись із тобою
ти пам’ятаєш?
ні?
та ти ж з весною був собі пропав
Було спекотне літо,
потім – осінь болю...
і знову ось
цей сніг веде мене в Твій Храм
Чи ти насправді був
чи ти – моя лиш мрія
чи просто знак який
чи так собі – лиш слід
тебе зі снігу я зліпила
тебе шукаю я у сніг
у сніг такий
святий і непорочно чистий
весь з пилу зоряних слідів
його собі збираю наче мед в долоні –
у небі інший він
і зовсім не холодний – ні! –
цей сніг
що ніби Царство це Твоє
яке шукаємо в собі
і часто навмання
і часто бо нема:
у ці сніги ми готувалися на світ

********************************
Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать


* * *
на рейках спали ми у листі
аж доки вітер не затих
ми за непослух
у житті торішнім
кидатися під поїзд навздогін
ми через вулицю на інший бік не встигли
ми залишилися на рейках наче сніг
самі собі повірити не вміли
очікуючи від життя утіх
утіх а не коліс
так низько нас
не кидала ще доля
лежити горілиць в пітьмі
бо ми – відомо –
не зустрінемось ніколи
ми ж рейки у житті

*************************************
Позичений рай
(притча)

ми збудували на долоні Дім
два дерева навколо посадили
на весну білим зацвіли вони
І сина виростили

Та час минув –
і зруйнували дім
дерева більше яблук нам не родять
і син наш виріс
і забув тебе
Забув...
бо я ховалась від дощу в кафе
і дощ в меню питала:

Життя – знання
зрубали ми удвох
вбивала час я білим цвітом
І тільки син наш знав про те
Кого я пробачатиму довіку
і з ким в долоні проживу життя
Із ким ділитиму знання і –
груші
Не встигли ми –
і цвіт опав
не встигли
бо
сфотографуватись
мусіли

Собі ми збудували
Дім з піску
долоні склали –
трохи завеликі
Він прилітав до нас зі сну
а ми забули
Зачинитись
в шкаралупі

З горіха зерня
ми облаштували
і оселились
наче ми – птахи
такими нас
удвох запам’ятали
із фотографії Космічної Землі

усього нам не можна позичати
Не можна
бо перебуваємо у сні
Тебе не хочу зовсім відпускати
у вирій
навесні

***************************************
Вмираю зі сміху

повні кишені паперу
снігу долоні повні
несу все це із собою
і навіть місяць уповні
поцупила в осені листя
зиму теж обікрала
цілувалась учора так пристрасно
ніби вперше в житті цілувалась
усе повернулось з Початку:
моя юність
моя невинність
коли марилось загадками
питаннями дитини
у Бога усе можливо –
Він тебе не покине
Бо сказав: Дітьми залишайтесь
І пускайте дітей до Мене

повні кишені паперу –
записки кирпаті
все це несу із собою
на зустріч зі святом:
буду весну обкрадати
ще до зими, до снігу
Як це все по-дитячому –
вмираю зі сміху


* * *
коли стежки перехрещуються
стає по-шоколадному тепло
тоді сніги розступаються
ніби в пустелі Мойсеєвій
море тебе наздоганяє
море тобою пишається
коли стежки перехрещуються
знову у снах літається

* * *
життя таке мов бите скло
і білий Ангел заплутавсь в білих пеленках
коли ти народився був
учора зранку
і не знаходить знов додому шлях

**************************************
Вальс із Дощем

дощ наздоганяє дощ
і від дощу утікає
дощ дощу і родич дощ
люблю
отак по вулиці одна іти
крізь нього сторч
спостерігаючи
за людьми що під вечір
подвоюються

дощ, звичайний дощ
і незвичайний, бо весняний
і тільки ти самотньо
блукаєш знов
як завжди
бо тільки дощ
хіба тобі до пари стане

самотній дощ,
увесь,
цілком
ми доторкались один одного
долонями
і він був кращим
аніж тіло й сон
ми наздогнали і втекли
самі від себе

Понеділок. Літо.

...дивилася на пару я услід
що попереду йшла
під парасолею
і мимоволі
я відчула дотик чийсь
сльоза з сльозою вітру
загубилась

...ми йшли навпомацки
і дощ
ловив наздоганяючи
Долоні

******************************************
Звичайний

для того, щоб ти
присвятив мені вірш
заспівав пісню Чубая під гітару
чи придумав слова на свій узір
згаптував музику пір року Вівальді, –
я мушу стати звичайною
як усі
відівчитись малювати
місячні сонати
на пальцях

ні, ніколи ніхто мені
не присвятить вірш
і пісню не заспіває як альбу
і не тому
що Трістани перевелись
просто я не зумію стати звичайною
просто я не втримаюсь
і колись
вірш йому присвячу
на пам’ять
вірш про озеро і про ліс
де Бетховен
Сонату свою
прослухав


* * *
доки не напишеться вірш
ти відчуваєш порожнечу
повну відсутність думок
і руку холодну вечора
щось на тобі лежить
і шалено позіхає
доки не напишеться вірш
втомлено летиш у зграї

а як напишеться вірш
дорога тобі за
Предтечу
лузаєш насіння думок
і втікаєш від вечора
щось у тобі сидить
і глибше тебе штовхає
як напишеться вірш –
сама собі стаєш
Зграєю

Наїхало фурашок й беркутяток
І Раду заселили. Наш підвал
Обкурений, повсюди стос горняток -
Такий сценарій з виборчих навал.

У Львові біля Ратуші багато
Й всередині подвійний батальйон,
Неначе бій ведеться той завзятий...
Лиш ТВК готує знов бульйон.

Повсюди шухєр розпустили на сметані,
Міліція замкнула знову ТВК...
Міське життя загострене й жадане
Спокуса піниться - вона ж така

Лиш місто тихо спаяє в нірвані,
Райони дерибанити готові повсякчас -
Ми вічно биті, кусані та рвані,
А беркутята знову запускають газ...

04.11.2010 року Львів

Вечірній сніг вже пада мимохідь
І срібна пелена встеляє землю...
Уже зима шукає свій прихід -
Вікно крижинами укрилось чемно.

І видно в ліхтарях німіє пух,
Спустошує собою все зелене...
Вже чутно зимоньки присутній дух
Та біла постіль є навколо мене.

Усе сповилось... Тихо в сон пішли,
Думки мої про сонце й синє море...
Прощай же осене! Тобі пора іти,
А я ж зустріну зиму у покорі...

24.11.2010 року Львів

Как представить себе я могу Новый год?
Это ёлка, как небо, в звёздах.
Где-то озеро спряталось греться под лёд.
И под снегом - рябины гроздья.
Это окна в узорах, и снег, как крахмал,
И счастливые рядом лица,
Это вспышки и блески, с игристым бокал:
Всем желаниям миг - чтобы сбыться.

Дрібний як кульки пінопласту
Ти по бруківці скачеш смішно...
Та це - всього лиш обіцянка
Тим радостям що серце втішать:

Ти - гілки в сувіях пухнастих
Ти - кучугури на узбіччі
Ти - шкло задихане морозом
Ти - іскри що висять в повітрі

Ти - надпис на прозорій кризі
Ти - візерунки і сніжинки
Ти - чистий прохолодний подих
Ти - хрумкіт під ногами ніжний

2010

Мій Бог! Я хочу бути чистим,
Позбувшись тягара гріхів,
За стіл у дружнім колі сісти
Своїх колишніх ворогів.

Образи тяжкої не знати,
Від помсти душу берегти,
Спокуси силою долати,
Що обіцяв подати Ти.

Ганебним вчинком не труїти
Святих стосунків із Христом,
Сумління голос не втопити,
Не вбити мудрости гріхом,
Що тінню ходить невідступно,
Як друг, в обійми прибира,
А б'є безжально і підступно
І на кавалки роздира.

Коли б не Ти, мій любий Отче,
Не встав би я, як не хотів.
В усьому я зрівнятись хочу
З Христом, у цьому ще житті.

20.05.2007

Нестямно дихати тобою…
Гарячі думи, навіть сни…
Якщо я буду чорною імлою,
То світлом, певно, будеш ти

Голубить Сонце, закохався Місяць,
Тобі слова шепоче чарівні,
М’яким огорне шармом нісенітниць –
Казкар на білому коні…

А я за тебе – левом і горою…
Не віриш? Можу довести.
Якщо я буду чорною імлою,
То світлом, певно, будеш ти

Гомін чайок серед білих скель,
Холодний погляд дикого прибою –
Ворота двох непізнаних пустель,
Наповнених упертістю тупою

Кричать птахи і піняться вали,
Облизуючи камінь язиками хвиль
На стику неба й моря тисяч миль…
Блакить і синь… Та різні ми

17 ноября 2010

Моє поле

Моє поле – незоране й чорне,
Тут трава не росте.
Моє море – засіяне штормом,
Тут живого не видко ніде

Хмари мої – тільки грозові,
Їхні туші важкі та понурі.
В моїх жестах, усмішці і мові
Домінують відтінки похмурі

Мої гори – холодні й байдужі,
Із хребтами вершин, кістяками проваль…
Немов вої – безсмертні та дужі,
І зодягнені в морок і сталь

Моє поле – градом полите,
Тут трава не росте.
І душа ланцюгами сповита –
Навіть сліду не видно ніде…

18 ноября 2010

Скажи, що тримає нас в цьому місті?
Загнуздана осінь,
яка лиш зрідка затікає в порубцьоване тіло
вулиць?...

Якби ми вчора впали обличчями в ту калюжу...
...якби ми мали обличчя.
може , тоді б повернулись.

Щось змушує нас бути його легенями.
Напружуватися щораз для вдиху,
Вірогідно,що скоро той сивий дідо
Сховає нас в кишеню собі на лихо.

Якась жінка, що нещодавно втратила
чоловіка,
застібне нас у гаманці.
Знаєш, навіть
якби нам лишили щілину або
покликали,
то нізащо б вже не замкнулися двері ці.

Ти ще памятаєш це відчуття,
коли вся шкіра наче пече або

судомить якусь кінцівку,

звісно це все не найгірші симптоми хвороби-
людське життя.
Та все ж ми маємо чим пишатись,
бо не тримали в руках
гвинтівки,
вдавали бувалих двох пацифістів,
надсилали батькам вітальні листівки,
і, як завше, вони нам - доларів двісті.

Ти віриш у нашу країну?
Чи зможе вона без нас (...)
Насувається темно-синя стеля,

наче їй хтось голосно крикнув:
"Фас!"


2010

Тепло, ніжно і волого…
Попід вікна осінь ходить.
Ніжно, затишно, тепло…
Стрепенулось. Потекло.
Невгамовно, невідступно
День толочить воду в ступі,
Мовчки тисне на педаль:
Нездоланна відстань. Даль…

За вікном опалі сльози
Причаровують морози.

Догорає щастя свічка,
І прочитується звичка:
Бути поруч. Бути близько.
Вже у небі мріям слизько,
Вже сповзає ковдра з ліжка,
І народжується книжка.

І така м’яка знемога –
Пригорнулась, мов до бога
І на грудях тихо спиш,
Душу диханням п’яниш.

Вже стікає на підлогу
Вічність поглядом вологим…

… Ніч – зрадлива чорна сучка –
Одягла чужі обручки.


2010

Відхрестивсь.
Як мудрий від печалі.
Доброокий – годував пташок...
Зорі мені в душу накричали,
Світлу від безмежжя і дірок.

Так живу – німий від потрясіння,
Теплий від дівочих зазіхань.
П’ю вино.
Валяюся на сіні
Зовсім не далеко від гріха.

Шляхом від подвір’я до повір’я
Кров димить.
Бинтує душу бунт.
Тому і закоханий з тих пір я
У космічну безвість голубу.

Тому і паломствую Землею,
В себе утікаючи від всіх.
І плету тремтливу епопею
З пуповиння дорогих доріг.

Світ мені – мов цвинтар празниковий,
Де хрести з деревами ростуть.

Відхрещусь.

До снігу стану словом,
Із якого реквієм складуть.

Сердито бухкотів закипаючий чайник,

Фортеця готувалась до бою,

На стінах проступала смола.

Цікаво, хто пам’ятатиме довше кров?

вони, чи вона?

фортеця, чи люди?

Набравши повні груди

повітря, пилу,

пропущених дзвінків,

подиву, захвату,

знову повітря,

знову пилу.

П’ятирічний хлопчик жбурляє щосили

Камінь вгору.

А камінь належить

чи скелі, чи землі,

чи морю,

чи, власне, хлопчику.

Але не небу.

Скільки руху!

Що незмінно біжить до крапки.

Після якої

і фортеця ковтає століття мовчання,

і потребуючий термінового втручання

закипаючий чайник.


2010р

Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя доля, відрада і спів.
Синє небо глибоке й безкрає,
І роздолля врожайних полів.
В голубих і рожевих серпанках
Заховалася зелень дібров.
Наче мами свята колисанка,
Ти у серце моє увійшов.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя радість і смуток, і біль.
У розлуках без тебе вмираю
І до тебе спішу звідусіль.
Поспішаю до отчої хати
Всім обставинам наперекір,
Щоб найкращу матусю обняти
На землі, не лукавлю, повір.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя віра, надія, любов.
Помираю в журбі й воскресаю
На землі твоїй в радості знов.
Я з дитинства не знаю спокою,
Але рада всьому, що було.
Стільки гроз пронеслось наді мною, -
Скільки в небі веселок зійшло!

День к исходу клонился, обычный ноябрьский день,
что проходит вполсилы, уходит всегда неприметно,
черной сеткой ветвей за окном шевелилась сирень,
неспособная спрятаться в дом от осеннего ветра.

До зимы оставалось всего три часа. Что потом?
Сон во сне, где бежишь за собой по неясному следу.
Просыпаешься утром, готовишь себе суп с котом,
чтобы с тем же котом этой гадостью и пообедать.

Что потом? Сон во сне: ясной ночью в лесу при луне
истечение сроков надежды - почти неизбежность,
только шерсть индевеет на серой косматой спине,
потому что из дома опять убежал без одежды.

Это был понедельник, сирень шевелилась в окне,
в телевизоре американец, висящий на тросе,
побеждал абсолютное зло на вселенской войне
и в конце победил, несмотря на отверстия в торсе.

Воспаленно впивались глаза в заоконную муть,
привыкая смотреть в темноту не моргая подолгу,
для того, чтобы после уйти в эту стылую тьму
по неясным следам городского седого верволка.

Червоні кетяги калини
Мені наснились в чужині.
І повернулось з далини
Моє дитинство журавлине -
Моя маленька батьківщина,
В піснях оспіваний Сокаль.
І загніздився в серці жаль...
Хто я тут є? Чия дитина?
Не пестять душу мури Риму.
Краса помпезна "Міста Вічного"
Мене доводить вже до відчаю.
І лиш у снах додому лину,
До рідних кетягів калини.

мені наснився наш з тобою дім
і ми - щасливі. дуже гарно снилось...
що вогник у плиті палахкотів
і я до тебе ніжно притулилась.

у домі тепло й темно. ти сказав,
моє волосся завжди пахне осінню.
наснилося, що ти мене кохав,
що твої очі досі квітнуть просинню,

що ти від мене більше не підеш,
що все назавжди!.. ой як гарно снилось...
здалося, навіть, світ не має меж,
і я назавжди в ньому загубилась.

2010

Тот сон и тревожит, и мучит,
виденьем нахлынул: давно
меж капель дождя солнце-лучик
Я цепляла сильным крылом.
Просто песен тогда летала я
и парила так в небесах!..
Но случайная встреча, малая
поселила нечаянный страх.
До земного житья приспособила,
в суете бегут день за днем.
…Ну а крылья… Их жизнь не скоробила,
Но сложила пустым багажом.

24 листопада 2010 р.

Батькові

Кріпак вертається до пана?
Така ця драма окаянна,
Коли довкола – гріху слід.
А ми бредем волами часу,
Позаочі – либонь кіраси,
А у жінок – під серцем плід.
Хто дожене наш час і долю,
Невже ми двадцять літ у полі?
Чорнозем продали давно.
Нас вітер часу – глодом, боєм,
А ми пнемося лиш до гною,
Глибоким зашморгом – тавро.
Врятуй нас, Господи, від смерті,
Не дай нам, зрадникам, померти,
За обрієм – до скону зим?
...Обабіч стіни. Там – майдани,
Куди батьки нас проводжали,
Свободу закликать в бою.
Ми помирали та не щезли,
То краще б ми росою скресли, –
Чи волю віддали свою.
...Померти ладна рідна мати,
Коли з-під брів – дітей армади,
Своєю кров’ю поколінь:
Не дай нам, Господи, віднині
Зректися волі, України,
Востаннє вірте нам.
Амінь.
2010

Прокидались думки,
Аби знову летіти у вирій:
Десь туди, де Вона,
Ніби лагідне сонечко, гріє,
Де з легкої руки
Усміхаються сни сумно-сірі,
Де не спить чарівна,
Най.., най.., най-
заповітніша мрія.
23.11.2010р.

Ілюзія щастя – розкрилені межі даху.
Вдихнути не втраплю – замкнуло якесь реле.
Так репнула лунко моя шкаралупка страху.
Я ближче до неба, до тебе, без всяких «але».
Я вмію літати! (А дзуськи-таки, не долу!)
Мій давній Стерничий, і ти уже постарів.
Ми від павутиння звільняєм летючу гондолу,
В чотири руки плетемо парусину слів.
З землі нас не видко, очима не вгледиш суті.
Тумани у Києві – може іще й тому.
Гасають по палубах наші думки роззуті.
Ми їх не фарбуєм, не ділим – яка кому.
Навчитись літати – це справа на половину.
Не впасти з невір’я – ото уже пілотаж!
Згортається небо, як штокова парусина.
Пів миті до старту. Останній наземний стаж.

16.11.2010 Умань

Даты, числа, слова и
Мысли о судьбе человечества.
Идет грандиозное преобразование сознания.
На Тонком плане открываются
У людей Духовные Врата.

Слушаю мелодию ночного дождя.
Закрываю глаза, улетаю к Тебе,
Родная, нежная - небес жемчужина,
Среди избраных Избранная.

Возможно все, не сомневайся.
Слышу нежную песню Души:
,,-Моя Любовь большая чистая,
Знаю слышеш меня Ты.
Ангел мой - любовь нежная,
Соединимся Душами Мы".

Сущность вещей глубинная,
Всем открыты Счастья Врата.
Мы носим все с собою -
Слово есть число, Шифр Бессмертия.
МЫ - Едино - Мудрости жемчужина.

А я ще 20 днів мовчатиму про те,
Що в його кімнаті запах сушеного літа
Про смерть і про осінь...Проте
він зле посміхнеться і посмішка наче вітер

Що вранці захочеться снігу і теплоти
...Отримуєш тільки каву і сигарети
Читаєш йому невідправлені листи
Дивуєшся хижим рисам його портретів

І все...Вночі завиєш від давніх ран
А голос у нього рідний і ненависний.
І погляд здавлює горло, наче капкан
Він подивиться в дзеркало...Дзеркало трісне...

Я не знаю , чи почнем ми коли-небудь пірнати з приголосних у голосні,
може хоч на свято ти викреслиш з робочого графіка вектор, направлений на агресію.
Але я хочу виграти тебе так , як виграють пісні
на будильник і як температура зрештою виграє по Цельсію.
Я навіть певен , що ти підіймаєшся сходами не повільніше від атмосферного тиску,
коли такі перепади і осінь летить зі спини , немов із колишнього шизофреніка голоси,
летить собі , падає і розпливається на крапки , коми і риски,
а більше - відбитки подвоєної , склеєної смуги чи полоси.

2010

Новорічна невеличка
"накрапа" привітна звичка.
Шле усім, кому це любо,-
"З Новим роком, творча групо!"

У мережі з кожним рухом,
з новорічним "що за вухом",
не мовчи на жарти скупо...
"З Новим роком, творча групо!"

Смайлик-жарт не гра у жмурки.
Усміхнеться до Снігурки,
Майстра збурить до змагання.

Дідуся йому не треба,
бо дарує, як від себе,
найщиріше привітання.

23.11.2010 "Сльозогінний сік березових віників"

Я омиваюсь вашими обличчями,
у центрі міста де з бруківки сад,
та на шпильках украдене величчя
вже тисячі печалей як назад.

гортанний сміх луна з чудацьких лат,
з облич майстерно мазаних тугою,
смієтесь у бруківку і асфальт,
а я ще й псих у чварах з головою.)

а я дивак, і інші мої шати,
вглядаюсь в вічі всім хто є навкруг
немає моди і гламуру, лиш стигмати,
від тих хто називались гордо - "друг".

Тобі довірив вогнище
Кохання.
Від дощів
Не вберегла дві іскорки –
Їх вітер
Потрощив.
Шукаю в мокрім попелі
(романтик
у плащі),
А ти вже ноги витерла
Полотнищем
Душі.



2010

Пращури завзяті та могучі
Будували храми і вали.
Поховать веліли їх на кручах,
Щоб ті кручі вищими були.
Кров’ю, потом і слізьми полита
Мироносна Ольжина земля.
Хай її Всевишній покровитель
Береже, як мати немовля.
Вишгороде, молимось за тебе,
За твою одвічну доброту.
За блакить безкрайню твого неба
І у полі ниву золоту.
Отче наш, майбутнього предтечі
Уквітчали працею свій край.
У достатку дай зрости малечі,
Позабуть минуле нам не дай…


2005

У руці рука,
До щоки щока...
Ти бліда яка:
Колір молока.

Мерехтить печаль
У твоїх очах.
На вустах загас
Усмішки Пегас.

Щоб розкритися
І зігрітися,
Треба вмитися
В сонця китицях.

Серед верховіть
Засвітити світ.
В ту єдину мить
Вічність перелить.

Ти моя близька,
Колір молока.
У руці рука.
Я тебе коха...

2008

Лукавому роботи небагато
У дивокраї, де нарід сумирний,
Хоч сотні літ бунтує і бунтує
Без всякого просвітку в бунтуванні
І без мети своїх численних бунтів.
А так нарід сумирний і гостинний,
До того ж працелюбний.
Ґазди, ґазди… Що дім – то ґазда.
А до справ загальних немає хисту.
Проте жага, жага непереборна
Схопити булаву, кашкет сержанта,
Принизити слабкого і сусіду
Нашкодити ( прислів’я про корову).
Найцікавіше, кожен другий бачить
Свої хвороби і дотепні жарти
Придумує, і створює фольклор.

Сумно, мовчки і трохи боязко,
Швидкісним спорожнілим поїздом,
Утікала я від самотності,
На полиці, на другому поверсі.
Загорталась в пальто із Осені,
Гріла диханням руки до зимна,
Цілувала повітря сплакане,
Малювала на вікнах краплями.
Тиша тліла зимовим холодом,
Я тримала руками голову,
Русий волос вкривався інеєм,
Хтось окликнув забутим іменем.
Звела очі страхом обвітрені,
Як я досі цього не помітила,
Що ти також біжиш від самотності,
На полиці, на другому поверсі...


23.11.10р.

А дні чим далі – тим сідають нижче
І довше сходять на свої Олімпи,
І сни під ранок – по-батьківські віщі,
І ліс заснув, не дочекавшись німфи.

Минає рік, якому – не до сходів.
А як гуртом нам сіялося рясно!
Та – листя – долу, й на самому споді –
Земля дріма, як озеро під рястом.

Чому ж мені заснути не вдається?
Хоча би ніч передрімати пам'ять,
Бо так болить у серцевині серця,
Що й недругам такого не віддам я.

Бо так живеться – ні на що не схоже:
Абсурд своїх звеличує героїв,
І часом я повірити не можу,
Що це усе – насправді, і зі мною…

Світить місяць, світить красний,
Світить ясная зоря
І кружляють вони в танці
Два закохані серця.

Місяць каже: "Я кохаю!",
Зірка очі опуска,
А це значить :"Теж кохаю...
Буду я навік твоя".

Усі зорі закружляли,
Пару радо привітали.
Зірка й місяць усміхаються
Й ніжно, ніжно обнімаються.

Серце від кохання ніжного палає,
що воно взаємне серце добре знає,
милого вічні,чарівні слова,
чує кохана кожного дня.

Погляд коханого чарує,
й стільки радості дарує,
погляд цей привітний
і такий тендітний.

Кохання милого-криниця,
що повна чистої водиці,
з якої хочеться ...
обом напиться...!

Місяцю юний,ти муза моя,
Мене полонила врода Твоя,
Проміння Твоє ллється наче з раю,
О,красний місяцю,Тебе я так кохаю.

Місяцю ясний,я зірка твоя!
Давай закружляєм в танку,Ти і я,
Я Тебе буду леліять й кохати,
Ти ж мене будеш завжди окриляти!

Іду до тебе любий,мій коханий,
Щоб знов пізнати присмак раю,
Щоб знов пізнати пристрасті кохання,
Воно - одвічне,з вечора до рання!

Як ніжно голубиш і пестиш мене,
Любий..навіки кохаю тебе...
Наші серця в коханні єднаються
Вогонь почуттів розгоряється....

Кохаю...І відчуваю присмак раю..

Перше опале листя,
Під ногами шелестить,
Під сонячним промінням,
Як золото блистить.

Лежить те листя й згадує,
Про той прекрасний час,
Коли на гілочці гойдалось
І радувало нас.

А подих ніжний вітерця,
Його підіймає,
І воно в танку осіннім,
Весело кружляє.

Ми з милим у Карпатах,
для нас це справжнє свято!
Густі ліси довкола
сплелись в чарівне коло.

Стежина швидко йде,
в глибини лісу нас веде.
А ось ясна поляна -
вона так гарно вбрана.
Довкруг пташки співають,
нас двох вони вітають.

А ми удвох, а ми удвох
у чарівних Карпатах.
А ми удвох, а ми удвох -
яке казкове свято!

Листопад, листопад не барися,
На конику вороному примчися,
Листочки з дерев забери
І кольоровий килим сплети!

Килим багряний,
Килим духмяний,
Килим чарівний,
Подиву гідний.

В задумі стоять безлисті дерева,
Їм колискову співати вже треба,
Вітри їм шлють палкі привіти,
Гойдають їхні голі віти...

Вітри їм радо пісні співають,
Дерева солодко дрімають...
бачать вони чарівнії сни,
що сповіщають прихід весни.

Сниться деревам,як весна
листям зеленим віти вкрива...

Пізня осінь,гарна днина
І на небі ні хмарини,
сонце світить,трішки гріє,
на душі усім світліє.

Здавалось,що осінь пішла,
й назад їй дороги нема.
Вона сховалася напевно,
щоб вийти з засідки таємно...

Казковий нам робить сюрприз,
виконує кожний каприз.

Осінь від нас вже йде,
Щедрі дари свої шле,
Останні листки зриває вітер,
Дарує нам чарівні квіти,
Танцює осінь прощальний вальс,
бо це для неї останній шанс.
З-за обрію визирає зима,
Поспішає до нас крадькома...

Осінь-красуня знімає корону,
Сумно встає з свого пишного трону,
Посилає нам в дарунок
Свій останній поцілунок.
Огляда усе довкола,
І співа чарівне соло,
Золотії коси розпліта,
Решту золота скида,
І за обрієм зника....

Легенький вітерець,
летить навпростець,
цілує нам вуста,
моргає неспроста.

Так ніжно обнімає,
і швидко утікає,
він молодий юнак,
танцює легко в такт.

Він з айстрами фліртує
і у саду пустує,
він яблука зриває,
грушки униз кидає.

Ось трішки утомився,
водиченьки напився,
й помчався знов собі,
у далі голубі....

Come to me my dear,
You'll be welcome here,
My feelings are sincere,
I know that you are near.

I'm looking at the moon
You'll visit me soon.
Sooner or later you'll be mine
The sun for us will shine and shine.

Time passed and we met at last.
When the first stars appeared in the sky
You kissed me gently for the first time.
Your kiss was so sweet and tender
I will keep it and always remember.