Ты как затасканная Турбина –
Была белее, чем стена, теперь, трезвея, шлёшь всё на…

Полна лежишь – струна и жало,
Так гармонично взяв, укутав волну и время в одеяло.
Где ты ещё вот так лежала? Осколком верности на пальцах?
Осколком осени на плитке? Не повод, не тоска, не парься.
Мы не картинка для открытки, но почерк самых междустрочий.
И если б я был разработчик, всё остальное врал бы в клочья.

Я никогда не ставлю знаков, они все ступорятся точкой,
Или последней сбитой ночкой. Ты мой блокнот, мои листочки.

2010

Из неосознанного сна,
из недопетого куплета,
из недопитого вина
и несогревшегося лета –

я нарисую на листе
глаза и капли на ресницах.
Как жизнь художника в холсте -
в них отражаются зарницы.

В них отражаются слова.
Какие? Вслух не произносят.
Там в них - Любовь. Всегда - права.
Она прощения не попросит

за то, что пламенем горит,
за то, что ураганом - крышу!..
За то, что ночь о ней кричит
другому сердцу... вдруг услышит?!

За то, что путая "дела",
без писем и предупреждений,
правее правых всех - пришла,
разбив стекло предубеждений...

Я просто улыбнусь.
Можно?
С тобой поговорю...
Сложно!
Недолгим огоньком -
вечер
погаснет, а за ним -
свечи.

Ты снова где-то здесь -
рядом.
Тропиночкой - ночным
садом.
И молча нам луна
светит,
тропинку молоком
метит.

А в тишине - твои
руки,
вечерним в унисон
звукам,
коснутся нежных струн
сердца,
играя для двоих
скерцо..

И сад ночной для нас
тесен.
Не помню о любви
песен!...
Ты сердце забирай -
просто,
без праздничных пустых
тостов!

...

Но музыка любви -
грезы.
Осколки снов - твои
слезы.
Мы в этих снах с тобой -
рядом.
Тропиночкой - ночным
садом...

Сказочна логика
Мышления,
Ее волшебные слова:
-Милый мой, моя
Родная!
В миге торжества
Соединяются сердца
И мысли блаженной
Полет,
Всем людям,
Радость Счастья
Он несет.
У Любви, возраста
Нет,
Бедам всем один
Ответ-Нет,Нет,Нет!
На вопрос согласны-ли,
Ответ всегда-Да,Да,
Да!
Я-это Ты,
Ты-это Я,
A вместе МЫ
СЕМЬЯ!
Жизнь, это ИГРА!
Молочны реки и
Кисельны Любви обильной берега.
Они там,
Где правит
Балом Счастья
Мыслей взаимных
Чистота.
Я-это Ты,
Ты-это Я,
Eдины МЫ Всегда!
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ !
2010г.

Я йду вперед,
моя зоря не згасла
за хмару заховалась лиш
Я йду вперед,
моє життя - то казка,
добро перемага завжди.
Я цілий рік була закована в кайдани.
Не мріяла і навіть не жила.
І щоб було, якби страшні жандарми,
мене тримали у в'язниці зла!?
Добре, я не буду перейматись.
Серце б'ється, світла голова.
і думки, думки рояться...
з вуст злітають праведні слова.

2010

Ми росами, росами
Плентаємось босими...
Дорога у всіх одна.
Молимось, Молимось
пакості робим,
Сорому нема й каяття
Ми просимо, просимо
щастя і милості
Згинаєм горби до землі...
Нам кістку кидають,
б'ють і вбивають.
Раденькі ми, бо дурні.
Ми мусимо, мусимо
Живемо як можемо
не винні ми, що такі...
Плачемось, плачемось
сльози ковтаємо,
Змарнували життя в брехні.
Досить вам, досить!
Вставайте з колін!
Руку подайте брату.
життя лиш мить,
коротка мить.
Правду свою не прогавте...

2010.

Запитала баба вранці внучку-випускницю:
- Що це в тебе в атестаті за такі дурниці?
В мене, глянь, одні "п'ятірки" і "медаль" впридачу,
А твоі які оцінки? Лиш "дванадцять" бачу.

- Не слідкуєш ти за трендом, - їй мала сказала, -
То не є оцінки, бабо. Бабо, то є бали.
- Отакої! - баба тихо, - ти хіба блудниця?..
А мене батьки за теє били по сідницях.


13.09.2010

Як промінь сонця прожене останні тіні ночі,
Ромашки білі після сну відкриють жовті очі.
Прийдеш у сонний літній сад,де соловей співає,
Ромашку зірвеш ще в сльозах і тихо погадаєш...

Одну пелюстку любиш,а інша,- у сльозах...
Одній даруєш радість ,а другій,- тільки страх...
Не розділить надвоє,-любов всього одна,
Росою плаче квітка, - зірвана душа...

Летять додолу пелюстки і падають під ноги,
Як сніг лягають у траву, вся в білому дорога...
У квітів долю не питай, а знай що ти жадана!
Послухай серденько своє, хай скаже:”Ти-кохана!”

Приспів:
Любиш-нелюбиш... Білі ромашки,-ніжні пелюстки.
Віриш-не віриш... В зірваних квітах долю не знайти.
Любиш-не любиш... Для мене у світі,-ти.Тільки ти!
Віриш-не віриш... Як серце скаже :”Люблю!”-То люби!

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку


Роман Скиба
поезія “АЛЬБА”


пародія

Аврора згасла – прокиньтесь, пані.
Ото до ночі була забава!
Ваш профіль файний, і вся Ви файні…
Вставайте пані – готова кава.
Будити шкода – Вам добре спиться.
Ви просто мертві від тої ночі.
Я теж, шановна, як з косовиці.
В Вас темперамент! Я пива хочу.
Для Вас невміло яєчню смажив
І вийшло вдало, з моїм то хистом.
Ну що, неправду Каллаган каже,
Що навіть Мерфі був оптимістом?
Вставайте, цьомчик, я вдячний, пані,
За півгодини приїдуть діти.
Для жінки також я не останній.
Нащо мені той зефірний вітер?
Ще на додачу –піджак подертий.
Закон канапки, візит-загули?
Вставайте, пані, я також впертий,
Ну, Ви напевно, вночі відчули.
Співають півні, а Ви як мертві.
Як вчора файні, і я не встояв.
Та вчив я, вчив я закони Мерфі –
За півгодини приїде мόя!

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

Тож якщо кохання сієш світом,
Будуть всі хай помисли ясні,
Щоб земля вбиралась ніжним квітом
Й дарувала нам погожі дні.

Не проси того, чого немає.
Не чекай добра, якщо не дав.
В цьому світі швидко все минає,
Тож хутчіш берись до спішних справ.

Лиш одна буває рідна мама.
Та, яка життя дала тобі.
Але дуже жаль, коли так рано
Гаснуть її очі голубі.

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

31 серпня 2010 року

Дай мені, Господи, вірного друга,
Щоб спину прикрити від ворога зміг.
Дай мені, Господи, вірну подругу,
Щоб дарувала лиш радість і сміх.

Дай мені, Господи, чорного хліба,
Щоби поїсти й напитись води.
Дай мені мирного ясного неба.
Господи, прошу спаси від біди.

Дай мені, Господи, сил і здоров’я.
Дай мені землю, коня і соху.
А за гріхи розплачуся я кров’ю.
Ти прослідкуєш за цим наверху!

Розуму дай. Я ніщо не порушу.
Дай ще нащадків, щоб рід не пропав.
А за даровану ангельську душу
Дякую, Господи, що мені дав…

3 вересня 2010 року

***
Пам’яті видатного українського кіноактора
та кінорежисера Івана Миколайчука

Стоїть собі старесенька хатина
У Чорториї, посеред села.
А у селі погожа світла днина,
Й дорога, що сюди нас привела.

Лише, Іванку, ти уже не з нами.
Ти відлетів, неначе журавлі.
І знову постають перед очима
Всі твої ролі, зняті на землі.

І мати відійшла у світ небесний,
Щоб стріти там і сина, і доньку.
Вже пролягла для них дорога хресна –
Понесли в світ вони любов палку.

А нас стрічає тітонька сивенька
Біля твого родинного гнізда,
Вся у турботах, наче рідна ненька –
Тут береже і будні, і святά.

Нам щиро відчиняє двері хати
І просить нас до неї увійти,
Де народився ти, Іване-брате,
І де зростав, щоби піти в світи.

А в хаті тихо, тільки прохолода.
Родинні речі згадують тебе.
Колиска, піч, тапчан – така ще мода
Була тоді… І небо голубе

Над хатою стоїть, немов на чатах,
Охороняє до садиби плай.
А біля тину, ще, мабуть, від тата,
Криниченька стара. Це – наче рай.

І ми з низьким поклоном від’їжджаєм
Від твого дому до твоїх Карпат.
Тож хай сюди простелиться навзаєм
Дорога для усіх, хто тобі брат…

13 вересня 2010 р.

Затаив дыхание
Любуюсь
Нежным взглядом,
В сиянье мудрости
Дивна чистота.
Ты силой мысли,
Мои мысли зажгла,
За счастье
Трудная борьба.
Льется в тишину
мелодия любви,
У камина собравшейся
Семьи.
Ты жемчужина очага,
Тебя любит дружная
Семья.
Молю Отца-Благослави!
Умнож познания мои,
Пусть моя душа
Будет садом РАЯ
Для жемчужины Добра.
В тишине дыхания,
Нежный перезвон
Ручейка Любви.
Для меня услада-
Слышать,видеть твое
Богатство искренней
Души, на многомерном
белоснежном листе Чистоты.

2010г.

Акварелі медові. Пірнають мазки в молоко.
Білий світ А-4 такий загадковий і теплий.
Ти малюєш картину натхненно і так зі смаком,
розсіваєш насіння палітри у небо над степом.
Пофарбована лавка і дошка тобі за мольберт.
Прохолодно у класі, але не збагнути до діла,
коли твориш окрилено, пристрасно перший шедевр,
що замерзли долоні, і руки, і вуха, і тіло...
Мій маленький художнику, скільки реальій земних
пізнавати прийдеться у холоді попри утому.
І тому намалюй мені зараз у кольорі сни.
Я прийду дуже скоро тебе забирати додому...

Не виправдовуй осені. Вона
саму себе ще здатна оправдати.
Ох, скільки світла у її тонах! –
не кожне серце може стільки дати…
Не звинувачуй осені в журбі,
коли малюєш в сірий колір небо.
Лиш сум, який народжений в тобі,
поволі віддаляє сміх від тебе,
тебе від сміху… Осінь ця жива.
У неї є свої пісні і жарти.
А що природа осені – жнива.
То що посіяв - доведеться жати.

Семи струн коснулись
Солнечные лучи,
Плеч планеты
Семи сердец.
Из родника души
Потоком Радости
Струится в гармонии мелодия До,
До небес Любви.
В согласии ритмов
Белоснежна Ангелов
Земли Душа,
Братья рассевают семена
Духовного царства
Добра.
Музыка, стихи, это
Кладезь Бездны-
Дорога Бесконечности,
Возьми и пей
Из чаши Христа,
Дабы держать
Равновесие
В центре себя,
И сохранить любовь
На Планете Земля

2010г.

Жолудь падає, падає з дуба,
Моя милая, ніжная, люба.
Осінь плаче за нашим коханням,
Вона знає - ця зустріч остання.

Ми ж, як діти, це знати не хочем
І з надією дивимось в очі.
Тільки дихає холодом осінь,
Вітер пестить розпущені коси.

Під симфонію жовтого клена.
Наші душі дуетом голосять,
Порятунку від холоду просять...
Ти самотньою будеш без мене.

І шепочуться потайки губи,
Знову падають жолуді з дуба.
Осінь плаче за нашим коханням,
Вона знає - ця зустріч остання.

Але серце в це вірить не хоче.
Думка мучить від ночі до ночі,
Що без тебе це лиш пора року,
І життя не життя, а морока.

1997

Жив поет, як і належить – бідно.
Вмер собі, то й що? – Так має бути.
Помирають не лише поети,
Помирають і звичайні люди.

А що був поетом – що із того?
Кожен у житті не лиш людина.
Хтось копає ями для померлих,
Хтось краде і зваблює блондинок.

А писати вірші? – дивні люди!
Краще б заробляли на вокзалі,
Чи в порту, чи просто двірниками
Щоб на хліб і традиційне сало

Не чекати подарунків влади.
Бо згори якщо дають, то душу
Вимагають не лиш від поета.
Знаю я і вам сказати мушу:

Жив поет, а чи живе, чи, може,
Геніальні написав трактати –
Нині хто, скажіть, читати буде?
Нині треба жити-помирати.

Бідно, чи багато? – що із того?
З вірою, без віри? Може бути…
Але як ховаємо поетів
То такі ми нелюди. Чи люди?


2010

Коли рубають крила –
Не болить,
А тільки потім злегка лихоманить.
І часом час зупиниться на мить.
Фатально переломиться на грані
Душі душа…
і стигми на руках
закровоточать.
Ніби не востаннє
А на сокирах леза затріщать,
Зіржавіють.
І на чиєсь прохання
із крил змайструють стилоси такі,
щоби комусь були за сувеніри.
Тільки й вони криваві,
І гіркі
Писатимуть слова…
А хто повірить,
Що тим, хто їх рубає,
Заболить
Написаним на совісті,
незбутим
Та тільки час не стане ні на мить,
Щоб їх почути.


2010

Чебурека їсть Юрко.
Перед ним присів Бровко
І примружив око злéгка:
Розглядає чебурека.
Пиріжка Юрко не з’їв –
Розламав його навпíл:
Бо смачніше буде двом.
Дружить Юра із Бровком!
2010

У тебе родимка на лівому плечі.
Мовчи…
Я знаю все, і навіть трохи більше.
Тиша…
Магічна тиша дихає, послухай…
Вдруге
Цілую родимку твою.
Люблю…
Давно люблю, здається все життя.
Вуста,
Вуста твої вологі і смачні.
У сні
Подібний на маленьке левеня,
А я
Любитиму тебе, тебе завжди.
Зажди,
Не сполохни чудовий день ранковий,
Знову
Торкнутись дай твого плеча,
Хоча
Вже родимка заснула… Ну, тоді
Тобі
Цей поцілунок у вуста сховаю.
Знаю,
Що ти підеш до завтра чи на місяць.
Стисну,
Від болю стисну у кулак образи.
Разом.
З тобою разом завжди хочу бути.
Стукіт,
Не чуєш стукіт
Твоєї родимки в моєму животі.

серпень 2010

Обличчя вечірні, всі маски в антракті.
Маестро-зітхання за тактом: у такті
гойдається з нами, за руки, на лаві.
Ця нічка, без сумніву, в першій октаві.
Лежать поцілунки нестерпно, на стелі;
на ноги накинені босі пастелі.
Бо миті - зустрічні, минатися годі.
Ласкаві, як пальці, ми глибше, на споді.
Роздягнена тиша закута на сливі
(стослові коханці тілесно красиві).
Стоп! Губи - мов рани. Вагання кусливі
лишімо для маски. Ми, сливе, щасливі.

2010

Це все так просто і природно-
Розкрити рота на щось модне,
Ключі крутити,гризти нігті,
Вертіти і кусати лікті,
Похнюпитись і опустити
Не руки, а вже очі ситі,
Розвіяти всі міфи світу,
Поспілкуватися із літом,
Зайняти в нього грошей трохи,
Покрити всі рахунки мохом,
Брехню наспівувати тихо,
Тереблячи в кишенях лихо,
Та-дам,та-думати яскраво,
Як добре уночі без кави,
Як тепло в мізках де є гроші,
Багаті шахраї - хороші.
Піймати руку й не пускати,
Старезний хтось,але ж багатий,
Купуй мені щось модне зараз,
Бо розіпнуться сині хмари
І обіл'є тебе вулканом
Два непоборних океани,
Один,як мулом все затягне,
Твій статок,очі,діаманти,
Сапфіри,золото,юланти,
А другий заморозить рани,
Усі роз'ятрені романи,
Наповнить льодом середину,
Забудуться усі провини...
Там перед юною вдовою,
Яка дивилась на щось модне,
Так - покивала головою,
Таке закінчення - природне.

Кіт Васько на полюванні
на кухонному кутку.
Він прокинувся зарання,
шубу вилизав м’яку,
кігті наточив до блиску
на мишей і горобців.
Та полює він на миску
у сметані голубців.

Софія Кримовська
Поезія “ Про Васька”


Пародія

Кіт Васько – то справжній профі,
І мисливець – хоч куди:
День і ніч лежить на сόфі,
Як пожежник без води.
Щоби мишку вполювати?
Не смішіть його до сліз!
Де ліцензію дістати?
Як подивиться Грінпіс?
Але швидко оживає,
Як на кухні зашкварчить!
І, хитрюга, добре знає
Де в коморі що лежить…

12.09.2010

тільки зараз саме тут
буду руки цілувати
нас нікому не почуть
насолод цих перервати

бо вона така одна
і я з нею чоловік один
біля неї справжній я
це лиш в обіймах зрозумів

що вона одна для мене
і для неї я один
і немає бога чорта
як ми разом полетим

Заломлені промені рук вже осінніх дерев
Так віддано й дружно сплелись над порожнім будинком.
І горнеться ніжно до стін жовте листя старе.
Мов пес, що в надії пошкрябує лапами в шибку.

Мов сльози, що дивно чомусь так пасують до щік
І ваблять заглянути в випиті круками вікна.
Дитячу голівку немов, поливають дощі
Посивілий дах, що ніяк до мовчання не звикне.

Сполохалась ніч у вікні від чудних голосів.
Зашкрябали псом нетерплячим листки в сірі стіни.
...То радіо грає. Мов свічка горить в гарбузі,
Якого самотність придбала на "День Хеллоуіна".

***

До тебе прихожу, гублячи черевики,
Зшиті із тисяч гесперових яблук
Кожну хвилину розкладаю на миті
І на ноти кладу кожен звук.

Наші руки, ноги, язики і судини
Сплітаючись, утворюють одне ціле.
Ми з тобою іредентисти –
Стріляєм впритул і досить прицільно.

Ми небожителі, закинуті місто,
Прокинувшись разом, не здивувались
Ми тілами й душами чисті
одне одному ніжно зализуєм рани.

Та ти усміхнений на світлинах
А я лиш частина світобудови
Ти пишеш майбутнє по чорному білим
А я вмію вести світські розмови.

Ти, зібравши торбу тікаєш в ранок
Ліхтарі запалюючи на злітній смузі,
Я ж мертвому місяцю наостанок
Зтинаю голову як Медузі.

За вікнами вже осінь бешкетує:
дощем сміється, ронить жовтий лист.
Я не художник. Жаль... Не намалюю
в легкій задумі вересневий ліс,
не намалюю жодної жоржини,
що відцвіта у маминім саду.
ні повен кошик стиглої ожини,
ні хризантем у пінному цвіту.
Я не художник. Я проста людина -
цей спомин-жмутик в серце покладу.

Звичайний незнайомець...і рейки сподівань
Повзуть у мою душу неохоче...
Історія знайомства двох прощань,
Котрих знов світ не розлучать не хоче.

Чашка спогадів для гостя з невідомості -
"Кілька поглядів, як в забутті...
Немає більш слів у моєї свідомості,
Вони лиш наснились в моєму путі.

Згірклий присмак болючих тих фраз,
Які вона вже говорила...Колись.
Душа хотіла радості - хоч раз,
Щоб їхні долі крильми обнялись.

Але було вже й думати - доволі.
Підрізав небокрай їм крила.
І хтось, навмисне, переплутав ролі
У фільмі, де вона зніматись з ним хотіла"


Він просто слухав. Кожне слово. Не відводячи своїх очей від її. Душа відкрилась, мов Сезам. Віддала ВСЕ...просто так.
Він став для неї - Kairos.
Одна коротка зустріч, яка перевернула все життя на місце.
Кінцева станція...


Незнайомець. Незнайомка. - Душі майже рідні.
Знов твориться історія прощань.
Такі знайомства - малоймовірні,
бо творяться не з чекань.

Він кликав по-імені. Подумки.
Як ніхто у світі не вмів.
Незнайомець звав солодко...
Навіть потім... - із її снів.


10.09.10 00:13

Ви щасливі зібрались сьогодні
Зустрічати свій перший дзвінок.
І, напевно, зі мною всі згодні.
Що миліше немає діток

За оцих першокласників щирих,
Що струмком розливають сміх.
Вони до рук горнуться вчительських,
Що так ніжно вестимуть їх,

Ніби в казку, до Знань країни,
До незвіданих нині світів.
"Ви - достойні дочки й сини!" -
Мабуть, кожен сказати хотів.

У вас попереду Всесвіти знань.
Побажаю я вам удачі!
Здоров"я і здійснення всіх бажань!
В добру путь! І ще раз - удачі!

31.08.2010 16.03

Годинник ратуші дванадцять відбиває,
На вулицях снують казкові тіні,
Човном по небі місяць пропливає,
Нам сни свої нашіптує осінні.

Над Львовом ніч застигла, наче хмара,
Виблискують свічки в душних кав’ярнях.
Це осінь випускає свої чари,
Неначе сонми постатей примарних.

Ось Опера стоїть собі поважно,
Невидимий оркестр Шопена грає.
На Ринку леви - лицарі відважні,
Крізь вир століть мрійливо поглядають.

Церкви й цукерні тихо засинають,
Закутавшись у шаль мелодій ночі.
Лише з пітьми самотньо виринають
Вогні машин, немов лякливі очі.

Опале листя кольору бажання,
Потомлених компаній гамір хмільний,
І вічні зорі, мов ліхтарики кохання,
І міста дух – нескорений і вільний!...
2001р.

У вересневі ліси я піду
Слухати осінь руду,
Дихати свіжістю вистиглих днів
Поміж багряних вогнів.

Тільки ялини в зеленім сукні
Стануть являти мені
Літню окрасу… Можливо на мить
В серці моїм защемить…

Відгомоніла весела пора…
У золотавій оздобі гора,
Мов сановита цариця землі,
Спить у осінній імлі.

З нею дрімає захмарена вись…
Думи птахами у даль понеслись
За горизонти відцвілих надій,
Згірклих у смуті земній.

Та не назавжди лиш розпач і сум
Буде живителем дум
І барвником всіх моїх почуттів,
Бо ж не сто тисяч життів

Маю я… Радість і в осені є…
Нею насититься серце моє,
Сласна мелодія злине з душі,
Втіхам не буде межі.

У вересневі поля я піду
Слухати осінь руду,
Пити рум'янки вечірніх небес
В заводях місячних плес.

Над супокоями бронзових трав
Вчую, як вітер до них шепотав
Подувом свіжим, як вицвілу вись
Мрячна пронизує сизь…

На полпути к воде
Сквозь солнечный угар -
Наперекор беде,
Сквозь липнущий кошмар;
На полпути к себе
Сквозь тьму привычных бед
И, сквозь житейский бред,
На полпути к тебе;

Пройдя едва на треть
Путь к истине и к вам,
Внезапно замереть,
Поверить вдруг словам,
Которым веры нет…
Забыть и цель, и страх,
По ветру прошлых лет
Развеять дружбы прах,

И, щурясь лету вслед
Сквозь стаю журавлей,
Ни капли не жалеть
О глупости своей.

Кіт Васько на полюванні
на кухонному кутку.
Він прокинувся зарання,
шубу вилизав м’яку,
кігті наточив до блиску
на мишей і горобців.
Та полює він на миску
у сметані голубців.

У нього статків мало що було:
стара хатина і бездітна груша.
Сміялось з нього ледь не все село,
бо він вважав за вищу цінність - ДУШУ.

В торбину брав хлібину, глек води,
І йшов собі по світу мандрувати.
Молився, спілкувався із людьми
та завше повертав своєї хати...

А вечоріло - шкандибав у двір
І рахував зірки у небі чистім,
І вірив, - день прийде, коли до зір
відміряє безмірно-довгу відстань.

І так минали дні...
А людям що?
У них свої проблеми і потреби:
було їм ближче дивне НЛО,
А він дивак - він міряв шлях до неба.

І день настав. Сорочку чисту вбрав.
Прийшов до груші. Попрощався з нею.
І у вечірнім чистім небі став
маленькою яскравою зорею...

Є по крові Саша гоєм,
Та в вимові «шо тако-о-оє?..» –
Добре видно, що у Саші дядя Льова
був вітчім.
Грав на Бессарі він десь там
В преф із Фімою й Модестом,
З-за плеча дивився Саша,
вчився в Льови – що почім.

Ніс-рубильник, як у птаха,
За полтинник має Саха,
Впалі щоки, ходок пару
й поганяло «Кальвадос».
Хата здиміла і жінка,
Розкладається печінка,
А в блатних, недбалих пальцях
переломлюється стос.

Всі рідини сокровенні,
Ефедрини йшли по вені,
Самогони-алкоголі – десь на штуки чи мільйон.
Перекинусь з ним по «фені»,
З безгоміння, з безімення
Хай виходить – ось, будь-ласка – Олександр Салімон.

Йде з лікарні жити далі,
Хлором у «водоканалі»
Здобувати штуку триста – видих-вдих.
Фокус картковий задарма
Показав і йде. А карма
Вслід за ним летить і карка.
Я завжди любив
таких.


Павло Вольвач
поезія “ ТРИ ВЕЧОРИ РОЗМОВ”


Пародія

Я люблю таких іздáвна,
Ну і що, подерта кáрма?
Та таких в “водоканалі”
Не візьмуть і задарма!
Це не значить, що нездалі,
Може трохи духом впалі
Але крутять ще педалі –
В них не кáрма, а кармá.

Самогони,алкоголі…
Звичні перекоси долі.
Ніс-рубильник,згаслий погляд,
Що там хата чи сім’я?
Їм ,зазвичай, все до “фені”,
Лиш би євро, чи зелені.
Ефедрину – і спасенні,
Не забути би ім’я.

Не тупив би дядя Льова,
А пустив Сашка до Львова:
Походив би, подивився
Щось узнав би і уздрів.
Може, й не ходив би строєм,
Та відчув себе героєм
Не казав би “Шо тако-о-оє?”
Раз в “Криївці” посидів!

Мав би вже не поганяло
“Кальвадос” (бодай пропало).
А відкликувавсь на “друже”,
Й подружитися би встиг.
І навчився би співати,
Та не тільки в день зарплати…
Ніжно так, як вчила мати.
Або марш – на видих-вдих.

Повернувся би додому
Й пояснив тоді старому
Честь по честі, як насправді,
Популярно – все як є.
Вилив би усі рідини,
З гострим відчуттям родини,
Не втрачати ні хвилини,
ЖИТИ, доки серце б’є!

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

В небі зір соковиті грона
достигають у чорну ніч.
Добра казка в твоїх долонях
так подобається мені.
Котить вітер прозорі хвилі
мого щастя по морю днів.
Спокушаються зорі стиглі -
в небі тонуть як у вині.
Розгорається в серці ватра
повна радості і життя.
Тільки, що нас чекає завтра,
знають двоє лиш - ти і я.

Є по крові Саша гоєм,
Та в вимові «шо тако-о-оє?..» –
Добре видно, що у Саші дядя Льова
був вітчім.
Грав на Бессарі він десь там
В преф із Фімою й Модестом,
З-за плеча дивився Саша,
вчився в Льови – що почім.

Ніс-рубильник, як у птаха,
За полтинник має Саха,
Впалі щоки, ходок пару
й поганяло «Кальвадос».
Хата здиміла і жінка,
Розкладається печінка,
А в блатних, недбалих пальцях
переломлюється стос.

Всі рідини сокровенні,
Ефедрини йшли по вені,
Самогони-алкоголі – десь на штуки чи мільйон.
Перекинусь з ним по «фені»,
З безгоміння, з безімення
Хай виходить – ось, будь-ласка – Олександр Салімон.

Йде з лікарні жити далі,
Хлором у «водоканалі»
Здобувати штуку триста – видих-вдих.
Фокус картковий задарма
Показав і йде. А карма
Вслід за ним летить і карка.
Я завжди любив
таких.

Пам’яті маминої мами

Київ –
Батурин –
Борзна.
Чорна
Як ніч
Борозна.
Сейм
Вічний смуток несе –
Все?..

Ніжин –
Чернігів –
І Львів
Втишить
Невтишений біль...
– Хто Україна твоя?
– Я.

10. 09. 10

Новини і кава. Будень.
І кована мідь. І осінь
Сутула, стара, прошита
Словами вчорашніх снів.

Порожні розмови. Клапоть
Опалого неба. Вечір
Гортає хвилини щастя
Перстами брудних калік.

Минулі пригоди – кістка,
Кинута псам під ноги.
Ніч обіймає душу
Холодним плащем дощу.


09-10.09.10

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

Хтось грима дверима на третьому
Поверсі Всесвіту, має надію ,що
Може зглушити хлоп’я, що горланить і харкає –

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Не роблячи висновки , пише поет свої вірші,
Не вчувши ні крику , ні гаркоту .
Та літери вже не підвладні ні магії ночі,
Ні простору аркуша – вибухнуть ехом на орене -

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Що там у Давньому Римі з латиною ?
Як там із римами? Зранку секундною
Стрілкою пан Цицерон повертає на
Північ , стрічає Булгакова – знають обидва одне лише -

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Прийшла есемеска від давнього друга,
Що десь поховали на лінії кола
Теорію змови івсе таке інше.
Так, пастор - лиш хлопчик , він знову і знову
Говорить частіше за інші молитви ,
Тихенько-тихенько, немов би між іншим –

…Я – Галактика….
…Я – Галактика…
…Я – Галактика…
…Я – Галактика ...
…Я - …..

2010

Збирала погляди і роздягалась в них.
Переливалась мрією в скарбниці флірту.
Сліпило золоте і те що не дзвенить,
вона так личила на-ню-пруткому літу.

Її відвертість вимагала сонця й гри
і прилягала в талії зіницями піїта.
Очиська пасували, мимоволі йшли,
а повертали – слово(м) заходились пити...

Запила шепотом всі шерехи весни
і запалила сонце на устах крикливих.
Жадала аби кожен з нею переснив,
а хто не переснив – то облизався хтиво.

Ген літо потекло медами і на біс,
слова забули де їх пластика, де витік.
Летіла – залишала крила по собі,
і любощами осипалась в пійло миті.

Збирала погляди самотньо стало в них,
осінньо-клекітливо і безмежно тісно.
Се літо бабине – вино, котре п`янить
терпким, сухим акордом в лебединій пісні.

10 Серпня 2010

Прощай, любове, був такий солодкий
Твойого всесвіту сонцевий мед.
І зорями дзвеніли краплі-нотки,
Неначе мрії золотої злет.

Прощай, любове, ці вуста печальні
Гірчать мені, немовби справжній мед –
Той мед-вогонь моєї сповідальні
В багатті серця вигорів ущент.

Прощай, любове, спопеліли мрії,
Медовий жар кохання вигаса.
Цинізму струмені сичать, мов змії,
Прощальну пісню слухає краса.

10.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ми бачились востаннє так давно,
на тім кінці заплутаних ілюзій.
Мабуть, у першій обопільній тузі
за почуттями, або тільки сном…
Ми плавили слова міцним вином,
даремно намагаючись збагнути,
хто з нас кому наплів на серці пута…
Ми бачились…
востаннє…
знов і знов….

У цьому осінньому глумі,
де годі шукать пошани,
в легкій прозорій задумі
удруге цвітуть каштани.

Кущі вже змінили шати,
туман простеливсь світанно.
А в парку осіннє свято -
удруге цвітуть каштани.

Вже листя спадає долі,
зима вже лаштує сани.
Так тремко і безборонно
удруге цвітуть каштани!

На клаптики, на друзки, на шматки
Ламаєш те, що не ламають.
Згасив у небі всі зірки,
Замурував шляхи до раю.

І крихти осені збирав,
І відчайдушно упивався.
Колись ти цар, тепер- жебрак,
Одна лиш мить і ти зламався.

Колись написані листи,
Втонули в келиху отрути.
Писати заново “прости”?
Пройти повз тебе і забути?

У чай наплакала весна.
В душі — панує вічна осінь.
І сто невидимих ознак,
На аркуш золотом наносить.

Хапай свій порваний квиток -
Твоя ікона заржавіла.
А я, хоробра, як ніхто,
В твоє життя зайти посміла.

І будь письменником, митцем,
І будь художником- талантом.
І стань релігії творцем,
А хочеш — будь комедіантом.

Кишені, сповнені образ,
Тобі ступати заважають.
Немає місця для добра.
Пусті думки про вічність раю.

Минає день і гасне ніч.
А ти із прив”язі зірвався.
Мовчав тоді, тепер мовчиш.
А я все думаю : “ Ти — щастя”.

Уходят всадники — и королевство пало,
Усталый ангел вновь забыл трубу.
Воздастся всем надеждам. И судьбу
Веков волчиц, и осень маргинала
Наполнят архетипы. И сознанье,
Влекомое и к Городу, и к миру,
Мгновеньем разорвет небес порфиру,
Что в день четвертый стало одеяньем
Для Истины. Укрытием от зла,
Волшебных ламп не пропуская блики.
И только предков горестные лики.
И Русь все ждет, как от весны — тепла.

Я випила до дна твої бажання, літо,
відверто, жадібно, несамовито,
як перед смертю п’ють,
неначе про запас.

Ти безтурботно спрагу гамувало, ніби
за це собі примірювало німб і
пекучим блиском цим
поєднувало нас.

То нащо ти тепер жадаєш так спокути?
бо келих не такий? йому не бути
нічим, крім келиха,
з якого ллється час…

залий мене відмоленим дощем,
залий –
я хочу пити ще!