Снігом сіється поволі
Цвіт на стелу кам’яну,
Обпікає серце болем
Біля Вічного вогню.
Йдуть сюди, бо пам'ять кличе
І полеглих голоси.
Забувать живим не личить
Нелегкі війни часи.
Захисник і визволитель
Тут знайшов свою осонь.
За усіх солдат убитих
Не згасатиме вогонь.
Говорить онукам мушу
Тільки правду про війну,
Щоб змужніли їхні душі
Біля Вічного вогню.

попалася, голубонько, куди
зібралася летіти, лиш заблисло
скупеньке сонце? їла сливи кислі,
то й далі їж, і носом не крути.

кротячі нори – прихисток бажань
підбитих снів, що тільки оперились,
зіприся зручно на старі перила
і правді у лице тверезо глянь.

запізно, золотко, не шарпайся, змирись –
яка не є, та не найгірша доля,
всього було потрохи і доволі,
а те, що буде – може і колись.

У вечірньому білому місті
Облітають пелюстки кришталю,
В переливах сріблястого тіста
Запорошені мчать магістралі.
Заховався десь місяць вгорі.
Сніг ляга на рядно тротуарів.
Різнобарвно тремять ліхтарі
І неонові вивіски барів...
Стукотять, пробігають трамваї,
Червоніють авто вогнянисті...
Ніжне марево пуху спадає
На вечірнє засніжене місто...

2004-2011

9 Травня. Пам"ять по війні.
Хто згадує пропавших і убитих,
Хто йде парадом в блиску орденів,
Ну а для кого - привід щоби випить.

По телевізору салюти у містах,
Гримлять вівсю старі радянські марші.
Тут радість, сміх - там сльози на очах,
А там он чарка і солдатська каша.

А он стоїть, обпершися на пліт,
Дідусь старенький, озирає площу.
Він дотепер воює ще з тих літ
І свічку ставить кожен рік на прощу.

Та не за мертвих ставить - за живих,
Щоб спам"ятались у одвічній злобі
Й почули те, що час іще не встиг
Сховать навіки від свого народу.

Він помішав. Згадав як все було,
Як захищали вони свою землю,
Як по ночах лиш бачились з селом,
З родинами віталися натемно.

Як на роки забув своє ім"я
І лише псевдо знали його друзі,
Не ради втіхи, а щоби сім"я
Не опинилась в заполярнім крузі.

Як всеньку юність розгубив в лісах,
Як доостанку бивсь з всіма на світі,
Як захищав жовто-блакитний стяг
І як на ратуші хотів його уздріти.

Пройшли роки, етапи позаду,
Полон, катівні і сибірські нари...
І лопотить он прапор на плацу,
Йдуть в орденах вчорашні комісари.

А він так й залишився у тіні,
Ціле життя в підпіллі, без імення.
Спиніться віддавать почесть війні!
Загляньте в очі правди сьогодення!

Завмер Хрещатик.
Біль і тишина.
Чекає місто
Відгуку команди.
Стоять пліч-о-пліч
Юнь і сивина,
Чекаючи, як вдарять
В такт литаври.

Очікує бруківка,
Мов удар,
Той перший крок
Військового параду.
У штучнім небі
Нехватає хмар -
Їх стерли,
Прогнали, замалювали.

Як все кругом,
Та штучні кольори
Якісь бліді
В очікуванні шуму,
Бо поряд
Із героями війни
Нема героїв
Із УПА й ОУНу.

Їх, як і хмари,
Не впустили знов.
Їх очорнили
Нізащо й забули,
Що це вони
Той прапор із оков
Фашизму і радянщини
Здобули.

Забули, що
Владимирський тризУб
Вони з сердець
На волю діставали.
Забули, що це з їхніх
Вірних уст
Ми "Ще не вмерла..."
Вперше заспівали.

Натомість гул
Крокуючих рядів
І кожен крок
Вбиває у бруківку
Призив до волі,
Що лишень злетів...
"Спецназ" Хрещатиком
Крокує, по-російськи!

Ланцюг слідів по снігу тягну молодому,
Ланцюг життя. Де тягне він по світу тому?
У білий аркуш дня втискаю до судоми
Свої гріхи й жалі, бажання несвідомі…

І де б не був, стирав підошви, очі, втому.
Світи доріг, думок пройшов. Аж страшно часом. -
Ланцюг слідів щовечір тягне знов додому.
Як пес старий, бреду за ним по колу часу…

Буває, на взутті, як світ отой брудному,
Принесу дітям чистий сніг добра додому.

і коли ти мене приведеш у весняне цвітіння садів
де ніхто не ходив де гординя мирська відсутня
де городи м’які як в дитинстві –солодкі і босі
де ми різні такі чи однакові (фальшивість відчутна)
і липке ластовиння фраз обсипає набридлі пости

і коли ти скажеш «пробач» чи я сумовито скажу
врешті знаєш хоча б у якої достало й достигло сили
Натюрель – антиквар – до лопаток легке волосся
яке ми берегли яке ми поміж « дихали» і «носили»
розсікає тепер у піраньях чужих голосів і анонсів

і мозолимо очі затято - така вже музейна гра
всі « грінпіси» спідниць зриваємо кінчиком шпаги
Натурель- антиквар ти схожа на мене така
біла ніжність замішана зрілістю рійного рангу
кара вірність застиглої груднем красивої саги

будем бігти крізь сад той – веселі дрібні дівчиська
будуть хльоскати кіски по носі квітками сліпого довір"я
і горошок червоно на - блузах а не по блютузу
ти сама зрозумієш що в пострілах « енних» не винна
золотава Рампунцель зав’яже на дружбу вузол.

Святим Духом,
Наполняется чаша Души
из родника Истинной Любви.
Изобилие Радости Ее
Светом озаряет миры.

Богом, нам богатство-Земля нам.
Землянам, свобода вибора, - Жить,
в Свете Радости Добра,
или, - сорваватся в пропасть Ада.

Сегодня, иду к первому-Единому
и Господу благо дарю.
Он подал мне руку -
Радость - МИР - Люблю!!!

2009г.

Був собі Вовчик Братанчик. Жив він і чекав від життя щастя.Чекав, чекав, а щастя не було й не було. От якось зустрів він давнього приятеля - Хитрого Лиса.
- Здоров був, Хитрий Лисе'
- Здоров, Вовчику Братанчику! Давненько тебе не бачив. Ну, як поживаєш?
- Та наче нічого. Живий-здоровий. Все в мене є. Тільки от щастя ніяк не дочекаюсь.
- Гм,- гмикнув Хитрий Лис.- А ти хочеш щастя великого чи маленького.
- Не зовсім дрібного, але й зайвого не треба - такого, щоб якраз на мене вистачило, такого, як я.
- А яким ти собі своє щастя уявляєш?- хитро спитав Хитрий Лис,- сірим, чорним, білим чи рудим.
Призадумався Вовчик Братанчик:
- Навіть не знаю...Та гадаю, що сірим щастя бути не може.
- Щастя буває різним, і сірим також.Але ти, Братанчику, поміркуй і виріши для себе, яке б ти хотів мати щастя.А тоді прийдеш до мене - може я тобі, як давньому приятелеві, щось і присовітую.
Подякував Вовчик та й пішов собі.
Йде він лісом та й думає вголос:
- Ні, я хоч і сам сірий, але сірого щастя мені не треба.Та й чорного теж, чорним буває хіба що нещастя. І білий колір мені не подобається - це колір зими, коли холодно і голодно. Бр-р! Всеж, скоріше за все, шастя має бути рудим.
Коли наступного дня Вовчик Братанчик прийшов до хатинки Лиса, то сказав йому:
- Я хотів би, щоб моє щастя було рудим.
- Радий за тебе, друже!- щиро сказав Хитрий Лис.- Що ж тепер далі , чекатимеш свого рудого щастя?
- Мабуть що так,- відповів Вовчик.
- Е-е, Братанчику, так можна - нічого й не дочекатись.Треба діяти. Голодного вовка ноги кормлять,
адже так?
- Так то воно так,- погодився Вовчик.- Але як діяти, як наблизитись до щастя? Ти ж обіцяв дати пораду.
- Гаразд,- сказав Лис.- Я знаю три способи досягнення щастя.
А ти вже сам обирай. Спосіб перший: щасливим можна стати, коли доб'єшся успіху. Ну, наприклад, для чоловічої статі успіх - це гроші чи одруження, а для жіночої - це заміжжя і здорове потомство.
- А другий спосіб?
- Щасливим ще можна стати, коли ощасливиш когось іншого,- просторікував Хитрий Лис.
- А як відчути себе щасливим третім способом?-допитувався Вовчик.
- Треба мати поруч однодумця чи однодумців,-
продовжував Лис.- Для прикладу, Мисливець і Вовк не можуть бути однодумцями. Мисливець, полюючи на Вовка, називає це спортом.
А якщо навпаки – Вовк вполює Мисливця - це вже вважатиметься кривавим вбивством.
- Так, так,- кивав головою Вовчик.
- Ну, Братанчику, вирішуй сам, як тобі досягти свого щастя.
Аж саме в цю хвилину двері відчинилися і в хатинку Лиса граціозно ввійшла гарна руда молода особа.
- О!- вигукнув господар,- Знайомтесь, це моя сестричка - Лисичка.
- Чула про тебе, Вовчику, багато хорошого від свого брата,- зблиснула оком Лисичка.- Давно хотіла познайомитись.Ми маємо схожі уподобання. Я теж, як і ти, не люблю сірого, чорного і білого кольорів. Але твоя сіра шерсть мені подобається. В ній є щось таке…
- Яке?- вишкірився Вовчик.
- Сильне і мужнє,- пустила бісика очима Лисичка.
- Ох, і гарна в тебе, Лисе, сестричка!- сказав вражений Братанчик.- Радий був познайомитись.
- Так, гарна,- погодився Хитрий Лис,- і незаміжня – все якось їй з цим не щастить.
- Я ще завтра прийду,- сказав на прощання Вовчик.
Йде він по лісу і лап під собою від хвилювання не чує:
- А вона й справді нічогенька, ця руда Лисичка…А як на мене дивилась…- проказував він вголос думки і враження, які переповнювали його.- Мабуть це і є мій успіх…І щодо кольорів ми однодумці…Всі три способи…

А вже наступного дня Вовчик Братанчик з причесаною шерстю, з квітами і смаженим курчам знов завітав до хатинки Хитрого Лиса, де його радо зустріли хахяїн зі своєю сестрою.
Вовчик прямо з порога й кланяється:
- Прошу тебе, Лисе, щоб віддав за мене свою сестричку Лисичку.
- І тоді ти будеш щасливим?- спитав Хитрий Лис.
- Так, тепер знаю, що буду щасливим.
- А ти згодна,- питає Лис в сестрички.
- Згодна!- зашарілась Лисичка.- Якщо Вовчик зі мною буде щасливим, то і я з ним буду щаслива також.
Так Хитрий Лис віддав заміж свою сестру, яка засиділась в дівках.
А на весілля весь ліс скликали і так гучно справляли, що аж куряву до неба підіймали, і всі в той день були щасливі.

Станьте спонсором почуттів,
Фінансуйте їх власним серцем.
Бо, якщо вже про все відверто,
То послухайте:
Очі ті
Затуляли собою небо,
Поглинали всю душу в себе
І душею були в мені.
Станьте спонсором моїх губ.
Фінансуйте їх поцілунком.
Доля трохи не в тім керунку
Вигинає круту дугу
Не-доріг, а стрімких артерій.
Ви не Зевс, але й я – не Гера
Не мегери ми…
І, ні-ні,
Не кажіть мені ані слова,
Бо красиві не так слова…
Я шукала напевно Вас,
Там, де вже була й не готова
Передбачити і себе.
Станьте тілом мойого тіла
І надпристрасним болем білим
Вознесіть його із небес…

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

от его неприсутствия рядом тело выгибает дугой,
она шепчет: «милый мой, дорогой» тому, кому заявляла:
«чтобы теперь - ни ногой!..»
он гонит машину, хотя гололёд, снежное покрывало, -
Не Умань, а Уренгой.

Водитель: Как там… «умела ждать, как никто другой»?
или – «Ирония судьбы, с лёгким паром»?
Он: «я не боялся смерти, пока ты была со мной»…

как на выходе из астрала отчаянное «рот в рот»
с несимпатичным медбратом,
словно к содранному колену прикладывать стекловату, -
ждать пока время идёт,
щупает каждый атом…

но нежности нет искомей, чем : она целует его в живот,
а он держит её лицо в ладонях
и Новый Год
теперь наконец-то случится
вот-вот…


2011

Лиш темрява, а може, світло мічене
Віконне скло летіло у світи.
Пахне сакурою, може, ще трагічністю
Розібрані повітряні мости.

Зім"яті простирадла білі-білі
Розлита ніч, як кава на столі.
Чекання стомлює, а йти кудись без цілі -
Не відривати крила від землі.

Не спиш - і вся реальність навпаки
Не спиш, а небо тихо помирає.
В повітрі тільки чорно-білий дим
Чекання стомлює, а все таки чекаю...

Мой придуманный дождь – пересушенный пух тополей,
Перегретый родник, переплавленный (гордостью) ветер…
Кто-то скажет спонтанно: «Не любишь? Хотя бы согрей!»
Я в ответ промолчу, никому ничего не ответив…

Заблужусь в январе, ожидая тебя. За стеклом -
Мой таинственный дождь, (наянварно) потерянный в зимах…
Мне не важно, что было. Не страшно, что будет потом…
Я придумаю лето - ему это необходимо…
2011 год

Хай чекання смутком догора,
А любов'ю серце не зміліє!
Стрічами розвеснена гора
Шепче втаємничене:
Марія.

Час крильми гортають ластівки,
Та в мені живе надія-мрія,
Бо ж одне-єдине на віки -
Радісне й засмучене:
Марія.

Серце калатає - не стиха,
Певно, що кохання не старіє.
На солодкі муки надиха
Карооким усміхом
Марія.

Сивий січень фарбує зайцІв...
Посипа мармелад на калині..,
І дрімає в колючій тернині
З кришталем у вальяжній руці..

Горобці..позбігались в гурти
І роскльовують сонця кружало..
Сніг яриться жертовний, мов сало -
І вибілює темні світи..

Засвітив абажур золотий
Сонний Ра..над воротами раю..
Моє серце повільно..світає..
Бо..над обрієм виникла.. Ти..

Нерівність сил у чистім полі,
Розтанув сніг від теплих гільз.
Усе до купи: люди, коні,
Тачанки і соломи віз.
Студентські пальта і шинелі
На полі битви біля Крут.
У рай для душ відкриті двері,
тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух, немов воскрес.
Упали, як у осінь листя,
Тілами вкрили сніг увесь.
Сусід північний - брат чи ворог?
Втоптав у сніг усі стяги,
А вітер ніс на Київ порох
І дим неволі навкруги…
2010р.

1

Ти йшов до мене крізь капканів стрій.
Чиїсь вуста загоювали рани.
На вістрі хвиль зринав у буревій,
Пустелю торував.
Плела фіранки...
Вдягла святешний одяг. До межі
Лишився день.
Лечу навстріч, мов серна...
Я бачила спіткання: ще чужі...
Межа палає... В дім веду по стернях.

2

Сорочечки мережу. Пелюшки
Перу зі співами... Ти в рань подався
На вічні лови.
Вечір. Хлипа син...
Вмивається руда кошиця Кася...

Ти – вільний. Я – вже бранка. Знов межа
Між нами піниться – потоком... словом...
На лови проводжати – мій талан.
А твій – жадати: жінки, сина, крові...



2006

ТЕПЛЕ СНОВИДІННЯ… ВЕДЕ КУДИСЬ ДОРОГА.
КУДИСЬ БІЖУ… ЛОВЛЮ ЄДИНОРОГА.
ЛЕГЕНЬКО КОВЗАЄ ВОЛОССЯ СРІБНЕ ШОВКОВИСТЕ,
ВИЛИСКУЄ ЧАРІВНО МЕЖИ ЛИСТЯ.
НАД ГОЛОВОЮ ПРОЛІТАЄ ФЕНІКС. ПЛАЧЕ.
НА СЕРЦЕ ПАДАЄ СЛЬОЗА ЙОГО ГАРЯЧА.
РОЖЕВА ПІР’ЇНА В ПОВІТРЯ ЗНЯЛАСЬ.
МИТТЄВИМ ВОГНЕМ ЧОМУСЬ ЗАЙНЯЛАСЬ.
СРІБНИЙ РІГ ВІДВОДИТЬСЯ УБІК ПОКІРНО, МИЛО.
НІЖНОСТІ ПЛИВЕ МИТТЄВА ВІЧНА ХВИЛЯ.
ЛЕДЬ-ЛЕДЬ ТРЕМТІННЯ ПРОБИРАЄ,
ЛЕДЬ-ЛЕДЬ ЩЕ ВІТЕР ПОВІВАЄ.
…Я ПАДАЮ УНИЗ, У ПІДЗЕМЕЛЛЯ…
ЧЕРВОНИМ СВІТИТЬСЯ ЗЕЛЕНА СКЕЛЯ.
ЗМІЇНИЙ ПОГЛЯД ЧОРНИМ СВІТЛОМ СЯЄ.
ІСТОТА ДИВНА ХВОСТИЩЕМ ТУТ МАХАЄ.
МОЄ ТІЛО ЛЕГКЕ, ВОНО МАЙЖЕ ПРОЗОРЕ.
ТОЖ З НИМ Я ПІДІЙМАЮСЯ УГОРУ.
І ЗНОВУ ТОРКАЮСЬ Я ГРИВИ ШОВКОВОЇ, НІЖНОЇ.
І ОБПІКАЮСЬ ОБ ХОЛОДНИЙ ВОГОНЬ.
ОЧІ НАВІКИ ВІДКРИТІ ДЛЯ КРАСИ ПОТОЙБІЧНОЇ…
БО НЕВИННА ПРИРОДА МОЇХ ТОРКНУЛАСЬ ДОЛОНЬ…

ЗА МИТЬ Я ПРОКИНУСЬ. БО ТАК МАЄ СТАТИСЯ…
ЦЕ ЛИШЕ СОН – НЕ ТРЕБА СПЕРЕЧАТИСЯ.
СОН – ЦЕ РЕАЛЬНОСТІ КРАПЛИНА…

НА ПОДУШЦІ – ГАРЯЧА ПІР’ЇНА.
І СРІБНА ВОЛОСИНА…
28.10.2010

Півкроку від тебе,
Півмиті від щастя...
Я бачу півнеба -
Закрили напасті.
Півсвіту в пітьмі,
Решта - в білому світлі.
Сказати б тобі,
А треба - і крикнуть:
"Спинися, не йди,
Зачекай ще півмиті!"

Лиш наші сліди
Час схова в верховітті...

Я світанки знову перемішую
Із п'янкими спогадами в дні.
Мене мати годувала тишею,
Щоб спокійно спалося мені.
Я нічого зовсім не вигадую,
Бо би задушило каяття.
Мене мати годувала зрадою,
Щоби я звикала до життя.

Червонить знов той холод щоки
І білить пасма чорних вій.
Я чую, мамо, ваші кроки
В дитячій пам'яті моїй.
її прозорі лабіринти
Ховають образи ясні,
Та тільки вам дозволю вийти,
Бо з вами теплиться мені.
Коли сама у круті зими
Сиджу в кімнаті льодяній
Й замки малює за дверима
Дотепний вітер-зимовій,
Мені потрібне ваше диво,
Очей зболілі мозолі.
І усміхнуся веселиво
В дитячі спогади малі,
Що все ховатимуть за ґрати:
Вірші й кохання неземне.
Та лиш на думку прийде мати,
Вона підтримає мене.

Кожне слово твоє - то постріл
Ніби вирок - мене за грати.
Опиратися так не просто.
Виправдовуюсь? Винувата.

Кожне слово моє - молитва.
Так вже вийшло, я - бранка долі.
Лиш не ріж гострим лезом бритви.
Хай ось так буде все, поволі.

Розкресалися громом звуки
Й десь самотньо гуляють в полі.
Це - мій розпач, й моя розпука....
Чи ж насититься кожен роллю...

Важко без тебе, мамо,
Навіть такій мені
Зорі, усе - так само,
Тільки сіріші дні.
Лиш беззмістовні сняться
Сни у промінні мрій.
Ти моє, мамо, щастя,
Ангел-хранитель мій.

ПІВНІЧ. ПОВНИЙ МІСЯЦЬ. ТЕМНО.
І СПИТЬ УСЕ. ТА ВСЕ ЖИВЕ. НАПЕВНЕ.
ПРОТЯГ. СИЛА. ВІТЕР ДУЄ.
СВІТ ВЕСЬ СПИТЬ. НЕ ВЕРЕДУЄ..
ГОДИННИК ЦОКАЄ ПРИГЛУХЛО, ШВИДКО. ЧИ ПОВІЛЬНО.
РОЗВІВАЄТЬСЯ НА ВІТРІ ПРОСТИРАДЛО СИНЄ.

ПІДНІМАЮ ОЧІ. ПЕРЕДІ МНОЮ — ДРУГ. ФАНТОМ.
УСМІХАЄТЬСЯ. А В РУЦІ — ТОВСТЕННИЙ ТОМ.
ПОРУЧ ЗІ МНОЮ З УСМІШКОЮ ВІН СІДАЄ.
ПРИВІТНО МОЮ РУКУ ВІН СТИСКАЄ.
ПОВІЛЬНО ЙОГО КРИЛА ЗГОРТАЮТЬСЯ.
І РОЗМОВА НАША ПОЧИНАЄТЬСЯ.

ХТО ВІН Є — Я ПОКИ ЩО НЕ ЗНАЮ.
ПРО ЦЕ Я САМЕ ЗАРАЗ І ПИТАЮ.
ДУЖЕ СХОЖИЙ ВІН ЧОМУСЬ НА МЕНЕ.
ТА В ОЧАХ ЙОГО — ІСКОРКА ЗЕЛЕНА.
КОЛИСЬ ВІН ЖИВ ПОМІЖ ЛЮДЬМИ.
І ДИВНИМИ БУЛИ ВОНИ.

ТА ВСЕ ЗМІНИЛОСЬ — ВІН ТОЙ СВІТ ПОКИНУВ.
Й КРІЗЬ РОКИ ДО МЕНЕ ВІН ПРИЛИНУВ.
КАЖЕ, ЩО КОЛИ ЗГИНУ Я,
ЖИТИМЕ ВІЧНО ДУША МОЯ.
КАЖЕ, ЩО Я —ТЕЖ ФАНТОМ.
І ЖИТТЯ МОЄ П’ЯНКЕ, НАЧЕ РОМ.

ХОЧ І МИСЛЮ, ЗДАВАЛОСЯ, СВІДОМО.
ОГЛЯДАЮСЬ. ДЕ Я? УДОМА…
Я ЗНАЮ: НАБЛИЖАЄТЬСЯ ТА МИТЬ,
КОЛИ ЗІРКА ЗГАСНЕ І З’ЯВИТЬСЯ ВМИТЬ.
І ОСЬ ВКОТРЕ МОЇ ЗГОРТАЮТЬСЯ КРИЛА.
І РОЗКАЗУЮ ПІДЛІТКУ, ДЕ ДОЛЯ ІСТИНУ ВКРИЛА.
15.03.2010

Розказую доці казки проти ночі
І сон непомітно змикає їй очі, -
Насняться хороші їй люди і звірі,
Як слову моєму дитина повірить.
Сьогодні маленькій у тому позаздрив,
Що донька не відає про негаразди,
Що сняться хороші їй звірі і люди, -
Ось тільки чи довгим цей сон її буде?..

.. И полудикий...
Полувеликий...
Под солнце выползший из веков
Целует идолов
Хромые лики
В плену безверия и оков.

Заря кровавая..
Гармошка бравая
И мудрый Янкель у руля -
Залитый песнями -
Лучами-пейсами
На пепелище.. ой.. ля-ля..

Между содомами,
Между гоморрами...
Где заспиртованные идут
Грядёт-качается,
Гремит отчаянно
Цепями схваченный славянский Дух.

Лаванды скошены...
Кольчуги сброшены...
Лишь рабство, водка да любовь...
Там.. обездвиженный,
В бутылку сжиженный,
Из сердца выжженый
Славянский Бог...

У садочку стріне хата біла -
Пил спаде натомлених доріг.
Звякне в дверях клямка сторопіла
І моя душа помолоділа
Переступить батьківський поріг.

А матуся вклякне коло печі
І сльозу не втрима на щоці.
Світові одступлять колотнечі,
Щось у грудях млосно залепече,
Затремтять миттєвості оці.

Жаль, давно моїх батьків немає -
Спогади залишились ясні:
Мама із духмяним короваєм,
Тато радо руки рознімає,
Я немов купаюсь у весні...

Мені сьогодні легко на душі

Аж якось надто... , легко, як ніколи.

В небі моїм курличуть журавлі

І солов’ї співають край дороги.



Це келих з щастям по самі вінці,

Це вітерець жаданий прохолоди,

Цей день - бальзам, для спраглої душі

І крихта волі в жмені насолоди.



Мені сьогодні легко на душі

У серці рідке, дивовижне свято.

Сьогодні навіть дихають вірші

У сяйві ліри пишним ароматом.



Ці відчуття, як хміль у голові

І роєм линуть погляди любові.

У товариськім мило так гурті,

Коли навколо близькі і знайомі.



А завтра, мабуть, хлинуть знов дощі.

Повіють знову думи прохолодні.

І так самотньо стане на душі...

Та буде це вже завтра, не сьогодні.



Мені ж сьогодні легко на душі...

2011

Иордана воды-зеркало Христа,
Христос в Могуществе Воды.
Крестился Иисус из Назарета,
Последуем Его примеру мы.

Солнце во храме Души-плоти,
Очи Бога-Хрустальная Роса,
В них сияние Любви
Истинного Я-автограф Души.

2011г.

Думки летіли під укіс,
Як під колеса візника.
Чуттями ти в мені проріс.

Коли ж здавалася гірка
Надемоційності ріка,
Свідомість зондувала смисл.

І вигострила долі спис,
Що вишиною обпіка:

Ти у мені. У душу вріс.
Та у структуру ДНК.

Обламувати крила
Солодких, теплих мрій
Тебе душа навчила
За що ти вдячний їй.

Поламані і знищені,-
Тепер їх на смітник.
Кліше, слова заїжджені...
Ти ж їхній рятівник.

Не зник і біль. Душевний крик
Вже трохи ,правда, стих
Й вона знаходить путівник
Серед полів пустих.

Простує далі, жваво йде:
За кроком ширший крок.
Пророком стомленим бреде
У пошуках зірок.

Зіниці звужуються враз -
Яскраве сяйво - сміх.
А потім через певний час
Повіки вкриють їх.

І знов без крил,
І знов одна
Заходить в тил біля вікна,
І не струсивши пил сідає...Неземна.

18.01.11

Днi мої тануть, як вiтер у жовтнi.
Сухо завмер полиновий пустир.
За горизонт розчиняються конi,
Невiдь-iзвiдки забiгши у зiр.

Без перегоничiв, без конокрадiв,
Невiдь-куди на беззвучнiм скаку.
Привиди пам'ятi, привиди правди
На переправi за привид-рiку.

Хоч не здається спустошена вiра,
Гублячи в трави коричневi слiд,
Все забуває жовтневе повiтря -
Днi полиновi, пил вiд копит.
1992

полонянка Землі і земного часу
розіп’ята на пристрастях
плоті і духу
уночі
оминаючи пута сну
зникаю у темряві тихо
*

ДЕНЬ МИНУВ,
ЗІВ’ЯВ МОВ БЛАКИТНА ТРОЯНДА…
ЙОГО НЕ ІСНУВАЛО ПРОСТО… ЗДАВАЛОСЬ.
ДЕНЬ МИНУВ,
ЗІВ’ЯВ МОВ ЧЕРВОНА ТРОЯНДА.
ПРЕКРАСНИЙ БУВ… УСЕ СМІЯЛОСЬ.
ТА ШВИДКО ЗНИК, ЗАСОХ, РОЗТАНУВ.
НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ БІЛЬШЕ.
ПРО НЬОГО ПАМ’ЯТЬ МОВ ЗАСОХЛУ ІКЕБАНУ
Я ЗБЕРЕЖУ ДЕСЬ В ГЛИБИНІ ДУШІ.
ХОЧ ВСЕ МИНУЛО, ІСНУЄ НА СВІТУ МЕЖІ…
ВСЕ Ж ІСНУЄ… І В ІСНУВАННІ ТАНЕ.
НІЩО НЕ ВІЧНЕ В ЦЬОМУ СВІТІ.
ДОРІЖКА В КОГОСЬ ДОВША У ЖИТТІ.
ЛИШ ЩОСЬ МОВ СЯЄ ДЕСЬ У ЦВІТІ,
І ЩОСЬ – МОВ КАМІНЬ ЦІННИЙ У СМІТТІ.
ТА ВСЕ ОСЬ ЦЕ ОДНАК МИНЕ.
І ПОРОХОМ ПОКРИЮТЬСЯ ТВОРІННЯ…
ДЛЯ ВІЧНОСТІ, ДЛЯ ВСЕСВІТУ БАЙДУЖЕ,
ЧИ ВЕЛИКИМ МИ БУЛИ СТВОРІННЯМ.

ТА ДЕНЬ НОВИЙ У МЕНЕ У ДОЛОНЯХ.
І ЗАВТРА ЗНАЮ, ЩО ВПУЩУ ЙОГО.
ЖАГА ДО ДІЙ НАТИСКУЄ НА СКРОНІ,
В ОМАНУ ВВОДИТЬ СЕНС ЖИТТЯ МОГО.

І КОЖНА МИТЬ – ТЕПЕР ЦЕ ЦІЛЬ БУТТЯ,
ІСТОРІЯ МИНУЛОГО, ТЕПЕР І МАЙБУТТЯ.
22.11.2010

Веселяться ангели в небі,
А колядки бринять навкруги.
Сніг , як сміх, сипле все без потреби,
Иній гілочки пестить малі.
Лине слава про Бога усюди.
СілЬ землі – віра в нього для нас.
Помолімося спільно всі люди –
Ехом лине нехай Божий глас.
Тихо свято заходить у серце,
Радість в ньому гніздечко зів`є.
Озоветься рухливо, мов скерцо,
Всім розкаже про щастя як є.
сИн Господній - Ісус - народився.
Час прийшов для духовних начал.
В наших душах це Бог оновився,
А до нас він стежину почав.
Рік Новий вже до нас промовля.
Янгол дзвоник торкає рукою.
Наречена прекрасна – земля –
Кута все навкруги пеленою.
Ось і свято прийшло – Василя.

2011

У тому світі усе інакше.
Там білі букви в папері білім,
там білі штампи і білі лажі,
здорові глузди із пластом пилу.
У тому світі немає місця
тобі зі мною, йому із нею.
У тому світі вживають міцно.
І коку мають, і повно клею...
Той світ не білий – на фотоплівці
надії тануть у негативах.
Ти тільки пальцем туди не тицяй –
бо рамки-грати уже не диво.

Відлетів дивнокрилий птах,
що його ти шугнув від себе, –
шанувати його не став:
гейби мало птахів у небі?!

Марнотратнику! ти гадав,
що довкола усе – назавше;
самоцвіти ти розкидав,
мов дитя, їм ціни не знавши,

і проциндрив так день за днем
(а коштовним із них був кожен),
і не відав, що все мине,
а найшвидше мине хороше;

не ловив ту єдину мить:
– їх ще буде таких вдостачу! –
щемно сумнів тепер щемить:
чи не марно і цей день трачу?

…Птах сіренький сів на сосну.
Це не т о й – той не вернеться більше,
але я його геть не жену –
я кавалок душі відітну
і посиплю йому крихти-вірші.

2004

Третя Йордань виливає гартовану предками воду,
Так що ізнов всі півонії рим виринають назовні,
Щал веретена із скіфських курганів і слово солоне,
Я у коралі червоні знизала на погляд холодний.

Трави по по пояс, травмовані тремами будні,
Соті слова що блукають, як духи приблудні.

Третя Йордань перевірку шле в ніч темно-синю,
Кетяги красні хапливо зриває блідими устами.
Блідну сама, а вечеря хрестова щедрує повір’ям:
Човга до татка, до мами сніжинками спогаду тане…

Муки і маку, і стадні навали , і спальні райони,
що відболіло, як вавка , а що ще хапає озони .

Ти, як вода, ти як світло, як грифові лапи!
Погляд приховую , повінь замотую в чтиво.
Дев’ять життів, і в якомусь ми станемось –зав’язь!
Різні сережки у парі та в пошуках мультиків дива.

Сонце колесником, сонях прикольно освічений,
В променях матриця віри у пекторалі освідчення.

І мандарини банальні течуть і лоскочуть груди.
Руді і солодкі. Ти їх катаєш по мені , любистку.
Лежиш поряд, смієшся гортаєш дурну Камасутру,
І мрієш розгадати на мені материнське намисто.

І , може, гріх що Водохреща, а у нас короблі- любощі
Пливуть водами судніми і шепочуть: хай буде ще…

А я потім встану поночі, ти не сердься і не суди!
І напишу, як все було, як криштальна карета
Котилася з нами аж до Дніпра, набирала жмені води,
Дзвони зранку промовисто голосили: де ти?

Любисток , мій залюблений, пахучий і нездійсненний.
Скоро зима промине, станемо літом зеленим.
А інше на місце: я одягнута, ти- блакитноокий…
Білосніжкою стане чужа сторона.
Не дам пальчика уколоти!

там холодно надворі
холод - анестезія
рви себе, рви жили і сни хворих
випадкові називай слова
випадкові дозволяй дії

дорахуй до сіми і біжи
викидай з рукавичок руки
хай тепло зігріває інших
полонених квартирної скуки

Там холодно. виходь надвір
потріскують поштові скрині
порожні поштові скрині
всі листи на імейлі.
випадково згубили папір


2011р

Сумні вітри несуть над лісом
Далекий холод і думки...
Пробач мені, що я, гульвіса,
Згубив любов і ті роки...
Що я заплутався в тумані,
Осіннім вітром поміж хмар...
Із самотою на екрані,
Гортаю млявий календар...
2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

У моєму будинку красивий фасад напоказ,
Європейські гардини – мистецтво віконних прикрас.
Молода, пружна шкіра плюс мода на штучне хутро,
А всередині звіра вже звичне азійське нутро.

Вмеблювати кімнати? www.flechmeb.com,
Віртуально вбивати козлів в Інтернеті тайком,
На дрантя криваве в новітній обителі зла
(Бо свободи забава віртуальною швидше була).

Черепичні дахи, а знадвору занедбаний тил,
Під дашком лантухи на горищах визбирують пил,
І допоки той звір голубінь жовтим кігтем дере
Коле скалкою в зір лише добре забуте старе.

На волошковім полі ромашкою хочу цвісти
Та схрапудилась доля і минають мій дім старости,
Вию вовком на Захід (зі Сходу відлуння довкіл),
І чекаю лише срібну кулю й осиковий кіл.

31.08.2010

Беда-беда...
Ну, как же так случилось?
Наташа – «ангел»,
Как же Вы могли,
В пылу мазурок, вальсов и кадрилей,
Бездумной страсти разжигать угли.

Соблазн коварен, сладостен и ярок –
Он сердцеед, первейший из повес,
Но слишком дорог дьявольский «подарок» –
Расплата за осмеянную честь.

Забыты: муж и четверо детишек –
У Вас балы и встречи «тет-а-тет»,
А скрип пера отравлен – еле слышен –
Смертельно ранен ревностью поэт.

Весь Петербург судачит и смеётся:
«А гений наш, не так уж и велик!
И сверху вниз, хихикая над «солнцем»,
Глядит с ухмылкой на арапский лик.

Наташа, «ангел»,
Как же Вы забыли
Про честь семьи, беременность сестры?..*
Вам не хватило мудрости и силы,
Ему – терпенья не вскрывать нарыв.

Беда-беда...
Настигла Нас, Наташа...
Ответ хранят седые времена.
Его,
Судьбы,
Дантеса
Или Ваша –
Мы тщетно ищем:
Чья же в том вина?

4.01.11г.

Дорогому NN с искренними извинениями.

А в Альпах снег. И ночью завируха,
но утром можно снова на лыжню
- Маршрут не прост, - сама себя браню, -
Напрасна, верно, эта показуха…
Махнула в горы. Смех и грех. С другим.
В Каком-то-баден-кирх пью пиво с ним.
Измена разве? Терапия духа!..

19 січня 2011 р.

1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…


2010

Немов опале листя вітер,
Гортає час прожиті дні, -
То за вікном веселий квітень,
То хмурий жовтень у вікні.
Йдучи за долею земною,
Навколо грішної землі, -
Такою радістю сумною
Рахую всі свої жалі.

Кипить життя, минають дні,
Вже й новий рік всміхається з порога.
Нехай-же буде не важка його дорога,
Нехай вам всім завжди щастить в житті
І будуть тільки добрі люди по путі.
Здоров’я всім,я вам молю у бога,
ЛЮБОВІ Й ЩАСТТЯ від душі.

Знов гетьмани нові по собі залишають руїну -
на землі занапащеній зло розгулялось старе...
Україна - це ми!
Бережімо в собі Україну.
Мова,
віра,
батьки -
це із нами ніколи не вмре.

Україна - це ми!
Не дамо, щоб коріння рубали
лиходії і зайди
й наше слово ганьбили щораз.
Мій терплячий народе,
жирують вожді-канібали
і як бидло впрягають тебе у чужий тарантас.

Тож доволі мовчати,
братове, доволі мовчати,
і терпіти доволі -
ми ж маємо гідність і честь.
У єднанні ми дужі,
тож станемо разом на чати -
і не вмре Україна,
бо в серці у нашому єсть!

2010

Пробрався, друзі, у мій дім
Без жодних конспірацій
Той, що сьогодні - сорок сім,
Той, що колись – сімнадцять.

Я луп! йому, неначе грім,
Конкретну апеляцію:
Мені ти в тілі сорок сім,
У дусі , знай, - сімнадцять!

Перед Христом передусім
Схилюся у подяці
За тих по - тілу сорок сім,
По – духу тих сімнадцять...

І мій вам торт, поети, всім
На віртуальній таці:)

19.01.2011.