Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Чим пахнуть чорні нитки твоїх розпущених светрів?
Прісною водою слів і дощу у вересні
Криком,від якого падають цегляні будинки наших дахів,
Високих дахів. І поки тіла ще теплі
Стрибаєш у воду,лишаючи дущу на березі.
Восьмого поверху.
Збираєш рештки листів,
записок,ще не написаних на серветках.
горить вогонь.спалює все твоє.
Не переймаюсь. у мене ще вдосталь є.
не відчуваю. а хочеться, хочеться ще.
Душа на березі.
Стрибаю у воду з дощем.

17.09.10

Ты сам себе и буря и маяк:
До неба встав, он не развеял мрак,
В звезду упёршись, не достиг нирваны.
Когда-нибудь нам всем рога пришьют.
Река любви покинет свой маршрут
И перельёт за край горячей ванны.

Как будто в страшном сне, увидишь ты:
Косичкой заплетя свои хвосты,
Две красных рыбы плещутся поодаль.
И не изменишь больше ничего.
Поскольку некому. Склоня чело,
Вдыхай тогда цветов гниющих одурь.

Теченье дней не даст уйти на дно.
Ты к берегу пробьёшься всё равно,
Прибьёшься и забьёшь, но не забудешь.
Весна придёт и понесёт стихи -
О буйстве чувств и ярости стихий
Напишешь и напьёшься... Все мы люди ж.

За малым исключеньем. Но молве
Тебя не слить: в твоей-то голове
Мозгов не меньше, чем орехов в натсе.
Ты пой и пей, смиряя кровь и нрав.
Пускай, на слёзы город обокрав,
Садится солнце суток на пятнадцать.

Потом проснись. Встань под холодный душ,
Смывай прикосновенья жарких душ.
И кран закрой. И вытри всё до капли.
Допей бессмертной истины вино:
Вступать умей не в каждое говно -
На лишь тебе назначенные грабли.

А если не получится - не ссы,
Есть время, водка есть, а сам ты сыт.
Взгляни в окно: там свиньи мечут бисер;
И, бредом удобряя грядки строф,
Бредёт-грядёт наряженный пестро
С сырых небес художественный высер.

Краю оцьому не треба нічого:
Ні віри,
Ні миру,
Ні чорта, ні Бога.
Тільки б стояли високі ворота,
Тільки б вареники – прямо до рота…
БОЛОТО.

Краю оцьому не треба пророка:
Досить закону «око за око».
Все догори, все змішалось, а значить –
Водить сліпий, і всі вірять, що – зрячий…
СТОЯЧЕ.

Краю оцьому не треба польоту:
Нащо польоти слизькому болоту?
Нащо проміння, як хочеться ночі?
Нащо – до крони, як тягне – у корчі?
ЗАСМОКЧЕ.

Краю оцьому…
Краю мій, краю!
Бачиш – світає?
Бачиш – немає
Часу, якщо затягло в трясовину…
Край тополиний!
Край журавлиний!
Там, вдалині, придивися –
ВЕРШИНИ!

Вітер доносить уривки чужого життя.
Виють собаки і дощ пробирається в душу.
Я проти нього біжу, а насправді не рушу.
Я намагаюсь змінити усе... але ж ця
тінь, що за мною, і та, що попереду. Ось
чорний відбиток од світла, спотворений контур...
Вітер доносить уривки, не ті... і укотре
Я зупиняюсь в дорозі... чи, може, здалось?

Над Серетом плачуть верболози

В'ється стежина
На чотири сторони
Між травами пахучими
М'ятами чорнобровими.

Стежина веде
до ріки Серету
до кучерявих верболозів
Цвітучих очеретів.

Там колись у лозах
спочивали повстанці
кучерява Маруся носила
їжу їм у ранці.

Було літо, тепло в серці
Пісня ллється із грудей
не могла сховатись дівчина
Від поганих в селі людей.

Прослідили вороги
куди бігає дівчисько
та не знали хлопці в лозах,
що смерть ходить уже близько.

Дівчина рано, як завжди,
Бігла в верболози.
Не уникнути біди
Борони всіх боже.

Кулемети над рікою,
Як цимбали грали
Поміж густих верболозів
Кулі танцювали.

Кучерява дівчинонька
Облилась сльозами
У тюрмі за ґратами ,
Там прийшла до тями.

Над Серетом верби
Омивають роси
Посивіли у тюрмі
Дівочій коси.

Діти купаються в Сереті
І проте не знають
Що у верболозах повстанці
Навік спочивають.


18 9 2010

Слободський

Як ти читаєш...сутністю. Минулим.
Так, як ніхто у світі не читав...
А я пишу...незнаним. Призабулим.
Так, як мені хтось все це диктував.

А ти читаєш... - Так ніхто не відчуває.
А я пишу... - ніхто незнає як.
Слово за словом... - так душу зачіпає...
"Мені ж ще побороти переляк..." -

Прийти до себе...чи хоча б знайти
Потрібне слово, щоб почать розмову...
Згадати суть конкретної мети
І бачити лиш зірку вечорову,

Яка віддасть понівечену душу,
Туди, до рідної, котра її прийме...


15.09.10 22:15

Чи ж я була коли просила
Притулку для душі у світі?
Сама проблеми всі зносила
і перевіяла на ситі.

Сама творила, помилялясь.
Сама себе пережила.
Сама була. Сама й зосталась
Душа, що вільною була.

А ЩО З ТОГО, що не просила?! -
А що з того..? - Пережила.
Було - сама собі не мила,
а все-одно, між люди йшла.

Фальшивий світ, фальшиві очі-
Ті завжди заздрили у слід.
Кінчалась воля неохоче... -
її з"їдали на обід.

А я ішла. Виднілись далі.
Топилась фальш у метушні.
Всміхались соняхів медалі,
з якими й будні не страшні.

Чи я в людей чого просила?!
Медаль дали! - от... дивина!
Та вік її я б не носила!
Від вас й так фальші є сповна..!

12,09,10 00,23

Засяявши ледве, упала з небес юна зірка,
А їй би над світом людським ще віками горіти,
На небі таких ще мільйони, так все ж таки гірко,
Коли зірочки так раптово тікають з орбіти.

А зірка не встигла добра, як хотіла, принести,
Лиш встигла вона на прощання коханим сказати:
«Прощайте назавжди мої зіроньки, любі сестри,
Прощай ти, навіки, улюблений місяцю-брате».

«Я зранку для тебе зійду!», - чуйно мовило сонце,
«Поплачемо…», - сумно захлипали жалісні хмари,
«От знову…», - зітхнув астроном, зачинивши віконце,
«Красиво», - промовила тихо закохана пара.

Про зірку співатимуть твори, картини і сцени,
Безумців на подвиг вона надихатиме часто…
Лишився вгорі слід яскравий: «Згадайте про мене,
Я ж з рідного неба упала усім вам на щастя…»

Не спиться… Завтра на роботу
Мені не треба.
Ніч сховала Феба…
П’ю каву, прагну побороти
Спокуси сивого Харона.
Іду до ванної –
До раю з кранами,
Агов! Та де ти, Посейдоне?
Дивлюсь у дзеркало… Стоп! Десь
Гуде. – Кран крякнув.
Привіт, Геракле!
… І бачу знов Нарциса топлес.

День скінчився і думка: «Усе в нас не так!»
Знов щипає за душу, як клешнями рак,
З телебачення ллються брехні справжні зливи,
Навкруги непорушний гранітний застій
Вже набрид і набряк: я сідаю за стіл,
Наступає на горло ця несправедливість.

Десь у темряві муза шепоче: «Не спи!»
Ударяє у мозок думок моїх спирт,
І натхненно струмує у жилах самбука.
Посилаючи музу, цю дівчину-вамп,
Політати під світлом неонових ламп,
Піднімаю я кришку свого ноутбука.

Я пишу, я творю, і з легкої руки,
Наче Хронос крилатий, лечу крізь віки,
Воскрешаю із попелу втрачену Трою.
Під ударами гунів не падає Рим,
І сторінка палає пожежами рим,
А спартанці тримають прохід під горою.

Відбираю у Брута занесений ніж,
Кожне слово гостріше й спекотніше, ніж
Уявити могла б на язик гостра дама.
Не змінити планеті своєї тропи,
А я вперто і жваво стираю на пил
Те, що нам напророчив давно Нострадамус.

День скінчився і думка: «Усе в нас не так»
Відступає назад, мов сполоханий рак,
Не пронизують душу брехні справжні зливи,
І, здавалось, назавжди гранітний застій
Розколовся, розпався… Рядками на стіл
Білий янгол на Землю несе справедливість.



О. Юрін 8.09.2010

Моя малече, ти іще в утробі
А я тебе намалював і полюбив
Уже відвожу грози та незгоди
Як Дон Кіхот колись їх відводив

У спеку і мороз, у пору дощову
Хай зрине на вустах стосильно - "Я ЖИВУ!"
І крізь світи зневір прорветься аж до зір,
Щоби вернуть назад й колись сказати - "ВІР!"
Тій згубленій душі, що в холод, у дощі
І в теплий день ясний стоїть десь на межі
З обдертими крильми, похиленими вниз,
Яка немов між двох згубилася вітчизн -
Своя серед чужих, чужа серед своїх...
Лише б цей заклик "ВІР!" ніколи в нас не стих!

Минуле залишай в минулім без жалю,
Хай душу воскресить всесильне - "Я ЛЮБЛЮ!"

17.09.2010р.

Цей вірш насправді присвячую одній рідній людині, котра згубилася між Тут і Там у пошуку пристані для своєї душі.

Не проситиму головного.
Просто погляду. Ні? То ні.
Я не мала прийти – то ноги
принесли мене знов самі
Не виню і сама не винна.
Ну для чого образи нам?
Ми не випили й половини
того літа, а вже зима.
Недомовлене стане пилом,
недомріяне – сном, або
все між нами ще буде, милий.
Бо болить. Бо іще любов.

Від Миколи до Миколи
Час – спіраллю, світ – по колу,
Вічний Фенікс-птах.
Попри зайди-супостати
Нам на цій землі зростати
На семи вітрах.

Глянь, мій сину, – небо синє,
Йде весна по Україні,
Стала на поріг.
Скаче на гарячих конях
З лук небесних Сонця сонях
Розтопити сніг.

Нині й прісно джміль у сіні,
Краплі крові на калині,
Дні – настоянки полинні –
Крутиться Земля,
У озерці, десь на донці,
Щит горить вояки-Сонця
Аж допоки Трійця (трійка?) скаже –
Розстріля..!

Упаде на Захід млосно
За згорілі свічки-сосни,
Ружами стече.
І заплаче день-бідака
Слізьми на голівках маку
У моє плече.

Непомітно, неохоче
Світ захоплять тіні ночі,
Їх не чути крок.
Разом з Місяцем на чати
Вийде лихо й потерчата
З чотами зірок.

В гіркоту впаде полинну
Сонця пісня тополина,
В ніч – короткий сон.
Не загине, яко обри,
Піде зранене за обрій
У тяжкий полон.

Ми підемо піші й кінні
Воювати ночі тіні,
Ворушити спід,
Через травень, ріки й доли
Проти духу матіоли
На кривавий слід.

Без ладунку, без прихистку
Випнемось стеблом любистку
В полі край села.
Стануть поруч, плечі-в-плечі,
Скаменілих віт предтечі –
Гострий край стебла.

Слава Богу! Слава Роду!
Чорних тіней гук зі Сходу,
Туманом біда.
Багряніють хмари-крила
Полоненого Ярила,
Разом з ним – орда!

Голубині крила сизі,
Темних воїв-сосен списи,
Гав'яру шаблі,
В стані стихне птаства гамір,
Піднімає в небо жайвір
Спаса на крилі.

Дай нам силу земле-мати
Темінь ночі порубати,
Стін міцних борів!
У трави густій облозі
Тіні упадуть в знемозі
Біля стовбурів.

Дупла й нори на засови,
Миші, кажани і сови,
Жаско на війні.
За дубів широкі крони,
В царство рясту й анемони,
Пропадуть на пні.

Наша слава не зів’яне,
Понад світом Сонце встане,
Заведуть пісень
Бджоли на зеленім листі
Й квітів очі променисті
І настане день!

Пломінь Сонця зустрічаю
Я, стеблина молочаю,
Росяна від сліз.
Ми не з боязкого роду,
В наших жилах здавна бродить
Сік п’янкий беріз.

І допоки паничами
Рід в степу стоїть з мечами,
В дусі не зачах.
Перемога прийде, люди! –
Молоком в жіночі груди
Й силою в руках.

Для бійців, для воїв трунок,
Дикий мед у подарунок –
Вільно, не тайком,
Для наснаги й лету крила
Від землі, що нас зростила
Кров'ю з молоком.

10.09.2010

Не тратячи сльози, приймаю майбуття,
відбитку не знайти колишнього прибою.
Ні сліду на піску, де разом ти і я -
одне зітхання крил за хриплою піною.
Не треба слів-прощань. Давай про Ланжерон,
про ціни на вино, а краще про погоду,
лише не про любов, якої і Платон
не відшукав у млі сарматського народу.

Гляди на хвилі вглиб - відбитку й там нема,
далось тобі оте зоріння за собою.
За будь-який „прикид” чесніша хохлома:
птахи і мурава із ніжності халвою.
Де води, й береги, і місячні мости,
де ми з тобою як оракули закону,
куди тепер тобі від мене не плисти,
зусюди заверне до оцього затону.

Такі вже чари скель, і я - обличчя їх -
давно не Одіссей, але сухий ще порох.
У кучерях твоїх допоки не затих,
зіницями горю у неземних просторах.
Не треба про любов... У лавах крижаних,
чи у спекоті дня - за вигинами піній
я чутиму гулкий безмежжя видих-вдих,
що сточує кути моїх огрублих ліній.

А ти для самоти ще надто молода -
для тиші зі сльоти настоянок осінніх,
для шалапутних „ля” останнього дрозда,
і всіх отих нестач субтильностей фамільних.
Тому не прощавай - у пору дощову
торкнися до води, печалями повита,
прошепочи: „- Ти де?” і з краплями: „- Живу”
позбався назавжди́ розгубленості мита.


2010

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
я тебе кохаю палко -
незакінчена lovestory
влізла в пам'ять, наче скалка,
і гірчить, як чорний ель.

не рипить баркас тривожно,
і вітрило не лопоче,
не звивається змією
прооливлений канат...
ти казав, тобі не гоже
у мої вдиратись ночі,
накидав стару ліврею,
і відчалював назад,

щоб назавтра повернути.
обіймав свою жадану,
обціловував словами,
присягав на ста вітрах.....
а вогка вечірня сутінь
поглинала пристрасть п’яно.
ти і сам тоді не тямив,
як глибоко вир затяг...

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
в інший бік метнулись шальки -
то була чужа lovestory,
що розбилася об гальку,
срібнопінно, наче ель.

2010 р.

Коли у місті спека,
а ти прийшов здалека,
і в голові у тебе
лунає древній хіт -
закинь на плечі теку,
мини бібліотеку,
зайди у храм ацтеків -
підземний перехід.
Нон-стоп у вічнім русі,
поема Фірдоусі.
У хриплому мінорі
сп'яніє гітарист.
І дві купюри русі
потонуть в капелюсі,
і він замре від світла
твоїх безсмертних рис.
Лишайся, якщо хочеш, -
ти храм не опорочиш.
У тебе сиві очі
і паспорт на всі сто.
В графі "родився" - прочерк.
І ні синів, ні дочок.
Не відбував покарань.
І не водив авто.
Сідай, бери сигару,
і млій від перегару.
І літо не останнє,
І жити "харашо".
Здамо під вечір тару
і рушимо до бару.
А ні - купи гітару
і йди, куди ішов...

Роман Скиба
поезія “ * * * “


пародія

Що витворяє спека –
Дістав уже лелека,
Стабільно, регулярно
Літає раз на рік.
Одні лиш дочки носить –
Кричав йому, що досить!
Дружина розбудила,
Бо штуркнула під бік.
До всього треба вміння
(Глобальне потепління)
Нон-стоп у вічнім русі?
Дружина каже: - “Стоп!”
Сестричку ще Катрусі?
Ну, як зберусь на дусі…
Дзвенить щось в лівім вусі –
Зарано кажу “гоп”?
А як всіх прокормити,
З капелюхόм на плити?
В селі то все простіше –
Перемахнув за пліт
Сусідського городу.
Ну, зробиш трохи шкоду…
А в місті - непобритий
В підземний перехід.
До “фені” дощ із градом –
Командуєш парадом,
Співаєш щось надривно,
Якусь блатняцьку муть.
Прохожим слізно-дивно,
І деякі наївно,
По-барськи, експресивно
Купюру подадуть.
А далі вже – як буде,
Колєги – також люди.
В момент – гінця до бару,
І жити – “харашо!”
І десь о п’ятій ранку
(дружина варить манку)
Прийме тебе й гітару:
– “Ну, добре хоч прийшов!”


17.09.2010

Як мало нам для щастя треба
У морі ласк і самоти -
Один майструє сходи в небо,
А інший спалює мости...
У всіх своя Голгофа, звісно,
І лиш своя Ріка терпінь.
Поглянь - надії вогник блиснув,
Тебе він манить вдалечінь.
Там, може, й справді сьоме небо,
Де душу болем не ятрить...

Чого душі для щастя треба? -
Мовчать розлючені вітри...

Мишеняточко зраненька
Тихо будить Миша-ненька:
– Вже вставай...
– Пора до школи?!
Ой! Мене у боці коле...
Щось гуде у лівім вусі...
Очі липнуть... Ой, боюся!...
В животі буркоче дивно
І затерпла трохи спина.
Ще й дверима, мов навмисно,
Вчора хвостика притисло.
Небезпечні це симптоми!
Може, залишуся вдома?
Хворому – яка робота?
Хоч до школи теж охота...

Засміялась мама Миша.
– Ну й хвороба! Дивовижа!
Та вона, мені здається,
Просто хитрощами зветься!

(Не змогли б ви підказати:
Як малого лікувати?)
2010

Мов краплини по шклі,
Струменіють жалі
Від розлуки, яка поміж нами.
Десь у серці на дні
Ця розлука, мов тінь,
Я її заліковую снами.

Що це душу ятрить?
Може, люті вітри,
Що тепло із душі видувають.
Вірю - хтось нам згори
Двері навстіж відкрив
В світ, де щастя нас вічність чекає.

Знову сонце ясне
Ніжно пестить мене,
Повсихали жалі, мов краплини...
Наче світлом комет,
Знов іскриться Поет -
Серцем чує свою Половину!
17.09.2010р.

Я хотів як Артюр Рембо
Покохати. Не вийшло, бо
Що я знаю про ті моря?
Не Аврора я і не Варяг.

Я далеко на північ йшов.
Думав – лінія ,вийшло – шов.
І нековтані ті слова
Розкидав , себто,так ховав.

Але ти все одно пірнай
В місяць мене ,бо this month my.
І у ньому твоя блакить
Закипає і , врешті, кипить.

2010

Поплутав хтось! Сідаю зрання
Писати друзям привітання,
Та в звуках радіосичання
Потік знайомих голосів
Отих, хто ставили і клали,
І як хотіли нахиляли.
Бач, не забули, привітали
Рідненьких виборців усіх.

І я завзявся віншувати.
З якого ж краю починати?
Куди не глянь - гладкі й пикаті
Злились в суцільний моноліт.
Хоч тих, хоч інших висуванці
Тримають нас за голодранців,
А ми у виборчому танці
Найменьшу з двох шукаєм бід.

Одні ділки безбожно крали,
Трамваї навіть пропадали*,
Хоча поклони відбивали -
Монахам лаврським на зразок.
А в київських любов не склалась,
Хоча так палко цілувались -
Вода в котлах перегрівалась,
А пара вийшла у свисток.

Хтось в Вашингтоні сльози сіяв,
А хтось тинявся по Росіях
Дізнатись, звідки вітер віє
На наших спритних Труфальдін.
Вони на Кіпрі і в Давосі,
Вони у Раді - пальці в носі.
Вони і влітку "на морозі",
А людям - піст і карантин.

Промерзли руки, пальці коле,
Та ще пишу для вас: НІ-КО-ЛИ!!!
Я не піду по цьому колу,
То тим радіючи, то сим.
Я сім разів переміряю,
Ну а тоді вже відрізаю.
Вкраїнці! Думайте, благаю,
Кому віддати голоси.

29.12.2008

Заварювала чай натхненно – як жертовний ритуал
Вивершуючи. Гейша мрій твоїх дозріло-медоносних.
Схвильовані листки кленові і смутних чекань вокзал,
Де сонна скерцо тінь кружляє, розтікаючись волоссям.

Цей день – лиш ієрогліф. Перлами лягав на кімоно,
Вплітався кардамонно стрічкою парчевою у коси.
На відстані зорі плакучої на Схід твоє вікно…
Спокушена не яблуком бажань, а казкою у росах,

Заварювала бурштиново-згірклий чай. Як Інь і Янь.
Замріяно ловила місяця крило. Складала в стоси
Всі спогади про літо, плавила вогнем вітраж бажань,
Ступаючи на килимі граційно і пантерно-босо.

Сама у рай. І сум зітхань..
Дощило серце... чай.
І осінь…

16.09.2010

Присвячено Володимиру Солодовнікову


З розкритого вікна
Ще нашого дитинства
Мелодія одна
Злітала вище, вище…

Слова такі прості
Аж калатали небо,
А я тримав в руці
Щось втрачене для себе.

Воно знайшлося вже
В горластім патефоні,
Не рідне, хоч чуже,
Хрипіло на перонах,

Просилося до всіх
Навічно притулитись,
Веселий вальс і сміх…
І треба ж так наснитись!

Дивлюся наяву
На чорний диск платівки:
Ось я в гостях стою
З душею на обнімку.

2009-2010

Старезні верби п’ють ранкову свіжість,
Дорога сонно вужиться в туман…
І крик зорі, що навпіл переріже
Останній сон,
Останній біль.
Обман
Нічних ілюзій скорчиться у вікнах,
І вороння із пазух чорноти
Витрушує на яворове віття
Осінній день, немов кисіль, густий…
Стрибне у скло пожовклим пілігримом
Листок тополі десь аж звідтіля,
Де вітер вив солоні мокрі гриви
Дубів козацьких…
І мені земля
Запахне домом, димом і дитинством,
Солодким воском росяних полів…
Старезні верби, хай вже не столисті,
Але такі малі мені…
Малі…


2010

Доспіли ранні яблука в саду,
Маленькі сонечка в смарагдовому листі.
Друкує осінь повість вікову,
Нанизуючи дні немов намиста.

Кружляє вітер у п'янкім танку,
Духмяно вечір сипле роси чисті
І пахнуть яблука сховавшись у траву
Пахучо – спілі, як з мого дитинства.

2010

Привет Карина, сегодня 15.09/01.7519 (2010) год.

Сегодня я как написать в одной строке два календаря, но это не есть причина, почему я пишу письмо, всё намного банальнее. Просто сегодня произошло событие, я встретил знакомого с которым познакомился через полгода как бросил тебя, после и я вспоминая встречу и не контролировано произнёс:
- Карина я люблю тебя.
А после задумался, почему я это сделал? – ответ пришёл мгновенно, хотя обычно, вовсе не бывает, и остаюсь в не понимания, почему я произнёс слова любви. Но ответ мне согрел сердце, и уже больше двух часов, я живу с теплом в сердце. И пускай не знаю, что это значит, просто наслаждаюсь.
Вру, делая набросок письма на роботе, я нашёл ответ, он глупый и надуманный, но поддерживает силу тепла в области сердца, сердце просто говорит, что его любят, и что два сердца сольются в одно…

Шепчу…

Бывает так, что иногда,
Когда на небе облаков стена,
Иль солнце, ярко греет землю,
Не вольно с грустью я шепчу слова,
Карина я люблю тебя.

Хотя уже не помню образ,
Сердце больше не болит,
И желанья нет прийти,
Ненависть и капля злости,
Всё что нынче есть в груди.

И вопрос, что это значит?
Что шепчу, шепчу слова,
В месяц раз, иль может два,
В любой, в сопровожденье,
Грёз о девушке иной.

Милый образ, вдруг навстречу,
И шепчу, шепчу слова.
Может быть, ты тоже шепчешь,
Не узнаю никогда,
И при встрече не окликну.

В троеточиях судьба…

15.09/01.7519 (2010)

16.09.01.7519 (2010) P.S. сегодня возвращаясь, домой, я зашёл на один из своих объектов увидел Викторию и понял, возможно, именно она думала обо мне, её улыбка говорила об этом.

Дотик рук серед білого дня.
Хай шушукають недруги в спину!
Не важлива дрібна метушня -
гнів і осуд оберну у риму.
Вірш на двох. В ньому сум-пелена
і солодкі цілунки – украли...
Не жона ти мені, не жона.
Я частинка від іншої пари.
Я шукаю логічність і суть.
Може, просто віддатися долі?
Сірі сни, будні сірі повзуть.
Не прошу каяття у поклоні.
Стихне осуд, замовкне і шум,
нереальне відійде у тіні.
Не роздавить судилищ валун,
бо ми знову на зустріч, в обійми.
23.08.10.

Нам нічого забирати із цього старого світу:
Ні золота, ані срібла, ні шовку, ні килимів.
Ходімо на музику, брате! Ти чуєш, як тужить вітер?
Він там, у долині стиглих світанків нам натрусив.

Ходімо і не озирайся. Ти ж знаєш: прикмета не дуже.
А нам і без того стачить коштовностей і прикрас.
А те, - що так вітер тужить,
А те, - що півнеба – в калюжах,
А те, - що як навпіл душі
Душить,
З місця не зрушить…
Ходімо…
Це завжди з нами.
Це вже частина нас.

Дим жовтневих багать
Мої ніздрі лоскоче.
Знову все починать
Вже ніхто не захоче.
Не захоче страждань,
Не захоче розлуки,
Днів, коли без вагань
Поєдналися звуки
У мелодію травня,
Що мов хвиля накрила,
І приспівом прадавнім
Моє серце прошила.

Заховалась доля у кутку
Заснула ще зночі.
кричить сич у гаю
не знає, що хоче.

Кругом осінь гуляє,
Кружаться вітрила.
Все забуто, загуло,
Що доля створила.

Все минуло,як обпавше
Листя із калини.
Не вернути ночі – сночі,
Вчорашньої днини.

Не повернеться, що було
Не утримати що є.
Кожен день нові сюрпризи
Доля наша нам дає.

По долонях ворожить клену
кароока циганка осінь,
просить золотом, гарно просить –
і вкриває траву зелену

п’ятипале яскраве листя.

Яворам обіцяє літо,
хризантемам – тепла доволі.
Всім віщує красиву долю,
а самій би лише надіти

горобини важке намисто…

Бреше солодко і яскраво.
За таке золотити – радість!
Вихваляє, лякає, радить,
ліву візьме долоню, праву…

І тремтять золоті і чисті

долі лінії в жовтім листі…

2009

І бачу - мріями і віршами,
Як сни ростуть із незабутнього.
Як день за днем стають чіткішими
Розмиті контури майбутнього.

Як проступають з невідомого -
Новими рисами й деталями -
Початок смутку незнайомого,
Кінець дороги, що за далями.

Як над коханням нерозтраченим
Пливуть століття за хмаринами.
І я всміхаюсь по-дитячому,
Десь між пожовклими світлинами...

2003

Дурне дівчисько, мрії заповітні
Долоньками плекаєш обома.
То схопиш руку, підняту в повітрі,
То в очі зазирнеш не крадькома.
Який він гарний, цей поляк! Аж bаrdzo.
Яке у нього правильне чоло!
Та більше, ніж партнеркою до танцю,
Йому не станеш, що б там не було.
Ховає погляд вій солодким злетом -
Чи ж винен, що подобається всім?
А танець так кружляє, мов планета
Пливе навколо власної осі.
Та в затишну кав'яреньку Торуня
Я більше вже ніколи не прийду.
Посію смутку зернята на струнах.
Врожай думок у пісню заплету.
І може, він ще прийде на spotkańje
В твої неповні двадцять. Все одно.
Його я вчора бачила востаннє.
Я з мрій даремних виросла давно.

З "Торуньських спогадів"

13 - 16 вересня 2010 року

Вона несла себе йому,
А може, далі?
На шию руки, як хомут,
Чи, як медалі?
А він і сам того не знав –
Чи справжнє свято:
На нього зглянулась весна,
Чи на зарплату?

Чуттєво-ніжний змах руки –
Цукерка-зваба.
А смак: солодкий, чи гіркий,
Чи стерво-баба?
Тут, хоч гадай, а хоч міркуй,
Чи мрій без краю –
Якщо не ввійдеш у ріку,
То й не пізнаєш.


Попри розлук гірку біду
І зрад коралі,
Гірські потоки перейду,
Нап'юсь печалі,
Але чорняву, чи руду,
Бліду, чи кралю –
Я все одно Тебе знайду,
Щоб разом
Далі.
16.09.10р.

Осінь стелить прілі простирадла,
Осінь зріє поночі дощем…
Навигадуй сонець, навигадуй,
Не звіряй їх із календарем!

Я грішу: тримаюся за дати,
За свята і будні, за роки.
Я також не смію прогадати,
Пролетіти мимо, заблукати
У міжчассі, там, де навпаки.

Де усе – не числами, а – словом,
Де усе – не з зовні, а – з глибин,
Там, де грудень – різнокольоровий,
Там, де ти ніколи не один.

Навигадуй сонець, навигадуй,
Не звіряй їх із календарем…

Я проживаю всі твої гріхи,
Всі перехрестя, сходи, переходи.
А час крихкий.
А час такий крихкий,
Як звуки, не покладені на ноти.

Я проживаю всі твої думки,
Усі слова, усі твої розлуки.
А час стіка.
А він такий, такий…
Невпинний, - чуєш? - ніби серця стукіт.

Я всі печалі, радості усі
В собі несу за себе і за тебе
На цій землі, де кожен рік просів,
Як води в хмарах грозового неба.

Так, так, отут, де більше – реп’яхів,
Де тим болючіше дадуть, чим ближчі,
Я проживаю всі твої гріхи,
Не відаючи: скільки і навіщо.

Що селище – те, що й згарище:
Бояриня над коритом.
Базарчиками і базарищами
Як пухирями вкрита.

Непотребом,
(лиш не потом би!)
Пластмасою і кульками…
Останніми ідіотами
Нас забажали з вами.

Як хочеться (чи не дуже-то?) -
Ідіть за новим «пророком»!
Жити – це значить здужати!
Жити – лицем, не боком.

Жити – це значить вірити
І – докладати до віри.
Та – фізики ми
І лірики ми,
Виписані з квартири.

І що нам глибока істина?
У кожного – по калюжі.
Земле! Яка ж ти вистраждана!
Твої ж холуї ще дужі.

Земле! На що приречена
Пісня твоя і грядка?
Та те, що кінцем обпечене –
Не відає про початки.

А надворі бентежна шалена гроза!
Я в кімнаті читаю старого Хайяма.
Ти мені ще, напевно, не все розказав
у минулім листі...
Я, звичайно, так само...
От би вдвох нам пірнути із мрії - у дощ!
Щоб аж серце промокло до нитки,
до крапки...
Ми вростемо у танго скалюжених площ
десь у Києві чи...
десь у Луцькому замку.
Раптом вірш цей розбудить когось уночі...
Я Пегаса прошу, щоб приніс мої мрії
з тихим променем першої зірки мерщій
в твій дніпрово-схвильований Київ.

2010

Для мене вірші ти складав,
А я про них не знала .
Мені листи сумні писав -
Я їх ігнорувала

Мені дивився ти у очі,
Та я не помічала,
Як сумно в них минають ночі,
Бо радість я забрала

Та як блищать вони тоді,
Коли мене ти бачиш.
Та я приношу тільки біль
І знову ти гірко плачеш.

Шкода, шкода, що я не знала,
Як сильно ти мене кохав.
Тепер я з іншим жити стала,
А ти «Люблю» так й не сказав....

Ранок у келихи світла наллє,
сонця ігристого майже по вінця.
Пристрастю сплетені руки у ситцях.
Літо у травах і квітах насниться,
Може, хлоп’ятко кирпате мале,
може, дівчатко? І сміх голосний,
руки замащені у полуницю,
небо і листя, і зоряні птиці…
Сплетені пристрастю долі у ситцях,
руки і ноги, і світло, і сни.
15.09.10

Ти пишеш листям по асфальті
Слова до спалених пісень.
Кричиш про дощ на перших шпальтах,
І плачеш крапкою в есе.



Твоє ім'я на смак солодке
Палає вогником в очах.
В тобі заграли щастя нотки,
Бо ти не відчай, не печаль!



Хапаєш теплими руками
Листи у жовтень золоті.
А я синоніми шукаю,
Моїх до тебе почуттів.



На схилах власної безодні
Пишу тобі поміж рядків.
Отій, що мріями голодна,
І тій, що плаче вік віків...


15.09.2010р.

Відчув...
Відчув її налите скерцо,
веселку малював на персах,
у подихах дощило серце
без краплі слів.

Малів,
Малів неторканого острів
в інтимі, лоскотливо. Просто
питання не стояли гостро –
хто на коні.

Шальні,
Шальні у дотиках, цілунках
губилися у ню-малюнках,
звивалися зміїсто. Струнко
де пошук губ.

Жагу,
Жагу на ноти ласк ловили
без поплавців, гачків, грузила.
Напіврибина мала крила,
з очей – луску.

Лукум,
Лукум в`язкий з кокосів,
у пальцях розтеклися коси,
устами пристрасть медоносить
в ковші колін.

І дзвін!
І дзвін змовкає кришалевий,
левично виковзає з лева.
Стає ручною королева
в словах люблю.

В трьох крапках
ЛЮ

15 Вересня 2010

...В театрі абсурду розігрують давній сценарій:
- Отого, що пук..., запроторимо, суку, на нари...
Але перед тим мотузочка йому заплетемо,
Щоб знав, де що плести: десь в тему, а десь, блядь, не в тему...

- А свідків куди? Крові нашої прагнуть в пожертву...
- Свідки не мають ціни, коли всі вони ... мертві...
А самий безцінний, що тягне за нас усіх мазу,
Кравченко, сука, отой, що стрілявся два рази...

...От вже нездара... Як справу (!) йому доручити?..
Не те, що когось - себе не зумів замочити...
Однак, все гаразд, проведемо ж тепер "очну ставку":
"Я вас не знаю...", - шипить сивий лев проти шавки...

...Щодо паперів: пиши, протоколи все стерплять...
Той хто душив і вбивав - сам вже мало не жертва...
Правди - нема, правду знає лиш... - Т-с-с-с! Заборонено!...
(ГПУ* розмальовує святістю Їх Відстороненість...)

...Крокодилячі сльози на цвинтарі... Правила гри...
На злодієві, кажуть, чи шапка, чи кучма горить...
Найняли литвина, щоб лизав зад новому Ягайлу...
Словом, "Крава" - це цап відбувайла... Знімаємось: смайлік!..

...Постарів Мельниченко, вже й в нього інсульт - необачно,
Вижидає Мороз, за євреїв радіє Табачник...
Л. Деркач, врешті-решт, мову спільну знайшов - з голубами,
Янукович, зі слів Ганни Герман - брат кровний Обами...

...Отак і живемо, глитаючи цю "демократію..."
Народ і "братки", голодні між ситої братії...
А десь в Небесах, де закони абсурду не діють,
Літає душа, православний по імені Гія...

...По справі шістьдесять дванадцять сорок один,
Засуджено Честь: - Мийте руки!.. - Давайте води!..
Справу закрито... Вердикт: нота шоста, пункт вісім...
Скільки іще є голів в Таращанському лісі?...

*ГПУ - Генеральна прокуратура України

Кумпала Вір, 15.09.2010 року
м. Хмельницький

Пристрасть кольору сонця,
Очі кольору неба...
Я навік охоронцем
Хочу стати для тебе!

Мрії кольору вітру
Нас обох окриляють.
У життєву палітру
Ми внесем крихти раю.

Аби жити, мов в казці,
Чашу ніжності спити -
Зафарбуємо щастя
Кольорами блакиті.

Ми так прагнемо злетів
І торкання вустами...
Щастя - наче комета,
Пронеслася над нами!

Наталія Крісман
Поезія “Щастя - наче комета...”

15.09.2010р.



Пародія

Ти у сні щось бурмочеш,
Наче випив півлітру –
Ще додати щось хочеш
У життєву палітру?

Зауважила вчора
Ту русяву комету!
Аж захрип ти раптово!
Став готовим до злету?

Ще як кіт облизався –
Очі в неї як сливи.
А недавно ще клявся:
Будеш вірний, нехтивий!

О, губами вже плямка
(Знать – торкає вустами).
Почуттям, схоже, клямка.
Що то буде із нами?

Я ж роками збирала
Нам обом крихти раю…
Що, руда дала драла?
Як проснешся – спитаю.

І про ніжність, про небо,
Про кохання запоєм…
Охоронець я в тебе –
Ти довік під конвоєм!

15.09.2010

золотистою змійкою
в’юниться час –
утікає,
зникає,
лишаючи осад.
ніби нині – за вас,
а на завтрашнє– пас,
несподіваним вибриком
щастя підкосить.

передвісником
добрих старих ностальгій,
що хвостом відвалились
від ящірки-літа,
із обуреним видом
і криком «агій!»
сподівання кульгають
із оком підбитим.

те збулося,
те – ні,
ось воно – «восени»,
порахує курчат,
ну, і ребра вцілілі.

поза зоною літо,
в повітрі фонить
рання осінь–
сезонний
безжалісний
кілер.

Відсип-но жару, осене!
Я вже прощала й до семи,
І сім разів по сім, та ця
Образа з тих, котрі серця
Іржею точать до кінця.

Твоє одвічне вогнище
Не загасити і дощем –
Ген верховіття у вогні –
Тож не шкодуй жарин мені,
Пали мій сум!
…Згорить чи ні?..

Я хочу, як модель, довжезні ноги мати,
Щоб між чоловіками мило крокувати.
Й щоб подруги усі місця собі не мали,
Від заздрощів, щоб бідні, всі нігті позгризали.

І сильно я бажаю великі груди мати,
Щоб ними я змогла стакан з пивом тримати.
Щоб в ліжко тобі, милий, стакан той принесла,
Щасливий будеш ти, щаслива буду й я.

І хочу я фігуру, хоча б як в Афродити,
Щоб вільно я змогла у дзеркало дивитись.
Й обличчя я прекрасне, як у актрис бажаю,
Щоб пліткували всі, скільки коханців маю.

А так мене природа нічим не обділила:
Забрала в мене ноги і грудь мою спустила,
Та й талії моїй кінця-краю не має
А образ мій кривенький чоловіків лякає.

Тому бажаю я.. Та годі говорити.
Пора з мене, голубчику, красунечку робити.
Коли ти маєш гроші — не треба сумувати.
Хірург пластичний може усі вади прибрати...

Пристрасть кольору сонця,
Очі кольору неба...
Я навік охоронцем
Хочу стати для тебе!

Мрії кольору вітру
Нас обох окриляють.
У життєву палітру
Ми внесем крихти раю.

Аби жити, мов в казці,
Чашу ніжності спити -
Зафарбуємо щастя
Кольорами блакиті.

Ми так прагнемо злетів
І торкання вустами...
Щастя - наче комета,
Пронеслася над нами!
15.09.2010р.