У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять.
В зелених очах – вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
«З отрутою, певно, пила я нектар,
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар.
Мандрьоха! Розбійник! Пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида!
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...».


2010
-----------------------------------
Анна Ахматова

Мелхола

Но Давида полюбила дочь Саула, Мелхола.
Саул думал:отдам её за него, и она будет ему сетью.
Книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна...
Твоя душа не прагне перемін.
Як думаєш, не я у цьому винна?
Давно нема спонтанних рандеву
І зникли десь серпанки кольорові...
Моя вина - у тім, шо я живу
Із поглядом вагітної корови?
Все може бути: простори без меж,
Гортанний спів і ритуальні танці...
Чия вина у тім, що ти живеш
З душею наполоханого зайця?

01.12.2010

Піна білява з”їдає пісок по шматочку,
Ніби десерт, берег тане в кошлатих руках.
Трапеза моря хмільного знадлива, порочна
І безтурботна. Вершками періоду Вакх
Осінь втішається. Небом розкидана піна,
Місто цукристе розплавлене, липне до рук.
Гори бісквітні з мигдальним і грецьким горіхом
Тануть на кутиках Бога вдоволених вуст.
Літечко з”їли – на таці лишаються крихти.
Осінь збирає фужери, вмовкає бенкет.
Море випльовує мушлі на берег притихлий.
Жде, що зима приготує чудовний десерт.



2010


----------------------------------------------------------------
Ялта

Белая пена съедает песок по кусочку,
словно десерт берег тает в огромных руках.
Море урчит и смакует. Утробно, порочно
чревоугодие. Сливками времени Вакх
празднует осень. Рассыпана пена по небу,
сахарный город расплавлен и липнет к рукам
Горы бисквитом с миндальным и грецким орехом
тают у бога на пухлых довольных губах.
Съедено лето – на блюде остались лишь крошки,
пир вакханалии осени сходит на нет.
Море урчит, и касаясь песка осторожно,
ждет, что зима приготовит волшебный десерт.


*-----------------------------------------------
Автор першотвору загинула 30.08.2010. Їй було 30.

Вже боротись нема азарту,
І боюсь розімкнуть уста.
Це у тебе душа, як з Спарти,
А у мене, пробач, проста.
Це тобі завжди жарко й тісно
У саванах сердець чужих.
А мені забагато місця,
Та замало буденних втіх.
Мов гепард. Граціозно, спішно.
Жодних правил, умов і меж.
Я від тебе безмежно інша
І твоя я безмежно теж.

2009р.

стільки джазу в очах - це напевно смертельна хвороба
скільки там того "жить" - поки впаде остання піщинка
стрілки брешуть завжди, лиш пісок і вода без зупинки
відраховують час... не дивися на долю спідлоба...

коли маєш для чого жити, смерть втрачає свою оздобу
коло тебе завжди вирували плітки і негідні вчинки
навіть колами пекла кружляєш у вальсі - фатальна жінка
бо життя - не чернетка, ти мусиш з першої спроби...

Ти не грюкай лише дверима.
Я не зможу тебе забути,
Бо я хочу від тебе сина
І щасливою хочу бути.

Прокидатися в ліжку зранку
Ніжна й трепетна, як ніколи,
Годувати птахів на ганку
І водити дітей до школи.

А у старості в ліжку грітись
Чи тобі приносити чаю.
І щоб серце, як стане битись,
Було впевнене, що кохає...

2010р.

Відцвітає падолистом осінь,
Краплі вогкі на газетних шпальтах,
Виє вітер, майже стоголосо,
Одягнули рукавички й пальта.
Засивіло снігом зимне небо,
Зігріваю «хуками»* долоні,
У теплі зроста щодень потреба,
У твоїм…а ти – уже сторонній…
Сивий дим і сизокрилі думи,
У думках – учора на сьогодні,
Пам*ятаю смак твоїх цілунків,
Відновлю, як стане при нагоді,
Закінчився наш роман осінній,
І тайм-аут на сто довгих днів,
Далі шо? Кінець, а чи прозріння?
Головне, щоб ти хотів…хотів…


* "хуками" - можна замiнити на "диханням"

* * *
поспішаю на роботу
перетинаю край парку
встигаю глянути на дерева

сніг мережить повітря
вигаптовує білим землю
проявляє графічність дерев

Сніг

сніг падає тихо
затамовує подих
падає крізь мене
я не опираюся
його ворожінню
ось він густішає
бачу вже тільки сніг
білий Сніг

білий Світ

сьогодні

СВЯТО МОВЧАННЯ ДЕРЕВ
*

Білі-білі хороводи
Під нічними ліхтарями…
Запорошуючи сходи,
Сонний сніг дива виводить:
Білить ніч, мурує брами…
Сніг на землю зорі сіють,
Ним уже дороги вмиті,
І, здається, - все на світі
Грає сяйвом самоцвітів:
І на шубці, і на віях.
Ти стоїш під небом щедрим,
Терпко пахнуть віти хвої,
І між всесвітом й тобою –
Кілометри-міліметри…
І нічого не потрібно:
Тільки б жити і любити…
Сніг несе по всьому світу
Чисту зоряну молитву,
І за ним уже не видно
Ні образи, ані бруду…
Все на ранок білим буде…
Світлим буде.
Свято – в будні.
Перший сніг... Початок грудня…
Не забути незабутнє!

Cерце спомином краю
У самотності знов.
Безгоміння безкрає
Поруділих дібров.
Сірих днів прохолода
Вкрила мороком шлях.
Зберігаю твій подих
На холодних устах.

Твої коси русяві
І озерця очей.
Уві сні і в уяві,
У безсонні ночей.
Озиваються стиха
У печалі німій.
Ти, відрада і втіха,
Повертайся хутчій!


Трави схилені низько
Непорушні в росі.
Ти сьогодні неблизько
У весняній красі.
Впала в травні зорею
І зігріла на мить.
Без любові твоєї
Серце в осінь болить.

Твої коси русяві
І озерця очей.
Уві сні і в уяві,
У безсонні ночей.
Озиваються стиха
У печалі німій.
Ти, відрада і втіха,
Повертайся мерщій!

Все так як і було!
Все так як спочатку!
І той самий кіт
облизує п"ятку.

Та сама скарбничка
стоїть на камоді.
Ті самі зачіски
зараз у моді.

Кастрюля на кухні
п"ять років та сама.
Шухляда без ручки,
і капає з крану.

Та сама робота
і вікна в квартирі.
Ті самі політики
весь час в ефірі.

Наче застиг,
заморозився час!
Що ж нового? -
Спитаєте нас.

Я все ще кохана!
Я досі бажана!
Я досі чарівна!
Але на вушко Він шепне - дружина.

2010

Заспівали завісами двері. Долоні сплелись.
Так давно не дощило, хоч бийся чолом об одвірки.
Надіслала мені вчора осінь останній свій лист.
Я схопила його, наче подих, у соннім повітрі.

Так давно не писалось… Давно не писалося так!
Утікала душа то від пекла, то рвалася з раю.
Тільки листя смиренно металось по різних світах.
І, впадаючи в сонце, за обрієм тихо згорало.

Ревно стукало серце, наблизити прагнуло строк
До ранкового світла. Натомість – обвуглений вечір.
Так давно не дощило. В потоці сухих пелюсток
Ми не чули дверей, що співали в німій порожнечі…

2010

в імлі
за милі
на мілі
мої слова
такі малі
щоб осягнути висоту
всотати соту
соту ту

Собрались за круглым столом Друзья,
Предстоит увлекательная шахматная партия.
Многомерность ходов, сокрыта она
В глубинах мыслей игроков,
Это концентрация ума - расширение сознания.

Переизлучаю мисли - ступень Ума,
Жизнь - это такая же игра.
У меня ключи ходов Со Знания.
В игре Мастера игровой доски,
Эру Просветления вижу впереди.

Мой ум творит Реальности ходы.
Мысль - это сильнейшая энергия,
Способная разрушать и созидать мечты.
Истина Одна, но неисчислимы пути
Во ИМЯ МИРА, Света Любви!

С азартом Радости и Любви,
Втречаюсь с трудностями я.
Шахматная партия без страха волнения.
Радость и Любовь - Могущество Души,
С ними преодолеваю любые трудности.

За круглим столом борьба,
Страстей напор, триумф - шах и мат.
Стоп игра, достигнут результат,
Анализ ситуации путем сравнения.
Смотрю на игроков, улыбкою благодарю,
Еще одна, мне открыта Истина.

02.12.2010г.

Проблеми існують для того,
Щоб гордо ступати у путь..
Та не знаєм від чого
ЛЮБОВ ми спроможні забуть!!

Шалена енергія серця
Дарує нестримності ніч..
Душа, лиш, розбита на скельця,
Нагадує склеєну річ..

Із воску, що свічка прогнала
Будуєм картину живу..
Я Смерті у карти програла,
Та Локі сплатив данину..

Вже Янголи з Неба злітають,
Аби поселитись «внизу»,
А люди, як діти, благають
Вернути їм вічну красу..

У склепі, що скований ніччю,
Бокал із стражданням нас жде..
Та ми попрощались із річчю,
Що розбита на скельця уже..

Ця ніч, цей мокрий сніг, як сльози
Ці зорі… ні не зорі – ліхтарі
Старі, мабуть дитячі ще погрози
Заховані в куточку у дворі

Ця ніч. Холодне світло. Пам’ятаєш?
На склі віконному льодинки – самота
Вже ні вогню ні пристрасті ти не шукаєш….
І не пізнаєш. Залишилась пустота

Ця ніч. І зім’яті фіранки пустотливо
Ховають силуети у вікні
За ними ми щезаємо, як зливи
Самотні, згублені та злі

Ця ніч…

Я завагітнів вашими словами
І перший весь вагітності триместр
Симптоми токсикозу діставали:
То нудить, то голодний, то замерз...
Ну трохи відлягло в триместрі другім -
На оселедця з медом потягло..
Здається, що набрякли трохи груди,
Та ті, хто бачив, кажуть - так було.
Я довго ждав, поки відійдуть води -
Я Нобелівську премію хотів..
Коротше, так - я дивний від природи,
А не вагітний від якихось слів.
(Але таким як я не зробить шкоди
На вуха натягти презерватив)

26.11.2010

Легіт легко зманив листву
Ирій свій долілиць шукати.
Сонце в груди і – «Я живу!» -
Тане крик килимів листатих.
Оберемками двірники
Падолистовий спокій носять
Аж до вічності… З-під руки
Димом плинність буття голосить…

Попід затінком сивих хмар
Антрацитова темінь ночі
Долу сипле холодний жар,
Обгортає туманів клоччям
Леткість часу осінніх див.
Ирха інею кришталево
Сріблить шлях до зимових снів,
Та ще росами плаче мрево…

Як соломкою, п’єш мою душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Буде спокій потому тривалий.

Як доп’єш, то скажи. Не печально,
Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій -
Споглядати, як граються діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов”ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний?
Я забула, та це й неважливо.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.


2010


***

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

У порожнечі зріє тиша... Тиша -
що наші сумніви й страждання наші пише,
пробуджує сумління наше кволе,
і аж до крові серце в ребра коле.
А днів так мало - спалахом коротким.
Уміння жить - сюжет головоломки.
Сягнула думкою - спеклася думка в острах...
На парастасі дзвін ударив гостро.
А ми такі - нам сили не бракує,
а ми такі - то зайці, то акули.
Заграють в бубни ігрища Даждь-божі -
прийдуть літа і стануть на сторожі.
І стане думка - тиха, не речиста,
і кожен штрих свідомістю очистить

2010

Потинявся по світу я, об’їздив сто країн,
Побачив вежі схилені, фантазії Далі…
Тепер доходжу істини, обпершись на столі:
Кохатися у Зальцбургу не краще, ніж в селі.



2010

8 грудня. 19 год.00хв.
Порохова вежа (Львів, Підвальна 4)
ОЛЕКСАНДР СМИК.
український бард, поет, драматург, суспільний діяч.
Член національних спілок України: театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки.
Автор концептуальних розробок музичних фестивалів: “Тарас Бульба”, “Вивих”, “Повстанські ночі”, “Лаба”, “Золоте підпілля”, “Зелений цвіт — цвіт надії”.

Творча зустріч.
Презентація збірок " З Україною в серці" та "В любові переможених немає".

Організатор
Наталка Криничанка , громадська організація "Етра".
097 323 11 93
066 911 76 14

передбачено клубний внесок(можна і цукерками)

напуває сірий спокій
сірий-сірий світ,
безнадійно одинокий
сотні тисяч літ,

невиправно-бездоганний,
та безсилий все ж.
світ великий і незнаний,
без воріт і меж.

павутинка зі стежинок
впала на траву,
у повітрі зі сніжинок
тче зима канву,
а під кригою тонкою
б"є жива вода,
і з останньою росою
осінь опада.

п"є її останній спокій
сірий-сірий світ,
крик у небі одинокий -
журавлиний літ.

павутинка зі стежинок -
по якій піти?
де неспокій? де спочинок?
лік від самоти?

чи врятує від прокази
пил усіх доріг?
сірий світе, хто відразу
це збагнути зміг?

тільки криком журавлиним
світ відповіда.
як останній лист осінній,
смуток опада.

2009

последний день осени
под ноги бросили
и растоптали
в рутинном угаре.
последний день осени.
вы так мимо проноситесь,
погруженно в обыденность,
ограничив видимость.
последний день осени.
туманные площади.
помятые мысли.
и завтра так близко.
последний день осени.
белые простыни.
гранж на плеере.
скоро первое.

2010

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:" Я вірний друг!"
Торкнувся сукні - злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим."


2010

-------------------------------------------------





Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Знов падав сніг.
Укотре в цім столітті
метелик білий
шибки цілував.
Затримавши свій погляд
в верховітті,
на землю
у знемозі осідав.

Стелився долі м'яко,
білий-білий, -
недовга свіжість
суджена йому.
Аж поки крок чийсь
перший і несмілий,
не знати звідки,
вирушить в зимУ.

2007

Чому всі люди схильні до брехні
Якесь геройство склеїти додати
Та ніж брехати краще були би німі
Щоб неправдиве слово в очі всім казати

Можливо краще розповідь звучить
та у коханні треба відчувати
Та лиш у правді істина лежить
Не можна друже гріх брехати

Ти моя радість,мій біль, моє кохання
Моє ти сонце,моя причина до натхнення

Ти вітер чистий,ковток джерельної води
тебе життя чекав, з тобою зміг кохання віднайти

Замало слів,щоб передати всю твою красу
Твоя увага,любов твоя,вселили в мене знов весну

Очі красиві,сододкі губи, щирий сміх
Таку як ти найшовши.втратити - це гріх

Він не вважав себе героєм
Але це так і ми це знаєм
Боровся за щастя і єдність народу
За незалежність і за свободу
Моральна незламність й знання ворогів
Нещадна росправа до більшовиків
Завзяття й незламність ним керувало
Москальські кати цього не бажали
По сходах ішов до дому вертався
І постріл глухий в підїзді роздався
Та й все тишина немає Степана
Живим не побаче його Україна
Та в серці моєму він житиме вічно героєм
За планом його вкраїну збудуєм
Непохитність,єдність.активність і витривалість
Забудем поняття до ворога *ЖАЛІСТЬ*

За що не любиш сонце ти
чому не любиш теплих днів
не бачиш перед собою вже мети
та не находиш добрих слів

Не муч себе вона не варта
Ти їй байдужий друже
Буває так.не впала карта
Я розумію серце тужить

та все пройде загоїш рани
Полюбиш знову світло ти
Погода гарна у душі настане
зумієш щастя віднайти

повір,усе що робиться на краще
ти будь готовий все прийнять
бо спотикатимешся часто
не бійся часу вчись чекать

якби ти знала як радію
коли я бачу твої очі
що це зі мною я не розумію
чому зриваюсь серед ночі

я хочу бачить тебе поруч
і чути хочу що хвилини
не знатиму з тобою горя
та й сміх у тебе як в дитини

що не тривожить а втішає
що свято творить а не горе
від цього аж душа співає
і серце розслоняє штори

я готовий все тепло віддати
щоб не замерзла ти у люту пору
та перед тим як мені *НІ* сказати
то дай хоч зникну з поля зору

З просоння усмішка в думках
І добрі бажання в очах
Таким кожен день має бути
Щоб радість в душі і сум став забутим

Радій,що живеш і ходиш по світу
Радій,що їсиш і маєш що вдіти
Будь радий тому,що спідкала невдача
Бо згодом за нею крокує ще вдача

Проблеми життєві не став перед всім
Радій,що родичі є і ще маєш дім
Що хтось обійме й послухати може
Усмішка завжди тобі допоможе

Світ радості й позитиву
Створи собі його і сум не матиме вже впливу))

Падають секунди життя
Щоб радіти,обрала ниття
Для чого сумуєш скажи ? !!
Лови ті секунди й біжи

Біжи по хвилинах, радій!!)
Літай по годинах і мрій....
Забудь ти про сіре,сумне..
Забудь....за мить промине

Не кажи,що важко,знаю
Не обирай режим *ВТІКАЮ*
Борись з тим сумом,бо час іде вперед
Життя не варте смутку,розстав *намет*

*Намет* життя і надії
Такий , що прикрасить події..)

Хочу геть довкола неба
хочу геть десь за зірки
ще б хотів я лиш до тебе
щоб прогнала ці думки

важко зараз мені мила
важко вже мені давно
я не зміг здолати горя
поглинає лиш воно

вже не бачу світла сонця
і не чутно вітру спів
я сиджу в кутку в кімнаті
Поруч мене сидить гнів

ще і жаль десь притаївся
він руйнує сильний дух
ох як хочу щоб зробився
з лиха цього білий пух

розлетівся по просторах
десь у даль,у висоту
щоб не чутно було в горах
і залишив пустоту

пустоту я ту заповню
гарним настроєм і співом
і усмішку знов поверну
попрощаюсь я із гнівом

Ти пам`ятаєш, літній цей день?
На землі під теплим дощем...
Радощів зібрали пару тисяч жмень
А ще за зеленим кущем....

Співали ластівки пісні
Незнаю , чи згадаєш ти це все
Незнаю , чи була,а може тільки у вісні
Закрию очі... знов туди несе

Нехочу прокидатись, гарно там
Та все ж вертаюсь в сірість днів
Цей сон нікому не віддам
Й дощу тепленького я спів

Ніяк не передам словами
Ходив літав у цьому світі
Відчув його своїми я ногами
Не відчував прекраснішої миті

А головне була зі мною
І усміхалась й обнімала
Літали ми аж над горою
Про те що любиш ще казала

Та це лиш сон і тільки мрія
Що хтось колись прийде
За руки візьме та зігріє
Що радість в смутку віднайде

Говорять,що веселка не може сірою бути
Що сонце вмирає,а тепло його стає забутим
Рідні губи можуть бути чужими й холодними
та в пам`яті серця .обійми лишились ще теплими

Говорять,що життя густий туман
в голові від цього усього п`янкий дурман
втомлений диван кричить від самотності
не звжай не потрібно.а ще більше жалості

Говорять,що дипресія, ну значить точно так..
Залишаюсь сам на сам як дикий птах
чому ламати нерви ?? розбий мости
ти ж бачеш я вже не я, а ти давно не ти

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

Я один
Мамин син,
Ми братва,
Нас є – два,
До сестри –
Буде три,
У квартирі –
Вже чотири,
А гулять
Буде п'ять,
Узялись –
Усі шість,
А за ним –
Далі, – сім,
Перелізем –
Буде вісім,
Звідки нЕвідь –
Уже дев'ять,
До десят
І – назад.
Дев'ять в домі,
Вісім – в лісі,
Сім – у полі,
Шість – на стрісі,
П'ять – у клуні,
І чотири,
Три ласуні,
Два задири,
Поміж тин –
Я один.

Перехворіє він, перехворіє
цей кволий світ, наміряний на мрію,
зневірений, зневажений богами,
немов зім′Ята спроба оригамі.

Перехворіє він, перехворіє
і вирине із того чорторию,
куди ми всі – хоч в чомусь солідарні –
знесли його, мов душу у лихварню.

Перехворіє він, перехворіє,
у нім іще живі поводирі є –
не всі розіпнуті чи підняті на списи –
здоровим глуздом людству збереглися.

Перехворіє він, перехворіє.
Завжди нам залишається надія
і та мала гірчинка на долоні,
що вище найпишніших церемоній.

Перехворіє він, перехворіє,
переросте юнацьку аритмію,
любов надбає чисту й полум′яну –
не як процес, а як стабільність стану.

Перехворіє він, перехворіє
багатовладдям і багатовір′ям
війною, бідністю, жорстокосердям,
жадОбою життя і страхом смерті.

Перехворіє…

2010р

Сльози у минулому.
Сум безслідно щез вже.
Жити в світі радісно
Й не боюсь померти.
Вічність не ляка мене,
Зоряні стежки -
Світлі і привабливі.
Бо зі мною - ТИ.

Хай з кручі, хай вниз -
За посмішку щиру,
За погляд ясний,
За потиск долоні
Й довіру без меж...
Умру за кохання.
А ти, любий, - теж?

Розтанув палац крижаний безнадії,
А сіра зневіра упала в труну.
Надія воскресла, в серцях відродилась.
І віра свята вже святкує тріумф.

23.01.2005

Тетяна Роса
поезія “Хризантеми”

Вони чекали осені, ці квіти –
пори, коли простелять голі віти
на палім листі тінь свою прозору
й холодні ранки внадяться до двору.
На фоні втрат весніють квіти щемно,
і на душі від того… хризантемно…



пародія

Надворі осінь, стало холодати –
Пустила б, може, серденько, до хати?
На палім листі з квітами чекаю…
І щемно так, як…на порозі раю.
Чи так весніти маю тут до ранку –
Чом не відхилиш трішечки фіранку,
І не побачиш тінь мою прозору?
Подумаєш, чом внадився до двору…
Пейзаж побачиш – я і голі віти.
Прострелений якийсь… Тримаю квіти.
Голубкою пригорнешся до мене…
Я знав! Я знав – поможуть хризантеми!
І на душі від того, моя панно,
І хризантемно трохи…і тюльпанно.

Я часом мрію: ранньою порою
Зайти в обшитий дубом коридор
Приклад МГ погладити рукою
Ледь чутно пересмикнути затвор
І ввічливо та чітко запитати
Про перспективи збільшення зарплати

Душа моя щастям кипить і вирує,
Як часом побачу, йдучи по селі,
Як трактор сусіда німецький буксує
В моїй українській колгоспній землі

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

finita la commedia

Прощаюсь та читатиму вірші ще довго,
Лишатимеш на сайті не один ти слід.
Вірші твої прекрасні і чудові -
Без них - серця заковані у лід.

Твої слова вкладають на папері
Глибокі думи про гірке життя:
У них смієшся, плачеш. В нові ери
Пливеш повільно десь у майбуття.

Ти завжди пишеш про чуття. Ця правда
На біле лиється так щиро з небуття,
Лишається, немов сліди заграви,
А зорі шлях показують в нове буття.

Тому твори і не шукай шухляди
І погляд свій на волю підведи,
А я підтримаю у кожній хвилі радо -
Ти тільки впевнено до світла нас веди!

01.12.2010 року Місце не має значення

Він був ревнивцем – тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі
«Смійся, віршуй!.. Це - любові пора».
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе,
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-----------------------------------


***

Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.