Не повторюся. Не повторю…
Це - неповторне, я знаю…
Ніжно промовлю: «Люблю.»
Навіть собі не злукавлю…

Мигдалевий погляд очей...
З гірким запахом кави й кориці
Стисла двомовність ночей -
Ніколи мабуть не досниться.

Не твоя тепер, не твоя,
Не твоєю є половиною?
Вкрадена мить промовля -
Без тебе не буду вільною…

Не повторюся. Не повторю…
Це - неповторне , я знаю…
Вкотре промовлю: «Люблю.»
Навіть собі не злукавлю…

Розпашілась земля
в небо рідної хати,
Де чотири кудлаті
вітри
біля ніг
Впали так,
що аж чути рипіння
строкате
Постарілих зірок
через стомлений сніг.
Я слухняно стояв
серед мерзлого поля,
В сотий раз припадав
у святій тишині
До вкраїнської милої
рідної долі,
Що блідніла,
як місяць Різдва в вишині.
Помолився,
мов батька іконам Природи
Не за себе, за маму у Бога благав:
Хай земля, моя нене,
вам щастя народить,
Яке я вже дорослий
сто літ виглядав.

2003

Я жінка, що увічнена у віршах,
оспівана в піснях про забуття.
Я інша, та, повір, нічим не гірша,
ніж та, що на руках трима дитя.

З тобою не поїду в Санторині,
не викличе Париж наш блиск в очах.
Та я молилась, присно, й навіть нині,
щоб ти у хащах долі не зачах.

Добігла я життєві перегони,
для мене рік, як день, а день, як мить.
Для мене щонеділі дзвонять дзвони.
Нехай не за тобою дзвін дзвенить.

23.08.2010.

За річкою аж ген до виднокраю,
До синього серпанку вдалині
Лежить зелена плоска рівнина.

Яріє сонце крізь похмурі хмари,
Котрі несуться з вітром навздогін.

По сей бік пасмом тягнуться горби;
Освітлені згори яскраво сонцем,
Порослі лісом, до води спадають
Білястим глеєм прямовисних круч.

Під небом цим, між цими берегами,
На вітрі пінячись малими бурунцями,
Пливе ріка.

* * *

2010 р.

Зіграй мені на саксофоні літа,
Брудних примар облізлі кажани
І ноти ластівок на мокрих вітах,
Чи на дротах, прилиплих до спини.

Спини на мить цю тишу мокрих марев
На дні думок розхитану колиску.
По небу мрій проходять чорні хмари
І б’ють себе калюжами по писку.

Піску насип на пляжі перевтілень
Зіграй пісну мелодію прощання
Щоб жили смутку витягти із тіла
Мов музику з останнього кохання.

Я би радий літати птахом,
Тільки б ти мені крила дала.
Жив би ластівом я під дахом
Твого дому, якби не зима.

Я б струною твоєї гітари
Зазвучав би від дотику рук
І стрілою помчав би за хмари.
Заржавіла струна; тріснув лук.

Твоїм ехом у високогір’ї
Покотився б луною навкруг;
У подушці твоїй білим пір’ям,
Та не я тобі снюсь, а мій друг.

Так буває трапляється з кожним,
Потім розпач, печаль, а той злість.
100% скажу – „так не можна”!
Час прийде й ти зійдеш на свій міст.

Подозренье.

Автобус,
Утро,
Девушка…
Она имеет, что-то от тебя,
Черты лица, но чуть взрослее.
Быть может, это ты была,
Я не узнаю никогда,
Возможно…
Но пол часа смотрел в окно,
От осознания того…
Что я виновен, в стеснении твоём,
А может просто засмущал,
Желанием своим всмотреться в образ.
Губ мотылёк, глаза,
Взгляд встречный,
Замерла душа,
Взгляд отвожу, слезу сдержав.
Но полчаса смотрю в окно,
И ничего за ним не вижу.
Я вспоминаю про письмо,
Ну, иногда про книгу.
Чуть не доехав до конца,
Она покинула вагон,
И в след, ей глядя, я гадал,
Была ли то Карина?

10:04 21.08.7518 года (2010)

Як той бідолаха, що потопаючи в морі,
Згоден прийняти в спасінні будь-яку долю,
Жебраком попідтинню, ратаєм змореним в полі,
Ми благаємо просвітку, звертаючи погляд на зорі.
Але тільки відпусте лихо, хоча б на годину,
Забувається все і знову дуріє людина.

Моїм друзям, які з’єдналися подружжям –
Володимирові та Ользі, Вікторові та Ользі,
Віталієві та Марії, Романові та Людмилі та ін.


Колись усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків,
Не так багато нам є строку, –
Любові в світі – не минуть.

Колись не стане більше мрій –
Ти не уявиш того світу.
Тож будь сьогодні, наче діти, –
Відкритій істині радій.

Надію не втрачай у час,
Коли кінець і більш нічого
Вже видно з твойого порога, –
Так, сподівайся повсякчас.

Коли зруйнуються мости,
Не бійся ти шукати броду,
Не має краще нагороди
Тим, хто дерзає, тож – терпи.

Якщо ж людина принесе
В твою оселю лиш неспокій,
Хай сотню зробить поворотів –
Не замишляй на неї зле.

Коли на хвилях висоти
Досягнеш спокою чи злету,
Даси одвіт на все поетом,
Не вихваляйсь, ти – ще не ти.

Коли стражданнями, небого,
Ти груди рвеш свої гарячі,
Людина ж інша – в ліпшій вдачі,
Не заздри, їй – своя дорога.

Якщо ж твій друг в серцях зумів
Образити тебе, скорити,
Ти пам’ятай – тобі любити –
Хай не живе у серці гнів.

Не все, що хочеш, можна мати,
Хоч і відкриті всюди двері,
Діждешся, як і всі, Вечері, –
Не поспішай свого шукати.

Якщо всеплинністю подій
Здивований ти понад міру,
Коли є кривда і безвір’я –
Чужій неправді не радій.

Коли чекаєш ти весни,
Навколо ж все холодить злом,
Тендітне – трощить бурелом,
Ти злої справи не чини.

Якщо нашіптує «Убий»
Порив свій щирий чи сумління,
Вселяє заклик до гоніння –
Любов’ю все земне покрий.

У відчаї та без мети,
Коли настануть сірі будні,
Ти будь бджолою, а не трутнем, –
Молись, працюй, довготерпи.

Коли ж пройдеш ти через все,
Залишиш всі спокуси тіла,
Душа твоя – добро зростила, –
Цим не пишайся, це мине.

А як принесену офіру
Не схоче брати близький твій;
«Не вчиню більше злих я дій», –
Ти мусиш всьому мати віру.

Люби, плекай, не знай ціни
Своїм турботам і змаганням.
Не будь же першим; до останніх
Будь милосердним назавжди´.

Коли усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків –
Чекає світ останніх кроків,
Любові вічній – завжди буть!


12.07.2009 р.

Не залежиться незалежність,
Це як манна – небесний дар,
З нього лише лайдак і лежень
Не наварить собі навар.

Щоби бізнес без страху тримати,
Щоб куліш твій пісненьким не згірк
Молодого купи депутата,
Най до часу потішить курник.

Без поспішності й вуличних акцій
Треба птицю тримати таку
Пару скликань у складі фракцій,
Поки не нагуляє жирку.

Свіже все, без душкУ, повар – дУшка,
Під горілочку, як сльозу,
Незалежних обранців тушки
Обсмали на російськім газу.

З депутата течуть краплі смальцю,
Не біда! Буде страва миліш!
Кілька тушок народних обранців
Поклади в депутатський куліш.

Ну, не все ж йому Канни й палаци,
Депутатства сьорбне най сповна –
У окропі й ропі демонстрацій,
Де народу кипить, як пшона.

О, свобода! – дарована манна –
В тої дівки премилий задок!
Глянь, вже новий у тебе заводик
І млинок, і вишневий садок!

В нім молочна ріка не засохне
В берегах із безе й киселів
Депутат – він не кріль – не подохне,
Хоч за кількістю їх як кролів.

Люблять зелень, траву, дух полину,
Дерибанить бюджет, бариші.
«Дим Отчізни» вкрива Україну
Й депутатські киплять кулеші.

2010

Обійми мене так, як ти знаєш – ніжно,
Аби тіло обм’якло шовком.
Аби серце скотилося в п’яти
І злетіло в безхмарне небо…

Поцілуй мене так, як ти знаєш – м’яко…
І хай терпнуть вуста повільно,
Щоб запаморочень із лихвою
Стало зараз й позавтра досить...

І скажи тільки так, як ти знаєш – мрійно,
Що зі мною цей світ інакший,
Що нас двох не вполюють примари,
Що прийшли невідомо звідки…

І зроди мене так, як ти знаєш – легко,
Може, болем, зрадою й громом…
Доторкнися до тіла подихом –
подивись на моє кохання…

Ти знаку зозулиного чекав –
Аж давні душі підпалили вечір –
І вже стоїш в осерді зграйних течій
На малоюних і старих вітрах.

Вони прийшли по золотім дощу,
Нічийні згуки в батьковій господі –
Вечірній сад у раннього на споді…

І раптом розпросторилось в очу:
Сяйнули дерева, немов зима,
Мов лебеденки на троянднім ставі
І світ минув, а сад тобі зоставив,
І спину зозулиного – нема!

Ти подай мені… приклад. Узбіччя розхристані – стисни…
Притули до грудей. Од нехрещених тіней сховай…
Я - півкуля планет, переділених Богом навмисно…
Потойбічна весна. Але (як це не дивно) ЖИВА…

Мій екваторний слід - життємислимим ямбом (на шкірі)…
(кліматичних овеснень зректися не може ніяк)...
Ти розплющ... мої очі... Вони, виявляється,… сірі…
Край дороги живу. Там де, острах навічно закляк…

У оточенні змій й пересохлих комах-світобачень
Обертаюсь навколо (стрижневих мовчань й голосів)…
Я земною присутністю вісь планетарну позначу…
Ти подай мені… приклад. Я майже така, як усі…
2010 рік

Десь на далекому березі Криму
серед палючих безмежних пляжів
мокрою зовсім маленькою рибкою
ти одиноко ляжеш.

Будуть гуляти мурашки по тілу,
ніби у пошуках сонного затінку,
тихо оголене мідне тремтіння
сонце лизатиме.

Ти залишаєш страждання у спокої.
Мрії, як чайки, кружляють і плачуть,
мрії лягають прожареним попелом
вічно терплячим.

Скільки покори у спраглому тілі?
Скільки залитих мовчанням судин
крові? А може здається тільки
що ти
одна?

Той чоловік, що кохався з тобою,
Ніби підкорював дикий народ,
Той чоловік, що ти звала богом,
Чуєш, він поряд.

І це повітря - з його легень і
море - із кухля, що він тримає
ллється і синім музичним генієм
тебе приманнює.

Ти, ніби вперше, віддайся відверто,
Ніби на груди Його упавши...

Той чоловік залишається твердю
неба
назавше.

Моя солодка панно, Ви і я
у цьому світі, наче крихта казки.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
Благословляю кожен день - на щастя.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
молюсь щоночі у глибинах неба,
щоб Всесвіту безмежного Сім’я
Вам дарувала зустрічі потребу…
Лиш часу невгамовна течія
навіки невловима, наче вітер.
Моя солодка панно, Ви і я –
примара казки у долонях світу.

Сучасний гумор - "несудимий двічи",
Святий і чистий, так і запиши.
Тепер і жертві, дивлячись у вічі,
Розреготатись можна від душі.

Не бив. Не крав. Не кривдив малоліток.
На шії хрест, над головою німб.
А те, що кажуть - пересуди тіток.
Ось папірець з печаткою на нім.

Закон у нас гуманний не для бідних,
За долари і біса захистить.
Чи не безбарвні очі у Феміди?
Я подивитись хочу, розв"яжіть!

07.08.2007

цілуй не в губи,
вбивай – не згубиш.
ти просто вчасно.
я – просто марна,
така...примарна,
із ночі тигля.
стежками – дзига -
мандрую, люблю,
сиджу в кав’ярні,
ото як зараз...
дощі періщать
і дещо сумно,
і дещо смішно.
дев’ятим кеглєм
шпаргалки тижня –
не розібрати
куди тікати,
не роздивитись
з ким перепитись.
і на серветці
нотую вірша,
вірші нотую,
катую...віриш?
коли полюбиш -
цілуй не в губи...
...бо перестигла.
...бо перестигла
вишня.

Крадутся мысли.
Совести весы
И не колеблемы,
И непоколебимы.
О здравом смысле
Тикают часы:
«Вот-так… непризнанна…
Вот-так… недолюбима.»
Себя обдумывать –
Как будто обмывать,
Себя оправдывать –
Плутовская бравада.
Стихи слагать, под кожу подшивать
И знать: они – всего лишь полу-правда.
Поэта роль – солист отмытых слов,
В силки отловленных, откормленных, открытых.
Как страшен сон среди всех страшных снов,
Где творчество - из общего корыта!
Краду себя – по слову, по чуть-чуть,
Крошусь по кухням, по ночам, по скверам.
Крадутся мысли. В такт отходит суть.
Рыдает в голос маленькая вера.


2005

Ти так спішиш з дитинства у весну
І довгоного бігаєш у сонце.
В піжамці ловлю запах твого сну,
Смішинки виціловую в долоньці.

По плічках серпень покотився враз,
Поливши медом обгорілу спинку,
І зазорів на дні очей – якраз,
Де всі чомульки стихли на хвилинку.

Так кицьок любиш, аж вони пищать,
Ридаєш гірко у тарілку каші…
Русяво павутинкою блищать
Секрети перші. Що уже НЕ НАШІ.

Ростеш, пташа! З роси ж бо і води!
Вже хлопці кіски смикають до плАчу,
Жуків в портфелик кИдають – адИ! –
Ти ж робиш вигляд, що сердита. Наче.

Розкидані колготки і пісні
Збираю. Розкладаю по поличках.
Ще скрикуєш від страху уві сні,
А я зціловую сльозу із личка.

Та ти спішиш. Довірливо у світ
Метеликом летиш, гартуєш крила.
Тобі сім літ. Тобі УЖЕ сім літ.
І очка кліпають безмежно-сіро.

22.08.2010

Між нами трапилась любов,
Тебе я хочу знов і знов.
Не можу я без тебе жить,
Тебе жадаю кожну мить.

Приспів:
Ти тут- я там,
Ти там - я тут,-
Наша любофф
Зайшла в глухий кут.
Ти там-я тут,
Ти тут - я там,
Наша любофф
Не підкоряється нам.

Тебе жадаю я щодня
Від березня до березня,
І в спеку, і у снігопад,
Ти ідол мій, я - твій фанат.

Приспів.

Скажу, моя дівчинко, бачу нелегко
Отримать планиду таку -
У роздумах, з болем, неначе метелик,
Метатися у сачку.

Можу навчить лиш, як бути зо мною.
Не зовсім такий я, як всі.
Не варто віятись, будь собою
І сяй у своїй красі.

Кохай, кого хочеш, будь вірна в любові,
Жартуй, тільки міру знай.
Як чуєш слова про кохання чудові,
В них щирість чи фальш розпізнай.

Ти ж грала у замку шляхетную даму,
То справді такою зробись.
А ти поглумилася над почуттями,
Які піднімали у вись.

Як іншого любиш, відмов йому гідно,
З повагою (!!!) до почуття.
І будеш шанована ти відповідно
На все, що лишилось, життя.

Він буде співати і битись звитяжно,
Щоб в серці настала весна,
А ти будеш сяять йому недосяжно,
Як мрія поета ясна!

21.08.2010 р.

A ці стіни говорять... Ти чуєш? Ці стіни говорять!...
Так! Про тебе... Про мене... Про когось там... Просто про нас...
Я не хвора, мій друже. Повір, я ні краплі не хвора!..
І насправді не я це, а тінь із землі підвелась...

А ці стіни, як люди, говорять... говорять... говорять...
Із тобою про мене, зі мною про тебе... мовчать...
А на небі мій місяць... Німий... А ще зорі, ще зорі...
Мов розкидані Богом шматки піднебесних латать....

А ці стіни, як люди, зрадливі... До крику зрадливі!
Зберігають навічно чиїсь однойменні сліди...
А за вікнами злива і хтось невимовно щасливий
Залишити свій слід невідступно прямує сюди...
2010

Тобі цукерки не підносило життя,
Троянди і шампань на срібній таці,
Чому ж приходить пізнє каяття,
Що ти живий, а не поліг в атаці?

Що повернувсь на батьківський поріг,
Здійснив таки свій намір геростратів,
Не загубився в мареві доріг,
Поліг би сам, та душу не розтратив.

Жаль, вже минули роки навісні,
Хоч ще не раз біда обніметься з бідою.
А може то я зовсім не вві сні
Лаштую штик і автомат до бою?

Запалюю скажений самосад,
В душі нема ні сумніву, ні ляку.
Горять мости, нам не вернуть назад…
Веди, комбат! Я підіймусь в атаку.

Звільни мене. Зніми з долонь і вух
кайдани снів і ланцюги любові.
Я вивчила напам’ять кожен рух,
мої рефлекси із тобою в змові.

Звільни і відпусти у білий світ
кульбабовим насінням – хай прилипну
до підошов, не звідавши політ...
Ти тільки залиши мене у липні

навічно... Дуже холодно мені
навчатися і згоди, і покори...
Казати «так», коли насправді «ні»,
сміятися, коли у серці горе.

Покинь бур’ян, кульбабу-пустоцвіт -
такі троянди, хризантеми, ружі.
Ти краще обірви мені політ,
та тільки не ставай ніколи мужем.

Нависаєш загрозою зникнути
З поля зору моєї пам'яті,
Розплестися,
мов светрик,
нитками,
Розчинитись у щирих намірах
Поза зоною недосяжності
У відлунні гудків та відгуків
Стати зморшками передчасності
Проти крему з ефектом ліфтингу...

Знай, не зрадниця я, не Єва.
Не таємно-хижа Ліліт.
Ти мій образ хулив дієво
сотні зим, сотні весен і літ.

Ти Адамом не був ніколи,
місця бракло для Бога й основ.
Від образ досі в серці кола,
за ребро ти продав любов.

Я не плачу і не цілую,
не беру ні життя, ні смерть.
Важко дихать, коли все всує,
та не стану я на паперть.

Не проситиму подаяння
ні коханням, ні вороттям.
Так, божественна я, Даяна.
І це чемно собі затям.

Сповідатись раз в рік не стану
почорнілим твоїм думкам.
Не спіши на прощу старанно,
ти прости себе, любий, сам.

21.10.2010

…у звабливих очах куртизанок
безнадійно шукаю твій погляд.
Ось Венецію скоро світанок
зафарбує у золото моря…

Запах пристрасті твій пам’ятаю...
Як забути цей голос contralto?!
Ось проїздом в далекому краї,
завітав я в кав’ярню Rialto.

Очі – ніби бездонні озерця.
Це не ти! Бо не вірю я в диво.
Погляд твій – наче лезом у серце!
Саме так, бо тобі це властиво.

Ти мене наче зовсім не бачиш,
бо рука – у руці кавалера.
Рукавичок на всіх не настарчиш,
правда ж, мила, зрадлива Венеро?!

Не влаштую сьогодні duello –
це не те, що врятує кохання!
Та кохання й нема. Це - пустеля.
І Venezia в серці востаннє…

2010

__________________________________
contralto (італ.) – низький, «оксамитовий» жіночий голос
Rialto – вулиця у Венеції
duello (італ.) – дуель, поєдинок

Ти знову поряд! Ще один урок,
А хтось казав, що я не роблю помилок.
І ти зробила помилку свою.
Помилка я, я просто Deja Vu.

Як можна темну ніч спинити
І наказати бути вічним дню?
Я помилок не можу не робити,
Бо кожна мить з тобою Deja Vu.

Вона пішла... і обірвався лік...
І на краю розпеченого неба
Кричав щосили ти - Не йди! Не треба!
Але нічого вдіяти не міг.

Вона пішла... і лопнула струна,
Німіли пальці, камяніли ноти,
А ти благав - Не йди від мене! Що ти!
Вона не чула, бо пішла вона...


она ушла
Она ушла и оборвалась нить,
А ты стоял под небесами ада,
Крича ей вслед - Не уходи не надо!
Но был не в силах что-то изменить…

Она ушла и лопнула струна,
Немели пальцы, леденели ноты.
А ты шептал - Не уходи! Ну что ты!
Она не слышала – ушла она.

літо 2010

Тримай
не відпускай
не підпускай
ні милі ближче
ані кроку далі

Люби
мовчи
шалено обіймай
дзвени в мені
уламками кришталю

Отак і буде
усьому свій час
свої вогні
дими
і попелище

Живи
люби
дзвени в мені
ні кроку далі
ані милі ближче

Ти хліба всім даси,
Аби наївся
І той,
Хто хліб
у тебе відбирав...

Здивуєш світ цвітінням,
Квітко пізня!
Хто жив у пеклі,
Заслужив на рай.

2010

Волхование на крови,
воркование голубей -
с неба свалится серафим -
равнодушно его добей.

Закопай его, как зерно,
и однажды на божий свет
черноземный и проливной
прорастет из него поэт.

Будет жизнь для него тесна
вплоть до смертных к Тебе молитв,
да воздастся ему сполна,
отрыдается, отболит.

Но стихами своих стихий
самовольных - на краткий срок,
он оплатит свои грехи
и засветится между строк.

Ты храни его и смотри
как пылает он в этот миг,
а когда он почти сгорит,
Ты прости его и прими.

Хіба метрами мірять можна вірності шлях
а розлуки час мірять роками
то лиш розум безглуздий може міряти так
ну а нам інші виміри дані

Світ для мене лиш іскра минуща, лиш мить
мить, що зіркою з неба злітає
ти для мене – то вічність, то неба блакить
сонце те, що вгорі у безмежжі сіяє

Зірка та в одну мить в піднебессі згорить
не лишивши від себе і сліду печалі
ти ж лишишся, ти будеш в мені вічно жить
поки серце горіть в грудях не перестане

Ом! Понад Ашрамом Сонце Сходить...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він Любить всіх, Йому ця Ода...
Om! Mitraya Namah!..

Ом! Всіх Перемін - Одна Причина...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! За кожним Наслідком є Вчинок...
Om! Ravaye Namah!..

Ом! Без Нього Серце не радіє...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! У Ньому - Думка, Слово, Дія...
Om! Suryaya Namah!..

Ом! Його Корона - Дивне Світло...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він часом Хрест, а часом - Квітка...
Om! Bhanave Namah!..

Ом! Він Переходить через Небо...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він Придивляється до тебе...
Om! Khagaya Namah!..

Ом! Він все Живе навкруг Годує...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! З Ним і лінивий не бідує...
Om! Pusne Namah!

Ом! Він Поміщає Світ і Всесвіт...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Йому Потрібно Требу Нести...
Om! Hiranyagarbhaya Namah!

Ом! Він Золотий і Променистий...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Його Овал - Живе Намисто...
Om! Marichaye Namah!

Ом! Він Уособлює ОДНОГО...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! В Його Промінні - Ймення БОГА...
Om! Adityaya Namah!

Ом! Він тільки й Робить те, що Творить...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! В Жарині Ґрунту - Вітру Море...
Om! Savitre Namah!

Ом! Єдиний, Вартий Поклоніння...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! За Ним - Епохи й Покоління..
Om! Arkaya Namah!

Ом! Причина Світу - Боже Благо...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! "Зело" і "Фіта" знов на Вагах...
Om! Bhaskaraya Namah!

Кумпала Вір, 20-21.08.2010 року,
м. Хмельницький

Це скільки ж води злетіло,
і всохла стара клепсидра.
Ти так цілував несміло,
пив щастя солодким сидром.

А люди... з картеччю... звірі
нас обійшли гончаками.
Настав час забути віру,
прийшов час кидати камінь.

Я вию на місяць щоночі,
рве груди старечий кашель.
О де ти, мій юний вовче,
яка тебе точить шашіль.

За що тебе міль побила,
в руках чиїх тебе м"ято...
А в нас виростали крила
від матіоли і м"яти.

21.10.2010

...Стою, ніби стовп у старому, святому ашрамі...
У ньому панує Бог Смерті по імені Яма...
Все знає старий, все, що є, все, що трапиться з нами...
П'ять ям приховав він у цьому священному храмі...

...Від впливу цих ям у йогіна важчає дхарма...
Від зменшення їх, навпаки, очищається карма...
І раз ти зібрався Дорогою Йоги пройти -
Знайди всі ці ями, засипати їх мусиш ти...

...І ось яма перша, з якої візьму та й наїмся,
Розумного, доброго, щирого: яма "АХІМСА"...
Відсутність насильства, у ньому немає потреби...
Присутність уваги: до інших, і, звісно ж, до себе...

...Частинкою Атмана стань, зосередь свою Віру,
І променем Світла-Меча розрубай в собі Звіра...
(Пізніше, у текстах Христових апостолів ранніх,
Для нас, неофітів, напишуть: "Зробив обрізання...")

...А друга з тих ям, для садху із кожної статі -
Приємна правдивість, або (по Патанджалі) "САТЬЯ"...
А в тому випадку, коли це на шкоду - мовчи...
Мовчання суть - золото, вчи, характернику, вчи...

...То ж спробуй під іншим кутом подивитись на мову..
Міняється в значенні з коренем "мов" кожне слово!..
От, скажемо, так: "перемовити" або "мовчати"...
"Намовив" чи "вимовив"?.. "Змова!"... Тож, "мовчки" вивчати...

...А третя з тих ям, у яку має втрапити ар`я,
Це яма обмежень, це яма мети - "БРАХМАЧАР`Я"...
Мета, до якої потрібно адепту дійти,
Суть золото істини - не заблукати, знайти...

...Звичайно ж, крізь терни, звичайно ж, не раз помилятись...
Однак, не спинятись, ще більше і більше старатись...
(Пардон за зрівняння), бо навіть в статевому акті,
Вважати дружину свою, ну, як мінімум, Шакті...

...Ось яма четверта, в яку можна впхати й Антея:
"Чуже - не бери!.." - на санскриті звучить як "АСТЕЙЯ"...
Адепт з Назарету, який по Йордану ходив,
Пізніше запише в Євангліях: "Не укради..."

...У слові "Астейя" є ще дещо, дуже змістовне:
Якщо тобі вірять - веди свою гру безкоштовно...
Користі і вигоди в спраглих до знань не шукай...
Чуже - не бери! І срібла за це - не чекай...

...І ось яма п'ята - яма найбільшого страху:
Сусідка "Астейї" - спокусниця "АПАРІГРАХА"...
(Коли тобі схочеться міх із добром перенести,
Візьми тільки те, що на припічку зможеш підмести...)

...Не прагни дарів, бо в дарах є велика спокуса:
Згадай про змію, що Олега з-під черепа вкусить...
Волхвам не повірив, старішим від нього утроє...
Нещирі дари, як данайці... Пригадуєш Трою?...

...От такий от вівтар п'яти ям ув ашрамі у Ями...
І кожна із них, немов би капкан, перед нами...
Читаймо Патанджалі: "Вірити, жити і йти,
До Істини Вищої, не загубивши мети..."

...А закінчення віршика цього - просте і веселе -
Садхаку, що вивчився в гуру - най дасть йому "зелень"...
А в Храмі у мудрого Ями - вуздечка й візок...
Все ж Йога - Дорога... Даршана... Єднання... Зв'язок...

Кумпала Вір,
24-25.06.2010 року, м. Хмельницький

Слезы берут начало в сердце,
Потом уже, не знаю как,
Толкает их событий трезвость –
Блестят росою на глазах…

Когда на душу ляжет камень –
Текут, горячие, щеками,
И эта соль… горька на вкус,
Тихонько!

Всхлипывать не стану,
Платок из сумочки достану,
Сотру остатки пудры, тушь…

Умоюсь…
Помолчу.
Итоги…
Скурю еще
Одну под кофе…
И смолкнет вечный диалог.

Дышу!.. Спасибо! Слава Богу,
Колени сбить еще пороги
Найдутся.

Мир у моих ног!

(улыбка, вроде стало легче…готова жить, а время – лечит)

Танці на п’яльцях. Бери моє тіло й не спи.
Риби коралові – руки – і ритми, і рими.
Довго вигойдуєш дідька на лівій нозі...
Очі – в молитві, а губи – чи квіти, чи схими.
Тихне мілонга й лунка хабанера горить.
Скрипки, гітари та флейти хитрують, я – з ними.
Вулички сонні ві Львові й оркестри. А ти?..
Вдар у бруківку своїми роками жаскими.
Коси мовчать. А хребет утинає журбу.
Хочеться пахнути так, як остання калина…
Контури стегон, що світяться, ледве мої…
Танго з тобою – за щастя, з чужими – провина.
Що нас рятує, як не променади ві сні?
Лікті, долоні – на світлі, в нічному кортежі;
ти їх цілуєш і плачеш, цілуєш і плачеш… Цілуй!
Вийшла із рондо й, напевно, виходжу за межі.

2010

Вакуум.
Боляче.
Пісня дика.
В кисні рідкому – безмежні весла.
Велика душа – наче дзвін великий:
Не вміє дзвеніти весело.

Горілка в крові –
Як єдина радість.
Бог-Сонце мовчить, як риба.
В таблиці хімічній якийсь там радій
Уранно планету здибив.

Аж кожен атом
Зайшовся матом,
Запінився,
Загорланив.
І куля, пущена з автомата
У 41-м,
Тепер аж мене порани...

Душа поцілується грішно з тілом –
І тихо проститься з болем.

Вакуум.
Космос...

Хотіла безсмертя.
Жити вже не хотіла...
Гола.

Коли слова упали вниз, як сигарета,
коли довкола кодло рим і вир вокзалу,
вона стояла – просто Мрія не-поета,
на парапеті, як над папертю злітала.
«Зніміть причинну! От скаженна!»
На папері,
де в'язка літер: поцілунки, полустанки,
вона вмирала – дивна примха кавалерів:
солодкогуба не дружина – не коханка.
І кожен третій, кожен другий, перший, кожен
дивився масно, наче маслом мазав тіло!

Для чого Єву Ти створив, пресвітлий Боже,
з ребра чужого, щоби так її боліло?

А кава гірка. Цинамон,
маца і песехівка.
Так бути хотів ти Адамом.
Невже ти, Єво, не дівка?

Недовге кохання кошерне
скінчилося зрадою Юди.
Від кого чи чого верне,
ну що вам за радість, люди.

Побрив ти налисо два пейсики,
змінив для побачень місце.
А мрії мої, мов песики,
скавчали на повний місяць.

21.10.2010.

Русяве пташатко вгніздилося в серці,
Таке безпорадне й задиристе – ось!
Ті вушка солодкі,
Очиська – як Всесвіт,
І я розгубилась… Це ж Щастя збулось!

На ровері в’їхало так галасливо,
Розсипало барбі десятків зо три…
Колінка побиті,
А руці – то крила,
В долоньці камінчик: «Для тебе! Бери!»

Русяве дівчатко медово-перчене,
Принцеса Чомучок, замріяна в світ,
«НЕХОЧУНЕБУДУ!!!» –
Красунька нечемна…
Повір, окрилятиму сни твоїх літ!

В сім рочків з богами Олімпу й ВирАю
Знайома. На «ти». Хто не вірить – дарма!
Ото бровенятко…
І пупчик… Не знаю,
Як жила до тебе? Рідненька моя!

21.08.10

Кінець сезону, листя опадає,
Відльоту час, та як зпокон віків
Обранці знов збираються у зграї,
Щоб мати тепле місце в курултаї,
Бо вирій – то лише для простаків.

Плече ж в плече стояли, не здолати!
Та все тече, і чути лиш здаля:
Летять качки, шумують компромати,
Процес пішов, шановні депутати!
І Юля чи Литвин вже просто ТЛЯ*!

Ми ж тих законів наплодили тони
І що тепер, усе ото пусте?
Засолим сала, відкопаєм схрони,
Не віддамо дідівські мікрофони,
А зміна хай ще трохи підросте.

На всіх вождів не вистачає націй,
Та і штани ще не просиділи до дір,
Не треба з нами, любі друзі, заїдаться,
Для наших з’їздів і для демонстрацій
Хватає в ріднім краї Лисих гір.

Ще вас дивують наші щедрі обіцянки?
Ти ж сам за пляшку голос продаси!
Хвалити Бога, на Хрещатику не танки,
А щонеділі співи та гулянки.
Гуляй, голото! Радісні часи!

Чекаєте повчальної моралі?
Один філософ так сказав колись:
Життя мінливе, як кохання кралі,
І розвивається не прямо – по спіралі,
Лише не добереш чи вверх, чи вниз.

А ще мені добавив віч-на-віч:
Хоч янгола ти можеш обирати,
Вкраде, ну хай не зразу, ясна річ,
Політика ж – як українська ніч,
І сало завжди краще приховати.

Загусне день, у сутінках засне
вологе місто, зливами омите.
А місяць в старовинному пенсне
проситиме міцного в каву лити...
Запалить недешеві цигарки,
ганятиме зірок кордебалету...
Уже не на роки, а на віки
рахунки... Не одна його комета
була зорею Півдня чи Різдва
і музою відомого поета...
Не довгий вік таланту, на раз-два
з Полярної у зморшену комету.
Цей сивий мачо і хрещений зір,
натхненник на дивацтва і на вірші,
він цілу ніч чекатиме, повір,
на ранок і на сонце... так бо ліпше....

Кружляє в танці, стрімко тане
в твоїх долонях перший сніг.
Що ж далі, любий, з нами стане?
Ти - мій, я - твій солодкий гріх.

Холодний вітер дме у спину.
Відчую рук твоїх тепло,
У мрії з головой полину.
Відкрию очі… Замело…

Шукати вихід безнадійно -
чекати буду на весну.
Ти відігрій мене повільно
І вирви зі страшного сну…


2009

Як він дзижчить, цей нестерпного кольору
Київ, в котрому я сам…
Щось розповість галілейському столяру
З Хоролу пацан.

Що там розводитись піснею гопною?
Рано. Не час.
Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.
Щас.

Плямами стіни шепочуть лишайними:
Плакать не варт.
Цвіль підворітень – ти, брате, лишаєшся, –
Вітер мансард.

Що мені зараз з отими? А нíчого.
Ми тебе шлем
В зáсвіти. Замок Левового Річарда
В небо – шпилем.

Серпень. Вітрини. Біг-борди. Бандити.
Стяги незнаних земель.
На ЯрВалу обіцяє кредити
Банк «Даніель».

Як під тканинами стегна ворушаться…
Вікна. Пліссе.
Світу хода на мікрон не порушиться.
Вибув. Усе.

Ну, та нічого. Гірше не буде.
Раз – і уже…
Там же томи твого жаху і бруду.
Хвора душе.

Все приготовано… Видно підошви
З трунних дощóк.
Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви…
Сам я – ну що ж?..

Запам’ятовую день цей, проходячи.
Знизу. Вгорі.
Ти вже заїхав – агов, андруховичі, –
В світлий Paris.

18 cерпня 2010 р.Б.

Пряний запах кави і кориці
Полонив кімнату і мене,
Щось у надвечір‘ї неземне
Через кілька подихів насниться.

Тягнуться слова, як свіжий мед,
Що його збирали ми до Спаса,
Місяць запишався, мов прикраса,
Варта тисяч золотих монет.

Випечене літо спить на деці,
Мабуть, йому сниться щось цікаве,
І чорніє вечір, наче кава
Зі смаком осінньо-літніх спецій.

Ти запали мене,
ніби за всіх,
те що світитиме –
зоряна сіль.

Ніч заливатиму,
наче пташа
криком за ґратами,
в крейдове “ша…”.

А вигинатимусь –
аж заятрять
тіні стигматами
вростяж розп`ять.

Видно під кроною
ґноття і ґніт.
Долю долонею
пишуть вогні.

Випали з рунами
краплі тепла.
Нервами-струнами
ніжність втекла.

Лінія в лінію –
часу рубці,
білі від інею,
зводять кінці.

Що побілішало –
прагне вогню.
Я перевішуюсь
зашморгом в ню.

І перетворюю
світло на путь.
Гасне історія –
тіні не мруть.

А перехований
в щастя твоє,
стану розкованим
голосом “є”.

Врозтіч, урозкидку –
правом юрби
стишуй до просвітку,
та не губи.

20 Серпня 2010

Простягаю тендітні руки.
На зап’ястках – червоний бісер…
Не клювали у очі круки,
Сам той терен крізь тіло виріс.

Не завию на місяць вовком –
Розрядилася батарея.
Дикий холод, разючий холод,
І ножем прямо в серце: «Де я?».

Наді мною все ходять люди,
Топчуть землю, сліди лишають…
Поцілуй мене ще, Іудо,
На прощання – хоч не прощаю.

Давно нема колишньої любові.
І вже не плачу,серце не болить
Тобою більше я не буду хвора
Ні на хвилину,навіть ні на мить…

Тобі не скажу знову, що кохаю
І не питатиму я навіть, як життя
Вдаватиму, що я тебе не знаю
Бо вже назад немає вороття…

Нема доріг, які ведуть до тебе
Нема адреси, де б тебе знайти
Немає місця на Землі такого
Де знову доля нас могла б звести.

2010р