Слова, яких не заслужив...
Образа очі випікає.
За що неправдою карають,
Неначе ріжуть без ножів?

Одне неправедне слівце
На подив вбивчу має силу:
Учора на руках носили
І вже закопують живцем.

Та є Суддя і свідки є...
Я віри в Господа не втратив,
Мені не треба адвокатів,
Христос - пристанище моє.

21.08.2007

ОМ! Тобі, Боже правий, молитва оця.
ОМ! Не дай загубитися на манівцях.
ОМ! Перед образом світлим ударим чолом.
ОМ!

ОМ! Тобі поклонитись прийду в мавзолей.
ОМ! Булаву піднесуть в ювілей.
ОМ! Твої неофіти збирають металолом.
ОМ!

ОМ! До колгоспу корівку свою відведи.
ОМ! Нам би хлібця з кори і борщу з лободи.
ОМ! Світ старий разом з нами на злом.
ОМ!

ОН! Половіють жита й наливаються кукурудзИ.
ОН! Черевиком по столу, а потім вже транш попроси.
ОН! МВС, МВФ і обком.
ОМ!

ОМ! Туди, куди нас поведуть чолові.
ОМ! Нам би гроші в калитку й царя в голові.
ОМ! Гарувати сапою й кайлом.
ОМ!

ОМ! Затруюють річку й вирубують ліс.
ОМ! Твої ж партизани пускають тебе під укіс.
ОМ! Мати зиск, чи боротись зі злом?
ОМ!

ОМ! Несповідимі божі путі.
ОМ! На попах і «торпедах» розп’яття литі.
ОМ! Урвати свій кусень в погоні за вічним баблом.
ОМ!

ОМ! Так хотілося ще потримати стерно.
ОМ! Вступати щоразу у нове лайно.
ОМ! Чи скніти вже звично, чи йти напролом?
ОМ!

ОМ! Наш очільник запевнить ще раз.
ОМ! Буде сир (в мишоловці) і флот і свобода і газ.
ОМ! Ще мести і мести ці терени новим помелом.
ОМ!

ОМ! Здирають асфальт, зверху новий кладуть.
ОМ! Чи оновлюють шлях, а чи гроші крадуть?
ОМ! Чи не жде нас з тим шляхом черговий облом?
ОМ!

ОЙ! Влада міцна нам потрібна здавен.
ОЙ! Скільки рвалось до неї достойних імен.
ОЙ! А приходить до влади мурло із хамлом.
ОМ!

ВІН! Тільки Він нам потрібен один.
ВІН! Він має на царство ярлик із орди.
НАМ! Нам так звично ходить під ярмом.
ОМ!

ОМ! Не потопчем дівок – повмираємо всі.
ОМ! У внучат чорна шкіра й очиці косі.
ОМ! У мечеті затягнемо новий псалом.
ОМ!

ОХ! Безкінечні вони, медитації ці.
ОХ! Десять раз у одній і тій самій ріці.
ОХ! Не закінчиться все це добром.
ОМ!

24.08.2010

Де цегла жорстка, вузлувата
В пiску залишає слiди,
Поржавiли геть колiщата
Колись-то живої води.

Де Бусове поле, де чути,
Як дихає Лиса гора,
Де все навкруги водокрутом
Затягує в прiрву Днiпра,

Ти, Либiдь, – розрiджена криця –
Колектором пнешся глухим.
Сама собi скарб i скарбниця,
Сама собi втеча i дiм.

Не млосно душi давньоруськiй,
Без щему i зайвих розмов,
Об вiчнiсть розбитись на друзки,
В Славутич iти сторчголов.

2008

Я мрій шалених не плекаю:
Туга калитка, кадилак,
Мандат, посада, свій літак.
Якби й давали, не бажаю.

Життєвий план - гучні слова:
-"Ти не плануєш на майбутнє?"
- "Чи я пророк, чи Всемогутній?
Цим не забита голова."

А мрії, що? Туман лишень,
Міраж, що міниться в очах.
Та я у Бога дитинча,
Не знаю, як скінчиться день.

Ні виходу свого, ні входу
Не відаю, як кожен з нас.
З ким і яку складу угоду?
Всьому призначено свій час.

Звичайний побут заїдає,
Щоденний клопіт дістає, -
Оце і є життя моє,
А що по тому? Я не знаю.

Веселі дітки вгору йдуть,
На хліб і воду вистачає,
Та й на потреби інші маю.
Що станеться, тому і буть.

Душевний мир, блажений спокій
Слова Ісуса м'яко ллють,
В мені любов'ю віддають.
Це диво - я не одинокий.

Мій Пан мене не полиша,
Тому-то, при своїх потребах,
Я маю все - і більш, ніж треба,
І славлю Бога у віршах.

06.07.2007

Твій поїзд плювався, займаючи позу,
Він викашляв небо, зірки, літаки,
Йому не давали, мабуть, лактулозу,
Тому то нещасний плювався-таки.

Його машиністи - такі хулігани:
Зсадили її, як одну з поетес,-
Вони не читали віршів і романів,
А ти відшукав і її марґінес.

Вичитував вперто управо і вліво
Сліди від неписаних помилок-вправ,
Плювати бажання надсадно боліло,
Тому і на Юлю тоді наплював.

Твій поїзд плювався, а далі вже пукав,
Ну, що ти поробиш? - залізний він звір.
Його би вгорнути у затишні руки,
Завести тихенько в його рідний двір.

А раптом усе це - застуда і грипи,
Старця Гіпократа прокльони і плач?
Поета поету потрібно любити,
Бо як же поета полюбить читач?!

Народ вимагає змін –
А ви все суєте брехню…
І йдете до нас на поклін
Зі своїм «гнилим меню»…
Пора вже… мабуть пора,
Подумати, як же нам жить?
Це всім нам не дасть добра –
До виборів лише мить…

26 вересня 2010 р..

Життя затятий ворог з вогкою імлою
Понурий падолист панує над землею,
І мертвим холодно в сирих могилах снів,
І крик озлоблений голодних жебраків!
І ранок – ніч глуха, і дощ - то мжичка навісна
Навколо все безглуздо – дім як келія тісна!
І нявкаючи жалібно облізлий кіт –
Стара тваринка, посивілий дід
Намарно шкрябає підлогу посірілу,
Розкрита книга, що нагадує могилу
Про автора померлого оповіда мені.
І дим огидний із пічної головні,
І маятник докучливий хитає часу плин,
І дзвони церкви колихають тлін,
З кладовища долинув поховальний спів…
Колода карт старих огиду викликає й гнів
Відтоді як стара і хвора господиня
Останнє ворожіння припинила.
Здалось на мить – в колоді тій брудній
Валет дзвінковий з дамою нудний
Роман заводить чи розмову давню
Про їх любов брудну, про їх зв’язок фатальний…

2010
(вільний переклад)

Хто витворив тебе з тропічних темних мрій,
Який тубільний Фауст, марево савани?
Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани,
Ти – місячне дитя, фатальний ідол мій.

Ні опіум, ні хміль зрівнятися з тобою
Не сміють, демон мій, мій тимчасовий рай,
Куди моїх жадань розтерзаний розмай
В оазис уст твоїх іде до водопою.

Не прохолода там – вогонь, і сірка , і смола
Ти не катуй мене – пекельна мла!
Не Стікс я, щоб кричати: «Охолонь!»

В обійми потрапляв твої я знову й знов
Не Прозерпіна я – моя холоне кров,
Не гріє жар страшний твої долонь!

2010
(вільний перклад)

Дрімучі праліси – ви як готичні храми
Сумним органом в кронах вітру шум;
В серцях зневірених, де вічний траур, сум.
Як стогнуча луна одвічні ваші драми.

Прокляття океан. Безодню глибини
Мій дух знайшов. І сміху буревій
Такий, як сміх знедолених повій
Сміх відчаю нагадують мені.

Я ніч би полюбив - та в серце хвилювання
Несе твоїх зірок свічадо з висоти
А я шукав лиш порожнечі і пітьми!

Але пітьма – то лише полотно страждання
Де впізнаю я тіні, постаті сумні,
Що смерть забрала у минулі дні.

2010
(Вільний переклад)

Мені у спадок лишено слова,
торішні сни, знервованість і втому.
Твоя дружина, так, була права,
але уже питання не у тому.
Болять суглоби осені на сніг,
вологе небо хмариться на грудень.
Від неї ти тоді піти не зміг,
проте дійшов до мене… і в нікуди.
Ділюся словом нібито шматком
останнім, або першим – неважливо.
Усе логічно - «jasamotnja.com».
Сьогодні. У онлайні та наживо.

З мідним дзвоном листя клена
Розбиває колір літа,
Парасолька-клаптик неба
З натяком на дощ відкрита.

Їжачий носик чобітка
Проходить вбрід калюж озерця,
Мелодія ворон гірка
Чорніє в небі в ритмі серця.

Я замісив багато глею,
Натер сухого ялівцю,
Бо панну віднедавна "клею"
Не осоружну, як оцю,
Що твердо вклалася на ложе
І "сотрясає тілеса", -
Не розкажу, мені не гоже,
Спокусо вража. Бо краса
Мене чекає у палаті
За номером нуль нуль один,
І намастити доньку знаті
Посмію я - плебея син.
Я натиратиму ще сонну
І управлятиму хребці,
Вона вдихатиме озону..
О, мізерабле, муки ці
Терпітиму востаннє, люто,
Бо заспіваю в унісон
Я стогону святої лютні...
... О так, спокусо, дивний сон
Мене рятує від образи,
Яку щоденно я терплю
Від панни Зет, яка одразу
Розбила серце з кришталю...

Я стукала в глуху стіну,
Та в котрий раз шукала двері.
І знову мислі на папері
Ведуть розгнуздану війну.

Я намагалась докричатись,
Хотіла, щоб почув глухий.
Та ризик неабиякий
Фантом на поміч закликати.

Я намагалась полетіти,
Як зогляділась – крил нема.
І лиш стіна, стіна, стіна,
Яку ніколи не пробити.

А за стіною - пустота…
Чи може так мені здавалось,
Що я з минулим розпрощалась
Й мої старання - суєта.

Не розтрощити ту стіну
І не знайти ніколи двері.
Думки залишу на папері
Я про історію сумну.

З корінням вириваю дні,
Де розуміння не бувало.
Якби ж тоді була я знала ,
Які гнилі лишаться пні...

І фуги смерти, і псальми сили
Гудуть підземно у день розверстий.
Дзвенять трамваї. Пливуть світила.
Спитать немає. І батько мертвий.

Кудись я втрапив… Під зорі блудні.
Під гиблий прапор і соло в грудні.
П’янить. І наче – за мить до змагу.
Я – нить. Одначе – теж з того стягу.

Дими розтали. Часи розпались.
А що ж пече так, як рана Божа?
Нехай у пропасть, нехай у пафос,
А все ж інакше таки не зможу.

Отож, кружляння обабережжям...
Пусте мережу. Аякже. Слово…
Невже ж з мережив сплестись мережам?
Заходь, голото – вже все готово…

Із порцелян
Небо й земля
Пауль Целян
Мабуть це я

Іже в Сучаві
Святий Іоан
Чао так чао
Нам не як вам

De in Suceava…
Дé він –
Іван?

Знаю: чуєш, мила…
Знай:
чую й я від тебе вісті –
ще тонкіш димів, що край
вересневого обійстя.

Бо – не те. Не та. Й не ця,
всі, що манять іншим щастям.
По світах. У Чернівцях.
Де вже був у тридцять шостім.

Де стоїть Hotel Bristol.
В нім писав я вірші наче.
У чужому тембрі доль
все інакше. Трохи й наше.

Та без тебе – не моє,
хоч які б обрати страти.
Грають, грають оркестранти
все, що подихом стає.

Подих… Ніч, немов рояль.
В полисках… У співтремтінні.
Не кохання вже – проміння,
що обох обороня.

Ніч сіла на землю
наділа чорного капелюха.
Із-за темних хмар
Опустилась завірюха.
за нею дощ землю поливає,
Грім гримить поміж хмари
Страху наганяє.
Туман сизий на поля
Вершником сідає.

Розступились чорні хмари
Засіяли зорі
Опустилася веселка
Купатись у морі.
зачесали трави коси
заспівали квіти
все покрили ранком роси
пробудились діти

ніч зняла капелюха,
закінчився нічний танок
все ожило,заквітчалось
наступив веселий ранок

24 -9 -2010р


Слободський Г.

Якби мені крила і душу птахів...
Аби небо завжди було так далеко...
Злетіти би вище найвищих дахів,
І кружлять над тобою, неначе лелека!

Кружляючи, підійматись у хмари,
Допоки назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишать мене і жахи, і кошмари,
Там буде лиш сонце і омріяна синь...

Без тебе я буду щаслива и вільна -
От тільки б забути твій доторк і сміх! -
Бо як не забуду, то буде безцільна
Та втеча з землі вище всіх людських стріх...

Найбільше у світі тебе я жадаю
З усіх своїх тих напівздійснених мрій...
Стаю на крило і у небо злітаю,
Та серцем лишаюсь з тобою, повір...

Кружляючи, підіймаюсь у хмари,
Ось-ось вже назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишають мене і жахи, і кошмари,
Там бачу лиш сонце і омріяну синь...

2007

Мої мертвонароджені вірші
Завжди з`являються аж вкрай невчасно,
І я шматую їх - це схоже на аборт,
Бо пошматовані вони такі прекрасні!

Такі прекрасні, як змиваються водою
У прірву каналізаційної системи,
Бо там їм місце, це їх доля -
Вбирать у себе всі мої проблеми...

Мої мертвонародженії діти!
Яка жорстокість вовча, ненаситна!
Тремтячими руками дістаю вас з лона,
І знову ж, в той момент стаю вагітна...

Пробачте свóю деструктивну матір,
Мої прекрасні, милі, суїцидальні!
Хотіла б я, щоб ви були інакшими,
Та світ навколо трішечки безжальний...


2007

Тебе розірвуть на слова.
Готуйся , якщо є жива
Сторінка – никай, вирви.
І ,хоп ! Немає більше прірви .

- Ніч добра .Скільки ? Тридцять сім.
Він встав і вийшов – справи , справи.
Не ниють діти .Баста всім .
І зліва ні хуя ,і справа.

Де ваша совість ,дядьку , годі.
Бо то асфальт ,бо то не небо ,
І він , без понту, до погоди ,
Але не з даху ,хай , не треба.

- Ніч добра .Пам'ять ? Пам'ять – стерво.
Та ні , давно вже не вживаю –
Чекаю кожним клятим нервом,
Щоб спав малим під баю–баю .

Бо плачу , мамо ,вірю , боля…-
Агу ! Агу ! Он осінь вперлась..
У немовляти ширша доля.
Холодний чай ,гарячий термос.

- Ніч добра.Котра? Два нуль два.
Не ті квитки ? Ви шо , дебіли ?

Тебе розірвуть на слова ,
Залишать тільки м'ясотіло .

2010

Осенняя пора,
Ласкает солнце -
Иногда, лучем,
Раскрашивая
Листья и траву,
В золотые, яркие,
Пурпурные тона...
В хрустальном воздухе,
Звучит мелодия -
Прохлада ветерка,
И в вальсе кружится,
Листва, а на Земле -
Рапсодия и кружева...
Разноцветная вуаль,
Покрыла все леса...
Молочная река -
Туманом дымка,
Плывет маня...
Прекрасная -
Осенняя пора...

Я хочу позбутися меж і кордонів.
Я хочу спокою. Я хочу й війни.
Я хочу йти вперед без перепонів,
Тож гетьте, думи всі сумні!

Я хочу не боятись самоти,
І хочу знати, що ти будеш поряд -
У смерті, у могилі, на хресті
Розділиш мій одвічний холод.

Я хочу, щоб не відвернув лице,
Коли настане час страшний розлуки.
Довіку буду я любить за це,
І все життя тримати твою руку.

Я - Єва без Адама,
Я грішниця й свята.
Одвічная це драма
Й свобода золота.


Я гола, боса й щира,
В печерах, у кущах -
І в соромі є віра,
То у гріху лиш страх.


В заплаканих віконцях -
І в Бога є війна.
У сутінках, без сонця,
Самотня і сумна.


Я - Єва без Адама,
Я вільна і свята!
Спасибі за оману!
Я - воля золота!

Любов померла...
У чуб вплелась полуда-нить.
Душа мовчала,
Допоки серце відболить.
Та гряне інша!!!
І відкриє фіранки на вікні.
Зачинена душа
Вглядітися не зможе - уві сні.

2010

Хореєм ані ямбом не пишу.
Сказати?... Так і зовсім не складаю,
Вітрами тільки душу одчиняю,
Піймати з них мелодії спішу.

Коли співа небес свята струна,
То техніці не треба вже настрою.
Відкоркувавши зиск природного настою,
Хмілієш ти сильніш, чим од вина.

Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


2010

Моя ти ! Ти моя ! Мовчи ! Не треба
Мені перечити. Ти все, що маю я
У цім житті… Чи є земля без неба ?
Чи є весна без квіту й солов’я ?

Моя ти ! Ти моя ! Кажи, що хочеш,
Кажи, як знаєш, тільки не мовчи.
Врятуй від смутку дні мої і ночі,
Розсвітам щастя вірити навчи.

Частуй мене нектаром слів медових,
Солодким трунком ніжності напій,
Ласкавим сяйвом віч своїх чудових
Світ серця безвідрадного зігрій.

Засій любов цілунками-квітками,
Відвертістю конвалій причаруй,
У всесвіт мрій стежками-рушниками
Щасливими зі мною помандруй.

Там час не обсікає бій курантів,
Не гасне співу срібна течія,
Як сонми зоресяйних діамантів
Горить вогнем палка любов моя.

Дзвенять літа заквітчаною юнню
У волошково-синю просторінь…
Як на землі я стрів таку красуню ?
Як вплівся у її сяйну зорінь ?

Моя ти ! Ти моя ! Співай ! Я хочу
Твій щебет чути, чути з дня у день
Псалми кохання… Таїну дівочу
Мені довір, поклич у край пісень,

У рай душі… Зостанься до конвіку,
І щастям, і судьбою, і життям,
Літами, що не втраплять мати ліку,
Які солодким скрашені буттям…

Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


2010

київ сушить і воложить і порипує дверима,
теше тайни того кшталту, за котрі я не проник.
хоч усіх їх перемножить – з-за вугла не вийде римар,
може, ще хтось – ні, не жалко – просто згадую про них.

а в перервах, як танцюю із донькою фараона,
відчуваю: за горбами темнпоплечо йшли брати.
ті шляхи киплять мов коні – лиш прорвать киснíв запону, –
не на їхніх тільки шиях переможні поводи.

ось і граюся словами чи вони зі мною грають,
знову грай сухих історій про квадратовий щодень.
ось і краюся не вами, ясени весною крають,
хтось у рай собі чи в зорі, й десь за ґрати ще оден.

що там ґрати, що казати, всі страхи вже переграті,
музиканти язикаті, а заграйте Божий дар.
він пече, цілує жарко, як горілка в цареграді,
на риночку. чи в базарі – тільки інший то базар

З мазутних зел, із вуличного каменю
Зринають сяйва – зразу по гріху.
І жаль, і хміль, і музика з черканнями
Птахів об небо, суден об ріку.

А ще таке: росте дзвіниця з кручі.
Шевченко з квітня сúніє-росте.
А ще – незримі течії текучі
На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.

Легкі вітри, як злодії зальотні.
Летюча кров – ні зрад, ані присяг.
Помадні губи, бані позолотні
І сріберна ріка – це ж скільки сяйв?

Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.


2010

Гаряче…
Пронизливий холод. Пекучий.
Боляче…
Стогнала душа невезуча.
Голосно
Кричала душа оніміла;
Голосу
Не чути: слабкий він, безсилий,
Голову
Накрила вже хвиля гаряча.
Холодно…
Нічого, така твоя вдача.
Музика…
Поєднання нот: ре-мі-соль-ля…
Музика…
Ти слухай: то є твоя доля.

Ю.С.

Я отпускал, и они не лопались,
К небу, как мыльные пузыри,
Прочь улетая, в свой мегалополис -
В рай, осаждённый огнём зари.

Только одна оставалась - робкая,
Эта надежда иных сильней.
Так шоколадных конфет коробку я
Вскрыл, помня горечь одну о ней.

Так узнают, что таила зыбь лица:
Меряя ночь, что стопа - квартал,
Пульсом сквозь устье клепсидры сыплется
Горькая, сладкая клюква рта.

Так признаются в своём бессилии
Душу любимую перепеть -
Точно мятежник, у врат Бастилии
Вдруг предпочёвший свободе плеть;

Солнечным дням - ночи боли градовой,
Ясному небу - дожди взахлёб.
Так коронует надежду радуга
Высшей из всех поднебесных проб.

Згубив макітру, те шо гріло – вилив,
а те, же хтіло ше – терпіло і росло.
А ти казала йти до бані, мила,
і втарабанила по мріялу веслом.

Моя ти цибулино з блуз і майок,
нацицяний у сто-шнурків корсет,
дивлюсь на тебе і відро тримає...,
таке-то воко – як не їсть – пасе.

Повітря сите – ковбасою ріже.
У мештах напуцованих несусь,
тебе до путні між колін доніжу,
як до шнурків нарешті доберусь.

Я задиратиму чіпке до стелі,
у вершники візьму – давай сідай.
Та най го`, з креденсу злетять тарелі,
з консерви вискоче на стіл минтай.

І ти, заніжена до третіх півнів,
запещена до йойкнутого "вже",
вімкнеш радейкови на всю... шпаківню
в картато-парашутнім негліже.

24 Вересня 2010

Небо розтаємничило вітру останні слова калюж, що вмирали від старості, сівер навіював тугу:

Ламалися трави сухі від дощу;
цвіркуни ніби в зливу зайшлися,
музика стояла нечувана… Полóщу
сáван – для нового мерця… Час мочарúстий…

Сонце сходить – у виритій могилі тінь
народжується… Купа груддя, викинута із землі,
підпирає життя, підсиха’… Мов остров’їниця,
сторчма труна в росі… плачі просушуються… Сміх

котиться, але десь далеко-далеко і випірнає
таким голосінням, завбільшки як дикий регіт…
Мертве тіло завше вибір має:
крематорій, цвинтар… Нéгідь

на пóминках не проганяють – хай п’є,
але в цій нечистоті символ тяжкий, болючий, навіть, –
безум спотворює дійсність до привабливості… Холе-
ра нéсмаку вражає більш за холеру… скручена

огида у зарозумність зсунутих брів: «м-м-да-а-а…»;
думки про несправедливість виштовхують
з душі Христа: «Йди звідси! Бо тебе нема!»
однакову мають – цар і голобрúш – путь…

Однаково сильні день і ніч
в липні, мов у Варлама Шаламова
вірші і проза… Як Віра Річ,
світить і сонце, і місяць… Плакала

перша черга спадкоємців і нерóдичів…
Так влаштований світ: вмирають – розбухає хіть:
присвяти одна щиріша за іншу… На очі
збанували б на сорок днів – потім пишіть…


А то, звісно, помер чоловік – полились
чуття справжні, приспані – імпульсивно,
наче з гирла вулкану… Сльози з очиськ
ллються не за небіжчиком – невиплакані, сильні…

але чужі до горя, що проламалося, відбулось.
Молитви й молитвами не назвеш –
урочисто-траурне обдурювання Бога; інóсь,
хай будуть ці присвяти… Перш

за все смерть дарує найякісніші рядки,
траур шори зриває із серця. Ніч – весь день. Зник
рубець ненаписаного вірша в душі… Гидкий
присмак у словах правильних… Коли письменник –

особливо тоскно гортати некрологи,
але коли не байдуже, як це висловити, як? –
вдавлює очі всередину текст задушевний, нічóгий:
об’єднання підписів траурників – бомонд, окостЯк!

І хоч словом згадали б нехитро – без підпису,
без наголошування: ось бачите – текст і себе
не забув – прізвище моє, тому посуньтесь… Звідки тут
цей вилупок? О диви, і він під некрологом… Себто,

за що б не бралися – все як у людей… кайдашéвих.
Справжнє лихо: люди й болячки…
Твори мої не з дешевих,
як і ваші, так чи ні?

Художникам краще за інших: картини розуміють
навіть ті, хто не вміє читати… І – будь-ласка – дорого
коштують… Отакої… Мабýть,
література глибша за суттю… Е-е-е-е… тамтого,

кисень – не продають, але ж без нього життя хвилинне…
автівки коштують тисячі, а тому – безкорúсні…
Лопаються, душ збанкрутілих, істини? Сміється лагомúнець...
Має бути якесь роз’яснення… нині і прісно,
і во віки віків.

Ти віриш у Діда Мороза?
- Смієтесь? Його ж не буває!
Це вигадки. Я вже доросла:
Мені вже десятий минає!
- Ну що ж, а кохання, юначе, -
Казки для малечі, не більше?
- Кохання зі школи не бачив –
Виходить, що став розумніше.
- Ви виросли з власної віри
Так швидко, як з одягу діти.
І душі на сонці спалили,
Бо нічого більше носити.
- Стривайте, а віра у Бога?
- Серйозно? Ну ви і даєте!
Скажіть же: «Вона для дурного,
Для мінімуму інтелекту».
Скажіть, що наука і розум
Із Богом уже не сусіди,
Що ви зарозумні для того,
Щоб віру в Ісуса носити.
- Як можна? Батьки нас учили
До Бога звертатись у скруті,
Молитву читати, щоб сили
У відчаї знову набути.
- Тож маєте універсальну,
Безрозмірну віру у Бога,
Яка прикриває так само
Й дорослого,як і малого.
У кожного власна віра:
Попсова чи унікальна.
З чиєюсь одна подібна,
Або навпаки – дзеркальна.
Немає різниці: в Бога
Або у кохання віра.
Без неї душа убога,
А з вірою – ювелірна.

2010

Зеленим шарфом накрила мрії.
І разом з ними погасло небо.
Себе картала: “Ну як я смію
Занадто німо пройти повз тебе?”.


На грип хворіла, на сміх, на сльози.
А ти минувся, як хриплий кашель.
Терпкі пігулки й остання доза,
Межа нарешті і вже не страшно.


Палає осінь й палає тіло.
Я знаю, зранку гарячка спаде.
Під дощ кидайтесь розкуто й сміло.
Не бійтесь грипу, а бійтесь зради.


24.09.2010р.

(Пісня)

1.
Сум в очах, бо літа догора просинь.
Промовчав – коли ти відійшла в осінь.
А мені летіти у твоє серце
Краплею солоною вірша.
На устах повільно затерпа щастя,
Я його несу на нотну гру (в)класти
До весни дотліє, засія знову
У веселці першій по дощах.

Приспів:
Там де йде весна –
Виоране небо криком
Журавлино нам
Затріпоче даль.
Облітає час,
Падає золою літа,
На моїх плечах
Залишає жаль.

2.
Все мине, та не зника (з) долонь дотик,
Житиме сніжинкою у снах доти
Доки не розтане у душі болем,
Не стече вином самотня ніч.
Струн дощі такі рясні, з тепла й терцій,
Де звучать акорди золоті серця.
Впізнаю тебе – як настає тиша,
В кожній недоторканій струні.

Приспів

24 Вересня 2010

Несе потік, закручує дараби,
між валунами піниться життя…
до верхів сивих якось нас дотраґав
талан - ґалґан, шубравець і гультяй.

Ади, файкоче, ще міцна, нівроку,
статечна старість в шитім кожушку,
а дим курної хати сивий докір,
закутує в тепло овечих шкур,

щоб жити попри зболене терпіти -
запасці світу виорати край,
підперти небо голосом трембіти
і слухати, як дихає гора.

Рудокоса Схимниця
поезія "Пісня Вдячної Панни"

Я чин і муж
...безчинно...
...мужчинно...
Мавко, обавко, любко...

Зеньо Збиток


О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…



Пародія

О, мій воїне! В пір’ях тебе не впізнала відразу!
Камуфляж – невід’ємне для тих, хто постійно в війні.
Я стомилася довго чекати тебе з Гондурасу,
Відмовляти своїм кавалерам постійним - “ Ні!”

Ти приходив у сни. Твої очі жагучо-шалені.
І на пристрасть казково багатий – неначе Крез!
Очі синьо-широкі , відважний мій сильний Зéнні.
Ти – нащадок ацтеків, а не просто якийсь ірокез!

Ні до чого в пампасах блідолиці заслуги минулі.
П’ятий скальп приволік. Нафіга, ну подумай сам.
“Бо война є войнов?” Не дай Бог посковзнешся на кулі –
І до фені тоді бойовий томагавк і вігвам.

Сквошних лон засіяч! До цієї звитяги ти вмілий:
Промовчу про кохання – пів племені схожих дітей…
Як там нині трофей? Кімоно і каністра текіли?
Ще один машінгвер? Закопай під вігвамом, о’кей?

Не ревнуй! Не мовчи!На вождя не дивилась ні разу…
Ну хіба що шаман, не розкажу, бо буде трясти.…
Не карай. Я в ногах! Темний схимнику мій з Гондурасу!
Шкіру бачиш нову? Чи не час трубку миру нести?

Тортіясу скуштуй, й без накидок давай танець духів!
Ще кохатися хоч? Може, краще текіли горня?
“Хау!” – сказано все! Вже не можу від тої задухи!
Крик подяки – в орлів! Де я тут віднайду солов’я?

24.09.2010

Вони каліки, бо не розуміють,
Душевні монстри, бо не бережуть,
Колись обпльовані і зганьблені помліють,
Колись, коли так добре допечуть!

Вони не діти своїх мами й тата,
Вони чужинці грішники й кати,
Для них не цінна наша спільна хата
І не лякають Божі їх хрести.

Для чого ти їх мамо породила?
Надіялась на поміч? - А дарма!
Чого тепер заплакана схилилась?
Пустила в дім, їх дім це є тюрма!

Не плач рідненька, ти не є самотня,
З тобою тисячі сердець горять
А цих перевертнів забере зла безодня,
Ще крила щастя голубом злетять!

Мов той ліхтарик, що вночі не згас,
Моє натхнення тихо пломеніє.
Писати пишу, тільки у думках
Іскринка відчаю приховано жевріє.

Чорнило пише, та лиш про сумне
(Чи муза даром крильцями махає?)
Там паралельно драма із життям.
Мене чомусь лиш біль так надихає.

У своїх віршах я - сумний герой.
Чи то так послано мені із неба?
У строфах заховалася печаль,
Та не жалій мене, цього не треба!

2009

1
- Прокидайтеся, хлопці, до бою!
Свій обов’язок виконать мусим.
Та не бійся, браток, я з тобою!
- Я хвилююся, а не боюся.

Загуло, затрясло, задвигтіло,
Мов ракета рвонула на старті,
І десантом вперед полетіли
Козаки голомозі, чубаті.

„Приземлились”, хоч виколи око,
Та спецназ не тікає від бою:
Почалася гонитва жорстока.
Всі – суперники поміж собою:

Хто найперший зустрінеться з Нею –
Переможе і буде радіти:
Найспритніший запліднить лілею –
Саме так зачинаються діти.

З диким ревом і гиком козацьким –
Крик і стогін наповнював груди, –
Сотні тисяч безстрашних спартанців –
З них могли б народитися люди...

Та Її не знайшовши і сліду
Зрозуміли, хоч як це не сумно:
- Нам сьогодні нічого не світить!
- Ми у пастці з німецької гуми!

2

– Батьку!..Батьку!..
Невже ти нас зрадив?!.
Ми ж за тебе - у воду і труби?!
Не жалкуєш ти власних солдатів,
Своє сім’я безжалісно губиш!.

Так волали, штовхалися, бились,
Намагаючись гуму прорвати,
Молоді, енергійні і сильні,
Та – засуджені батьком до страти.

Але він їх не чув – не до того:
У обіймах шалених екстазу
Відчував себе ближчим до бога,
А вони?..
Може, іншого разу...

Тільки з часом,
Прийшовши до тями,
Не відчувши і краплі провини,
Їх звільнив із полону у ванній:
Як сміття, чи непотріб покинув.

Тут озвався із них наймудріший,
Мабуть родич матроса з „Варяга”:
Хай поеми про нас не напишуть –
Ми не плачем, бо маєм відвагу.

3

Це не вперше –
Природа вже звикла:
Досить часто „розумна” людина
Переламує через коліно
І гвалтує її без упину.

Вередливе дитя –
Що робити?
Варто інколи б і відшмагати,
Щоб навчилось в гармонії жити,
Поважати Природу, як матір.

Та вона – не могла,
Не хотіла:
Дбала діток від ранку до ранку,
Геть принижена, квола, безсила
Віддавала
Себе
Без останку.
(23.07.10 – 24.09.10)р.

До вікна мого вчора заглянула
жінка самотня.
Наче птаха сумна, що спустилася
з грішних небес.
Не до вирію їй. Під дощем
вересневим намокла.
Від води захищала в долонях писання якесь.

Не просилась зайти. Півхвилини
стояла без руху.
Відвернула чоло й за дощем
певним кроком пішла.
Щось хотіла сказати, та дощ би
усе те підслухав.
Чи впізнала себе в прямокутнику сірого скла...

23.09.2010

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

Час розгойдує, наче вітер,
біловипрані простирадла
ще залитого кров’ю світу…
Час уміє давати раду.
Він ще гоїть у сонці серце
і ще пестить красу дощами,
і блищить у побитих скельцях,
і любов’ю стає між нами.
Час у змозі білити пам’ять
і гріхи, і, мабуть, сумління…
То чому невідомість палить
і тебе, і мене віднині?
24.09.10

Не пиши, що тобі зараз боляче.
Не бреши, що нестримно самотньо
Я не буду як всі – кислим овочем
Сльози лити у віршах, як сотні…

Не кажи, що твій біль - це вже стеля
Вище лиш резиденція Бога
Ти не плач, що холодна оселя
Бо твій біль - це для когось підлога.

Не бреши про порізані вени
Я ж то знаю, що робиш рукою
Порносайти шукаєш даремно
Пригадай як бував я з тобою

Не вбивай себе, навіть, в думках
Не пиши, не читай сумних віршів
Нам ще треба знайти щастя дах
Ну а потім піднятись ще вище

2010

***

Червневий вітер
на вустах дружини
роздмухав спогад юної пори -
вуста палахкотіли
мов жоржини.

За сином бігла босонога мати,
Кричала, плакала, просила: "Залишись!",
Сестричка вигібла з старої хати,
А батько зжав кулак й шепнув: "Борись!

Борися, сину, за свою країну,
Кріпися духом, тіла не жалій.
Ти розбудуєш знову цю руїну,
Без перемоги не приходь, не смій!"

Так батько горював в отій хвилині,
А мати лиш молилась до хреста.
І знала добре, що її дитині
Чомусь дісталась доля нелегка.

Сестра щодня в віконечко дивилась.
Із уст тремтіло слово "Поможи".
Вона вже не ридає, вже змирилась,
Та просить Бога: "Горе віджени!".

Юнак іде - йому солдат так личить.
Не думає про смерть, він ще живий.
Йому зозуля довгих років зичить.
Він не вбивати йде, бо не лихий.

Солдат ішов не мстити - рятувати,
Бо визволити мріяв свій народ.
Та знав, що йде кайдани розбивати
І не хотів за це він нагород!

2006

Барвиста осінь вбралася у шати,
Калинове намисто одягла.
Ходила гостя з хати і до хати
І мені кошик квітів принесла.

У кошику і айстри, й чорнобривці,
І пахне рута-м"ята свіжо так.
А кольорів, як райдуга в корзинці,
Який хороший, осінь, в тебе смак!

Подарувала ти троянди для кохання,
Багатство соняшника теж віддала все.
А хризантеми висловлять бажання,
І мальва ніжність й ласку принесе.

Барвінок зеленів, схиливши сині очі,
Він так кохав гербери дивоцвіт,
Жоржина полюбила довгі ночі,
Калина пізнавала знову світ...

Я обняла букет - красою милувалась,
А у душі і радість, і печаль.
Я дякувала осені й прощалась,
Бо вона йде, а я одна, на жаль...

11 вересня 2006