Як передать тобі словами
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю - слів не треба,
Лише поглянути на тебе
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.

2017 р.

Ніч безсонням ланцюгів
катувала в ліжечку;
ранок птахом прилетів,
вистелив доріжечку.

Полудень в'язав снопи,
з ким і як не відаю,
день варенички ліпив,
закрутив завією.

Тільки вечір чарівний
забавляв розмовою.
Любий, серце огорни
запашною ковдрою.

09.08.2023р.

Говори зі мною.
Говори.
Тим голосом
Що
Тим голосом
Із
Собору
Вчорашнього дня
І сонцем
Його вітражів
І мовчанням
Холодного каменю,
Що
Відлунням твоїм
Що відлунням
Усіх епох,
Здається,
Ще вчора
Відбився
Від стін
Любов’ю
Але і війною.

Твій голос
Нехай
Стане плетивом
Срібних кольчуг
І підлатником вірш
Замовлянням
Твоєї долі.
Твій голос
Нехай
Відголосить
Усіх
Що в тобі
Залишили
Навік
Поклоніння
Своєму богові.

В лімбі
Тіла твого
Кожен подих
Знаходить
Румб
Теплі хвилі
П’янких
Теплі хвилі
Натхненних
Слів
І на серце
Своє
Мов на розу вітрів
Подивись
І вітрила напни
На поточний
Лягаючи курс.

День почнеться
В тобі
День загравою
Виллється в ніч.
Далі
Далі
Птахи
Далі, далі
Сорочка ранку.
І спадає туман
І зникає остання зоря
І вдихають вітри
У замріяне серце
Світанок.

04.01.2023

Вечірнє небо й сонячна утома.
У роздумах про те, що відбулось.
За хмарами суцільна невідомість,
А десь заколосилась жита ость.

Дороги денні заплелись в косиці.
Турбує спогадів кортеж.
Шумлять дерева у зеленім ситці,
І вечір доторкнувсь душевних веж.

Життя не обійшлося без помилок.
Вартує совість на шляхах.
Мережані вже скроні у прожилках.
Поліфонія...згадку грає Бах.

Сьогоднішній вечірній дощ не плакав,
Він шкрібся тихо до вікна, мов котик,
Зривалось листя під вагою крапель
В миттєвість невибагливого льоту.

Зливався в шурхіт рівний стук по блясі,
В дитинстві так звучало слово " Тишшша..."
І в осені розміреному часі
Я слухала, як дощ мене колише.

І теплі руки мамині згадала,
І палець біля губ, і ніжний легіт
За шерхітливим звуком, що бувало
Маленьку дзиґу гамував так легко.

2022.11.

Не журися, жінко, що ти сива,
Що стоїть під вікнами зима, –
Що весняних поцілунків зливи
На лиці засмученім нема.
Схаменися і жени подалі
Злі думки й невтішні відчуття,
Доки ти уповні не пізнала
Радощів бентежного життя.
Не зітхай печально біля шибки,
Бачачи морщинки поміж брів,
Бо мені лиш гарну вроду видко, –
Я ще більш до тебе подобрів.
Сумніви всілякі та вагання
Не тримай незримо у собі,
Щоб ясніли кольором світання
Уночі зіниці голубі.
Поки серце б’ється, мов шалене,
І сміються очі з-попід вій, –
Не журися, жінко, біля мене
І про старість думати не смій.
10.08.23

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Я ревную тебе до самотності
Задихаюся від гіркоти .
Знову вечір, і ось вона моститься
На плече, щоб у шию сопти.

Ти погладиш її тільки поспіхом
По волоссю, що димом гірчить.
Я ревную тебе до самотності.
Хоч немає для того причин .

У щетиною схованій посмішці
Губи, жадані мною здавна.
Я боюся твоєї самотності,
Щоб нікого у ній не впізнать.

Дорога дорога дорога.
Години секунди літа.
Позаду уже всі тривоги,
Попереду нові міста.
Десь там капучіно чекає,
Десь там світять зорі вночі.
І вечір десь ранок стрічає
І спати летять стрибунці.
Ще літо теплить і світає.
Ще роси траву не сріблять.
А коси любов заплітає
І коси в покосах дзвенять.
Раніше уже вечоріє,
Свіжішає шепіт дубрав.
І листя тихенько жовтіє
А день вже коротшим знов став.
Та все ж попереду ждуть очі...
І сірі, зелені… твої…
А також можливо і ночі
Любові.. кохання… пісні…

Троянда жовта.
Повновидий цвіт.
Зневаги колір?
Зради певний символ?
Неправда ваша!
Кілька марних літ,
що пахнуть солодко
безумством милости́вим –
троянда жовта!

Ви жінка горда.
Ваш серйозний вид –
смішної долі
лиш одбиток мстивий –
неправду каже
кілька марних літ.
Я викохав з трудом
для вас останнє диво –
троянду жовту.

12 жовтня 1994 р., Київ

Гуляю, мов в садах Семіраміди,
Бо ж навкруги серпнева благодать:
Чарівність сонця із відтінком міді,
Червоні в глянці яблука горять.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
У захваті від літньої пори.
Хмарки у небі - білії лебідки
Несуть на крилах Божії дари.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
Душі і серцю любий рідний край.
Як хочеться, щоб відступили біди,
І вічно був цей український рай.

Попрощалася з бідою,
і сльозами здирки гою,
та ще більше роз'ятрила біль.
Так пече на серці рана,
що ж, і ця пройде омана, —
чорні думи згинуть звідусіль.

Буде сонячно, чудово,
у житті не випадково
випробовує Господь на міць,
і дає, і забирає.
Хоч готує нас до раю —
дідько в пекло тягне силоміць,

а дзвіниці б'ють у дзвони,
очі у біди червоні,
каяттям розчуленим блищать.
Облетіла стигла вишня,
кішкою вляглася тиша,
у душі осіння благодать.

09.08.2023р.

Всупереч війні,
Хочеться мені
Радісно співати
Про далекий дім
І про тебе в нім,
Матінко солдата.
В тиші дорогій,
Чую голос твій
Завжди після бою, –
Вчуся говорить
Подумки щомить
Знову я з тобою.
Ночі без світань
Бачить ненька там,
У притихлій хаті, –
Каже: Земляків
Огортає гнів
Теж на супостата.
Моляться вони,
Щоб прийшли з війни
Цілими в оселі
Всі, хто з дня у день
Другий рік веде
З ворогом дуелі.
Попри біль і лють,
Що в душі гудуть
Нині винувато, –
Хочеться мені
Всупереч війні
Радісно співати.
09.08.23

Осіли в Києві переселенці.
Ні, не бабусі, діти і жінки,
а хлопці років десь під тридцять,
здорові ще чоловіки.
Вони не рвуться захищати
свою оселю, рідний край.
І їм не треба піклуватись
про цьогорічний урожай.
Іх мова – виключно російська,
де матюки – сім з десяти.
Не хочуть йти вони до війська,
а у генделик – залюбки.
Живуть роками у столиці,
в столичних парках пиво п’ють
і, наче Божої десниці,
на путіна спокійно ждуть.

08.08.2023

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити мушу,
Бо досі припікає полум*ям вночі.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
У ній осінній присмак. Чи зігріла б Вас?
Снується знову павутинно-ніжна думка,
Бо уві сні , неначе зупинився час.

Вже ти за морем окияном,
Вже ти доросла майже вже…
І поросли стежки бур,яном
Де ти ходила в школу ще.
Життя включило швидкість стріму.
Воно, як кадри у кіно.
І не прожити без екстриму,
А ролі роздані давно.
У всього є десь свій початок
На жаль і має буть – кінець…
Тому живем, як на останок
І творимо життям вінець.
Ти маєш досвід тисяч років
Від фараонів до царів…
І навіть сто літ одиноких…
І днів, що довші всіх віків.
Тому не парся! Все проходить
Минає горе і біда…
І лиш бажання хороводять
Подальше все твоє життя.
Живи, люби і будь любима.
І пам,ятай завжди Творця…
Лиш в Ньому відповідь єдина!
Початок є – кінця ж нема!

ІГасити маяки не маю права,
бо їм видніше, поки на межі
землі і неба сяють міражі...
отак і виникає... дута слава,
фальшиві друзі, бестії лукаві,
і гонорові екс-товариші,
і віршомази запасної лави,
які на зло наївної душі
не помічають опуси чужі,
зате своєму репетують, – браво!

ІІСвоє гіпнотизує читача,
моє і коле очі, і лякає...
«нема пророка у своєму краї».
Та є кому тримати на плечах
неповторимі образи натури,
рекламою оперення фігури
зозулі біля півня-павича...
.............................................
у мене мотивації не більше
до римування, ніж у будь-кого,
але і нині, як було раніше,
немає ради чого і... чого
вигадувати неймовірні вірші.
Та муза апріорі ще живе
і ніжний лірик ще пиляє роги,
коли його оцінює небога,
показуючи дзеркало криве,
і коронує автора інверсій,
які до куп не туляться ніяк,
зате у чудака є купа версій
подумати, чим думає дивак,
коли блукає «мислію по древу»,
ну... як бояни, може... на печі
описує оголену Мінерву
і білобрисе чудо уночі.

ІІІУсе – як є. Та ось у чому фокус:
уміла рима – це не чудеса,
важливіше явитися на показ,
аби клював народ на тілеса.
Цінуємо і посмішку, і усміх,
і декольте, і... горе не біда,
коли відома фабула – вода,
але навіщо той шалений успіх,
якщо у тебе фікція у вусі,
а кульчики шліфує тамада.

08/23

Вітер бігав по листочках -
Грав на піаніно,
Бо навчальний рік завершив
вітер на відмінно.
І тепер радіє він:
Виграє, сміється...
Та сумує хмарка в небі:
"Он як задається!
А я маю лише добре
Й тішуся тихіше,
Але у хмаринній школі
Вчитися складніше!"

Із О.А.Галича

Взяв горілку я, мантулки на десерт,
пару «ризького»¹, азовської хамси
та поїхав у нервовий диспансер, –
в мене брат знедавна виявився псих.

        А у психів лад –
        так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото...

        Їм ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера!

А братунь уже чека на прохідній,
він мені за зволікання доріка,
каже, жахнімо скоріше по одній,
поки тут година тиха отака:

        шизофреніки
        в’яжуть віники,
        неврастеніки –
        поспіль циніки,

        а звичайний люд,
        що в делірію, –
        знай долає лють
        із довірою...

Ми хильнули, зажували кураб’є;
й каже брат, що він попалить всі мости
і падлюку головлікаря приб’є,
бо його той не пускає до Москви!

        А в Москву йому –
        не за пресою,
        а як «буйному»
        взяти пенсію;

        у Москві – жона,
        їй недужиться,
        та і ще одна
        є подружниця...

Ми під пиво потім стріскали тріску,
запалили по цигарці мій «Турист»,
і говорить раптом брат мені: «Юрку,
ти, давай, за мене трохи тут потрись!

        І мармузами,
        і статурою
        схожі дуже ми,
        братцю Юрію!

        Ти ж у місті збляк,
        став потворою,
        поживи тут, як
        в санаторію!»

Вмить скидає він пантофлі та халат
і натягує на мене, уявіть;
і халат мені – ну, просто акурат,
ніби шитий був мені заздалегідь!

        Сам бере піджак –
        і на станцію;
        а мені – не жах,
        плину цяцею!

        Ліжко-місце в нас
        в третім корпусі,
        та і ліки – вчас,
        кажуть, ко́рисні...

Отаке в нас учинилось антраша,
тож лишається обмислити лише:
чи то стати президентом СеШеА,
чи з відзнакою скінчити ВеПеШе²?..

        Ех, у психів лад!
        Так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото;

        нам ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера...

(2023)

Колись мені подобалась вона
У ті часи коли жагливий погляд
Був рівноцінний шепоту сукна
А дотик вуст, немов посвідок бога
В якому дух любові та знемога
Пустили в храм оманливих речей
І я сказав, коли прийшла тривога
Я більше не люблю твоїх очей.

І я тоді перевернув човна
В туманний став примарення чужого
І диким лементом хитнулася луна
Упавши місяцем у твань життя німого
Хоч, любко, знай не жаль мені за нього
Та сходить сонце і ріка тече,
Але скажу збираючись в дорогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Крім того тут, за все своя ціна.
І платиш серцем за її облогу
Розкішних стегон, нервами сповна
Отримавши нелегку перемогу
І від печінки давню засторогу
Кошлаті крила і тремке плече
І кажеш їй натомість епілогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Та я не корчив з юності святого,
І вірш, як хтива виразка оцей
Та боже збав почути від старого:
Я більше не люблю твоїх очей.

05.08.2023

Я вільна, і дихаю легко,
пірнаю в простори, Лелеко,
від тих берегів, що нестримно
мене огортали інтимно.
Лечу в оксамитові далі,
аби позабути печалі,
розправити крила над світом —
скінчилось смарагдове літо...
Я все віддала, що зуміла,
коли у коханні зоріла,
спивала із рук твоїх ніжність,
і сни відправляла у вічність.
І ти, забувай про журливе,
будь сильний, коханий, щасливий,
але без моїх поцілунків,
любов це не просто стосунки, —
вуста завше спраглі, голодні —
два серця у Божій долоні.

08.08.2023р.

Шматає протягом фіранку. Гілка вишні
Діставши рами, кинула плоди
На підвіконня . Червень, вже колишній,
Останнім вечором не догодив:

Відірване злітає вгору листя,
Важкезні краплі б'ють вікно гуртом ,
І буслу, що в польоті забарився,
Не сісти у розхитане гніздо.

Нестримний вітру шал тріпає бляху
Що б'ється, як поранене крило,
І утікають хмари з переляку.
Ще мить, і бурі ніби не було.

Скрипковий ключ обірваного дроту,
Сік по вікні трояндами розцвів .
Та зламана суха верба напроти
Вцілілого гнізда, де бусол сів.

Незваний шквал відрізав червня скибку,
Та звично скупо землю заросив.
І відголос розкочується хрипко
Важкого року дальньої грози.

2023.07.01.

Яблуками пахне.Серпень на порозі,
А моє кохання в далекій дорозі.
А, може кохання за мене забуло,
Може його в мене і зовсім не було?

Ні, було кохання, солодкі цілунки,
Завмирало серце від п"янкого трунку.
Яблука достигли.Всерце стука осінь,
А моє кохання десь блукає й досі.

1991 р.

Твої такі порожні фрази
Загусли у смолі часУ.
Чом не помітила одразу,
Нещирості п'янку росу?

Що не наситила любов'ю,
Упала тугою до ніг.
Напій бажання перестояв,
Чуття замулився потік.

І більше серце не хвилює,
Знецінена твоя хода.
І те оманливе "люблю я",
Що на поталу ти віддав.

Безмежжю німоти пустої, -
Вона, як згуба уночі.
Прости-прощай, моя Love Story,
Печале болісна мовчи!

Мовчи, мовчи, моя печале...

6-7 серпня 2023 року.

На бугристих шляхах
Серцю важко від дум:
Збараж кров’ю пропах
І занурився в сум,
Хоч приваблює нас
Він у нинішній час
Тим, що згинуть не смів,
Попри лють ворогів,
Бо у них на очах
Не розвіявся в прах.
Не зморив плин століть
Витвір рук золотих, –
І донині стоїть
На висотах крутих
Давній замок. Увись
Стрімко вежі знялись, –
На одній – наший стяг,
Як натхненник звитяг, –
Як врочиста хвала
Славних предків ділам…
08.08.23

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

звірмо серцеві ритми - для цього потрібні двоє,
здихайся пилу у грудях, у венах - тромбів.
так, доведи, що насправді себе загоїв
там, де пустеля Гобі твоєї любові.

зріжмо канати страху і всі страхувальні троси:
тільки отак не тремтітимуть пучки пальців.
поміж торканнями ледь зростають чіпкі дорослі,
ті, що допевне знають про зими Вівальді.

про холоднечу пустки, в яку доведеться впасти
з білого сонця гарячого, власне, еґо,
щоби могли спізнати на дотик красу контрасту
згоди у мізках й відмови в ділянці стегон.

просто стрибаймо вниз і тримаймося вдвох за руки,
зваблені ризиком врешті здолати опір.
вільне падіння назавше змусить тебе забути
про монолітні опертя під наші стопи.

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Як люблю, то до нестями,
а як ні, то досхочу.
Мандрувала берегами...
запалила ніч свічу...

Річка вкрилася лускою,
сріблом жевріє здаля,
раптом човник за водою
паперовий звідкілясь.

Споглядає Місяць вповні,
чи потоне, а чи ні?
Брижі гублять у безодні —
блискавиці вогняні.

Хмара щириться зухвало,
і погрожує услід.
До жаданого причалу
не дістатися убрід.

Хвиля котиться широка,
грає дивний полонез,
лине у стрімкі потоки,
човник лебедем з небес.

В бистрині він не розкисне,
допливе до бережка.
Хоч і темна хмара висне —
принесе його ріка.

07.08.2023р.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Заплакало дощами наше літо
закрило хмаровиння небеса,
незірвані поблякнули вже квіти…
Краса перетікає в круасан
і більше дошкуляє прохолода.
Хоча у ватрі тліють ще дрова,
не гріє вже ні молодість, ні врода…
Емоцій закінчилися жнива,
укрилися байдужості іржею
від відчуття буденності мети.
Убога ти… і тілом, і душею,
не грієш серця, як там не крути.

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Закрий спочатку двері на замок,
А потім відкривай наступні дверці.
Не знаю, милий, хід твоїх думок,
Можливо, в іншій щастя віднайдеться?

Привабливих жінок, як тих зірок,
Та важко розшукати шлях до серця.
До точки неповернення лиш крок —
Не балансуй над прірвою... зірвешся!

Не буде у минуле вороття,
Розсиплються коралові перлини,
Як наші льоноцвітні почуття —

На згадку вузлик зав'яжу віднині.
Хоча не шкода за любов життя
Віддати до останньої краплини!

06.08.2023р.

Всім відомо, що атлета
не буває без котлети –
без м’ясистої котлети
і ранкового омлету.
Що стосується поета
без котлети і омлета –
ця історія знайома
і до того ж не нова.
Все тому, що поетеси
з головой пірнули в стреси,
яким років може двадцять,
ну а може й п’ятдесят.
Все віршують про кохання,
а поети спозарання
і до самого заходу
в садках яблука їдять.
Яблука у серпні кислі
і, якщо казати стисло,
всюди у поета кисло –
і в думках, і в животі.
Дорогенькі поетеси,
ви махніть рукой на стреси,
бо комусь не до кохання
без котлет і ковбаси.

06.08.2023

Як лячно всесвітом блукати - там печаль.
Чому ж я досі так молюся тихо?
Чи молитов своїх побачу віхи
В холодній бездні, де не скресла крига
СтрахУ, що в чорну сховано перкаль.
Війна - вовчиця завиває дико,
І плодить новий виводок вовчат,
Де кожне - лихо.
Вилизує, щоб дати силу вдиху.
Про смерть кричать.

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.

Так як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас.
Вміти щастя дарувати
Слід навчитися у нас.

2020 р.

Нелюди знищують людей
Свідомо, вміло і жорстоко,
А світ, занурений у спокій,
Лише безклопітно гуде
Та споглядає у пів-ока,
Або навмисно просто жде,
Що ми подінемося десь
І стане їм ще більш нівроку,
Як Україна пропаде
Й ніхто не чутиме наш докір…
06.08.23

милий боюся ти хворий
ти помалу зникаєш під водою
ти вже майже нічого не контролюєш
згадай
твоя підсвідомість вже знакувала тобі
про це снами
ти ж відмахнувся від них
зайшовся відчайдушним сміхом
і цей сміх пролунав наче крик
пораненого звіра
який ніколи не дізнається
про власну смерть

а ти
згадай
ти завжди хотів
померти гідно
то подивися смерті у вічі
намацай кубло
що вона спорудила у твоїй голові
і якщо не здатен вирвати його з корінням
то хоч повикидай ті яйця
які вона висиджує там
половину твого життя
щоб ці потвори потім
не кликали тебе татом

а ти
згадай
ти завжди хотів
бути татом
татом дівчинки
ніжної та гарної наче квітка
яка пишалася б тобою
і якою б ти пишався
яка слухалася б тебе
і яку б ти слухав
навіть у її криках
вчуваючи спів

але зараз ти
милий
чуєш розмірений плюскіт
то хвилі поглинають тебе
раз по раз накриваючи з головою
плюсь плюсь
тільки не засинай
лишайся свідомим до кінця
дивися на мене

а я
дивитимуся на тебе
милуватимуся тобою
раніше ти був багатий
наче цілий континент
а тепер багатий
наче віддалений острів
я завжди мріяла жити на острові
твій острів прекрасний
зі стрімкими узбережжями
і ласкавими пляжами
з високою приязною горою
у своєму центрі
всіх тутешніх рослин і тварин
я знаю на ім'я
і мене усі знають
а надто озера
прісні та холодні
вони не мають сполучення
з морем
і правдиво віддзеркалюють небо
своїм гладеньким плесом
а я так люблю купатися у небі
милий

плюсь плюсь
плюсь плюсь
я з тобою
до кінця

16.07.23

Мій рай там, де знаходишся ти,
Де нема ностальгійного смутку,
Де гойдає полин незабудку,
І лунає блаженний мотив.

Білий лебідь пливе по воді,
Розправляючи крила розкішні,
Де святий обіймається з грішним,
Легіт пестить жита золоті.

Де пили насолоду з долонь,
І колошкали трави шовкові;
Гасне літо в серпанку бузковім,
Тільки серцем ти не охолонь.

Обійду блокпости самоти,
І до тебе, коханий, прилину.
Я твоя, ти моя половина —
Мій рай там, де знаходишся ти.

04.08.2023р.

Де плюс, там і мінус,
а чорне і біле –
картини німого кіно.
Натягнуті нерви,
напружені жили –
навіщо? Для чого? Давно
усе розчинилось
у просторі часу.
І долі круті віражі
на відстані років
втрачають контрастність,
мов храмів старих вітражі.


05.08.2023

Небо в маркізеті, серпень у засмазі,
День з кавунно-динним свіжим ароматом.
Ти для мене, ніби у степу оазис.
Очі заблищали - теплі два агати.

Сонця вічна фреска, маки і цикорій.
Заблукали в травах ми удвох з тобою.
Тиша пасторальна, почуттів прозорість.
Серце пломеніло, сповнене жагою.

Пролітає серпень птахом легкокрилим.
Залишає згадку про гаряче літо,
Трав'янистий килим. Як же ми любили!
В поцілунках сонця - неповторні миті.

Дай свою мені скроню, до неї торкнуся я пальцями,
Далі чуба скуйовджу - напевно, що сивий , як є.
Розболілася згадка, хоч сумно, а ніжно і вальсово
Нам з тобою платівка про давню любов дограє.

Притулюся до шиї, вдихну теплоти непідробної,
Підіймуся навшпиньки й руками тебе обплету.
Уявити по іншому все, що прожито, не пробую:
Світ розділено навпіл, і ти в нім безглуздю впритул.

І дорогу назад твоя доля в пилинки розвіяла.
Хоч і ждатиме мати, щоби доторкнувся плити.
Знаю, скільки разів та дорога думками проміряна.
Чуєш, скроні торкнулась. І в сон попрошуся прийти.

Уже не тільки губи терпнуть –
Язик геть зовсім занімів,
Адже поміг я трохи серпню
Звільнити сад наш від плодів.
Посмакував дарів од пуза
І обважнів вмить, як на гріх,
Бо оминає ситих муза
Та не летить Пегас до них...
05.08.23

Ні про що не жалкую, що сталось — те сталось.
Скільки нитці не витись — настане кінець.
Хоч мені завше сонця в тобі вистачало,
Та з'явилися хмари... зійшло нанівець.
Чи пороблено нам ворогами лихими?
(Не для всіх наше щастя здавалося сном.)
За шибками дощі, як печаль за дверима,
Чорні ворони б'ються у сиве вікно.
Відпускаю лети, в каламутні простори,
Оминай трясовини, гірку кропиву.
Перейматися досить, розлука — не горе,
Смерть здолала і це якось переживу.
Дуже вдячна тобі за ті миті щасливі,
І за ніжність сердечну, й душевне тепло,
За світанки рожеві та ночі зрадливі,
За усе чарівне, що між нами було!

05.08.2023р.

Поезія – не теща і не тесть,
вона змовчить, не дасть під зад коліном,
коли від слів поета муза гине,
Пегас літає, як скажений гедзь.
Як добре, що поезія – не жінка,
бо вже давно б посивіла вона,
справляючи поетові обжинки
його шедеврів. Не її вина
у тому, що поет її кохає.
Любов свою покаже всім сповна
поет, поки поезія жива.
Любов до гробу інколи буває.

04.08.2023

Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу**
колишуться мрії, як ліс на вітру!
З нас предки глядять на сучасне село
і думають нами, щоб щастя жило!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
освячено шлях золотих Богдані́в!
Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
боронячи правду дідів і матусь!

Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

16 травня 2013 р., Київ

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)
** Літерами ŏ та ÿ представлено місцевий діалект