Якби можна було
обирати свою роль в житті.
Я б обрала бути птахом
у безмежному небі.

Що могло б бути краще
за високий політ?
Що могло б стати гірше,
ніж безвихідь людських бід?

Коли птахи здіймать крила,
вони відривають свою душу.
Наповнють легким повітрям
свої крихітні легені.

Птахи можуть зробити те,
про що лиш може мріяти людина.
Люди не здатні бачити цей світ
настільки яскраво, як бачить птаха.

З простягнутими крилами,
злітаючи у вирій.
Якби люди вміли літати,
вони б знищили небо.

Забрали б хмари
і нічні зорі.
Зібрали б дощ
в свої великі чани.

Люди не здатні любити небо
так сильно, як люблять птахи.
Люди люблять світ,
що обертається довкола них.

13.05.2023

А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміється, – коли прилетіли?

Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.

А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!

Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах...
Я знаю слова і пишу слова ці:
доросла дитина.

Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!

07.03.2021

Помирати щоразу не зразу (разом би з ким?),
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!

Найгірший день, це мій найгірший день нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...

Прикладися мені до грудей, дитино мала!

Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми, а ти не будь як вона,
краще слухайся мами!
Хвостики два – направду антени. Що вони визначають,
німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого?) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають по світі моїх боргів!

Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?

06.03.2021

ти мій листок , мій чистий папірець
в мені написані рядки чекання
я одинак... а ти душі знавець
ти моя мрія , істина , зізнання
ми сам на сам... а нивою життя
крокують наші душі непомітно
я твоя книга... правдонька твоя
що розквітає весною привітно
цілющий промінь твого почуття
вкарбований словами у століття
а я все йду... все далі... навмання...
бо твоя книга - то моє життя
навіщо , запитаєш , кожен раз
один сюжет відтворюєш недбало
я відповім - настав мій час
мене , нарешті , щастя відшукало
і кожна книга то чиєсь життя
з якого черпаєм своє уміння
і не журись , що йду я навмання
ти лише мить , а книга - покоління...

2007 рік

Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.

Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.

Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,

і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.

Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,

пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.

Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.

Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.

05.03.2021

Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

Місто в ночі виглядало скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії
Захлинаючись застояними водами романтизму
Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.
Оглянься. Цей світ, що застиг
Обростає коростою розпанаханого сонця.
Непомітно відлітають книги вдаючи птахів
Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок
В бібліотеках.
Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся
Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:
Арками, галереями, контрфорсами;
Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів
І бронзовіла поетами.
А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,
Що поріс мохом у глибоких розколинах.
Рука, ще тягнеться до небес
Силкуючись зловитись за бахрому хмар
Знесилено падає до Чорного лісу —
В лоно старих австрійських полігонів.
Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;
І це не тополі, а її коліно зігнуте,
Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!
Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками
Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Пробіг вже пів дороги травень,
Весна завершує свій шлях.
Хай буде літечко ласкавим
Й теплим, без пострілів гармат.

Нехай цвітуть ромашки в полі
Та колосяться пшениці,
Щоб було хліба в нас доволі,
Благословився миром світ.

Запаморочливо квітують
Старезні липи край доріг.
А землю-матінку святую
Вкраїнську щоб Господь беріг.

2023 р.

Хоч вологу з огірочків
Вранці вітер обтрусив, –
На стеблинці під листочком
Крапелиночка роси.
Ця краплиночка везуча
І чистенька, мов блакить, –
На огудині повзучій,
Як прив’язана, тремтить.
І дрімає у затишку
В нетривалім пізнім сні,
Бо вчепилась міцно нишком
За стеблинку в метушні…
12.05.23

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

а хто ж то я ? і де моя дорога ?
для чого народилася на світ ?
і ти , і я - ми доленьки небоги
як таємничий папороті цвіт
ти віриш в тінь , а я в безодню неба
мандрую манівцями в майбуття
ти мов негода . А мені не треба
твого смертельно-палкого чуття
я йду в нове , не боючись тривоги
я посміхаюсь вдячному дощу
переді мною - світлії дороги
і промінь цей навік не відпущу
я знаю - ти завжди зі мною
мій янгол щастя і моя любов
ти не залишиш мене самотою
і обереш для мене долю знов
я як і ти - молю у світла блага
я як і ти - бажаю лиш добра
але як ти - нещастя і омана
я вирішальний крок зроблю сама

2006 рік.

Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
І згуба з губ, і серце безсердечних,
І в лобизаннях шаткий небосхил,
І плотський шал, що гріх на двох сполечний.
Поневаж юність виглухла до слів,
То лєцтий шум забав наспіх посполу,
Як оказалость висадить на стіл,
А силу інших двигне геть зі столу.


04.09.2021

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що написані вік назад,
у віршах, що напишуть життя назад,
годі себе шукати!

Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.

Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!

04.03.2021

Наче обійми кволі – б'ється в вікно галуза.
Березень докоряє: дужче бо, молода!
Пише по конденсату пальцем питання муза:
як розтопити серце те, що давно вода?

Витру волоссям скруту склистого поля бою
й хукатиму, допоки ока не змружить ніч.
Вижену мляву музу, станусь сама собою
й вгледжу на власний подив – є хтось мене опріч.

З гойністю сеї стрічі важко держати згоду,
адже либонь не друзі двоє у пастці стін.
Наче обійми кволі – вилиже з ока воду
вмілий гравець абсурду, цей березневий сплін.

04.03.2021

Людина без жодних рис проходила завжди повз,
щоранку в той самий час з-за рогу і далі вниз.
Людину без жодних рис я слухала, мов прогноз:
якщо на відході чхне – чекати службових криз.

Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч,
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.

Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.

Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот, брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.

Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух, – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі, що з вектором на чуття.

Та ось грозового дня з нашестям дощів, плащів –
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
І він перерізав нить – опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.

03.03.2021

Розстелю полотно весни.
Зачекалася на дитя.
Ти вже йдеш попри дивосни,
чую тихе серцебиття.

Чутно, голос з морських глибин
свідчить: рибка до вас пливе!
Відповім йому: все чин-чин
буде в нас, бо життя зове!

Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Мама з татом – чи наш синок? –
Позирають в гніздо лелек.

Зачекалися на любов
й зачерпнули в долоні світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт! 

02.03.2021

Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве,
й коси росяні,
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.

02.03.2021



***



Зимна вода

"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"

Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.

Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь
на загойдак.

23.04.2021

Щось крилате вилетить з мого рота,
сяде онде скраєчку на галузу
і знущається. Боже, чи з'їду з глузду,
Чи припиниться ця нудота?

Хтось без обрису вийде з моєго тіла,
стане збоку і креше, і роздуває.
Пропонує, вдає, що мене не знає.
Не палю, кажу. Стільки й діла.

Десь під вечір вгамується невгамовне
чи прикинеться тихим про людське око.
Все ж вливаю у себе святі молока,
докіль вчую, що серце – повне.

Відживу. Заночую в батьківській хаті,
заколисана дзвоником янголяток.
Зранку вийму щось побгане аж з-під п'яток.
Серце, що ж бо! – Галдять крилаті.

01.03.2021

Завдяки грамотній рекламі
вдягають у штани з дірками,
канцерогенами годують
з десятками шкідливих Е.
Формують смак і стиль, і долю
тих олухів, що сАмі до стодоли
приходять обміняти волю
на розцяцьковане ярмо.


11.05.2023 р.

Всміхається просвітленим умам
мінлива доля… Дійсно, чи не диво?
І у житті дивнішого нема,
аніж планида, діва вередлива.

Вона до змін готова кожну мить,
талан і успіх – явища несталі!
А час минає, променем летить,
попереду лише безмежжя далі…

Вже хати тієї сьогодні нема,
Де я народився і виріс, -
Подвір'я наповнює тиша німа,
Від цегли побитої - сирість.
Спотворені вибухом залишки стін
Оточують комин без грубки, -
Від хати лишилась лежать її тінь
І мотлоху різного купка.
Розноситься гар від руїн наяву
І стелиться в далечі безкраю, -
Здається мені, що я теж не живу,
Побачене смертю лякає...
11.05.23

Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.

Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.

Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.

Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса.
Вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом.
З тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.

Тож змирися – направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.

27.02.2021

Ми говоримо про різні з тобою речі:
про зустрічі, музику, — особливо про музику.
Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,
про течії красивих мелодій без звучання голосу, —
особливо без голосу.
Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.
Слідкуєш, як скручують нитку в клубок, щоб не сплутати
і не додати до нього початок майбутнього
з’єднавши з минулим занадто тісною спокутою.
Трагедія в тому, що ти відкриваєш двері
з такою безпечною легкістю, сміхом, радістю
неначе шукаєш у новому гріх життєствердності
з одного лабіринту до іншого перебігаючи.
Прокляття у тому, що я сотворив мінотавра, міф,
а ти намагаєшся вбити, скрутивши нитку,
і тільки для того щоб інший, чим швидше зміг, завтра,
для тебе відправити блискучу, нову відкритку.

Ми говоримо про різні з тобою речі.
Як і ти так і я помиляємось, зрештою, в крайностях
віри. Я шукаю у темряві двері для нашої втечі, —
Ти вогонь сірника, для нашої, спільної радості...
у потертій кишені старого, як світ піджака.

25.09.2020

Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.

Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.

За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!

Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.

Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!

24.02.2021

Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош і вернеться знов, встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.

Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?

Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти який? Тільки що – добро?
Та увійде знов мода на каре, прозу і таро.

Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас у мить ясну
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.

24.02.2021

Відпустити сльозу. Крізь порізи стікати,
як березовий сік у чужі животи.
Обдирати лозу, підліткові плакати,
що не кожен – це рік, що не пруття – це ти.
І не мати мети, і даремно шукати
в анонімних листах із завданнями йти
в гаражі, на мости... І не вміти спитати
про відвагу і страх. І прощальні пости
без люблю,
без прости
...
..
.

22.02.2021

чому
я знову вірю у світання
отих воскреслих у мені надій
не забуваю. Марне намагання
закреслити минулий хід подій

за що
розтерзана душа голосить
а серце знов ошукане в ніщо
за що
до мене знов приходить осінь
коли ще літо ясне не пішло

чому
я не здолаю небуденність
хоча бажання все ще тут , в мені
чому
я замість сили маю неміч
а замість зірки - нічку несвяту

коли ж
ці муки муками не будуть
а лиш безцінним даром талану
коли ж
зірву я маску велелюдну
коли ж
надію свою покажу

2006 рік

Вже повні калюжі, а очі – такі спустілі.
Повіє байдужістю, отже – пора втікати.
Мені надто тісно у цьому дрібному тілі!
Мені надто пусто довкола своєї хати!

Втомилась чекати! Втомилась чекати! Втомилась чекати!

А на заході – електрички
ріжуть світу яремні вени.
Сонце плюхнеться в тазик річки,
це відомо вже достеменно.
Я би в нім полоскала ноги
і стрясала з колін потьоки.
Вкрайте кусник мені дороги!
Скиньте цій анемічній вроки!

Грубо-грубо себе заштопав
горизонтним шнуром посадок
аж від Львівщини до Європи
без побічних трагічних гадок.
І червлені його кінцівки
в антилагідних рукавицях
розмастять дві солені цівки
по сумних досконало лицях.

Час – небилиця! Час – небилиця! Час – небилиця!

Бо його не було й не буде в людських долонях.
Володіння мої розверзлися снігом талим.
Повертаю на захід, наче вечірній сонях,
стиглу голову – стніть її так, як і сонце стяли.

22.02.2021

Це яре вугля – плід пожеж.
З новонародженим ночую.
Твої слова! Твої слова! Твої слова – я їх не чую!

Вже кілька днів як вітер стих.
А що мені мій слух без нього?
Холодний блиск. Холодний блиск. Холодний блиск вікна німого

таємно змовився з вогнем
і віддзеркалює потрійно
камінний жар, камінний жар, камінний жар, що мече рвійно

на стіни – тіні. Тінь моя
вкриває лоном димне ложе.
Моє дитя!.. Моє дитя!.. Моє дитя на тебе схоже.

21.02.2021

І ти у мені не зійдеш
ні сонцем, ні талим снігом,
не станеш в мені прозрілим підкорювачем земель.
Вже кличуть тебе від мене. Вже чинять для тебе війни.
Ще вкусиш моєго хліба, а далі, – іду на Ви!

І я тобі чищу збрую
словами, медами, плоттю.
Стоїш в ній, як воїн світла, і світло в тобі тече.
Як буде за страх свій стидно – зізнайся і я почую
украдену вітром сповідь крізь відстань в найдовшу смерть.

І хай пломеніють маки
в пшеницях, в очах, на небі!
Хай падають сни і вежі, столиці, дощі, світи!
Я тут, я співаю шляху. Я дуже чекаю заки
він стріне цю згубну пісню і виведе навпростець.

20.02.2021

Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече,
наче сліпить і повно сміху...
Наче це медокосе дівча тебе кличе "мама".
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.

19.02.2021

"Це сталося однієї сльотавої ночі в листопаді, коли я побачив що моя людина завершена"
Мері Шеллі "Франкенштайн, або Суча́сний Прометей"

Мов перед Пасхою стіни – забілимо
словом слова: мовчи!
Хто ми і що ми тут зрештою ділимо,
в часі новім почин?

Бога сучасники, часто – причасники
неусвідомлених тайн.
На певен лад один одному власники,
творимо, як Франкенштайн,

майже живих і близьких до прекрасного,
щоб у сльотаву ніч
вгледіти: ось завершили нещасного!
Звіра? Людину? – Річ.

18.02.2021

Отак й зникає дужкою між слів,
що тятива напнута, пасмо нерва.
З вогких долонь йде лінія долів
поміж дрібніші, зжмакані, як мерва.

Отак й замовкне записом в блокнот,
що слід пташиний, постук телеграфу.
Три крапки, три тире, три крапки й от –
коротке свідчення задавненого страху.

Отак й забудуть пунктом в списку справ,
що зайвий клопіт, ґудзик непришитий.
Й вона його, і він її обрав,
та поміж іншого забули просто жити.

18.02.2021

На згині й перетині всіх вітрів
стоїть Марія,
тримає тижневий налиплий сніг
і повне небо.
Розкинула руки долонями вверх.
Дивись, порожні! –
впевняє мене, на перечіпки злу,
зі стислим ротом.

Ти брешеш! – кричу, підвернувши ногу, –
не кожен любий!
Я бачила тих, що самі зостались,
хто ж їх покинув?
І в теплі часи я, бувало, йшла
повз тебе в квітах,
й тоді, як тепер, спотикались люди
в словах і вчинках.

Пригадую, якось в серпневий день
висіла спека,
цвіли гладіолуси, багряніли
посеред циній,
біліли лілеї тобі до пари
і дужо пахли,
а поміж гвоздик велюрово ніжних
стриміли мальви.

І ти височіла над буйним садом,
що раптом виріс
у центрі асфальтно-сірого міста
людей побожних,
які ще від квітня смиренно й радо
несли вазони,
прикрасити щоби твоє лице
чи задобрити.

Дві дівчини, нігті – терновий кущ,
волосся – просо,
два символи східні блищали в них
попід пупками,
а відблиски їхні, як два мечі,
рубали простір
від рогу до рогу, аж в склисту ціль
моєго ока,

спинились на злитках чи злата, чи
уявних звершень,
спиною до лона, з якого сходить
нам Сонце Правди,
й окреслилось три, а вдивлялись в два,
обличчя в фото.
Не втямлю, тебе чи себе згубили
на фоні квітів?

Здалося, в ту мить поспадали стебла,
як шар примарний,
з букетів пахучих й мого цвітного
комбінезону,
аж я нахилилась мару підняти –
пучок тендітний,
і так розхитався мій шлях, мов рушив
у інший вимір.

Тоді я від тебе чекала слів
й опала цвітом.
Сьогодні ж, поглянь, перемерзлі чиїсь
лежать ромашки.
Нападає зверху на них кількасот
людей і років.
На кожне падіння ти руки зведеш
й змовчиш, Маріє.

17.02.2021

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

А в голові одне: «чому саме вона?»
Чому саме ці очі притягують до себе
Невже в усьому світі лише одна
Немов то народилася на небі

Дивлюся.. завмерає серце
Тай наче світ потроху завмерає
Вона дивиться на мене- тай серце знову б’ється
І знову світ поволі оживає

Клянусь, не знаю чому саме вона
Чому ці коси та милозвучний сміх
Але я знаю, вона- моя одна
Не треба, тай не хочу я чужих

-о другій ночі, під зорею
-я точно знаю вона стане моєю

9 травня, 2023

Такі жахливі докори сумління
в думках невмілого митця.
Через якесь просте невміння
згасає зірка в серці, повільно зника.

Якщо мене чують зорі
і їхні небесні тіла.
Може, все ще можна змінити
і вічність зовсім не одна.

Вона не може бути самотньою,
якщо я думаю про неї завжди.
Кожну хвилину кожного дня,
відчуваючи її прохолоду.

Якщо вона сама десь серед тиші,
я хочу бачити її сумні очі.
Хочу їй переказати всі милі,
що я пройшла марячи нею.

Може, вона — спокій і вона — темрява.
Може, все стає на свої місця,
нагадуючи про плинність всього.

Вічність розчиняє журбу,
змінюючи її на час.
Швидкоплинний і такий жаданий час.

Якщо все існує без думки про нього,
значить це звичний докір сумління
через просте невміння бачити його.

10.05.2023

Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.

16 жовтня 1988 р., Київ

У світ новий прочинені вже двері.
Шпаринка поки, вічко, крізь яке
пульсують ниті сонячних артерій
й повітря пробирається, легке,
як вдих весни: бадьорий і духмяний,
наповнений пробудження вином,
яке розділять, приязно, земляни
за спільним доброзичливим столом.
Яке застиглу землю відігріє
і принесе папір для кращих слів
про рідний дім, кохані очі, щирі мрії,
що світ старий зламати не зумів.
Щілина, але ж двері вже відкриті,
блакитно-жовті, чисті кольори
полів і неба – миру – в новім світі.
Крізь отвір даленіють контури…

06.05.23

В лабіринтах свідомості
обірвалася ниточка.
Марно тішусь надією
на розумне авось.
Гігабайт інформації
розколовся на плиточки
і ніяк з них мозаїка
не складається щось.
То минулого кластери
розсипаються пазлами,
у прийдешнє негрішне
загубивши ключі.
То сьогоднішнє блискає
дуже дивними стразами
на рогожній основі,
сни лякає вночі.


08.05.2023 р.

Матінко, мамо, матусю,
Тобі я доземно вклонюся
За ласку, любов та турботу,
За твою вічну роботу.

За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість, добро та науку
Твої цілуватиму руки.

Всевишньому я помолюся
Та й за здоров"я матусі,
Літа твої Він хай продовжить,
Люба матусенько-зоре.

2015 р.

Уже пора перепочити,
Бо сутеніє навкруги, –
Вкриває теплим оксамитом
Погожий вечір береги.
Зчорнілі присмерки з-за гаю
Повзуть по луках до води,
В якій зображення вмиває
Тихенко місяць молодий.
Тут свіжо, ніжно і пахучо
Лоскоче ніздрі запах трав, –
І сяйва полиски блискучі
Оздоблюють принишклий став.
Та час збиратися додому,
Бо скоро вечір промайне, –
Немає в тілі зовсім втоми
І настрій радує мене.
10.05.23

Доволі стерпний епотаж…
Узори виключно із травня
Родивсь, відразу у кураж
І що цікаво, Боже, зрання…
Хлопчина наче як усі
На пастовні чіплявсь до сонця
Не раз губився у росі -
І відзивавсь лише на "Коця"
А ля-мінор любив, беріг
І відчував ось-ось згодиться…
І видкотило за поріг -
Куди, куди? яка різниться…
05.09.2023.

зникають лінії , сіріє небуденність
мереживо туманів , зграї мрій
і щастя тихого чуттєва неміч
і полохливість необачних дій
осінній подих - ніжний і п'янкий
остання мрія , почуття , бажання
а вітер налетить неговіркий
зірве листок - сумне його прощання
в прозорім плесі озера - печаль
шепочуть стиха трави над водою
а нашого життя крута спіраль
лиш зрідка нас лишає самотою
як невблаганно змінює все час
неначе вчора - тільки перші кроки
сьогодні ж за плечима цілі роки
як невблаганно змінює все час

і я в цю осінь стиха увійду
як ледь помітний проблисок світання
зорею вранішньою із небес зійду
розтану іскрою останнього зізнання...

2006 рік.

що я мовлю тобі, коли наші слова спорохнявіють,
спорожніють на вмісти, і змістами знидіють букви;
коли речень побляклих облишимо зношені мантії,
коли значення їхнє осиплеться згаяним згуком?

що мені не захочеш промовити вголос, як отче наш,
а лише тайкома у повітрі накреслиш губами?
що камінням залишиться всподі, надбите потовчене
зашкарублими лишками давніх чуттів і прадавніх?

що однаково склеїть нитки павутиння обірвані
і на трохи шовковими зробить зв'язки поміж нами?
що за буква єдина з твого прекороткого імені
неодмінно в мені зазвучить безголоссям нірвани?



2.05.2023

Дев’яте травня двадцять третього.
В день перемоги над фашизмом
на Київ здійснена атака
ракет, запущених рашизмом.

О шостій ранку сонне місто,
іще не чути круговерті,
і ледь ясніє небо чисте,
та тиша вибухом роздерта.

Дзвенять шибки, виють сирени,
і ранішні птахи принишкли –
снаряд з ворожої машини
укотре в Києві щось знищив.

Цинізм, достойний божевілля
в потугах знищити народ,
веде катів із днів свавілля
до шибениць близьких висот.


09.05.2023 р.

Куди не гляну – всюди благодать
У світлім царстві гарної природи, –
Вилискують на сонці, мов горять,
Наповнені щедротами городи.
Куди б не йшов і де б я не стояв –
Повсюди відчувається те саме, –
Прогріта сонцем до глибин земля
Теплом охоче ділиться з ногами.
В солодкій зморі вітер задрімав,
Заплутавшись в густому гарбузинні,
Де кріт невтомний риє крадькома
Проходи і пристанища родинні.
Близенько від кротячої нори
Вціляє прямо в душу ейфорія, –
Жовтогаряча морква догори
Нестримно пнеться та уся товстіє
За грядкою томатів – буряки
Від сонця поховалися під гичку,
А кукурудза листям говірким
Взяла собі шептатися за звичку.
Продовжую ділянкою блукать,
Бо серце відчуває осолоду, –
Куди не гляну – мирна благодать
І любе царство щедрої природи.
09.05.23

Слава путіну-герою,
Переможцю геморою.

Слава русскому народу –
Мракобєсу і уроду.

Слава армії росії –
Лиходіям і злодіям.

Марширують міліони
На забаву до кобзона.

Скоро путін і кобзон
Заспівають в унісон.

Від москви і до Уралу
Получили по хлєбалу.

Русскій натиск і одвага
Допровадять до Гааги.

Ми на горе всім буржуям
Обтрясаєм груші дружно.

Курсом «Курська» і «Москви»
Русскій корабель, пливи.

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)