Липень прилип на скло
сплющеним вдвічі носом.
Я не дивлюсь на зло.
Він же на зло не просить.
Зробимо вигляд, що
нас обопіль немає…
А на горі пощось
липовий цвіт всихає
19.07.1998р.

Ми кидались у небо словами,
Ми бездумно ангелів ранили.
Все вернулось і стало між нами
Важким нездоланним каменем.

Але ніжність дотиків теплих
Я не можу так просто забути,
Хоч в любовний медовий келих
Ми власноруч долили отрути.

Час очистить наші стосунки.
На увагу мою ти не злись...
Я візьму тебе ніжно за руки
І на вушко скажу "Повернись".

Яка дзвенить мелодія струнка!
Немов би ангелів святих капела
Шалений джаз на небі утина,
Й від музики дрижить зіркова стеля.
А може, то у полі, серед трав,
Гаряче сонце на пелюстках грає.
Немає промінцям других забав –
Лиш з музики вони утіху мають.
Чи то у лісі чутно тяжкий рок:
То дощ мотив собі нафантазує,
І чути лісом його мокрий крок,
Він барабни листяні цілує.
А поруч скрипка вітерця луна,
Смичком повітря він голубить ніжно.
І вмить натягнеться тонка струна –
І листя пари затанцюють грішно.
Усюди : на землі й на небесах,
В повітрі, в полі, у лісах безмежних, -
Лунають звуки музики в устах,
Прогонюючи тишу обережно.

2010

Приходит ночь, открыв свои объятья,
Затмив лазурь небес своей улыбкой,
Одета вся в шикарнейшие платья,
Что вышиты янтарно-желтой ниткой.
Она ступает тихо по аллеям,
Украшенным грядою метеоров,
Гуляет по туманным галереям
Среди чудных космических просторов.
Она – царица, трудно не заметить
Огня в глазах и пламени ресниц,
Которое, пылая, мир осветит,
Искрясь кострами тысячи зарниц.
Рубины и сапфиры ярко вспыхнут
На перстнях девы, не зовущей день,
И свет комет пред светом этим никнет
И превращается в космическую тень.
Но тут принцессу тьмы ночной бездонной
Спугнет луч солнца, принося рассвет.
И та, прикрывшись сумерков попоной,
Уходит в тень причудливых комет.

2010

Она сидит и молча смотрит
На небо тихое вдали.
Быть может видит Angel District
А может тучи-корабли
Ведут её в тупик проблемы...
Но ей-то просто все равно!
Зачем все эти теоремы?
Судьба решит - так суждено...
Любовь? Пускай! Её душа
Вновь бьется в тихом упоеньи,
Она всего лишь ищет край,
Где слышно чувств реальных пенье.
Она - актриса от рожденья
И прирожденная жена...
Она без совести зазренья
На эту роль осуждена.
Не видно слез, не видно боли,
Лишь тихий огонек в глазах:
Да не боюсь я этой роли!
Но не хочу её играть!
Но раз уж так, что я должна,
Зачем играть с людьми в антракте?
Ведь жизнь не так уж и сложна,
Сыграть бы с ней в одном театре!!!

2009

Красивый дождь идет сквозь стены света,
Он не имеет никаких преград,
Дымится солнца луч, как сигарета,
И гонит туч воздушных сотни стад.
Он сильный, дерзкий и умеет спорить
Он не боится солнца, ветра и небес
Он делает лишь то, что соизволит
И он всегда имеет перевес…
Но почему? Не уж то в каплях хладных
Тяжеет сила тысячи богов?
Не уж то в этих водах столь прохладных
Зажглась та сила тысячи костров?
Все очень просто, власть дождя понятна…
Ведь слезы горькие от всех людей Земли
Собрались в дождь и потекли опрятно
Не оббивая радости каймы…

2009

Крыши умываются слезами,
Вороны кружатся дикой стаей,
День ушел гигантскими шагами,
Ветер снег тихонько подметает.
Разве можно ей как крышам плакать,
Разве можно болью насладиться,
Удалить все номера, контакты,
Как прошедший день уединиться?
Сильная... зачем и для кого?
Смелая... зачем вся эта страсть?
Стоит ли вся эта жизнь того,
Чтоб всегда всерьез в нее играть?
Да...Нет...Запуталась, не знает. Вот бедняжка!
Как, что, зачем, что дальше, где, когда?
Тихонько написала на бумажке:
"Прости, я не умею так играть..."
Оделась. Вышла. Вьюга-непогода
Царила, сея мокрый острый снег.
Ура! Моя, моя свобода!
И снег, и лед теперь её ночлег.
Заплакала слезами, загрустила,
И замела следы. Теперь зеро.
Она поставила крест на могиле,
В которой все былое, все прошло.
Её нашли за семь часов, она
Лежала бледная, вся в белом сарафане.
А на щеке инейная слеза
Застыла в виде нежного тюльпана.
Она еще жива, и слышен четкий пульс,
Потом огни, больница, перспектива..
Пожить. Пусть слабой и наивной. Пусть!
Ведь это было все ,
Чего она просила...

2009

Схили буйних трав шовкових
Стеляться мені до ніг,
І ось я бачу мій Житомир –
Зелене місто наших мрій.
Заквітчаний вінком каштанів,
Мереживом українських калин,
Мов зачарований, мов первозданий,
Стоїть на скелях чарівних.
Пташиний спів луна повсюди,
І солодко пахтить від лип.
Щасливе міто і щасливі люди!
Щаслива й неба голуба блакить.
Ось літо віддає Житомир
Златавій осені ясній,
І та в багряний лад приводить
Житомир – місто всіх надій.
Промінчик сонця ледве-ледве
Отянеться вже до землі,
І листя з тугою приймає
Прощальні сонця промінці.

2008

Легенький вітер так незвично пролетів,
І таїною шелестіли понад вечір трави.
Ти таємничість світу зрозумій
В чарівну ніч, в ніч на Купала…
Ще з сивих літ язичницьких богів,
Коли волхви дива творити вміли,
Тоді ще люди говорили,
Що папороть вночі цвіте…
А той, хто цвіт небачений побачить,
Отримає скарби легенд й казок,
Та й щастя величезне у придачу,
Що сплетене із золотих ниток.
А тихий спалах зоряних світил,
Що виграють у небі, мов рубіни,
Стежину вірну допоможе віднайти
До скарбу золотого й до дівчини.

2008

Тридцять вісім. І два. Нас обох розплавляє у спеці.
Гарячкові бажання морозива, льоду, дощу.
Випаровує місто асфальти і запахи спецій
із маленьких кафе... Попри все я тебе не пущу.

Бо мене лихоманить. І що там оті тридцять вісім?
Нам обом і за сорок цілунки, як вперше, печуть...
А давай заховаємось вдвох у дрімучому лісі.
Там, бодай, тридцять шість... До шести повернемось, мабуть.

Софія Кримовська
Поезія “Тридцять вісім. І два.”



літературна пародія

Не брикайся, прошу! Ми обоє у зрілому віці.
Лихоманить тебе? Не видумуй, не пущу, не мрій.
Простудитися встиг? Але де? У тіні тридцять вісім!
Де я душ тут візьму? Попри все ти роби щось, не стій!

Ах, який витівник!Ти навіщо прикидувавсь, милий?
Молодчинка моя! Доказав, що не в градусах суть…
Не розплавився би. І, благаю, не треба щосили…
Нарікати на спеку – на екваторі також живуть.

Поцілунки печуть, чи загар на попечених плечах?
Гарячкове бажання навалилось нізвідки якось…
То, напевно, від спецій, то, напевно, коханий, від спецій.
Повертаймось у ліс. До шести ще осилимо щось…

19.07.2010

в осáді спеки
вже напевно – в óсаді
на денці дня
чи у безодні снива
ховався – мов від себе!
мов піддослідний
від вівісектора –
у вічности припливах

та повертало в жар
ти був приречений
ковтати це повітря
де хоч ціп повісь
лише в ночі
на острови лелечині
здійснив утечу...
шлейфом згадки тіпались

Ти бачив, як на небі сяють зорі?
Чи взрів ти їх сліпучий справжній блиск?
Чи бачив посмішки світил у морі,
Відчув їх неймовірний зверхній тиск?
Вони ж он звідти посміхаються холодно,
Їз чорної западини небес,
З погордою спускають владний погляд,
Лишаючи в повітрі лищ рубець…
Закручуючи сяйво у плеяди,
Із світла тчуть небесні рушники,
Із спалахів будують колонади,
Вони сміються з нас, оті зірки!
Якби ж вони то тільки розказали,
Що на полотнах вишито у них,
Якби ж то тільки долі розпізнали
Загадки спритні й підступи лихі…
Але вони байдужі й не поможуть!
І тільки сяють там у глибині,
За нами зрить небесная сторожа!
І сяє, світить ясно уві сні…
2010р.

Время кружит, как муха, мечется и жужжит,
кролик на батарейках больше не хочет жить.
Сяду на подоконник и помолчу за жизнь,
только бы не считать время и этажи.

Высохшая ромашка сбросила лепесток.
Вот и Ванюша вырос: дурень – дурней меня.
На день Рожденья Ваня просит себе гудок
от электрички на Верхние Ебеня.

Май в этот раз пуховый - бесятся тополя,
горы стоят буграми, чтобы за них свалить.
Наша судьба, Ванюша, здесь дурака валять,
чувствуешь, как гудят нервы родной земли?

Янголя витрушує напірник,
На курник вилазить молодик.
Дядько Йосип, на півставки двірник,
Чухає замріяно кадик.
Снігу понасипало по литки,
До снаги двірницький реманент.
Спить містечко. Тільки напідпитку
Вийде прибирати світ поет.
Шарудить мітелка до світанку,
По габі прошиють двір сліди.
Зорі зійдуть в снігову альтанку
На гілля, як ноти на лади.
Із ряхтливих слів складеться ранок,
Абрис міста і його людей.
Там, де свіжий аркуш – чистий ганок,
Спорудять тубільці дім-музей
Дядькові, що дням малює лиця,
Бавить риму, любить добрий жарт,
Тим був кумом, там копав криницю,
Перетнув життя і…зник в жнивах…

Ніби вийшов й двері не закрив,
А тому – ще недалеко досі.
Інколи забудуться на мить,
(Варто чарки три перехилить)
І весілля з дальніх хуторів
Заголосить:
«Де ж той дядько Йосип?»..

2010

Грусти капелька,
Радости – море,
И невеста
Станет женою,
Бал в разгаре,
Сияют очи,
Свадьба!
Радость
До глупой
Ночи!
Круг друзей
Станет шире,
Крепче,
Обниму
Я тебя
За плечи,
Пожелаю
Мечтам
Всем сбыться,
И желаниям
Воплотиться.
Пью вино
Все, до дна,
С тобою,
Чтоб вся жизнь
Расцвела
Любовью,
С чистым
Сердцем
И верой
Стойкой –
Будь счастлива!
И…
«Горько»!
«Горько!»

17.07.10

А голуби перелітають час,
Що листям шелестить, мов сніг. І пір"ям
Вже крутить вітер. Нами володіє
Повітря й світло осені. Без нас
Той серпень десь живе. Який погас.

І вже ніщо тепер не вдієш, ні.
Ця крапка укінці - зимова тиша
У шпарах дому, що таки залишиш
Колись раптово: вже чи навесні.
У стінах зникне ще тих кілька слів.

Хто відлітав, той знає цю печаль,
Коли не все одно: на схід чи захід...
Поближче серце - перелітнім птахом
Майне питання - сумніву вуаль.
Тремтить на пальцях осені медаль...

У садку під виноградом
Золоті ростуть кульбаби.
Придивляюсь ближче я –
Тут ціліська кульсім’я.
Посивілу кульбабусю
Обіймає кульдідусьо,
До кульмами і культата
Туляться кульдитинчата:
Кульсиночки і кульдоні
Відкривають очка сонні.
А кульвуйків і культіток –
Просто всіх не полічити!

Тож і ти підходь поближче –
Кульсімейка в гості кличе!
2010

А помисли твої - щасливий подорожній -
Чистіші від води, осінньої води.
На погляд ліхтарів і на слова порожні
Коли в яких світах просвітленим ходив.

Розмови про плоди, про смак життя і болю -
Полову і зерно. Ти знаєш самоту.
За вікнами вода. Дерева вкотре голі.
Запалюєш свічу, горіти саме тут.

Це повертання зим - сліди води і хліба.
Пригадуєш себе і струшуєш сніги.
Вже ніби по війні, і по зневірі ніби.
Вогонь палахкотить, премудрий і нагий.

Пережити іще солоджений серпень,
І пробачити цим волхвам і джмелям,
Що летять і летять на південь уперто.
І не видно уже ні цяток, ні плям.

Перевіяна ця самотність на вітрі
Відчуттям перемін і видінням себе.
Напівосінь уже, і ще - напівліто...
Запаковані сни у валізи небес.

Перелітного пів печального світу.
Проминають сади поміж зла і добра.
Тільки радісний Бог, всміхаючись, ліпить
То тебе із зірок, то мене із ребра.

Це було, мабуть, торік,
Вже віджило акварелями літо,
Роси дзвеніли, наче в потік
Слово вліта з обмолочених літер;

Ні не із тих, що німі,
Що половіють вгорі у парсеках,
Ті, що бідують тут, на Землі,
Літери-лідери – ці тут великі !

Хто ж їх на Землю привів
В час шумовиння й гортанного звуку:
Дикі простори з квіту і див,
А чи, можливо, - із творчої муки?

Це було, мабуть, тепер,
Вже ось жнива на носу злото хлібні,
В кожній зернині зріє терпець
І виростає нам лідер потрібний.

2009

Серед тиші віків майбутніх
Вже пережита мандрує доля,
Наближаючись щастям поволі
Мною бачених всіх присутніх,

Їхнім порухом вуст праведних
Оживає мій вітер довіри,
Осідає в батьків на подвір’ї,
Серцем освяченим маминим

2007

Душа… Душа… Яка ж вона, душа,
коли нема їй спокою від слів?
Вважається, що нібито крилата.
По сказаних пралезах палаша
бреде вона, й кривавий слід зацвів
за нею так, неначе йде від ката.

Горбата. І брудна, бо безліч ніг
топталося, не маючи зупину.
Тягар від плюндрування і образ
не крилами – горбом за плечі ліг,
камінням вріс у зігнуту вже спину,
пухлинами болючих метастаз.

Така вона – душа, що справді чиста.
Що міріади втом від безлічі турбот
Несла, неначе хрест святий юдолі.
Що, наче папуаси за намисто,
не продавалася від безціні щедрот
і знає вартість істинної волі.

Крилату? Ні, молюсь я не карати:
порожнє і легке завжди потягне вгору
у густині і щільності життя.
Най краще каменем триматиму загату
між полем щирості і річкою роздору.
Либонь у цьому є якесь пуття.

Прозоро і дико пульсує в очах
Надломлений спогад.
Засмоктує тихо в журби позича
Повітря густого.
Викресує пам'ять, як блики вогню,
Зникає незримо...
Закутаний в правду, неначе в броню,
Стоїш між чужими.
Розбещений світ розгубив сорочки -
Голісінький-голий...
Простягує руки, хапає стрічки
Із жертви Додолі.
Метається, рветься, здригається тінь
Від світу у небі.
Так тягнеться, прагне піднятись з колін
Для вічної треби...
Розбещений світ розгубив, все, що міг -
Порожній-порожній...
Лиш листям зеленим торкається ніг
трава-подорожник.

я вийду з ночі
шалена й гарна,
немов з підпілля,
обпита зіллям;
для Світу зроблена
без вуст, без дотику
я йду й живу,
і вмру за покликом.

проте, загине незалежність,
як гинуть дУрні в шлюбі,
я зрозумію, що для тебе,
а не для Світу, любий.

вся безмежність степів,вся прозорість річок,
все- зібралось в очах та затято мовчить.
і колишаться вії,ти здіймаєш повіки.
не кажи, що не кликав, не кажи, що не звав.

а мій голос дрежить,мої руки - тремтіння.
а губити любов дуже вправно умієм.

в мене безліч людей, щоб почати розмову,
й тих від кого нехочу чекати дзвінка,
бо важливіше одне, лиш одне твоє слово.
в ньому шепіт і плач, і всі погляди світу,
а любов мою нікуди, нікуди діти.
в голові- немов бджоли, ну а в серці- мов діти.
досі сохнуть у глечиках твої квіти...

вся прозорість річок, вся безмежність степів-
все зібралось в очах та затято мовчить.
як би все не було, як в серцях не стучить,
наче горе, любов треба чимось залить.

Сьогодні дощ піде опісля...
А вже у небі сокіл мріє,
Йому з землі малеча свисне
Та так, як до своєї мрії,

Сьогодні буде все опісля
Коли в зеніті сонце мліє;
Чутливо в тиші просто пісня
В дівочому серденьку зріє,

А до... спекотний Липень липне
До подиху на двох розмови,
Услід блакитним оком вип’є
Ходу твого бажанням новим,

Сьогодні злива вже опісля
Впаде на сумніви чекання
І тільки пісня - просто пісня
Вже ніжна, визріла в мовчанні...
2008

Нервной рукою тяну лепестки -
«любит - не любит»
молитвенным шепотом,
кровью по телу и болью в виски
бьется любовь к тебе –
чтО потом?

Что это грусть мою
так быстро мнóжит,
карты открыть не смея,
тебя отнимает,
хотя…
может,
кто-нибудь любит тебя сильнее?

Кто своей страстью твои
влечет помыслы,
меня предав тяжкой ноше,
больно мне думать об этом,
но что если…
кто-то нуждается в тебе больше?

Вновь пред иконой обезоружена
молю о минутной встрече,
а пламя вопросом под купол -
нужно ли,
если ...
кто-то целует тебя крепче?

Не верю!
Это какой-то миф -
стереотипы, вбитые в голову.
Гневно испепелит этот мир,
сила моя, ураганами-войнами!
…да что там война -
пандемия пусть даже…
заберет, никого не жалея,
если только кто-нибудь скажет
мне…
что можно любить сильнее…

Пташка.


Моя пташко, немов одиноко
Прилітаєш зігріти сердечко
З позавчора у завтра високе,
А сьогодні – під зорями нічка,

І вже весни розніжено стогнуть
У натхненних обіймах польоту,
Твої крила, даровані Богом,
Освячу і вдесяте, і всоте;

Приховаю від першого грому
В поцілунках вітрів найпалкіших,
В піднебессі – в щасливому домі
Нас не знайдуть ні кінні, ні піші,

Не спитаються: де ми і хто ми;
У сполоханім лицаря лику,
В добровільнім полоні утоми
Можна бавитись радісним криком,

Погукаєш в покинуті гнізда,
Моя пташко, красива, як диво,
З посинілого димного міста
Відлітаєш у вирій щаслива.
2008

Застільна

За чистим святковим столом
Сидіти нам доля дала.
Наповнимо душі добром.
І Вам, милі друзі, хвала!

Вишневий садок у вікно
Червоне намисто схиля,
Щоб чара життя, як вино,
Нам щастя по вінця лила.

Відкриємо наші серця,
Щоб дружба й наснага цвіли,
Відійде назавжди тертя –
Коханням наповнимось ми.

За чистим святковим столом
Сидіти нам доля дала.
Наповнимо душі добром.
І Вам, милі друзі, хвала!

Наповнимо душі теплом і добром,
Загалу усьому хвала!

Як виявилось, важко неймовірно
В душі своїй вогонь жаги згасити.
Я геть жену думки про тебе марно,
Бо серце звикло вже тебе любити.

Ця згубна звичка так мене мордує,
Я намагаюсь не коритися їй сліпо…
Та відчуваю, серце вже готує
Капкан, закомуфльований у літо.


Бачія Патара
поезія "SOS"




(літературна пародія)

Щось серце зовсім слухатись не хоче.
І мозок теж. Постійно ти в уяві...
Ну як зробити, щоб жага цих ночей
Ще вилилася в підпис на заяві?

Ти неймовірний тугодум удався!
Бікіні, море - певно шанс останній...
Я топлес. YES! Очима турок вп’явся!
Як, милий, почуваєшся в капкані?



(з автором оригіналу не асоціювати...)

Ти вже давно прийшла небесно
Шукати почуттів, пригод, любові,
Із попелу, мабуть, воскресла,
Розіп’ята, згоріла на хрестові

Сам Бог послав тебе, як мрію
Побіля вигнанців обох із раю
Підгледіти любов повії
І воскресити душу, що вмирає.

Тебе спіймати неможливо,
Ти – блискавка, прокляття тогорічне,
Любить вже краще небо сиве,
Аніж тебе все молоду одвічно.

Зайшла ти в гості серед ночі,
Коли зима похукала у двері,
То, мабуть, сон мені пророчить
Любов і ненависть носити в серці,

Тепер спокійний вже, радію,
Та впізнаю тебе у громовиці
Як небо блисне – я німію:
І—спогади, мов книги на полиці.

Часи розімкнулись, тиняються бідні,
Гукають, шукають у темряві злій.
Як завше, священики правлять обідні,
А степом, як завше, хрипить суховій.
Та батька і діда вже не зрозуміти.
До тебе байдужі твої дітлахи.
І тільки травнево трімкочуть трембіти,
Збирають печалі, ховають страхи.
Ти сном забувався, де казка панує.
Ця казка бувала ще гірш від буття.
Та мареву марне горлать алілуя
І перед Нероном гидке каяття.
Часи розімкнулись, розіп’ято душу,
Будуються церкви холодні, мов лід.
А Небо чекає, коли то вже рушать
До красного сонечка люди на схід.

Ветер колышет деревья и волосы.
Женщина – лёд,
Женщина не придёт.
Океан стихотворен и тень стихотворна, а голоса

Не передать на листе
Асимметрией ритма. И цвет …
Её цвет – её свет (как те
Очертанья холодных планет) исходит на нет.

Беспомощно тонут предметы в углах
Под тенью, сливаются с блюзом. И золото стен, серебро сигарет –
Всё тоже исходит на нет,
Всё схоже. На простынях

Оттенок лилейного так
Беззащитен, но холоден – знак
«не ищите». ГлубОко в глазах ,
И раскосость – всё та же округлость, как Ох или Ах.

16.07.2010

В июньском трепете листвы
Созрели рифмы налитые.
А от Молдовы до Литвы
Вскипают тучи золотые.
Темнеет неба бирюза
Сверкают молнии лихие
И декламирует гроза
Гремучие стихи стихии

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, до прикладу, Велес...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, наприклад, Мокоша...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, наприклад, Купало...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, до прикладу, Ладо...
Або Дажбо...

...Слухай цей блюз,
Вчи на пам'ять цей славень,
Православний...

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
01.07.2010 року

...Повідай мені, о вожде снігів косооких,
Куди ти ведеш розхристану, босу Росію?...
Оглянься назад - мете, доки кинути оком...
"Дороги і дурні" і ти, як блаженний месія...

...В світлиці твоїй - орел-триколор двохголовий...
У жестах твоїх - татарських баскаків пихатість...
А в сінях твоїх - дим і сморід, сивуха й полова...
І протягів пляс під гармонь у нетопленій хаті...

...І ніби ми всі з діда-прадіда браття-слов'яни...
Та як же ти любиш збрехати, хто хліб цей посіяв...
Захрип соловей з балалайкою, голий і п`яний...
Але пам'ятай, Україна - "уви", не Росія...

...Було тут багато чужих, косооких вождів...
Гуляв польський гонор, великонімецька вівчарка...
Однак тут немає таких, як в Москві, холодів,
І хочеться вірити: тут, хоч на грам менша чарка...

...Ростуть покоління, і знаєш, земляче, я вірю,
Що хтось з них відкриє зачинену браму в Європу...
А ти - на розпутті, у крові, так схожий на звіра,
Стоїш і гикаєш і "красненькім" сніг білий кропиш...

...Він тішить тебе, твій новий, в шубу ряджений вождь...
Стібає коней, що вгрузають в багно, на розпутті...
Новітня матрьошка, ведмідь, імператор, ну, що ж...
Великий... Маленький... І все ж, косо зроблений Путін...

Кумпала Вір, м. Хмельницький
30-31.01.2008 року

Хотілось, щоб ромашки
запахли аптекою.
Це так – фе!
Покупець із текою
в галіфе
ось-ось зачепить бляшку,
а ремінь
із зіркою – радянське.
Амінь? Ні. Не амінь.
Кіоски у Луганську
без кінця
на відміну
від плину
молитов, що з лиця
схожі на тітку Галину.
І лину
лину
лину
до аптеки «Сана»,
лікар приписав,
мовляв, надій сани
відправлять
у ромашкову ейфорію.
Стою обабіч доль і грію
поглядом покупця.
Йому і спирт не до речі.
Змія безробітня оця
уже готувалась до втечі.
А ми? До кінця

Видно, не спать сегодня,
светлый, заветный друг.
Время, как земноводное,
выскользнуло из рук:

в каждой слезе о прожитом
бьётся о сушь вина.
Мир, где всего дороже - ты,
залпом бы и - до дна.

Красное - словно треплются
по ветру паруса.
Только надежда теплится,
даже когда гроза

выжжет глазницы морю
чистою нотой соль:
брег твоих губ умою
сладким вином, Ассоль.

Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг:
віртуозно ними човгав,
доки свій обрав розбіг.

Все? Та де там! Знов до праці:
м"яч на ціль не встановив...
Слабозрячих папараці
навіть за ворітьми звів.

Там і диктора незримо
попосмикав за язик.
Той жбурляв словами - мимо!
Геть з ефіру нишком зник.

От суддя не вдавсь до смутку,
і його тут чути свист:
за затримку часу хутко
бачить картку пенальтист.

Бий тепер... Аж так - до Волги...
Воротар відбити зміг...
Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг.

17.07.2010

На асфальті бульки.
Спиці в парасолі.
Це самотня гулька.
І не буде солі
розчину на шкірі.
Дайте змогу вірі
гепнутись в калюжу.
Я і ти. Влаштує?
Зайвих я спаплюжу.
Туї.
Туї.
Туї.
Ніби на курорті.
Ніби на параді.
Крапельки по морді.
Ми безмірно раді.

Я? Я – парвеню.
Ти? Ти мені вдячний.
Я передзвоню,
щоб було не лячно.

Висушим шмаття –
і безмежно голі.
Упадем в життя.
А по парасолі
розпливемось радо.
Це… Щось особисте
градом,
градом,
градом,
нібито намисто.

2010

Режисер побажав греця ,
ми стріляли у декорації.
Загалом, все нижче йдеться
про воєнні операції.
Марші лились крізь мати
(чоботарі заздрили стримано).
Барабани: «Ати-бати!», -
нахабно на публіку гримали.
Підготовка до теракту,
так би мовити, репетиція:
ніхто не чекав антракту –
напружена хвора позиція.

Лише у брудному віконці каси:
Білети продані!
Білети продані!
Продані, дідько, білети!
…Натомість барабанів маракаси.

2010

Цей запах волошок у житі п’янкий.
Ця хмара свободи над нами!
А знаєш, який ти, а знаєш, який?
Про це не розкажеш словами.

Цей згусточок щастя — густий-прегустий,
Солодкий, тягучий, немов шоколад.
А знаєш, який ти, а знаєш, який?
Ти мій-наймоїший. Ти мій зорепад.

Направду, цей світ — і смішний, і страшний.
А щастя — таке швидкоплинне.
Я знаю, який ти, я знаю, який —
Незмінний, нетлінний, єдиний.

Як у дитинстві
Кидаю все камінці
Що якнайдалі.

Рінь на поверхні
Скаче і тоне в воді,
Ойкнувши ледве.

Кола тоненькі снують,
Як павутинки,
Вказують місце мені
Мрії могилу.

Доброго вечора, моя Радосте!
Як здоров’я? За ким сумуєш?
Чи підкорила щось непросте?
Слова ласкаві від когось чуєш?

Ти натомилась за цілий день...
Чи усміхаєшся...чи радієш?
Співає серце своїх пісень?
Кого забула? Про кого мрієш?

Милуєшся зорями? Любиш троянди?
Чого в цей момент чекала?
Що вимолюєш, як ковток води?
І що з собою ця мить забрала..?

Про що розкажеш? Про що змовчиш?
Які вірші зараз а думці?
Про що поглядом прокричиш?
І які плани уже в розробці?

Ой, ... щось вже питань забагато.
"Ти як?" - от і все, що я зможу спитати.
Я маю єдину спрбу для того, щоб жити
І сотню життів, щоб про це написати.

15.07.10 23:38

Майя календарь – наша

Судьба.

Во Вселенной

Сущность вещей глубинная.

Счастья открыты врата –

Вечности Жизни и Света.

В миру царят кутерьма

ребусом невежества,

это мрачных мислей сеть-тюрьма.

Словно рыба в них попавший

Человек,

Гниет, прозябает свой

век.

«-Милый брат, верю слышыш ты,

Вознесения мысли зажги.

Сквозь Лучи Огня Любви

в Белый Век их неси.» Отвечаю
с Радостью:

«Родная слышу – соединяю

Солнце и Луну.

Время пришло, что

Посею то и пожну.

Вознесения открыты врата

для всего человечества

Счастье, когда понимают

меня –

Человек от Света – Свет

от человека.

Парка родного прохлада

нежит меня.

Дыханием нежной тишины

ласкает природа человечества

сердца.

Песню о Единстве

Вселенных

Поет моя душа,и

аплодисментов взрыв – на

бис

Парка листва.

Чудо – сказка Апполона

Сам познай себя,

бездонная реальность

и илюзия Бытия.

Все во вселенной

Слито.

Взаимосвязаны нитью

Любви,

на матушке Планете

Земля,

все души и сердца.

Бог – это любов!

Улыбаюсь, он смотрит

На меня.

Выхлопы города (как
бутылки, часы или
как восклицательный знак)
схожи с характером Лили
Марлен и её бледной кожей.

Двое зашли в переход,
в его перспективу, под землю, и, может,
их пустошью захлебнёт,
но всё же…

Выхлопы города – стук
пО столу, пО спине. После
пожатия рук,
улица в улицу – поле.


А двое – квартирой пустой,
пятнами, знаками на простыне.
На двери телеграммное : «Стой»,
и печалит вдвойне
цыганский строй.

Так фигурой в окне,
на чёрном коне –
город немой,
город не мой.

26.06.2010

Сонно, сонно.

Из распахнутого
окна
ахнет.

В волны ночи нырнула донна –
до дна.

Она
одна
в лабиринте крика.

Губами - к стенам,
в домнах лет.
В имени
Федерико
пепла октава,
над –
« Се нам
Грядет».

Попробуй, вымани.

Болотной тины
напряжённый
холод.
И над Гранадой
месяц синий -
сонный,
молод.

Сонно…Сонно…

В волны Стикса
шагнула донна –
До дна.

29.04.2010

Как из точки растёт куст
цветов – прорастает врозь -
из твоих прорастает уст
уже брошенное: «Брось».

Так в заплёванном парке мрак
через сток прорастает в ток.
И листок на асфальте так
одинок, будто это рок.

После танго – вороний крик,
барабанная дробь, пустырь.
Из несказанных только три
слова, главное в них: «Прости».

А луна, как волна, полна
и песка, и морского дна.
Но она заливает пол .
И от целого – только пол...

8.07.2010

і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
якими городами ходила , філологине?
щоб зимувати, ламала у кропу зап’ястя,
потім у банку складала з промінням синім,

потім дивилася в дзеркало – і не бреше ж!
наче дівчина, наче й столітня бабця…
перша огрядність - іще не цілована вежа,
першопричінність і зболена першопорядність.

а тут іще пливе по вулиці Анна- Марія…
у школі була дурепа, а зараз в зеленій сукні,
і вії, як махаони-гіганти ! О, мама мія!
і чоловік вигладжує. от вже сука!

завтра прийдуть уроки , в роки - гіркавість
осінь прилипне кленовим листочком на ступні,
а ти ж така, як басейн – хоч бери і плавай!
в сумці Сосюра латає останні туфлі.

пішла у мережу інетну мережки збирати.
редагувала вправно, а тиша гіркла полином
де вітер куйовдив футболку-червону ватру,
де чати футболили чемно філологиню.