Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

Пробач мені моє кохання,
З тобою поруч кожен крок.
І те, що цвів тоді бузок
І десь співала птаха рання.
Пробач мені ті порівняння
Очей твоїх і двох зірок.
До тебе плин моїх думок.
Й мої нестримані бажання.
Пробач мені ті дні чудові,
І те що був лише у слові
Легенький доторк до плеча.
Пробач мені також вірші
І що від серця і душі
Я так і не знайшов ключа.
20.05.2010 р.

Кожного дня
запитання- як буты далi, яким буде
Життя?
Залишаюся сам
на сам i у краще
майбуття Вiра моя.
Якось, у скрутну
хвилину дня,
менe люб'язно
хрещена Венера
до себе гостювати
запросила.
Прилетiла Вона
з неосяжних зору
просторiв, коли
почула як бринить
сльозою моя душа.
Гостинною нiжностью
пригорнула до себе
та лагiдно промовля:
,,-поглянь крiзь
вiкно, дитино моя,
там вiдповiдь на
запитання, тебе вона
чека".
Дивлюся i бачу,
як на Сходi Зоря
повстава, це
Бiла Зоря- Епоха
Сатья-юга.
Вона невпинным
кроком лине
до тих- хто
бачить чiстотою
думок щасливе
Життя, а тiнi людей,
котрi не хочуть
Iстини, жирують
та галасують
супроти, Божа
Сила
Свiтлом Вогня
змiта з лиця
матiнки-Земля!
Бачу Будинок Мрiй
багатьох людей,що
шукають ключi вiд
Його дверей
Повертаюсь до
Хрещеноi мами-Душi
Добра! Обiймаю
коханням Серця-Спасибi
Вам,рiдненька.
Тепер я розумiю,
що потрiбно
попрохати коваля, Вiн Живе в менi, щоб
чистими думками до
майбутнього кував ключi.
Хрещена пригорнула
посмiшкой кохання,
розумiю-час до
Рiдного порогу
iдти.

Поламала підбори. Довірила кедам останню дорогу
до нього.
Відпустивши блютус, вполювала не музику, так, випадкову картинку:
сині кактуси, тюль і відтінки
озвірілого сонця, яке прокотилось містами…
І, вдихнувши дурної трави, я приходжу до тями
попри бажану втечу… І шлях, що подовшав,
прилипа до підошов.

Скільки вибитих рейок, проколів, металу в губі?
Скільки часу потрібно йому і тобі,
щоб нарешті почати ловитися в пéтлі нарізно?
Запізнитись ніколи не пізно.

А між вами – два мегапікселі, три бездоріжжя,
вісім років дитинства без нього, без тиші
забинтованих пилом провулків і сходів,
де ніхто не нашкодив…

Там я вміла приходити в сутінь, мала і мудра,
І могла молодий снігопад – проти хутра…
Бо, до всього, носила хоробру вдачу,
кинуту Богом на здачу.

Хто я? Птаха об дзвін? Відкоркований дим дурманý?
Невідісланий смайлика серп відсікає мину…,
щоб назавтра вродитися високо, все осміяти…
…Welcome, серце, у п’яти…

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

Хто ж ти - Чаклунка,
Фея чи Мавка,
Муза цілунків,
Відьма, Русалка,
Пікова Дама,
Жінка фатальна,
Леді, що драми
Грає печальні?
Може, Мольфарка,
Хмар господиня,
Що трунок в чарку
Лиє мужчинам?
Може, Князівна,
Що зійшла з трону?
Де ж тобі рівних
Знайти, Матроно?
Брови - стрілою,
Хвилями - коси.
Тобі без бою
Здаються досі.
Надто цинічний
Світ цей довкола
Мрійницю вічну
Вгощає болем.
Терням він мостить
Долі стежини,
По яких боса
Йдеш без провини...
Ходиш у роси
Тіло вмивати.
Та в долі просиш
Не срібла-злата.
Вуста медові
Прагнуть цілунків,
Серце - любов'ю
Снить у Чаклунки!
25.07.2010р.

Синьоокий, хочеш – погадаю?
На все те, чого давно немає…
Не збрешу і правди не скажу,
Не свята хоч, та хіба ж грішу?
Тут три лінії: дорога, ти і я…
Значить, серце, доля я твоя!
Полюби чаклунку, покохай –
Взнаєш все про пекло і про рай.
Зорі в небі розцвітуть для нас,
Північ, милий, то таємний час.
Папороті ми знайдемо цвіт,
Буде знову нам по вісімнадцять літ.
Хочеш – подарую я печаль?
Ревність, тугу і розлуки жаль.
Але враз забудеш про розлуку,
Лиш зустрінуться раптово наші руки.
Чом мовчиш, чужинцю, іншу маєш?
Чорноброву Відьму не кохаєш?
Значить, третя лінія – не я…
Значить іншого я доля, доля не твоя!

Недочитана книга зір.
На сімнадцятій штамп казенний.
Ти ще часу мені відмір
зрозуміти фінальну сцену.
Палітурка на сотню літ,
жовті кутики, яті, єри...
А для мене уперше світ
просто так одчиняє двері.
А мені б ще казок і слів
і зорю би іще в зіниці...
Тільки ранок давно поспів
у гіллі... і сполохав птицю...
23.07.2010

Я знов собі сьогодні одягаю крила
На свято полювання почуттів,
Бо знаю: там любов тугавиться в вітрилах
І буде там зі мною сто чортів…

2002

Чергова доза йде у кров,
Свідомість плавиться на сонці.
Снодійним сповнилось нутро,
Щоб все чарівнішим здалося.

І, знаєш, зовсім не болить.
Коли ти йшов, боліло більше.
Простила я і Бог простить.
Бо ж я у світ рушаю інший.

Хоч так багато нових рим,
Метафор, образів багато.
А ти їх з пам"яті зітри,
бо й так не встигнеш написати.

Торбинка спогадів пуста,
А чаша з мріями розбита.
Коли від тебе йде життя,
То хочеш плакати.
І жити.



Якось вночі

Ніч пробила час для дива,
Для містерій і для злетів.
Суть жіноча є зрадлива? -
Вічна тема для Поетів...

Погляд жінки чарів повен,
Проникає в саму душу,
А жіноче ніжне слово
Навіть камінь з місця зрушить!

Квітне місяць срібно-срібно,
Манить душу в небовисі.
Якщо Ти до злетів здібний -
В сяйві Жінки розчинися!
25.07.2010р.

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.

Пластилінові губи, пластилінові руки,
Пластилінове серце пластиліново стука...
Я зімну тебе всю, зазирну всередину -
І зліплю собі сина з твого пластиліну.

Ти є?
Була?
Чи я тебе придумав?
Чи помилково
Ти потрапила у ніч
З того вірша,
Що вереснем надуло?
Була?
Чи є?...
Хіба у тому річ.
Як вересень,
То ти,
Звичайно будеш
І будуть золото
Розхлюпувать дощі.
І ти мене
В тім золоті загубиш,
Відмовившись
Від золота душі.

…змія не люблю


За те я змія не люблю,
Що він в мені невидимий,
Як тільки я йому наллю –
У дзеркалі обидва ми…

2009

Довподоби, коли пливуть зі Сходу
Кораблі невідомі,
Немов сльози.

Довподоби, коли келих червоний
Лунає як дзвони
І як голосіння.

Довподоби , коли ночі потворні
Кружляють думками
І падають листям.

8.09.2009

Що потрібно для щастя тобі?
Шампанське, дівчата, розваги?
Щоб кожен день у цій метушні
На подвиги дав хтось наснаги?

Що важливо тобі в самоті?
Пляшка віскі, сигари та тиша?
А чи є все у тебе в житті?
Все? Та кохання немає лише.

Що цінуєш найперше в людині?
Гроші, владу та статус високий?
Так скажу я тобі, що віднині
Ти продажний й німий є, допоки –

Сам-один не поставиш за ціль
Жити в мирі, любові, братерстві.
Лиш тоді, на кінець, звідусіль
Прийде щастя – то цінність найперша.

18.07.2010

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Чистые мысли-корабли богов Земли.В Зпоху Нового их ведут дети Любви. Шторма, туман, препятствия страха им ведомы, но в бухту покоя-Домой!, всегда вернутся они.
Белоснежный лайнер
ВУ, КРАЙОН-Капитан, рукопожатие, взаимные приветствия, на палубе царит идилия Добра!- Атмосфера взаимопонимания.
Все возвращаются Домой, в каюте блажeнства покой.
Курс на Север, Его Любя, мы возвращаемся по карте памяти истоков прошлого на круги сво-Я.

Кохатимемось в темноті.
Я вимкну місяць, вимкну зорі,
Аби не бачили вони
Наскільки голі ми й прозорі.
Ми заховаєм від очей,
Чужих очей, свою чутливість.
Хай заздрість їх не обпече,
Які ми голі і щасливі.
Шатро із темряви – це наш
Надійний сховок для бажання.
Приляж на сутінок, приляж.
Утаємничимо кохання.

Так ніхто не прощається… Де не клянуться травою
на живому снігу, де сосна виростає кривою,
де водій утрачає пильність і гасне в літі,
я не стану на лікті…
Так не плачуть занедбані діти, йдучи із дому…
Подолавши себе, суперечки, недільну втому,
причаївши страшну історію за щокою,
я тебе заспокою…
Так ніхто не прощається… Весело… Бо зарано
повертати назад, не пізнавши всього туману,
не дійти до війни, переситившись камуфляжем…
На чужому поляжем…
Піде світло повільно донизу по восковій вені,
заворушиться дим у вікні, безкінечність у жмені.
І, помноживши попіл на попіл, відпустимо кому.
Так не буде нікому…

Кожна людина на Планетi Земля прагне кохання.
Генiальнiсть любові доволi проста,
Даруй квiти своєї душi Природi Свiту.
Енергiя любові i на вiдстанi доволi проста-
Це скарби Духу свiтлом душі.
В чiстостотi шляхетнiй простота.
Гармонiя Життя- це поєднання поглядiв, -
Абсолютом сумiстного творіння Життя...
2011р.

Не побачу, не плачу, не думаю…
Наче сон пролетіли роки.
Я для тебе безсмертною думою
Ляжу складно в рожеві рядки…

Я до тебе кохання розпечене
З теплим вітром пришлю на вуста.
Наше щастя, навіки приречене,
Десь загубиться в сивих літах…

14.07.2010

За поворотом – два столба
и рельсы старого трамвая,
оборванные провода
и грифов недобитых стая…

Зевнув, убрав ладонь со лба,
предохранителем играя,
она следила, как толпа
рванула, будто бы из рая,

туда, где, похоти раба,
в дразнящих шортиках из мая,
бежала девочка-судьба,
саму себя не понимая.

Літо пройшло…сумую,
наче не земля, а я хочу помирати…
Дні, як смертник відрахую…
з листям душі хочеться зів’яти…
Не рятуй мене, не вартуй мене…
Це лише тінь, мене вже немає…
в пожовклому саду тінь промайне…
я не знаю, що душа там шукає…
Може сліди втраченого кохання…
а може які ліки для серця!
Чекаючи осіннього світання,
прошу на цю примару не сердься…

Натхнення рвало душу на шматки,
я малювала нас, усюди були ми…
Я плакала, зривала темряву ночей,
і стільки сліз лилось із моїх очей…
Моїй душі потрібен новий притулок,
а ти візьми собі оцей малюнок.
Хай буде він для тебе згадкою,
чи хоч у книжечці закладкою…

Час тікає крізь пальці,
снігом замітає серце.
Беззмінний, безслідний процес.
Вчинити б якийсь ексцес…
Щоб зупинилось серце…тобто час...
Це все не стосується Вас,
це не стосується нікого,
це мій обраний шлях,
і що Вам до того?

Я не знаю, який сьогодні день…
Я не знаю ні годин, ні часу…
Серце співає похоронних пісень,
я не вберегла його завчасно.
А на вустах ще не згасає
останній поцілунок, пекучі сліди.
Я, навіть, болю вже не відчуваю…
лиш холод в серці там, де був ти!
Так, напевне, людина помирає,
душа майструвала собі труну.
Час спливає, а я відчуваю,
що сьогодні я вже не живу…

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Усе приходить із запізненням,
А може так повинно буть?
Як небеса нас тільки визнають,
Тоді аж визначає люд.

Питання є?..
Питань немає.
Казки доросли й малюкам.
Бач, ранок очі відкриває,
Я ж посміхаюсь небесам.

Усе приходить із запізненням,
Нажаль...

В місті спогадів наших сьогодні дощить.
Крізь діряве манто поруділого неба
Списи сиплються попелом, тирсою. Мить,
Як напружений нерв. Повертатись до себе


Від замулених пляжів, барвистих чекань,
Від линялих реалій, зашорених вікон
В край, де листя злилося із золотом бань,
Де в кав'ярні співає зажурений циган.


В місті спогадів наших намокле таксі
За лискучею шибою, ніби розмито.
Опівнічна кімната. Троянди в росі.
Смак суниць на вустах, як мелодія літа.


М'ятий беж простирадел. Із тістечком чай.
І каштани об дах - ісполінські краплини.
В місті спогадів наших, де райдуг розмай,
В полум'яному танці сплелись наші тіні.


Все так просто, і зайва логічність думок.
Місто спогадів. Сон? З ним єднання хвилина...
Тут волосся твого розкуйовджений шовк
Упізнали мої безсоромні коліна.

2010 р.

На небосводе яркая звезда-Зухра, дарит гурия-краса востока Миру нежность- я люблю тебя. В моей Жизни Крестной Мамой Венера, дочь Любви Творца! В Любви Он создал
колыбель,Землю-матушку кормилицу купель, чтобы в Любви росли и Eдины были в Ней
Души всех Его детей.
Из Сердца Единого
Любовь сквозь Века,
струится родником Животврящим- зто УСТА ИИСУСА! ОН с нами всегда- Из Единого, сквозь Единство к Единому, зто Истина

Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Зоряним пилом притрушені шовкові коси,
Погляд у погляд –
наскрізь –
від душі до душі.
Кохання омиють весни самоцвітнії роси,
І спогад сапфіром твій принц лиш тобі залишив.
– Кохана! – в очах глибина і чарунок життя,
Срібні далі, мереживо стежок й доріг.
– Голубко, водоcпад твоїх кіс – сутність мого буття,
Космос, Вічність і Вірність –
атрибути кохання –
до ніг!
– О мій любий! Це серце – мов келих іскристий вина,
Що дарує солодку печаль й щастям сповнений сміх.
Не барись, і устами із уст моє серце – до дна!
Ти для мене усе: ранок, сонце, весна,
мій калиновий гріх…
Так дві тіні вночі крізь тумани і зорі ішли,
Пили весну до дна і збирали з яблуней цвіт.
Та змережаний Сонцем й росою палац свій знайшли,
Щоб залишитись там, забувши про всіх і про світ...

Ти повів мене в гори,
І гори зробились твоїми,
Ти забрав мою тишу,
Мені –
шум потоку віддав.
Під шатром неозорим
Були ми такими близькими,
Як бувають найближчими
Спрагла земля і вода.

Бігла вниз твоя стежка,
Сміялась твоїми слідами,
А потік за потоком
У темних лісах відшумів.
Як далеко-далеко
Зостався твій сонячний ранок...
Хто назве його злодієм?
Він же віддав
все, що міг.

липень 2010

Де взялося – з долини, з гори?
То тепер? за князів? чи при Леніні?
При підводі йду на хутори,
Що за всі городú обзеленені.

Хаос листу з хаóсом трави
За стопою ступа на узгірок.
Мурашиння ховається в
Битий шашелем теплий одвірок.

В правім оці – якась кропива.
В іншім – з хмаркою й липою, – небо.
Плоть всевічна, така ж, як трава.
Скрипи корби – до себе й від себе...

Час – не тут. І тоска – це не ти.
Це десь далі з вогнем і залізом...
Ну, а смерть – це сюди ж підійти,
Тільки з боку горбів, що за лісом.

Та й по всьому. По всьому… Отож,
Над цибулею джміль полетів он.
Дальній півень співає – на дощ.
Буде дощ, – каже Йван, – в понеділок...

Я чинитиму спротив і ніц не писатиму віршів,
витру голову насухо там, куди Бог цілував...
Прочитай мене заново - очі заплющуй ширше -
і щодуху тікай на найшвидшо(му/мо)білі із авт.

Ці падіння угору - не вибрики, це метастази...
Самострачення (найекзотичніше із катувань)
часом вцілює точно у вкушені ябка фантазій
блискавичним "можливо" на жодне з усіх питань.

Консервуй мене в пам'ять на зиму, поки ще поряд
(строк придатності, вірогідно, не має значень)...

Цей фіктивний союз Роздратованості і Горя
відтепер анульовано. Значить: До непобачень!

Я помилилася дверима? –
стандартні блоки під горіх.
Холодний протяг гулко гримнув
і стих, немов забутий гріх.

Між сотень варіантів «можна»
я зупинилась не на тім.
Чи всі у підсумку тотожні?
Не той під’їзд? Адреса? Дім?

А, може, помилилась містом,
коли рушала в довгу путь?
Та, зрештою, вертатись пізно –
назад годинники не йдуть…

І, зрештою, пора осісти,
врости корінням у квадрат
маленької квартири міста…
На більше поки що навряд…

Капітан. Капітан
ошалів од путан.
Корабель залишив на причалі.
Царював, як султан,
нагинав білий стан,
а вітрила терпляче мовчали.
Стегна круть. Стегна верть.
І жага, наче смерть.
Дріб*язкові дзвеніли браслети.
Із вологих печер
він напився ущерть.
Але в горлі жалі - як галети.
Цокотали пляшки,
реготали жінки -
юшка з пальців їх крапала жирна.
Шал продажний смердів.
Та чекав на воді
корабель - наче мудра дружина.

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

Я здатна усе пробачити,
бо серце моє - гаряче.
Очей твоіх сонячні зайчики
в моіх очах стільки значать...

Твоі - найтепліші дотики.
Твоі - найрідніші мріі.
І нерви - сталеві дротики
ніколи не стануть зміями.

Ти - пісня моя і музика,
що лине із мрій дитячих.
Я буду твоєю музою -
маленьким сонячним зайчиком.

Вибухну мов Санторин
адже я напевне знаю —
вовкулаки всіх країн
знов єднаються у зграю

І безопірно мов слиз
точаться крізь огорожі
бо людина кожна із
випадком нещасним схожа

Відчуває кожна злість
зголодніла та невчасна
і гризе коняки кість
труп засмаживши Пегаса

Йде з фортець у негліже
з-писками-змішало-лиця
бо іржавим пилом вже
розпорошилася криця

А в хатках вітри сичать
крізь шпарини мов зміюки
і гіллячини летять
як відтяті катом руки

Та меча здійнявши хрест
я втуплю у ніч самітних
очі кольору небес
ураганами вагітних

Розпочну усе з кінця
в час коли несамовито
неприборкані сонця
підіймаються над світом

Гасне хай нічна свіча —
вже віконниці зірвали
ті хто теж носив меча
навіть ідучи за ралом

Ті що зрозуміли враз
в нечисті вдивившись лави —
переслідує ж бо нас
витвір власної уяви

Ті що встануть не дурні —
одурманені безмежно
і судовища страшні
лиш від них тепер залежать.

(Зі збірки "Дзвони Атлантиди", “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997)

(Рекламний проспект)
Точить запахи цвіт на зеленому вщерть рушникові.
І косаті русалки сміються у вітті вербовім.
І нащо вам, сеньйори, здались Емірати далекі.
Ви послухайте, як у пампасах клекочуть лелеки!
Може вразить щось вас, і дасте ви нам добру пораду,
Бо місцеві пеони ніяк не дадуть собі ради.

Головний тут – дон Федро, і донів до біса, як личить.
На фасадах фазенд імпозантні квадратні обличчя.
Вони кожного чують і пильно вдивляються в даль:
Чи куються мачете? Чи вариться експортна сталь?
Обіцяють залізний закон і судовий процес,
Бо на волі ще банди злочинців у формі і без.
А хто дихати хоче – дозволять (свободи ж пора!)
Тільки слід кому треба по-чесному дать хабара.

Хлопчик хоче в Тамбов. То й чого ж? І нехай собі їде!
Бо вже лишніх парковок нема. Джипи ставити ніде.
Ще від Нестора так повелось – нами правлять чужинці.
Козиряємо хвацько вождям, государям і принцам.
І вчимо ми терпляче, століттями мови чужі,
І один лише крок, щоб до рідної нам збайдужіть.
Вже в історії пишуть, що ми – нерозвинута раса.
Радять досвід вивчати у старших братів папуасів.
Але нам все одно, ми вже звикли. До всього звикаєш.
За роботою ніколи все… і хати наші скраю.
Нас побачите в білих платочках і житніх сомбреро
На безкраїх просторах цукрових плантацій і прерій.
Хлібом-сіллю зустрінем, і щиро запросимо вас:
Завітайте, аміго туристо, до нас в Гондурас!

Ех!.. Текіли б із перцем… і вишиті пончо нам би.
Та й утнем гопака під веселу мелодію самби.

Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка -
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - cкажу "досить".

І тонкі п'янкі торкання,
серця запальне диха́ння...
І небесне ночі ложе.
зори відвести не може.

Притули мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
Ти мій стовбур, а я - крона,
у красі розквітлі грона.

І тонкі п'янкі торкання,
Наше запальне диха́ння...
І небесне ночі ложе.
Зорі відвести не може.

Притуляй мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
І над нами долі крона,
визрілі плоди і грона.

Закрой глаза, дыши поглубже,
Почувствуй сердца ровный стук,
Прислушайся – меня послушай,
Не то сбегу из твоих рук.
Могу тебе сто раз присниться,
Невинной и порочной, спи,
Рисуй мой образ на страницах
Воображения вдали…
Закрой глаза и фантазируй,
Меня ты как нарисовал?
Наверно, сказочно красивой,
Такой, какую с детства ждал,
А я – земная – плоть и кости,
Напор, и дерзкая внутри,
Не чистая порода – помесь,
Характер – сложно говорить.
Закрой глаза, я разрешаю,
Раба твоя и госпожа,
И образ мой к утру расстает.
Уйду, в реальность, неспеша.

змушуєш тебе перекладати
іншими
доле-мовами
бо твоє світобачення
мені
не прийнятне

залишається тільки голос
завжди закрадливий
завжди
в самісіньку душу спрямований
з іронією

до оніміння
до
завмирання всього навколішках
я появлю тебе
просвітлено- посмішкОвого
промовиш до мене «здрастуй»
і стане на крок вільніше
і стане на вигук ближче
до нашої правди

правда?

Всі горлають з переляку:
– Лев утік із зоопарку!
Та якби ж то тільки сам –
Ще й з маленьким Левеням!
Чи в кущі, чи на дерева –
Заховайтеся від Лева!!!

Ну а Лев, струснувши гриву,
Так по-царськи, неквапливо
Підійшов із Левенятком
До морозивної ятки
І сказав до продавця:
– Дошкуляє спека ця...
Ескімо для Левеняти
Десять порцій прошу дати!
А для мене і Левиці
Буде досить порцій тридцять.

Більше Левову родину
Не боїться вже ніхто:
Бо хіба бувають злими
Ті, хто люблять ескімо?
2010

Зникає Сонце. Вже не видно круга,
Лиш сяйво біле з жовтими крилами.
Між ним і лісом – хмари темна смуга
За мить вогненними береться кольорами.

Вершечки сосон різьбляться на небі
І ледь хитаються – єдиний рух навколо.
І птах великий по своїй потребі
Летить кудись, крильми махає кволо.

Lignano Sabbiadoro -
Адріатичне море.
Lignano Sabbiadoro -
І Альп високих гори.

Lignano Sabbiadoro -
Пісок такий гарячий.
Lignano Sabbiadoro -
З П'яченце хлопці-мачо.

Lignano Sabbiadoro -
Красуні із Ріміні.
Lignano Sabbiadoro -
І сhianti і мартіні.

Lignano Sabbiadoro -
І пристрасть, і amore.
Lignano Sabbiadoro,
Lignano Sabbiadoro…


22.07.2010

Світанок дуже тихо підійшов
під наші вікна, втрутившись в розмову.
Розтав як сніг зірковий капішон
і танули услід за словом слово…
і розчинялись мрії у казках,
і музика – у наших сновидіннях…
Чиясь багатовимірна рука
висаджувала зрошене насіння.
А ми мовчали у безмежну вись.
Така собі, намовчана молитва…
Для вічності сотворені колись,
будемо вічно жити і любити.
Нас не зупинить часу течія,
бо безперечно - ми його владики.
Хтось світ сотворить знову – ти чи я…
Яка різниця, ми одно – навіки.