Є молодість.
О, як же це багато!
Є Божий Дар.
Твори, якщо дано!
І задум є.
А задум - це початок.
Є доля -
ніби чисте полотно...
А далі що?
А далі що?
А далі:
палітра барв
і пензлик у руці.
Й сто-енна спроба -
кольору печалі...
...Та головне,
щоб десь наприкінці,
пройшовши
крізь остуду і горіння,
пізнавши
ґвалт хули і слави грім,
не проклинав Митець
своє творіння,
впізнаючи
себе самого
в нім.

24.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
душею перекреслено мій профіль.
Ще трохи, й шлях би вийшов на шосе,
та дощ розмив сліди, слова і строфи.

А втім, байдуже - день мій розмета
усі думки і хмари достобіса.
Хто вигадав, що є якась мета?
Не фініш - цикл. Ведикт. Межа. Реприза.

Усе, так все. Посаджене зійшло.
Щось виросло, а щось давно в засіках.
І чи не всоте пересічний жлоб
сховає щастя жмут в дупло осики?

Відколи світ пізнав палеозой,
відколи день і ніч - усе по колу.
Кінця нема - є летаргічний сон.
Не ставте крапку - ставте жирну кому

Были другие – знай!
ласковыми со мною,
нег заповедный край
выстелен бирюзою,
юноши и мужи,
нежные стражи тела…
да! я была – скажи?! –
слишком смела
и смела
запросто – босиком –
в память о ночи сладкой,
кто приходил тайком,
тот уходил украдкой,
всякий – велик и мал –
спину сгибал в поклоне,
но
только ты
оставлял
линии на ладони.

я без тебе сумую,
знаєш?
мій безрідний,
пшеничний чубе.
тільки винна у тім
сама я -
відступила жнива
погубі.

нагострила серпи
на зиму,
тільки нічого жати,
жито
жовтим вилягло все,
і димом
переорані сни
сповито. .

квити...
квіти зів’ялі,
осінь,
інтер’єрне
багряне листя.
і сорока німа,
що й досі
вірно носить
вчорашні
вісті.

2010 р.

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010

Нам зосталось на двох тільки осінь гостинно зустріти.
Пити небо крізь ґрати холодних, як вітер, гілок.
Щось би з'їсти... – скоринку вчорашню. із жита і літа.
Щось спалити... – щоб трішки - на краплю - зігрітись.
... фотографій альбом з переляку забився в куток.

Сто надій, сто вітрів, сто доріг, сто дарунків, сто звісток –
все розтане-розвіється-зникне-згорить-відцвіте...
І щоразу нас менше – на подих, на квітку, на пісню...
Тільки як це я осені маю повісти?
... а вона все не чує – хустину для мами плете.

(2010)

Я живу у радощах і болях,

Я іду у світлі і пітьмі.

На людей я схожий, що довкола

Кожний день стрічаються мені.

То веселу пісню заспіваю,

То, бува, німію у журбі.

Зазвичай молюся короваю,

Спеченому з батьківських хлібів.

Ниві нагинаюся в поклоні

І цілую руки трударя.

Тягнуся до сонця, ніби сонях,

І в пітьмі сіяю, як зоря.

В таку погоду можна тільки пити.
Ліхтарне світло п’ють гермафродити
В осіннім парку, туляться до ніг
Трикольорові кішки, кольорові
Трикішки. По короткій післямові
До пляшки підступає перший сніг.

* * *
Целебная осень полей и холмов
Пришла. Обостряется зренье,
Как лемех на пахоте; день – птицелов,
Упавший средь птиц на колени.

Затерпла земля, как орех в кулаке,
И жизнь – не крупнее ореха,
Пока на лопатках валялся в тоске,
Пока не латалась прореха.

Но там, где калина девицей кровит –
Девичества нет и в помине:
Рождается жертвенный гермафродит
На живородящей калине.

Он вглубь родового строенья войдет,
Где Мокошь и Мойра – подруги,
И снимет проклятье. И вытравит род
Свои роковые недуги.

И всё оправдается в слове живом,
Как в предках сгустилось когда-то,
Но будет у сердца колоться жнивьём,
Чтоб помнило, что виновато.

2010

Втомилася моя любов чекати
Твого прозріння, болю й каяття.
Не хочу ні кричати, ні карати.
Найвища справедливість – це життя.

Воно усе розставить так, як треба,
Бо Господом кероване колись.
Не проклинай і не кричи до неба.
Ти просто йди і подумки молись.

Терпіння, Боже, мудрості й любові
Благаю в тебе на оцій стезі.
Спасибі: можу виплакатись в слові,
Просіявши крізь час думки усі.

Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплю серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!

2010
(Поетичний переклад з дослівного перекладу. Дослівний переклад з арабської Заброди В. В.)

Ми застрягли надовго. Можливо, навіть навіки.
Шахтарів порятують у Чилі, а нас - ніколи.
І Христос нам не вчитель, і час нам уже не лікар,
Ми потонемо в суміші прип"яті, пива і коли.

Хто засудить країну, в якої і суд - на продаж?
Хто влаштує на виході з себе нам екзит-поли?
У народної влади немає давно народу.
І дитя оніміло, не крикне - "король же голий!"

Веселись, окупована вкотре файна юкрайна!
Їхні душі святі, їхні руки не крали нічого.
Засміється гарбуз на хеловін дико й печально,
І калина проллється кров"ю тобі під ноги...

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

Лилося через вінчики
Млеко на полині.
Келіхи-тонкостінчики,
Чом такі неміцні?
Гірко слова кусалися,
Хоч і мої – болить,
В помислах копирсалися,
В ранах словопролить.
Ночі, як поли, врізані.
Пам'ять – на самий спід.
Світ охрестився візами,
Перевернувся світ.
Казкою вечоровою
Лебеді з рукава.
Весни тут іншою мовою,
Я тут та сама вдова…

10.2010

Відбилося сонце од вікон навпроти.
Північна оселя з думками у сніг.
Я вранці приходжу, нечасто і потай,
у твій вічнотемний холодний барліг.
Налий мені чаю, я п’яна прозрінням,
і щось почитай ізнового. Чи ні.
Я, може, востаннє сьогодні порину
у ту маячню, що торік бубонів...
Я, власне, прощатись. Ну що ти, поете,
куди мені пнутись у музи тепер?
Присвяти затерті. Я - вільна. Я - в Лету.
Ти пишеш про смерть.
               А ніхто не ж помер.

Мені наснилося, наче моє серце протято
Та я тобі цього, браза, не розкажу
коли ти знову завзято
перетинатимеш уявну межу

Мої нічні жахи – то кістки,
я смокчу з них воду і морок
що ще тобі давить на мізки?
зорі, міцно вдавлений корок?

Ті зірки мертві, браза, мертві!
Покинь ту пляшку, дивися мені в очі
що таке гіпноз, моя маленька жертво?
ти дивишся, значить бути жертвою хочеш…

В кишенях дріб’язок між пальців витікає
під нігті забивається тютюн
так добре прокинутись і зрозуміти
що то був всього лише сон

Ще ближче до тіла
Відкрий мені доступ –
Я буду повільність,
Бажання і поступ.


Я буду згоряти
Давати і брати
Я буду любити
І не засинати.


Я буду змією,
М’якою, як стрічка,
Я буду жевріти,
Мов тліюча свічка.


Я маю бажання –
То дай мені змогу.
Мов раб, я плазую
До твого порогу.


Відкрий мені доступ,
Розкрий мені двері –
Нехай наші тіні
Танцюють по стелі.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

він не дивиться ні на що
він не шукає нічого
він не дивиться
він бачить

не

щось поза ним
що завгодно в собі
але себе

себе не

як кого-небудь
як кого завгодно

лише як нікого (котрий і є кожним)




e.e. cummings - Doveglion

he isn't looking at anything
he isn't looking for something
he isn't looking
he is seeing

what

not something outside himself
not anything inside himself
but himself

himself how

not as some anyone
not as any someone

only as a noone(who is everyone)

я уявлю собі, що життя
не варте смерті, якщо
(і коли)троянди тужитимуть
за марністю своєї краси

але хоча люди переконують
себе в тому, що кожен бур’ян
троянда, троянди (ви точно
збагнете) лише посміхаються





e.e. cummings - i shall imagine life

i shall imagine life
is not worth dying,if
(and when)roses complain
their beauties are in vain

but though mankind persuades
itself that every weed's
a rose,roses(you feel
certain)will only smile

я невеличка церква (не могутній собор)
в далині від блиску і злиднів квапливого міста
- я спокійна коли короткі дні скорочуються,
мені не шкода коли сонце і дощ створюють квітень

моє життя це життя жниварки і сіяча;
мої молитви це молитви земних незграбних і впертих
(цікавих і неуважних веселих і сумних) дітей
будь яка їх журба чи радість мій сум чи радощі

навкруг мене зростає диво безперервного
ново народження і смерті і воскресіння:
крізь мою непорушність протікає палаючий
символ надії, я прокидаюсь серед терпіння гір

я невеличка церква (в далині від божевільного
міста з його припадками і тугою) в мирі зі світом
- я не хвилююсь коли довгі ночі подовжуються;
Я спокійна коли тиша обертається співом

Взимку й весною, я підіймаю своє крихітне вістря
До Його милосердя, що тільки від тепер вічне:
Стою прямо у Його безсмертній присутності
(гордо вітаючи Його світло і пітьму)



e.e. cummings - i am a little church

i am a little church(no great cathedral)
far from the splendor and squalor of hurrying cities
-i do not worry if briefer days grow briefest,
i am not sorry when sun and rain make april

my life is the life of the reaper and the sower;
my prayers are prayers of earth's own clumsily striving
(finding and losing and laughing and crying)children
whose any sadness or joy is my grief or my gladness

around me surges a miracle of unceasing
birth and glory and death and resurrection:
over my sleeping self float flaming symbols
of hope,and i wake to a perfect patience of mountains

i am a little church(far from the frantic
world with its rapture and anguish)at peace with nature
-i do not worry if longer nights grow longest;
i am not sorry when silence becomes singing

winter by spring,i lift my diminutive spire to
merciful Him Whose only now is forever:
standing erect in the deathless truth of His presence
(welcoming humbly His light and proudly His darkness)

Страх – ваші альфа й омега,
Боїтеся навіть себе.
Страх подвійного виміру
Під себе вас загребе.

Вам, навіть,важко жити,
І вмерти вам страшно, зась.
Страшно кохати й любити –
Чуттєвість перевелась.

То є подоба людини.
Дивишся - просто жах.
Життя відмітить хвилини
Його величність Страх.

Що ж почувайтеся добре
В королівстві кривих дзеркал.
Слава, осанна хоробрим,
А вам - лише страху оскал.

Василь Кузан
поезія "Можеш мене не чекати"

Можеш мене не чекати.
Знову ставати на чати?
Біля твоєї чесноти
Цноту твою берегти?

Можеш мене друкувати
В небі дванадцятим кеглем –
Пам’ятник вчора полеглим
В ліжку твоєму постав.

Вистрелить навіть мотика –
Тихо! Ховайся від світла:
Космосу чорна молитва
Бритвою зрізує сміх!

Плачуть, зникаючи, знаки.
Мрякою приспані маки.
Поки ти будеш чекати –
Буду від тебе іти.



пародія

Мила, не треба кричати –
Я зістаріюсь на чатах,
Вже засміяли дівчата…
Що вдома неньці скажý?
Дуже старі нарікають
(Сина одного мають),
Добре, “не доганяють” –
Цнόту твою стережу…

Стрінеться, мо’ дівчина?
Кегель я чи мужчина!
Зглянься, моя єдина,
Може сьогодні, га?
Вистраждано чимало
(Боже, бодай пропало),
Як то мене дістало!
– Нині болить нога?

Дáлися ті чесноти!
Господи! Губи, ротик…
Може, дозволь хоч дотик…
Я би і в ліжку зміг.
… Вибач, я так невміло…
Тепло тут підозріло,
Може, тут було тіло,
Може тут хто “поліг”?

Увіковічнитись мріяв,
Сила – поліграфія!
Щось “Фотошоп” повільний –
Я вже – як монумент.
І у руках мотика –
Швидко ховайсь, дволика!
Навіть, якщо не стрільне…
Де той подівся…кент?

То вже історія друга –
Що ти лепечеш про друга?
Кажеш, на серці туга…
І несприятливі дні…
Щось ти ласкава стала
(Певно, мотика злякала),
Правильно мама казала –
Ти “поробила” мені?

Я відкриваю шафу –
Бачу залітну птаху
(Хоч би накинула лáху) –
Фейсом – біліший стін!
Зжовклий, як квіти в вазі,
Він, як і я, в екстазі…
Хай поживе, нарáзі –
Буде на чатах він!..


23.10.2010

Здавна кажуть нема правди
То вже і не буде
між собою порозкрадали
Не добрі люди.
Десь то може під калину
Закопали слово,
О! Якби то розкопати
Було би здорово!
О, тоді ми б узнали
чого ворон кряче
чому бабця у ночі
у подушку плаче.

Була вродлива Василина
І хороша мати.
У колгоспі ланковою
вміла працювати.
Руки заморила
у колгоспі в ланці
не о тямила як пробудилась
старою вже вранці.
Працювати, як колись
Не мала вже хисту
Вигнали із колгоспу
Як силу нечисту.
А колись, то бувало
Хвалили в парткомі
Все пройшло, все минуло,
Немов, було в комі.
Пройшли роки,постаріла
пора відпочити
а пенсії її не дали
як старі сяй мати
А голова каже її:
- краще було у колгоспі
тобі працювати!
Тридцять років поробила
Вихідних не знала
Трудоднів не заробила
За що працювала?
Не враховано ніде
Працю її в ланці.
Бригадир все приписав
Одарці- коханці.
Чоловік у домовині
давно спочиває.
про гори вдовиці
не чує не знає.
Плаче одна удовиця
Ніхто не спитає
Як то на пенсії мізерні
Вона проживає.
Та не вона одна така
О так проживає.
бригадира п'яницю
тепер проклинає
Тепер в вільні Україні
(Хто про це не чує)
Бувши голова колгоспу
Районом керує.
О то тепер в Україні
при вільні волі
бувалі комуністи
вирішують долі.

Єдина радість від нашого бо(л)ю –
що все це я перетворю
на тихий і трохи подертий
текст.

Всі наші неспівпадіння
ляжуть в основу конфлікту,
як ми лягали у ліжко –
зарано: наче дикі мавпи,
що ніколи не чули про трепет терпіння;
і двоє чужих сп’янілих
без зволікань і флірту
влаштовують тишком-нишком
фест.

Я часто плутаю ролі,
беру на себе „героя”,
тоді одягаюсь в „маму”,
з огидою стираю помаду
з твоїх інфантильних губ;
уже не фіксую масок:
твої – дід, зануда, Мазох,
мої – розмиті й нервові...
на спробах знайти перетин
судин, сердець чи долі
я ставлю беззахисний
хрест.
2010

нашим кволим тілам,
що не втримують більше хребта,
тільки кров надає драматизму...

2010

…А найбільше твоє бажання,
щоб тебе я – звичайно! – кохала.
Скажімо, що п’ятниці ввечір.
А з суботи – «мої вітання…»
Адже просто секс – це тваринно.
Це не варте дружини страждання.
"Ти кохай мене, крихітко, сильно."
Щиро. Просто. Раз в тиждень до рання…

На крыльях,
Журавлей,
Осень отлетает...
Ключом пронзая,
Небо, облака,
Летят они на юг -
Уносят песню,
Осени и лета,-
Как благодатно все,
Солнышком согрето...
Уютно и тепло,
Палитра красок,
Жар и серебро...
Летят туда,
Где плещется вода,
И пенится прибой,
Маня,играя,
Приглашает за собой...
Остались позади,
Ветра и холода.
Льдом и снегом,
Покрытая земля...
Белоснежным,чистым,
Как пух, ковром,
Спадает с неба,
Снежная фата,
Окутывая горы,
Поля,леса...
О,зимушка - зима...

Відвернувся – і сад вже опалий.
Ледь забувся - в саду зацвіло...
Обмануло життя і промчало,
Наче зовсім його й не було.
Промайнули літа, наче коні,
Відзвучали дзвінкі бубонці, -
Відвернувся – і сніг вже на скронях,
Ледь забувся – верба у руці…

Коли Аврора розпускала квітам цвіт.
А від кохання ночі ще не висох піт.
Мабуть метелики, оті, що в животі.
Залишили тебе на самоті.
Лежала просто неба гола і якась сумна.
Я поряд був, а ти була одна.
Хутчіш яскравого одного завернув.
Літати сонний, зовсім той забув.
Натомість плавати й пірнати забажав.
Він лоскотав тебе даремно, лоскотав…
Чому, закоханий, знемогу не помітив я?
Ти ж просто спала гола і моя.

2010

Гасне у залі світло.
Лиш тіні червоних штор.
як пристрасно йде по вітру
танго у до-мінор!

Зриваються кроки й гублять
усю безпорадність меж.
так палко слова не люблять!
Так тонко не перейдеш.

Так близько, немов назавжди.
І не на життя - на смерть!
Ти стільки всього сказав вже
у трепеті передсердь!

Згоріло... Та сниться досі.
Ще тисячі раз в повтор!
Як пристрасно йде у осінь
танго у до мінор

Ми зустріли світанок. Зустрілися ще раз - і зникли
З поля зору дощів на щоках у прадавнього Львова.
Я по бруку бреду, напівбоса й напівбез'язика.
Ти ж мовчиш крадькома. Ти ж ніколи вже не заговориш.

Не дивуйся тому, що страждаю рядки тільки зараз,
На річницю прощання. Й сама вже не знаю, навіщо
В цій пустелі вогнем намальована ніч обізвалась,
Ожививши словами безсоння твої недовіщі.

Не впізнаєш мене. В нас на двох буде спільний лиш натовп
У гірляндах дощів на дахи й голоси металеві.
Кілометри думок і напружені траси-канати,
Наче вени на лапах надійних у срібного лева...

червень - жовтень, 2010

Відчутний подих осені... Летить
листок відпущений, і падає, і гасне...
В останню мить життя свого він, власне,
ще прагне сад собою освітить.
Зітхання тиші в тому пломінці
я теж відчула - якось підсвідомо,
і щира вдячність вогнику рудому -
листок опалий в мене у руці.
Назавтра звично не зашелестить,
і контур золотом не вирізьбиться в небі -
лише блакить, холодних днів блакить
протягнеться від мене і до тебе.
І порожнечі чутно буде тріск,
мов келишки розбито кришталеві.
Життя промчить на швидкості шаленій,
заливши світ в пекучий часу віск
2009

Я бачу осінь. Осінь каже: все –
горіхами доземно відстрілялась,
згасила у душі пташиний галас...
Вже вітер хмарами холодними трясе.

Вона така, що спробуй, не поміть! –
зваблива, в горобиновім намисті...
І туніка на плечах їй охристо
хмільною поволокою димить...

Гасає вітер там, де чорноріль,
і там, де небо сходиться з горою –
хизується бажанням буть героєм
в її очах, та в них я бачу... біль.

Бо день її стриножений, мов кінь,
а в келиху вино ще не допите,
і серце – світла даль в дзвінких копитах,
що зникла спогадом зухвалих провидінь.

Я бачу осінь. Осінь каже: все...
21.10.2010

Дощем нетеплим безнадійно плаче ніч.
Крилом багряним листопад гортає досі,
неначе книгу, ним не читану – цю осінь.
Сюжет - про двох, котрі не знають протиріч,

про двох закоханих, що мріють про весну
і вірять в те, що неможливо вниз упасти.
Що серця біль в житті буває лиш від щастя,
а долю бог дарує їм на двох - одну!..

Але щось зовсім не повірив листопад
легендам цим, котрі так щиро, як в молитвах,
звучать дощем в осінніх мокрих манускриптах.

Ось розірвав...
Летять листки-сторінки в сад...

Урядовці країн ! Послухайте це:
Що слово Єгови* вам принесе.
Могутні правителі пишних країв
Позбулися влади і честі царів.

Чому ? Бо забули вони , що
Є всього навсього тільки людьми
Чому ? Бо не визнали влади Творця
В зухвалому рішенні йшли до кінця.

Тому Бог Єгова їх усмиряв:
Одного травою , як вола , годував.
Інший - мав справу з морською водою
Був «богом» . Не зміг захиститись собою!

Один проти нього повівся зухвало -
Зарізали п’яного (в ту ж ніч) – імперія впала.
Ще інший немудрий зневажив словами
Єгову зрівняв з мертвими «богами».

У табір ворожий йде ангел від нього -
На ранок живими нема ні одного…

Чи треба ще доказів ? Бог - не людина.
Для нього царі всіх країн , як краплина . З відра.
Як порох на шальках , якого не важать…

Отож , помудрійте , царі , миру шукайте
Із своїм Творцем і не зволікайте !


*Єгова – (з євр. дієслова «гаваг» - ставати) означає «Той , хто
спричиняє ставатися чомусь. Імя Бога , Автора Біблії .

вона лежала на ліжку поруч
вона перещитувала усі його рани
всіколоті, вогнепальні і рвані
а особливо ту що біля лопатки ліворуч

витирала кров що липким сургучем
зтягувала шкіру - уже засихала
вона заховала десь під серцем щем
від утоми і страху уже засинала

ця жінка мала балкани у серці
з бронзою в шкірі і довгим волосям
очі сповнені чорного перцю
від неї він щоночі повертався босим

її тіло заховане між сотень свиток
під амулетами запахом й звуком
голосу сотень циганських скрипок
рухами повними хаги і муки

- знаєш?(шептала вона змучена спрагою)
- знаєш я вірю що все повернеться
що серце десь під моєю діафрагмою
як і твоє завзято й нестримно бється

вибиваючи ритм який ти залишив
після себе не рахуючи грошей
це вона скаже невдовзі і тихше
співаючи пісню про добре й хороше

пісня:
знаєш насправді твоя провина
у тому що зорі занадто яскраві
що надто холодна й солона слина
тих коханок що ти малював в уяві
в тих ночах де за малу провину
ламались кінцівки долі і зуби
що ти не знав про свою дитину
(крихітне серце).Вибач любий

далі ще довго вона зізнавалась
втому що знала про зради і ринки збуту що
насправді у снах ховалася
в винах сухих щоб хоч трохи забути

коли ліхтарі опівнічної залізничної станції
проводжають тишею останні зчорнілі вагони
горят вогнями соціальної адаптації
володарі ранкових вулиць - сонні жебрацькі загони

десь під руслами вулиць і тілами домів
вони мають теплі схованки й схрони
слідами йдучи нічних гультяїв
проникають нечутно у рами віконні

тут вже не важливо хто міг й що хотів
вони мають власні герби та корони
в опівнічних арках старезних мостів
п"ють вічність поколу жебрацькі загони

збираючи в міста свою данину
витоптують клумби й пожовклі газони
мають зірку одну та й ту провідну
що веде на останні перони

ріжуть місяць зухвало отак по хребту
щоб відстояти власні закони
загубивши в колекторах імена і мету
безіменні жебрацькі загони

Ти дивний мій. Така важка печаль
лягла на плечі і затисла горло.
Я усміхаюсь стримано і гордо
на зливу хай і добрих, та повчань.
Ти сильний мій. Лише тому, що я
вдаю слабку. Пробач, що так нечасто.
Шукаю порятунку або щастя
і відповідей: з ким або чия?
Ти вірний мій. Хоча не був моїм
ні вчора, ні сьогодні, ні для виду...
Чужий такий. Та я до тебе їду
знімати втому... або тільки грим...

Одна калина за вікном.
Слова - ягідки в сніг. Назавжди.
І докір в серці. І нестерпний жаль.
Моя Вкраїно, ти - моя печаль.

finita la commedia

Скажи, що в серці є твоїм?
Чи хоч єдиний тихий спогад
Мого життя, кохання мого
На мить заходив у твій дім?
Скажи, що в серці є твоїм...

Скажи, чим дихає душа?
Чи хоч стеблина моїх слів,
Чи хоч пелюстка моїх снів
Зосталась в серця споришах?
Скажи, чим дихає душа...

Скажи, чи згадуєш мене?
Чи пам'ятаєш рук балет
І сліз моїх нестримний лет? ...
Чи ждав, коли це все мине?
Скажи, чи згадуєш мене…

Скажи, ким я була тобі?
Зорею, піснею чи сном,
Що ще блукає під вікном
І плаче у своїй журбі?
... Скажи, ким я була тобі?

(а могло бути гірш)
Нині неба на гріш,
нині муза сама.
Мов до слова – зима
і порипує вірш.

(біль біліший за хміль)
Біль залишиться між
передишками слів.
У життя, що наплів,
пророста ніжно ніж.

(серця більше ніж прі)
Серце стигне – не ріж,
хай затвердне на крок,
чи заглибне в курок –
перейде на капіж.

(оживання ікон)
Нерозчесаний сон.
Так воно вже іде
між віршів і людей...
калатання те скронь,

(оримований блюз)
те замо(в)лення лю`
до останнього па,
до ковтання обав…
до краплини жалю.

(сон, як смерть, переніс)
"До" бракує, як сліз –
перелітних пташок
з переповнення в шок...
як на яблуні – тлі.

(стане неба на гріш)
Запросила на вірш
нині муза мене,
зодяглася в сумне
серце вишите з прі.

(від зорі до зорі)
Стільки світла – хоч вий.
З мушель виберу шум,
і на запах парфум
хай розходяться шви…
…………………………
…в тім затягнутім "ви"…

22 Жовтня 2010

спостерігаєш,стоячи по той бік скла,
Вдивляючись очима просто в душу.
Про щось шепоче тиха німота,
про щось, чого робити я не мушу.
невзмозі відірватися від снів,
невзмозі схаменутися від часу,
Пронизує холодний буревій
тендітні крила дивного екстазу...

в очах твоїх я бачу наче сум,
якусь журбу блаватністю- блакитну,
із осадом пянким невинних дум
цю усмішку лукавістю привітну.

не відчуваю знов тепла,та всеж...
для мене ти як завжди світлий янгол,
творець моїх розливистих пожеш,
що робить навіть жити словом- "марно".
я знаю що ти вічність, що ти зло...
я знаю що душа твоя не біла...
та знай одне, мені це всеодно,
у янгола рука така ж тендітна.

дозволь піти з тобою по-той бік,
я пасма розчешу твої дощами...
забуду все, забуду клятий вік,
торкнувшись мрій холодними устами.
і хай буде, що буде, на шляху
самотність розібю разом з душею.
той найчистіший гріх, мов мир, прийму,
для того лиш, щоб бути знов твоєю...

Гірким сигаретним присмаком,
легким. опянілим чуттям
розлилась неділя відліком
до того, що зветься життям.
А завтра все буде по іншому...
дороги і рейки...і дощ...
і знову ліричним відступом
пропахне мій час повздовж.
Всерівно завершилось крапкою,
всерівно допили до дна
весь спирт, що зігрів галактику,
усе чим була краса...
Попереду тільки лиш айзберги,
попереду тільки граніт...
Єдине що радує-спалахи
мілких сірникових доріг...

Мене не було ще, коли розквітали квіти
Мене не було і тоді яскравішала ніч,
мене не було коли пахли скуйовджені липи,
мене не було, коли сонце торкалося віч...

мене не було і коли розгорілося літо,
і поки воно ще тремтіло приливом трави
і аж до серпневого шелесті неба між житом,
та доки ще не поржавіли на гіллях листки...

А потім вже осінь і я вже нарешті зявилась,
і осінь ота відливала падінням грози...
нікого навколо і так непомітно розлилась
блакитно-небесна, дзеркальна поверхня води.

І стало не так все, і стало чим долі тим важче
відразу красу всю навколо для мене змело...
по переду зими, холодні і зовсім не кращі...
і вїлася туга...Ех...Краще б мене не було...

Можеш мене не чекати.
Знову ставати на чати?
Біля твоєї чесноти
Цноту твою берегти?

Можеш мене друкувати
В небі дванадцятим кеглем –
Пам’ятник вчора полеглим
В ліжку твоєму постав.

Вистрелить навіть мотика –
Тихо! Ховайся від світла:
Космосу чорна молитва
Бритвою зрізує сміх!

Плачуть, зникаючи, знаки.
Мрякою приспані маки.
Поки ти будеш чекати –
Буду від тебе іти.


2010

Великодня процесія в розпалі.
Душі тішаться, руки тягнуться за благодаттю.
У святковому скупченні постаті,
Повні кошики у руках. І хустинки картаті.
Переповнена церква мирянами –
Сповідалися, причастилися дару святого,
Та почасти так маримо маннами,
Попри Таїнство, у собі замикаємо Бога...

А на паперті, спраглі до малості,
Кволі, кинуті діти милостиню слізно просять,
Їхні очі, у докір і з жалості,
Хто побачить – то дрІбні сИпле та здумає: "досить..."
Та й ідуть, у байдужості – втрачені,
А куди – хто зна? Хто пита, де живе та дитина,
Гроші їй на щО – має то значення?
Відкупились ми мідяками від Бога в сумлінні.

І серця, подаянням розбещені...
Допомога це? Ні, то, швидше – безпомічні кроки.
А свої – чи завжди убезпечені
Наркоманії, СНІДу, інших жахливих уроків?
Може б слухали нас – та не чуєм їх,
Може б бачили... Що спроможні ми їм показати?
Пальцем ближнього – за зразок "лихих",
Хоч насправді – в нас вже давно в серці Бога розп'ято...

Чудо-сльози на ликах скривавілі...
Плачте, праведні...Всеблагі, всетерпимі та чуйні...
Ми – наспільно гірким миром мазані,
Знахабнілі, злі, повні жадоби, пихи – безумні...
Плачте рясно, струмками цілющими
Розчахніть ураз кригу черствості, як ще не скресла,
Від твердої звільніть шкаралущі – ми
Віднайдемо те, що всерЕдині здатне воскреснуть...

2010р

Мій закоханий хлопчику з теплими віями літа,
чуєш, море сьогодні співає, шумить особливо,
проникає повз розум до кінчиків пальців припливом.
Чи надовго...а втім, це для нас не настільки важливо –
ми готові піддатися шторму, в безодню летіти.

Прибуває вода, повний місяць вихлюпує хвилю,
що опівночі сяє, і котится сріблом по шовку,
наче клич порятунку для вічно самотнього вовка,
що об волю спіткнувся, аж заздрісні зорі помовкли...
Ти не спиш? - Ні не сплю, видивляюся завтрашнє, мила.

Краще спи - в білих віях на завтра зірветься завія,
срібна хвиля заб’ється гольфстрімом у чорному вирі,
спам’ятається літо, поспішно відбуде у вирій.
А оте, найдорожче, як золото, стане нещирим -
ти не віриш?.. наївний, посміє, звичайно ж посміє...