Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь

приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Скільки світла і любові
Має осінь?

Осінь гарна, осінь класна.
Сонця гами.
Наче фея ти прекрасна,
Йдеш із нами.

Літо бабине красиве,
Лиш минеться.
Гарна осінь в барвах дива
Нам сміється.

Клени в небі наче тануть
Златолиці.
Знову нас рясні вітають
Чорнобривці.



Тиха, щира і привітна,
Ніби мати.
Так і хоче осінь листям
Обійняти.
приспів.

Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.

Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Вже нічка розсипає ясні зорі.

І знову пестиш водоспад волосся,
В душі, як Морзе, стукає ``люблю``.
А може, це мені лише здалося?
Вночі наснилось... Сплю я, досі сплю...

Полиці пам'яті наповнені ущерть
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.

Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
В земне вернутись пекло прагне з раю.

Не варто, мамо. Місце тут лихе,
Орда плюється трутою на світло.
Сьогодні в дім наш прилетів "Шахед",
Убив моїх друзяк дитинства підло.

Пишу. Але дрижить моя рука,
Допомагай із потойбіччя сину!
Ми стрінемося. Тільки зачекай,
Йде боротьба за неньку-Україну.

21.09.2025р.

(Київ. Вулиця Василя Кучера, 2А. В цьому під'їзді жили троє моїх однокласників. Поруч моя школа та дитсадочок. Решту розповідати не можу. "Іскандер" усе зруйнував).

Минулого немає, майбутнє - не настало, -
Невпинним сьогоденням живу собі помалу, -
В садочку клопочуся, з онуками вожуся
І корисні поради накручую на вуса.
Копійку кожну зважую та лаюся сердито
На тих, що і на старості перешкоджає жити.
Але наперекір їм, і клопотам чималим,
Хитаючись од втоми, життю радію далі.
21.09.25

Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.

Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Бо пожовкне й потемніє,
Може й трохи посіріє..

А як морозець притисне,
То боїться того листя
Й на шовковиці зеленій
Край городу біля клена.

2020 р.

1
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2
І що тепер оті дрібні -
минулого життя напруги?!
Межи тутешньої рідні,
між побратимів - не до туги!
І на війні, як на війні, -
ти обираєш тільки рухи,
і тягнеш руки й уві сні -
щоб друга витягти з непрухи!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2025

Повертаюсь по колу в свої рубежі,
Стоячи на новій небезпечній межі,
Де уже не лякають старі міражі,
Де і страхи тікають, немовби вужі.

І цей рух по спіралі, прадавній закон,
Він мене закував у цепи заборон,
Де не пройде вродлива тендітна Манон,
Запросивши в гармонію первісних лон.

Нам не вирватись з давнього цього шляху,
Що судився, як фатум, на нашім віку.
Ми сидим, як ворони на ветхім суку,
Проклинаючи долю безжальну таку.

Повертаюсь по колу в ніщоту, у крах,
Де спочине навіки утомлений страх,
Де надії розвіють на лютих вітрах,
Де енергія гасне в безмежних віках.

8 січня 2024

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Із Олександра Пушкіна. Досі не перекладалося.

1.
Ось, перешедши міст Кокушкін²,
уперши дупу в парапет,
з мосьє Онєгіним сам Пушкін
стоїть, дивіться, тет-а-тет.

Не удостоюючи зглядом
твердиню влади, цей гордій
вмостився до фортеці³ задом...
Не плюй в криницю, милий мій.

2.
Пупок просвічує зухвало,
назовні цицька – втішна мить!
Тетяна папірець зібгала,
бо в неї черево болить.

Вона прокинулась на зірку, –
відради не було вві снах, –
й мерщій подерла на підтирку,
звичайно, «Невський Альманах».


(2025)

За півночі, поміж гори,
Понад долиною,
Зорі падали у воду,
Чаклували вроду.
А у срібнім потічку дівча стояло,
Із-за крутого берега
Долю гукало.
Проти місяця білого
Косу розплітало.
Глянь на мене, місяченьку,
На русую косу,
У яснії очі,
У душу дівочу.
Огорни своїм ти сяйвом
Стан молоденький,
Щоб вернув коня з дороги
Козак чорнявенкий.
Не пали душі журбою,
Дай щастя напитись,
Щоб були ся ми у парі,
Щоб було нам жити.
А за горами, на шляху,
Кінь гнідий спіткнувся,
Ухопив себе за серце,
Козак озирнувся.
Запекло у грудях млосно,
Навколо зчорніло...
«Що ж ти, дівча нерозумне,
Зі мною створила?..»
Із долини тихим стогном
Вітер покотився,
Задзвеніли в срібнім дзвоні
Трави і криниця.
А дівча ще місяць кликать
Не переставало,
Русі коси понад воду
Вітрові віддало.
Ой вернися, чорнобривий,
Стань під яворочком,
Хай зійдуться наші долі
Разом у віночок.
Та здригнулася глибинно
Річка під зорею —
Впала тінь важка і чорна
Між дівочі мрії.
На шляху гнідий спинився,
Козак похилився,
І у серці жар кривавий
Смертю озвавився.
А дівча в потоці срібнім
Погляд піднімало,
Та лиш місяць, ніби свідок,
З висі обіймало.
«Не клич долі проти серця,
Бо заплачуть очі...»
І розсипавсь тихим болем
Шлях у темній ночі.
10/09/25

Метеликом барвистим
Десь полетіло літо,
Верес блакитним цвітом
Підморгує між листям.

Ромашок пелюстками,
Немов крилом біленьким
Махнуло на прощання
Нам літечко тепленьке.

Відчули прохолоду
Вранці й пору вечірню.
Це вже красуня-осінь
Співає свою пісню.

2020 р.

Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.

Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
І перейду вже будь-яку межу.

І не страшні в житті мені дев'ятий вал,
Цунамі і торнадо на шляху.
Якою б темінь не була, чи сильний шквал,
Прийду! І полум'ям згорю в гріху.

Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на хату.
Довго там вона лежала та ж пора приспіла
І ту хату перекрити людям повеліли.
Скинули ту свиту з хати, вона й розлетілась,
А із неї кругом гроші раптом покотились.
Викликали люди пана: - Що тепер робити?
Знайшлось грошенят чимало у старцевій свиті.
Пан потилицю почухав та й людей питає:
- Що ж, по вашому, робити із грошима маєм?
- Може, роздамо убогим?! – хтось дає пораду.
Пан на те: - Давати вбогим я би вам не радив.
Бо ті гроші від жадоби. Він же прикидався
Жебраком, ходив по людях та все побирався.
Тож не можна їх на добре діло повернути.
Задумалися тоді люди – як же далі бути.
Та й надумались - на гроші порося придбати,
Та, на скільки грошей стачить, його годувати.
От, купили порося те й годувати стали.
А воно, немов на дріждях росло-виростало.
Спершу підсвинок, а потім виріс кабанюка.
Бігає собі по хліву та голосно хрюка.
Годували його доти, доки й грошей стало.
А, як гроші скінчилися, громаду зібрали.
Стали думати, що далі з кабаном робити.
Пан і каже: - Тепер треба його відпустити.
Нехай іде, куди схоче…А ми за ним слідом.
Хочу знати, куди саме кабанюка піде.
Осідлали десять коней, їдуть, приглядають.
Кабан іде без поспіху, стає, спочиває.
Вони також спиняються та його чекають.
Врешті-решт на кладовище кабан повертає.
Дійшов до тії могили, де сховали старця.
Тут могилу кабанюка раптом рити взявся.
Пан говорить: - Нехай риє! Напевно, щось знає?!
А той усе своїм рилом землю розгортає.
Рився, рився і дорився аж до домовини.
Упав зверху, розпластався, бісова скотина
Та і здох… А усі люди хреститися стали…
Отакі старцеві гроші. Так вони й пропали.

Ба́йдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.

За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
І життя продовжую любить

Та чому́сь не в силах осягнути,
Чим я перед Богом завинив:
Дав кохати і коханим бути,
А докупи так і не зліпив…

Наяву і уві сні чекаю
Я смиренно на твою любов.
Ба́йдуже, до пекла чи до раю,
Лиш би там тебе кохати знов.

Вересень 2025 року

Що кардіолог, що нарколог: за консультацію – від 800!
І хоч війна гримить навколо, щури з’єднались в клан мерзот.
Купили клятву Гіппократа, себе за долар продали.
Мала щурам отим зарплата, щоб до Європи у тили
втекти - їм треба вже не гривні, а долари – від вісімсот! –
А то і більше… різні рівні сягають здирництва висот…

Щурами є і казнокради, майстри корупції, ділки,
і гниди, що у кріслах Ради засіли майже на віки…

Я вже казати мав нагоду про те, а звідки всі вони:
не з українського народу, бо українці на війні.
Вже котрий рік народ у битві, останнє фронту оддає.
Щури ті – не народу витвір, а тих, що над народом є.
І казнокрад – то витвір влади, яка далеко не свята.
Тій владі треба казнокради, а казнокрадам – влада та.

Квітень 2025

 
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
 
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Купую весла для паперу човнів
 
Кажи вернусь як зможу тільки
Лише літак приземлиться твій
Може і я вернуся згодом
Залежно від того що із тобою
 
У чеканні на вітряний день
Літавець льоди і перше березня
Мама все каже вітер може бути
А я не знаю просто стоячи тут
 
Новачки уходять і олди виходять
Йде якийсь рух але все надто кволо
Трохи швидше й ми устигаєм
Сказати ”як ти“ а там лишитись позаду
 
Каліопи виття приморський зоопарк
Останній про тебе хтось питався отак
Насправді їх один або два
Ти хтів найперше останнє я знав
 
Все ще дивуюсь чи варто тобі
Паритись щодо людей нереальних
Слова найперші ”шо ти як ти“
Останні мама зве тебе додому йди
Йди додому йди додому йди додому
Йди додому
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.

Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
підбиратиме відцвіле на льоту.

І ховатиме у золотавих кронах
поріділих променів кінці.
Попри їх ховання не холоне
світло у простягнутій руці.

Своєчасність нового врожаю
в смакуванні всіх його плодів.
Насолоду літніх днів зміняє
насолода предосінніх днів.

11.09.25

В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Я донині не можу знайти
Порятунку від різних вказівок, -
Як до краю зміряти світи
І додому вертати з мандрівок?..
18.09.25

Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна, 
за́піркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
Радощі неначе
за семи замками.
Може, хто жебрачить,
гострить ніж роками.
Чужаки відколи
б'ють твої дзерка́ла
не ділитись болем
небеса благала.
Хоч греби граблями,
стільки горя всюди.
В позолоті храми,
у жалобі люди.
Миряться з бідою,
о́брази цілують...
На тлі супокою
гіркне Алілуя —
спрагле і смиренне,
на хресті розп'яте,
а ти п'єш щоденно
трунок з рути-м'яти.
Щастя лиш для тебе 
раєм розпашілось —
квітнуть в чорнім небі 
хризантеми білі.

17.09.2025р.

Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь  свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
В нестримному гарячому сплетінні,
Нехай все інше не турбує нас
І в спільних сповідях, і тихих сновидіннях.
 
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Знайди натхнення днів і спокій ночі,
Знайди розраду теплих вечорів,
Нехай світанки мріями тріпочуть…
В моїх обіймах утамуй жагу
Відвертості бажань і володіння,
Відчуй пестливих дотиків імлу,
Вогню і криги шал не співпадіння
І єдності у творенні життя
В твоїх обіймах у моїх обіймах…
Нехай зникає дійсність в небуття
В моїх обіймах у твоїх обіймах…

 
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
 
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не стидаючися сліз
Що в собі ховати мав, чи від себе, чи то від вас
Але стид є надболючим і той біль зроста щораз
 
 
 
 
 
 
 
 

Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Йому дихнути не дає
І позбавляє сил
Дивитись на лице моє
І помочі просить.
Ще пам'ятаю, як туман
В очах його з"явивсь,
Як душу смерть взяла у бран
І понесла у вись...
17.09.25

1.
Залива́вся світа́нок пташи́но,
Зачека́вся бджоли́ ли́пи цвіт.
Я сього́дні вдиха́в Батьківщи́ну,
Видиха́ючи про́житість літ.

Приспів:
Від обі́йм Чужина́ – ма́ти-ма́чуха,
Сві́тла кра́йці і кри́хти тепла́.
Десь на спо́ді нажи́того ла́нтуха
Вишива́нка, що в хре́стик, лягла́.

2.
Не кричу́, не охри́п, я не ви́горну
По́піл се́рця... За крок до межі́
Вигорта́ю прожи́тість всю при́торну,
Задиха́юсь у тім, що чужи́й.

Приспів...

3.
Зно́ву ніч... Зно́ву сон... Прокида́юся.
І вікно́ на оча́х прикраша́:
То не сніг... То лиш цвіт... Осипа́юсь я.
Бі́ла-бі́ла, ясніє Душа́.

Приспів...

Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.

Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.

17 вересня - День народження видатного українського письменника

Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…

Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.

Він - сьогоднішній, а не минулий,
а Чернігів його - Монпарнас…
І які би вітри не дули,
він - завжди теперішній час.

Соняшник крокує до сонця…
Спалахують каштанові очі,
ліки є від безсоння -
творчість.

2025 рік

Десь високо в небі
Місяченько-лебідь
Поміж хмар пливе.
А зіроньки сяють,
Зваблюють-моргають,
Кожна з них зове,

За собою кличе,
Диво-чари сипле,
Щоб заворожить.
Місяць усміхнувся:
-Я усіх люблю вас,
Феї золоті.

2025 р.

Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
Ми Отчі, ми діти,
дай Боже стерпіти.

17.09.2025р UA

P.S.
ἀποσυναγώγους ποιήσουσιν ὑμᾶς ἀλλ᾿ ἔρχεται ὥρα ἵνα πᾶς ὁ ἀποκτείνας ὑμᾶς δόξῃ λατρείαν προσφέρειν τῷ θεῷ καὶ ταῦτα ποιήσουσιν ὅτι οὐκ ἔγνωσαν τὸν πατέρα οὐδὲ ἐμέ (Ιω.16:2-3)
Вони зроблять вас відлученими від Церкви, але надходить година, щоб кожен, хто вбиває вас, приніс славу Богу, і це вони зроблять, бо не знали ні Отця, ні Мене (Івана 16:2-3)

О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Складати ніколи вірші й навіщо?
Кому людину іншу зрозуміть?
Такий самозакоханий цей світ
Що попаскудились мотиви вищі:

Поезії все меншає суцвіть,
Згасають обдаровані огнища,
На трубадурових могилах свище
Буденний вітер і спорує гидь.

Загалу же – наїстися та дива,
Його даремно брати напролом:
Зухвалих виганя юрба примхлива.

Мирися, заробляючи пером,
Канюкам піддаватися властиво,
Чи зморено пиши єдиний том.

Лиже дощу серпанок
Мокре холодне скло.
Змиє похмурий ранок
Все, що колись було.

Знову холодне ліжко,
Ель і гарячий чай.
Ти вислизаєш нишком.
Я - не твоя печаль.

Згаснуть останні зорі
В плесах брудних калюж.
Далечі неозорість
Кличе тебе чимдуж.

Ваблять тебе щосили
Брязкоти залізниць.
Всотує ніч стокрилу
Безмір твоїх зіниць.

    Не насититься баченням око,
    Не насититься звуками слух.
    Мандрувати - це так одиноко.
    Це по колу одвічному рух.

Я дочекаюсь. Прийдеш
Знову на мій поріг.
- Здалеку, друже? Вип'єш?
Я допекла пиріг.

2019

Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Побажавши: «Пропадом гори».

Янгол у сльозах – йому ця втрата,
Як на охоронця, незначна.
Зграя вороння́, така завзята,
Щось до мене каркає вона.

Не на сніг, бо петрає в погоді.
Може, так вона пораду шле:
«Досить, не стенай, вмирати годі,
Не настільки вже тобі і зле».

Свиснув їм. І вся моя подяка.
Крилами махнули і знялись.
Осінь, як і літо, теж ніяка.
А бували кращими колись.

©  2009 – 2025

Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
без пишних хризантем у росах,
без павутинок легких і крихких.
То ж все живе плекає осінь,
в обіймах сонця ніжить пелюстки.

Черговий келих із горняти часу,
навколо Сонця ще один політ –
все ближче запорозькі тулумбаси.
А що робити? Створено так світ…

Подякуй щиро долі, що побачив
життя людське таким, як воно є,
що просто жив, любив, творив. Тим паче,
що діти і онуки – це твоє!

Тому роби своє і не журися,
попереду ще справи немалі.
Хай почекають нас в небесній висі,
а ми ще повоюєм на землі!

Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Ще й туману довгі смуги
Глибшають щораз, -
І ні ворога, ні друга
В цей осінній час.
16.09.25

***
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються во́вки
і одинадцять – виють барани.

***
А після європейського фуршету
нема чого боятися русні.
Окрім самої смерті
тільки черті
кремля і капітолію страшні.

***
А вельзевула, нібито, немає
і якось забувається, чого
у нашім краї
гадина із раю
сьогодні точна копія його.

***
А кацапня ще по усій землі
на щире слово лютим вовком виє...
рішили москалі,
що у кремлі –
засушений оригінал батия.

***
А свинтуса улещує боро́в
кривавою доріжкою... в натурі
агент Краснов
дурниці намолов,
але не визнає своєї дурі.

***
А годованці ситої Європи
по суті – п’яте колесо, гальмо
для автостопу,
заки остолопи
самі собі намилюють ярмо.

Однією тезою
А московіти все заборонили,
що у цивілізацію веде –
освіту, і культуру, і людей,
які самі історію творили,
долаючи свою нечисту силу
і очужілу маячню ідей.

09.2025

Сонечко визира крадькома
Із-за темної хмари осінньої,
Тоді смутку на серці нема,
Очі сяють вже радістю світлою.

Хоч дрібнесенький дощ моросить,
Зіпсувати він настрій не зможе.
Неповторна така кожна мить,
Яку нам даруватиме осінь.

2022 р.

Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Щоб не томили інші справи,
Яких багато є навкіл, –
Вона зготує звично каву
І принесе її на стіл.
Вона уміє воскресити,
В короткій пам’яті моїй, –
Далеких днів безжурні миті,
Або додати трохи мрій.
Вона з’являється неждано,
Коли ще спить усе навкруг, –
І оживає невблаганно
В моїй душі натхнення дух.
15.09.25

 
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
бачити як
плачеш
 
о дівчино
рвися із тенет
попиляй ті ґрати
йди із клітки геть
адже ти у в’язниці
свого набуття
 
дівчино отже
ліпше лети
маючи свій шанс
на містерійний плин
умираєш у в’язниці
свого набуття
 
 
 
 
 
 
 
 

Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам, мабуть, із хати не виходив,
Але директор школи вже мене дістав:
«Сходи й сходи, - бурчить, - до дідуся Степана.
Хоч і старий та ще достатньо має сил».
То щоб його я на лінійку запросив.
Нехай розкаже дітям, як жилось погано
В тридцяті роки, коли голод лютував.
Він же в шістнадцятому, наче народився.
Якраз у юність отой голод нагодився.
Він все життя в селі оцьому проживав,
Тож ті часи повинен добре пам’ятати.
Та й найстаріший нині в нашому селі.
Отож по вулиці до нього я і плівсь,
Щоб те директорське прохання передати.
А дід Степан жив на околиці села.
Там стара груша над дорогу розрослася.
Народ частенько попід грушею збирався.
Дивлюсь, і зараз вже розмова жвава йшла.
На лавці всілись сивих п’ятеро дідів.
Про щось, напевно, між собою говорили.
Зблизька й слова уже до мене долетіли.
Степан, як завше, басовито там гудів:
- …А було ж тяжко. Дощ з весни не зазирав.
І літня спека все на полі попалила.
Зібрали менше, навіть, того, що садили.
Пшениці батько мій лиш три мішки зібрав.
Чекали голоду. Я був іще малий.
Не розумів того. Та батько пам’ятав ще
Голодні роки у минулому пропащі.
Тож «урожай» надумав заховати свій.
У саду яму вирив потайки вночі.
В залізну діжку всю ту помістив пшеницю.
- Вона надійніше в тій діжці сохраниться! –
Мене малого уму-розуму учив, -
Тільки ж дивись, нікому й слова не кажи.
Я, хоч малий, та язика умів тримати.
Ходили з мамою в ліс ягоди збирати.
Поки ще літо, всяк в селі із того жив.
Ловили рибу, полювали на птахів.
Окраєць хліба був, хіба лише на свято.
Бо ж навесні ще треба буде засівати,
То ж чи і стачить тих спасенних лантухів.
Але надія пережити все була.
А навкруги уже про голод говорили.
Казали, що усе в Поволжі погоріло
І людність мерла, смерть безжалісна ішла.
Вже й з-за кордону туди поміч повезли.
Йшли через станцію, говорять ешелони.
Везли продукти у Поволжя те вагони.
А ми на те лише дивитися могли.
А восени чутки з’явилися в селі,
Що продзагони знову селами шурують,
І все, що бачать, як розбійники грабують,
Бо так їм вождь московський, кажуть, повелів.
Мовляв, Поволжя треба швидко рятувать,
Бо там від голоду вже люди помирають.
Тож задля того в нас останнє відбирають.
А як, питається, тоді нам виживать?
Та їм Поволжя їхнє було важливіш.
Прийшли й до нас, усі мовсковською говорять
І щось страшне, немов орда у селі творять.
Гребуть усе, до горла приставляють ніж.
Усі з гвинтівками ще й мають кулемет.
Ідуть по вулиці від хати і до хати.
Хто опирається, не хоче віддавати,
Того до стінки і розстрілюють в момент.
І плач, і крик ураз знялися над селом.
І чорні круки вже під хмарами літають.
Вони здалеку, мабуть, здобич відчувають.
Чи то летять за продзагоном тим слідом.
Прийшли й до нас, у хаті все перетрясли,
Залізним прутом стали стіни колупати
Та землю щупати прутом тим навкруг хати.
Залізну діжку оту батькову знайшли.
Дивились ми, як вони наш «врожай» тягли.
Я бачив сльози на очах у свого тата.
Усе, що міг зробити – кулаки стискати.
Бо звірі ті умить застрелити могли.
Геть обібравши аж до нитки все село,
Ті у село сусіднє зразу ж подалися.
А круки чорні теж під хмари піднялися,
Туди летіли, де тепер творилось зло.
Зими тії мені й довіку не забуть.
Собак поїли…і котів, мишей ловили
Та пацюків. Усіх птахів навкруг поїли.
Про людожерство теж доводилося чуть.
Варили чоботи, хоча б навар який,
Кору здирали із дерев і також їли.
Не всі, звичайно й до весни тоді дожили.
Не пережив мій тато рік отой страшний.
В сусідній хаті тоді вимерли усі.
Так і лежали мертві покотом у хаті.
Не було сил ні в кого, щоб їх поховати.
І смерті дух страшний понад селом висів…-
Замовк Степан, неначе знов те пережив.
Діди на лавці мовчки скрушно лиш зітхали.
Коли ж мовчати вже мені не сила стало,
Я до дідів тоді тих ближче підступив:
- Це, діду, ви усе про тридцять третій рік?
Підняв свої на мене очі, повні туги:
- Ні, синку, двадцять перший, двадцять другий.
Три голоди я встиг побачить за свій вік.
То був найперший з них, із того і страшний.
Про тридцять третій, бачу вже тобі відомо.
А був ще сорок шостий, сорок сьомий.
Також голодний рік, хоча і не такий.
Тож, синку, добре пам’ятай, що москалі
Нас-українців ще і голодом вбивали,
А те останнє, що вони в нас відбирали,
То роздавали всяким по чужій землі.
Такі були вони по світу добряки,
Всім помагали та всіх десь рятували.
Двадцять мільйонів в нас пудів тоді забрали
Зерна, аби нас усіх виморить-таки
У двадцять першім. Відвезли мерщій його,
Щоб тим зерном своє Поволжя врятувати.
А ми повинні були з голоду вмирати.
Згадати можна й тридцять другого того.
Так теж забрали в нас усе, що лиш змогли
Та за кордони стали збіжжя продавати,
Аби станки собі й машини накупляти,
Щоб більше зброї ними наробить могли.
А в сорок шостім році, як голодував
Народ по всьому українськім краї,
Зерно забрала в нас ота московська зграя
І ешелон москаль за ешелоном гнав.
Зерно у Францію, в Італію везли,
В Європу Східну, де тоді вже панували
Оті, що їх там москалі понасаджали.
Європі, кажуть, півголодній помогли,
Щоб хлібом тим її до себе привернути,
Мовляв, отак при комуністах добре жить,
Отож усі за комуністами ідіть.
А ми - оті, що їх руками то здобуте
Від голоду тут мали помирать.
Але про те не чуть від москалів ні слова.
«Жить веселіше стало, жить у нас чудово!» -
Усе, що мали право ми тоді сказать.
Не вір отож ніколи, синку, москалям!
Не вір ніколи, синку, також комуністам!
Вони й тепер готові Україну з’їсти,
Бо їм усім потрібна наша лиш земля.
Але дарма! – ще й кулаком старий потряс, -
Повік їм нашу Україну не здолати,
Як ми про неї усі разом будем дбати,
Вони зламають зуби тільки всі об нас!

Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Вмію серцем відчувати болі,
Вирізняти правду, чи обман, -
І не хочу думати ніколи,
Що байдужість душу візьме в бран.
14.09.25

Вмирає хата без батьків,
батьки давно вже в домовині.
Ніхто не йде до хати нині:
вже і сусіди не такі.
«Часи змінились»… не часи,
а ми змінились… чи на краще?
Війна нас ділить звідусіль
на роботяще і ледаще,
оте ледаще з ворогів —
з обох Дніпровських берегів…
Вмирає хата без синів,
обидва полягли на фронті,
коли ще горизонт синів
недоозброєній піхоті.
Коли лякали нас кінцем
Вкраїни, та міцнів наш спротив,
коли, оточені кільцем,
загинуло пів роти…
Могили ще не поросли,
багато їх убитих нині.
Брати у Бога — як посли
народу вільної країни.

Вересень, 2022

Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Сріблена осугою, висить.

І меди збирає із осоння.
Крепко учепилася в гілки!
Ніби сню: бабуся на ослоні,
Сливи у долонях шкарубких.

На Покрову теплу, мирну, тиху
Виметений двір, цебро нове
На криниці білій. Храм - то втіха,
На столі готове храмове.

Гості на підході. В мисці сливи,
Вимиті для гамірних внучат.
І бабуся стомлена й щаслива.
Бо Покрова. Бо рідню стрічать.

Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.

Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Де не бачимо сонця букетів.

Я не хочу в галері зими
Запрягтися навік, безстроково.
Хочу бачити усміх трави
І порвати сталеві закови.

20 грудня 2023

Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Айстри, кетяги калини.

Грушки дуже солоденкі,
Щічки яблук червоненькі.
Виноград глядить на сливу:
Теж синенька. Справжнє диво!"

Сяє сонечком камінчик,
Примостився там промінчик:
"Ще в саду побуду трішки,
Подивлюся на горішки!"

Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Всі почуття мої шалені
З думками нині в боротьбі,
Адже прихильності до мене
Нема ні крихітки в тобі.
Що буде складно жити в світі
І уявити я не міг, –
Говорять – гріх тебе любити,
Та не кохати – більший гріх.
Бо почуття не перебореш,
Коли життя сія й бринить, –
Коли кохання ходить поруч,
Коли в тобі воно щомить.
13.09.25

Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.
І світ кудись подівся.
Мов осяйний алмаз,
Погасили всі події.
Страшніше від проказ
Це лихо, о Маріє!

Я бачу вдалині
Диявола і Бога.
За обрієм мені
Судилася дорога,
Яку в негоди дні
Пройду я, мов знемогу.

До отчого порога
Мені не добрести.
Надія і тривога
Скували, мов кати.
Зника дорога строга.
Руйнуються мости.

Безгудість обійма.
Намацую я нитки.
Мене несе зима,
Як трепетна молитва.
А сенсу більш нема.
Руїни після битви.

20 грудня 2023

Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчувши на власній спині
хрест терновий - російський полон.

Капелан із Терпіння
бачив хижий оскал звіра,
але крокував невпинно
до світла - із свічкою віри…

2025 рік

Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Темінь укрила дорогу,
Тиша упала на шлях, –
Серце стискає тривога,
Душу охоплює страх...
12.09.25

Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
З'їдає душу крадькома.