Чого приплентавсь ти сюди,
Набравши повен рот води?
Мабуть, згадав, що слово – зброя,
Новий герою?..

Поп'ємо кави, друже мій, поп'ємо кави,
По філіжанці з гіркотинкою тепла,
Хай недомовок не будЕ між нами,
Лише довіра - тиха і сліпа...
Щоб зимна заметіль торкалась неба,
А нас з тобою гріли почуття.
Посидьмо мовчки, слів пустих не треба,
Попиймо кави... Ох, яка ж гірка.

17.12.09

Ти п'єш моє кохання,
наче воду,
Цілющу воду
з мого джерела
Та тільки в ній
немає прохолоди –
Згорають,
пристрастю розпечені,тіла...
Лиш ти і я,
Лише безмежна ніжність,
Лиш зорепад любові
з твоїх віч …
Спливає час,
Закований у вічність –
Кохання час,
Розтягнений у ніч.

20.10.2009

Думки – анклав,
розлив і вар,
де іній впав
і дзвону згар.
Тут по зубах
мистецтво "прі"–
очей пожар,
палай і зрій.
Ось гострий меч
в руці брудній –
їдь словотеч
з`їдає дні,
ледь спалахне
та опече –
звиває, гне
її, мов чернь.
Латетний нерв,
крикливий смак –
мов тіло тне
для зойку рак.
На усміх звів
волання злі.
Биття – мов дзвін
затихло і
зліталась тля,
мов дітвора.
Мов іній, зляг
і серце крав.
Тремти, холонь,
у склепі мов –
се срібло скронь,
просякла кров.
Нахабний рев,
дурний, той звик.
І вуха вже –
матні смітник.
Тирадний смерч,
бурчання дріб.
Де гне мене
мистецтво "прі"?
Моя земля,
моя се п`ядь,
папір і тля.
Гачкую рать –
пернате Ра.
Блюз-колорит,
а з-під ребра –
пташиний вид.

24 Лютого 2010

Засинає сонце в горах,
Згасає надія,
Оппадає жовте листя
На твоє подвір`я...

Ти не мрій, не думай марно,
Що твоя провина,
Що в житті моєму - інша
З`явилась дівчина...

Не кажи мені, не треба,
Ти ж сама хотіла,
Щоб я йшов шукати іншу.
Тобі "не до діла"...

Не до діла? щож нехай
Нащо ж відправляла?
А тепер коли сама,
Про мене згадала....

24 лютого 2010 р.

Намисто
недописаних мелодій
тобі подарувати
я не встиг.
Ось нитка
не тримається
та й годі -
то плач десь зісковзне,
то щирий сміх...

Цих намистин
у мене небагато -
коралів-слів.
А може – нот...
Чи рим.
Коли я їх збираю –
в мене свято.
А їх нема –
і я стаю нічим.

Я кожну з них
так хочу
відігріти,
відшліфувати десь
нерівну грань,
щоб їх тепло
для нас обох
відкрити
серед зими
проблем і запитань.

Пробач
за ці в долоні
намистинки.
Вони дзвенять –
прислухайся, повір!
Не добавляй
в намисто це
сльозинки -
хай зникнуть краще
в росах серед гір...

А нитка
для намиста –
це надія
прийти,
щоб перемовитись
без слів з тобою,
моя Муза,
моя Мрія,
моїх Поема
зоряних світів...

2010

Мій ніжний хлопче, поміж нами слів
на сім життів, або лише на подих...
Ти сонцем невідомості заплів
мої думки мені самій на подив...

Мій сивий хлопче, не рахую літ –
моя душа раніше посивіла,
ніж ти уперше вимовив: «Привіт»
і крила дарував, і крилам силу...

Мій все ще хлопче, сивий, ніби бог,
з перепусткою вічності у слові...
Ми тільки мить колись були удвох,
а все життя здалося дріб’язковим...
25.02.2010.

Последняя попытка стать счастливым, последняя попытка полюбить. Е.Евтушенко


Последняя нота ударится о тишину,
Последняя нота истает в безмолвия дым.
Последняя нота нырнет с головой в темноту,
Последняя нота к тебе устремленной мольбы.

Последняя нота ожившей в душе красоты,
Зовущей меня в беспредельность несбыточных грез,
Последняя нота той песни, которую ты
В душе моей, нежно любимая, вечно поешь,

Последняя нота погаснет последней звездой,
На небе, где больше мечта в облаках не живет,
Последняя нота вдруг станет навеки чужой
И больше ее никогда и никто не споет.
1997-2010

Я не знал, что давно уже – «Да»!
Я все думал – «наверное», «может быть».
Оказалось, что все ерунда
И пора прекращать уже ныть.

Когда сил не хватает для «Нет!»,
Остаются – «возможно» и «кажется».
Знаю точно: громады планет
От орбит своих не откажутся.

Я не знал, что давно уже – «Да»!
И дурак, больше тысячи лет
Опасался – настигнет беда
И не сможет никто дать ответ.

А ответ был давно уже дан!
Я, узнав его, чуть не ослеп.
Оказалось, всегда было «Да!»,
Нам, крылатым, летящим на свет.

199...-2010

«…Що світ виорює з долоні» Василь Кузан

Нехай роки летять, мов коні,
Чи риссю чи то підтюпцем.
Він світ виорює з долоні,
Як майський мед густим слівцем.

А слово – меч, вогонь солодкий,
То – недругам, а це – жінкам.
У творчий світ сміливі кроки
Він робить всупереч рокам.

Ні! Не співаю йому оду,
Це в'язень всіх чарівних Муз
З ним спілкуватись – насолода.
Митець, людина , батько, муж.

Рясніє поле кузанОве,
Зерно відібране в душі.
Світи виорює він словом,
Переплітає у віршІ.

Як різко в погляд мій вплелась
ця пожовтіла вже калина…
«Чому, – журилась, – віддалась,
Єдиний?

Як дивно у душі бринить
тремтіння звуку від Вівальді…
«Куди поділась срібна нить,
Мій справжній?»

Як довго аромат трива
від рук твоїх – твоїх обіймів…
«Чого ж без тебе я жива,
Мій рідний?»

Як дивно витончивсь мій смак –
стекла з калини крапля крови…
«Яким пекучим чую знак,
Любови?»

Як щемно дотик грів мене
у дзеркалі твоїх ілюзій…
«Коли, – сказала, – все мине?»
…Ми – друзі.

2009

Зазирнувши в порожній, що звично давно, холодильник,
Затримав свій погляд на яблуку, повнім червóні.
Простягнуту ж руку спиняло ледь чутне бажання –
Хай яблучка чари помістяться в Твоїх долонях.

І справді, той плід кількакусний вмістив цілий всесвіт:
В нім чарами стали мої почуття і страждання,
І яблучко миле було не земне вже, небесне,
Бо несло для Тебе маленьке велике кохання…

На таці лежать розмальовані побіч два ябка:
Моє червоненьке, маленьке, чарівне — для Тебе,
А друге — жовтеньке, величне, цілком медовите;
Єдине однісіньке вибрать Тобі було треба!

… Нарешті почув із глибин я удар свого серця…
Навіщо душа повернулась у висохле тіло?
На таці біленькій маленьке моє червоненьке,
Мов докір тендітному, гірко мені шепотіло.

2008

Вона пройшла повз мене тихо­-тихо,
Пронісши ніжний шлейфу аромат.
І тут мене спіткало дивне лихо —
Кохання зазирнуло у мій сад.
Її блакитні очі, часом, сині —
З жагою, повною солодкої печалі,
Зв’язали погляд мій і я загинув —
Душа поринула в ласкаві муки раю.
Твій стан тендітний хочу обійняти,
Вустами злитися в палкому джерелі.
Моє ти серце змусила палати,
Здійснилось все, що бачив я вві сні.
Та дійсне щастя йде повз мене боком –
…Сталь холодить… реальність… автомат…
А десь її лунають тихо кроки…
Кохання залишає любий сад.

1997, Київ

Антоніні Єресько

Бувають ночі загадкові –
минулий час тоді горить,
милішає і вже ми двоє
між вогнищем і зорями. Згори
нас кличуть­манять в позапростір,
де більш не буде тіл і меж,
де в нашім світі зайві гості –
питаєм: «Далі йти?» «–Авжеж,
заглиблюймось і розриваймо
вщент оболонки наших тіл!…»
За вік хтось скаже: «А згадаймо
багаття й ніч». Еммануїл2
на це прохання відгукнеться,
залишить нас поміж зірок…
Все промине, та не минеться
назустріч той наш перший крок.

с. Пляшева
2007

Сніг не здужає тримати твої сліди,
і вони розсипаються,
кожен крок розпадається на мільярди прозорих крупин,
і якби я могла назбирати твоїх слідів,
приворожила би тебе міцно і незворотно...

Ти смієшся,
знаходиш ниточку на моєму светрі,
тягнеш її, - і я по-дурному щаслива:
тягни,
тягни сміливіше, не відпускай!
Розплітай мене, я й так не була живою...
Тільки потім сплети по-новому,
на свій смак і розсуд.

Я не знаю, чи існує така мелодія,
що може цілком передати мої хвилювання
від твого дзвінка...
Я б купила ту музику за будь-яку ціну,
оселила б її в телефоні, -
хай живе і зростає.

Жінки, як золото, дзвінко йдуть тобі в руки,
але більшість - крізь пальці...
І тільки одна
має щастя щоранку випускати тебе
по краплині.

Хто там долями світу відає?
Дай нам вектор єдиний – єдності,
Аби зникло те слово – «нидіє»,
Ти позбав нас від посередності.

Дай угору мету здиратися,
Перемоги над злом жадаючи,
Зуби гострі – в життя вгризатися,
Усіх криз рубікон долаючи.

Щоб за душ своїх нерухомістю
Не ховали би люди погляд,
Відчуваючи підсвідомістю
За країною свій недогляд.

Щоб країна була вкорінена
Міцно в душах свого народу,
Й не страхалася уколінено
Ані Заходу, ані Сходу.

Хай моляться за наш народ чужі,
А ми постіймо тихо на межі.
Навіщо нам якісь там сентименти,
Як в нас такі п р е м у д р і президенти?
24.02.10

Спитай себе – чи ти для України
Душі вогонь готовий дати весь?
Хоч жити легше тим, хто на колінах,
Забувши, що таке сумління й честь,
У кому дух раба живий до нині,
Хто у душі плекає зраду й страх,
Із вуст чиїх чужинська мова лине
І хто майбутнє зводить на кістках…

Спинись на мить, поглянь в душі глибини –
А скільки в тобі світла та добра?
На що готовий ти для України?
Пора переродитися! Пора!

Зарано йти, нам ще потрібно жити,
Нам треба ще до себе дорости!
Цей хрест, крім нас, нікому не знести,
Не вирвати душі і не змінити.

Лише такі – залюблені у світ,
Які вдихають волю повногрудо –
Вмиратимуть, та віритимуть в чудо,
На все в житті шукаючи одвіт.

Над прірвою крутою стоячи,
Як хижа смерть у вічі зазирає –
Недолі виклик завжди ми кидаєм,
Коли весь люд впокорено мовчить…

Нам рано йти!
Душі ще рано йти!...

...А озирнулась - ніби й не жила.
Буяло літо в серці - розквітала,
Цей луг і гай у себе я вбирала
І вітер легко так приборкати могла.
Прийшла пора дітей - нема спокою.
Та ще жила надія молода на те,
Що, ніби з джерела вода,
Заб'є колишня сила, як весною.
Ось тільки лиш куплю дочці квартиру,
Та гроші заплачу за навчання,
Яке синочок з раннього рання
Просиджує за чаркою,
А потім, й сама, дасть Бог,
Для себе поживу...
Усе зробила, вивчила дітей,
Аж зирк у шибку - осінь почепилась
На яблуню стару і заходилась
Стирати з пам'яті сліди стрімких ідей,
Які завжди жили в моєму серці.
Залишила лиш зачіпку малу:
Вже як батьків догляну, поживу
Й сама, дасть Бог, для себе.
Не стало тата. Маму ж хворобливу
Я доглядала, поки листопад
Не оголив вже зовсім рідний сад,
Й осінній дощ не перейшов у сніжну зливу.
А озирнулась - ніби й не жила!
Тоді лиш зрозуміла, що прожила
Таке життя, яке наворожила
Людині кожній Доля - вища сила,
Яка поводарем мені була.
Нехай тепер онуки вітер ловлять
І розквітають, поки молоді.
Хай діти у щоденному труді
Батькам їх сили втрачені відроблять.
Але я хочу, щоб, до фінішу дійшовши,
Вони раптово з болем не відчули,
Що їх роки намарне промайнули,
Бо істину на старті десь забули,
Або ж пожить забули, поспішивши.

16.11.2002р.

Злющі небіжчику кидали: - "Ющ end К°"!
Жалісні: - Віктор Андрійович, Ющенко!
- Вмер, доторкнувшись того - всюдисущого...
- Плач Україно, печалься Хоружівко.

- Плачте сліпі і глухі за покійником!
- Плачте сирі і убогі за мрійником!
- А скористався б ото рукомийником,
Може і став би таки благодійником?!

- Плач Україно, карайся Хоружівко!
Пам’ять уже під майданами. - Ющенко!..
- Вмер і бреде, не впаде, неодспіваний,
В землю батьківську, - свідомо упійманий!..

Гарна сорочечка – вишита вишенька,
Шилося гетьману - вбралоcя лишенько.


24.02.2010

У цієї худої країни
Розпираються животи
Масноруких заблуд — причинна
Морем піниться і хрипить.

Вже не гори — горби старечі
Нагинаються до води.
Ніч, як хустка, вкриває плечі
І озоново холодить.

І хрести доглядає більше,
Ніж розп'ятих і ще живих,
І хрести дістаються іншим —
Хто в прислузі, а не служив.

І за пýстині, і по вітру —
Сім'я вдячний шукає ґрунт.
І покинуту Одигітрію
Утішає сумний Перун.


2010

Против молодости — старость закряхтит.
Против ночи — небо луч проткнет.
Мне мурлыканьем своим сулит
изумрудноглазый мудрый кот:
против ожидания — побег,
против расставания — слеза,
против человека — человек.
Против Бога — ничего нельзя!

2000

Не відчуваю ні скорботи, ні печалі,
а тільки знаю, що моя душа
не чує смерті, бо не має волі
від завжди не останнього вірша.

1995

Поїсти, поспати, курнути "травички",
сходити в кіно на прикольний блокбастер -
це все для сучасного людства вже звичка.
Бажання гарячі, мов жовтий фломастер.
Машини розкішні, кофтинки гламурні,
книжки тільки ті, що читає тусовка,
плітки про фінанси і справи амурні...
У цьому житті ми всього лиш масовка.
Слухняно повторюєм завчені фрази,
майстерно вдаємо кохання і сльози.
Наш розум поволеньки входить у фазу
відсутності мрій і арктичних морозів.
Живемо усі, як на автопілоті.
Ми живимо тіло, забувши про душу.
Тому і стрічаємо ранки в скорботі.
Тому і самотність за серце нас душить...


04. 01. 2010 р.

Оно ж как бывает: живешь и ничем не болеешь,
работаешь честно и любишь жену по субботам.
И вдруг понимаешь, что мир - он намного сильнее,
что даже у Бога бывают похлеще залёты.
И вовсе не надо ответы искать в сновиденьях,
и пить только водку, чтоб утром душа не болела.
Ведь даже у асов порою бывают паденья.
А мы ведь не профи. Мы так, потусить, между делом...


12. 01. 2010 р.

Мои сны отказались быть тупо-гламурными,
и ловить мотыльков на приманку из звездочек.
Я устала общаться с подружками глупыми,
мне бы кофе в постель и варенья из розочек.
Я устала любить безупречного, нужного,
в дорогущем костюме от Дома Юдашкина.
Мои сны утонули в песках пляжа южного,
проросли в заполярье цветами бумажными.
Я устала по раутам светским расхаживать,
каждый раз одевая фальшивые прелести.
Мои сны о тебе стали самыми важными -
их хранить бы в архиве с особой секретностью...


13. 01. 2010 р.

Тебе чекала все життя.
Зачахла, всохла і зів’яла…
І на порозі небуття
В реанімацію попала.

Черговий лікар позіхнув,
Налапав пульс, послухав серце
І на сестринський пост гукнув:
«Оця до восьмої загнеться!»

Штативи крапельниць… Дроти,
Прозорі трубки, монітори…
А на сусіднім ліжку… ТИ!!!
Такий же безнадійно хворий

О пів на восьму?! Все, кранти,
Лишилось жити півгодини!
Зриваймо трубки і дроти,
Бери мене, о мій єдиний!

Зіллються душі не тепер -
Спочатку з тілом поєднайся…
То байдуже, що ти вже вмер -
Кохай мене, не зупиняйся!

«Оце так смерть! Собі б таку…» -
У морзі вражено шептали.
…А несолодку і слизьку
З нас санітари позмивали.

24.02.2010 р.

В личаках, німа, пошрамована
Коронована в долю раба
Неповінчана, непідкорена
Неосяжна воля моя!
В свято хрещена,
В зговір продана
Павутина віків - пітьма
Замордованих та незломлених
Голос свічкою ожива.
Муки горами у западини
Із струмків у море стіка
Небом пройдено шлях гаптований
Виклик вічності - слів життя.
Пам'ять шириться, сіє острахи
Б'є свідомістю у серця
Вічна нація славі молиться
Повертає своє ім'я.
Руки матері, берігів вода
Заповіли тримати меча
Духозцілення напророчене
Вірним сину будь, весь, до тла !

Коли це минеться? Все вітер, все протяг...
Юлія Бережко-Камінська
Це не минеться. Не мине
Ні вітер цей, ні протяг, ні
Ця ніч і цифри на стіні
Пускатимуть по колу стрілку…

Так стрімко вилетить в пітьму
Ліхтарик світлом незбагненним
І жовтим колом переверне
Й просвітить все: твій сон, тебе…

Тривог потік протік крізь тебе
І поколов чоло вінками
Вичавлюючи вічне «ні».

Німий актор – посланець неба
Приколе пристрасті зірками
І тінь розіпне на стіні.

Не сполохай весну. Ще таку недосвідчено-юну,
Тільки-тільки від сну, іще пóстіль тепліє в гаях,
Іще шкіра гірчить перепрілим листом і буркýном,
Ще студена блакить сизе небо до ніг застеля.

Ніжний вітер-баюн не торкав ще не чесані коси,
Між долин, як в раю, не розтали цнотливі сніги.
Тільки-тільки у сік наливаються груди і лози,
І в дівочій красі умивають лице береги.

Не сполохай весну, зачекай, хай одягне монисто,
На крапіль голосну, на нестримні дзвінкі ручаї,
А коли зацвіте, з-під снігів, первозданно і чисто,
У тепло золоте, у любов загорни плечі їй.

Посідали на пеньку
Молоді й старенькі
Після жвавого танку
Втомлені опеньки.

Тишком-нишком гомонять
Про погоду в лісі,
Про лякливих зайченят
І рудого лиса.

Ти навшпиньки підійди -
І почуєш скоро,
Що підпенькові гриби
Про людей говорять.


2010

падає душа в сніжну заметіль
губляться слова
спомином луна вирине відтіль
у «не забувай»

як тепер собі висію весну
без твого тепла
яблуню стару міцно пригорну
щоб не відцвіла

гілля обійму шерхло до долонь
припаде жура
виточить росу в пустку-оболонь
серця що украв

Альбоми снів купила у бомжа ,
то на вагу – лише одна цигарка.
Я не палю, ховаю про запас,
у мене ж бо на виріст маринарка.
У ній півсвіту лащиться дощем,
до щему – квіти, зведені дилеми.
І тіні вишень правдою цвітуть,
і тіні проса вписують катрени.
Зайці вухаті вусики прядуть,
суничне листя пахне до кохання.
Так, ніби клоунеса – я й не я,
бо вії сині – начебто зізнання.
А очі хворі запахом журби,
а серце пряне, бубликів і кмину
несу три жмені, важко від кишень,
але по них угадую людину.
Зате годинник бавиться в руці
по п’ятирічці, по маленькій стрічці,
бо десь мене дарма чекає твіст
і черевики, і квитки до Ніцци.
Я помандрую в тишу, ледь за крок,
у маринарці – літо перепріле.
А десь блукає, палить осінь бомж.
І листя світу падає прозріле.

2010

ПРИМІТКА
Бомж (розм.) – бездомна, безпритульна людина без певного місця проживання.
Довідка:
Нові слова та значення: Словник / Ін-т укр. мови НАН України; уклали Л.В. Туровська, Л.М. Висилькова. – К.: Довіра, 2009. – 271с. – С.38.

Відчуття дежавю - уявляю Париж.
Уявляю з французьким акцентом.
По траві без доріг, чи снігами без лиж
Я пішов би, здається, моментом.
Шлях до мрій в "Мулен Руж", в золоте вар"єте,
("Млин червоний" в перекладі мови).
Рухи тіл і вино, аж солодке, густе.
Насолоди червоні хороми.

Хай пече гіркота, бо прийшла мріям смерть.
До Парижа дороги туманні.
Бо соха кожний день, кінь замучений геть,
Зморшки ріжуть чоло моє ранні.
Знову смак дежавю. І цим мріям кінець…
Поховав під старі осокори.
Це собаче життя! Та нехай йому грець!
Не побачу Париж я ніколи...
22.02.10.

1
Забудеш матір – щастя не зазнаєш,
І сам себе довіку покараєш.
Відвернеться від тебе цілий світ,
Як голосу її ти не згадаєш.

2
О як багато ллється похвали,
Що гірша від отруйної стріли.
Злітаються й гудуть веселі трутні,
Не бачачи завзятої бджоли.
2010

Я хочу по поверхности плыть,
Как пыльцу, собирая тлен,
Не успеть от любви остыть,
Не попасться к иллюзиям в плен,

Невесомым и легким быть,
Словно бабочка на кимоно,
Лета снова дождаться и пить
Одуванчиковое вино,

Своей жизни тончайшую нить
Протянуть сквозь иглу всех времен,
Без оглядки, без устали жить,
Созерцая паденья знамен,

Наблюдая рассветы эпох,
Не стремясь имена изменить,
И запомнить лишь то, что мне Бог
Завещал навсегда сохранить.
2001-2010

Чим далі йду – тим більше скрізь могил,
Одні хрести – мовчазні свідки краху.
Де взяти мудрості, терпіння нам і сил,
Щоб вирватись з тенет безсилля й страху?

Чим далі йду – тим більше безнадій,
Зневіра душу кидає за грати.
І в серці вже немає навіть мрій:
Ніж жити так, то краще помирати.

Чим далі йду – то все коротший шлях
До рубежу, що вічність прочиняє.
В душі так важко вбити власний страх,
Коли надія в зародку вмирає.

А я все йду крізь темряву світів
І промінь світла в мороці шукаю.
Лиш мерехтить в очах від тих хрестів,
Й могильний холод в душу проникає...

До тебе, Господи, взиваю
І сподівання щирі маю –
Що Україна вільна буде
Від лицемірства і облуди,
Від бездуховності й зневіри
Людців, душею зачерствілих;
Від злої долі та безправ’я,
І тих, які завжди лукавлять;
Від нетерпимості і зради,
Ярма грошей, полону влади;
Від фарисейства лже-героїв
І збайдужілості людської;
Від тих, хто дух вкраїнський нищить,
Забувши все святе та вище,
І наче круків хижа зграя
Вкраїну навпіл розривають,
Розбрату сіючи в нас зерна...
Від всього зла, всієї скверни
Зціли, Всевишній нас Владико,
Щоб вільним став народ великий!!!

У всі часи між нами жили Юди,
Не зайди, не чужинці – земляки,
Заручники лукавства, лжі й облуди,
Що відробляють зради мідяки.

Немає в них ні честі, ні сумління,
Продати й матір здатні за гроші.
Не знають, що у зради павутинні
Не віднайдуть поживи для душі.

Не є герой христопродавець Юда,
На нім довіку буде кров Христа.
Хто зрадив раз – до скону зрадник буде,
Така у світі істина проста…

Сумні часи, на жаль, ми маєм нині,
Між нами повно зрадників й нікчем.
Але є й ті, які свою Вкраїну
Не зможуть зрадить навіть під мечем!

Ми - сильні духом, здатні за Ідею
Іти до бою, з вірою, вперед.
Відстоїмо святу нашу Ідею
Й життя достойне завтра оберем!

- Чи ти змерзла? - мене спитаєш.
Наїжачусь собі тихенько
І долоні в рукАва сховаю -
Мої сині від холоду жменьки.

- Чи ти змерзла? - обіймеш ніжно.
Поцілуєш у щічки й чоло.
- Знаєш, милий, хоч зараз і зимно,
Та у серці моєму теплО!
23.02.2010

Сонячним зайчикам холодно на бетоні,
пліснява стін лапи судомить, вуха.
У хрестовині вікна їхня мамка стогне,
у павутинні, з більмом і давно оглухла...
Сонячним зайчикам важко піднятись вище
плінтусу в гнилі, на світу панелі жовті.
Тільки й забави - у тіні старої вишні
листям погратись, яке відлітає в жовтень

Віталію Колодію

Живе людина на землі святій?
За внутрішнім велінням служить Слову.
А я давно вже маю на меті
Бажання стати з нею на розмову…

Хоч думка мчить до сонячних орбіт,
Та він не зупинивсь на роздоріжжі.
Пером своїм змальовує цей світ
І надає йому відтінки свіжі.

Слова, як душу, стелить на листок,
Думки черпає у глибинних надрах,
І прокладає з вічністю місток,
Вкарбовуючи мить земного кадру.

Живе людина на землі святій
І за велінням Бога служить Слову,
Та пам’ятає мудрості прості,
Які слугують за першооснову…

23 лютого 2010 р.

Цей дощ потрібен тобі,
зів’ялій траві,
кволій річці.
Ти радо підставляєш обличчя
теплим краплям,
мружиш очі,
смієшся,
біжиш лісом, –
ти і дощ...

Кому потрібна ти
в своїм щасті і сумі,
в зухвальстві
і тендітності рухів,
мрій?
Кому впадеш дощем на плече,
пригорнешся
і принишкнеш
в солодкому муркотінні?
Кого чекаєш тремтінням рук,
сльозою радості і печалі?
Хто возведе тебе
до божества і надії,
хто впаде перед тобою на коліна
і прокляне світ
без тебе?
Я?

Що не політик, то макака:
Дереться вверх, мелькає срака…
Хизується і гонориться,
Показує народу: Птиця!
Та продає нутро примата -
Його червона гола срака.

щось щеміло у грудях
воїна
артилерія тихша від
голосу
шо вчепився у душу
зсередини:
-Не іди під свинцеві
конуси!

Помираєш старим чи
за іншого?
виглядаєш з окопа
обачливо?
"Поступово" й "раптово" -
синоніми
або й зовсім слова без
значення

Сімнадцять років незалежні,-
Так переконує Гарант.
Розумні, гарні, добрі, чесні,
Суцільна гордість і талант.

Чомусь, лишень, в кишенях вітер
В простого люду не вщухає
І черговий вельможний спікер
З трибуни щастя обіцяє.

Локшиною годують вуха
Обранці мудрі, а народ
Не йме вже віри й мовчки слуха,
Як всіх спасе ЄС і СОТ.

Мєдвєдєв став нам майже татом,
Як неньку слухаєм Європу,
«Окей!» - поклони б’ємо Штатам,
З любов’ю всіх цілуєм в …опу.

Залежні вже сімнадцять років
Від всіх разом і зокрема.
Не здатні ще на власні кроки
Вдаємо крейсер із човна.

Можливо, в чомусь ми і праві,
Та дуримо й себе сповна,
І кажем: «Слава цій державі!»,
А нам відлунює «Ганьба!».

24.08.2008.

Хочеться, як інколи води,
чистої холодної п`янкої…
Як з морозу чаю й теплоти,
рідної духмяної терпкої…

Хочеться, як в дощ до сну,
милого чарівного покою…
Як відчути неба глибину,
коли жах дратується з тобою...

Хочеться так милої руки,
Дотиків відчути насолоду:
щоб по тілу розійшлись круги,
мов камінчика шубовснули у воду.

Хочеться зустріти погляд твій,
що тривожить, кличе і жадає…
Щирі очі під дашком із вій,
що говорять, вірять і чекають.

Хочеться прийняти подих твій
на свої уста і, мліючи від нього,
потонути в круговерті мрій…
Й бути найщасливішим від того.

1983

Я забуду тебе, коли місяць злетить із орбіти,
чи коли фаворит добровільно зійде із дистанції,
коли янголів сім перестануть у сурми сурмити,
коли скарги на Бога прийматимуть в кожній інстанції...
І коли в Малібу спорудять гірськолижні курорти,
а зимовий мусон принесе тобі краплі солоності,
коли жоден єврей не згадає про свято суботи -
я забуду тебе, розчинившись в земній невагомості...


18. 01. 2010 р.

Ти приходиш тоді, коли світ весь вкладається спати,
заглядаєш у кожну шпаринку беззахисних душ.
Ти приносиш старі, повні смутку мого, фоліанти,
намагаєшся стерти із них чорних спогадів туш.
Ти знаходиш мене, коли я вже потрошки зникаю,
коли я зачиняюсь у світі зруйнованих мрій.
Завжди свариш мене, напуваєш малиновим чаєм,
і примушуєш знову новий розгортати сувій.
Ти врятуєш мене, коли вся медицина безсила,
коли білі ворожки на мене рукою махнуть.
Ти велична й проста, ти - надія моя легкокрила,
прокладаєш дорогу крізь років густу каламуть.


09. 01. 2010 р.