Ми Божі пензлі
Кожен має колір
Немає білого
Без одного із нас
На полотні у долі
Ми мов руки Бога
Ми розфарбовуємо
одне одним час...

Вкраду у Бога день,
чи хоч годину,
а як не вдасться
то за хвилиною піду
і як дитину понесу
ховаючи під серцем сум
й легені страхом стиснуті у грудях.
Гріхом те буде,
вирок на суді,
та не собі
несу той клаптик часу!
Тому — у кого відняли,
забрали весь пісок з клепсидри
радше ніж вимовив кохаю,
й до раю призваний був в мить.
Кому болить,
що не успів прости сказати
і прощенним піти на небо.
Треба було кому лише хвилину,
щоб сину в очі зазирнути
аби збагнути все й заснути тихо...
Лихо не те якого ти хотів,
не там і не в той час.
Згас вогник - і забрали,
загас хтось з нас...
Плавиться віск
й не знаємо коли заберуть свічку,
в нічку чи в день
покличе небо.
Треба встигати:
любити,
вірити,
прощати,
стирати зле
нове творити,
ламати рамки
й
жити
жити
жити...
Не буду красти в Бога час,
для нас він йде
я тут і зараз,
я — люблю тебе...

…На північному-заході світу є місто дощів…
Місто білих ночей і солоних північних туманів…
Місто храмів і площ, і амбітних, небачених планів…
Фаворитів, месій, імператорів, бонз і вождів…

…Я дивлюсь на твій стяг – ну навіщо ж, скажи, стільки крові?..
Ти завжди полюбляв покупатись в придворних плітках…
Двадцять сьомого дня ти постав на Павлі і Петрові…
Але, вибач, старий, ти ж стоїш на козацьких кістках…

…«Місто білих ночей», легендарна Північна пальміра…
Тільки що б ти робив, якби я не пізнав твоїх пут…
Тут же Гоголь творив, тут гула Вересаєва ліра…
Тут Шевченко ожив, далебі, і Ахматова – тут…

…Я дивлюсь на твій герб, ну навіщо ж тобі стільки поту?..
«Найпівнічніше місто», орел, п’ятикутні зірки…
Ти ж байдуже взирав, як в застінку вмирав Полуботок…
Розумієш, старий, на задвірках твоїх – Соловки…

…«Місто білих ночей», місто любить футбол – це важливо…
Хто б подумати міг, що карась прослизне поміж щук…
Хто прославив «Зеніт», вколотивши осьмнадцять щасливих,
Переможних голів?.. Волинянин, «хахол» Тимощук…

…Я дивлюсь на твій дощ, ну навіщо ж тобі стільки смерті?
Так, крізь Ладогу йшла героїчна Дорога Життя…
А моя – крізь Поділ, в тридцять третім чи тридцять четвертім!..
Розумїєш, старий, може все це – за не каяття?...

…«Місто білих ночей», ти хоч знаєш, де в нас Шепетівка…
Як же сталося так? Вкотре вже твої срібні ключі,
Береже фаворит, у цей раз вже «причесана» дівка,
Народилась у квітні, на теплій старій опанчі…

…Я дивлюсь на твій шпиль, ну навіщо ж тобі всі ці мури?...
Розенбаум співав – віра гостра, немов біла ніч…
От в таку «білу ніч» розплативсь за Мазепу Батурин…
От в таку «білу ніч» розп’яли Калнишевського Січ…

Примітки:
«двадцять сьомого дня ти постав на Петрові і Павлі» - Петербург був заснований 27 травня 1702 року імператором Петром Першим; тоді була закладена Петро-Павлівська фортеця;

«вколотивши осьмнадцять щасливих» - Анатолій Тимощук зіграв за «Зеніт» 99 ігор, у яких забив 18 голів;

«причесана» дівка: тут автор натякав відразу на двох осіб: колишнього фаворита Катерини Другої Григорія Потьомкіна, ініціатора знищення Запорізької Січі, (він же Грицько Нечеса) та на нинішнього губернатора м. Санкт-Петербурга Валентину Матвієнко, уродженку м. Шепетівка Хмельницької області.

Кумпала Вір,
11.06.2010 року, м. Хмельницький

…Кінозал, у якому німе чорно-біле кіно…
На екрані – усе, що було, все, що є, все, що буде…
Режисер і актор – на підмостках одні і ті ж люди…
Той шукає себе, той шукає її, той - руно…

…Безкінечний потік, закільцьована Богом вервечка..
О, Німий Сценарист! Кожну Душу – на шальки терез…
Хоч би хто – лютий вовк, ну, а хоч безпорадна овечка –
Ніби миша церковна – бідак, чи багатий, мов Крез –

…Все одно мусиш йти, як сомнамбула, коло за колом…
Аж заким не проснешсь, у собі розбудивши себе…
І, нарешті, спинившись, смиренний, безмовний і голий,
Станеш часткою Бога, десь там, на підмостках Небес…

…От такий дивний фільм, от така дивна хроніка-стрічка…
Ось твій Князь на коні: «Приготуйтесь, бо йду я на ви!»
Ось підступний Харон робить бізнес, долаючи Річку…
Ось у полум’ї волхв, той що дав тобі силу трави…

…Ось твій син, але ні! У цей раз він, здається, твій батько…
От і думай, що ж було спочатку – когут чи яйце?...
Ось кумир на горбку із обличчям, як в рідного дядька…
Ось – ікона в кутку, у якої не лик, а лице…

…Ось побачив себе, ніби збоку, ще крок – і спіткнешся…
Та зробити нічого не можеш, лиш стій і дивись…
Ось – Вона, до якої, немов уві сні, доторкнешся…
Ось – подолана прірва, ось – ще не підкорена вись…

…Кадр за кадром – сюжет: крізь стерню пробивається паша…
А у тебе з-під самого серця стріляє й щемить….
Ні води, ні землі, ні небес, ні вогню… Суть акаша…
Йдеш від себе до себе, між миром і герцем… Ще – мить…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08.06.2010 року

Повір, не прагну я ні мідних труб, ні слави,
Поезія моя - скоріше, долі знак.
Але людей чомусь це зовсім не цікавить -
Їм хліба і видовищ чим швидше подавай.

Навіщо це мені?.. У відповідь на закид
Я тихо відповім, без глуму і в журбі -
На світі є лише одна-єдина заповідь:
„Ти іншим не роби, що б не бажав собі.”


11.06.2010

Пересохле повітря
Нарікань на сьогодні
Крик зі скелі
Про втрачений день.
Замовчить...
Загуде...
Защемить...
Запече...
Заболить...
І нарешті воскресне
У завтра.
Знову зустріч на скелі,
Але серце живе.

Присмак кави нахабно торкнувся душі,
А кориця ніжно розкрила очі.
Загубився шелест трави у росі.
Ранок. Треба знову згадати, що хочу.

Солодити пілюлю – це доля слабких.
Я ж не хочу вважати себе слабкою.
І хоч кривить губи і терпне язик
Свою каву зроблю без цукру й міцною.

Бо в каві воно усе як в житті:
Якщо солодко – не відчуєш барви,
Напівтоном не зробиш мазок в самоті…
А тоді й пити каву намарне.
2010

Це той звичайний чорний день…

Це той звичайний чорний день,
Коли щасливим бути – злочин,
І хмара грозова росте
Із дня у ніч, у день із ночі.
Життя чуже і світ нічий,
І ясновидиця мовчить.

О. Лозова
Збірка “Політ у літо”





Це той звичайний чорний день…
(пародія)

Щось ясновидиця замовкла –
Котру добу мовчить, як пень.
Трава згоріла і пожовкла
У наш звичайний чорний день.
Із дня у ніч, у день із ночі
Щось обіцяєш – то пусте.
Тобі щасливим бути – злочин.
О! Хмара грозова росте!


І.Гентош

Ті автобуси збожеволіли…

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько
І минути зупинку,
Мимо нас
Прошмигнути на повній швидкості.
Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала:
– Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.
…Не прощайся. Я ж не прощаюся.
– Залишаєшся?
– Залишаюся!

О. Лозова
Збірка “Політ у літо”





Ті автобуси збожеволіли…
(пародія)

Дві години немає жодної –
Ті маршрутки мов з глузду з’їхали,
Як до тебе – одна за одною,
Водії із наглими пиками.

Бачиш сам, що поїхати пробую.
Ти зітхнув би тоді полегшено.
Переповнені, ніби з худобою,
Пасажири – мов раки печені.

Прошмигнути б на повній швидкості…
Та в таксі без двадцятки не пхайся.
Не діждуся від тебе милості…
– Зафондуєш таксі?
– Залишайся!


І.Гентош

Та хатка вже під снігом

Та хатка вже під снігом. Тепло їй.
Димком блакитно дихає у небо,
І тепло біля хати білим вербам,
Бо сняться їм весняні солов’ї.

Короткі ночі сняться в довгу ніч,
Короткі дні – все далі від порогу,
І вже не видно стежки, ні дороги,
Ні хати, ані диму,
Тільки сніг.

О. Лозова
Збірка “Політ у літо”





Та хатка вже під снігом
(пародія)

Короткі ночі – виспатись неможна,
А зустріч зранку – то, вважай, по дню.
В душі тривожно грає струнка кожна –
Не треба ані диму, ні вогню.

Ми без печі прекрасно грієм хату,
І сняться їй веселі солов’ї.
Ми поспішаєм – не прийшов би тато,
І не почав би: «Дорогі мої …»

І.Гентош

Сьогодні я ще тут

Сьогодні я ще тут.
Ти не чекав?
Не думав?
Мені стелилась путь,
А повівало сумом,
І хмарилось на дощ
У царстві тридев’ятім…
Навіщо і чого
Нам знову віддалятись,
Як небо і земля,
Немов зима і літо?
Ти знаєш, любий, я…
Я звідси не поїду..

. О. Лозова
Збірка “Політ у літо”







Сьогодні я ще тут
(пародія)

Сьогодні я ще тут,
І завтра буду тут!
Ти не чекав? То знай –
Я взагалі не піду.
Мені стелилась путь,
Але про це забудь.
Збирається на дощ,
Йде діло до обіду…
Не буду йти кудись!
Навіщо і чого?
Як небо від землі
Віддалитись не хочу.
Ти не сумуй – радій
Із рішення мого.
Ти що, заснув, не чув,
Що я тобі торочу?



І.Гентош

Осінь молода…

Осінь молода
З просинню вода
Вогнище
Тепло
За селом
Село

Ще один покіс
Очі слив вогкі
У старім саду
Груш
І меду
Дух

В золоті вітрів
Соняшник дозрів
Поле
І над ним
Найсолодший дим

О. Лозова
Збірка “Політ у літо”



Осінь молода…
(пародія)

Я ще не стара
І ще не пора
Вогнище гасить
Треба ще пожить

Де ти, милий, вліз
Ще один покіс
Краще би зробив
Душу звеселив

Найсолодший дим
У покосі тім
Трохи посопів
Накінець дозрів

Груші у меду
Ще один покіс
У старім саду
Насмішив до сліз


І.Гентош

Ми не торкались ягід гірких…

Ми не торкались ягід гірких,
Нам і солодких стало.
Літо сплітало наші стежки,
Як лиш могло – сплітало.

Там на узліссі терен затерп.
Сонце – неначе з печі.
Сонях самотній все ще цвіте,
Мак облетів під вечір.

О. Лозова
Збірка “Політ у літо”




Ми не торкались ягід гірких…
(пародія)

Ти, як лиш міг, щось мені сплітав,
Потім затерп, як терен.
Сонце сплітало солодкий сплав
З диких ягід і зерен.

Там на узліссі і сталось те,
Що перейшло у вечір.
Мак обтрусили, сонях цвіте.
Губи печуть і плечі…

Намагалась павучиха
павучат малих привчити
прясти павутиння сіре.
Намагалася щосили.
Та маленькі павучата
вчаться у жуків літати.

Хто це там горлає: “Го-о-о-о-ол!”?
Грають миші у футбол!
– Бий! Пасуй! Біжи! Ура! –
В розпалі весела гра.
Дві команди – “сірі” й “білі”
За м’ячем ганяють вміло.
– Ти куди?.. Лови!.. Мазило!..
– Хто так б’є?.. Суддю на мило!..
Миші бігають щодуху,
Аж червоні щоки й вуха...

Чи програв, чи переміг, –
Нині свято для усіх!
Хто сильніший –
неважливо,
Приз для всіх –
смачнюще диво:
Величезний сирний торт.
Це велика сила - спорт!
2010

Когда последний луч коснулся
Веками ставленных границ
С печалью сладкой окунулся
Я в царство сумеречных птиц
И там, среди воспоминаний
Был рад остаться в тишине
Один, в морях своих желаний
Мечтать тихонько при луне

Нашел звезду, что звал своей
Когда еще людей не знал
Встречался тайно ночью с ней
Словами сердце открывал
Теперь зовут ее другие
Меня не слышит больше, нет
Забыты все слова простые
Я здесь, она - среди планет

Вот тень моя меня узнала
Как верный пес, легла к ногам
Что? Пламя спички напугало?
Смеется, скачет по волнам
И вновь растаяла бесследно
В тумане моря, за кормой
Край сигареты тлеет бледно
Дым оставляя за собой

Перед совістю постану
Я на сповідь, на уклін,
Із гріхів брудну сутану
Вмить зірву заради змін.

Час настав сказать відверто
Те, що в серці затаїв,
Те, що вчора так уперто
Визнавати не хотів.

Розкажу про болі, муки,
Про паскуднії думки
І від страху пульсу стуки,
Що дались таки в знаки.

Хай мої нікчемні дії
Із минулого й тепер
У спокуті цій зотліють,
Щоб я їх, як пил зітер.

Совість! – Ти моя ікона,
По життю мій путівник,
Честь, мораль моя законна,
В гірких бідах рятівник.

Зацвіло і запахло жоржинами,
У повітрі, на дотик гарячому.
Може й правда, що стали чужими ми,
Може, дійсно колись ще заплачемо.



Серед літа, скупого й спекотного,
Ми невтомно шукали прогрішення.
Може, й правда, що стали холодними,
Може, дійсно ми стали мудрішими.



На вокзалах між втомлених потягів,
Відшукати свого не зуміли ми.
Може, мрії не міряють кроками,
А романи, напевно, пробілами.



І не варто шукати вже зустрічі,
І обличчя твоє поміж натовпом.
Може й правда, що стали байдужіші,
Ніж колись, за осінніми гратами.



І пігулки із присмаком вічності,
І ножі, що ніколи не гострені.
Викинь з пам"яті те, що розбіглися,
І залишились вічними гостями.



Може, й правда, що досить вже мріяти,
Треба сповнитись планами й цілями.
Ми обоє навчилися бігати.
А від себе втекти не зуміли ми...

10.06.2010р.

У души спросил:
"Чего я стою?"
И она ответила:
"Всего пустяк."
Что же делать мне с тобой?
Отпоем,
залпом прах твой вспомнят
сорок дней спустя...
Сорок дней,
как сорок приговоров
вороны мне вынесут.
Но бремя тут.
Мне бы
ярость глаз спустить со своры,
дохлебать,
но не захлебываясь,
путь.
Пусть,
я перебьюсь
с хреста коленом,
только небу тяжело –
невыносим.
Я кричал душе:
"Не жизнь –
измена!"
И она ответила:
"Прости..."

10 Июня 2010

На пегасовой спине
Не жалей загнать коня.
Ты лети, любовь, ко мне
И застань без слов меня.

Без единой капли лжи
Упади, да на строку.
Напои натяжкой жил
Дней сердечную реку.

Не кончается на мне
Одиночества порог.
Я в забытой тишине
Ударяюсь в первый слог.

Отражаясь блеском глаз,
Угасая взрывом слез,
Повторяюсь морем раз,
Два – колюсь шипами роз.

И пенясь от суеты,
Отрываюсь. Кровь волной,
Перехлестывая рты,
Разбивается об зной

Света жаждущих сердец,
Мира длинных запятых,
Где на слово я скупец,
А по делу – нет святых.

Не по делу – поделом.
Переламывая стих,
Падает любовь со слов.
Если больно – Бог простит.

10 Июня 2010

Я уйду
Еле слышно
В рассвет,
Одолжу
Пару крыльев
У неба,
И в бреду,
Полупьяном
Бреду,
Помечтаю
О том
С кем хотела…
С кем летала,
Терпела,
Могла,
Ожидала,
Бывало
Мечтала,
Попытаюсь
Взлететь –
Не смогла…
Не хватило
Мне сил,
Подустала…
Не хватает
Влюбленности
Искр,
И тебя,
Словно нет
Кислорода…
Крылья
Сжег
То ли солнечный диск,
То ли слабость
Ненужной
Свободы.

Пародія

Я сховаюсь в буду, як собака,
З вересня у жовтень перескочу.
Як потрафлю, то з усього маху
Гепнуся у грудень, як захочу…

В січні порегочу над морозом,
А навесну, як усе розм’якне,
З буди гавкну, як не втрачу розум.
А захочу – може навіть нявкну.

Налякаю зиму й весну разом,
Бо не скоро, певно, буду з вами…
А сусіди скажуть: – “О, зараза!
Знов напився зранку до нестями”.

2010

В мене серце дурне болить…

В мене серце дурне болить,
коли падають
дахи з неба.
Коли сонце в кущах лежить,
кволий вітер цілує ребра.
Не люблю, коли сніг димить.
Коли нетрями – з гарним зором,
Як собака по рейках мчить,
а люди мовчать хором.


М. Дубецький
Збірка ”У лабіринтах душі”







В мене серце дурне болить…
(пародія)

В мене певно поїхав дах,
Коли зорі звалились з неба…
Поїзд рейками мчить, мов птах.
А мені сніг гасити треба.

Знову сонце звалилось в кущі,
І по ребрах болюче влупило.
Хоч би вітер подув мерщій,
А чи краще сходити на пиво.

Другий тиждень я хором мовчу,
Серце тупо болить від погоди…
Про димлячі сніги напишу,
В понеділок притягну на “Сходи”.

ІГентош

"Сходи" - літературно-мистецьке об’єднання в м.Львові
прим.автора

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

Ривком вперед, ні страху, ні конань
Жилаві струни у душі напнуті
Крокують дні, ступаючи за грань
І кожен з них - це теж війна, по суті

І кожен з них, як кожен з нас, згорить
Горять міста, вокзали і народи
Я стисну зуби, - хай сто раз болить
Сильніший біль – солодші нагороди

Пліч-опліч йти. У кожного свої:
Бої , поразки, лиш би завжди поряд.
В таких громах відлунюєш в мені!
В таких пекучих пострілах у скронях.

Ривком вперед. Ні сліз, ні каяття
Ні сну, ні відчаю, а вже тим більше, жалю
Бо я до крові перетну життя
Ми виживемо! – Знаю.

Хоч із життям стосунки в тебе прості,
В його ногах не можна воркувать.
Прокинься, душе! Є у світі простір.
Який належить нам завоювать.

Є попід небом вибалки й долини.
Де спить чекання в травах негустих.
Сідлай мене, пришпорюй щохвилини,
Щоб я той простір хоч оглянуть встиг.

Хай каже карта - бойова двоверстка. -
Що він ніяк не більший від наперстка.
Не в тому справа. І не в тому суть,-
Там мудрі сили караул несуть.

Що перша сила - то весни дихання.
Вона пускає в листя солов'я.
А друга - неоспіване кохання,
Давно пригасла молодість моя.

Не більший від наперстка...
Тільки сниться,
Що я до нього серцем приросту.
Хіба в держави цілить блискавиця?
Вона бере стебельце за мету.

І солов'ї, сполохані грозою,
Змовкають понад смутками трави.
І океан тоді тече сльозою
По шибці задеснянської вдови.

І там, де громовиця прокотила,
Де зорі й клени прагнули злиття,
Дві постаті, неначе два світила,
Обмінюються струмами життя.

Коли ж два сонця, досягнувши згоди,
Рука в руці стоять біля стога,-
Скресає вся Гармонія Природи.
Вся мудрість світу.
Вся його жага.

Шукати твердь
в суцільному багні
із сотень правд,
що наче слиз із мулу
у світі камуфляжу і брехні,
де істина
на дні себе забула
душі,
що потонула у вині
провин цього
й усіх старих врожаїв,
заплутаних у вічній глушині
історій людства –
це життя вражає
забрудненою кількістю глибин,
де чинять суд
крикливі хижі зграї
холодних і зажерливих рибин,
і злий вудильник вогниками грає
бо течія
виблискує від спин
тих,
хто ліхтар за істину сприймає…

А я шукаю
ту нещасну твердь,
бо посмішки дітей і їхні мрії
є сонечком над гирлом передсердь,
що вічно спонукатиме до дії.

Дощ липневий, примруживши вії,
З лісу виглянув - і пішов...
Зав'юнились рухливі змії
З-під іскристих його підошов.

За плечима у нього не злидні,
Не повчання нудні, неживі -
Блискавиці горять кулевидні:
Гульк - і котяться по траві.

Вибухають у гіллі рясному
І гримлять в заозерній імлі, -
І ураз дідуганчики-гноми
Виростають із-під землі.

Ген біжать, і трясуть горбами,
І танцюють обабіч тропи,
І лишаються в лісі грибами...
...Доню, кошика прихопи.

Воскрес Христос -
Смерть уже не є кінцем.
Воскрес Христос -
Воскреснимо й ми!

На хресті за гріхи людей померши,
Чим все людство врятувавши,
До пекла за праведниками зійшовши,
На третій день у гробі воскреснувши,
Чорний кінець смертю перемігши,
Ключі від раю нам дарувавши,
На сороковий день вознісся, Ти Христе Боже,
У всі дні і до кінця віку перебуваючи.

Христос Воскрес!

4 квітня 2010 року Божого

Джміль-медовар утретє прилетів
шукати в полі жінку-конюшину.
А в мене фартушками барбарис,
в рожевій хаті дівчинка-малина.
Вечірнє небо - схизма і корчма,
старому сонцю - схованка і мажа.
Кладу на нього срібного джмеля -
і вишні сонні проти ночі важу.
Кладу на ноти ув'язь і росу,
літописи, сувої, фоліанти.
Блакитна річка стала, як булат.
А білі рожі - наче білі банти.
Джміль-медовар утретє прилетів...
Моє заріччя трохи кінетичне -
середохрестя світу і квіток,
де пишуть літу музику незвичну.

2010

Ні

Туди, туди, де є земля…
Куди? куди? – далеке Я…
А ми? а ми? – не можна вам.
Чому? чому? – багато драм.

Багато там, багато ням –
не можна вам і навіть нам,
тому що там, так-так – це там:
не можна вам, не можна нам…


Б. Гордасевич, Жорж Дикий
Збірка “Мотлох” Львів, 2008




Ні
(пародія)

Що можна нам – не можна вам,
Захочу – ні, захочу – дам…
Коли? Кому? – Далеке Я…
Болить голівонька моя.

Вже б не завадило сто грам,
А потім, звісно, трохи “ням”.
А ми? –А ви? Не можна вам!
А, втім, вділю, бо я не хам…

І.Гентош

Кретин і критичність

Оце так-так! Оце дива!
Осляча в мене голова!
Ще й грива, як в макаки,
і пика задаваки!
І гонору, дай Боже, -
могила не поможе.

А звуть мене людина,
та в тому я не винна.



Б. Гордасевич, Жорж Дикий
Збірка “Мотлох” Львів, 2008






Кретин і критичність
(пародія)

Ура! Людина я! Дива!
Хоча й осляча голова…
Яка в макаки грива? –
Вона і так щаслива.

На що в люстерку схожий? –
Могила не поможе.
То пика всьому винна !
А так, як всі – людина…


І.Гентош

Університет

ми послуговуємось мертвими мовами
ходимо безпорадні серед астролябій реторт
черепів
з висоти земляного валу слухаємо
дзвін миколая на брукованому подвір’ї слухаємо
красномовного ритора заляпаного крейдою
ціцерона
на уроках медицини зазираємо в очі
мерцям
ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки
вранці чемно ступаємо за капеланом
жбурляємо в котів малими філософськими
камінцями
опівдні втікають від нас
найдотепніші силогізми і формули адже
поруч за крутими вогкими мурами
саме розвішує щойно випрану
мокру ваговиту
білизну
медова служниця підстарости

Ю.Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид. “Лілея-НВ”, 2002




Університет
(пародія)

Чи ж доживемо до старості?
Нам би служницю підстарости
З динями-цицями круглими
За тими дурацькими мурами.
В очі мерцям заглядатимем,
Що із науки матимем?
Мови і формули зрана,
Шляк би забрав капелана,
Всіх цицеронів і риторів.
Тільки первак не розбити би,
Тільки б тютюн не розсипати,
Бо Товариство битиме…

І.Гентош

Сумнів

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене – до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, -
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…



Ю. Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид. “Лілея-НВ”, 2002







Сумнів
(пародія)

Хана, напевно, міст я не здолаю,
І по снігу не вилізу на схил,
Ще до корчми десь з сотню кроків маю,
Мороз проймає, вибився із сил.

Та печія тілесна підганя,
Тому й жага нуртує, мов аорта.
І пика в продавщиці, мов у чорта,
Глузує, знає, що грошей нема.

Мої знання сумнівні і дурні.
Бери мене, може на щось згоджуся.
Матерія первинна, так чи ні?
Піду додому, там чека Маруся...


І.Гентош

Стихії
Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі – рожеві нігті в плечі,
Се – у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се – стихія легкості: ефір.

Ю. Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид. “Лілея-НВ”, 2002






Стихії
(пародія)

Ці три стихії так мене накрили,
Що плоть мов підмурівок. Камінь. Твердь.
Ну зміст який впиратися щосили?
Кінець один – хоч круть тобі, хоч верть.

Твоя холодність вже не перепона,
І одинока іскра – не мета.
То чистий шал дістатися до лона,
І там творити помахом хвоста!

І буде все – рожеві нігті в плечі,
І крик, і золоті кружала зір.
І ми, жагучі двоє, мов із печі.
Я Майстер! Ти розслабся і повір…

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

Ю. Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид. “Лілея-НВ”, 2002

Музей старожитностей
(пародія)

Я даремно вівся чемно,
Ще й нічого не накоїв.
Виглядало це нікчемно,
Ледве вибрався з покоїв.

Ніс до Тебе у долоні
Щось гаряче і велике.
Щоби ще стрічатись сонним
Зарікаюся навіки.

Раптом все надовго щезло…
Двісті років? Триста років?
Задубіло і замерзло.
Знов надіємось на потім…

Знов чекаєм теплий спалах,
Щоб шкварчало і без снігу.
Вийшло так, що все дістало,
Трохи туга, трохи фіга.

І.Гентош

Благання мартопляса

Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок –
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Я йду і на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.

По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу…

Ю. Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид. “Лілея-НВ”, 2002




Благання мартопляса
(пародія)

Мене послали втретє в гастроном,
Бо вкотре закінчився почастунок,
Мені б пройти мимо нічних вістунок,
Я йду давно, чи пак, повзу як гном.

Йду на вино зміняти срібло й мідь,
Кульок в руці, і за спиною клунок.
Як повернусь, братове, обійміть,
Ще й в нагороду п’яний поцілунок.

По гострім тротуарі, як по лезу,
На вашу радість у житло верну,
Це дасть можливість скінчити трапезу,
Ще й заспівати пісню не одну.

Хіба не вмієм жити на Землі?
Стрижем рублі, як інші череду.
Вже на руках від чарок мозолі.
– Що, треба знову? Скинулися? Йду.


І.Гентош

А це така любовна гра…

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак”
Усе не так і все інакше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
Розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
Слонова кість, роса медова…

Ю. Андрухович, колекція віршів
“Екзотичні птахи і рослини”
вид.”Лілея-НВ”, 2002





А це така любовна гра…
(пародія)

Я готувався неспроста,
Миттєвий дотик – чудо стику!
А потім в область живота
Положу руку, теплу й тиху.

Куди вже ближче – гарний знак,
Твій запах Єви, не інакше.
Анумо ще! І ще! Однак,
Нам не сімнадцять…І не завше…

Як вирватись з вікових меж?
Слонову кість в медові роси!
Ти скажеш втомлено – Полеж!
Халат накинеш, стріпнеш коси.

Я спробую ступить за грань,
Як жаль, що я не Казанова.
Ти посміхаєшся – Відстань!
Бо ще завалиться будова…

І.Гентош

Чекають безсонні вії…

Чекають безсонні вії
Очищення від сльози,
А небо уже
Темніє
У передчутті грози.
Ще хвиля –
Сліпучий спалах
Цю темінь
Ножем зітне.
І, може,
В безмовних скалах
Той спалах
Знайде мене...


Я.Нечуйвітер
Львів.




Ти строго насупила брови –
Ні-ні! Не подумай, я – за!
Передчуття нездорове –
Буде сімейна гроза…
Навіщо тоді у скалах
Твій спалах знайшов мене?
Але, як мама казала,
Може ще промине…


І.Гентош

Ти не зможеш мене забути…

Ти не зможеш мене забути
За пластами ночей і днів.
Ти не зможеш мене збагнути,
Хоч би я на вогні згорів...

Ти не зможеш мене любити,
Ненавидіть не зможеш теж.
Залишається тільки жити –
Може, правду оцю
Збагнеш.

Я.Нечуйвітер
Львів.







Ти не зможеш без мене прожити
Навіть пару нещасних днів.
То чи варто було лупити
І кричати: - Щоб ти згорів!

Випив трохи – з ким не буває,
Не зарплату ж – “калим” пропив.
А Петро он ще гіршу має…
Правда, він і недовго жив…


І.Гентош

Прибою шум…

Прибою шум.
Далекий берег пінний...
І хвиль табун.
Усе здається сном...
Солоне море дихає, як жінка,
Напоєна коханням і вином...


Я.Нечуйвітер
Львів.









Прибою моря музика магічна…
Та завжди так складається воно –
Жінки і алкоголь… Дилема вічна.
То ж вибирай – кохання чи вино.



І.Гентош

– До зустрічі в ефірі, – ти сказала...

– До зустрічі в ефірі, – ти сказала...
Я відповів:
- Па-па!
Поцілував...
Червоне сонце в небі догорало,
Але у серці -
Я його сховав...

Уже ніколи
Сонечко не згасне.
Хоч ти пішла,
Але живеш
В мені,
Розбуджуючи
світле і прекрасне,
Котре тобі сплітаю у пісні...

Я.Нечуйвітер
Збірка “Лети”, Львів, 2010


У житті не все так, як насправді.
І червоне сонце – дивина.
Ти пішла назавжди. І, по правді,
Думалось, що вже мені хана.

Треба ж так – якраз сусідці Вірі
Кран потік, і мусив починить…
Дзвониш ти. – До зустрічі в ефірі!
Зранку стелю буду там білить…

І.Гентош

Вже вечір

Вже вечір.
Збираю квіти.
До моря тобі несу...
На дальньому пірсі –
Вітер.
На дальньому пірсі –
Сум...



Я.Нечуйвітер
Львів.








Щовечір
Приношу квіти.
Набридла уже ця роль.
На дальному пірсі – вітер,
На ближньому – повний ноль…



І.Гентош

О, радість снігу першого сипкого…

О, радість снігу першого сипкого
У зніченні січневих днів наприкінці.
По щиколотки наші грузнуть ноги
І дві борозенки слідів йдуть назирці.

Стоять дерева у свитинах білих,
В хустині срібляній пишається сосна…
Й від снігу першого ми захмелілі
Під небом кольору рожевого вина…




Я.Камінецький
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.62



Ти захмелів, напевно, не від снігу,
І не від вітру кольоровий став.
Тебе шукаю певно десь з обіду,
Курити вийшов і кудись пропав.

По щиколотки мої грузнуть ноги…
Ти в тапках по снігу… Поїхав дах?
Насипав січень першого сипкого…
Воно і добре – піду по слідах…


І.Гентош

Над містом злива…

Над містом злива. Блискавиця
Розпанахала купол неба.
Торохнув грім. І я до тебе
Напівсвідомо притулився.

А ти також. Немов чекала
Тієї гомінкої зливи.
Метнувся птахом полохливим
Манливий зблиск в очей дзеркалах…





Я.Камінецький
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.60



Як тільки вшкварить блискавиця –
Під ковдру я мерщій до тебе…
Яка ти сексуальна, киця…
Тулюсь, тулюсь. А ти: – “Не треба!”

Дрижиш, мов в ліжку бачиш кобру…
Ти, мила, дуже полохлива…
О, знову бахнуло! Під ковдру!
Ото була над містом злива!


І.Гентош

Там, де хитні решета бузини…

Там, де хитні решета бузини
Іще травневий просівають вітер,
Вечірній промінь в тінний сад заник
І золотом червленим листя мітить.

А на світанні вже червневий день
Війне незбутнім спомином про літо,
В якім твоє промінно-молоде
Я вперше пестив тіло розімліте…


Я.Камінецький
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.56



Я довго пестив тіло розімліле…
Якось незчувсь,як також розімлів.
А тіло було ніжно-сніжно-біле…
Я масажист, та теж його хотів.

На це у нас табу і заборона,
Цей хід думок на “килим” доведе!
Хоча табу, звичайно, перепона…
Та тіло аж промінно-молоде…



І.Гентош

Рондель

Весна димує, де не глянь, –
Зелено-жовті оболоки…
Послала доля вже високих
Нам тисячу сердець палань.

У буйності отих послань
Вмістилися шалені роки.
Весна димує, де не глянь, –
Зелено-жовті оболоки…

У небуття не кане хлань
Любов й палатиме допоки
Вслухатись будем в легіт кроків
І будем спраглі душ волань.
Весна димує, де не глянь…


Я.Камінецький
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.59




Весна дивує, де не глянь…
Ми стрілися з тобою в парку,
І ти, до мене в іномарку,
Усілась зовсім без вагань.

І спрагло- буйно, мов у сні,
Ми робимо шалені кроки…
Ще будуть висновки з уроків,
Але пізніше, по весні.

В пориві ласк і дотикань
Тепер я знаю достеменно:
Весна й кохання – то система
Палань, зітхань, бажань, волань…



І.Гентош

Килим бурого листя й купол неба високий…

Килим бурого листя й купол неба високий,
І твої легкостопі – у шурхоті кроки.
Й серце стислось мені, мов пружина у крісі,
В цьому світлоколонному буковім лісі.

На стежині сковзкій, зеленіючій мохом,
Подаю тобі руку, моя сумноока, –
Сколихнулись в душі почуття найсвітліші,
Мов відлуння від пострілу в буковім лісі.





Я.Камінецький
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.86






Сколихнулись в душі почуття, і пружина
Розпирає мене… Я радію – мужчина
Ще живе у мені. Я – мов порох у крісі…
Зараз постріл гряде, тут, у буковім лісі.


І.Гентош

Дощу щемливий шепіт за вікном…

Дощу щемливий шепіт за вікном…
І в телефонній слухавці твій голос
Звідомив: був твоїм я нині сном
У почуттів бринливих видноколах.

І я в цей час також тобою снив
Й напевно, це не випадок, кохана:
За стільки літ від першої весни
Нас роз’єднай – суцільна в душах рана.






Я.Камінецький
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.58



Звідомив голос твій: - “Сьогодні будь!
(Цілую вдячно трубку телефону)
Ще коньяку й цукерок не забудь,
Придумай щось, щоб не спішив додому”.

Недаром тиждень я тобою снив,
Так ще мене не кликала ні разу!
Та стільки літ від першої весни…
Візьму, на всякий випадок, “Імпазу”.

І.Гентош

Дві любих уст пелюстки…

Дві любих уст пелюстки
І нігті ніжних пальців,
Очей озерця карі
Малює пензлик свічки.

В магічнім світла люстрі
Лечу до стріч я станцій.
Та, мов свічі огарок,
Маліє час освідчень…


Я.Камінецький
збірка “Лірика”,
Львів, 2008, с.92




Я знав – ніхто не вічний,
Але щоб так, зненацька…
Маліє час освідчень,
І карі очі зляться…

Магічне світло свічки
Ще, може, допоможе…
Той пензлик невеличкий
Щось на огарок схожий…


І.Гентош