липень листя ллє у вітер
заціловує левади
слід жалю з обличчя витри
вийди з-під людської влади

і лети любов'ю в луки
льоном синім линь у літо
крила крила а не руки
підіймаються над світом

сонце золоторукаве
чеше буйні коси лісу
посміхається лукаво
упіймавши липня мислі

пригортайся линь до липня
захлинайся вповні літом
хай любов жалі засліпить
сонцем
бо недовге світло

Вона шукає спокій в "друзях",
В пустих розмовах, у чужих казках,
І водночас таємним оком
Шукає долю по кутах,
І загляда, мов ненароком,
В кишені інших: може, вкрав?

а переведи мене через ліс у твоєму горлі
там у темносиній траві гуляють мурахи по жовтих кістках
і блискучі суниці постають із мертвеччини розливаючи солод
а пусти мене по суниці
господи я так хочу лишитись живою
не дихай не говори

ти дівчинко що приручила Степового Вовка
хіба тобі не казали що не треба палити шкіру
де твій суко червоний скальп іди познімай липкі його обіцянки
на чорних покручах минулих дерев
хіба ти не могла його збудити коли він заснув із жуйкою в роті
а то вже був апокаліпсис
бери тепер слоїк зціджуй отруйне своє молоко
на холодного первістка

той хто не знає доріг ніколи не заблукає
я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати
а шрами лишила собі
хай не осудять тих кому судилася смерть хай осудять мене
венозну артеріальну твою…
заблукай мене заблукай я так стомилася повертатись…

у тридесятому царстві жив хлопчик із ямочкою на підборідді
із воронкою посеред грудей
із комахами в голові: одна півкуля – за маму
інша – за тата
грав собі на сопілочку складав пташок у коробочку
а від музики його потойбічної дикі ягоди проростали

щось тихе та непомітне наче народження пилу
назріває у ті години коли ти мене відпускаєш
дощ нарешті стає дощем і щасливо тікає під землю
пісок хитро ворушиться ловить губами взуття
вишитий хрестиком вовк прибитий над ліжком як охоронець
доки знову не стрепенусь
а переведи мене через ліс

музика рвалася билася шаруділа
терпка безкінечна музика йшла із пташиних очниць
у замкнений простір
а тому хто її посіяв
не могли зупинити кров

Как-то шел по саванне слон.
Был совсем неприметный он:
ноги, хобот и уши слона.
Но душа была влюблена.

В подсознанье его на беду
все томилась мысля в бреду.
Он любил в себе лебедей,
позабыв про слонов и людей.

И семья была у слона,
и жена была влюблена,
и сынишка, маленький слон,
все твердил, будто лебедь он.

Слон напиться пришел к воде,
сокрушаясь своей беде.
Он стремительно в весе терял,
ведь так часто летал в астрал.

Вдруг увидел свое ораженье,
и пришел от себя в умиленье:
белый лебедь носился в пруду,
гордой шеей вертя на ходу.

Слон себя полюбил тотчас:
я же лебедь, я высший класс.
Стоит лишь ушами взмахнуть,
я открою невиданный путь.

И увидел слона Дали
в голубых облаках вдали.
И издал тот Дали указ,
что летающий слон – не сказ.

А слону захотелось выше,
он по крышам ходил в Париже,
и будил ночью всех парижан.
И не выдержал сонный Жан.

И сказал он Дали подсознанию:
Забирай-ка слона в Испанию.
Пусть чарует матрон он грацией,
Ты свои собирай овации.

В путь собрал всех троих Дали,
чтоб менты их не замели.
К головам привязал лебедей,
чтоб скорей улететь от людей.

А таможенник утром ранним,
ночевав накануне в баре,
в небе видел странную стаю,
трех слонов с лебедями в паре.

Он решил, что хорош был повод,
день рождения он запомнит,
ведь не часто вам синей птицей
в небе слон летающий мчится.

Увидав трех слонов-полуграций,
не один завязал с травою.
А картина срывала овации,
ведь дружил Дали с головою.

Вот такой у Дали сюжет.
Он вам нравится или нет?
А во мне тоже лебедь томится,
и летаю я гордой птицей.

Где же ты, несравненный Дали?
Ты бросай с мозгов костыли,
Нарисуй лебедей Гали,
мой любимый идальго вдали.

02.07.2010.

Крізь тебе я теж протікаю рікою,
Аж серце пришвидшує звичний свій хід,
Я душу штовхаю твою у політ,
Торкаючись крилець худою рукою...

Ти вміла й сама проти вітру іти,
Хребта не зігнувши покірно додолу,
Навчилася біль гамувати лиш болем,
При цьому й усмішку щасливу нести.

В пустелю за нами ніхто не піде,
Самотні сліди лютий вітер закурить,
Та ти проганяй з свого серця зажуру -
Бо завтра настане омріяний день!

Подякуєм Богу - бо ми ще живЕмо,
Бо серце не втратило здатність любить,
Бо неба безмежжя над нами висить
Й душа досі прагне до свого Едему!

...Торкаюсь вустами до твого чола,
Крізь тебе немов протікаю рікою,
Я вже не боюся того, що накоїм -
Душа моя ніжно твою обняла...
2.07.2010р.

Коли час протікає крізь нас рікою
Навіть з велетнів духу - одні хребти.
Закриваєш обличчя худою рукою.
Проти вітру іти

У пустелі, куди не підуть за нами,
Мало важить різниця утрат і цін.
Тут тюрма. Ми закуті навік снігами
Без грат і стін.

І у сні нам присниться осіннє небо.
До Едему лише гільйотинний ніж.
Дивуватися Богові, що живемо,
Й ковзнути між

Паралелі будинків, думок і суджень.
Без кінця, бо по колу. І в тишині
Ці мелодії чутні вітрам до пробуджень -
Інші. Мої…

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Наче зірки, що із неба летять…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Може, когось хвилі спокою радують,
Дихають ним піраміди в пісках,
А для зірок, що зірвались і падають,
Є тільки мить, що освітлює шлях.

Може, і ми розминемось століттями,
Мить осяйна десь у далеч летить…
Що бережем і що тратим у світі ми –
Це тільки мить, це одна тільки мить.

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Все промине – і нема вороття…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Городú прямокутні
По обох берегах.
Та незнане майбутнє
На незнаних ногах.
Обпіка печією
Чи з надією, чи з…
Нижче за течією
Теж немає вітчизн.

Отаке, посполиті.
То немає, то є…
Та невидимі ниті
До всесвітніх таєн.
Жовті дні. Срібні ночі.
Шляху шовковий плин,
Що як ноги жіночі
З чоловічих колін.

Хтось хита терезами –
То на цю, то на ту...
Й ваші правди, так само,
Як мою правоту.

Ріка Життя невпинно мчить
Крізь гір хребти й через пустелі,
Крізь наші долі невеселі
Попри ясних небес блакить.

Така мінлива ця Ріка -
То гладдю промінь відбиває,
То її хвиля з ніг збиває
Багатія і бідняка...

Тягає сонце гільйотину,
До втрат привчаючи людей,
Що вже й забули про Едем,
Свої лиш множачи провини.

Куди йдемо? Коли прилинем
На плац небесний до Творця?
В Ріки Життя нема кінця,
Тече крізь час і нас невпинно...
1.07.2010р.

Я гралась в лірику. А нині
Шукаю літа в стиглих гронах.
Які у неба очі сині!
Такі малюють на іконах.

Повітря. Присмак деревію,
Розмішаний в холодній склянці.
Отам танцює хтось надію.
Вона росою пахне вранці.

Отам згорають сни і тіні,
Співає дощ німі балади,
Хтось балансує в павутинні,
Розтрушуючи зорепади.


Як дивно, час здається виром.
Відбитки слів, мов плями сажі.
Життя спливає за Шекспіром.
А я ... Я досі в бельетажі.

2004

В переході зимно . Звуки , люди ,
Ніби хвилі змерзлої ріки .
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки .


На перуці пелюстками іній -
Діадеми віхол лихоліть ...
У долонях серед змійок ліній -
Досконалість крихітних суцвіть .


У душі - три крапки напівстерті .
У очах - тінь болю і хреста .
Він дарує засіб проти смерті !
Налітайте , смертні , наліта ..!


Він пройшов од раю і до сміху ,
Жонглював він вишнями планет .
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет .


А строкатий плащ не гріє рани .
Крижаніють пальці і думки .
Він колись приборкував тумани ,
Громовиці годував з руки .


Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг .
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в'януть біля хворих ніг .

2005 р .

Моя Вкраїно! Де ти є сьогодні?
Хто рве тебе і топче повсякчас?
Як ті круки, як ворони голодні,
Клюють тебе хохли в огненний час.

Чия ж то мить предсмертная настала –
Твоя чи, може, навісних катів?
На моровім бенкеті ти застала
Завзятих тарапуньок-штепселів.

Чи на бенкеті, а чи в тій програмі,
У танцювальній, в політичнім шоу,
Або у малограмотній рекламі?...
Звикаймо до обох державних мов!

Це звичка чи традиція підлоти –
Хабароподаяніє катам?
Народної позбутись нам дрімоти
Давно пора. Бо хура й досі – там...

2009

Не шукай мене більше в словах і у знаках оклику.
В почуттях, закодованих буквами десь в мережі.
Я залишитись хочу для тебе неясним апокрифом…
Прочитати не зможеш, якщо не порушиш межі.

Не лови півтони й переміни в моїх інтонаціях.
(Так простіше: без зміни кордонів і правил гри)
Перевірена, точна і … щемно сумна пунктуація:
Крапка, милий.
Хоч, часом, здається їх три…

01.07.10

...Розтисни затиснутий сірим камінням піон...
Зламай закривавлене серцем розчавленим жало...
Не жаль мене в спину, немовби палач-скорпіон...
Зніми з себе шкіру, яка у пітьмі заважала, і...

...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені цвіт...

...Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є міст...
Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є нитка...
Кажи ж мені душу свою на увесь її зріст...
У всіх її барвах, з яких Майстер Бог її виткав, і...

...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені світ...

...Дивись, як від дотику Сонця міняється сон...
Це лізе на волю створіння, що в камені спало...
Світ в білому світлі і квітка жива між ікон...
І дощ, як стіна, і до Неба - вогонь, і Купало, і...

...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені цвіт...

...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені світ...

Кумпала Вір,
29-30.06.2010 року, м. Хмельницький

...І бачив я сон, в якому закохані ріки,
Від русла до русла, від віку до віку, пливли...
Немов дві змії, перевеслами переплітались...
Немов два крила, поза межі світів розлітались...
Від повені весен, немов би Атланти, росли...
Дві дивних ріки, що в кружлянні невпиннім жили...

...І коли одна з них, зупиняючись, пересихала...
То інша водою своєю її помагала....
Або навпаки: щоб не трапилось лиха й біди,
У себе вбирала весь бруд із тієї води...
І бачило Сонце - велике, гаряче, ясне,
Як дві цих ріки, коло моря, зливались в одне...
І тішилось Сонце над морем, мов Цар або Пан -
Бо свіжої крові вливалося ув океан...

...І бачив я сон, у якому закохані руки,
Зливались в ансамбль, ніби музика звуків у лузі -
Одним тільки порухом, ні, ще не слів, не думок,
Здіймались на дибу, терпіли пекельне ярмо,
Ці руки-коханці, подружні партнери і друзі...
Ні миті розлуки - Єдине у вічнім союзі...

...І коли одна з них, ніби віть, опадала безсило,
То інша хапала її і давала їй силу...
А часом, тоді, як потрібно було, навпаки,
До себе тягнула, назад, від чужої руки...
А десь ізгори заглядало у їхнє віконце,
Японцеподібне, усміхнене, радісне Сонце...
Весна зігрівала їх дім, розквітала земля...
А в сплетених Богом руках потішалось маля...

...Чотири руки, суть ми вдвох в цих Дажбожих краях...
...Отих дві ріки - дві душі, суть твоя і моя...

Кумпала Вір,
23.06.2010 року, м. Хмельницький

…а потім ти так знудьгуєшся за її димом
що не зможеш без нього і дихати
світ який вона вміла тримати між вашими спинами уночі
буде підхоплений іншим коханцем
аби втриматись і не розпастись
…а потім до тебе посеред втечі нахабно пошкребеться Лорка:
«ох, яка то мука – жить
все життя без муки й туги»
і це стане контрольним пострілом
у хронічну відсутність мішені
… а потім довбана офісна Анна-Марія
ставши нарешті досяжною по самі вершини твого рукоблудства
ходитиме з відкритими лапками на полювання
за твоїми цитатами а натомість отримає крик
…а потім… ти зрозумієш
що все життя рятувався від світу
а потрібно було рятувати світ
за димом
за її обдертою спинкою
за низькими вікнами що жити не можуть без хвої та павутини…

Моя оболонка від шиї до колін,
обшита на контурі світлом,
навіть у час відпочинку згадує
обриси мого тіла.
Можливо, їй сняться чарівні сни
про хмари й вітер, про вільну любов
до повітряного змія в небі,
і, якби не знак запитання,
що тримає її на гачку,
хто знає, може, я б мала
на одну оболонку менше.
Але поки вона зі мною:
обшита на контурі світлом,
бачить захмарні сни
і дихає, дихає.

2009

Нам зовсім не треба сидіти поряд
за кавою або ж пивом.
Ми й так, мов два павучки,
торкаємось одне одного
тонкими, як ніжність, нитками,
що легко пливуть над столом
від слова – до жесту рукою,
від сміху – до вдячного погляду...
І наше невидиме прядиво
лякає пана ґарсона,
коли той приходить забрати
порожні горнятка чи кухлі.

2008

Вона прийшла до діда тихо-тихо
І обережно затулила світ рукою.
Він не пручався, не хапавсь за посох-зброю,
Коли вона нечутною ходою,
Поволі повела його з собою.
Так тихо і природно кралось лихо.

За дідом плакало й чорніло все село:
Там бігли хлопчики за труною з озерця,
І біль страшний пронизував до серця,
І сонце світ безжалісно пекло.

Невчасно так прийшовши серед літа,
Коли буяють безтурботно трави.
Вона йому, неначе для забави,
Рукою затулила dolce vita.

01.07.2010.

Знайти слова..! Та чи посіяні,
аби збирати урожай?..
тремтінь, що за життя омріяні
з моїх омріяних бажань.

не можна знати кроки горами –
чи ступиш правильно, чи ні…
стежками йти, що не проторені
іти у темряві мені.

Нема шляхів – немає спокою:
розірвано на клапті день,
зриває вітер з вуха локони
на приспіви з твоїх пісень…

…Навіжена бранка – таємниця
в тлін проїла все моє чоло:
що в мені не так і що таїться,
може те, що піснею було…

може те, що у тепер негодна –
ані зла, ні болю, ані ніц
перейняти, розповісти потай
що болить й колишеться в мені.

Розпишуся, розпишу свій ранок,
І на вікнах зарясніє світ
Де мені хтось прошепоче: «Панно,
Прибули з яких до нас століть..?

Чи відомі Вам оті події,
що козак калину посадив,
При дорозі як свою надію
Тільки видно серце погубив…»

…Ягоди розірваним намистом
Покотилися сліпим дощем
До землі, до лона їй сповістить
Що калинонька жива іще…

Та немає ні надій, ні щастя.
При дорозі віття їй зломив,
Не козак, а парубчак-напасник,
Що навмисне квіту пригубив…

Тумани. Перші. Осінні.
Ліниво на обрій сходять
і мислі – думки печальні,
мов завчений крок на сходах.

...навіщо краплини трунку
ти часом мені даруєш
тепер я іти не хочу
з життя без надій і грому,

аби, щоб із хмаровинням
покинули світ скоріше
усі, хто його не вартий, –
усі, що до сонця прийшлі,

бо їх навертати важко,
вони вже нестямні довго –
від власного «я» їм страшно,
від іншого «ти» судомить...

...а – далі? Які їм гранти
присуджені будуть з неба…
не в світі – блакить одвічна
за темряву в серці вища…

Загримкотіло в небі
Не на жарт.
Періщить дощ
Крізь блискавок поріз,
Тобі до моря роблячи річки.

Була сонечко, ластівка, квіточка-
покрутила лиш пальцем у скроні.
Стала просто лиш номером у телефоні...
2010р.

Не кликала...Та, все ж, не проганяла.
З усіх чужих я прийняла - Тебе.
Чи світ кудись навпомацки жене,
Чи я програла?

Чи там не кличуть?.. Все таке як дим -
Тихесенько між шпарки вислизає.
Я десь глибоко знала - "нас" немає!
Та менше з тим...

Обійду біль. Кому ж брехать в душі?
Коли усе збувається до ноти.
І не потрібні показові цноти
Та й ці вірші...

Гуде життя. Чомусь щораз не в такт.
Красиво граю вигадане щастя.
Тоді ж я думала, що все забути вдастьця -
Тепер не знаю як...

Пожовклі дотики осіні кличуть з собою
І протяги холодно пестять мене серед стін.
Знаходять вони в темряві закляклою рукою
Іржаві горизонти над моєю головою.
А я ловлю тіні відсталих від часу хвилин.

У танці життя всі кумедно розбиті по парах.
А хтось танцює свій вальс у парі з дощем.
І креативна тиша луна в порожніх залах,
Крізь дощ я бачу вії, що заплутались у хмарах...
Зваблива досконалість накрита чорним плащем.

Знайомі руки... Я ніби-то торкаюсь...
Шість секунд - я знову просинаюсь...
Голі дерева ще довго бачимуть сни...
Дев'яносто днів до весни.

І зірвані стоп-крани не зупинять швидкий потяг!
Ми візьмемось за руки - лиш помре останній протяг.
І кольором квіти прикрасять самотні лани.
Дев'яносто днів до весни...

2009

Сльоза, немов роса на сонці,
Із печалі всотує вагу.
Де снагу беруть оті японці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Богомольні торгаші й гуляки…
Пачку грошей кинувши тугу,
Де снагу беруть оті поляки,
Де для творчості беруть вони снагу?

Крутяться дружини, ніби музи,
Варять суп, досолюють рагу…
Де снагу беруть оті французи,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як сказати правду богу й жінці
Спину не згинаючи в дугу?
Де снагу беруть ті кляті німці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як не йти у вічність крізь могилу,
Заховавшись з милою в стогу?
Де жінки беруть снагу і силу,
Де для творчості беруть вони снагу?


2010

Я майже твоя ("майже" додано вчора).
Я майже свідома своїх помирань
у зустрічах і... І, здається, я хвора
потребою не наступити на грань,

на слово, з якого зацокає відлік,
на всесвіт, в якому холонуть зірки,
на подих екстазу, на видих, на вигин,
на, може, останнє торкання руки...

Я майже зізналась собі у поразці.
(А хто, власне, виграв, де кожен програв?)
Розставлено знаки між слів наче пастки,
але хвилюватись немає підстав,

бо все тільки майже і може... А справді -
лишаємось ми, безперечно чужі,
разом чи осібно, або навіть прайдом...
Я майже... А може?.. Мовчи... Не кажи...

Шаги осторожные. Нитью янтарной - об стены…
Развратница-осень (за сочной черешней?) - из дома…
Ушла (не затворница?). С виду – скромна и смиренна…
Без тени жеманности или сезонной истомы…

Послышится скрип – половицы от страха застынут…
По спектру тревожности – радуга стонет над крышей…
А лето, еще не дошедшее до середины,
Мечтательно смотрит, стараясь казаться повыше…

Избитости тем, утомленности гибких предательств…
Пустой суеты и брезгливой чрезмерности силы…
Обманчива осень. И лету - соседка. И, кстати,
Я думаю, что никуда она не уходила…
2010 год

Втіха проникнення в душу душею
Надто приємна, до щему в грудях.
Ти самоту залишив за межею -
Чи там за нею щастя здобудем?

Надто солодкі сердечні битви,
Надто шалені, надто жагучі.
Ріже любов наше серце, мов бритва,
Рани від неї надто болючі.

Помисли наші про сенс усього
Надто туманні, нам незбагнені.
Прагнем кохатися аж до знемоги,
Щоб закипала кров в наших венах...

Прагнемо ніжності душею й тілом,
Може, не варто самотність плекати?
Щось в моїм серденьку знов защеміло -
Надто втомилась кохання чекати...
30.06.2010р.

Безумовні рефлексії стильного літа...
Може варто змінити свої гардероби?
…на відьмацькі, спонтанні, темні й промітні,
що на сполохи б’ють і звільняють від сноба,

…від умовностей, де гардероб непотрібний,
де ні совість, ні честь, то уже не чесноти,
де харизма – вона чи й єдина – вістрям,
для численної (лише так – в лапках) – «паноти».


Безумовні рефлексії стильного «Знаю!».
Всі шукають якоїсь утіхи із «вірта»…
…Де стилісти? Де ківі? Та де ж папая..?!!!
Ну та де ж бо – на злеті – у люди вже вийти… !!!

Біля річки дві смерічки
Шепотілися тихцем:
Як гуляла синя Нічка
З чорнобривим Вітерцем.

Як гуляли і любились
На високім бережку,
А потому розлучились
На старенькому містку:

Буйногривий десь подався
(На воді лише сліди) -
Вже до Нічки залицявся
Вперто Ранок молодий.

Дарував їй роси-перли,
Спокушав на манівці...
Чом же в Ніченьки завмерла
Тихо зірка на щоці?
2010

на вулиці птахи, так, птахи
дуже низько літають - к дощу.
я руками схоплюся за небо,
й більш ніколи не відпущу.

так, к дощу: дуже низько літають.
і я підбита, маленька, я знаю.
задимлені, сірі, вологі вікна:
я від них тікаю, я від них зникну.
а ти дивишся так, ніби я помираю:
брат близнюк, ми брати із Сіаму;
повноцінні, ми більше, ніж люди.
ти пробач мені, любий, цю смуту.

а на вулиці парко - зайшла.
я себе віднайду? (віднайшла!).
і сьогодні засну в полоні,
та згадаю твої долоні.

29.06.10

Запітнілі вікна: я тобі в них крикну,
що немає сили: руки опустила,
що лякає вечір найпростіші речі,
що немає течій, щоб здійснити втечу.

і коли приходиш, щільно зачиняєш
двері за собою,
як перед війною
я благаю Бога,
щоб ми мали змогу
сенсу не втрачати.
та коли ти маєш право зачиняти
нівкого спитати, нікого благати.
та я хочу щільно. та я хочу мати.
і в холодну зливу щоки цілувати.

25.06.10

Хто бачив коли-небудь ночі очі
На тлі лиця зомлілої землі?
То домінанта девіанту хоче
Впустити в пустку моря кораблі...
Пора корів коралового рифу -
Лінивих і гладких гламурних дів...
Скидається на покрив апокрифу:
Злови зле слово! - Знову не зумів...
Зелене лезо зовнішнього змісту -
Не ті, не ті натянуті нитки!
Моє замаслене місцями місто -
Елементарний лемент слимаків.
Прокралась крапля в килим домотканий
По ніжній оксамитовій щоці...
А крізь канкан вулканів і парканів
Безсонне сонце тягне промінці...

*
Лиш на обрії ложа сердечні бої солодкі,
сяйно-радужні віхи - на втіхи проникнення час,
наче помисли наші про сенс усього – короткі,
наче та самота - ні на мить невгамовна у нас.
Ні, не так! Самота самотою, але, як діти,
ми жадаємо близькості далі, а далі - без меж,
тільки руни дитячі інакші, у них – любити,
а у нас володіти - душею, і тілом, але ж...
Дав Господь Вам для ніжності тіло, а ще бажання,
і те саме мені - це початки? на скільки раз?
Тільки жодного рішення, і відчуття питання -
в самоті лише цільність, якою горнуся до Вас.

Чорні відблиски темних кіс,
Перламутрові перли плечей
І прозорі алмази сліз,
І яскраві агати очей.

Я здригаюсь, згадавши усе,
Аж морозом по шкірі дере:
Подих вітру мені несе -
Я не знайду тебе ніде.

Не забуду усе життя
Те кохання у пристрасну ніч
Та немає туди вороття -

Ні твоїх перламутрових пліч,
Що для мене пішли в небуття,
Ані поглядів віч-у-віч.


10.06.2010

О.Романів

На порожніх вокзалах загубилися колії.
Майже в такт моїх кроків мчали потяги в даль.
Я втікала в світанок, в ілюзії волі,
А втекла в тихий вечір, що вже догоряв.

Наді мною летіло заплакане небо.
На руйновищах спогадів бачилась втома.
І кричали ворони - передвісники смерті.
А я вже не втікала. І хотілось додому...

А у місті йшов дощ й карнавал парасоль.
Пахло кавою, вітром й, напевно, весною.
На порожніх вокзалах я забула пароль
І тому залишалася десь поза грою.

Й непідвладна собі рефлекторно ішла
І чомусь поверталася знову до тебе.
Незакінчена осінь, чи так, не моя
Нам залишила вікна й броньовані двері.

Дивний вихід. Та все таки він в мене був.
І я вийшла у завтра, у натовп, у будень
Із смішним сподіванням, що ти не забув,
Що подзвониш, а далі все якось вже буде.



Пародія

Призабув я пароль – ти не пустиш додому…
Поза грою до ранку залишуся я,
Хоч рефлекторно йшов,пересилював втому.
Все змішалося: дощ, карнавал і сім’я.

Непідвладні собі мої ноги, як вата…
Ця ілюзія волі розпирає без слів.
І кричали ворони: – Де поділась зарплата?
Я від них не втікав. Я додому хотів.

Ну, навіщо поставили ми броньовані двері,
Й загратовані вікна – хоч щілинка була б!
Та й чекали,напевно,всі мене до вечері,
Потягнула ж нелегка заглянути в той паб.

Дивний вхід! Знов тихцем, щоб не бачили люди –
Строгий погляд сусідів нізащо не мине.
Натискаю дзвінок (далі вже якось буде)
Із смішним сподіванням, що впустиш мене…

30.06.2010

Літо красне розсипає
Сміх-сміх.
І мені дарує повно
Втіх-втіх.
У травичку, мов грибочок,
Сюп-сюп,
А у річці, наче рибка,
Хлюп-хлюп!
Полунички в рученята –
Гам-гам!
Он малинка, он ожинка –
Там-там!
Личко, сонечку, ласкаво
Грій-грій.
Пречудовий світ навколо –
Мій-мій!
2010

Ніжно-довічне наше кохання,
З присмаком тУги, пристрасті й сліз,
Холодом віє, мить - вже вогнЯно,
Наче комета, показує хвіст...

Ніжно-довічне і ненаситне,
Очі - безмежжя, в них - світу суть
І безконечне свято блакиті,
Що кожен прагне душею сягнуть.

Ніч одкровення ляже на плечі,
Зору явивши те, що нема.
Ти ж знову прагнеш до самозречень
Торкнуть вустами мого чола...

Вогнем кохання дух спопеляєм,
Все злато світу - ніщо не варт,
Ми надто прагнем торкнутись раю, -
Чи ж це не схоже на долі жарт?!...

Не зупиняйся, минуле радо
Тебе до ніжних штовха обійм,
Бо лиш кохання над нами владне,
Заради нього - вперед, у бій!!!
29.06.2010р.

дочекатись
дохотіти до краю
домовчати до губ
до очей додивитись в пітьму

дотягнутись
рукою торкнутися раю
дообняти всього
довдихнути тепло твого сну...

2010 р.

Є тільки дощ - патетика і гвалт -
Єдина справжність : мокре і прозоре .
Безсонне місто , мов північне море .
Човни чобіт , важкі вітрила пальт .


Є тільки дощ - розбурханий , як біль ,
Пульсує він у рівчаках і скронях .
Лице ярила , ніби в'ялий сонях ,
Змивають хмари посірілих хвиль .


Є тільки дощ - безмежжя , глибина -
Ота печаль до відчаю , до вірша .
І кожна ніч найдовша , найгустіша .
І на зірках - морозів сивина .


Є тільки ми - загублені в світах ,
Де трави чорні , де піски солоні ,
Де ти - лиш крапля у моїй долоні ,
Де я - лиш крапля на твоїх вустах .

2007 р .

Зустрілись на перетині сторіч .
Пелюстки снігу , мов у серпні зорі ,
Зривались з неба в сутінки , калюжі .
На мокрих шибках в'яли білі ружі .
І ліхтарі , як колонада свіч ,
Схилялися в язичницькій покорі ,


Тонули в тиші вистиглих думок ,
Чоло котилось на іржаві груди ,
Здригалися від дихання , від руху .
І гілка , схожа на пошерхлу руку ,
Сварилась пальцем . Тамували крок
У позачассі заблукалі люди .


Зустрілись . Ще дороги пахли сіном .
У кризі мертвий промінь бовванів ,
Неначе айстра , висохла в альбомі .
Світ підкорився холоду і втомі .
І місяць перестиглим апельсином
Тремтів у чорних лапах кажанів .


Поволі кожен дотик відболів
Тисячоліття тому . Площі , зали .
Жалем суцільним вквітчаний перон -
В минулому ... Лиш віхоли полон .
У ньому тіні відбринілих слів
Сьогодні раптом стрілись . Ми мовчали .

2006 р .

Життя вдалося різним – не присниться.
Нехай боліло… Хай комусь болів.
А зірка запливає між полиці
плацкартного – ота – звізда полів.

І ви, мої – таке немовби друзі, –
тонкі подільники мандровних пітьм,
одинаки – москвúни і французи, –
пливіть. Любіть.

Схиляйтеся в цей теплий крайок світу.
Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять.
Де жінка, по котрій світлá тремтять,
під стогін верст і cтрічу не зустріту…

Безумовні рефлексії стильного літа...
А торік ми здавалися ледве знайомими...
І гіркої ж настоянки вдосталь налито!
А так солодко - вилиці зводить судомою.
Суміш: болю три чверті - на чверть аспірину
Безконтрольно, свавільно сама собі випишу.
Гран мерсі, познайомились. Аж на хвилину
Стала трохи дурніша і талановитіша.
Ні, не смутком самотнім, не хлібом єдиним
І не навпіл роздертим строкатим метеликом,
А рожевими вежами в мареві димнім
І панічним життям на порозі істерики -
швидкоплинним.То як, не пора вже, панове,
Потихеньку знайомитися з шавасаною?
Що натерте до блиску - ще зійде за нове.
Я в наступнім житті буду знов тою самою.

Відшукавши пожовклі слова у хистких катакомбах
Після того як все відболіло, ти скажеш прости.
Буде просто і трішечки жаль, але разом із тим, -
Це прощання між колій важке і завчасу судомне...
...Бо не перше... Бо гірко втрачати з роками чим дуж.
І не крикнути „гірко”, до вуст не торкнутись гарячих.
І не буде... І не... І не варто, мабуть... І тим паче,
Ти вже знаєш, що буде пізніше. Минуле не руш.
Але ж ні. Бо загоєні рани – це сумно і зле.
І немає кому, окрім себе, сказати: „ти винна”.
Час минає, вирує, біжить! І тече без упину.
І життя перекреслює легко останні „Але”.

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

Гадаєш, що причетний до гравця
футболкою, яка - з відомим прізвищем...
А прагнеш сороміцького слівця,
що тхне смолою судного чистилища.

Не стався до футболу, як до гри,
де нудить полем жереб до фатальності.
Буває, помиляються й майстри,
що в’яже м’яч вузлом відповідальності.

Забудь на мить про вир життєвих зол:
дві тисячі дванадцятого в "Євро" ми!
Хай наша збірна, наш-таки футбол
над нашими порозкошують нервами.

Не треба тільки зайвих порівнянь
про ті голи, що "ліплять"... із Бразилії.
Підтримуєш у час випробувань
команду ти, народжену у Києві.
29 червня 2010 р.

Старий рояль у чорному костюмі
Ще пам’ятає Баха і Бізе,
За півстоліття пальці не забули
Знайомі клавіші зі скрипом ноти ре.
Концерти джазу, пиво, дим сигари -
Старий рояль у серці береже,
І як любив дуети під гітару,
І скрип знайомий тої ж ноти ре.
Ніхто тепер не грає на роялі,
Заснули звуки Баха і Бізе,
І тільки клавіша четвертої октави
Скрипить і западає в ноті ре.

2010

Залитый солнцем подоконник
Я. Краска с кисточкой в руках,
И словно я, листая сонник,
Опять гадаю на бобах…
И запахе кофейной кущи,
и мысленности
вездесущей,
Что успокаивает страх.
Я вновь гоню свои сомненья
И неуверенность — долой,
И вновь ищу я те виденья,
Что в сердце мне дадут покой.
И силуэтно-нереальны
Движения на волоске,
Я быть хочу не грусть-печальной
И не чарующей…
В руке держу привычно-хрупкий я
кем-то сорванный цветок,
А где-то, словно в синем кубке,
Восходит солнце на восток.
А я догнать пытаюсь ветер,
Потом — как будто — чью-то тень,
И звездочка, что в небе светит,
Рисует радужную сень.
И, словно, выстрелил свечою
цветок находок и потерь.

27.06.2002-06-27