1
Свободу мислі і свободу слова
Не закують у золоті окови,
Якщо твоя, нащадку мій, душа –
Не попаде в тонкі тенета змови.

2
Знайду колись я філософський камінь,
Схоплю його тремтячими руками,
І більше не баритимусь ніде,
Минаючи задушні фіміами…

Серед тих розмитих світлом меж,
Розумієш, що не треба цих прелюдій,
Я ж також, нажаль, із них я теж –
Щось на кшталт голодної приблуди.
Так, можливо всьому є ціна,
Ми заручники своїх незримих еґо,
Тільки зовні все повік дарма,
Навіть більше супер-стар чи мега.
І не треба так молити завтра, –
Скільки в світі щастя, стільки й в світі бід,
Споглядаючи, тобі хтось тихо заздрить,
Споглядаючи, плює услід.
Ці хвилини надто довгі без смирення,
Я ж також не відаю про час,
На зчерствілий хліб малиновим варенням,
Мов на душу тілом із прикрас.
І не варто жити без ілюзій –
Це щось більше ніж буденний мізер,
Знати б, де насправді вірні друзі,
Вороги, байдужі, жертви візій.
Серед лих і просто супокою
Розумієш світ крізь спалені листи…
..................................
Я хотів би навіки лиш бути з тобою,
У житті і деінде лиш ти.

Ми у мріях сотворили казку:
Тиху й добру, з шепотом дібров.
Тільки що, скажи мені будь-ласка,
Ти у ній поганого знайшов?

Може, шепіт був не довподоби,
бо тобі подобались пісні?
Може, казка завсім не про тебе,
Просто, так хотілося мені?

Кров`ю до нитки... Сніг.
Тане сей танець білий –
ніби зима в мені
нишком скрадає тіло.

Що їй – до зради уст,
як до Христа приходу.
Я вже не попрошусь
з вин вибирати воду.

Виберу те – що є –
маю напевно право.
Боже, ти мій круп`є,
зліва душі... чи справа?

Справа – колодна інь,
зліва – не янь, не карта.
Просто від Бога тінь,
висохла ніби кварта...

Висохла – аж цілком
світиться та тріпоче.
Сива, як молоко
з вим`я кобили-ночі.

Впала, іще паде,
випала – п`ядь і свят я.
Холодно, мов Едем
зрубано на розп`яття.

5 Березня 2010

А на дворе опять весна!
Цветут сады, щебечут птицы!
Ну как тут можно не влюбиться?
Ведь на дворе опять весна!

Ну как тут можно не влюбится?
Поют веселые девицы,
Смеются парни у водицы!
А на дворе опять весна!

Із почуттів зроблю терпке вино,
Міцне-міцне, як сон у немовляти,
І вип'ю залпом – що мені втрачати,
Коли і так все втрачено давно.

І захмелію… дивна, дивна мить -
Я у тенетах згубного спиртного.
Все п’ю і п’ю. Хоч знаю, що від нього
Страшенно вранці голова болить.

А потім скажуть – треба лікувать:
Залежна, хвора, аморальна жінка..
Судіть мене, неславте, люди! Тільки
Не дай вам Бог жонатого кохать...

березень 2010

Вир Галактики. Темрява. Світло. Туман.
Океан.
І впадає життя у коловерть зірок,
мов струмок.

Там квазари, пульсари, подвійні сонця
і серця.
Одного лиш в гольфстримах орбіт не знайти –
самоти.

Тож в розгубі не стій,
тож пірнути зумій
у прибій
паралельних світів
та зустрічних життів,
променів.

А щоб линув прибою той пінявий звір
аж до зір,
я земного повітря до болю вдихну
глибину.

Після випірну, видихну власну пусту
мілкоту
та й залишусь без берегу, обріїв, меж…
І ти теж.

Сонце кристалічних бадилинок
прогоряло наскрізь, до повік.
Лезами розпечених сніжинок
світло краяв металевий сніг.

Сумно свій видзвонювали джаз
в мікрофоні звуки безборонні,
наче себе хтось в останній раз
на дитячому грав ксилофоні.

Тіло вже занурилось душею
у стоячі хвилі небуття
й зореліт старий спотів іржею
в спеці цього неземного дня.

Рушіїв його затихла фуга
і, в обшивку вп‘явши сотні жал,
вже розпочиналась справжня хуга
й наметала на мене метал.

Потім викорчовувала шпарко
і опори, й спогади, й думки,
щоб сумне не розлітання кварків
від Землі відтяти навіки.

Та на ній хтось зойкнув на морозі
й виявився припнутим ізнов
нервами до тіла – чуйний розум,
як до серця венами – любов.

День жінки, день кохання, день свободи,
Звабливий аромат його парфумів,
Під простирадлом втрачених тріумфів
Нагодує вчорашні насолоди.
День щастя, день надії, день фантазії,
Пелюстки радості на різних континентах,
Під дотик тіла, вуст, немов комета,
Пульсує в серці... Вбивчі ефтаназії...
День роздумів про сонце, вітер, квіти,
І дотик твоїх рук, ще не забутих,
В яких блакить туманна злої суті,
У вірності, з якою буду жити…

одну кавову ложку смутку
в мигдалевий горішок ока -
так несолодко, віриш, нудко,
і невчасно, ото морока.

одну чайну ложку тривоги
в порцелянову чашу серця,
подрібнивши її до того ж,
на додачу до дрібки перцю.

одну липову діжку щастя
до щоденно пісного тіста -
не багато, і - ще, баластом,
краплю дьогтю...
як завше,
після.

Сперва — о мелочах, о главном напоследок
мы помолчим: без риска обещаний.
Твой сигаретный дым прозрачен и неедок,
а голос диктора твой новый путь вещает.
Да, проживем и так, о лучшем вспоминая,
не ожидая встреч, банальных лишних слов.
И только этот миг мы, нет, не променяем
на веру зыбкую в "до-гробную" любовь.
И знали мы, что тихое прощанье
нам станет оправданьем. (Вот капризно
внутри состава снова пропищали
привыкшие к движенью механизмы).
Не докурил. Бросаешь сигарету
и смотришь мне в глаза. Нет, не бери
моей руки — в заложницы ответа.
(Вот семафор предупредительно горит).
Езжай. Молчи. На все мне хватит силы,
а против грусти — памяти о нас.
Последний контур: тихо поезд синий —
в туман, в туман. Пустой перрон. Одна.
Как хорошо, что тишина и холод,
что можно нехотя уйти от них
большим вокзальным чужелюдным холлом,
сквозь проходя таких, как я, одних.
Вернуться к прежней жизни. И подарков,
снов, фотографий не боясь твоих...
где молча перейдешь разлуки арку,
воспоминанья разделяешь на двоих.
Нет горьких слез, упреков, нет истерик.
За меру счастья благодарна, что сполна
мне заменила прежние потери.
Не потеряю больше — ведь одна.

Молчи и созерцай. И соответствуй мигу.
Напитывайся тишью и созидай ее.
Прекрасно — лечь немой страницей в книгу,
которую прочтет чужое бытие.
Растягивай слова на отзвуки созвездий
и эха жди из бездны тишины.
Будь в этой жизни будто бы проездом
в страну иную из иной страны.

Павученко Павучок
З павутинки гамачок
Натягнув поміж листочки
Там, де квіти в холодочку.
Спозаранку, мов дитинка,
Колисалась в нім росинка.
Потім вітер пустотливий
Подрімав у нім щасливо.
Промінець золотоокий
Погойдатись теж не проти.
Ось так диво-гамачок
Сплів маленький Павучок!
2010

Стагнація журби, відкрита рана тиші...
У цій весні весло замучиться в човні.
На лісові кущі набріхують лисиці,
і випиті до дна розтерзані пісні.
У березні церкви викочуються з неба,
кадильно пахне світ, і миро – від ріки.
Але плащі граків ріллею проминають,
але нічні дощі – немов комірники.
На світло вийде вірш, за руку, мов дитина,
бо здавлена струна луною по Трубіж.
Мабуть, у цій весні лишити маю право
хоч крихітку себе лише самій собі…

2010

Зорі, небо, місяць, небо, зорі,
Ніби хвилі у людському морі,
Колихають розуми і душі,
Як легенький бриз в людській задусі.

Сонце, квіти, поле, квіти, сонце –
Тепле щастя в крихітній долоньці,
Ніжний спогад славного дитинства,
Дерев’яна батьківська колиска.

Горе, щастя, спокій, щастя, горе –
Темні й світлі плями на просторі
У житті звичайної людини.
Радощі і смуток – все єдино!

05.03.10

Люблю, Україно, тебе у ранковій росі,
Закутану в пишні весняні тумани,
Ти знов постаєш у прадавній дівочій красі,
Що в серці моєму повік не зів’яне.

Люблю твій нарід, що у праці важкій
Дорогу до Бога торує віками,
І Матері Божої лик неземний,
Що землю від бід закриває руками.

Люблю твою пісню, де серце народу живе,
Від неї душа наповняється радісним щемом,
Вона в покоління любов до Вітчизни несе,
І лине мов дзвін між землею і небом.

І де б я не була, я згадую, краю, тебе,
Моя сивокоса святая Вітчизна.
Нехай твій Дніпро дужі хвилі до моря несе,
Й земля розливається золотом зрілого збіжжя.

2008р.

Не бездоганна… Ну що там, проїхали.
Я ж бо не риба, водою не дихаю.
У банці її із водою з-під крана
Тримай і кажи: «О, моя бездоганна!»

І птахом співучім ніколи не стану,
Аби ти сказав: «О, моя незрівнянна!»
Слова твої всі – не у стіну горохом,
Я просто співати не вмію нітрохи.

Ніколи гора не зійдеться з горою.
Я не бездоганна. Милуйся отою,
Що десь там, у небі, прекрасна й осяйна.
Ми ледве знайомі. Я - жінка звичайна.

Пробуди-буди
З талої води
Люба веснонько!
Заплети-плети
Березню мости
Перевеслами.
Із роси-краси
Квітом зарясним
Умий личенько.
Та здіймись-устань
У тендітний стан
Мов вербиченька.
І в кривий танок,
У веселий скок
Попід берегом,
Побіжи-біжи
Полем до межі
Юно-зелено.
Щедрі промінці
В овес-пшениці,
Рясне житечко,
Освяти світи
Сонцем золотим
Тепле літечко.
Зашуми-шуми
Листом у громи,
В лузі явором,
А як припече
Ми тобі спечем
З тіста жайвора.

Аж ти юносте! Мій незрівнянний, омріяний день,
У шаленстві кохання, в безумстві незнаного лету.
Не забуду я таїнства сонця, і сміху, й пісень,
Як зустріне країна безжального вітру й замету,
Як мине ця коротка, яскрава, примарлива мить,
Як залишаться десь у минулому спалахи щему.
Буду спогадом жити, за днем проминулим тужить,
Напишу я про день цей і світлу, й журливу поему...

Марцює!*
То примара зими,
що по небу гарцює
на хмарі у клоччя подертій.
Знов біло!
В цьому винні всі ми,
бо прощали невміло
її забаганки відверті.

* марцює (галицьке) - короткочасне повернення зими в марці (березні).

(2010)

Не можу запалити ліхтаря.
Якісь клуби тьмяніють як примари.
У небі мерехтить одна зоря,
Все інше проковтнули темні хмари.

Із пам’яті не стерлася ще мить,
Коли оспівувала щастя ліра.
Іще любов у серці десь щемить,
Та без надії вже вмирає віра.

Не освятити храм без вівтаря,
Хоч псалтиря до шкіри перечитуй.
Та як же з серця зняти тягаря.
У темряви запитуй – не запитуй.

Світає вже, та обрію нема,
Туман лиш навкруги важкий і сірий.
Допіру глузд поглинула пітьма,
А почуття полинули у вирій.

Не можу запалити ліхтаря.
Крізь морок вогник мій не проростає,
Що все це сон, вже здогадався я,
Бо тільки в снах тебе я пам’ятаю.

Мені здається, більше я не в силах
Летіти краєм зоряних світів.
Висять підрізано-болючі крила
А поряд – ситі погляди котів.

Сама я стала сита і безслівна,
Неначе загубила щось у сні.
Немов занурилась у воду дивну,
Де ледь пересуваюся на дні.

…Боги наші – суть великі родичі…
Велесова Книга (дощечка 33)

…Березневі дерева стоять, як Дажбожі кумири…
Зі сповитих югою Небес висівається сніг…
На поранених скронях дерев запікається миро…
Те, що бігтиме в квітні річками у мене з-під ніг…

…Я проходжу щодня по озимих полях, як Предтеча,
Неспокутаний волхв, несповіданий синій туман…
В мене чари живі, бо щодня я дивлюсь, як під вечір,
Примирившись з кінцем, відступає на Захід Зима…

…А на Сході гримить – суть: відмерле скидає Природа…
І все вище щодня котить колесо Зірка ясна…
Просинається Дух, Рожаниці народжують Рода…
Все коротшає ніч – суть: зі Сходу знисходить Весна…

…Березневі дерева стоять, як оплавлені свічі…
Починають гніздитись птахи, значить, скоро тепло…
Так минає цей день, ніби мить, запечата… у Вічність…
Від Весни до Весни, суть: так буде, так є, так було…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький-с.Книжківці
03-04.03.2010 року

(Для тебе, у день народження)

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялося різне:
І колючі дощі, і хурделиці сніжних завій…
Насували на нас круки-хмари, свинцеві і грізні,
І траплялося так – починався зі сліз ранок твій…

…Але в Бога є час, а в поєднаних долею – віра…
Знову в наше вікно заглядається Зірка ясна…
Я співаю тобі, забавляється піснею ліра…
Хтось спитає, чому? А тому, що навколо – весна!...

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялось усяке:
І колючі вітри, і задухи пекельних пустель…
Але ми віджили, і наснаги у нас не забракло,
І у тебе в очах не згасає грайлива пастель…

…Бо Творець має час, бо в поєднаних долею – вічність…
Знов за нашим вікном примостилася Зірка ясна…
Теплий березень наш розпочався в холодному січні…
Хтось спитає, чому?... А тому, що навколо – весна…

Кумпала Вір,
01-03.03.2010 року,
м. Хмельницький

Ніч за вікном тобі промовляє,
Дотиком ніжним пестить все тіло
І пелену заборон розриває,
Мрії на волю впускаючи сміло.

Поглядом серця полинь аж у небо,
Спробуй весну на всі груди відчути.
Сумно мені і самотньо без тебе
І не збагну, як з реальністю бути.

Глянь за вікно, подивися на зорі:
В мить цю також я на них поглядаю.
Серце до твого серденька говорить -
Я цілу вічність на тебе чекаю!...

Мабуть, неможливо кохання збагнути,
Воно для людини – бальзам і отрута.
Душа, що кохає, до світу вразлива,
Страждає вона, хоч насправді – щаслива.

Кохання у серці багаттям палає,
І кожна хмаринка, що в нього влетіла,
Здається, на клапті нутро розриває,
І душу немовби виштовхує з тіла...

Здається, кохання подібне на вітер:
Відчути лиш можна - торкнутись не вдасться.
Ми, наче молитву, шепочем сім літер
І прагнем пізнати примарного щастя.

Сім літер, що склались у слові “кохання”,
Усе, що поснуло в нас, можуть збудити.
І навіть людину в хвилини останні
Спроможні вони до життя відродити.

Кохання – мов крапля роси на світанку:
Торкне її сонячний промінь – щезає...
Лелійте ж кохання своє до останку,
Бо святості більшої в світі немає!!!
2001р.

Чому ти, сонце, сходиш не для нас?
Твій захід не милує більше око,
Всі мрії десь закопано глибоко -
Напевно, ще не час їм, ще не час...

Чому ти, доле, боком обійшла?
Любов моя довіку стала трунком.
Лиш пам’ять, мов гарячі поцілунки,
Знов душу спопеляє аж до тла.

Чому життя – два берега ріки:
Один – то світло, інший – безнадія?
Знайти нещастю важко протидію:
Добро і зло воює всі віки.

Чому любов на смак завжди гірчить?
Чому життя – тернистий шлях до смерті?...
У світу цього вічній круговерті
Не можем сенсу вищого змінить!
2002р.

Всіх дівчаток на ПМ
Вітаю із ЖІНОЧИМ ДНЕМ!


Крізь шибку хмар,
промінчик сонця
діткнувся мого серця.
Чи
мені воно таки здалося?
Чи
може ангела крило
на мить повідало про себе?..
Я
так давно не бачив неба
без павутиння і золи…
…Ідеш стежинами осені,
дороги ведуть в холоди.
Не туди.
Душа
по-дитячому проситься:
«Спинися,
зостанься,
не йди!»
Марить щілини-картини
червоно-оранжеволисті.
Начебто
вже і спинився,
а
втомлений пензель думок
гойдає в повітрі крок:
«Не туди!
Не туди!»,
вінчаючи мереживо осоння…

…Крижина заблукалої любові
лягла сльозою
на мою долоню
сніжинкою замерзлої весни.
Зима на дотик ласувала простір.
Я
одиноко йшов до себе в гості
і
в подиві не зрозумів коли
крихка сніжинка
на моїй долоні
довірливо
розтанула в мені.
Чи
Я в собі втопив її
теплом долоні
чи
любові
мандруючої самоти?
Та заосінні холоди
інакшим подихом діткнули.
Я
покидав своє минуле,
не тямлячи куди іти.
А
на усі земні світи –
безлисті коридори осені,
загублені поміж сльоти.
Душею
сніжинка проситься:
«Не надломися.
Дійди.»
Марить щілини-картини
червоно-оранжеволисті.
Начебто вже надломився…
…А
втомлений пензель думок
Гойдає в повітрі крок:
«Не туди!
Не туди!..»

Ось де він відчиняє свої кишені,
Розчиняючи шепіт обіцянок в дощ.
Я чекаю тебе на пласкій траншеї,
Перед потягом – зустріч, майбутній Дож.

У Венеції води ховають привидів
Із скляними очима по той бік сну.
Приєднай мене до своїх мішеней,
Розірви сорочку мою тісну!

«Ах, які ж ви були беззахисні!
Цілували руки, мов щирий пан,
Годували з рота мене арахісом,
Поділили надвоє свій жупан»

І вона пішла, і вона втопилася
У сльозах солоних, мов та вода,
Що з широкого Сходу на неї лилася,
І з червоної стала вона руда.

Покажи мені на волоссі темряву,
Обійми мене, як колись давно.
Говори спокійно та самовпевнено,
І проллється чорним цупке вино.

Там де сонце гріє люстерком - вилиці
Багряніють спогадами війни.
На останній зустірчі я втомилася,
Променисті зайчики вздовж стіни...

03.10

Не квапся, не біжи, не поспішай.
Дорога у життя така далека...
Ще трапляться у ній і дощ, і спека,
і грім, і грози, пахощі й розмай...

Не квапся, не біжи, не поспішай.
Ще будуть радості, печалі і тривоги,
стежки неходжені, поразки, перемоги,
любов і сльози - віри не втрачай.

Усе в житті з подякою приймай.
Хай буде добрим щире твоє серце,
а очі - ласки повнії озерця.
Не квапся, не біжи, не поспішай...


* Моїм дітям

22.02.10

Живу не так, як би душа хотіла,
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2003р.

*
Моїх дверей
Найкраща пісня та,
Коли твою ходу вони відчують
І відчиняться самі,
Немов душа.

грали цимбали
мені
спалах за спалах
вогні
вибився струмінь
і стік
зграєю струнно
до рік
сонячні ріки
у плав
човен повіки
розтав
там запливала
земля
і прибували
до лав
воїни світла
й тепла
ворони ласі
до тла
грали цимбали
і я
в серці опалім
стояв
звуки осіли
мов тінь
тиша тремтіла
між стін
стало так чисто
хоч спи
падав у листя
журби
тої журби то
нагріб
янголам збитим
на хліб
хліб їх насущний
глевкий
слів неосушних
з руки
мало голодним
їм дай
стежку Господню
і рай
ай ненаситні
вони
край перелитий
струни
грали цимбали
навзрид
все чим палаю
згори
виструни тишу
в мені
спалах за спалах
вже ні

4 Березня 2010

Пронизана рясно стрічками доріг
Моя Україна, моя Україна…
Тут все, що народ мій віками беріг
І доля єдина, і воля єдина…
І там, де гуркочуть машини швидкі,
Немов літаки, що готові до зльоту,
Знаходять собі не слабкі козаки,
До біса невдячну , нелегку роботу.

Ні ночі, ні дні не рахує свої…
І в холод зимовий, і в спеку
Надійно патрульний інспектор ДАІ
Твою захищає безпеку!
Твою захищає безпеку
Патрульний інспектор ДАІ.

І ти нарікань не почуєш від них –
(Єднає козацька робота і дружба)!
Колонки статистики цифр сухих…
І фраза коротка: «Така наша служба!»
А скільки життів врятували вони?!
Мабуть точна цифра відома лиш Богу!
І, щоб не з*являлось статистик сумних,
Пильнують порядок солдати дороги!

Ні ночі, ні дні не рахує свої…
І в холод зимовий, і в спеку
Надійно патрульний інспектор ДАІ
Твою захищає безпеку!
Твою захищає безпеку
Патрульний інспектор ДАІ.

Пронизана рясно стрічками доріг
Моя Україна, моя Україна…
Тут все, що народ мій віками беріг,
Тут вірна дорога від батька – до сина!
Хай будуть щасливі дороги твої,
Хай тебе біда назавжди забуває!
Та не забувай, що інспектор ДАІ,
І в свято безпеку твою захищає!

Ні ночі, ні дні не рахує свої…
І в холод зимовий, і в спеку
Надійно патрульний інспектор ДАІ
Твою захищає безпеку!
Твою захищає безпеку
Патрульний інспектор ДАІ.

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2001р.

В осіннім лісі поміж двох доріг

Спинився – обома не міг іти.

Тому, самотній, поглядом застиг

На тій, що вниз і на узлісся – шмиг,

І там губила видимі сліди.



Та іншу я обрав дорогу все ж,

Нетоптану і саме тим вабну,

Порослу різнотрав’ям – не пройдеш.

І скільки було зношено одеж

Всіма, хто рушив нею вдалину?!



В той день обидві надили піти

Розворушити море листяне.

Незнаний шляху, я б вернув сюди,

Та знав – доріг заплетені дроти

Назад навряд чи приведуть мене.


Колись згадаю, під вагою днів

Зітхнувши, ті дороги врізнобіч.

Два лісових шляхи, і я між них.

І той, що менше ходжений – мені.

Лиш це важливо знати, далебі.


The Road not taken

Two roads diverged in a yellow wood,
And sorry I could not travel both
And be one traveler, long I stood
And looked down one as far as I could
To where it bent in the undergrowth;

Then took the other, as just as fair,
And having perhaps the better claim
Because it was grassy and wanted wear,
Though as for that the passing there
Had worn them really about the same,

And both that morning equally lay
In leaves no step had trodden black.
Oh, I marked the first for another day!
Yet knowing how way leads on to way
I doubted if I should ever come back.

I shall be telling this with a sigh
Somewhere ages and ages hence:
Two roads diverged in a wood, and I,
I took the one less traveled by,
And that has made all the difference.

Вікно зачини, хай німіють поля

Деревам дозволь непомітно конати

Не повниться співом пташиним земля?

Це – втрата.



Ще довго болоту не зеленіти,

Ще довго до перших пташиних зграй.

Вікно зачини, щоб не слухати вітер.

Але як мете помічай.


Now Close The Windows

Now close the windows and hush all the fields:
If the trees must, let them silently toss;
No bird is singing now, and if there is,
Be it my loss.

It will be long ere the marshes resume,
I will be long ere the earliest bird:
So close the windows and not hear the wind,
But see all wind-stirred.

світ – наче вирва від не пережитих століть

бродить самотність у вітряних коленкорах

жінко з очима блакиті – хто зможе пірнуть у блакить

і не заблукати в німотних твоїх коридорах?



хто перетне цю зневіру людську напролом?

хто цю непевність від тебе цілунком відмає?

…жінці з очима зеленими падає сніг на чоло

значить зима або просто любов відступає



все надбання від безладних доріг – порохи

пристрасть відійде а з нею і води солоні

…жінці з очима кориці у горлі лоскочуть птахи

і незбагненне тепло раз у раз осідає у лоні

міні міни 7

де ми? з ким ми? ніби
вже роздали німби…
ти святий? розп’ятий?
вознесись над світом
кровію политим,
вірою проклятим
й не питай "що буде?"
бо не зна Іуда,
брат давно чекає
на імення Каїн,
де Пілати - дýки
повмивали руки,
вилягайте трави -
йде новий Варава!
(45)

Зустрілись закохані очі –
Слова всі замовкли у мить.
Пітьму найтемнішої ночі
Спроможна любов освітить.

Закохане серце зуміє
Без слів промовляти пустих.
Хто любить – усе зрозуміє:
Кохання – дарунок святих.

Як стрінуться губи коханих –
Нектару п’янкіше нема.
Ідуть по дорогах незнаних,
Їм навіть зима – не зима.

Як стрінем свою половину –
Мов ближчі до Бога стаєм.
Що маєм найкраще – до згину
Коханим своїм віддаєм!

те, що відчуєш між ребер – ковзке і кулясте

рухи його – то такий ритуальний танок

вгору, і вниз, і по колу, де повнять щокрок

спазми терпкі ще нічим не прикритого щастя



кажуть, то серце між ребер, і кажуть, воно живе

тільки ж не серцю угору по стравоходу

рухати перші кавалки вугілля й льоду

вислід того, що свідомість на клоччя рве



те, що відчуєш, єднає сильніше за кров

голос урветься, та тільки на мить осягання

в оці тріпоче рибина, бо спіймана запитанням

поміж двома розростається сад із чутливих мов

2010

міні міни 8

п’ять годин різниці
час сирий мов суші
там – мороз на лицях
тут – мороз у душах

білий світ повисне
закарбує віхи
тут - у колір рису
там - у колір снігу

і чому так завжди
світ на двоє ділиш?
бо душею там вже
але тут ще тілом
(46)

Затуманились в очах відбитки мрій,
золота печаль лягла на плечі.
закричати в слід хотілось стій...
не змогла...попереду лиш вечір...

Присмак сигаретної імли,
у душі розписані століття...
в молодої, теплої весни
все крихке, і все таке тендітне.

не описані, на зрошені слова,
недовершені твої прості початки,
не твоя журлива ця земля,
не для тебе сонячні світанки...

зараз вечір, стерто кольори
у пастельну тишу тільки подих
ти іди...та тільки назавжди
до кінця віків, та років сотих...

затуманились в очах відбитки мрій,
не здійснилось те, що так хотілось...
все пройшло, а далі новий бій!
не важливо що було й не збулось...

М'яка задушливість твоїх різких парфум,
така далекість розриває душу...
замріяний тобою цей жасмин,
а я мабуть не та, я так не мушу...

твої тонкі вуста і синь очей,
і світанкові кучері в тон житу
не зрівняться зі спокоєм ночей,
не зрівняться із запахом полину...

твоя краса закінчується там,
де починають розквітати квіти.
мене не вабить більш тонкий твій стан,
за нього є гнучкіші в світі ріки.

прости мене за те, що я не та
хто б зміг тебе навіки полюбити...
у мене не розспіване життя
не можу я по-іншому судити...

повірити хотілося без слів
віддатись на поруки хибній долі
зібрати зміст не виписаних слів,
додати в кров солоної ще солі.

повірити хотілося, а жаль...
я не люблю іти за плином часу
бо не гартується сама собою сталь,
нема хоробрості без помилок і страху.

Повірити б хотілося, і що ?
я не довірюся твоїм гранітним жестам...
не розсудити нам добро чи зло,
підкреслене хрипким мінливим басом...

Терпкі твої слова, неначе кава...
гіркі, та все ж правдиві, мов життя...
тобі набридла ця пуста забава,
тобі набридло грати в почуття...

Ніяких заперечень я не маю,
усе так мало бути, як завжди...
за вигадки свої я не страждаю,
не вмію я кохати так як ти...

В моїй душі ти, сліду не залишиш,
у ній й без тебе повно чорноти...
твої терпкі слова...і ця трагічність,
це все написане від моєї руки...

я підіграю слову твому знову,
скажу про те, як шкода і прощай...
піду шукати далі ту дорогу,
що приведе мене, можливо, в рай...

Стрічками втікає вітер в вікна,
розфарбовує пожовклі рушники.
Майже по-весняному тендітна
його лагідність, та присмак глибини...

Небо знову змінює картини,
Панорами обирають кольори...
Так їм хочеться розливистої зливи,
на всі землі, та на різні полюси...

Скоро розцвіте уся далекість,
і розтане холод у струмках...
у повітрі стримана полегкість,
трохи сонця знайдено в очах...

Ти погодилась бути янголом,
якось легко, мабуть, жартома...
Запаливши в очах теплим спалахом
може зірку, а може й життя.

Стрілки часу обходили вічність,
догорали вже бачені сни,
в рамках щастя і зайва трагічність,
трохи кави і спільні думки...

Ти погодилася бути світлом
на годину, хвилину, на мить?
розуміння, прикрасивши сріблом,
і приспавши на спокій...хай спить...

Тонкі сплетіння мідних кольорів,
мережива світання в жовтих квітах.
Нескошена трава моїх світів,
невипалена спека спить у вітах.

Лягає на ланіти блиск вогнів,
блакитна сукня під небесну смугу...
твоє волосся кольору степів,
навіює якусь знайому тугу...

Шумить весна у зливах голосінь,
перемовляється трава із вітром теплим,
Ось ця чарівність, тиха провесінь,
Така ж як ти, близька усім далеким...

сріблиться похололим сяйвом вечір,
обводить кожне слово чорна мить...
і щось у грудях б'ється недоречно,
у ноту снігопаду що бринить...
як хочеться втекти у ці морози,
як хочеться, без шляху, навмання
переплітати дні й міські дороги.
і мріяти про щось, та про життя..
ще вірити у те, що ти існуєш...
далеко там, де мабуть вже весна
що горизонти зоряні пильнуєш,
чекаючи мене біля вікна...
як хочеться втекти у твою клітку,
свобода й одинокість-це одне...
тебе нема...а темінь теж є світлом,
і в грудях б'ється серце ще живе...