Одягаємо синочка
У штанята і сорочку.
На голівоньку — кашкетик,
Ноженята — у шкарпетки.
Та намокли знов штанці,
І оті, й оті, і ці!
Чом же мокренькі штани?
Може, плакали вони?
Може, впали у калюжу?
Може, застудились дуже?
Хто ж це намочив вдяганку
Десяток разів од ранку?

2004

Синичка прилетіла,
Біля Сергійка сіла.
Співає для малого,
Співає до знемоги.
Сергійко слухав, слухав,
Аж заболіли вуха.
Синичко, помовчи,
У вушках сокочить!
Не слухала синичка:
Співала аж до нічки.

2005

Пишна хмаронька летить
Високо-високо!
Треба око затулить,
Аби друге око
Подивилося увись
На пухнасту хмарку.
Я зажмуривсь, подививсь
У вузеньку шпарку.
Сонце очко мені сліпить.
Починає очко кліпать!

2004

— Полуничко, полуничко,
Чом у тебе гарне личко?
— Сонечко голубить мене,
Поки я мала й зелена.
Воно гріє і рум’янить,
Поки гарною не стану.
А як стану чепурненька,
Піду до Сергійка в жменьку!

2004

Задощило, задощило!
І прання все намочило!
Ми схопили парасолі
І хутчіш із хати — в двір!
Повзуночки! Малі льолі,
Он іще шапинки дві!
А пелюшки? А пелюшки?
Наволочки на подушки?
Дощ веселий все змочив,
Хто ж його тому навчив?
Ну-ну, неслухняний дощик,
Не привчивсь ходить у горщик!
Наш Сергійко підросте,
Скаже дощику на те:
— Як прийдеш до мене ще,
Обережним будь дощем!
Поливай кущі й дерева,
А штанців моїх не треба!
Поливай моркву, картоплю,
Одяганок не закроплюй!

2004

Сів на квіточку метелик.
А на другу — товстий джмелик,
А на третю — мала бджілка.
Сіла пташечка на гілку.
Треба і собі подбати,
куди буду я сідати.

2004

У синочка — сині очка
У веселих війках.
Очка сяють на всі бочки,
На всі бочки двійко.
Очка бачать маму й тата,
Сестричок, бабусю.
— Скільки ще всього багато!
Ото надивлюся!

2004

Дві рими на вісім рядків – навіть в кризу скажу: економно!
Четвертий і сьомий – із першого здерті, а це вже нескромно!
Ще й восьмий повторює другий – погодьтесь: самі плагіати!
Панове, покинемо пити, курити й у піст тріолети писати!


2010

не дійти нам ніяк, не дістатися осені,
ми у літо зірки, мов у вулик позносили
ми у літніх полях задрімали між соняхів -
не розбудить зима крижаніючим подихом

коли часом-серпом нас, бадилля,поскошує
лиш заплаче верба, затуляючись косами
лиш затерпнуть серця у взаємність заковані
лиш розійдеться кров каламутною повінню

а у літі зітхне вітер теплими хвилями
наші тіні віднайде, довічно розкрилені
і розкришиться світ недолугими пазлами
в амністований день, попередньо ув'язнений
---
квітне соняхів біль відчайдушними сонцями
ми забули про час, пересипаний стронцієм
ти мені промовчи - так було передбачено...
ти позначений, мій...
я, тобою означена...

лютий 2010 р.

А ти прийди й нічого не питай.
А ти прийди, як і колись приходив.
Хай усмішки твоєї чистота
окрилить серця радісні акорди.

А ти прийди і тихо поцілуй.
Торкнися уст солодкими устами.
Я кожен сумнів дотиком спалю,
що злодієм крадеться поміж нами.

А ти прийди, чи літо, чи зима,
чи дощ, чи сніг, чи хуртовина люта…
Нема розлук у Всесвіті! Нема…
Хіба лиш ті, що вигадали люди.

Ворожка спала. Ніч – що в ямі,
Туману – відрами черпай.
В осатанілому бедламі
Змішалось все: і пекло, й рай.

І рветься тіло п’яним вихром,
І сліпне розум водночас.
Чорти звелись – смакують втіху
І б’ють копитами об нас.

І ні Христа, а ні прозріння,
Ні покаяння, ні сумлінь.
Яке, до біса, воскресіння
І мить божественних прозрінь?!

– Тю, навіжені, геть від хати, –
Ворожка очі продира.
І знову повертає спати:
– Ну і присниться, от мара.

Смакує ніч забуту втому.
Туман сполоханий завмер.
І не бажаєш вже нікому
Отих надуманих химер.

Скажіть, будь ласка, хто й для чого
Камінням вимостив дорогу,
Яка веде у нікуди?
Суха пустеля, без води,
А, отже, й без життя, здається…
Лежить дорога, а не в’ється –
Ні давнини, ні майбуття,
Ні поступу, ні вороття…

Ні поступу, ні вороття?
Неправда, є і тут життя!
Своє життя, для нас незвичне,
Хай уповільнене, статичне,
Але – життя! Не смерть, не кома,
І не вдалося ще нікому –
Яку б не ставив він мету –
В цей світ привнести суєту.

В цей світ привнести суєту –
Це, як співати в пустоту:
Ніхто цю пісню не почує.
Не треба про високе – всує…
Лише звільнившись від дрібниць,
Зносивши десять тіл і лиць,
Поставши з праху, з небуття,
Дізнаємося, хто й для чого
Серцями вимостив дорогу,
До пункту з назвою «Життя»…

20.02.2010

Душа моя, мов тихий сад -
Пройди тінистими стежками..
Там перша вранішня роса
Шепоче з сивими струмками..

Там подорожник голубий
Цілує втомлені коліна,
І захмелілі голуби
Воркують в парі на калині..

Там Муза згублене крило
Шукає у зім"ятих травах,
І стародавній свій полон
Карбує в ямбах і октавах..

Тіару зоряну - бери..
Приляж в зелені оксамити,
І принесе до ніг дари
Тобі Володар цього світу..

Покличе казку в сни твої,
Поставить на сторожі тишу..
І магією солов"їв
Чарівну гостю заколише..

Будь Берегинею,
Будь донькою, сестрою і дружинею.

Будь Мамою,
Будь терпеливою, ніжною та щирою.

Будь справедливою,
Суворою будь, чесною, хай дивною.

Будь різною,
Будь сонцем, будь калиною, будь грізною.

Будь зливою,
Будь посмішкою, будь росою, будь щасливою!

Будь і богинею
За себе постояти, за Любов, за його спиною!
***
(грудень 2009 - січень 2010)

Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь.
Ти мене штовхни –
запливуть човни
в річку ту,
де немає хвиль,
лиш потоки крил,
опір уст.
Сонця – ніби скла.
Бите скло, я склав
золоту
осінь – аби ти
в ній могла знайти
кольори
для своїх очей.
Очі для грудей –
світу ритм.
Помовчав за тих
хто не міг, затих,
поріднів.
Промовчи і ти,
треба далі йти
по ріллі.
Проростав в тобі
просто став... і біль
порідів,
перестав цвісти.
Пера, став, і ти.
Лебедів,
лепетав і сох,
лепету – на двох
насушив.
Око кинув десь,
знати б – де впаде.
Ні душі.
Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь...

19 Лютого 2010

Ю.С.


А что ты хочешь?.. Осень, потом зима.. (и я не только про погоду)
N.

Настане той день - зберу я у віхоть солому пісень, позичу десь сили, щоб тії слова за живе вас вкусили...
Бумбокс.



Руки рябины в парке в крови по локоть.
Клён околел, привычно коньки забросив.
Хочется солнца или хоть так поплакать,
Вымыть из сердца соли калёной проседь.

Утро придёт, а может, и день настанет.
Но навсегда - лишь песня закатов лисья.
Видишь: на самом дне чашки жизни стынет
Осень моя, чернеют чаинки-листья.

С бледных небес, как пулей, грачом прошитых,
Час под прикрытьем первого снега валит
Светлым десантом влага на парашютах.
Знать, серебро в обоймах. Ну что же, vale,

То есть, вали, моё золотое племя,
Эта война - последняя. Скажем дружно,
На Христофоров, если за ними пламя
К нам по пятам не рвётся, пенять не нужно.

Странных племён так много ушло без смысла
(Майя, июля, августа), я - останусь.
Ибо всему есть время и часто - место.
Ибо январь - воистину честный Янус.

Знаешь, родная, мы ведь ничем не лучше
Скованной льдами парочки динозавров...
Ах, дорогая, что ты, не плачь, не плачь же -
Только суметь поверить бы в наше завтра...

...Солнце плывёт разгаданною ромашкой,
Утро встречает заспанных новосельцев...
Может, когда-то здесь, на снегу бумажном,
Кровью рябин распишется наше сердце.


2009

Перший звук із пухкої тиші - пробудження.
Сон – за сном. За останнім – ранок. Солодко…
Сонце зорі у сніг обважнілий струшує,
Небо змінює срібло усе на золото.

Перша пісня дрібної птахи – «Слав Його!»
Сніг стікає – на краплю – крапля: на – лови!
В нас нічого не залишилося давнього,
Тільки – пам'ять торішніх ягід і трави,

Тільки – пісня, з якої вимилися слова,
Той мотив, що у себе ввібрала кров.
Ти новий прокидаєшся, я – нова,
А вчорашнє – цей сніг, як ішов, потовк.

А вчорашнє у себе взяла земля,
Залишила нам радість – на двох одну,
Щоб упевнено крила свої розправляв
День новий після довгого сну.

картинки снів там тиша й листопади
віщують спокій вранці чорна кава
мені так мало цього часу й саду
де стільки яблук досі не опало

листи до тебе довгі і невчасні
як пізня осінь з ранніми снігами
я дні лічу я дивна й несучасна
зриваю спокій спраглими вустами

ти тільки сон у відблисках сторіччя?
чому мовчиш ні вістоньки не маю
коли прийдеш сьогодні завтра в січні
тобою я мов у гарячці марю

я загубилась наче у міжчассі
примари снів мої нічні коханці
лише б тебе і може дрібку щастя
але дощі і чорна кава вранці

Панно з вустами спілої вишні,
панно з очима карими,
дайте вгадаю, що з того вийшло, -
вас бо покарано.
Вас бо посаджено в вежу муровану,
грізна сторожа,
для світу сього вас немає. Заховано
панночку гожу.
Б’ється, мов в клітці пташина,
панна з очима карими:
Нащо мені ця година
і кара ця?!
Плаче і все примовляє,
плаче і придивляється,
чи на дорозі нікого немає,
чи не з’являється
вершник на конику сивому
з вірними воями,
щоб визволяти силою,
щоб визволяти боєм.
Панна ридає біля віконця,
панна забула про вишивання,
панні не треба ні неба, ні сонця -
лиш би кохання.
Панна все плаче,
вершник не скаче.
Що ж ти, юначе, так забарився?
Що ж то за жінка в чорному ходить
вежею тихо, наче мара.
Що ж ти спинився?
Що ж не заходиш?
Одначе пора.
Панно з вустами кольору вишні,
панно з очима карими,
де ж ваша врода колишня,
де чари оті?
Навколо вежі легенди снуються,
наче сторожа.
Кажуть, по ночах там плаче й сміється
панночка гожа.

ви так далеко спогади зотліли
між нами сірі будні пролягли
сплетіння вулиць мов судини тіла
і жовта осінь жовтої жури

сльота і день короткий як спочинок
от якби поруч ви та вас нема
горнятко чаю думи без зупинок
мої холодні пальці як зима

ви без жалю ви так до мене строгі
ця туга вічна серце на шматки
моя любов і ваша і дорога
яку чомусь не можете пройти...

Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого … … …
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець – стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою – так само торкнутися дна.

Сніг, із якого – будуть глибокі ріки.
Серце, в якому – вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору – мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде…
Серце, яке залишається назавжди…

"Потік, наче коник, грає...", Марія Матіос

Як ся має чорна квітка?
Що ховає в пелюстках?
Розправляє ніжні крила
В пелюстках рожевий птах.

Хоче випурхнути звідти,
Розгорнути темну ніч,
Хоче волі, щоб летіти
У солодку мрію стріч.

Бо така у крил потреба:
Рушником високим неба,
Сонця вітром золотим
Колихати втіхи дим.

2
Твоя рука повільно, вільно
Миє ноги і сосці...
Я тебе, таку звабливу,
Мив би тільки в молоці.

Я б твоє святкове тіло
В ласку слова сповивав,
А чудову чорну квітку
В крила зваби цілував.

Я тобі вплітав би в долю
Стежку, що в любов сія...
Але я – лиш коник річки.
В кожній краплі річки – я.

Моцарт… Моцарт… Ви вбили його,
Поховали у спільній могилі.
А тепер із портретом його тарілки продавать
Заходились, тварюки прогнилі.

Як він жив – то нікому не треба він був:
Хоч здоровий, хоч хворий - все рівно!
А тепер – Відень, Зальцбург кав’ярні скоріш відкривать
Стали з його ім’ям чародійним…

Подавіться, прокляті, ненавиджу вас,
«Бізнесмени» маршрутів туризму…
Треба було тоді, за життя, прославляти його…
А тепер… А тепер уже пізно…

(2009)

Якби ж так було,
Як ми хотіли,
Якби вистачало нам
Волі і сили…
А так все дарма,
А так все дарма.
Чогось ми шукали –
Нічого нема,
На жаль, вже нема,
На жаль, вже нема.

Якби ж так було,
Як ми бажали,
Того, що бажали,
Повільно не стало,
Діяльності треба,
І зросту – до неба,
А зросту нема,
Як завжди – нема,
Ніколи нема…

Якби ж так було,
Як ми хотіли,
А так все дарма,
Нічого нема…
Якби ж так було,
Як ми хотіли…
Якби ж так було,
Якби ж так було,
Хоч трохи було…

(2008)

Ось гурт «Мертвий Півень» “Without…” співа…
Ні краплі моя не болить голова…
А потім «Аквариум» ніжно мудрує,
Немов заколисує, трохи дивує…
“Worship” монотонність дає ф’юнеральну,
«Пророки», натомість, - репкор екстремальний…
Bob Marley – це класика музики реггей
(Точніше сказати, то навіть «рутс-реггей»)…
А гурт “P.O.D.” – християнський nu-metal
(Зі світом неправди вони йдуть на battle!)
Славетний шанований гурт «Кому Вниз» -
Батьки української готики. Зміст
У їхніх пісень – патріотів думки,
В діаспорі звуть їх всі «black козаки».
А «Троіца» - етно – слов’янськеє диво,
Що пишно цвіте в Білорусі уміло,
Чарує, жахає, навчає, мов казка,
Мов сяє з минулого пращурів ласка!
Ірландці “U2” – то гурт пацифістів,
Нема поки кращих за них псалмоспівців!
Від них позитивна енергія йде,
Сер Боно – фронтмен – її нам віддає…
І гурт «Воскресение» - теж позитив,
Освітлюють душу, даруючи мир!
Якщо ж хтось бажає жорсткого звучання,
То є й для таких порада-прохання:
Дивіться концерт у Лондоні,
Лайв,
LIMP BIZKIT,
FRED DURST,
“I’D EAT YOU ALIVE!!!”

(2009)

(Диптих (грец. Δίπτυχος «складений удвічі») – термін, що найперше вживався греками і римлянами щодо табличок для запису (записних книжок), що представляли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані один з одним)

Табличка 1:

…Ці двоє зустрічаються завжди –
Стара карга і зовсім юна панна…
Дві протилежності терезів: «Йди…» й «Зажди…»
Велика пря – анафема й осанна…

…У цьому стрітенні – ненависть і любов…
Непримиренність. Світ і Всесвіт. Чорне й Біле…
Снігур останній, що на білому, як кров…
Найперша ластівка із синьо-чорним тілом…

…І може бути так, що загримить,
Завиє вовком в хащах лютий-громник…
Вода затопить всі пороги і хороми,
І баба з дівкою зустрінуться на мить,

…Щоб освятити воду й запалити,
Від грому-зимобору квітку-свічку…
І воду ту святу, як кров, пролити,
Щоб із вогню й води створити Світло…

…Ці двоє зустрічаються завжди,
На берегах замерзлого Йордана…
Карга Яга, що знає всі сліди,
І юна Леля, що каргою скоро стане…

Табличка 2:

…Вмирав у храмі старець Симеон,
І Сина Божого уздріти щиро мріяв…
Молилась Анна за затоплений Сіон,
Єрусалимський храм очікував Марію…

…Вона принесла сина в Храм в день сороковий,
І Симеона відпустив Владика з миром…
Тут суть така: Старий Завіт, що зняв окови,
Завіт Новий, який приніс Ісус, як вирок…

«…Спаситель Світу, що прийшов в людському тілі…»
Про це розкаже Анна всім в молитві й пості…
Горять свічки в людських долонях, жовті й білі…
Ікони плачуть і не тліють тлінні кості…

…З тих пір минуло безліч зим і безліч весен…
Багатство – зовні, але в душах – тьма і злидні…
Для того й «стрітення» - збагнути і пронести:
«Багатство світові завжди давали бідні…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
14-19.02.2010 року

…У всьому – я. У всьому – ти. У всьому – Бог.
У всьому – ключик золотий для тих, хто вдвох,
Від Коляди до Коляди, рука об руку,
Навіки разом… В суєті і у розлуках…

…В усьому – ти. В усьому – я. Господь – в усьому.
У цьому радісному дні, у сонці цьому…
Трава зійде, почнеться дощ чи сніг розтане –
Невпинне коло: від Йордану до Йордану…

…У всьому – ми. У всьому – мир. У всьому – Слово,
Що проросте або розквітне від Любові…
Життя, це казка, переказана для двох:
У всьому – мир. У всьому – ми. У всьому – Бог.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
19.02.2010 року

Скаче-плига горобійко:
– Дай-но хлібчика, Андрійку!
– Дай-но булочки, Оленко,
Бо кусає Морозенко!
Мерзнуть лапки, крильця, хвостик.
Чи пшениченьки, чи проса
Ви насипте хоч би жменьку,
Друзі милі, дорогенькі.
Попоїм – обов’язково
Зацвірінькаю вам соло!

2010

Земля, вода, усі материки,
Повітря, небо і грозові звуки,
Води з джерельця об каміння стуки -
Сьогодні все це я даю тобі у руки.

Я знаю, що стерпиш ти муки,
Що вмочиш ти у ніч холодну руки.
Сльоза не раз торкнеться до щоки.
Як мить, пройдуть усі твої роки.

Я знаю все це - що було й що буде,
Я знаю, що про тебе скажуть люди.
Я знаю, що в житті твоєму буде
І ким підеш у світ цей поміж люде.

Ти не лякайся того потрясіння,
Що прийде в той холодний день осінній.
Душа твоя проснеться в голосінні,
А серце скаже:"Проросло насіння!"

Не знатимеш звідкиль оті думки,
Що знають всі життя твого роки.
Візьмеш папір і закарбуєш у рядки
Свої слова, що підуть у віки.

Ти ще читаєш? - Вчитуйся в рядки...
Це зараз юний, але все ж роки
Візьмуть своє й згадаєш ці рядки,
Подумаєш...і скажещ - так-таки.

Ти будеш думать і візьмеш папір
Й почнеш писати із низин і з гір.
З низин всього життя, з гір думок, що закружляють в вир.
У тебе буде море їх, повір.

Й посиплються тонесенькі ряди,
А ти пиши, не зупиняйся, йди!
Бо всі вони - комусь ковток води.
І пам'ятай: Поезія - то це вже назавжди!

18.02.2010

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Він у серці моєму живий дотепер.
Наче просто пішов, не сказавши, кудись,
Прийде час, і зустрінемось знову колись.

Я вдивляюся нині у неба блакить,
І душа моя знову до Нього летить.
Знаю я, що Він поруч, що десь при мені,
Бо щоночі приходить до мене у сні.

Я вдивляюся знову в небесную вись:
“Мій Коханий, з далеких світів відізвись!”
І до мене відкликнеться Любий згори,
Донесуть його голос до мене вітри.

І краплини дощу, що на мене впадуть,
Його ніжність і ласку мені принесуть.
Наче Він, обійме промінь сонця мене,
І в солодкім цілунку зіллємось в одне.

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Бо ми з ним поріднились ще дужче тепер.
Розлучити недоля зуміла тіла,
Але душ розвести все ж вона не змогла!

Хочу бути для тебе і д о л о м
ідеальним, стерильним від зла
не п'ю, не грішу, не обідаю
моя формула дуже проста...

хочу бути:    для тебе
      __________
     і д о л о м

2010

Крізь буревії й долі терня
Іду, долаючи свій путь,
Навколо мене зло та скверна,
Людської зради каламуть.
Іду незнаними шляхами,
Лиш небо синє наді мною,
Колюче терня під ногами,
А за плечима – міх з журбою.
Іду на голос, що лунає
І кличе в далеч невідому.
Там, де весна завжди буяє,
Там, де забути можна втому.
Несу тягар свій за плечима,
Мандрую вперто, без упину,
Щоб скоро власними очима
Побачить край, в якім спочину –
Де благодать й любов є Божа
І де душа радіє кожна...

Танцюєш, Крихітко, під серцем, па за па.
Ти чуєш музику у власнім теплосвіті?
Малюєш пальчиком послання «Тобі, ма:
Я вже люблю тебе». Чого іще хотіти?

Ти змінюєш навколосприйняття,
Хоча на світ – моїми ще очима.
Я дякую тобі за відчуття:
Так особливо бути лоном дива!


2010

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Без розуму,
без волі,
без долі,
без життя,
у голім полі
голі
і навіть без взуття.
Без матері,
дитини,
без віри,
без хлібини,
себе ж
в борні поправ,
без краю,
без країни,
без вічності,
без днини,
без голосу,
без прав.

2010-02-17

Ярина Тимош

Ми випили вино вини.
Порожня чаша...
Вже не наше
крихке передчуття весни
несічнем січень обійма.
Піти не кожному дано.
Прийти не кожному до змоги.
Та, випивши вини вино,
взираєш осад ностальгій.
А десь, колись,
давним давно
чи в замайбутньому столітті
хтось мовить подивом душі
нерозуміння драми доль.
Ми випили вини вино,
та залишили у суцвітті
недорозквітлі почуття
і недокохану Любов.

Нехай не став я депутатом,
Легких доріг я не шукав,
«Бігмордою» з німих плакатів,
Людей простих я не лякав.

Нехай я не нажив маєтків,
Скарбів -грошей не назбирав,
Нехай зловтішно хтось сміється ,-
Життя прожив і задарма!


Приспів:
Та- маю,куточок раю!
Калину в моїм саду!
У світі одну-єдину , -Вкраїну,
Землю мою!

Любити саме в цю хвилину,
Це- щастя,що Господь нам дав,
Цей промінь сонця крізь хмарину,
Прийму як найдорожчий дар.

Цей подих вітру-просто дихать,
Ловити світло від зорі,
І шепіт яблунь тихий-тихий.
І спів пташини десь вгорі.

Приспів:
Ще маю-куточок раю!
Калину в моїм саду !
У світі одну-єдину, - Вкраїну
Яку люблю!

у волоссі мак
на подвір’ї лихо
проминає всяк
залишає тихо
у зіницях жах
і смола медвяна
шепіт по хатах
за пропащу Ганну

на долівці мак
а вогнисько наго
вже не буде так
перекинь бесаги
та по берегах
у чужому краї
там де цвіт зачах
зійде молочаєм

Мишка-пікушка
Купила ватрушку,
Зустріла подрýжку,
Та каже на вушко:
– Сховай-но ватрушку
Собі під подушку,
Щоб киця Марушка
Не з’їла її.

2010

Думку про народну владу.
Хтось пустив в овече стадо
Невдоволені бараном
Всі кричать: «Давай козла нам,
Щоб в овечого народу
На усе питав він згоду!»
Тут козли, щоб владу взяти,
Стали вівці гуртувати:
Хто найбільше назбирав –
Вожаком у стаді став.
- Ну, - говорить він народу,-
час прийшов давати згоду
й вовну здати тим, хто вище,
та й іти на пасовище.
Вівці тут кричать із дуру,
Що погодяться й на шкуру,
Якщо він спитає згоду
У овечого народу.
Усміхається чабан:
- Бач, козел – то не баран!
Цей порядки знає сам –
Легше стало чабанам!
Так ті вівці і живуть:
Їх і стригли, і стрижуть.

Звук пустий народна влада,
Як народ – овече стадо…

Тут фрески зім’яті, ікони спалені,
А хрест на підлогу під ноги упав,
Тут вікна у вічність і двері у вирій
Сліпий поводир топором прорубав.

Тут рівень зневіри звітується силі,
А вся толерантність – на вістрі меча.
Тут плани всевладні, а мрії – безсилі,
А думку бездумно рубають з плеча.

Ні віри у серці, ні Бога у храмі,
Ні слави, ні свічки, ні світла нема…
Тут кожен в окопі, точніше – у ямі,
І з прапором білим вставати дарма.

Тут зірка Полин на кашкетах героїв,
А рани зі шрамами – на язиці.
Вмирають від страху, від слова, від болю
Ідей непомірних у лівій руці.

Тут малюють богів і ведуть їх до смерті,
Тут безпечно на мертвого вилити бруд.
Тут навіть з собою не бувають відверті,
І молитви не можуть збуватися тут.

2010 (остання редакція)

з-під завалів цукрової пудри,
ти витягуєш ноту німу.
я боюся торкнутись бажання.
відчуваю,що скоро піду.
ти спитаєш,чи все це даремно.
я скажу,що ти правди не знав.
не підійметься ніж над прокляттям.
не настане ще скоро зима.
ти прийдеш,як завжди,дуже зимний.
зроблю чай і цитрини куплю.
та тепла,що ти бачив де-інде,
ти у зір не питай.
не дадуть.

Де б ти не був зараз,
почуй, як не чув раніше,
слухай: якщо я - палець
вказівний,
середній,
мізинець,
то ти - на мені відбиток,
який відрізняє мене
від тисяч мільйонів інших
дівчаток, жінок, мазохісток,
поеток,
брехух
чи злочинниць.

А як свій відбиток - та й не покохати?

Тебе не витравиш жодним вогнем,
моєї винятковості доказе;
з таким неповторним тавром - ще б пак,
безпрецедентною важко не стати.
Та варто мені щось зробити не так,
наприклад, підірвати цей світ,
ти, мій зраднику номер один,
ти завжди проти мене свідчиш,
ти мене все на воду чисту,
і так - уже кілька сотень літ,
лише вряди-годи міняються слідчі
чи очевидці змінюють покази.
Судді чомусь переносять суди,
і в Пеклі сваряться,
сваряться з ними.
Адже, якщо я - направду, пальчик,
то, хіба що, пальчик Всевишнього.
А знаєш, чого я ніколи не плачу?
Бо Всевишній плаче очима.
Пальцями, пальцями
він пише вірші.

2010, лютий

Так хочеться звільнитися від стін
і вийти в вікна,
пробігтися по верхах диких хвиль
і відштовхнутись
від свого життя,

упасти
в небо і летіти -

просто...
в забуття.

Не знати ні питань,
ні рішень, ні відповідей на дурні слова...
Ніхто, ніде, ніяк, нізвідки,
а просто...
я.

Не йти, не бігти, не тікать від себе.
Не красти і не виправдовувати час,
не буть...
а просто вгору впасти
і вітром віддалятися від нас...
Не тисне простір,
не диктує час хвилини,
не зве, не докоря
і в спину не штовха.
Нема ні помилок, а ні провини...
Нічого у ніде...
лише душа.

07.12.2007

О,мово моя,колискова!
О,мово,ти для мене,як спів!
Звідки стільки любові
У кожному слові твоїм?

Ти в серце увійшла ,як молитва,
Доброти огорнула теплом ,
Як тиха мамина пісня,
Плила над вечірнім селом.

Ти-ніжний бузок у віконці,
І щебіт весною пташок.
Роса,як перлина на сонці,
Із вкритих травою стежок.

Ти –для мене бабусині руки,
Змарнілі у важких трудоднях,
Вони в полі сіяли жито,
Жито, яке було життям.

А ще ти –коханої очі,
Все,що в серці,сльози,чи сміх,
І слова вимовлятись не хочуть,
Як надія завше світишся в них!

Не кажеш йому про кохання,
не кажеш про те, що сама...
Співає в саду пташка рання,
Знічев"я приходить весна.

І ти прокидаєшся перша,
і знаєш - надворі туман...
І тільки примарний твій вершник
У вазі зросте, мов тюльпан.

Поплили сніги водою
від тепла, від тепла –
і запахло вже весною,
і зима дзюрком, рікою
потекла, потекла.

В небі сонце щораз вище
кожен день, кожен день.
Хитро муркає котище
і весела пташка свище –
дзень-дзелень, дзень-дзелень!

(лютий, 2010)

На сході сонце сходить,
На заході – заходить…
На півночі – півночить.
На півдні – південіє…
Гукає опівночі,
Сміється і радіє…
Як спати не захоче –
Химерним вовком виє,
Коли приходить вечір –
Коли вже сутеніє.
Не плаче й не лоскоче,
А тільки тихо мріє…
І сяє й променіє…

Довкола шиї крутить
Мотузку, ніби дротом,
І мозок зупиняє
Легеньким автостопом –
Проносячи криницю
Повз різні негаразди,
Кує зелену крицю,
В нас кидає баластом.

Закрий вже пельку, підла
Гадюко електрична,
Закрий, тобі кажу я,
Болячко істерична…
Нехай вже піде горлом
Кров’яка прямо з серця,
В промінні ненаситнім
Собою ж захлинеться,
Нехай роздробить пам'ять,
Нехай роздробить думку,
Вживаючи як їжу
Зажерливий наш шлунок,
Нехай повилітають брехливі наші очі…
На сході сонце сходить…
На півночі – півночить…

(2009)

Я без душі, без серця, без думок.

Давно вже заблукала, не вернуся.

Над урвищем злечу - лишився тільки крок...

І байдуже, тепер нічого не боюся...



Не гаряче, не холодно, не відчуваю болю.

Сміється хтось, а хтось осуджує мене..

Яка різниця, коли більше не з тобою???

Яка різниця? Все колись мине...



Не чую шепоту. ні крику, ні плачу,

Ні сліз, а ні усмішок - стерті лиця.

Скажіть хоть хтось: за що, за що плачу?

..А втім... Яка тепер різниця?...
2010

Я не хочу ходити у темряві,
У непевному напівсні,
Я звичайна людина, як й інші,
І звичайні бажання мої.

Помирають прекрасні люди:
Ларрі Норман, Ілля Кормільцев.
Є у всіх далекі родичі.
А ці люди – друзі далекі.

Я й раніше вчував, що недобре
Мені якось у світі оцьому;
А без друзів цих – просто жахливо…
Доведеться згнивати самому…

Я не хочу ходити у темряві,
У непевному напівсні…
Знаєте,
Роберт Бернс казав,
Що декого треба повісити на сосні…

(2009)